з Ки?ва з  одним  укра?нцем-студентом.  Уявля?те,
яке на них враження справили настанови Мерославського?
   - Ви довго ма?те тут пробути, у Парижi? - спитала Сераковського  Марiя.
От з ким ?й хотiлося б ще зустрiчатися. Вона ж з ним  познайомилася  ще  в
Петербурзi,  Тарас  Григорович  познайомив,  i,  вона  знала,  дуже  любив
Зигмунта Сераковського, а  той  просто  схилявся  перед  Шевченком,  ?й  у
Петербурзi розповiдали, як Сераковський ходив до графiв  Толстих  просити,
щоб вони клопоталися за звiльнення  укра?нського  поета  з  солдатчини,  з
заслання, - вiн i сам цього скуштував досить! Але  ж  таким,  як  i  Тарас
Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство,  а  потiм  i
дружбу з Добролюбовим i Чернишевським, почав працювати  в  "Современнике",
вступив до Вiйськово? академi?, блискуче закiнчив ?? i з усiм запалом став
боротися проти фiзичних мiр  покарання  в  армi?.  Йому  навiть  пощастило
по?хати представником вiд Росi?  на  Мiжнародний  статистичний  конгрес  у
Лондон, i там вiн пiдносив сво? питання, воював за нього.  I  тодi  ж  вiн
познайомився з Герценом i став у нього сво?ю людиною.
   Ясно, вiн був  тепер  одним  iз  керiвникiв  пiдготовки  до  рухавки  -
повстання, але це нiколи не було видно з його поведiнки -  анi  тiнi,  анi
натяку на якусь зверхнiсть, право на владу, честолюбнiсть, нiяко?  пози  й
красномовностi. Людина палко? дi?,  уперто?  працi.  Добролюбов,  згадуючи
його, казав, що, захищаючи сво?  пакти  проти  змiни  мiр  покарання,  вiн
добрав  неймовiрнi  цифри,  i  статистика  його  дiяла  просто  вбивчо  на
опонентiв! Його статтi в "Современнике", мiжнароднi огляди теж впливали не
красотами стилю, а сумлiнно дiбраними фактами, i всi били в одну цiль.
   - Марi? Олександрiвнi хотiлося б, щоб ти лишився тут  якнайдовше,  i  я
бажаю того ж! - сказав Бронiслав Залеський -  також  "соiзгнанник"  старих
часiв.
   - Що ви, друзi, - махнув рукою Зигмунт. - Хiба можна тепер десь надовго
затримуватися! Я  хотiв  тут  залишити  на  довший  час  свою  дружину,  -
звернувся вiн до Марi?, - але вона стала хворiти, й ми вирiшили за  краще,
щоб вона повернулася до батькiв. Обставини можуть скластися, що  я  зовсiм
не зможу потурбуватися про не?.
   - А яка мила i гарна твоя дружина, - усмiхнувся  Залеський.  -  Недарма
кажуть: перша красуня на Литвi.
   Майже завжди строгi сiрi очi Сераковського пiд чорними, немов у жалобi,
вiями враз прояснiли.
   - А ще друзi кажуть про наше весiлля: "Остання мазурка на Литвi". Ми  ж
зовсiм нещодавно побралися. Це був, мiж iншим,  слушний  привiд  нам  усiм
зiбратися. I, уявiть собi,  раптом  з'явилися  зовсiм  непроханi  гостi  в
"блакитних мундирах"! А втiм, мо? аксельбанти офiцера  генерального  штабу
росiйсько? армi? примусили ?х збентежитися i зникнути,  хоч  Аполлонiя  ?м
люб'язно запропонувала чарку з вином.
   - Шкода менi тво?? мило? Аполлонi?, -зiтхнув  Желiговський,  -  одразу,
мабуть, вiдчула, якi несподiванки на не? чекають.
   - Вона знала  це  наперед,  -  заперечив  Сераковський,  -  вона  добре
розумiла, на яке життя себе прирiка?. Але ж це для не? не новина, ??  дiд,
батько, брати - усi постраждали в боротьбi за ойчизну Я певний, коли  б  я
стояв осторонь, спокiйно собi жив, - вона б i  не  погодилася  стати  мо?ю
дружиною.
   - Не можна уявити тебе спокiйним, - заперечив Желiговський.
   - А хiба хтось iз нас усiх може бути зараз спокiйним? -  гаряче  спитав
Зигмунт. - Зараз, напередоднi?

   * * *

   Спокiйним, звичайно, не можна було бути, але ж  як  не  було  пов'язане
сво? особисте з тим ширшим життям i свого народу, i боротьбою, все ж  таки
нiколи не могло припинитися  життя  iнтимне  кожно?  окремо?  людини  -  i
закохувалися,  i  одружувалися,  i  розлучалися,  i  люди   народжувалися,
вмирали, i цьому вiддавались i сили, i  час,  i  не  меншi  страждання,  i
виникали, як споконвiку, колiзi? мiж суто сво?м i громадським, але це було
найчастiше не видно для стороннiх очей.
   Марiя згадала сiмейнi нелади у Герцена, якi  не  припинялися  i  тепер,
коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за  його
ставлення до польських справ проти нього усякими  провокацiйними  засобами
настроювали лiберали на батькiвщинi.
   А Бакунiн iз сво?ю пташкою-дружиною! Вона нарештi вирвалася  з  Сибiру,
?й допомогли ви?хати за кордон, i тепер вона тiльки мрi? про Париж!  Париж
- i нiчого бiльше! I  Бакунiн  губиться  перед  бажаннями  цi??  дитини  i
просить графиню Салiас розважати в Парижi його милу Антонiю!
   А який смутний  Желiговський  напередоднi  свого  одруження.  Так,  вiн
одружу?ться незабаром з дочкою Мiцкевича i рве цим довготривалий зв'язок з
письменницею Буташевич. Буташевичка  при?хала  з  Петербурга  й  рида?  на
грудях  у  Марi?!  Щоб  розважити  й  заспоко?ти  ??,  Марiя  вже  обiцяла
поговорити з Iваном Сергiйовичем, щоб той прочитав i написав  кiлька  слiв
про повiсть Буташевички "Щоденник дiвчинки".  Добрий  Iван  Сергiйович  не
вiдмовить Марi?. Звичайно, Желiговський почува?ться не дуже добре.
   А який там спокiй у само? бiдно? Марусi! Усе  непевне,  усе  тимчасове,
хiба лише коли сидить за сво?м столом  i  пише,  трохи  заспокою?ться.  Та
почина?ться iнший неспокiй. Може, ?й i писати треба зовсiм не те, що пише?
Вона пише "Записки  дячка"  i  не  може  покинути  отих  дячкiв-попiв,  та
попiвен, та черниць з далекого свого дитинства та юностi. Вони  ?й  спокою
не дають нi вдень нi вночi. Iнколи вона  наче  не  бачить  цих  бульварiв,
вулиць, рiзноманiтно?' юрби, бо перед очима  зовсiм  iншi  картини.  I  не
можна ж життя розкласти по поличках - оцi години я з ними, потiм  Богдась,
потiм Саша, потiм Сахновський з його дорученнями... Нi, нi,  не  можна  нi
роботи, нi почуттiв, нi думок розкласти по поличках, але  як  впоратися  з
цим усiм?
   Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним.
   - У Герцена й Огарьова були зустрiчi, на яких  домовлялися  про  дальшi
дi?. Я не був, звичайно, на цих зустрiчах. Моя справа - виконувати, але  я
знаю,  були  серйознi  розмови  з  Падлевським   та   iншими   проводирями
польськими. Ну, звичайно, Бакунiн був, i Андрiй Потебня якраз  знову  туди
при?хав. Ви зна?те, зараз найрiшучiший момент. У Варшавi  Велепольський  у
змовi з урядом вирiшив оголосити  рекрутський  набiр,  явно  незаконний  i
пiдтасований - тiльки по мiстах i тiльки по списках. А  до  списку  внесли
усю пiдозрiлу для уряду молодь. Це ж значить одразу вiдрiзати головну силу
вiд повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка - повстання -  почалася
напередоднi набору, поки всi нашi молодi сили - i революцiйне настро?нi, i
спiвчуваючi - не опинилися в казармi.
   - Так це ж справедлива й вiрна думка!
   - Вiрна-то вiрна, але хiба невiрно й несправедливо  говорять  Герцен  i
Огарьов, що не можна вiдривати руху полякiв вiд спiльно? нашо? боротьби за
землю i волю селянам, вiд боротьби на Укра?нi, в Бiлорусi?, на Литвi. Хоча
весь час на Русi то там, то тут виникають заколоти, але ж  вiдчува?ться  i
деякий спад революцiйного настрою,  народ  ще  не  готовий  до  вiдкритого
великого повстання, треба ще почекати - принаймнi  до  весни,  коли  вийде
термiн уставним грамотам, тодi легше буде пiдняти всiх  селян  на  спiльнi
дi?, - а коли не буде  цього  союзу  i  спiльно?  боротьби,  рухавка  може
перетворитися у боротьбу мiж поляками i росiянами.
   - Але ж i  серед  полякiв  не  мало  таких,  що  йдуть  за  настановами
"Колокола", - мовила Марiя.
   - Не мало, та й не так  багато.  -  помовчавши,  додав  Сахновський.  -
Бiдний Потебня, нелегко йому доводиться  з  його  армiйськими  друзями  на
територi? Польщi. Я, звичайно, не знаю подробиць усiх переговорiв.
   - Але ж врештi дiйшли до згоди?
   - Та дiйшли, знiтивши серце й iдучи на  вза?мнi  поступки.  Сахновський
привiз новi листiвки.  Вiн  зайнятий  був  налагодженням  доставки  ?х  до
Варшави,  Вiльно,  Ки?ва,  Петербурга  Треба  було  користатися  всiлякими
нагодами, рiзноманiтними каналами, треба було  бути  максимально  обачним,
адже шпигунiв i провокаторiв було вдосталь. Через провокаторiв улiтку було
стiльки провалiв i арештiв. Сахновський показав деякi листiвки Марi?.
   - Вони однаково всi будуть надрукованi в "Колоколе".
   Читаючи листiвки, Марiя хотiла за стилем вiдгадати, хто ?х  писав  -  i
вона часто наче чула енергiйний голос Герцена, роздумливу росiйську вимову
Огарьова...
   Оце, напевне,  була  огарьовська:  "Що  треба  робити  вiйську"  А  оце
Герцена: "Росiйським офiцерам у  Польщi".  Вона  згадала  свою  розмову  з
Олександром Iвановичем у 1859 роцi про Укра?ну,  вiн  пише  про  ??  рiдну
Укра?ну в цiй листiвцi: "Скажемо разом з поляками - бути Литвi,  Бiлорусi?
й Укра?нi, з ким вони хочуть, або нi з  ким,  аби  волю  ?хню  пiзнати  не
пiдроблену, а iстинну"..
   А щодо вiйськових, офiцерiв,  якi  належали  до  "Землi  i  волi",  вiн
настiйно радив: "Вступаючи, як росiяни, в спiлку  з  поляками,  ви  мусите
вступити як самобутня  органiзацiя  i  тому  вимагати  участi  i  права  в
нарадах. Не розчинитися в польськiй справi повиннi ви, а зберегти  себе  в
нiй для росiйсько? справи".
   Але  ж  "росiйську"  справу  лондонцi  розумiють  не  вузько,  лише  по
вiдношенню до росiян, а думаючи про всi народи  й  племена,  що  населяють
неосяжну матiнку Русь.
   "Росiйський народ не повстане нi за якi фантастичнi iдеали, вiн не пiде
нi в який хрестовий похiд за гроби, нам потрiбне не фантастичне царство, а
царство  земне,  себто,  ми  хочемо  власну,  нашу  землю,  чужо?  нам  не
потрiбно...
   Нема визволення без землi! Нема волi без шматка хлiба!
   - Ну хiба це не ясно? - просто з розпачем спитала Марiя.
   - Але  ж  поляки,  навiть  такий  однодумець  Герцена  й  Огарьова,  як
Падлевський, доводять, хоча теоретично i  згоджуються,  -  що  рекрутський
набiр, настрiй всього населен ня не дозволяють вiдкладати...
   - Що ж робитиме Олександр Iванович?
   - Знiтивши серце, - все, що зможе,  хоч  як  його  лаятимуть  росiйськi
"патрiоти" в лапках. Вiн сказав, що  польська  справа  -  це  випробування
нашо? революцiйно? честi й совiстi.  Хiба  цi  листiвки  i  всi  настанови
"Колокола" не доказ цьому? I як можуть ще деякi поляки  просто  встромляти
палки в колеса! Коли б ви бачили, як ?м обом, i  Олександру  Iвановичу,  i
Миколi Платоновичу, попри все не хотiлося вiдпускати Потебню з Лондона!  Я
ж то знаю настро? там, у Польщi, - люди ладнi  вiддати  життя,  а  до  них
ставляться з недовiрою, наче тi якiсь  мiсця  хочуть  зайняти.  Та  Андрiй
казав: "А що ж ми, росiйськi офiцери, повиннi чинити? У нас ?диний  шлях".
От  почитайте  це,  -  Сахновський  простяг  Марi?  ще  один   тонесенький
надрукований аркушик. - Бачите  назву:  "Офiцерам  росiйських  вiйськ  вiд
Комiтету офiцерiв у Польщi"
   Марiя прочитала:
   "Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самi, ми  б  склали  зброю  i
пiшли б геть. Але за нами солдати, i вони також  не  хочуть  бути  катами.
Примусити цiлi полки скласти зброю, не при?днуючись нi до то?, нi до iншо?
сторони, нема нiяко? можливостi. Ви бачите, що для  нас  вибору  нема:  ми
прилуча?мось до дiла свободи. Ми оголосили, що росiйський народ  пiдносить
прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми  не  зганьбимо
росiйського iменi продовженням  грiхiв  петербурзького  iмператора.  Краще
поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування".
   - Це ви вже не пiзна?те, хто писав, - мовив Сахновський.
   - Нi. не пiзнаю.
   - Той самий Андрiй Потебня. Листiвка у Лондонi дуже  сподобалась.  Нашi
славнi редактори майже нiчого не виправляли. ?м до серця припало,  що  вiн
знову висунув гасло: "За нашу i вашу свободу!".
   - Гасло старого Лелевеля! - пiдхопила Марiя. - Ви ж зна?те,  я  була  у
нього в Брюсселi, разом з Олександром Iвановичем.  Нiколи  не  забуду  Цих
вiдвiдин.
   - Ав Парижi не бачилися? Вiн же тут помер.
   - Нi, бiльше не бачила. Я була тодi в Iталi?.
   - Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрiзь - у Польщi,  Петербурзi,
Ки?вi,  -та  скрiзь  правили  за  ним  панахиди,  i  цебуло  приводом  для
манiфестацiй i демонстрацiй, i сутичок з полiцi?ю.  I  от  слова,  що  вiн
кинув, знову ожили i стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!"  Але  читайте
далi цю надзвичайну  листiвку.  Нi,  давайте  я  сам  прочитаю  вам:  "Щоб
урятувати  Росiю,  вiйсько  повинно  бути  другом  народу  i  слугою  його
свободи", - Сахновський знову зупинився. -  А  як  вiдповiдають  Андрi?вiй
вдачi цi слова:  "Ми  не  самолюбивi.  Ми  не  вважа?мо  себе  Центральним
комiтетом. Нехай нами i вами керують найздiбнiшi. Назвiть ?х, i ми  пiдемо
за ними. Але поспiшайте. Час дорогий. Якщо доля вирiшить, що ми ранiше  за
вас повиннi будемо вiдмовитись вiд справи катiв i  при?днатися  до  справи
свободи, то заповiт справжньо? волi народно?, прийнятий нами вiд  Пестелiв
i Рил??вих, ми переда?мо вам... Товаришi, ми,  що  на  смерть  iдемо,  вам
кланя?мось!"
   - Morituri te salutant, - прошепотiла Марiя. - Написати так, це  дiйсно
вiдчувати, що йдеш на загибель. Кiлька хвилин вони обо? мовчали.
   - В Потебнi, незважаючи  на  всю  простоту,  звичайнiсть,  видно  якусь
приреченiсть. Так не хотiв Огарьов особливо його  вiдпускати,  а  ще  коли
?хня маленька Лiзочка, - вона дуже заприятелювала з Андрi?м, з жiнками вiн
був  дуже  сором'язливий,  майже  завжди   мовчав,   а   от   з   Лiзочкою
заприятелював, навiть якусь укра?нську пiсню веселу наодинцi ?й спiвав,  -
так от Лiзочка прямо-таки вчепилася  в  нього,  й  розплакалася,  i  каже:
"Милий Потебня, не ?дь вiд нас, тебе уб'ють". А вiн засмiявся i каже:  "Та
що ти, Лiзонько, я тiльки в Париж i знову до вас" А та сво?: "Нi,  нi,  не
треба ?хати, ти не в Париж!" Невже дитина щось передчува??
   - Та нi, просто  наслухалась  розмов  дорослих,  -  мовила  Марiя,  щоб
заспоко?ти товариша, але ?й самiй було аж моторошно  читати  цю  листiвку:
"Ми, що на смерть iдемо, вам кланя?мось" Вона уявила собi цього скромного,
тихого  офiцера,  що  любить  спiвати  укра?нськi  пiснi,  зна?  напам'ять
Кобзаря,  -  i  спокiйно,  на  людях,  всаджу?   за   товаришiв   кулю   в
ката-генерала. I, навiть передчуваючи загибель, iде битися з  гаслом:  "За
нашу i вашу свободу".



   5

   Андрiй Потебня, член молодо? органiзацi?  "Земля  i  воля"  i  Комiтету
росiйських офiцерiв у Польщi, приходив до Герцена i Огарьова звичайно не в
днi "великих прийомiв", коли навiдувався кожен, хто  хотiв,  i  господарям
уже часто ставало неспокiйно -  чи  не  зайшов,  бува,  хтось,  спецiально
надiсланий, зв'язаний з "батькiвщиною" III вiддiлом.  Траплялося  й  таке.
Бiльше розмовляли гостi, нiж хазя?. Микола  Платонович  Огарьов  признався
Андрi?вi в сво?й кiмнатi, куди той  зайшов  напередоднi  одного  iз  сво?х
раптових при?здiв та вiд'?здiв:
   - Останнiм часом Лондон менi нестерпний вiд цього  гультяйства  язикiв,
воно мене просто бiсить.
   З Андрi?м непотрiбно було анi  зайвих  красивих  слiв,  анi  запевнень.
Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Iвановича, як i всiх його
дiтей, вiн з великою турботою (з  далеко  меншою  любов'ю,  але  з  дужчою
турботою) ставився до Генрi,  сина  Мерi  Сетерленд,  яку  так  ненавидiла
Наталi, вiрно? Мерi, яка була йому вiддана, як нiхто в  життi.  Та  Андрiй
був сином "по духу". Вiн, Огарьов, жадав  би  мати  рiдного  сина  -  саме
такого! Вiн мрiяв, що люди, молодi люди в майбутньому будуть саме такi, як
цей молодий офiцер, укра?нець  родом.  До  речi,  коли  Микола  Платонович
показав йому сво? записки, сво? пота?мнi, заповiтнi  "записки  про  та?мне
товариство", якi почав писати ще в 1857 роцi, у роздiлi  про  федеративний
подiл майбутньо? республiки на територi? теперiшньо? Росiйсько? iмперi?  в
перелiку членiв цi?? республiки пiд пактом "б" стояло: Малоросiя.
   -  Ми  звемо  наш  край  Укра?ною.  Для  Укра?ни  й  укра?нцiв  звучить
зневажливо -  Малоросiя,  малороси,  -  зауважив  Андрiй.  Тодi,  при  цiй
розмовi, навiдався i Олександр Iванович.
   - Ще б пак! Звичайно? Це ж славна Укра?на! -  пiдхопив  вiн  i,  взявши
ручку, енергiйним рухом закреслив "Малоросiя" i надписав: "Укра?на".
   Адже i в статтях сво?х, завжди тепер писав - Укра?на, укра?нцi!
   - Ну, ви тут займайтеся дiлом, а менi треба спуститися  до  марномовних
"гультя?в язиками", як каже Микола Платонович. Я б хотiв, щоб  ви,  Андрiю
Панасовичу, лишили нам список  росiйських  офiцерiв,  причетних  до  нашо?
органiзацi?, на яких можна спертися. Я  ще  повернуся  до  вас.  -  Герцен
пiшов.
   - Запишiть сюди. - Огарьов простягнув Потебнi свою записну книжечку,  i
той акуратно став писати назви полкiв i прiзвища офiцерiв
   - Я пишу вам не просто iмена спiвчуваючих, а тих, що стоять на  чолi  в
кожному полку, а спiвчуваючих, звичайно, далеко бiльше.
   - Та, на жаль, все ж таки не стiльки,  як  уявля?  Бакунiн!  -  зiтхнув
Огарьов.
   - Нiчого, щодня нас ста? бiльше, - переконливо мовив Андрiй.
   - Як ви трима?те в пам'ятi всi iмена, - зауважив Огарьов, дивуючись, як
швидко пише Андрiй, наче справдi не з пам'ятi,  а  переписуючи  з  якогось
списку. Андрiй усмiхнувся.
   - I не лише прiзвища, а й вдачi ?хнi. От Костянтин Гнатович Крупський -
це  розсудливий,  завжди  справедливий  до  всiх,   користу?ться   великим
авторитетом i серед офiцерiв, i серед нижнiх чинiв. Солдати його люблять i
слухають беззаперечно.
   Потебня давав такi коротенькi характеристики кожному сво?му товаришевi.
   - А тепер запишемо i нашi адреси, i нашi назви мiст, - сказав Огарьов.
   I вони записали сво? конспiративнi означення. Паролем органiзацi?  була
назва - "?русалим", Центр польського революцiйного руху -  "Берлiн",  хоча
насправдi це означало Варшаву, а тому  й  Польський  центральний  народний
комiтет назвали "берлiнським банком", а вiйськовий  комiтет-  "берлiнською
поштою". Другий великий, центр польського руху - Кракiв  -  звався  умовно
"Гамбург", а Петербург - "Любек", i  Росiйський  революцiйний  центральний
комiтет - "любецький банкiр".
   Через багато, майже сотню рокiв, була розшукана ця дорогоцiнна  записна
книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармiв III вiддiлу. Разом  з
планами й програмами майбутнього республiканського устрою, соцiалiстичного
устрою суспiльства, разом з  усiма  прекрасними,  хоча  й  багато  в  чому
утопiчними мрiями  й  положеннями,  ще  досить  далекими  вiд  справжнього
наукового пiдходу до розвитку суспiльства, але вже стремлiнням до цього, -
цi неоцiненнi сторiнки потрапили до рук вдячних нащадкiв, коли вже  багато
з цих мрiй i планiв було здiйснено. Але ж не тiльки в цих записних книжках
ховалися цi думки! З сторiнок "Колокола",  "Веча",  з  листiвок,  з  усних
розмов та настанов вони линули по всiх усюдах i  закладали  основи  перших
революцiйних органiзацiй.
   А тодi не лише далеке майбутн?, а тривожне  сьогоднi  турбувало  i  вже
немолодого мислителя  Огарьова,  i  юного  одчайдушного  дiяча  -  офiцера
росiйсько? армi? - Андрiя Потебню.
   - От все. Вам на пам'ять вiд мене, - усмiхнувся  Андрiй  сво?ю  дитячою
посмiшкою, яка рiдко й завжди несподiвано з'являлась на його обличчi.
   Огарьову стало якось не по собi, навiть моторошно вiд  цих  слiв,  наче
справдi Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
   - Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами i Лiзочкою я  попрощався,
- сказав Андрiй. - Менi вже треба йти.
   - Я проведу вас трохи, хочеться на повiтря, - мовив Огарьов.
   - Надворi ж така мряка i досить холодно, - турботливо зауважив Андрiй.
   - Так завжди в Лондонi. Не те щоб я  звик  до  цього,  а  намагаюсь  не
звертати уваги, поки не примушу? мiй органiзм.
   А надворi справдi була типова осiння  лондонська  мряка,  густий  туман
наче заволiк усе навколо.
   - Таки справдi непри?мно, я вже змерз, -  мовив,  здригнувшись,  Микола
Платонович. Дерева почорнiли вiд  дощу,  насувалися  сутiнки,  i  вiд  них
ставало ще вогкiше, незатишнiше. - Отут,  у  Рiчмонд-парку,  я  знаю  один
кабачок, можна чаю гарячого випити, навiть з вершками. Зайдемо погрi?мось,
- запропонував вiн Потебнi.
   Кабачок був невеличкий, звичайний  лондонський  кабачок  для  скромного
службового люду. Зараз  вiдвiдувачiв  було  мало.  Дене-де  сидiли  дрiбнi
клерки за маленькими столиками.  Хто  пив  чай,  а  хто  зiгрiвався  трохи
солiднiше.
   - Може, попросимо грогу? Ви п'?те? - спитав Огарьов.
   - Де б ви бачили вiйськового, який би при нагодi не випив? - добродушно
усмiхнувся Андрiй.
   I чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намага?ться удати з  себе
якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
   - Ну, вип'?мо за ваш успiх! - мовив Микола Платонович
   - Наш успiх, - поправив Андрiй.
   - Звичайно, за наш спiльний. Та зараз я хочу випити цей кухлик  за  вас
особисто, конкретно, щоб ви знову пiсля всiх подiй при?хали в Лондон!
   - А ще краще, щоб ми зустрiлися з вами в Росi?.
   - Щоб ми могли там уже вiльно всi зустрiтися! - зрозумiв його Огарьов.
   - Та випити по добрiй чарцi i в нас десь у якiйсь корчмi на Укра?нi. Ви
бували там?
   - Лише про?здом, коли ?хав до Криму.
   - I я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
   Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлiв.
   Власне, обидва думали про одне...
   На  думку  Андрiя  раптом  спливли,  замайорiли  далекi,  майже  забутi
спогади. Маленький  хутiр,  смерть  матерi,  i  його,  ще  зовсiм  мало-го
хлоп'ятка, вiдвозять у Кадетський  Корпус.  I  з  того  часу  -  вiйськова
муштра, вiйськове училище в Петербурзi, вiйськова служба. Та на  щастя,  -
зустрiчi й дружба з старшими товаришами по училищу i по вiйськовiй службi,
з  поляками  Падлевським,  Домбровським,  Врублевським,  а  через  них   -
знайомство з членами "Землi i волi" в Петербурзi. На вiйськовiй  службi  у
Варшавi - вже велика вiдповiдальнiсть за все: за налагодження зв'язкiв, за
солдатiв,  за  той  народ,   який   цих   солдатiв   посила?   "усмиряти",
приборкувати. За все, за все вiдчув вiн  вiдповiдальнiсть  i  вирiшив,  що
життя його належить тiй справi, яка  змiнить  долю  людей,  пригнiчених  i
безправних, де б не жили вони - в Росi?, на Укра?нi, - вiд  яко?  берiг  у
глибинi серця пiснi почутi в дитинствi, та  вiршi  Кобзаря,  змiнить  долю
людей розтерзано? Польщi, жебрацько?  Бiлорусi  та  всiх,  усiх...  Що  ж,
старший брат вчився в гiмназi?, закiнчив унiверситет, вiн  присвятив  себе
науцi, а його, Андрiя, тихого, мрiйного хлопчика, який наче не мав нiякого
потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, -  вiддали  у  корпус,  вiн  i
пiшов шляхом вiйськово? професi?. Але ж е обов'язки  вищi  понад  будь-якi
професi? i присяги!
   Дивно! У цi хвилини Огарьов, дивлячись  на  Потебню,  також  думав,  що
цьому юнаковi лише двадцять три роки! I з семи рокiв вiн уже  "вiйськовий"
- корпус, вiйськове училище, полк. Та як пiзнав вiн людей,  а  головне,  -
свiй обов'язок, свiй головний обов'язок! Нi,  вiн  таки  правий,  Огарьов,
коли твердив, що тепер саме серед вiйськових, офiцерiв, розвинулися зовсiм
iншi,  вiдмiннi   вiд   старого,   почуття   честi,   обов'язку,   почуття
вiдповiдальностi за свою дiяльнiсть... Коли б тiльки  зрозумiли  проводирi
польського  повстання,  з   якими   чистими   помислами   й   прагненнями,
позбавленими честолюбства i жадання особисто?  слави,  йде  ця  молодь  за
"нашу i вашу свободу!"
   Щось ? в цьому  юнаковi  вiд  його  предкiв,  славних  запорожцiв,  вiд
небагатослiвного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А  може,  трохи
мрiйностi та лiричностi i вiд Андрiя? Коли б вiн повернувся живий i  цiлий
з того виру, що вже шуму? на пiвденному  заходi  матiнки  Росi?,  по  всiх
шляхах, великих i малих мiстах i  селах  Укра?ни  i  Польщi.  Та  i  йому,
Огарьову, i Герцену звiдси, здалека,  зрозумiло,  що  там,  на  жаль,  усе
дi?ться без керма i без вiтрил, а може, ще гiрше, з кермом, яке скеровують
не тi руки, що треба, з вiтрилами, якi напина? надто свавiльний  вiтер,  i
чи ма? право Бакунiн, хай навiть з найщирiшим почуттям,  -  в  цьому  нема
сумнiвiв, - так безоглядно запалювати i використовувати вiру i  вiдданiсть
тако? молодi? Не раз Герцен спиняв Бакунiна:
   - Де купка  спiвчуваючих  -  тобi  вже  уявляються  тисячi  готових  до
повстання! А в дiйсностi ?х нема.
   - Нема - так буде! - впевнено виголошував Бакунiн. А за цього юнака, за
Андрiя Потебню, що вируша? тепер
   битися на боцi повстанцiв, боязко i тривожно, як за кревного
   сина.
   - Ну, останнiй, на дорiжку! Щасти вам!
   - А як менi i друзям мо?м, росiйським офiцерам, не пощастить, невже  не
спом'януть нас, за Росiю розп'ятих  во  оставленi?  ??  грiхiв?  -  раптом
спитав Андрiй з якоюсь гiркою посмiшкою.



   6

   Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це  було  ?диним  бажанням  Тедзика
Шуазеля,  студента  Ки?вського  унiверситету,   колишнього   немирiвського
гiмназиста, який зараз тiкав iз Ки?ва i мусив, що б там не було, дiстатися
до Чернiгова.
   Здавалося, коли б, ну двi-три години абсолютно спокiйних, без думки, що
це може обернутися непоправною бiдою, просто заснути, в якомусь закапелку,
в якiйсь комiрчинi, тодi б вiн вiльно подолав цю вiдстань.
   Хай вiн ще молодий i сили йому  не  позичати,  але  ж  вiн  утiк  з-пiд
арешту, i бiда може спiткати його на  кожнiм  кроцi.  Житомир.  Василькiв.
Ки?в. Бровари. Козелець.  А  по  дорозi  скiльки  тих  Iванiвок,  Лемешiв,
Бобрикiв та хуторiв без числа i без наймення! I невiдомо,  де  краще  -  у
великому мiстечку чи на малолюдному хуторi. Як знати, де його  приймуть  i
сховають, а де одразу вiддадуть сторожi?
   Хоч би швидше Чернiгiв, i там, у друзiв, перш за все  -  заснути  i  не
бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарiв... лiнiю солдатiв..
   Вiн  згадав  розширенi  жахом  очi  матерi,  коли  вiн  забiг   додому,
вислизнувши з казарми, куди ?х зiгнали.
   - Тедзику, тiкай з Ки?ва, негайно тiкай!
   Бiдна мама, вона не мала спокою все життя. У повстаннi 1830  року  брав
участь ?? батько i батько Тедзика. З ними були  ??  свекор  i  ??  брат...
Тепер сини...
   Вона змолоду зазнала  жах  переслiдувань,  ризикованих  втеч,  обшукiв,
приниження дозволених побачень крiзь тюремнi грати, чекання з  заслання...
Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хiба сини могли йти iншим шляхом?
   Вона хрестила i сама квапила:
   - Швидше, швидше. Тiльки не в Житомир. Тiльки не лишайся в Ки?вi...
   Звичайно, вiн про це сам знав. Адже в Житомирi його  розшукували  пiсля
манiфестацi? з хрестом, а в Ки?вi його заарештували з юрбою  студентiв,  i
вiн утiк з-пiд арешту.
   - Мамо, не турбуйся, я по?ду до Чернiгова.
   - Ти гада?ш, там спокiйнiше?
   - Нiде не спокiйнiше. Але в Чернiговi ?  надiйнi  друзi,  i  менi  було
наказано пробратися туди. Ще  ранiше  було  наказано.  I  ти  ж  розумi?ш,
однаково вчитися спокiйно не довелося б. Тепер усi збира?мося до лясу.
   До лясу! Он де тепер ?хня батькiвщина.
   - Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?
   - Якщо менi буде наказано - тодi кордон. Ти ж сама зна?ш, кого  я  мушу
слухатись i кому пiдкорятись. Що накаже Жонд.  Хiба  ти,  полька,  дружина
мого батька, дочка мого славного дiда, хотiла б, щоб я ховався вдома?  Щоб
я зразково й  спокiйно  закiнчив  унiверситет  i  пiшов  на  службу,  коли
готуються до велико? рухавки за святу справу визволення?
   Звичайно, цього вона хотiти не могла!
   I вона нiчого не просила, нiчого не наказувала, що вона  могла  просити
або наказувати? Берегтись? Ховатись?  На  це  вона  не  мала  права.  Бути
смiливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна - вiн  триматиметься
за всяких умов гiдно.
   - Мамо, пам'ятай: професор Iзидор Коперницький i його дружина - це  для
тебе найближчi люди.
   - О, я знаю, дарма що панi Коперницька укра?нка, вона завжди  до  серця
бере нашi справи. Ми ж знайомi були ще дiвчатами, коли вона була панночкою
Березовською...
   - Ну, от-от. Може,  менi  буде  легше  дати  звiстку  про  себе  пановi
Коперницькому, нiж тобi.
   Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибiг якийсь  не  знайомий
зовсiм студентик i похапцем сунув конверта:
   - Вiд професора Коперницького. Вiдповiдi не треба. До вiдзення!
   У конвертi були грошi без записки  i  конверт  без.адреси.  Значить,  у
комiтетi дiзнались, що вiн утiк. Мама не знала, що  професор  Коперницький
не просто професор Ки?вського унiверситету, а й сто?ть  на  чолi  та?много
польського комiтету.
   Треба було поспiшати!
   Вона ще хрестила його, коли вiн уже зник за дверима, i у вiкно  вже  не
видно було його струнко? постатi, а вона все стояла i хрестила,  хрестила,
шепочучи: "Матка боска, збережи  його,  хоч  його  збережи  менi  в  цьому
життi..."
   Тедзику треба було поспiшати. Але як поспiшати?
   Деколи вiн iшов пiшки, деколи  пiд'?здив  на  випадкових  санях,  а  то
раптом йому пощастило. Перед за?здом невеличкого мiстечка стояла  каретка,
видно, наймана. Вiн спитав у фурмана:
   - Куди ви? Кого везете?
   - Та двох панiй до Козельцiв.
   "Може, вони дозволять йому сiсти поряд з фурманом на козлах?" - майнула
думка.
   З брудного будинку, заляпаного аж по вiкна грязюкою, - лютий мiсяць,  а
розвезло наче в березнi, - вийшли двi дами: одна вже лiтня, друга  молода.
Обидвi суворi й смутнi, в  глибокiй  жалобi.  "Нашi.  Польки",  -  збагнув
Тедзик. Пiдiйшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
   - Пшепрошем, яснi панi, чи не дозволите про?хати з вами до Козельцiв? Я
сяду поруч з фурманом на передку.
   Молодша глянула перелякано.
   - Будьте ласкавi, - тихо й спокiйно вiдповiла старша i поважно  кивнула
головою. - Сiдайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде  тiсно.  Там  ?
вiдкидний ослiнчик, - наказовим тоном мовила старша панi.
   Вони  ?хали  мовчки.  О!  Тедзик  давно  добре   знав,   що   й   серед
спiввiтчизникiв-полякiв ? рiзнi, i серед великих панiв,  i  серед  дрiбно?
шляхти. Однi  великi  магнати  допомагали  войовничо  настро?нiй  частинi,
особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути ?? на шлях боротьби за
стару "Жеч Посполиту", iншi - зараз ?х була меншiсть, -  боячися  втратити
сво? мiсця i  привiле?,  якi  мали  тепер,  -  навпаки,  запобiгали  перед
росiйським iмператором i присягалися у вiрностi росiйському  престолу.  Та
була невеличка частина i  серед  можновладцiв,  дiти  яких  йшли  разом  з
ремiсниками, бiднотою, дрiбною шляхтою, не вважали  кожного  росiянина  чи
укра?нця ворогом. Правда, крiм  купки  запроданцiв,  що  запобiгала  перед
урядом,  майже  всiх  полякiв  об'?днувало  одне  прагнення  -   прагнення
нацiонального визволення.
   Та все-таки краще мовчати цi кiлька годин пере?зду.
   - Дзенькую бардзо, - подякував вiн скромно, коли карета зупинилася коло
гарно? садиби. Обидвi  жiнки  вийшли  з  карети,  i  раптом  старша  панi,
озирнувшись i побачивши, що фурман пiдiйшов до коней i не дивиться на них,
поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
   - Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
   Вiн нахилився i з почуттям поцiлував ?й руку. А в цей час дверi будинку
вiдчинилися i молодша з плачем кинулася до старого чоловiка,  який  вийшов
на ганок. Тедзик поспiшав далi...
   Так, важко було зараз знайти польську родину,  в  якiй  би  не  зазнали
горя... А жiнки, - усi без винятку, чи втратили  кого,  чи  нi,  -  носили
жалобу. У жалобi були всi жiнки, коли правили панахиду по  розстрiляних  у
Варшавi в житомирському соборi.  У  жалобi  були  всi'жiнки  у  ки?вському
костьолi, коли правили панахиду  по  Лелевелю,  i  вже  генерал-губернатор
вiддав наказ  -  заборону  носити  жiнкам  жалобу,  так  само,  як  юнакам
заборонено було одягати нацiональне вбрання - чи польське, чи  укра?нське.
Урядовцi казали зневажливо - "хлопське".
   ...Однаково носили. I жалобу, i "хлопське" вбрання. Навiть пiдполковник
Красовський, з котрим Тедзик  познайомився  у  Коперницьких,  вдома  носив
вишиту сорочку. Цей одяг був i знак приналежностi до свого народу, i  знак
протесту. Красовський був давнiй знайомий Коперницького,  ще  з  Кримсько?
вiйни, а тепер, незважаючи на свiй вiйськовий чин, вiн ще бiльший чин  мав
серед молодi в революцiйнiй роботi, вiн стояв на чолi та?м-ного товариства
на Укра?нi - "Земля i воля", i  це  так  добре  було,  що  вони  обидва  -
Красовський i Коперницький - давнi, випробуванi в  боях  друзi.  Авторитет
?хнiй серед молодi був непохитним,  i  до  того  ж  обидва  такi  розумнi,
освiченi, завжди тримались з усiма зовсiм просто.
   Тедзик згадав про них, i наче легше стало йти, легше було забути одну з
небезпечних зупинок на хуторi, - як його назва - Колодяжне, чи що? На тому
хуторi писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повиннi приглядатися  до
кожного клятого ляха, бо ляхи  знову  хочуть  усе  Поднiпров'я  спольщити,
перевернути на свою вiру, щоб усi люди, як колись, пiд  польськими  панами
та ксьондзами були, а треба  тiльки  царя-батюшку  росiйського  iмператора
слухати, за нього бога молити i його ворогiв нищити.
   Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та  цього  нiяк
не можна було зараз робити - його б схопили i все, а вiн же мусив за всяку
цiну дiстатися до Чернiгова.
   Та весь час по дорозi з усiх уривкiв розмов, чуток вiн  вiдчував,  який
розгублений, який роздратований народ, зневiр'я  у  нього  до  всiх  i  до
всього, i що не давши народовi того, що вiн по праву мав одержати -  землю
i волю, уряд у пiвденному кра? пiдкладав трiски для  розпалення  ворожнечi
мiж поляками й укра?нцями, а поляки теж у нестямнiй образi на  утиски  вже
не зважали на права укра?нцiв, не розумiючи, хто ж  справжнiй  винуватець.
Хтозна-що творилося на очах.
   Коли б можна було розтлумачити всiм, хто  справжнiй  ворог,  де  корiнь
зла,  щоб  разом  боротися.  Як  палко,  проникливе  звертався  До   сво?х
спiввiтчизникiв i До полякiв  Герцен  на  сторiнках  "Колокола",  закликав
об'?днатися в боротьбi не за Польщу "вiд можа до можа", а за права народiв
- польського, укра?нського, росiйського...
   Тедзик  сам  стiльки  разiв  переписував  статтю  з  "Колокола"  i  сам
роздавав, пiдсовував ?? скрiзь, де було можливо й неможливо, та ще  одного
разу з газеткою "Великоросе",  що  надрукував  ?хнiй  меткий  органiзатор,
невловимий Стефан Бобровський.
   Вiн пiдходив до невеличкого сiльця. Навiть бiднi села на Укра?нi влiтку
не виглядають  жалюгiдними.  Завдяки  щедрiй  зеленi,  вишнякам,  маку  та
соняшникам,  а  слiзьми  загорьована  осiнь,  безнiжна  зiма  або  холодна
несмiлива  провесiнь  начеви  валяють,  дужче  пiдкреслюють  усi   злиднi,
убозтво, безпросвiтнiсть життя. I  невiдомо,  куди  м  зайти.  Хто  одразу
повтрить, що вiн поспiша? з  сусiднього  хутора  у  Чернiгiв  до  родичiв,
тiльки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде  до  когось,  a
той "хтось" i побiжить до станового.  Адже  по  всьому  Правобережжю  дано
наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до
мiста недалеко, та хлопець вiдчував, що сил  майже  нема...  Гарна  висока
молодиця несла воду.
   - З повними? На щастя? - спитав Тедзик, намагаючись говорити  весело  й
безтурботно, блиснув синiми очима. Знаючи свою принадну  зовнiшнiсть,  вiн
завжди волiв розпитувати дiвчат або молодиць, взагалi жiнок.  Вiн  умiв  з
ними пожартувати без образливо? вольностi i навести на потрiбну розмову.
   - Коли б тiльки вiд мо?х повних вiдер та щастя, - я б  ?х  з  ранку  до
ночi по селу носила! - кинула молодиця, i не жарт, а щось гiрке  пролунало
у вiдповiдi.
   - Щоб кожному на щастя?  А  коли  б  якийсь  лях  клятий,  то,  мабуть,
крижаною так i ошпарила б?
   Молодиця раптом iз злiстю зиркнула на юнака:
   - А що як лях? Не людина, чи що?
   - Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай i йому повнi! Краще тiльки  з
зайцем, попом та становим не спiткатися, еге ж? - добродушно мовив Тедзик.
   Молодиця з острахом глянула на нього.
   - Та ви ж самi з яких? Видно ж, панич?
   - Та скорше недопанок! - засмiявся Тедзик. - Нас  таких  зараз  багато,
хоч греблю гати. Вчився - не довчився. Залицявся - не  оженився.  Гуляв  -
усе прогуляв, а йшов, тебе побачив - не дiйшов.
   - А куди ж ви йдете? - ледь стримала усмiшку жiнка.
   - До Чернiгова.
   - Пiшака? Чого ж так?
   - Кажу ж: гуляв - усе прогуляв. Та тут же недалечко. А  може,  й  добрi
люди стрiнуться то й пiдвезуть! Не зна?ш таких добрих людей? Ти-то  гарна,
а чи добра?
   - Як до кого. До всiх доброю будеш - проковтнуть.
   - Твоя правда. А втiм, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи,  де  менi
тут краще перепочити, ?й же богу замерз, аж дрижаки беруть.
   Тедзик базiкав  та  весь  час  стежив  за  собою,  щоб  за  звичкою  не
заприсягнутися "маткою боскою",  не  запевнити  "словом  гонору",  або  йе
встругнути якогось польського комплiмента.
   Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких,  i  слiвця
гостренького ?й позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все
ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й  справдi  прогулявся,  а  тепер
пiшака  верста?.  Вона  одразу  збагнула  -  чоловiковi  треба  завтра  до
Чернiгова ?хати, мо, й вiзьме, а як не чоловiк, то брат  ного  молодший  -
Петро. Той. хоч i не треба, а Марина, тобто вона, накаже - усе зробить.  А
Тедзик, почувши, як вона вiдрубала  про  ляха,  одразу  впевнився,  що  цю
молодицю можна попросити.
   Вже за кiлька хвилин сидiв вiн, здалося йому, в  теплiй  хатi.  Правда,
незабаром вiн вiдчув, що не дуже теплiй, але чистiй, охайнiй, хоч i досить
порожнiй. Чоловiк навiть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком  увiйшла
до хати.
   - Василю, паничу треба до Чернiгова. Ти ж намiрявся  ?хати,  то,  може,
пiдвезеш? ?м ще й сьогоднi треба було б.
   - Як треба, то й треба, - спокiйно вiдповiв чоловiк. - Сiдайте в  нашiй
хатi. Ти б. Марино, обiдати дала, а по обiдi рушимо.
   Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався - чому?
   Молодиця швиденько загуркотiла  рогачем,  витягла  з  пiчки  казанок  з
темними галушками, миску картоплi.
   - Призволяйтесь, паничу, -  приязно  мовив  хазя?н,  подаючи  дерев'яну
ложку. - Мамо! Злазьте там та йдiть до столу.
   Пришкандибала стара-престара, ну, зовсiм древня бабуся,  уся  схожа  на
зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився ?й, вона й  не  подивилася  на
нього.
   Перехрестилися, почали сьорбати юшку,  i  здалася  вона  хлопцевi  дуже
смачною, i, може, те, що вiн з таким смаком, не  гребуючи,  ?в  з  ними  з
однi?? миски, - а вiн був просто голодний, - одразу  привернуло  до  нього
хазя?в.
   - Сказано Злиднi, нема чим людину подорожню пригостити,  -  несподiвано
зашамотiла беззубим ротом стара.
   - Це наше прiзвище Злиднi, - пояснив Василь  таким  тоном,  нiби  хотiв
застерегти: не звертайте уваги, хай патяка?, що заманеться.
   - Хiба ми злиднi, мамо, - заперечила Марина. - Он у сусiдiв  i  жменьки
борошна вже нема, i картопля - одне гнилля перемерзле, а у нас  юшка  i  з
цибулею, i з сiллю.
   - Ще й така смачна! - похвалив Тедзик. Стара пiдсмикнула губи,  сердито
закивала головою, аж страшно стало, що вiдвалиться.
   - Як у тюрязi ще посидить, так i без солi звикне!
   - Хiба вiн один сидiв? - заступилася Марина.
   - А ти б язика придержала. Забула, що й тебе рiзками вчили.
   - На свою голову навчили! - огризнулася молодиця.
   - Помовч, - спокiйно стримав ?? Василь. - Тобi що,  небезпремiнно,  щоб
тво? зверху було? Вони старi, хай говорять.
   Та я хiба що? Мамо, ?жте! Я й справдi  така  язиката  вдаiдася,  ви  ж,
мамо, зна?те. Берiть картоплi, паничу, у  нас  ще  добра!  -раптом  весело
мовила Марина, i Тедзик зрозумiв, що справжньо? сварки тут нема.  Отак  за
звичкою стара свекруха  бубонить,  невiстка  без  серця  огриза?ться,  для
годиться чоловiк репиня?, але й вiдчув одразу, що в  цiй  хатi  траплялось
щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, i  рiзки,  якими  молодицю  вчили.
Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самi бiди немало? скуштували? Шкода,
що не можна було розпитати - незручно.

   - Хай краще Петро ?де, -пiсля обiду  раптом  сказала  Марина,  -  а  то
староста побачить, що не один ?деш, присiка?ться.
   Вона дивилася на Василя стривоженими очима, i Тедзик подумав, що ?й  не
хочеться Василя вiдпускати, непоко?ться за нього. Може, це вiн i  сидiв  у
тюрязi?
   Прийшов Петро, схожий на брата, тiльки похмурiший.
   - Василь нездужа?, - заторохтiла Марина. - Ти замiсть нього  по?деш,  а
за одним заходом панича одвезеш.
   - Про мене, хай ?дуть.
   - Та ти не кажи нiкому, вже вечорi?, отак простенько на шлях i  берiть.
А як що - скажеш, тiльки-но сiв.
   - Про мене, - знову буркнув Петро.
   - Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, - проскрипiла, вмощуючись на
сво?му сiдалi на печi,  стара,  i  закашлялась,  закректала,  наче  якийсь
нiчний лiсовий птах. - Ох-хо-хох, старiй бабi i на пiчцi ухаби.
   Марина, всмiхаючись, допомагала ?й.  Василь  витяг  iз  скринi  старого
кожуха.
   - Може, й нашому Миколi хтось кожуха кине по дорозi, охох, - долiтало з
печi шамотiння. По?хали.
   - Хороша ваша мати, - сказав Тедзик.  -  Уда?,  що  сердита,  а  добра.
Старенька вже зовсiм.
   - Не такi вони старi, як спрацьованi та згорьованi. З  восьмерих  дiтей
нас двiйко лишилося - я та Василь. А тих - кого хвороба  згубила,  кого  в
солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали - однаково, що
вмерла, а Миколу жандарi застрелили, ще як я малим був,  та  матерi  брати
сказали, що його в Сибiр заслано, а то збожеволiла б. Нехай дожидають,  ?м
так легше, а побачаться вже на тамтешнiм свiтi.
   - А батько? - спитав Тедзик.
   - Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами,  як  та  чайка  при
дорозi, а була - ого! - молодиця на все село. Не  гiрша  за  Марину...  То
вона так на невiстку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту рiзками
торiк карали, мати наша,  як  вовчиця,  вила-голосила  та  так  кляла,  ми
боялися, що ?? заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу
в хату затягли сусiди. Василя ж забрали до в'язницi. А  Марина  причвалала
додому й каже: "Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а  менi,
як на собацi, хiба на панському дворi  не  куштувала,  не  звикла?"  Вона,
справдi, на панському дворi дiвчам ще була. Каже:  "Як  поб'ють  -  то  не
повiсять, а як повiсять - то не поб'ють". А мати ?й: "Цур тобi пек за такi
слова, горличко ти моя бiдолашная", - та цiлiсiньку нiч над нею просидiли.
   Так i уявилася Тедзиковi та нiч  страшна  -  лежить  побита  Марина  та
намага?ться жартом заспоко?ти стару, а стара бiдка?ться коло не?, i обидвi
думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
   I в кожнiй хатi сво?, своя драма, як i в його власнiй.
   - А Марина й не соромилася аж нiяк, що  ??  рiзками  покарано  було,  -
помовчавши, навiть з якоюсь  гордiстю  сказав  Петро.  -  На  третiй  день
вийшла, усiм людям у живi очi дивиться та й каже: "Я гадала, нам  воля,  а
воно воля тiльки рiзкам - яка була, така й лишилася". I дарма що  баба,  а
?? на селi всi слухають.
   - А ви жонатий? - спитав Тедзик.
   - Та нi! - I раптом по-доброму засмiявся.  -  Хiба  таку  другу  Марину
знайдеш? А гiршу - не хочу! Но-но! Чого ви пристали,  злиденнi!  -  гукнув
вiн  на  коней,  раптом  стало  нiяково,  що  з   чужим   подорожнiм   так
розбалакався, може, тому, що хлопець приязний i в таких же лiтах,  як  вiн
сам.
   Вже ?хали мовчки. Тедзик i носа сховав у високий  комiр  кожуха  i  вже
трохи куняв, навiть щось верзлося - мiшанина з баченого за останнi днi  та
почутого вiд Петра.
   - А он уже й мiсто! - почув раптом Тедзик. Вiн таки справдi задрiмав, i
не хотiлося вилазити з свого кубла.
   Та вже замайорiли вогники - то в хатах на околицi засвiчували свiтло.
   - До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку i мамi вашiй, i
братовi, i братовiй. Може, коли ще побачимося?
   - А що ж, на вiку, як на довгiй  нивi.  То,  може,  я  вас  куди  треба
пiдвезу.
   - Нi, спасибi, трошки розiмнуся, менi близько, треба сон прогнати.
   Справдi, свiже повiтря одразу наче вмило,  пiдбадьорило,  i  вiн  пiшов
упевнено й швидко.
   Адресу вiн знав напам'ять. Нiяких папiрцiв iз ним не було, крiм одного,
зашитого в пiдкладку рукава  на  пiджацi.  Вiн  не  розпитував  поодиноких
зустрiчних, хоча ранiше  нiколи  не  бував  у  Чернiговi.  Та  йому  добре
пояснили ки?вськi товаришi, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на
потрiбну вулицю, i там на розi будинок. "Повтори номер будинку, -  казали,
- постука?ш або подзвониш i тодi спита?ш, чи дома".
   Останнiм часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
   У вiдвiдинах нiчого дивного не було. Колишнiй учень дiзнався,  що  саме
тут учителю? його колишнiй улюблений учитель. Учитель математики. Що  може
бути безневиннiше? Це про всякий випадок. Але  "всякого"  випадку  тут  не
мусить статися. Його тут нiхто не зна?.
   Тедзик смикнув на  дверях  саморобне  калатальце.  Визирнула  поко?вка,
певне, хазя?в - моторна, гостроносенька.
   - Чи вдома добродiй Дорошенко Iлля Петрович?
   - Нi, нi, пана Дорошенка нема дома. От тобi й ма?ш!
   - А чи скоро буде?
   - Нi, авжеж, нi! Хiба ви не зна?те? Вони ж на виставi.  Усi,  усi  туди
пiшли. Ви краще теж iдiть туди! Там усi! Сьогоднi ж вистава знову.
   Яка вистава? Хто усi? Але  Тедзик,  не  виказуючи  нiякого  здивування,
мовив у тон дiвчинi:
   - Я й не знав! От досада! Певне ж, квиткiв уже не дiстати.
   -  Так  пан  же  Дорошенко  сам  квитки  продавав,  може,  лишився  хоч
одненький. - Явно, що для дiвчини якась там вистава заступала зараз  цiлий
свiт.
   - А як нi? - Тедзик усмiхнувся. - Що тодi робити?  Додому  менi  далеко
вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? - пожартував вiн.
   Дiвчина чмихнула.
   - Такого гарного панича i без квитка пропустять, а мене матiр божа  вiд
нього вряту?! Ви ж зна?те, де вистава? У  тому  будинку,  де  пани  завжди
збираються, тут же недалечке,  ви  навпростець,  площею,  може,  ще  й  на
початок встигнете. Панi недавно пiшли.
   - Панi Дорошенкова? Дiвчина знову чмихнула.
   - Та нi ж бо, вони ж ще нежонатi, хiба не зна?те? Моя панi з дочкою.
   - Ну, спасибi, чорнявко. Я пiсля вистави все ж  таки  прийду  до  тебе!
Чекай!
   Чорнявка зойкнула, зашарiлась, i коли вiн пiшов,  ще  з  мить  дивилася
услiд вiдверто заздрiсним поглядом. Такi  неймовiрнi  втiхи,  як  вистава,
були не про не?. ?й наказано було стерегти хату, переробити безлiч роботи.
Але гарний панич ?й усмiхнувся, i вона,  наспiвуючи  пiсеньку,  зовсiм  як
Попелюшка з незнано? ?й вiчно? казки, побiгла на кухню. А що,  як  справдi
вiн теж прийде з панами вечеряти?
   Тедзик прискорив кроки. Справдi, що може бути природнiше i простiше, як
зайти на виставу, де сьогоднi,  певне,  вся  iнтелiгенцiя  мiста?  Але  ж,
мабуть, там i полiцiя? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крiм думки,
що, певне, вiн побачить  сво?х  друзiв  i  знайомих  i,  головне,  -  Iллю
Петровича, виникло раптом пiдсвiдоме легковажне бажання, таке  природне  у
молодо? людини - бажання свiтла,  вогнiв,  безтурботних  облич,  посмiшок,
веселого гомону. Хай ненадовго. Тiльки як перепочинок. Вiн  оглянув  себе,
струснув соломинки з пальта, пiд пальтом у нього цiлком  пристойний  одяг,
не для свiтських вечорiв, звичайно, але цiлком пристойний!
   Вiн пiдтягнувся i зовнi, i внутрiшньо, усмiхнувся. Кому?  Просто  тому,
що з'явилося таке легковажне рiшення, i попрямував навпростець до будинку,
який весь свiтився вогнями i був дворянським зiбранням.
   Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар i  капельдинер
теж стояли у дверях i з цiкавiстю дивилися на  сцену.  У  нього  нiхто  не
спитав квитка. Вiн з таким безтурботним i впевненим  виглядом  зайшов,  що
служителям i на думку не Могло спасти, що  в  нього  нема  нi  квитка,  нi
контрамарки. Вiн скинув пальто, вiддав на вiшалку i поспiшив до  зали,  на
ходу причепурюючи хвилясте волосся.
   У залi було глядачiв, що й яблуку  нiде  впасти.  Багато  стояло  попiд
стiнами, попiд колонами, i на нього нiхто не звернув  нiякiсiнько?  уваги,
бо вiн теж став пiд стiною позаду всiх. Вiн не знав, що за вистава, вiн не
зупинився бiля велико? афiшi, що висiла бiля дверей, йому  було  до  цього
цiлком байдуже.
   Та раптом знайомi  слова,  знайома  музика  примусили  його  внутрiшньо
стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з  iншого,  але  його,  його
життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у  дитинствi,  нiжно  й
весело. Так, так, оця проста музика,  скомпонована  з  народних  пiсень  -
скiльки разiв довелося йому повторювати на сво?й скрипочцi  одну  й  ту  ж
музичну фразу, а педантичний  i  невблаганний  щодо  музики  капельмейстер
оркестру графа  Потоцького  старий  Йоганн  Ляндвер,  якщо  вже  й  узявся
пiдготувати гiмназичний оркестр,  -  не  припускав  нiяких  потурань.  Вiн
простоював  коло  кожного  i  рукою  вiдмахував  такти.  Старий   музикант
переживав кожну ноту Адже вiн сам оркестрував весь акомпанемент, i вiн  же
допомагав  учителю  Марковичу  скомпонувати  знайомi  пiснi.  Тедзику   не
набридало повторювати десятки разiв те ж саме, вiн  був  гордий,  що  його
взяли в той невеличкий гiмназичний оркестр, i вiн хотiв грати  якнайкраще,
бо саме тодi  вiн  та?мниче  безтямно  закохався  в  Марiю  Олександрiвну,
дружину вчителя Марковича. Вiн сам знав, що це безглуздя, але ж в той  час
йому здавалися безглуздими всi люди, якi спокiйно, а не закохано  дивилися
на не?. Правда, сво?м ревнивим серцем  пiдлiтка  вiн  вiдчував,  що  таких
мало.
   Зi сцени линуло:
   Он я дiвчина Наталка,
   А зовуть мене Полтавка...
   I губи Тедзика мимоволi розтягалися в  посмiшку.  Зараз  спiвала  якась
молода жiнка, а тодi, в Немирiвськiй гiмназi?,  звичайно,  i  жiночi  ролi
грали  хлопцi.  Наталку  грав  гiмназист  сьомого  класу,  кругловидий   i
рум'яний, як дiвчина. На ньому була спiдниця, керсетка, вишита  сорочка  i
багато намиста, а на головi перука з косою i вiночок з стрiчками. Прегарна
вийшла дiвчина з того Грицька! Серце Тедзика щемiло вiд заздростi не тому,
звичайно, що не  вiн  переодягнутий  був  дiвчиною,  а  тому,  що  вбрання
принесла "вона", Марiя Олександрiвна. Може, це було  ??  власне?  А  може,
вона сама вишивала цю сорочку? I вона так спокiйно й весело  розмовляла  з
Грицьком, який червонiв чи вiд того, що був переодягнутий, чи й вiд  того,
що й сам був закоханий так само, як i старий капельмейстер Йоганн Ляндвер,
i вже всi хлопцi помiтили, що з  нього  одразу  немов  водою  змивало  усю
строгiсть та педантичнiсть, коли приходила Марiя Олександрiвна.  Музиканта
аж нiяк не  дратували  ??  запитання,  в  яких  завжди  знаходилась  якась
крихiтка поради. Вона ?х робила дуже чемно  й  скромно,  немов  мiж  iншим
питала i перепрошувала при цьому,  i  пан  Ляндвер  брався  виправляти,  а
iнколи вiн  просив  проспiвати  ??  те  або  iнше  мiсце,  i  вона,  трохи
почервонiвши, неголосно наспiвувала.
   На репетицi? вона  частiше  заходила  не  одна,  а  з  сво?м  чоловiком
Марковичем та з Iллею Петровичем. Вона готувала всi  костюми,  i  ?х  було
зроблено з таким смаком i знанням народного вбрання!
   Зараз вiн згадував мимоволi ту виставу, пiдготовку до не?,  ту  щасливу
"Наталку Полтавку", адже цим жила вся гiмназiя, вся iнтелiгенцiя Немирова!
Не хотiлося вiдходити вiд тих спогадiв, але йшла вже остання дiя, i,  коли
гримнули оплески, Тедзик мерщiй почав шукати очима  того,  для  кого  сюди
прийшов.
   Звичайно, вiн був тут - Iлля Петрович Дорошенко. Вiн стояв коло Опанаса
Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось
поглядом, комусь усмiхався, одне слово - ще жив  цi?ю  виставою,  успiхом,
вiн був у сво?й улюбленiй сферi! А Iлля Петрович, хоч i плескав у  долонi,
i кричав, як усi, "браво" - обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Вiн не
те щоб постарiв за цi роки, що Шуазель його  не  бачив,  а  начебто  якось
висох, посiрiв. Гiркi зморшки лягли навколо рота, зморшки прорiзали  чоло,
зблизу помiтне було тонке павутиння на скронях.
   - Пане вчителю! Iлля Петровичу! -  прошепотiв,  нахилившись  до  нього,
Тедзик.
   Дорошенко пiдвiв голову, якусь мить дивився ошелешено i  раптом  схопив
хлопця обома руками й притис до себе.
   - Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пiзна?ш? Це ж  Теобальд!
Шуазель!
   Ще не розiбравши, хто це i чому так радi? друг, Опанас Васильович,  сам
перебуваючи в пiднесеному настро?, мiцно обняв Тедзика. Адже  той  прийшов
на його "Наталку Полтавку"!
   - Ви бачите, бачите, який успiх! Ми вже вдруге повторю?мо.
   - Я  щасливий,  що  потрапив  одразу  сюди,  -  мовив  Тедзик.  -  Iлля
Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скiнчилась.
   - Що ви? - замахав руками Опанас Васильович. - Хiба ви не читали афiшi?
Повернiть, либонь, голову, мiй голубе!
   На стiнi i в залi також висiла афiша, яка повiдомляла про те, що
   "На тутешнiм театрi
   на пiдмогу убогим студентам нашо? губернi? товариством, кохаючим  рiдну
мову, представлятиметься "Наталка Полтавка" - оперета I. Котляревського".
   Далi йшов перелiк дiйових осiб.
   - А яка Терпилиха! - захоплено сказав Опанас Васильович. - Це ж дружина
нашого чернiгiвського поета - байкаря Глiбо.ва. А Микола? Наш милий  лiкар
Степан Данилович Нiс. Та вiн будь-якого столичного актора за пояс  заткне!
Шкода тiльки, що Наталку не Меланiя  Овдi?вна  Загорська  спiва?,  правда,
Iлько? ?? сопрано не порiвняти з  цим!  Ну,  та  вона  в  дивертисментi  у
третьому вiддiлi виступить у хорi, ви ?? почу?те - увесь хор перекри?!
   - Хiба буде ще вiддiл? - спитав Тедзик. Вiн  хотiв  би  одразу  пiти  з
Iллею Петровичем.
   - Аякже, ще два вiддiли. У другому аз багатогрiшний  прочитаю  повiстку
Стороженка "Вуса", а в третьому - читайте. Так, Тедзик прочитав:

   За тим товариство спiватиме наськi пiснi:
   1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)
   2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)
   3. Ой котилось та ясне? сонце (гуртова)
   4. Ой по горi, по горi вiвчар вiвцi гонить (гуртова).

   Ще було оголошено, що "перед починком театру музики гратимуть  увертюру
з "Наталки Полтавки", зложену Iваном Ляндвером".
   - Це ж ще робота  нашого  немирiвського  Иоганна  Ляндвера,  -  пояснив
Маркович.
   - А я пiзнав, згадав, уявiть собi, я ж сам грав у нього в оркестрi!
   - Нас просять ще повторити  ближчими  днями,  -  з  задоволенням  мовив
Маркевич. - Шкода, що великий пiст почина?ться, а то заробили б для  нашо?
молодi! Навiть дорогi квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися,
що надто дорогi! Вiн з гордiстю показав на тiй же афiшi:
   "Ложi: середнi - 15 крб. лiтернi унизу - 10 крб. крiсла - 3 крб.  Мiсця
за крiслами - 75 коп. Галерея - 30 коп.
   Бiлети продаватимуться у I. П. Дорошенка,  а  в  день  представленi?  у
театрi.
   - I жодного не лишилося! - похвалився Опанас Васильович. -  Добре,  хто
заранi купив.
   - Або, як я, зовсiм не купував, - засмiявся  Тедзик.  -  Капельдинер  i
швейцар так були захопленi дi?ю, що я спокiйно пройшов без квитка.
   - От i добре! - зрадiв Опанас Васильович.  -  Нi,  це  таки  подiя  для
Чернiгова, та й взагалi для театрального, культурного життя Укра?ни. От ще
послуха?те хор! Мене можете не слухати  -  в  цей  час  покурiть  собi  та
погомонiть з Iллею Петровичем у буфетi, а от хор обов'язково послухайте, i
хай Iлько зверне вашу увагу на Меланiю Овдi?вну - такого голосу в  нас  ще
не чували, обов'язково  надалi  Наталку  вона  спiватиме.  Ну,  любi  мо?,
перепрошую; менi треба навiдатися до хору. Ми побачимося пiсля концерту!
   Вiн поспiшив за лаштунки, дiяльний, задоволений. Коли б зараз  побачили
його закордоннi знайомi, Марiя.
   Та вiн зараз про них не думав. Вiн радiв, що вистава ма?  такий  успiх.
Вiн радiв, що так добре грав  Нiс.  Вiн  радiв,  що  серед  аматорок  хору
виявилося чудесне сопрано.
   - Марiя Олександрiвна теж тут, у Чернiговi?
   - Нi, - похитав головою Дорошенко. - Вона ще за кордоном, у Парижi.
   - Що? Знову по?хала?
   - Вона й не при?здила.
   - Як? З того часу?
   - Так, з того часу. Опанас Васильович нека? ?х у ближчому  часi.  Марiю
Олександрiвну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. -  Вiн  говорив  про  це
надто сумно, сам це вiдчував. - Де ви зупинилися?
   - Поки ще нiде. З корабля на бал, вiрнiше, просто з  воза  на  "Наталку
Полтавку" в чернiгiвському театрi.
   - Значить, у мене, - зрадiв Iлля Петрович.
   - А ви не бо?теся? - напрямки спитав Тедзик.  -  Може,  я  навiть  дуже
легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
   - Навiть коли ? чого боятися, ви повиннi зупинитися  у  мене.  Хiба  не
так?  Так  що  ж,  слухатимемо  "Вуса"  у  виконаннi  Марковича  i  хор  з
незрiвнянним сопрано панi За горсько?? Чи чкурнемо просто до мене?
   -  Слово  гонору,  до  сопрано  менi  байдуже.  Крiм  того,  не   треба
випробовувати долi - поки що кавалери в  блакитних  мундирах  на  мене  не
звернули уваги.
   - От i добре. Ходiмо мерщiй  до  дзвоника,  а  сопрано  за  нас  Опанас
Васильович залюбки послуха?. Та одразу втекти не пощастило.
   -  Iлля  Петровичу!  Невже  ви  не  будете  до  кiнця?  -  спитала,  як
проспiвала, пiдходячи назустрiч i стаючи так, наче  брала  його  в  полон,
огрядна, ще не стара панi. - Ми з Лiзонькою сподiва?мося, що пiсля вистави
ви повечеря?те  у  нас  у  невеличкому  товариствi,  i  Опанас  Васильович
попереджений.
   - Вельми вдячний, але нiяк не зможу, я дуже зайнятий сьогоднi,  тому  й
тiкаю, - вiдповiв чемно, але категорично Дорошенко. Вiн не сказав,  що  до
нього при?хав приятель, дами могли б запросити й того! Вiн i не представив
Тедзика, не знаючи, може, тому не слiд зараз називати  сво?  прiзвище.  Та
Тедзик сам тактовно  вiдiйшов,  але  бачив,  як  Лiзонька,  певне,  дочка,
зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
   - Я обов'язково завiтаю до вас цими днями, -  вирiшив  пом'якшити  свою
вiдмову Iлля Петрович. - Менi треба побачитись iз вашим чоловiком.
   - Аз нами? - кокетливо спитала мати. Дочка була скромнiша й  при?мнiша,
але з досить невиразним обличчям.
   - Це зрозумiло без зайвих пояснень, - вклонився Дорошенко.
   - Ви користу?тесь тут успiхом, - зауважив Тедзик, коли вони  вийшли  на
вулицю.
   - Це для мене потрiбне знайомство, - виправдуючись, вiдказав Дорошенко.
- Чоловiк цi?? панi - керуючий Акцизним управлiнням. Вiн обiцяв влаштувати
на службу Опанаса Васильовича.
   -Ну, а дружина цього чоловiка, певне, ма? намiр влаштувати вас?
   - Я сподiваюсь, що це ?й не вдасться. Хоча я нiчого  поганого  не  можу
сказати про дочку, вона не схожа на матiр, та я вже звик бурлакувати.
   Ще краще, нiж у свiтлi, пiднесеному гомонi, на людях, було опинитися  в
невеличкiй  кiмнатцi  Iллi  Петровича,  звичайнiй  кiмнатцi  провiнцiйного
гiмназичного вчителя, що йому здають вiд себе хазя? велико?  квартири  або
власники будинку. Кiмнатка була наче рiдна сестра його немирiвсько?,  куди
досить часто навiдувався Тедзик - канапка, поличка  книг,  портрет  Тараса
Шевченка на стiнi. А на столi - Тедзик одразу пiдiйшов  до  столу  -  фото
Гарiбальдi, якогось хлопчика (вiн не пiзнав Богдася) i Марi? Олександрiвни
Маркович!
   У пам'ятi  вона  лишилась  такою,  якою  бачив  колись  у  Heмировi,  -
зовсiм-зовсiм молода, коси заколотi ззаду, певне, важкi, здавалося,  через
них вона ходила завжди так прямо i не хилила голови, погляд ясних  великих
очей, привiтна доброзичлива усмiшка. Тут, на картцi, вона була в накинутiй
на голову мереживнiй темнiй косинцi, i очi здавалися на фотографi?  зовсiм
темними, i в них були неспокiй i тривога,  як  у  людини,  яка  не  тiльки
зазнала вже багато прикрощiв, але й передчува?,  що  й  попереду  невiдоме
майбутн? не вiщу? радощiв.
   Нi, вона не була несхожа на ту, немирiвську,  але  здалася  юнаковi  ще
кращою,   привабливiшою,   якоюсь   та?мничою   через   цей   незвичайний,
несподiваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
   Тедзик не мiг вiдвести очей вiд картки.
   - Як вона змiнилася! - вирвалося у нього.
   - Кажуть, взагалi дуже змiнилася, - тихо мовив Iлля  Петрович,  i  щось
безмежно сумне й безнадiйне бринiло в  його  голосi,  але  вiн  зовсiм  не
знiяковiв,  як  колись  у  Немировi,  коли  Тедзик  побачив  картку  Марi?
Олександрiвни в нього на столi. Тепер це було як цiлком  належне.  -  Вона
надiслала менi цю картку, а Богдась - картку Гарiбальдi ще з Iталi?.  Вона
з  ним  торiк  в  Iталi?  була.  Писала,  що  дуже  там   з   Добролюбовим
заприязнилася. Вiн аж до сво?? смертi ?й писав i  ??  справами  турбувався
разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила свiту  й  людей  До  Лондона
?здили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як
?? Герцен уподобав, листу?ться  з  нею,  про  не?  в  "Колоколе"  написав,
захистив вiд несправедливо? критики Читали?
   Тедзик кивнув головою.
   - Що ?й Чернiгiв? У не? зовсiм iншi обрi? тепер. Не бачу  я,  щоб  вона
так уже рвалася сюди, - i знову сум i безнадiйнiсть бринiли в його голосi.
   - А може, й не треба, щоб вона ?хала тепер? Просто  не  можна?  Самi  ж
кажете,  з  якими  людьми  зв'язана,  це  ж  неспроста!  Нi,  можливо,  ?й
небезпечно  повертатися!  -  палко  сказав  Тедзик,   нiби   повинен   був
виправдувати Марiю Олександрiвну перед Дорошенком.
   - Я й сам iнколи так думаю, - вiдповiв  той.  -  У  листах  до  Опанаса
Васильовича вона весь час обiця?  незабаром  при?хати.  Вiн  так  за  ними
суму?.
   - Ну, я сьогоднi не помiтив!
   - Це вiн за сво?ю улюбленою справою трохи ожив. Але  що  я  -  теревенi
розводжу, а ви з дороги, певне, голоднi.
   - Та ще з яко? дороги!
   - Ну, то я швиденько чай зберу, i якщо дiвчина-поко?вка ще не спить,  -
щось вигада? для нас.
   - От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
   - Скажете таке, - вже весело махнув рукою Дорошенко. - Ризикувати сво?ю
волею заради "чечевично? похльобки"!
   - А тепер скажiть менi, яким вiтром занесло вас до нашого Чернiгова,  -
спитав Iлля Петрович, коли вони вже сидiли за вечерею.
   - Злим вiтром, Iлля Петровичу, - серйозно вiдповiв Тедзик.
   - Я вам можу допомогти? Я вам потрiбний?
   - Безперечно. Саме ви менi потрiбнi. Ви ж тут уже майже  старожил.  Ви,
певне, зна?те Iвана Олександровича Андрущенка Того, що закiнчив  у  Москвi
Межовий iнститут?
   - I працю? тут у Межовiй палатi землемiром, - пiдхопив Дорошенко. - Вiн
живе в "куренi" у батька  "отамана  курiнного"  -  Носа.  Ви  його  бачили
сьогоднi в ролi Миколи.
   - А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Нiс у вас тут  проводир,
чи що?
   - Я б не сказав. Це Кулiш охрестив Носа "курiнним отаманом",  та  ви  ж
зна?те самi, який  далекий  сам  Кулiш  вiд  революцiйних  настанов.  Менi
зда?ться, що й з Носом у Андрущенка глибокого вза?морозумiння у поглядах i
справжнього контакту нема, особливо останнiм часом, коли чекають дi?, а не
балачок у при?мному товариствi. Нiс -  добра  людина,  нiчого  не  скажеш,
порядна, укра?нський просвiтитель, але далi  цього  не  пiде.  Андрущенко,
його товаришi - це люди, котрi зв'язанi з дiлом.
   - Зрозумiло. Власне, в ки?вськiй "громадi" таке ж розшарування, не лише
в укра?нськiй, у  польськiй  гмiнi  немало  людей,  якi  дбають  лише  про
нацiональне вiдродження. Це природно, ви ж самi, Iлля  Петровичу,  бачите,
що полякам терпець урвався.
   - А укра?нцям?
   - Звичайно, також. Але коли б  усi  зрозумiли,  що  справа  не  лише  в
польських та укра?нських школах. Я знаю, знаю,  -  гадаючи,  що  Дорошенко
хоче йому заперечити, зупинив  його  рухом  руки  Тедзик,  -  рiдна  мова,
навчання на рiднiй мовi, це, може, й перший крок визволення нацi?,  але  ж
ви самi давали менi читати Герцена - i школа, й освiта  нiщо,  коли  народ
безправний i голодний, коли все в руках панiвно?  верстви,  яко?  б  нацi?
вона не була! Тепер, ви самi зна?те,  ми  напередоднi  велико?  рухавки  -
польського повстання. Але ж треба, щоб  зрозумiли,  за  що  повстання!  Чи
пiдтрима? нас народ? У деяких селах по дорозi я мусив критися, щоб  селяни
не вiдвели мене до вiйськово?  сторожi,  тiльки  тому,  що  я  лях,  селян
нацьковують, i я б сказав, дуже влучно використовують настанови й  настро?
тих груп польських панiв, якi мрiють  про  вiдродження  Польщi  в  якихось
ефемерних кордонах сиво? давнини...
   - Нехтуючи тим, скiльки тодi укра?нцi терпiли вiд шляхти.
   - Звичайно, це одна з найбiльших погроз для рухавки.
   - А ви,  Тедзику,  гада?те  -  нашi  села,  наш  народ  не  напередоднi
повстання?  Адже  здебiльшого  не  хочуть  пiдписувати  уставнi   грамоти,
вiдробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнiв  та  в  одне
рiчище... Адже я певен, не скрiзь i  не  всi  селяни  ладнi  кожного  ляха
вiдвести до полiцi?!
   - О нi, я сам потрапляв зовсiм у протилежнi умови... - I  Тедзик  хотiв
розповiсти про  останню  свою  зупинку  в  сiм'?  Василя  та  Марини,  але
Дорошенко вiв роздумливо далi:
   - Менi зда?ться, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко вiд
народу, по-друге, i серед нашо?  iнтелiгенцi?,  серед  нашо?  молодi  нема
також   цiлковитого   розумiння   нагальних   потреб   i   навiть   просто
вза?морозумiння помiж себе. Iнколи менi зда?ться, що i Герцен, i  листiвки
"Молодо? Росi?", i все - це глас вопiющого в пустинi. А тих, що  розумiють
i ладнi життя вiддати, - таких жменька. Але що ж, хай поки що  жменька,  з
кожним днем вона ростиме, наша жменька!
   - Я й при?хав, власне, прийшов,  щоб  зв'язатися  з  вашою  жменькою  i
розповiсти, що робиться у нас i що ми гада?мо робити.
   - Це я зрозумiв одразу. Я зведу вас з Андрущенком. - За це ви  матимете
вiд мене подарунок. Може, ви пам'ята?те маленького гiмназиста Немирiвсько?
гiмназi? Стефана Бобровського. Та нi,  певне,  нi,  вчився  вiн  тiльки  в
молодших класах, а потiм пере?хав до Санкт-Петербурга.
   - Але це вiдоме прiзвище, я не раз його чув.
   -  Один  брат,  юрист,  зараз  на  Бердичiвщинi,   другий   -   офiцер,
штабс-капiтан, а сестра Евелiна - дружина нашого  польського  поета.  Його
вiршi спiвають тепер у костьолах,, як  гiмни  й  молитви!  Вони,  брати  i
сестра, рано лишились сиротами, i Стефан  мусив  просто  змалку  заробляти
репетиторством, щоб самому вчитися.  Але  здiбностi  в  його  блискучi,  в
шiстнадцять рокiв вiн був уже студентом Петербурзького  унiверситету,  та,
зда?ться, з другого чи третього курсу перевiвся до Ки?ва й швидко перейшов
на нелегальне становище.
   - Значить, не для навчання перевiвся?
   - Нi, звичайно. Вiн налагодив у нас, у Ки?вi, друкарню.  Тепер  я  можу
вам розповiсти про це. Вiн передрукував росiйську  листiвку  "Великоросе",
видав польську газетку "Вiдродження", в якiй  писав  саме  за  настановами
Герцена: кожен народ ма? право на самостiйне життя, на спiлкування з iншим
лише за власним бажанням...
   - До нас вони не дiйшли, - здивувався Дорошенко. - Може,  в  Андрущенка
?, так вiн менi показав би.
   - Певне, нема, оце й ? мiй подарунок вам! Але тiльки прочитати, я  мушу
подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи  прояснiло.  Ви  не
уявля?те, з якими труднощами я зберiг цi аркушики! Але я обiцяв Стефану...
До речi, Стефан був у великiй дружбi з пiдполковником Красовським.
   - Чому "був"?
   - Бо зараз Стефан далеко. Невiдомо де.
   - Його заарештовано?
   - На щастя, нi. Вiн встиг утекти, коли викрили  його  та?мну  друкарню.
Уявiть  собi  його  винахiдливiсть  i  смiливiсть!  Вiн   налагодив   друк
прокламацiй i сво?? газетки  -  зна?те  де?  У  друкарнi  Ки?во-Печерсько?
лаври!
   - Ки?во-Печерсько? лаври!? - не вiрячи власним  вухам,  перепитав  Iлля
Петрович.
   - Так, так, там, де друкували житiя святих  та  портрети  архi?ре?в  та
митрополитiв i дещо, - Тедзик лукаво примружився, - на замови полiцi?, ну,
там усякi бланки тощо,  i  поряд  iз  цим  -  першi  у  Ки?вi  революцiйнi
листiвки!
   - Нова iсторiя для Ки?во-Печерського патерика! - усмiхнувся  Дорошенко.
- Коли б у нас був свiй Дюма, вiн би використав це для роману.
   -  На  жаль,  це  не  в  романi,  а  в  дiйсностi.   Якийсь   негiдник,
мерзотник-провокатор  виказав  майже  весь  пiдпiльний  гурток  у   Ки?вi.
Нагрянули з обшуком i в друкарню, знайшли лiтографськi каменi,  примiрники
надрукованого, що не встигли винести. А втiм, дещо встигли винести  ранiше
й розповсюдити, навiть пiд час ки?вських славнозвiсних контрактiв.
   - А сам Бобровський?
   - Стефан утiк, попереджений про обшук, а з ним i  мiй  добрий  товариш,
студент Сашко Крилов, укра?нець, закоханий у Шевченка i Марка  Вовчка.  Де
вони зараз - не знаю. Може, навiть за кордон подалися. Вiн не  раз  казав,
Стефан: "Коли б менi за кордоном опинитися i вiч-на-вiч побачитися з  тими
князями та панами, що з Парижа намагаються керувати  польським  рухом".  Я
певен, що вiн уник арешту, а арештiв було досить за цей час! Сам  собi  не
вiрю, що я тут iз  вами  сиджу.  Пiсля  кожно?  панахиди  по  розстрiляних
поляках, по Лелевелю у Житомирi, Ки?вi та скрiзь  -  сотнi  арештiв.  Наче
якийсь морок насунувся на свiт.  Зна?те,  у  мене  весь  час  перед  очима
величезний чорний хрест з бiлими смугами i червоними квiтами...
   - Тедзику, я знав, що ви всi трохи мiстики, але до тако?  мiри...  Який
хрест? Чому це вам ввижа?ться хрест?
   - Це зовсiм не мiстика, а цiлком реальний хрест. Хiба  ви  не  чули?  У
Житомирi вночi проти собору на площi  водрузили  хреста,  мабуть,  близько
шести аршинiв заввишки, пофарбованого у чорне з бiлим  i  з  написом:  "Na
pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року". На хрестi цьому висiли вiнки  з
живих квiтiв. Я бачив цей хрест, мене саме тодi з Сашком Крилевим  послали
до Житомира. Цей хрест - для мене наче початок усi?? трагедi?. Полiцiя  ще
вдосвiта зняла його й кинула & дровник пожежно?  команди,  де  валявся
пожежний реманент.
   - Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення!
   - Несамовите. Але  спочатку  люди  намагалися  стримати  сво?  ображенi
почуття. Зiбрався великий натовп, всi житомирськi поляки.  Серед  натовпу,
що рушив до начальства - генерала, - найбiльше було жiнок. Так, так,  пань
i панянок, усi в жалобi. Серед них Ганна Пустовойтова - дiвчина, яка  i  в
костьолi заспiвувала забороненi польськi гiмни пiд  виглядом  молитов,  ??
потiм хотiли запроторити в монастир, так  мати  зумiла  довести,  що  вона
католичка, i якщо ?? зашлють в  православний  монастир  -  вона  дiйде  до
самого папи у Ватiканi. Так от, на переговори з генералом пiшли три панi -
жiнки, а  не  чоловiки,  пiдкреслюю  це!  Вони  просили  вiддати  хрест  i
дозволити справити панахиду. Нiчого з  того  не  вийшло.  Телепень-генерал
перелякався, розгубився, тримав  себе  брутально.  I  що  ж?  Врештi  йому
довелося вiйськом, збро?ю,  пострiлами  розiгнати  тисячний  натовп,  який
цiлiсiнький день уперто й смiливо стояв на  майданi.  Пострiли,  звичайно,
зробили сво?. Вночi  арешти,  облави.  Житомир  оголосили  на  вiйськовому
становищi. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили,  що  робилося  в
Ки?вi на панахидi по Лелевелю! Тисячi зiбрались, не лише  поляки.  Костьол
не мiг всiх умiстити. Навколо церкви стояли навколiшках  i  спiвали!  Наче
зараз бачу, як з церкви виходять разом  Стефан  Бобровський,  пiдполковник
Красовський i професор Коперницький. Разом. А  потiм,  потiм,  не  можу  i
зараз не засмiятися, коли  згадаю  чудову  картину  -  студенти  примусили
жандармського полковника, вiдому архiбестiю, який  привiв  вiйсько,  стати
навколiшки й спiвати "Боже, котрий Польщу...". Нi, ви тiльки  уявiть  його
перелякану огидну  пику!  Вiн  ледве  врятувався  вiд  лютi  й  самочинно?
розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу вiддали в солдати, та вiн  з
казарми втiк i на Подолi переховувався.  Я  скористався  його  досвiдом  i
також втiк, коли й мене забрали в казарми.
   - Ой, милий мiй Тедзику,  i  попри  всi  страшнi  пригоди  ви  зберегли
почуття гумору i житт?радiснiсть.
   - Дорогий мiй Iлля Петровичу,  пригоди  ще  не  скiнчилися.  Вони  лише
починаються. А зараз на мене просто повiяло таким споко?м  тут  у  вас,  у
Чернiговi, пiсля Житомира, Ки?ва. Я розумiю, i тут, певне, сво?  справи  й
пригоди,  але  зараз,  пiсля  всього,  що  я  зазнав,  -  раптом  "Наталка
Полтавка"... Чудове сопрано... А по дорозi, в однiй хатi,  де  мене  трохи
вiдiгрiли, - одного сина забито, другий у в'язницi посидiв, а жiнку  його,
прегарну  молодичку,  пороли  з  iншими  селянами,  коли  каральнi  загони
розтлумачували людям про волю! Чого я тiльки не набачився i не начувся  по
дорозi! Хвилинами  здавалось:  тiльки  пiдклади  скiпочку  -  i  займеться
пожежа...
   - Але, як трапля?ться на пожежi, - вiйне вiтер, та  саме  на  солом'янi
стрiхи. Та бува? - люди бiжать рятувати - хто з вiдром та  цебром,  хто  з
багром, а баба Христя з iконою. Поки що багато наших балакунiв у ролi баби
Христi - там горить, а вони з молитвами!
   - Але ж треба, щоб горiло!
   - Коли iнакше не можна - звичайно, треба. Але, бiдний хлопче,  ми  так
забалакалися, ви зовсiм з лиця спали.  Лягайте  швидше  i  можете  в  мене
цiлком спокiйно спати. Мо? хазя?  до  того  статечнi  й  поважнi  у  мiстi
добродi?, що нiяко?  пiдозри  не  викличуть.  Мене,  правда,  одного  разу
потурбувало начальство з наказу попечителя, та потiм майже перепросили, що
на такого  смирного  та  тихого  учителя  недобре  подумали,  -  засмiявся
Дорошенко.
   - А може, це все-таки негаразд, що я у вас?
   - Облиште це. Завтра я зведу вас  з  Андрущенком.  Вiн  часто  бува?  у
нашого байкаря Глiбова. А втiм, може, краще Глiбова не вплутувати.  Я  сам
до Андрущенка зайду i домовлюсь, як i де вам побачитись. Отже,  вмощуйтеся
тут, на лiжку.
   - Нiзащо в свiтi. А ви ж де?
   - Я на канапi.
   - Нi, я на канапi.
   - Ну, ви вже не командуйте над хазя?ном! Господаря треба слухати, та ще
й учителя, хоч i колишнього.
   Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Iлля Петрович скаже, так тому
й бути. Загасили лампу.
   - Вам не холодно? Зручно? - спитав турботливо Iлля Петрович.
   - Чудово. Як боже д?цко в колисцi.
   За цi днi втечi вiн справдi вперше спокiйно заснув,  бо,  нарештi,  мiг
перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що  буде.  А  зараз  -
вiрний друг поряд.



   7

   Що ж, весь час на ?? шляху були такi несподiванi  крутi  повороти,  якi
цiлком змiнювали ?? життя, хоч зовнi  це  нiкому  не  було  видно.  До  ??
раптових подорожей, змiни мiст, адрес якось всi знайомi вже звикли. Навiть
дивно було, що вже понад рiк не ви?здила  Марiя  Олександрiвна  з  Парижа.
Правда, весь час казала дальшим  знайомим,  що  незабаром  повернеться  до
Росi?, а ближчi, знаючи ?? вдачу, i не розпитували дуже...
   ...I от по?хала. I зовсiм не так, як гадала навiть у листах до Опанаса.
   ...?? спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко,
не гаючись, зiбратися  i  по?хати  до  Петербурга?  "Це  було  б  для  нас
надзвичайно  зручно.  Адже  ви  по?дете  в   сво?х   видавничих   справах,
бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрiбнi,  побачитеся  i  з
тими, що й нам зараз потрiбнi, принаймнi передасте  ?м  на  словах  навiть
через спiльних знайомих. Для вас небезпеки нiяко? не буде".
   Марiя аж спалахнула. Вона по?де, звичайно, по?де, про що тут може  бути
мова? ?й справдi давно треба самiй навiдатися до Петербурга.
   - I ви ж скоро повернетесь. Чи не так?
   - Я зроблю  все  так,  як  вам  потрiбно.  Вам  треба,  щоб  я  там  не
забарилась?
   - Авжеж.

   * * *

   I от вокзал. По?зд.
   - Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всi справи в  редакцiях  i
швиденько до вас, - шепоче вона Сашi.
   Карл Беннi, ?хнiй "придворний лiкар", i Олександр Сахновський делiкатно
вiдiйшли вбiк.
   - Ав Чернiгiв ти не по?деш? - пошепки вже вкотре пита? Саша.
   - Звичайно, нi. Ти  сам  же  розумi?ш,  там  таке  зараз  робиться!  Ще
застряну, а Богдась тут. Ти менi пиши щодня, обов'язково щодня. - I раптом
дода? несподiвано для нього, бо його вже трошки  вкололо,  що  тiльки  про
Богдася: - Ми ж це вперше з тобою розлуча?мось. Як я там  без  тебе  буду,
серце мо??!
   ?й зда?ться, вони все життя були разом - вона i Саша. За цi  слова,  за
цей погляд любимих ясних очей вiн вмить i проща?, i забува?  сво?  ревнощi
до Богдася, до Опанасових листiв, до "придворного" медика Карла Беннi,  до
та?мничого Сахновського, ласкаво? уваги Тургенева, небезпечних побачень  з
Бакунiним i Фрiчем.
   Саша сам зверта?ться до Беннi i Сахновського:
   -  Панове,  правда,  Марi?  Олександрiвнi  нема  чого  турбуватися  про
Богдася? Адже ми всi вiдповiда?мо.
   - Така шкода, що вiн зараз на заняттях  i  не  змiг  прийти,  -  зiтха?
Марiя. - Я вас усiх дуже прошу!
   - Про це i просити не треба, - запевня? меткий, швидкий Карл  Беннi.  -
Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетенi. - I, схаменувшись,  що
сказав не дуже тактовно,  виправля?ться:  -  Я  так  звик  писати  iсторi?
хвороб, що боюся обмежитись лише повiдомленням про температуру, шлунок або
просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж  зна?те,  i  п'яти
хвилин не може на мiсцi всидiти.
   - Не перебiльшуйте, Карле, i не вселяйте тривоги в материнську душу.  Я
обiцяв перевiряти всi уроки з математики, i це  я  виконаю  найсумлiннiше,
навiть коли б для цього треба було при?хати з Лондона хоч на кiлька годин.
   - З вас станеться! - засмiявся Беннi.
   -  Дле,  Марi?  Олександрiвно,  я  тепер  нiкуди  не  збираюсь,   отже,
математика i здоров'я забезпеченi, за решту вiдповiда? Олександр Вадимович
- iсторiю, лiтературу й право.
   - Я розумiю, право Богдася на розваги? Чи не так? - пожартував Саша.
   - Побалуйте його без мене, але не дуже, - з м'якою усмiшкою обвела всiх
поглядом Марiя.
   - Та я вас прошу теж нам писати, - попросив Сахновський,  -  як  там  у
Петербурзi, i швидше повертатися. Ви ж зна?те, без вас нам усiм буде не те
життя, не лише Богдасевi.
   - Просто таке нудне, що це може зле вiдбитися  на  мо?х  пацi?нтах!.  -
додав Карл.
   А Саша не мiг нiчого сказати! Та вона й без цього знала, як  йому  буде
погано без не?.
   - Треба вже сiдати у вагон. До побачення! - вона тисне руки усiм трьом.
   Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, i  кожному  зда?ться,
що саме йому треба це зробити.
   Але вона дивиться у вiкно на цього щасливчика - Олександра  Вадимовича,
i, певне, той зараз опиниться коло не?. Але Саша не стриба? у вагон,  хоча
йому зда?ться -  вiн  мусить  бути  там  у  останню  хвилину,  вiн  просто
вага?ться... Та тут сюрчок - i по?зд руша?, i вони  тро?  махають  руками,
скидають навiть капелюхи, бiжать кiлька секунд по перону поруч з  вагоном,
кожен намага?ться вловити востанн? погляд, прощальну усмiшку,  i  кожен  з
них, не кажучи про це рештi, дума?: "Чому такий  неспокiй  у  очах,  такий
сум, незважаючи на усмiшку? Та нi, то просто  Reisefieber  i  неспокiй  за
сина..."
   Вона сто?ть бiля вiкна, поки зника? з очей перон, ?? вiрнi Друзi, увесь
вокзал, але ще довго в темрявi  мигтять  вогнi  Парижа,  поволi  рiдшають,
рiдшають i нарештi зовсiм зникають, по?зд мчить у пiтьмi. I  ?й  зда?ться,
що вона, одна-однiсiнька, вирвалася iз звичайних берегiв i мчить кудись  у
безвiсть.
   Вона ?хала до  Петербурга,  де  не  була  бiльше  як  три  роки.  I  не
поверталася, а ?хала наче  нишком,  поспiхом,  треба  було,  i  сама  вона
хотiла, щоб якнайменше людей знали про цю  подорож,  i  не  тiльки  з  тих
причин, про якi дбали Сахновський i його товаришi, а й  через  саму  себе.
Хiба вона знала, як обернеться ця по?здка...
   За цей час усе так змiнилося. Змiнилися люди.  Вза?мини  з  ними.  Хоча
вона ще часто пита?, що  дума?  про  те  або  iнше  Iван  Сергiйович,  але
вирiшальною бува? своя власна оцiнка.
   Марiя вже лежить на нижнiй полицi спального вагона. Сусiдка спить. Вона
й не розглянула  ??  як  слiд.  Якась  немолода,  провiнцiйна  жiнка.  Для
годиться привiталися i, на щастя, швидко вмостилися спати.
   ?й треба бути самiй iз сво?ми думками. Хоч вона  й  дуже  втомилася  за
останнi днi квапливих зборiв до несподiвано?  подорожi,  але  сон,  як  то
часто бува? у перевтомлено? людини, не опанову? ??.
   ...Так от. Думки Iвана Сергiйовича про нових у ?? життi людей.
   Вона, звичайно, спитала про Бакунiна, товариша його юностi, i ?й прикро
було прочитати в листi:
   "Що за людина Бакунiн, пита?те Ви? Я в Рудiнi  змалював  досить  вiрний
його портрет, i тепер це Рудiн, не вбитий на барикадi. Мiж нами - це ру?ни
Рудiна. Буде ще копошитися i пiдiймати слов'ян,  але  з  цього  нiчого  не
вийде. Шкода його. Важкий тягар - життя агiтатора, який уже  видохся.  Ось
моя вiдверта думка про нього, а Ви не базiкайте".
   Але ж Михайло Олександрович  Бакунiн  розвинув  таку  дiяльнiсть  серед
полякiв!
   А Герцен хоч i каже, що Бакунiна  треба  сприймати,  як  його  маленьку
Лiзу, а от же друку? його статтi в "Колоколе". Бакунiн бере гарячу  участь
у переговорах з поляками...
   Може,  Iван  Сергiйович  помиля?ться  i  в  Бакунiнi,  як  помилявся  в
Добролюбовi й Чернишевському,  а  тепер  говорить  про  них  не  тiльки  з
повагою, а навiть з теплотою. Розповiдали, що й Герцен так само... Правда,
Бакунiн i тi  дво?  -  зовсiм  рiзнi.  Аж  серце  защемiло,  коли  згадала
Добролюбова. Коротка була ?хня дружба, але така щира,  мiцна,  значима.  I
якi днi провели вони в Неаполi! Вiн прожив три мiсяцi пiсля  того.  Тiльки
три мiсяцi... I вже хворий писав ?й i правив коректуру ??  "Трёх  сестёр".
Радiв, що вона надiслала йому свою фотографiю. От з ким ?й  треба  було  б
поговорити!
   Це неправда,  що  Тургенев  хотiв  змалювати  в  Базаровi  пасквiль  на
Добролюбова. Вона слухала  "Отцы  и  дети",  ще  в  читаннi  на  паризькiй
квартирi  Iвана  Сергiйовича,  читала  в  рукопису  все,   написала   тодi
Добролюбову: "Тургенев сюди при?хав. Я його  часто  бачу  (тодi  ще  часто
бачила) i читала нову його повiсть "Отцы и дети". Найкраща з усiх постатей
там Базаров, хоча й нiгiлiст..."
   О боже мiй милий! Скiльки за цього Базарова пережив Iван Сергiйович! Як
його - сам вiн ?й писав - "били руки, якi б я хотiв потиснути,  i  пестили
руки iншi, вiд яких я б  утiк  за  тридев'ять  земель".  А  потiм  вiн  iз
задоволенням казав ?й, що найвiрнiше його зрозумiв Писар?в, так,  так,  ??
брат у других Митя Писар?в. Вiн встиг написати  статтю  про  новий  роман,
який наробив неймовiрного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митiна
стаття i зветься: "Базаров", i з'явилася вона цього року в березнi  мiсяцi
в "Русском слове".
   Тургенев здивовано i обрадувано сказав: "Чудова стаття". Вiн  не  чекав
такого розумiння саме вiд запального, задерикуватого Писар?ва.
   "Як дивно, - додав вiн, - ще Досто?вський до того повно i тонко  схопив
те, що я хотiв показати в Базаровi, що я тiльки руками  розвiв".  Справдi,
Досто?вський i Писар?в - такi далекi мiж собою люди.
   Марiя читала цю статтю з захопленням, i було таке вiдчуття, що Митя, ??
молодший братик, поруч з нею, як колись у ?хньому Грунцi,  де  вони  часто
вдвох читали й палко розмовляли. Тiльки вiн якось раптово став дорослий, i
в ньому самому та ж чеснiсть, тверда непримиреннiсть, бажання ламати старi
пiдвалини, що i в Базаровi, i недарма вiн пише  "ми",  розумiючи,  що  вiн
разом з Базаровим належить до тi?? молодо? сили,  яка  зараз  веде  перед,
почува? на собi вiдповiдальнiсть за громадянськi справи Вони розумiють, що
треба народу i в чому не лише хиби, а злочин лiберальствуючих  панкiв.  Як
?й захотiлося тодi побачити  Митю,  але  невдовзi  ?й  переказали  -  Митю
заарештовано. Вiн сидить у Петропавловськiй фортецi. За що  саме  -  нiхто
достеменно не знав. Казали, нiбито вiн написав  щось  на  захист  Герцена,
якусь листiвку, але то все були лише чутки.
   Тургенев мав пiдстави, коли не радив ?й ?хати до  Петербурга.  Скiлькох
заарештовано! По всiй Росi? розлiтаються листiвки, пiдписанi  "Великоросе"
та "Молодая Россия". Це ж "Великоросса"  передрукував  у  Ки?во-Печерськiй
лаврi Стефан Бобровський... Невже i Митя причетний до них?
   Влiтку спалахнули в Петербурзi пожежi. Звичайно, уряд,  полiцiя  ширили
чутки,  що  це  дiло  рук  революцiйно?  молодi,   полякiв.   Роздмухували
ворожнечу. "А коли ж на Русi не горiло?"  -  питав  у  "Колоколе"  Герцен,
доводячи, що це брутальна провокацiя.  Але  ж  пiсля  того  пiшли  арешти.
Закрили на кiлька мiсяцiв "Современник", "Русское  слово"  -  два  бойових
журнали.
   - Ну, куди ви ?дете? - питав докiрливо Тургенев.
   - Я швидко повернуся, -  запевняла,  всмiхаючись,  Марiя.  Вона  мусила
нарештi сама,  сама  хоч  трохи  побачити,  вiдчути,  що  робиться  вдома!
Прохання Сахновського стало рiшучим поштовхом.
   I тут, у вагонi, на самотi виринула думка: а може,  треба  буде  зовсiм
лишитися там, у  Петербурзi,  поки  що?..  Хiба  можна  зараз  Думати  про
особисте щастя, коли люди, такi люди життям накладають?
   I всмiхнулась якось i розгублено, й гiрко, i з докором  собi  водночас.
Оце. ж  вона  сама  писала  в  сво?му  "Пройдисвiтi",  що  так  сподобався
?шевському:
   "Боже, боже з високого неба! Чи нам усiм так того коханнячка треба,  що
не мина, не вимiча воно нi старого, нi лiтнього, нi молодого, нi  мужнього
у свiтi? А що вже лиха вiд нього, боже свiте? Не перелiчить нiхто, скiльки
потопилось, задушилось, пострiлялось, порiзалось вiд нього  -  а  посохло,
пов'яло то бiльш нiж билля у полi. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та
там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся"...
   Вона знала, що заплуталася  з  цим  коханням.  Може,  вiдрубати  все  i
лишитися на батькiвщинi?



   8

   Вiн зайшов тихий,  благолiпний,  погляди,  рухи,  кожна  риска  обличчя
промовляли: "Я не належу собi, я -  слуга  господа  бога.  Я  прийшов  вам
принести  слово  втiхи,  просити  вас  думати  про  нього,  Всевишнього  i
всеблагого".
   Вiн так звик  вiрити  в  себе,  свою  непогрiшнiсть,  сво?  призначення
передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вiвцям отари  господньо?,
слово боже, що звичайна зовнiшня пристойнiсть добре влаштованого  в  життi
протоi?рея, а до  того  ж  ще-унiверситетського  професора  богословiя  аж
набула ?лейностi. Ця ?лейнiсть до обожнювання зворушувала дам вищого свiту
й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць.
   I голос був у святого батюшки ?лейний, спокiйний, що  мусив  насамперед
заспоко?ти сво?м тембром, сво?м тоном, таким несподiваним у цих  проклятих
вiд заснування мурах.
   Батюшка розмовляв - не умовляв,  а  розмовляв,  спокiйно,  тихо,  тоном
простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була  якась  рiзноманiтнiсть,  вiд
цього  можна  було  хоч  трохи  вiдчути  себе  людиною...  Але  всi  вони,
ув'язненi, всi без винятку знали про та?мну мету цих вiзитiв, i сподiвання
батюшки були даремнi.
   Адже не просто для ?хньо? розваги  пропускають  у  найжорстокiше  мiсце
Петропавловсько? фортецi - Олексi?вський равелiн,  протоi?рея  Полiсадова!
Деякi ув'язненi розмовляли з  ним,  аби  скоротити  тюремний  чорний  час,
говорили на абстрактнi богословськi теми, i  цi  розмови  нiби  зовсiм  не
стосувалися ?хньо? дiяльностi, ?хнього життя на волi. В той  же  час  самi
ув'язненi стежили, чи не прохопиться панотець якимось натяком, з чого вони
хоч трохи довiдаються про сво? становище.
   Точилася гра: обидвi сторони удавали, що вiрять щиростi й  простотi,  i
обидвi чекали, хто перший спiткнеться.
   От i сьогоднi протоi?рей Полiсадов пройшов вузьким темним коридором пiд
низьким склепiнням, вийняв з широко? кишенi темно-фiалково? ряси гребiнку,
розчесав  сивуватi  кучерi,  що  з  належною  лiпотою  падали  на   плечi,
скорбно-благочестиво поблагословив по  дорозi  вартових  i  попрямував  до
камери, зробивши в мiру батькiвський, у мiру докiрливий  вигляд.  Вартовий
вiдкрив камеру, батюшка зайшов туди i - не минуло й хвилини, як раптом цей
благоподобний пастир зовсiм не благоподобно вистрибнув  звiдти,  та  ще  й
пiдхопивши полу ряси, щоб не заплутатися в нiй  i  не  впасти.  А  за  ним
навздогiн летiла товста книга й лунав дзвiнкий юнацький голос:
   - Не заважайте менi! Забирайтеся геть!
   Замiсть ?лейно? усмiшки губи пастиря злiсно й безсило тремтiли, з  лиця
немов скинули  маску,  постiйну,  застиглу,  i  на  якусь  мить  з'явилося
справжн? обличчя з дрiбними лисячими рисами, презирливими зморшками,  наче
потрiпане й  втомлене  вiд  постiйно?  гри,  i  до  того  ж  зараз  просто
перелякане. Та тiльки на мить. Коли до нього квапливо  пiдiйшов  вартовий,
що крокував далi пiсля того, як вiдiмкнув камеру,  благоснi  руки  батюшки
вже звично пригладили волосся, потiм зробили жест - мовляв, все  спокiйно,
не турбуйся, не надавай значення.  Ногою  i?рей  вiдсунув  книгу  назад  у
камеру.
   - Я зайду поряд, - сказав вiн.
   Вартовий, намагаючись не виявити жодно? емоцi?, - тут усе небезпечно! -
слухняно вiдчинив камеру поряд.
   - Добрий день чи вечiр, - лагiдно, як завжди, мовив панотець.
   - Добрий день чи вечiр,  батюшко!  -  вiдповiв  спокiйно  арештант  без
здивування, без роздратування i без нiякiсiнько?  поштивостi.  Спокiйно  й
байдуже.  Вiн,  цей  арештант,  був  ще  не  старий,  з  розумними,  трохи
монгольськими очима, з борiдкою клинцем. До приходу  гостя  вiн  сидiв  на
вузькому твердому лiжку, вкритому жорсткою брудною арештантською  ковдрою.
Вiд багаторiчного бруду вона давно загубила свiй колiр.
   Арештований трохи пiдвiвся i знову сiв,  спокiйно,  звичайно,  немов  у
звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецiкавого знайомого.
   Протоi?рей сiв на ослiнчик.
   - Дуже менi шкода вашого сусiди, - мовив вiн.  -  Прекрасний,  розумний
молодий чоловiк, але завжди такий  збуджений,  нервовий.  Дмитро  Iванович
Писар?в. Ви його знали, Миколо Васильовичу?
   -  Так,  бачив,  -  вiдповiв  Микола  Васильович,  не  виявивши  нiяких
почуттiв. О, як важко це йому було: не виявити! - Знав  мало.  У  редакцi?
бачив. Справдi, шкода, прекрасний юнак!
   Невiдомо, до чого стосувалося це "шкода" - чи до того, що сидить, чи до
того, що завжди збуджений, нервовий.
   - Уявiть, хотiв поговорити, розрадити,  розважити  трохи,  адже  зовсiм
юний хлопець, а вiн у крик: "Не заважайте!" Книгу навiть у мене кинув. Ну,
я не звертаю уваги. Я розумiю. Такi незвичнi  умови,  обстановка,  адже  з
порядно? дворянсько? родини.. "Не вiдають-бо, що творять..." Я не  звернув
уваги,  цiлком   природнi   вияви   неврiвноважено?   натури.   Я   навiть
затурбувався, що хтось почу? з наглядачiв, з караулу, i  йому  ж,  бiдному
юнаковi, непри?мнiсть вийде Я не хочу  бути  причиною  Мо?  бажання  iншi.
Полегшити. Заспоко?ти
   - Так, так, - мовив  арештант,  а  в  цей  час  його  пронизала  думка:
значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний
юнак, якого вiн бачив  у  редакцi?  "Русское  слово",  -  Дмитро  Iванович
Писар?в...
   Одразу вiн виник в  уявi  таким,  яким  уперше  побачив  його  Високий,
стрункий, але не худий. Вiд нього пашiло здоров'ям, чаруванням юно? сили й
упевненостi в цiй силi. Юнак тримався прямо, дуже прямо,  здавалось,  його
щось пiдносить угору  Великi  свiтлi  сiрi  очi  дивились  з  неприхованою
цiкавiстю i увагою. на всiх i на все. Здавалось, вiн чу? не тiльки те,  що
кажуть, а одразу намага?ться розкрити саму  суть,  i  причини,  й  можливi
наслiдки думки iншого й одразу кинутися  в  бiй,  словесну  пересварку  на
захист сво?х поглядiв, сво?х iдей. Так само, як i з його статей, так  i  з
перших слiв його вiдчувалась незалежна самостiйнiсть думки, сво?х  власних
настанов, i не з бажання оригiнальничання, а з власних переконань, власних
роздумiв.
   Але тодi юнак  не  кинувся  в  словесний  бiй  з  Миколою  Васильовичем
Шелгуновим. ?х познайомив редактор  "Русского  слова"  Благосв?тлов,  юнак
приязно усмiхнувся, блиснули бiлi зуби, i наче чоло, з якого вiн  вiдкинув
хвилясте русяве волосся, i свiтлi очi прояснiли ще дужче, ще приваблившiе.
Саме таким вiн i уявлявся Шелгунову, коли той читав його  статтi:  весь  -
щирiсть, порив, абсолютна чеснiсть iз собою. Можна було не погоджуватися з
ним,  сперечатися  проти  його  надто  радикальних  висновкiв,  сво?рiдних
тлумачень загальноприйнятих iстин,  але  не  вiрити,  що  це  власнi  його
переконання без найменшого  пристосовництва  до  когось  чи  чогось,  було
неможливо.
   Як же це важко зараз почути i нiчим не виказати, як це жахливо, що  вiн
тут, цей бойовий чесний  юнак,  поряд,  в  цих  кам'яних  мурах,  пiд  цим
гнiтючим склепiнням, i що вiн збуджений, роздратований, нервовий! Вiн, для
якого над усе - "емансипацiя особистостi", воля iнтелекту. Шелгунов  знав,
що рокiв два тому Писар?в нервово захворiв, вiн навiть короткий час був  у
лiкарнi, та коли вони познайомилися в редакцi?, нiщо не нагадувало хворобу
Певне, то було нервове збудження вiд крайньо?  перевтоми,  i  казали,  вiд
якогось нещасливого  кохання.  Мiж  iншим,  як  це  могло  бути  у  такого
чудесного юнака нещасливе кохання?
   Але ж все те давно минулося,  вiд  хвороби  не  лишилося  i  слiду  Вiн
закiнчив блискуче унiверситет. Його дисертацiя всiх  здивувала  ерудицi?ю,
глибиною аналiзу. А вiн пiсля одужання так поспiшав з нею,  що  навiть  не
встиг переписати набiло! Вiн сам весело розповiдав, що поставив "?же писах
писах" i зовсiм не встиг обробити!
   Коли професор попросив у нього другий примiрник, вiн  признався,  що  й
чернетки нема! А потiм пiшли його  статтi  в  "Русском  слове",  i  журнал
одразу вирiс в очах читачiв, вiн набув сво? обличчя, свiй  бойовий  тон  i
став популярним,  майже  як  "Современник".  О!  передбачливий  i  дiловий
редактор Благосв?тлов одразу зрозумiв, який скарб потрапив йому в руки!
   Як, через що Писар?в тут? В  Олексi?вському  равелiнi  Петропавловсько?
фортецi?  Невже  вiн  також  був   зв'язаний   з   тим   та?мним,   пильно
законспiрованим гуртком, що складало ядро "Землi i волi"?  Шелгунов  знав,
що Писар?в не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися
з Михайловим Останнiм часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзi, вони
по?хали за сво?м другом Михайловим, якого заслали в Сибiр,  щоб  полегшити
там долю засланого i з та?мним бажанням органiзувати його втечу. Та звiдти
самого Шелгунова повернули заарештованим.
   Чи зна? Писар?в, що поряд, зовсiм близько сидять Чернишевський,  Микола
С?рно-Соловйович, вiн сам, Шелгунов, i десь у цьому ж коридорi  -  Михайло
Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали,  що  вiн,  вихованець
столичного вiйськового училища, блискучий офiцер, був у загонi  Гарiбальдi
в Iталi?, потiм перебував у Лондонi,  працював  у  друкарнi,  де  друкують
"Колокол", i Герцен вiдзначив  його  сво?ю  увагою  i  прихильнiстю.  Вiн,
Бейдеман, мусив повернутися на батькiвщину i  раптом-зник,  нiяких  слiдiв
його не могли розшукати. I тут ось у цьому страшному коридорi  несподiвано
пролунав його голос i майнуло його лице, яке ледь можна було пiзнати...
   Що ж з Писар?вим? Коли б можна було переказати йому якимось чином,  хто
його сусiди,  трохи  заспоко?ти.  Невже  вiн  в  такому  нестямному  станi
роздратування? Це ж тiльки шкодитиме... Може,  вiн  даремно  вигнав  цього
Рейнеке-Лиса в рясi - Полiсадова?

   * * *

   Нi, недаремно. I зовсiм Писар?в не був у  такому  збудженому  нервовому
станi, як повiдомив Полiсадов Шелгунову Навпаки, вiн,  Писар?в,  не  хотiв
дратуватися... А Полiсадов дратував його самим сво?м виглядом. Вiн заважав
арештованому Писар?ву Обурював i дратував. Писар?в з першого ж  вiзиту,  з
першого слова не  вiрив  жодному  ?лейному  звуку  його  мови,  оздоблено?
богословськими псевдофiлософськими прикрасами, жодному благосному погляду,
благолiпним рухам рук у широких рукавах ряси на  шовковiй  пiдкладцi.  Цей
i?рей просто заважав арештованому, звичайно,  не  такому  витриманому,  як
його старшi сусiди по камерах. Розради i заспоко?ння,  як  не  дивно,  цей
арештований зовсiм не потребував.
   Як не дивно, Митя Писар?в був тепер  цiлком  спокiйним  Турбувало  його
лише одне  -  те,  що  "душечка  maman"  i  старша  сестра  Вiра  безмежно
хвилюються i переживають за нього.
   Вiд книг,  що  передавали  йому  для  читання,  вiн  вiдривав  тоненькi
смужечки на берегах, i бiсерним, найдрiбнiшим -  лiтери  просто  з  макове
зернятко - почерком писав листи, скочував ?х у кульки i передавав  матерi,
коли ?й дозволяли прийти на побачення.
   Мати вдома довгi години розбирала ?х  i  переписувала,  ?х  важко  було
розiбрати. Одразу здавалось - зовсiм неможливим.  Вона  надiвала  окуляри,
якi дотепер i не носила, ?? нiхто не чiпав у той час, нi про що не  питав.
Тiльки б очей вистачило розiбрати кожне слово.  А  терпiння  -  хiба  його
позичати матерi, коли це пише ?? Митя, ?? син, ?? скарб?..
   Очi червонiли й сльозилися, але це все  було  дрiбницею,  порiвнюючи  з
кожним  розiбраним  словом,  яке  вона  переписувала,  i  це  було  ?диною
нагородою за безсоннi ночi, за ходiння до Петропавловки, за всi приниження
прохань у кам'яних душ...
   "Друже мiй, maman, не журись зараз..." "Душечко maman, я  бачу,  що  ти
так само суму?ш i турбу?шся... Не знаю,  як  менi  запевнити  тебе,  що  я
дiйсно нiчого не потребую i не вiдчуваю анiтрохи страждання, нi фiзичного,
нi морального..."
   Як вона могла вiрити?.. Але ж вiн ?й нiколи в життi не брехав...
   Ох, коли б вона вiрила, коли б мiг вiн ?? переконати, що не стражда?!
   Вiн вирiшив, постановив для себе - треба зберегти сили  Життя  попереду
Всеньке життя.
   Ну що ж,  вiн  переживе  призначенi  йому  вироком  роки  ув'язнення  в
Олексi?вському равелiнi Петропавловсько? фортецi.
   Коли вирок було оголошено i вiн уже знав напевне, що йому присуджено, -
вiн заспоко?вся. Вiн  уже  знав,  вирiшив  для  себе,  що  робитиме,  чого
домагатиметься, а головне - вiн знав, скiльки це триватиме.
   Колись,  вiн  ще  був   тодi   пiдлiтком,   гiмназистиком,   вчився   у
Петербурзькiй гiмназi? i, звичайно, завжди нетерпляче чекав  канiкул,  щоб
?хати швидше додому в любий Грунець.
   З однi?ю з петербурзьких кузин - вiн жив у родичiв - вони вираховували,
скiльки лиша?ться мiсяцiв, днiв,  годин,  i  навiть  хвилин  i  секунд  до
жаданих днiв дозвiлля. Вiн взагалi любив тодi пiдраховувати все, що мiг
   Його сестра Вiра смiялася, коли читала: "Cher ami Vera! Я тобi не пишу,
тому що ти менi 2 752 години не писала!"
   Йому хотiлося i тепер пiдрахувати й написати, але числа  виходили  такi
астрономiчне великi! Навiщо ?х лякати? 32 мiсяцi. 975 днiв. 22 760 годин.
   Двадцять двi  тисячi  сiмсот  шiстдесят  годин  у  цьому  казематi,  де
постiйно за ним стежили. У  дверях  до  коридора  було  зроблено  вiконце,
прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завiскою, - караульний мiг коли
завгодно пiдглядати, що робить арештант Повз камеру весь час  ходили  дво?
караульних iз шаблями наголо, ?хнiх крокiв не  було  чути.  Коридори  були
застеленi товстою м'якою пiлкою. Це пiдглядання найдужче дратувало кожного
ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги  на  око,  що
зненацька з'являлось у вiконцi.
   От вже на це Митя Писар?в не звертав  нiякiсiнько?  уваги.  Хай  "вони"
дратуються, а не вiн! Що ж, вiн зачинений  у  казематi,  за  гратами,  пiд
пильним наглядом. Але ж дух його, розум  його  -  вiльний!  Його  людський
розум, волi якого  нiхто  не  може  поставити  меж!  I  воля  його  розуму
переможе.
   Якi не були передбачливi тонкi спецiалiсти  жандармерi?,  а  не  змогли
вони анi передбачити, анi подолати ту силу,  що  протидiяла  ?м.  Навпаки,
вони  немов  навмисне  зiбрали  в  один  час,  в  одну  фортецю,  в   одну
найстрашнiшу катiвню - Олексi?вський равелiн, куди  споконвiку,  вiд  його
заснування царi кидали сво?х найнебезпечнiших ворогiв, - саме  сюди  тепер
посадили гурт людей, розум яких подолав не  лише  цi  грати,  вiн  подолав
простiр i час. У цьому равелiнi сидiли  в  рiзних  камерах-одиночках,  але
воднораз Микола Чернишевський, Микола С?рно-Соловйович,  Микола  Шелгунов,
Дмитро Писар?в, Михайло Бейдеман.
   Вони всi були зайнятi, i не лише Писар?ву заважав протоi?рей Полiсадов.
Просто "старшi" були розважливiшi. Хоч "старшi" теж були далеко не  старi!
Чернишевському минав тридцять третiй  рiк,  С?рно-Соловйовичу  -  двадцять
дев'ятий. Та, звичайно, Писар?в, який потрапив  у  каземат  двадцяти  двох
рокiв, був серед них зовсiм молодий.
   Цi "старшi" знали, що нема в руках царського правосуддя нiяких  доказiв
провини, i тому були переконанi, що ?хн? ув'язнення скороминуче. Вони ж бо
i не уявляли, що "правосуддя" гарячкове фабрику? фальшивi  докази,  найма?
людей, якi пишуть пiдробленi листи й  пiдписують  пiдробленими  пiдписами,
свiдчать, - а проти цього ув'язненi безсилi, безправнi й безпомiчнi.  Вони
не знали всi?? цi?? смердючо? кухнi, iнакше  хiба  писав  би  i  двiчi,  i
тричi, настiйно, з благородною вiрою, що вiн може  переконати  iмператора,
сво? листи С?рио-Сояовйович, щирi листи, викладаючи в них  думки  i  плани
щодо устрою державного управлiння на благо всього народу?  Яка  на?внiсть!
Цi листи судова  комiсiя,  суддi  не  вважали  за  потрiбне  давати  перед
всемилостивiшi очi iмператора. А що б iмператор сказав, коли б i прочитав,
примiром, хоча б цi сторiнки:
   "Я настiйно говорю з  глибини  сво??  тюрми:  старий  державний  устрiй
скiнчив сво?  iснування  в  iсторi?.  Тепер  ще  уряд  сам  може  провести
переворот мирним шляхом i зробити Росiю найщасливiшою  кра?ною.  Але  часу
згаяно немало, i його небагато  попереду.  Кожен  пропущений  рiк  несе  в
сучасному i готу? на  майбутн?  лихi  бiди  й  наближа?  нас  до  страшних
потрясiнь. Я благаю вашу iмператорську величнiсть  iм'ям  усього  для  вас
священного i дорогого звернути увагу на мо? слова, бо  я  кажу  свiдомо  i
беруся  пiдтвердити  вражаючими  iсторичними  зiставленнями.  Переворот  у
державi неминучий, тому що вiдбува?ться переворот в поняттях..."
   Звичайно, комiсiя боялася, що iмператор - "ангел-визволитель" - мiг  би
прочитати:
   "Низка  безперервних  хитань  i   напiвмiр   з   боку   уряду   посилю?
роздратування в суспiльствi. Докази перед  очима:  скасування  крiпаччини,
яке мусило викликати в  усьому  свiтi  безмежне  захоплення,  призвело  до
екзекуцiй, розвиток письменностi - до закриття недiльних  шкiл,  тимчасовi
цензурнi полегшення - до небувалих  каральних  заходiв  проти  лiтератури,
безлiч  фiнансових  заходiв  -  до  чимдужчого  розладнання   фiнансiв   i
кредиту... Хто зна? iсторiю - зна?, що провина усього цього не в людях,  а
в установах, якi не вiдповiдають вимогам часу, i це  приведе  до  страшних
наслiдкiв..."
   Вiн, двадцятидев'ятирiчний чоловiк, вiдкинув абсолютно страх, вiн  наче
сам готував собi петлю на шию  або  принаймнi  шлях  до  Сибiру  вiдвертим
викладом сво?х  iдей  i  мiркувань.  Адже  по  справедливостi  нi  в  яких
кримiнальних дiях його не могли обвинуватити, нiяких "улик"  для  суду  не
було. Йому здалося - звiдси, "з  глибини  тюрми",  його  голос  долине  до
найвищого земного суддi - iмператора, i вiн зможе з ним чесно  й  одверто,
по-людському говорити, i ув'язнений писав абсолютно одверто про себе,  про
"найстрашнiших" ворогiв самодержавства, за зв'язок з якими,  власне,  його
було  забрано  -  про  Герцена  й  Огарьова.  Адже  справа  судова  так  i
iменувалася: "За зв'язок з лондонськими пропагандистами".
   Микола С?рно-Соловйович писав про них:
   "Пiзнавши  ?х  особисто,  важко  не  вiддати   справедливостi   ?хньому
серйозному розуму й найбезкорисливiшiй любовi до Росi?, навiть коли б я не
подiляв ?хнiх думок... В Огарьовi я знайшов невтомного трудiвника й одного
з найглибших знавцiв нашого економiчного стану..." I вiн  наполягав:  "Зло
не в окремих особах, а в часi i в обставинах. Ми хворi радикально, i  тому
лiкування повинно бути радикальним i серйоз