iтхнула, згадавши, як у Парижi Боткiн наче священнодiяв - ?в грушу або ще щось солодке. Тодi враз спротивiли його "витонченi" розмови. А зустрiч оце тепер з Митею у Тургенева! Дiйсно вже витончена особа! Аннi Олексi?внi вона, звичайно, нiчого не сказала, а слухала ??. - А брат йому вiдповiв: "Я вас ще дужче здивую, якщо одверто висловлю свою думку - мо? авторське самолюбство буде цiлком задоволене, коли хоча б пiсля мо?? смертi росiйський мужик читатиме мо? вiршi!" - I читатиме! - з певнiстю сказала Марiя. - I не тiльки росiйський! Ви зна?те, мiй добрий друг польський поет Антонiй Сова-Жслiговський перекладав вiршi вашого брата польською мовою. Вже нащо Герцен, - ви ж самi зна?те ?хню неприязнь, - а вiн одразу надрукував "Размышления у парадного подъезда" в сво?му "Колоколе", i менi казала його приятелька, вихователька його дочки, Мейзенбуг, як вiн рекомендував ?й читати твори Некрасова, що вiн високо цiну? його як поета i що це поет надзвичайно визначний сво?ю демократичною, соцiалiстичною зненавистю. - I скiльки при цьому саме Герцен завдав прикростей та образи братовi, - стримано, але з глибокою гiркотою мовила Анна Олексi?вна. - Не прийняти брата в Лондонi! Брат не може забути цього! - Справдi, це жахливо сталося, - погодилася Марiя. Вона сама не могла збагнути, як розумний, великий Герцен через якiсь грошовi непорозумiння, плiтки, нез'ясованiсть не захотiв прийняти у Лондонi найкращого, найпередовiшого поета Росi?, редактора "Современника"! - До брата все життя ставилися i ставляться несправедливо його друзi, - зажурено сказала Анна Олексi?вна, - ставлять йому у провину i широкий розмах життя, i картярську гру, i навiть його пристрасть до полювання, i те, що водиться з людьми, якi зовсiм не заслуговують поваги. А того не розумiють, не згадують, як вiн бiдував, голодував у молодостi, поки перемiг життя. Тодi мало хто йому допомiг, щоб вiн просто не загинув! А тепер я не знаю випадку, щоб вiн не допомiг у скрутну хвилину сво?м колегам, ?хнiм сiм'ям, от хоча б сiм'? Чернишевського - вiн вважа? сво?м святим обов'язком турбуватися про його дiтей, регулярно допомагати ?м матерiально, не лише словесним спiвчуттям, що далеко легше! А журнал! Як вiн завжди виручав журнал, як примушений був вести знайомства з зовсiм чужими по духу людьми, пiдтримувати дружнi вза?мини з цензорами, аби врятувати цю велику вiдповiдальну справу! Що вiн, для себе особисто старався? Хiба не мiг вiн iз сво?ми коштами тепер спокiйнiсiнько жити, полювати, пописувати, як iншi, вiршики i не наражатися на небезпеку? Але ж вiн вiдчува? на собi вiдповiдальнiсть за справу росiйсько? журналiстики. Я не виправдую всiх його вчинкiв, навiть у цiй боротьбi трапляються помилки, за якi вiн сам себе карта? найдужче. Коли б хто знав, як вiн карта? себе! - Анна Олексi?вна замовкла. Марiя теж мовчала. Вона зрозумiла - певне, Анна Олексi?вна згадала зараз той вчинок Некрасова, що так несподiвано приголомшив усiх, викликав обурення в лiтературних колах. Пiсля пострiлу Каракозова, коли настав просто терор з боку уряду, Некрасов всiлякими засобами намагався врятувати "Современник" i таки перегнув палицю - вiн узяв участь у вшануваннi Муравйова ("вiшателя"), яке влаштували йому в Англiйському клубi, i навiть, за порадою графа Строганова - старшини клубу, щоб "вплинути та приборкати" цю страшну людину, майже повновладного диктатора в той час, прочитав на честь Муравйова вiршi. Це було вже занадто! Анна Олексi?вна не сказала Марi?, як терза? це брата i досi i, певне, терзатиме все життя, бо вiн одразу усвiдомив свою полiтичну помилку, але ж по-жiночому, по-сестринському ?й хотiлося виправдати брата в усьому, усьому! - Треба ж зрозумiти, зрозумiти його, - заговорила знову Анна Олексi?вна. Завжди мовчазна i скромна в колi лiтераторiв - знайомих брата, - з цi?ю жiнкою, Марi?ю Олександрiвною Маркович, вона вiдчула змогу бути одвертою. - Зрозумiти, - повторила вона, - i не так по-панськи ставитися, як, примiром, Тургенев. А брат казав колись: "Вiн, Тургенев, з панами хотiв бути паном, хоча по природi сво?й, по духу не був пан. Його тягне до яко?сь аристократично? баринi, а я б не пiшов туди нiзащо, хiба тiльки, коли б знав, що там можна жартом п'ять тисяч виграти!" Марiя розсмiялася, а Анна Олексi?вна сумно похитала головою, видно, i ?й важко було зрозумiти до кiнця суперечливу вдачу брата. - Приходьте до нас частiше, - запросила Анна Олексi?вна, - i до мене, до ?ракових, i до брата, на Литейний. Брат з великим задоволенням друкував ваш роман у "Современнике" i статтю Добролюбова про вашi оповiдання. Добролюбов так добре розповiдав про вашу зустрiч в Iталi?, i все мрiяв, як ви при?дете до Петербурга i будете в нашому гуртi. А крiм того, зна?те, брат любить вашу Укра?ну, адже мати наша з Укра?ни, з Подiльсько? губернi?, Олена Андрi?вна Закревська - дочка укра?нського помiщика, а брат i народився в маленькому ?врейському мiстечку на Подiллi, у Немировi. - У Немировi? - аж схопилася Марiя. - В мо?му Немировi? - Чому вашому? - Та я ж там жила з чоловiком, вiн там учителював. Я так люблю тi мiсця! I Немирiв менi як батькiвщина! - От i його батькiвщина там. Уже пiзнiше, коли йому було три роки, пере?хали на Ярославщину, у Гр?шн?во, на Волгу. Мати наша багато зберегла укра?нського i в характерi, i в звичках - така лагiднiсть, поетичнiсть, високе почуття обов'язку. Вона любила спiвати укра?нськi пiснi... ?й важко довелося з нашим батьком, вона його майже не знала, коли вiддалася за нього. Але по любовi - побачила офiцера, досить гарного, веселого, дотепного, закохалася i майже втекла з дому, потiм усе життя терпiла... Як i вся сiм'я, особливо брат. Круто? вiн був вдачi, наш батько, типовий помiщик-крiпосник... Брат рано пiшов з дому на самостiйне життя. Зна?те, вiн дуже любив вашого Шевченка. У день його похорон, коли вiн iшов за труною Шевченка, брат казав, - у головi в нього склалися вiршi, удома вiн записав ?х i розiрвав аркуш надво?, про всякий випадок. Вже згодом я переписала. Прийдете до нас - я покажу вам. Адже цi вiршi поки що нiде не надрукованi. Незабаром Анна Олексi?вна прочитала Марi? вiршi, присвяченi ?? "батьковi": Не предавайтесь особой унылости! Случай предвиденный, чуть не желательный. Так погибает по божией милости Русской земли человек замечательный... Марiя охоче стала заходити до ?ракових - сiм'? Анни Олексi?вни. Так, це була ?? сiм'я, справжня, дружня i рiдна. Анна Олексi?вна зазнала на сво?му шляху немало труднощiв та горя. Про себе вона мало розповiдала - бiльше про брата. Та хiба для Марi? потрiбнi були розповiдi? З кiлькох слiв вона могла уявити все - важке дитинство пiд гнiтом самодура батька, бажання вчитися, мати самостiйний заробiток. Ранн? замiжжя з нелюбим, далеко старшим за не? чоловiком, потiм розлука неофiцiйна, адже й прiзвище його лишилося - "Буткевич". "Так, як i я, - Маркович", - подумала Марiя. Потiм пошуки самостiйних заробiткiв для самостiйного життя. Добре, що був закiнчений пансiон, що мати, освiчена й розумна, переборюючи всi перешкоди, якi чинив батько, домоглася, щоб дочка вивчала мови, розвинула в нiй любов до книг, до читання. Анна Олексi?вна знайшла мiсце виховательки дочок вдiвця полковника - iнженера шляхiв сполучення Олександра Миколайовича ?ракова. З дочками ?ракова виникла вза?мна любов. Та вза?мна любов народилася i все мiцнiла i з ?хнiм батьком, i не тiльки Анна Олексi?вна стала членом сiм'? ?ракових, але й вiн увiйшов рiдною приязною людиною у родину Некрасових, заприятелював з Мяколою Олексiйовичем. Некрасов навiть присвятив йому один iз сво?х визначних вiршiв. Анна Олексi?вна була старша за Марiю бiльше як на десять рокiв. Та у самостiйних трудящих жiнок рiзниця вiку стира?ться. ?х ?днало не тiльки те, що в обох життя починалося несолодко i в спогадах було багато подiбного. Чимало стрiчалося таких жiнок! Головне - ?днали погляди, ставлення до людей, до роботи. Анна Олексi?вна перекладала, завжди була вiрною i сумлiнною помiчницею брата. Раптом ще одна ниточка зв'язала ?х. Навеснi цього 1867 року Некрасов iз сестрою i лiкарем ?здив лiкуватися до Iталi?. Правда, ще з ними ?здила артистка французького театру в Петербурзi Селiна Лефрен-Потчер, яка ненадовго заступила Авдотiю Якiвну Панаеву в життi Некрасова, але про не? Анна Олексi?вна не згадувала. Анна Олексi?вна згадувала життя у Римi, зустрiчi з земляками, новi знайомства з росiйськими художниками, яких завжди було багато в Римi, i з особливою при?мнiстю згадала про знайомство з подружжям Якобi - Валерi?м Iвановичем i Олександрою Микола?вною. * * * Для при?жджих чи то для лiкування, чи просто для подорожей та вiдпочинку Iталiя, як завжди, була неперевершеною скарбницею мистецтва, найпоетичнiшою кра?ною сво?ю казковою пiвденною природою, але для самих iталiйцiв i для тих, хто надовго вже затримався тут i ближче познайомився з сучасним ?? повсякденним життям, ясно було, що знову назрiвають подi?, вiд закулiсних iнтриг та дипломатi? папи, королiв, ?вропейських урядiв знову народ стане свiдком i учасником кривавих сутичок, все частiше знову повторювали iм'я Гарiбальдi. Валерiй Iванович, перебуваючи в Римi як стипендiат Росiйсько? Академi? художеств, зайнятий був сво?ми картинами. Олександра ж Микола?вна, яка немов подорослiшала, ще дужче жадала працювати сама, а не обмежувати сво? життя лише турботами про сина та чоловiка. За порадою видавця Солдатенкова вона вирiшила познайомитися з iталiйськими народними школами й написати статтю про освiту в Iталi?. Вiдвiдуючи рiзнi школи, Шура згадувала, як у Парижi ходила в рiзнi дитячi установи з Марi?ю, i часто шкодувала, що ?? нема тепер iз нею, -не можна подiлитися враженнями, порадитись. Ще дужче вона почала цiкавитись полiтичним життям Iталi? i, стикаючись з простим народом, всi?ю душею була на боцi гарiбальдiйцiв. А серед росiян вона бiльше сходилася тепер з революцiйне настро?ними молодими людьми, як брат Валерiя Iвановича - Павло Iванович, якi всiлякими шляхами проникали до колишнiх гарiбальдiйських загонiв, тепер розпорошених, але цi загони стягалися, об'?днувалися, були напоготовi стати пiд червоне знамено визволення Рима з-пiд влади папи i чекали, чекали голосу свого Джузеппе. Все частiше виникали сварки i непорозумiння в Олександри Микола?вни з Валерi?м Iвановичем, який ревнував ?? до цих молодих людей i до лiтературно? працi. Взагалi, те, що полонило його першi роки - самостiйнiсть, якась цiльнiсть ?? натури, цi?? нiжно? юно? красунi, тепер наче дратувало його. Художник Верещагiн, також стипендiат Академi?, який працював над картиною "Побачення ув'язненого з родиною", саме в цей час змалював чудесний портрет Олександри Микола?вни. Портрет вийшов напрочуд вдалим, не просто подiбним до натури, а наче вiн уловив саму ?? сутнiсть. Правда, Шурочка була на ньому замислена i навiть трохи смутна, але з тим виразом чисто? доброти i уважностi, що так полонив людей i перемагав найзаскорублiшi серця. Про сiмейнi нелади чужi, звичайно, не знали, Некрасов був радий знайомству i дiлився сво?ми враженнями, вважав, що обо? вони люди розвиненi й розумнi, i, як завжди, охоче взявся допомогти Олександрi Микола?внi в ?? лiтературнiй дiяльностi. Сам Некрасов спочатку, навпаки, не дуже сподобався Шурi. Та так, мiж iншим, було з багатьма, хто його вперше бачив. У сво?му щоденнику, який Шура вела за кордоном, вона записувала: "15 травня. 1867 року: ...Увечерi в Hotel d'Europe познайомилась iз Некрасовим". "16 травня. Вранцi з сво?м лiкарем при?хав Некрасов. Вiн несимпатичний, носить на собi печать яко?сь внутрiшньо? тривоги". Але це було перше враження. Чим далi, тим хотiлося бiльше бувати разом. "Пiшли снiдати з Некрасовим до Nassari, вiн не один: з ним при?хали, крiм лiкаря, француженка та ного сестра Буткевич. Пiсля снiданку по?хали в Ватiкан... Некрасов подарував менi на пам'ять сво? твори". Некрасови умовляли Олександру Микола?вну по?хати з ними до Неаполя на кiлька днiв. "Я зовсiм готова, тiльки Валерiй сприйма? все це з якоюсь злобою та незадоволенням". Шурочка не по?хала. "24 травня. Сьогоднi увечерi повернувся з Неаполя Некрасов, надiслав менi дерев'яний нiж з Сорренто". При цьому була записка Некрасова, в якiй писав: "Прошу дати менi банок, бо за росiйською прикметою - ножi дарувати не слiд, навiть дерев'янi". "25 травня Некрасов, лiкар i м-м Буткевич при?хали до мене: менi нездужа?ться, але тому, що вони завтра ?дуть, я вирiшила вийти. Разом з ними обiдала". Врештi, вона насмiлилась i потiм, щаслива, записала до щоденника: "Увечерi читала Некрасову сво? оповiдання, i вiн знайшов, що дуже добре написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що у мене старий i його дочка надто багато плачуть i скаржаться на сво? горе, мало вiдчуваючи журби про загальну справу..." Та Шурочка, як i в Парижi з Марi?ю, була ще молода, гарна жiнка, з усiма багатьма притаманними жiнкам рисами, i, як у Парижi, завжди в щоденнику перераховувала всi подарунки i покупки, так i зараз пiсля думки Некрасова про ?? оповiдання все ж таки записала: "Я подарувала Буткевич камею (голову медузи), вона менi плаття, квiти, пудру". Але вже 26 травня треба було прощатися. "Була цiлий день з Некрасовими, ?здила ввечерi провести ?х на залiзницю, вiн обiцяв умiстити мою працю, сам надарував багато книг, обiцяв писати". 8 Ну що ж, хiба скласти руки, що "Современник" заборонили зовсiм? Звичайно, з його загону вирвано таких мiцних бiйцiв, але ж не припинилося життя, воно йде, вимага? працi, боротьби. Треба боротися, треба ризикувати! Да! будем лучше рисковать, Чем безопасному безделью Остаток жизни отдавать... Так Некрасов у своему вiршi сказав, i новi, з погляду декого з старих соратникiв, неймовiрнi, несподiванi плани вже народжувалися в його головi... Спочатку вони здивували i Марiю, але вона швидко зрозумiла ?хнiй сенс, i ?? все дужче притягав будинок Кра?вського на Литейному проспектi. Там ранiше мiстилася редакцiя "Современника". Там жили Пана?ви й Некрасов. Пана?в помер. Авдотiя Якiвна Панаева, пiсля важкого остаточного розриву з Некрасовим (нi для кого не був та?мницею багаторiчний зв'язок ?? з Миколою Олексiйовичем), тепер вийшла замiж за скромного працiвника "Современника" Головачова i пере?хала звiдси. У будинку на Литейному лишився жити Некрасов, i всiх соратникiв по журналу завжди тягнуло сюди. Марiю здивувало, коли вона вперше завiтала на квартиру Миколи Олексiйовича. Нiщо не нагадувало примiщення лiтератора, поета. Але потiм думала - с-аме така обстановка i мусить бути у Некрасова, адже вiн сам зовнi нiяк не вiдповiдав образу поета, "печальника горя народного", як уявляло багато його читачiв i прихильникiв! Марiя з цiкавiстю розглядала: скрiзь висiла мисливська зброя, стояли чучела рiзних звiрят та птахiв. А у великiй залi кожного, хто приходив уперше, несподiвано лякала величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Нi, не живi, звичайно, а також чучела. - Це я сам забив, - пояснив тодi Некрасов не з пихатою гордiстю людини, що хоче здивувати собою, а з захопленням справжнього мисливця. - У мене випав тодi щасливий рiк на ведмедiв. Я трьох поклав, вагою до десяти пудiв. Одного подарував для зоологiчного кабiнету Медико-хiрургiчно? академi?, Сергiю Петровичу Боткiну, певне, зна?те, братовi Василя, лiкаревi. Ото був радий! А цих мо?х приятелiв, - кивнув вiн на чучела, - я в найнебезпечнiше сво? полювання здобув, трохи сам не загинув! Потiм ведмедиця i ведмежата вже не лякали Марiю, навпаки, приходячи сюди, ?й хотiлося пiдморгнути ?м i спитати: "Ну, як тут у вас? Як Микола Олексiйович? Як його здоров'я?" Сьогоднi, коли вона прийшла сюди, наче заспоко?лась, побачивши усе знайоме птаство та звiр'я, i стiл, за яким розмiщувалися усi спiвробiтники на некрасовських обiдах, i конторку, де вiн писав, i вiкно, що виходило на Литейний i з якого видно було будинок департаменту удiлiв з тим пiд'?здом, славнозвiсним пiд'?здом, коло якого Некрасов побачив прохачiв-мужикiв i, схвильований гнiтючою сценою, написав сво? "Размышления у парадного подъезда". I велика кiмната, i спальня Некрасова - його кабiнет водночас, - i iншi кiмнати виявляли характер самого хазя?на - роботящий, нiяко? вишуканостi, близький природi й люблячий ??. Марiя згадала кабiнет iншого енергiйного завзятого видавця, теж захопленого сво?ю дiяльнiстю - П'?ра-Жюля Етцеля. Захопленiсть, талант видавця - це було в них спiльне, але до чого вони були рiзнi! Елегантний i в старостi, француз до самих кiсток - один; другий - до самих кiсток - росiянин, великий органiзатор росiйсько? журналiстики. До того ж поет, твори якого ставали народними пiснями. Зовнi - дуже скромний iнтелiгент, росiйське просте обличчя, одразу зда?ться вiн суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, - але гляне добрими уважними очима, i враз змiню?ться враження, i зника? нiяковiсть i скутiсть, i раптом помiча?ш у наче недбалому звичайному одязi.елегантнiсть i смак. - Ну, отцi, значить, домовились, з богом, - почула вона голос Некрасова за дверима, усмiхнулась на це його звичне звернення "отцi", - вiн часто й далеко молодшому за себе казав: "так от, отець", - i це одразу знищувало межу, стiну мiж визнаним майстром i юнаком. Що ж за "отцi" були зараз у нього? Е! Таки справдi "отцi"! З кабiнету вийшли Салтиков, Сл?пцов i ?лис??в. Певне, тiльки-но вiдбулась якась важлива розмова, бо навiть завжди наче застигле суворе обличчя Салтикова виявляло хвилювання. "До чого й вони не схожi на письменникiв! Хiба що Василь Олексiйович! Салтиков - поважний чиновник, недарма був вiце-губернатором, а ?лисе?в, ну ?й-богу, одягни тiльки рясу -справжнiсiнький пiп!" Зараз саме ?лис??в був найдужче схвильований, але, видно, не непри?мнiстю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всiх був вигляд - наче наважились на якийсь рiшучий крок. - Чом ви ранiше не прийшли, Марi? Олександрiвно? Нам таки довелося обмiрковувати та сперечатися, - тиснучи руку, сказав ?лис??в. - I в нас давно не були, дружина питала, куди подiлися. - А що ж таке обмiрковували? - зацiкавилась Марiя. - Микола Олексiйович вам розповiсть. Одне слово - готуйте новий роман! - iнтригуюче повiдомив Слепцов. Вiн був так само красивий, дiяльний,,iяк i тодi., коли вони вперше познайомились, хоча за цi роки зазнав стiльки невдач у сво?х починаннях. Хоча б iз славнозвiсною Знаменською комуною! "Знаменською" вона звалась тому, що органiзована була на Знаменськiй вулицi. Зiбралося кiлька молодих жiнок та чоловiкiв, щоб жити комуною i запровадити в побутi тi iдеали, про якi стiльки скрiзь красномовно говорили - самостiйна праця, спiльнi витрати. Та нiчого з того не вийшло. Однi нiчого не вмiли й не хотiли робити i пред'являли лише великi претензi?, iншi хотiли - та не вмiли, усе було безладно, всi когось обвинувачували, а найдужче самого Василя Олексiйовича, який один працював, про все турбувався, всiх намагався примирити i мусив зовсiм закинути свою лiтературну роботу, хоча з перших же крокiв мав заслужений успiх. Врештi, "комуна" стала буквально притчею во язицех у Петербурзi - чого тiльки не плели про не?! Як Марi? шкода було вiдданого захисника жiночих прав Слепцова, коли вона чула неймовiрнi плiтки про нього i про життя комуни. Вона й недовго проiснувала, ця комуна. Як добре, що сам Василь Олексiйович не занепав духом, не розчарувався у сво?й дiяльностi! - Готуйте, готуйте новий роман i давайте швидше! - повторив вiн. - А вiн уже майже готовий, - в тон йому вiдповiла Марiя, - але ж куди давати? Хто його вiзьме? - Вона вже догадувалася, в чiм справа, але вдавала, що нiчого не розумi?. - З Благосв?тловим я не хочу мати справи! - Тiльки з нами! Тiльки з нами! - насварив жартома пальцем Слепцов. - Вiрно, отець, - пiдтвердив Некрасов, - новий роман Марi? Олександрiвни нам буде дуже до речi. -Та пояснiть же! Адже "Современника" нашого нема. - Хай уже Микола Олексiйович розкаже. Панове, ходiмо. Вашу ручку, шановна Марi? Олександрiвно! - статечно мовив Салтиков. Вiн ?? справдi шанував, строгий i немов завжди сердитий Салтиков, i Марiя це знала й не боялася його, як багато iнших лiтераторiв. - Так ви менi розкажете? - спитала нетерпляче Марiй, коли вони залишились самi. - Вам дозволили журная? Новий Журнал вести? - Не зовсiм так, - сказав Некрасов. Вiн, як i його друзi, був також у доброму, пiднесеному настро?, i вже не вперше Марiя вiдзначила, якi в нього хорошi проникливi очi i як з ним усе попростому. - Що тут довго розповiдати? I вам же зрозумiло, що треба, нарештi, згуртувати нашi сили. От я й пiдписую угоду з Кра?вським на "Отечественные записки". - Ви з Кра?вським? "Отечественные записки"? - Марiя була просто ошелешена. - Адже це зовсiм iншого напрямку, нiж був "Современник"! - Напрямок можна змiнити. I ми змiнимо. Тепер, ви самi розумi?те, менi свiй журнал видавати не дозволять. "Отечественные записки" зараз у цiлковитому занепадi, крiм збиткiв, нiчого не дають, передплата впала до непристойного, Краевському доводиться зовсiм скрутно. Вiн зна?, що зi мною журнал пiдведеться знову. У нас така угода: вiн- видавець, я - фактичний редактор. Вiн одержуватиме певну орендну платню i не втручатиметься в лiтературнi справи. - I дозволять? - з недовiр'ям спитала Марiя. - Уявiть собi, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих iнстанцiях вирiшили, що ?м легше буде впоратися з бродячими тепер силами лiтераторiв, коли вони будуть зiбранi докупи - в даному разi в одному журналi. Хай сподiваються! - А ви сподiва?тесь упоратися з цензорами! - засмiялася Марiя. - Така вже моя доля! Нiчого! Я сподiваюсь i вiрю в цю справу. - Що ж, "будем лучше рисковать"! - процитувала Марiя його ж вiрш. - Бездiяльнiсть лiтераторiв - це злочин. Сили ж у нас ?, притягнемо й новi, молодi. Головне - Салтиков дав згоду! Це, розумi?те, як важливо? Вiн, ?лис??в i я - от трiумвiрат для керiвництва журналу. Сл?пцов буде вiдповiдальним секретарем. Деякi старi нашi соратники з "Современника" не вiрять у нашу справу, навiть засуджують - Антонович, Жуковський уже виголошують: "Некрасов мiня? курс!" Нiчого! - навiть не роздратовано, а впевнено мовив Некрасов, - вони побачать, no роботi, по творах побачать. Ми не уронимо честi "Современника". "Отечественные записки" будуть нашi! Так що, Марi? Олександрiвно, бачите - ваш роман ? де друкувати. Поспiшайте! Як його 'назва? - "Жива душа", - поволi вiдповiла Марiя i чомусь злякалась, що почервонi?. "Жива душа" - ?й хотiлося всю душу вкласти в цей роман! - От, значить, добре, що я порвала з Благосв?тловим, - мовила вона й подумала: "Треба про Митю сказати", але раптом Некрасов сказав: - От би нам Писар?ва притягти на критика! - Так i Писар?в же порвав iз ним! - Писар?в? Також? Та це ж нам пощастило! Саме вiн нам потрiбний! Ви з ним стрiча?тесь? - Та вiн же мiй кузен. Ми мешка?мо в одному будинку. - I додала, усмiхнувшись: - На рiзних поверхах тiльки! ?й хотiлося одразу побiгти додому й розповiсти усе Митi! Некрасов склав угоду з Кра?вським! Вiн, Салтиков, який пише пiд псевдонiмом "Щедрiн", i ?лис??в керуватимуть журналом! Звичайно, це буде продовження "Современника". I вiн, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це останн? не казати? Хай довiда?ться, коли Некрасов сам запросить його? Звичайно, так буде краще й при?мнiше Митi! I раптом Марiя вiдчула, як ще нiколи, - вона зовсiм серед сво?х! Не в мрiях, не в планах! Оце ?? "сьогоднi", отут ?? робота, ?? мiсце в життi. А будинок на розi Литейного знову ставав центром бойово? росiйсько? лiтератури. * * * Вранцi Митя трохи спiзнився на снiданок. Марiя уже хотiла спуститися до нього, як вiн сам вбiг до кiмнати. - Марi! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов книгопродавець Звонарьов i сказав, що Некрасов бажав би побачитися зi мною для розмови про збiрник, який хоче видати. "Якщо бажа?те, - сказав вiн, Звонарьов, - Микола Олексiйович самi при?дуть до вас, а якщо ваша - себто моя - ласка, то просять пожалувати сьогоднi ж уранцi до них, до Некрасова". Я вiдповiв, що "пожалую" сам, i зараз ?ду. Руку на щастя. Марi! Я поспiшаю! - Ой, як добре! Але ж ти не снiдай! Випин хоч молока! - Потiм, потiм. - Нi, нi, випий швидше, це хвилинка. I хай щастить! Я чекатиму тебе вдома! Вiн на ходу поцiлував ?? руку й побiг. Боже мiй, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною, що через не? вiн лишився без певно? роботи у Благосв?тлова! Та хiба ж не там, з Некрасовим, Салтиковим, Сл?пцовим мiсце Митi, критика Писар?ва! Ой, хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його гострi статтi проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хiба Митя не помилявся у сво?му запалi? Але ж, певне, коли Некрасов надумав запросити Митю на головного критика в "Отечественных записках", то це вже вiн погодив i з Салтиковим, i з iншими. А що це за збiрник? Це, мабуть, поки все налагодиться з журналом? Не може Некрасов сидiти без дiла, справжнього, потрiбного дiла! Хай що завгодно кажуть про нього - але хто б мiг у сучасних умовах, попри всi перешкоди, зробити це для лiтератури? Яка "змi?на мудрiсть", як сказав якось Салтиков про Некрасова, потрiбна у вза?минах з цензорами! А його ставлення до авторiв!.. Як старий бо?ць, вiн збира? свою когорту. Звичайно, вiн перетворить цi нiкчемнi "Отечественные записки" теж у бойовий передовий орган, у цьому в Марi? нема нi найменшого сумнiву. Некрасов - великий стратег. А з авторами - ?й же богу, як капельмейстер, добира? свiй оркестр - з рiзними iнструментами, рiзними голосами цих iнструментiв, а все разом залуна?, як симфонiя. Йому спало на думку запросити Писар?ва! Марiя не встигла й слова про це сказати, хоча йшла спецiально для цього. I невже треба "прощати" чи "не прощати" цiй людинi, цьому найкращому поетовi в Росi? i карти, й iншi "грiхи"? I знову поверталася до думки: "Ну як мiг не прийняти його Герцен у Лондонi? Чому вони зовсiм розiйшлися з Турген?вим? Ну, хай би рiзнi святенники жбурляли камiння в Некрасова, але ж вони, вони?.." От i вона "розiйшлася" з Турген?вим. I Герцен не може простити йому вiдповiдей у сенатi... Вона згадувала, аналiзувала, якось намагалася вiдволiкти думки, бо дуже хвилювалася, непоко?лася, як там Митя, як вiдбудеться це важливе перше побачення. Такi ж складнi людськi душi. Iнодi якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть - i потiм роки непорозумiння, навiть i тодi, коли нема протирiч. Нi, мiж Герценом i Турген?вим не просто якийсь випадок, там значно глибша рiзниця свiтоглядiв... Але ж Митя i Некрасов мусять, мусять порозумiтися! Вона то пiдходила до вiкна, то сiдала за ?хнiй спiльний робочий стiл, але не робилося нiчого, то пiдходила до пiанiно - хазяйського пiанiно. Вона зрадiла, коли вперше побачила його, i знову подумала: "При?де Богдась, вчитиму його .музицi". Богдась був зараз iз бабусею в Орлi. Взяла кiлька акордiв. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мiй, хоч. би все було гаразд у Богдасика й Митi!.. I сама здивувалась, як це так подумалось поряд - Богдасик i Митя!.. Наче за Митю так само вiдповiдальна, як за Богдасика. Пiдiйшла знову до вiкна. Яка холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло... Вона сама здивувалась тiй радостi, з якою побачила нарештi високу струнку постать Митi. Його наче вiтер пiдганяв, такими швидкими кроками поспiшав вiн. - Ну як? - Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука... - Що ти? Вiн тiльки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповiдай усе докладно! - Зна?ш, я чесно признаюсь тобi: одразу Некрасов менi просто жахливо не сподобався, менi здалося в його обличчi навiть щось фальшиве. Нi, нi, не лякайся, за кiлька хвилин розмови передi мною виявився такий чарiвний дiяльний розум, що враження зовсiм змiнилося, навiть стало соромно менi. за. перше! А може, я просто вiдвик вiд тако? простоти? Вона менi здалася неприродною, але ж за кiлька хвилин я зрозумiв - це не вимушено, вiн справдi такий: розумний, простий, дiяльний, Ми довго розмовляли. - Дуже довго, я вже почала хвилюватися. - З ним цiкаво було говорити зовсiм одверто, говорити й про журнал, який вiн редагуватиме, певне, з наступного року. Вiн сподiва?ться, що незабаром дадуть остаточний дозвiл на цю комбiнацiю - вiн i Кра?вський. Говорили й про сучасне становище лiтератури. А конкретно практичний наслiдок нашого побачення - Некрасов запропонував менi написати для збiрника, який вiн, хоче видати тепер, двi-три статтi аркушiв на десять. - Ой, як добре, - аж зойкнула Марiя, - про що ж? - Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про "Дым". Звичайно, я хочу про "Дым" написати. Потiм про роман Андре Лео, а ще про Дiдро - я це давно про себе замислив, про Дiдро написати, а про Андре Лео саме на часi. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався i попередив, що менi в "Русском слове" платили не менше як по 50 карбованцiв за аркуш i менше я не вiзьму, я вирiшив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав, що вiн нiколи не наважиться менi платити стiльки. - Вiн сказав тобi так? -перелякалася Марiя: чого ж вiн радi?, Митя, хай би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла сказати це. - Еге ж, вiн сказав саме так, i що норма в збiрнику за аркуш буде менi 75 карбованцiв. Ну, я погодився i на це! - А ну тебе, ти мене перелякав! - Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого iснування, а для статей треба буде вiд них вiдмовитися. Некрасов запропонував одразу дати скiльки менi треба, але я вiдмовився, навiщо одразу починати з авансiв? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов просто силомiць дав менi записку - в разi потреби видати менi негайно 200 карбованцiв - от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвiна й Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладiв "для iснування" бiльше не вiзьмемо! - Я така щаслива за тебе! - Це все через тебе так добре обернулося - iз Благосв?тловим порвав, i з Некрасовим зiйшовся! А вiн передав тобi вiтання i сказав, що чека? на роман. Послухай, та у нас же багато роботи! - I треба все встигнути! I Жюля Верна я обiцяла Етцелю не тягти. Ой! - Марiя аж за голову схопилась обома руками. - Марi, все встигнемо. - Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе пiдганяю. Головне, тво? статтi чека? Некрасов! Якi вони були потрiбнi одне одному! Здавалося ?м - як дво? чесних трударiв лiтератури... 9 - Ти його любиш? - спитала Сонечка Пфьоль. - Кого? - не зрозумiла одразу Марiя. Перед тю майнуло обличчя Сашi.Але ж його нема. Нема. - Як кого? Митю Писар?ва! Марiя глянула замислено й вiдповiла не одразу. - Нi, звичайно, нi. Що ти? - i додала сумио: - Це зовсiм iнше. Вона розумiла, таке питання цiлком природне. Та хiба було щось схоже в ?? ставленнi до "братика" Митi з ?? почуттям, ?? нестримним коханням до Сашi? Саме нестримним, попри всi роздуми, розголос, лють його матерi... А що з Митею? Майже цiлий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навiть дивно - вони можуть працювати за одним столом! В"н так заступився за не? у Благосв?тлова, порвав з ним, почув немало ?хидних ущипливих натякiв, та не звернув на це нiякiсiнько? уваги! Пiсля ?? вiльного, самостiйного життя за кордоном про не? взагалi бозна-що плели з легко? руки Кулiша. Хай плетуть. Вона звикла. Нiхто ж не знав, як щовечора вона виштовху? Митю "з неба на землю" - на нижчий поверх у його маленьку кiмнатку. Зовсiм не тому, що бо?ться поговору. Тепер-то вона зовсiм цього не боялася! Вона боялася зради Сашi. Ты не должна любить другого, Нет, не должна, Ты мертвецу святыней слова Обручена... Наче молоточком, вiдбивалися рядки Лермонтова. Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотностi. Певне, так боялася, як кожна жiнка. Iнколи жiнка, вдова, що загубила коханого чоловiка, раптом невдовзi виходить знову замiж, i ?? всi ганять та гудять: "Як швидко вона забула". А до того ж часто не може бути й порiвняння мiж першим та другим, i почуття зовсiм не тi. I лише деякi чутливi люди розумiють - це вiд страху самотностi. Але ж Митя... Нi, вона не порiвнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких порiвнянь. З його дитячих рокiв вона ним милувалася, дивувалася з його розуму, його розвитку, його чесностi й щиростi... Його й не треба, i не можна було нi з ким порiвнювати. - Коли б ти знала, який вiн... - роздумливо сказала Марiя Сонi. - Вся Росiя зна?! - жартома зауважила Соня. - Розумi?ш, я вiдчуваю себе вiдповiдальною за нього, за його життя. Я б хотiла, щоб мiй Богдась був хоч трохи схожий на нього. У не? нiколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше - Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подiбний до батька. - До речi, а як вiн з Митею? - О, вiн його одразу полюбив, - усмiхнулась не без гiркоти Марiя. З Сашею у них були цiлком пристойнi вза?мини, нiяких конфлiктiв нiколи не виникало, але до Митi було зовсiм iнше ставлення. - Вiн навiть не дуже хотiв ?хати з мо?ю мамою до Орла. Його кликали туди родичi, та й маму вимагали! Треба ж йому i до батька по?хати, в Чернiгiв. - Марусенько, а ти влiтку при?деш до нас, на село, - прохаюче мовила Соня, - тобi треба хоч трохи по-справжньому вiдпочити вiд усього, побути на свiжому повiтрi! - У мене стiльки роботи зараз, - сказала Марiя. - А втiм, справдi, я залюбки по?хала б до вас, а потiм усе ж таки н;i Укра?ну...'Як мене тягне туди, коли б ти знала... Лежать мо? бiдолашнi укра?нськi твори, i старi, й новi, а хто ?х тепер друкуватиме? Правда, Пипiн, видавець, згодився видати, але ж перший том - росiйський, i мо? укра?нськi твори - теж росiйською мовою. Що поробиш! Треба швидше роман новий закiнчувати. Перекладiв набралася. Ох, все не так просто - узяла та й по?хала спочивати! Що було простого в ?? заплутаному життi? Ще ж ?й хотiлося, - вона не згадала про це Сонi, вона писала Тетянi Петрiвнi, Сашинiй матерi, - закiнчити початi разом з нею його статтi, видати його проект. Вона мусила це зробити перед пам'яттю Сашi. Вона мусила доробити все, що вiн не встиг через свою хворобу. Вона мусила це зробити i заради Тетяни Петрiвни, яка тепер писала ?й нiжнi, люблячi листи. Сама Марiя вiдповiдала на них не дуже акуратно, та писала: "Вашi листи для мене вiдрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це схоже на те, коли хвора людина не може потиснути простягнуту ?й руку, але розумi? цiну потиску цi?? руки". Про це нiкому не казала. Кому вона може сказати? Сонечцi? Митi? Вiн i так iнколи бува? нервовий, засмучений. Вона зна?: це через не?. - Сонечко, - раптом спитала вона, - ти не можеш попросити чоловiка, щоб вiн допомiг дiстати Митi Писар?ву дозвiл по?хати лiкуватися за кордон. Йому так треба розвiятися пiсля в'язницi, та й взагалi, хто-хто, а вiн повинен i для роботи сво?? побачити свiт. Ми б уже якось збилися б грошима. Я б по?хала влiтку до вас, а вiн - за кордон. - Вона знала, що це пустi слова - без не? вiн би тепер не "розвiявся". - Я скажу, обов'язково скажу чоловiковi! - пообiцяла подруга, з спiвчуттям обiймаючи Марiю. Справдi, Митя знову став нервовий, засмучений. Це помiчала не лише Марiя, це помiчали всi, особливо товаришi-журналiсти. Якось зустрiвшись у кав'ярнi, куди заходили переглянути газети, погомонiти, хтось iз журналiстiв спитав його: - Що з вами? - I пожартував: - Чи не закохалися бува? - Так, справдi закохався. Менi на роду написано нещасливо закохуватись у сво?х кузин. Вiн сказав це так одвсрго й розпачливо, що навiть нiхто не засмiявся i не продовжував жарту. - То це ви, мабуть, у Марiю Олександрiвну закохалися? - як про справу звичайну, але спiвчутливо мовив колега. - А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи ??? Якщо вона не буде зi мною, - я загину. До чого ж ми був одвертий i безпосереднiй юнак, незважаючи на вченiсть, на свiй авторитет провiдного, критика! Йому дiйсно здавалося, що вiн загине, к"я" Марiя не буде з ним, його, зовсiм його. Коли Писарев пiшов, досить ?хидний лiтератор Скабичевський мовив: - Ця жiнка гра? ним, як кiшка мишкою, - то пiдпустить, то вiджене, а пазури вже напоготовi! * * * Вiн дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер iшла з дому, коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама, немов не помiчаючи, як вiн це пережива?. Вона ще ретельнiше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши на себе всi турботи, як дбайлива старша сестра. Господи! Коли б вiн знав, коли б вiн вiдчував, як терзало це ?? - що вона насправдi старша сестра! Старша! Знову старша i на цiлих сiм рокiв. Вiд Сашi вона була старша всього на три роки, i як цим колола його мати, Тетяна Петрiвна. Варвара Дмитрiвна, навпаки, просила Машеньку не кидати Митi. Марiя розумiла: мати була у безвихiдному становищi, вона признавалася, вона боялася - що, як Митя знову захворi?? Вона без тремтiння не могла згадати, вона вiдганяла цей спогад - Митя-в лiкарняному халатi. Митя в арештантському халатi. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним, лишиться з ним, як завгодно - сестрою, дружиною, коханкою, - як захоче, аби були коло нього рiднi дбайливi руки, добре серце, щира порада. А Маша ж така. ?й можна довiрити. Марiя розумiла: з усiх лих мати вибрала для себе найлегше. Але ж сама Марiя, сама перед собою? Вона не збрехала Сонi. Вона не любила його так, як Сашу, тi?ю жагучою любов'ю, та дедалi вiн ставав ?й усе потрiбнiшим i все дорожчим. Вони працюють укупi. Вони мусять бути вкупi в життi, ?й потрiбна його вiддана дружба, допомога i... його любов... I те, що вiн такий молодий, i завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, цi очi... Перед ким вона согрiшить? Як я тодi людям у очi гляну? Коли - "тодi"? Хiба можливе - "тодi"? Нi, нi, мабуть, треба тiкати свiт за очi. Я собi не прощу. Тiльки рiк, як Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло нього, коло Митi, я вiдчуваю тс життя про яке завжди мрiяла, I як я втечу, покину його тепер? Тепер, коли вiн, може, мусить, .жада? стiльки, зробити? Вiд не?, Марi?, залежить пiдтримати його. Я вiдповiдаю за нього перед усiма. Я ж обiцяла матерi берегти його. * * * Вона таки перевтомилася i до того ж, певне, застудилася, i треба було хоч кiлька днiв полежати. Як перелякався Митя!'Вiн боявся лишити ?? саму. - А що, як тобi захочеться пити? А що, як хтось прийде? Нi, нi, за книгою я можу пiти завтра, хазяйка буде вдома, i я ?? попрошу'посидiти тут. Марi, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина - я тiльки-но нагрiв, воно пiдкрiпить тебе. Марi? було i смiшно, й при?мно вiд таких турбот, тим бiльше, що вона знала: нiяко? хвороби нема - просто безмежно втомилась, але як добре, коли про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всiх турбуватися! I саме в цi днi вона одержала листа з Орла вiд тiтки Мардовiно? Катерини Петрiвни, образ яко? весь час спливав перед нею, коли вона описувала провiнцiйний "салон" лiберально? Дамочки в сво?му новому романi "Жива душа". Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився з-пiд пера на папiр. Богдась, який по?хав З бабусею на Орловщину, гостював зараз пiд Орлом у старих друзiв Маркевичiв - Корнiль?вих, вiн бачився часто i з Мардовiними. Родичi й друзi прийняли юного парижанина а обiймами. Вiн був веселий; дотепний, товариський хлопець. Особливо йому радiли двоюрiднi й троюрiднi кузини! Вiн "зажився" на Орловщинi, бо, по-перше, нiяк не траплялося оказi?, щоб хтось з ним по?хав у Чернiгiв до батька, по-друге - йому тут подобалося! Вiн удавав цiлком дорослого, самостiйного й не дуже замислювався, що незабаром iспити. Куди та як-- навiть мама ще остаточно не вирiшила! Побачивши листа вiд тiтки Мардовiно?, одразу Марiя страшенно злякалась. 'Може, що трапилось iз Богдасем? Нi, з Богдасем усе було гаразд, а втiм, лист був жахливий i в конверт вкладено було ще й iншого. "Мила Машо! - писала тiтка. - Надсилаю тобi листа, що одержала вчора вiд Дорошенка. З нього ти довiда?шся про безнадiйну хворобу Опанаса i про його бажання глянути востанн? на Богдана. Звичайно, я найменше з усiх на свiтi стала б протидiяти цьому бажанню. Бог менi свiдок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня, одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воiстину кажу, в мене на сен час для цього нема зовсiм нiяких коштiв..." "Коли б i були, то не завдала б собi нiяко? мороки", - подумала Марiя, - адже в кожному листi вона, Марiя, просить орловських родичiв швидше послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужiсть iз боку всiх. Хiба справа в грошах - вона б одразу надiслала чи повернула б! Адже вона писала й просила про це давнього знайомого i друга Федора Матвiйовича Лазаревського, i той обiцяв влаштувати обов'язково по?здку Богдана. Хвилюючись, вона читала далi: "Не бачачи з боку Лазаревського нiяких вимог, я три днi тому писала йому, додавши листа Дорошенка, i просила його переконливо вiдповiсти менi якнайшвидше, щоб у випадку вiдмови я могла написати до тебе - i що ти, напевне, кинеш усi сво? справи для виконання останнього бажання чоловiка". Так, Лазаревський вiдповiв Мардовiнiй, що дiйсно обiцяв вирядити Богдана до батька, але зараз йому самому треба по?хати на кiлька днiв iз Орла, а потiм вiн простежить, хто ?хатиме до Чернiгова. Тiтка переконана, що Маша все кине й по?де до "свого чоловiка". Вона читала далi: "Певне, ти сама почува?ш, Машо, що тобi необхiдно бачити Афанасiя в останнi хвилини його життя - i вiн помре спокiйнiше, i тобi спокiйнiше буде доживати свiй вiк, якщо ви попроща?теся дружелюбно на вiчну-вiчну розлуку. Боже мiй, боже мiй! Краще створiння тво? готу?ться покинути нашу землю! Я не знайду слiв, щоб сказати тобi, як важко менi на душi i до чого менi шкода Афанасiя..." Цi ламентацi? роздратували Марiю, бо вона знала ставлення тiтки до Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тiтка переконана, що Маша одразу по?де. "Я ще раз дуже тебе прошу - телеграфуй. Про те, щоб ти поспiшала ?хати, вважаю зайвим говорити, - хто краще за тебе може вiдчувати, що було б страшно запiзнитися! Так, це страшнiше. нiж запiзнитися для себе". Марiя не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з тако? далечини, наче з диiсгирично? доби. Так, вона знала, що Опанас хворий. Незалежно вiд його хвороби хотiла, щоб Богдан по?хав до батька. Нiде правди дiти - вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч i родичiв, вона була заклопотана сво?ми справами i якось легковажно вважала, що все зробиться само собою. Але Опанас умира?, ?? чоловiк. Опанас Маркович. Як це далеко вiд не?. В не? на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Нiцци до Москви. Шлях з хрестом на Голгофу. ?й здавалось - вона вже мертва. Що там! Людина живуча. Кажуть, жiнка живуча, як кiшка. Коло не? з'явився Митя, надзвичайний Митя Писар?в, простягнув мiцну юнацьку руку, i вона наче ковтнула живо? води й воскресла. I от ?й треба повернутися в царство мертвих, в царство розпачу, каяття, вза?мних мовчазних докорiв, покути й прощення. В не? нема на це сил. Вона не брехала, нiчого, крiм доброго й щасливого, не бажала Меланi? Овдi?внi. Але бачитися з нею там, коло лiжка вмираючого, красти одна в одно? останнi слова i останнi погляди, i вiдчувати на собi ?? ревнивi, а може, й докiрливi! О! З докором на не? глядiтимуть усi. А може, з жалем? Нi, нi, в не? на це нема зараз сил. Хай ?де Богдась. А може, ?хати все ж таки ?й? Опанас... "Друже мiй, Опанасю", - казала вона йому колись. Адже вiн вирвав ?? з того провiнцiйного орловського болота, вiн дав ?й читати "Кобзаря", вiн перший читав, i вiн, вiн, а не Кулiш, правив перший ?? оповiдання! Може, треба перемогти себе й справдi, як пише тiтка, востанн? обнятися з ним на вiчну-вiчну розлуку? Коли вони бачилися востанн?? У Нiмеччинi, суворим передсвiтанком на сiрому похмурому вокзалi... Хоче вiн тепер ?? бачити? Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише Меланiя Овдi?вна - "укра?нський соловейко", який щебетав коло нього останнi роки. Марiя вiдчувала, що обманю? себе, але ж доводила сама собi: у них дiти, а тут при?де вона й отру?ть останнi хвилини нещаснiй вiдданiй жiнцi, останнi хвилини, якi нiколи, нiколи не забуваються... I до кого з них двох зверне вiн сво? останн? слово, кого з них двох почу? востанн?? - Ти чу?ш мене? Ти чу?ш мене? - раптом заговорила вона, але не Опанасовi, ?й вбачалося обличчя Сашi. Це вона Сашi казала останнi слова, якi вiн почув на цiй землi. -Ти чу?ш мене? Тобi краще? Ти чу?ш мене? - Машенько! Марi! Ти мариш! - кинувся до не? Митя, який був у сусiднiй кiмнатi. - Що з тобою. Марi? Я зараз покличу лiкаря! ?? била пропасниця. Усе i всi мiшалися в головi. - Не йди! Не кидай мене саму! - крикнула вона раптом. - Що ти? Ти мене не кидай! - якось простой лагiдно, як малiй дитинi, мовив Митя i став гладити ?? руки. Богдась до батька запiзнився. Цього нiколи не могла простити собi Марiя i нiколи, нi з ким про це не говорила. 10 Марiя по?хала до Москви зустрiти Богдана, який нарештi повертався з Орла. Митя проводжав ?? на вокзал. Вона була нiжна до нього, але вся та нiжнiсть була начебто якась машинальна, зовнiшня, а ?? думки були вже далеко, далеко вiд нього, уже там, у Москвi. Та вона наказувала йому, щоб вiн писав ?й щодня, обов'язково щодня i обов'язково про все, про все. Потiм уже, коли вона була в вагонi, а вiн стояв коло вiкна i намагався протерти рукавичкою замерзле вiкно, - адже був останнiй день листопада, - i коли востанн? неясно майнуло ?? обличчя, - йому стало сумно, не тiльки сумно за себе, а без краю шкода ??. Митi хотiлося сказати, що живому треба жити з живими, дiяти, жити життям, а не спогадами та розпачем. Адже вiн передбачав, якi сумнi думки охоплять ?? там, у Москвi. Вона силомiць, так, вiн певний, що силомiць, усмiхнулась йому i гукнула, вiрнiше показала жестом, щоб вiн iшов, бо холодно. Звичайно, вiн чекав, поки по?зд рушить, i тодi тiльки побрiв додому, де враз усе йому здалося порожнiм, злннялим, позбавленим змiсту. Йому все ж таки не хотiлося йти з кiмнати, де вони разом працювали i де вiн раптом став таким щасливим, та тепер все здавалося непевним, випадковим... I наче все було давно-давно, i хоча в'iд ?? вiд'?зду минуло лише кiлька годин, - кiлька годин вiн просидiв майже непорушне в цiй кiмнатi, - усе, що трапилось мiж ним i Марi?ю, здавалося якимось "plusquamperfectum" - давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало ?? сумне обличчя у вагонi по?зда, вимушена усмiшка, розвiяний погляд... Але ж не повиннi, не повиннi з'являтися сумнiви, що вона не повернеться до нього, що вона не буде з ним! Вiн вiзьме себе в руки, працюватиме, вiн пiдготу? до ?? при?зду Брема - треба швидше купити книги, треба уважно виконати всi ?? дрiбнi доручення i,звичайно, писати щодня! Вона це повторювала кiлька разiв, значить, вони, його листи, ?й потрiбнi! I вiн писав ?й. Щодня. Поряд iз його блискучими, iскрометними статтями, де буяли думки, несподiванi, часто такi гострi, пронизливi, що одразу примушували кожного читача замислитися i - або захопитися, або, навпаки, обуритися, тiльки не лишали спокiйним та байдужим нiкого, - поряд з цими статтями листи його до Марi?, безмежно кохано? та жадано?, були до дитячо? на?вностi простодушнi, ?двертi в сво?му смутку, iнколи така безпораднiсть просякала ?х, лейтмотив лунав один- повертайся .швидше!' "Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення i замислився з пером у руках. Не знаю, що я тобi хотiв сказати, не вмiю ясно висловити, про що я думав. Та основний мотив все тогi же: люби ти мене, а вже я - так тебе люблю i ще любитиму, що тобi, звичайно, не буде холодно й журно жити на свiтi. Мила! Як м'и з тобою можемо весело працювати й розумно розважитись!" Тiльки б вона його любила! Вiн писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто заходив - Слепцов, Кутейников, при?хав ?? паризький приятель- Карл Беннi, в них зупинився, ходили з ним у лазню... Вiн сам вiдчував, що пише ?й нецiкаво, не те, що треба. "Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповiдаю тобi найдрiбнiшi факти, замiсть того, щоб подiлитися з тобою мо?ми думками й почуттями. Але що ж, друже мiй, робити, коли нiякi думки не спадають у голову i коли почуття все тi ж самiсiнькi: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю i бажаю з тво?ю допомогою мiцного, доброго i живого щастя". Вона вiдповiдала коротенькими записочками на кiлька рядкiв. Вона взагалi не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев смiявся з ?? звички слати телеграми. I цi записочки були схожi на телеграми. "Вiд Богдана ще нема депешi. Сьогоднi я всi справи закiнчу. Поспiшаю тобi надiслати цього листа i тому не розповiдаю нiчого. Обiймаю тебе. До побачення. Вiддана тобi M. M. Сьогоднi писатиму увечерi". Але й увечерi лист був довший лише на кiлька рядкiв. Тiльки й того, що "вiддана тобi M. M." Але ж так вона i чужим, стороннiм людям листи пiдписувала, не вкладаючи особливого змiсту. Просто формула епiстолярного етикету. Хоч би вона в цьому листi, де пише йому про побачення з Володимиром Вадимовичем i що по?хала разом з ним до "них", додала б щось нiжнiше, заспокоююче... А от у листi до Наталi Федорiвни, жiнки, яка стала вести ?хн? господарство - чи то домоуправительки, чи то економки, - було написано, що при?хав один знайомий, якого анi вона, Наталя Федорiвна, анi Дмитро Iванович Писарев не знають, а зна? Беннi. Наталя Федорiвна повiдомила про це без усякого навмисного злого намiру за обiдом, переказуючи взагалi листа - далеко довшого, нiж Митi. - Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра Вадимовича, - вихопилося у Беннi. - Вiн же до них при?здив у Париж! - Раптом Карл схаменувся, замовк, але став якийсь незвично розв'язний, вимушено смiявся до речi й не до речi. Митя зiбрав усi сво? сили, щоб не виказати нiяких емоцiй з приводу цього, але Марi? вiн i про це одверто написав. "Я, зрозумiло, лишився незворушним, тому що зважив i обмiркував цю звiстку ще ранiше. Не можу сказати, щоб вона була для мене при?мною або що я сприйняв ?? байдуже, але ж тут, як i в iнших випадках, я скажу з вiрою в мою богиню: "Да святится iмя твое, да приидет царствие твое и да будет воля твоя!" I я буду сподiватись, що менi дадуть мiй насущний хлiб i не "введут во искушение и избавят от лукавого". Марiю зворушували цi почуття, i в листах-записочках частiше стало з'являтися: "Бережи себе i чекай мене", "Я тебе не забуваю i часто думаю", "Ти не зажурюйся, що листи мо? такi короткi. Менi тут важко i душно, i я пишу тобi лише тому, що знаю, ти будеш неспокiйним, якщо не одержиш листа. Все, що тут робиться i говориться, дуже дрiбно та вбого, а думати я тепер думаю тiльки про те, коли додому по?ду. До побачення. Пам'ятай, що у тебе ? надiйний i вiрний друг. Обiймаю тебе. Вiддана тобi Marie". Вiн любив, коли вона пiдписувалася не M. M., a Марi. Це було його iм'я для не?. Треба вiрити й чекати. В одному листi вiн вiдзначив - аж двiчi було "бережи себе". У кожному майже листi вона нагадувала: "Ти приготуй якнайбiльше працi. Я навiть увi снi бачила наш робочий стiл". I знову: "Приготуй бiльше роботи i чекай мене!" Не треба нарiкати, ?й там нелегко. Праця для не? порятунок. Але добре вже й те, що працю вона зв'язу? з ним. Вона призналася в одному листi, як ?й сумно: "Вчора я тобi не писала, тому що вчора менi було важко i сумно, так що я весь час розмiрковувала". Про що, про що вона там розмiрковувала вдалинi вiд нього i поблизу могили того, коханого i близького? "Я винна. Можна було i мiркувати, i тобi все-таки написати. Ти прости мене". ?? "простити"? Тiльки б вона його хоч крихту любила! Вонгi пише, що буде краще, нiж було. Вiн вiрить. I Марiя хотiла вiрити, i сама вiдганяла думки про це i хапалася за них... Адже вона вже зрозумiла - живому треба жити i дiяти з живими. У Москвi, спр'а'вдi, було важко. При?хав Володя, молодший брат Бритi, з яким так добре породичалися в Парижi i якому ще так недавно писала з Петербурга: "Все задушливiше з кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Менi важко, мiй любий брате, i порожньо. Ця розлука iнша, iнакша. У колишнiх розставаннях було, лишалося менi стiльки ще доброго i солодкого, незважаючи на тугу, а тепер нiчого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливiший за минулий". В одному листi Володi писала: "Я вiдiйду з часом, але до того часу?" Вона тепер розумiла - зустрiнуться з Володею, i Сашин брат не знатиме, що казати, що робити, аби втiшити ??, самотню, безнадiйну, яка так кохала його Бритю... Невже вона вже "вiдiйшла"? Невже настав уже "той час"? Але ж Митя, думки про нього, про спiльну роботу... Вона згадувала все дужче i частiше - саме роботу. Якiр порятунку. Вона зупинилася, як i пiд час похорону Сашi, у Юлi? Петрiвни ?шевсько?. Бавилася з ?? дiтьми - сво?ми "хрещениками", згадували обидвi приязного, розумного, завжди тактовного Степана Васильовича. Марiя зустрiлася з Володею Пассеком i ?здила з ним до них - до Тетяни Петрiвни, з якою були тепер i не як свекруха з ненависною невiсткою, i не як мати з дочкою, - ?хнi вза?мини нiколи не були i не могли бути такими! Дивно! Вони були як подруги - рiзного вiку, доброзичливi одна до одно? i навiть люблячi, бо ?х по?днало одне горе i народилася вза?мна повага й увага. Тетяна Петрiвна торiк враз дуже змарнiла, постарiла, постарiла, але в не? ще був син, внуки вiд нього, - значить, клопiт, турботи за сiм'ю i - навiть сво? "особисте" життя, дитячий журнал "Игрушечка", який вона редагувала, вона i сама писала для дiтей науково-популярнi оповiдання. Вона теж намагалася якось жити, а не животiти... У Москвi Марiя обiцяла Митi вiдвiдати одного безнадiйно хворого кжэка, який-жив у богадiльнi. В нього були паралiзованi ноги i трохи права рука, але вiн хотiв учитися, багато читав i, по?найв"""вiи"сь iз творами Писар?ва, став зистуватися. Митя як мiг, допомагав йому, насамперед книжками. Йдучи до Коробова, вона дум-ала: "Вiн, Митя, писав про теорiю его?зму, вiн завжди переконано казав, що вiн, звичайно, его?ст, а сам? От i зараз - цей хлопчик Коробов, до якого я йду з книжками й ласощами, бо так просив Митя". Правда, про ласощi Митя не казав, але ж то в Парижi вона приносила хворим у лiкарню дешевi букетики квiтiв, що найдужче тiшили; тут, певне, хлопець найдужче жада? книжок. Митя ще просив договорити - "так, як i:" вмi?ш" - i з хлопцем, i з лiкарями, i вияснити, що вони зможуть зробити для хлопця. Марiя згадала, як зараз турбу?ться Митя, щоб надiслати потрiбнi книги засланому Шелгунову, з яким листу?ться. Так, справжнiй его?ст Митюша! От у кого слово не розходиться з дiлом! Хоч би швидше при?хав Богдась! Хоч би швидше в Петербург! Хвилинами здавалось - пiшли ?? лiта, як вiтри круг свiта, минула ?? молодiсть, почина?ться ?? справжн? життя - робо-че, просте, як шматок чорного хлiба, такого потрiбного кожнiй людинi. Перед вiд'?здом вона сама знову пiшла i, хоч було зимно, сiла пiд стiною Симонового монастиря на вогкому ослiнчику. Ты не должна любить другого, Нет, не должна, Ты мертвецу святыней слова Обручена... Нiкого вона и не любитиме так. Але як ?й бути без нього, того, iншого? Швидше до Петербурга, туди, за ?хнiй спiльний робочий стiл! Вона ж писала Митi: "Не вдаватися в тугу, милий робiтниче. Багато проститься в iм'я роботи". Може, i ?й "проститься" в iм'я роботи? 11 В одному з листiв (записочок!) Марiя з Москви написала: "Сьогоднi Миколи-угодника, i всi в Москвi веселi. Оглушливий дзвiн i метушня така, наче Гарiбальдi святкують". "...наче Гарiбальдi" - мимоволi порiвняла вона. Навiщо ?й згадувати Iталiю? Навiть у розмовах з Юленькою ?шевською намагалася обминати ту подорож - Степан Васильович ?шевський, Бородiн, вона з Богдасем... Саша... Але ж скрiзь у тих колах, де ?й доводилось тепер бувати, знову почали згадувати Гарiбальдi i стежити за його дiяльнiстю. Там, за кордоном, у Парижi завжди здавалось - все, що вiдбува?ться в Iталi?, дуже близько, поряд, i як близько приймали до серця усi подi? 18(i2 року, як обурювалися, коли король Вiктор-Емману?л, якому Гарiбальдi здобув перемогу, оголосив його просто бунтiвником i направив проти його загонiв, якi вирушили з гаслом "Рим або смерть!", свою армiю разом iз французьким вiйськом. Пiд горою Аспромонте Гарiбальдi було поранено i взято в полон. Якийсь дивний, нiби почесний полон! Ця рана в ногу була найважча з усiх ран, слiди вiд яких вiн мав на сво?му тiлi. Та ще була i найважча, моральна, рана. По всiх усюдах усе прогресивне людство, всi робiтники кра?н ?вропи i палка молодь чекали нетерпляче повiдомлень про стан його здоров'я, скликали мiтинги, збирали кошти. Отодi й вiдзначилася росiйська молодь у Гейдельберзi, надiславши до Гарiбальдi славнозвiсного професора Пирогова. Гарiбальдi дозволено було повернутися на свою Капреру. Та хiба вiн заспоко?вся? У тисяча вiсiмсот шiстдесят шостому роцi вiн у лавах iталiйсько? армi? виступа? проти Австрi?. Цього раз-у прекрасна Венецiя нарештi при?днана до Iталi?. I знову, коли перемогу одержано, Гарiбальдi вже не тiльки не потрiбний урядовi, а навiть небезпечний - бо страшно, що народ пiд його проводом пiде на боротьбу за сво? права не тiльки проти чужоземних ворогiв! Але 1866 рiк - важкий Марi?н рiк. Усе вiдбувалося наче за тридев'ять земель, i коли ?й щось розповiдали, вона примушувала себе удавати, що це ?? цiкавить, а до не? нiщо як слiд не доходило. Та у вереснi 1867 року вони вдвох з Митею вже з захватом читали i розпитували кого тiлькимогли про мiжнародний конгрес "Лiги миру i свободи", який вiдбувався в Женевi, У президiю серед iнших були обранi Гарiбальдi й Огарьов. Микола Платонович Огарьов! Як забилось серце Марi?, коли вона почула про це. А Герцен на конгрес не по?хав. Казали - не захотiв. Росiйська емiгрантська молодь обурилася на нього. З нею взагалi у Герцена тепер були непорозумiння. На конгрес при?хав i другий знайомий Марi? - Михайло Олександрович Бакунiн. Учасники конгресу являли цiлковиту сумiш думок, переконань, настанов i бажань. Соцiалiсти рiзних вiдтiнкiв, анархiсти, буржуазнi пацифiсти i навiть клерикали. Може, тому Герцен i не по?хав. що не вiрив у якийсь путнiй наслiдок? Вже набридли i дратували безпiдставнi захоплення Бакушна, бакунiнськi анархiчнi заклики. .Здавалося, що Огарьов, коли i не згодний з Бакунiним, не може йому протидiяти. Авторитет "Колокола" в Росi? пiсля поразки польського повстання пiдупав саме через пiдтримку Герценом полякiв. Марiя не знала, що все бiльше замислювався Гернен над настановами "марксидiв", як вiн називав оточення Маркса, з якими не сходився i не знайомився ближче через того ж давнього друга - Бакунiна. Про це все потiм дiзналася Марiя, коли все ж таки ?й довелося ще в життi зустрiтися з Герценом, знову писати йому... Кожна групка однодумцiв хотiла використати трибуну конгресу, щоб довести правоту сво?х iдей. Та весь конгрес одностайно буряними оплесками зустрiв народного героя - Гарiбальдi, коли вiн вийшов у сво?му гарiбальдiйському плащi, сивокудрий, простий i в той же час упевнений в правдi сво?х дiй, та голосно i водночас проникливе й щиро зачитав сво? тезиси, сповненi гуманiзму й вiри в добру волю людства. "Всi нацi? - сестри, - виголошував вiн, - лише демократiя спроможна знищити бич людства - вiйну... Лише раб ма? право воювати з тираном! Це ?диний випадок, коли вiйна дозволя?ться". Гарiбальдi готував громадську думку всi?? прогресивно? ?вропи до остаточного об'?днання Iталi?. Адже Рим був ще пiд владою папи - тiльки Рим в усiй Iталi? був вiдокремленою, дивною i страшною державою! Пiсля конгресу Гарiбальдi вирiшив, що час наспiв, уже треба розпочинати свiй "хрестовий похiд", i вiдвiдав рiзнi провiнцi?. Його знову заарештували i знову вiдправили на Капреру! Полонений у власному домi. Капреру оточили вiйськовi суда - фрегати, броненосцi, невеличкi пароплави, зафрахтованi урядом. Вони пильно стерегли, щоб, бува, Гарiбальдi не залишив свiй острiвець i не опинився серед сво?х вiрних сподвижникiв. Яке ж було здивування всiх - i прихильникiв, i ворогiв, коли в серединi жовтня Флоренцiя з захватом приймала й вiтала народного героя! А про подробицi його неймовiрно?, фантастично? втечi серед буряних хвиль та ворожих кораблiв дiзналися значно пiзнiше. Похiд почався вдало, та пiд Ментаною, недалечко вiд Рима, загiн Гарiбальдi був розбитий об'?днаними силами папських i французьких вiйськ. Про цю подiю несподiвано Марi? довелося дiзнатися докладнiше, коли вона повернулася з Москви до Петербурга. Вона знала, що в не? на квартирi зупинився Карл Беннi. Ще ранiше Марiя дала йому на це дозвiл, бо Кардовi треба було тримати iспит на лiкаря при Петербурзькiй медико-хiрургiчнiй академi?. Повертаючись до Петербурга, вона непоко?лась. Нiде правди дiти - звичайно, непоко?лася. Карл Беннi, паризький приятель, близький приятель, свiдок ?? життя з Сашею, його хвороби, ?? горя... У листах Митя згадував Беннi. Як вони зустрiнуться? Вона i Карл? Як триматимуться? Як розвинуться ?хнi стосунки? Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте... Як важко стрiчатися з друзями з iншого життя! Мимоволi хвилю?шся, наче ?хня оцiнка, ?хнi критерi?, ?хнiй присуд мусять на щось вплинути, можуть щось змiнити, наче чека?ш на якесь виправдання. На жаль, так, на жаль, нiчого цього було непотрiбно. Всiлякi думки щодо цього виявились зайвi. Карл стояв перед нею такий пригнiчений, такий зажурений, яким нiколи не бачила його Марiя в Парижi. - Що з вами, Карле, милий? - вирвалося у не?, коли вiн мовчки нахилився поцiлувати ?й руку при зустрiчi, i ?й здалося - не хотiв, щоб вона помiтила сльози на його очах. Непри?мностi з академi?ю? Нi, вiн не з таких, щоб з приводу цього вiшати голову, - хiба мало труднощiв довелося йому подолати в життi, щоб iти вибраним сво?м шляхом! - Марi? Олександрiвно, дорога, я тiльки-но дiзнався, що мiй брат Артур, ви зна?те його, вiн познайомив нас у Парижi, - вiн загинув у битвi пiд Ментаною у гарiбальдiйському загонi. Перед смертю, та ще такою несподiваною, все зда?ться дрiбним, не вартим уваги. I де б бiдний Карл мав одразу стiльки щирого спiвчуття, як не у Марi? Олександрiвни? Адже i в Парижi всi завжди звикли бiгти до не? з бiльшими i меншими прикрощами. Це ж вона у Парижi ходила до ?хньо? старо? матерi, щоб розрадити, заспоко?ти ??, коли Артура було заарештовано в Росi?, i вигадувала рiзнi причини його мовчанки. Як вона розсердилася на Тургенева, коли на ?? запитання в листi про Беннi,вiн тодi насмiшкувато вiдповiв: "...що вам Беннi загорiвся?" Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Беннi, англiйцем за паспортом, поляком по батьковi, росiянином по любовi до Росi?, а врештi - патрiотом кожно? кра?ни, де точилася боротьба за визволення, за незалежнiсть, за краще життя пригнiчених? I от - загинув у Iталi?!.. Марiя розпитувала всiх, хто хоч трохи бiльше знав про подi? в Iталi? не лише з газет. Торiк друкував сво? кореспонденцi? у "Санкт-Петербургских ведомостях" Володимир Онуфрiйович Ковалевський, з яким зустрiчалися, i саме тепер вiн, захоплений природознавством, запропонував Митi перекладати Брема. У сво?х кореспонденцiях вiн як очевидець писав про виступи гарiбальдiйцiв, гостро критикував iталiйських лiбералiв. Повернувся вiн з Iталi? на початку шiстдесят сьомого року. До цього часу Марiя говорила з ним бiльше про роботу, свою й Митину, i не дуже дослухалася, коли чоловiки дуетом починали лаяти не тiльки iталiйських лiбералiв. Тепер вона жадiбно стала розпитувати Ковалевського, - де вiн саме був, кого бачив з росiян. Хоч i недовгий час, але ж вiн перебував у загонi самого Гарiбальдi! Ще торiк, у шiстдесят шостому роцi, коли визволяли остаточно Венецiю. Про Ментану вiн уже и сам знав лише з чужих кореспонденцiй. I раптом, коли Марiя зустрiлася з Некрасовнм, той сказав ?й, вiтаючися: - А, коли ви були в Москвi, одержав листа, i статтю вiд вашо? знайомо? - дружини художника Якобi. Вона написала про подi? в Iталi?, гарiбальдiйський похiд, поразку, пiд Ментаною. Я хочу десь влаштувати для друку. Панi Якобi пропону? написати кiлька кореспонденцiй, очевидно, вона в самому вирi, подiй. Поки що я передав ?? статтi Кра?вському - надзвичайно цiкавi, адже автор-безпосереднiй очевидець i, менi зда?ться по цих кореспонденцiях, до деяко? мiри i учасник... Шурочка? Мила, нiжна Шурочка, з якою читали вiршi Мюссе на кладовищi Пер-Лашез, носили квiти на могили Гейне та Лелевеля, вiдвiдували дитячi школи, суди, гуляли дружнiм сiмейним товариством на ярмарках, а потiм i смiялися, i дивувалися, як Марiя з цього робить нариси i "заробля?" на цьому!.. Марiя вчила ?? шити маленькому Володi штанцi, щось сама йому частенько перешивала з Богдасевих речей - такi затишнi вечори проводили вдвох... I от вона, Шурочка Якобi, - учасниця гарiбальдiйського руху! Яка шкода, що статтi Некрасов уже вiддав, та, певне, ?х надрукують. Увечерi, вдома, Марiя почула ще приголомшуючу звiстку, яку принiс Карл. - Брат загинув не в бою, - сказав вiн, - Артур помер вiд рани, що дiстав пiд час бою, а помер уже в госпiталi на руках у ланi Якобi, Олександри Микола?вни - вашо? паризько? подруги. Поки що я бiльше нiчого не знаю. Знаю тiльки, що поранений був у руку. Подумайте - в руку! Хiба не можна було його врятувати? Що ж трапилось? Я мушу, мушу про все дiзнатися! Я мушу ствердити, обiлити його чесне iм'я, яке заплямували нiкчемнi людцi! Навiть у некролозi, в газетi, не могли знайти доброго слова! - Заспокойтеся, Карпе, - мовила Марiя, - адже i Герцен, i Iван Сергiйович Тургенев добро? думки про Артура. Це комусь було вигiдно виставити його непевною людиною! - Непевною людиною! - з гiркотою вигукнув Карл. - Просто пустили чутки, що вiн агент III вiддiлу! Вiн, який все сво? життя вiддавав боротьбi за сво? iде?, в якi вiрив беззаперечно, найменше думав i дбав про себе - уся дiяльнiсть його свiдчить про це! Вiн був надто на?вний i довiрливий - що правда, то правда, але ж вiн намагався скрiзь дiяти! I за свою довiрливiсть скiльки разiв жахливо розплачувався. А якi злиднi все життя! I нiякiсiнького щастя! - Але ж вiн загинув смертю славних, - намагалася втiшити Марiя. - Загинув вiд рани, яку, напевне, я вилiкував би одразу! Менi тiльки легше на якусь краплину, що вiн помер на добрих руках тако? прекрасно? людиниI Я ж стiльки разiв стрiчався з нею у вас. Коли б побачити i розпитати докладно! - схопився Карл за голову. - Це ж, напевне, цiлком можливо, - мовила Марiя, адже повернеться врештi Олександра Микола?вна на батькiвщину. Уявляю, скiльки вона зможе розповiсти... - додала вона замислено. Так. Розповiсти Олександра Микола?вна Якобi могла багато. 12 Олександра Микола?вна Якобi вже третiй рiк жила в Римi з чоловiком та сином Володею. За. цей час вона "виросла", якщо можна так сказати про ?? двадцятип'ятирiчний вiк, виросла не в якомусь там громадському значеннi чи в сво?й роботi - зовнi наче нiчого не змiнилося: лишалася вона так, як i була, скромною дружиною росiйського художника-стипендiата академi?, надiсланого до Iталi?, турбувалася вiддано про сiм'ю, намагалася працювати сама. Поки що ?й не дуже в ньому щастило. Можливо, все-таки бракувало певного лiтературного таланту, а самого бажання, любовi до лiтературно? працi i старанностi було замало. В не? вiдсутня була та пробивна сила, напористiсть, якими бiльшiсть журналiстiв, навiть i не талановитих, випина лися наперед. Але Олександра Микола?вна виросла якось внутрiшньо, в самостiйностi сво?? думки, свого власного .ставлення до всiх явищ, життя, в сво?й непохитностi переконань.. Це вiдчували всi, хто стрiчався з нею, i всiх дивувало це в напрочуд гарнiй, тендiтнiй i дуже лагiднiй i чулiй жiнцi. Оця чулiсть, небагатослiвна та дiяльна, i була спроможна на чудеса, i чутки про надзвичайну росiйську красуню докотилися до самого Гарiбальдi, i саме. до не? Гарiбальдi звернувся у небезпечному, скрутному випадку. Та про це пiзнiше. Повстання, за повстанням. "Рим або смерть" - вимальовано, вишито, викарбувано кров'ю на знаменах гарiбальдiйцiв. Осiнь 1867 року. У загони повстанцiв продерлися шпигуни, зрадники. Поразка пiд Ментаною. Опiвночi вузькими римськими вуличками, наче коридорчиками мiж високими домами, потяглися вози з пораненими. Полоненими пораненими, ?х розмiщують, вiрнiше заштовхують абияк у найгiршi госпiталi при рiзних монастирях, у яких бiльшiсть лiкарiв, вiрнiше коновалiв, не дуже замислюються над дiагнозами та лiкуванням. У лiкуваннi найактивнiшу участь беруть отцi?зу?ти. Крiм того, що вони сповiдають перед операцiями, вони й присутнi на самих операцiях - численних ампутацiях нiг та рук. Коли б хто мав можливiсть пiдрахувати, та й без пiдрахунку стороннiй людинi впада? в око, що найчастiше та найшвидше пiсля операцiй умирають тi, хто вiдмовився вiд сповiдi i взагалi не покаявся в злочинi проти папи та свято? церкви. Але "стороннiх" людей тут майже нема. Треба пройти i подолати багато перешкод, щоб дiстати дозвiл ходити за пораненими. Просто дивно, як домоглася цього синьоока ласкава росiйська синьйора. I, звичайно, вона з жахом побачила й зрозумiла методи лiкування в брудному, занедбаному, переповненому пораненими госпiталi святого Онопрiя. ?? привiв сюди знайомий багатьом росiянам iталiйський лiкар, коли почув ?? бажання хоч чимось допомогти нещасним пораненим гарiбальдiйцям. Сам лiкар Чезаре, родом з Неаполя, працював у госпiталi свято? Агати, але ж синьйора Якобi спитала - де найважче, де потрiбна допомога, де вона дiйсно зможе бути корисною. Першо? ночi в госпiталi святого Онопрiя для поранених не було не тiльки лiжок, а навiть соломи на пiдлозi, ?х клали будьяк, трохи не один на одного. ?диний догляд - варта на дверях. Навiть на стогiн: "Пити", - сторожа з папських стрiльцiв вiдповiдала: "Вранцi!" Наступав ранок. Лiкарям навiть важко було ходити по пiдлозi, стiльки було кровi. Черевики ляпали, як у калюжах. Принесли, нарештi, якiсь старi лiжка, мiшки з соломою, замiсть тюфякiв. Коли вперше Шура увiйшла в "палату", вона зiбрала всi сили, щоб не зойкнути, не крикнути, не задихнутися... Але вона якомога спокiйнiше спитала у служки, де дiстати води, глечик, миску, сама наточила води на подвiр'? з стiнного фонтанчика пiд стату?ю якогось святого i стала умивати лежачих хворих. Побачивши, як вона впевнено дi?, персонал трохи пiдтягнувся. Гарна синьйора розмовляла по-французьки i по-iталiйськи. Лiкарi знали, що вона ма? дозвiл-перепустку вiд якогось закордонного комiтету допомоги. Вона не турбувала поранених нi зайвими запитаннями, нi розмовами, а втiм, кожному з них ставало легше вiд приторку ?? нiжно?, але вправно? руки. Вiдвернувшись до стiни, лежав молодий чоловiк з рудуватою борiдкою, вiн був поранений у руку. На невеличкому столику коло лiжка, - уже внесли сюди два чи три, - вона помiтила кiлька номерiв англiйсько? газети "Times" та путiвник Бедекера у червонiй обкладинцi. Хто тiльки з мандруючих iю ?вропi ис поспiшав одразу придбати такi томики! З пораненим розмовляв по-англiйськи протестантський пастор, але поранений не повертався вiд стiни, хоча щось тихо вiдповiдав. Коли пастор вiдiйшов вiд лiжка, Шура пошепки спитала його: - Хто цей поранений? - Це Артур Беннi, англiйський пiдданий, тому мене пустили до нього. Шура швидко пiдбiгла до лiжка Беннi i, схопивши його лiву здорову руку, потиснула ??. - Здрастуйте! Я добре знайома з вашим братом Карлом. Ми часто стрiчалися з ним у наших спiльн-их друзiв. Скажiть, що вам треба? Я постараюся зробити все, що зможу. Хворий, який ще мить тому наче вже мирився з найгiршим i навiть думав, що краще вже смерть, небуття, нiж цей бiль, цей жах, що оточував його, почувши привiтнi слова, такi несподiванi тут, враз повернувся до життя. Шура вмила його, напо?ла ча?м, пiдходила до нього кожну вiльну вiд догляду за iншими хвилинку, i вiн усе розповiв Шурi, вiн говорив з нею по-росiйськи, i, видно, це йому було насолодою. - Оцi ще росiяни, лiзуть не в сво? справи, - буркали в коридорi лiкарi, але чомусь здавалося, що синьйора з якогось знатного i багатого роду, iнакше не трималася б вона так спокiйно i незалежно. Шура дiзналася, що Беннi при?хав кореспондентом англiйсько? газети. З Росi? його було вислано, i вiн жив останнiй час у Швейцарi?. Вiн потрапив у загiн гарiбальдiйцiв i взяв участь у сутичцi з папським вiйськом пiд Ментаною. Командира одного з полкiв було забито. - I тодi Меноттi, син Гарiбальдi, сказав, щоб я узяв командування! - очi Артура спалахнули - чи вiд рани, чи вiд спогаду. Шура поклала заспокоююче йому руку на плече. - Я прийняв командування, хоч нiколи не був вiйськовим, та я знаю, моя рiшучiсть замiнила б усе. На жаль, мене поранили, i ось я тут, i я певен, що тут я помру. - Що ви! У вас зовсiм не страшна рана, - заперечила Шура. - О, тут помирають не вiд ран, а вiд лiкування. Коли б мене перевели кудись в iнше мiсце - може, я б видужав, але навiть просити про це незручно, адже, гляньте, ? багато значно важче поранених, нiж я. - Та зна?те, - збагнула вмить Шура, - про вас легше попросити -- адже ви кореспондент. Я спробую. Вiн трохи нiяково сказав ?й: - Дайте телеграму в Швейцарiю за цi?ю адресою, що я живий. З трудом, лiвоюрукою вiн надряпав на клаптику паперу адресу, iм'я i прiзвище адресата. Iм'я i прiзвище росiйськi, iм'я i прiзвище жiночi. Шура не розпитувала нiчого. - Як при?мно, що з вами можна говорити росiйською мовою. - прошепотiв Артур. - Може, кому й дивно, я - англiйський пiдданий, але ж я росiянин... - Не говорiть багато, заспокойтеся, заснiть. Я завтра прийду. Вона була певна - коли б можна було взяти його додому, до себе, або до когось iз знайомих, вона швидко виходила б його, лiкар Чезаре допомiг би ?й. Але взяти з госпiталю нiхто не дозволив би, до росiян почали ставитися взагалi в Римi упереджено. Та й куди б вона могла його взяти? Валерiй Iванович i так сердиться за цi ?? клопоти. Може, лiкар Чезаре допоможе перевести Беннi в госпiталь свято? Агати, де працю? сам? Цей "загадковий" Артур Беннi! Так про нього казали в салонi Салiас у Парижi, коли вiн пiсля близького знайомства з Герценом по?хав до Петербурга з якимось купцем, що обiцяв дати кошти на пропаганду, а в дiйсностi покинув Беннi, лише пере?хали кордон. У Петербурзi Артура заарештували. Марiя Олександрiвна Маркович розповiдала Шурi, що бiгала заспокоювати його матiр, стареньку, дуже порядну жiнку. Батько його був пастором у невеличкому польському мiстечку, де й минуло дитинство Артура, Карла та ?хньо? сестрички. Уся сiм'я була дуже порядна, культурна, освiчена. Батьки дбали про освiту дiтей, навчили ?х кiльком мовам. Оце мiшане походження, досконале володiння рiзними мовами дало пiдставi кинути на Артура з провокацiйною метою тiнь пiдозри - то тут, то там пустити плiтки, що вiн агент III вiддiлу, шпигун. А вiн усi?ю сво?ю романтичною душею прагнув узяти участь у справжнiй боротьбi, на?вно довiрявся рiзним людям i найменше думав i дбав про себе. Карповi було краще - вiн одразу вирiшив стати медиком i будь-що здобути грунтовну медичну освiту. Один iз споконвiчних ?зу?тських прийомiв боротьби - саме на вiдданих чесних людей кинути пiдозру, посiяти розбрат, недовiр'я серед: товаришiв. Хiба не хотiли кинути пiдозру навiть на таку постать, як Бакунiн? Хай у революцiйному середовищi не погоджувалися з його анархiстськими теорiями, з методами його боротьби, але людину, яка сидiла прикута ланцюгом до стiни u австрiйськiй в'язницi, конала в Петропавловськiй фортецi, у Шлiссельбургу - оголосити агентом III вiддiлу! Але ж то був Бакунiн! За нього пiдняв голос i добре вилаяв наклепникiв Герцен! А Карл, тверезий медик Карл скаржився Марi? в Парижi; що на' його романтичному старшому братовi весь час тяжить цей незрозумiлий наклеп, хоч i Герцен, i Тургенев добре ставляться до нього i не вiрять цьому, але досi .не заступилися вголос. Олександра Микола?вна якось одразу вiдчула, що це за людина, i поспiшила до лiкаря Чезаре. - Ви гада?те, в госпiталi Агати пораненим краще? - з iронiчною посмiшкою спитав ?? лiкар. - Звичайно,, я потурбуюсь, щоб його взяли туди i помiстили хоча б у малесеньку., але окрему палату. У них ? такi чернецькi келi?, перетворенi на госпiтальнi палати. Але ж лiкування... Недарма хворi бояться не ран,, а лiкування... Попи-?зу?ти нишпорили по всiх палатах, в операцiйних, надто настирливо вмовляли прийняти святе причастя... У госпiталi стали приходити жiнки з простого, на роду, пiсля ?хнього крику та гвалту ?м дали на не дозвiл, i Щура радiла, що це не дами-патронеси, а простi жiнки Рима. Якось Шура з допомогою цих жiнок вивела .поранених,: що могли рухатися, у малесенький внутрiшнiй дворик трохи подихати чистим повiтрям. Дивно, що в палатах не задихалися до кiнця! Людина таки живуча. На стiну, що вiдмежовувала госпiталь вiд ?зу?тсько? колегi?, вилiзли хлопчиська - учнi колегi?, майбутнi священнослужителi. Вони вигукували рiзнi непристойностi, плювали в хворих. - Свята Мадонна! - сплеснула руками одна, з iталiйських жiнок. -Що вони блудять сво?ми дурними язиками! Синьйоро, не слухайте ?х! Це не евятi хлопчики, якi служитимуть у церквi, а маленькi дияволята! Замовкнiть! - Аякже! Ми скажемо фра Бартоломео! Ми скажемо фра Себастiано, а вони самi навчали, що кожен плювок у обличчя бунтiвниковi дару? нам милiсть на тому свiтi! А ви (m допомага?те, i ви шкварчатимете на сковорiдках, ха-ха-ха! - загорлали хлопчиська. - А з тiтки Терези натопиться сала на всеньке пекло! Ха-ха! Тереза, дебела, нiвроку, лiтня iталiйка, вже настро?лася вiдповiсти належним тоном з не менш мальовничими образами, та Шура смикнула ?? за рукав. - Прошу вас, не звертайте на них уваги, бо це лише погiршить долю наших хворих, - шепнула вона, а в головi майнуло: "Не вiдають-бо, що творять", - невже так буде у всi вiки!? Цi пораненi "бунтiвники" лишили сво?х дiтей, тепло рiдно? хати за те, щоб здобути кращу долю рiдному народовi, i от що мають! А "христове во?нство" вихову? змалку для себе достойну змiну. Та про що вона дiзналася пiзнiше - зовсiм приголомшило ??. Деякi лiкарi, запроданцi папському урядовi, робили операцi? отру?ними iнструментами. Може, Тереза помилилася? Нi, вона присягалася в тому, ця проста щира жiнка, i дiйсно, Олександра Микола?вна помiтила, iдо пiсля операцi? лiкаря Танчiнi за одиндва днi у хворого починалася гангрена i хворий помирав. Невже й Артуровi зробили таку операцiю? Спочатку Артур був певний, що можна обiйтися без ампутацi? руки, рана була не з страшних, та поки Шура не почала сама ходити за ним, вiн був залишений напризволяще, i рана почала загнивати. Йому ставало гiрше й гiрше. I, як на бiду, Шура нiде не могла знайти лiкаря Чезаре, худенького моторного стариганчика, - вiн чомусь цi днi не приходив до госпiталю. Вона кинулася до одного знайомого лiкаряанглiйця, щоб той подивився Артура, i, коли треба, умовив на операцiю, i сам зробив би йому. Лiкар погодився. Вiдповiдь його lilypi була безнадiйна: "Тепер i ампутацiя вже не вряту?, i краще не робити". Та тiльки вiн пiшов разом iз Шурою, Артура винесли в операцiйну i зробили ампутацiю руки. Шуру кiлька днiв до нього не пускали, а коли пустили, вона його не пiзнала, ?й здалося - перед нею лежить мрець. Але Артур був ще живий. - Вiзьмiть мо? книги й щоденник, коли я помру. I дайте телеграму в Швейцарiю, сьогоднi ж. Хай швидше при?де. Може, я ще встигну побачити... - i раптом сказав зовсiм слабким голосом те саме, що й тодi, коли вперше побачив ??: - Який я радий, що можу розмовляти з вами по-росiйськи. Якщо я видужаю, я все ж таки повернуся в Росiю... Вiн не видужав. Дiвчина, яку вiн любив, не встигла при?хати. При?хала лише другого дня пiсля того, як вiн помер на руках у Олександри Микола?вни Якобi. Потiм Шура дiзналася, що це була одна з учасниць вiдомо? недовговiчно? Знаменсько? комуни, яку невдало органiзував Василь Слепцов у Петербурзi, а тепер ця дiвчина вчилася в Швейцарi?. Обидвi, вона i Шура, плакали, ховаючи Артура, i накидали в могилу, за iталiйським звича?м, червоних i бiлих квiтiв... I скiльки ще молодих i одчайдушних померло тодi на руках у Шури, скiльком казала вона ласкавi заспокоюючi слова, записувала адреси рiдних... Валерiй Iванович супився дужче й дужче, та вона намагалася не звертати уваги. Хiба могла вона тепер лишатися байдужою, доторкнувшися до цього страшного свiту кровi, облуди, злочину? ?? вже стали вважати настiльки "сво?ю" серед гарiбальдiйцi" та спiвчуваючих ?м, що раптом звернулися з неймовiрною просьбою. До не? прийшла нiмецька письменниця Шварц i передал лист вiд Гарiбальдi. Вона сказала, що з Гарiбальдi бачився нещодавно один лiкар (Чезаре! - одразу майнуло в головi Олександри Микола?вни, - так от де вiн пропадав, а я не могла його знайти!), i цей лiкар, - вела далi нова знайома, - розповiв про не?, синьйору Якобi, як про надзвичайно смiливу i розумну жiнку, а саме така зараз може допомогти в однiй важливiй невiдкладнiй справi. Вона не додала, що лiкар ще змалював ??, як надзвичайну красуню, а це також мало велике значення! Пiд Ментаною був взятий у полон ад'ютант Гарiбальдi Лу?джi Кастеллаццо, зараз вiн ув'язнений у найстрашнiшiй в'язницi Рима, ще страшнiшiй за в'язницю Святого Ангела. Вiн напередоднi страти. Вiн повинен втекти. У листi до Шури була вкладена крихiтна записочка до Кастеллаццо з планом втечi. Шуру просили добитися побачення з Кастеллаццо й передати записочку. Шура погодилася... ...До коменданта фортецi пiдiйшла чарiвна юна жiнка пiд чорною мережаною косинкою i, ламаючи руки, благала дозволити ?й востанн?, на одну малiсiньку хвилинку, побачити нареченого - Лу?джi Кастеллаццо. Сльози текли з синiх великих очей, але не псували прекрасне обличчя - воно здавалося вiд них ще чарiвнiшим. - Синьйоре! Одну хвилинку! Тiльки глянути на нього! Менi нема дiла до його злочинiв! Я вiдмолю потiм його грiхи! Але мушу його побачити! Невже ви нiкого не кохали? Невже ви вiдмовите бiднiй, нещаснiй дiвчинi в такiй маленькiй, невиннiй справi - перед стратою востанн? побачити коханого! Комендант не вiдмовив. Вiн гукнув, щоб цього бандита Кастеллаццо вивели з камери до примiщення вартових, i повiв Шуру гвинтовими сходами вниз. Шура тремтiла. Вона ж нiколи не бачила цього Кастеллаццо! Вiн сам може необережним словом, рухом, зiпсувати все, i загине сам, i ?? нiколи не випустять з цi?? фортецi. Тiльки рипнули дверi i в них з'явилася висока постать з кайданами на ногах, з обличчям ще молодим, може, й гарним, але таким спотвореним зараз, заюшеним кров'ю, як Шура кинулась до нього на шию з несамовитим криком: - Коханий! Я бачу тебе! Я люблю тебе! Я навiки твоя наречена i без тебе я стану нареченою тiльки Христа! Я не зраджу тебе! Я пiду в монастир! Вона душила його в обiймах - навiть вартовi нiяково вiдвернулися на мить. Цi?? митi було досить, щоб Кастеллаццо раптом вiдчув за пазухою кульку з паперу. Вiн мовчав. Спантеличений несподiваним побаченням з незнайомою "нареченою", вiн враз збагнув усе, коли вiдчув на грудях папiрець. I хоча "наречена" нестримно цiлувала його, вiн сам не насмiлювався поцiлувати цю красуню в обличчя i тiльки вкрив поцiлунками ?? руки. - Ну, досить, досить! - буркнув комендант. - Дякую! Дякую, синьйоре! Хай береже вас свята мадонна! У сво?х молитвах я завжди поминатиму вас? - Шура легко намить опустилася навколiшки, склавши руки, як католичка, i, враз так само легко й нечутто схопившись, пiшла, боячнся обернутися i на "нареченого", i на коменданта. Комендант, насупившись, поспiшав за нею до само? брами фортецi. В думках вiн лаяв в'язня - маючи таку красуню наречену, злигатися з бандюгами! От бiдолага, бiжить тепер, захлина?ться вiд слiз, слова вимовити не може, пiде-таки, чого доброго, здуру в монастир! Нарештi вона за брамою фортецi. Швидше, швидше звiдси! Невже вона наважилася сама увiйти туди, спуститися в пiдземелля, розiграти таку сцену? Чи це ?й приснилося? Опинившись за брамою, вона ледь стримала себе, щоб не кинутися бiгти, бiгти, бiгти... Вночi Кастеллаццо втiк... Шура бiльше нiколи не бачила свого укоханого нареченого". З Гарiбальдi, який був у захопленнi вiд подвигу росiйсько? синьйори, вона познайомилася особисто лише у тисяча вiсiмсот сiмдесят другому роцi. Олександра Микола?вна гостювала у нього цiлий тиждень на Капрерi, i вони розсталися друзями. Гарiбальдi подарував ?й свiй портрет з автографом i потiм, уже в Росiю, писав ?й... То було вже потiм... Поки що вона,як i ранiше, ходила в госпiталь, збирала серед знайомих для поранених кошти, харчi, корпiю, записувала, що можливо, коротенько в щоденник, писала статтi i чекала нетерпляче вiдповiдi Некрасова - чи надрукують: десь- у росiйських журналах: ?й хотiлося писати, а крiм того, дуже потрiбнi були грошi. Про побачення з Кастеллаццо чоловiк поки що нiчого не знав. Нiчого довго не знала i ?? паризька подруга - Марiя Олександрiвна. 13 Усi бачать, Як сирота скаче, А нiхто не вiда?. Де вона обiда?... Народна пiсня Марiя знала й iнший кiнець цього прислiв'ячка: "А нiхто не бачить, як вона плаче"... "Нiхто й не побачить..." - думала Марiя. Звичайно, вона не "скакала", але всi бачили завжди дiлову, енергiйну, самостiйну жiнку, до того ж чатто' оточену молодими лiтераторами. Це теж була цiкава тема для розмов, як взагалi постать письменницi Марка Вовчка, що повернулася нарештi з-за кордону, i не тiльки "молодi" лiтератори прагнули потрапити в ?? оточення, а хто не потрапляв, той уже намагався "вiддячити" як мiг. До одних з таких належав i критик Скабичевський. - Правду кажучи, - не раз казав вiн з усмiшечкою колегам, - я не розумiю, що ви знаходите у цiй лiтнiй-матронi гарного, хiба що п волохатi брови? А в не? на побiгеньках цiлий штат! Той булочки вiд ?лис??ва, той коректуру несе, той якiсь книги шука?... - Уже й "лiтня"! - засмiявся приятель Писар?ва Кутейников. - Яка ж то "лiтня", коли ?й лише тридцять чотири роки, а вигляда? вона, слово -честi, рокiв-на десять молодшою! I погодьтеся - рiдко зустрiнеш таку розумну жiнку! - Умi? просто кожного оплести з усiх бокiв неперевершеним мереживом лестощiв та уваги! А що нашому-брату лiтератору треба - щоб слухали його писанину й млiли, - не здавався Скабичевський. - Я не вiдмовляю ?й самiй,у талантi, а проте це скороминучий успiх! Коли б не Тургенев, який переклав ??, та не Добролюбов, який присвятив ?й цiлу статтю, - вона б i того не мала. Та ще мав значення полiтичний напрямок! ?? оповiдання задовольняли злобу дня, i тому здебiльшого критики крiзь пальцi дивилися на слабi сторони ?? творiв. А побуту вона не зна?, замiсть реальних фарб - запозичення з народних пiсень та сентиментальнiсть... - Ну, це ви вже хватонули! У редакцi? "Русского слова" був ?? роман "Записки дячка". На жаль, духовна цензура нiяк не пропуска?, ще з Парижа його надiслала. Хто читав, усi кажуть: важко навiть повiрити, що написала жiнка, та ще з освiчено? дворянсько? родини - таке знання- побуту сiльського попiвства! Може, врештi дозволять надрукувати. Кажуть, такого вражаючого роману, антиклерикального, у нас ще нiколи не було! - Дай боже нашому телятi вовка з'?сти! Якщо й ? в не? талант, - я, власне, цього не заперечую, - то бiльше суб'?ктивний, лiричний. Ну, звичайно, ?? творам не можна вiдмовити, що вони просякнутi гуманним, демократичним духом, - поблажливо мовив Скабичевський. - Побачимо! Поки що я бачу почт молодикiв та бiдолагу Писар?ва. - ? чарiвливiсть дорожча за будь-яку звичайну так звану красоту, я б з охотою сам належав до ?? почту, - пожартував хтось. - А ?? сердечнiсть до людей! Та, кажуть, i до вашо? родини вона виявила багато чуйностi! Скабичевський почервонiв. Нiде правди дiти - Марiя Олександрiвна дуже чуйно поставилася до його старшо? "незаконно?" дочки й не тiльки допомогла "законно" удочерити, бо та народилася до шлюбу, а дуже тепло поставилася до дiвчинки, яка деякий час навiть пожила в не?. - Та, певне, ви самi одержали вiд не? одкоша! -засмiявся Кутейников. Хiба один Скабичевський мстився i в поговорах, i в критичних статтях? Марiя намагалася не звертати на це уваги. У не? були вищi суддi. I сама вона була собi суворим суддею в роботi. А щодо життя - як усi помилялися! ? зовнiшн? життя письменника, яке всi бачать: вiн пише - значить, "працю?". I навiть близькi не розумiють, що то вже останнiй етап, коли сидить i пише. Уважнi рiднi тодi шикають на дiтей, на стороннiх: тихше, не заважайте, бачите - працю?! Але ж найважливiший той час, коли вiн, з погляду iнших, "нiчого не робить". Якщо це чоловiк - лежить i палить цигарку за цигаркою, а дружина й теща нервують: грошей на базар нема, а вiн i не сяде за стiл! Для жiнки ще гiрше: "Стiльки роботи в домi, а вона все закинула! I хоч би писала, а то ж нiчогiсiнько не робить - пiшла собi гуляти! Або теж лежить та чита? якийсь роман, ще й драту?ться, коли до не? з якимось питанням звернешся, наче роботу переб'?ш!" Але навiть i тi, хто розумi? цю найважчу роботу думки, перевтiлення в iнше життя, зосередження, виключення вiд оточуючого, - не завжди знають, що етапи життя вiдзначаються зовсiм iншими датами, а не тими зовнiшнiми подiями, що всi бачать. Сама собi Марiя в думках лiчить: "Це ж було тодi, коли я почала'"Дячка". Це тодi, коли я писала "Живу душу"...". Навiть найближчi приятельки, можливо, дивуються: поховала Сашу, помер чоловiк, i завела новий роман iз сво?м кузеном - навiть молодшим за себе! Швидко ж вона "вiдiйшла"! А "вiдiйшла" вона лише тодi, коли знову вiдчула спроможнiсть перевтiлюватися.-Найбiльше щастя письменника - раптово зажити життям вигаданих i невигаданих геро?в. Вона, Марiя, вiдчула, що вона ще жива, знову живе справжнiм життям письменницi, коли справдi почала новий роман. Не з сво?м молодшим троюрiдним братом! Нi, а за сво?м робочим столом. Вона почала писати "Живу душу", i спогади юностi рiзнобарвним натовпом наплинули на не?, але тепер усе вона бачила нiби iншими очима. Пiсля польського повстання, пiсля пострiлу в царя Каракозова i його страти,з багатьох спала маска i виявлялася справжня суть. То, що Марiя колись лише iнстинктивно вiдчувала й вiд чого вiдверталася в тих провiнцiйних, нiбито прогресивних, "салонах", тепер постало перед нею в усiй нiкчемнiй наготi. Цiлий шерег рiзноманiтних балакунiв, якi вмiли так красномовно виголошувати пишнi фрази про вищi iдеали, прогрес, любов до народу i не хотiли поступитися найменшою дрiбничкою, щоб, бува, не порушити свiй комфорт, сво? благополуччя. Вона тепер дужче зрозумiла, чому й Митя в усiх сво?х працях пiдкреслю?, що найбiльша небезпека саме в таких "лiбералах" i молодi треба йти iншим шляхом. Багато було автобiографiчного в цьому романi - ?? юнiсть у тiтки Мардовiно?, провiнцiйнi лiберальнi гуртки, шукання панночками "геро?в" (а заодно й женихiв), ?? власна жадоба самостiйно? працi, живих людей. Так, тiльки вона почала писати цей роман, як вiдчула, що хвиля понесла ??, понесла без упину. I якось, коли вона написала про чоловiка панi Пiдколодно?, лицемiрно? дамочки-позерки, як вiн примушений був на догоду жiнцi повторювати ?? сентенцi? на зразок: "Я тепер зрозумiв, що таке женщина, що таке чесноти, свiдомiсть власно? правоти, ?дина мiцна пiдтримка у важких випробуваннях..." - i раптом закiнчував несподiвано: "Всiх цих праведникiв перевiшати треба", - вона, Марiя, сама розсмiялась: так це було вiрно пiдхоплено серед то? метушливо? орловсько? юрби i тепер влучно використано'. Недарма вона колись писала ?шевському, який здивувався, звiдки такi правдивi образи в ?? "Записках дячка": "Адже я знала колись цих людей i спостерiгала - живе враження завжди залиша?ться у мене i не вмира?". Коли вона розсмiялася, пишучи тепер у романi цi рядки, Митя здивовано пiдвiв голову - вiн ще ?? не бачив такою жвавою, веселою. - Почекай, я допишу цей роздiл i почитаю тобi, обов'язково почитаю. Вона вже жила в цьому романi, вже заграли деталi побуту, вона всмiхалася, тiшилася, пишучи про кота Друга, який: "...проживши вiк не без помилок, вiдчував на собi наче гнiт суворо? i невмолимо? доброчесностi, що просякала собою весь дiм (тих же Пiдколодних), i пирхав, наче хотiв сказати: - Ну, добровiльно мене сюди не заманиш нiякими мишами на свiтi". Вона любила отак пожартувати, веселими i смiшними деталями додати жвавого колориту всiй картинi. А якi соковитi й зовсiм живi вийшли розвiнчанi геро? - Павло Iванович, Квач, Бурнашов i "дiвчина-титан" Агнеса! Це зовсiм не були фотографiчнi портрети якихось певних людей, зовсiм нi! Рiзнi рисочки спливали в пам'ятi - в одних виразнiшi, в iнших блiдiшi, але перед нею вже метушилися створенi живi люди - звичайно, не "живi" у вищому розумiннi слова ?? Маша - "жива душа" - саме шукала живо? людини. I от поки що саме задумана "жива" людина не виходила дуже живою! Вона розумiла: Загайного треба показати в дiяльностi, в роботi, - та про це ж можна писати лише натяками! I перо вже не бiгло жваво, вона наче пiдтягала образ до певно? накреслено? схеми. Адже полюбила Загайного ?? геро?ня - Маша, бо вiдчула в ньому нову людину. В чому ж саме? З чого це видно? Вона замислювалася, починала новий аркуш, але не писала, вставала з-за столу, виходила з кiмнати, вигадувала якiсь справи, йшла з дому. Якось вона повернулася пiзно увечерi. Наталя Федорiвна вiдчинила дверi, вона тихенько зайшла до кiмнати, де працював Митя. Вiн так захопився сво?м рукописом, що не почув ?? крокiв. Вона дивилася на схилену голову над столом, заваленим книгами й паперами, обличчя його було втомлене, зблiдле, але коли вiн глянув на не? - вона зупинилась: нiколи не бачила вона його таким - вiн, певне, з мить не мiг збагнути, що це вона прийшла, вiн ще був весь у сво?й працi, в полонi сво?х думок, якi жадав швидше викласти. Хоч обличчя було й стомлене, й зблiдле, очi дивилися радiсно, натхненно, i не ?? стосувалась ця радiсть. Вiн зробив знак, щоб вона почекала, не займала його, не звертала уваги, i рука не кидала писати, а очi знову звернулися до паперу. Марiя раптом подумала, що отак i ?? Загайний весь вiддавався роботi - i одразу вся картина постала перед нею: Маша тiка? з гомiнкого балу. Свiтло? липнево? ночi вона мимоволi поспiша? на околицю мiста, за рiчку, пiдходить до халупки, де живе Загайний, жалюгiдно? мiщансько? хатинки, i в освiтлене свiчкою вiкно бачить за столом Загайного... i розумi?, що нiякi мрi? про "щастя" - спокiйне, забезпечене, - нiщо перед цим втомленим блiдим обличчям людини, що вся вiддалася роботi: в цьому щастя, життя i сила! "Милий мiй Митя, - подумала Марiя, - я тобi присвячу цей роман, тiльки б вiн вийшов у мене, як я загадала. Я так хочу, щоб вiн сподобався тобi". Потiм вона читала йому окремi роздiли, i вiн теж смiявся над дотепними малюнками, був задоволений з характеристики розвiнчаних геро?в i майже закричав, коли дiйшло до "дiвчини-титана": - Машенько! До чого ж ти перевернула мо?х "титанiв"! Ти ж сама казала, що я так влучно й цiкаво написав у сво?й статтi про Гейне про титанiв думки й титанiв почуття! - Надзвичайно влучно й цiкаво! Тому я й замислилась над цим! I менi заманулося показати, як пародiйне вiдбиваються блискучi iде? у самозакоханих i холодних его?стiв. - Ти ?х просто чудесно змалювала! А признайся, кого ти мала на увазi, коли писала про дiвчаток? - Ти звернув на них увагу? Багатьох, а зокрема обох Кать твою молодшу сестру й мою орловську племiнницю, коло яко? я була гувернанткою. Менi завжди цiкаво писати про дiтей, пiдлiткiв, особливо дiвчаток. Я хочу, щоб у них у всiх, ти розумi?ш, було зовсiм iнше життя! ?м обом здавалося - можна, можна наблизити ще iнше життя, хоч важко було уявити, яким же воно буде. Одне було для обох ясно, - всi повиннi й зможуть працювати, i праця буде не ярмом, а радiстю. Про це вони писали обо?, звичайно, по-рiзному, вiн - у сво?х статтях, вона - в сво?х художнiх творах. - Як це добре у тебе сказано: хай на небi, чи де там, спокiй, але дiяльнiсть, але любов, але головне життя - це ж на землi! 14 Богдась! От хто був закоханий у Митю! Вiн дивився на Митю наче широко розкритими очима i намагався йому наслiдувати. Нiхто, нiхто в життi не подобався йому так з чоловiкiв, як Митя. Скiльки маминих друзiв i знайомих бувало в них у Парижi, i вiн багатьох iз них любив, до бiльшостi ставився приязно, але в Митю вiн був просто закоханий, хоча той нiчого не робив, щоб привернути це хлоп'яче серце. До "мсь? Пассека" - Олександра Вадимовича (вiн змалку звик звати його "мсь? Пассек") - Богдась ставився якось поблажливо, вiд нього Богдановi не було нiяких прикрощiв або непри?мностей. Навпаки, Богдась був певний, що нiчого такого вiд Олександра Вадимовича неможливо й чекати. Коли Богдась пiдрiс, вiн зрозумiв, що це не тому, що вiн, Богдась, так уже подоба?ться мсь? Пассеку, а тому, що той хоче в усьому догодити мамi, i Богдась навiть вiдчував пiдсвiдоме якусь силу й владу, бо вiн завжди був непохитно переконаний, що для мами вiн - найголовнiша iстота в свiтi, навiть коли мама не з ним. Коли мама жартома казала про нього "мiй тиран", "я його раба", - i навiть писала так у листах до нього, - Богдась знав, що це не лише жарт. Зi свого боку Богдась також, щоб догодити мамi, був завжди з Олександром Вадимовичем чемний i досить витриманий, iнстинктивно вiн вiдчував, що так потрiбно для всiх, сво?х i стороннiх. Нiколи нi з ким, навiть з бабусею вiн не говорив про маму i Сашу. Дiти часто бувають далеко замкненiшi й витриманiшi в таких складних сiмейних ситуацiях, нiж гадають дорослi! Але особливо близьких вза?мин з Олександром Вадимовичем не було. Нi в чому вiн не правив для Богдася за iдеал чоловiка, особливо останнiм часом, коли став так часто хворiти. Богдасевi було бiльше шкода мами - весь час вона з ним, стiльки вiдда? часу й сил. По натурi добрий, Богдась завжди допомагав, коли про це просила мама, але сво?? iнiцiативи коло хворого не виявляв. Йому дужче подобалися i Карл Беннi, i його вчитель Олександр Сахновськии, а потiм Волков i галасливий Тедзик. Але ж у нього, Богдася, були вже сво? власнi приятелiровесники, сво? хлоп'ячi iнтереси, i його все менше цiкавило i обходило життя дорослих у будиночку в Ней?. У родичiв на Орловщинi - i в мiстi, й на селi - вiн вiдчув себе дорослою людиною. У всякому разi, намагався так поводитися. Всiх родичiв одразу причарував юний парижанин. Колись, давно, коли вiн при?здив iз мамою з Немирова, усiх дивувала його укра?нська мова, укра?нськi пiснi i як - Марiя писала про це Опанасовi - вiн "навертав одпалих укра?нцiв". А тепер так само дивувалися з його блискучо? паризько? вимови, вiльних, але в межах чемностi, манер; усе його поводження таке несхоже на поводження дикуватих помiщицьких синкiв-гiмназистiв. Усiх вражала його обiзнанiсть у рiзних мiжнародних полiтичних подiях - адже скiльки вiн наслухався розмов дорослих i про Гарiбальдi, i про Наполеона III i тепер з апломбом розповiдав провiнцiйним тiтонькам та кузинам! Нiхто не спиняв його втручання в розмови старших, i нiкого не дратував його апломб, з яким удома, по правдi, вiн нiколи не розмовляв! До того ж хлопець був гарний, веселий, доброду