ним. Вiдшукувати  в  такий  час
зловмисникiв, щоб знищити ?х, - однаково, що намагатися позбутися  якогось
сипу чи вiспи, зриваючи ??...  Не  пропаганда  виклика?  роздратування,  а
загальне становище справ. I лондонськi, i  всiлякi  iншi  пропагандисти  -
продукт  часу.  Знищiть  цих  людей  -  ?хн?  мiсце  посядуть   iншi,   ще
небезпечнiшi, якщо не змiняться обставини..."
   Вiн мав смiливiсть повчати самого iмператора!
   "Iстинна державна мудрiсть у тому, щоб зрозумiти, що  всi  цi  люди  не
зловмисники, а люди мiцних переконань, i що вiд ?хнiх здiбностей  розумний
уряд зумiв би здобути величезну користь для  держави.  Справедливiсть  цих
думок я мiг би довести позитивними даними й фактами, i якщо уряд  побажа?,
- всi мо? здiбностi й знання до послуг вiтчизни".
   Вiн на?вно сподiвався, що уряд "прислуха?ться i використа? його  знання
i досвiд", адже вiн так одверто написав: "Мо? переконання були й  лишилися
чеснi й чистi. Визнаю, що  вони  не  урядового  вiдтiнку  i  не  схвалюють
канцелярського порядку, якому я протидiяв словом i дiлом".
   Вiн гадав, що його одвертiсть допоможе йому вирватися з фортецi  i  вiн
знову працюватиме, як вiн вважав можливим для себе у цей жахливий час. Вiн
зовсiм не дивився як на  провину,  що  вiн  вiдкрив  книгарню  i  першу  в
Санкт-Петербурзi читальню при цiй  книгарнi.  Так  працювати  -  вiн  мiг.
Служити - нiзащо! Не дивно, що читальню закрили!
   Нiкого-нiкогiсiнько вiн не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю
спiвучасникiв, тому що заранi обмiрковано? пропаганди я не вiв.  Але  менi
довелося  б  назвати  безлiч  людей..."  Звичайно,  з  ким  не  доводилось
зустрiчатися i за кордоном, i тут, у крамницi! I T In за дурне питання!  I
яка порядна, чесна людина може  давати  список  сво?х  знайомих?  "...крiм
того, я, зi сво?ми поняттями про честь, швидше пiшов  би  на  страту,  нiж
став би Iудою..."
   Уряд i готував йому  повiльну,  але  неминучу  страту.  Недарма  Герцен
говорив про нього, як про одного з найчистiших i благороднiших людей свого
часу.
   Микола Гаврилович Чернишевський не  звертався  з  листами  й  викладами
сво?х переконань до царя. Вiн не був таким на?вним, i потiм - вiн  вважав,
що його обов'язок надалеко бiльший.
   Вiн звертався до всiх людей. Особливо до молодих людей i цього часу,  i
до молодих людей майбутнiх поколiнь, якi жадали вiдповiдi на питання  -  а
що ж робити? Що треба робити тепер? Якi вогнi  свiтитимуть  ?м?  До  якого
iдеалу ?м прагнути? Яких людей ?м брати за зразок?
   Микола Гаврилович там, в  Олексi?вському  равелiнi,  писав  твiр,  який
вiдповiдав, "що робити" - "Что делать?".
   Вiн поспiшав. Вiн ще не знав, що на нього  чека?,  та  вже  передбачав:
хмари збираються  щiльнiше  й  щiльнiше,  його  оплiта?  мерзенне  плетиво
нахабних  фальшивок,  наклепiв.  Йому  брутально  брешуть  в  очi  найманi
провокатори й шпигуни на очних ставках,  i  навколо  немов  зсуваються  ще
мiцнiше, ще вужче цi мури. Судова комiсiя не мала аж нiякiсiньких доказiв,
але ж вiдчувала, що головний проводир революцiйно? молодi  тут,  у  Росi?,
-це  вiн,  Чернишевський,  i  коли  нема  наявних  доказiв,  -  ?х   треба
сфабрикувати!
   Вiн був безсилий розiрвати  це  брутальне  плетиво  нахабно?  брехнi  й
пiдробок, так само як розбити мури. Але вiн  мав,  вiн  мусив  так  багато
сказати людям, молодi i за всяку цiну передати рукопис на волю. Треба було
поспiшати, поспiшати, адже вiн не знав, що його чека?. Можна  було  чекати
усього вiд цього "праведного" суду! I вiн поспiшав. Вiн встиг написати!
   Ох, коли б вiн тодi ж дiзнався, що трапилося з його рукописом!  Рукопис
пройшов потрiйну цензуру. Великорозумнi цензори не  добрали  нi  глибокого
змiсту, нi тайнопису твору. Вони вирiшили, що нiчого небезпечного в  цьому
романi нема. З багатьма печатками i пiдписами дозволу  Микола  Олексiйович
Некрасов, редактор "Современника", нарештi, одержав його в руки  i  тримав
як найдорогоцiннiший скарб. Пiсля  восьмимiсячно?  заборони  "Современник"
знову мав право виходити. Як чекали в редакцi? i  всi  друзi  твiр  Миколи
Гавриловича! Твiр, написаний в Петропавловськiй фортецi!
   Некрасов сам повiз його до друкарнi Вульфа, де  друкувався  журнал.  Це
було неподалечку вiд його квартири.  Раптом,  вже  пiд'?жджаючи,  Некрасов
пополотнiв. Який жах! У  кишенi  пальта  рукопису  не  було.  Не  було  на
сидiннi, анi долi пiд ним. Вiн вронив його  десь  по  дорозi.  А  може,  в
метушнi забув дома найголовнiше, для чого  поспiшав  до  друкарнi?  Мерщiй
повернули додому. По дорозi дивилися на брук, на панель.
   Авдотiя Микола?вна Панаева, вiрний соратник i любимий друг,  злякалася,
побачивши  схвильоване  обличчя   Некрасова,   але   одразу,   з   жiночою
винахiдливiстю, почала вигадувати, якi заходи треба вжити.  Треба  одразу,
не гаячи часу, дати оголошення в газетi, пообiцяти нагороду. Це,  справдi,
був жах - адже чернетки твору не було i не могло бути в автора у  фортецi!
Був один примiрник, написаний  у  таких  неймовiрних  умовах,  i  з  цього
примiрника треба було одразу набирати  в  друкарнi.  Бiльшого  нещастя  не
могло трапитися!
   - Так, так, цей рукопис пiдiбрав якийсь неписьменний дядько, продав  за
гривеник у першiй крамничцi, де його розiрвали  i  загортають  у  подертий
папiр оселедцi та свiчки, або якась  куховарка  пiдняла  i  розтоплю?  ним
пiчку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! I я, я в усьому виною!
- картався Некрасов.
   Авдотiя Микола?вна, як могла заспокоювала, але ж i сама  розумiла,  яка
трагiчна подiя сталася.
   Другого дня в газетi "Полицейские ведомости" з'явилося  оголошення  про
загублений пакунок, i саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за  щось,
пiшов до Англiйського клубу, лакей доповiв Авдотi? Микола?внi,  що  якийсь
чоловiк бажа? бачити особисто редактора.
   Панаева квапливо вийшла до нього.  Перед  нею  стояв  бiдно  вдягнений,
немолодий,  з  виснаженим  худим  обличчям  чиновник,  тримаючи  в   руках
потрiпаний портфельчик. Авдотiя Микола?вна  одразу  зрозумiла  -  принесли
рукопис! Пiсля  перших  же  слiв  вiдвiдувача  негайно  послала  лакея  за
Некрасовим.
   Радiсть усiх, особливо Миколи Олексiйовича, була безмежною.  Та  чи  не
менше  радiв  чиновничок  несподiванiй  великiй  нагородi.  Вiн  випадково
побачив на вулицi i пiдiбрав пакунок з рукописом, чекав довго,  оглядався,
чи не пiдiйде хтось, а потiм вiднiс додому. I ще не вирiшив, що з пакунком
робити далi. А сьогоднi почув вiд товаришiв про оголошення, от i  прийшов,
i тепер сам врятований, бо якраз опинився i без роботи, i без грошей.
   Чернишевському вирiшили поки що нiчого не розповiдати. Хай  потiм,  уже
на волi. Довго ж довелося цього чекати! Та й невiдомо,  чи  розповiв  йому
хтось про це "потiм", бо це "потiм" наступило через  довгi-довгi  роки.  I
вiн не знав, не уявляв, яку бурю, нi, не бурю, навiть  не  ураган  -  адже
ураган не може бути житт?дайним, а цей його  роман,  сколихнувши  з  силою
урагану людськi душi, дав ?м ще силу життя, боротьби, вiри.
   Вiн, Чернишевський, нiколи не дiзнався  i  не  мiг  дiзнатися,  що  вже
"потiм", коли був старим i повертався з двадцятирiчного далекого заслання,
-його роман прочитав один молодий студент i прочитане так вразило його, що
написав той студент листа авторовi. "В. Ульянов"  -  був  пiдпис  на  тому
листi. Але лист не дiйшов. Може, загинув десь на перевiрцi в  жандармських
вiддiлах, може, загубився просто так, на довгих  гонах  степових  поштових
шляхiв. Та той студент нiколи в життi не забував свого враження вiд роману
Чернишевського - немов освiтився шлях далеко наперед, пiдтримував  почуття
бадьоростi, вiри. I  одразу  пiсля  читання  виникло  непереможне  бажання
сказати слова подяки нещасному страдниковi. До  адресата  не  долинули  цi
слова. Та й про лист дiзналися багато рокiв згодом, коли згадала про нього
та людина, котра писала, а iм'я ?? стало вiдомим усьому свiту - Ленiн.
   А ще Ленiн згадував, як у юностi любив вiн читати твори Писар?ва,  i  в
сво? сибiрське заслання взяв вiн його фото. Його тодi ще наречена -  Надiя
Костянтинiвна - також призналася, як любить i вона  Писар?ва.  Це  був  не
виняток. Вся молодь любила його!

   * * *

   Отут, у казематi, хоч i не знав, якi люди сидять  поряд,  Митя  Писарев
однаково не почував себе самотнiм.
   З ним були тi, про кого вiн ще дуже хотiв, мусив написати Адже  вiн  не
написав усього, що думав про людину, яка була для  нього  живою  постаттю,
вiн любив ?? майже як самого  себе.  А  про  любов  до  себе  вiн  одверто
признавався i казав, що вiн - "его?ст". Та це був зовсiм не той  его?зм  у
загальному розумiннi слова,  самозакоханий  i  тому  непри?мний  i  навiть
небезпечний для оточення. Вiн пояснював, що, "люблячи" себе, вiн хоче бути
розумним, дiяльним, корисним людям, щоб було за що любитиi "Любов до себе,
- думав i казав вiн ще там, на волi, в колi колег, - ставить собi за  мету
насолоду, але не обмежу? вибору насолоди. Его?зм -  це  система  розумових
переконань, що веде до цiлковито? емансипацi? людини i збiльшу?  в  людинi
самоповагу" Отаким був цей сво?рiдний, дивний "его?зм"! Вiн казав,  що  не
може мати нiяко? насолоди вiд життя, коли зна?, що поруч  люди  голодують,
безправнi, забитi, значить, вiн мусить боротися за докорiнну змiну усього.
   А людина, яку вiн "любив" майже, як себе, - був Базаров,  турген?вський
Базаров, нiгiлiст, на якого обурилися "батьки" i зрозумiли далеко  не  всi
"дiти". I вiн знав: нiхто не зрозумiв, не вiдчув  так  Базарова,  як  вiн,
Писар?в.
   Вiн, звичайно не мiг знати, що його любима кузина Маша Маркович  писала
Добролюбову торiк: "Булаву Iвана Сергiйовича на  читаннi  "Отцы  и  дети".
Менi найдужче подобався Базаров, хоча й нiгiлiст..."
   Митi здавалося, що навiть сам творець цього  образу  -  Тургенев  -  не
зрозумiв його до кiнця. Вiн тiльки правдиво, як справжнiй  великий  чесний
художник, змалював його так само, як чесно  змалював  "батькiв".  От  -  я
показую  вам  життя  без   навмисних   гiпербол,   навмисного   осуду,   -
розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки  поколiнь.  А  з  ким  я,
автор, творець? Я розумiю неспроможнiсть, слабкiсть одних -  "батькiв".  Я
не розумiю до кiнця других - "дiтей". Але чому молодь не  повiрила,  що  я
сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли вiн умирав?..
   Стаття  Писар?ва,  що  з'явилася  майже  перед   його   арештом,   була
несподiваною радiстю для Тургенева.  Адже  колись  Iван  Сергiйович  казав
жартома  самому  Чернишевському,  що  вiн,  Чернишевський,  просто   змiя,
Добролюбов - очкова, а ще наближа?ться  -  гримуча,  це  юний  Писар?в!  I
раптом ця "гримуча змiя", молодий публiцист, найвiрнiше зрозумiв i  оцiнив
його Базарова.
   Тургенев не мiг навiть уявити, як цей  задерикуватий  критик  жив  його
образом, домислював поведiнку Базарова,  його  дiяльнiсть,  його  думки  й
iдеали, його любов.
   Письменник, змалювавши портрет ново? молодо? людини,  немов  питав  при
цьому: хто ж це такий? Я знав Он?гiна, я  знав  Печорiна,  я  дав  публiцi
Рудiна - вони всi зрозумiлi менi. А цей лiкар? Я не розумiю його...
   А сам Писар?в був з поколiння "синiв", i, коли вперше читав вiн "Отцы и
дети", вiн читав про свого ровесника, близнюка, - це його брат i друг, вiн
був живий, вiн був поряд, цей одержимий нiгiлiст, що боровся  з  пошлiстю,
рутиною, брехнею, нищив всi i вся авторитети i забобони, вiн вiрив  тiльки
в науку, у тверезу потрiбну дiяльнiсть. Пишучи про  Базарова,  Митя  часто
вживав слово "ми". Так, ми - Базаров, Писар?в i подiбнi ?м  люди,  молодь,
що прагнуть чесно? дiяльностi, боротьби в iм'я зовсiм нового життя...
   Вiн зрозумiв з гiркотою i болем, що навiть науковi вiдкриття, якi  мали
б служити лише прогресу, тепер часто збiльшують  людськi  страждання,  так
само як технiчнi винаходи, новi машини, що мусили б бути джерелом достатку
i щастя, породили, навпаки, хронiчну i  невилiковну  в  теперiшнiх  умовах
бiднiсть i злиднi. Вiн доходить до основного - на свiтi  не  повинно  бути
голодних, пригнiчених. Наука, мистецтво в руках меншостi - це не добро,  а
зло, а треба, щоб вони були надбанням  усiх.  Так  само,  як  труд,  праця
повиннi бути не тiльки обов'язком, а смислом життя.  Не  невiльничий  труд
бiльшостi, за рахунок якого може розкошувати меншiсть, а творчий труд усiх
без винятку людей. Отак логiчно вiн доходив до соцiалiзму.
   Кожна книга, кожен новий твiр, який вiн читав, примушував замислюватися
не лише над образами, виведеними в творi, а аналiзувати всi явища життя  в
?хнiй складнiй вза?модi?.
   У цьому було багато спiльного з молодим Герценом - бажання,  смiливiсть
домислюватися до глибини, виявляти корiння, безстрашно уявляти наслiдки  й
кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно,  вiн  iшов  далi  -  життя,
наука за цi понад двадцять рокiв, що минули з часу появи  "Дилетантизма  в
науке" та iнших праць Iскандера, зробили неймовiрнi кроки вперед, i молодi
навiть Герцен здавався  тепер  помiркованим  лiбералом,  i  в  теоретичних
пiдвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався  з  Герценом.  Примiром,
вiн не подiляв думок Герцена, що шлях в Росi?  до  соцiалiзму  -  це  шлях
селянсько? общини. Та однаково - вони були в одному таборi борцiв  i  саме
за Герцена опинився зараз Писар?в  у  Петропавловськiй  фортецi.  Так,  за
Герцена.
   Вiн не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з  органiзацi?ю  "Землi  i
волi", вiн навiть не брав участi в студентських виступах i  заколотах,  бо
вже закiнчив на той час унiверситет, вiн тiльки писав для "Русского слова"
статтi, i сповненi вони були тако? пристрастi, розуму i дотепно?  юнацько?
задерикуватостi водночас, дохiдливого викладу i величезно? ерудицi?, що та
молодь, яка йшла на демонстрацi?,  збиралася  на  мiтинги  протесту  проти
утискiв, консервативних нововведень, якi обмежували вступ до унiверситету,
проти рутини у навчаннi, - вся та молодь вiдчувала в ньому свого соратника
- молодого, бонового, хай навiть такого, що надто захоплю?ться в  боротьбi
проти  усталених  поглядiв  i,  може,  помиля?ться  в  сво?х   радикальних
висновках, але ж саме цей радикалiзм i захоплював молодь.
   Його  думки,  його  переконання  були  спiвзвучнi   iдеям   соцiалiзму,
неминучостi революцi?, i хоча вiн ще  не  був  зв'язаний  з  гуртками,  що
виникали повсюди, та йому вiрили, в нього вiрили, i не дивно,  що  студент
Петро Баллод запропонував саме йому написати листiвку-вiдповiдь мерзенному
Шедо-Фероттi. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов  вiд
себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росiю,
вона скрiзь розповсюджувалася урядом.
   Написати на захист Герцена!  Митя  погодився.  Який  блискучий  памфлет
вилився з-пiд його пера!
   Та листiвку Писар?ва не встигли  надрукувати  в  та?мнiй  "кишеньковiй"
друкарнi. Баллода було заарештовано, а серед його паперiв знайшли  рукопис
Писар?ва.
   Члени комiсi?, якi розглядали справу "пропагандистiв"  та  "кишеньково?
друкарнi", навiть не могли читати вголос цi рядки зухвалого юнака. Це  уже
було б злочином проти царствуючо? особи iмператора, бо весь пострiл  проти
примiтивного Шедо-Фероттi, звичайно,  рикошетом  бив  проти  недоторканно?
особи  iмператора,  проти  них  самих.  Вiн  писав,  цей  хлопчисько,  цей
новоспечений кандидат унiверситету: "Шедо-Фероттi дорiка? Герцена в  тому,
що  той  нiби  порiвню?  себе  з  коронованими  особами.  В  цьому  докорi
виявля?ться як моральна низькiсть, так i  розумова  малiсть  Шедо-Фероттi.
Яка ж рiзниця мiж простою людиною i  помазаником  божим?  I  яка  ж  охота
чесному дiячевi думки порiвнювати  себе  з  царственими  лежебоками,  якi,
користуючись довiрливiстю простого народу, пожирають iз сво?ми придворними
грошi, добробут i робочi сили цього народу!  Якщо  хто-небудь  надумав  би
провести  паралель  мiж  Олександром  Iвановичем  Герценом  i  Олександром
Миколайовичем Романовим, то, певне,  перший  серйозно  образився  б  таким
порiвнянням".
   З яким сарказмом, нищiвно, без краплини поваги написав вiн:
   "Слабкi люди, поставленi високо, легко стають злочинцями. "Злочин",  на
який нiколи не наважиться Олександр II як  чесна  людина,  буде  неодмiнно
зроблений ним як самодержцем всея Росi?.  Тут  мiсце  псу?  людину,  а  не
людина мiсце".
   I вiн цiлком одверто закликав у сво?й листiвцi до революцi?: "Повалення
благополучно  царствуючо?  династi?  Романових  та  змiна  полiтичного   й
громадського устрою становить ?дину мету i надiю всiх чесних громадян. Щоб
за сучасного становища справ не бажати революцi?, треба  бути  або  зовсiм
обмеженим, або цiлком пiдкупленим на користь панiвного зла".
   Писар?ва рятувало лише одне - його листiвку не  встигли  надрукувати  i
розповсюдити. Спочатку вiн взагалi вiдмовлявся вiд усього. Та потiм,  коли
вже зрозумiв, що саме  вiдомо  слiдству,  зiзнався,  що  написав  вiн  пiд
впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, -  одне  слово,  нiхто
через нього не постраждав i сам вiн намагався весь час запевнити себе,  що
вiн витрима? цей термiн ув'язнення, не загубивши анi часинки! Тридцять два
мiсяцi - дев'ятсот сiмдесят  п'ять  днiв  -  двадцять  двi  тисячi  сiмсот
шiстдесят годин -  один  мiльйон  триста  шiстдесят  п'ять  тисяч  шiстсот
хвилин...
   Поряд з усiм, що  пiднесло  його  на  стiльки  щаблiв  угору,  в  ньому
лишалося  ще  стiльки  зовсiм  дитячого,  адже  було   йому,   коли   його
заарештували, двадцять два роки!
   Нiчого, цi години i хвилини, якi вiн, як маленький, смiшний  гiмназист,
вирахував для себе, вiн не промарну? навiть тут.  А  попереду  ж  iще  все
життя!
   Коли б тiльки  йому  дозволили  писати  для  журналу!  Як  багато  йому
хочеться написати, про що вiн тепер передумав i заново  переоцiнив.  Та  й
про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хiба  вiн  усе  написав?  Йому
хочеться написати далеко глибше, майстернiше, i  вiн  вiрить,  що  це  вiн
зумi? зробити.
   На черговому побаченнi з матiр'ю вiн просить:
   -  Мамо,  голубонько,  виклопочи  менi  дозвiл  займатися  лiтературною
працею! Адже i грошi потрiбнi, я ж знаю, як ви там бiду?те.
   Мати перелякано слуха? цю неймовiрну просьбу...

   * * *

   Варвара Дмитрiвна  звернулась  до  генерал-губернатора  князя  Суворова
з"прошенi?м".  "Прошенi?"  матерi  по-жiночому  на?вне,   по-материнському
просте - дозволити ?? синовi, що  сидить  заарештований  в  Олексi?вському
равелiнi, займатися лiтературною працею, мотивуючи це  тим,  що  заробiток
потрiбний не лише для самого заарештованого,  але  й  для  його  родини  -
матерi й сестер, якi жили з цього заробiтку.
   Суворов здивувався,  запросив  Сенат.  У  Сенатi  розмiркували  тггчим,
власне,- це може пошкодити? Адже всi  статтi,  якi  напище  заарештований,
проходитимуть найсуворiшу цензуру.
   Дозвiл було дано.
   Митя, як одержимий, кинувся до  роботи.  Разом  з  листами,  написаними
найдрiбнiшим почерком, передавалось такими  ж  "кульками"  те,  що  мусило
поминути цензуру. Мати розбирала  ?х  так  само  i  переписувала  чiтко  i
красиво. Яке щастя! Митя мiг  знову  писати  i  знову  друкуватися!  Пiсля
восьмимiсячно? заборони "Русского слова" журнал знову почав  виходити.  За
мiсяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за
мiсяць - "Очерки из истории труда".
   Але ж  вiн  хотiв  написати  ще  про  Базарова  -  велику  статтю,  вiн
обов'язково напише ?? тут i присвятить матерi - найкращому сво?му друговi.
   Звичайно, лицемiрний пiп Полiсадов заважав йому сво?ми  солодкогласними
теревенями!
   Митя потурив його i забув про нього. Вiн думав про  майбутн?.  Не  сво?
майбутн?. Зараз вiн уникав думати про це. Про майбутн? людей - незалежних,
чесних, вiльних.

   * * *

   Щоразу, коли  мати  пiд'?здила  до  цих  проклятих  стiн  на  випрохане
приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собi все, що
терзало ?? днi i ночi,  повсякденно  i  повсякчасно.  Витираючи  хусточкою
бризки збаламучено? веслами невсько? води, вона наче хотiла зiтерти  вираз
розпачу, муки, безмежного болю. Зараз вiн вийде до не?, ?? юний  кучерявий
ясноокий син, ?? первiсток, - зараз безправна казенна iстота пiд  номером,
i ?й важко збагнути, второпати, чому ?? Митю, "кришталевого хлопчика", так
злякались, як страшного  ворога,  злочинця,  що  замкнули  в  найстрашнiшу
тюрму. А ще важче ?й збагнути, що все, що вiн пише, а  вона  перепису?,  -
молодь чита? й сприйма? з ентузiазмом, захопленням, вiрою.
   Митя вийшов, як завжди, усмiхаючись ?й. I  усмiшка  була  як  завжди  -
така, що всi зуби блищали! I в очах така ж нiжнiсть i любов до матерi, яка
свiтилася, коли був маленьким хлопчиком. I очi, i усмiшка вмовляли: "Мамо,
дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як i був. Мiй розум,  мою  душу
цим стiнам не перемогти".
   ...I вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою
вiру, що все оточуюче  зараз  -  скороминуче,  тимчасове,  неспроможне  ?х
перемогти.
   - Митюшо, стаття твоя за дозволом друку?ться, -  казала  мати,  -  але,
зна?ш, цей Благосв?тлов, не люблю я його,  зменшив  гонорар,  сказав  -  у
нього там у фортецi мало витрат, вистачить i п'ятдесят карбованцiв...
   Ну що ж, Благосв?тлов не вперше показу? свою свiтлу душу.
   - Чорт з ним! - добродушно сказав Митя. Хотiв висловитися  мiцнiше,  та
при матерi стримався. - Аби тiльки можна було друкувати. Вiн  зна?,  що  я
зараз неспроможний вiдстоювати сво? iнтереси. Не  будемо  думати  про  це,
мамо, я постараюсь бiльше написати, щоб ви не терпiли нестаткiв.
   Все ж таки добре, що його люба  робота  -  журналiстика  -  да?  засоби
iснування 'родинi навiть тепер, коли вiн ув'язнений.
   - Ну, а дома як? Вiрочка, Катюшка? - спитав вiн про сестер.
   - Вiрочка чита? вiд рядочка до рядочка все, що ти пишеш, i  намага?ться
дiстати всi тi книжки, всiх тих авторiв, яких ти хоч побiжно згаду?ш,  щоб
прочитати до твого повернення.
   - О, - засмiявся Митя. - Вона гада?, я не повернусь  ще  багато  рокiв?
Адже вона людина сумлiнна, не те, що я, який iнколи тiльки листав,  а  при
нагодi згадав.
   Мати зiтхнула. Вiн - не сумлiнна людина? Вiн тiльки перелистував? А хто
ж написав пiсля лiкарнi,  важко?  хвороби,  за  три  мiсяцi  дисертацiю  i
одержав за не?  срiбну  медаль,  та  й  то  половина  професорiв  вимагала
золото?! Отакий вiн завжди, а iншi журналiсти - де ?й розiбратися  в  усiх
угрупованнях - лають його его?стом, нiгiлiстом, зарозумiлим.
   - А Катюша хова? для тебе яблука. Каже: "Це для мого Митi"...
   - Ну, от вона в iншу  крайнiсть  впада?,  -  знову  засмiявся  Митя.  -
Яблука, звичайно, погниють,  поки  я  при?ду,  в  цьому  вже  нема  нiяких
сумнiвiв. Хай з'?сть за мо? здоров'я,  хоч  бачиш,  мамочко,  дружочок,  я
нiвроку. Запевняю, коли був я на волi, ти б непоко?лась дужче, -  жартував
вiн. - Скiльки дурниць я мiг би нако?ти! Я мiг би  програти  в  карти  всi
гонорари, я маю пiдозру, що Благосв?тлов навмисне влаштовував для мене гру
"по маленькiй", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну,  я  жартую!  Я  мiг  би
знову побитися, як хлопчисько,  з  Ра?синим  чоловiком,  я  мiг  би  знову
закохатися!
   Отак вiн завжди жартував i втiшав, щоб применшити  перед  нею  важкiсть
свого становища. Як  ?й  хотiлося  притиснути  зараз  його  рiдну  голову,
цiлувати його розумнi, але такi дитячi очi i сказати:
   - Грай в карти, закохуйся, роби якi завгодно дурницi, тiльки будь  коло
мене, на волi! Що це все, порiвнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями  при
свiдках-жандармах!
   Адже ?й не спадало на думку, що на волi вiн нако?в би  iнших  "дурниць"
-далеко серйознiших  навiть,  нiж  прокламацiя-вiдповiдь  Шедо-Фероттi  на
захист Герцена!
   - Да, от ще новини, про Марi Маркович. Вона, кажуть, зовсiм  розiйшлась
з Опанасом Васильовичем.
   -Правда? Як добре!
   - Що ж тут доброго? - заперечила мати. - Я не дуже симпатизувала  йому,
та коли ти вийшла з сво?? добро? волi, ма?ш уже  чималенького  сина,  отак
покинути чоловiка, зiйтися з молодшим за тебе юнаком...
   - З ким? - зацiкавився Митя.
   - Кажуть, це племiнник Герцена, син його кузини Тетяни Петрiвни Пассек,
кандидат наук, юрист. Перед ним була вiдкрита певна й гарна  кар'?ра,  вiн
по?хав за кордон, зустрiв там нашу Марi, i, незважаючи на матiр, тиняються
скрiзь удвох.
   - Хiба вона тиня?ться? - здвигнув плечима Митя. - Вона ж працю?.  Ти  ж
сама казала, та й я бачив у журналах ?? новi твори, ?х люблять, я сам мрiю
написати про не?. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплю? в Марi  ??
самостiйнiсть у всьому  Я  не  любив,  признаюсь,  Опанаса  Васильовича  i
дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врештi розгледiла i
мала смiливiсть покинути, не фальшивила, не лицемiрила. Я  не  знаю,  який
вiн - цей ?? коханець, але, справдi, мамо, я заздрю йому. Я б  хотiв,  щоб
мене любила така жiнка - розумна, талановита, самостiйна!
   - Надто самостiйна!
   - I для яко? поговiр - нiщо, - вiв далi Митя, - i яка не  створена  для
кисло? метушнi хатнiх злиднiв, а живе вищим iнтелектуальним  життям,  може
бути другом-товаришем. Нi, мамо,  я  радий  за  Марi.  Коли  буде  нагода,
передай ?й привiт вiд мене. Вона завжди добре  ставилась  до  мене,  я  це
вiдчував змалку.
   - Побачення скiнчено, - байдуже повiдомив черговий жандарм.
   Ах, скiльки ще хотiлося сказати синовi. I так завжди. При чому тут Марi
i ?? легковажний романi I в той же час подумала - може, й добре, що  трохи
розважила його  сiмейними  плiтками  Вона,  як  завжди  при  несподiваному
закiнченнi побачення, - завжди це  ставалося  несподiвано,  хоча  знала  -
двадцять хвилин, не бiльше, - заметушилася, дрiбно-дрiбно почала  хрестити
Мнтю, хоча знала, що вiн давно  невiруючий,  але  ж  це  було  споконвiчне
материнське прощання.
   Зашепотiла:
   - Бережися, голубчику мiй, я клопотатиму, далi клопотати му!
   - Не турбуйся,  не  тривожся  так,  мамо,  дружочок,  -  ласкаво  мовив
найрадикальнiшнй у Росi? нiгiлiст. - Все буде  гаразд.  Поцiлуй  вiд  мене
усiх наших.
   - Арештований, до камери, - байдуже, як автомат, проказав жандарм.



   9

   - Марусенько, мила моя, дорога! Нарештi!
   - Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
   Вони обiймалися i цiлувалися, двi подруги - Марiя i Сонечка,  яча  була
вже не панночка Рутцен, а  панi  Пфьоль,  бо  нещодавно  вийшла  замiж  за
орловського помiщика Пфьоля Олександра Карловича. Вiн  давно  вже  не  був
орловським. Жив i служив у Петербурзi, навiть не  в  малих  чинах,  i  мав
прекрасну комфортабельну квартиру, куди  так  гостинно  запрошував  Марiю,
зустрiвшись  з  нею  цього  лiта  в  Парижi.  Сонечка  теж  не  так  давно
повернулася з-за кордону, але з Марi?ю  вона  досить  довго  не  бачилась.
Пiсля студiй спiвiв i музики в Дрезденi вона вчилася в Лондонi.
   Як багато хотiлося розпитати, розповiсти  подругам!  Навiть  добре,  що
Олександра Карловича не було дома i вони  могли  говорити  вволю.  Розмова
була, як завжди  при  таких  зустрiчах,  непослiдовна,  хаотична,  але  не
припинялася нi на мить: i коли Сонечка влаштовувала Марусю у вiдведенiй ?й
кiмнатi, i коли Маруся пiшла митися з дороги, а Сонечка теж пiшла за  нею;
не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася i,  звичайно,  коли,
нашвидку перекусивши i випивши кави,  сидiли  вже  на  низеньких  пуфах  у
затишному Сонеччиному будуарi.
   - Так ти познайомилась у Лондонi з Герценом? - спитала Маруся.
   - Аякже! Мо? милi Рейхелi - от чудовi люди, вони просто  були  менi  за
батькiв, написали заздалегiдь Герцену, i, коли я при?хала  в  Лондон,  вiн
вiд них перейняв опiку надi мною Вiн, правда, дивувався, чому я по?хала до
Лондона, а не в Париж, але ж я волiла брати уроки у  Гарсiя,  брата  мадам
Вiардо Я й не мрiяла потрапити до не? в ученицi, ти ж, напевне,  зна?ш  ??
характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у недiлю, я завжди приходила
до Герценiв. Сво? ж, росiяни... Я,  правда,  бiльше  бу  вала  на  жiночiй
половинi, з жiнками - Татою. Не Мейзенбуг, Наталi?ю Олексi?вною,  коли  та
була вiльна.
   Але ж ти багатьох бачила, не тiльки жiнок, я гадаю?
   Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунiн, коли дi знався,  що  я  вiд
Рейхелiв, заспоко?тися не мiг Нiмцiв вiн не любять, з Мальвiдою  Мейзенбуг
весь час сперечався, а втiм - цiкавився, чи пам'ятають його дрезденцi.
   - Я теж познайомилася з ним, коли вiн при?здив до  Парижа,  -  докинула
Марiя. - А от у Лондонi так i не була бiльше.
   - Був там  Саша  -  Герцен-Юнiор,  -  вела  далi  Сонечка.  -  Вiн,  як
повернувся з Гейдельберга, став iншим, зовсiм наче пiдмiнили його.  Тiльки
й розмов про Росiю, про революцiйнi справи.
   - Певно, Олександр Iванович задоволений? Вiн  страждав,  що  його  дiти
далекi вiд цього.
   - Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у  цю
дiяльнiсть, став просто полiтичною людиною. А наукова його дiяльнiсть?
   - Уяви, вiн не кинув сво?? зоологi?, працю?, пише  статтi,  виступа?  з
лекцiями. Вiн, мiж iншим, був переконаний, що скоро повернеться до  Росi?.
Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
   - I я тi?? ж думки, - погодилася Маруся.
   - Хоч яка я завжди далека вiд  полiтики,  але  ж  хiба  можна  лишатися
байдужою? - мовила Сонечка.
   - Та ще пiсля року,  проведеного  в  Лондонi,  близького  знайомства  з
Герценом та Огарьовим.
   - Безперечно, - сказала Сонечка. - Я на багато речей тепер iншими очима
дивлюся, хоча i я, i чоловiк зовсiм осторонь вiд усього.
   "Це й добре, - подумала Марiя, - для мене зручнiше, що  я  саме  у  них
зупинилася".
   - Хоча б цi пожежi, - зiтхнула Со'ня. - Ти не уявля?ш, який то був  жах
бачити, як  займа?ться  один  будинок  за  iншим.  Нiколи  не  було  таких
величезних пожеж.
   - Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русi не горiло?" Це ж абсурд,  що
уряд приписав цi пожежi студентам, та?мнiй органiзацi?. Невже ти  вiриш  у
це?
   - Звичайно, нi, нiхто з освiчених людей у це не вiрить.  А  якi  утиски
почалися! Мiй чоловiк каже, що вони зовсiм не потрiбнi, такi утиски.  Вони
лише викликають обурення навiть у тих людей, якi й не хочуть втручатися  у
полiтичнi справи. А ?х навпаки - наштовхують на  небезпечнi  роздуми.  Ну,
чому, примiром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися лiтератори...
   - Саме тому...
   - Наче всi лiтератори вороги уряду.
   - Коли б так! - засмiялася Марiя. Соня насварила ?й пальцем.
   - Будь обережна, ти не уявля?ш, що тут дi?ться. Ну,  що  Чернишевського
забрано, це вже всi знають, i твого кузена Писарева. Взагалi  пiсля  пожеж
все так  круто  повернулося,  всi  стали  такi  пiдозрiливi,  недовiрливi,
непри?мно стрiчатися з людьми. ?й же богу, я  заздрю  тим,  хто  тепер  за
кордоном.
   -  А  я,  навпаки,  тим,  хто  тут,  -  i,  з  мить  помовчавши,  Марiя
додала:Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернiговi. Ти  ж  у
Чернiговi бувала - коло Красного мосту. Це краще,  нiж  у  Стародубi.  Вiн
ранiше писав, що в Стародубi житимемо. Взагалi, весь  час  у  нього  плани
мiняються. То вiн сповiстив так задоволене, що в Чернiговi  видаватиметься
газета "Десна", там такi добрi друзi в нього - Глiбов, Нiс, Дорошенко.  Ти
ж Дорошенка Iллю Петровича зна?ш? Я вже просила, хай i мене там  у  газетi
наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пiснi чеськi переклала. У мене
там, у Парижi, завелися друзi чехи.  Коли  оце  лист  знову  вiд  Опанаса.
Переходить працювати в акциз. Така я з  цього  невдоволена,  написала,  що
копi?чки щербато? з  тих  грошей,  зароблених  в  акцизi,  не  вiзьму.  Не
подоба?ться менi, навiщо вiн ту свою працю чесну та хорошу на цю змiнив.
   Сонечка цього не розумiла. Яка рiзниця - аби сам чесно працював.
   - Нi, нi, - переконливо заперечила Марiя, - то зовсiм iншi грошi,  вони
пектимуть менi руки.
   - А багато  вiн  тобi  надсила?  взагалi,  що  не  печуть?  -  спитала,
усмiхаючись, Соня. Вона знала безгосподарнiсть Опанаса.
   Марiя засмiялась i обняла подругу.
   - Правду кажучи, поки що нi, тiльки тi, що за мо? книги одержу?.
   -  Оце  вже  дiйсно  чесно  заробленi.  Ти  там  дуже  бiду?ш,   певно,
Марусенько?
   - Нi, якось викручуюсь. Я  вже  звикла.  Ну,  та  я  тепер  побачуся  з
Бiлозерським, побуваю в редакцiях росiйських журналiв. А у Каткова я  сво?
рукописи забрала, в цього мракобiса нiзащо не друкуватимуся, хай  хоч  без
копiйки сидiтиму. Я була незадоволена, що Iван Сергiйович  мо?  оповiдання
йому передав.
   - Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже i "Современник" i  "Русское
слово" тимчасово припиненi.
   - Я знала, але що поробиш, менi не було вже кому доручати сво?  справи.
Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
   - А  все  ж  таки,  коли  ти  гада?ш  зовсiм  повернутися?  Марiя  щиро
призналася:
   - ?й же богу, не знаю.
   - Але ж ти по?деш тепер до Чернiгова?
   - Аякже, - сказала Марiя, хоча знала: до Чернiгова вона тепер не по?де.
Та як вона про це скаже Пфьолям?
   ?? виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сидiли за обiдом. I знову  Соня
чомусь наполегливо завела розмову про Чернiгiв.
   - Не радив  би  я  Марi?  Олександрiвнi  тепер  туди  ?хати,  -  сказав
багатозначно i солiдно Олександр Карлович.  -  Там  були  арешти,  обшуки,
взгалi становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне  щось  бiльше,
нiж просто незадоволення. Нi, нi. Коли вже Опанас Васильович стiльки чекав
на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марiя Олександрiвна там,
а син у Парижi, уявляю, скiльки буде хвилювання. Хiба неправда?
   - Ваша правда, - зiтхнула Марiя. Не могла  ж  вона  сказати,  що  й  не
думала до Чернiгова тепер ?хати. А що поляки напередоднi рухавки,  вона  й
сама знала краще за них.

   * * *

   Дiвчинкою Сонечка була завжди спокiйною, сором'язливою,  дуже  милою  i
доброю i майже нiколи не втручалася в чужi справи,  що  так  не  схоже  на
панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на не?  трохи  знизу  вгору,
без заздростi, наче так i  належало.  I  тепер,  ставши  замiжньою  дамою,
лишилася такою ж милою та доброзичливою.
   Вона й ранiше нiколи не розпитувала нi  про  що.  Знала  -  Маруся,  як
захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тiльки  нiяково
буде за свою цiкавiсть. Та ?й не тiльки  з  цiкавостi,  а  й  з  спiвчуття
хотiлося знати, як  же  живе  Маруся  насправдi,  що  гада?  робити.  Вона
зрозумiла: коли чоловiк Олександр Карлович  сказав,  що  тепер  небезпечно
?хати на Укра?ну - Маруся майже зрадiла з цього приводу. Чоловiк,  як  усi
самовпевненi солiднi чоловiки, цього не помiтив. Вiн був  задоволений,  що
Марiя Олександрiвна не заперечу?, погоджу?ться з його  думкою  i  порадою.
Але ж Сонечка, як жiнка, пiдмiчала завжди  бiльше  нюансiв  i  деталей.  З
тактовностi вона не питала зайвого.
   Як тiльки при?хала Маруся, майже з другого ж дня стали до не? надходити
листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи вiд  сина  Богдася,  i
вдвох вони смiялися над ?хньою  рiзномовнiстю  та  були  зворушенi  ?хньою
безпосереднiстю.
   "Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, ?й тут виповнилось
двадцять дев'ять рокiв!) i обiцяю  добре  вчитися  et  d'кtre  sage  (Бути
розумним_ (франц.)_ i менi дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем i
з m. Vachi, i привези менi iцо-небудь до рiздва. Я дуже дякую  за  timbres
(Марки (франц.)_, якi ти менi надiслала. Je t'aime de  tout  mon  coeur  i
обiцяю бути courage et sage (Я люблю тебе вiд усього серця обiцяю  i  бути
мужнiм i розум ним_ (франц.).__
   Твiй хлопчик Богдась".
   - Ну, а як Пассек? - не стерпiла, нiби мiж iншим,  спитала  Сонечка.  -
Застряв також у Парижi?
   - Застряв, - комiчно зiтхнула Марiя. - Париж -  то  вже  таке  мiсто...
Люди зовсiм iншими стають. Ти ж сама там також бувала i ще при?деш, певне,
мрi?ш?
   Отак вона завжди повертала, коли не хотiла  вiдверто  говорити.  I  вже
Соня не наважувалася розпитувати про "маленького Пассека", але  ж  бачила,
що листи линуть зливою саме вiд нього, а не вiд Богдася.
   О, цi листи. Вони не давали спокою Марi?. Добре,  що  вдень  було  дуже
нiколи. Справдi, ?й треба було якнайшвидше поладнати не  тiльки  доручення
Сахновського, а й сво? особистi справи.
   Насамперед з "Основою". Побачитись з редактором  Василем  Бiлозерським.
Вiн так рiдко ?й писав, вона нiколи до ладу не знала, що вiн  одержав,  що
друку? з ?? творiв, якi грошi  вже  надiслав,  скiльки  ще  надiшле.  Вона
казала:  "Скоро  я  питатиму  у  мiсяця,  у  зiрок,  у  сонця,  де  Василь
Михайлович?"
   Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадiв  ?й,  вiн  ставив  ??  найвище
серед усiх укра?нських письменникiв, але нiколи вона не сподiвалася,  коли
прийшла до них, тако? щиро? радостi його дружини Надi?.
   Марiя принесла ?й подарунок, який так обережно везла  з-за  кордону,  -
фото Олександра Iвановича Герцена. Вона тут же написала на зворотi картки:
"Вам вiд мене. М. О."
   - Ви бачили Герцена, - прошепотiла Надiя Бiлозерська. - Ви  там  зовсiм
iнше життя ведете.
   - Але я б не того хотiла, - сказала Марiя. - Все ж таки життя на чужинi
- не справжн? життя.
   Василь  Михайлович  замахав  руками.  Вiн   був   якийсь   розгублений,
неспокiйний,  наче  прибитий.  Весь  час  здавалося:  вiн  хоче  в  чомусь
виправдатися перед нею не за ?? видавничi справи, тут вiн робив, що мiг, а
за справи укра?нського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.
   - Сидiть поки що там i не рипайтесь. Я не  знаю,  що  там  з  "Основою"
буде, такi утиски з  цензурою,  такi  присiкування,  такi  сперечання  мiж
сво?ми, а тiльки ж по почали.
   Надiя насупилася i, коли чоловiк чогось вийшов, сказала Марi?:
   - Не можна всiм догоджати. Тодi якраз усi й будуть незадоволенi.
   - Але ж справдi становище Василя  Михайловича  тяжке,  -  для  годиться
спробувала його захистити Марiя. - От же закрили росiйськi журнали.  Це  ж
буде дуже прикро, коли й "Основу" припинять.
   - Принаймнi  у  них,  у  тих  журналiв,  була  тверда  програма,  ясний
напрямок. А у нас? Василь виправду?ться тим, що укра?нський журнал  значно
труднiше вести.
   - Це ж правда. Так було добре,  що  вийшов,  нарештi,  наш  укра?нський
журнал, але ж мало того, що вiн - укра?нський. Адже серед укра?нцiв  рiзнi
люди, рiзнi  напрямки,  а  вiн,  журнал,  один  i  ста?  мимоволi  рупором
найрiзноманiтнiших уподобань.
   - Та ще коли керу? така людина, як Василь. Ви ж зна?те його безвольний,
добрий характер, - мовила Надiя. Може ж вона бути з Марi?ю Олександрiвною,
Марком Вовчком, цiлком одвертою! Це одразу вiдчула Марiя.
   - Я сама дивувалася, читаючи, - сказала Марiя. - То така розумна стаття
про промисловiсть Укра?ни,  пiднесення  ??  господарства,  щоб  була  вона
головним  постачальником  хлiба  в  ?вропi,  щоб   витримала   конкуренцiю
Угорщини, Пiвнiчноамериканських Штатiв, Дунайських  князiвств,  Туреччини,
якi можуть забити нашу хлiбну торгiвлю, i  нашi  величезнi  запаси  просто
згниють. Я радiла, коли  читала,  що  насамперед  треба  дбати  про  шляхи
сполучення, про залiзницi, про судноплавство, щоб наш Днiпро став  великим
судноплавним шляхом.
   - Як колись iз варягiв у греки.
   - Але набагато далi - вiд Укра?ни в  ?вропейськi  держави.  Справдi,  я
читала й бачила нашу Укра?ну розквiтлою, багатою, культурною...
   - Так, так, - iз захопленням пiдтакувала Надiя.
   - I раптом стаття Пантелеймона  Олександровича.  Знову  його  хуторськi
мрi?: "Щоб уся земля селом стояла". I сам же собi суперечить!  А  цi  його
твердження, що  ?  нацi?  "одвiчно  демократичнi".  Що  вiн,  забув  наших
укра?нських панiв?
   - А про ту ж залiзницю, яка так пiднесла скрiзь життя, написав:  "Нехай
собi гуркотять i свищуть чугунки, кому ?х треба",  -  додала  Надiя,  -  i
зовсiм уже одверто: що "як ? такi люди як ангеляни,  якi  попереду  пiшли,
то, мабуть, треба,  щоб  iншi,  як  от  ми,  укра?нськi  хуторяни,  позаду
зiставалися". Не можу я простити  Василевi,  що  вiн  це  надрукував.  Сам
сердився, а друкував, i менi було просто соромно читати.
   - До речi, де вiн зараз, Кулiш? Я його ще не бачила.  Кажуть,  на  мене
злий до нестями.
   - Його зараз нема в Петербурзi. I добре,  що  нема.  Правду  кажучи,  я
спочиваю, коли його нема. Вiн нiяк не може простити Василевi, по-перше, що
вiн редактор "Основи", по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув.
А Василь i так його часто просто побою?ться i друку?, що треба, чого й  не
треба. Ви уявити не можете, Марi? Олександрiвно.  Ви  от  пiдпису?те  сво?
твори "Марко Вовчок", i всi знають единого, любимого, справедливого  Марка
Вовчка.  А  в  нього  в  самiй  "Основi"  я  пiдрахувала  двадцять   вiсiм
псевдонiмiв! Iй-богу!
   - Та що ви? - здивувалася i розсмiялась Марiя. -  То  ви  вже,  мабуть,
перебiльшили, Надi?чко.
   - Аж нiскiлечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка,  Козак  Белебень,
Ломус, Петро Забоцень, Iван Горза, Необачний, Вишняк...
   - Годi, годi, - замахала руками Марiя.
   - А як вiн редагу?, - не  втихомирювалась  Надiя.  -  Часто  вiд  думки
автора нiчого не залиша?ться!
   - Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, - i додала  лукаво,
по-жiночому, - в усiх вiдношеннях.
   - Хiба я цього не зрозумiла щодо вас, - засмiялась Надiя, - тому вiн  i
плете хтозна-що. - (Нiзащо вона не скаже Марi?, якi паскуднi  вiршики  вiн
написав про не? i давав читати чоловiкам, а Василь, звичайно, подiлився  з
дружиною!).
   - Хай собi плете. Менi байдужiсiнько. Тiльки подумати, скiльки у людини
сили, енергi?, розуму. Тiльки згадати, адже це вiн  нашу  абетку  до  ладу
привiв, хiба дарма ?? кулiшiвкою звуть! I так назавжди й залишиться. За це
йому всi вдячнi мусять бути. А в той же час такий вiн поплутаний, що часто
нашiй справi шкодить. Може, вiн просто хворий? Я на нього серця не маю.  А
бачитись? Нi, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я  люблю  i
хотiла б дуже побачити.
   - А його тепер теж нема в Петербурзi.
   - Знаю. То добра, сердечна  людина,  робiтник  щирий  i  скромний.  Ну,
нiчого. Незабаром я повернуся назовсiм, тодi вже  всiх  побачу.  Усю  вашу
громаду, усiх "основ'ян".
   - Не знаю, чи матимете з цього велику втiху. З одного боку, наш  журнал
начебто й дуже прогресивний, а з другого  -  ?й  же  право,  "Современник"
справедливо нам дорiкнув.
   Марiя подумала: "От коли  б  видавати  за  кордоном  -  тут  не  можна,
звичайно,  -   укра?нський   журнал   на   зразок   "Колокола",   вiльний,
революцiйний". Про це  попа  мрiяла  в  Парижi  з  Фрiчем,  i  зараз  вона
розповiла про це Надi?.
   - Ви гада?те, не вистачило б v нас сили. матерiалiв? - захоплено казала
вона. -Скiльки з Укра?ни полинуло б звiсток,  скiльки  молодi,  що  прагне
дiла, адже в кожному унiверситетi i в Ки?вi, i в Харковi,  i  в  одеському
лiце? ростуть гуртки. Лондонськi видання через Одесу  поширюються,  певне,
не менше, нiж тут, у Петербурзi або в Москвi. Менi розповiдали хлопцi, якi
зараз за кордоном. А всi слов'янськi кра?ни? Хiба для них  це  н(  було  б
живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про полякiв i казати  нема
чого.
   - Ну, поляки не "однакi". Деякi мрiють укра?нцiв усiх пiд Польщу.
   - А ми "однакi"? Ви ж так не дума?те, Надi?чко!  Це  побоювання  Василя
Михайловича.  А  згадайте  друзiв   Тараса   Григоровича,   Желiговського,
Сераковського, Станкевича? З Желiговським ми часто зустрiча?мося в Парижi,
я буваю у нього. I зна?те що, я б до журналу притягла б багато жiнок.  Оце
була б сила!
   - Як я часто думаю про це, скiльки  нашо?  жiночо?  сили  гине  в  оцих
хатнiх  турботах,  в  цих  кубелечках  удаваного  сiмейного  щастя!  -  аж
загорiлася Надiя. - Це було б надзвичайно!
   -  Про  що  ви  так  палко  розмовля?те?  -  спитав,  заходячи,  Василь
Михайлович.
   - Менi Марiя Олександрiвна розповiда? про паризькi  моди,  -з  викликом
кинула Надiя.
   - Жiнки завжди лишаються жiнками,  -  добродушно-насмiшкувато  зауважив
Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть  такi  жiночi  розмови,
нiж небезпечнi тепер - на полiтичнi теми.
   Прощаючись, Марiя  мiцно  обняла  Надiю.  "Поки  я  тут,  я  вас  часто
бачитиму".
   Саме вiд Надi?  вона  дiзналася  докладно  i  про  веснянi  студентськi
заколоти, бо ?? брата Анатоля, студента Медико-хiрургiчно? академi?,  було
також тодi заарештовано, i Надiя не тiльки переживала за молодшого  брата,
вона всi?ю душею спiвчувала молодi.
   Але цi розмови також точилися не  в  присутностi  ??  чоловiка,  Василя
Михайловича Бiлозерського.

   * * *

   "От не пощастило!" - подумала з жалем Марiя, коли ?й сказали, що Миколи
Олексiйовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсiм  нема?  зараз  у
Петербурзi. У нього помер батько,  i  вiн  по?хав  на  похорон.  Знову  не
познайомилася!
   Заочно вони були давнi знайомi, так само як i з  Чернишевським.  Нiколи
не  бачилися,  а  немов  були  близькi  знайомi.  Адже  ?х  звiв  ??  друг
Добролюбов, коли вона зустрiлася з ним у Неаполi. Короткий час, усього три
мiсяцi, а здавалося, ?хня дружба тривала довгi, довгi роки! Для  не?  його
смерть була великим горем. Аж до само? смертi  його  вони  листувалися.  I
поки  вистачало  у  нього  сил,  вiн  читав   коректури   ??   творiв,   в
"Современнике"  вони   надрукували   "Жили-были   три   сестры".   Завдяки
Добролюбову Чернишевський  узявся  за  ??  лiтературнi  видавничi  справи,
Некрасов вважав ?? сво?ю.
   Тепер нема надi? скоро побачити Чернишевського, а от i з Некрасовим  не
познайомилася.
   З "Современника" у 1863 роцi вже мали зняти заборону  видання,  тому  в
редакцi? готували наступнi номери, анонс на пiдписку.
   Марi? хотiлося поговорити про свою участь у журналi. . Найдiяльнiшим  i
найенергiйнiшим помiчником Некрасова у справах журналу був тепер  секретар
редакцi? Василь Олексiйович Слепцов.
   "Добре, що хоч з ним познайомилась", -  подумала  Марiя  в  першу  мить
знайомства.
   "Як добре, що ми познайомилися! -  з  радiстю  думала  Марiя  весь  час
перебування в Петербурзi. - А Салiас ?лизавета Василiвна зовсiм не  права.
Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово i  однобiчно  дивилася  на
нього!"
   Ще в Парижi чула про Слепцова вiд ?лизавети Василiвни Салiас.  Вiн  був
товаришем  ??  сина  ?вгена,  був  замiшаний  у  московських  студентських
iсторiях, а в ?? журнальчику "Русская речь" надрукував сво? першi  нариси.
Талановитi, розумнi нариси  сво?м  напрямком  пролунали  дисонансом  у  ??
невиразному плутаному журналi, та Сл?пцов незабаром пере?хав до Петербурга
й одразу вiдчув сво? справжн? рiдне мiсце в "Современнике".
   Графиня Салiас, згадуючи його, казала: "Вiн напрочуд  красивий,  просто
красень, i жiночим питанням займа?ться не лише в сво?х статтях".
   Вiн,  справдi,  був  дуже  красивий,  але  спочатку  здався  стриманим,
холодним. Та ж Марiя, коли хотiла, вмiла швидко розтопити будь-який холод!
Василь Олексiйович одразу вiдчув, що ця молода, гарна жiнка, на якiй Париж
уже лишив свiй вiдбиток, перш за все - колега, товариш по роботi.
   Вона такими сумними,  теплими  словами  згадала  Добролюбова,  як  вони
подружилися в Iталi?,  сподiвалися  на  зустрiч  у  Петербурзi,  i  он  як
трапилось...
   I Миколу Гавриловича так i не побачила, тiльки листовне познайомились.
   - Вiн також дуже хотiв вас побачити, - сказав Сл?пцов. - Ви б чули,  як
вiн говорив про вас, про вашi твори, як високо ?х  цiнив.  Вiн  казав,  що
пiсля Гоголя ви тепер один з кращих проза?кiв.
   - Ну, це занадто, - почервонiвши, засмiялася Марiя. -  Iнодi  й  великi
уми надто захоплюються i помиляються.
   На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до  сво?х  творiв,  i
перебiльшенi похвали ?? не псували. Але, звичайно,  ?й  було  при?мно,  що
Чернишевський так вiдгукнувся, i ще дужче болiло за його долю.
   В них обох, i в Марi?, i в Слепцова, пiдсвiдомо було вже таке вiдчуття,
що саме Микола Олександрович Добролюбов i Микола Гаврилович  Чернишевський
наказали ?м зiйтися, i подружитися, i бути в одному таборi.
   Вони знали, що можуть розмовляти  одверто,  що  можуть  не  думати,  як
триматися,  i  Марi?  було  байдужiсiнько,  що  вiн  був  такий  красивий,
Дон-Жуан, як казала графиня Салiас.  До  того  ж  вона  зрозумiла,  що  це
неправда. Звичайно, жiнки закохувалися в нього, iнакше й  не  могло  бути,
але ж вiн справдi був  захисником  i  борцем  за  жiночi  права,  тут  вiн
перейняв  естафету  вiд  Михайлова,  i  вiн  радiв,  що   познайомився   з
жiнкою-письменницею, яка  розумiла,  що  справа  не  в  дрiбних  подачках,
полегшеннях  i  дозволах,  а  жiноче  питання  -  одне  з  основних  засад
докорiнно? змiни всього устрою життя. Марiя швидко зрозумiла, що вiн то? ж
вiри, на яку навертав ?? Добролюбов, - соцiалiстично?.
   Слепцов багато ?здив, ходив по селах, вiдвiдував фабрики  й  заводи  не
тiльки  для  того,  щоб  записати  влучнi  слова  та  приказки  i  ефектно
використати в лiтературнiй працi, а  справдi  дiзнатися,  як  живе  народ,
показати це i боротися за нього.
   Вiн зображував перед нею майстерно рiзнi сценки, зустрiчi на  фабриках,
з селянами, так що iнколи не можна було втриматися вiд  смiху,  та  раптом
зовсiм iншим тоном вiн робив серйознi висновки з цього.
   - Не може бути нiяких полюбовних згод з помiщиком, народ  обманутий,  i
чим бiльше загострюються ?хнi вза?мини,  тим  швидше  знайдуть  пригнiченi
вiрний шлях.
   - Шлях революцi??
   - Атож. I ми не  ма?мо  права  стояти  осторонь.  Менi  становище  нас,
лiтераторiв, малю?ться, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги:
праворуч  -  "вузька  стезя  доброчесностi",  лiворуч  -  "тернистий  шлях
беззаконiя", посерединi -  "дверi  милосердя",  для  всiх  напiввiдчиненi,
дверi, через якi ми можемо  ступити  на  "шлях  поблажливостi".  Звичайно,
важко вибрати, навiть коли й вiриш, що ?дино чесний шлях - "тернистий шлях
беззаконiя".  Ми  ж  зна?мо,  куди   вiн   завiв   Михайлова,   Шелгунова,
Чернишевського...
   - Писар?ва, - додала тихо Марiя.
   - Та попри все, хiба ми, лiтератори, ма?мо право стояти осторонь  i  не
боротися не лише словом, але й дiлом, особливо тi, кому, як вам,  бог  дав
талант?
   Хiба вона сама не замислювалась над цим?
   А що ?й робити з ?? заплутаним "сiмейним" життям?  Хiба  не  блага?  ??
Саша - все сказати Опанасу Васильовичу i одружитися з ним, нi перед ким не
ховатися, бути завжди разом, хiба ж вони  не  люблять  одне  одного?  Вона
одержувала тут вiд нього листи, повнi розпачу, суму  за  нею,  зневiр'я  i
навiть, навiть недовiр'я. Боже, невже вiн  ?й  не  вiрить?  Невже  вiн  не
бачить, як ?й важко? Вона сама вже вiдчувала, як ?й не вистача? його, вона
звикла, що вiн коло не?, але ж яке вона мала право зв'язувати сво? життя з
його?
   Хоч кожен день був заповнений справами,  клопотом,  вона  нудьгувала  i
сумувала без нього все дужче i дужче. Хiба вона коли  нудьгувала  так  без
Опанаса? Розлука - теж найвiрнiше випробування.
   - Марусенько, ти  схудла  за  цi  днi,  -  похитала  докiрливо  головою
Сонечка. - Ти весь час заклопотана, кудись поспiша?ш, та так не  можна.  У
Петербурзi зараз я вiдповiдаю за тебе.
   - Перед ким? - гiрко всмiхнулася Маруся.
   - Перед усiма! - вихопилося у Сонечки, i раптом вона замовкла.  Правда,
перед ким? Нi, вона вiрно вiдповiла - "перед усiма".
   А Маруся увечерi, перед  тим,  як  лягти,  уважно  глянула  на  себе  у
дзеркало. Вона справдi схудла? I що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай
i так. Нi, нi! Я хочу, щоб вiн любив мене. Я не хочу  старiти  i  марнiти.
Вона сiла за стiл, ?й захотiлося швидше написати йому, швидше  -  щоб  вiн
знав, що вона з ним, що ?й важко без нього, щоб вiн чекав на не?. I хай не
диву?ться, що вона змiнилася.
   "Чи пiзна?ш ти мене, мо? серце? Кажуть, я схудла дуже, i скажу тобi, що
при?ду сумнiшою, нiж була, хоч вiдчуваю, що спочатку про це все забуду  i,
побачивши тебе, зрадiю як божевiльна"...
   Ох, як вона хоче його побачити! Коли б вiн знав, цей  дурненький  Саша,
який ще сумнiва?ться в ?? любовi!
   "Я люблю тебе, мiй друже, дуже люблю, вiр менi. I завжди, i скрiзь.
   Не одержиш мо?х листiв  -  не  думай,  що  любов  моя  змiнилася.  Тво?
приходять раптово i бог вiда? як i чи всi, - не знаю... Я завжди  любитиму
тебе, мiй дорогий, милий, i не менше вiд того, якщо замiж за тебе не пiду.
Щоб замiж пiти, на завадi сто?ть Опанас Васильович, якому  це  буде  гiрше
вiд смертi..."
   Звичайно, як Саша  не  розумi?,  не  може  вона  цим  убити  Опанаса  -
офiцiйною розлукою, офiцiйним другим шлюбом. Не може... Та й  чи  потрiбно
це... "А потiм, мо? серце, чи будеш ти щасливий зi мною, як з дружиною?"
   Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом  з  Сашею,  але
чоловiк i жiнка - то вже зовсiм iнше, нiж закоханi. Нi,  нi,  так  складно
зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?
   "Кажуть - все мина?, i як часто я сама бачила, що все мина?".  Але  про
це гiрко писати, хоча й дума?ться.
   "А потiм трет? i,  може,  найголовнiше.  Хiба  час  тепер  щастю,  коли
стiльки нещастя навколо скрiзь.
   Хiба час думати про себе, адже важко  вiдiрватися  вiд  свого  куточка,
коли його заведеш, i працювати для незнайомих, коли ? таке знайоме i  сво?
рiдне.
   Ось тобi, милий, зовсiм не  забутий,  уся  правда.  Ти  не  сердься,  я
сказала тобi найпота?мнiше, що в душi у мене.
   Хiба ти дума?ш, що можна, смiючись, вiдкинути вiд себе дороге й рiдне i
вийти з свого дому на бездомiв'я? Не знаю, як iншим жiнкам..."
   I раптом вона уявила сво? життя. А в не?, зараз у  не?,  хiба  -  через
Сашу, через Опанаса - не бездомiв'я?..
   I вона заплакала, не скiнчивши листа...

   * * *

   ?й  не  хотiлося  повертатися  до  Пфьолiв,  не  хотiлося  заходити  до
Бiлозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймнi вiн такий  далекий
вiд усього ?? життя, а все ж таки  брат,  рiдний  брат,  навiть  незручно,
дiзна?ться, що була тут i не завiтала. Навiщо вона розсентиментальничалась
i зайшла? Валер'ян зустрiв  здивовано,  якось  звисока-поблажливо.  Навiть
зрозумiти не могла Марiя - з якого дуру? Майже не розпитуючи ??,  почав  з
апломбом казати, як вiн клопочеться про  встановлення  свого  дворянського
звання, в якихось  паперах  щось  було  наплутано,  вiн  тепер  установлю?
iстину. До чого це було байдуже Марi?!
   - Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже - повертай  додому,
до чоловiка. Втеряти легше, нiж здобути, а то i'i пiзно буде.
   - Що ти верзеш? - здвигнула плечима Марiя.
   - А те, що не думай, що навiть така терпляча людина, як Опанас, буде до
смертi чекати. I йому терпець увiрвався. Тож моя порада, швидше кидай  там
сво? баловства та ?дь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди
- займуть тво? мiсце. Святе мiсце порожнiм не бува? - хе-хе-хе!
   Марiя не знала, що сказати.
   - Там, кажуть, така актрисочка-спiвачка коло нього зiтха?. Вiн уже i на
квартиру до не? пере?хав, дарма що замiжня. Кажуть, там таке  сопрано,  що
крига тане, як вона спiва?. А тиiii Опанас - ти ж сама зна?ш - почу?  вашу
малоросiйську пiсню, та й розтане - хе-хе-хе!
   - Годi. Не тво? дiло, - рiзко зупинила Марiя.
   - Та ти все-таки сестра, хоч i легковажна. Пора тобi за розум узятися i
сво?м хлопцем займатися, а не чужими  молодиками.  А  то,  може,  надiшлеш
Богдана сюди? Все-таки родичi - не дадуть загинути.
   - До  побачення.  Нi,  краще  прощавай!  -  встала  Марiя  i,  похапцем
одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тiльки чула за спиною: "хе-хе".
   Який був уредний, такий i лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до
нього? Iнше муляло й пекло.
   Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чу? Марiя про  це  "сопрано",
якусь спiвачку Меланiю  Овдi?вну.  Та  якось  пропускала  повз  увагу,  не
надавала значення.
   Влiтку одержала вiд Дорошенка коротенького  листа,  що  ?де  до  Парижа
добрий його знайомий студент Павло Косач, вiн розповiсть про  ?хн?  життя,
про Опанаса Васильовича. Марiя радо, як завжди, прийняла земляка. Вiн  про
Опанаса Васильовича не так багато розповiдав, ?х обох iншi  справи  бiльше
цiкавили.  Проте  казав,  що  Опанас  Васильович  захопився   аматорськими
виставами. "Наталка Полтавка" в Чернiговi  мала  величезний  успiх,  брала
участь  чудова  спiвачка  Меланiя  Овдi?вна   Загорська.   Була   б   вона
першокласною актрисою, так у не? чоловiк -  звiрюка,  старий,  ревнивий  i
горбатий до того ж. Опанас Васильович витяга? ?? на свiт.  Тодi  Марiя  не
надала  особливого  значення,  знала  душевну  добрiсть  Опанаса,  бажання
допомогти людинi та ще й талановитiй. А зараз, хоч i обурилася до  нестями
на Валерка, якимось жiночим чуттям раптом повiрила, вiдчула -  Опанас  уже
не з нею.
   А кличе ж ??? Вiн сам не зна?, що робити... Але ж вiн коло то?.
   Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловiка?
   Ну й добре. Навiть якесь полегшення охопило ??. Хай йому щастить.  Вона
ж не принесла йому щастя.
   I в той же час, всупереч всiй логiцi,  десь  глибоко  всерединi  муляло
почуття образи - хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна,
що Опанас нiколи ?? не розлюбить i що нiхто ?? замiнити не може?
   Геть це низьке жiноче почуття!
   Хай вiн буде щасливим. Якщо вiн змiг полюбити iншу, вона нiколи в свiтi
не повернеться до нього.
   Вона раптом вiдчула себе самотньою. Саша? Нi, нi, не треба  Сашi.  Коли
Опанас розлюбив, то молодий гарний  Саша  також  може..  Вона  усмiхнулася
гiрко,  вона  боялася  розплакатися  тут,  на  вулицi.  Вона   нiкого   не
обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. "Нiхто не  винен,  сама  я,
сама я", - як спiвала колись. I чому для сво?х почуттiв у не? iнша мiрка й
iншi вимоги? I чому вона хоче тiльки брати, нiчого не даючи? Вона  згадала
вiрного Дорошенка. От хто ?? любив, не чекаючи нiчого.
   Вона повернулася до  Пфьолiв  майже  заспоко?ною.  Принаймнi  зовнi.  А
сьогоднi був таки важкий день, хоч  i  не  понедiлок.  Сонечка  повiдомила
досить весело:
   - А ти зна?ш, що менi розповiли? Твiй друг  Дорошенко,  i  я  ж  з  ним
знайома була, вiн, нарештi, одружився. От не уявляю!
   - Чому? - спитала наче байдуже Марiя.  -  Вiн  досить  цiкавий,  гарний
чоловiк, зовсiм ще не старий i дуже порядна людина. Вiн менi пише iнколи.
   - Але вiн здавався менi якимось анахоретом i поза всякими почуттями.
   - Аз ким же?  -  так  само,  наче  байдуже,  спитала  Марiя.  Про  себе
подумала: "Далi очi, далi серце..." Так от чому останнiм часом не було вiд
нього листiв.
   - Кажуть, дочка  начальника  акцизного  управлiння,  нiчого  особливого
собою не явля?. Звичайна собi провiнцiйна панночка. Ну,  тепер  зрозумiло,
як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.
   - Вiн уже, зда?ться, не мiй, - примусила себе усмiхнутися Марiя.
   - А й до тебе дiйшло? - почервонiла Сонечка. - А може, це все неправда,
плiтки?
   - Сонечко, коли ти зна?ш, але не показу?ш - i добре, мiж iншим,  робиш,
- то ти ж мусиш знати й розумiти, що менi це байдуже,  а  може,  навiть  i
легше. Опанас - хороша, добра людина.  Характер  тiльки  нелегкий,  правду
кажучи. Ти цс також зна?ш. Я йому тiльки щастя бажаю, якщо це всерйоз.
   - Не думаю, - похитала головою Сонечка. - А  може,  тобi  краще  швидше
повернутись, ?хати до нього в Чернiгiв?
   - Тепер? Коли я знаю? Нiзащо! Я повернуся в Париж.
   - Як? Назовсiм? - злякалася Сонечка.
   - Нi, що ти! Я поладнаю там справи й при?ду сюди. А там видно буде.
   Коли вона вже лягла в лiжко, ?? охопило нестерпне бажання ?хати, швидше
?хати, завтра ж ?хати. Боже мiй, господи! Там же  Богдась,  там  Саша,  як
зрадiють вони, як вони ?? люблять. Там  друзi  й  вiльне  повiтря.  Швидше
?хати з цi?? iмли, мжички, темряви...

   * * *

   На  тiй  станцi?  стрiчалися  по?зди  -  з  Варшави  до  Петербурга,  з
Петербурга до Варшави. На станцi? був великий буфет. Iнколи з  "невiдомих"
причин по?зди стояли довше, нiж мали  за  розкладом,  i  простiшi  люди  з
другого й третього класiв ремствували, що, певне, по?зд  затриму?ться,  бо
пани з першого класу просто не встигли пообiдати. А тепер  часто  моталися
великi сановники до Варшави i з Варшави.
   Коли  по?зд,  яким  поверталася  Марiя  до  Парижа,  зупинився  на  цiй
"обiденнiй" станцi?, там уже стояв по?зд iз Варшави. Марiя  нi  з  ким  не
познайомилась, як трапля?ться в подорожах, i рада була, що зараз сама.
   Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет  i
стояли столики. Всi столики були вже зайнятi, та ?й ?сти не  хотiлося,  ?й
хотiлося швидше ?хати, бути "дома". Дiм ?? там,  де  Богдась,  Саша  i  ??
письмовий стiл з ?? рукописами.
   Думала про сво?, але мимоволi усе вiдбивалося наче на фотоплiвцi,  усе,
що бачила навколо.
   От  пробiг  чепурун-повар  з  тарiллю  пирiжкiв  -  запахло  м'ясним  i
капустяним фаршем. От щось ображено  й  пискляво  доводила  офiцiантам,  i
сусiдам заодно, худенька нервова дама в  модному  капелюшку,  з-пiд  якого
вибивались дрiбно завитi кучерики. Вона  гiрко  ображена,  що  до  телячо?
котлети ?й подали не зелений горошок, а картоплю-фрi.
   Даму заспокою? солiдний  пан  з  хвилястими  баками  кольору  пiску,  з
орденом на грудях.
   За сусiднiм столиком трохи не лаються пасажири за подану  страву,  кому
першому взяти. За кожним  столом  кожен  пасажир,  а  особливо  пасажирка,
розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському мiсцi,
а в сво?й ?дальнi, i наче те, що вони кажуть, найважливiше i  всi  повиннi
чути.
   Пройшовши поволi зал, щоб не зiткнутися з кимось iз  офiцiантiв,  котрi
стрiмголов розносять борщi, пирiжки, котлети,  Марiя  вловлю?,  навiть  не
бажаючи прислухатися, рiзноманiтну розмову:
   - Весiлля буде а l'anglais...
   - Хiба це риба, рибка повинна бути не бiльше за чотири вершки...
   - Ваш брат посила? пару кадетiв, вiн  хоче  вирвати  дiтей  з  поганого
грунту й пересадити в добрий.
   - Що за фантазiя?
   Марiя виходить на перон. Краще подихати свiжим повiтрям,  а  перекусити
уже в вагонi тим, що нав'язала ?й силомiць дбайлива Сонечка. На перонi  не
було тако? метушнi, як у залi.  Вона  одразу  помiтила  двох  хлопчикiв  у
кадетськiй формi; одному було рокiв дванадцять. "Старший трохи за Богдася,
- вiдзначила зразу Марiя, - а той менший,  мабуть,  рокiв  восьми,  певне,
братики".
   Щось зацiкавило ?? в  тих  хлопчиках.  Може.  тому,  що  ?х  супроводив
фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець  куховарок
та поко?вок. Видно,  чепурун,  впевнений  в  сво?й  красi,  але  з  досить
добродушним рум'яним обличчям.
   А от хлопчики були блiдi й сумнi. Безмежно сумнi.  По  сiрих  очах  пiд
густими довгими вiями, по цих тонких личках Марiя одразу пiзнала полякiв.
   Проходячи повз них, Марiя iз спiвчуттям глянула на хлопчикiв, i так  ??
вразила гiрка журба  дитячих  очей,  змученi  блiдi  личка,  що  вона,  не
замислюючись, спитала по-польськи:
   - Може, я можу чимось вам допомогти?
   Вони були ошелешенi,  але  старший,  опанувавши  себе,  захлияаючись  i
поспiшаючи, пояснив: ?х забрано вiд мами. його, Адама, i  братика,  оцього
братика Чесю, вночi забрали, i мама не зна?,  де  вони,  i  писати  ?м  не
дозволяють... Якби мiг  вiн  передати  мамi,  коханiй  мамi,  що  вiн  усе
пам'ята?, нiколи не забуде i Чесю берегтиме... I хай вона  зна?...  Тiльки
якiй передати...
   - Я передам, - мовила Марiя i сунула йому в руки свою маленьку  записну
книжечку.
   Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся i суворо,
що не в'язалося з  його  дурнуватим  виглядом,  сказав,  що  розмовляти  з
паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.
   Марiя не заперечувала, хлопчики, тремтячи, вiдiйшли, а вона  зупинилася
коло фельдфебеля.
   Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно!  Вона
так спокiйно перепросила його й почала розмовляти з ним,  що  в  нього  не
було нiяких причин не вiдповiдати такiй  "благороднiй"  дамi.  Вона  ж  бо
розпитувала про його службу й звiдки вiн родом, чи не суму? в  Варшавi  за
сво?ю родиною i зовсiм непомiтно для нього перейшла  на  розмову  про  цих
хлопчикiв.  I   вiн   сказав,   що   це   дiти   бунтiвника,   яких   його
превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з
корiнням вирвати у цих гадюченят бунтiвливi замашки. Вiн говорив докладно,
бо дама спiвчутливо дивилася на нього. А в цi?? дами  хололо  серце,  коли
вона слухала його. Та ?й треба було обмiркувати, як же взяти  наз-ад  свою
записну книжечку.
   Пiсля першого дзвоника почина?ться  метушня.  Фельдфебель  поспiша?  до
хлопчикiв, i тут розумненький Адам наче навмисне  ронить  свiй  кадетський
кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кида?ться його дiстати, -  адже  вiн
вiдповiда? за цих "гадюченят". Вони мусять бути в повному порядку. I в цей
час записна книжечка уже в руках Марi?. Пасажири юрмляться  коло  вагонiв.
По?зд рушить до Петербурга. Вона шука? очима у вiкнi голiвки хлопчикiв. От
вони, братики, притулились один до одного. I не  може  забути,  нiколи  не
може забути Марiя останнiй погляд Адама, i як Чеся склав сво? рученята  на
грудях...



   10

   Повстання  було  придушене.  Настро?  в  суспiльствi,  давiть  у  людей
спiвчуваючих до того полякам, мiнялися. Це не первина в iсторi?.  Схиляння
перед переможцями i картання переможених.
   Тепер  уже  бiльше  бачили  не  просто  непiдготовленiсть   i   огрi.хн
проводирiв i усього керування "рухавкою", а  говорили  обурливо  про  самi
iде?, прагнення повстрання. В Росi? починав панувати реакцiйний "квасний",
патрiотизм, i вже голосно, особливо колишнi лiберали, лаяли Герцена i його
"Колокол", лаяли тi люди,  що  нещодавно  схилялися  перед  ним,  за  його
незламне  спiвчуття  полякам,  i  прiрва   мiж   балакунами-лiбералами   i
справжнiми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця  польська
справа тепер була критерi?м дiйсних переконань.
   За кордоном також. Вже не з захватом говорили про  молодь,  яка  йде  у
повстанськi загони,  вже  з  ледь  прихованим  докором  за  легковажнiсть,
нерозважливiсть або з лицемiрним жалем  стрiчали  поранених  i  переможних
втiкачiв, чудом врятованих.
   Марiя проймалася ще дужчою повагою до  Герцена  й  Огарьова,  так  само
жадiбно перечитувала "Колокол".  Який  невимовний  сум  огорнув  ??,  коли
прочитала в "Колоколе" про загибель Андргя  Потебнi  в  бою  повстанського
загону. З розповiдей Сахновського вона наче добре знала його, i  здавалося
?й - вона бачила його, бачила. Може, у Желiговського? Може, у Сал?ас? Адже
казав Сахн&вський, що вiн, Потебня, так змiнював свiй зовнiшнiй вигляд
i  так  перевтiлювався  для  конспiрацi?,  що  часто  й'  друзi  його   не
впiзнавали. Та, може, тi сiрi уважнi очi мовчазного юнака, що  так  пильно
одного, вечора вглядався в не?, - може, то були його? Чому  вона  тодi  не
заговорила з ним?
   Вона потiм дорiкала Сахновському, - чому не показав,  не  познайомив  з
Потебнею?
   - Не довелося, - тiльки й вiдповiв Сахновський.
   I Сераковський загинув. Його повiсили...
   Якi жалiбнi, журливi  години  настали  в  родинi  Желiговських...  Вона
бувала там, як i ранiше. Як i ранiше, часто бачилася з ?лизаветою  Салiас.
У салонi Салiас, як завжди, точилися бурнi розмови. Та порятунок для  себе
був тiльки в роботi-тiльки, коли сидiла за столом.

   * * *

   Писати для Марi? - це ж щоразу жити  чужим  життям,  коли  i  в  сво?му
стiльки, що не упора?шся, не встига?ш нiчого. А час бiжить, як шалений,  i
все змiню?ться, i всi навколо змiнюються, i ти сама змiню?шся - не  тiльки
зовнi. У життя входять новi  й  новi  люди,  i  приязнь  до  них  наклада?
вiдповiдальнiсть.  Так,  вiдповiдальнiсть  за  них,   бажання   допомогти,
пiдтримати, навiть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь -  куди
складнiша й вiдповiдальнiша, нiж ворожнеча або й просто антипатiя.  Але  в
той же час приязнь, дружба, це така незрiвнянна нi з чим радiсть у свiтi!
   З першо? ж хвилини Марiя пройнялася приязню до цього подружжя.
   ?лизавета Василiвна Салiас знайомить Марiю з новими гостями.
   - Художник Якобi Валерiй Iванович, а це диво - його дружина  Олександра
Микола?вна.
   Жiнка - справдi диво. Вона вража? ясною, чистою  красою,  що  вабить  i
приверта? до себе.  У  синiх-синiх  очах,  повненьких  по-дитячому  вустах
стiльки тепла й доброти.  Пухнасте  каштанове  волосся  вiдтiня?  нiжну  з
легким рум'янцем  матовiсть  обличчя.  Наче  художник  пiдiбрав  найлегшу,
найтоншу пастель. Але головне не цi нiжнi й тонкi риси, найбiльша краса  -
усмiшка, що немов усiх зiгрiва?.
   Трапля?ться така краса, що одразу скажуть - "яка  мила",  а  потiм  уже
"красива", бо це якась  людяна  рiдна  краса,  в  присутностi  яко?  легше
дихати. Це одразу вiдчува? Марiя i дружньо потиску?  немов  виточену  бiлу
ручку.
   Вона ще дуже молода, ця жiнка. Марiя прикида?  в  думках  -  певне,  ?й
рокiв  двадцять  -   двадцять   один.   У   нiй   непомiтно   анi   зайво?
сором'язливостi, анi самозакохано? самовпевненостi, як трапля?ться часто у
красунь.
   - Я дуже рада познайомитися з вами, - каже Олександра Микола?вна.  -  Я
читала вашi твори, ваш роман у "Современнике" про трьох сестер  i  радiла,
що побачу вас у Парижi.
   - Я певна, що ви будете обидвi задоволенi знайомством, тому т;ж хотiла,
щоб ви швидше у мене зустрiлися, - пiдхопила графиня. - Я просто  нудьгую,
коли довго не бачу Марiю Олександрiвну.
   -  Хоча  ми  живемо  в  одному  будинку  i  бачимось  досить  часто,  -
усмiхнулась  Марiя.  -  У  ?лизавети  Василiвни  завжди  стрiча?ш   цiкаве
товариство. Проте нам i вдвох не бува? нудно.
   - Так, так, навпаки, нам - двом письменницям, старiй i молодiй - завжди
? про що поговорити.
   - О, з вами про рiзницю вiку не дума?ш, - щиро  сказала  Марiя.  -  Дай
боже, щоб усi були такi молодi душею. Крiм того, менi  зда?ться,  в  нашiй
працi стира?ться вiк.
   - Аби тiльки в цiй працi не  стиралися,  не  нiвелювалися  нашi  жiночi
риси,  наша  жiноча  суть.  Та  приклади  iсторi?  доводять,   що   нi   -
жiнки-письменницi, жiнки мистецтва лишаються жiнками i страждають не менше
вiд притаманних усiм жiнкам переживань, а може, ще й дужче,  -  засмiялася
графиня. - Тому нам, самостiйним жiнкам, далеко важче, нiж чоловiкам, i  я
радiю, коли наш гурт самостiйних жiнок збiльшу?ться.
   - Щоб чинити опiр?
   - Можливо, просто допомагати, пiдтримувати одна одну. Я  ще  познайомлю
вас з однi?ю дiвчиною, яка нещодавно при?хала до Парижа з Росi?. Це  також
жiнка ново? формацi?, Аполлiнарiя Суслова. - Нахилившись до обох  жiнок  -
Марi? i Олександри Микола?вни, - графиня Салiас мовила трохи  тихiше,  щоб
почули лише вони:  -  Надзвичайно  цiкава  дiвчина,  але  зараз  пережива?
особисту  трагедiю.  Якось  не  находить  мiсця  в  життi.  -   I   додала
багатозначно: -  Вона  була  близьким  другом  письменника  Досто?вського,
ближче нiж другом, але чомусь наступив розрив.
   - Шурочка, - покликав дружину художник, теж красивий, але не такий,  як
вона, звичайнiший i старший за не? рокiв на десять.
   - Гарна пара, - мовила графиня i знову конфiденцiйно зашепотiла  Марi?:
- Не зважайте на ??  молодiсть,  вона  самостiйних  передових  поглядiв  i
досить смiливо провадить ?х  у  життя.  Перший  шлюб  ??  був  короткий  i
нещасливий, i вона покинула чоловiка, який  не  хоче  давати  ?й  розлуки.
Отже,з Валерi?м Iвановичем вони живуть невiнчанi.  Погодьтеся,  для  цього
потрiбна i рiшучiсть, i  смiливiсть.  У  них  уже  ?  син,  немовлятко,  i
Олександра Микола?вна чудова мати. А з  чоловiком  вони  закоханi  одне  в
одного,  тiльки  вiн  ревнивий  до  нестями.  Певне,  i  до  нас  з   вами
ревнуватиме, - добродушно усмiхнулася ?лизавета Василiвна.
   Вона все про всiх  знала,  але  ж  при  всiй  сво?й  екзальтованостi  i
експансивностi  завжди  охоче  по-справжньому  допомагала  чим  могла,   i
справдi, деякi жiночi риси аж нiяк не стиралися,  як  вона  не  намагалася
удати з себе полiтичного дiяча, ??, як i кожну  жiнку,  цiкавило  особисте
життя, не вигаданi в белетристицi, а в самому життi  щасливi  й  нещасливi
романи, вона охоче давал;i поради, переживала за сво?х молодших  подруг  -
одне слово, зберiгала всi риси,  притаманнi  пiдстаркуватим  жiнкам,  коли
сво? романи уже вiдходять у спогади.
   Марi? було трохи непри?мно, що так одразу графиня виклала про  цю  милу
жiнку, i в той же час,  дiзнавшись  про  ??  особисте  життя,  вiдчула  ??
ближчою, ??, як подругу, хотiлося  взяти  пiд  руку,  пiти  кудись  удвох,
гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомiнкими, де на  тебе
нiхто не зверне уваги, або  принаймнi  хотiлося  сiсти  десь.  у  куточку,
подалi вiд усiх i  розмовляти  одвертiше  й,  щирiше,  нiж  iз  ?лизаветою
Василiвною.
   А графиня  Салiас  дiйсно  високо  цiнила  Марiю  i  симпатизувала  ?й.
Пригощаючи Олександру Микола?вну ча?м, вона встигла i тiй сказати:
   - Яка чудова, надзвичайна  жiнка!  Який  талант!  Який  розум!  -  Але,
зiтхнувши, додала: - I  яке  нещасливе  життя  Чоловiк  зараз  у  Росi?  -
абсолютно не вартий ?? А тут - ??  так  коха?  один  молодий  чоловiк.  Ви
познайомитесь з ним,  та  вона  живе  одна  з  сином,  i,  звичайно,  обо?
страждають.
   - Вона i син? - спитала Олександра Микола?вна
   - Нi, нi, вона й той молодий чоловiк. Ви побачите  його.  Вiн  як  тiнь
коло не?,
   А втiм, иож.е, й  добре,  що  графиня  обом  ?м  нашептала  цi  iнтимнi
подробицi, ?х ще  дужче  потягло  одну  до  одно?.  I  невдовзi  вони  вже
вiдокремились вiд решти й сидiли удвох на  низенькiй  канапцi.  Олександра
Микола?вна розповiдала, як ?й пощастило перевезти через  кордон  у  сво?му
альбомчику...
   - Ну, зна?те, звичайний альбомчик, як у кожно? дiвчини, куди вона вiршi
запису?. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.
   - Михайлова? Боже мiй, господи! -  Марiя  схвильовано  приклала  обидвi
долонi до свого обличчя. - Михайла Ларiоиовича? Того, що заслали в  Сибiр,
i у вас ? ця фотографiя, яка? -  Марiя  дужче  присунулась  до  Олександри
Микола?вни.
   - Це фотографiя з невеличкого малюнка,  як  його  заковують  у  кайдани
перед вiдправкою у Сибiр. Вiн вийшов такий схожий. Я бачила  його  ранiше,
тiльки, звичайно, вiн дуже змiнився в тюрмi. Але такий спокiйний, сидить i
спокiйно дивиться, що з ним роблять. Менi  зда?ться,  художнику  пощастило
схопити його суть, аж моторошно глянути.
   - А хто ж змiг його змалювати в таких умовах?
   - О. - пiдняла палець угору Олександра Микола?вна й похитала ним, а  ??
тонкi, наче вимальованi брiвки, строго зiйшлися, мовляв, про це  не  можна
го'ворити. Та в ту ж мить синi очi скосилися на  чоловiка,  i  знову  вона
наче насварила пальчиком i похитала головою з високою зачiскою.  Каштанове
волосся було таке пишне, хвилясте, одразу  можна  було  уявити,  яке  воно
довге i багате, коли розпустити.
   - В альбомчику, - вела  далi  Олександра  Микола?вна,  -  в  мене  були
переписанi вiршi Гейне i тi вiршi Огарьова, якi не друкуються нiде.
   - Крiм "Колокола".
   -  Авжеж.  З  "Колокола"  ми  всi  в  Росi?  i  перепису?мо.тце   вiршi
Добролюбова. На кордонi нiхто на цей  альбомчик  не  звернув  уваги,  а  я
намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.
   - Ну, це вам легко вдалося, - усмiхнулась Марiя.
   -  Що  поробиш?  Тут  навiть  Валерiй  Iванович  не  ревнував   i   був
задоволений, що я провезла фотографiю.
   - Ви покажете менi?
   -  Обов'язково.  Ви  ж  прийдете  до  нас.  Правда,  ми   ще   похапцем
влаштувалися. Одразу стiльки  турбот,  роботи.  Валерiй  Iаанович  задумав
велику картину, вона захопилавсi його думки. Уявiть  собi:  Володимирка  -
шлях до Сибiру. По етапу  женуть  нещасних.  Невеличкий  короткий  привал.
Вимушений привал, бо один iз них помира?. Валерiй тепер  весь  час  мiрку?
над композицi?ю, над характерами, а менi доводиться йому  позувати,  i  не
тiльки менi, а й мо?му маленькому Володику.  Я  стою  запнена  хустиною  i
годую немовля. Так що i ми допомага?мо, - добродушно всмiхнулась вона.
   - Яка тема! Як добре, що ваш чоловiк узявся за не?, - мовила Марiя.
   - Його дуже пiдтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
   Дивно,  що  цей  чепурний  веселий  художник  з  модною   за   кордоном
еспаньйолкою зупинився на такiй темi, замислився над цим. Марiя  якось  не
звернула уваги на зауваження Олександри Микола?вни про молодшого брата.
   - Обов'язково незабаром прийду до вас, - сказала вона, -  i  фотографi?
хочу подивитися, i картини вашого чоловiка, а найдужче ваш головний твiр -
вашого синка. Ви зна?те, я дуже люблю малят,  -  призналася  вона,  -  мiй
Богдась уже досить великий самостiйний парубчак. Ми з ним великi друзi. Та
я завжди згадую, як менi було цiкаво й при?мно, коли вiн був таким  малим,
кумедним у сво?й безтурботнiй дитячiй порi.
   Тепер уже було далеко не безтурботно i  для  Богдася...  Рятувала  його
жвава й енергiйна вдача. Але ж вiн уже добре  знав,  що  таке  сидiти  без
грошей, прожити цiлий день  лише  на  смажених  каштанах...  Вiн,  правда,
досить байдуже ставився до цього.
   - Я хочу з вами часто стрiчатися, - вирвалось у Олександри  Микола?вни.
- Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей,  адже
тут  багато  росiйських  художникiв,   товаришiв   i   знайомих   Валерiя,
стипендiатiв Академi?. Я iнколи  втомлююсь,  бо  ?хнi  безконечнi  балачки
вiдривають вiд роботи, адже  менi  треба  також  працювати.  Я  хочу  сама
заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самi  зна?те,  скiльки
часу забира? мала дитина. А скiльки  хочеться  подивитися  в  Парижi!  Ви,
певне, вже все тут бачили? - спитала вона у Марi?.
   - Ну, що ви! По-перше, також треба багато  працювати,  по-друге,  також
люди. Добре, коли цiкавi, але, може, не  цiкавi  для  тебе,  а  потребують
тво?? уваги.
   - Ми вже бачилися тут iз Бакунiним, вiн у нас був, i ми його вiдвiдали.
Вiн живе польськими справами. Зда?ться, i графиня також.
   - Ну, це зовсiм у них по-рiзному. Ви  самi  побачите  -  ??  вiдвiдують
поляки всiх напрямкiв i уподобань. Правда, - додала вона, усмiхнувшись,  -
у не? можуть зустрiтися люди, яким треба зустрiтись, це ж також потрiбно!
   З скiлькома тут вона сама, Марiя, познайомилась. Та от i з Бакунiним...
А в цей його короткий при?зд до Парижа вони вдвох з ним  писали  листа  до
укра?нцiв i всiх слов'ян.  Вiн  сказав,  що  передасть  його  на  Укра?ну.
Цiкаво, чи дiйшов цей лист до  адресата?  Адже  за  цей  рiк  стiльки  там
трапилося! Головне - поразка польського повстання. Рiк тому  вона  була  в
Петербурзi, майже напередоднi подiй.
   Для Марi? тепер ставлення  до  польських  справ  ста?  мiрилом  людини.
Олександра Микола?на розповiда?, що в Росi? ста? помiтним  охолодження  до
"Колокола", до Герцена саме за його  гаряче  спiвчуття  до  Польщi.  Марiя
зна?, що Герцен, знiтивши серце, вiдчуваючи бiду - адже  вiн  розумiв  усю
непiдготовленiсть, незлагодженiсть, непорозумiння з "бiлими" i "червоними"
мiж поляками, попри все це, коли вже нiчого не можна було зупинити,  писав
сво? полум'янi статтi на сторiнках "Колокола". Тепер Добролюбов нiчого  не
мiг би йому закинути. Цiкаво,  чи  показував  йому  Бакунiн  той  лист  до
слов'ян, що написав удвох iз Марi?ю? Там же вiдбилися  думки  Герцена  про
права кожного народу на свою мову, свiй розвиток...  А  от  Тургенев  дуже
критично ставиться до ?? "дружби" з поляками.
   - Ви чули, - долiта? до них  голос  ?лизавети  Василiвни,  -  Тургенева
викликали зараз до Росi?, до Сенату, в зв'язку з новими  арештами,  але  ж
вiн хворий, i йому дали вiдстрочку. Та  й,  зда?ться,  обмежились  якимось
листом iз запитаннями щодо зв'язкiв з "лондонськими  пропагандистами"  так
звуть у Третьому вiддiлi наших лондонських друзiв.
   Марiя спалахнула. Iван Сергiйович весь час листу?ться з ними, ?здив  до
них, але в той же час такий далекий вiд  них!  От  i  з  Бакунiним  -  вiн
щедрiше за всiх допомiг грошима, допомiг дружинi Бакунiна, хоч i нiколи не
бачив ??, але ж мiж ним та Бакунiним неперейдена прiрва! Це тут  зрозумiло
кожному Цiкаво, як триматиметься вiн?
   - Кажуть, ви дуже дружнi з Турген?вим? - пита? Олександра Микола?вна.
   - Була дуже дружна, - вiдповiда? з ноткою суму  в  голосi  Марiя,  -  i
тепер ми стрiча?мось... та вже зрiдка. Життя йде, люди  змiнюються...  Але
ми стрiча?мось... - повторю? вона. - Я вас познайомлю, коли  хочете.  А  з
Бакунiним, зда?ться, Тургенев i не зустрiвся...
   - А ви бачили дружину Бакунiна?
   - Бачила й здивувалась.
   - I я також. Що ?х зв'язу?? Хiба тiльки те, що полька?
   - Та ?? начебто i не обходили польськi  справи,  вона  нiчим  таким  не
цiкавилась. Взагалi ?? Париж наче звiв з глузду. Михайло Олександрович так
всепрощаюче лагiдно казав: "Вона ж така молоденька - i вперше в Парижi!"
   Марiя подумала при цьому - от i Олександра  Микола?вна  молоденька,  не
старша за Антонiю Бакунiну, i теж уперше в Парижi!
   - Вiн бiдкався, - згадала Марiя, - що не може одягти ?? з шиком, купити
все, чого ?й хочеться, вiн з нею, як з дитиною, i,  зна?те,  вона  теж  до
нього дуже добра, якось довiрливо ставиться,  але  без  тiнi  любовi,  усе
прийма?, як належне. А вiн ?? любить страшенно, навiть нiколи не  уявляла,
що вiн може так любити, з  такою  нiжнiстю  та  терплячiстю.  Вона  досить
гарненька, схожа на тендiтного польського хлопчика, правда?
   - А от розмовляти з нею нема про що!
   От ?м обом було про що розмовляти, навiть бiльше,  нiж  гадала  Салiас,
знайомлячи ?х, i кожна з них подумала майже одними словами: як  добре,  що
тут, у Парижi, ми зустрiлися!

   * * *

   Саме тут, на кладовищi, не думалося  про  смерть,  бо  тут  переплелися
безсмертя i життя.
   День був весняний, якийсь фiалковий, як взагалi повiтря  у  Па  рижi  -
синьо-фiалкове, з рiзними тонкими вiдтiнками вранцi, удень i ввечерi.
   Скрiзь багато квiтiв, густого плюща, що  заплiв  дерева,  пам'ятники  й
хрести. I поки не пiдiйшли до то? частини кладовища.  де  безлiч  забутих,
занедбаних могилок, де великi бiдняцькi спiльнi  могили,  вони  зупинялися
коло пам'ятникiв "знайомим людям".
   Навколо буяла весняна зелень, людей сьогоднi стрiчалося зовсiм мало, бо
день був звичайний, буденний, а не  свято,  не  недiля  або  субота,  коли
приходять родичi покiйних. Просто дехто прогулювався так само, як i  вона,
Марiя, з Олександрою Микола?вною, дружиною художника Якобi, з Шурочкою, як
звали ?? близькi.
   Вони полюбили вдвох блукати, цi двi такi гарнi i такi несхожi мiж собою
жiнки, та в чомусь дуже рiднi  й  зрозумiлi  одна  однiй.  Щедрiстю  душi?
Бажанням пiзнати якнайширше i найглибше життя? А ще -  вiдчуттям  краси  в
якихось звичайних людських вчинках, i в  цiй  першiй  веснянiй  зеленi  на
кладовищi, i в безсмертних рядках,  що  колись  вимовили  i  написали  тi,
могили яких зараз вони оглядали.
   Однi пам'ятники - мармуровi й бронзовi бюсти - були схожi на тих,  кому
були поставленi, iншi -зовсiм нi... Але все  ж  таки  вони  нагадували  ще
живих, з усiм притаманним людям людським горем, щастям, славою i бiдами, i
хотiлося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
   Марiя  вiдхилила  густий  плющ,  який  майже  зовсiм   закрив   обличчя
письменника на постаментi, - широке, веселе, жваве.
   - Який вiн тут здоровий,  мiцний,  впевнений,  що  пiдiйме  велетенську
глибу - томи сво?? людсько? комедi?!
   Вони обидвi помiтили, що збоку  сидить  молодий  художник  i  змальову?
пам'ятник.
   - Пробачте, - мовила Марiя i вiдiйшла.
   Шурочка не втрималась i мимохiдь зазирнула з-за спини художника в  його
малюнок i ледь знизала плечима.
   За нею i Марiя непомiтно поглянула  туди  ж.  I  обидвi  швидко  пiшли.
Художник старанно перемалював постамент, квiти, але з рамки зелених  гiлок
на малюнку дивилося не розумне  жваве  обличчя  письменника,  а  гарненька
жiноча голiвка.
   - Вiн заробить на цьому бiльше, а книжок Бальзака,  може,  i  не  читав
нiколи, - iронiчно мовила Марiя. -  Ходiмо  далi.  От  могила  Беранже.  Я
схилялась завжди перед його незалежнiстю. Вiн нiколи не  хотiв  одержувати
нiяких почестей та нагород вiд уряду,  ненависного  йому.  Вiн  навiть  не
захотiв  виставляти  свою  кандидатуру   в   члени   Академi?,   в   число
"безсмертних".
   До могили пiдiйшла купка чоловiкiв у робiтничих  блузах.  Один  iз  них
гаряче розповiдав рештi про Беранже, показував на високу купу вiнкiв  коло
могили, правда, уже прив'ялих.
   Вiн знав, що лишиться в серцi народу, - пошепки сказала Шурочка.  -  Це
далеко почеснiше.
   А от до могили Шопена, напевне, давно нiхто не приходив iз близьких.
   - Ач, як розрослися квiти й кущi, треба просто мати силу, щоб розсунути
гiлля, - мовила Марiя. - I стежки майже не I. видно.
   - Яке страдницьке, змучене обличчя! - зiтхнула Шуроч; ка. - Його музика
- моя найулюбленiша. Коли завгодно я можу слухати ??. Стiльки в нiй  суму,
болю i проникнення в душу.
   - Але ж у нього ? один прелюд, де просто чу?ш гуркiт барикадних бо?в, -
заперечила Марiя. - Я теж його дуже люблю.
   - Певне, кожен чу? лiпше те, що йому ближче, - засмiялася Шурочка. -  Я
от волiю грати його ласкавi ноктюрни, сонячнi мазурки.
   - Це, справдi, вам бiльше личить, - милуючись нею, мовила : Марiя.
   - Все ж таки не розумiю, як його могла розлюбити Жорж Занд? -  з  жалем
сказала Шурочка.
   Ну, якi б жiнки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена i Жорж Занд?
   - Його дуже любив художник Делакруа, - мовила Шурочка.  -  Вiн  вивозив
його хворого гуляти, називав його "маленький Шопен".  Це  розповiдав  менi
чоловiк, вiн працю? тепер у майстернi Делакруа, пише копi?.
   - Делакруа не так давно помер, - сказала Марiя. -  Яка  прекрасна  його
"Свобода на барикадах"!
   - Зна?те, нашi художник-и i мiй Валерiй стрiчаються в цiй  майстернi  з
його друзями, i всi тако? високо? думки про  Делакруа  i  про  Коро  -  не
тiльки як про майстрiв-художникiв, а як про  людей.  Уявiть,  Коро,  цього
надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, i от на його ювiлей
художники - його друзi й учнi - самi вилили для Коро  золоту  медаль.  Вiн
казав, що пиша?ться нею бiльше, нiж будь-яким орденом.  Я  б  хотiла,  щоб
такi щирi вза?мини були i мiж нашими художниками, щоб не тримали в секретi
сво? роботи, не запобiгали  у  начальства,  -  Шурочка  зiтхнула,  мабуть,
неспроста. - До речi, ми хочемо з  Валерi?м  звести  вас  ближче  з  нашою
росiйською художницькою колонi?ю. Там ? справжнi  високi  таланти  i  дуже
хорошi люди. Мiж iншим, дехто вже хотiв писати ваш  портрет,  -  хитрувато
примружила вона одне око.
   Марiя розсмiялася.
   - Познайомитися ближче - я з охотою. А  портрет  -  не  уявляю,  щоб  я
позувала!
   - А я уявляю, - переконливо сказала Шура. .
   - Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, - запропонувала Марiя. -  От  ще  один
нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати  сво?х
коханцiв.
   - Але ж вона ?х уже не кохала, - заперечила Шурочка.
   - Невже нiчого не  лишилося,  нiякого  почуття?  -  роздумливо  сказала
Марiя.
   Могила Мюссе була в сiмейному колi - сестра, родичi. Невеличка  плакуча
верба схилила саме над його могилою вiти.
   Жiнки сiли на лавочцi. Шурочка тихо проказала:
   Mes chers amis, quand je mourrai,
   Plantez un saule au cimetiиre,
   J'aime son feuillage йplorй;
   La pвleur m'en est douйe et chиre,
   Et son ombre sera lйgиre
   A la terre ou je dormirai.
   (Коли я вмру, посадовiть_
   Вербу плакучу надi мною._
   Свою блiду прозору вiть_
   Вона похилить в супоко?,_
   I буде тiнь ?? легкою_
   Для того, хто пiд нею спить._
   (З_ франц._ переклала Наталя Забiла)._

   - Правда, чарiвнi вiршi?
   Шура дуже любила вiршi. Вона нiколи про це не казала,  але  тримала  ?х
безлiч у пам'ятi. Для Марi? це було чимось органiчним у Шурi,  невiд'?мним
вiд ?? синiх очей, дитячо? усмiшки, усього нiжного, поетичного обрису.
   Звичайно, не при всiх, лише з близькими людьми  любила  Шура  згадувати
улюбленi вiршi, рядки, що вразили ??. Вона любила, як i  Марiя,  ритися  в
книгарнях, на лотках у букiнiстiв, i коли знаходила, вiдкривала  для  себе
ранiше не знаного поета або й давнього "знайомого", зупинялась над якимось
образом, що  раптово  розкривався  по-новому,  якоюсь  особливою  мелодi?ю
рядка, ?й здавалось, вона одержувала дарунок, ?й хотiлось  подiлитися  цим
дарунком з iншими.
   - "Гармонии стиха божественные  тайны  не  думай  разгадать  по  книгам
мудрецов". Правда, Майков вiрно сказав, - нагадала ?й якось Марiя.
   З Марi?ю можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи,  читати  напам'ять
сво? улюбленi вiршi.
   От i зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
   - От послухайте ще його:
   J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
   Je ne puis ici-bas que donner en chemin
   Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie I.
   (Та_ леле, генiя_ Петрарки я не маю, _
   Я_ можу з ним зрiвнятись тiльки почуттям, _
   Кохати_ так,_ як вiн. Тiй, що мене коха?, - _
   Пожертвувати можу всiм сво?м життям. _
   (З_ франц._ переклала Наталя Забiла). _

   Чому Шура вибрала цей вiрш i з такою милою усмiшкою дивиться на  Марiю?
Певне, вона дума? те ж саме, що дума? й Марiя.
   А Марiя згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки i запевняв, що
нiхто не виявив так  його,  Сашиних,  почуттiв,  як  iталiйський  спiвець.
Мабуть, йому до душi припаде Мюссе.
   - Я вам iнколи заздрю, - призна?ться Шура. - Я не  можу  скаржитися  на
Валерiя, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я iнколи цiлi
днi його не бачу. Вiн не може, як i кожний художник,  i  дня  прожити  без
картини. Мабуть, людям мистецтва потрiбнi жiнки, якi цiлком  живуть  ?хнiм
життям. I не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [
не лише перш за все, а просто все.
   - Ну, звiдки ви це взяли? - зашарiлася Марiя.
   - О, любовi, як кашлю, зата?ти не можна, - переконливо мовила  Шура.  -
Зда?ться,  так  кажуть  iталiйцi.  Робота  для  нього  -  що?   Необхiдний
обов'язок, який треба швидше виконати i  поспiшити  до  вас.  Певне,  йому
треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезiй.
   - I захворiли ним?
   - О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати,  один  твiр  кращий  за
iнший. Там такий надзвичайний вiрш "Tristesse" (Журба_ (франц.)._ Але  вiн
навiва? на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку i для  вас?  Я
рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи,  хоч  йому,  Альфреду  Мюссе,
часом не щастило в любовi, - я певна, мiж iншим, що не менше й щастило,  -
проте коли тво? вiршi можна дарувати  як  дорогоцiннiсть,  -  хiба  це  не
найбiльша радiсть поета? Менi зда?ться, Олександру Вадимовичу це  буде  ще
ближче до серця, нiж вам. Я знаю, ваш  улюбленець  Гейне  -  "Schlage  die
Trommel und fьrchte dien nicht".
   Сильнее стучи и тревогой
   Ты спящих от сна пробуди!
   Вот смысл глубочайший искусства,
   А сам маршируй впереди! -
   пiдхопила Марiя. - Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
   Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
   Вот дух философских начал.
   Давно я постиг эту тайну,
   Давно барабанщиком стал!
   Але радiйте, я вiдчуваю - Мюссе менi стане  близьким...  Може,  справдi
через Сашу... - додала вона роздумливо. - Де ви купили Мюссе?
   - Не смiйте купувати, я ж вирiшила, що я подарую вам.
   - Шурочко! - Марiя докiрливо глянула на не?.
   - Не турбуйтеся, ми одержали вчора грошi. Однаково прийдуть гостi  -  i
ми ?х про?мо i проп'?мо на радощах, - мовила Шурочка. -  Художники  iнакше
не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це  буде  на  згадку
про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, - призналася вона
щиро. - Ну, з ким можна отак просто читати вiршi, так вiдчувати життя?
   - Отут, на кладовищi, - тихо мовила Марiя.  -  Та  Гейне  похований  на
Монмартрському кладовищi. Там взагалi бунтiвники - Марат, Лелевель.
   Хiба вони знали обидвi, що не мине й  десяти  рокiв  i  саме  кладовище
Пер-Лашез увiйде в iсторiю революцiй i мало хто й знатиме, що названо воно
було колись iм'ям духiвника Людовика XIV, отця ?зу?та Лашеза, якому король
подарував землю на цьому горбi, а назва "Пер-Лашез" буде навiки зв'язана з
iншою трагiчною i величною подi?ю -  загибеллю  перших  комунарiв,  бiйцiв
Паризько? комуни.
   - Я знайома була з Лелевелем, - сказала Марiя. - Мене  водив  до  нього
Герцен у Брюсселi.
   - А ви поведiть мене хоча б до його могили, i зна?те, я тепер  не  хочу
приходити  з  порожнiми  руками,  треба  покласти  кожному  знайомому  хоч
квiточку.
   - Для цього потрiбний буде цiлий снiп  квiтiв,  -  зауважила  Марiя.  -
Звичайно, вiдрива?шся якось вiд роботи, - мовила вона роздумливо, - але  я
виправдовую себе тим, що  iнакше  не  могла  б  писати,  як  домовилася  з
петербурзькою газетою, сво? "Листи з Парижа". Менi замовили  такi  нариси.
Про це мене ранiше просив i редактор нашого укра?нського журналу "Основа",
але, на жаль,  журнал  уже  припинив  сво?  iснування.  Так  що  пишу  для
росiйсько? газети.
   - Може, для цього вам треба поблукати самiй? - делiкатно спитала Шура.
   - Нi, нi, я вже сама багато скрiзь ходила, а тепер  менi  з  вами  дуже
добре. Я не хочу думати весь час - от про це треба напи сати,  от  про  це
буде цiкаво прочитати, i коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму,
я просто гуляю, дивлюсь, дiзнаюсь про те, що менi самiй цiкаво знати, а  в
головi, в пам'ятi завжди лиша?ться, що найдужче вразило, - значить, про це
й треба написати. Менi навiть краще з вами, наче не  тiльки  двома  сво?ми
очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рiдко з ким  люблю  вдвох  гуляти.
Дуже мало людей, з якими можна не тiльки розмовляти, а й мовчати... якi не
заважають мовчати... i  писати...  Ранiше  я  могла  коли  завгодно  i  де
завгодно писати, аби не торсали, - засмiялася вона. - А тепер  менi  треба
бути наодинцi.
   - Олександр Вадимович,  мабуть,  ревну?,  -  пожартувала  Шура.-Сказати
правду, я ревную Валерiя до його картин, але ж тiльки  до  картин!  А  вiн
мене до всiх i всього, навiть до власного сина!
   - Нi, Олександр Вадимович до роботи мене не ревну?, - мовила роздумливо
Марiя. - Менi самiй дивно: при ньому я можу писати, i вiн завжди радi?, що
не заважа? менi.
   Справдi, вiн ?диний нi в чому не заважав. З ним вона як сама з собою  -
може, це й ? критерiй справжнього щастя? Але ? рiзниця в ?хньому ставленнi
одне до одного. Вiн не може без не?. А вона так само,  як  без  нього,  не
може бути без сво?? роботи. Нi, не треба думати, хто  дорожчий  -  вiн  чи
робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити  питання  -  вiн  чи
Богдась. Це зовсiм рiзне. Не треба  важити  на  терезах  i  торгуватися  з
життям. Адже вона i без людей, без друзiв також не може!
   Вона вiдмаху?ться вiд цих думок. Тим бiльше, що вже прийшла  до  одного
кардинального рiшення.
   - До речi, - каже вона Олександрi Микола?внi, - я збираюсь пере?хати  з
rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми пере?демо в Нель?.
   - Як? Це ж, зда?ться, навiть не Париж, це невеличке село.
   - Скорiше передмiстя. Але це мене не ляка?. Уявiть  собi  -  на  березi
Сени, два кроки до справжнього лiсу i квартирка - кiлька кiмнаток. У  мене
буде цiлком вiдокремлена - бачите, як важно! А головне  -  садок,  правда,
невеличкий, зда?ться, лише одне, але ж величезне,  таке  крислате  дерево,
немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабiч справдi чималi сади  i
лiс, справжнiсiнький лiс, куди  можна  буде  тiкати!  Хазяйка  з  гордiстю
казала, що в Нель? живуть вiдомi французькi поети. Хто саме, вона так i не
назвала, але це говорилося з таким виглядом, що пiсля цього не можна  було
торгуватися за платню! Мiж iншим, там, звичайно, дешевше жити.
   - Менi шкода, що ви будете так далеко, - зiтхнула Шура.
   - Зовсiм нi, - переконливо заспоко?ла Марiя. - Це сорок хвилин ?зди вiд
центру Парижа. Хiба  це  багато?  Отак,  зна?те,  вiд  Трiумфально?  арки,
бульварами, потiм ?лiсейськими Полями i  прямiсiнько  до  нас.  Ви  будете
часто при?здити з вашим Володенькою,  там  таке  чудесне  повiтря!  Ви  не
уявля?те, як я скучила за свiжим  повiтрям,  зеленим  листям  -  щоб  його
багато було, - за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мрi? про
рибалку!
   - А як ставиться  до  цього  вашого  пере?зду  Олександр  Вадимович?  -
обережно спитала Шура.
   - О, та вiн же найщасливiший! У нього теж буде там окрема кiмната. А ви
ж зна?те, як з його слабими  легенями  йому  дуже  потрiбне  свiже,  чисте
повiтря!
   Так просто сказала це Марiя, а скiльки вона перемучилась  i  передумала
до того - це ж починалось зовсiм якесь нове життя. Разом iз Сашею. Уже  не
як закоханi напiвта?мнi коханцi, а як подружжя, справжн? подружжя.
   - Ну, значить, i я щаслива за вас, - щиро сказала  Шура,  -  i,  правду
кажучи, найбiльше за Олександра Вадимовича. Але як  ви  все  по?дна?те  iз
сво?ю роботою? Це ж додасться ще стiльки турбот - я-то знаю!
   - Хiба менi звикати? Та коли ми будемо разом, менi зда?ться, у нас буде
бiльше часу i для роботи. I вiн буде  доглянутий  -  вiн  став  так  часто
хворiти! А ще я дуже прошу при?хати до мене сюди мою маму.  Вона  допоможе
менi, порадить в хазяйствi Я так давно ?? не бачила. Вона згодна,  хоча  й
дуже бо?ться подорожi. Я на не?  так  чекаю,  але  хочу  пере?хати  до  ??
при?зду.
   - Ми вам допоможемо, - вихопилось у Шури,  -  та  й,  певне,  весь  ваш
вiрний почт.
   - Ну, звичайно, уже розподiлили обов'язки! -  засмiялася  Марiя.  -  Ви
часто буватимете в нашому ма?тку! А щодо Валерiя Iвановича, я  певна,  вiн
при?здитиме туди з пензлем i фарбами.
   - От я й подарую вам на новосiлля Мюссе, ви ж зна?те - на щось  дорожче
я зараз неспроможна!
   - Це найдорожчий подарунок, тим бiльше, що ми мрi?мо,  нарештi,  купити
книжкову шафу. Ми вже бiгали з Сашею по  старих  крамницях,  нам  хочеться
саме книжкову шафу вибрати гарну, адже  таку  рiч  купують,  може,  раз  у
життi! Мюссе займе в нiй почесне i  достойне  мiсце!  У  мене  назбиралося
багатенько книжок. Я не можу спокiйно проходити повз  книгарнi,  треба  ж,
нарештi, щоб було де ?х ставити!
   - Ах, як це буде чудесно! Вони обидвi радiли.
   - Так ми пiдемо на Монмартр? - пита? Марiя, коли вони вже прощаються.
   - Обов'язково! Але як це легковажно  луна?:  "на  Монмартр",  немов  ви
пропону?те менi прогулянку й розваги в улюблених художниками i  студентами
кав'ярнях i театриках Монмартру, - лукаво смi?ться Шура.  -  Iнколи  менi,
правда, хочеться скрiзь побувати i трошки розважитись,  якщо  справдi  там
цiкаво й весело.
   - Ми побува?мо i там, я мушу багато про що написати в сво?х "Листах". Я
обмiркувала i занотувала щось на зразок  плану.  Ми  побува?мо  з  вами  в
судi...
   - От так розваги!  Це,  звичайно,  вас  спокусив  Олександр  Вадимович?
По?днати при?мне з корисним?
   - Я була вже з ним один раз, це дуже цiкаво, хоч i досить важко, i  вже
зовсiм не можна сказати, що при?мно. Але ж взагалi наша робота - при?мне з
корисним, хiба не так? Так от - перше: суд, - Марiя загнула один палець, -
два: установи для малолiтнiх злочинцiв. Не лякайтесь, це  може  бути  дуже
корисним не тiльки для Олександра Вадимовича, а й для мене, i  не  лише  в
тому, що напишу про них. Далi, три: школи для слiпих i  глухонiмих  дiтей;
чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже  веселiше.  Шiсть:  народнi
гуляння, бали для робiтникiв. Не лякайтесь тако? легковажностi!
   - Навпаки, менi це все дуже цiкаво, я в захопленнi!
   - Ну, щоб ми не дуже з  вами  поринули  у  таке  легковажне  марнування
життя,  я  ще  хочу  вiдвiдати  й  написати  про  церковнi  проповiдi   та
великопiснi концерти.
   - Де ми спокуту?мо нашi розваги на ярмарках i балах!
   - Як бачите, мо? "Листи" зовсiм не будуть схожi на листи Герцена, якими
я зачитувалась  i  якi  вiдкривали  менi  очi  й  збагачували  думки.  Вiн
охоплював  усе,  вирiшував  полiтичнi  мiжнароднi  питання  i  фiлософськi
проблеми.
   - А ви  дасте  життя  робiтничого  Парижа,  Парижа  бiдноти,  звичайних
простих людей, часто скривджених життям,  -  хiба  це  не  потрiбно  i  не
цiкаво?
   - Це мене й заспокою? трохи. А на Монмартрське кладовище  я  хочу  пiти
навiть не для того, щоб потiм одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.
   - I Гейне.
   - I Гейне.

   * * *

   Так само, як i  бiля  кладовища  Пер-Лашез,  бiля  Монмартрського  було
багато крамничок, лоткiв з квiтами - живими й штучними.  Веселi  дiвчатка,
наче низали намисто, робили гiрлянди, бутонь?рки, вiнки, продавали  широкi
стьожки з готовими

   ### вiдсутнi сторiнки 382-383 ###

   волi, вiд Парижа, вiд оточення нових друзiв,  якi  слухали  й  вимагали
розповiдати все, все, що трапилось там,  па  батькiвщинi.  Адже  тут  вони
перебували в атмосферi дискусiй, сперечань, сварок, яко?сь метушнi, а  там
- дiяли, жертвували сво?м життям.
   - Ви - нашi геро?! - сказав Желiговський пiсля розповiдi Тедзика.
   А потiм, коли йшли  вдвох  з  Марi?ю  Олександрiвною,  i  вона  сказала
задумливо:
   - Справдi, Тедзику, ви герой.
   - Ну, хоч ви не кажiть цього,  -  щиро  обурився  Тедзик.  -  Вам-то  я
розповiв бiльше, нiж Желiговському. Таких, як я, були сотнi,  i  навiть  у
в'язницi не знали наших iмен, бо ми  вигадували.  I  такi,  як  я,  тiльки
рядовi виконавцi, солдати повстання.
   Дiйсно, вiн ?й розповiв далеко  бiльше,  нiж  Желiговському,  коли  там
увечерi зiбралося кiлька чоловiк, бо ?й  вiн  хотiв  передати,  що  й  сам
переживав, те, що, звичайно, вiн не винiс  на  люди,  i  Марiя  намагалася
уявити все, як було там,  на  Укра?нi,  в  Ки?вi,  поки  тут  сперечалися,
дискутували, i "бiлi генерали" мрiяли про урочистий в'?зд на  бiлому  конi
до Варшави, урочистi паради пiд старими знаменами.
   А те, що вiдбувалося там, на батькiвщинi, що пережив сам Тедзик i сотнi
таких, як вiн, було так.
   За  розпорядженням  повстанського  Центрального  комiтету  мали  почати
повстання на Укра?нi одразу за повстанням у Польщi, але воно  вiдкладалося
з багатьох причин.
   Уже на початку 1863 року трапилися  великi  провали,  арешти  в  Одесi,
Ки?вi, Житомирi. Особливо зле  вiдбився  на  пiдготовцi  повстання  провал
"Революцiйного агенства"  в  Одесi,  яке  мало  мiцнi  зв'язки  з  Ки?вом,
Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862  роцi  через  Одесу  готували
втечу пiдполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, i
ще тодi в руки жандармiв потрапило багато ниток. Нитки i  вели  до  Ки?ва,
Петербурга, Варшави, а головне, за  кордон  до  Лондона.  Почалися  арешти
агентiв-зв'язкiвцiв,  вже  добиралися  до  голови  Комiтету  -   професора
унiверситету ?сидора Коперницького,  але,  певне,  хотiли  зiбрати  бiльше
матерiалiв,  з   арештом   зволiкали,   i   старий   професор,   сво?часно
попереджений, зник iз Ки?ва. Отже, нi Красовського, голови "Землi i волi",
нi Коперницького, керiвника польських революцiонерiв, у Ки?вi вже не було.
   А повстання за всяку цiну мали почати напровеснi 186З року. "Диктатором
на Русi" був призначений Лнтось Юр'?вич, i вiн  сам  командував  одним  iз
ки?вських рейдiв повстання i в його саме загонi й був Тедзик,  який  пiсля
сво?? втечi й  подорожi  до  Чернiгова  знову  повернувся  до  Ки?ва,  але
переховувався вiд полiцi?.
   З Антосем Тедзик  познайомився  з  перших  днiв  вступу  до  Ки?вського
унiверситету, хоча вчилися вони на рiзних факультетах. Антось був "вiльним
слухачем"  iсторико-фiлологiчного,  а  Тедзик  -   юридичного.   Та   вони
стрiчалися у професора Коперницького, пiдполковника Красовського, i обидва
з запалом працювали в недiльних  школах.  Антось  приятелював  з  Стефаном
Бобровським.
   У Антося, Стефана, Тедзика, -  так  само,  як  i  мiж  ?хнiми  старшими
друзями - Красовським та Коперницьким, - було цiлковите вза?морозумiння  в
питаннях самовизначення т