е, що перший твiр, який вона лишила видавцю, вiн не мiг використати. Вона розумiла - надто все було далеке вiд Францi?. Вона зупинилася саме на ньому, бо всi дуже хвалили його, але ж, справдi, хто б зрозумiв ?? Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого комплiмента написав, що талант автора для нього безсумнiвний i що вона й у Францi? може стати достойним письменником. Вона про це й не думала, коли йшла до Етцеля. Хоча б мати якийсь заробiток i тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить ?й i шлях ?? не буде гладким та легким. Хiба вона зляка?ться роботи? Марiя сiла за переклад французькою мовою двох сво?х казок для дiтей - "Дев'ятеро братiв-розбiйникiв та десята сестричка Галя" i "Невiльнички", казки, присвячено? Богдасевi, яку вiн дуже любив. Вона зробила переклад швидко й легко, адже сама була господаркою сво?х вигадок, образiв, сюжету. Було цiкаво перекладати, але ж коли вона наче оглядалася на все, що оточувало тут, на друзiв-ровесникiв Богдася, на всi умови життя - вона починала боятися, що й цi казки надто далекi для французького юного читача. Вона й сама не знала ранiше, як усiм корiнням зв'язана вона з тою далекою землею, що звалася "Укра?ною"! I в той же час ?й не хотiлося дуже перероблювати, пристосовувати. ?й хотiлося, щоб тут пiзнали про незнану Укра?ну, знали, що ? такий одчайдушний народ, ? такий могутнiй Днiпро й надднiпрянськi гори, i чудовi лiси й степи. Цi казки виходили вже росiйською мовою у ?? власному перекладi, i навiть строгий Салтиков-Щедрiн похвалив ?х. Вiн писав: "...вважа?мо, що читання ?х дасть користь. Не зле вводити дiтей у свiт справжнього героя i нефантастичних нестаткiв; не зле малювати перед ними постатi трохи суворi, але чеснi й сильнi на зразок Остапа у "Невiльничцi". Значить, головне ?? бажання досягнуто. Вiн, суворий Михайло ?вграфович, схвалю?, що в творах для дiтей вона не пiшла звичайною дорiжкою багатьох письменникiв. З якою втiхою читала вона з самого початку його статтi: "Ми взагалi без особливого захоплення дивимося на велике поширення у нас так звано? дитячо? белетристики, але вже якщо участь ?? в справi виховання внаслiдок рiзних умов визна?ться необхiдною, то дума?мо, що казки Марка Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, нiж так званi моралiстичнi оповiданнячка, якi становлять теперiшнiй фонд нашо? дитячо? лiтератури i в яких розказу?ться, що Ваня був грубiян i за це його не пустили гуляти пiсля обiду, а Маша була розумненька i за це ?й дали яблуко". Звичайно, були й серйознi зауваження, над якими треба було серйозно замислитись. Може, вiн був правий, коли писав, що "спочатку драма, а потiм водевiль", i туркiв у казцi вiн назвав "балетними". Але ж основнi ?? задуми зрозумiв такий вимогливий критик! Марiя уже не хотiла вiдбирати час у Етцеля i просто надiслала йому цi казки, схваленi Щедрiним, на rue Jacomb, де була його квартира, така вiдома усiм письменникам. Етцель i цього разу не затримав вiдповiдi. О! Це був зовсiм не Василь Бiлозерський, який мiсяцями не мiг ?й вiдповiсти. "Chиre madame! - вiн уже ?й як знайомий писав: "дорога мадам", - я прочитав "Галю" i "Невiльничку" i вважаю за можливе надрукувати в журналi першу з цих двох речей". Марiя полегшено зiтхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок - половина дiла! "...З другою казкою важко..." - а другу вона любила дужче! Ну, нiчого. "Там ? прекраснi мiсця напочатку, але не наприкiнцi. Для нас вона надто "чужоземна", навiть трохи дикувата. Все це менi зда?ться дуже гарним i цiкавим, але така нацiональна сво?рiднiсть може пiти на шкоду якостi твору й зробити його доступним лише невеличкiй кiлькостi французьких читачiв". У глибинi душi ?? радувало, що у творах, написаних тут, не загубилась "нацiональна сво?рiднiсть", але, звичайно, треба подумати ще над добором для перекладiв. Етцель радив, як професiонал-письменник i видавець: "Хотiв би я, щоб у "Галi" рiшення братiв стати розбiйниками було наслiдком фiзичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати навiть найзлочиннiшi рiшення, викликанi почуттям помсти. Якщо цього не буде. Вашi дев'ятеро братiв перестануть цiкавити в ту хвилину, як тiльки вони стануть розбiйниками". Може, справдi, те, що цiлком зрозумiло у нас, тут потребу? iншого висвiтлення i виправдання? Вiн пише: "У мене одна мета - зробити Вас популярною у Францi?. Ви передасте менi все, що перекладете. Я краще, нiж Ви, вiдберу, що може пiдiйти... В усьому цьому, що я написав, не шукайте вiдтiнкiв, якi можуть Вас розхолодити. Я видам книгу Ваших творiв, це безперечно, але туди мусять увiйти речi, що найбiльше пiдходять для французьких читачiв". Вiн повiдомляв, добрий Етцель, що написав листа видавцевi Вольфу у Санкт-Петербург з приводу ?? перекладiв з французько? мови - книжок, що друку? тут вiн. Вiн певний, що днiв за вiсiм-десять одержить вiдповiдь. "Я буду щасливий, якщо Ви вiзьметеся за переклади, якi не потребуватимуть у Вас велико? затрати творчих сил, i хотiв би поспраижньому допомогти Вам". Нi, вона не шукала нiяких вiдтiнкiв у його одвертому листi. Вона й не хотiла б ?х шукати, щоб справдi не охолонути. Марiя хапалася за цю можливiсть працювати в Парижi й не ображалася на його зауваження i поради до казок, як нiколи не ображалася на зауваження Iвана Сергiйовича. Вона була вдячна за його готовнiсть допомогти. I ще не розумiла, що вiн писав не з формули чемностi i не для годиться "я буду щасливий", "я хотiв би по-справжньому допомогти Вам"... Чим частiше вiн бачився з Марi?ю, тим дужче йому хотiлося бачити ??, разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити. Вiн подарував ?й останнiй - на той час останнiй - роман Вiктора Гюго, який щойно вийшов i яким усi зачитувались - "Les Misйrables" - "Знедоленi", й розповiдав ?й про живого сучасного бога лiтератури, як його примусили покинути Джерсi, i з маленького скелястого острiвця Гернсей в океанi вiн кида? сво? грiзнi слова, й наче всi вiтри, розносять ?х по свiтах. - Ви зна?те, його лист був надрукований у першому номерi "Полярной звезды", яку видавав наш Герцен у Лондонi, а нещодавно в "Колоколе" було звернення Вiктора Гюго до полякiв, - каже Марiя. - О, ваш Герцен! - з шанобою вимовля? Етцель. - У вигнаннi, коли ми читали його славетний "Колокол", - ми вiдчували тiсний зв'язок незламного братства: Гюго - Герцен - Гарiбальдi - Мадзiнi... Це не давало нам схилитися i загубити вiру. Вiн розповiда? Марi? про побут Гюго, його сiм'? на цьому самотньому острiвцi, про його вiрну кохану Жюль?тту Друе, яка не раз рятувала йому життя i просто вiдмовилася вiд себе, вiд усього свого заради свого бога - Вiктора Гюго, а "бог" сприймав це як належне... - Бува? таке кохання, - каже вiн i з цiкавiстю дивиться на Марiю. Вiн уже бував у не? в маленькому будиночку у Нель?, вiн стрiчався там з блiдим молодим чоловiком. "Мсь? Пассек", - представила його Марiя. Етцелю не треба багато пояснень. Для нього зрозумiло, що життя "Belle Marie" далеко не легке i не просте... ?й хочеться допомогти. Вiн уже часто каже ?й "mon enfant". Але ж йому зовсiм не хотiлося почути вiд не? "mon pиre" - усмiха?ться вiн у думках. Вiн нiколи не сподiвався, що на старостi може виникнути таке глибоке почуття, що вiн радiтиме ?? радiстю, болiтиме ?? болями, i вiн не гадав, що почуття це не залишить його до смертi, надто воно було щирим, безкорисливим i не схожим на всi попереднi. Вiн не знав вiршiв росiйського поета Тютчева: О, как на склоне наших лет Нежней мы любим и суеверней. О ты, последняя любовь! Ты и блаженство и безнадежность. 17 П'?р-Жюль Етцель знову нагадував Iвану Сергiйовичу про переклад та передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але власна праця все вiдволiкала. Етцель, звичайно, розумiв це i розумiв, що Тургенев хоче швидше звести розмову на iнше. - До речi, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, зда?ться, ви дуже зiйшлися. - О! - приязно усмiхнувся Етцель, - тисячi подяк за це чудесне знайомство. Ми тепер постiйно мiцно зв'язанi з вашою чарiвною слов'янкою, ?? так i звуть у нас: "La belle slave". Адже вона тепер член редколегi? нашого журналу "Magazine d'йducation et de Rйcrйation", i ?? iм'я сто?ть завжди на обкладинцi серед iмен наших постiйних авторiв. - Так, я бачив це, i менi було при?мно, що серед французьких iмен, досить вiдомих, сто?ть iм'я нашо? укра?нсько? письменницi - Марко Вовчок. Хоча, як ви зна?те, вона й росiйська. - А тепер i французька. Вона ж французькою володi?, як рiдною, i вже пише нею сво? оповiдання. Я дуже радий, що мадам Маркович ма? багато роботи з перекладами. Мене особливо раду? ?? приязнь з нашим Жюлем Верном. Вiн заявив, що тепер тiльки ?й довiря? переклади сво?х творiв росiйською мовою, i дав ?й на це виключне право, i я гадаю, це не лише для ?хньо? вза?мно? користi, а для користi лiтератури й читачiв. Адже як важливо, коли перекладач переклада? твiр з захопленням i любов'ю, а мадам Маркович признавалася, що не тiльки вона, а вся ?? сiм'я нетерпляче чека? нових творiв Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою, динамiкою сюжету, а саме сво?м захватом наукою, просякнутi такими гуманними iдеями - це ж все близьке ?? серцю! - Дяка боговi, хоч у цьому я не пiдвiв вас, - добродушно засмiявся Тургенев. - Ви проспiвали такi дифiрамби мадам Маркович, що я вiдчув - ви простили мене! - Ви зна?те, що й незалежно вiд знайомства з "La belle slave" я все мушу вам простити за вашу неперевершену майстернiсть. А хiба ви не бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, зда?ться, були великi друзi! - Так склалися обставини. Але якось на вокзалi, поспiхом, я зустрiв ?? з мсь? Пассеком. Я жахнувся. Не вiд не?, звичайно, вона навiть розквiтла за цей час, правда, поповнiшала й трохи втратила юно? чарiвностi, але ж такий сповнений здоров'я вигляд, i поряд - майже кiстяк! Я навiть не насмiлився спитати про його здоров'я. Вiн, певне, дуже, серйозно хворий. - На жаль, це так, - пiдтвердив сумно Етцель. - Вона в розпачi. Днями ми пiдраховували з нею всi ?? гонорари у нас, щоб вона могла повезти його до Нiцци лiкувати. Менi шкода ?? безмiрно. - Так вразливо бачити ?х разом, вона - сповнена життя, бадьоростi, - повторив Iван Сергiйович - Працьовитостi, - вставив Етцель з шанобою i якоюсь особливою м'якiстю. - I поряд - напiвжива людина. Його мати, кажуть, дорiка?, звичайно, Марi? Олександрiвни, що вона сво?м неймовiрним темпераментом довела його до цього. Яка дурниця! - Абсолютна дурниця, - обурився i Етцель, - така врiвноважена розумна особа. Менi зда?ться, весь ?? темперамент у роботi. - I я в цьому певний, - пiдтвердив Тургенев i додав тоном лiкаря, - але ж ви зна?те, хворi на туберкульоз самi дуже темпераментнi й шкодять собi. Що б там не було, менi стало шкода, шкода ??. - Вони й досi закоханi одне в одного, -зiтхнув Етцель. - Але мадам Марi коло нього як найкраща, найдбайливiша сестражалiбниця. - Так. Вона завжди була дуже доброю, - роздумливо мовив Тургенев. - Колись ми доручали ?й доглядати хворого Боткiна... Як давно це було для нього, Тургенева. Для нього вона вже "була", "колись", i вiн так спокiйно, розсудливо може констатувати про змiни в нiй i в Пассеку... Вони стрiчаються випадково, вряди-годи, от i на вокзалi, в метушнi, перекинулися кiлькома словами, обо? поспiшали... Сумно було дивитись на не?. Сумнiше, нiж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора, з напiвмерцем?.. "Вони й досi закоханi одне в одного..." * * * О, этот юг, о эта Ницца! Ф. Тютчев - От бачиш, тобi сьогоднi краще. А температура? Хiба в тебе не траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ята?ш, у Неаполi? Тобi там було далеко гiрше, а потiм - немов нiчого й не було. - Було. - Що було? - Венецiя, Флоренцiя, Мiлан. - I тепер буде. Неодмiнно буде. Тобi трохи краще стане, i ми знову по?демо до Венецi?, до Флоренцi?. Усюди, куди нам тiльки заманеться. Може, тобi почитати щось? - Так, так, почитай Мюссе. Як добре, що Олександра Микола?вна подарувала тобi Мюссе, саме вона. Коли вони по?хали з Парижа, здалося, наче рiднi нас покинули. Спочатку мама твоя, а потiм вони... - Ми й до них по?демо, до нашо? Шурочки й Валерiя Iвановича у Рим. Ти про Рим не згадав! - Ну, Рим. Усi шляхи ведуть до Рима - пам'ята?ш, з ?шевським? Та про ?шевського краще тепер не говорити. Це ще незаго?на рана в них обох. Професор ?шевський, ?хнiй милий щирий друг помер. Саша бачився з ним, коли ?здив у шiстдесят четвертому роцi до Петербурга зi сво?м проектом до Валу?ва i з ?? "Дячком". I проект там валя?ться у мiнiстерствi, i на "Дячка" ще й досi духовна цензура не дала дозволу... ?шевський встиг прочитати, дивувався, як вона опанувала стилем семiнарсько-попiвсько? мови, але iншi ?? твори вiн любив бiльше. Взагалi рiзнi були вiдгуки про "Дячка". От Лесков, який дуже критично ставився до ?? оповiдань, про "Дячка" вiдгукнувся дуже схвально. Шурочка сказала, що багато вiрно й тонко пiдмiчених картин i характерiв, але коли Марiя читала - сама бачила - Шурочка нудиться. Валерiя Iвановича деякi сцени, навпаки, зацiкавили, вiн навiть сказав, що надихають на сюжет оригiнально? картини, над якою вiн обов'язково подума?. По-рiзному сприймають люди... Це цiлком зрозумiло. Все-таки добре, що ?шевський встиг прочитати, i як зле, що не встигли вони побачитись... Вiн тодi в Аахенi був, лiкувався. Так близько, а все не виходило - то грошей не було, то часу. А як хотiлося знову в Аахенi опинитися, за?хати до милого Гейдельберга, який тепер згаду?ться таким чарiвним. Адже там почалася ?хня любов iз Сашею! Дружба з ?шевським... Бiдна сердечна Юленька лишилася сама з дiтьми. Не треба, не треба тепер анi про ?шевських, анi про Гейдельберг... Вони знову по?дуть до Iталi?! - Я вiзьму Мюссе! - Марiя схопилася з низенького балконного ослiнчика, на якому завжди сидiла коло Сашi, коли вiн напiвлежав тут, на балконi, в лонгшезi. Вона побiгла в кiмнату, раптом вiдчула, як ?й хотiлося б порухатися, походити швидкими, енергiйними кроками. Вона так любила сама ходити, але ж вона вiдразу одiгнала цю злочинну думку. Думки не про Сашу були всi "злочиннi". За кожну з них вона дорiкала собi, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька ?? життя, кожна думка, усе мусить належати йому. Адже й так вона вiддавала надто багато "собi" всi цi роки в Парижi. Собi? Звичайно, собi - коли сидiла за столом i писала, коли була з Богдасем, коли стрiчалася з Етцелем, Жюлем Верном, усiма письменниками й художниками - спiвробiтниками Етцелевого журналу, коли позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла й читала з Шурочкою або базiкала в салонi графинi Салiас, коли розмовляла з Карлом Беннi, Сахновським, Тедзиком, писала листiвки з Бакунiним i Фрiчем, спiвала два тижнi пiдряд укра?нськi пiснi композитору Мертке... Це ж усе було ?? життям, ?? особистим життям! Вона вiдривала час вiд нього, ?диного, коханого Сашi, i вона, вона пропустила щось важливе в його здоров'?, в доглядi за ним... Та нi ж бо, Володя, його брат, був же в захопленнi, як раю? Бритя в гнiздечку Машi та ?? матерi, а втiм, певне, щось пропустили, i щось не так дiяли, i, може, треба було щороку ви?здити сюди, або на пiвдень Iталi?. Але ж вони жили в Нель?, передмiстi Парижа - Сена, лiс, чудове повiтря... Скiльки разiв перераховувала вона це! У чому ж, у чому вона винна? - картала вона себе. I хотiлося вночi головою об стiнку битися - тепер вона зрозумiла, що це не просто "художнiй образ", саме битися' головою об стiнку, бити себе в груди, кричати, голосити... Але вона пiдходила до нього й смiялася, розповiдала рiзнi веселi iсторi?, бадьоро дiлилася сво?ми планами майбутнiх творiв, мрiяла про спiльнi подорожi, майбутню спiльну роботу, i вiн, здавалося, вiрив, що це тимчасова звичайна простуда... От i зараз у тiй iншiй кiмнатi, де лежала книга, вона раптом зупинилася i схопила голову руками. Боже мiй, що менi робити? Що менi зробити, щоб вiн одужав? I враз провела руками по обличчю, немов мусила зняти слiд жахливого розпачу, i, вийшовши з книгою, сiла в тiй же позi коло нiг, i сказала так, немов вела далi незакiнчену розмову, треба було говорити, щось говорити, не зупиняючись, щоб вiн нiчого не помiтив, тiльки б вистачило сили в не?, щоб вiн нiчого нiколи не помiтив... - Зна?ш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росi?, я таки справдi вiдкрию школу для дiвчаток, яких звуть малолiтнiми злочинницями. Я горджуся, що саме ти порушив це питання, надрукував у "Современнике" цiкаву статтю про такi установи тут, у Францi?. Вона обминала те, що статтю вона добре вiдредагувала, пiдказувала, на що треба звернути увагу, бо й вона вiдвiдувала цi установи. - Звичайно, зараз писанням не проживеш, - казала вона дiловито: вона знала, такий дiловитий тон його найдужче завжди пiдбадьорював, - от-от i "Современник", i "Русское слово", можливо, закриють зовсiм. Про укра?нський журнал пiсля Валу?вського циркуляра i гадати нема чого! - I ти кинеш писати? - Що ти, дурненький, звичайно, нi. Та поки що, тимчасово це не буде основним. Основне - буде наша школа. I не просто для сiльських дiтей, як влаштував граф Толстой у Яснiй Полянi. Я, звичайно, захоплена його дiяльнiстю, ти ж зна?ш, я написала йому про це й пропонувала сво? послуги для його журналу, але сама я хотiла б улаштувати школу-дiм для дiвчаток-сирiт, що тиняються по базарах, по нiчлiжках, якi вже скуштували грiха i зазнали багато кривди, забули, а може, нiколи й не знали материнсько? ласки... - Чому тiльки для дiвчаток? - спитав, милуючись нею, Саша. - Менi ?х дужче шкода. Хлопцi якось легше виб'ються на стежечку, навiть коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом оволодiють. А дiвчаткам - що? Змалку - затурканi няньки, а старшi - трохи оступилася i шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це зна?ш. I ти будеш боротися за здiйснення сво?х проектiв - полiпшення умов дорослих ув'язнених... Зна?ш, найдужче мене жаха? кара мовчанням у тюрмах цi?? цивiлiзовано? Францi?, а от у сiльськогосподарчих колонiях для дiтей ми, звичайно, можемо дещо запозичити. Але головне - любов до них, людське ставлення. ?й-богу, менi цi дiти й пiдлiтки серце крають, i найдужче дiвчатка. Ти видужа?ш, спочинемо в Iталi?, у Парижi вiзьмемо Богдася, повернемося додому й почнемо це дiло! Зупинимось по дорозi у Варшавi, i через Вiльно - я, мiж iншим, там не бувала, i ти також. Люблю оглядати новi мiсця, а про костьол свято? Анни менi ще Тарас Григорович розповiдав. Подивимося по дорозi й просто на Петербург. А там уже вирiшимо, де, та що, та як... Вона завжди говорила так упевнено, що й вiн починав вiрити й забував про нестерпний кашель вночi, зловiсну кров у мокротi i таку слабкiсть, що опановувала його, що здавалося: коли б поряд не було Машеньки, i дихати несила... - А що, як Опанас Васильович... - почав вiн. Той згадувався, згадувався раптово, не мiг про нього Саша забути зовсiм. - Навiщо ти його згаду?ш? - нетерпляче перебила Марiя. - Хiба ти не зна?ш, наче я не казала тобi, що в нього вже двiйко чи трiйко дiтей з Меланi?ю Овдi?вною - хай собi живуть на здоров'я! Вiн, певне, тiльки тому не заводить про розлуку, що у то? ж чоловiк ?; кажуть, страшна, люта людина... - Але ж вiн пише тобi, й кличе, i хоче бачити й тебе, й Богдася. - А що ж тут дивного, - спокiйно мовила Марiя, але ж ?й i самiй часто здавалось це дивним. - Ми з ним не ворогами розлучились, а Богдась його син, його первiсток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги придiля?. Знати, що росте десь однокровна його дитина, вже не маленька, потребу? освiти, i нiколи не подумати, що й грошi на це потрiбно, i, головне, щоб син знав, що батько турбу?ться про нього... - Машенько, ти не дуже справедлива до нього, - м'яко зауважив Саша, - адже спочатку вiн дуже сумував за Богдасем. - Але нiколи не дбав. Я присягаюсь тобi, я написала йому про грошi на Богдасевi витрати, тiльки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки до батька; я дуже делiкатно про це написала, коли ми стiльки рокiв жили без його допомоги, то й надалi проживемо, але я гадала: от повернемося додому, адже Богдась, природно, вiдвiда? батька, а чом нi? Хай же вiдчува?, що й батько турбу?ться за нього, ?м обом було б краще й легше, я бiльше дбала про моральне значення, хай зовсiм невеличко?, допомоги синовi. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер знаю, то була моя помилка. Вiн вiдповiв на це не менi, а Богдасевi - виклав усi сво? розрахунки, куди та чому йдуть його грошi. Богдасевi було i дивно, i образливо, а я себе лаяла. Ти про це не зна?ш, нiколи я йому ранiше не нагадувала, крiм сво?х зароблених, звичайно, i не нагадаю. Хiба ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самi? - "Ми", - подумав Саша. Вже скiльки вiн хворi?, знову все лягло на плечi Марусi, усе його лiкування, подорож до Нiцци... Невже не вистачить його життя вiддячити ?й за все, за все? Вiн злегка потиснув ?й руку, пiднiс до блiдих губ, прошепотiв: - Почитай Мюссе. "Tristesse". - Ну, навiщо таке сумне? - Прочитай "Tristesse", - повторив вiн. - Ну, коли не хочеш, не треба. Я й сам добре пам'ятаю, - i вiн тихо проказав: J'ai perdu ma force et ma vie, Et mes amis et ma gaietй. (Я втратив все, що мав допiру, _ I друзiв, i веселий спiв... )_ A кiнець? Це ж про мене: Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde. Le seul bien qui me reste au monde Est d'avoir quelquefois pleurй. (За все вiдповiдати треба. _ ?диний дар я мав вiд неба:_ Це те. що плакати я мiг. _ (З_ франц._ переклала Н. Забiла)._ Тiльки я плакав колись вiд любовi до тебе, вiд щастя, що побачив тебе... * * * Вiн заснув. Марiя дивилася з балкона на мiсто, на Нiццу. Боже мiй, наче для не? писав Тютчев: О, этот юг, о эта Ницца! О, как их блеск меня тревожит! Жизнь, как подстреленная птица, Подняться хочет и не может. Кажуть, сюди вiн привозив свою останню любов, з якою прожив 14 рокiв, не беручи розлуки з "законною" дружиною. I з цi?ю, молодою, у них було тро? дiтей. Вона молодою вмирала тут вiд туберкульозу, його остання любов, якiй присвятив вiн найнiжнiшi, найтоншi й найкращi вiршi, якi тiльки могли з'явитися в ураженому людському серцi. ...Нi, нi, я не вiддам тебе смертi, мiй коханий... Там, удалинi, праворуч - гора, i на горi кладовище. Там похована дружина Олександра Iвановича Герцена - Наталi, перша Наталi. Вiн розповiдав, як уночi за iталiйським звича?м ховали ??. Iталiйськi жiнки, а серед них i родичi Гарiбальдi, вкрили ?? всю трояндами i помагали нести труну. Вiн розповiдав, як потiм, уже iншим часом, вiн i бойовi однодумцi й соратники з рiзних кра?н, котрi випадково опинилися в Нiццi, усi на сво?х руках несли на це ж кладовище труну матерi Гарiбальдi, а самого Гарiбальдi не було, вони виконували його обов'язок... I ще раз бiдному Олександру Iвановичу довелося породичатися з роковою горою. Вiн був тодi недовгий час у Парижi. Марiя вже збиралася побачитись iз ним, як у нього захворiли наймолодшi дiти, дво? близняток, хлопчик i дiвчинка, ?х не бачила Марiя, про них розповiдали, якi це були чарiвнi дiтки, та якi б не були! - вони захворiли на дифтерит i за кiлька днiв обо? померли. Вiн привiз ?х, дiтей Наталi друго?, поховати коло сво?? першо? Наталi. Досить про смерть! Я не хочу дивитися у той бiк! Страшна ця Нiцца. Навiщо на сонячному годиннику такi страшнi слова поiталiйськи? Iо vado е vengo Ogni matina, Ma tu ondrai Senza ritorno '. (Я iду й повертаюсь щоранку, а ти пiдеш у якийсь день i не повернешся(з iтал.)._ Увечерi вона попросила зайти лiкаря. Температура була вище сорока. Але Саша спав. Звичайно, вiн просто задрiмав, а не був непритомним. Марiя сказала: - Вiн задрiмав тiльки-но, може, не треба будити? Лiкар узяв безсилу руку, помацав шию: - У нього не може бути така висока температура, як ви казали, торкнiться самi. Справдi, i шия, i руки були зовсiм не такi гарячi... - Але ж я тiльки-но мiряла, - якось винувато мовила Марiя, наче виправдуючись, ?й здалося, що лiкар незадоволений тим, що його потурбували. Вiн сам поставив термометр. Саша не чув. Вiн спав. Тiльки в грудях i в горлi в нього щось клекотiло. - Справдi, температура дуже висока, - сказав лiкар, глянувши на термометр i якось дивно на не?. - Вранцi обов'язково викличте сестру i менi сповiстiть. Давайте пити й частiше повертайте з боку на бiк, щоб не було набряку легенiв. Нi, вiн не сердився на не?, що вона його потурбувала, i вона сказала кiлька разiв: - Дякую, дуже, дуже вам дякую. А вiн дивився з жалем i спiвчуттям i знову наказав: - Вранцi покличте сестру. Вона вже не лягала, весь час сидiла коло Сашi. Вiн не прокидався. Тiльки чула, як весь час клекоче в грудях. Повертала його, приговорюючи нiжнi, ласкавi слова. Оцей клекiт у грудях лякав бiльше, нiж температура. Така температура траплялась уже не раз, а потiм раптово наставало полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку. Тiльки почало розвиднюватися, вона тут же коло нього стала готувати йому цитриновий сiк. Поставила знову термометр. Температура трохи впала, вже було не сорок, а тридцять дев'ять, ?й здалося, вiн трохи розплющив очi, зовсiм-зовсiм трохи. Звичним рухом вона трохи пiдняла йому голову й дала сiк. Останнiм часом йому навiть ковтати було важко. Але зараз ковтнув майже без зусилля. - Сашенько, серце мо?, температура пада?, i сiк ти добре ковтнув. Ти чу?ш мене, Сашенько? Ти чу?ш? Вiн з зусиллям пiдняв повiки й глянув у очi, прямо в живi очi Марi?, сумно, але цiлком свiдомо, та повiки враз безсило опустилися. - От бачиш, уже тобi легше. Ти чу?ш? Повiки знову заворушилися, але цього разу лише ледь-ледь напiввiдкрили очi i впали. - Ти чу?ш мене? Ти чу?ш мене? - повторювала Марiя все голоснiше i вже кричала, не розумiючи, що кричить несамовито: - Ти чу?ш мене? Ти чу?ш мене? I вже в кiмнату бiгли поко?вки й сусiди по пансiону, а вона все кричала, тримаючи його голову: - Ти чу?ш мене? I коли ?? хотiли вiдтягти вiд нього, вона кричала: - Нi, нi, вiн тiльки-но чув мене! Вiн подивився на мене! Цього не може бути! - Отак i бува?, - сказала просто i навiть якось грубо сестражалiбниця, i Марiя враз зiщулилася, принишкла, раптом ?й стало страшно, що зараз його заберуть, кудись вiднесуть, не можна ?й кричати, вона сама все зробить, що треба. Вона стала навколiшки й притулилася до його руки - може, вiн всетаки чу??.. * * * Вони поверталися разом "додому". Тiльки вiн був у трунi, а вона везла його... Так хотiла його мати, якiй повiдомили негайно. "Поховати в Москвi, коло батька". Хiба вона могла заперечувати? I як вона могла доручити комусь везти його - ?й здавалось, вона ще з ним, коло нього. Вона сама повинна привезти й вiддати матерi, не вiддати, вони удвох будуть з ним до останньо? хвилини. Наче увi снi про?хали Париж. Богдась. Етцель. Сахновський. Волков. Мадам Дезiре - ?хня куховарка останнi роки - уважна жiнка, яка перейшла до них вiд Якобi. Ще, зда?ться, хтось був... Марiя нiчого не розумiла. Не плакала, все робила, як автомат, - що накажуть. Усi наказували щось. У дорозi, в по?здi нi з ким не розмовляла. Найдовша зупинка була у Вiльнi. Вона пiшла навмання блукати по вулицях, але нiчого не бачила, анi башти Гедiмiна, анi собора Петра i Павла, хоча хтось люб'язно наполягав: - Зайдiть, панi, там бiльше тисячi статуй! Коли вiдправа скiнчиться, можна все оглянути. Навiщо це було ?й? Вона просто не знала, куди себе подiти, тому й блукала. Вона згадала, тому що не так давно про це розповiдала Сашi, а ?й розповiдав "батько" - Тарас Григорович. Вiн жив тут, у Вiльнi, коли був козачком у свого пана Енгельгардта, тут вiддали його вперше вчитися малюванню до художника Рустема, i тут вiн був закоханий у молоденьку вiденську модисточку Дзюню Гусиковську. Вiн побачив ?? в соборi Спято? Анни, i Марi? раптом захотiлося в цей собор. Там вiн бував, ?? "батько", наче могла вона там розповiсти йому про сво? безмежне горе. Але вона й не звернула уваги на надзвичайну красу цього собору, надзвичайну, як мереживо тонке, кладку з цеглин. Вона сидiла без думок, без молитов, без слiз, до самого вiд'?зду. Вже стояла осiння пора. Тарас Григорович розповiдав ?й, що з Вiльна до Петербурга йшов пiшки з iншими крiпаками взимку, в завiрюху, напiвбосий, бо в заметах пiдошва вiд одного чобота вiдпала, i по дорозi вiн весь час перевзувався. Боже мiй! Я йшла б боса весь час у цю осiнню холодну сльоту, i в нестерпний мороз, i в найгарячiшу спеку, аби знала, що везу не труну, що вiн чека? мене живий! Пiсля Вiльна - Дiнабург, потiм Москва. Майже два тижнi тяглася ця подорож. Як вона ?? витримала? Треба було матерi привезти сина. Вона немов скам'янiла. У цi днi Тургенев писав Етцелю, що вiн не розумi?, навiщо Марiя Олександрiвна везе труну, адже вона зовсiм не релiгiйна... Але це було щось бiльше за релiгiю. Обов'язок душi й серця перед тим, кого везла... Щоб мати з ним попрощалася. Обов'язок перед його матiр'ю, яка ?? так ненавидiла й кляла. * * * Мати сто?ть на цвинтарi Симонового монастиря коло викопано? могили, змарнiла, постарiла, прибита горем мати, така несхожа на ту московську гостинну клопотуху у Гейдельберзi, ?? пiдтримують син i племiнник, сто?ть купка родичiв i друзiв. Несуть труну i за труною йде жiнка, яко? вона - мати - не хотiла знати, приймати. Ця жiнка привезла ?й сина... у трунi. Марiя пiдвела голову, глянула на матiр, i обидвi кинулися в обiйми одна однiй i заридали. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1 З Парижем було докiнчено. Власне, не з Парижем, а з паризьким життям, ?й здавалося, взагалi з ?? справжнiм життям. Наче увi снi, в мареннi провезла вона через Париж тодi труну. З Сашею. Пiсля похорону пiд стiною Симонового монастиря ?й треба було ще повернутися до Парижа, там лишалися Богдась, рукописи, книги, шафа, яку купували, щасливi, удвох iз Сашею... Власне, оце й усi речi. ?хнiй щасливий будиночок уНель? був не ?хнiй, найманий... Усе було тимчасове, наймане, тiльки книги й рукописи ??. Та ?? справжн? гiрке i надзвичайне щастя, що також виявилось тимчасовим, таким скороминучим. Яке вже там життя може бути у не??! Часом трохи гiрше, часом трохи краще щодо зовнiшнього побуту, про людськi очi тiльки, а торгуватися з ним, з життям, вже не треба, не варто. Та тiльки не могла вона примусити себе й на день навiдатися в той будиночок, в той "розкiшний" садок з ?диним крислатим гiллястим деревом. Вона зупинилась пiсля Петербурга в мебльованих кiмнатах, якi найняли для не? друзi. Вiрнi друзi - учитель Богдася Волков, Карл Беннi, клопотуха служниця Дезiре, яка перейшла до них вiд Якобi, - самi все склали, спакували. I Богдась допомагав, незвично для всiх серйозний. Вiн намагався допомагати чоловiкам i уникав лишатися з Марi?ю вiч-на-вiч. Цього нiхто не помiчав. Але короткi хвилинки, коли залишалися вдвох з матiр'ю, Богдась тримався особливо послужливо. Проте, не усвiдомлюючи цього як слiд, вiн волiв допомагати чоловiкам... Один Етцель помiчав це. П'?р-Жюль Етцель турбувався про грошi, про квитки, вiн виряджав pauvre belle Marie, як рiдну. Уже на вокзалi вiн тримав ?? руки, говорив, говорив: "Mon enfant, mon cher enfant", запевняв, що все буде гаразд, це треба, так краще, що вона поверта?ться на батькiвщину, цього вимага? ?? талант, це потрiбно для виховання сина... Марiя мовчки кивала головою. Ти важко було вимовити хоч слово. Вiн переходив на дiловий тон, починав говорити, якi переклади треба зробити найшвидше, як треба мерщiй видати в Росi? Жюля Верна, нагадував, що всi клiше iлюстрацiй вiн негайно надсилатиме, що вiн вважа? ?? представником сво?? фiрми, та, головне, - вiн весь час повертався до цього, - щоб вона не забувала, що вона, укра?нська письменниця Марко Вовчок - член редколегi? журналу для дiтей та юнацтва "Magazine d'йducation et de rйcrйation" - журналу виховання та розваг, i там друкуються i завжди друкуватимуться ?? твори, i поки iсну? журнал, ?? iм'я стоятиме на титулцi серед iмен французьких письменникiв i вчених, якi беруть участь у цьому журналi. ?й хотiлося усмiхнутися в подяку за його турботи, але вона могла лише мовчки кивати головою... Вiн говорив, що все, що тiльки-но з'являтиметься на книжковому ринку в ?вропi цiкавого - у Францi?, Англi?" Нiмеччинi, - вона матиме перша для перекладiв, хай притяга? для цього сво?х друзiв, хай подума? з приводу цього. Вона мовчки кивала головою. Так, так. Вона думатиме над цим. Про що ?й ще думати? Адже треба ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це жахливо, що не ма?ш права на смерть. Даремно вони так усi хвилюються, бояться лишити ?? саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме. Але ж треба робити вигляд, що живеш. Добрий Етцель не мiг спокiйно дивитись на не?. Вона була якась потойбiчна, з порожнiми очима. Сльози виступали не у не?, а в нього на очах, вiн починав пестити ?? руки, маленькi бiднi руки, що стiльки винесли, i говорив знову ласкаво, заспокоююче: - Mon enfant, je vous aime de tout mon c ur. Je suis votre ami toute ma vie. (Дитя мо?, я люблю вас усiм серцем. Я вам друг на все життя _(франц.). _I запевняв, що Париж вiд Петербурга не за горами, вона часто при?здитиме до Парижа, i вiн завжди чекатиме ??, як рiдну дитину. Вона мовчки поцiлувала його, коли сiдала в вагон. Етцель уважно, багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: "Бережи!" Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона поверта?ться до Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далi видно буде. Але тепер ?й треба для сво?? роботи зупинитись у Петербурзi, увiйти в якусь житт?ву колiю. Це можливо, лише працюючи, iнакше - як робити вигляд, що ти жива? По?хали. Короткi розмови з Богдасем про речi, про швидкий снiданок на довгiй зупинцi: "Бога ради, не вiдстань!" Яка непри?мна, непередбачена затримка у Варшавi! У не? витягли грошi! А може, загубила у такому сво?му розгубленому станi? Вона кусала губи вiд досади. - Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Бiлозерський, - сказала Марiя Богдасевi. - Вiн так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу новi твори у Петербург. У мене незабаром мусять бути грошi, я позичу в них i надiшлю. - Звичайно, мамо, - заспокоював ?? Богдась. - Чого ти так турбу?шся i хвилю?шся цим? Надiшлемо з Петербурга i все. Принаймнi Варшаву подивимось! Не було тепер чого дивитися Варшаву пiсля придушення повстання. Спорожнiлi, наче вимерлi вулицi, незвичайна тиша, яка зовсiм не диву? десь у селi i так пригнiчу? у великому мiстi. Тут панував тепер лютий Муравйов, якого недаремно прозвали "вiшателем". "Де ж тепер Тедзик? Сахновський?" - майнуло в головi у Марi?. Давно, як давно передали вони ?й привiт з Iталi?, куди подалися з Парижа. А тут вона потрапила зовсiм в iнше оточення. Вона знала, що Василь Бiлозерський пiсля непри?мностей у Петербурзi, - у нього навiть обшук був у 1863 роцi, - пiсля припинення "Основи", зовсiм порвав з журналiстикою i перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить помiркований, вiн ще дужче "поправiв" i у Варшавi займа? статечну посаду урядового чиновника. Проте вiн зустрiв ?? дуже радо, гостинно, так само, як колись у Петербурзi, коли вона при?здила з Парижа. I так само, як тодi, ще дужче, нiж чоловiк, зрадiла ?й Надя. - Нi, нi, ми вас так одразу не вiдпустимо. Та й, дивiться, ви, мабуть, застудилися в дорозi, ви зовсiм слабi, ви перепочинете у нас кiлька днiв, - обнiмаючи ??, казала Надя. - I не сперечайтесь, i не заперечуйте, Марi? Олександрiвно, дорога наша! Зробiть нам таку ласку й честь! - щиро пiдтакував дружинi Василь Михайлович. У Марi? потеплiшало на серцi, ?? пам'ятають, ?? люблять земляки-укра?нцi! I, може, саме через це тепло так вразила ?? друга зустрiч... Вона таки зупинилась на кiлька днiв у Бiлозерських. Обо? вони панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марiя знала, що ?хнiй хлопчик помер, i це ставлення до Богдася ?? особливо зворушило. Боже мiй, кожний в свiтi сво? лихо ма?. Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всi хвилюються за не?. Треба було написати матерi, Параскевi Дмитрiвнi, що вона затрималась у Варшавi. Здавши листи на поштi, Марiя поверталась на квартиру Бiлозерських. На сходах побачила якусь жiнку. Жiнка зупинилася також коло тi?? ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчi. Боже мiй! Та це ж Олександра Михайлiвна, дружина Кулiша! Сестра Василя Михайловича Бiлозерського. I в першу мить Марiя зрадiла. Сво? ж, сво? люди - хiба вона пам'ятала зараз, що було колись! То справжн? горе пам'ятливе, а все, що було з Кулiшем, -такий дрiб'язок перед ним! - Олександро Михайлiвно, доброго здоров'я! От несподiванка! - простягла Марiя руку, навiть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху. Та дивилася здивовано. - Хiба не пiзна?те? Марiя Маркович! Кулiш дивилася якось спантеличено, нерiшуче простягла свою руку, мляво вiдповiла на мiцний потиск. Так, вона вже впiзнала ??, свою суперницю, й неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всiх прикрих спогадiв, навiть коли вже сидiли у вiтальнi. Надiя намагалась завести якусь спiльну розмову, не могла зрозумiти, чому Кулiшиха ледве цiдить слова, ледве дивиться на ?хню дорогу гостю. А гостя немов не бачить цього, вона зовсiм просто каже: - Така прикрiсть у дорозi трапилася - витягли гаманець з грошима. А втiм, я рада, що через це зупинилась тут i бачу сво?х друзiв. - Яким не первина вас виручати, - раптом презирливо мовила панi Кулiш. Як ?? дратувала ця жiнка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справдi не пiзнала Марi? Маркович, але не тому, що та мала за цi роки постарiти чи змарнiти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жiнку. Нi, нi, ?? Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бiдувала там, за кордонами! Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох - i Надiю, i Марiю. Марiя враз змiнилася. Вона глянула гордо i навiть трохи примруживши очi на Кулiшиху, а Надя почервонiла й заговорила швидко, стиснувши руки: - Ми радi, ми дуже радi такiй дрiбнiй, по сутi, непри?мностi, бо цс дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марiю Олександрiвну. Марi? Олександрiвно, ви ж зна?те, Кулiшi також живуть тепер у Варшавi. - Так? - байдуже, холодно спитала Марiя. - Пробачте, менi треба до Богдася. Я повернуся зараз, Надi? Олександрiвно, - вона кивнула недбало головою i вийшла з вiтальнi. Повертатися вона не збиралася. - Чого це вона корчить iз себе королеву? - обурилася Олександра Михайлiвна. - Що, до чоловiка поверта?ться? Кажуть, ?? полюбовник помер, довела його до смертi, тепер i до чоловiка можна! - Як вам не соромно! -трохи не вигукнула Надiя. -Облиште цю розмову! Я не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну письменницю! Але цю розмову Марiя чула. Треба триматися. Невже вона сподiвалася, що самi друзi чекають на не? на батькiвщинi? Треба триматися. З Бiлозерськими i слiвцем не прохопилася про Кулiша й Кулiшиху. Надiя була ще уважнiшою, ще ласкавiшою, i Марiя, пам'ятаючи про важку втрату Надi?, хай хоч i не недавню, намагалася не завдавати ?й зайвого болю невигойних спогадiв, бiльше говорили не на особистi теми, i обидвi розумiли, що це не з неуваги до горя кожно?, а навпаки - з чулостi й тактовностi. Обо? Бiлозерськi умовили Марiю, щоб Богдась пожив ще в них у Варшавi, поки вона влашту?ться в Петербурзi. За Богдасем погодилася при?хати бабуся, Параскева Дмитрiвна. Все ж таки зустрiч з Олександрою Михайлiвною Кулiш якось вплинула на Марiю. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом впевнено? в собi людини. А насправдi... Боже! Невже нiхто не чекатиме ?? нiколи, не жадатиме нiколи так ?? погляду, ?? мови, ?? подиху, як Саша? Нiколи? Нiхто? 2 А на не? чекали, ?? жадали дво? людей... ?й i на думку не спадало, i уявити собi не могла, як чека? на не?, дума?, як, може, нiколи не думав, - Опанас Васильович. Вiн хворiв у Чернiговi, куди вже слабим пере?хав, i жив "на квартирi" в домi Меланi? Овдi?вни Загорсько?. Власне, ?? чоловiка. ?? чоловiк - злий невдаха, п'яниця, горбань - жив теж тут. I ?хнi дiти - його, Опанаса Марковича i Меланi? Овдi?вни. А вiн, Опанас Маркович, чекав на свою дружину Марiю Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, i найдужче, до нестерпного болю, чекав свого сина Богдася. Iлля Петрович Дорошенко знав усе. Вiн знав, що Марiя Олександрiвна поверта?ться до Петербурга, можливо, вже повернулася з сином, що невдовзi до того вона при?здила, привезла труну з тiлом того невiдомого йому Пассека, з яким прожила шiсть рокiв за кордоном. - Вона повернеться до мене? - спитав, дiзнавшись про це, Опанас Васильович Дорошенка. - Вона ж тепер повернеться до мене? - повторював вiн з якоюсь незрозумiлою Дорошенковi надi?ю. - Куди ж вона повернеться? Сюди? - пересмикнув плечима Дорошенко. Меланi? Овдi?вни не було в кiмнатi. Немов ?? зовсiм не було на свiтi зараз для Опанаса. - Хоча б хлопчика побачити, - прошепотiв Опанас, - Богдася мого, мого сина ?диного. Немов там, за стiною, були не його дiти... - Iлько, напиши ?й, хай ?де швидше. А як одразу неможливо, я почекаю, почекаю... Нехай тiльки хлопчика одразу надiшле. Може, його вже на свiтi нема?? - Що ти верзеш? Адже ти листи вiд нього одержу?ш. - I вона ж пише. Писала, - поправився, зiтхнувши, Опанас. - Довго писала. Просила - то про Кармелюка надiшли, то пiдписку на пiснi збери. Вона ж нiколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ята?ш Немирiв, Iлько? От i ти не дочекався... То б вона при?хала i у тебе зупинилася б, поки б я знову квартиру пiдшукав. А ти не дочекався! - з докором казав Опанас. Дорошенковi здалося - вiн марить. ...Але ж справдi. Вiн не дочекався. Одружився. З горя. Нiхто не знав, що з горя. Адже цiлком природно - годi йому бурлакувати. А вiн-то знав: з яко?сь тако? безвиходi, коли дiзнався, що полюбила якогось хлопця i на все рукою махнула. Нi, у нього нiколи не було нiяких навiть найпота?мнiших надiй на якусь вза?мнiсть, але ж поки вона була з Опанасом, - вiн був рiдний усiй сiм'?, ?? друг, брат. I йому нiчого бiльше наче не було потрiбно. А тепер - яке порожн? життя! Поряд завжди чужа, зовсiм чужа людина, i нiхто не зна?, навiть Опанас, як вiн карта? себе весь час... А зовнi - все нiби гаразд, як у людей. То не горе, що горю?, бо ще важче - як смi?ться. Чи хотiв би вiн тепер побачити Марiю Олександрiвну? Вiн не знав. Боявся цього питання. I не листувалися бiльше. Вiн перестав писати. - Iлько, ти напиши ?й, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надiслала. Я не можу вмерти, не побачивши його. - Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий? - Не старий, а дурний, - спробував пожартувати Опанас. - Напиши, може, й вона при?де. Попрощатися. Навiки попрощатися. Тодi прощалися - хiба знали? I вона не знала, моя бiдолага, адже й вона бiдолага, Iлько. Хiба ?й з такими, як ми? Не вмiли ми ?? цiнити... I той, що вмер. Що вiн перед нею? Я на нього зла не маю. Побачив - i збожеволiв... А зi мною ?й непереливки було... I мовчала, нiколи не дорiкала. Вiн усе шепотiв, шепотiв, перед очима виринали далекi картини, i бiльше прикрi, якi нiколи й не згадував. - Ти слухай, слухай, Iлько, та ти сам зна?ш, та це ще коли в Ки?вi... Бiдували дуже, на Куренiвку перебралися, у хату пiд соломою... Нiчого, анi слiвця не казала, немов так i належить. А в чому ходила! Черевики латанi, платтячко ще орловське, перешивала, зашивала, перелицьовувала, i - нiчого, анi слiвця, ще й бадьориться i мене пiдбадьорю?, смi?ться: "Все гаразд буде, ти собi ще фрак справиш i цилiндр купиш". ?й-богу! Так i казала - цилiндра купиш. Це вона жартувала, а ми й за ту хату пiд солом'яним дахом хазяйцi завинили. От тiльки раз i сказала сумно: "Так уже Богдасевi чобiтки потрiбнi". Ти не зна?ш... У Немировi так не було, як тодi в Ки?вi... Нiяко? роботи... I раптом розшу.ку? нас Чалий, ти ж зна?ш Чалого? Еге ж. Чалий. I бачить, у мене непроданi мо? книжки, каже: "Давайте, я ?х швиденько пристрою, от приходьте позавтра - i вже грошi матимете". Ти подумай, справдi, навiдався я за два днi, i вiн менi щось чи тридцять, чи iНавiть п'ятдесят карбованцiв виручив i дав. Ти дума?ш, я ?х додоiму вiднiс? Марi?чцi вiддав? Аякже! Отак з доброго дуру думаю - iгреба на радощах i Манечцi, i Богдасику якихось ласощiв. Казала вона якось, що так уже, ну над усе, ки?вське сухе варення лю.бить, ти зна?ш, фрукти рiзнi у цукрi, такi, справдi, тiльки у нас у Ки?вi в Балабухи роблять, i попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крiм сухого того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вiтринi - цилiндри, i бiс мене з глузду звiв - згадав ?? жарт: купиш собi цилiндра. Зайшов i таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички моднi, правда, не тiльки собi, а й Марусi теж купив. Ще якусь дурницю, дрiбницю непотрiбну. Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокiнний. Iду й уявляю - ото зрадi?, ото здиву?ться! По дорозi ще Чалого побачив, вiн аж очi вирячив, а я помахав йому рукою в новiй рукавичцi - знай, мовляв, наших; гукнув, щоб у гостi приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай. Вибiга? моя Манечка й справдi здивувалась, немов i не мене побачила. Я ?й i коробку з ласощами, i шампанське, i рукавички моднi, а вона зблiдла, а губенята смикаються, наче от-от заплаче, i очi з докором дивляться, як я карбованця тому вiзниковi недбало, як великий пан, дав. I знову - анi слiвця, а я ще й образився, що не зрадiла подарункам, хотiв вже ?? розрадити. "Нiчим тобi не вгодиш", - буркнув, йолоп такий, адже нi на хату, нi на чобiтки Богдасиковi вже не вистачило... А ?й на черевики й поготiв... Вiн схлипнув. Так уже згадалася чiтко та безжальна сцена, хоч би вилаяла добре - легше було б! - Iлько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, при?де? Вiн усе шепотiв, шепотiв... Щось знову згадував те, що нiколи наче не пам'ятав, а тепер спливало у пам'ятi - дошкульне, непоправне. То весь час усi цi роки намагався нанизувати всi ?? огрiхи проти нього, щоб себе виправдати, хоча нiхто вiд нього цього не вимагав, усi бiльше ?? засуджували, хто знав про ?? життя тепер, а йому нiби так i належало - зiйтися з iншою жiнкою. А зараз, зараз усе в глибинi приховане, людям не знане, спливало, i дорiкало, i обвинувачувало. Вiн згадував ту ясну, щиру, вiддану дiвчину, яка так вразила його, а потiм як узявся вiн ?? "виховувати", в якi шори забрав, якi умови створив! I нiколи докору, ремствування... А потiм... потiм усе порвалося... i край... Вiн i зараз не хотiв думати, не припускав, що нiколи вона його не любила, нiколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити якимись обставинами, тимчасовими непорозумiннями, матерiальним становищем, не тому, бороиь боже, що ?й там чогось не вистачало, а тим, що цi борги, нестатки, мiзернi розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж дивилися на нього з докором в уявi ?? очi, так як нiколи не дивились у дiйсностi - може, лише тодi, одненький разочок, коли в цилiндрi, з шампанським i ласощами вiд Балабухи при?хав на ту куренiвську "дачу"... I вiн шепотiв... шепотiв... та вже нiчого не мiг розiбрати Дорошенко, то вiн пiдвищував голос, i Дорошенко почув, як за стiною щось зашарудiло, щось рипнуло: - Тихше... - мимоволi вирвалося у Iллi Петровича, - Меланiя Овдi?вна. - Бо?ться. I досi бо?ться, що при?де Марiечка, i я ?? покину. Покину, та не для Марiечки. Шкода менi ??, Меласi, - не зазнала щастя. Була зi мною - весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А я ж ?й листи показував: "Меланi? Овдi?внi низенько кланяюсь", "Усiх вiтаю, а Меланiю Овдi?вну найдужче". Нi, не любила вона мене... Може, й радiла, що коло мене Мелася - ?й спокiйнiше там було. Та що я? Любила. Вiрила. Писала: "Пришли все про Кармелюка... Обiйма?мо тебе, наш друже..." Зоренька наша... Марко Вовчок... Мiй Вовчок... Вiн марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся. - На води, випий води, Опанасе, тобi краще буде. До кiмнати вбiгла Меланiя Овдi?вна. - Опанасе Васильовичу, вам погано? От клята та Марi?чка, Марусинка, Марко Вовчок, не да? йому спокою все життя! Та тiльки вбiгла - чоловiчий грубий голос залунав з iнших поко?в: - Меланi?! А ну швидше сюди! - Зна?те що, Меланi? Овдi?вно? Треба Опанаса Васильовича мерщiй до лiкарнi. Йому дуже кепсько, - сказав Дорошенко. Меланiя Овдi?вна заридала. 3 А другий, хто чекав на не?, -нi, не Дорошенко. Це був ?? троюрiдний брат, Митя Писар?в. Вона зустрiлася з ним пiсля семи рокiв життя за кордоном, пiсля похорону Сашi в Москвi, коли ?хала знову до Парижа за Богдасем та речами, ?хала через Петербург. Вона нiкого не хотiла, не могла бачити в Петербурзi. Вона не могла нi з ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собi ради. Вона всоте переживала останнiй день у Нiццi, все до краплинки, кожне слово, погляд, рух. Наче в туманi поставала ця жахлива подорож - Париж, Вiльна, кiлька годин у Петербурзi, Москва, Тетяна Петрiвна Пассек, i ця яма коло стiни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. I вона знову тодi по?хала мерщiй до Петербурга, щоб знову ?хати до Парижа. ?й страшно було самiй, i ?й страшно було бути з людьми. Раптом там, у Петербурзi, ?й спало на думку, що годилося б вiдвiдати Варвару Дмитрiвну й Митю Писар?вих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортецi, вiн пережив такi страшнi роки! А улюблена ?? тiтка - що вона перенесла за цей час! До них можна зайти. До них треба зайти. Дверi вiдчинив Митя, i обо? зупинилися. Вони не бачилися з вiд'?зду Марi? у 1859 роцi. Сiм рокiв! I яких рокiв! Вiк за них прожито i в не?, i в нього! Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на не?, молоду 'ще жiнку, таку несхожу на всiх знайомих i родичок, на всiх петербурзьких i провiнцiйних дам. Марiя завжди одягалася зi смаком, але тепер можна було додати - з паризьким смаком, тiльки зараз, коли б вiн розумiвся на цьому, - якось недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, i в дзеркало не поглянула - байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна косинка, накинута на плечi, вiдтiняла русяве хвилясте волосся, недбало заколоте на потилицi. Вiн пам'ятав ?? довгi коси, спущенi долу або вiнком, як короною, на головi. Зараз - звичайнiсiнька зачiска, немов також - розчесала, заколола будь-як i анi волосинки не поправила. Та однаково - нi на кого не була вона схожа, не була звичайна! Очi глянули йому в живi очi й нагадали давню милу i добру кузину М.чнiу, Марi. Та зараз очi ?? були зовсiм iншими, наче вони вже набачились невблаганно? дiйсностi, i не було вже в них то? сповнено? житт?любства цiкавостi до всього, стремлiння одразу багато побачити й зрозумiти, а коло повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гiркi ### вiдсутнi сторiнки 452-453 ### розсталися друзями, з величезною вза?мною повагою - старий наш Пирогов i старий Гарiбальдi. - Марi, - перебив Митя, - я писав у статтi про роман Чер нишевського "Что делать?", що для таких людей, як Оуен, як Гарiбальдi, старостi, давнини не iсну? - такi люди будуть новими для всiх вiкiв i народiв! Варвара Дмитрiвна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для не?, значить, i про причину арешту Митi, тепер радiла - як вiн захопився розмовою з Марi! Бiдна Марi. Не вона, maman, ?й суддя! Мати ?й вдячна, що та розрадила Митеньку. Митя з захопленням дивився на свою троюрiдну сестру. Саме така жiнка - самостiйна, розумна - була його iдеалом, про таку вiн мрiяв, коли писав про свого Базарова, тако? жадали Базаров i вiн. Вони обидва помилилися - той iз сво?ю великопанською холодною Одинцовою, а вiн - iз сво?ю любов'ю до кузини Ра?си Коренево?, тепер Гарднер. Яке порiвняння! Ця талановита самостiйна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, i та пiгалiца, звичайнiсiнька панночка - Ра?са! Як це вiн мiг колись казати, що ??, Ра?си, сентиментальнi, солоденькi, як дешевеньке куповане печиво, що зараз мати подала до столу, романи можуть затьмарити живi соковитi твори друго? "сiмейно? знаменитостi"? Це була справжня "емансипована людина". Не лише жiнка, а людина! А жiнка... Усе в цiй жiнцi чарувало його, i мимоволi почуття заздростi й ревнощiв ворушилися в грудях. Ця жiнка пристрасно кохала якогось юнака, задля нього покинула чоловiка, не звертала уваги на поговiр, на непевне становище, весь час сама працювала. Який вiн був щасливий - той юнак! Стiльки рокiв iз нею!.. А от тепер поховала його... Бiдна! Поруч iз почуттям заздростi росло ще й спiвчуття, бажання чимось допомогти, ?й, певне, так тяжко зараз! Адже вона i сестра його, рiдна Маша, мила Марi, яку вiн завжди так нетерпляче чекав у дитинствi! Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцiлувала його, i вiдчуття ?? губ не зникало. Хотiлося дивитися у цi сумнi очi, якi лише при згадцi про Лондон та Iталiю трохи пожвавiшали, хотiлося тримати цi маленькi руки в сво?х, i щоб цi губи ще поцiлували його, - може, й не по-сестринському! Марiя дивилась на нього уважно й ласкаво. - Я все говорю, а я б тебе хотiла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти можеш, звичайно, розповiв про себе. - Звичайно, я тобi все можу розповiсти, абсолютно все, - з такою готовнiстю вирвалося у Митi, що у матерi мимоволi заворушилося почуття ревнощiв. - Але хай потiм, - сказав Митя, наче сам зупинив себе. - Зна?ш, правду кажучи, я ще не отямився як слiд пiсля чотирирiчного самотнього перебування в равелiнi, пiсля тi?? тишi, мовчання. Життя зовсiм перевернулося, i я ще нiяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не помiча?те. Я ще нiяк не знайду себе. Марiя здивовано глянула на нього. - Ти не знайдеш себе? А хiба ти коли губив себе? Зна?ш, Герцен казав, та й писав, що Петропавловська фортеця - великий вселенський собор. Чернишевський написав там "Что делать?", а ти... Боже мiй, господи! Та я схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останнi роки там писав, виявляло людину, яка знайшла себе, зна?, про що хоче i мусить сказати собi та iншим. - Так, я знаю, що сказати. Але зрозумiй, може, це смiшно, я просто нiяк не можу призвича?тись, пристосуватися пiсля свого становища казенно? тюремно? речi до звичайних умов. Менi ще часто бува? нiяково, важко з людьми, я тiльки цього ?м не показую. А тобi я справдi можу все сказати. Наче вперше пiсля в'язницi свiжого повiтря ковтнув. Дивно було матерi чути це. Та й Марi? також. - А менi самiй, коли читала тво? статтi, здавалося - свiжий вiтер врива?ться в мо? життя i всi думки переполошу?, хоч iнколи хотiлося закричати: "Митю! Що ти! Я не згодна!" - Митi запропонували видати повне зiбрання творiв, - з гордiстю сказала мати й трохи з остраху, щоб Марiя не почала теоретичних сперечань, з чим вона не згодна. - Хiба хто мав таку честь у двадцять шiсть рокiв! - Менi вже двадцять сiм, i прошу ставитись до мене з повагою, - засмiявся Митя. - Та зараз щось застопорилося з виданням, - стурбовано вела далi Варвара Дмитрiвна. - Знову цензура присiку?ться. Нам треба повертатися додому, ми ж тут ще й з Вiрочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у Петербурзi, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого. - Таку бiдну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, - комiчно закивав головою Митя. Марi? хотiлося сказати: не бiдну, не безпорадну (то я зараз бiдна i безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя i зараз ще не пристосовану до звичайних умов, вза?мин, до побутового клопоту. Марiя це все одразу зрозумiла. - Maman, - сказала вона, звернувшись так, як у дитячi роки всi, i рiднi дiти, i приймачки-племiнницi, i далекi родичi називали Варвару Дмитрiвну, завжди розважливу i справедливу до всiх "maman". - Я ж тiльки ?ду за Богдасем, а потiм на деякий час, не знаю ще на скiльки, але ж лишуся в Петербурзi. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радiстю. - Вона поляскала його по плечу. - I ми ж не тiльки родичi по кровi, ми ж i по роботi родич-i, журнали нас обох поять i годують. - Що ж, я, як добрий ремiсник, горджуся сво?м ремеслом, так само, як за кордоном, кажуть, - та ти це, певне, бачила на власнi очi, - кожен швець, кожен пекар чи кравець пиша?ться сво?ю майстернiстю. -Ще й як! Ти б подивився на когось iз них! Добрий майстер трима? себе як король! I таки вмi? визискувати сво?х пiдмайстрiв та учнiв. - Як наш Благосв?тлов у журналi, - пiдморгнув матерi Митя. - А пiд тво?м доглядом я радий бути, навiть коли вiн буде суворiшим, нiж у равелiнi! - звернувся вiн до Машi. - Ну, що ти! Я дам тобi повну волю, крiм часу снiданкiв, обiдiв та вечерi, - усмiхнулась Марiя. Для Варвари Дмитрiвни це був вихiд. Прощаючись з Марi?ю, цiлуючи ??, вона сказала: - Тепер я буду спокiйнiшою. Повертайся швидше. Митя тобi також у всьому допоможе, все ж таки чоловiчi руки. А ти бережи його. Митя пiшов ?? проводжати. Вони розмовляли, як близькi родичi, товаришi. - Справдi, Машенько, ти менi давай рiзнi доручення, я з такою охотою виконаю все, поки ти при?деш. Я вiдчув - ми будемо друзями, справжнiми великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче. I вiн раптом додав таким тоном, що Марiя зрозумiла - вiн усе зна?, перед ним нема чого критися: - Я все зроблю, щоб тобi було легше... Напиши менi обов'язково, - i притиснув ?? руку до себе мiцнiше, наче хотiв, щоб вiдчула - вона може на нього спертися. ...А мимоволi вiн думав усю дорогу - поцiлу? вона його на прощання? Вона поцiлувала. По-сестринському. - Дякую тобi, Митенько. Коли б ти знав, як менi важко. Тiльки йому так сказала. Навiть з Етцелем мовчала. - Я знаю! - тихо сказав Митя. Але хiба вiн мiг знати всю безодню ?? болю? * * * Який несприятливий час для повернення на батькiвщину! Та хiба вона його обирала? А втiм, хiба легше було на Русi великiй i рiк тому, i два, i три? I коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом, що дiялося тут за тi роки, що вона жила за кордоном, - хiба можна було б сказати: от краще вона б повернулася тодi, Отодi було не так важко. Правда, перший час пiсля реформи немов забуяли свiжi вiтри, прокинулись новi сили, нова молодь росла по всiх усюдах, тяглася до знання, до працi, до боротьби за права i людське життя знедолених. Палкi шiстдесятi роки! Вони увiйшли в iсторiю росiйського народу бадьорим весняним свiтанком, славними iменами... Але ж, але ж... Як швидко зрозумiли всi, крiм тих, хто не хотiв розумiти, що разом з невеличкими подачками, якi давала лiва рука уряду, права затискувала ще жорстокiше i невблаганно виривала з когорти одчайдушних бiйцiв то одного по одному, а то й цiлими купами. Кожен рiк позначався вразливою бiлою. 1861 рiк. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально - вiд хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневiряння довели його до могили у сорок сiм рокiв? Усiм це було зрозумiло. А восени того ж року - смерть Добролюбова. Увесь цей рiк по всiй iмперi? - селянськi заколоти. Студентськi хвилювання по всiх унiверситетських мiстах. Арешти. Заслання. Кари. 1862 рiк. Арешт Чернишевського. Красовського. Михайлова. Писар?ва. Тимчасова заборона прогресивних рупорiв - "Современника" та "Русского слова". Арешти. Заслання. Кари. 1863 рiк. Вже й "Основа", перший укра?нський журнал, припинив сво? iснування. А мiнiстр внутрiшнiх справ горезвiсний Валуев видав циркуляр про заборону видання книжок укра?нською мовою, якщо це не художня лiтература, та й для художньо? лiтератури були створенi посиленi цензурнi рогатки. У та?мному ж листi до мiнiстерства народно? освiти цей "лiберальний", як вiн себе вважав, мiнiстр Валуев писав: "...нiяко? малоросiйсько? мови нема? i бути не може". Усе "тайне" ста? "явним". Не тiльки явний циркуляр, але й про лист знали всi, i увiйшли вони в iсторiю укра?нсько? лiтератури ганебними вiхами. А тодi, в тi роки, вiдчули на собi цi розпорядження усi укра?нськi письменники, усi видавцi, усi вчителi, увесь народ. I, звичайно, особливо гостро вiдчула це укра?нська письменниця - Марко Вовчок. (Бiдна Марiя! Вона це вiдчула не лише як соцiальне лихо, а як i сво? особисте: адже перед тим запропонували ?й укра?нськi дiячi, про цс з нею говорив Василь Бiлозсрський, коли була вона в Петербурзi наприкiнцi шiстдесят другого року, - щоб заходилася вона працювати над iсторi?ю Укра?ни для дiтей; i скiльки планiв уже виникло тодi у не? з приводу популярних книжок укра?нською мовою для шкiл, для простого народу). Той же шiстдесят третiй рiк. "Рухавка" - невдале, приречене на страшний кiнець польське повстання. Загибель сотень молодих життiв. Розправа Муравйова, посланого на придушення повстання, який сказав: "Я не з тих, кого вiшають, я з тих, хто вiша?!" Скiлькох же вiн перевiшав! А серед повiшених, серед закатованих, засланих, загиблих у сутичках - скiльки знайомих i друзiв Марi?! Арешти. Заслання. Кари. 1864, 1865 роки. Ще дужчi утиски цензури. Арешти. Заслання. Кари. 1866 рiк. Пострiл Каракозова в iмператора Олександра II. Яка страшна розправа з усiма причетними i непричетними! Недарма на розслiдування i ведення справи був викликаний до Петербурга Муравйов-вiшатель. Ну, вже вiн i розправився! Усiх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в тому, що вони "особи, вiдданi злочинному вченню соцiалiзму та комунiзму". Багато iз забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ пiд впливом соцiалiстичних iдей Чернишевського, пiд впливом його роману "Что делать?". "Современник" заборонили зовсiм. Арешти. Заслання. Кари. Страшний Марi?н рiк. Вона навiть не могла стежити, дослухатися, що робиться на батькiвщинi. Навiть пострiл Каракозова i всi подi?, зв'язанi з ним, одразу не викликали значимо? реакцi?, - вона боролася за життя Сашi, i все-все вiдiйшло на другий план, усе iнше було як у туманнiй далинi. I тiльки тепер дiзнавалася, що дiялося, тiльки тепер доходило, i треба було думати, що робити. "Современника" нема, "Основи" давно нема, Бiлозерський i Кулiш, "основ'янськi" редактори, влаштувалися у Варшавi i вiдiйшли вiд укра?нських справ. Та, правда, в не? зв'язки з "Русским словом", iншими росiйськими журналами та газетами, куди вона надсилала сво? нариси - "Листи з Парижа", зв'язки з видавцями. Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не дасть. I не думати, що нiхто ?? не чека?. 4 "Друже мiй Машо! Сьогоднi я мiг уже чекати вiд тебе листа, але й досi його ще нема. Я ще не почав непоко?тися з приводу тебе i, певне, почну не скоро, але вважаю сво?часним написати тобi i потiм спокiйно i терпляче чекати тво?? вiдповiдi. Менi тепер не те щоб сумно, а якось мляво живеться, я такого становища i настрою не терплю, хотiлося б сiсти за працю, зробити якнайбiльше, почасти для того, щоб очистити собi кiлька вiльних днiв до часу твого повернення, але досi рiзний дрiбний i стороннiй клопiт постiйно вiдтягали мене вiд дiла, примушували мене ?здити по мiсту, i час витрачався найдурнiшим чином без працi й без задоволення". А клопiт у Дмитра Iвановича Писар?ва трапився непри?мний. Класна дама в гiмназi?, де вчилася його молодша сестричка Катя, дала ляпаса по щоцi дiвчинцi в присутностi ?? подруг. Дмитро Iванович вважав, що не можна залишити так цю iсторiю - дiвчинка не повинна була примиритися з незаслуженою образою, це могло зломити ?? волелюбний чесний характер. Вiн любив сво?х сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, "Какас", як звали ?? дома, пiдлiтка трохи свавiльного й нервового. А вона його обожнювала, i ?й уже тепер хотiлося прикладати в життi, запроваджувати всi тi iде? справедливого життя, про якi вичитала в його статтях. Та хiба тiльки для рiдних сестер його статтi вiдкривали новi обрi?, руйнували усталенi поняття людських вза?мин у родинi, в суспiльствi i разом з сво?рiдним гiмном працi, труду, знанню, науцi, - о, як пiсля читання ?х хотiлося вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у життi, - як разом з цим виховували його думки прагнення до "емансипацi? особи"! Як часто тепер лунали серед молодi вирази з його статей: "емансипацiя особи", "вiрно зрозумiлi вигоди", "розумний его?зм". Цей "розумний" писар?вський "его?зм", про який вiн писав: "Люди, якi мислять, освiченi, вiльнi вiд забобонiв, керуючись лише велiнням свого его?зму, неодмiнно дiйдуть до загального добра". Звичайно, вiн не мiг поминути байдуже такий випадок знущання хай i не з доросло? людини. У гiмназi? хотiли затерти цей iнцидент. Батьки дiвчаток-подруг, якi були свiдками, суворо заборонили сво?м дочкам розповiдати, що вони бачили. Для Дмитра Iвановича пiсля фортецi ця iсторiя була особливо нестерпною i принциповою. Вiн вирiшив довести все до вiдома попечителя жiночих гiмназiй принца Ольденбурзького, який був i головним управителем IV вiддiлу власно? ?? величностi канцелярi?, що вiдала всiма установами iмператрицi Марi?. Ох, цей вiзит! Адже треба бути стриманим, бо йому хотiлося врятувати Катю i вiд дальших переслiдувань i помсти. Вiн, як i до фортецi (i в фортецi!), працював для Благосв?тлова. Благосв?тлов тепер видавав "Дело". Так усi спiвробiтники н казали: "Працю?мо у Благосв?тлова" - наче у хазя?на, бо вiн i тримався як "хазя?н" i з Писар?вим, i з iншими молодими та й немолодими працiвниками. Навiть незрозумiле було, як в однiй людинi по?днуються революцiйнi iде?, приналежнiсть до радикального табору журналiстiв, i - одверта експлуатацiя сво?х спiвробiтникiв, самовпевнений беззаперечний тон, i просто смiхотворний потяг у власному побутi жити пишно, багато. Не можна сказати, що вiн з розкритими обiймами зустрiв Писар?ва пiсля звiльнення з фортецi, Писар?ва, який пiднiс його журнал, запалив його вогнем сво?х думок, наче надихнув у нього душу. Благосв?тлов тепер не раз прохоплювався перед спiвробiтниками i взагалi в журнальних колах, що Писар?в "видохся", що вiн змiнився, що це зовсiм уже не та людина, яка була до фортецi. Послужливi"друзi" залюбки переказували це Писар?ву, це його боляче вражало, його часом охоплювало зневiр'я у сво? сили - а що, як Благосв?тлов ма? рацiю?.. Як зневажливо дозволив Благосв?тлов взяти редакцiйний фрак для вiзиту до принца! Фрак був власнiстю редакцi? i завжди висiв у редакцi? на випадок побачень з поважними особами - найчастiше, коли вирушали на битви з цензорами. Примiрка фрака трохи розвеселила. - Вам дуже личить, Дмитре Iвановичу! - смiялися товаришi. - Я б на вашому мiсцi надягав би частiше фрак, особливо, коли жада?те перемоги над якимось жiночим серцем! - Але поскiльки вам треба вплинути не на жiноче серце, головне, не виявляйте нiяко? iнiцiативи, бiльше слухайте i пiдтакуйте. - Те, що погодився прийняти вас з сестрою, - i то вже не абищо! - А то ще скажуть: "мовчать" - i край! - Я й сам вирiшив триматися тако? методи у принца, - признався Писар?в, завжди одвертий iз товаришами, - а то й справдi, коли виявлюся надто заповзятливим та енергiйним, скажуть раптом: "Мовчать!", - i вже нiчим тодi справi не зарадиш. Постараюся не вiдступати вiд програми цього вiзиту, як я накреслив собi. З добрими напутнiми словами товаришiв, - дяка боговi, Благосв?тлова не було, - вiн по?хав за Катею. Потiм вiн сам картав себе, чи не надто "пасивно" вiн тримався, - проте з другого року ця класна дама в цiй гiмназi? вже не працювала, а Катю спокiйно перевели до iншо?. В очах подруг вона лишилася "геро?нею". Та це вже сталося потiм, а тепер Митя Писар?в на самотi, пишучи листа сестрi Машi Маркович, був незадоволений собою, i йому хотiлося усiм-усiм подiлитися з нею. "Всю сцену розгляду я розповiм тобi докладно, дотримуючись усього колориту в словах, коли ми побачимося..." Коли ж вiн ?? побачить? Вiн раптом швидко-швидко написав: "Менi дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навiть погано вiриться в це". Вiн зупинився, перечитав, але не закреслив, нi, вiн сам пояснить це несподiване звернення: "Тобi дивним зда?ться, що я раптом написав тобi "Ви". Це у мене така звичка. Коли я починаю бути нiжним з людьми, яким я звичайно кажу "ти", тодi у мене обов'язково з'явля?ться "Ви". Це "Ви" замiня? у мене безлiч голубливих епiтетiв, на якi я взагалi не майстер". Цей лист розминувся з Марi?ю. Вiн був написаний напередоднi ?? при?зду до Петербурга. Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже. Зупинилася знову у Пфьолiв, маючи намiр мерщiй пiдшукати собi квартирку. "Треба буде зайти до Митi, - подумала вона. - Я ж обiцяла maman. Так, я ж обiцяла знайти примiщення в одному домi зi мною i йому! Може, пощастить? Це було б добре!" - навiть зрадiла вона такiй можливостi. Вона боялася самотностi. * * * Вони обо? ще не знали, до чого були потрiбнi одне одному! Саме тепер. Саме зараз. Обо? пiсля таких житт?вих шквалiв, але обо? ще молодi. Варвара Дмитрiвна, maman, писала Марi?: "Признаюся, боюся я за Митю, щоб не дуже втомився вiд сво?х праць, надто вiн уже заробився. Скажи, мила, правду - як ти вважа?ш його працi: чи жваво вони йдуть, чи краще, нiж при менi, - пам'ята?ш, коли вiн усе рвав i такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що пiдеш i подивишся, як у нього в кiмнатi, так влаштуй ти у нього, щоб йому було зручно. Занадто багато меблiв у нього, а от коли ви пере?дете на iншу квартиру, вам потрiбнi будуть рiзнi меблi, а тепер, я гадаю, в нього дуже тiсно". Вона не боялася ??, Митина мати, вона казала: "Бережи його", вона радiла, що Марiя знайшла i перебралася на "свою" квартиру i в тому ж будинку поверхом нижче оселився Митя. Вона мусила його берегти. Спочатку Митя вiдчув пожвавлення, нiби сил йому прибуло. i справдi починалося життя. Пiд одним дахом з Машею. За одним столом з Машею. Так, працювати вiн приходив до не?. В них був спiльний переклад. Кожен, правда, мав сво? роздiли, але вони одразу радилися, допомагали одне одному. Та коли це був i не "спiльний" переклад, а Маша писала свiй новий роман, а Митя статтю, - ?м було якось легше працювати, коли вони сидiли за тим же великим столом - одне навпроти одного. Це не тiльки не заважало, а навпаки - немов додавало сили. Глянуть, зведуть очi, усмiхнуться - i працюють далi. Ранiше, мабуть, i не повiрила б, що таке можливе. "Та це ж Митя, брат, тому так просто", - спочатку думала вона. Ну й добре, що просто. Вона його опiка?. А йому так при?мно, коли Марi турбу?ться, щоб вiн випив кави з вершками, щоб з'?в булку з маслом. О, споконвiчна несправедливiсть дiтей! Це зовсiм не драту?, як дратувала завжди материнська опiка, i навiть коли Марiя перевiря? сво?ми вправними пальцями, чи добре вiн замотав шарф навколо ши?, - вiн не кривиться, вiн ловить губами й цiлу? цi пальцi. Що вона дума? про це? Коли вiн iде з дому, Марiя наказу? сво?часно прийти обiдати, i вiн поспiша? додому, щоб швидше, швидше бути поряд iз нею. А коли йде вона й каже, щоб вiн не перевтомлювався, спочивав, i жартома дода? - i не нудьгував без не?, - вiн викону? все, крiм останнього. Найкраще, коли вони обо? "вдома" - себто у Марi?. У сво?й маленькiй кiмнатцi на один поверх нижче Митя, власне, тiльки ночу?. Коли вона вдома, тодi його не бентежать нiякi думки про ?? невiдоме йому жiноче життя - де вона бува?, з ким стрiча?ться, кому надсила? листи до Парижа, кому до Москви (коли вона ?х пише? Не тодi, коли вони сидять за робочим спiльним столом, одне навпроти одного!), вiд кого одержу?. Вона не розказу?. Вiн не розпиту?. Навiть, коли вона дуже сумна пiсля листiв, - вiн не розпиту?, тiльки намага?ться розважити. Найбiльше йому щастить вiдволiкти вiд невiдомого суму, коли вiн дiлиться сво?ми задумами, про що вiн хоче ще написати, може, не зараз. Вона нiколи не каже: "Так пиши швидше! Так роби ж те, що замислив". Мила, розумна Марi! Вона так уважно, зацiкавлено слуха? його, iнколи перепиту?, просить пояснити, але вона сама нiколи не почина? розпитувати: "Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли ти це зробиш? Коли закiнчиш?" - усi тi питання, що дратують того, хто пише. Вона розумi? - йому ще важко зiбратися з думками... Вiн одверто писав про свiй стан Тургеневу. Так, Iвану Сергiйовичу Тургеневу. Але спочатку вони зустрiлися. Про свою зустрiч з Турген?вим вiн докладно розповiв Марi?, i ?й якось дивно було, - вона слухала Митину розповiдь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу для себе людину. ?й кортiло спитати - а про не? вiн не згадав? А вiн зна?, що вони мешкають разом? Та, певне, вiн i не згадував, Iван Сергiйович, певне, вiн просто не знав i не здогадувався, не зв'язував ?х - Марiю Олександрiвну Маркович i "нiгiлiста" Писар?ва, хоча вiн знав, що вони родичi. Невже вiн зовсiм уже не цiкавиться нею? Вона Митю нiчого про це не спитала. А Митя був i задоволений, i здивований, i трохи збентежений цi?ю зустрiччю. * * * Здивований був i сам Тургенев. До того вiн нiколи не бачив Писар?ва. Iван Сергiйович читав його статтi, i коли пiсля виходу його роману Тургенева лаяли i "батьки", i "дiти", вiн був вражений, що саме цей найрадикальнiший у сво?х твердженнях молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкiну, сперечався з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалi нестримно кидався у бiй з усiма i з усiм, в азартi помилявся, в азартi не схилявся нi перед якими авторитетами, саме цей критик найвiрнiше зрозумiв i вiдчув його Базарова i з азартом i енергi?ю кинувся захищати його Базарова. Тепер Тургенев вiз свiй новий роман "Дым" до Москви в журнал Каткова. Та в Петербурзi знову "стара знайома" - подагра - зупинила Iвана Сергiйовича на кiлька днiв. Вiн жив у давнього приятеля - лiтератора Василя Боткiна - "Великого Могола", як звали його товаришi. До кiмнати, де спочивав у крiслi Iван Сергiйович, вбiг Великий Могол, сердитий i збентежений. - Там Писар?в прийшов. Навiщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш? - Звичайно, прийму! - спокiйно мовив Тургенев. - Адже я хотiв його бачити, а коли вже сам завiтав у справах, тим краще. Якщо тобi непри?мно, ти б пiшов до себе. - Нi, я лишуся! - уперто мовив Великий Могол. Iвану Сергiйовичу, навпаки, хотiлося, щоб Боткiн пiшов. При?мнiше було б познайомитися, поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, нiж сам ного творець, наодинцi. Але Боткiн сидiв у крiслi з упертим, просто-таки бридливим виглядом. Iван Сергiйович мiг сподiватися на будь-який вибрик з боку Великого Могола. Та що поробиш? Адже не мiг вiн вигнати господаря з його господи! Увiйшов юнак. Чемно, стримано привiтався, як належить добре вихованiй людинi. "Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, - одразу подумав Тургенев, потиснувши тонку й мiцну руку Писар?ва. - А ручки - ач якi, кожен нiготь обточений, - от тобi й нiгiлiст!" Боткiн ледь кивнув головою. "Бути бiдi" - майнула з острахом думка у Тургенева. I дiйсно: тiльки сказав щось Писар?в про журнал "Дело", про статтю, яку вони збираються надрукувати, навiть не дуже розiбравшись у чому питання, Боткiн, наче вжалений, схопився i майже закричав: - Та як ви смi?те, хлопчиська, молокососи, невiгласи... Писар?в навiть не почервонiв, навiть не здригнувся. Вiн стримано мовив: - Певне, добродiй Боткiн не дуже зна? сучасну молодь, якщо огулом назива? ?? невiгласами, а щодо докору в "молодостi" нашiй - так це ж ще не провина, прийде час - i молодь виросте, визрi?. Хiба не так? Боткiн червонiв, пихтiв. Як було непри?мно Iвану Сергiйовичу! Але здавалося - Писар?в не дуже збентежився таким вибухом Боткiна. Вiн спокiйно передавав Iвану Сергiйовичу прохання редактора - мати ?хнiй журнал на увазi i щось написати для нього. У Тургенева вiдлягло на серцi. Вiн сказав, що зараз привiз новий роман, який друкуватиметься в "Русском вестнике", i йому буде дуже цiкаво дiзнатися потiм про думку щодо цього роману його, Дмитра Iвановича Писар?ва. - Я нетерпляче чекатиму його виходу, - щиро сказав Писар?в. Вiн вiдкланявся, такий же чемний, спокiйний, з привiтною усмiшкою Тургеневу, з абсолютною байдужiстю до Боткiна, наче це вже була якась така застарiла рiч, на яку й уваги звертати не варто, i пiшов, лишивши в Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою i з життям. Нi, Iван Сергiйович не чекав, що цей "близнюк" Базарова така вихована при?мна людина, а що розумна - про те Тургенев уже знав iз його праць. - Тобi не соромно? - смiючись, мовив Тургенев Боткiну, коли Писар?в пiшов. - Ти - найпалкiший прихильник всього прекрасного, вишуканого, витонченого, ти поводився як брутальний забiяка, а цей "нiгiлiст" i "цинiк", як ти його обзива?ш, - як справжнiй джентльмен! - Я не можу ?х переносити, - пихтiв Боткiн. - На мистецтво руку здiйма?! Тому i твого Базарова так розписав! - Цiкаво, що вiн скаже з приводу "Дыма", - замислено мовив Тургенев. Навiть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато важила. Iвану Сергiйовичу хотiлося ближче познайомитися з ним. 5 Як завжди, кожен новий роман Тургенева - наче бомба, що несподiвано розрива?ться, i гуркiт вiд не? довго не затиха?. Отже, i "Дым" - тiльки-но вийшов у "Русском вестнике", обурилися "генерали", - аякже, вони пiзнали себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман - пасквiль на не?. - Тобi подоба?ться? - спитала Марiя Митю. - Яке в тебе враження вiд цього роману? - Менi хочеться спитати пiсля читання його: "Ка?н, де брат твiй Авель? Шановний Iване Сергiйовичу, куди ви подiли Базарова? Невже ви справдi дума?те, що ?диний Базаров помер вiд зараження кровi й бiльше нема нiкого на його мiсцi?" - А сцени у Губарьова? Ти не обурю?шся проти них? Навiщо вiн так вивiв революцiйне настро?них людей? - Ну, зна?ш, дурнiв i в олтарi б'ють! Не сприймай так прямолiнiйно. Менi зда?ться, вiн вивiв таких дурних, щоб його не запiдозрили в тому, що вiн надто почервонiв, полiвiв себто, змалювавши так блискуче Ратмiрових. Адже основний удар праворуч, проти них! Того ж дня Марiя подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер Тургенев. Митя жадiбно прочитав його. Спочатку задоволення засвiтилося в його очах, якi нiчого, нiчогiсiнько не вмiли нiколи приховати. Та за якусь хвильку вiн явно зажурився. Вiн простягнув листа Марi?, вiд не? у нього не було та?мниць. Марiя так само, як i вiн, нетерпляче почала читати: "Шановний пане Дмитре Iвановичу! Я пробув у Петербурзi так мало часу на зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього - по розтопленнi того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний, коли б i не зiйшлися б, то поговорили б одверто. Я цiную Ваш талант, поважаю Ваш характер..." Рука Марi? мимоволi пiдвелася i розкуйовдила Митине хвилясте волосся. - Бач. як пише! Я теж - "цiную Ваш талант i поважаю Ваш характер", - усмiхнулась вона йому й читала про себе далi: "...i, не подiляючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам причину мо?? незгоди - не вiд надi? повернути Вас, а маючи на метi скерувати Вашу увагу на деякi наслiдки Вашо? дiяльностi. Я не знаю, коли я потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться ви?хати за кордон i дiстатися Бадена, я з iстинним задоволенням побачився б з Вами". Звичайно. Митi треба за кордон. Вiдпочити. Побачити свiт. I однаково серце Марi? защемiло. Не може, не може вона ?хати навiть iз ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз. Що вiн пише далi, Iван Сергiйович? "Я поставив собi цими днями питання: яке враження справив "Дым" на Вас i на Ваш гурток - чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова i чи не застили цi сцени для Вас змiст усi?? повiстi? За всiма звiстками, що доходять до мене, "Дым" збуджу? мало не ненависть та презирство до мене у бiльшостi читачiв: двiтри статтi, якi менi довелося прочитати, - у тому ж дусi. Я не можу не бути справедливим до себе - Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt - Und was ich gemalt hab'hab' ich gemalt , (Не стану за працю себе вихваляти:_ Я те змалював, що зумiв змалювати._ Гете. _(З нiм. переклала Наталя Забiла.)_ а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не вiдчую нiяковостi, коли б i Ви вiдгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, - бо, хоча я, з одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, да? лише тi плоди, якi йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собi нiяких iлюзiй щодо свого таланту - мого дерева, - я бачу в ньому досить звичайну, ледь прищеплену, росiйську яблуню. В усякому разi. Ваша думка - якщо вона буде висловлена i мотивована, однаково буде при?мною". - Бачиш, вiн хоче з тобою ближче спiзнатися, - мовила Марiя. Так, Iван Сергiйович жада? знати думку Митi. Вiн з Митею розмовля? "на рiвних". I раптом боляче вколов спогад - до Сашi вiн завжди ставився дуже, дуже приязно, але яка рiзниця! Та що там! Хiба вiн так чекав думки навiть Добролюбова i Чернишевського! - Вiн тебе цiну? бiльше за Добролюбова та Чернишевського, - сказала вона. - Тих вiн не любив i зовсiм не виявляв бажання зiйтися ближче. Вiн сам менi розповiдав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: "Ви просто змiя, а Добролюбов - очкова, але ? ще й гримуча - це юний Писар?в - той сповiща? про сво? наближення". Митя розсмiявся, а потiм сумно мовив: - Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще неспроможний. - Але ж ти вiдповiси йому? - Безперечно. I я не приховаю свого першого враження вiд роману. Я гадав, що наше особисте знайомство обмежиться мо?м дiловим вiзитом. Слово честi. Марi, його лист для мене несподiванка - значить, вiн пам'ята? про мене, не хоче забувати, i менi було б цiкаво поговорити з ним. Та ти ж зна?ш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й нiколи. Хiба мене випустять? Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу i все-таки не мiг не написати хоч кiлька слiв про новий роман, з вiдвертiстю, яка знову i схвилювала, й полонила старого письменника. "Я, напевне, не писатиму про "Дым", принаймнi тепер, - писав Митя. - Не буду з двох причин. По-перше, менi необхiдний деякий простiр, щоб я мiг висловити тi думки, на якi мене наводить Ваша повiсть. А цього простору в мене нема, тому що на мо?му журналi лежить рука попередньо? цензури". О, ця цензура, найлютiше зло, що не тiльки гальму?, а спотворю? все в лiтературi! "По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре i захоплююче або зовсiм не писати. А я весь цей час, уже близько пiвроку, вiдчуваю себе нездатним працювати так, як працював ранiше у зачиненiй клiтцi. Вся моя нервова система струшена переходом до волi, i я й досi не можу оправитися вiд цього потрясiння. Ви бачите самi, як недоладно написано цього листа i як тремтить моя рука. Я почекаю писати про "Дым", поки не вiдчую себе спокiйнiше й мiцнiше. Але я передам Вам, наскiльки зумiю, основнi риси мого погляду на Вашу повiсть". I вiн одверто написав про те, про що говорив i Марi?, i що сцени у Губарьова аж нiскiлечки не завдають йому прикростi, i так само навiв прислiв'я: "Дурнiв i в олтарi б'ють". "Я сам, - писав вiн, - глибоко ненавиджу всiх дурнiв взагалi i особливо глибоко ненавиджу тих дурнiв, якi прикидаються мо?ми однодумцями та спiльниками. Далi, я бачу, що сцени у Губарьова складають епiзод, пришитий до повiстi на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рiвноваги i не опинився в невластивому йому товариствi червоних демократiв. Що удар дiйсно пада? праворуч, а не лiворуч, на Ратмiрова, а не на Губарьова - це зрозумiли i самi Ратмiрови..." До речi, про те, що це зрозумiли самi Ратмiрови - Iван Сергiйович дiзнався одразу. Вiн сам знав, як вони йому добре "вдалися" в. романi, i як вiн влучно поцiлив! Йому розповiли знайомi: "справжнi" генерали так образилися, що, зiбравшись у Англiйському клубi, ухвалили написати автору колективного листа з рiшенням виключити його зi свого товариства! Тургенев шкодував, що Сологуб переконав ?х, що це просто безглуздо, i вiдмовив це робити. А Тургенев смiявся i скаржився друзям: "Не можу простити цього Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотiй рамцi на стiнi повiсив би!" Звичайно, нi Писар?в, нi Марiя про це не знали. А над листом Писар?ва Iван Сергiйович замислився. Той напрямки писав: "При всьому при тому "Дым" мене рiшуче не задовольня?: вiн уявля?ться менi дивним i зловiсним коментарем до "Отцов и детей". I вiн знову писав так, як казав Марi?, про Ка?на i Авеля, i невже перший i останнiй Базаров умер у 1859 роцi вiд порiзу пальця або переродився в Бiндасова. Але ж у Писар?ва нiяких сумнiвiв не було, що Базаров iсну?, як же Тургенев його не примiтив? Не мiг вiн не написати й про те, що його дуже здивувала i ущипливо вразила в кiнцi повiстi одна "глибоко фальшива та несподiвано солодка рулада". "Ви, без сумнiву, зрозумi?те, про що я кажу. Це, звичайно, дрiбниця, але я рiшуче не розумiю, як це вам спало написати таку дивну фразу?" - Ти натяка?ш про "царське слово"? - спитала Марiя. - А звичайно, - пам'ята?ш, як у нього: "... i лише одне велике царське слово "воля" витало, як божий дух, над водами". Ну, просто соромно за нього! - Я певна, це вставлено для цензорiв. Але ти правий, треба було обiйтися без цього. Згодом, в окремiй книжцi, що вийшла незабаром, вони обо? з задоволенням побачили, що цi?? "солодко?" рулади нема?, та й у вiдповiдi на цей лист Тургенев пояснив Митi, чому вiн написав ??, так, саме так, як i припускала Марiя. Iван Сергiйович писав, що вiд душi хотiв би продовження знайомства i принаймнi листування, поки не побачаться. На жаль, вони не побачилися з причин, незалежних вiд них. Трагiчних причин. 6 Марiя вже помiтила: пiсля кожно? зустрiчi з Благосв?тловим Митя поверта?ться сердитий та роздратований. - Вiн не вносить у нашу справу анi розуму, анi таланту. От ранiше вiн був iнший. Коли я починав тiльки працювати, вiн добре вплинув на мене, щоб я зрозумiв, у чому саме полягають обов'язки чесного лiтератора, i я зрозумiв, - лiтератор, однаково, чи критик, чи письменник, не повинен бути схожим на лагiдне телятко, що смокче двох, а то й трьох чи чотирьох маток. А нашi росiйськi письменники - аби грошi платили! Як шевцi, хто купу?, тому й продають. Зна?ш, Марi, я радий, що ти не дала сво? твори Каткову. Тако? поведiнки колись навчав мене Благосв?тлов. Вiн тодi прихильно ставився до мене. - А що з "Русским словом" було б без тебе? - заперечила Марiя. - Хiба журнал набув би такого значення? - Ну, не тiльки без мене... Ти не згадала Зайцева, iнших. - Гаразд, тим бiльш обурливо... Що Благосв?тлов без вас? А як вiн з вами поводиться?! - Признатися, вiн став просто неможливий у сво?х вза?минах iз людьми. Вiн в одну мить може все зiпсувати, над чим мiркували, працювали, - розладнати, переплутати i просто оскандалити сво?ю метушливiстю, роздратованiстю, якоюсь короткозорою задерикуватiстю i якоюсь пристрастю до порожньо? i в той же час красномовно? полемiки. - На жаль, дуже вже часто тепер надибу?ш на таку... порожню та красномовну. - Я не хочу вважати його поганою людиною, - вiв далi Митя. - Та вiн же просто перетворився на хазя?на-буржуа у ставленнi до всiх вас, - обурено перебила Марiя. - Ти б тiльки почула, як вiн розмовля? з наборщиками, службовцями, - не мiг не згадати Митя. - Це правда, що вiн ударив одного з робiтникiв? - Достеменна правда. I вiн ще дорiка? менi панством! - От уже таки справдi "панство" - наше життя, - знизала плечима Марiя - А ти б побачила, як вiн живе, яка квартира! Та хоча дверi з червоного дерева, полiрованi, пiдвiконня мармуровi, скрiзь понатиканi кришталевi вази, бронза, дорогий посуд, рояль вiд Бехштейна. на якому, певне, нiхто не гра?, - все свiдчить про абсолютну вiдсутнiсть i крихти смаку. Уяви, в нього був навiть лакей - негр. Правда, з приводу цього з нашого ?влампiйовича, з Благосв?тлова, так глузували, що вiн його досить швидко звiльнив. I разом з усi?ю цi?ю дурною пишнотою вiн торгу?ться iз спiвробiтниками за копiйки, як якийсь дрiбний крамар. Зна?ш, вiн зменшив менi гонорар, коли я сидiв у фортецi, - мовляв, його й так там годують, грошi йому не потрiбнi! - Вiн просто огидна людина! - спалахнула Марiя. - I як люди перероджуються! Менi боляче, що ти мусиш терпiти його. Я, звичайно, розумiю, вiн почав видавати "Дело", а це ж буде продовженням "Русского слова". - Я не дуже в це вiрю, - признався Писар?в. - Цензура цензурою, але й сам ?влампiйович i менi, i Зайцеву ставить такi рогатки, що просто неможливо працювати. Я жадаю бiльшого простору для роботи, але вiн скрiзь, де може, торочить, що я видохся. Що може бути для лiтератора болючiшим, коли колеги, а то й друзi з жалiсливою мiною, - мовляв, нiчого не поробиш, - голосним шепотом, щоб усi чули, нiби мiж iншим, але пiдкреслюючи, кинуть: "Виписався. З'?здився. Кiнь, та не той". Хiба вона сама на собi це не вiдчувала i не вiдчува?? I це трапля?ться часто, коли письменник "мовчить" не тому, що видохся, а коли замислив щось бiльше, ширше, може, навiть на кiлька ступнiв вище, значимiше, нiж ранiше, i важче для втiлення, - а оцi нiби спiвчутливi жалi й питання: "Щось вас давно не чути", "чи скоро пораду?те?". А за спиною: "Нiчого вже пiсля "Народних оповiдань" не дала надзвичайного". I не може ж вона кожному такому "друговi" перераховувати, скiльки написано й надруковано повiстей та оповiдань, скiльки перекладено ?? творiв iншими мовами. Коли люди не хочуть помiчати та знати - це так легко зробити! А щодо Митi - це така несправедливiсть iз боку Благосв?тлова! Навiть пiсля фортецi за кiлька мiсяцiв вiн уже стiльки написав! - Ти ж йому дав таку цiкаву статтю "Образованная толпа", а "Будничные стороны жизни"! Хто ще так тонко зрозумiв Досто?вського, його Раскольникова? Шкода, що це лише перша частина тво?? роботи, а найдужче я чекаю, коли ти напишеш про Гейне. Ти ж зна?ш, як я його люблю! - Можна сказати, я починав з Гейне свою лiтературну дiяльнiсть, з перекладiв його поезi?, - вже зовсiм iншим тоном, вiдкинувши думки пре Благосв?тлова i роздратування, мовив Митя; куди цiкавiше було розмовляти з Марi?ю про саму роботу, а не про рiзнi непри?мностi пов'язанi з роботою! - Ти тiльки не чекай вiд мене самих дифiрамбiв i захоплень щодо Гейне! Адже поруч з його генiальнiстю поета ужива?ться такий полiтичний дилетантизм свiтогляду, i менi хочеться це розкрити, насамперед для молодi. Треба, щоб молодь, звiльняючись з-пiд влади старих iлюзiй, зв'язувала сво? життя з боротьбою за перетворення всього суспiльства, хiба не так? Нi, не влаштовують зараз мо? статтi Благосв?тлова. - I раптом закiнчив жартом: - i трима?ться, як самодур, i платить, як скнара! Ну, нiчого. Марi, сiдаймо за працю! Слово честi, я просто з насолодою перекладаю "Походження людини" Дарвiна. Стiльки думок виника? одразу i стiльки хочеться написати з приводу цi?? надзвичайно? книги! - Ти зна?ш, - мовила Марiя, - я гадаю, i так цього хочу, просто мрiю, перекладати з тобою i Брема "Життя тварин". От тiльки закiнчу Жюля Верна, я обiцяла Етцелю i милому Жюлю не затримувати. Як це радiсно було чути Митi, вiн вiдчув, що треба стримати себе, адже Марi говорить так спокiйно, по-дружньому. Надто спокiйно, надто по-дружньому. Тому вiн по-дiловому нагаду?: - А твiй власний роман? Новий роман, який задумала писати Марiя i дiлилася з ним. - Ну, то вже для душi. То вже напишу напевне. Як воно вийде - не знаю, а написати - напишу. ?? рятувала праця. Багато працi, не тiльки "для душi" - iнша рiч, що вона обирала завжди працю, - переклади в даному разi, - яка була для не? цiкава, спiвзвучна ?? настановам або поширювала ?? кругозiр, знання. Абищо вона не брала перекладати i в найскрутнiшi часи, коли зовсiм не було грошей. Тепер були найскрутнiшi часи в iншому планi. Треба було повернутися до життя. Заново почати для себе. Може, виправдати внутрiшньо для себе iнстинкт життя, що не зника? наперекiр усьому? При Митi вона не давала волi сво?му суму. Вона нiчого не розповiдала про сво? особисте, iнтимне життя за кордоном. Вона не згадувала нiколи iменi Сашi. На те були ночi. Самотнi ночi. Удень вона була рiвна, турботлива, дiловита. Митя не обманював себе. Вiн проймався чим дужчою повагою до цього вмiння триматись. Вiн так не вмiв. I невже вона не помiчала нiчого, що з ним? Iнколи йому було образливо вiд цього, iнколи вiн був радий цьому - бо iнакше що б було? Хай принаймнi вже так - турботлива сестра. Та нiколи Митя не бачив Марiю такою роздратованою i збудженою, як одного дня, коли вона раптом повернулася додому далеко ранiше, нiж вiн сподiвався. - Уяви, що утнув твiй Благосв?тлов! Навiть не питаючись у мене, поставив мо? iм'я в анонсi вашого "Дела". Для пристойностi вiн мусив поговорити зi мною? А може, я зовсiм цього не хочу! Я ж тепер познайомилася з Некрасовим, вiн клопочеться про видання збiрок, про свiй якийсь журнал, я друкувалася у нього в "Современнике" i обiцяла дати йому новi твори. А твiй Благосв?тлов, я вже не раз, мiж iншим, чула, що вiн про мене скрiзь патяка? те, що його зовсiм не стосу?ться, - вiн просто невихований нечема, i я зовсiм не хочу мати з ним справ! Яке вiн ма? право розпоряджатися мною? Митю усього аж пересмикнуло. Його теж таким нiколи не бачила Марiя. Вiн швидко накинув легке пальто i пiшов з дому, тiльки сказавши: - Заспокойся. Я зараз повернуся. Марiя за хвилину вже картала себе - чом вона не стрималася? Чом дозволила йому пiти таким роздратованим? Що там вiн утне? Ясно, що вiн побiг до Благосв?тлова! I в той же час стало якось тепло вiд того, що вiн так близько до серця взяв ?? образу, одразу кинувся захищати. Вiн повернувся, звичайно, збуджений, але зовсiм не пригнiчений i не стурбований. - Чорт з ним, з ?влампiйовичем! Нашi вза?мини порванi. Я вже не спiвробiтник його "Дела"! - Що ти кажеш? Як же так? - злякалася Марiя. - А от так! Я сказав йому, що коли вiн не вибачиться перед тобою, мо?ю близькою родичкою, я не зможу з ним працювати. Вiн вiдповiв напрочуд грубо, що коли нашi вза?мини залежать вiд усяко? дрiбницi, то ними i дорожити нема чого. Я остаточно переконався, що вiн у собi уособлю? журнал i навiть на основних сво?х спiвробiтникiв, як я i Зайцев, дивиться як на наймитiв, яких в одну мить можна замiнити новим комплектом. Менi це набридло! Я розкланявся й пiшов. Будь ласка, не бiйся, я не кричав i не лаявся - хоч дуже хотiлося! У них у портфелi ? мо? новi статтi, вони покриють мiй борг, який я зробив, коли вийшов iз фортецi. Марi, я не мiг дiяти iнакше. Ти моя сестра, мiй друг, я нiкому в життi не дам скривдити тебе. Вона знала - це не просто слова. Чим вiддячить вона йому? - Не турбуйся, Митюшо. Ми не будемо без роботи. Ми не загинемо й без "Дела". Я бачила, тобi вже нестерпно було з ним працювати останнiм часом. Менi тiльки шкода й нiяково, що цей розрив трапився через мене. I потiм - це ж все-таки журнал твого напрямку. - Не тiльки через тебе. Я не хочу бути настiльки рабом будьяко? iде?, щоб вiдмовитися вiд особистих бажань i почуттiв. Ти ж зна?ш, я глибокий его?ст не лише з переконань, а й по природi. - Милий ти мiй его?ст! - усмiхнулася Марiя. - Нiчого. Влашту?мося. I в ?? тонi забринiли впевненi, бадьорi нотки. Вона подумала: "А може, й добре, що так вийшло. Може, Митине мiсце тепер серед iнших людей? Що з того, що "Современник" i "Русское слово" завжди полемiзували? Полемiзував Антонович з Митею чсрез Базарова. Правий же був Митя!" А от Некрасова вiн, М,итя, завжди високо ставив, i поважав як поета, i писав, що поважа? його за чесне слово, яке Некрасов завжди готовий промовити за бiдаря, за пригнiчену маленьку людину, що в його творах завжди до тако? людини гаряче спiвчуття. У ставленнi до Некрасова в них не було суперечок, як у ставленнi до iнших поетiв i поезi? взагалi, ?х обох захоплювала сила некрасовсько? ненавистi до "ликующих, праздно болтающих", що росла вiд твору до твору. Власне, ця сила захоплювала всю молоду Росiю, i окремi твори, i уривки з них ставали улюбленими пiснями. На якiй студентськiй вечiрцi не спiвали .тепер "Вьiдь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой"? Або не декламували з "Железной дороги"? Навiть дивно, що Писар?в ще не мав нагоди особисто познайомитися з Некрасовим! А от Марiя дуже швидко здiйснила те, чого ще так хотiв Микола Олександрович Добролюбов у Неаполi, чого не вдалося зробити пiд час свого короткого при?зду до Петербурга у 1862 роцi, коли вона щиро заприятелювала з Василем Сл?пцовим. Обо? - i Марко Вовчок, i Некрасов - уже добре знали одне одного заочно, адже Марко Вовчок був жаданим автором у "Современнике". Тепер вони нарештi познайомилися особисто, так само, як i з сестрою Некрасова - Анною Олексi?вною Буткевич. 7 Знайомлячися з сестрою Некрасова, Марiя сказала ?й: - Я не могла довго отямитися, коли ще в Парижi прочитала поему Миколи Олексiйовича "Мороз, Красный нос", i звичайно, я звернула увагу на присвяту - "Сестрi" - одне тiльки слово. - I таке багатство в дарунок на все життя, - замислено мовила Анна Олексi?вна. У не? було серйозне хороше обличчя, можливо, навiть строге, коли б не добра м'яка усмiшка, не добрий погляд очей. - Не тiльки вам! Усiм людям! Усiм жiнкам! - Звичайно, всiм людям i насамперед жiнкам. Це зрозумiло. Тим дорожче, що присвятив менi, - i додала, помовчавши з мить: - Брат мене завжди любив i жалiв iз самого малку. - Коли я прочитала поему, ще в Парижi, - знову сказала Марiя (о, як давно це було, вiк минув з того часу!), - менi так захотiлося побачити швидше вас, познайомитися з вами. Вона не сказала, як тодi ?й захотiлося швидше "додому", на батькiвщину. Адже й вона найбiльше писала про долю жiнок, долю селянок, - а хiба рiзна доля в укра?нсько? i в росiйсько? селянки? Як намальованi, постали тодi перед нею i жнива, i дiтлашня, i чудовий образ слов'янсько? жiнки, i радiсть немудрованого ?? щирого щастя. Тодi ще Саша був з нею, коли вона читала... Вона i в думках не казала "помер", "був живий"... Був з нею. А цей похорон Прокла, а ця казкова, прекрасна, найвищо? поетичностi картина з Морозом-во?водою! - Аж моторошно, коли чита?ш кiнцiвку. - сказала вона, - навiть не вiд смертi Дарi?, а вiд надзвичайностi образу Мороза. Це ж так вражаюче зроблено: Не ветер бушует над бором, Не с гор побежали ручьи, Мороз-воевода дозором Обходит владенья свои... Певне, цi рядки вчитимуть школярi напам'ять! - Так, так, - проникливе мовила Анна Олексi?вна, - я теж вважаю цей твiр перлиною росiйсько? поезi?. А от уявiть собi, на початку лiтературно? дiяльностi брата, нi, навiть не на початку, адже були вже написанi i "Саша", i цей чудовий вiрш "В дороге" - пам'ята?те: "Скучно! скучно!.. Ямщик удалой, разгони чем-нибудь мою скуку". Марiя кивнула головою. Вона тепер з особливим почуттям перечитувала вiршi Некрасова. - Так от, - вела далi Анна Олексi?вна, - в час, коли вже видно було, який вiн поет, тодiшнi його друзi - i Василь Боткiн, i Тургенев, особливо Боткiн, докоряли братовi, що вiрш його важкий, нема в ньому грацiозно? форми, а це непоправна вада для поета, це буцiмто "коробить" людей з художнiм смаком, рiже вухо, яке не терпить дисонансiв, i що поезiя поляга? не в реальностi, а у витонченостi форми. Ну, одне слово, що мiг сказати такий захисник чистого мистецтва, як Боткiн! Марiя з