теоретичнi працi про право, кари, в'язницi... I так пiде i мине життя. I раптом, як iталiйська трамонтана, що враз усе перешубуршу?, у нього все життя пiшло шкереберть. Вiн сам не чекав вiд себе тако? сили почуття, пристрастi. Все вiдiйшло кудись далеко, i йому було байдуже i до кар'?ри, i до захисту, i не на тих, помiркованих, обмежених в усьому "правильних" людей треба було рiвнятися, а треба було стати гiдним цi?? жiнки, що раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до ?? рiвня, i вiн знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне - тiльки б вона була з ним, тiльки б вона його любила. Хiба ще кому випадало таке щастя? "I справдi - чого варта пристрасть, коли знаходиться час мiркувати про щось сторонн??" - згадав вiн слова Стендаля. I ще його ж: "У цiй чарiвнiй кра?нi слiд вiддаватися лише коханню. Скрiзь у iнших кра?нах це лише копiя з iталiйського оригiналу". Саша усмiхнувся i знову розкрив тоненький томик сонетiв Петрарки на сторiнцi з третiм сонетом "Trovammi Amor del tutto disarmato" - "Любов спостигла мене беззбройним"... * * * Напередоднi вiд'?зду з Неаполя Марiя довго гуляла з Миколою Олександровичем. Внизу свiтилося море вогнiв i лише грiзно чорнiв Сент Ельмо - замок-фортеця, замок-в'язниця. - Вiн уже порожнiй, цей замок, - мовила Марiя, - а ще якось моторошно дивитись на нього! - А замок впевнений, що може бути i ненадовго порожнiм, вiн наче загрожу? i попереджа?, що з штуцерiв може перестрiляти всiх, хто добиватиметься справжньо? волi. Як сумно все оберта?ться, i тут ошукали Гарiбальдi, а дома - Польща! "Колокол" почина? одверто бити на сполох. Треба швидше додому Засидiвся я вже тут. Хочеться бути мiж сво?ми От i ви ?дете! - Так менi шкода залишати вас, - призналася Маруся. - Як добре було б по?хати разом у Флоренцiю, i Венецiю, i Мiлан. Ми обов'язково вирiшили з Олександром Вадимовичем хоч по кiлька днiв побувати там. - Але ж я вже там був. - Ви гада?те, вам нема чого ?хати до Флоренцi?? - лукаво, змовницьки подивилась Марiя. - Не знаю, - якось безпорадно розвiв руками Микола Олександрович, зняв окуляри, протер ?х, знову одяг - так робив завжди, коли хвилювався. - Не знаю, чи маю право з мо?ми заробiтками думати про власну сiм'ю. Усi ж молодшi ще на менi Два брати ще малi хлопчики, гiмназисти, зараз у Петербурзi Я ?х лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би спокiйним, коли б про них, як рiдна матiр, не турбувалась Авдотiя Микола?вна Панаева. Якi вони людянi й уважнi - i Авдотiя Микола?вна, i Некрасов, та й сам, хоч i легковажний досить, Пана?в! Вони й про мене турбуються, як про рiдного, особливо вона. За хлопчикiв я бiльш-менш спокiйний, повернусь - вони житимуть зi мною. А в Нижньому у мене ще сестри. Ну, одна замiжня, але ж двi молодшi - дiвчата на виданнi. Одна живе у старшо? сестри, а друга у iнших родичiв. Отак, як у тi?? зозулi - по всiх гнiздах пташенята розкиданi! - Отак i ми були розкиданi по родичах, - сумно згадала Марiя. - Коли батько помер i мати вiддалася вдруге, мене вiдвезли до одних родичiв, старшого брата - до iнших. Я рано вийшла замiж i одразу молодшого братика до себе забрала. Не могла бачити, який вiн занедбаний, занехаяний росте. - I в мене весь час думки про них. Самi зна?те - дiвчатами залишитися - хiба мед у родичiв вiк прожити? А дiвчата здiбнi, як би я бажав вивчити ?х, до пуття довести. Та де там! - Микола Олександрович махнув рукою. - Хiба ?м витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча б гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогiчному iнститутi, - усi завжди голоднi, холод, бруд, хто тiльки не наживався на наших злиденних харчах, на нашому так званому "обмундируваннi". А ця гонитва за копiйчаними уроками! Та що там казати, мабуть, i всi мо? хвороби ще звiдти. Нi, на жаль, лише про одне треба думати, хоч би ?х замiж пощастило видати за порядних людей. Тепер по дорозi до Петербурга я до них неодмiнно за?ду. Давно не бачив. Родичi - люди добрi, нiчого не скажу, вболiвають за нас усiх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але ж хiба хто може замiнити рiдних батька i особливо матiр? Вiн дуже любив свою матiр. Скiльки рокiв по ?? смертi минуло, а спокiйно згадати не мiг. Правда, вiн нi з ким не згадував нiколи. Якось, коли вiн при?хав до Нижнього й пiшов iз сестрами на кладовище, тi були здивованi - ?хнiй стриманий, серйозний, розумний брат майже впав на могилку матерi i невтiшно ридав... Але зараз, Марi?, вiн тiльки сказав: - Я вже був у Петербурзi, коли мати померла... - I по тону його Маруся зрозумiла, яким це було великим горем. - Молодшi мо? брати й сестри зовсiм маленькi були, - вiв далi вiн. - Одне незабаром померло, а маленька дiвчинка, яка у старшо? замiжньо? сестри жила, теж невдовзi згорiла. - Як згорiла? - жахнулась Марiя. - Пiдiйшла до пiчки, i ?? полум'я охопило. Правда, загасили i, може, опiки не такi вже страшнi були, а може, так написали, щоб не сердився, що не догледiли, та мала дуже налякалась i за два днi ?? не стало. Коли що трапля?ться там у них, завжди в душi себе обвинувачую. Навiть коли хлопчики погано вчаться i кепсько себе поводять. Марiя не сказала, як кожен би на ?? мiсцi: "Ну, що ви, при чому тут ви?" Вона розумiла, бо вiдчувала так само. - I я також... i за братика, i за сестру... I за матiр також... Вона знала i завжди болiла за матiр - як важко тiй живеться, як тепер пере?здить вiд родичiв до родичiв, як важко ?й у брата Валерки, i сама мати признавалась, що найкраще було ?й у Машеньки в Немировi, коли при?здила гостювати i намагалась затриматися якнайдовше. Матiр зiгрiвала не лише любов, а та шаноба, з якою до не? ставились i Маша, i Опанас, нiколи й натяком не дорiкаючи за важке Марi?не дитинство. "Цiлую мамашi ручку", - отак завжди закiнчували вони обо? листи. Зараз Маруся уявила, наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провiнцiйних небагатих родичах, сестер-дiвчат на виданнi, у яких вся надiя на столичного брата. ...А сво?? особисто?, сердечно? радостi у нього нема... I по-жiночому, просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дiвчиною! Вiн наче вгадав ?? думки, якось нiяково усмiхнувся. Вiн згадав сльози на очах Iндегольди пiд час виступу падре Гаванцi, ?? живий iнтерес до всього, що дiялось тут, ?? просте, добросердечне, властиве iталiйкам поводження пiд час подорожi до Помпе?, ?? радiсть, коли прочитала "Salve" на порозi спопелiлого дому. - Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона iталiйка, у нас багато спiльного в духовному життi, - мовив вiн, але сумно додав: - Та, мабуть, менi й тут не пощастить. Я б хотiв дуже, щоб ви ?? побачили. - Ну, от i ?демо до Флоренцi? разом! - А що, як вiзьму й по?ду, - усмiхнувся Добролюбов, - а коли вони швидше повернуться до Мессiни? - Тодi ?дьте до Мессiни, i не вiдкладайте, повертайтесь до Петербурга з iталiйською красунею, i там ми з нею познайомимося. Вони говорили i немов вiрили i в iталiйську красуню, i в швидку зустрiч у Петербурзi, а десь там глибоко-глибоко всерединi самi дивувались iз цих легких припущень, ясних надiй - i розлучатися було дуже-дуже сумно. Раптом Маруся трохи не з слiзьми в голосi сказала: - Будь ласка, не лiкуйтесь прованським маслом, як радить вам квартирна хазяйка, хай вона й дуже славна жiнка. Робiть тiльки те, що каже синьйор Чезаре! - Слухаюсь! Надiшлiть свою фотокартку. Менi буде при?мно дивитись, - раптом попросив Добролюбов. - Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцiю. 11 Це потiм вона згада?. Нiч. I темна вода Canale Grande, i сплески води пiд веслом гондоль?ра. Гондоль?р сто?ть ставний, високий i недбало керу? гондолою. Старий гондоль?р. А в зубах у нього квiтка. Вiн i на них глянув недбало, на цю парочку форесть?ра, - iноземцiв, що розмовляли незнайомою, нiколи не чуваною ним мовою. Скiльки вiн уже возив по цих каналах рiзних парочок! Якi тiльки красунi не сидiли в його гондолi, i якi тiльки сцени не вiдбувалися тут - i любовi, i ревнощiв, i радощiв, i слiз! Для них для всiх Венецiя - театральна вистава, а гондола й прогулянка вночi - обов'язковий ритуал. А для нього - це звичайний буденний заробiток. Та щоб додати ?м бiльшо? насолоди, коли форесть?ри не дуже пихатi i йому при?мнi, вiн крiзь зуби - бо не хоче вронити квiтки - мугика? пiсеньку. Квiтка - це його звичка. Ранiше квiтку кидала йому люба дiвчина, а тепер, жартуючи i смiючись, - ?? кида? його старша внучка. Його гондолу наздоганя? iнша. Пепе - син його друга - залива?ться веселими модними куплетами, а старий мугика? собi, та не да? обiгнати, вправно лавiру? мiж гондолами, попiд мостами, то посерединi каналу, то попiд самими дверима будинкiв, якi стоять просто над каналом i до яких можна дiстатися лише гондолою. Русява синьйора, яка сидить у гондолi з сво?м кавалером, - старий гондоль?р не роздивлявся дуже, помiтив лише пiд чорною мережаною косинкою русявi коси - може, вона ?х також мила в водi венецiанських каналiв i сушила на сонцi? - венецiанськi жiнки запевняють, що вiд цього у них сонячний вiдблиск у волоссi, - так от оця русява синьйора хоче обов'язково проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить у ритуал цiкавих при?жджих, i старий гондоль?р кида? кiлька слiв про лорда Байрона, немов вiн сам возив його, немов у його гондолу стрибав потай уночi закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скiльки переказiв не тiльки про його дружбу з карбонарiями, а й про його любовнi пригоди лишилось тут у Венецi? i серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатнi синьйори. Перекази про незвичайних людей i рiзнi незвичайнi подi? переходять з поколiння в поколiння разом з майстернiстю водити гондоли. Кожен старий гондоль?р не гiрше за спецiалiста - чiчероне - розповiсть сотнi страшних iсторiй про Палац дожiв. Мiсток зiтхань, по якому переводили приреченого до довiчного ув'язнення або до страти i з якого нещасний кидав останнiй погляд на Венецiю, на життя. Так, з Палацом дожiв з'?днана й найстрашнiша в'язниця. Вузькi кам'янi нори-камери зберiгають жахливi та?мницi про невинно приречених, про неймовiрнi втечi, про геройську смерть. Скiльки iсну? прекрасна Венецiя, стiльки й точиться боротьба. Синьйора розумi? iталiйську мову? Старий гондоль?р усмiха?ться ?й i не втриму?ться вiд спокуси дещо розповiсти - таким тоном, наче коли й не вiн сам, то вже батько чи дiд обов'язково були свiдками подiй, хоча тi подi? вiдбувались сотнi рокiв тому. Марiя нiчим не вида? подиву i не заперечу? таку iсторичну плутанину. Може здатися, що вона всьому вiрить, ?й просто не хочеться порушити зачарування. - Розбуди мене, - шепоче вона Сашi. - Я не вiрю, що це все я бачу в дiйсностi. - Поглянь праворуч - i ти повiриш. Гондоль?р круто поверта? лiворуч. Марiя бачить: праворуч, у пiд'?здi якогось будинку - певне, це якась офiцiйна установа - сто?ть загiн австрiйських солдатiв tedesco з офiцером на чолi. - От тобi дiйснiсть казково? Венецi?, улюбленицi Iталi? ...З старим гондоль?ром умовились, щоб покатав i другою дня, i третього. Три днi в Венецi? - це ж мить! Не можна анi краплиночки з цi?? митi загубити. Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напiвзруйнованi вiд постiйно? вологи колишнi палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала бiднота. Пропливли повз ?врейське гетто. Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах, що над водою перекинутi були не лише мiсточки, а й мотузки з бiлизною. Багато помешкань стояли порожнi - в них жити було вже неможливо. - Венецiя гине. ?? поглина? море. Що робити? Що робити? Це катастрофа! Як ?й запобiгти? - з притаманною iталiйцям експресi?ю, схвильованим голосом, нервово ламаючи пальцi, говорив чiчероне, що водив групу туристiв, до яко? при?днались мимохiдь Марiя i Саша. Чiчероне бiдкався з таким розпачем, що Марiя шепнула з удаваним страхом Сашi: - Як ти гада?ш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще вряту?мося? - Я не знаю, чи встигнемо, - в тон ?й вiдповiв Саша, - адже ти хочеш оглянути кожну церкву i всi картиннi галере?. Звичайно, ?й хотiлося оглянути всi церкви i всi картини! Венецiя з ?? творами Веронезе, Карпаччi, Тiнторетто - вона ж тiльки в Iталi? з ними зазнайомилася. Тут, у Венецi?, вона найдужче вiдчула Тiцiана. Вже в останнiй день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei Frari - капуцинську церкву свято? преславно? Марi?, i там вона зупинилась перед Марi?ю Асунтою, тiцiанiвською Марi?ю. I як у Дрезденськiй галере? перед Сiкстинською мадонною, як в соборi святого Петра перед Пi?тою - ?й захотiлось бути самiй. Навiть без Сашi. Тiльки отой старенький монах, який запалив для них свiчку i побожно перехрестився, не заважав би ?й отак стояти i - молитися. Молитися перед ?? святою. Не "молитися", звичайно, - звiрятися, схилитися перед образом то?, що за легендами все найстрашнiше i найжорстокiше пережила, перенесла в життi i з непохитною вiрою i любов'ю - не вмерла, а "вознеслася" на небо. Скiльки було вiри, любовi в цьому жiночому, ще молодому обличчi, але це вже не було обличчя юно? Сiкстинсько? мадонни, в яко? ще всi випробування попереду. Ця - Марiя Асунта - вже все зазнала, та зберегла в собi сили, натхнення вiри, i до не?, як до сво?? заступницi, було легше звернутися кожнiй жiнцi, бо вiрили: зазнавши все, вона все зрозумi?, вона - милосердна. I Марi?, земнiй жiнцi Марi?, яка вже не молилася перед iконами й хрестами, хотiлося стати зараз навколiшки перед цi?ю Марi?ю, вона не могла вiдiрватися вiд образу. Яку ж вiру зберегти ?й? В яку правду? В яку любов? - Машо, ходiмо, адже пiзно, - трохи ревниво шепнув Саша. Вона була така далека зараз вiд нього... Потiм, через багато-багато важких рокiв, у далекому дикому кутку, серед далеких ?? душi людей - вона згада? Венецiю, площу святого Марка, Палац дожiв i ??, святу Марiю Асунту, i сама не вiритиме, чи було ж це в життi насправдi? * * * - Що сталося з Богдасем? Сьогоднi вiн такий тихий, як нiколи. Вчора Саша, стоячи перед картинами Лiппi, сказав усмiхнувшись: - Оцi янголята схожi на Богдася - такi ж, видно, урвиголови! А iталi?ць, що супроводив ?х, саме пояснював, що художник Лiппi брав за моделi для янголят хлопчисьок з вулицi та сво?х власних синiв, веселих бешкетникiв, а мадонну писав - iз сво?? жiнки, яку викрав з монастиря! Сiмеечка! Нiчого "монастирського" i святого не було в цiй милолицiй грайливiй мадоннi, а "ангельського" в лукавих оченятах "ангельчикiв" i поготiв! Певне, художник змалював ?х тi?? митi, коли вони замислювали сво? хлопчачi витiвки, i, дiйсно, щось схоже було з Богдасем - веселе й пустотливе. Видно, i сам художник був дуже житт?радiсною людиною. Та зараз Богдась уже цiлу годину сидить за столом i щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на паперi. Вiн попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з вiнь?точкою в куточку i написом "Florence", щоб було вiдомо, що лист надiслано аж з Флоренцi?, i сказав, що хоче написати сам. - Кому? - спитала Марiя. - Дядьковi Дорошенковi, - сопучи вiд напруження i серйозностi, не вiдриваючи очей вiд паперу, вiдповiв Богдась. За мить вона боялася, що вiн скаже - "татовi", а зараз ?й стало нiяково, що вiн не батьковi пише, а "дядьковi Дорошенковi". - Ти й татовi напиши або припиши в мо?му листi. - Гаразд. Потiм, - так само не вiдриваючись вiд сво?? роботи, вiдповiв Богдась. - Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарiбальдi. Правда, дядько Iлько буде радий? - Авжеж, зрадi?. Авжеж, Дорошенко зрадi? i Богдасевим закарлючкам, i картцi Гарiбальдi. У сво?х листах Iлля Петрович завжди просить надiслати ?? фотографiю... Треба буде. I йому, i Добролюбову... Богдась зайнятий i не схильний до розмов. Вона бере купку листiв, яку одержала в Римi, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зiбралась за той мiсяць, що вона затрималась у Неаполi. Листи вiд Опанаса, вiд Дорошенка, вiд Таволги-Мокрицького - давнього приятеля Маркевичiв, вiд Тургенева... Вона поспiхом прочитала ?х. Потiм Венецiя - там було не до листiв... Власне, i тепер, у Флоренцi?, не було жодно? вiльно? хвилинки. Вона гадала, що пробудуть тут кiлька днiв, але й тут затримались. У Флоренцi? ?й подобалось. (А де в Iталi? не подобалось?) Зовсiм рано, коли всi спали, вона виходила з готелю i йшла на горби Данте. Кажуть, вiн там ходив, звiдти дивився на свою Флоренцiю, i здаються тi кипариси немов велетнi монахи, що дали обiтницю мовчанки i стоять непорушнi, навiть коли здiйма?ться трамонтана, - саме вони зберiгають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторiччя незмiнними. Треба буде спитати, скiльки живуть кипариси? Здавалося, що вiн, Данте, блукав тут зовсiм нещодавно... Тут знову були зустрiчi з Мiкеланджело, i пiсля усипальницi Медiчi вона нагадала Сашi тютчевський переклад чотирьох рядкiв Мiкеланджело, що вiн написав до сво?? "Ночi": Отрадно спать - отрадней камнем быть. О, в этот век - преступный и постыдный, Не знать, не чувствовать - удел завидный. Прошу: молчи - не смей меня будить. ...I тут, у Флоренцi?, вона засумувала. Може, ця купка листiв, яку вона врештi наважилася перечитати, повертала ?? до дiйсностi i нагадувала, що треба врештi вирiшити, куди i як повертати? На не? чекають "вдома". Навiть у тому листi Мокрицького, де вiн начебто i ла? рiдну сторону, - все ж таки вiн радить повертатися швидше. Вона чита? мiж рядками бiльше, нiж написано. "Боже мiй, - чужина! А свiй-то край? Не варт нiяко? чужиниi Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: лiтай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навiдатись. Ви тут багато дечого почу?те, що треба Вам почути". Не "дечого", а багато почула i побачила б... У тому ж листi вiн пише про "батька" Тараса, як напередоднi його смертi прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирiшили другого дня прийти. Прийшли - а вiн уже на столi. Пише, як любив Шевченко ??, Марусю, згадував завжди, як спiвали вони вдвох, i наспiвував ?хнi любимi пiснi. "Тiльки й розмови було у нас, що про Вас - наша радiсть". Важко читати цi рядки. А листа як пiдписав? "Цiлую кiнчик вашо? одежини"... Вона зна? - там не один вiн, Мокрицький, "цiлу? кiнчик одежини" укра?нсько? письменницi - Марка Вовчка! Про Дорошенка й казати нема чого. Вiн радi? кожному ?? новому твору: "Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого человека". Ця повiсть в "Русском вестнике" в сiчнi була надрукована. "Вона менi дуже сподобалась. А "Три долi" ще бiльше". Вiд Дорошенка аж кiлька листiв одразу, i всi наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Вiн нiколи не насмiлювався говорити так одверто, як оце написав. "Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я нiколи не змiнюся... У мене голова йде обертом, навiть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у життi. Запевнiть мене в цьому, Марi? Олександрiвно. Напишiть, коли Ви повернетесь до Росi? i чи повернетесь через Чернiгiв..." Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернiгiв?.. Як же це буде? Флоренцiя. Мiлан. Обов'язково ще Мiлан - вони так iз Сашею поставили. Потiм Париж. Потiм Чернiгiв i Петербург? У Чернiговi чекають на не? Опанас i Iлля Петрович Дорошенко. "Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в головi, туман якийсь, думки не в'яжуться. А втiм, я певен, що Ви i без слiв повiрите, що я такий самий. Нi, менi зда?ться, тепер я вiдчуваю дужче, нiж ранiше. Марi? Олександрiвно, надiшлiть менi свiй портрет, благаю вас, надiшлiть... Я б готовий летiти в Iталiю, але не для Iталi?... Ваш навiки Дорошенко". Цьому вона вiрить, i ?? аж нiскiлечки не турбу?, що вона сама не вiдчувала i не вiдчува? до нього нiчого, крiм вдячно? дружби, безмежного довiр'я у всьому, а бере i може взяти, як належне, усе вiд нього. Та тiльки хай не пише, що вiн наче не живе, зiстарiвся. От у це вона не вiрить. Вiн завжди вiдданий сво?й роботi, вiрний сво?м iдеям, яким не зрадить нiголи, нi для чого i нi для кого. От i тепер вiн пише, що ?здив до Ки?ва познайомитися з органiзацi?ю Педагогiчно? школи вчителiв. Нi, вiн людина цiлеспрямована, i як йому не важко вiд його неподiлено? любовi - вiн нiколи через це не пуститься берега. Вона зiтхнула, подумавши про Сашу. Цей без не?, як без повiтря. Вона не важить, не порiвню?, хто з усiх найдужче любить. Хiба це можливо важити? Важливо те, що вона сама любить Сашу. Що поробиш... Але як часто зда?ться, нi, не зда?ться, вона чу? всiм сво?м ?ством, що домiвка ?? - "там". Де Iлля Петрович. Такi, як вiн. Луна? люба ?й мова. Вона згаду?: коли вона йшла якимось селом, мiстечком - здавалося, що всi знайомi ?й. Кожен за давнiм звича?м вiтався, - хоч уперше бачив, а вона вiдповiдала так, наче саме цю людину радiсно ?й зустрiти. Це ?й колись i Iлля Петрович зазначав... ?й завжди легша? на серцi, коли згаду?, що десь "удома" ? вiн, ближчий за рiдного брата Валерку, вiн, який нiчого не чека? i не вимага? для себе. Аби вона жила. Iснувала на свiтi. I писала. Писала сво? твори. А коли б у не? трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона по?хати. Ну, що вона вигаду??! Нi, справдi, от була ж вона знову хвора, тут, в Iталi?, не дуже, але коли б дуже захворiла, смертельно, тiльки одному Iллi Петровичу могла б довiрити свого Богдася, як довiрила Митю, молодшого братика. "Хiба Опанас може щось влаштувати, подбати?" - з гiркотою подумала вона. На нього не було зла. Хiба вона винна, що й любовi не було? А з спiльного життя нiчого не вийшло. Що вiн там розповiв Iллi Петровичу? Певне, що незабаром повернуться i вона з Богдасиком... Iлля Петрович пише, що Опанас найняв для них квартирку у Стародубi. Опанаса Васильовича зарахували незмiнним членом мирових з'?здiв Чернiгiвсько? губернi? вiд Глухiвського, Новгород-Сiверського та Стародубського повiтiв. Слава боговi, буде при дiлi. А квартира для не? найнята в Стародубi... Сумно. Що вона робитиме? Де житиме? Стародуб? Вiд листiв Тургенева теж сумно, i навiть вони дратують ??. Спочатку ла?, як завжди, за ?? коротенькi записки, за те, що "...анi слiвця про те, куди Ви гада?те ?хати з Рима i де гада?те провести лiто - чи повернетесь до Парижа за Вашими речами, що роблять Вашi супутники, чи ? у Вас ще супутники i т. iн. Справдi, менi слiд у помсту Вам написати листа у Вашому дусi - Ви б дiзнались, як це при?мно..." Вона всмiха?ться. Вiн почав щось надто часто дорiкати ?й. "Проте i в Вашiй записочцi ? хороше слово. Ви пишите, що вiдданi менi назавжди. Це багато означа?..." Так, вона писала: "Ви пишете, що Ви менi вiдданi, i завжди будете. Напевне, я Вам бiльше, нiж Ви менi, а що вже назавжди, так назавжди". Погано, коли друзi починають вимiрювати вiдданiсть, вiрнiсть i т. iн. Це трапля?ться, коли дружба вже да? якусь трiщину, а в останнiх листах i Марi?, i Iвана Сергiйовича щось уже занадто багато стало запевнень про це. ...Оцей лист його теж одвертiший, нiж iншi його листи щодо почуттiв. "Що я Вам вiдданий - це без сумнiву, але, крiм цього почуття, в мене ? iнше, досить дивне, яке iнколи примушу? мене бажати Вас мати коло себе, як у мо?й маленькiй паризькiй кiмнатi - пам'ята?те?" "Який кострубатий зворот, не властивий Iвану Сергiйовичу з його гарною еластичною мовою", - подумала Марiя. "Коли менi спадають на думку нашi тодiшнi бесiди - я не можу не визнати, що Ви - предивна iстота i що Вас зрозумiти дуже важко. Принаймнi менi досi не ясно, як зрозумiти все, що було, пiд яку рубрику все це вiднести? При побаченнi (коли i де воно буде - зовсiм невiдомо), я Вам скажу, на якому припущеннi я зупинився - як на вiрогiдному - хоча й такому, що мало менi лестить". "Напевне, вiрогiдному, - подумала усмiхнувшись Марiя. - Коли й дозволяла iнколи себе поцiлувати або трошки мiцнiше сбняти, то зовсiм не з якихось там почуттiв кохання, а тiльки вiд 'дружньо? нiжностi й небажання образити друга. Вiн точно зрозумiв, бо ще й додав - "старого"... Проте, як Добролюбов не розвiнчував його, ?й не хотiлося гу; бити цi?? дружби, теплих вза?мин, хоча вiн i переставав уже бути таким беззаперечним авторитетом. Iван Сергiйович пише ще докладно про сво? намiри й плани, що новий роман закiнчу?, i що влаштову? сво? вза?мини з селянами. Все-таки добре скорiше побачитись i саме про це най; бiльше розпитати! Вiн заводить школу. Потiм по?де до Бадена, де на нього чекатиме Полiнька, а потiм - Париж. "Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повiдомили менi сво? плани. Але ж Ви не залежите вiд себе... а вiд чого й вiд кого Ви залежите - це для ~. мене та?мниця". Невже для нього та?мниця? Власне, i вона не зна?, вiд чого залежатимуть ?? плани. Навiщо вiн пише про весну вдома?.. "Тут весна дуже запiзнилась - i раптом спалахнула, як порох, всiлякою зеленню, квiтами i травами! Цього за кордоном не 'побачиш". Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навеснi в Римi i в Неаполi - вдвох iз Сашею! Бiдний Iван Сергiйович! "...та кепсько тинятися стариком з якимось окисленим серцем у грудях - пiд цими золотими липами... Що поробиш! Незабаром ще гiрше буде". Цьому вона не йме вiри - адже вiн закiнчу? новий роман! А про старiсть - вiн завжди говорить! Лист закiнчено i з докором, i з нiжнiстю. "Прощавайте - постарайтесь написати трохи бiльше до ладу - на ту ж адресу, зрозумiло. Тисну Вам руку - i роблю ще щось, на що Ви нiколи не вiдповiдали". Вона смi?ться - ну, що ж, хай поцiлу?! "Поцiлуйте Богдася, про якого Ви менi анi слiвця не сказали - i поклонiться - якщо ? кому кланятися. Ваш Iв. Тургенев". "Поклонитися" ? кому. Он вiн - стука? вже в дверi! А невже вона нi слiвця не написала про Богдася? Сидить ?? хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Лiппi, щось старанно виводить на паперi. Богдась iз захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу - укра?нськiй, росiйськiй, французькiй та iталiйськiй, i важко навiть було б сказати, з яко? мови слiв було бiльше. Бiдний Дорошенко хитатиме докiрливо головою - хлоп'я поплутало всi мови! Богдась старанно надпису? картку - "Гарiбальдi". Вiн пише, що в гарiбальдiйських загонах ? хлопчики, яким по дванадцять рокiв, це йому розповiдали хлоп'ята в Римi, а йому вже скоро мине десятий рiк, i вiн також буде гарiбальдiйцем, тiльки козацьким. Вiн дружить з багатьма iталiйськими хлопчиками. Богдась зiтха? i замислю?ться. Добре було б написати дядьковi Iльковi, як у першi днi при?зду до Рима вiн вiдстав вiд мами, мсь? Пассека i мсь? savant - ?шевського. Спочатку пiшов сам i набрiв на фонтан Тревi, це зветься фонтан, а насправдi величезна стiна, нi, навiть якийсь будинок з усякими водяними богами, i звiдусюди там фонтанами лл?ться вода, i вiн уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв i дивився; i там було багато людей, i нiхто на нього не звертав уваги, i багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз вiн схаменувся, згадав про маму i трошки злякався, що не знайде ?? в Римi. Адже Рим такий великий i дивний, не схожий нi на яке iнше мiсто. Богдась, правда, знав, що обiдають вони в остерi? Лепре, але ж як до не? дiстатись? Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як вiн, i старших за нього. Вiн спитав у них. Його спочатку не зрозумiли. Вiн вирiшив, що не мову його не зрозумiли, а не знали, де остерiя, вiн сказав: "Колосео - Колiзей", вiн пам'ятав, що це недалеко вiд Колiзея, i юрба дружно пiшла з ним, галасуючи i сперечаючись, i поки дiйшли, вони вже були друзями, i вiн дiзнався, що вони всi чекають, коли до Рима прибуде Гарiбальдi. Йому було трохи нiяково, коли по дорозi хлопчики раптом оточували якогось пана чи панi й починали вимагати "уна сольдi", тодi вiн вiдходив трохи осторонь (нi, про це вiн не писатиме, про це вiн розповiсть товаришам у пансiонi, i про те, що вони передражнювали папського солдата, а потiм щосили тiкали, i що трохи не звалили з нiг товсту кумедну черницю у величезному бiлому очiпку з крилами, одне слово, поводилися так, як усi хлопчиська в усiх мiстах усiх кра?н. Особливо в Римi i в Парижi)... Проте вони все-таки дiйшли. В остерi? на ганку стояв ?? господар, i всiх хлопцiв як водою змило, а Богдась сiв на схiдцях ганку, вiдсапуючись вiд пригод, бiганини i хвилювання - що скаже вiн мамi. Вiн уже побачив, що за тим столиком просто надворi, де вони сiдали обiдати, - нiкого нема. Раптом вiн побачив усiх трьох - маму, мсь? Пассека i мсь? savant - ?шевського. Мама кинулась до нього i не сердилась зовсiм, а йому було соромно, вiн тiльки не хотiв цього показати при чоловiках. ?шевський дивився докiрливо, а мсь? Пассек розгублено, наче не Богдась, а вiн загубився. Про це все вiн, звичайно, не написав, а тiльки згадував i знову глибоко зiтхнув, бо йому шкода було лишати це привiльне життя в Iталi? i повертатись до пансiону, та що поробиш - вiн обiцяв мамi добре вчитися i пристойно себе поводити, а вона обiцяла, якщо ще затримаються за кордоном, на ту весну вiдвезти його до швейцарця, з яким i вона, й вiн, Богдась, i всi хлопчики з сусiднiх дворiв заприятелювали у Римi, i потiм виявилось, що у нього вдома, у Швейцарi?, також пансiон для хлопчикiв, i вiн на лiто запрошував до себе Богдася. Але Богдасевi хочеться i додому... Особливо коли iнодi мама почина? для нього вигадувати сво? казки, i це не зовсiм казки, от, примiром, про хлопчика, такого, як вiн, маленького козака укра?нця, як вiн визволив з турецько? неволi дiвчинку... Вiн дуже любить, коли мама про це розповiда?. Добре було б i про це написати дядьковi Дорошенковi, але це було б надто багато, i паперу не вистачило б! Адже вiн перерахував усi мiста, де вони побували, мабуть, усi фонтани - це його цiкавило завжди бiльше, нiж собори й монастирi, по яких бiгали дорослi. I все ж таки написав, що, вiд'?жджаючи з Рима, вони кинули сольдi в фонтан Тревi, мама i вiн. Про Олександра Вадимовича вiн не написав, хоча й той кинув монетку, але ж iз ним Iлля Петрович незнайомий i можна було його не згадувати. Вiн захопився сво?м листом i нiяк не мiг закiнчити. Мама вже чекала. Мама поспiшала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр Вадимович, i вони бiгли оглядати якiсь картини. - Я вкину листа на поштi, коли хочеш, - сказала мама i, не читаючи, закле?ла конверт, i тому не жахнулася анi рiзномовностi, анi безлiчi помилок на всiх мовах. Це вже дiсталося Iллi Петровичу. * * * Так само, як i в Парижi, так i в Флоренцi?, i в Мiланi - останнiй зупинцi в Iталi?, вона любила заходити в маленькi крамнички, де часто можна було побачити рiзнi рiдкiснi старовиннi дрiбнi речi. Особливо в букiнiстичнi. Там так при?мно було перебирати старi книги, гравюри. Вона рiдко щось купувала, але хазя?ни крамничок або книжкових лоткiв нiколи не ремствували. Вони звикли, що "?хнi" вiдвiдувачi мало що купують, бо не мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розумiють цiну цим речам! А це також да? насолоду! Коли в маленьку букiнiстичну крамничку, що тулилася на розi невеличко? площi майже в центрi Мiлана, зайшла гарна молода пара - русява дама i чорнявий молодий чоловiк, - старенький хазя?н крамнички одразу пiзнав, що це iноземцi, й одразу вирiшив, що, напевне, ?х нiчого не зацiкавить на його полицях. Але дама .звернулась по-iталiйськи, правда, не так вiльно, як говорять рiдною мовою, явно добираючи слова, але цiлком правильно. Це вже було при?мно стариганчику. - Будь ласка, у вiтринi ми побачили гравюрку. Може, ми помилились, але зда?ться, це портрет славетного Беккарiа? - О так, синьйоро! - розцвiв усмiшкою старий. - Це портрет нашого Беккарiя, - i нiхто на свiтi не може з бiльшим правом сказати "нашого", нiж ми, мiланцi, бо вiн жив тут i навiть недалеко вiд цi?? невеличко?, але славно? пьяцца, отож i вiд мо?? скромно? книгарнi! Я зараз знiму цей портрет з вiтрини. Вiн, наче iкону, побожно пiднiс невеличку гравюру-портрет вiдвiдувачам, i вони заговорили незнайомою йому мовою. - От твiй бог, - мовила Марiя. - Один з мо?х богiв, - поправив Саша. - Я не ревную. Вiн для мене також велика людина - Чезаре Беккарiа. Вiн перший у свiтi повстав проти смертно? кари! Почувши знову знайоме iм'я, хазя?н не мiг стриматися - вiн наче одержав подарунок. Як добре, що вони зайшли саме до нього. Якщо вони так цiкавляться Чезаре Беккарiа, вiн радий ?м повiдомити, що саме на цьому майданi незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так, коли ви вiдвiда?те Мiлан ще раз, ви вже побачите пам'ятник цiй великiй людинi. Вiн зна? скульптора й архiтектора, якi працюють над цим пам'ятником. Ще б пак! ?х знають усi мiланцi, i всi знають, що буде викарбувано на пам'ятнику, звичайно, крiм iменi. Вiн майже продекламував: "Se dimostrero non essere la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita". - Ти розумi?ш? - спитав Саша. - "Якщо я зможу довести, що смертна кара не ? нi доцiльна, нi необхiдна, - це буде перемогою людства" - слова з його книги "Злочин i кара" - "Dei delitti е dеlie pоne". - Мiж iншим, серед мо?х книжок ви знайдете найстарiше видання цi?? славетно? книги, - заметушився стариганчик. - Я куплю i подарую ?? тобi разом iз портретом, - сказала Марiя. - Що ти! Це буде, певне, надто дорого, - почервонiв Саша. - Хай дорого. Це дорожче, - уперто мовила Марiя i легко додала: - Однаково у нас майже нiчого не лишилось, - i засмiялась, розкриваючи сумочку. Стариганчик усе зрозумiв, i хоча вони не торгувалися, вiн назвав зовсiм маленьку суму. Адже мало хто з iноземцiв з таким захватом роздивлялися б цю гравюру! До лiр, якi витягла молода русява синьйора, ще додалась така приязна чарiвна усмiшка, що старий, коли б це було пристойно, залюбки подарував би ?й i портрет, i книгу. Вiн довго дивився вслiд щасливiй парi. - Це чудесно, що мiланцi поставлять йому пам'ятник, i я розумiю тебе. Я б хотiла, щоб сво?м проектом тюрмознавства - як я не люблю цього слова - ти також зробив переворот у всiй науцi права й кримiналiстики i щоб ти не схитнувся, вiдстоюючи свiй проект, не злякався боротьби, як i твiй бог. Вона глянула на нього - стрункого, гарного, з вiдблиском такого щастя в очах! Вiн став працювати, але хiба це та праця, до яко? вона звикла про яку можна мрiяти? I хiба всiм дано силу волi, пристрасть у роботi i переконаннях? Обо? дивляться на портрет Чезаре Беккарiа. Цiкаво, вiн схожий, цей галантний чоловiк XVII сторiччя, на справжнього "батька юриспруденцi?"? - А зна?ш, за що я особливо люблю його? - пита? Саша. - За що ж? - За те, що коли вiн мав можливiсть чудесно влаштуватися в Парижi, зривати лаври i користуватися успiхом при дворi, вiн злякався, що його мiланська коханка вiд нього вiдвикне, махнув рукою на всi вигоди i повернувся до не?. Правда, це цiлком поiталiйськи? Любов над усе! За це вiн менi ще дорожчий! - розсмiявся Саша. - У цьому найдужче я хочу бути його учнем i послiдовником. - Але ж вiн вiдстояв попри всi сво? iнтимнi справи i новi закони. - Марi? хотiлося сказати це серйозно, переконливо - та що поробиш, вона була щаслива вiд Сашиних слiв. "О, славетний Чезаре Беккарiа! Людство тебе пам'ятатиме за боротьбу проти смертно? кари, а я - за те, що любов коханки для тебе була важливiшою за кар'?ру, становище, матерiальнi блага!" Вони лишали Iталiю. Хiба вони могли тепер, пiсля Iталi?, розлучитися? Вона знала - на не? чекали на батькiвщинi, на не? чекав Опанас. Але хiба вона могла тепер жити з Опанасом, як жiнка з чоловiком? Краще не думати про це... Та в жодному листi Опанасовi вона не писала останнього слова. Уявлявся Опанас, i його було шкода, та нiчого вже вона не могла поробити, крiм того, що нiколи не згадувала Сашi в сво?х листах, ?й страшно було замислюватись i щось остаточно вирiшувати, i, як за соломинку, вона хапалась... за борги. Так, так, хiба може вона зараз повернутися, коли в не? ще стiльки несплачених боргiв?! ?й треба конче по?хати до Парижа там спокiйно закiнчити (почати й закiнчити!) великий роман, який вона замислила - "Записки дячка" - про попiвство, монастирi, релiгiйну облуду. О, в не? багато спостережень з дитинства, а тут в Римi, в Неаполi, так близько зiткнувшись з войовничим папством, з одного боку, почувши розповiдь про падре Гаваццi, з другого, вона вiдчула поштовх. Вона повинна написати цей роман. Вона закiнчу? (це вже насправдi закiнчу?) повiсть про трьох сестер, частину яко? вже надiслала Добролюбову i Чернишевському. Роботи невпрогорт Усе спокiйно вона може закiнчити лише в Парижi. Не можна ж без копiйки, з несплаченими боргами, з незакiнченими творами повертатися до Петербурга? Звичайно, ?й треба одразу до Петербурга - побувати в усiх редакцiях, в "Современнике", де на не? чекають не тiльки Добролюбов, а й Некрасов i Чернишевський. Всi вони вважають ?? "сво?ю" Чернишевський клопочеться про видання ?? творiв, як ще нiхто не клопотався. Сашi треба в Парижi завершити свiй проект. Вона допоможе йому. Вона заприсяглася сама перед собою, що вiн це зробить. Невiдомо, як буде далi. Але саме за це Тетяна Петрiвна не матиме права ?й дорiкнути. Тетяна Петрiвна. Мати Чом вони не змогли зрозумiти одна одну? Нема в не? зла й капелиночки проти Сашино? матерi, цю збiр ку росiйських оповiдань, що вийде незабаром, вона присвячу? ?й. Там так i стоятиме - "Посвящается Т. П. Пассек". Адже вона Сашина мати. А як буде в не? само? з Богдасем? Поки що i для нього найкраще i найрозумнiше продовжувати навчання в паризькому пансiонi. Це вже Опанас повинен зро зумiти. ...А там видно буде. Коли вона пише Опанасовi, ?й самiй зда?ться, що от тiльки розв'яжуться цi побутовi справи - вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще швидше надсила? все, що зна? про Кармелюка. Вона обiцяла Богдасевi написати про славного Кармеля Iнколи, правда, останнiм часом дуже рiдко, коли вона сидить бiля сина увечерi, вона вигаду? рiзнi казки, ?й хочеться все записати так, як розповiда?. Ще й iншi. Адже i Тарасовi Григоровичу вона це обiцяла. Через Швейцарiю вони повертались до Парижа. Це був кiнець чи початок? ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ 1 Свiте тихий, краю милий, Моя Укра?но! Оцi два рядки весь час спадали на думку, крутилися в головi з то? митi, коли замiсть чорних, погнилих, як трухлявi гриби, хижок замаяли в зеленi першi бiленькi хатки. Густi, та?мничi, як у казках, ялинковi, а потiм сосновi дебрi й хащi змiнилися на ласкавi, м'якi кра?види, що голубили очi, заспокоювали душу - га?, луки, синi рiчки, бiлi хатки то на узгiр'ях, то в долинi. "Село! I серце одпочине. Село на нашiй Укра?нi..." Подорожнiй бачив - це вже Укра?на. "Свiте тихий, краю милий..." Не дивно, що вiн згадував зараз один по одному рядки свого друга - Тараса Григоровича Шевченка. Вiн знав i далi цi вiршi, але зараз йому хотiлося повторювати лише цi першi рядки пiсля Петербурга, пiсля шляху по Бiлорусi, геть дощенту зубожiло?, з тими чорними хижками, що й хатами назвати важко, з юрбами жебракiв у дрантi, пiсля цього похмурого видовиська серце справдi вiдпочивало. Навколо розкошувало рiдне лiто, стояли скирти хлiба, веселили очi рiзнобарвнi квiти... I серце хотiло, жадало вiдпочити. Але ж подорожнiй знав - то все омана, то лише вiдпочинок для очей. Вiн згадав. Позаторiк вiн був у Iталi?. Квiтучi помаранчевi й цитриновi садки наче свято справляли. Буяли всiма кольорами пiвденнi дивовижнi квiти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радiсть, насолода. А вiн, цей подорожнiй, дiстався до невеличкого острiвця Капрери, i там точилися розмови про розтерзаний народ Iталi?, про нещасний народ Росi?, Польщi, Укра?ни, там домовлялися про вiйськову пiдготовку емiгрантсько? молодi до майбутнiх повстань. Багато вiдчув тодi спiльного лиха й необхiдностi вза?мно? дружби i допомоги - рiдного краю i далеко? чарiвно? Iталi? - цей подорожнiй, пiдполковник Андрiй Опанасович Красовський. Вiн уже не звертав уваги на всю красу й багатства iталiйсько? природи, а бачив тiльки людей. Iталiйський герой Джузеппе Гарiбальдi, який гостинно приймав його на Капрерi, на прощання потиснув йому мiцно руку й просив передати привiт усiм друзям, хоч i незнаним в очi, та всi ж однодумцi були для нього друзi. Просив передати привiт усьому народу. Добре, що пiдполковник Красовський встиг розповiсти про все Тарасовi Григоровичу. Вiн ще жив тодi, дорогий батько Кобзар... Та все ж таки, незважаючи на сумну дiйснiсть, Красовський радiв, що ?де на Укра?ну, що житиме в Ки?вi, працюватиме там, звичайно, не тiльки за вiйськовим призначенням в Кадетському корпусi, а й за призначенням тi?? та?мно? органiзацi?, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що пролунало в "Колоколе", називали "Земля i воля". У Петербурзi дали йому адреси, усi нитки зв'язкiв з потрiбними людьми на Укра?нi i доручили як старшому i роками, й досвiдом органiзувати, керувати, спрямовувати... Його знали як дiяльну, розумну, енергiйну, але дуже скромну людину, позбавлену будь-якого честолюбства й пихи. Найменше вiн думав про себе й сво? мiсце, i тому з ним легко сходилися люди, найрiзноманiтнiшi люди. Умiв вiн знайти бадьоре дружн? слово для студентсько? i вiйськово? молодi, для яко? i сво?ю освiченiстю, i бойовим досвiдом, ранами, одержаними на вiйнi, був авторитетом. Умiв вiн знайти i просте щире слово до селян, якi б здивувались, дiзнавшись, що дядько у вишитiй сорочцi, у чумарцi та чоботях (вiн часто любив i гуляти, й бути вдома у такому простому одязi) - син генерала, та ще якого генерала! Саме за придушення польського повстання у 1830 роцi батько його й одержав генеральський чин i нагороди вiд царя. Це завжди каменем лежало на душi Андрiя Опанасовича, але й надихало на ще бiльшу непримиреннiсть i боротьбу. Зараз по дорозi до Ки?ва вiн хотiв зупинитися на кiлька днiв у Чернiговi. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в Кадетському корпусi встигнути познайомитися з "громадою" в Чернiговi, з "громадою" в Ки?вi, побувати в Каневi на могилi дорогого Кобзаря. Ще був лише початок серпня. Вiзник йому трапився неговiркий i якийсь похмурий. Тiльки й витяг з нього Красовський, що звуть Петром, а далi - анiтелень. Та все-таки раптом Красовський спитав: - А чому досi хлiб тут не звезений i людей не видко? Справдi, якiсь незвично нiмi були поля без людей, i жнива ж давно одiйшли, а хлiб не звезений. Що сталося? Петро обернувся, спiдлоба глянув на нього. - А звiдки менi знати? Я з iншого села, - але не стримався i додав злiсно: - Не хочуть на панщину виходити! - Та й знову повернувся до коней i хльоснув ?х так спересердя, що вони враз побiгли, наче за ними звiр якийсь погнався. Адже цей подорожнiй був у вiйськовому мундирi, мiркував Петро, може, вiн сам iз тих, що наслали батальйони солдатiв на "усмирения" та "роз'яснення" селянсько? волi. Усмиряли та роз'яснювали рiзками i вважали, що цього замало - забирали до Чернiгова, у в'язницю. Кажуть, когось i далi, аж у Сибiр запроторили. Краще мовчати. В ?хньому селi, звiдки вiн, Петро, теж усього було... Не тiльки дядьки, ще дужче баби - як показилися. Це ж у ?хньому селi Марина, його брата, Василя Злидня, жiнка - нiчого не скажеш, гарна молодичка, вiн сам на не? колись задивлявся, та Василь, старший, ранiше схопив; може, це й краще, бо в нiй, напевне, сто чортiв сидить, - так от вона прийшла з чернiгiвського ярмарку i всiх бабiв збаламутила: - На панський двiр не пiдемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю дав, а пани ?? сховали. За це i ?й з два десятки рiзок перепало. А Василь i досi в Чернiговi за гратами. На нього жандарi кажуть: "Головний паливода". Стара мати всi очi виплакала. Краще мовчати i з цим подорожнiм. Навченi. Тут саме шлях перетинала Десна, треба було про?хати бродом. Петро обережно направляв коней, начебто через це i не розмовляв. I раптом зiтхнув глибоко вiйськовий i стиха мовив: - I праворуч вода, i лiворуч вода, а посерединi бiда. - I вже мовчав до самого Чернiгова, нiчого не питав, нiчого й не сказав, коли назустрiч ?м iшли загони солдатiв. А вже як побачили золотоверхi чернiгiвськi собори, дiсталися на гору, зупинились коло гостиницi, офiцер простягнув Петровi карбованця i мовив нiби мiж iншим: - Дружнiй чередi вовк не страшний. Петро кiлька хвилин стояв розгублений, потiм почухав потилицю, сiв на бричку, гукнув сердито: - Но, но, дурнi! - I подумав: "А мо', я й сам дурний? От i розберись тепер, що воно за людина". * * * От Дорошенко, Iлля Петрович, учитель Чернiгiвсько? гiмназi?, одразу розiбрався, що то за людина. Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович. Опанас Васильович тепер мешкав у Чернiговi, й Дорошенко радiв i пiдсвiдоме сердився на нього, бо нiяк не мiг второпати, зрозумiти до кiнця, що ж таке з Марi?ю Олександрiвною? Опанас Васильович i Iлля Петрович пiсля майже дворiчно? розлуки одразу зустрiлися, як брати. Обидва радiли, смiялися, обiймалися, щось вигукували, знову обiймалися, i спочатку навiть здалося Iллi Петровичу, що Маркович дуже пожвавiшав. Он як гаряче взявся до сво?? роботи. А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для родини. Та то тiльки так попервах здавалося. Iнколи ловив Iлля Петрович такий смуток у його очах, що не переказати. Справдi, лиха та радiсть, по котрiй смуток наступа?. "Ну, що ж, - пояснював сам собi Iлля Петрович, - звiсно, суму? за дружиною, за сином.. чека? на них..." Багато не розповiдав Опанас Васильович, говорив, власне, багато - згадував усi мiста, де були, згадував усiх людей, з ким доводилось стрiчатися, але ж то були якiсь географiчнi спогади, перелiк мiст, перелiк людей... не бiльше... Замигтiли перед Iллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж, Аахен, Лондон, Остенде без усяко? послiдовностi. I це все називав i перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, нiби хотiв показати, що це все й не порiвняти з Чернiговом, з Десною, навiть з маленьким повiтовим мiстом Стародубом, де Марi?чка спокiйно працюватиме, вiдпочине вiд баламутного закордонного життя. Так само й прiзвища нових знайомих, здебiльшого вiдомi ?м обом давно прiзвища з журналiв, газет, книг, скоромовкою перелiчив... i, раптом помовчавши якусь мить, сказав: "З чим пiшов, з тим i прийшов", - але, наче сам злякавшись визнання, вiв далi свiй перелiк перед здивованим Дорошенком. А про Марiю Олександрiвну майже не розповiдав, тiльки щось поверхове, загальне - працю?, сам бачиш, скiльки написала, а ще бiльше задумала. Друзiв нових багато, пита?ш? Еге ж, багато, сам зна?ш, яка вона. До одних усе погане липне, а до не? чи не найкращi. I це мовив без захоплення. Змiнилася? Еге ж, змiнилася. Та нi, така як i була. От картку надiшле - подивишся. Але ж ??, Марi?, листи до Iллi Петровича були такi, що йому часто ставало аж лячно, i вiн думав: або не хоче чогось до кiнця розповiдати Опанас, або сам не добира?, як ?й важко часом, немов заплуталася вона, заблукала, а чому - хiба звiдси, з Чернiгова. вiн може розiбрати, зрозумiти цi коротенькi листи з несподiваними бажаннями й планами? От, примiром, пише: хоче по?хати в ?русалим. Чому в ?русалим? Навiщо? Спитав Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: "Уперше чую, та то, певне, хтось ?й казав, що ?де, от i вона одразу: "А що, якби и менi", - махнув рукою, як на дитячi вигадки, не вартi уваги. А от в iншому листi - вже про це не сказав Опанасовi - чи вiзьме вiн, Iлля Петрович, Богдасика, якщо раптом ?? не буде... Це вона писала, коли раптом захворiла в Iталi?... Та вже, дяка боговi, видужала. Вiн прочитав ?? останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допiру надрукували в "Основi", i знову чув ?? голос, бачив удавано докiрливi очi, губи, що стримували ласкаву посмiшку. Хiба ж вона знала, пишучи тодi вночi з Рима листа до "батька", одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темрявi на самотi, що надрукують цього листа, читатимуть його всi?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати... А тепер Дорошенко радiв без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою i зрозумiлою, i шкода було, що не може написати ?й усього, чим живе тепер. Хiба ж тiльки заради Педагогiчно? школи ?здив вiн до Ки?ва? I вона б йому, напевне, далеко бiльше, й докладнiше, й глибше, нiж Опанас, розповiла б про Лондон та Iталiю, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з при?здом Опанаса з'явилася реальна надiя на те, що побачаться незабаром. Iлля Петрович саме був пiд враженням ?? листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось вiйськового. Дорошенко, сугубо цивiльна людина, погано розбирався у чинах i рангах, але по мундиру побачив, що чин i ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисiлого чоловiка, та й лагiдний вигляд його обличчя з козацькими вусами нiяк не в'язалися з поважним вiйськовим чином. - Пiдполковник Красовський. Андрiй Опанасович, - одрекомендував його Маркович. - А оце наш друг, i мiй, i Марi?чки, Iлля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернiгiвсько? гiмназi?. Красовський немов здивувався, почувши це прiзвище, та одразу приязно всмiхнувся Дорошенковi. - Ми ще в Немировi разом учителювали, - вiв далi Опанас Васильович. - А щоб тобi, Iлько, одразу було зрозумiло, скажу: Андрiй Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича i зараз на його могилу ?де, а житиме в Ки?вi. - Так, знову у милому серцю Ки?вi. Жив я там майже рiк, а в п'ятдесят дев'ятому роцi мусив по?хати лiкуватися вiд ран до Iталi?. Потiм застряв у Петербурзi, а душею сюди рвався. "Нема на свiтi Укра?ни, нема? другого Днiпра", ?й же право, нема менi кращого мiсця, як на Укра?нi, у вас. Зда?ться, i люди тут iншi. Я радий, що й у вас у Чернiговi затримався. От тiльки влаштуюся в Ки?вi, перевезу свою жiнку й дiток з Ревеля, вони поки що там у ?? рiднi. Вiн i говорив якось спокiйно, довiрливо. - I я чекаю свою жiнку й сина, - пiдхопив Маркович. - Потинялися ми вже з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Iталi?. Пише, що задумала низку оповiдань для дiтей з нашо? iсторi?, iсторi? Укра?ни. Це ж скарбниця невичерпна, i майже нiхто ще з не? води не черпнув. - Дуже менi хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то ?? давно вже знаю, поважаю i люблю. - Та от ?? останнiй лист, - заметушився Опанас Васильович. - Iлько, я ж листа вчора одержав. - Вiн вийняв листа з нагрудно? кишенi, прочитав кiлька рядкiв про те, що пише нову повiсть "Жили три сестры", да? ?? в "Современник". У Неаполi дуже з Добролюбовим заприятелювала, а Чернишевський, хоч i не бачив ?? нiколи, так ретельно узявся до ?? справ, що Кожанчиков вида? оце тепер ?? оповiдання, i грошi, значить, будуть, i, значить, - при?де незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для дiток дещо написати. А ранiше, як дiзналася, що хочемо тут, у Чернiговi, газету видавати, одразу вiдповiла: "Запишiть мене там наймичкою". I, як завжди, з особливим почуттям i пiдкресленням прочитав Опанас Васильович: "Обiйма?мо тебе, наш друже, М. i Б. Марковичi". Що ж, хороший лист дружини, розумно? дiлово? жiнки. - От як добре! Повернеться ваша Марiя Олександрiвна, ми хлопчика у нашу школу заберемо в Ки?в, буде разом з мо?м Андрiйком вчитися, - сказав Красовський. - Це вже як Iлля Петрович вiддасть! - засмiявся Опанас Васильович. - Там такi друзi! Певне, вже бачить мого Богдася у формi чернiгiвського гiмназиста! - Все-таки перед Ки?вом треба буде поступитися, - мовив Дорошенко. - Я там буду при Кадетському корпусi, - сказав Красовський, - але я мрiю завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, i щоб викладали там укра?нською мовою, i взагалi вчитимемо i виховуватимемо не так, як мене в корпусi. - Та щоб не так, як i тепер у гiмназiях, - додав Iлля Петрович. Iнколи кiлька слiв - i враз зрозумiють люди, що вони з одного табору. Отак сталося мiж Красовським i Дорошенком. Чомусь пiсля читання листа Марi? Олександрiвни Красовський дуже повеселiшав. - Навiть не уявляю, як ваша жiнка в Iталi? може стiльки працювати! Це така казкова, чарiвна кра?на! - От побачите мою Марусю i зрозумi?те - завжди i скрiзь працю?, - похвалився Опанас Васильович, - поспитайте Iллю Петровича, не дасть збрехати, вiн не тiльки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли б чоловiк iншо? вдачi, нiч я, - ревнував би, ?й же богу! - Ну що ти верзеш! - почервонiв Iлля Петрович. - Та то я так. Ти ж - свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу самоварчик поставити. Ще й Нiс, лiкар, обiцяв прийти. Марусенька й про нього завжди пита?: "А яка добра людина Нiс? Усi про нього - о, це добра людина". Пита?: "Чи так само мед варить?" Не забула. Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згаду? усi цi дрiбнички, якi показують, що вона з ним. Вiн вийшов, i враз, хоч обличчя Красовського не втратило сво?? теплоти i доброти, вiн якось в той же час посерйознiшав. - Я дуже радий, що зустрiвся тут з вами, Iлля Петровичу Я хотiв вас бачити, бо дещо привiз вашому знайомому, Андрущенковi, з Петербурга, i менi казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дiзнатися, де вiн. Та, певне, i ви менi також розповiсте про Чернiгiв. Оце тiльки дихнув на укра?нськiй землi, i серце зрадiло, а потiм лише одну фразу кинув вiзник: "Не хочуть селяни на панщину йти..." Виходить, для них це однаково - стара панщина. Побачив я по дорозi роти солдатiв, певне, з екзекуцiй або на екзекуцi? йшли, i завмерло все в менi. - Селян-бiдолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, - зiтхнув Iлля Петрович. - Нi, не принесла "воля" жаданого щастя. Не обманювали себе марними надiями нi Тарас Григорович, нi друзi з "Современника" - Чернишевський i Добролюбов, розумiли весь час, яка це воля буде. - На Чернiгiвщинi з само? весни неспокiйно, - сказав Дорошенко. - Одне село Безуглiвка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на панщину виходити припинили i по iнших селах сво?х людей послали, щоб разом боротися. Аякже, вкупi й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не пошкодують, а правди доб'ються. I дiйсно - стояли на сво?му, як порiшили. Надiслали до них аж три батальйони пiхоти на приборкання, хотiли заводiяк забрати, так громада вся, як один, кинулася на вiйсько. Такого ще нiколи не було. - I що? - Вiдомо що! Хiба голiруч або з вилами проти рушниць що зробиш? Врештi сотнi перепорото, а скiльки в кайданах - у в'язницi потрапили! Не хочуть аж нiяк уставнi грамоти пiдписувати - адже вiддають помiщики гiршу землю, черезсмужжя, вигони казна-де, у чортiв на болотi, та ще й такi, що й скотина не пройде, щоб на панську землю не ступити. От i спаш, от i заганяють ??, от i плати або вiдробляй. А воно ж не то що худобу, гуски нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нiкчемний шмат землi, якого пан хоче здихатися, то примушують всiлякими засобами. - Нiде це нечувано, - похитав головою Красовський, - примушувати купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панiв не скривдити, щоб ?м обидно не було. А головне, що мене обурю? без краю, це те, що на приборкання селян посилають солдатiв - ?хнiх же братiв i синiв, що самi з села вийшли. - I за екзекуцi? самi ж селяни платять. А просто? - це ж такий розор для селянина, може, ще й гiрший за град та пожежу, - мовив Дорошенко. - При менi один вiйськовий прохопився, що по веснi на нашу бiдолашну Укра?ну на приборкання селян було кинуто тридцять полкiв кавалерi? i тридцять полкiв пiхоти, на саму нашу Чернiгiвщину бiльш як чотири полки. Ще б пак, щоб не чекали селяни "слушного" часу! Неспокiйно в нас на Чернiгiвщинi та й скрiзь на Укра?нi! - Та й скрiзь на святiй Русi, - кинув Красовський. - Комiтети, пiдкомiтети, новi установи, мировi посередники, а що мають вiд того селяни? Хоча б цi ж мировi посередники, тiльки й того, що непокояться, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. . - Та, певне, бiльше про те, щоб вовки були ситi. Недарма сам цар напередоднi манiфесту сказав: "Зда?ться, ми все зробили, щоб не ущемити iнтереси помiщикiв". Навiть коли бере участь у цiй роботi така щира людина, як наш Опанас Васильович. Чим можна допомогти, коли за помiщикiв озбро?на сила? Кожен губернатор у губернi? сам особисто зацiкавлений, щоб землевласники якнайменше втратили. Менi зда?ться, на сво?й посадi Опанас недовго продержиться, не з його вдачею, - похитав головою Iлля Петрович. - При?мна вiн людина, - мовив замислено Красовський. - Я радий, що познайомився з ним. Там, у Петербурзi, стрiчався з Кулiшем, i дуже менi було прикро чути вiд нього, що Маркович! розiйшлися. - Як розiйшлися? - аж пополотнiв Дорошенко. - Та ви ж самi листа бачили, що вчора Опанас одержав! - Тому i я так цьому листу зрадiв. Кулiш взагалi недобре, зле про Марка Вовчка говорив, - хiба мiг вiн сказати, що процiдив крiзь зуби Кулiш з презирством, коли зайшла мова про Марiю Марковичку, що стала вона "?вропейською повi?ю?" - Я вважаю, - переконано мовив Красовський, - що Марiя Олександрiвна найкращий письменник на Укра?нi. До того ж ?дина письменниця-жiнка у нас. Та хiба тiльки на Укра?нi? Хiба i в Росi? не зачитуються ?? творами, не плачуть над ними? Швидше б ?й повернутися! Коли б на власнi очi сьогоднiшн? наше побачила, скiльки ще потрiбного створила б для народу! - Вона б усе зрозумiла, - тихо сказав Дорошенко, - бо побачила б так, як воно ? насправдi, без iлюзiй. А в нас на Укра?нi ще важче, нiж скрiзь на Русi, як ви мовили, адже ще додаються утиски нацiональнi, загострюються вза?мини з поляками. Наше право на нашу укра?нську мову, iсторiю, культуру нам треба виборювати. - Часто замiсть того, щоб людям розтлумачити спiльну нашу бiду, однакову для всiх, навiть освiченi люди, я не кажу вже про рiзних урядових бурбонiв, нацьковують один народ на iнший. - Оцi?? нацiонально? обмеженостi i нема у Марi? Олександрiвни, - пожвавiшав Дорошенко. - Ви читали ?? останню повiсть - "Тюлевую бабу"? Ви звернули увагу на кiнець, сповнений такого гуманного спiвчуття до гнаних i зневажених ?вре?в? Коли вiн сам, Iлля Петрович, читав цю повiсть, вiн згадував сво? прогулянки з нею по Немирову, ?? людяне ставлення до всiляко? бiдноти, незалежно вiд нацiональностi, вiн не смiявся так, як iншi, що звернули увагу лише на сварку двох провiнцiйних баринь, що з жиру казилися через рецепт "тюлево? баби", нi, у нього сльози на очi навернулися, коли вiн читав наприкiнцi про розор нi в чому неповинно? ?врейсько? родини, про свавiлля одних i беззахиснiсть iнших. А дружба Марi? Олександрiвни з поляками?! Не з багатiями графами Потоцькими, куди ?? завжди запрошували на прийоми i концерти, i вона залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих вза?мин не заводила, хоч нею одверто часто милувалися, - а дружба з колегами-вчителями, з молоддю. Як ?й треба тепер, одразу ж повернутися на батькiвщину! Невже вона не вiдчува? вiдповiдальностi на собi, пiсля того як написала "Народнi оповiдання", як сам Кобзар так високо ?? поставив, назвав пророком, полюбив, як "доню"? Нi, вона повинна при?хати на Укра?ну, сама на все подивитися... Красовський не мiг знати, що дума? цей приязний скромний учитель, на якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка. Вiн зрадiв, що вони з одного слова зрозумiли одне одного. - Ваша правда. На Укра?нi ще важче, нiж десь-iнде. I звiдтiль гаряче, i звiдсiль боляче, - i вголос проказав тi рядки, що весь час виринали в пам'ятi, коли ?хав, тiльки зараз уже додавши й останнi: Свiте тихий, краю милий, Моя Укра?но! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? 2 Аж голова йшла обертом. У паризькому салонi ?лизавети Василiвни графинi Салiас де Турнемiр, вона ж письменниця ?вгенiя Тур, збиралися до того рiзнi люди, що важко було зрозумiти, кому й чому, власне, симпатизу? сама господиня, i багато хто помилявся, зустрiвши тут сво?х однодумцiв i вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядiв i переконань, як вони. Та сьогоднi Марi? здалося, що в цьому Но?вому ковчезi, де переплуталися "сiм пар чистих i сiм пар нечистих", сьогоднi одностайно всi без винятку були зацiкавленi зустрiччю з новим гостем. Вона, Марiя, одразу пiзнала його, тiльки вiн з'явився у дверях I так поглянув на всiх, немов усi тут були його друзi i тiльки на ?хнього й чекали. А ?лизавета Василiвна i не попереджала про I нього! Певне, готувала сюрприз. Вона любила сенсацi?! Марiя побачила величезну постать i по тому, як прибулець h-обвiв усiх поглядом, одразу пiзнала легендарну людину. Адже i Рейхелi, i Герцен з Огарьовим, i Iван Сергiйович Тургенев, розповiдаючи про Бакунiна, обов'язково мальовничо описували "його зовнiшнiсть i з острахом та жалем зiтхали, так, так, навiть Герцен! - чи не втратив вiн, Михайло Бакунiн, за тi мiсяцi, коли був прикутий ланцюгом до стiни в камерi австрiйсько? тюрми, за ;довгi роки одиночного ув'язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi, за ,часи сибiрського заслання, чи не втратив вiн сво?? левино? гриви, чи зберiг свiй гучний голос оратора, чи не зiгнулись його широкi плечi. Давнi друзi боялися, що побачать його дряхлим, немiчним, старим... Але Марiя вмить схопила все: нi, хоч скуйовджене волосся посрiблив сибiрський iнiй, воно й зараз здавалося левиною гривою, i сам не зiгнувся. Вiн наче одразу заповнив усю кiмнату собою, сво?ю великою, могутньою статурою, рухами, голосом. Певне, багатьом одразу мимоволi захотiлося заплескати в долонi, як при виходi знаменитого актора, хоча нiчого актор.ського, награного не було в ньому. Одразу вiдчувалася людина невсипущо?, непереможно? енергi?, захоплено? дi?. Графиня Салiас, експансивна, екзальтована до хворобливо? нервозностi жiнка, кинулась до нього. - Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волi! Ви з на.ми! Ви в мо?му домi серед друзiв! Друзi! До нас прийшов Михайло Олександрович Бакунiн, чудом врятований! - Вона простягла до нього руки, як простягають жiнки в костьолах до Христа. - Мене врятував Амур, - мовив Бакунiн, схопивши i поцiлувавши ?? руки. - Бог любовi? Ми зна?мо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, - з почуттям мовила графиня, i в очах ?? замигтiли сльози. - Звичайно, бог послав менi чарiвне божественне створiння, щоб я ожив, але з неволi я врятувався, вiддавшись не богу любовi, а могутнiй сибiрськiй рiцi Амуру, i от про?хав Японiю, Тихий океан, Сан-Францiско, Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан i кинув якiр у Лондонi, де постiйно мерзенна погода, але в нагороду - воля i друзi! - Так, так, - глибоко зiтхнула Салiас, - вiд лондонських друзiв ми й дiзналися про вашу втечу, про ваш порятунок i дякували ?м за це повiдомлення в "Колоколе". Марiя теж згадала, з яким хвилюванням прочитала вона торiк, восени шiстдесят першого року, коли вже пiсля Iталi? оселилася в Парижi, чотири короткi рядки, але великим курсивом на початку першо? сторiнки "Колокола". "Михайло Олександрович Бакунiн в С.-Францiско. Вiн вiльний! Бакунiн ви?хав з Сибiру через Японiю i збира?ться до Англi?. Повiдомля?мо з захопленням про це всiх друзiв Бакунiна" А потiм у першому номерi "Колокола" вже цього, 1862, року наприкiнцi журналу - "М.О. Бакунiн при?хав 27 грудня в Лондон" - i все. Та вже наступний номер вiдкривався великою статтею Iскандера-Герцена "М. О. Бакунiн". I таки Герцен писав правду. Вiн "бадьорий i свiжий", i з подвiйною любов'ю до народу, i ще дужче загартований "свiжим молодим повiтрям Сибiру". Як Марi? захотiлося побачити самiй Бакунiна! А зараз вона рада була, що Салiас так настiйно наполягала, щоб сьогоднi Марiя обов'язково завiтала до не?, але не пояснювала чому. Бакунiн тиснув усiм руки, i Марi? здалося - вiн певний, що потрапив у коло сво?х однодумцiв. До того ж тут було, як завжди, багато полякiв. Насамперед графиня познайомила його з професором Вiзинським, сво?м близьким другом. Професор Вiзинський мав посаду в секретарiатi князя Чарторийського, навколо якого кублилось аристократичне праве крило полякiв-емiгрантiв. Марiю дивувала близькiсть графинi з цим професором, але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для багатьох слова "поляк" i "революцiонер" були синонiмами, як сказам Герцен у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять рiзнi "крила" польського орла - i праве, i лiве... Для Бакунiна справа Польщi тепер стала idйe fixe, i вже за хвилину гуркотiв його голос оратора, ватажка мас, немов вiн був не в салонi графинi Салiас на rue Marbeuf, a десь принаймнi на площi, якщо не на барикадi. - Росiя! Польща! Слов'яни! Це мо? останн? слово! - I дiло, дiло, - молитовне склавши руки, проказала графиня. - Сказати "дiло" - це надто честолюбно! - заперечив Бакунiн, немов одмахуючи рукою це твердження i дивлячись не на не?, а обводячи поглядом усiх присутнiх. - Щоб служити цiн справi, я ладен iти в барабанщики й навiть у прохвости. Я тринадцять рокiв був позбавлений полiтичного життя, жадаю цi?? дiяльностi. Людина щаслива лише тодi, коли дi?. Для мене мета - славна вiльна слов'янська федерацiя - ?диний вихiд для Росi?, Укра?ни, Польщi i взагалi всiх слов'янських народiв! - Познайомтеся, ось письменниця Укра?ни - Марко Вовчок, Марiя Олександрiвна Маркович. - Салiас обняла Марiю i трошки пiдштовхнула до Бакунiна. - Дочка славно? Укра?ни! Прекрасна слов'янка! - потиснув ?й руку Бакунiн. Та Марi? здалося, хоч вiн i дивиться на не?, але не бачить. Вiн захоплений сво?ми думками, сво?ми словами, усiм новим товариством. Нi, вiн не милу?ться собою, але вiн сприйма? усiх у цiлому, не зупиняючись на кожному, i ?? справдi саме так, як "дочку славно? Укра?ни", поневолено? Укра?ни, а тому близько? йому. Цього вже було досить для Марi?. А втiм, вона помилялася. Вiн зупинився коло не? на хвильку. - Ми ще побачимось iз вами, - сказав вiн. "Може, вiн хоче передати щось вiд Олександра Iвановича?"майнула думка у Марi?, а Бакунiн вiв далi: - Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, зна? його життя? Ми ще побачимось! - Бiльше того, письменник повинен мати справу з серцем i душею народу, - тихо сказав Марi? юнак, що стояв поряд. Це був вiрмен Мiкаел Налбандян. Вiн також нещодавно при?хав з Лондона i познайомився з Марi?ю тут, у салонi Салiас, але ?х наче ранiше заочно познайомив Герцен, бо Налбандян при?хав з його дорученнями, i Марiя допомагала ?х виконати. Вона завжди не просто охоче, а з радiстю брала на себе обов'язки поштаря, зв'язкiвця, квартир'?ра. Про Налбандяна Герцен казав: "Золота людина, вiддана безкорисливо, вiддана на?вно, до святостi". Це одразу вiдчула Марiя i заприятелювала з ним. - Яка людина! - мовив мiж тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакунiна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою полякiв. - Та чомусь поряд з подивом i навiть захопленням менi трохи й шкода його. Вiн не вважа? на реальнi можливостi, i вража? якась дитяча безпораднiсть в реальному життi, яко? вiн сам не помiча?... - Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати при?зд його дружини сюди? - спитала Марiя. - Ви ж при менi радилися про це з Iваном Сергiйовичем. - Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в помiч. Але це необхiдно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибiру, зараз вона у його рiдних. Треба, щоб ?? випустили сюди. Адже вона зовсiм юна, вiн каже - просто дитина. Вiн безмежно суму? за нею i непоко?ться. - Важко уявити його одруженим, - замислено мовила Марiя i подумала: "А ще до того ж щасливим одруженим". - Якi вони не схожi - Герцен i Бакунiн, - раптом сказала вона. - О, так, - погодився Мiкаел. - Вони тепер пiсля радостi першо? зустрiчi багато сперечаються. Бакунiн далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, i, уявiть, Герцен, хоч i нехотя, iнколи поступа?ться i дi? за ?хнiм бажанням. - Герцен? Людина таких мiцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостiйним розумом? - Не скидайте з терезiв сили дружби. Справдi. Сила дружби. Пам'ять молодостi! I - схиляння перед перенесеними муками, перед слiдами вiд ланцюгiв. Це щось та значить, ?й, Марi?, розповiдали, як з приводу одного iнциденту в Сибiру, що торкався Бакунiна, Герцен вiдмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши: "Що ж, правда - правда-матка, але й Бакунiн менi Бакунiн!" Все-таки ця жадоба дi? така заразиста. Швидше б побачитись вiч-на-вiч з Бакунiним. Хочеться дiзнатися, що вiн дума? про конкретнi дi?. Про це, звичайно, не заговориш у салонi ?лизавети Василiвни. Вона одразу вiдзначила Марiю серед усiх жiнок, якi бувають тут, - жiнок, правда, бува? дуже мало, - i завжди запрошу? до себе, не лише вечорами, коли бува? багато народу, а й просто посидiти, погомонiти вдвох. - А ви не збира?тесь скоро до Росi?? - спитав Налбандян. - Збиралась i збираюсь. Та от Iван Сергiйович у листах настiйно радить тепер не ?хати, - враз посмутнiвши, вiдповiла Марiя. - Справдi, може, вам i небезпечно ?хати пiсля такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловськiй фортецi, там же Писар?в, Шелгунов. Журнали закритi. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомi. Звичайно, знають i про вашi зв'язки з Лондоном. Нi, таки справдi вам не варто ?хати тепер. Зачекайте трохи. - Я й так довго чекаю, а треба бути дома, - тихо вiдказала Марiя. Вона замовкла, думаючи про сво?. Треба бути "вдома". Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Сашi... Мiж iншим, вiн уже, певне, повернувся з лекцiй i чека?, може, вона зайде до нього сьогоднi увечерi... а може, чека? на не? в ?? пансiонi, тут же в цьому домi... Вони ж мешкають з Салiас в одному домi, тiльки на рiзних поверхах. ...Сумну ?? мовчанку увiрвали ще голоснiшi, нiж ранiше, вигуки Бакунiна. Вiн душив у обiймах невеличкого чоловiка, який тiльки-но зайшов. - Ви задушите милого Фрiча! - кинулася рознiмати ?х графиня, але Бакунiн не випускав з обiймiв чоловiка, та й той, кого назвали Фрiчем, не пручався, вiн припадав головою до грудей Бакунiна. - Скiльки рокiв! Подумати, скiльки рокiв! - О, це чеський письменник Фрiч, - шепнула Марiя Налбандяну. - Та ви ж його, певне, зна?те, вiн же був у Лондонi, про нього писали менi i Олександр Iванович, i Iван Сергiйович, щоб я обов'язково з ним познайомилася. Ви ж зна?те його? - Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись? - Встигла, встигла i дуже цьому рада, - прояснiла знову Марiя. - Яка чудесна людина i над усе любить свою Чехiю! А яка в нього мила родина, i жiночка, i хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них. Фрiч уже звiльнився вiд обiймiв Бакунiна i з щасливим розчервонiлим обличчям дивився на присутнiх. - Панi Марiя! Добрий вечiр! - гукнув вiн по-чеськи. - Ви не знайомi? - спитав вiн Бакунiна. - Це ж укра?нська Вожена Немцова! Пам'ята?те нашу прекрасну письменницю Божену? Так от - це укра?нська Вожена - Марко Вовчок, ?й тiльки розкажеш якусь чеську казку, а вона у вiдповiдь з десяток укра?нських варiантiв! Наш Неруда заграв колискову, - а вона двадцять укра?нських проспiвала, одна вiд одно? краще! Познайомтеся! - А ми вже знайомi, - вiдповiв Бакунiн, i цього разу Марi? здалося - вiн глянув справдi на не?. ?лизавета Василiвна запросила всiх до дуже скромного столу Що було на столi - не мало значення, адже вона жила зовсiм небагато. Вона радiла, що у не? в салонi вiдбувалися такi зустрiчi, вона пишалася ними, ?й здавалося: саме тут, у не?, вершаться великi справи, розв'язуються серйознi полiтичнi питання. Вона з гордiстю любила згадати, що саме вона була редактором журналу "Русская речь" (правда, дуже обмежено-лiберального i досить скромного щодо передових iдей). Але ж пiсля студентських заворушень у Москвi, в яких брав участь ?? син, а в ?? московському "салонi", як i тепер тут, у Парижi, збиралися рiзноманiтнi люди - вiд помiркованих професорiв до революцiйно? молодi, - ?й все-таки натякнули, щоб вона по?хала з Москви. Участь ?? сина в студентських заворушеннях була зовсiм невеличка, його й не заарештовували, навiть не затримали, коли вiн сам прийшов до полiцi? i сказав, що хоче подiлити долю товаришiв. Але потiм вiн по?хав у числi трьох делегатiв вiд студентiв до Петербурга клопотатися за потерпiлих. Взагалi це був чесний порядний хлопець. У всякому разi, нi мати, нi син не стояли осторонь громадського життя. Переконання ?хнi були нестiйкi i якiсь строкатi, як i ?хн? оточення в Парижi. Та хiба мало було таких? I вiд цi?? строкатостi голова йшла обертом. Iнколи Марiя думала: "Всi наче вбираються на свято якесь, а свято це не веселить, а тiльки шумить ?м". I коли ?й здавалось, що з'явилась от людина дi?, - вона загоралась i хотiла пiзнати ?? дужче. Адже ?? жива душа жадала живих людей! А коли вже хтось цiкавиться Укра?ною, як цей милий Фрiч, або неймовiрний Бакунiн, та ще з таким революцiйним вантажем за плечима, - як не спалахнути надiями на участь у справжньому, потрiбному, живому дiлi? 3 Саша нервово поглядав на годинник i вже не думав про те, якi матерiали треба замовити на наступнi днi в цiй бiблiотецi, де вiн часто працював, - треба ж було, нарештi, закiнчити свiй проект, треба написати деякi статтi, як радила йому Маша. Вiн уже не мiг думати про це. Вiн дивився на стрiлки - i на ту, що показу? години, i на ту, що показу? хвилини, i розраховував у думках, де зараз може бути Машенька, Марiя? Вона, мабуть, уже закiнчила свою працю за столом, сво? писання, над яким сидiла цiлу нiч, тiльки-но вони розсталися, i, певне, всенький ранок. Оцi ще дячки, попи та черницi, якi, вона признавалася, ?й навiть сняться i не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година - снiданок у всьому Парижi! Значить, вона нашвидку по?ла в пансiонi, де мешка?, або по дорозi в якiйсь "crйmerie", якщо спiзнилась сво?часно спуститися до ?дальнi i не схотiла завдавати зайвих турбот господинi i служницям, i побiгла. Куди? Вчора вона сказала, що ?й неодмiнно треба забiгти хоч на хвилинку до лiкарнi, до госпiталю для бiдних, вiдвiдати нещасну жiнку, яка жила на мансардi того ж дому, де й Марi?н пансiон Вона, ця ще не стара жiнка, зовсiм самотня, i, крiм Марi?, нiхто не вiдвiду? ??, безнадiйно хвору, вже приречену Саша зна? - Марiя обов'язково купить по дорозi якiсь фрукти, найдешевший букетик квiтiв, заощадивши на власному снiданку. Марiя казала, - нiде, в жодному мiстi, вона не бачила, щоб так любили квiти, як у Парижi. Хiба можна уявити паризькi вулицi, бульвари, парижан без квiтiв? Бiжить якась бiдна модисточка з роботи i обов'язково зупиниться купити мiкроскопiчний букетик з кiлькох фiалочок. "Дивись, дивись, Сашенько, - часто в захопленнi торсала Сашу за руку Марiя, - он, бачиш, робiтник на риштованнi, та он, у синiй блузi, камiння кладе, а на кашкетi у нього квiтка!" Вона була в захватi вiд квiткових базарiв. Скiльки ?х тут, у Парижi, i в самому центрi, i на набережних Сени, i в передмiстях. Один, найпишнiший та найдорожчий, коло церкви свято? Магдалини, туди приходять i при?здять розчепуренi панi i купують розкiшнi квiти, дивовижнi рослини, що ?х квiтникарi викохують i доглядають як дорогоцiннi скарби i серед зими продають дари лiта й пiвдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця купiвля не хвилю? Марi?, ?? бiльше зворушу?, коли якась бiдна жiнка, рахуючи i перераховуючи в сво?му гаманцi заощадженi кiлька су, виторгову? малесенький горщик з квiткою i пуп'янками - обов'язково пригляда?ться, щоб були пуп'янки, з надi?ю, що цвiстимуть довго, вона поставить його у себе на вiкнi десь високо-високо, десь на сьомому поверсi у сво?й мансардi, i радiтиме, i милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць. Найвеселiшi й найдешевшi старi базари на набережнiй Сени - цiлi поля троянд раптом виникають перед очима. I зовсiм тут iншi продавщицi, нiж на звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квiтникових - вони найпривiтнiшi, невимушене люб'язнi, доброзичливi, особливо люблять продавати й давати рiзнi iнтимнi поради при цьому молодим дiвчатам та юнакам. Але Маруся волi? купувати квiти у вуличних продавщиць - невеличких дiвчаток, ?х тут безлiч - i пiдлiткiв, i зовсiм маленьких. Однi жвавi, моторнi, задерикуватi, вони сво?м базiканням забивають памороки покупцям, вулиця - ?х рiдна домiвка, вони й спiвають, i пританцьовують, а вже як посваряться мiж собою, то такий гвалт здiймуть, вчепляться у волосся одна однiй, зберуть навколо себе юрбу людей i раптом, несподiвано для всiх, вмить усе припинять! Маруся купу? не в таких розбещених, а в скромних, худеньких,тихих дiвчаток. Якось довго не могла заспоко?тись. Побачила одну дiвчинку, блiденьку, як прив'яла квiтка, i останнiй крихiтний букетик у ?? кошичку був уже прив'ялий, жалюгiдний... Дiвчинка в благенькому платтячку - ?й явно було не тепло - сидiла на сходах церкви i мрiйно дивилася на блискучi, залитi газовим свiтлом, галасливi, багатолюднi вулицi. Звiдси, з горба, де стояла церква, вiдкривалася чудова панорама вечiрнього Парижа. I Марiю вразив цей мрiйний, вiдчужений вiд злиденно? повсякденностi звичних принизливих турбот погляд, у якому були i милування, i насолода, i мрiя про щось неясне, але казково чарiвне. Марiя не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той останнiй прив'ялий букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квiтiв. Дiвчинка спокiйно пояснила, що вона живе у доросло? квiтникарки, яка прода? квiти на базарi, а вона робить сво? букетики iз забракованих рослинок, i коли продасть усi, все-таки дещо приносить додому i, значить, сама заробля? на хлiб, а ця квiтникарка - мамина подруга, а мама померла. - Ти зна?ш. - схвильовано розповiдала Маруся Сашi, - мене диву? в цих дiвчатках, i в цьому бiднятковi, якась власна гiднiсть, абсолютна вiдсутнiсть бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви, певне, з чужо? сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарiвний? Я не можу намилуватися ним. Увечерi, коли менi пощастить розпродати все, так, як сьогоднi, я люблю сидiти, i дивитися, i дивитися, i думати". - "Про що?" - спитала я ??. "Про все. Про все, що хочу, можу думати". Марусi так хотiлося ще побачити те дiвча. Вона кiлька разiв проходила вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожно? юно? квiтникарки, щоб знайти ту маленьку мрiйницю. Але хiба це можливо в Парижi, де так легко загубитися маленькiй самотнiй душi. Спочатку Марi? важко було призвича?тися до цього переплутаного життя, вона в цьому навiть Сашi не признавалась, навпаки, усiх дивувало, як швидко вона пристосувалась до всього. Може, в сво?х попереднiх мандрах i в Iталi?, i в Лондонi, i в перших по?здках до Парижа вона вже звикла i до рiзноманiтно? юрби, блиску багатства i поряд жахливих злиднiв жебрацтва, до галасу великих мiст. Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному мiсцi, вона бiльше почала приглядатися i прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого гомону блискучих вулиць, до та?мничого мороку старих занедбаних провулкiв, де селилася злиденна бiднота, - ой, як боявся Саша, коли вона блукала там сама! - до околиць, звiдки натовпом сунули вранцi, коли ще й на свiт не благословлялось, робочi люди... Люди! Скрiзь ?? притягали, вабили, цiкавили люди. Не багатi?, не "вищий свiт" - про них вона нiколи не писала й не напише, а найдужче - робочi, працьовитi люди: старi, молодi i особливо дiвчатка, пiдлiтки, дiти. I в кожнiй iстотi ?й хотiлося розгледiти власне життя цi?? iстоти. Вона думала, як же воно розвинеться i збережеться у цьому вирi такого великого, живого, грiшного, i чарiвного, i бездомного, i такого, що всiх може притулити, мiста, як Париж. Бо так легко загубитися в ньому... I от зараз вона йде до хворо? жiнки, яка лежить у величезнiй лiкарнi для бiдних. I коли Марiя вперше прийшла туди, ?й здалося: хвора, безсила людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках, в таких халатах, усiх цих чужих i незнайомих людей, i в чомусь схожих до жаху, - може вiдчути лише розпач i безнадiйний кiнець. Але ж це були живi люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах, Марiя боялася, що не знайде свою сусiдку. Але знайшла. А потiм уже, придивляючись до кожно? з сусiдок у довгiй, як казарма, палатi, познайомившися з ними, вона дiзнавалася про драму кожно?, чимось подiбну до драми iншо?, але в чомусь свою особисту, сво?рiдну, i вiдчувала, як потрiбна iнколи одна рiдна усмiшка, одненька квiтка, щоб допомогти людинi видряпатися звiдси, напружити останнi сили в боротьбi за життя, або... або не такою безнадiйно холодно-самотньою залишити цей свiт... Саша знову погляда? на годинник. Зараз вона, Марiя, певне, вже в iншому кiнцi Парижа. Вона попередила, що ?й треба обов'язково зайти до мадам Беннi, обов'язково тодi, коли Карл Беннi, молодший ?? син-лiкар, брат загадкового знайомого Герцена - Артура Беннi, у сво?й клiнiцi. Вона уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепоко?вся з ревнощiв. Карл Беннi ?? "придворний медик", ?? Богдася, та й самого Сашi. I хоч Карл, звичайно, чудово розумi? ?хнi вза?мини, все ж таки i сам iнколи так млосно дивиться на Марiю i сумно недвозначно зiтха?. Багато ?х сумно зiтхають. Що поробиш? Саша до цього звик... Але сьогоднi, справдi, ?й треба побачити матiр Карла наодинцi. Старший ?? син Артур нещодавно був у Лондонi, часто навiдувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, i вiд нього мати давно не ма? листiв, дуже хвилю?ться. Марiя зна?: його заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через "лондонськi зв'язки"? Може, поки що нiчого не треба говорити матерi? Краще запевняти, що материнське передчуття помиля?ться? - Ой, як я не люблю брехати, i головне, те, що вона знатиме, нiчого не допоможе... Вона радиться з Сашею i, звичайно, зробить усе по-сво?му. ...Вона вмi? заспоко?ти людину. Навiть Iван Сергiйович казав не раз: "У вас дар робити з людьми, що хочете". А з ним, iз Сашею? Так, i з ним також, може, ще й дужче, нiж з будь-ким... Варто тiльки побачити ??, вловити ?? погляд, ?? усмiшку при зустрiчi, варто ?й шепнути на людях, мимохiдь "серце мо?", якесь ласкаве, тiльки "?хн?" слово - i вiн зна?: вона з ним, адже вона з ним! Але чому ж увечерi, вiрнiше вночi, треба розходитись по рiзних квартирах, чому ж вранцi не можна прокинутися разом, i для всiх вона - "панi Маркович", i iнколи сама, сама вона так спокiйно каже знайомим: "Оце одержала листа вiд чоловiка, з Укра?ни, вiн пише..." У цьому сучасному Вавiлонi - Парижi - нiхто особливо не зверта? уваги на ?хнi вза?мини, наче все це природно, наче так i повинно бути: гарна молода самостiйна жiнка, ну й, звичайно, при нiй, як тiнь, стовбичить молодий чоловiк. При людях вони на "ви", i вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як усе може бути iнакше? Вiн не зна?... Вiн дивиться на годинник i знову пiдрахову?. Зараз вона у свого давнього знайомого - польського поета Сови-Желiговського. Саша iнколи також заходить з Марi?ю до нього. Але частiше вона бува? там сама. Сьогоднi вона також буде у Желiговського сама. Там вона зустрiнеться, - вона сказала Сашi про це, - з офiцером Олександром Сахновським, який при?хав оце з Лондона, а зовсiм нещодавно вирвався з Росi?. Вона сказала: "Олександр Iванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися, знайти якийсь заробiток. Я вирiшила, поки що там знайдемо - хай зараз пiджене Богдася в математицi, ми ж з тобою в математицi не дужi мастаки! Ти не уявля?ш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потiм тобi розкажу все - зараз нiколи..." Вона часто так каже: "Я потiм тобi розкажу". Можливо, це "потiм" i не настане... Що з того, що вона сама сказала Сашi: "Ми повиннi бути зовсiм прозорi одне для одного. Ми нiчого не повиннi та?ти в собi. Я вся перед тобою розкрита, i ти також!" Що з того, що вона це казала? У нього й справдi нема нiяких та?мниць вiд не?. Якi у нього можуть бути та?мницi, якими вiн не подiлився б з нею? Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось рiзних житт?вих справ i ?? особистого, сердечного... Хiба вона щось сво? прихову? вiд нього? Але ж це не стосувалося ?? зв'язкiв, ?? вза?мин з людьми, з якими вона стрiчалася у Желiговського, у Салiас, якi при?здили з Гейдельберга, з Лондона. То ж були не ?? особистi власнi та?мницi, не ?? власнi справи. Про те вона не мала права говорити навiть Сашi. Саша це розумiв. От i зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки Богдасевi - це лише привiд тактовно допомогти. Саша зна?, вона без роздумiв подiлиться останнiм франком, не пiдкреслюючи, не роблячи сумних спiвчутливих очей, поставить просто тарiлочку смажених каштанiв, коли нiчого iншого нема вдома, або, проходячи разом з якимось бiдолашним прибульцем метушливими паризькими вулицями, запропону?, наче мiж iншим, зайти до кав'ярнi випити чашечку кави i спокiйнiсiнько попередить при цьому: "Не турбуйтесь, я ж тут господиня, а ви ще не призвича?лись, i зараз вам кожне су дороге". I нiхто, нiхто не почува? себе нiяково. Порiвнюючи з Iваном Сергiйовичем Турген?вим, вона, зви чайно, була людина, яка потопа? в боргах i не зна?, як виплутатися, i Iван Сергiйович не раз писав у Росiю друзям, що треба поклопотатися про ?? гонорари, адже не можна, щоб Марiя Олександрiвна опинилася в Клiшi! Але порiвнюючи з емiгрантами, яких стiльки зараз прилинуло до Парижа, особливо польсько? молодi, - однi втекли вiд репресiй, iншi при?хали для налагодження зв'язкiв, з важливими та?мними дорученнями i просто не мали змоги дбати про сво? власне життя i добробут, - порiвнюючи з усiма такими, вона ж письменниця з досить вiдомим iм'ям, i хоч нечiтким, нерiвним, а втiм, якимось постiйним лiтературним заробiтком, вона ма? квартиру - недорогий пансiон, i хоча часто боргу? в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно, порiвнюючи з ними - емiгрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами, без будь-яко? професi?, якою могли б тимчасово заробити, - вона зда?ться ?м просто заможною! I для них вона може позичити в iнших... i в не? було легше позичити, нiж у справдi "iмущих". Саша це все бачить, i розумi?, i... хвилю?ться. Хвилю?ться за не?, i в цьому вiн, не признаючись ?й, на боцi Тургенева, який казав i писав щоб "не пiдпадала вона пiд вплив польського елемента" * * * Не ма? вона права розповiдати навiть йому, найближчiй для не? людинi. Адже Марi? довiряють дуже багато. Навiть добре, що ? заборона хоч комусь прохопитися цими вiдомостями, i добре, що Сашi не можна казати - навiщо його пiдставляти пiд небезпеку? Хоча в ньому Марiя була певна, як у собi самiй, - нi за яких обставин вiн нiкого не викаже, не зробить нiчого зайвого. Перш за все, думаючи про не?. Але навiщо ставити його, бодай випадково, у прикре становище? Часто, вже пiсля того, як Марiя дiзнавалася про тi чи iншi подi? вiд сво?х польських друзiв, вiд герценiвських посланцiв, вони про це читали вдвох у "Колоколе", i тодi Марiя раптом щось додавала, пояснювала. I Сашi було зрозумiло, що вона знала про це ранiше. "Колокол" ?й завжди надсилав Герцен з будь-якою оказi?ю. Листiв уже не писав, як колись, а "Колокол" i майже всi видання надсилав, передавав рiзнi доручення, певний, що Марiя сумлiнно викона?. А листiв не писав. Чому? Марi? було це прикро. Розчарувався? Через Сашу? Вона нi з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцiнення багатьох цiнностей пiсля дружби з Добролюбовим, - до Герцена вона ставилася, як i ранiше, з найглибшою повагою, i вiн стояв майже найвище з усiх знайомих тепер людей, ?й при?мно було, що вiн доруча? ?й прийняти, влаштувати, допомогти комусь iз його "соратникiв", значить, довiря?, але ?хня iнтимна дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, i знову виникне те вза?морозумiння, що так одразу зародилося при першому побаченнi? Добре вже й те, що вiн ?й довiря?. От i тепер вона вiдчува? себе вiдповiдальною за цього Сахновського. Скiльки вiн ?й розповiв! От би записати все, але ж все було нiколи, хай потiм - заспокою? вона сама себе. На жаль, так багато завжди люди вiдкладають на "потiм". А час лине, несе новi змiни, враження, зустрiчi з новими, iншими людьми. Як картала вона себе "потiм", багато рокiв згодом, що поспiшала виконати якiсь буденнi невiдкладнi справи, то бiгла на побачення з Сашею, то слухала з чемностi теревенi сусiдок по пансiону або випадкових знайомих у салонi графинi Салiас, а когорта вславлених потiм геро?в повстання, революцiйно? боротьби промайнула повз не?. I невславлених... За це ще болячiше. Про "вславлених" пише одразу i напише потiм полум'янi сво? рядки Герцен. Про фантастичнi захоплення i помилки Бакунiна. Про фанатичну вiдданiсть однодумцiв Шевченка, Добролюбова, Чернишевського, Зигмунта Сераковського. З сторiнок "Колокола" дiзнаються i про другого благородного друга Кобзаря - пiдполковника Красовського. ?хнi iмена, з'явившись на сторiнках "Колокола", перейдуть потiм по праву в лiтописи революцiйно? боротьби, в iсторiю. Але ж поряд з ними дiяли й дiють сотнi i тисячi "невславлених" виконавцiв-бiйцiв. Хiба можливо згадати всi iмена тих, котрi, кинувши тепло й затишок рiдно? домiвки й сiм'?, йшли "до лясу"? Хто, зневаживши сталою кар'?рою, чинами, орденами в царськiй армi?, вiдмовлявся стрiляти в полякiв, карати повсталих селян!? Скiльки було ?х, iмена котрих загубилися, якi, ризикуючи на кожному кроцi життям, друкували й розповсюджували листiвки, переправляли зброю, забороненi лондонськi видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед вiйська. Одним iз таких був Олександр Сахновський, i "потiм", багато рокiв згодом, Марiя згадуватиме його й iнших "невславлених", незнаних, забутих. I захоче написати про них. I знову не встигне. З-помiж них став близьким ще один "невславлений", але поки що вiн був далеко, поки що вiн вимiрював з та?мними завданнями шляхи i стежки Укра?ни... 4 А iсторiя Олександра Сахновського була пов'язана з iсторi?ю його друзiв, членiв комiтету росiйських офiцерiв у Польщi Арнгольдтом, Сливицьким та Ростковським, яких розстрiляли у червнi 1862 року, i рядовим Левом Щуром, засланим на довiчну каторгу. Те саме загрожувало i Сахновському - розстрiл або каторга в Сибiр. Але вiн утiк. Вiд нього Герцен дiзнався подробицi справи i в кiлькох номерах "Колокола" написав про це. Вони, тро? офiцерiв i рядовий Щур були рiзних нацiональностей: Iван Арнгольдт - латиш, Петро Сливицький - укра?нець, Францiшек Ростковський - поляк, рядовий Щур - ?врей. Та всi вони були одних переконань i вели агiтацiю серед солдатiв, читали листiвки, написанi спецiально для росiйських вiйськ у Польщi, надiсланi з Лондона, i таки добре попрацювали, бо коли цих офiцерiв було арештовано, жоден iз солдатiв, незважаючи на рiзки, ляпаси, загрози командира й слiдчих, - не дав найменшого показання на шкоду сво?м офiцерам. Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до росiйського намiсника у Варшавi генерала Лiдерса, який провадив найжорстокiшу полiтику щодо полякiв, був нещадний до спiвчуваючих ?м. Лист не був пiдписаний, та коли судова комiсiя пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не вiн писав його, - Арнгольдт твердо вiдповiв: "Так, я, але не закiнчив його". Вiн тут же взяв зi столу перо й пiдписав пiд листом сво? прiзвище. Така "зухвалiсть" найдужче розлютила суд i уряд. Солдати ?хнiх частин зумiли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звiльнити ?х, органiзують втечу. Але ув'язненi заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступно? боротьби. ?х було та?мно вивезено до iншо? фортецi i розстрiляно. Потай i одверто i солдати, i офiцери, i цивiльнi справляли по них панахиди. За це знову карали. Варшава була як на вулканi. Лiдере тремтiв. Вiн не знав, що робити, i тремтiв за сво? життя. I недаремно. Якось уранцi вiн гуляв у Саксонському парку, до нього пiдiйшов молодий офiцер i вистрелив. "Цей пострiл, - прочитали в "Колоколе", - був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публiки, яка гуляла, вiйськово? i цивiльно?. Той, що стрiляв, холоднокровно продув пiстолет, поклав його в кишеню i вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далi. Нiхто з публiки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Полiцiя i загальна думка приписують пострiл росiянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку". Цей номер "Колокола" знову ж таки передав Марi? Сахновський. - Це просто неймовiрно, - сказала вона схвильовано. - Ви не зна?те, спiймали смiливця? - Нi, не спiймали. Поки полiцiя отямилась, вiн справдi через кондитерську вийшов на iншу вулицю i зник. - I нiхто не дiзнався, хто ж це був? - Чому ж? - Сахновський усмiхнувся. - Товаришi добре знають, хто це, бо вiн зайшов до друзiв пiсля цi?? ранково? прогулянки й повiдомив: "Я всадив Лiдерсу в голову кулi за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль, не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт iз ним, однаково буде пам'ятка на все життя". Звичайно, Лiдерсу довелося по?хати з Варшави, куля потрапила в щелепи. - А офiцер? - нетерпляче спитала Марiя. - Ну, звичайно, вiн уже не повернувся до сво?? вiйськово? частини. Йому довелося зникнути. Вiн тодi ж у друзiв переодягся ксьондзом i спокiйно пройшов вулицями мiста. Залiзничники, робiтники знову дали йому переодягтися в сво? робiтниче вбрання i вивезли на дрезинi у передмiстя Варшави - Прагу, а звiдти вже вiн переправився за кордон, до Лондона, до Олександра Iвановича i Миколи Платоновича, яким i ранiше писав i яких питав, як бути ?м, росiйським офiцерам, у Польщi в разi повстання. Ну, а тепер уже наочно познайомилися. Мiж iншим, Марi? Олександрiвно, вiн ваш земляк-укра?нець, дуже любив спiвати укра?нських пiсень, знав напам'ять вашого Шевченка... - Вiн молодий? - спитала Марiя. - Трохи молодший за мене. Рокiв двадцять три - двадцять чотири. - Зовсiм молодий. Хотiла б я побачити таку надзвичайну людину. - А що ж, може, й побачите. - Невже вiн тут? - Ви зна?те, завжди важко сказати, де вiн у даний момент. Зда?ться, вiн якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявiть, пiсля того пострiлу вiн знову повертався до Варшави, але зовсiм змiнивши свiй зовнiшнiй вигляд. Оглядiтися не встигли, - вiн уже в Лондонi, а потiм Парижi, i наче в передмiстя метнувся - вже опинився в Петербурзi. I от ви сказали - надзвичайна людина. Коли ви його зустрiнете, i нiхто вам не скаже, хто це, вам i на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тiльки зрiдка було, коли товаришi зберуться, так розспiва?ться або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати - та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшавi, коли вiн легальний ще був, поручиком шлiссельбурзького полку, сидить один на диванi, по-турецькому пiдiбгавши ноги, награ? на гiтарi й спiва? вашi козацькi пiснi, сумнi й суворi водночас. Зна?те, його i Герцен, i Огарьов дуже полюбили. Повiрили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всi його любимо. Нiколи не питала Марiя сама перша, а тут спитала. - А можна менi знати, як звуть? - Чому ж нi? Може, вам i йому доведеться тут допомогти, а вiн же про себе нiчого нiколи не скаже. Нi пихи, нi хвастощiв анi грана. Андрiй Потебня його звуть. - Так я ж знаю! У Гейдельберзi був молодий вчений, з Укра?ни, Потебня. - Нi, то його старший брат, Олександр. Лiнгвiст. Теж дуже хороша людина. Але Андрiя змалку вiддали у корпус, i вiн пiшов iншим шляхом. Як вiн тут буде - я вас познайомлю. Але, мила Марi? Олександрiвно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Менi треба ненадовго до Лондона. - Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один i той же час у кiлькох мiсцях перебува?, наче лiта? мiж ними. А ви самi такий! - Що поробиш. Таке наше дiло, - усмiхнувся Сахновський. - Так що не гнiвайтесь, потiм з Богдасем надолужимо, вiн дуже здiбний. - Та про Богдася не турбуйтесь, це дрiбницi. Вiн справдi з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вiтайте в Лондонi вiд мене щиро. - Дивно ж ми тут, в Антонiя Едварда, зiйшлися, у нашого Антонiя Сови, - мовив Сераковський, тиснучи руку Марi?. - От i Бронiслав прийшов, - кивнув вiн на Залеського, - i ви, наче вiд батька Тараса до нас посланниця. - Я часто тут буваю, правда, Едварде? -сказала Марiя. - I так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнаннi, так i панi Марiя нам рiдна, - цiлуючи Марi? руку, проговорив Желiговський, вiн же поет Антонiй Сова. Plеmienni bracia, brada moi z ducha, Choc w roznej wierze choc w roznej mowie, Nas wychowali i chrzcili ojcowie, Lecz my ogniwo jednego lancucha... - (Брати по племенi, мо? брати по духу, _ Хоч в рiзнiй вiрi i хоч в рiзнiй мовi _ Нас виховали i хрестили батьки, _ Але ми кiльця одного ланцюга.)_ проказала Марiя так само по-польськи, як i розмовляла часто в товариствi Желiговського, уривок з його твору. - О, матка боска, - гiрко усмiхнувся Саратовський, - коли б справжнi брати одно? вiри i одно? мови могли б порозумiтися мiж собою, як дiти одного справедливого духу, хоч i рiзних народiв. - Ти був в отелi Ламберт, в цьому гнiздi бiлого польського орла? - спитав Желiговський. - А може, тобi дав аудi?нцiю генерал Мерославський, який гада? звiдси з Парижа керувати рухавкою i, головне, - в'?хати диктатором на бiлому конi до Варшави. Боюся, що врештi вiн знайде спiльну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому бiлому гнiздi, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю! - I Бакунiна, - додала Марiя. - Це навiть i я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунiн був тут, вiн з обуренням розповiдав менi й Фрiчу про його лист. - Лист Мерославського? - Еге ж. Мерославський написав йому, що не визна? укра?нцiв, бiлорусiв i литовцiв як окремi народи, вiн назвав нас фантастичними нацiональностями. - I вважа? ганьбою те, що наш Центральний комiтет визна? права литовцiв, укра?нцiв i бiлорусiв на самовизначення, - сказав Желiговський. - От саме з ним i була в мене розмова. I важко пiсля не? заспоко?тися, - сказав Сераковський. - Я бачу, що Марiя Олександрiвна добре в курсi наших справ. - I бере ?х близько до серця. Герцен i Бакунiн дають Марi? Олександрiвнi доручення, довiряють, - пiдтвердив Желiговський. - Iнколи менi зда?ться, що Бакунiн надто багатьом довiря?, - мовила Марiя. - Але нiде правди дiти, зараз вiн живе польською справою i здивований, що партiя Мерославського всiляко уника? його. - Коли б тiльки його! - обурено мовив Сераковський. - Цей зарозумiлий генерал ненавидить росiян, ненавидить i кревних полякiв, якi вважають, що лише в мiцному союзi з росiянами, з усiма племенами й народами Росiйсько? iмперi? ми можемо вийти на вiрний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що вiн нам наробить ще немало лиха. А як зарозумiло вiн тримався, ледве розмовляв з нашим Падлевським, iз Стефаном Бобровським. - Бобровським? - перепитала Марiя. - А, до речi, вiн же з Укра?ни, вiн вчився спочатку в Немирiвськiй гiмназi?. - Та невже? Адже i я жила в Немировi! Мiй чоловiк там учителював, але я не пам'ятаю такого гiмназиста, може, в iншi роки це було? А прiзвище наче вiдоме. - Там у вас чудеснi люди на Укра?нi. Недарма мали такого Кобзаря! Там зараз i мiй, i його друг - пiдполковник Красовський. - - Вiн i з мо?м чоловiком у Чернiговi познайомився, - вставила Марiя. Чом.у нiчого бiльше про Красовського не пишуть анi Опанас, анi Дорошенко? Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозумiло, чому не пишуть, там такi дiла кояться! - А Бобровський втiк i