а незалежностi Польщi, Укра?ни, Литви. Для них головним була справа народу. Та серед "укра?нських громад" i польських товариств - "гмiн" - такого розумiння, на жаль, не було. Багато хто вважав, що селянам треба домовлятися з помiщиками на вигiдних умовах i що саме шляхта матиме велике значення у повстаннi, i поки що нi Коперницький, нi Антось Юр'?вич i ?хнi однодумцi, якi були за докорiнний перелом саме на селi, ще не могли вiдстояти сво?х позицiй. А коли спочатку примушений був зникнути Бобровський, потiм Коперницький, а Красовського, якому замiнили смертну кару засланням до Сибiру, вже потайки вивезли з Ки?ва, молодий "диктатор на Русi" мусив прийняти на сво? плечi великий i важкий тягар вiдповiдальностi. Вiн, як i його друзi, покладав надi? на "Золоту грамоту", яку пiдготував i надрукував у багатьох примiрниках Комiтет. Це було звернення до селян, а "Золотою грамотою" воно звалося, бо надруковане було почасти золотими лiтерами. Мiж iншим, i цю золоту фарбу метикованi хлопцi дiстали у монастирськiй друкарнi. Там ця фарба вживалася для сяйва навколо святих! А друкували та?мно в унiверситетськiй друкарнi. "Золота грамота" оголошувала, що селяни "безвозмездно" одержать у вiчне володiння землю без усяких там вiдробiткiв на пана. Обiцянки в цiй грамотi були розпливчастi, туманнi, але й Антось Юр'?вич, i ватажки iнших повстанських загонiв вважали, що треба обов'язково привернути на свiй бiк укра?нських селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють i сво? права. Багато полякiв - шляхти, студентсько? молодi - бiльше мрiяли про нацiональне вiдродження Польщi, а не про права селян, - не лише укра?нських, бiлоруських, литовських, а й сво?х -- польських. Та гасла повстання вже об'?днували тисячi рiзноманiтних людей, i палка й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорiв над усiма заклик до боротьби за визволення вiд тиранi? росiйського самодержця. Тедзик не бував на засiданнях Комiтету, де розроблялися плани, але догадувався, що ки?вськi пiдпiльники збираються останнiм часом на квартирi в Антося, який жив на Мало-Володимирськiй вулицi, i звiдки керували пiдпiльною роботою та пiдготовкою до повстання. Марiя, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала цi назви знайомих вулиць у любому Ки?вi. Адже вона жила там, ходила ними, вони всi поставали перед ?? очима з сво?ми тополями та каштанами. I, помiтивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальнiше всю топографiю. Рядовi члени, як вiн, Тедзик, часто стрiчалися в манежi у Ромуальда Ольшанського. . О! Манеж унiверситетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспiшав туди Тедзик! Нiде правди дiти, крiм дiлових зустрiчей, вiн навiть не по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхово? ?зди. Аякже, вони вчилися стрiляти, орудувати: шаблями, ?здити верхи. Вiн дуже полюбив коней. З якою заздрiстю дивився вiн завжди на сiрого в яблуках коня Вабiя. Це був красень кiнь, просто казковий кiнь графинi Moщинсько?, який також стояв в унiверситетському манежi i якого дивак берейтор, вiдданий друг Красовського i Коперницького - Ромуальд Ольшанськии нiкому, звичайно, не давав. - Це кiнь графинi Мощинсько?, -казав вiн таким тоном, немов це був недоторканий кiнь Королеви. . I уявiть, 26 квiтня, так, того пам'ятного 26 квiтня ын дав цього коня ватажковi найбiльшого загону, поручику Ки?всько? iнженерно? команди Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанцi звали "козаком Са вою;". - А як же графиня Мощинська? - здивувалися тодi хлопцi - ки?вськi студенти, гiмназисти, офiцери, що складали повстанський загiн, та й сам ватажок, козак Сава - Володислав. Рудницький, дивувався, погладжуючи розкiшну, шию красеня Вабiя i не вiрячи сво?м очам. - Вона не внесла податки на потреби повстання, як належить кожному поляку, - урочисто й безапеляцiйно - мовив Ольшанський. - Вабiя у не? конфiсковано i за постановою передано командиру вашого загону. Хлопцi вважали за краще не допитуватися, чия була постанова i хто конфiскував. Так що Вабiй теж узяв участь у повстаннi. Увечерi 26 квiтня 1863 року з манежу Ольшанського вирушив на конях загiн юнакiв, озбро?них рушницями та шаблями: Такi ж чималi загони i зовсiм невеличкi групки потяглися з рiзних кiнцiв Ки?ва - пiшi й на конях. Вони прямували усi до застави, до села Бiличi. То був збiрний пункт, а. вже звiдти, розбившись на десятки й сотнi, iшли на села Романiвку, Баланiвку, Бородянку, Пiски. Якою свiжiстю, бадьорiстю вiяв цей ки?вський-вечiр, i не хотiлося замислюватися, що збро? мало, що до Ки?ва, Житомира, Кам'янець-Подiльського вже, стягаються вiйська. Вiдкладати однаково не можна було, але нiхто й не думав про загибель i поразку. Мало збро?? "Зброя повстанцiв у руках ворога" - передавались слова Стефана Бобровського, тепер вiйськового наг чальника повстання у Варшавi. Проти них виставлять гармати? Але ж на допомогу вийдуть "косiнери". Клеплять коси по ковальнях, точать ножi та списи по усiх усюдах. Тедзик iз загоном Юр'?вича ?хав по Василькiвськiй дорозi. Загiн розмiстився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули, перевiрили рушницi, шаблi, пiстолети. Розгорнули сво? повстанське майно, знамено. Це знамено вишили польськi жiнки, якi попри всi накази губернаторiв не скидали жалоби, i на цьому червоно-чорному знаменi були хрест i слова: "В iм'я бога за нашу i вашу зольнiсть". Тедзик перевiрив свiй похiдний ранець. Там лежав чималий пакет - аркушi "Золото? грамоти". - Ми будемо читати "Золоту грамоту" в кожному селi, на кожному хуторi, - сказав Антось. - Ми скажемо людям: "Ми повстали i боремось "за нашу i вашу свободу". Хiба не настав той день, до якого готувався Тедзик змалку, усе сво? молоде життя? .Вони проходили Села - Мотовилiвку, Фастiв, Дiдiвщину, Голяки... В деяких мiсцях ?х зустрiчали навiть з церковним дзвоном, з рушниками, але здебiльшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких промов Юр'?вича i, головне - читання "Золото? грамоти". Так. Виймали аркуш, оздоблений золотою фарбою, i на цьому аркушi вгорi був зображений хрест та Iсус Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось iз загону повстанцiв читав: - Во iм'я отця i;сина, i святого духа. Разом з .Польщею i Литвою пiднявшись проти московського панування, щоб добути вiчну свободу й щасливу долю цiло? нашо? кра?ни, заявля?мо перед богом,-цiлим .свiтом i народом,, що iншого щастя не жада?мо для нашо? дорого? кра?ни й не знайдемо нiде бiльш, як тiльки у волi, свободi i рiвностi всiх мирян, яко? б вони вiри i якоvo стану не були. Ажадаючи найбiльше щастя сiльському.людовi на вiчнi наси,постановля?мо..." Де було дядькам, та дiдам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти, про якi до сварок сперечалися "бiлi" й "чорвонi"i Де ?м було збагнути, що, написавши про "дорогу кра?ну", "бiлi" мали на увазi Польщу в старих ?? межах i що дiдичi не втратять сво?? вигоди! Вони чули, ?х вражали, вони серцем сприймали слова: "Сiльський люд у селах i хуторах панських i казенних - однодворцi, чиншовики i т. д. вiд сьогоднi вiльнi, свободнi й рiвнi в правах з iншими жителями кра?ни. Землi орнi, сiножатi й садиби панськi й казеннi, которi за чинш або за вiдробiток держали селяни, будуть вiд сього дня власнiстю кожного хазя?на без жодно? за них плати..." Вiд тих слiв загоралися очi, всi присувалися ближче, щоб нiчого не пропустити, i не пiп бубонiв з амвона не зрозумiлий нiкому манiфест, як було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його дужче торкалося. Ох, як тодi Тедзик обвiв усiх очима й повторив двiчi навiть задерикувато, наче кидаючи виклик тiй владi, що досi тяжiла й знущалась iз цих людей: - "Можуть i мають право переходити з мiсця на мiсце до сподоби, i нiхто ?м у тому перешкоджати не буде". А зупинивши погляд на молодi, на дiтлашнi, що звичайно юрмилася тут попереду батькiв, оголосив майже врочисто: "Можуть i мають право вчитися по всiх школах i бути в крайовiй службi нарiвнi з iншими обивателями кра?н". I тут матерi почали хреститися, i пiдшморгувати носами, i витирати очi кiнчиками хусток - дiти ?хнi мають право вчитися по всiх школах... Ще були пакти про священикiв, про ?хнi права й обов'язки перед народом, щоб i вони мали з чого жити, але не стягали з людей грошi за духовнi послуги. - А то iнколи поховати нема за що, - зiтхнула якась бабуся. - Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що похрестити, - промовила коло не? молодиця, притуливши до себе мiцнiше прегарнесеньке дитинча, яке тiльки лупало очима, i було йому поки що байдужiсiнько, як та коли його хрестили, а чи й зовсiм ще не змогли. Ще юнаки закликали пристати до них i обiцяли за це, хто залишиться живим, землю, i садибу, i досмертну плату з народного скарбу. Тедзику здавалося, та нi, не здавалось, вiн знав напевне, що це найвищий, найсвятiший день у його життi. З його рук, з рук його товаришiв люди приймали волю, землю, людськi права. Серце калаталося вiд захоплення. При?днувалося до ?хнiх загонiв ще не дуже багато. В деяких селах виносили хлiб, овочi, молоко, проводжали врочисто, i для загону було несподiванкою те, що сталося в селi Солов'?вцi. Адже полiцiя не дрiмала. Уже заздалегiдь у багатьох селах провадила вона й свою урядову "агiтацiю". Селянам втлумачували, що поляки повстали, щоб i царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усiх повернути пiд сво?х польських панiв, усе спольщити, православну вiру заборонити. Вербували людей, сiльську стражу, за це обiцяли i платню, i всi речi, що вiдiб'ють вiд повстанцiв, i всiлякi нагороди та вигоди. Увечерi, коли повстанцi вийшли з Ки?ва, полiцi? вже наказали бути на вартi, створювати засади, негайно вести повстанцiв у волосне правлiння, сповiщати полiцiю. У перших селах, якi проходив Юр'?вич, ще не було проведено цi?? полiцейсько? роботи, отже, загiн стрiчали добре. Але в селi Солов'?вцi сiльська сторожа органiзувала засаду, i вночi, коли повстанцi пiд'?хали до села, добре озбро?на варта заступила шлях з вимогою iти до волосного правлiння. - Ми й так ма?мо йти до волосного правлiння, - сказав Юр'?вич. - Ми не вою?мо проти вас, ми несемо вам волю i вашi права. Ви скличте сход, i ми пояснимо вам усе. Вiн навiть наказав сво?му загону покласти зброю на вози. Адже порозумiвся вiн iз селянами у попереднiх пунктах! Тут ма? бути так само. Але навiщо було складати на возi зброю? На доказ того, що не з селянами прийшли вони воювати? Загiн рушив до волосного правлiння, оточений сiльською вартою, далеко численнiшою, нiж загiн. Самi селяни з варти були розгубленi, вони гадали, що зустрiнуться з розлюченими ворогами, якi одразу кинуться в бiй, а юнаки цiлком миролюбно розмовляли з ними. Раптом десь позаду коло возiв пролунав пострiл. Це один iз полiцейських найманцiв схопив пiстолет повстанця, вистрелив у темрявi i сам же зняв гвалт: - А! вони стрiляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати ?хнi теревенi, бийте ?х одразу, ворогiв наших! - i перший кинувся на групу повстанцiв. Це був наче той сiрник, вiд якого може початися пожежа в цiлому лiсi. - Вони стрiляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! - горлала тепер уся юрба, стрiляючи в беззбройних, б'ючи ?х дрючками, кiлками. Нiхто не вийшов з цi?? сутички цiлим. Дванадцять юнакiв лежали побитi до смертi. Решта була покалiчена, поранена. I ?х, поранених, побитих, зв'язали й кинули в льох. Потiм перевезли до ки?всько? фортецi - в'язницi. Вони опинилися в Прозорiвськiй баштi. Серед них був важко поранений Антось Юр'?вич i, на щастя, тiльки побитий Тедзик.. * * * ...Жахливо було перший день i першу нiч. Антось майже не приходив до пам'ятi, i його в подальшi днi поки що не чiпали й не водили на допити. Ходити вiн не мiг i до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче турбувався про нього. Йому здавалося - Антось помира?. Отут, у тюремнiй баштi, вiн помре. Адже вiн нiчого не говорить, тiльки стогне, а лiкар не приходить, i товаришi самi невмiло зробили перев'язку. Якось уночi Антось заворушився, застогнав i раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього. - Це я, Тедзик. Чи чу?ш мене, Антосю? - Тихше, присунься, - раптом почув Тедзик слова, вимовленi, безперечно, у цiлковитiй свiдомостi. - Слухай, Тедзику, менi, звичайно, дуже зле, - зашепотiв Антось, - а втiм, не настiльки, як я ще удаю. Менi треба зволiкти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волi. Ми мусимо втекти звiдси. Ти розумi?ш, коли я пiду на допит - кiнець один: шибениця. Це надто безглуздо - такий кiнець, коли ми тiльки почали життя i дiло... Звичайно, це було безглуздо - отак сидiти й чекати шибеницi. Тедзик в усьому поклався на Антося. Антось лежав. Вiн вставав лише, коли всi спали i коли Тедзик з iншими хлопцями пересвiдчувалися, що i варта куня?. Тодi Антось вставав i тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькi загратованi щiлини-вiкна. Тедзик раптом згадав тут, у в'язницi, у Прозорiвськiй баштi ки?всько? фортецi, те, що чув колись малим..Про це,'зда?ться, казав його батько матер..: А може, дядько, ?? брат? Адже вони обидва i сидiли, i тiкали, i були в засланнi... Та, врештi, не так уже важливо, хто з них казав, а Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиня?ться. Тедзик, навпаки, боявся, що час бiжить надто швидко i вони не встигнуть пiдготувати втечу. У в'язницях Ки?ва, Житомира, Вiнницi сидiли сотнi повстанцiв, та це зовсiм не означало перемоги приборкувачiв повстання. По-перше, ?х дурили цi ж самi арештованi, сидячи за гратами, по-друге, вони тiкали, всiлякими засобами тiкали. Багато ув'язнених називалися не сво?ми прiзвищами, казали iмена вже забитих, збивали з пантелику жандармiв. У сутичцi пiд Верхолiссям у полон узяли свiтловолосого й свiтлоокого юнака, якого називали "козаком Савою", а прiзвище його було Iванський. За кiлька днiв хтось довiв, що це Тарасович - один з ватажкiв, невловимий i небезпечний. Полiцiя радiла. Та радiсть ?? була передчасною. Юнак утiк просто з-пiд ?? носа, i згодом було виявлено, що з волi пiдкупили навiть iсправника, полiцейських чиновникiв, i вiн втiк, переодягнувшись у жандармсьмундир, на жандармських конях! I був це начальник повстання в Ки?вськiй губернi?, поручик ки?всько? iнженерно? команди Володислав Рудницький! На волi дiяла безупинно пiдпiльна органiзацiя допомоги ув'язненим, дiяла запально, наважуючись на ризикованi неймовiрнi вчинки. Розлютованi жандарми казились. Вони нiяк не могли намацати ниток цi?? органiзацi?, бо "зараза" проникла 'навiть у варту, навiть у ?хн? середовищеi Однi допомагали ув'язненим iз спiвчуття до ув'язнених, з ненавистi до начальства, iншi - не вважали за потрiбне втримуватися перед пiдкупами, третi - пiд загрозою помсти. Тедзик був уже не Шуазель, вiн назвався вигаданим прiзвищем i доводив на допитах, що вiн потрапив цiлком випадково в ту колотнечу, його взяли помилково, вiн i в Ки?вi не жив, плiв хтозна-що. Антосевi було важче. Його взяли лiд його iм'ям, провокатор-свiдок запевняв, що саме вiн - ватажок ки?вського загону i взагалi ки?вського пiдпiлля. Та вдень Антось лежав:, стогнучи i не рухаючись... На волi не дрiмали. Чого тiльки не вигадували, особливо жiнки, особливо дiвчата. Вони збирали кошти, пiдкупляли варту, зав'язували близькi знайомства, з офiцерами полiцi?, у кожно? з них сидiв "наречений", з яким благали побачитись, в передачах передавали в найрiзноманiтнiший спосiб не лише записки, а навiть iнструменти, якi могли б зиадобитяся.при втечi. , Молодь ? молодь. Вже за кiлька днiв, виглядаючи з-за грат, хтось iз юнакiв весело повiдомляв усiй камерi: - .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився! "Чорним ангелом" назвали невiдому поки що, тонку високу паненку, в усьому чорному, з чорними величезними очима i чорним волоссям, пасма якого вибивалися з-пiд жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося - вартовi ?? просто оояться. У цiй камерi, де сидiли Антось i Тедзик, не знали, хто вона. Камера ?хня була вщерть переповнена. "Скрiзь так, - проговорився з нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, -як оселедцiв у бочцi, та воно вам на краще. Це коли в одиночнiй - то вже каюк. Або, не приведи господи. Косий капонiр!" Косий капонiр - то вже. був для смертникiв або довiчно ув'язнених. Його збудували спрадавна як форт ки?всько? фортецi та використовували для ув'язнення. Ки?вський Шлiссельбург. Вiн мiстився в ущелинi ки?вських валiв, коло вiйськового госпiталю: Крiм природних неприступних стiн - крутих високих горбiв, ще збудували високу огорожу, i скрiзь стояла посилена варта. Випадково, - а може, й не випадково, - вiд одного з офiцерiв; варти дiзналися, що саме там сидить Ромуальд Ольшанський, завзятий унiверситетський берейтор. Усi враз змовкли й схилили голови. Звiдти порятунку не могло бути! За кiлька хвилин, коли офiцер пiшов, хтось iз хлопцiв мовив: -От цiкаво б дiзнатися, а що з Вабi?м? Невже Вабiя забрали й вiддали графинi? - Нi! - озвався iнший. - Вабiй був наш до кiнця - його забили в сутичцi. Прозорiвська башта не була така безнадiйна, як Косий капонiр. ?хня камера мiстилась низько, майже пiдвальна, i найкраще ?м було видно ноги - багато нiг - у важких грубезних солдатських чоботях, у блискучих офiцерських, але звичайно пожвавлення наступало, коли в певнi години прийому передач починали мелькати жiночi нiжки. - Дивiться, за "Чорним ангелом" вже з'явилось наше Чортенятко, - повiдомив юнак, який притулив обличчя до грат - "черговий по гратах", як жартома називав таких Тедзик. - Дивiться, слово гонору, воно менi до вподоби бiльше, нiж "Чорний ангел"! - Я розумiю, що варта бо?ться "Чорного ангела", я б сам ?? боявся! - признався Тедзик. - Ой, товаришi! Чортенятко iз сво?ми усмiшками та бiсиками в оченятах просто заговорю? зуби черговому офiцеру. - Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб зненацька нiхто нас не застукав, - мовив iз сво?х нар Антось. - Що ви гада?те, що я з каменя? Я теж хочу поглянути врештi i на ваше Чортенятко, i на "Чорного ангела". Шкандибаючи, вiн причвалав до вiконця. - Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке чортенятко - Зуня - наречена Казика Бобровського, старшого брата Стефана! - Так я ж бачив Казика й ранiше, i тут уже на плацу з солдатами, коли мене водили на допит - вiн же офiцер! - Значить, вiн як офiцер бува? тут! Треба неодмiнно зв'язатися з ним i з Зунею! А я хворiю далi, i нога не да? менi ходити, - мовив Антось, вкладаючись знову на нари. Вiн недаремно оглядав усi кутки, не тiльки в камерi, а й у коридорi, куди iнколи вночi виходив, недарма вiн розпитував фельдшера, чи далеко до тюремно? лiкарнi, а потiм зiтхав i казав: "Нi, менi не дiйти, ви вже не сердьтеся - приходьте до мене", а легкий у вза?минах Тедзик вияснив з вартовими, чи далеко ?м, бiдним солдатам, ходити до казарми, чи вона тут близько, - взагалi, всi були зайнятi виясненням всiлякими способами топографi? i географi? ?хньо? фортецi i навколишнiх мiсць, головне - шляхiв до Днiпра. Яка була радiсть, коли в однiй iз передач, яку передали дiвчата вже до ?хньо? камери, бо через фельдшера зв'язалися з ними, - Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом вiдчув пiд зубами папiрець. - Матка боска! - вирвалося у нього. - Я ж мiг його проковтнути! - З тво?м апетитом не дивно! Читай швидше! - захвилювався Антось. - Ой, тут треба не читати, а розглядати... На крихiтному цигарковому клаптику папiрця було точно намальовано план фортецi, позначена тюремна стiна над глибоким яром i пункти, де вартують караульнi, а головне, було пiдписано i вказано стрiлкою, що пiд стiною мусить проходити давнiй пiдземний хiд! Антось довго мiркував над цим пожмаканим папiрцем, врятованим вiд зубiв Тедзика. Антося нiхто нiчого не питав, його не чiпали, поки вiн сам не подiлився сво?м планом. План був ризикований, готуватися треба було довго, та вiн усiх захопив. - Ми робимо пiдкоп. Нам треба мати вихiд, хоча б найвужчий, щоб дiстатися цього стародавнього пiдземного ходу. Нi, не з нашо? камери, це неможливо, з пiдвалу, куди ? вхiд з нашого коридорчика i яким нiхто не користу?ться, як уже ви всi помiтили, бо це занедбане пiдвальне примiщення, де звалений рiзний мотлох, i от iз нього, з цього пiдвалу, треба пiдкопатися до старого ходу. Мабуть, у цьому планi, що нам надiслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре, що в нас уже такi налагодженi зв'язки з частиною варти, що тепер ви всi просто гуля?те спокiйно собi в коридорчику, палите цигарки й базiка?те з черговими офiцерами. - З тими, яких оплела Зуня! - вставив Тедзик. - I яких пiдкупля? весь час. Але ж довiряти ?м, звичайно, не можна, те, що переда?мо записки, - i то велика довiра i риск. Так от, коли, нарештi, нам пощастить прокопати до хзду, в слушний час уночi ми тiка?мо невеличкими партiями, виходимо над яром, спуска?мось до Днiпра, а там уже справа легша. Попереджую - пiдготовка довга, риск великий, хто не наважу?ться - хай все ж таки присягнеться найсильнiшою присягою, що мовчатиме й нiкого не викаже анi за яких обставин. Можливо, тi, проти кого нема явних прямих доказiв, можуть не ризикувати... А кого чека? Сибiр або шибениця... - Я однаково з тобою, - сказав Тедзик. Присягнулися всi, так, як присягалися ?хнi батьки, вони самi, як кожен, хто тiкав "до лясу" й починав боротьбу. Тепер знали - це присяга на смерть, i вiдбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремно? нiчно? тишi. Вiдтодi всi й почали потай i вголос, власне, впiвголоса, майже пошепки молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який ма? бути навеснi, - про це також повiдомили ?х спiвчуваючi офiцери, - вони могли закiнчити пiдкоп i здiйснити втечу. Антось керував усiм. Його слухали беззаперечно, хоч вiн нiколи не наказував, а коротко й розумно доводив. Iнколи гiрко замислювався Тедзик: чому ж, коли такi розумнi вiдданi люди, як старий Коперницький, Стефан Бобровський, Антось Юр'евич, iншi, стояли на чолi "рухавки", чом так усе вийшло жахливо? I чи не надто був благородний вчинок Антося - спокiйно там, у селi, покласти зброю на вози i цим довести, що вони не з бо?м. iдуть до селян, а несуть волю! Але ж у iнших рейдах з тих або iнших причин теж повстанцiв було переможено... - Це образливо, гiрко, - сказав вiн Антосевi уже тут, у тюрмi. - Ми йшли до них з вiдкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же... -Що ж, хiба вперше люди побивають сво?х пророкiв? Згадай Голгофу... Та ти не вважа?ш, Тедзику, що найдужче виннi ми самi, нашi проводирi? Адже i серед нас, хто брав участь i хто тiльки допомагав, хiба було цiлковите вза?морозумiння щодо остаточно? мети? I зараз, коли нашi смiливi дiвчата, як "Чорний ангел", як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, i ранiше, коли нашi збирачi ходили з кружками по всьому пiвденному й захiдному краю начебто для бiдних, - а насправдi на потреби ."рухавки". I всi поляки про це знали, i давали хто що мiг, адже навiть i магнати давали немало, але ж вони мрiяли про вiдновлення, сво?х можновладних прав, а зовсiм не про права, того бiдного люду, якому треба, було втлумачити, що нi. землi, нi волi анi з царських, анi з панських рук вiн не матиме. Яку ворожнечу зараз знову розпалили мiж поляками, укра?нцями, росiянами, яку. дику ненависть розвивають! Оце було найболючiше, адже' i в тiй юрбi, що напала на нас, було кiлька найманих заводiяк, а решта хiба розбиралася, хiба розумiла? Але ж ??, як i всяку юрбу, захопив дикий момент, коли дiють, не усвiдомлюючи, собi ж на зле. Нi, нам нiяк не можна загинути й занапастити наше справедливе дiло, - твердо закiнчив Антось, - а поки що - змiнимо наших копачiв - ри?мо, ри?мо далi! Ходiмо, Тедзику! I вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стiну i молились, молили хто долю, хто матку брску ченстоховську, хто ?зуса Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки довше, нiж йому належить. Особливо вночi. Нiколи не забути тi??, останньо?, ночi. Втечу вже не можна було вiдкладати, як не можна було вже вiдволiкати явку на допит Антосевi Останнi днi Антось весь час був у пiдземеллi, але перевiрку робили вже давно абияк.'Антось мав тiкати першим. з'ням ще три товаришi. Якщо втеча пройде щасливо, за першою партi?ю за кiлька днiв втечуть ще кiлька... З яру над Днiпром вони мають дiстатися за Видубецький монастир, в останнiй записцi з волi, зашифрованiй. Звичайно, було зазначено, де на них чекатимуть конi. - А як же спуститись до Днiпра цим яром? Та" тiльки скотитися можна! - сказав Бронек, теж з "першо? черги". - А хоч би й так, - спокiйно сказавАнтось. - Зараз у Ярах ще снiг, - легковажно зауважив Тедзик, - не боляче буде котитися. - Побачимо, як ти там пожарту?ш, - образився Бронек. Так, ще снiг не розтанув. Була провесiнь, ще холодна мiнлива провесiнь, з рiзким вiтром, мокрим снiгом, сiрим хмарним небом. Першим лiз Антось - коли що не так, вiн перший прийме на себе удар долi. За ним Тедзик. Потiм Бронек.. Потiм Михась. -У разi тривоги треба напасти на вартового, кляп у рот, зв'язати. - До вiдзення, товажишi! Ми чекатимемо на вас. Ми дамо звiстку, коли все пройде гаразд. Тихо. Мв йдемо... Эа ними у пiдвал спустилися ще кiлька - для варти. Першим полiз Антось. За ним Тедзик. - Я не можу, - сказав третiй, Бронек. - Це вiрна смерть, а иа судi, може, ще якось викручусь. - Пусти мерщiй мене, - вiдштовхнув його Михась i зник в отворi. Панувала цiлковита тиша. Особливо тут, пiд землею, в цьому ходi, виритому, може, кiлька сторiч тому. Тро? втiкачiв пробиралися мовчки, кожен шерех примушував зупинятися, прислухатися; ?, тривоги не було чути. Залишаючи камеру, на сво?х нарах хлопцi так поклали ковдри i всяке шмаття, яким укривалися, нiби пiд нимхтось лежить.. Антось присвiчував малесеньким лiхтариком, який ?м заздалегiдь передали. От повiяло свiжим повiтрям. Вони виходять. На смерть чи на волю? Вени, всi. тро?, вилiзли за тюремною стiною, справдi, над яром. На розi стiни побачили постать солдата з рушницею, але в ту ж мить вiн зайшов за рiг стiни, зникнувши з очей. Хлопцi тремтiли. Вiд хвилювання чи вiд холоду? Адже була майже зимова холодна нiч. - Швидше вниз! - пошепки скомандував Антось. ?м допомагав вiтер, за ним не чути було шереху. Вони полiзли плазом додолу... Раптом покотилися. Здавалося - у безодню. Якi ж то високi надднiпрянськi гори! Вони нiколи ранiше не здавалися ?м такими! "В Антося ж поранена нога, - подумав тодi Тедзик, - хоч би вiн не пошкодив ?? дужче!" I ця думка так заволодiла ним, що вiн не думав про небезпеку i не звертав уваги, що голий густий чагарник дряпа? йому обличчя - от клята шипшина, а як гарно цвiте повеснi! - Лiзьте по струмку, - прошепотiв Антось. Слава богу, значить", живий! Це, певне, був перший весняний струмок. Як це вiн не пiдмерз цi?? холодно? ночi. Вiн навiть дзюрчав! От молодець! А шлях, вiрнiше, полiт - здавався нескiнченним. Раптом вони почули тихе iржання. I вже не треба було нi котитися, нi плазом спускатися, можна було стати на ноги, i випростатися, i вiддихнути на повнi груди. - Це, певне, нашi десь тут, - сказав Антось. А де ж вони опинилися? Десь за Лисою горою? Чи за Видубецьким монастирем? Нiчого вночi не розiбрати. Пройшли трохи в тому напрямку, звiдки почули iржання. У темрявi ледь помiтно стало видно фаетон, запряжений двома кiньми. Може, той, що чека? на них, а може, й не той... Однаково треба пiдiйти й дiзнатися. Iншого виходу нема. Коли розвидниться - вони повиннi бути вже далеко. Тут ?х однаково схоплять уранцi - не по-зимовому вдягнених, в подертому, пошматованому одязi, за час перебування в тюрмi якого вигляду вiн набув! А арештантського одягу не вистачало... Вони обнялися тро? - може ж, треба попрощатися? - i попрямували до фаетона. - "Чорний ангел"? - спитав Антось. Це був пароль. - Сiдайте мерщiй, - вiдповiв кучер, i вони помчали. Не на мiст на Бровари i не в Ки?в. - Переночу?те в Корчуватому. Мокрi, подряпанi, замерзлi, нiчого не розпитуючи, опинилися вони в маленькiй хатцi. Хазяйка й хазя?н тiльки привiталися; i так само нiчого не розпитуючи, тiльки зiтхнувши, дала хазяйка умитися, поставила на стiл хлiб, картоплю, квашену капусту... а сама стала готувати постiль. Якщо органiзатори втечi обрали цих людей для ?хньо? схованки, значить, вони в них певнi. Хазя? були укра?нцi, це почули з розмови. Хазя?н скидався на якогось робочого - чи то сторожа, чи доглядача на мосту, чи з яко?сь артiлi. Мовчазний i трохи насуплений, але з добрими сумними очима. Видно, що верховодила жiнка. Вранцi вона також пiшла на роботу, зачинивши хату на замок i залишивши ?м ?сти. Хлопцi, втомленi фiзично, нервово перенапруженi, довго спали, все нiяк не могли отямитися... Трохи очунявши, поснiдавши, Тедзик почав роздивлятися в хатi, бiднiй, але чистiй, з вишитими рушниками на iконах i навiть iз стосиком книг у кутку. Вiн зацiкавився. Згори лежало ?вангелi?, потiм якiсь лубочнi видання, а потiм, потiм... - Дивiться, хлопцi, - гукнув вiн, наче побачив щось надзвичайне. - Дивiться! "Кобзар" i "Народнi оповiдання" Марка Вовчка! - Тепер було зрозумiло, чому саме цю сiм'ю вибрали для ?хньо? схованки. * * * - Марi? Олександрiвно, - мовив Тедзик, розповiвши ?й усе. - Ви тiльки збагнiть. Вашi "Народнi оповiдання" я побачив пiд час утечi. Потiм з'ясувалося: цей робiтник вiдвiдував недiльну школу на Подолi. Нi, вiн не був анi революцiонер, анi пiдпiльник, але ж вiн читав уже "Кобзаря" i вашi "Народнi оповiдання", i це дало пiдставу повiрити йому, довiритися. О, ви не уявля?те, як я зрадiв! Я хотiв попросити у нього цю книжечку, та потiм подумав: "Хай читають, хай знають вас. Хай люблять вас люди". Марiя сумно глянула на нього. - Ая була так далеко вiд них, - мовила вона. - Ну, а далi, далi як було? - За тиждень "Чорний ангел" надiслала нам офiцерський одяг, i ми помчали далi. - А ви побачились iз нею? - Нi, нi з нею, нi з Зунею. Ми через кучера, нашу людину, звичайно, попросили переказати ?м безмежну подяку, а також просили, щоб повiдомили нашi одчайдушнi панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд. - А тi, що лишилися там? Утекли? - Не знаю. Невiдомо. Михась подався до Варшави, а ми з Антосем сюди. Антось тепер долiкову? рани, якi, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що менi накажуть, може, по?ду до Iталi?, може, в Гейдельберг, а може, лишуся поки що тут... * * * Що Антось Юр'?вич втiк iз Прозорiвсько? башти, стало там вiдомо не одразу. Ще кiлька днiв дурили голови вартовим i контролю, i до втечi готувалася друга партiя. Адже нiкому з начальства й на думку не могло спасти, яким саме чином могли втекти першi. Розкрили зовсiм випадково, i друга партiя втекти вже не змогла. Потеплiшало, вже вiяло справжньою весною. Снiг танув. Раптом вартовий, що ходив повз стiну фортецi, ставши на снiг, провалився пiд землю! Зняв несамовитий крик. Так було вiдкрито пiдкоп iз в'язницi i стало зрозумiло, як втiк Юр'?вич, але спiймати його вже не могли. Щодо Тедзика й Михася-тут сталася цiлковита плутанина, бо вони були у в'язницi пiд вигаданими iменами й прiзвищами. * * * - Чи знатимуть про це все потiм, про кожного З вас? Вашi справжнi iмена? - мовила Марiя. - А яке це ма? значення! - безтурботно вiдповiв Тедзик;- Аби, нас було багато,!, хай хоч через багато рокiв, щоб перемога була за нами. 12 - Як добре, що ми самi, без чоловiкiв, чотири, жiнкиписьменницi, - каже ?лизавета Василiвна Салiас, щирогостинним жестом запрошуючи сiсти навколо круглого столика, з якого зараз зняли газети й журнали i який тепер правитиме за чайний. Олександра Микола?вна - Шурочка - з жалем заперечливо хита? пишноволосою голiвкою. - Я ще далеко не письменниця. Я тiльки бажаю, Пiдстрижена, як належить сучасним передовим жiнкам" Аполлiнарiя Суслова скептично пiдбира? губи. В ?? високiй постатi, худорлявому обличчi ? iдось дражливе й спокусливе. Марiя про себе вiдзнача?; "Мабуть, вона чомусь ображена на людей". Вона сама, як завжди, на людях спокiйна i недуже говiрка. На зауваження "про чотирьох письменниць" вона ледь усмiха?ться без iронi?, письменницi так письменницi. Адже двi молодшi в цiй счетвiрцi - Шурочка Якобi й Суслова - теж пробують писати. I внутрiшн? чуття пiдказу? Марi?, що Шурочка, яка ще не знайшла себе, - обов'язково знайде. В не? ? добра увага до людей, цiкавiсть до життя без зосередження на собi, на сво?х жiночих переживаннях, хоча ?х у не? доволi! Покинула жорстокого першого чоловiка, розлучена з дочкою, яка лишилась у ?? матерi i за якою нестерпно суму?. Життя з любимою людиною - Валерiем Якобi - весь час затьмарю?ться його ревнощами, турботами за малятко, вона втомлю?ться вiд художницького богемногопобуту, вiд постiйних нальотiв гостей-художникiв, вiд того, що весь час доводиться викручуватись iз грошима, вiд того, що нiколи не може розпоряджатися сво?м часом, а хочеться читати, писати щось самiй, i попри всi цi незгоди вона завжди з доброю усмiшкою дивиться на всiх, наче вважа?, що все це тимчасово. А чи буде писати, працювати самостiйно в. будь-якiй галузi Аполлiнарiя Прокопiвна - важко сказати. Та й не треба, мабуть, виносити присуд на самому початку, тим бiльше, коли людина в такому збентеженому станi, як тепер Аполлiнарiя Прокопiвна. Адже Салiас уже встигла спiвчутлнво-конфiденцiально розповiсти про ?? нещасливий роман з цим дивним i мало при?мним письменником Федором Достоевським. Власне, з ?? слiв важко було зрозумiти,хто кого любив, хто кого покинув перший, бо графиня то починала жалiти дiвчину й ганити Достоевського, то виходило, що сама Аполл.iнарiя йому зрадила з якимось палким iспанцем, студентом-медиком, а тепер стражда?. Марiя знала, що Суслову часто вiдвiдують i ?? лейб-медик Карл Беннi. i син само? графинi Салiас - ?вген. Якось у Карла прорвалось у розмовi з Марi?ю: "Ой, то страшна жiнка. Комусь добрi кислицi сняться". Сама ж вона справила на Марiю якесь непевне враження. Коли прийшла вперше до Марi? - була тодi й Шурочка, - раптом розплакалася. Шура й Марiя злякалися, кинулися втiшати. Виявилося, що та зустрiла по дорозi бiдну голодну жiнку й розхвилювалась. Все було не те щоб штучно або неприродно, але з ноткою iстеричностi, що не зблизило жiнок, i вони не могли знайти вiрного потрiбного тону для вза?много контакту. А оповiдання, яке дала Суслова потiм читати Марi?, здалося якимось безпомiчним i примiтивним - про якусь нещасливу любов, не було за що зачепитися, щоб похвалити. Хоч би якийсь цiкавий поворот чи вдалий сво?рiдний образ, сама постановка питання- нiчого не могла знайти Марiя. Та в Марi? завжди була якась милостива поблажливiсть, особливо до жiнокписьменниць. ?й завжди хотiлося знайти якiсь виправдовуючi мотиви. Розмовляти ж саме про лiтературу, творчiсть, про свою працю з Сусловою ?й раптом стало нецiкаво, i вона з трудом пiдшукувала нейтральнi теми для розмови; Певне, та це вiдчувала й проеебе вирiшила, що Марковичка надто багато про себе дума?, i хiба ж може передова жiнка цiкавитися, де вона ши? плаття t чи хороший у не? пансiон? А те, що Марковичка ретельно взялася допомогти ?? молодшiй сестрi, яка хотiла при?хати вчитисй на лiкаря, - це Аполлiнарiя сприйняла як належне, тим бiльше, що й Марiя не чекала за це подяки. Нi, не виникло у них приятельських вза?мин, та й тi?? душевно? близькостi, як у Марi? з Шурочкою, як не намагалася цього ?лизавета Василiвна Салiас. не виникло! От i зараз Салiас здавалось, що мусить бути дуже iнтересно, адже в ?? салонi зустрiлися, познайомилися чотири неабиякi жiнки. ?лизавета Василiвна, звичайно, розумiла, що справжнiй талант - це Марiя Олександрiвна, але вона любила опiкувати, протегувати, вiрити сама в уявленi образи i примушувати iнших так само захоплюватися тим, чого насправдi нема. II експансивнiй iстотi потрiбна була завжди кипуча дiяльнiсть, яка найдужче проявля?ться в слозах, нестримнiй мовi, вона завжди щось доводила, переконувала iнших, приписувала ?м сама думки, проти яких гаряче заперечувала. Першi враження вiд не? були як вiд людини, життя яко? наповнене вищими iнтересами, потiм, придивившись ближче, особливо до ?? строкатого оточення, тимчасових захоплень, люди дивувалися самi собi, як могли вони ?? неглибокi переконання, мiнливi думки вважати за щось стале й серйозне. Але потiм все ж таки розрiзняли, що за шарами всiх химерних екзальтацiй ? мiсце й для справжнього спiвчуття друзям i спроможностi допомогти в скрутний час. Може, тому й було в не? так багато рiзноманiтних знайомих i друзiв. З багатьма вона листувалася, улаштовувала зустрiчi й знайомства. - Ну, як вашi вiдвiдини установ для слiпих та глухонiмих дiтей i для малолiтнiх злочинцiв? - пита? вона Марiю i Шурочку. - Ви ж удвох ходили? Шурочка ствердно кива? головою. - О, я уявляю, скiльки дають цi прогулянки й вiдвiдини таких установ матерiалу для вашо? творчостi! - Це не зовсiм те, про що я хотiла зараз писати, - каже Марiя. - Я домовилась з газетою у Петербурзi написати низку нарисiв -"Листи з Парижа та Iталi?", але ж я все частiше тепер замислююся, що коли б спромоглася, я б краще щось iнше робила, нiж писала. Що тi писання? Читають ?х тi, кому не дуже потрiбно. А тим, якi не читають? Тим однаково - як дудка в очеретi. Аполлiнарiя Прокопiвна недовiрливо скептично усмiхнулась. Шурочка аж руками сплеснула. - Марi? Олександрiвно, хiба можна так думати, маючи талант? - Це щастя, коли ? талант! - гаряче скрикнула ?лизавета Василiвна. - Невже потрiбний тiльки талант для щастя? - спитала Аполлiнарiя, i ?лизавета Василiвна враз змiнила напрямок розмови й почала так само гаряче доводити: - Я вважаю, що жiнка i без таланту може бути щасливою, знайти щастя в сiм'?. Iнколи талант, навпаки, заважа? сiмейному щастю, якщо чоловiк не розумi? цiлком жiнки. Я певна, коли б я не покинула чоловiка, я б i не писала нiколи. - Однаково талант не дав би вам мовчати. - Та я ж почала писати зовсiм з iнших причин. Я абсолютно не могла жити з мо?м чоловiком, а коли лишилася одна з дiтьми, менi ж треба було заробляти, бо чоловiк зовсiм ними не турбувався. Нашi батьки дали нам, дiтям, добру освiту. Мене вчили кращi професори Москви. Це було все справдi так. А все ж таки, незважаючи на одверту розмову, вона не розповiла, що серед тих професорiв був молодий видавець "Телескопа", професор Над?ждiн. Як вони полюбили одне одного! Як мрiяли одружитися! Але батьки, гонористi столбовi дворяни, i слухати не хотiли про такий мезальянс - видати дочку за "поповича", "семiнариста". Заборона батькiв так на не? вплинула, що вона трохи не збожеволiла, певне, вiдтодi й лишилася така нервознiсть. Потiм ?й було байдуже, ?? повезли за кордон, там зустрiвся миршавий график Салiас де Турнемiр, нiкчема, хлюст, але з титулом! Не те, що якийсь професор iз семiнаристiв! Любовi не було. Щастям i не пахло. Чоловiк кидався на рiзнi афери, поки не протринькав усе придане дружини. За якусь скандальну дуель йому запропонували покинути Росiю - вiн був французький пiдданий. ?лизавета Василiвна не захотiла ?хати й лишилася з трьома малими дiтьми на руках. Лiтературнi здiбностi - це було щось сiмейне. Адже ?? рiдний брат Сухово-Кобилiн був вiдомий i цiкавий лiтератор-драматург. На жаль, вiдомий i страшною сво?ю справою - убивством коханки, за яку постраждав не вiн, а його безвиннi крiпаки. Про це говорили пошепки, пляма тяжiла над ним усе життя. Яке вже там щастя в сiмейному життi графинi! Та то було давно, не хотiлося ?й згадувати... Не хотiлося згадувати й про свою пiзнiшу закоханiсть у друга дитинства - Огарьова, саме тодi, коли той полюбив Наталiю Олексi?вну. Але з Огарьовим лишилися друзями. Навiть iнколи запевняла себе i його ?лизавета Василiвна, що вони - однодумцi. Це останн? було далеко не так, i дедалi виявлялося все дужче. - А втiм, щастя, коли робиш i заробля?ш улюбленою справою, - зауважила Шура на слова ?лизавети Василiвни. - Адже одразу ваш перший твiр "Племянница" так добре прийняли. Тургенев написав про не?. - Не кажiть менi нiчого про Тургенева, - спалахнула графиня. Вона не любила його з то? першо? рецензi?, у якiй вiн почав з комплiментiв ?? щиростi, лiричностi, а закiнчив тим, що назвав ?? талант "непершокласним", а головне, написав, що ?й не страшно наповнювати десятки сторiнок або непотрiбними розмiрковуваннями, або розповiдями, що не мають нiякiсiнького вiдношення до справи, або просто базiканням. Цього нiколи не могла простити графиня. Правда, дальшi ?? твори зазнали ще дужчо? критики з боку Чернишевського й Добролюбова. I. звичайно, письменниця ?вгенiя Тур назавжди зненавидiла ?х i ?хнiй "Современник". Але тих уже не було, а Тургенев, хоча був зовсiм не з ними. жив близько, не намагався нiяк пiдтримувати знайомство з нею, яке почалося ще в ?? московському салонi. Зараз, коли всi друзi Герцена, Огарьова були обуренi ного поведiнкою, вона наче мала всi пiдстави докоряти йому i дати волю сво?м почуттям - Як це можна вiдректися вiд сво?х друзiв! - палала вона.Марiе Олександрiвно, ви ж зна?те, у сво?х вiдповiдях сенату вiн написав, що давно порвав з ними, з Герценом i Огарьовим. - Вiн не подiляв ?хнiх думок, це вiдомо, але справдi так сумно й непри?мно почути таке про Iвана Сергiйовича, - мовила Марiя. -Ми спереча?мось з мо?м другом Огарьовим, - хвилювалася графиня. - Вiн пише менi, що у нас iз ним спiльний ворог- свавiлля, деспотизм, та друзi у нас рiзнi. Я не заперечую, вони надто вiрять в селян на Русi, а я зараз нiчому вже доброму в Росi? не вiрю, не вiрю i не вiрю. I сама я думаю - я вже нiколи не писатиму для дорослих, я не можу бути матерiалiсткою. Принаймнi для дiтей можна писати за старими правилами-та звичаями - з вiрою в доброчеснiсть, справедливiсть, право, у вищий дух i безсмертну душу. - Так i до бога близько, - усмiхнулась скептично Марiй. Як часто вона тепер думала сама про твори для дiтей. Але ж хiба ? одна справедливiсть, одне право для внукiв графинi Салiас i для тих дiвчаток, яких злиднi викидають-на вулицю, а потiм вони потрапляють, у; тюрми i- в. колонi? для малолiтнiх злочинцiв. Пiсля "затишного" вечора у Салiас вона повернулася розстро?ною. - Сашенько, - сказала вона, - а зна?ш, що б я хотiла? Вiн дивився на не?, як завжди, захоплено й закохано. - Ми повернемось додому i влашту?мо школу для дiвчатоксирiт, яких жахливо звуть "малолiтнi злочинницi" Я сама вчитиму ?х, вони й житимуть у школi, працюватимуть у саду, на городi. Десь на селi, в гарному мiсцi у нас на Укра?нi. Ти б хотiв? Ми-б разом довели, як можна виростити з них чесних трудящих людей, порядних працьовитих жiнок. Не смiйся з цi?? думки, я серйозно кажу. Ну, що мо? писання? Для кого? Для чого? Але ж не писати вона не могла... ?й справдi дуже захотiлося писати для дiтей - i писати про щось геро?чне, славне, не про слабкiсть людську, а про Велич i благородство душi людини, хай i в маленько? iстоти. Вона спробу? написати казки, адже дiти так люблять казки, I в казцi можна про все сказати й показати рiзнi вдачi, i рiзнi випробування в життi, i щоб це було схоже на правду. Звичайно, буде схоже на правду - адже, пишучи, вона думатиме, що це все вiдбувалося на Укра?нi. Вона заплющила очi, i здалося: вона не тут, не в маленькому будиночку над Сеною... i наче почула плескiт та лелiння днiпрових хвиль. Не писати вона не могла. * * * Серце мо?! Ми вже нiколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у цей маленький .будиночок яа березi Сени коло справжнього зеленого лiсу. Це нiчого, що у нас майже порожньо. Але вже стоять такi розкiшнi книжковi шафи, з червоного дерева, з вигадливими iнкрустацiями, майже зовсiм такi, якi ми бачили з тобою в пала.цах чи музеях, ну, не зовсiм такi, а все ж таки дуже, дуже гарнi! .Я й не мрiяла про такi! Давай не картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкiш i таку дорогу витрату! Ми так мало дозволя?мо собi! А це ж наш подарунок одне одяому. Це зовсiм нiчого, що ми не в самому Парижi. Дивись, скiльки човнiв на Сенi, скiльки рибалок, скiльки закоханих на цих човнах, на березi! Невже ми тут живемо? Я сама собi не вiрю. А як буде далi?.. Так само! Та к само! Удвох! Разом! Все життя. Я буду працювати ще дуж.че, ще бiльше. I я така рада, що ти написав статтю-про колонi? для пiдлiткiв. Я така рада, що ми вдвох над цим дума?мо, я багато думаю над цим, над цими бiдолашними дiтьми, я бачу що це тво? справжня дiло, щоб усi закони про це переглянули i щоб не мали ?х за покидьки серед людей... Нi, таки справдi, дуже красивi шафи! Це нашi першi спiльнi меблi! Добре, що ми почали з них, а не з господарчого, начинания, адже те все обов'язково буде, без нього не обiйдешся.. А от шафи - статечнi люди, може, саме б цю купiвлю вiдкладали, ну, i що ж, що ми з тобою ще нiяк не стали статечними! Зате в цих шафах так чудово розташувалися нашi книжки! Бачиш - он "Фауст" у зеленiй з золотом оправi, це менi Iван Сергiйович подарував ще В.Петербурзi, коли ми познайомилися. Ну, звичайно, на чiльному мiсцiу мене "Кобзар" - а як же iнакше? - дорогий мiй "батько"! Так i не привелося бiльше побачитись. А поряд буде Пушкiн. Отут я поставлю мо?х друзiв - Герцена й Тургенева, хоч вони вже й менше мене люблять, але ж ?хнi книги мене не зраджують. I Добролюбов тут. Як ти гада?ш - ха-ха. - на полицях вони порозумiються? Не посваряться бiльше? От сюди-Мiцкевича, Гейне, Баратинського. Це менi Макаров надiслав, давно вже, тепер не пише менi... А як добре на цiй полицi стали Стендаль, i Байрон, i Шеллi. Я його дуже люблю, Шеллi. А поряд мо? улюбленi iталiйцi, i тут стоятиме Мюссе. Але ж вiн завжди на тво?му столику, коло твого лiжка, Альфред Мюссе Милий мiй, чого ти так часто чита?ш "Tristesse", адже я з тобою - i завжди буду з тобою. А отут, у цiй шафi, стоятимуть мо? любимi фiлософи - Вольтер, Монтескье, Дiдро. Коран i бiблiя також будуть у "фiлософськiй" шафi. Я дуже зрадiла, коли побачила бiблiю у букiнiста. Це нiчого, що цi книги в перекладi французькою мовою, що ж поробиш, в оригiналi нi я, нi ти все одно не прочитали б, i вони були б тiльки для окраси та наших хвастощiв - от бачите, якi у нас книги! А ти навiть смi?шься, що я надто часто читаю i коран, i бiблiю. Мiж iншим, ти зна?ш, менi казали, що Кулiш мрi? перекласти бiблiю укра?нською мовою. Це було б надзвичайно! В ньому таки "демонськi сили", як казав добряга Каменецький, я тобi розповiдала про нього. Але яка загалом плутана людина, той Кулiш, наче вся з протирiч, пiдозр та честолюбства! Важко такiй жити на свiтi, та бог iз ним! Коло нас такi хорошi тут друзi, i люди, i книги! Ну, що поробиш, лайте мене, хоч не лайте, я не можу не купувати книжки i квiти! 13 Тетяна Петрiвна Пассек була сама не своя. Та тепер вона нi з ким не розмовляла, нi з ким не дiлилася сво?м хвилюванням. Вона терпляче чекала. Володя, ?? молодший син, по?хав до Парижа. Вiн зупинився у Сашi. Так, у будиночку Нель?, в передмiстi Парижа, де Саша жив iз цi?ю вовчихою. Тетяна Петрiвна була певна, що Володя зупиниться в готелi, але одержала коротеньку листiвочку, в якiй була зворотна адреса - "Нель?" - i кiлька слiв, що в нього все гаразд i що вiн зупинився у Сашi. Боже мiй, вiн там, у них... Вiн при?де i все розкаже. Вiн бачитиме це жахливе, ганебне життя на власнi очi. Вона нiкому нiчого не казала, вона чекала. При?де Володя i з ним вона зможе дати волю i сльозам, i словам. Вона вiрить, що молодший син не покине ??. Але чому вiн зупинився у цьому вовчому лiгвi? Йому ж, певне, непри?мно. Може, це жертва для брата, щоб не образити його, жертва для не?, матерi, щоб потiм усе докладно розповiсти. Володя повернувся з Парижа веселий, змужнiлий, якийсь трохи не такий, яким по?хав. Адже материнськi очi пiдмiчають найменшу змiну. Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох i наодинцi вiн докладно про все розповiсть. Але вiн почав одразу, розбираючи чемодана i виймаючи подарунки, тут же, в присутностi Iполита. Це тобi Саша й Марiя Олександрiвна передали А це Iполитовi. На, не заздри, незабаром i ти по?деш. Мамочко, я у них чудово провiв час. Тетяна Петрiвна не перебивала, вона мовчки здивовано розглядала фуляровi хустки, якесь матiне-накидку. Вона, вона, вовчиця, переда? разом iз Сашею ?й подарунки! - Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! "Маша" - вiн, Володя, зве ?? просто Машею, наче це дружина його брата. - Мамочко, вони найняли чудесний будиночок у передмiстi Парижа, з садком, i Сена недалеко, i лiс. Маша дуже задоволена, що можна гуляти, бути на природi i в той же час дуже швидко опинитися в центрi Парижа - сполучення там прекрасне. Я просто радiв, що зупинився у них, не мав справ iз готелями i нi про що не турбувався. Зна?ш, там же тепер з ними живе Машина мати, така мила старенька, освiчена, добра. Вона порядку? хазяйством, а Маша i Бритя працюють. "Бритя" - так звали Сашу брати в дитинствi. Кожне повiдомлення кололо серце Тетяни Петрiвни. Вона уявляла богемне паризьке життя, хвiст поклонникiв i коханцiв, поневiряння ?? бiдолашного сина, а виявля?ться - там сiм'я, щаслива сiм'я, навiть мати з ними - "мила старенька" - не вона, Сашина мати, а мати ненависно? Марi?. Володя який не був легковажний та веселий, а помiтив розгублене, сумне обличчя матерi. Вiн лишив свiй розкритий чемодан, сiв коло не? i обняв. - Мамо, ти не хвилюйся. I ти змiни сво? ставлення до Машi, до Марi? Олександрiвни. Я ?? дуже полюбив. О! Вона причарувала i цього юнака! Але Володя зрозумiв ?? переляк. Вiн насварив жартома пальцем i мовив: - Мамо, Марiя Олександрiвна менi стала як сестра. Але, слово честi, я заздрю Сашi. Я б хотiв, щоб мене любила така жiнка, я б хотiв, щоб у мене була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ята?ш, якими фарбами малювала ти менi цю пiдступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж тодi добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти зна?ш, мамо, я скажу тобi правду - нашому Бритi саме така дружина й потрiбна була. - Дружина? - перелякано спитала Тетяна Петрiвна - Ах, мамо, ну що за забобони! Я ж тебе завжди вважав передовою людиною. Вони живуть разом, як чоловiк i жiнка, з ними i ?? мати, ?? син, це сiм'я! Хiба треба обов'язково вiнчатися? Особливо коли обидва не вiрять Але, подумай, вона розумна, вольова, працьовита, а наш Саша - ти ж зна?ш його млявий характер! I уяви - вона якось вплинула на нього в роботiЯ от привiз його статтю, понесу в журнал, вiн сам- незабаром при?де зi сво?м проектом. Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списанi зошити. - Вiн багато чита", слуха? лекцi?, i вона, вона в усьому бере участь. Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у нашого Сашi! Вiн так змiнився, посолiднiшав, ти б його не впiзнала, вiн тепер серйозно, навiть iз захопленням працю?. Ти це бачила ранiше? Вiн серйозно вивча? справу перевиховання малолiтнiх злочинцiв. А якi в них цiкавi люди бувають! Я познайомився з нашими росiйськими художниками, чоловiк i жiнка Якобi, мiж iншим, як i нашi голубчики, невiнчанi. Подума?ш! У Парижi на це нiхто й уваги. не зверта?. А Машу дуже поважають скрiзь. Вона працю?. безупинно. Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього вiд не? не вiднiмеш. - Ти даремно так береш до серця, мамо. Сашi .нашому пощастило. Хiба тут вiн мiг би знайти таку подругу душi? - - А як його здоров'я? - упалим голосом спитала мати, Володя трохи посерйознiшав. - Ти ж зна?ш, мамо, у нього, певне, спадковiсть вiд батька, а легенями у нього негаразд, i дуже добре, що вони живуть не в самому Парижi, а в передмiстi, на свiжому повiтрi. Так, вiн хворий, ?? син, його божевiльна любов розслабила дужче його слабке здоров'я, а ??, ?? нема поряд iз ним. - Вона його любить? - спитала тихо мати. - О! - Володя знову прояснiв усмiшкою. - Я ж: тобi кажу, що я йому заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала i не кинулася виконувати, а коли йому зле - так усi ж ходять навшпиньках, вона не вiдходить вiд нього, а мамаша вже й не зна?, що приготувати, як побалувати. Серед близьких знайомих е дуже хороший молодий лiкар Карл Беннi, це ?хнiй друг i домашнiй лiкар. Вiн, звичайно, закоханий у Машу i коли хто в сiм'? хворий, то вiн i вночi прибiжить. - Закоханий! - зiтхнула мати. - Ну, в не? ж усi закоханi, - засмiявся Володя, - iнакше не може бути. Але для не? наш Бритька - принц, цар. - А вона для нього? - О, вона для нього божество, яке випадково опинилося на землi. Я присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тiльки .?? наполегливiсть примусила Сашу так працювати над собою, писати статтi, закiнчити проект. Ти ж сама зна?ш, вiя був досить байдужий до всього - робив, учився, бо так годиться. Ти ж сама зна?ш, навiщо обманювати себе? А зараз - вiн щасливий, .'розумi?ш, щасливий. Чи могла бути щасливою з такого щастя мати? ?й -було боляче, гiрко - i те, що стiльки прикрощiв завдали одне одному, i те, що це "щастя" виникло всупереч ?? бажанням i уподобанням, i навiть незважаючи на всi перешкоди, якi вона сама чинила, ?й було боляче, що син далеко, що вiн уже не може вважати ?? близьким другом, а iнша, чужа мати допомага? там, "балу?" його. ?й було боляче, що, власне ж, спочатку-вона так полюбила Марiю Олександрiвну, Машу, боже мiй - для ?? синiв вона - "Маша"! А потiм так обурилася на не?, чорнила ??, та нiколи, нiколи, нiде, нi вiд кого не чула, щоб та прохопилася б хоч ?диним лихим словом проти не?. ...Тепер вона так по-рiдному прийняла Володю. Може, це хитрощi? Та нi, якi? Не треба вже розпалювати притихлу злобу. Коли б ?й тiльки побачити Сашу, тiльки б побачити. I хай би вiн знав, уже в не? нема нiякого зла проти Марi? Олександрiвни. Ну, що ж? Щастя бува? рiзне, i народжу?ться воно не по писаних .законах. Тiльки б, його побачити, милого, смаглявого первiстка, схожого на Вадима. Так, вiн i вдачею, як Вадим. Це правду сказав Володя -лагiдний, тихий. I такий же однолюб. А Володя уже розповiдав Iполитовi щось веселе про паризьке життя, театри, художнi .виставки i на яких концертах вони були з Бритею i Машенькою. 14 - Ви тiльки гляньте на цього хлопця, - мовив Желiговський, iз любов'ю дивлячися на Тедзика. - Наче це не вiн розповiдав нам усiм про "рухавку", про ув'язнення в ки?вськiй фортецi i втечу шкереберть з надднiпровських гiр! Кiлька днiв побiгав по Парижу - i немов нiчого цього не було, а Юр'?вич уже клопочеться, як йому продовжувати медичну освiту, щоб не загубити часу, -поки вони в Парижi. А були ж поряд зi смертю. Тедзик трухнув чорними кучерями, блиснув синiми очима й проспiвав: Pomier Macek.pomier, Lezi juz па desce. Gdyby mu zagrali, Podskoczylby jeszcze. (Помер, помер Мацек, _ Вже лежить на лавi. _ В одну мить схопився, _ Тiльки-но заграли (польськ.)_ - Браво, Тедзику! - легенько заплескала в долонi Марiя Олександрiвна. - Я не знала, що ви спiва?те, я пам'ятаю, ви грали на скрипочцi в оркестрi старого Ландвера. U masura taka dusza, Gdy mu zagrac, To siе rusza. - (У хлоп'ячи така вдача:_ Музику почу? - _ У танок заскаче (польськ.) _ у вiдповiдь проспiвав далi Тедзик. - Почу?ш рiдну стару пiсню i наче знову на батькiвщинi, - журливо сказав Желiговськии. "От i весiлля справив, - подумала Марiя, - а який усе смутний". - Коли я чую народну пiсню, я не тiльки бачу знову все перед очима, я наче дихаю пахощами тамтешнiх дерев i квiтiв, - сказав замрiяно Фрiч. - Я чую в них дзюркiт наших руча?в. Вiн дуже любив музику, спiви. От i зараз до Желiговських прийшов iз сво?м знайомим композитором - нiмцем Мертке, який при?хав на кiлька днiв iз Швейцарi?. Наче весела й на?вна пiсенька Тедзика сколихнула у кожного далекi найнiжнiшi спогади, а вони ж були зв'язанi з рiдними пiснями, почутими з перших крокiв життя. I сьогоднi, завдяки ?м, вечiр у Желiговського перетворився на музичний, наче хотiлося кожному хоч трохи не забути, нi, про все те важке i страшне, що ско?лося i ко?ться, а втiшити, заспоко?ти душу й серце собi й друзям, як мати дитину, що забилася, вiдволiкти вiд болю, приголубити нiжними, простими словами. I цiлком природним було, що Йозеф Фрiч пiдсiв до рояля i, усмiхаючись, проспiвав упiвголоса: Pod nasima okny Тесе vodicka, Napoj mnи, ma mila, Meho konicka! (Пiд нашим вiконцем _ Тече рiченька, _ Напiй менi, мила, _ Мого кониченька! (чеськ.)_ Його знайомий, чистенький, гладенький, наче весь випрасуваний, панок, дивився так уважно й зосереджено, що Марi? здалося, вiн вiдбива? подумки такти i трохи супиться, коли, як у кожнiй народнiй пiснi, виконавець допуска? якiсь вольностi. Може, й не дивно, що пiсля всiх розповiдей прибульцiв iз мiсця кривавих подiй, пiсля постiйних сперечань, що доходили до сварок мiж молоддю з "Молодо? Польщi" та "центром" Мерославського, узгоджень та непогоджень з представниками "Землi i волi" раптом так усi потяглися не до войовничих або скорботних пiсень, що ще дужче б роз'ятрювали рани, а до милих, простих i навiть веселих, як усмiшка безтурботно? юностi. - Тепер черга за вами, Марi? Олександрiвно, - сказав Тедзик. - Тут уже пролунали i польська, i чеська пiснi. Я ж пам'ятаю, ви так добре спiвали вашi укра?нськi. Марiя не пересiла до рояля, вона тiльки встала й пiдiйшла до вiкна, глянула на дахи й вулицi Парижа - а що iнше вона могла побачити? Потiм повернулася до товариства, i кiмнату заповнили соковитi звуки ?? голосу. Лугом iду, коня веду - Розвивайся, луже! Сватай мене, козаченько, Люблю тебе дуже! I всi мимоволi почали всмiхатися, а обличчя пана Мертке аж витяглося, i вiн заблимав очима, як людина, що намага?ться щось збагнути, схопити, впiймати i - не може. - Наче знову в Немировi, - прошепотiв Тедзик. - Панi Марi?, я вже нiчого не можу, не хочу, крiм цих пiсень, вашого спiву. - Не зарiкайтесь, - засмiялася Марiя. - Нас тут ще пригостять вашими рiдними пляцеками. - Але ж ви ще поспiва?те? - спитав i Фрiч. - Подивiться на пана Мертке, вiн ошелешений. - Я дуже прошу фрау Марiю, - вклонився композитор. - Спiвайте ще, Марi?, - взяв ?? за руки Желiговськии. I вона спiвала ще й ще i веселi, i сумнi, i розпачливi пiснi Укра?ни. За скромною вечерею, що зiбрала приязна молода дружина Желiговського, дочка Адама Мiцкевича, Марiя помiтила, як серйозно про щось шепочуться Фрiч i Мертке. I, вже прощаючись, Фрiч сказав ?й: - Мила панi Марi?, мiй приятель пан Мертке дуже вас просить придiлити йому якусь годинку i наспiвати вашi укра?нськi пiснi. Вiн покладе ?х на ноти, напише акомпанемент. Розумi?те, яка це буде чудова й корисна справа! Вiн домовиться з вами й спецiально для цього знову при?де з Швейцарi?. Не пошкодуйте свого часу! Вона не пошкодувала... * * * Опанас знав з ?? листiв про цю справу. Марiя писала йому: "Вже нiмець той чепурний поклав 167 на голос. - Сто шiстдесят сiм - еге. Доводимо до 2ОО номера. Та й зараз би видавати треба, щоб уже привезти з собою друкованi". Так вона i в цьому листi писала, що збира?ться ?хати, тiльки пiдлiку?ться i пiснi до ладу доведе, ?й треба було по?хати. Можливо, до Петербурга вона по?де з Сашею? Про це вона не писала. Вона не писала нiчого про Меланiю Овдi?вну. Вона не писала, де житиме. Тiльки було в тому листi: "Вже ж я при?ду не за пiчкою сидiти та вареники ?сти, а хочу - не ?здити, - ходити iз села в село. Так менi дуже бажалося на?хати туди у свiжому, мiсяцi ма?, тодi, як "пiд гору. зелененько, по мiсяцю видненько, серденько!". Вона знала, щоб писати по-новому, ?й треба добувати там, вдома, побачити отих людей, почути дзюркiт рiдних поточкiв, вмитися водою з рiдних криниць. "Дуже й дуже багато ? в мене роботи у головi мо?й бiднiй, та здалеку я нiчого не можу робити. Вже дожидатиму. Тож прошу вас, знайте, що я не не хочу, а не можу я ?хати i дожидаю, як буде мога, то й по?ду зараз". I: вже частiше в листах зверталась до нього на "ви". Дивно було. Адже знала вона про Мела щю Овдi?вну, i знав Опанас, .що живе Марiя з Пассеком разом, - а все закликав вiн .?? при?хати додому i вона його питала в листах, може, вiн при?де до них побачитись iз хлопцем. "Мужу, мiй мужу, мiй невiрниченьку..." Бажала поговорити, все довести до ясностi, адже вже не було сподiвання на спiльне життя. Це вже було достеменно вiдомо. Але ж була i достеменна правда, коли писала, що хоче при?хати на Укра?ну. Особливо тепер. Коли спiвала для Мертке цi пiснi... i коли писала про них, знову зверталася до Опанаса, як до близько? людини, навiть у тому ж листi, що почала на "ви", "Ти багато-зна?ш людей, прошу, щоб зробили громадську складчину на той друк, - що зостанеться, коли зостанеться, од ?х дару, то пiде на друге таке добре дiло, а ?м увесь вiд видавцiв лiк пришлеться. Не занедбай ти цього дiла, прошу тебе так, аж серце мо? рветься. Щодня пропада? та пропада? щось - помремо, i те, що зiбрано нами, пропаде марно". Оце, мабуть, уперше вiдчула вона вiдповiдальнiсть не тiльки за сво? оповiдання, за сво? "писання". Вже майорiли частiше в головi думки, що ними подiлилася вона в Петербурзi з Надi?ю Бiлозерською. Про укра?нський журнал. Про книжки для дiтей з iсторi? Укра?ни. Може б, тепер Макаров i не засмiявся б припущенню: Марiя Олександрiвна - на чолi журналу! Поки що це був ?? перший крок, вона не могла не зробити його: покласти на музику й видати укра?нськi народнi пiснi. Тут, за кордоном, у Парижi. Як вона могла вiдмовитися вiд цього, коли вiдчувала, що може це зробити, а значить - мусить. Вона не тiльки спiвала для композитора Мертке, а й розвинула енергiйну дiяльнiсть, писала Опанасов", друзям. Першим - милим, незабутнiм, дорогим ?шевським: "Paris - Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis. Мо? дорогi друзi! Я прошу вас, допоможiть менi скiльки можете. Допоможiть ось у чому: я зустрiла тут одного композитора, котрий з мого голосу поклав на музику двiстi укра?нських пiсень, - знайшовся один видавець, який хоче тепер видати ?х за свiй рахунок, якщо знайдуться передплатники на видання заздалегiдь на 5ОО примiрникiв. Прошу вас, милi мо? друзi, поговорiть про це з вашими знайомими, чи не захоче хтось пiдписатися. Дуже прошу вас вiдповiсти менi про це. Видання вийде у восьми зошитах, кожен зошит на 25 пiсень. Цiна кожного зошита два карбованцi срiблом. Можна пiдписатися на всi вiсiм зошитiв одразу, а якщо кому важко на всi, то на перший або на два чи три перших. Нехай, хто пiдпишеться, грошi вам передасть i свою адресу, куди надсилати видання. Одержуватиме одразу, тiльки вийде зошит. Коли ви зберете все, що збереться, тодi надiшлете грошi на мо? iм'я". - ?й здавалося - усi зрадiють цiй справi! "Чи раду? вас це видання пiсень? Ви любили ?х колись - пам'ята?те? А я не можу заспiвати: "Чом, чом чорнобров" анi "Нiхто не винен, сама я", не згадавши вас, Аахена, багатьох дорогих сподiвань, що не здiйснилися, навiть економiста Станкевича". Вона всмiхнулася, пишучи це. "Нiхто не винен, сама я". Так, колись вона заспiвала i цю пiсню: Нiхто не винен - сама я, Що полюбила гультяя, Гультяя, гультяя. I коли дiйшла до слiв: ?сть у сусiда гарний син, Гарний син, гарний син, Там-то хороший, вражий син, Вражий син! Очi чорненькi, хоч дивись, Хоч дивись, хоч дивись. Хлопець до серця, хоч тулись, Хоч тулись, хоч тулись! - Юленька ?шевська жартома насварила ?й пальчиком, i вона злякалась, що почервонi?... Але все-таки й далi любила спiвати цю пiсню, i Саша любив, коли вона потiм, геть потiм - у Парижi, в Iталi?, жартома наспiвувала: Був у сусiдки гарний син, Гарний син. Там-то хороший, вражий син, Ах ти мiй, вражий син... Що поробиш - "хлопець до серця" - вона й притулилася! "Я рада виданню, - пише вона друзям ?шевським, - живить воно мене якось-то. От уже двiстi, навiть бiльше пiсень покладенi на музику. Я спiвала йому цiлi ранки понад два тижнi з одинадцято? до четверто? години. По двадцять пiсень iнколи щастило покласти. Вiн - цей пан Мертке, композитор, при?хав нарочито за пiснями iз Швейцарi? сюди i пробув тут два тижнi". * * * Понад двiстi пiсень... Марiя спiвала.. * * * Мама спiвала. Богдась повертався додому, чув ?? голос, i враз усi плани, увесь його хлоп'ячий клопiт вiдходили кудись далеко, i думки линули ген-ген за Сену, за Булонський лiс, за Париж. за Францiю.. Про що вiн мiг думати, коли мама спiвала? Зажурилась Укра?на, Що нiде прожити Витоптала орда кiньми Маленькi? дiти Найдужче вiн любив оцi пiснi про Укра?ну, запорожцiв, Кармелюка - мама й книжку про Кармелюка написала для нього, i ту стару пiсню любив вiн, що ще малим вивчив вiд Дорошенка "Ой, на гирi та Й женцi жнуть". А ще була сумна, тужлива до безкраю пiсня про чайку. Мама казала, що це також про Укра?ну. Ой бiда, бiда Чайцi-небозi, Що вивела ча?няток При битiй дорозi. I вiн, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсiм вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загонi повстанцiв i втiк з ки?всько? фортецi, як брат художника Якобi Павло, якого поранили в бою, а вiн теж був на боцi повстанцiв. А мама спiвала так розпачливо: А бугай бугу гне чайку в дугу... Не кричи, чайко, бо повiшу в лугу. Як не лiтати, як не кричати, Дiтки маленькi, а я ?х мати. Киги, киги! Злетiвши вгору, Тiльки втопитись в Чорному морi! Аж сльози пiдступають до очей Богдася. Хоч би нiхто його не побачив! Та раптом мама зовсiм змiню? мелодiю, i улюблена Богдасева весела пiсенька лине з вiтальнi, де сто?ть напрокат взяте пiанiно: А вже весна, а вже красна, Iз стрiх вода капле! Iз стрiх вода капле! Молодому козаченьку Мандрiвочка пахне, Мандрiвочка пахне! Ой, скiльки, вже тих пiсень зна? мама! Його найкраща, найрозумнiша, найкрасивiша у свiти мама! * * * Маша спiва? i спiва?... I де в не? сили беруться? I звiдки вона взяла всi цi пiснi? Параскева Петрiвна сiда? на кухнi. "Хай я потiм приберу - не треба грюкати посудом, щоб не заважати". Це привiд, ?й самiй хочеться послухати Мащу. Який у Машi гарний низький голос. Чому вона так сумно спiва?: Ой, глибокий колодязю, Золотi? ключi - А вже ж менi докучило, В свiтi горюючи. Вона щаслива тепер, ?? дочка? ?й добре з Сашею? А щось гризе материнське серце, коли виводить Маша журливо: Чи я в лузi не калина була, Чи я в лузi не червона була... Чи я в батька не дитина була. Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене замiж дали I свiт менi зав'язали. Така моя доля! Гiрка доля моя! Що ж тепер картати старе серце за Машине сумне дитинство, розкидане, розiрване по родичах? Хiба мати не розумiла - i замiж вона не вийшла-вискочила, щоб здихатися тих родичiв, i нiчого доброго з того не вийшло. Але нiколи докору матерi, нiколи, навпаки - тiльки щоб ?й, старiй, було добре та зручно. Так у Парижi, як i в Немировi. Що вона сама може сказати проти чемного, вихованого Олександра Вадимовича? Це ж не те, що ?? другий чоловiк, Машин вiтчим, бодай його не згадувати! Але ж чому, врештi, не взяти розлуку й не одружитись Машi й Олександру Вадимовичу? Отак - наче все тимчасове. I Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цi?? артистки. Кажуть, i дитя вже знайшлося. Нiчого незрозумiле. А Маша виводить: Болить моя головонька, Нiчим зав'язати. А далеко до родини, Нiким наказати... Заболить... "Машенька, дочка моя любая!" Ще не каже Параскева Петрiвна, що вже кличе ?? молодша дочка Вiрочка до не? ?хати. Хоч розiрвись матерi! "А все ж таки, може, час, щоб цей настирний нiмець дав перепочинок, а то й справдi занедужа?? Пiду запропоную ?м перекусити". * * * "...Мила моя, ?дина моя! Перша й остання. Я чую твiй голос - i нiчого менi бiльше не треба". Саша лежить у сво?й кiмнатi, трохи застудився, але ж вiн зна? - в перервi спiвiв Маша забiжить до нього й спита?: - Серце мо?, ти все слухав? Якi тобi найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збiрки? - Усе, усе до вподоби. Як ти пита?ш? - А може, цей спiв заважа? тобi задрiмати? У тебе вiд нього голова ще дужче заболить? - Ну що ти, менi це найкраще вiд усяких лiкiв, хiба ти не зна?ш? Слово честi, я сьогоднi себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти спiва?ш. Я вийду до обiду, я вже скучив за всiма Так добре, коли ми всi разом - То я ще кiлька пiсень доспiваю i тодi покличу тебе. Вона поправила подушку, поцiлувала швидко в очi, погладила спiтнiле волосся - знову жар! - i побiгла доспiвувати. I в-же лунало: . Ой не свiти, мiсяченьку, Не свiти нiкому, Тiльки свiти миленькому, Як iде додому А от цю, що вона почала зараз, вiн не чув ще вiд не?: Та бодай тая степова могила запала, гей! Де я вчора жито жала, вчора вечiр утеряла. Для нього кожен вечiр, кожна годин'а, коли вони не разом"утерянин-загублений". Ой, не говори ж нi до кого, говори зi мною, гей! Як не будеш, серце, говорити, - умру, серце, за тобою "Говори з ким завгодно, тiльки будь зi мною i не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Нi, я не думаю про це". Ой. я умру iзвечора, а ти умреш вранцi, гей! Та нехай же нас поховають з тобою в однiй ямцi' Та нехай же нас поховають i:хрест укопають, гей! Щоб усi люди здивувались, як ми вiрненько кохались! "Як ми вiрненько кохались", -пошепки повторю? Cauia * * * Раптом музика припиня?ться. Швидкi кроки. Гомiн. Вже з саду луна? задьористо Марi?н голос: При?хали три козаки Та всi три однакi. Питаються Марусеньки, У кигорiй хатi? - Фрау Марi?, я вас прошу, -долiта? голос пана Мертке, - ще оцю проспiвайте, одну цю. - Потiм! Потiм! Уже двадцять пiсень! Панове, подумайте, я двадцять пiсень сьогоднi проспiвала! - Он лишенько! Ми б ранiше при?хали послухати! - це голос Тедзика. - Я, як лейб-медик двору ?? величностi, вимага-ю припинити це знущання, так ви захворi?те, - це голос Карла Беннi. - Але ж хоч не спiвати, а розмовляти з нами ще можна? - це голос Сахновського. - Панове, до столу! - запрошу? всiх Параскева Петрiвна. Як це вона примудря?ться, скiльки б людей не було, зовсiм нежданих, усiх запросити, усiх пригостити? - Мамо, Олександр Вадимович теж хотiв вийти до столу. - От i добре, - щиро радi? стара. - Пане Мертке, я i вас не вiдпускаю. Богдасю, пiди за Олександром Вадимовичем. - Я сама покличу! - Марiя бiжить до Сашi. "Три козаки" зiтхають i з заздрiстю дивляться на дверi, в якi вона побiгла, потiм один на одного. Бувають же такi щасливi люди, як цей Олександр Вадимович! ...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив ?м. Пiдсвiдоме, не признаючись у цьому навiть собi. Вiн був i не старший, i не молодший за них, але ж вони були здоровi! Вони наче з повного розгону кинулися в життя, як з високого берега у бурхливу рiчку, i боролися з невпинними дужими хвилями, вiддаючися цiй боротьбi, i наче дужчали в нiй. I ?м не треба було повсякчас розраховувати сво? фiзичнi сили i дбати про збереження ?х. А вiн мусив жити так, наче йому вже одмiряно певний строк i вiн не ма? права забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось невблаганне й невмолиме нагаду? болем, простудою, кашлем, несподiваним жаром. Часто не хотiлося признаватися в цьому Марусi, хотiлося поводитись, як цiлком здоровому, молодому, i в цьому для самого себе було ствердження життя, i спочатку це ?? навiть обманювало - те, що пристрасть його навiть дужчала i ласки були нестримнiшi, невситимiшi. Вона радiла, що вiн любить ?? все бiльше й бiльше, що вона ще бiльше жадана, i вона радiла, що, наперекiр усiм прописним iстинам, любов не переходить у звичку, а навпаки, ?м усе здавалося - ?хн? життя тiльки-но почалося. I був ?й вiн ще дорожчий i ближчий, нiж перший час, i через цю свою шалену любов, i через те, що на очах вирiс, змужнiв внутрiшньо. Вона не думала про те, скiльки приклала до цього сво?х зусиль, сво?х бажань, ?й було радiсно, при?мно, що, коли вiн, нарештi, по?хав до Петербурга iз сво?м проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення i довiренiсть на ведення сво?х справ у редакцiях та з видавцями, пiдписання договорiв тощо. От тiльки оцi частi простуди. Оцей кашель. Оцей жар. I вона вже не радiла його пристрастi, i в той же час боялася образити, коли йшла до сво?? кiмнатки працювати або ?хала до Парижа. Вiн любив товариство, яке збиралось у них, адже це все були симпатичнi молодi люди, з ними завжди було цiкаво й легко, вони всi були тактовнi, послужливi, але ж вони були здоровi, i коли, зовсiм не пiдкреслюючи цього, хтось iз них - або Карл Беннi, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель, якого вiн увiв у дiм, архiтектор Павло Волков - хотiли прислужитися саме йому, йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що вiн хворий. Та це було зовсiм не так. Хоч вони йому "заздрили" (що вiн заздрить ?м - про це нiхто з них, звичайно, не думав), для них було цiлком зрозумiло: його щастя нiхто порушити не зможе. Як часто трапля?ться в молодих товариствах - вони всi були вiрнi рицарi сво?? королеви, а що ж поробиш, коли був у не? один обранець, щасливчик, якому можна тiльки безнадiйно заздрити! Було якось усталено само собою мiж ними усiма - в очi Марi?, навiть далеко частiше на людях, нiж наодинцi, вони говорили напiвжартома, напiвсерйозно якi завгодно палкi слова, комплiменти, одверто схилялись перед нею i нiколи не говорили про не? мiж собою в ?? вiдсутнiсть, крiм, звичайно, дiлових справ. I незважаючи на всi паризькi спокуси й принади, особливо звабливi для молодi, кожного з них у вiльний час тягло сюди, у Нель?. Тут можна було вiдпочити душею, якось освiжитися, а головне - завжди подiлитися сво?ми турботами, про все порадитись. I всiм було краще й легше, коли цей щасливий Олександр Вадимович не хворiв i в очах Марi? Олександрiвни не мигтiли неспокiй та тривога. * * * Пiснi, якi найдужче любив Богдась. Пiснi, якi найпроникливiшс сприймала мати. Пiснi, якi спiвались для Сашi. А ще були пiснi для себе. Нi, ?х не треба голосно спiвати. I цьому композиторовi вона ?х не наспiву?. Вони записанi в не? у книжечцi, давно ?х записала, там, удома... Iнколи спливають ?хнi рядки - i Марiя тихенько мугика? без слiв: Сама не знаю, де мiн розум дiвся, Що я на чужинi зосталася, Що на чужинi, як у неволi, Завше я плачу доволi... Це коли спливають у пам'ятi рiднi потiчки, луги та садки... 15 ...Срiбнi ложки також були вiдданi в заставу до ломбарду. Шура нiчого не казала Валерiю Iвановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала - у нього в кишенi лише кiлька су, аби перекусити вдень пiд час працi в майстернi. Настрiй у нього i без того поганий. На виставцi близький товариш пiдвiв одразу велику княгиню до сво?? картини i так заговорив ??, так забив баки, що та й не заходила до залу, де висить картина Валерiя. Звичайно, про купiвлю не могло бути й мови. Що ж ще закласти? У кого позичити? Салiас у Парижi зараз нема - по?хала вiддавати замiж дочку, та в не? Шура й не хотiла б просити. У художницько? братi?... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено картини, Валерiй нi за що не попросить. Це цiлком зрозумiло. Треба по?хати до Марковички. Правда, ?й уже виннi, але ж ?дина тут, у Парижi, близька ?й жiнка - Марiя Олександрiвна, в усякому разi, ?й не соромно i не незручно розказати, в якому вони станi опинилися. I треба ж, щоб Валерiй спокiйно закiнчив нову картину. Тiльки б у само? Марi? Олександрiвни були грошi. У не? теж нiколи не тримаються в кишенi. Та все-таки, коли при?хала мати, вони стали жити якось впорядкованiше, i до них завжди можна по?хати з Володенькою. У ?хньому будиночку у Нель? тiльки зрадiють малому. Вона вже не раз пiдкидала його туди на цiлий день, а сама ?здила в сво?х справах. Шура швидко почала одягати сина у "парадний" костюмчик. - Куди ви причепурю?теся? - спитав Валерiй Iванович. Вiн збирався йти до сво?? майстернi. - Я по?ду з Володенькою до Маркевичiв. Йому там добре буде погуляти в ?хньому садочку, - напрочуд безтурботним тоном вiдповiла дружина. - До речi, може, у Марi? Олександрiвни я позичу трошки грошенят, щоб якось дожити до тво?? стипендi?. - Хитруха! - по-доброму засмiявся Валерiй Iванович. - Ти б сказала так: я ?ду позичити грошi у Маркевичiв, а, до речi, Володя погуля? у них у садку. Зна?ш що, я не пiду зараз до майстернi, не хочу зустрiчатися зараз iз сво?ми вiроломними друзями. Я по?ду з вами i там попрацюю. Накидаю деякi етюди над Сеною! - Та це ж чудесно! Важко вигадати щось розумнiше, - аж застрибала Шура. - Володечка, мерщiй, з нами ?де тато! А в нас вистачить на дорогу? Туди й назад? - раптом спитала вона стурбовано. - Скiльки в тебе лишилося? - Вони обо? серйозно виклали все з гаманцiв. Шурочка перевiрила всi кишенi сво? i чоловiка i зосереджено порадувала весь дрiб'язок, який зiбрала. - От, цiлком вистачить i навiть на чашечку кави тобi, а Володю, звичайно, нагоду? Параскева Петрiвна. - Як i всiх нас, - засмiявся Валерiй Iванович. - Можливо, це не будуть трюфелi й курчата, але якi-небудь укра?нськi картоплянички вона вже зробить! - Зна?ш, чим бiльше я пiзнаю Марiю Олександрiвну, тим бiльше ?? люблю, - сказала Шура. - Нещодавно менi здалося, що вона змiнилася до мене, якась була холодна й замкнена, i я так засмутилася, що нашi вза?мини псуються. - Чуднi жiнки, - знизав плечима Валерiй Iванович, - хiба в не? не могло бути сво?х непри?мностей, адже в не? стiльки роботи, турбот, та, може, в не? просто щось не виходило з ?? новою повiстю. Я ж розумiю. Коли щось у мене не виходить, як я замислив, я ладний на всiх кричати, кожна дрiбниця драту?, так i побив би усiх. - Ну, це ми з Володенькою зна?мо, коли у тебе не виходить. - Наче я колись бив кого, - обурився Валерiй Iванович. - Я дома й виду не подаю. - Аякже, - засмiялась Шура, - тодi тобi й на очi не потрапляй; i Володя погано вихований, вередун, i до мене всi залицяються, i я з усiма кокетую, i вже домовилась утекти з Павлушею. Усi виннi, все поста? проти тебе, не да? працювати! Але зараз давай нiчого не згадувати. Подума?ш, важниця, нема грошей! Це вже нiяк не мусить псувати настрiй. Хiба вперше? ?дьмо швидше! I ти ж зна?ш, як залюбки купують тут невеличкi пейзажi! Ти нiчого не забув iз сво?х причандалiв? Палiтра? Пензлi? Фарби? - Вона уважно все перевiрила, i за це Валерiй Iванович не мiг не обняти й не поцiлувати свою красунечку Шурочку, яку, нiде правди дiти, ревнував до всiх художникiв, а найдужче до свого молодшого брата Павла. Той все-таки для Шури з'явився в ореолi героя. Та зараз не хотiлося про це думати. Треба було дiйсно десь розжитися грошима, щоб дотягти до стипендi?. * * * - Ой, якi милi гостi! От добре, що вибралися до нас! Володенько, як ти вирiс, пам'ята?ш бабу, пiзна?ш? - вiта? радiсно Параскева Петрiвна i бере на руки хлопчика. - А Марiя Олександрiвна дома? Невже по?хала до мiста i ми розминулись? - Дома, дома! - Та враз привiтне обличчя Параскеви Петрiвни набира? яко?сь поважностi, значимостi, i вона конфiденцiально повiдомля?:Машенька позу?, ?? малю? Карл Iванович Гун-. Ви таки умовили ??, аж нiяк не хотiла! Справдi, ?? нарештi умовили, й найдужче вплинуло те, що довели: Гуну неодмiнно треба до наступно? виставки зробити ?? портрет. Портрет вiдомо? письменницi - це ж буде чудово! Вона його просто виручить! - Машенько, до нас гостi! Олександра Микола?вна, Валерiй Iванович i Володечка мiй. - Я чую, чую! Карле Iвановичу, бога ради, перепочинок, я i так довго сидiла, як статуя, i ви без перерви працю?те, - почули Якобi голос Марi?. А от i вона вийшла на ганок. - Нi, ви подивiться тiльки на мене! Карл Iванович запевня?, що я обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платтi й сидiти в малинових оксамитових крiслах. Суцiльний оксамит! Я - i оксамит, - знизала вона плечима. - Мама була в захопленнi вiд цi?? думки i швидко спорудила менi таке вбрання! Я не винна, ?й же богу! - Вам дуже личить, - заспоко?в ?? Валерiй Iванович. - Гун добре вигадав. Карле, менi можна подивитися? Ти дозволя?ш? - Ну, звичайно. Тiльки ти менi обов'язково скажи, як виходить, чи добре пада? свiтло? - Чудесно! Тiльки не переборщуй у промiннi. Шурочко, iди поглянь. Марi? Олександрiвно, звичайно, так i треба було - вашi золотистi коси i чорний та малиновий оксамит. - Менi зда?ться, головне не це, - тихо мовила Шурочка. - Ви трохи, ледь-ледь усмiха?тесь нам, а дума?те щось сво?, про що не скажете. - Ну, просто Джiоконда! - засмiялася Марiя. - Мамо, у нас перерва - i ти нас чимось нагодуй. Тiльки попереджаю, ми трохи на декохтi, i мама вже згаду? нашi немирiвськi улюбленi страви. - Признатися, i ми про це мрi?мо, - заявила Шура. - Валерiй не може спокiйно згадувати нi ваших картопляникiв, нi вареникiв. А ми самi на такому вже декохтi, що й висловити важко. - Але говорила вона про це весело. Художники сiли в садочку покурити пiд ?диним, але таким розлогим гiллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку пiд зеленим дахом. Та поряд були сади, Булонський лiс, вiяло рiчним повiтрям iз Сени, i було б зовсiм добре, коли б не треба було говорити про грошi. Але чоловiки надали цю при?мнiсть жiнкам. I Шурочка одразу одверто сказала, що основна причина ?хнiх вiдвiдин - необхiднiсть позичити грошi. Обличчя Марi? посмутнiло. - Що ж робити? Повiрите, в нас у самих нiчогiсiнько нема? зараз. Добре, що мама вигаду? неймовiрнi способи, як нас усiх прогодувати. Я вже давно чекаю, що надiшлють гонорар за мо? першi "Листи з Парижа", але все не надсилають. - Менi дуже прикро, що i я вам додала непри?мностi, - сумно сказала Шурочка. - Треба знайти якийсь вихiд, - замислилась Марiя. - Просто не знаю, що й робити. Я навiть посуд наш заклала, у нас були срiбнi ложки, ножi й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсiм простi, дешевi. Валерiй спочатку здивувався, а потiм нiчого. "Аби було що ними ?сти", - сказав. Та коли нема чого... - Ой, зна?те що, - враз прояснiла Марiя i простягла перед себе обидвi руки, - бачите? - Що? Бачу вашi руки, - здивувалася Шура. - А на руках? От бачите - обручка, це справжня золота обручка. Правда, вона менi дуже, дуже дорога. Ви зна?те, ?? подарували менi в Петербурзi земляки-укра?нцi, коли вийшла моя перша книга "Народнi оповiдання", а вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Вiн сам i вибрав. У мене зараз нема нiчого дорогого, нiяких дорогоцiнностей, крiм цi?? обручки. Але ?? можна закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить грошi, я чи ви, - той i викупить, обов'язково викупить. Я ?? майже нiколи не ношу. Це для портрета, Карл Iванович упросив мене надiти. Але я ?? дуже бережу, це ж Шевченкiв подарунок! - Вона з любов'ю милувалася обручкою. - Нi, нi, я не вiзьму, - заперечила Шурочка. - Така дорога з усiх поглядiв рiч! - Вiзьмiть! Це ж на кiлька днiв. У вас же дитина. У скрутну хвилину я колись ?? також заставляла, - призналася вона. - I завжди думала: "Це менi мiй "батько" Тарас Григорович допомага?!" I сама простежу, щоб викупити сво?часно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо! - Менi просто нiяково, - збентежилась Шура. - Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти труднощi, треба це зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи, не терзаючи себе, простiше дивитися. - I помовчавши, додала: - Хай уже терза? нас справжн? лихо, яке не можна перемогти, на нього треба берегти сили! - вона зiтхнула. Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марi?. - А як же портрет? - занепоко?лась Шура. - А вiн уже мо? руки закiнчив, слава тобi господи! Казав, що з ними бiльше мороки, нiж з головою - нiяк не мiг ?м пози вигадати, i туди, й сюди примiрював. Звичайно, голову так крутити та примiрювати не можна, - засмiялася вона. - I ходiмо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь. - Я помiтила! Але справдi в ньому чудово. Он Параскева Петрiвна виносить частування на столик пiд деревом! I самовар! - зрадiла, як дитина, Олександра Микола?вна. - Зовсiм як у родичiв на дачi! - Он i Богдась iде з риболовлi! Богдасю, - гукнула Марiя, - може, ти щось уловив цього разу? Справдi, дивiться, у нього якась рибина. Мамо, ти засмажиш нам на снiданок! - Бабусю! Мо? трофе?! - простяг Богдась двi нiчогенькi рибинки i втомлено, але задоволене присiв на лозяному стiльцi. - Богдась! Не ворушись! - раптом закричав Якобi. - Я зараз накидаю ескiз, можна зробити чудесну картинку: "Повернення з риболовлi". Поки Параскева Петрiвна готу?, ти посидь от так, i вудки хай коло тебе, не чiпай ?х! - Я пiду покличу Олександра Вадимовича, - сказала Марiя. - Хiба вiн удома? - здивувалася Шура. - Я думала, в Парижi працю?. - Нi, вiн щось погано почува?ться, застудився, кашля?, але мама його майже вилiкувала. - Вiн так часто хворi?, - зi спiвчуттям мовила Шура. - Це добре, що ви тут живете. - Так, нам тут дуже добре, - сказала Марiя. Але в очах був сум i неспокiй. 16 З Iваном Сергiйовичем тепер бачилися зовсiм рiдко. Iван Сергiйович зовсiм змiнив сво? оточення. Вiн тепер часто зустрiчався з французькими письменниками: Флобером, Гонкуром, Доде, бiльшiсть часу проводив у Баден-Баденi, де оселилася сiм'я Вiардо i де Iван Сергiйович будував поряд з ?хньою вiллою комфортабельну свою. Полiнька уже вийшла замiж i жила не в Парижi. Його слава письменника набувала в ?вропi все бiльшо? сили, але, незважаючи на все, вiн лишався тим же напрочуд скромним щодо себе i таким же доброзичливим i турботливим щодо сво?х собратiв по перу. Навiть особистi смаки не вiдiгравали тут ролi. Що з того, що йому не подобалася перша книга нового роману Толстого "Война и мир", що з того, що вiн сам казав про Толстого: "Я його поважаю, але бути з ним у однiй кiмнатi якось незатишно". Разом з цим Iван Сергiйович переконливо твердив, що Толстой - це неперевершений, найбiльший талант, величезна сила тепер у Росi?, i турбувався про переклади толстовських творiв за кордоном. А що вже до меншо? братi? - вiн, як i ранiше, клопотався за всiх i кожного, часто помиляючись в оцiнцi. Але ж ще устами святого Петра мовив Данте в "Божественнiй комедi?", що краще помилитись, пустивши до раю, нiж помилитись, не впустивши. Iван Сергiйович усе ж таки побував у Марi? в Нель?. Навiть одного разу, не заставши ??, довго чекав i розмовляв з Параскевою Петрiвною. Вона спочатку трохи збентежилася - Тургенев при?хав до них! I як навмисне Машеньки нема! Така прикрiсть! Але Iван Сергiйович заспоко?в ??, запевнивши, що залюбки почека?, i Параскева Петрiвна навiть розбалакалася з ним. Вона не знала про всi мiнливi нюанси вза?мин дочки та Iвана Сергiйовича. ?й було тiльки вiдомо, що Тургенев завжди протегу? Машi i завжди чим може допомага?. Не дуже, а все ж таки майнуло в ?? словах, що хоча все добре i вона сама дуже рада, що при?хала, проте Маша тягне все на собi. Опанас Васильович за сина зовсiм не дба?, i дуже шкода ?й бiдну Машу. Потiм, немов сама злякалася, що наговорила, може, зайве, почала вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати. Тургеневу все це було не новиною... На жаль, коли Марiя при?хала з мiста, йому треба було вже повертатися. Марiя пiшла його проводжати до омнiбуса. Вони не торкалися болючого питання - його осоружного виклику до Сенату. Марiя розпитувала про знайомих лiтераторiв, петербурзькi новини. - Збираюсь, збираюсь сама по?хати, все щось заважа?, - мовила вона, наче думаючи про щось iнше. - Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж зна?те, я залежу вiд Петербурга, i це все таке весь час непевне. Вже ж "Основа" не iсну?, але й з росiйськими журналами без особистого зв'язку трудно, - призналася вона, пiдвiвши голову й глянувши в очi. I хоча давно вже зникло для нього чарування, що вiдчував вiн колись, буваючи з нею, проте знову заговорило якесь почуття товарисько? доброзичливостi, бажання допомогти. - Вам треба бiльше увiйти в життя лiтераторiв Парижа, спробувати тут налагодити зв'язки, мати постiйний заробiток, щоб не залежати вiд наших невiрних редакцiй та журналiв i, головне, вiд змiн нашого петербурзького клiмату. Я познайомлю вас з вiдомим видавцем П'?ром-Жюлем Етцелем. Не можна уявити собi сучасно? французько? лiтератури без цього славного старого. Вiн видавав Жорж Занд, Вiктора Гюго, вiн ?х вiрний друг, переконаний республiканець. З приходом Наполеона "малого" навiть був деякий час у вигнаннi. Я лише в останнi роки познайомився з ним, обiцяв перекласти росiйською мовою казки Перро i написати до них передмову. Старий Етцель i сам письменник. Пише для дiтей пiд iм'ям П'?р-Жюль Сталь. Ви так добре володi?те французькою мовою, i коли вже волею долi залишилися тут - треба використати цей час. Понесiть йому сво? казки для дiтей. Перекладiть кiлька французькою мовою для ознайомлення. * * * Вона поглянула на нього, як на "старого". Коли вже Тургенев у сво? сорок сiм рокiв завжди говорить про старiсть, то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти? О боже мiй, господи! Це ж i вона вже розмiню? свiй четвертий десяток!.. ?й минуло тридцять. Вона також стара?.. Нi, нi. Герцен казав, що справжн? життя жiнки почина?ться пiсля п'ятдесяти! Вона не раз згадувала це, смiючись... ?й ще далеко до старостi!.. Елегантний, з благородною осанкою чоловiк, справжнiй француз. Волосся трохи посивiле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не псують зморшки. Воно могло б видатися навiть строгим, гордовитим, коли б не добрi очi. Вiн чемно запрошу? сiсти, уважно дивиться на жiнку, про яку говорив йому цей прекрасний росiйський письменник Жан Тургенев. Жiнка молода... Вродлива? Щось бiльше за вроду. У повному жiночому розквiтi. Що за дурниця вживати визначення "бальзакiвський вiк" для жiнок пiсля тридцяти рокiв? Саме пiсля тридцяти жiнка розквiта?. Хiба його не любили жiнки цього вiку? Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою. В нiй нема ?хньо? грайливостi й кокетування. - Я зробила переклад свого твору "Кармелюк" французькою мовою, - говорить вона. - Поки що це просто як пiдрядник, аби ви зрозумiли самий змiст. Коли твiр пiдiйде для вас, тодi я попрацюю над ним досконало. Крiм жiночо? принадностi, видно, що це дiлова роботяща людина, видавець цс одразу розумi?. З такими при?мно мати справу. - Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спiльну мову. Його диву? якийсь на?вний погляд ?? великих сiрих очей, коли вона говорить досить стримано про сво? книги, наче сама диву?ться, що написала ?х, i раптом, коли згаду? про сво?х видавцiв, у цих очах i в куточках губ мелька? лукава смiшинка. I це враз перекону? Етцеля, що не така вже проста ця жiнка, i йому хочеться ближче познайомитися з нею. Вiн мимоволi внутрiшньо пiдтягу?ться, як кожен пiдстаркуватий чоловiк у присутностi привабливо? молодо? жiнки. Люб'язно, але в межах загальновживано? чемностi, вiн повторю?, що постара?ться ?й стати у пригодi, адже вiн чув про не? вiд Жана Тургенева. Дiйсно, при?мно було б знайти спiльну мову i бути зв'язаним роботою з цi?ю укра?нською письменницею. - Я прочитаю i напишу вам. Ваша адреса, мадам? Вiн потиснув ?й руку, i Марiя пiшла вiд нього пiдбадьорена. Справдi, як добре було б зв'язатися з журналами, редакцiями гут, у Парижi. Вона залюбки перекладатиме з французько? i може перекласти деякi сво? твори французькою мовою. Адже все склада?ться так, що ?й треба лишатися в Парижi на невiдомо який час. Куди ?й повертатися? Пiсля розгрому польського повстання, арештiв, закриття "Основи", циркуляра мiнiстра Валу?ва, який закреслював укра?нську мову, лiтературу, самий народ, пiсля арешту Чернишевського, його брутально? громадсько? страти й заслання, становище лiтераторiв жахливе. Що ?? там чекало на батькiвщинi? Та й де? Про Чернiгiв уже не було й думки. Власне, яке вона мала право чекати вiрностi вiд Опанаса? А втiм, щось щемiло. Як кожна жiнка, вона, навiть не признаючись собi, вважала, що для чоловiка незамiнна й незабутня... Вона навiть на?вно була певна, що й Дорошенко нiколи не одружиться, хоча сама пропонувала висватати його за когось. Вiн тодi обурювався... А в Опанаса вже й дитина ? з тi?ю спiвачкою... Марiя нi з ким не говорить про не?, i навiть коли при нiй при?жджi з рiдних мiсць щось легковажно починають натякати й розповiдати, вона припиня? це базiкання. Та "на кожен роток не накинеш платок". Ну, що ж, хай буде щасливий бiдолага Опанас! Вiн же хороша людина, тiльки характер нестерпний. О боже, як могла вона витримати стiльки рокiв! ?й зда?ться життя з ним якимось доiсторичним перiодом. Справжн? життя почалося з Сашею. Швидше, швидше в ?хнiй маленький будиночок над Сеною! Вона розповiсть йому про вiзит до Етцеля, i вiн радiтиме, може, ще й дужче за не?, бо це ?? ще мiцнiше прив'яже до Парижа. Адже вiн також не зна?, що його чека? на батькiвщинi, як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарiзно, тепер про це не могло бути й мови. Так. Це був тiльки пiдрядник, нашвидку зроблений, щоб вiн, видавець П'?р-Жюль Етцель, ознайомився зi змiстом. I те, що вiн читав зараз, було таким далеким, i незнайомим, i дивним. "Хто бував на Укра?нi? Хто зна? Укра?ну? Хто бував i зна?, тон нехай згада?, а хто не бував i не зна?, той нехай собi уявить, що там скрiзь бiлi хати й вишневi садки, i весною... весною там дуже гарно, як усi садочки цвiтуть i всi соловейки защебечуть..." Вiн чита? i мимоволi усмiха?ться. Спочатку тому, як недоцiльно обрала авторка цей свiй твiр: хто ж зна? тут Укра?ну? Але чита? далi маленький вступ i раптом уявля?, як ця жiнка з русявими косами вночi сидить бiля вiкна маленького домика пiд соломою i слуха?, як дерева ростуть, як рiчка тихо лелi? i як солов'? почали перегукуватися, перегукуватися, а потiм усi разом защебетали i все заглушили... I вiн уже всмiха?ться не з дивного бажання письменницi почати з цього твору, а вже якось пiдсвiдоме те все уявляючи. Вiн зачитався. Яке те все було далеке, i всi звича?, i вдачi, весь побут незнано? кра?ни - певне, вона, авторка, дуже ?? любить, коли так вималювала все, i, певне, суму? за нею, бо немов проспiвала якусь баладу. I вiн згадав, як сумував за сво?м кра?м, за сво?м Парижем, коли опинився у вигнаннi. Вiн змушений був покинути Париж у 1852 роцi, адже вiн, республiканець, гарячий, завзятий, був енергiйним полiтичним дiячем, займав посади в мiнiстерствi iноземних справ, морському мiнiстерствi, був генеральним секретарем кабiнету. Але коли владу захопив цей пiдступний, вiроломний Наполеон III - "малий Наполеон", як назвав його Вiктор Гюго, пiсля цього ганебного перевороту скiльки друзiв Етцеля i вiн сам опинилися у вигнаннi! Його улюблений Вiктор Гюго пiд чужим iм'ям теж пере?хав спочатку до Брюсселя, де влаштувався i Етцель. Та потiм Гюго пере?хав на острiв Джерсi, а потiм Гернсей. Гюго й досi у вигнаннi, вiн не захотiв повертатися i пiсля оголошено? амнiстi?, поки, як казав вiн, "у вигнаннi свобода". Там, над океаном, народжуються його полум'янi твори. Його блискучий памфлет "Малий Наполеон", його вiршi, зiбранi у книжцi "Вiдплата", видав Етцель так само. як i першi його романи. Етцель пiсля амнiстi? не так давно повернувся до Парижа. Вiн вважав, що як видавець-а вiн був природженим видавцем, - вiн бiльше зробить для батькiвщини. Йому писала про це i Жорж Занд, старий його друг, що вiн мусить при?хати працювати тут. I це не зрада його республiканських iдеалiв. Його просвiтительська дiяльнiсть повинна бути в нього зараз на першому планi. Справдi, вiн був природжений видавець, винятковий видавець. У чому талант видавця? Вiдчути, що потрiбно народу. Вiдчути Iвсi передовi iде? доби - де б вони не народилися, в якiй кра?нi, яко? б мовою не були проголошенi - i якнайшвидше перекласти рiдною мовою, i зробити здобутком сво?? культури, i, найголовi яiше, вiдчути талант у скромному молодому письменнику, i, пiшовши на риск, пiдтримати його. Згуртувати навколо видавництва письменникiв, художникiв, обов'язково й художникiв, i в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки i завжди було спроможним пiдтримати того автора, який через будь-якi причини перебува? в матерiальнiй скрутi. Дати можливiсть йому працювати. Нещодавно принiс йому несподiваний роман не вiдомий нiкому Жюль Верн. В романi дивно переплетенi наука й фантастика, i все осяяно благородними, гуманними пошуками вчених, дослiдникiв, мандрiвникiв, i все викладено в гострому сюжетi. Син Етцеля Жюль-Жюль, пiдлiток, прочитав не вiдриваючись. Етцель-батько переконаний: книги Жюля Верна читатимуть i дорослi, i молодь, i дiти! Як вони поширюватимуть кругозiр кожного пiдлiтка, прилучатимуть до новин науки i виховуватимуть бажання невтомно? працi, пошукiв. Вiн уклав i пiдписав з молодим Верном договiр, - на двадцять рокiв! По роману в рiк! Невже вiн помилиться? Нi, нiзащо! Вiн вiрив у свiй талант видавця. Яка шкода, що це оповiдання чи невеличка повiсть укра?нсько? письменницi аж нiяк не матиме успiху у французьких читачiв! Але ж як вона написана! Недарма старий Етцель замрiявся i деякi рядки перечитав кiлька разiв... I потiм... З цi?? повiстi видно, яким повiтрям диха? молода жiнка, i йому, старому республiканцю, прогресивному просвiтителю, це при?мно. Саме тепер вiн узявся до органiзацi? журналу для дiтей та юнацтва: "Magazine d'йducation et de rйcrйation" - "Журнал виховання та розваг". Вiн розмовляв уже з приводу цього з багатьма письменниками, яких би хотiв залучити до участi в журналi. I не тiльки для "rйcrйation" - найкращих письменникiв, але й для "йducation" - вчених. Поряд з письменниками Мало, Шатрiаном, Еркманом, Лорi, Лабуле, звичайно, вiдкритим тепер Жюлем Верном, в журналi мелькають iмена старого друга-республiканця, мандрiвника, який теж зазнав вигнання, географа Елiзе Реклю, молодого талановитого астронома Камiла Фламарiона, хiмiка Сент-Клер-Девiль та iнших. А iлюструватимуть журнал Густав Доре, Жан Гренвiль, Альфонс Деневiль, Жорж Ру та всi здiбнi талановитi художники, якi щиро вiдгукнулися на таку потрiбну цiкаву справу. А що, як у журналi вiзьме участь i ця укра?нська письменниця? Що з того, що саме ця повiсть непридатна - але ж .не тому, що вона не талановито написана, а просто надто далека сво?м змiстом i тому не матиме успiху, а перший виступ повинен бути вдалим. Вона також зможе перекладати росiйською мовою тi французькi книги, що вида? тут Етцель, адже його "контора" зв'язана з "конторою" Вольфа й iншими видавництвами у Петербурзi! Це було б вигiдно для обох сторiн. Марiя навiть не сподiвалась так швидко одержати вiдповiдь. "Мадам, я прочитав рукопис, який Ви менi залишили. Талант автора для мене поза всяким сумнiвом. Книга ма? безперечну значимiсть, але постатi й звича?, якi в нiй змальованi, дуже далекi вiд нашо? французько? дiйсностi, а тому менi зда?ться недоцiльним починати саме з цього твору. Треба, щоб Ви знайшли серед Ваших речей таку, яка б не була надто далека для нашо? публiки. Вибiр першо? книги ма? дуже велике значення для Вас, для Вашого успiху у Францi?. Те, що Ви зробили у Вашому оригiнальному рукописi, перекону? мене, що й у Францi? Ви можете стати письменником такого ж рангу, яким Ви ? без сумнiву у Вашiй Росi?..." Вiн просив прийти ?? в четвер, себто позавтра, - швидко вирахувала вона, - об одинадцятiй годинi ранку, а коли вона не зможе, вiн готовий прийняти ?? i в п'ятницю, i навiть у суботу, тiльки, щоб вона заздалегiдь повiдомила. Вiн хотiв би в першу чергу з'ясувати, якi ?? твори можна взяти для видання у Францi? для дiтей, та дiзнатися взагалi про ?? плани та задуми. Вiн просив про це одверто розповiсти, бо хоче спробувати прокласти ?й лiтературний шлях тут, у Францi?. Лист був дiловий i в той же час вселяв надiю, незважаючи на т