шний. Це все привертало до нього, вносило пожвавлення в провiнцiйне життя родичiв, i ?дине, що його iнколи ображало, так це те, що маминi тiтки - а, значить, його бабусi - та й рiдна бабуся не цiлком i не завжди вважали його дорослою самостiйно мислячою людиною, хоча йому вже минав п'ятнадцятий рiк! Це виявлялося в турботах i пiклуваннi, щоб вiн не застудився, не "перекупався" i т. iн. У родичiв на Орловщинi вiн швидко забув останнiй сумний час у Парижi, смерть Сашi, тим бiльше, що це трапилось не на його очах, а в Нiццi. Вiн, по правдi, не дуже переживав i ";мерть батька, бо вiдвик вiд нього. Останнi роки хлопець був трохи ображений пiсля того, як одержав вiд батька листа, в якому Опанас Васильович перераховував усi сво? витрати, сво? борги й пояснював, чому не надсила? йому грошей. Власне, мама дуже часто при ньому i навiть з ним пiдраховувала сво? "достатки" i навiть радилися разом, як можна "викрутитися" з скрутного становища, i разом накреслювали плани економi? в побутi, якi, правда, рiдко витримували, тiльки-но грошi з'являлися, але ж з мамою усе було разом i спiльне, i мама добре розумiла, коли й що потрiбно Богдановi, щоб не похитнувся його авторитет i певне "renommйe" серед хлопцiв! А от лист батька був у чомусь образливий для нього. Мама теж була ображена, з Богдасем вона не говорила про це, але вiн почув, як вона сказала бабусi: "Я гадала, що коли людина зна?, що в не? росте його дитина. то дитина, син, мусить знати, що батько турбу?ться про нього. Богдась слова лихого чи недоброго не чув вiд мене про батька i нiколи не почу?, але коли Опанас Васильович через свою нову сiм'ю вважа? неможливим для себе давати на його освiту - я нiколи вдруге не нагадаю йому про це. Я сама вирощу свого сина". Друга сiм'я! Богдась нiчого не спитав анi маму, анi бабусю: i, нiяково, i якось страшно було розпитувати, саме - страшно. Не кажуть самi - значить, не можна про це говорити. Про "другу сiм'ю" вiн почув i вiд цiкавих до всього родичiв у Орлi. Голосним шепотом, прозорими натяками говорили про якусь спiвачку, про маленьких дiтей, спiвчутливо поглядаючи на Богдана. Щоб вiн говорив про батька й маму з родичами?! Та нiзащо в свiтi! Мама була для нього непорiвнянною нi з ким! Хiба хоч одна жiнка була схожа на не?? Мама, вiдправляючи його в Орел, казала, що неодмiнно йому треба по?хати побачитися з батьком, i вiн збирався. Мама нiчого не казала про "другу сiм'ю", i вiн якось забув про це. Та от надiйшов лист про хворобу батька, i тiтоньки-бабусi заквоктали навколо нього: "Бiдний хлопець, йому треба хоч би попрощатися з батьком!" I всi хором виспiвували, який батько був хороший, майже святий, i в усьому вiдчувалася догана мамi, але вiд'?зд нiяк не влаштовувався, i поки його збирали -батько помер. Кiлька днiв вiн намагався уникнути товариства, бо вже родичi з ?хнiми зойками та спiвчуттям ставали нестерпнi, з однi?ю ба" бусею було легше, - бо вона мовчала, певне, теж ображена осудом дочки. Але потiм почалися турботи про наступнi iспити в гiмназi?, перше хлоп'яче захоплення дочкою давнiх орловських приятелiв мами й батька - теж наче родичiв, наступна подорож до Москви та Петербурга. Усе це вiддалило смерть призабутого батька. А в Петербурзi почалося нове життя, i в Петербурзi жив з ними Митя Писар?в. Писар?в доводився йому дядьком, але чомусь так вийшло, що Богдась звав його просто Митею, i не те щоб вони заприятелювали, - Митя був дуже зайнятий, але вiн дiйсно правив для хлопця за iдеал людини й мужчини. По-перше, вiн був "революцiонер", адже вiн тiльки-но вийшов з Петропавловки. По-друге, вiн так багато читав i знав, як нiхто з ?хнiх знайомих, та аж нiяк не пишався, що вiн такий розумний. Про все, про що хотiв дiзнатися Богдась, про все вiн мiг розповiсти просто i ясно. З ним було цiкаво розмовляти! Шкода тiльки, що йому було нiколи. По-трет?, вiн був справжнiй мужчина - гарний, мiцний, здоровий. Здавалося, пройти з кiнця в кiнець величезного Петербурга для нього - дрiбниця. Вiн казав, що влiтку вони плаватимуть з Богдасем наввипередки, i Богдась мрiяв про лiто. Митя не казав Богдасевi, щоб той готував уроки або читав щось потрiбне - просто поряд з Митею було соромно погано .вчитися або щоб хтось нагадува-в про це. Соромно було не прочитати книги, про яку згадували в розмовi. Вони були зовсiм на рiвних, наче брати, тiльки один - старший брат, але такий славний, не гордий старший брат, хоч i найрозумнiший серед усiх, хто бува? у них. Дарма що молодий, але ж всi прислухаються до його слiв, до його думки, навiть мама. Богдась був усе ж таки досить дорослим для того, щоб зрозумiти, що для мами Митя не просто "брат". Митя нiяк i не приховував, як вiн любить маму, але вiн аж нiяк не запобiгав перед Богдасем. Навпаки, Богдась трошки, так ледь-ледь, запобiгав перед ним, i йому здавалось, йому школа було, що мама ставиться до Митi не так, як до Олександра Вадимовича, хоча в очах Богдася ?х не можна було й порiвняти! Богдасевi iнколи навiть страшно ставало, що мама якась байдужа до Митi, нi, не байдужа, це було не те слово; i Богдась не мiг знайти вiрного слова: коли б була байдужою, вона не турбувалася б так, не радилась так про свою роботу, як нiколи не радилася з Олександром Вадимовичем, не зважала б так на його думки i навiть зауваження та заперечення, коли читала iiюсь сво?, i не любила б так сама слухати уважно-уважно все, що написав вiн. А втiм, завжди Богдасевi було страшно, що мама раптом не захоче жити спiльно з Митею, хоч про це нiколи й мови не було, що раптом вони роз'?дуться - хоча нiколи вони не сварилися. Богдасевi здавалося, що кращого за Митю не може бути, i коли вже мама, як усi жiнки, хоче чи мусить, - в цьому Богдась ще не розбирався, - бути знову замужем, то тiльки за Митею, тiльки з Митею! Богдан уже прочитав його статтi про Базарова, "Мыслящий пролетариат", i вирiшив сам для себе: вiн мусить бути такою людиною, як Базаров, як сам Митя, i, звичайно, вiн буде революцiонером! Це було, правда, вирiшено вже давно, ще в Iталi?, коли вiн був зовсiм малим i гасав iз римськими хлопчаками, якi вигукували гасла Гарiбальдi й зачiпали ченцiв та черниць. У Парижi пiд впливом розповiдей Сахновського, Тедзика, Павла Якобi це рiшення остаточно змiцнiло, йому було прикро, що мсь? Пассек, хоч i спiвчував ?м усiм, але сам зовсiм не такий. А Митя - вiн писав сам листiвки! Вiн сидiв у Олексi?вському равелiнi, вiн зараз пише те, в чому глибоко переконаний, i хоче, щоб усi про це знали! Нi, незрозумiле, чому мама ставилася до мсь? Пассека далеко нiжнiше! Багато вiн чого не розумiв, Богдась! Де йому було знати, що iнколи вночi, дивлячися на сплячого Митю, Марiя думала: "Я хочу, щоб Богдась був схожий на нього, я хочу, щоб вiн був таким!.." Так вона нi про кого нiколи не думала... Коли б цi ?? думки i Митя знав - яким би вiн був щасливим! Але йому теж було часто страшно, що вона його покине... А в не? цього i на думцi не було... Нiколи... Вона не про нього думала, коли писала в "Живiй душi": "А хто не зна? почуття жiнки, коли чуже щастя в ?? руках?.. Часто слова "Ви для мене все" примушують битися ?? серце. В кожно? жiнки, крiм того, ? вiра в щось чудесне в майбутньому - i жаль, спiвчуття, оточуюча порожнеча, ця вiра в майбутн?, самотнiсть, надiя на якесь чудо опановують ?? i часто доводять до любовi. Така любов бува? iнколи дуже мiцною i хорошою, але вiд не?, так би мовити, не захоплю? дух, i неспокiйнi характери, що зазнали лише тако? любовi, все бентежить iнколи якась пiдсвiдома тривога, все шукають, все хвилюються..." Нi, вона зовсiм не про нього це писала, хоч такi почуття ?й були знайомi. Колись. Давно. Але ж потiм у не? була iнша, та любов, вiд яко? захоплювало дух! Вона не шукатиме бiльше тако?. Однаково - Митя став ?й уже необхiдний, конче потрiбний! Опорою не просто в самотньому життi, хай i самостiйно? жiнки, а опорою в ?? духовному, внутрiшньому, як нiхто нiколи. А разом з його незайманою, такою щирою, ясною молодою любов'ю хiба це не був несподiваний дар для не?? Нiколи вона не зрадить його, не покине його. Вночi вона часто дивилася на його молоде ясне обличчя i думала: "Хай буде завжди так. Разом з ним. Менi бiльше нiхто не потрiбний. Вiн i Богдась. Адже ще багато життя попереду. Ми будемо разом. Хай йому буде добре зi мною". * * * На "Живiй душi", романi, який вона так швидко з натхненням написала i якого чекав Некрасов для "Отечественных записок", вона поставила присвяту: "Дмитровi Iвановичу Писар?ву на знак глибоко? пошани". I хай всi про це знають! - Бачиш? - похвалився Митя Богдану, показуючи цей напис на рукопису. - А менi мама присвятила "Невiльничку", - не поступився Богдан, - там так i надписано: "Богдановi Опанасовичу Марковичу". - Як важно! - удавано здивувався Митя. - От хлопчиська! - знизала плечима, смiючись, Марiя, але до чого ?й була при?мна ?хня приязнь, невимушенiсть! Ще коли вона була в Москвi, у груднi шiстдесят сьомого року, Митя написав ?й, що з "Отечественными записками" все у Некрасова поладнано, i хоч ще стоятиме iм'я Кра?вського, але перший номер шiстдесят восьмого року пiдiбрано Некрасовим з "його" матерiалiв, i що: "Некрасов питав про тебе i дуже хотiв, щоб ти швидше закiнчила "Живу душу", яка, напевне, вся, в цiлому, пiде в першу книгу. Туди ж пiдуть вiршi Некрасова й оповiдання Щедрiна. А мене почекають пускати, i я з свого боку схвалюю цю обережнiсть". Але i в першому номерi все ж таки дали його роботу - без пiдпису, у вiддiлi "Iноземно? лiтератури" - поки що лише переказ романiв Андре Лео. Та вiн уже готував для Некрасова статтю про Дiдро. I його вже запросив Некрасов на обiд, не просто сiмейний, для розваги та вiдпочинку, а на "традицiйний" обiд, якi влаштовував Некрасов, будучи редактором "Современника", i на яких спочатку розв'язували рiзнi серйознi редакцiйнi справи. Традицiя "Современника" жила далi! Серед колишнiх соратникiв - тут були присутнi Щедрiн, Слепцов, ?лис??в - з'явився новий - молодий Писар?в, i всi розумiли, що незабаром саме вiн вестиме критику журналу. На цьому обiдi остаточно вирiшувався склад редколегi?, вза?мини з Кра?вським, змiст перших номерiв. У якому доброму товариствi з'являлася i Марiя з першого номера! Ох, як непевне усе в свiтi журналiстики, лiтератури взагалi! От i з "Живою душею" вийшло зовсiм не так гладко, як чекалося. Та господи, боже! А з чим було "гладко", з яким романом? "Записки дячка" (тепер назвала - "причетника") лежали вже не перший рiк то в звичайнiй цензурi, то в духовнiй, а ще коли той самий Благосв?тлов збирався надрукувати ?х у сво?му журналi! Адже Марiя надiслала цей роман ще з Парижа! Як вiдчували на собi всi лiтератори та видавцi цей бич цензури, цей страх перед розправою! Нещодавно, коли вона була у Некрасова, в тiсному колi знову заговорили про цензуру, й особливо ?? вразило, як Некрасов сво?м глухим вiд хвороби горла голосом мовив: - Сидить письменник i пише, i на кiнчику пера в нього прекрасне слово, таке слово, яке вдесятеро краще за все, що вiн у життi написав, i раптом вiн бо?ться його написати, бо спаде йому невiльно думка - а що, як увiйдуть жандарми та схоплять! - Еге ж, оце вже письменницьке ремесло, - сердито забурчав Щедрiн. - Це ж не тiльки мука, це ж цiлiсiньке душевне пекло. Крапля за краплею точиться письменницька кров, ранiше нiж потрапить твiр у друкарську машину. Чого тiльки й зi мною це робили! I вирiзали, i пiдрiзали, i перероблювали, i в цiлому твiр забороняли та ще й оголошували, що я шкiдливий, шкiдливий, шкiдливий! Я просто дивуюсь Миколi Олексiйовичу - якi потрiбнi сили, щоб витримувати бо? з цензурою. Як хочете - це величезна заслуга! I зна?те, Миколо Олексiйовичу, коло мiцного коня i слабший потягне, отак i я подумав i погодився увiйти в редколегiю. - Та, отець, таке скажете! Без вашо? участi i я не потягну тепер "Отечественные записки" i не поверну ?х на шлях "Современника"! Нiхто не заплющував очi, що i для всiх спiльно, i для кожного автора зокрема без перешкод, труднощiв не обiйдеться. Справдi, наче краплю по краплi кров виточують, коли примушують викреслювати, скорочувати, перероблювати виношенi, виплеканi рядки! Довелось i Марi? перехвилюватися немало з "Живою душею". В один номер роман не вклався, в цьому винний був лише розмiр, але зняли присвяту, i це була перша прикрiсть. Не все однаково сподобалось у романi самому Некрасову, хоч вiн i не наполягав, щоб вона щось змiнювала, та якому авторовi це при?мно? Проте записка вiд Некрасова трохи заспоко?ла: "Хоч я, може, з надмiрною суворiстю поставився до III частини "Живо? душi", тому вважаю за обов'язок сказати, що п'ять роздiлiв четверто? частини, якi я вчора прочитав, категорично i беззаперечно хорошi". Вона писала цей роман з пiднесенням i любов'ю, та, як i в кожному творi, вона була незадоволена рiвно всiм, особливо останньою частиною, там були лише натяки на дiяльнiсть Загайного. Не могла ж вона писати напрямки про революцiйну органiзацiю! Напрямки вона написала про табiр лiбералiв, який скочувався до одверто? реакцi?, i саме проти цих колоритних образiв розвiнчаних геро?в, ?хнiх висловлювань, запобiгання перед владою заперечив Кра?вський i наполягав у листi до Некрасова, щоб викреслити цi сторiнки. Марiя сидiла, насупивши сво? густi темнi брови. - Некрасов пропону? менi викинути цi мiсця, проти яких заперечу?" Кра?вський. Але ж у них уся сiль, весь сенс викриття цих балакунiв, без цього все буде беззубо, все губить свою гостроту й спрямованiсть, - скаржилася вона Митi, - i правду тобi сказати. найдужче прикро менi, що зняли присвяту. Чого боятися твого iменi тепер? ?й так хотiлося, щоб на романi стояла, стояла ця присвята, наче перед усiм свiтом сказати: "Так, я поважаю його, я з ним, ми разом, у нас спiльнi думки, життя, праця!" - А може, це навiть при?мно, що бояться? От уже через це не варт хвилюватися, адже я-то знаю, що роман мiй! А в книжцi ти поновиш вилученi цензурою мiсця. - Якщо цензура в книжцi пропустить! Скiльки вона завжди спотворю?! I перед читачами ми з'явля?мося такими добропорядними, причесаними, спокiйними... - Або зовсiм не з'явля?мось! - Хочеться, щоб тебе швидше почули, а воно. написане, лежить та й лежить! - Що ж ти робитимеш iз "Живою душею"? Ти зваж. Марi, Некрасов не може вiдстоювати все в журналi. Ти подумай, його "Ведмеже полювання", яке так тобi подобалося, зовсiм випало. - Що робитиму? - Марiя зiтхнула. - Звичайно, для журналу скорочу, а в книзi спробую вставити. I присвяту. Ти не уявля?ш, як менi боляче, що присвяту зняли. - Ну, про це найменше турбуйся! - усмiхнувся Митя. ?й непри?мно, що зняли його iм'я. Хiба вiн не щасливий з самого бажання ??? А щодо людей - хiба це ма? для нього якесь значення, справдi, хай це ?? зовсiм не турбу?! - Ну, нiчого. Чого на свiтi не бува, аби здорова наша голова! - махнувши рукою, згадала сво? улюблене прислiв'я Марiя, яким завжди заспокоювала себе. - Я не повинна скаржитись саме тобi, що пишеш, а все лежить, - вже лагiдно мовила вона. Хто-хто, а Митя на собi це найдужче вiдчував, i тим бiльше для критика так важливо одразу, сво?часно подати свiй голос! Вонa сказала: - Коли подумати - хто губить бiльше вiд того, що в "Деле" надрукована лише перша частина тво?? статтi "Будничные стороны жизни"? Авжеж, не ти, а читачi, читачi роману Досто?вського. Я певна, що саме пiсля тво?? статтi не лише я зрозумiла ще краще увесь химерний характер Раскольиикова, усю шкiдливiсть його теорi? про людей незвичайних, яким усе можна, якi можуть розпоряджатися життям i кров'ю людей звичайних. Так у тебе добре написано про огиду справжнiх генi?в людства до кровопролиття, до злочину. - А як же революцiя? Повстання? - раптом спитав Богдась, вiдiрвавшись вiд читання. Здавалося, вiн заглиблений був у сво? i не прислухався. - Так у Митi ж про це й було! - гаряче пояснила Марiя. - Коли вже треба наважитися на кривави бо? i перевороти, то лише заради полiпшення життя тисяч, пiд впливом захоплюючо? любовi до iде?! - Саме це й налякало цензуру. Ти ж помiтила - в журналi викинуто усi важливi соцiальнi моменти, - нагадав Митя. "I Благосв?тлов ще смiв казати, що вiн "видохся"!" - подумала Марiя, але стримала себе. Навiщо тепер згадувати? Проте як можна казати "видохся"? Тiльки-но вийшов новий роман Досто?вського "Преступление и наказание", i Митя одразу написав такий гострий аналiз його. А Митина стаття "Старое барство" також одразу написана пiсля появи "1805 года" Льва Толстого. Правда, в статтi лише поки що про двi постатт, i не головнi - молодого Ростова та Бориса Друбецького, але ж вiн написав, що пiсля виходу дальших частин обов'язково зупиниться на характерах важливiших та складнiших - П'?ра Безухова, князя Андрiя Волконського й Наташi Ростово?. - Сказати тобi правду, я просто нетерпляче чекаю i закiнчення роману, i тво?х статей з приводу нього, - вже весело мовила Марiя, вiдкинувши свiй поганий настрiй i радiючи його роботi. - Ти вiрно написав, що створенi Толстим образи живуть сво?м власним життям незалежно вiд намiрiв автора i вступають самi у безпосереднi вза?мини з читачами, приводять читачiв до таких думок i висновкiв, яких, можливо, сам автор i не схвалив би! - Я сам усiх'його геро?в вiдчув живими i, признатися, жадаю швидше дiзнатися, куди ж вони поведуть за собою графа Толстого? - засмiявся Митя. Нi, вiн таки добре попрацював цей рiк, ?? Митя. А стаття про Генрiха Гейне!? З приводу Гейне Марiя навiть трохи образилася за критичнi думки про ?? улюбленого поета. Для не? вiн був хоробрим барабанщиком у боях проти рутини, заскнiлого мiщанства. - Ти ж сам казав, що вiн i твiй улюблений, - докоряла вона йому, але Митя не здавався. - Я не можу йому простити "попелясто-сiре вбрання рiвностi". Хiба вiн не розумiв, що тисячi не повиннi ходити босi та жити надголодь для того, щоб одиницi мали змогу дивитись на гарнi картини, слухати гарну музику та декламувати гарнi вiршi! -Але ж ти сам наводиш його слова: "Земля досить велика для того, щоб дати кожному досить мiсця, щоб збудувати на ньому хатинку свого щастя, ця земля може пристойно годувати нас усiх, якщо ми хочемо всi працювати i не жити за рахунок iнших". Хiба це не тво? кредо, яке ти проводиш в усiх сво?х працях? I ти сам сказав, що тебе з юностi просто п'янили чарiвливiсть, легкiсть його поезi?, а найдужче його дотепнiсть, сарказм? - I досi це дi? на мене безперечно, але ж треба, щоб наша молодь, котру, як i мене, полонить це, розбиралася i в його свiтоглядi, i в нетривких настановах. - I не робила бога з цього безбожника? - засмiялася Марiя. До Гейне незабаром повернулися знову. - У Петербурзi ма? бути з'?зд природознавцiв! Пiдемо? - повiдомив Митя Марiю. Вiн завжди, а тепер особливо глибоко цiкавився всiма сучасними питаннями науки, найдужче в галузi природознавства. А наука крокувала семимильними кроками вперед i вперед. Нещодавно в свою, тепер ?хню спiльну, бiблiотеку Марiя купила Сеченова "Физиологию нервной системы и физиологию органов чувств". - Ти зна?ш, ми часто стрiчалися з ним у Гейдельберзi, i з iншими нашими молодими вченими - Бородiним, Мендел??вим. - Певне, ти ?х усiх побачиш на з'?здi, - навiть нотки неспокою не було в голосi Митi. I Марiя так само вiдповiла: - Я дуже рада цьому. Сеченов, правда, на мене дивився спiдлоба сво?ми монгольськими очима, - Марiя зобразила жартома, як суворо дивився на не? Сеченов, - а от з Бородiним ми по-справжньому приятелювали, i в Парижi стрiчалися, бували у Тургенева, i до Iталi? разом ?здили. Мiж iншим, я не знала тодi, тiльки дивувалася, як вiн чудово гра? на роялi, - кажуть, вiн не лише хiмiк, а й вiдомий композитор! От дива! Ну й що з того, що вона зустрiнеться з друзями з "того" колишнього життя i вони побачать ?? разом з Митею? I нiкому вона вже не рекоменду? його - "мiй кузен". Вiн - ?? чоловiк, Дмитро Iванович Писар?в, i вже iнколи чу? вона мимохiдь шепiт за собою: - Яка гарна пара! А Сонечка, щира подруга, каже: "Ти завжди виглядала молодшою за сво? роки, а зараз таки справдi - ну, зовсiм молода!" Звичайно, з'?зд був великим явищем. Царювала пожвавленiсть, зацiкавленiсть. Дебати не вщухали i в кулуарах, навпаки, розгорялися ще дужче, стрiчалися старi й новi друзi, люди, якi стали друзями мiж собою ще позаочно, з праць, статей, спiльних думок. Перший росiйський з'?зд "естествоиспытателей"! Писар?ва в перервi оточила молодь - студенти унiверситету, вiйськово-медично? академi?. Вже коли перерва закiнчилася, вiн сiв на сво? мiсце коло Марi? з задоволеним радiсним обличчям. - Марi, - шепнув вiн, - мене просять виступити на одному неофiцiйному лiтературному вечорi. Я дав згоду. Пiдеш зi мною? - Звичайно! - А що, як я прочитаю реферат про Генрiха Гейне? Я вiзьму просто свою статтю! - I саме другу частину! Хто потрапив на той вечiр, тому поталанило! Молодь радiла, що побачила на власнi очi й почула свого улюбленого критик". А Митя б'ув в ударi! Вiн з таким запалом прочитав свою статтю, немов мусив вiдповiсти всiм опонентам, довести всiм вiрнiсть сво?х думок. Марiя радiла, бачачи, як слухають його, наче ковтають кожне слово. Але й на долю Марi? випала при?мнiсть, що стосувалася лише ??. До не? пiдвели чорнявого, ще молодого чоловiка з явно неросiйським обличчям i неросiйським акцентом. - Знайомтеся, це сербський письменник, Свiтозар Маркович, бачите, ваш однофамiлець, а це наша шановна вiдома письменниця Марко Вовчок-Марiя Олександрiвна, також Маркович! - Не лише ваша вiдома - вiдома i в нас, i я вже знайомий з вами заочно, - вклонився Свiтозар Маркович, - у сербському журналi "Вила" надрукованi вашi чудеснi оповiдання "Максим Гримач" i "Чумак" - "Кириджиа" по-нашому, i ще збираються друкувати iншi! А в "Русалцi", яку редагу? наш знавець лiтератури, сам письменник Новакович, друкують ваш "Викуп". - Дякую за таку увагу та ласку! - спалахнула задоволене Марiя. - А хто переклав? - Наш письменник Радованович. При нагодi я похвалюся йому, що мав честь познайомитися з авторкою. Значить, ?? твори, особливо ?? "Народнi оповiдання", линули та линули по свiтах, i з них люди довiдувалися про Укра?ну, укра?нський народ, пiзнавали й укра?нську письменницю. У "Ceska Vcиla", додатку до чеського журналу "Kvйty", дали замiтку про Марка Вовчка, письменницю, яка добре зна? прагнення i життя народу. У львiвському журналi "Село" польською мовою надрукованi ?? "Iнститутка" та "Чари" У Францi? в журналi доброго друга Етцеля "Magazine d'йducation et de rйcrйation", де ?? iм'я сто?ть на титульнiй сторiнцi серед постiйних, особливо шановних спiвробiтникiв, торiк надрукована була "Мелася", i Етцель писав, що мрi? переробити для маленький французiв одне з улюблених ?? оповiдань - "Марусю". А от ця сама мила ?? серцю "Маруся", де вкладено стiльки любовi до Укра?ни, так схвильовано поданi сторiнки ?? бурхливо? iсторi?, - ця "Маруся" не може вийти рiдною укра?нською мовою? Рiдною мовою, яку вона чу? усе менше й рiдше... А коли вона знову буде там, на Укра?нi? Зда?ться, з смертю Опанаса Васильовича, одруженням Дорошенка - нема вже там людей, якi знають ?? як Марусю Марковичку... Вона й уяви не мала, як багато ?? знають, як автора "Iнститутки", "Двох синiв", невмирущих "Народних оповiдань"! I не тiльки на Надднiпрянськiй Укра?нi! Адже весь час друкують ?? у Галичинi i звуть ?? сво?ю "ясною зорею", що посiда? славне мiсце пiсля батька Тараса... Свiтозар Маркович разом з при?мною звiсткою на мить сколихнув i цi завжди бентежливi й неспокiйнi думки, але тiльки на мить. Успiх Митi пригасив ?х, i вiн теж був такий задоволений, почувши про переклад Марi?них творiв сербською мовою. Бадьорi й щасливi повертались вони додому. "Аби здорова наша голова". 15 Роботи було невпрогорт i в не?, i в Митi. Та й Богдан був дуже зайнятий - знову iспити, iспити! А скiльки у Богдана спокус - тепер уже головним чипом серед книжок. Чому завжди хочеться читати, коли треба вчити зовсiм iнше? Старий Етцель надiслав мамi новий роман Жюля Верна - "Дiти капiтана Гранта". Усi твори Жюля Верна спочатку перечитував Богдан, ще французькою мовою, не чекаючи перекладу, а вже цей - "Дiти капiтана Гранта" - був найлiпший з усiх, такий цiкавий, що вiдiрватися не можна, усi ним зачиталися. Марi? треба перекладати, а в не? потихеньку взяв Богдась, а в Богдася потихеньку потягнув Митя! Вiд знайомих, якi приходять, - просто ховають, а то обов'язково схопить чи Вiрочка - сестра Митi, чи хтось iз дiвчат, що постiйно бiгають до мами, або з Митиних товаришiв. Мама удавано сердиться: - Дайте менi врештi перекласти! Я обiцяла Егцелю не затримувати з росiйським виданням. Жюль такий задоволений мо?ми перекладами, сказав, що тiльки менi да? право на переклад його творiв. Весь час поспiша?ш, весь час пiдганя?ш себе. Швидше! Швидше! Швидше! Швидше! Отак наче все ?? життя - треба швидше щось зробити, щось улаштувати, а тодi вже почнеться справжн?... - Та ти ж переклада?ш тiльки те, що хочеш, що припало тобi до душi, - зауважив Митя. - Звичайно! I я не нарiкаю - от Жюля Верна я з захопленням перекладаю - це ж гiмн людям науки, працi, винахiдникам, i все це в такому напрочуд захоплюючому сюжетi. Не дивно, що ви обидва з Богдасем вирива?те одне в одного i не да?те менi перекласти. - Та ти й сама не лягала спати, поки не прочитала до кiнця, - нагадав з усмiшкою Митя. Але ж, крiм власно? працi, крiм перекладiв, було ще багато турбот з видавцями не лише про сво? книги! Минув той час, коли ?й допомагали, турбувалися про ?? справи друзi й знайомi - однi щиро, iншi - крекчучи, що от треба знову морочитися з виданнями Марка Вовчка. Тепер вона сама не лише сво? дiла впорядковувала. Старий Етцель у Парижi дивувався i писав, що його видавництво мусить увiнчати ?? короною за ту величезну вiдчутну допомогу, яку виявля? вона в органiзацi? швидкого випуску французьких видань у росiйських видавництвах, росiйською мовою, але з iлюстрацiями французьких художникiв. Вона дi? як представник ного фiрми! А як швидко влаштову? переклади! - Ну, це вже не так важко тепер, - розповiдаючи про лист Етцеля, мовила вона Митi, - адже стiльки жiнок, освiчених, таких, що знають чудово мови, прагнуть зараз мати роботу, бути самостiйними. От при?хала Надя Бiлозерська - ми з нею знову мрiяли, щоб був у нас журнал. - I ти була б редактором. - А що ж? I була б!.. Хай це був би журнал хоча б iноземних новинок з додатком для дiтей, i скiльки б жiнок мали роботу. I ти не смiйся, що я хотiла б бути редактором такого журналу. - Що ти, Марi, та ти впора?шся з цим краще за будь-якого чоловiка! - Мiж iншим, - вела далi Марiя, - хоч це зовсiм не "мiж iншим", ти вже, певне, чув вiд самого Некрасова, що вiн i Салтиков хочуть видавати й газету, хоча б щотижневу. Безперечно, ?м дозволу не дадуть, от вони й мiркували, хто б мiг на себе це взяти. - Бути, так би мовити, пiдставною особою? - Еге ж! Вони вирiшили, що я можу подати заяву, щоб менi дозволили редагувати, а, звичайно, редагувати будуть вони - Некрасов i Салтиков. Якщо дозволять - це було б прекрасно! Я ж для них своя! Дiйсно, це було б прекрасно. Салтиков i Некрасов недарма зупинилися саме на такому рiшеннi - вiдома письменниця, цiлком шанована особа i в той же час - "?хня", своя, ?хнього табору! Коли б тiльки не вiдмовили тому, що жiнка! Так, зовсiм iншою вже стала Марiя в роботi i справах - вона вже вiдчувала вiдповiдальнiсть не лише за сво? оповiдання, романи та переклади. Постiйнi стосунки з гуртком Некрасова розвинули в нiй вiдповiдальнiсть взагалi за справи лiтературнi. От же i хворий, - аж моторошно чути його замогильний глухий голос, - i тепер цiлком забезпечений Некрасов мiг би собi спокiйно жити, писати, полювати - а от же нi! Вою?, винаходить рiзнi засоби, деякi iнколи й помилковi, та не кида? боротьби за лiтературу, за чесний голос росiйсько? журналiстики. Таки справдi - роботи невпрогорт i в не?, i в Митi, статтi якого вже друкують в "Отечественньiх записках" з його пiдписом, i вiн уже, безперечно, ста? там теж сво?ю людиною, а ще невтомно працю? над перекладами. Йому б треба, ой, як треба вiдпочити! Ще в лютому Митя знову звернувся до петербурзького оберполiцмейстера Трепова з проханням видати йому закордонний паспорт у зв'язку з лiкуванням, i знову йому вiдмовили. Навеснi Марiя знову радилася з Сонечкою Пфьоль, i обидвi вони говорили з Сонеччиним чоловiком Олександром Карловичем i просили його поклопотатися про дозвiл. Олександр Карлович, знайомий з управителем III вiддiл/у Мезенцовим, нагадав про його обiцянку переглянути справу Писар?ва i доповiсти начальнику III вiддiлу графовi Шувалову. Граф Шувалов, зовнi вихований, навiть вишуканий, не те що його попередники Орлов чи Дубельт, але не менш жорстокий, нiж перший, i ще дужче лукавий, нiж другий, - "згоди на звiльнення за кордон кандидата словесностi Д. О, Писар?ва не дав". Та Марiя i тепер не склала руки - Митя мусить вiдпочити! А Митя казав ?й: - Мила моя Марi! Я так хочу, щоб ти вiдпочила! Ти зовсiм себе занехаяла! Вони обо? вiдкладали грошi, пiдраховували, що та як зможуть ще одержати, заощаджували, а потiм витрачали на книги, весело дорiкали в цьому одне одному i прощали одне одному! I раптом Марiя принесла чудову вiсть: - Хоч таку небезпечну людину, як ти, за кордон ще випустити не можна, але можна по?хати до Риги! - Та це ж чудово! Богдане! Ми ?демо до Риги! - закричав Митя, схопивши Богдана. - Там же чудове морське узбережжя! Менi ще Баллод, - ну да, отой самий Баллод, через якого я сiв, як запевня? maman, - розповiдав, якi там прекраснi мiсця - Дуббельня, Майорi, Юрмала! Марi, це надзвичайно! Невже ми справдi по?демо i будемо вилежуватися над морем i нiчогiсiнько не робити? - Тiльки плавати зi мною наввипередки! - пiдхопив задоволений чи не найдужче вiд усiх Богдан. - Як нiчого не робити? - здивувалася Марiя. - Я беру з собою Жюля Верна, саме там, над морем, я буду його з задоволенням перекладати. - Нi, нi, нi, я нiчого не дозволю тобi робити! Ти питимеш молоко глек за глеком, лежатимеш на пляжi i гулятимеш! У нас вистачить грошей на все лiто! Богдане, там, напевне, ? парусни ки, ми походимо з тобою! - Якщо я пускатиму! - застережливо нагадала Марiя. - Мамо, невже ти нас з Митею удвох кудись боятимешся пускати? - Таких двох мужчин? Богдане, може, ми й маму колись вiзьмемо? Годi балачок! Швидко збиратися! Хай жоден день у нас не загине! Ой, менi ще треба забiгти до Некрасова i до ?ракових! - А менi, як це не непри?мно, зайти в "Дело", адже Благосв?тлов менi дещо винний! Боже, якi вони були щасливi! Невже вони не заробили цього вiдпочинку, моря, пiску, сонця, сосен? * * * I море, i золотий пiсок, наче оксамитний пiд босою ногою, i теплий вiд сонця, як м'який килим, i сосни збiгають з пiщаних пагорбiв аж у саме море, i стовбури старих дерев, наче запнутi в зелений оксамит-багаторiчний мох! А сонце не палюче, як на пiвднi, а немов лише злегка голубить, i бентежне, неспокiйне, тривожне життя вiдiйшло кудись ген-ген далеко. Не думати нi про що, не згадувати. Отак лежати й вiдпочивати. У Ризi пробули кiлька днiв. Це було перше "скромне" знайомство Митi майже з закордоном. Правда, центр мало рiзнився вiд Петербурга, але старовиннi вузькi вулички, гостроверхi будинки, кiрхи бiльше нагадупали Марi? старовиннi мiста Нiмеч чини, Бельгi?. Ой! скiльки вона надивилася ?х за сво? закордонне бродяче життя перших рокiв на чужинi! У Ризi вони зупинилися в готелi "Франкфурт-на-Майш" в центрi мiста па Олсксандрiвськiй вулицi. Богдан на правах дорослого вештався сам, найбiльше часу пропадав у порту, коло кораблiв, пароплавiв, шхун, парусникiв. А Марiя з Митею були вдвох. Так добре - вдвох у чужому мiстi, де навiть лунала чужа мова, ?х нiхто не знав, вони не стрiчали знайомих, а тi новi знайомi, яких розшукав Митя, одразу поставилися до них, як до подружжя, i, звичайно, аж нiяк не цiкавилися ?хнiми вза?минами. Новi знайомi - це були товаришi Петра Баллода, про якого завжди з зiтханням казала maman Варвара Дмитрiвна. Митя ?й поблажливо не заперечував, але ж Марi? вiн колись докладно розповiв, як усе трапилось, що Баллоду вiн, навпаки, вдячний., бо тодi вiн замислився над сво?ю дiяльнiстю i хiба може колись пожалiти, що написав ту листiвку проти Шедо-Фероттi на захист Герцена, - а власне, як завжди в сво?х працях, узявши якийсь поодинокий факт, вiн кинув обвинувачення усьому ладу! Хай то все було ще надто недозрiле, по-хлоп'ячому, але то був певний крок у його свiтоглядi, революцiйному свiтоглядi, i те, що вiн вiдсидiв за це, теж для нього мало й позитивне значення. А свою "провину" вiн визнав лише тодi, коли дiзнався, що все вiдомо i нiкого вiн сам не заплутав i не виказав. Баллод був з Риги. Митя швидко розшукав його родичiв i друзiв. Серед них особливо зрадiв знайомству з Писар?вим та Марком Вовчком прогресивний латвiйський дiяч - видавець Ернст Платес. Вiн просто загорiвся бажанням перекласти латиською мовою i надрукувати в журналi "Die Libelle" ("Бабка") оповiдання укра?нсько-росiйсько? письменницi. - От хотiли з тобою лише вiдпочивати! Але ти така вiдома особа! - смiючись, зауважив Митя, коли вони лишилися вдвох з Марi?ю. - I вiн ще каже таке! - сплеснула руками Марiя. - А хто вже дару? сво? портрети з автографом незнайомим поклонницям! Дякуй долi, що я не ревнива! Ну-ну, не роби такi очi, як Богдась. Вiн, коли почува?, що щось може обернутися проти нього, вважа? за краще самому мерщiй зробити ображений вигляд! Митюшо, я жартую! Я ж пишаюся тво?ю славою далеко бiльше, нiж ти! А цей автограф звеселив мене без краю! А трапилося так. Напередоднi вiд'?зду Митя забiг у редакцiю. Вiн так сяяв вiд щастя, що всi мимоволi усмiхалися, дивлячись на нього. - Що трапилось? Що з вами? - спитав Сл?пцов. - Завтра ми ?демо до Риги! - Хто ?де? - Як хто? Марiя Олександрiвна з сином i я! Скабичевському, який був тут, хотiлося кинути щось ущипливе, але навiть вiн вiдчув, як це буде недоречно i просто по-дурному. I саме в цей час до редакцi? зайшла якась юна дiвчина i, червонiючи, простягла Митi його ж фотокартку. Де вона ?? дiстала? - Пробачте, будь ласка, дуже вас прошу - надпишiть сво? iм'я! Писар?в, сам трохи знiяковiлий, але явно задоволений, пiдписав свiй портрет, потиснув дiвчинi руку, хотiв щось спитати, але дiвчина почервонiла ще дужче i втекла. Спiвробiтники заплескали в долонi, зняли гамiр: - Браво! Дмитро Iванович в ролi славетного тенора розда? автографи захопленим поклонницям! - А ну вас! До побачення! До осенi! Статтю, яку обiцяв, надiшлю сво?часно. Дехто тиснув йому руку, дехто навiть обiйняв, бажали щасливо? подорожi, веселого вiдпочинку, давали поради й дiловi, - як найдешевше i найзручнiше влаштуватися на дачi, - i гумористичнi - запастися достатньою кiлькiстю портретiв для сувенiрiв, i в крайньому разi, коли витратять усi грошi й опиняться на мiлинi, можна буде продавати цi портрети! Таким веселим Писар?ва бачили хiба що до арешту, а таким щасливим - нiколи! Новi знайомi в Ризi так само, як i петербурзькi приятелi, радили найняти дачу в Дуббельнi, Навiть дали адреси не дуже дорогих, але цiлком пристойних дачок - головне, на самому березi моря. Завтра вони мали вже по?хати. Митя пiшов ще до Платеса. Богдан пропадав десь у порту. Марiя спакувала речi й вийшла почекати Митю на повiтрi; Глянула на годинник вежi - ще був час до його повернення. Можна було зайти в Домський собор, де вже були вчора з Митею, i послухати орган. Починалася вечiрня вiдправа. Марiя сiла в крiсло в останнiх рядах. Залунали могутнi звуки органа. Рижани запевняли, що орган цей - найбагатший у ?вропi, а втiм, Марiя вже звикла, що скрiзь, де вона не мандрувала, патрiоти свого мiста запевняли про першiсть i непорiвняннiсть сво?х визначних славних пам'яток. Та коли полинули величнi звуки, - органiст виконував Баха, вона пiзнала, - ?й здалося, що не лише цей височезний собор, а весь свiт зараз просякнутий ними, цi?ю музикою, i чомусь згадалася Сiкстинська капела i "Створення свiту" - улюблена фреска на плафонi капели. Не було спогадiв про минуле, анi мрiй про майбутн?, але якесь вiдчуття фатуму, що охоплю? людину, коли луна? музика, або коли сто?ш на самотi на березi бурхливого моря, або опинишся серед безлюдних гiр на вершечку скелi. ?й хотiлося вирватися з полону цих могутнiх, наче рокованнх, звукiв, космiчних хвиль музики, та вони оволодiвали нею все дужче й дужче, наче примушували, щось наказували, кудись вабливо тягли, i вона була безсила проти них, бо в них, у цих звуках, у той же час була така велична й могутня краса великого життя i глибина якогось болю i страждання, поривань людсько? душi... Боже мiй! Навколо сидiли чужi люди, якiсь старi жiнки дивилися в молитовники, а ?й здавалося - вона сама, сама, в незмiрному просторi всесвiту, i ?й стало моторошно, нестерпно захотiлося, щоб зараз, тут, поряд, у цю мить опинився Митя, щоб вона побачила його ясне обличчя, ясне чоло, його свiтлi, розумнi, добрi до не? очi, щоб вiдчула себе на землi, в життi, а не в безмежно холодному, невблаганному просторi. На подив сусiдок, вона раптом схопилася, не дочекавшись кiнця меси, i вийшла з собору. У брамi вона зiткнулася з Митею. Вони мовчки схопились за руки й вийшли на площу. - Я не застав тебе в готелi i чомусь вирiшив, що ти саме тут. Ти ж вчора шкодувала, що не почула органа. - Як добре, що ти тут! - прошепотiла вона й мiцнiше стисла його руку. - Як добре, що ми тут, - як завжди просто й лагiдно мовив вiн. * * * Така земна, ясна i проста радiсть охопила ??, коли вже вранцi, на свiтанку, ?хали в екiпажi двадцять п'ять верств наче широкою але?ю саду, тiнистого парку, потiм на паромi переправлялися через рiчку Лi?лупу, - вони всi тро? радiли й смiялись з кожно? дрiбницi: i з цi?? назви, яку важко було вимовити, i з коней у солом'яних капелюхах, i з цього парома, i коли побачили курзал у невеличкому селищi, i все це не було схоже нi на мiсто, нi на село, але були i рiчка, i озеро, i море, море! За адресою, даною в Ризi, вони швидко знайшли i найняли горiшнiй поверх дачi в охайно? пiдстаркувато? латвiйки. I море було майже поряд! З балкончика його було видко! I сосни збiгали до моря, не можна було розiбрати, чий то шум: моря чи сосен. Сусiднi дачки були такi ж самiсiнькi - охайнi, чистенькi, як на малюночках! I такi ж, як i ?хня, привiтнi й охайнi хазя?ни, не запобiгливi, а просто привiтнi. Неподалечку - тут усе було неподалечку - був курзал, де вечорами грала музика, iнколи заходили туди i Марiя з Митею, але частiше блукали над морем або над рiчкою, яка обрамляла Дуббельню з протилежного боку. Якось майже вночi почули над шаландами спiв. Спiвали ри балки, спочиваючи навколо вогнища. Варили юшку. Марiя i Митя пiдiйшли, пiдсiли, i то вже була така властивiсть Марi? - навiть у незнайомiй мовi вона могла одразу знайти якийсь мiсток, легкий зв'язок. Може, тому, що пiдiйшла, тихо пiдспiвуючи, одразу вхопивши мотив ?хньо? народно? пiснi, i сiла спокiйно на борт шаланди, i пiдспiвувала без слiв далi, i нiхто не припинив пiснi. На ?? волосся була накинута косинка, i вона не схожа була на курортних чепурних дам. Може, в темрявi ?? прийняли за швачку чи служницю, що при?хала з мiста iз сво?м милим погуляти над морем? Як там не було - вони просидiли довгенько, спочатку спiваючи, потiм i розмовляючи ламаною росiйською i латиською мовами - адже за кiлька днiв Марiя вже встигла схопити звичайнi звернення, привiти, запитання. Потiм несподiваних прибульцiв пригостили надзвичайною наваристою рибальською юшкою i найсмачнiшою - запевняла Марiя - рибою, i гостi не вiдмовились, а з охотою покуштували, i рибалки ще бiльше переконались, що це, певне, якийсь майстер та майстриня, але з чемностi не розпитували. Розпрощалися по-приятельському, i рибаки запрошували прийти вдень - вони покатають ?х на шаландi. - Я сина приведу, - сказала Марiя, - у мене хлопець, отакий, як ваш, - показала вона на наймолодшого рибалку. - Така молода i такий хлопець? - здивувались рибаки. - Приходьте, неодмiнно приходьте! I ти, Марiя, i ти, Митя! - вони почули, як гостi звуть одне одного. - Юшки наваримо, спiвати будемо! - Неодмiнно! - обiцяли i Марiя, i Митя. Богдана, звичайно, найдужче захоплювало купання. I його, й Митю смiшили до нестями пляжнi порядки. Коло берега було мiлко, i купальники наймали "повозки". Це були блакитно-бiлi, досить чепурнi кабiни на чотирьох високих колесах, в якi запрягали коней, одного на кабiну, а на коняцi верхи сiдав кучер. Вiн вiдвозив кабiну з купальниками далi в море й зупиняв там, де вони забажають. I вже з кабiни можна було купатися, стрибати в воду, плавати. А кучер випрягав коняку, повертався з нею на берег i чекав, поки його клi?нти не пiднiмуть прапорець - це був сигнал, що ?м треба повертатися. Митя й Богдан волiли вранцi побiгти самi й наплаватися, i накупатися досхочу без кабiн, кучера та прапорцiв. .Але нiякi дрiбницi й смiшнi, кумеднi риси цього маленького курорту не дратували. Всi тро? наче домовились - з усього радiти, смiятися i, головне, - тiшитися морем, сонцем, вiдпочинком. Марi? при?мно було дивитися на хлопцiв - як вони засмагли, як за кiлька днiв поздоровiшали. Марiя теж на очах "вiдходила". - Яка спокiйна, мила ця росiйська дама, - хвалилася сусiдкам господиня дачi, - я така рада, що саме ?м здала дачу на все лiто. Усiм вони задоволенi, дуже хвалять мо? вершки i сир, i взагалi нiяких вередiв! Марiя сама почувала - наче новими силами налива?ться все тiло, i руки знову мiцнi, i голова свiжа. Тут не було спеки, морська вода бадьорила, а ранки траплялися навiть холоднуватi. Усi тро? вставали рано. Так було й сьогоднi - Мамо, може, й ти пiдеш з нами на море? - спитав Богдан. - Так рано там ще нiкого нема. - Нi, йдiть самi, тiльки не дуже там захоплюйтесь i не спiзнюйтеся на снiданок. Митюшо, ти все-таки не давай Богдасевi запливати далеко, - шепнула вона Митi. Митя кивнув головою на знак згоди, а Богдан уже побiг стежечкою мiж соснами наперед. Марiя i Митя на хвильку зупинилися коло хвiртки. З нiжнiстю подивилися одне на одного. - Повертайся швидше! - сказала Марiя. Постояла, поглянула на них обох, веселих, бадьорих. От Митя наздогнав Богдася, i вони швидко закрокували поряд, от спускаються з пiщаних пагорбiв. Уже ?х не видко. Марiя повернулася додому, на ?хнiй горiшнiй поверх, вийшла на маленький балкончик. Мiж дахами й соснами видно шматочок зеленкуватого Балтiйського моря, а хлопцiв - нi, вже не видати. Свiжий вiтерець, здавалося, теж солоний, як i море, налiтав з моря i обвiвав обличчя. "Удень i я поплаваю, - подумала Марiя, - а зараз все-таки треба перечитати до снiданку те, що мушу далi перекласти, а то потiм не захочеться". Але сiла на плетений дачний стiлець i - так не хотiлося рухатися! Не хотiлося нi про що думати, зв'язане з роботою. Повернуться хлопцi. Поснiда?мо. Пiдемо усi на пляж. Побачила долi в садку хазяйку. Та, усмiхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, - у не? була власна корова, i ?? мукання надавало дачi ще бiльшого затишку та сiмейностi. Марiя глянула на годинник. Зараз хлопцi повернуться, як завжди пiсля ранкового купання, зголоднiлi й жвавi. Кава готова. Вершки, булочки - все на столi. - Ма-а-амо-о! - чу? вона крик Богдана. Так i ? - вони повертаються. Вона швидко збiга? долу й зупиня?ться. Богдась один, i вiн щось кричить. Ще нiчого не розумi? Марiя, але ?й зда?ться, що все пада? на не? - сосни, дiм, небо... Що вiн кричить, Богдась? Вона не може зрозумiти, тiльки враз усе тьмариться в очах. - Митя! Митя! Що вiн кричить? Нiчого ще не доходить до свiдомостi, лише чу? - горе, бiда, нещастя! Вона бiжить - як була в ранковому халатику, простоволоса, тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан i Митя, годину тому, нi, менше, оце зараз спускалися до моря такi веселi, такi щасливi... А зараз Богдан один, i, ще не чуючи слiв, а тiльки глянувши на нього, напiводягненого, на його розширенi вiд жаху очi, його мокре настовбурчене волосся, вона розумi? - щось трапилось з Митею! - Митю! Митю! - кричить вона. ?й зда?ться, вiн мусить почути. Вона гука? i бiжить, i за нею бiжать i Богдан, i хазяйка дачi, i люди з сусiднiх дач. - Людина потонула! Рятуйте швидше! - кричать вони, передають страшну вiсть по всьому селищу. - Митю! Митю! - кличе несамовито Марiя, i шука? його на березi, i дивиться на хвилi, не такi вже великi й бурхливi хвилi! Вiн мусить почути, виринути, вiн, може, просто далеко заплив, вiн почу? ?? голос i припливе назад!.. Хiба то не його русява голова? Нi, нi, то здалося! На човнах, на шаландах, з баграми. з сiтями поспiшають у море люди, мiж шаландами - шаланда i тих рибакiв, з якими провели вони вечiр. - Як вона кричить, ця жiнка! - шепочуться на березi. - Коли б зараз витягти, може б, i вiдкачали ще! - А давно, хлопчику, давно вiн зник? - питають розгубленого Богдася. Але до пуття той нiчого не може пояснити. - Вiн плив i плив все далi, я вже лежав на березi, - захлинаючись, каже Богдась. - Митя сказав, я ще разочок попливу, там за глибиною мiлина, а там знову глиб. Вiн плив i повертав голову i кричав: "Тут мiлко! Тут глибоко! Тут знову мiлко!" Потiм закричав: "Я повертаюсь!" I не повернувся. Я чекав i кричав, а вiн не чув, i його не видно було. - Його вже не видно було, - пiдтвердив якийсь старий. - Я тут сидiв. Марiя нiчого не чу?. Скiльки народу зiбралося... - А де? Де? Не витягай ще? -скiльки цiкавих все прибува? на берег. Вона нiкого не бачить, перед нею лише зеленкуватi хвилi, зовсiм невеличкi хвилi. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може, йому стало погано у водi? Та витягнiть же його шиидше! Вона мечеться берегом, як пiдстрелена птиця, вона кида?ться до чоловiкiв, блага? всiх: - Витягнiть його швидше! - Вiн аж туди заплив, а я лежав на пiску i чекав на нього! - захлинаючись вiд слiз, повторю? Богдась. - Вiн там, он там, де ота шаланда з вiтрилом! Якийсь старий, - завжди в юрбi знаходяться такi, що все розумiють i передбачають, каже: - Тут одразу мiлина, потiм глибоко, потiм знову мiлина, а потiм уже й дна нема! Треба знати це мiсце. Хiба можна аж туди запливати? - бурчить вiн докiрливо. - Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю вас, витягнiть швидше, його можна буде вiдкачати, це ж тiльки зараз трапилось, правда, Богдасику, тiльки зараз! Його можна буде вiдкачати! - блага? Марiя. I раптом знову почина? несамовито гукати: - Митю! Митенько! Мина? час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибiгли, нетерпляче чекали, гомонiли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море, - пристають похмуро до берега, на змiну ?м випливають iншi. Лише та шаланда, на якiй сидять вечiрнi знайомi, весь час кружля?, шука?, кидаються у воду з не? хлопцi, знову виринають, вiдпливають, припливають, мовчазнi, суворi, стурбованi. Мина? година. Друга. Третя. I вже дивляться жiнки не на море, даючи всiлякi доречнi й недоречнi поради чоловiкам, а з неприхованою скорботою дивляться на Марiю. Вони вже знають. Ця жiнка приречена найстрашнiшому горю. Поряд з нею - смерть. Нарештi його витягли. Митю. Люди стоять, безнадiйно опустивши руки. Хiба можливо повернути до життя людину пiсля стiлькох годин у водi, на днi! Як цього не розумi? його жiнка? Вона витира? йому волосся, вона цiлу? його, намага?ться привести до пам'ятi. - Ну, зробiть же, зробiть йому штучне дихання! Адже рятують так! - просить вона молодого лiкаря i старенького фельдшера, яких- привели сюди. I раптом почина? голосити, так голосити, як нiколи не голосять тут, на пiвночi. - Вiдведiть ??, вiдведiть ?? додому, - каже лiкар. Але ?? неможливо вiдiрвати вiд небiжчика. Вона вчепилася за нього руками. - Нi, нi, нi, я не вiдiйду, вiн ще може отямитися! I лiкар каже: - Не чiпайте ??. Панi, заспокойтеся, ми спробу?мо ще. Вiн-то зна?, що це безнадiйно. Розрив серця у водi. Вона не вiдходить анi на мить. Митю витирають, одягають - хто про все турбу?ться? Вона не зна?. Завжди знаходяться чулi, добрi люди. Його везуть до маленько? церкви. Звiдки з'явилася труна? Вона вже мовчить i руха?ться, як сомнамбула. - Я буду тут, коло нього, - каже вона таким голосом, що всi розумiють - будь-якi розмови i вмовляння надаремнi. Вона все ще не вiрить, що вiн мертвий, ?й зда?ться - вiн отямиться. Цiлу нiч вона сидить в церквi коло Митi. Люди приходять i йдуть собi, вже увечерi нiкого нема, крiм церковного сторожа, який час вiд часу заходить, запалю? нову свiчку, поправля? лампади i, похитуючи докiрливо головою, знову куня? на подвiр'? коло дверей. А вона сидить коло Митi. На стiнi праворуч iкона божо? матерi - дiви Марi?. - За що ти кара?ш мене так важко? - пита? вона. - За що ти дала йому загинути? Вона дивиться, вдивля?ться в нього, як часто дивилася ночами й думала: "Нiколи, нiколи не покину тебе". Його обличчя не спотворено раптовою смертю. Вiн лежить спокiйний, наче живий. Тiльки не чу? ??. Нiколи не почу?. - Як же ти покинув мене? Може, це тому покарано мене, що я мало любила тебе? Прости мене. Не кидай мене. Я знаю - бога нема i чудес нема, коли б вiн був, за що карав би мене так немилосердно? Але ж може статися таке чудо - що ти живий, Митюшо, що це тiльки страшне наснилося менi. Ти не чу?ш. Я не вберегла тебе, Митю! Вона знову починала плакати, так розпачливо плакати, вже неголосно, наче безсило, схиливши голову на його груди i з жахом вiдчуваючи крiзь тонку сорочку холодне непорушне тiло. Iнколи плутались думки, ?й здавалося - то Саша лежить у трунi, вiн же так довго хворiв i помер на ?? руках. А Митя живий, вiн же сказав, що незабаром повернеться з моря... Коло iкон блимали тоненькi вогники в лампадах, i святi на iконах наче ворушились, i сумно й безнадiйно дивилася на не? з iкони праворуч Казанська божа матiр, i Марiя знову докоряла ?й, сво?й святiй. Вранцi при?хали з Риги студенти - до них одразу долинула страшна звiстка. Дехто з них заходив до Писар?ва i Марi? в готель, коли вони перебували в Ризi, дехто знав його з праць, i тепер усi були здивованi, приголомшенi - лежав такий молодий, гарний, далеко молодший, нiж завжди уявляли його поза очi, i це його дружина коло нього - така ж гарна i молода - у такому розпачi... i так жалiсливо i безсило глянула на них. - Ходiмте додому! - запропонував хтось. - Вони просидiли тут самi-самiсiнькi цiлу нiч, - зiтхаючи, мовив церковний сторож, - навiть вийти на хвилинку щось випити, з'?сти не схотiли. - Цiлу нiч? Одна? I не боялися? -вирвалося в одного з студентiв. - Чого боялася? - спитала Марiя. Боже мiй! Якi дурнi люди! Як вона могла боятися бути коло Митi? Колi б вiн устав - вона б зрадiла, тiльки зрадiла, вона цього чуда й чекала цiлу нiч. Вона про це не сказала, тiльки глянула так здивовано, що одразу всi вiдчули, яке недоречне питання... * * * ?? та Богдася перевезли до Риги. У той самий готель, де вони зупинялися перед Дуббельнею - "Франкфурт-на-Майнi". Спитали, кого повiдомити. - Слепцова. Вiн скаже Некрасову. Слепцову Василевi Олексiйовичу. Спитали, коли ховати. Як не тяжко, про все треба було спитати, а ?й - вiдповiсти. - Тут нiзащо. Я повезу до Петербурга. - Треба ж дозвiл. - Дайте телеграму Сл?пцову. Так, Слепцов, Некрасов, усi друзi з будинку на розi Литейного - це ж ?й найближчi люди. I Митя ставав ?м близьким, "?хнiм". - Я не лишу тут його. Я мушу повезти до Петербурга, - несподiвано твердо сказала вона i раптом проявила несподiвану наполегливiсть i енергiю. Дiйсно, Некрасов одразу надiслав Слепцова i грошi вiд редакцi? "Отечественных записок". Слiдом за Сл?пцовим, за дорученням редакцi? "Дела", вiд Благосв?тлова при?хав видавець Павленков, близький друг Митино? сестри Вiрочки. Iз Сл?пцовим Марi? було легше, i вiн лишався з нею весь час, поки мiнiстр внутрiшнiх справ дав дозвiл на перевiз тiла Писар?ва до Петербурга. Майже через три тижнi. Митя лежав у подвiйнiй трунi, яку потiм для перевозу морем поставили ще в спецiально замовлений ящик. Вiд матерi приховували його загибель. * * * На морi знялася буря. Хвилi здiймалися чим раз вище й вище i загрожували залити невеличкий пароплав "Ревель", що йшов iз Риги до Петербурга. Марiя весь час стояла на палубi. Богдан, схудлий, зажурений, уже цiлком дорослий, був iз нею безмежно уважним i нiжним, вiн просив ?? пiти в каюту, полежати, вiдпочити. Але мати то рвучко обiймала його i мiцно притискувала до себе, то мерщiй вiдсилала самого, - а йти з палуби вiдмовлялась. Спочатку ?й просто легше було дивитися на море, дихати тут, нiж сидiти в напiвтемнiй маленькiй каютцi. Хоч i вiд цих хвиль ?й хотiлося часом заховатися, бо крiзь ?хнiй гуркiт, рев вгтру ?й все вчувалися тi невблаганнi могутнi роковi звуки, що приголомшили ?? в Домському соборi. Може, то й було передчуття, пророкування неминучо?, невблаганно? бiди? А потiм вона, коли б i хотiла, не спустилася б до каюти, бо стала боятися за труну. Так, боятися за той ящик, що стояв у трюмi. Забобони, прикмети тяжать i тяжiтимуть над людьми, особливо таких професiй, якi постiйно перебувають у небезпецi в боротьбi з стихiями. Уже шепотiлися i команда пароплава, i пасажири, поглядаючи на даму в глибокiй жалобi, i до не? долiтав цей шепiт i страшнi слова, ?й здавалося, коли вона пiде в каюту, - трапиться щось неймовiрне, непоправне. Сл?пцову було погано вiд цi?? бурi. Але ж до кого вона могла звернутися? Коли Богдан, який не знаходив собi мiсця, знову пiдiйшов до не?, вона швидко написала на клаптику паперу: "На палубi хвилювання. Дiзналися, що знаходиться в ящику, i присiкуються до мене. Публiка дуже незадоволена, що ночувала з покiйником. До того ж, ящик тече". (Так ?й сказав один iз старих i, певне, добрих матросiв, бо вiн дивився на не? з спiвчуттям i жалем). - Богдасику, вiднеси мерщiй Василевi Олексiйовичу. Боже! Хоч би швидше Петербург! Вона нiзащо не дасть к-инути Митю в море! * * * Як не намагалася полiцiя i III вiддiл протидiяти похоронам, - величезний натовп зiбрався на причалi зустрiти труну Уже не криючися, винесли ?? з пароплава. За труною, нi на кого не дивлячись, пройшла Марiя. Перед нею всi розступилися, i страшно було звернутися до не? i навiть дивитися - таке було в не? обличчя. У полiцi?, де було вже занотовано, що "першу звiстку про загибель Писар?ва подала Маркович комунiсту i лiтератору Василевi Сл?пцову", боялися демонстрацiй пiд час похорон, та нiчого не могли заподiяти. Кiлька тисяч людей проводжали Писар?ва на Волкове кладовище. Важку подвiйну труну несли всю дорогу на руках студенти. Могила була вирита навкоси вiд могили Добролюбова. Близько лежав i Б?лiнський. Виступали з промовами - Благосв?тлов, Павленков, студенти. Там же, на могилi, Павлепков збирав грошi й вiдкрив пiдписку на сво?рiдний пам'ятник-стипендi? студентам iменi Дмитра Писар?ва. А незабаром за таку "зухвалiсть" Павленкова заслали. Двi жiнки в чорному впали на його могилу, закидану квiтами, i ?х з трудом пiдвели, i одну, зовсiм непритомну, вiднесли до карети. Одна з них була сестра Митi - Вiрочка, а про другу сперечалися. Запевняли, що то Марiя Маркович, але вона так змiнилася i так щiльно вкривала ?? жалоба, що навiть переодягненi нишпорки полiцi?, якi повиннi були переписати всiх близьких i особливо схвильованих на похоронi, - ?? не пiзнали. Друзi вiдвезли ?? додому i перший час боялися за ?? життя. Коли вона трохи прийшла до пам'ятi, Богдан дав ?й листа вiд Некрасова. "Лише вам, Марi? Олександрiвно, наважуюсь поки що дати цього вiрша. Писар?в перенiс в'язницю не здригнувшись (морально) i, напевне, так само зустрiв би цю могилу, яка тут ма?ться на думцi, але ж це виняток - поки що життя явля? бiльше фактiв протилежних властивостей, i тому моя думка прийняла такий напрямок. Одне слово - Ви розумi?те - так написалось". Аркушик iз листом тремтить перед очима в ?? руках. Вона чита? далi, "як написалось": Не рыдай так безумно над ним. Хорошо умереть молодым! - "Хорошо умереть молодым..." - беззвучно повторюють блiдi вуста Марi?. Митине обличчя перед нею - молоде, живе, ясне... Беспощадная пошлость ни тени Положить не успела на нем, Становись перед ним на колени... Вона розумi? - Некрасов зверта?ться не тiльки до не?. До всiх, до всiх, хто йшов за його труною, хто читав, хто читатиме... Перед ним преклониться не стыдно, Вспомни, сколькие пали в борьбе... А теперь его слава прочна... Так. Його не забудуть. Вiн житиме серед молодi теперiшньо? i прийдешньо?. Але ж лишилася вона, його дружина, його друг, жiнка, яку вiн любив. I це вже до не?, тiльки до не? лунають гiрко останнi рядки: У счастливого недруги мрут, У несчастного друг умирает... Як же жити ?й тепер? Марi?? А жити треба було... 1963-1983, Ки?в - Конча-Озерна