Роман Iваничук. Мальви ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ "Хiба ви не ходили по землi i не бачили, який був ?х кiнець? Були вони могутньою силою, але аллаха нiщо не може ослабити нi на небi, нi на землi". Коран, 35 сура, пророча Весною тисяча вiсiмнадцятого року гiджри [1] разом з багатьма галерами, каторгами i паштардами причалила до Кафсько? пристанi невелика турецька фреката [2]. З не? зiйшов на берег сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому арабському бурнусi. Його обличчя заховалось у густiй довгiй бородi - годi було б угадати вiк старця, та був вiн древнiй як свiт, i в глибоких брунатних очах та?лась мудрiсть багатьох поколiнь. Старець вклякнув на землi, схилився i прошепотiв: - Вiтай, благодатний краю, пiсля довго? розлуки. Тобi вклоня?ться анатолi?ць, меддах [3] Омар, якого ти шiстнадцять рокiв тому вигнав iз Кафи мечем Шагiн-Гiрея [4]. Тодi я, не ображений, а здивований, пiшов мандрiвником по всiй iмперi? вiд Карпат до Балканiв, вiд Дунаю до Нiлу, щоб самому переконатися, чи справдi народи ненавидять нас, туркiв. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву i глупоту, а зустрiвся з благородним прозрiнням ослiплених богатирiв; думав я, що зустрiнуся з озлобленням до мене, турка, а побачив високе благородство, пошану до розуму, ненависть до кайданiв. I спитав я тодi себе, хто винен, що мiй народ став носi?м зла й неволi? Чи ж це йому потрiбне? Адже анатолiйський райя не став багатим вiд того, що завойову? чужi кра?... Я повернувся до тебе, Кримський краю. Не мститися - твiй гнiв був жорстокий, але справедливий - я хочу поглянути, чи мiцно скував тебе Осман кайданами, чи, може, ти ще диха?ш сво?ю буйною непокорою; далi ти топчеш чужi землi за прикладом свого сусiда й повелителя, чи, може, осiнило тебе свiтло визвольного духу i дикi пристрастi тво? змiнились пошуками правди? Пiдвiвся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькi купцi, йшли маршовою колоною яничари - султанська охорона для кафського пашi, поспiшали мубашири [5] вiдраховувати п'яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха - йшла османська неясить на кримську землю. Меддах Омар проводжав ?х поглядом. "О люде османський... Коли тобi вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужi землi, не розоравши сво??, чому не нагоду?ш власним багатством рiдних дiтей, а примушу?ш ?х голодними рискати по не сво?х полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли ти втаму?ш свою захланну спрагу? В тебе ? сьогоднi влада, i ти сваволиш. Хто ж захистить тебе вiд божо? помсти, коли вона гряне? А прийде. Замика?ться вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши сво? покликання на землi. Вернешся, осуджений свiтом. О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославнi i властолюбнi вождi тво?, i ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами, кров'ю i ненавистю до себе пiвсвiту. А що ма?ш за це? Сидиш, як божевiльний скупар серед скарбiв, загарбаних у чужих коморах, хлiб, вiдiбраний з голодних ротiв, не йде тобi в горло, сидиш у лахмiттi й нуждi, не знаючи, що подiяти з награбованим добром. Зубожив народи, а збагатитися не можеш i родиш тiльки люту ненависть до себе. А мiг би ти жити, народжувати мудрецiв, поетiв, астрологiв... Та нурту? уже праведний гнiв ворогiв тво?х. I крикнули вони: "Брехливий хадiс [6] пророка Магомета про те, що не iсну? народностей пiд берлом iсламу. Ми ?!" Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали [7] понесли книги сво?м людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто вряту? тебе? Тво? розумнi дiти кизилбашi [8] пiдносять меч на призвiдцiв твого горя i будучо? загибелi тво??, а ти, заслiплений i нерозумний, вбива?ш ?х - сво?х спасителiв. Чому не бачиш, не розумi?ш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабiжником, не прийшов на свiт злодi?м, якого карати треба. Тебе таким зробили. Хiба не мiг би ти жити з сусiдами у згодi й купатися у сво?х власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi, ускоковi [9], клефтовi [10], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О народе мiй..." Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий i величний, на Карантинну Слободу, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки. Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчно? кафсько? стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились пiд ногами курай i сухi вiники тамариску, репалась глевка земля, i ледь сльозилися фонтани. Лише при входi у пiвнiчнi ворота зеленiв розкiшний самотнiй платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену спекою людину. Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв, невiльникiв, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких дервiшiв ордену Хаджi Бекташа [11], якi заснували на околицi мiста такi? [12]. Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужн? дерево, що витриму? суховi?, спрагу i безжалiсне палюче сонце. Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла, i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп'явся мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не ?сть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленi?, поки струхлявi? корiння старого дерева, роз'?дене плющем, доки воно звалиться i вкри? паразита сво?ю порохнею... ...Надто рано почалось цього року лiто в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспiвши, виноград не зав'язався, попадали жовтi персики величиною з лiщиновий горiх, вiтри не наганяли на небо нi одно? хмаринки. Достиг ячмiнь, ледве покривши собою сiру кам'янисту груду, i розвiялося половою виколосене просо. А в червнi налетiла в Кафськi степи сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесiя сiро-сукманних дервiшiв, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як довкола погиба? життя. Серед натовпу жiнок, якi в розпачi вже не дбали про те, щоб закривати визоленi тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилась в його очах. - Кара аллаха за грiхи нашi... Отак чорнi? i стогне земля, коли йдуть правовiрнi вiйська у чужi кра?, - мовив сам до себе, i повернули до нього голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. - Такий же шум тодi несеться над землею, i так само луна? плач жiнок та дiтей. Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi, вiн пiдiйшов до меддаха Омара, зарослий i босий, смиреннi очi зайшли гнiвом. - Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що наклика?ш нам кару християнського бога за джiхад [13]? I хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка: "Пiде в рай той, хто загине на полi бою з гяурами?" Але сказано теж у сьомiй сурi корана, отче, - вiдповiв спокiйно меддах Омар, - в сурi пророчiй: "Скiльки сiл ми марно погубили!" Якщо ти зна?ш коран, хай осiнить нас свiтло ?дино правдивого вчення, - посмиреннiшали очi дервiша, - то згадай слова пророка: "Ми покажемо нашi знамення у всiх кра?нах, поки вони не зрозумiють, що це правда" - Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: "Горе тим, якi пишуть писання сво?ми руками, а потiм кажуть: це вiд аллаха". Бо знамення, про якi ти говориш, несуть нашi во?ни i в Азов, i в Багдад. I там, i там чорнi? земля вiд наших ратникiв, як Кафський степ вiд сарани. Скажи менi, яка ж вiйна священна? Проти християн чи проти ?диновiрних мусульман? Задрижав посох у руцi дервiша, а жiнки з тривогою й надi?ю дивилися в розумнi очi аксакала [14], - що скаже вiн ще, може, це прийшов до них вiщун горя або радостi? Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок во?нiв, що вiддали або вiддають життя за Високий Порiг [15] над ?вфратом i Доном, - жаль закро?вся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв священних во?н - зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий. Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада. До лозини нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати ??. А лозина вiдiслала його до iншо?. I ще побачив падишах увi снi шулiк, якi ?ли падаль, виригали i знову ?ли, i гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця i спитав його, що означа? цей сон. "Це вiщування на нинiшнiй день, - вiдповiв мудрець. Лозина, що вiдсила? нiж до сво?? подруги, - це ми самi, якi не щадимо брата задля сво?? користi. А шулiки - то знову ж таки ми, що пожира?мо чуже добро, вiдригу?мося людським стражданням i робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо вiд сво?? ненаситностi". Закричав дервiш: - Ти шi?т [16], перс шолудивий! I мудрець той теж був перс-шi?т, хай почорнi? його голова, яку, напевно, зiтнув великий падишах! Заверещали дервiшi: - Хто ти такий? До кафського пашi вiдвести його! Навiть не здригнувся аксакал. - Я Омар-челебi, анатолi?ць. I цю вiдповiдь султановi дав я. Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi, iм'я Омара зашелестiло на губах вражених монахiв. О, його - цього мандрiвника, меддаха i хафiза [17], на якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi, в Бахчисара? i Кафi. - Молiться, люди, - мовив меддах. - Привид голоду блука? над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм худих корiв, що пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв, що пожирають сiм налитих. Просiть милостi в неба... Вiн звiв руки, прошепотiв молитву i подався в безвiсть розпаленого степу. РОЗДIЛ ДРУГИЙ Зажурилась Укра?на, що нiде прожити, Витоптала орда кiньми маленькi? дiти. Малих потоптала, старих порубала, А молодих, середульших, у полон забрала. Укра?нська народна пiсня Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на волю. Два роки тому вiн купив ?? з хворою семилiтньою дитиною на ясир-базарi i привiв ?х у свою тiсну й темну лiплянку. Посерединi татарсько? хати стояв килимний верстат, а за ним, на мiндерi [18], стогнала недужа жiнка. Вона не пiдвелася, тiльки скрушно глянула на невiльницю, потiм ?? склянi очi надовго вп'ялися в татарина i враз погасли, збайдужiли. Якши гяурка, - сказала. - Твоя буде. Знiяковiлий господар розвiв руками, показав на верстат iз нап'ятою на кросна основою, i зрозумiла Марiя, що вбогий ?? власник i купив вiн собi рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день. Навчилася ткати швидко. Крiзь натягнутi нитки дивилась, як росте ?? донечка, тягнеться руками до кольорово? волiчки, вплiта? ?х помiж основу, ста? помiчницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, i сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарi та й щоб легше було дитинi на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора i пiсню наспiвувала, та все оту: Ой, що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка?, Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика?... I дивно було чути, що доня пiдспiву? за матiр'ю часто чужими словами. Татарин продавав килими, що ?х наткала Марiя, i годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь. За рiк господиня померла вiд сухот. Знала Марiя, що запропону? ?й тепер хазя?н. Чого тiльки не передумала, якi сумнiви не мучили ?? днями i увi снах, та вiдганяла вiд себе слабкостi, спокуси й вагання - десь глибоко в серцi ще жеврiла надiя повернутися на Укра?ну. А татарин таки сказав небавом: - Будь мо?ю дружиною, Марiям. Заплакала. Просила пожалiти ?? - не може вiри сво?? зрадити, чоловiка свого, знакомитого полковника Самiйла, забути не може... Не наполягав татарин. Коли минув рамазан i мусульмани рiзали баранiв на байрам, привiв на святковий обiд жiнку у бiлому фередже [19] - злооку туркеню. Здогадалась Марiя, що це нова ?? господиня, i занiмiла вiд страху: продасть ?? тепер господар. I тодi каяття, ганебне й боягузливе, окрутило душу: чом не стала жiнкою татариновi, тепер же ?х розлучать iз дочкою! Нова хазяйка вiдразу дала зрозумiти, який порядок буде в хатi. Витягла з казана баранячу кiстку i пошпурила нею в кут - жерiть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марi?: - Не буду тебе продавати, хай люту?. Ти добра, Марiям. Ще вчора господиня штурхала ?? в спину i погрожувала продати дочку, бо що з не? за користь, ще вчора падала Марiя на колiна, обiцяючи ночами сидiти за верстатом, аби тiльки не розлучали ?х... А нинi вранцi, коли туркеня подалася на базар, татарин увiйшов до хати, жалiсливо глянув на Марi?ну дочку - не мав сво?х дiтей - i сказав ледве чутно: - Iдiть собi. Ви вiльнi... Це слово "вiльнi" було несподiваним для Марi?, приголомшило воно ?? зовсiм. Вклонилася господаревi до нiг, подякувала, похапцем зiбрала сво? мiзернi пожитки, схопила дiвчинку на руки i вибiгла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи вiд страху, що повернеться з мiста туркеня i дожене ??, бiгла, ховаючись за кам'яними стiнами, що заступали вiкна будинкiв, квапилася до пiвнiчних кафських ворiт, щоб вийти з тiсного мiста на волю. Здавалось ?й, що мине одна лише хвилина i зачиняться ворота. Ось вийшов iз-пiд зеленого платана вартовий, крикнула йому: - Я вiдпущена! Високий яничар у шапцi з довгим шликом, що спадав по спинi аж до пояса, лiниво дiткнувся рукою до ятагана i знову ступив у тiнь: iди, мовляв, небого, хто тебе трима?. Зелений колiр яничарського кафтана злився з плющевим листям, вартовий спокiйно закурив люльку. Вiд тако? байдужостi - адже тiльки одне слово "яничар" наводило жах на невiльникiв - змоторошилося серце в Марi?: невже це не останнiй мур, що огорожу? Кафу? Вийшла на хребет Тене-оба [20], що довгим насипом вiддiлив рештки гiр вiд рiвнин, - нi, далi - простiр i жодно? людини в степу. Передихнула, промовила вголос: - Я вiльна. I Мальва моя теж. О господи... I тут запримiтила, що ?? бiльше не диву? чудне iм'я доньки. Так назвала свою дiвчинку давно, ще на початку неволi. Дитя було хворе i зжовкле, здавалось, не витрима? тяжко? дороги з Карасубазара до Кафи. Несла дитину на руках i пiдставляла спину пiд нагайки, затуляючи свою крихiтку. А пiд ногами то тут, то там подибувались вигнанi, певне вiтрами, на чужину мальви - тi самi, що пишалися разом iз соняшниками, рiвнi з ними, бiля укра?нських бiлостiнних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай, низькi, збiдованi, та все-таки живi. Тож повiрила Марiя, що дочка теж виживе, як цi квiти на чужiй землi, якщо тiльки назве ?? Мальвою. Помiтила тепер, що не диву? ?? бiльше довгополий бешмет, нi турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, i навiть те, що Мальва запиту? в не? про се i про те по-татарськи. Мiсто було позаду. Зубчастi стiни оперезали його навколо, масивнi башти пiдвелись i давили, стискали громаддя будинкiв, мечетi, вiрменськi церкви i кара?мськi кенаси. Мiсто ревiло й гуло, стогнало. Внизу кишiла смердюча яма невiльничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари i греки: на галери, що стояли в порту, вiдправляли партi? вiдiбраних, приганяли новi; торохтiли мажари по кам'яних вибо?нах, захлиналися осли, викрикували азан [21] муедзини, закликаючи правовiрних до обiднього намазу [22]. I ще одне зауважила Марiя: це для не? давно звичне, наче й не було нiколи iншого життя. А та хвилева радiсть волi раптом почала пригасати, й у свiдомiсть повiльно заповзало тупе почуття безвихiдностi... Сiрий хребет Тепе-оба i дуга високого мiського муру тiсно обступили ??, нiби обсотали вужiвками цупкого кримського плюща i нiкуди звiдси не дiнешся, i будеш у цьому свiтi вiчно... А що було? Йшли хозари, половцi, печенiги, хто не йшов? Падали трави i люди, у вимiшанiй копитами землi конав розтоптаний дюшан. Журилась Укра?на, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, i плакало небо над молочним степом i над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським i Муравським шляхами пролетiла з гиком татарва - хто тепер ?? зупинить? Закатували Пiдкову ляхи, вмер Сагайдачний вiд турецьких ран, вбили Остряницю таки сво? на висланнi в Чугу?вому городищi, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю сво?х братiв, i прослиз по Укра?нi ганебний час байдужостi. Сховалися за облогами низькi хати, стiкались до Криму ясирнi валки, пояничарились юнаки i народили потурнакiв степовi дiвчата. Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка?... - замугикала Марiя. Спiвуча Мальва пiдтягнула за матiр'ю, та враз обiрвала пiсню, запитала: - Що це за пiсня, мамо? Гiрко вразила Марiю чиста татарська вимова дочки, ?й хотiлося сказати, що вони вже на волi i нiхто тепер не ма? права заборонити ?м розмовляти по-сво?му. Та рудий хребет Тепе-оба нiби впав раптом Марi? на спину i придавив до колючо? землi, придавив туго, щоб не рухалась i бачила перед собою тiльки невiльничий ринок i галери, а ще пiвнiчнi кафськi ворота, бiля яких стоять два вартовi: яничар i мертвий платан, обвитий плющем. Це те, що ?... Але що ж було? Був козак Самiйло. Ховала губи вiд поцiлунку, хоч знала, що поцiлу?, втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, i народила йому двох соколят-синiв... Ой сини, синочки!.. Чи? руки розчiсують вам кучерi, яка мати вас у постелi укрива?? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiту, чи очi вашi виклювали яструби в ногайському степу, а голiвоньку дощi миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують? Несхожi були, наче й не близнята. Один - у Самiйла: чорнокудрий та темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник, i очi мав голубi, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя - пропав бiлявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею, сама в городi поралась i - не застала. Повз село проходили тодi цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в походi... Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi другий - уже чотирнадцять рокiв мав - пропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли, а там донечка найшлася, Соломi?ю назвали. Та нею вже не змiг радiти Самiйло - козацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшавi, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зiбрали переможцi козацьку старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд ноги свою славу - бунчуки i прапори. "Всi давнi права i старшинства та iншi привiле? козацькi через бунти втраченi нинi, - падали клинками на оголенi козацькi голови слова польного гетьмана Потоцького, - i на вiчнi часи вiднiмаються, бо Рiч Посполита бажа? мати козацтво в хлопiв повернене". Переможець да? закони! Повернувся полковник Самiйло з Маслового Ставу сплюгавлений, знiвечений, без бунчука. - Сором нам далi жити на цiй землi, - сказав, запрiг воли i подався за Остряницею в чужу сторону - Слободу. Рипiли вози, висла над Укра?ною прощальна пiсня, падала в холоднi тумани, тягнулись валкою сiмсот сiмей козацьких iзго?в у Бiлгород присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у сво?х хоромах. Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у день в пасiцi, i не знала Марiя, що дума? колишнiй полковник а чи й дума?? Вiн так i не рушився, тiльки зсунувся з колоди на землю i сидiв з розчерепленою татарським ятаганом головою, i не ридала тодi Марiя, не могла. Горiла тiльки що покладена хата, а ?? з Соломi?ю повели на сирицi до Перекопу. Чи то щастя - по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i ?х тому не розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi. ...Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi? Куди дiтись? Там, у господаря, вони таки мали шматок хлiба, а зараз хто прогоду? бездомну гяурку? Страшне слово - гяур, яке позбавля? працi, довiр'я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях! Та нi, ? ж надiя. Марiя добре пам'ята? дорогу до Перекопу. Адже вона вiльна i може повернутися на Укра?ну, ?жу якось роздобуде в дорозi. Випросить у чабанiв, украде... Бог допоможе. Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса, в плоскодоннiй повстянiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов ?м наперестрiч. - Зупинись, жiнко, - сказав тихо i владно. Марiя сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках i срiбною сергою у вусi. Злякалася не дервiша, а тi?? думки, що колись у надто скрутнi хвилини вповзала в мозок i не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбiк, затуляючи подолом Мальву, але дервiш замахав руками, заволав: - Я-агу! Це незрозумiле слово було схоже на зловiсне заклинання, i Марiя зупинилась. - Бачать очi тво? горе, жiнко, i я молюся, щоб аллах - хай благословенне буде його iм'я - послав тобi добру долю, - сказав дервiш. - Менi твiй аллах не пошле добро? долi, - вiдповiла тихо Марiя. - Якщо бог зачинить однi дверi, то вiдчинить тисячу, тiльки треба приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид [24] ордену найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв - Хаджi Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовiд - шередже, - найдовший серед шередже всiх орденiв, але вiн коротший, нiж дорога до невiльничого ринку. Пiдемо по ньому, жiнко. Скорися словам Мураха-баби. - Я стала вiльною сьогоднi! - рiзко вiдказала Марiя. - I не хочу йти знову в неволю - твою, твого шейха i твого бога. - Нема?, дочко, вiльних людей на цiй землi, - дервiш прискулено дивився на Марiю, перебираючи чотки в руках. - Ти була рабинею в хазя?на i тяжко працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка - бо невiльники всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною, твоя вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй вiд примусово? роботи, нiхто не дасть заробiтку. Ти будеш швендяти по базарах, жебрачачи хлiба для сво?? дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство стане в сто крат тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою аллаха i тодi... - Нi! - скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв'як вагання, який тепер боляче завертiвся в серцi. - Нi, тiльки не це рабство! - Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього хлiб дають на нашiй волi. - I купити треба його сво?м сумлiнням? - Сумлiння - теж рабство. Вiльних людей нема?, жiнко, - похитав головою дервiш i сказав майже пошепки: - Хай ти не змиришся в душi з новою вiрою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, в не? життя тiльки почина?ться. А про те, що зможеш повернутися в свiй край, забудь. Ор-капу [25] замкнений на сiмнадцять замкiв. Вiд Борисфена до Гнилого моря [26] височать одна бiля одно? сiмнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без хансько? грамоти. - А з грамотою? - похапливо спитала Марiя. - ?? може отримати тiльки мусульманин. Дервiш повернувся до Марi? спиною, зашепотiв слова молитви, тихо подався у протилежний бiк, а вона стояла зблiдла, без надi?, з простягнутими руками i не помiчала, як синьоока Мальва безжурно бiга? попiд хребтом, зрива? жовтi квiти, що пришпилились головками до сухо? землi. - Нi, нi! - промовила сама до себе вголос. - За це кара? кожний бог. За вiдступництво нiкого не мина? кара... Але як ще тяжче може покарати мене мiй бог? Я нинi вдруге втратила волю, - що страшнiше вiн зумi? придумати для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о господи, не мучитиме совiсть, коли загине моя дитина? Одне-?дине вiконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетiти на волю, - грамота. А не вiдчиню його, то колись постигне мене найжахливiша кара - прокляття рiдно? дитини. Жмакали душу сумнiви, шугали в головi покремсанi думки, i мiж ними промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду? Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась Укра?на, бо нiде прожити? Укра?на... А я хiба не Укра?на, укро?на, ущерблена, як моя земля? Передi мною - рудий хребет Тепе-оба, позаду - кафський ринок, i нiчого, й нiкого нема? в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти, забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослись пишно, як там, ?х згризли б верблюди й осли. Та вони змирились... Що менi тепер до Укра?ни, коли ?? на свiтi вже нема?. ?? втоптали в болото на Масловому Ставу самi проводирi-полковники, i вiдтодi я вже не шанована людьми полковничиха Самiйлиха, а жебрачка... Нема Укра?ни. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам'ятi про не?? Нема Укра?ни - ? Ляхистан з костьолами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости менi мо? вiдступництво, боже. Якщо повернемось - викуплю свою провину: молитвою, кров'ю, життям. Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i зачарованими очима вдивлялась у мiражну далечiнь степу: перед нею розкривався ще не бачений свiт, той, що був дотепер чомусь закритий решiткою ниток на кроснах З дитячо? пам'ятi зiслизли, не залишивши слiду, саманна хата з темним пiдвалом i лайка господинi - свiт заряснiв перед нею червоним кизилом, зав'яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом i повiнню гарячого сонця. Чарiвний! Шумливе мiсто, гладiнь тихого моря, барвистi галери, величнi башти, стрункi мiнарети. I ти, горбата тварино, що сто?ш непорушно пiд горою, теж чарiвна! Дiвчинка пiдбiгла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому в обвислi губи, i тут схопилася мати, скрикнула: - Не можна! Не дам тебе тварюкам! Запхинькала Мальва, не зрозумiвши, чому кричить на не? мати, Марiя ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом. Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? - сказала, та раптом поникла i мовчки заговорила до худобини: "Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребет, i ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелась угору, але не випрямитись ?й нiколи, i хребту не зростись нiколи геж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi туром. Все, що можеш ти зробити, - гидливо плюнути свому хазя?новi у вiчi, але нiколи не перестанеш нести його мiшки... Яка бiда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несiмо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо". Марiя рiшуче взяла Мальву за руку i потягнула за собою, туди, де вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем. Мурах-баба чекав. Вiн бачив, як жiнка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрiбна була йому: навернена душа на iстинну вiру, монастирська куховарка i наложниця. А дочка - та красунею стане, i за не? великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи. Сказав дервiш: - Стежка, якою ми йдемо, веде до нашого такi?. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступа?ш на шлях приближения до бога. На околицi мiста, в долинi, виднiвся серед квадратних лiп'янок пофарбований у зелений колiр фасад будинку, вiд якого в обидва боки тягнулися високi кам'янi стiни, обгороджуючи просторий двiр. Монах розiгнув спину, кивнув рукою до Марi?, i вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота. Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в басейнi руки, обличчя, ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи ?х у сутiнне примiщення мечетi. Показав на сходи, що вели вгору, а сам зайшов до середини. Марiя подалася на галерею, загратовану мушарабiями [27], i, затамувавши подих, придивлялася крiзь решiтку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку. Один за одним зайшли дервiшi з опущеними головами i стали в коло. Останнiм увiйшов шейх [28] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу шкуру, i всi тодi сiли. Хвилину мертво мовчали. Враз убiгли два послушники, тягнучи за собою дорогi, мов ланцюг, чотки з зернинами, завбiльшки з волоський горiх. Кожний монах схопив по зернинi в руки, а тодi шейх затягнув: - Ви побачите бога-творця в останнiй день суду лице в лице так, як бачите тепер подiбних вам. Всi, хто поклониться iдолам, замiсть iстинного бога, будуть скинутi в полум'я вiчне. Пiшли чотки по руках монахiв. Сусiд передавав сусiдовi, а при дотику до кожно? зернини всi кричали голосно "аллах!". Марiя бачила, як здригнулася Мальва вiд першого викрику i здивовано пiдвела на матiр очi, потiм вдивилася в зал i вже не вiдводила погляду вiд дервiшiв. Слово "аллах" повторювалося стiльки разiв, скiльки зерен було на довгiй вервицi, безнастанно билося у вухах, гiпнотизувало, i здавалося, що нiчого в свiтi не iсну?, крiм цього слова. А коли мусульманський бог був уже прославлений дев'яносто дев'ятьма iменами, схопилися дервiшi i почали сво? божевiльне радiння - зикр, ?м мало було зерен на чотках, вони кричали, називаючи iм'я аллаха сотнi разiв, билися в конвульсiях, падали на кам'яну пiдлогу, заливаючись пiною в екстазi. Марiя лячно глянула на дочку, кинулась до не?, щоб винести ?? геть з цього скаженого содому, та враз упало в матерi серце: вона побачила у сутiнках, як горять очi в дiвчинки, як ворушаться ?? губи. Склавши молитвою руки, Мальва повторювала: "Аллах, аллах, аллах..." Це приголомшило Марiю. Вона зрозумiла, що трапилось у цю хвилину: дочку не злякав зикр дервiшiв, а заворожив; дитина увiрувала в того аллаха, який заповнив тут весь ?? свiт, свiдомiсть, i, можливо, вже нiколи не схоче знати, яка вiра була в ?? батькiв, та й узагалi не повiрить, що може бути щось iнше, крiм магометанського бога, на свiтi. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку i збiгла сходами вниз. Та в передсiннi зупинив ?? Мурах-баба. - Ти куди тепер? - прохрипiв. Вiн схопив правицi Марi? i Мальви, пiдвiв ?х угору. - Повторюйте обидвi за мною, чу?ш... Во iм'я бога милосердного, милостивого. Слава аллаховi, пановi свiтiв... Рука Марi? безвiльно опустилася, а дочка... тримала набожно пiднятi два пальцi вгору i пошепки повторювала за монахом: - Слава аллаховi... царевi дня суду... Воiстину тобi ми поклоня?мося... веди нас прямою дорогою.... Мурах-баба зiрвав iз Марi?но? ши? хрестик i владно наказав: - Топчи ногами! Марiя схлипнула, сахнулася, дервiш шпурнув хрест пiд ноги дiвчини, i та потоптала. - Тепер iдiть, - сказав Мурах-баба. - Коли ж бо посмi?ш не прийти сюди на кожне ранiшн? i вечiрн? богослужiння, наречемо тебе безумною, i вiк свiй скорота?ш у тiмархане [29] серед божевiльних. Бо безумний той, хто не вiрить ?динiй правдi на землi. Мов iз чаду вибiгла Марiя i на безлюднiй вулицi, оглянувшись, зiтхнула: - Прости мене, мiй боже... Ми не топтали хреста, це снилось. Прости... I закам'янiла, - Мальва, звiвши руки до неба, молилася: - Воiстину тобi ми поклоня?мося i в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою... Шепiт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом мiста, викриками муедзина з мiнарета мечетi Муфтiджамi, з клекотом невiльничого ринку, куди прибували новi й новi невiльники вмирати за вiру, каратися за не?, топтати ?? i родити вороговi здорово? кровi лицарiв. Так природно... Свiнула думка в Марi? - втiкати! Геть звiдси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тiла i духу, це мiсто вповза? в душi людей, засмокту?: ще день, ще година, хвилина - i вже несила буде вирватися повiк. День хилився до спочинку, червоне, закiптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марiя поспiшала знову до пiвнiчних ворiт, шаль зсунулась ?й на плече, очi жiнки злякано бiгали пiд чорним надбрiв'ям, розхристалось передчасно посивiле волосся. - Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? - спотикалася, пiдбiгаючи за матiр'ю, Мальва. - Я хочу ?сти, хочу до хати. - Сльози стiкали по запилених смаглих щiчках, залишаючи бруднi слiди. Марiя згадала про дукат, що дав ?й на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стiною Кафи, де живуть ?вре? i кара?ми. Тiльки ж вечорi? вже. - Ходiмо, доню, швидше, зараз купимо ?сти. Вони вже наближалися до ворiт, коли з провулка вибiгла зграя смаглявих хлопчакiв. З криком, реготом обступили ?х, закидали грудками землi, камiнцями. - Джаври, джаври, джаври [30], - верещали вони. Метнулася Марiя, щоб вирватися з кола напасникiв, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати ?? за кафтан, за волосся, не вгаваючи кричали слово "джаври". Злякана Мальва плакала, притискаючись до матерi. Марiя вiдiрвала вiд свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навiдмаш ляснула одного-другого по голених головах. Тi сторопiли на мить, а далi загаласували ще дужче, з хвiрток почали висуватись закритi яшмаками [31] голови татарок, вони теж викрикували, "гяур яман" [32], вимахуючи погрозливо руками, i вгамувались аж тодi, коли Марiя з Мальвою заховалися в тiснiй бiчнiй вуличцi. Краще, нiж за два роки неволi, зрозумiла Марiя, що таке "гяур". Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хiба цього надовго стало б? Перший азан i - не вклякни на вулицi - знову презирство, перше слово дитини не по-татарськи - знову камiння i ганьба. Що робити? Тривожнi думки перервали такi знайомi, давно не чутi звуки: на дзвiницi вiрменсько? церкви тихо, вкрадливо загомонiв дзвiн. Зупинилася, слухала. Вiйнуло на не? далеким i нiжним, як дитинство, спогадом: вечiрнi дзвони на Укра?нi, сипле гомiн росу на степ, м'якне тирса, i соняшники опускають голови до молитви... Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала i, оглядаючись весь час назад, лебедiла крiзь сльози: - Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу... Марiя не чула скиглiння доньки, повiльно йшла на переривчасте теленькання дзвону, з заздрiстю, подивом i боязню дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик. Скiльки ?х у Кафi? Чи ? в них дiти? Що ?дять? Як живуть серед вiчного приниження i знущань, яких вона зазнала тiльки що? На що надiються цi люди, задля чого жертвують собою, адже день ?хнього спасiння нiколи не настане. Вони ж нiколи не вийдуть за ворота Ор-капу, бо - християни. А все-таки iдуть на поклик совiстi, за совiстю, щоб умерти самими собою. I Марiя йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дiвоцтва. Нiколи до них не дiйдеш. - Я не хочу бути джавром, мамо... - Не плач, доню, ти не джавр. Ти... мусульманка. - Яка мусульманка? - Дiзна?шся... Навчишся... Ой, навчишся на мою сиву голову! - Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б'ють, не кидаються за це камiнням? - Нi, дитино, за це хлiб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я грiх вiзьму на душу, щоб вивести тебе колись iз цi?? страшно? землi. Дiйшли до само? церкви. Бiля папертi стояли пониклi старi люди. Якась жiнка привiтно посмiхнулася до Марi?. Була одна мить, коли Марiя хотiла ринутись до входу i впасти пластом на церковний цемент. Але тiльки одна мить. Не вiдповiла на привiтну усмiшку жiнки, вiдвела погляд. А в пам'ятi повз потоптаний хрест i ?? совiсть пройшли маслоставськi лейстровики з переяславським полковником Iлляшем Кара?мовичем на чолi, якi прийняли шляхетськi бунчуки, аби тiльки жити. ?х називав Самiйло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часiв. А що здобув полковник Самiйло сво?ю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собi, а сiм'? - неволю. - Дивися, Мальво, - сказала Марiя, пiдвiвши голову. - Дивися i запам'ятай: це божа церква. В такiй, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш ?? пригадати. А нинi ми мусульмани i розмовлятимемо з тобою по-бусурманськи. Мальва, втомлена i голодна, спала, опустивши голiвку на материне плече. - Тепер ходiм до Мураха-баби на вечiрн? богослужiння, доню. Ходiмо послужити iншому боговi, якщо наш забув про нас. Iшла Марiя, смиренна, скорена, зi зсутуленим сумлiнням. Загорнула обличчя шаллю i не звертала уваги на людей, що виходили на вулицi й голосно про щось гомонiли, на яничар, якi збирались на площi бiля мечетi i кричали: - Слава султановi султанiв Iбрагiмовi! Марiю нiщо на свiтi не обходило. З сонною Мальвою зайшла на хори монастиря i аж тепер зрозумiла, що, напевно, трапилась у бусурманiв якась велика подiя. Дервiшi богослужили так, як i тодi, тiльки пiсля кожного викрику "аллах" зривалися з мiсць i верещали: "Свiтло очей наших султан Iбрагiм!", а пiсля вiдправи загримiли в барабани, запищали на флейтах. "Нового iдола собi обрали i радiють", - подумала i зiйшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена. На подвiр'? стояв Мурах-баба. Очi його свiтилися стриманим задоволенням. - Ашхам хайр олсун [33], - привiтався вiн i повiв Марiю за собою. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Цей свiт - город: один росте, другий достига?, а третiй пада?. Схiдна приказка Рiк тому Османська iмперiя знову стривожила свiт. Цього разу ляк огорнув не тiльки християнськi, а й мусульманськi держави. Iм'я тридцятилiтнього султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись iмена його великих попередникiв. Магомет Завойовник узяв Константинополь. Сулейман Пишний покорив Сербiю, Грузiю, Алжiр. Амурат IV завоював Багдад. Десять рокiв турецькi вiйська облягали перлину свiту, десять рокiв текли грошi з державно? скарбницi на безнадiйну, здавалося, вiйну, i нарештi - таки перемога, нарештi багдадське золото перелилося в кованi куфри стамбульського семивежного замка Едiкуле. Фанатичний ворог курцiв i поклонник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячi непокiрних яничар, i простодушний демократ, до якого на вулицi пiдходили жебраки, пияк i звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового во?на i сам полiз на стiну Багдада. Деморалiзованi яничари i знеохоченi невдачами спагi? [34] ринулись за сво?м шаленим полководцем - Багдад упав. Переможцi справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тiгру, а на султанськiй чалмi засвiтився ще один алмаз. Перський шах Сефi I погодився на всi умови Амурата. Протягом цiлого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан iз вiйськом повернувся аж весною. Бiльш нiж мiсяць готувався в Скутарi до вступу в столицю. Стамбул томився в очiкуваннi великого свята. Врештi пiвсотнi галер переплили Босфор пiд грiм усi?? артилерi?. На бiлому перському конi, в леопардовiй шкурi, перекинутiй через плече, в снiжно-бiлiй чалмi в'?жджав у Золотi ворота султан-переможець, з ним - двадцять вельмож у срiбних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, ?хав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юнi циганки-красунi звивалися в гарячих танцях, дзвенiли лютнi, цитри, заливались флейти, з сотень мiнаретiв викрикували муедзини хвалу султановi, i навiть дзвонили церковнi дзвони на Перi i Галатi. За Золотим Рогом, на горбах Касим-пашi, звiдки видно, мов на долонi, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелiв пригощати всiх - вiд великого вiзира до простого кафеджi. А сам раз по раз пiдiймав бичачий рiг iз вином, i кожний тост султана супроводжували гарматнi залпи з анатолiйського i румелiйського берегiв. Бiля султана стояли п'ятибунчужний великий вiзир - сивобородий Аззем-паша, ага яничарiв - понурий Hyp Алi, шейхульiслам Регель - глава духовенства. - Я покорив перлину свiту Багдад! - мовив гучно султан, i повiяло тишею над гамiрною юрмою. - Квiтуча i хлiбодайна Месопотамiя навiки з'?дналась iз ?диновiрною iмперi?ю Османiв. Я пiдiймаю чашу за те, щоб усi народи стали пiд зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невiрною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, i Астрахань, i Ки?в лежатимуть бiля мо?х стiп. Хай допоможе менi в цьому аллах! Вдарили залпи, знову заграла музика, дервiшi-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тiло розпеченим у багаттях залiзним бруссям. Викрикували "слава" спагi?, та мовчазнi були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алi не дозволяв ?м радiти з перемоги. - Великий султане, - пiдступив яничар-ага до Амурата, - дозволь хоч менi, коли забули про це тво? уста, прославити сьогоднi хоробре яничарське вiйсько, яке штурмувало стiни Багдада i билося, мов стадо диких левiв, за твою честь i славу. Амурат не чекав таких зухвалих слiв вiд яничара-аги. З того часу, як вiн розправився зi збунтованими яничарами в казармах Селямi? на Скутарi, Hyp Алi став запобiгливим i заробляв собi султансько? ласки в битвах насправдi геро?чних. Мить не зводив грiзного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевiльна лють, але вигляд Hyp Алi був настiльки спокiйний, що знiтився Амурат. - Ти правий, Hyp Алi, - промовив, стримуючи тремтiння губ. - За тво?х лицарiв треба випити, i я дозволяю. Одначе, як велить закон предкiв, усi пропозицi? султану доводить до вiдома диван [35], а не одна особа. I тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрiбен серед султансько? прислуги ще й проголошувач тостiв? - День тiльки-но закiнчився, великий падишаху, хай вiчним буде тво? iм'я, - поклонився Hyp Алi, показуючи рукою в бiк затоки, де засвiчувалися факели. - Сонце не швидко осiнить Анатолiю, а нiч довга. - Вiн iз ненавистю дивився тепер в очi Амурата, i не бентежило його те, що насторожилися султанськi сановники i пiдступили ближче до султана збро?носцi. Бiля нього стояв чорбаджi [36] Алiм - чорновусий кремезний слов'янин, а позаду - почет. Яничар-ага випростався. - Нiч буде довгою для тебе, султане. А спадко?мцi тво?, можливо, задумаються, чи годиться рубати галузу, на якiй сидиш, чи можна ремiсниковi ламати верстат, що да? йому засоби на прожиток. Багдад здобутий цiною кровi, яка лилась роками, а мiг би впасти за мiсяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарi. Амурат зблiд, вихопив iз пiхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алi султанськi збро?носцi, та в цю мить султан схопився обома руками за живiт i впав долiлиць на землю. Зчинився крик, брязнули шаблi, та на скресалися. Яничари обеззбро?ли султанську охорону. Великий вiзир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив пiвголосом: - Закiнчилась династiя Османiв. Синiв ти не народив, султане, а слабоумний брат твiй Iбрагiм не може правити iмперi?ю. Наказав сво?й прислузi вiднести тiло султана в палац - споряджати для вiчного супочинку, а сам стояв у нерiшучостi, слухаючи, як верещить натовп, розбiгаючись по мiсту: - Султан Амурат помер! Султан помер! Та враз тривожнi вигуки приглушились iншим кличем, що наростав, ширився, а врештi виразно долетiв до вух великого вiзира: - Iбрагiма! Iбрагiма! Стояли, мов на герцi, розумнi очi Аззем-пашi з пiдступними, злорадними очима Hyp Алi. - Рано тiшишся, ефендi, - блиснув яничар-ага бiлими зубами. - Чу?ш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмi?ш пiти проти них? Тепер зрозумiв Аззем-паша; султана отру?ли яничари, щоб поставити на престол недолугого Iбрагiма, якого Амурат запроторив на вiчне ув'язнення у двiрцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, i, забуваючи про свiй стан, великий вiзир закричав: - Шайтан! Чужинце, вiровiдступнику! Що дороге тобi на цьому свiтi, крiм власно? вигоди? А будь ти проклята, змi?, вигодувана Урханом!.. [37] О аллах, Iбрагiм правитиме iмперi?ю! Hyp Алi спокiйно вислухав вибух безсилого гнiву великого вiзира. Вигуки "Iбрагiма, Iбрагiма!" лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага мiг бути спокiйним. Вiн поклонився вiзировi i мовив, не ховаючи переможно? посмiшки: - Непорушнi усто? Порти, ефендi. На яничарах виросла Османська iмперiя, на яничарах держиться i, якщо буде воля аллаха, загине разом iз ними. А та голова, - додав iз погрозою, - що не ма? влади над сво?м язиком, часто пиша?ться на золотiй тацi бiля ворiт Баб-i-гамаюн [38] напроти Айя-Софi?. Вiн повернувся до великого вiзира спиною, сказав прислузi подати коня. З сiдла ще раз поклонився Аззем-пашi. - Сьогоднi брат покiйного Амурата буде на волi. А тодi, коли султан Iбрагiм повернеться з мечетi Еюба, оперезаний мечем халiфа Османа, я сподiваюся зустрiтись iз тобою на радi дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостiв, а про важливiшi державнi справи. Аззем-паша не вiдповiв. Вiн дивився на те мiсце, де недавно лежав останнiй хоробрий султан iз роду Османiв - династi?, яка пережила себе. Позаду вiзира стояв його ескорт, по всьому мiсту народ вигукував: "Iбрагiма, Iбрагiма!", чвалував до палацу Hyp Алi - все це були пiдданi Аззем-пашi, та серед них усiх найменше сили мав вiн сам. Тiло Амурата спорядили в спальнi султана, i тодi увiйшли сюди шейхульiслам, анатолiйський i румелiйський кадiаскери [39], вождь спагi?в - алай-бег, останнiм увiйшов спiтнiлий вiд швидко? ?зди Hyp Алi. - Покличте валiде [40] Кьозем, - сказав шейхульiслам, та саме в цю хвилину вiдхилалася порть?ра, i в спальню увiйшла жiнка в чорному. Серпанкова чадра прикривала ?? суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнсько? печалi тягнулась недовго, валiде пiдвела голову, зняла вгору руки. - О, радiсть мого серця Iбрагiм, син султана! - виголосила урочисто, i блиснули очi в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама порадила Амуратовi посадити в тюрму Iбрагiма, благословила тепер свого юродивого сина на трон. Hyp Алi ступив крок назад, i глянули на нього сановники. Вiн мовчки показав рукою на вихiд, шейхуль-iслам вагався тiльки мить i пiшов першим, а за ним усi члени дивану. Мовчазною процесi?ю пройшли через подвiр'я, минули султанську конюшню i зупинилися перед залiзними дверима двiрцево? темницi. Розступилися вартовi, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом: - Тiльки з дозволу великого вiзира можу вiдчинити браму... Hyp Алi шмагонув його канчуком, зiрвав з пояса каштеляна ключi, i вiдчинилися зi скреготом дверi. Заросла людина в брудному халатi, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на колiна i проячала: - Тiльки... тiльки Амурат ? i буде повелителем правовiрних, нiхто не смi? визнавати iншого... даруйте, даруйте менi життя... Валiде Кьозем рiшуче ступила вперед i перервала Iбрагiмове квилiння: - Сину мiй, твоя любляча мати благословля? тебе на престол предкiв. - Нi, нi! - вереснув Iбрагiм. - Я не пiду звiдси, я не пiду! - Принести тiло Амурата! - наказала валiде. I тiльки тодi, коли Iбрагiмовi дозволили дiткнутися до братового трупа, вiн повiрив. - Тиран мертвий, мертвий! - закричав, схопив ротом повiтря й впав зомлiлий на руки Hyp Алi. Старий Хюсам, власник ювелiрно? майстернi, що заховалась у темнiй вулицi на околицi Скутарi, довго не мiг заснути цi?? фатально? ночi. Розтривожили його сльози вiрно? дружини Нафiси, зануртували сво? думи - невтiшнi й тривожнi. Не знав, що дi?ться по той бiк Босфору, та певне, - оргi?, банкети, зикри дервiшiв iз нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вiсiм султанiв змiнилось на престолi за довгий вiк Хюсама, а пам'ята? вiн ще Сулеймана Пишного - Законодавця. Нi один не дорiс до нього, нi один не досяг слави великого можновладця. Багато рокiв прожили разом Хюсам iз Нафiсою - тiльки удвох. Не мав вiн бiльше жiнок, хоч ця йому й не народила дiтей. Любив Нафiсу. А ?м, бездiтним, завжди давали з сералю на виховання хлопчикiв, привезених iз чужих кра?н. Нафiса любила ?х, приймакiв, - отак, як люблять сусiдських дiтей бездiтнi жiнки. Хюсам навчав ?х турецько? мови i корана, а сам не раз запитував себе: навiщо це? Хiба можна полюбити мачуху дужче, нiж рiдну матiр? I вiддавали ?х у яничарський корпус без болю, i забували про них, як забувають про сусiдських дiтей. А одного випестили, а одного викохали - дикуватого хлопчину з Днiпровських степiв. Не хотiв Хюсам вiддавати вихованця, коли ода-башi [41] прийшов його забирати в яничарськi казарми. Хай подарують ?м Алiма - в заплату за багатьох добре вихованих во?нiв. Ридала Нафiса - чей заслужила вона в султана довгими роками безплатно? працi на право мати сина. Адже вiн один-?диний з усiх називав ?? матiр'ю. Зм'як ода-башi, дивлячись на сльози Нафiси, але велiв покликати Алiма - хай скаже вiн сам. Увiйшов Алiм, високий, дужий, широкi чорнi брови зсунулися над орлиним носом; загорiлись в нього очi, коли побачив зброю, мiцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-башi, i пiшов, не обнявши на прощання названих батькiв, зник iз ?хнiх очей назавжди. Сказав тодi Хюсам: "Людина ма? одну матiр або не ма? жодно?". Та не заспоко?ли його слова Нафiсу, побiгла проводжати Алiма. Потiм день у день ходила до яничарських казарм, тинялась там - даремно. Не виходив до не? Алiм. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цiлий день простояла на березi, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув. Розтривожили Хюсама сльози Нафiси, хоч сам вiн не тужив бiльше за приймаком. Iншi думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жiночi каблучки, браслети, серги. Лежить перед ним рубiн, на якому вiн бiльше мiсяця з ранку до вечора вирiзьблював квiткою вiрш вiчного Саадi: "Мiж друзями в кайданах лiпше бути, анiж в саду сидiти з чужаками". Розсипались на столику рiдкiснi перлини, самоцвiти, тонко вiдшлiфованi руками майстра. Всi вони вже тут, дома, крамничку свою на Бедестанi [42] Хюсам закрив. Не йдуть бiльше його товари, перестали покупцi помiчати крам славного ювелiра, виробами якого колись пишалися султаншi i вiзири. Зате розхапують брязкальця, аби тiльки вони свiтилися показним блиском, аби тiльки на них було вигравiрувано похвалу невiчному султановi. Чому це так? Куди раптом дiлося в людей зацiкавлення справжнiм мистецтвом? Адже воно було. За добрих часiв Сулеймана спроваджували з Персi? й Аравi? найкращих майстрiв, австрi?ць Кожда Сiнан навiки прикрасив Стамбул вiсiмдесятьма мечетями, бiблiотеками, караван-сараями. Тодi кожен карниз на будинку, кожна колона, капiтель, порохiвниця, тарiлка, ба навiть мангала [43] ставали витвором вiчно? краси. I не шкодували тодi грошей нi мiщани, нi вельможi. Чому тепер усi дбають тiльки про сво? власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жiнка переста? дбати про рум'янцi i убори, коли почина? труситись над кожним алтином i держить ?х замкненими в шкатулцi, а сама ходить у брудному фередже, - то всi вже знають, що вона старi?ться... Та хiба бiда тiльки в тому, що руйнуються мечетi, а замiсть нових медресе [44] будують казарми, що на базарi купують радше латунь, нiж золото? Галата, Пера i Скутарi з кожним днем повняться все бiльше й бiльше зубожiлими за?мами й тiмарiотами [45], що не витримали податкiв, яничарсько? сваволi й пiшли наповнювати базари жебраками, мiськi завулки бандитами, монастирi дармо?дами-дервiшами, а яничарськi полки грабiжниками. Адже коли мати ста? байдужою до дiтей i внукiв, значить - постарiла вона i збира?ться в дорогу на той свiт. Що трапилося з Туреччиною, державою п'яти морiв i трьох континентiв? Невже вона вiдчула невилiковну хворобу й перед неминучiстю смертi байдужi? до того, що було окрасою ?? молодостi? А куди дiлось найсвятiше почуття турка - любов до сво?? батькiвщини? Хюсам добре пам'ята? колишнi походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина кидав сiм'ю i хату, брав зброю i йшов на вiйну, не питаючи про платню. Тепер же нiхто не пiде воювати, поки не пошпурять мiшка з дукатами. Адже коли сини забувають про матiр, то вмира? вона, жебрачачи, перед сусiдськими порогами... А ти, Нафiсо, плачеш, що нерiдний син забув про тебе... Десь пiд ранок заснув Хюсам у сво?й пiдвальнiй. майстернi, не знаючи, що дi?ться по той бiк Босфору. Нафiса розбудила старого аж понад вечiр. Саме повернулася з мiста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за плече. - Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш i нiчого не зна?ш. Цi?? ночi помер султан Амурат... - Аллах акбар [46], - схопився Хюсам. - Як, чому помер Амурат? - Подейкують, що яничари отру?ли. На банкетi. - Прокляття... А хто ж, хто... - старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. - Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що ? такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли вiн узяв Кафу... Слухай, Нафiсо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цi?? ночi! В законi тому заповiв Магомет: "Коли закiнчиться мiй рiд, кримська династiя Гiре?в посяде престол Порти..." - Тс-с-с! - Нафiса затулила Хюсамовi рот. - Сьогоднi я чула, що якогось Гiрея задушили в Дарданелльськiй фортецi Султанi? за такi слова... Ти ж не зна?ш, Iбрагiма випустили з тюрми i мають проголосити його султаном. Хюсам замахав руками. - Шайтан тобi плюнув на язик! Таж вiн придуркуватий... - Спам'ятайся! - скрикнула Нафiса. - Ти ще на вулицi таке скажеш. Злетить слово з язика i попаде на тисячi. А яничари нишпорять i хапають тих, хто лихословить Iбрагiма. Хюсам довго не зводив погляду з перелякано? дружини, наче ждав: може, вона усмiхнеться i скаже, що пожартувала? Та бачив, що ?й, певно, нинi не до жартiв. Сидiв на мiндерi, опустивши голову на долонi, i думав тепер про Радiсну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справдi була вона невольницею, а потiм зрадила свiй народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отру?ти сво?ю кров'ю османський рiд? Чи то з дико? материнсько? ревностi наказала вбити розумних синiв Сулеймана, щоб престол дiстався ?? синовi Селiму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду вiд ?? плотi - виродок? Хто про це вiда??.. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Два бiдняки на однiй пiдстилцi вмiстяться, для двох падишахiв цiлий свiт тiсний. Схiдна приказка Чи з ногайського боку йти, вiд Альми-рiки, де ранньою весною буяють густi трави, а влiтку репа? земля i свищуть вiтри над заюженим степом, чи спускатися вiд татiв [47] з голубих лiсистих гiр на плато за рiчкою Качою - нi звiдти, нi звiдти не побачиш серцевини кримсько? землi - Бахчисарая, поки не станеш над самим кра?м ущелини. Двi головатi чудернацькi скелi - з пiвдня Кала-асти, з пiвночi Топ-кая - зупинились над кручами, йдучи одна однiй назустрiч. Стань на однiй з них, - i перед очима вiдкри?ться панорама продовгуватого мiста, що прича?лося мiж скелями, мов сколопендра мiж камiнням. Воно втiка? вiд пишноти зеленоверхого ханського палацу i хмародерних мiнаретiв униз, обабiч гнило? рiчки Чурук-су. Маленькi, загородженi камiностiнням хати бiжать, налiзаючи одна на одну, юрмляться бiля невiльничого i соляного базарiв, що кишать бiля пiднiжжя Топ-ка?, i, зляканi галасом та зойком, розбiгаються у рiвний степ, молитовне припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ексi-юртi. Угору, берегами Чурук-су, мiсто спина?ться важче. Скелi щораз ближче сходяться, стискаються, давлять одна на одну, заступаючи вхiд до кара?мсько? фортецi Чуфут-кале; хатки малiють, щезають, мiсто зарива?ться в печери, проте вперто повзе ущелинами Марiям i Ашлама-дере, поки врештi його спинять гори: годi! Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хiба тiльки орли, що ширяють пiд задимленим небом. I ще вершник, який сто?ть на скелi Топ-кая. На скелi Топ-кая сто?ть вершник у бiлiй чалмi i жовтогарячiй кире?, облитий золотом призахiдного сонця. Гостра роздво?на борода i нiс iз жорстокою горбинкою вип'ялися вперед, вiрлинi очi вдивилися в примерклi гори. Темно-буланий румак застиг пiд ним, готовий до безумного стрибка у провалля. Це калга [48] Iслам-Гiрей. Вiн сьогоднi повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть [49] i тепер ?де до старшого брата Бегадира Гiрей-хана доповiсти йому про те, що вiдбудова фортецi Ор-капу закiнчена. Сам ?де, без почту. Кiлька мiсяцiв жив вiдiрваний вiд полiтичного життя краю - чей же мусять бути якiсь новини. Доповiсть Iслам-Гiрей хановi, що мури на перешийку надiйнi, i промовчить про те, що для цих укрiплень потрiбне ще й надiйне вiйсько i смiливий хан, який у руках, замiсть каляма [50], вмiв би мiцно держати булатний меч. Мусить промовчати i про те, що крiм Перекопу, який загороджу? шлях невiрним, пора нарештi укрiпити i пiвденнi береги, захопленi ?диновiрними турками. Нiжному авторовi плаксивих газелей [51] i боягузливому володаревi Криму Бегадир-хановi властива ще й жорстокiсть. Попереджений султаном Амуратом IV, який задушив у Стамбулi непокiрного Бегадирового попередника Iна?т-хана, вiн поклявся "нi на штрих не сходити з компасного кола послуху султановi" i видати для покарання будь-кого, хто насмiлиться виявити непокiрнiсть падишаховi. Мусить поки що мовчати калга Iслам-Гiрей. Розлiгся по обидва боки прича?ного Бахчисарая Крим, i сняться йому лiнивi сни про давню бувальщину. Кочу? степом великий ногай, нащадок монголiв, котрий також, як i його предки, не зна? хлiба, а тiльки м'ясо, айран i кумис. Мандрують, переганяючи з мiсця на мiсце сво? стада, Буджацька, Едiкайська i Джамбулуйкська орди пiд проводом хойма-ханiв, а ?хнi ашуги спiвають тужнi билини-джири про Шамськi степи бiля Нерчинська, куди колись повиннi повернутися нога?. Бо так записано в заповiтi Чiнгiсхана. Нога?вi байдуже, хто в Криму при владi, йому все одно, який володар i за що накаже воювати. Мiцно засiв у горах чабан i вуглероб - омусульманений грек, генуезець, гот, котрий шану? древнi християнськi свята, як релiквi? сво?? власно? iсторi?. Йому нема дiла до всього свiту, аби тiльки нiхто не зазiхав на його яйли, ча?ри [52] i жiнок. Молодий, ще не ситий Крим лежить роздiлений глибокою трiщиною в землi над Чурук-су, заселений людьми, якi вважають сво?ю батькiвщиною iншi кра?. Та варто кинути клич "за вiру", як монголи-нога? i християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечi, пломенiють очi, якi нiколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во iм'я закону, що часто ста? беззаконням. Пропадають мрiйливiсть ногая i замкненiсть тата, пастухи стають во?нами, готовими робити все, що ?м накажуть: вбивати, палити, нищити, аби тiльки за вiру, в якiй нiхто нiколи не сумнiва?ться. Пiсню тодi замiня? войовничий крик, вiльнодумство - слiпа покора, волелюбнiсть - поштивiсть i страх, доброту - жорстокiсть. Крим молодий, в ньому нурту? ще не усвiдомлена жадоба волi i беззастережна вiра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пiснi перевiв сво? минуле, вiн ще не розжирiв, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, i вiн здиву? свiт, а потiм сам дивуватись буде, як геро?чно будував колись для себе свою державу i свою неволю. Чей же вмi? сьогоднi ставати грiзним на чужинецький поклик султана. Дайте вождя! "Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що сто?ть на скелi Топ-кая. Пiдi мною необ'?жджений кiнь, менi тридцять шiсть лiт. Я - Iслам-Гiрей, вчорашнiй полонянин польського короля, нинi калга у слабкосилого брата Бегадир-Гiрея, завтра - хан. Слухайте мене, нога? i тати! Не хто iнший, а я розiрву турецький ланцюг, що обсотав Крим вiд Байдарських ворiт до Кафи, i поставлю вас на таку висоту, до яко? пiдводитимуть голови народи свiту. Я, правнук Тамерлана!" Iслам-Гiрей повернув коня i повiльно почав спускатися понад урвищем, вирiзьблюючись у свiтлi призахiдного сонця дивним монументом самотностi. Ковзнув поглядом по долинi - греки зачиняли крамницi, галасували вiрмени у сво?му кварталi, татари вклякали на вулицях до молитви. Темнiли зеленi дахи палацу, i тихо було в ханському дворi. Певне, хан молиться або склада? вiршi про солов'я, закоханого в троянду: в такi хвилини мовчить сторожа, i, мов тiнi, тихо ходять по майдану ханськi гвардiйцi сеймени [53]. Злiсно зареготав Iслам, аж кiнь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на заднi ноги. Ахнули люди внизу ще це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвiр'я? Вершник скрутив улiво - нi, ще не час - i швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмiстя Салачика. Вiд Салачика тягнулася в гори вузьким коридором повз пiвнiчний зрiз фортецi Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхiд в ущелину загородив лiтнiй палац хана Ашлама-сарай, весь захований в садах, а поруч приплюснулась до само? землi духовна школа Зинджирли-медресе. Тут колись учився Iслам-Гiрей. У цiй школi почалась його наука. Вай-вай, коли то було... Над брамою медресе, пам'ята?, висiв дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, - згинатися перед ма?статом науки i релiгi?. I нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий i мiзерний перед мудрiстю тво?х предкiв. У Зинджирли-медресе Iслама вчили ненавидiти невiрних, i вiн палав бажанням спробувати крицю сво?? карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волi... Пiд Бурштином, на Покутському шляху, вперше вiч-на-вiч стрiвся з козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного. [54] Ув'яла рука, схопили чубатi бузувiри юного Iслам-Гiрея. Тож у iнших школах продовжувалась Iсламова наука. Козаки передали його полякам, щоб вiн цiлих сiм рокiв, чекаючи викупу, навчався при варшавському дворi ?вропейсько? витонченостi й дипломатi?. Чи ж то треба жалiти за тими роками? Шугали, правда, вiйни над ?вропою, а змiцнiлi руки просили меча, по ночах снилися окульбаченi конi i степ, що хвилювався тирсою, i брязкiт бою будив його посеред ночi. Не було коней, не було збро? - залишалися самi думки i злоба. Довкола ненависнi гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усi вони запеклi вороги мусульман - туркiв, татар, арабiв. Якби воля i сила, рубав би ?х усiх пiдряд i залишав би пiсля себе гори голiв, як це робив Тiмур. Але якось загомонiли у Варшавi, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козакiв, якi врятували Польщу вiд туркiв пiд Хотином, якi стояли на сторожi пiвденних кордонiв Речi Посполито?. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що? Iслам-Гiрей бачив ту страту. П'ятеро козакiв i самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, i кат рубав ?м голови. За Кодак, за фортецю на Днiпрi, яку вони зруйнували. А потiм ляхи глумилися над тiлами, четвертували i розвiшували на палях. I ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, - о, це не та, що бризкала з очей разом з iскрами, викресаними з шабель, в бою пiд Бурштином! Це був гнiв, зроджений непрощеною кривдою. I нi одного зойку, i нi одного стогону... Довго думав пiсля цього Iслам. Видно, не ?диний свiт Ляхистану, видно, в'?вся отой Кодак чиряком у козацьке тiло... Чи не так, як ото турецький гарнiзон у Кафi? Хiба не кара? турецький султан кримських ханiв так само за непослух, незважаючи на те, що Крим ? захисним муром мусульманських земель? Зинджирли-медресе... О, тодi Iслам був ще вiльний вiд честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, i не було думок про те, хто ? вiн сам, що ? його батькiвщиною i яка вона. Тодi рука тягнулася до шаблi, а голова згиналась перед величнiстю науки i релiгi?. Нинi ж руки тягнуться до бунчукiв i трону. I висить над головою, немов петля, iнший зинджир канчук Османiв, який нагаду? майбутньому вождевi, щоб не розпрямлявся занадто. Як зiрвати його з цупко? залiзно? петлi? Хто зважиться тепер? Бегадир слинявий вiршомаз i боягуз? Нi, не вiн! Рвонув коня, бризнуло камiння з-пiд копит i посипалося на дахи циганських хаток, що прилiпилися пiд прямовисною скелею. Передвечiрня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсiдалися за дастарханом [55], заставленим глечиками i фiльджанами. Стара циганка розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали дрiбну мелодiю на цитрах, малий напiвголий циганчук галяндрасив, i посмiхалися задоволене двi молодi циганки - з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках. Певно, Iслам-Гiрей про?хав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський вiдпочинок, та серед гурту помiтив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв бiля входу в печеру, спершись спиною до стiни. Це не був чiнгяне [56] Одягнутий у червоний кафтан, пiдперезаний голубим кушаком [57] вiн скидався на козака. Звiдки мiг узятися тут? Це зацiкавило Iслам-Гiрея Невже посли вiд козакiв прибули до посольського стану в Бiюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, i оце один з них пiшов розважатися до циган? Вiн зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклонi. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дiтей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Iслам посмiхнувся i сипнув дiтям жменю мiдних монет Знявся галас i стих, до ханича пiдступила молода циганка. - Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю. Змiрявся Iслам з чорним поглядом красунi. - Ще рано менi вдаватися до ворожок, трояндо ?гипту. Я покличу тебе тодi, коли сам почну вирiшувати свою долю, та не для того аби вгадувала ??, а хiба - щоб побажала щастя. Такi уста не вiщують лиха... Але ти скажи менi, що то за джигiт он там сто?ть? Звiдки вiн тут узявся? Знiяковiла дiвчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з вiдьомським обличчям. - Ти про нього пита?ш, ефендi, хай благословить аллах тво? iм'я? - Глянула спiдлоба i показала рукою на хлопця, що незрушно стояв бiля печери. - Про нього питаю. - Це... це мiй син, - вiдказала циганка, заникуючись. - Брешеш, стара вiдьмо! - крикнув Iслам. - Ану, пiдiйди сюди, молодче, i -поклонися, - звернувся до парубка. - Ти не зiгнув сво?? спини передi мною. Парубок повiльно пiдiйшов до Iслам-Гiрея i сказав: - Менi нiхто нiколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камiнь бiля Мангуша. - Хто ти ?? - Не знаю, хто я. Мо? iм'я Селiм, i я iнший, нiж вони, - кивнув головою на циган. - Але вирiс я у цiй печерi, тут ?м, i мене не б'ють. - Ця циганка твоя мама? - Я не знаю, що таке мама. - Слухай, стара, - Iслам-Прей повернув голову до циганки. - Звiдки вiн у тебе? Не син це твiй. Для кого году?ш? Продай менi його, я дам за нього не меншi грошi, нiж ти могла б узяти на базарi. - Не для базару я ховала його, ефендi. Там платять за людей так, як i за худобу - яка ситiсть, яка сила. Його ж вiддам за цiну, втричi вищу, тому, хто вмi? оцiнювати ще й лицарський дух. - А того лицарського духу вiн набирався на бодрацьких каменоломнях? - Якщо вiн ? в людини, то не пропаде i в темницi. А ти збагни сво?м оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вiльно? циганки, мусить бути лицарем Вiн iз Укра?ни, ефендi. Добре вмi?ш захвалювати товар, сово, i зна?ш перед ким, - посмiхнувся Iслам-Гiрей. - Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбно? цiни. Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i сином не назвала. - Хановi колись продам. - Хановi? Але ж хан ?. - Такому, який потребу? не скопцiв, а лицарiв. - Язик заважа? тобi в ротi, вiдьмо. Тво? щастя, що гнiв не пiдступив до мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв. - Ти не хан, вельможо... - То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму джигiта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну! Схилилась до землi стара, та не видно було переляку на ?? обличчi. - Достойнику знакомитий, - мовила, - володар, що грабу? сво?х пiдлеглих, - поганий володар. Його бо?ться народ, але не любить. Такий хан програ? битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я - стара Емiне, якiй уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку. Iслам-Гiрей вийняв з-за пояса мiшечок, побрязкав ним i шпурнув циганцi. Вона спритно пiдхопила його, очi ?? засвiтились. - Це за лицаря. А за ворожбу? Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс i кинув ?й в обличчя жменею золотих дукатiв. - Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. - А тодi звернувся до юнака: - Ти хочеш бути мо?м во?ном, юначе? - О, так! - спалахнули захватом очi Селiма. Iслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе, до головного ханського палацу. Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто лiт перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить у ханський двiр, що саме ? гербом Гiре?в, i хай обачним буде кожен: калга чи простий райя. Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-?внухiв, що стояли навшпиньках бiля кожних дверей; дверi хансько? спальнi вiдчинилися самi - за ними стояли, захованi в бiляодвiрнi нiшi, нiмi раби. Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi з зеленим дном, у голубому кафтанi. Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Iслам-Гiрей вiдзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбан, кинув на долiвку, нагнувся до брата, i поцiлував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Iсламовi, дозволивши сiсти напроти. - Ор-капу укрiплено, хане, - доповiв Iслам-Гiрей. - Десять веж перебудовано наново, ворота оббитi залiзом - жодна жива душа не пройде крiзь них. З пiвночi Крим безпечний... Бегадир-Гiрей сидiв, звiсивши голову Здавалось, вiн не слухав рапорту Iслама. - Чауш [58] сьогоднi прибув iз Стамбула, - промовив згодом. - Амурат помер. Нестриманий i гарячий Iслам -схопився на ноги. - Вiн же бездiтний! - вирвалось iз його уст. Бегадир сполошився, глянув на нiмих рабiв, прошепотiв: - Не вiр сьогоднi навiть мертвим, Iсламе. А султан буде. Рiд Османiв не закiнчився. Завтра оперiзують мечем Iбрагiма... Бегадир вдивлявся в глибокi очi молодшого брата. Чекав вiд нього здивування, обурення або ж навiть смiху. Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тiльки хижi, злораднi вогники на мить блиснули в чорних очах i тут же погасли. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ Сказав Пророк, хай над ним буде мир "О ви, якi хочете влади, запитайте себе, кого i що ви любите?" З хадiсiа Стамбул напружено очiкував коронування нового султана i був напружено тихим. Млiли проти сонця кипариси, спиналися разом iз ними до неба мiнарети Айя-Софi?, по той бiк затоки мовчала завжди гамiрна Галата, а султанський палац Бiюк-сарай прича?вся, мов до стрибка, на горбатому клину мiж Босфором i Золотим Рогом. Третього дня пiсля смертi Амурата з самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану [59]. Люди вдивлялися в бiк султанського палацу, що та?в тепер у собi та?мницю влади. Перед полуднем Iбрагiм, одягнений у султанську одежу, в'?жджав у супроводi анатолiйського i румелiйського кадiаскерiв до Бiюк-сарая. Попереду на буланому огирi гордо скакав ага яничарiв Hyp Алi. Три днi у Малому палацi на Петронi [60], де навчаються вiйськово? справи молодi яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Iбрагiмом шейх-ульiслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як вiн ма? поводитись у першi днi султанування. Iбрагiм, наче новонароджений, не знав нiчого - нi життя султанiв, нi звичайних людей. Ще шестирiчним хлопчиком його вiдлучили вiд матерi i завезли в бурсу, де вiн, заледве ставши пiдлiтком, пiзнав розкiш розпусти i пияцтва. Султанич блазнював по кафеджiях, на вулицях i в циганських притонах, поки Амурат замкнув його у в'язницю, щоб не плюгавив султанського роду. Дивна доля престолонаслiдникiв. Вона не ма? середини, а тiльки небо або пекло - золотий трон або ж смердюча тюрма. Регель знав, навiщо готу?ться цей спектакль з Iбрагiмом - треба рятувати династiю. В душi ж вiн противився: як можна оперiзувати пiвiдiота мечем Османа? Адже всi, навiть валiде, називали його юродивим. Шейхульiслам довго придивлявся до мiзерного Iбрагiма - вiн нагадував пагiнець проса, що вирiс у пiдвалi. Блiда, аж прозора шкiра на обличчi, боязко стиснутi губи, але очi - нi, очi не божевiльнi - якiсь на?внi, хлоп'ячi, i слуха? вiн порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цiкаво, дивно, певне, незвично слухати навiть людський голос, якого стiльки рокiв не чув. Вiн добре запам'ятову?, що ма? сказати, коли його опережуть мечем, доволi швидко вивчив напам'ять промову до яничар. - Ти мусиш бути обережний з яничарами i поки що повинен слухатись великого вiзира Аззем-пашу, який зна? всi подробицi й та?мницi державного життя... - Так, ефендi... "Його можна зарiвно вивчити i на ремiсника, i на iмама, - подумав Регель, коли пiдготовка спектаклю коронування нового султана була закiнчена. - Вiн ще дитина. Але дозрiватиме в тронному залi. Що з нього виросте?" ...Iбрагiм цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському конi, нагнувся вперед, щоб не схитнутися i не впасти, рiдка бiлява борiдка стирчала, нiби прикле?на, султанська чалма, втро? бiльша вiд маленько? голови, згинала тонку шию. Злякано никали Iбрагiмовi очi по людях - хтось у натовпi пирснув смiхом, згадавши, певно, величного Амурата, i пролилася перша кров у жертву новому падишаховi. Знiчений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: "Слава султану султанiв сонцеликому Iбрагiмовi!", а тодi - спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором - повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гiпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частiше, голоснiше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готовi були хором зареготати. Вiдчинилась головна брама палацу, Iбрагiм iз почтом увiйшли на подвiр'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником iз церкви свято? Софi?. Тут усi, крiм султана, злiзли з коней, яничар-ага провiв султанського коня до друго? брами, куди Iбрагiм зайшов сам-один. За цi?ю брамою, на подвiр'?, стояли спагi?, вишикуванi в два ряди. Мiж них повинен був пройти султан до дверей селямлика [61]. Вiн ступив уперед кiлька крокiв, та вчув, як починають тремтiти колiна, оглянувся - ескорту сановникiв не було, з обох бокiв дивилися на нього кам'янi обличчя озбро?них во?нiв, i серед них Iбрагiм був сам. Страх зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову вiддали стражникам, i цi дверi, до яких вiн ма? пройти крiзь лаву спагi?в, не в султанськi хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд во?нiв, а вони поштиво згинали голови - трохи вщух переляк у душi Iбрагiма. Квапмо пройшов мiж рядами, побiг схiдцями, дверi розчинилися i зразу зачинилися за ним. Iбрагiм наткнувся на жахливо бридкого чоловiка, що стояв у коридорi, схрестивши руки на грудях. Усе... Кiнець!.. Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкiй довгiй ши?, обличчя без заросту сховалося в складках чорно? шкiри, обвисла спiдня губа вiдкривала провалля рота, закладене гратами жовтих рiдких зубiв. Кат... Ще мить, i пронизливий зойк сполохав би тишу хоромiв, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зiгнулась у три погибелi. - Вiтаю, сонце сонць! Я слуга твiй, ниций раб кизляр-ага Замбул. Iбрагiм зiтхнув, витер холодний пiт iз чола i, гидливо обiйшовши того, хто назвав себе головним ?внухом, ступив у зал. Висока сувора жiнка в чорному платтi йшла йому назустрiч. Упiзнав - це була його мати. Валiде пiдiйшла до сина i простягнула руки до його грудей на знак кровного ?днання, та Iбрагiм рiзко вiдштовхнув ?х. Де ти була, коли я гнив у темницi? скрикнув, аж тепер усвiдомлюючи кривду, яку йому заподiяли. Затремтiла Кьозем, опустила руки. Iбрагiм зна?, видно, що вона теж винна в його ув'язненнi. I придумав уже для не? кару А кара для султансько? матерi одна в Ескi-сарай. I тодi закiнчиться могутнiсть валiде назавжди. ?й доведеться до само? смертi жити в Старому палацi на форумi Тавра серед вигнаних султанських жiнок, постарiлих одалiсок, султанських мамок - у бабських дрiб'язкових iнтригах, сварках, ненавистi, приниженнi. Молодшi там ще живуть надi?ю, що ?х вiзьмуть замiж башi, ?й же звiдти нiколи не вийти. Помiтивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги, валiде поквапилася заридати i впасти на колiна перед сином. - О мiй сину! Вiдомо тiльки боговi, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у сво?й заздростi Вiн запроторив тебе в тюрму, боячись твого свiтлого розуму, тво?? сили Не допомогли мо? благання, материнськi сльози. Зм'як Iбрагiм, звелiв, матерi встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгiдна жiнка, а владна валiде - володарка двору. Кланяючись i задкуючи, провiв кизляр-ага султана в пота?мнi дверi, колiр яких зливався з кольором стiни, вивiв його по сходах у темну галерею, загратовану мушарабiями. Iбрагiм глянув униз, упiзнав шейхульiслама i Hyp Алi. Яничар-ага пильно спiдлоба дивився на бородатого старого чоловiка в бiлому одязi. Позаду нього стояв нiмий слуга, тримаючи над головою великого вiзира бунчук iз п'ятьма кiнськими хвостами. - Тут вiдбува?ться рада дивану, повелителю, - прошепотiв Замбул. - Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий вiзир Амурата - паша. Ти добре прислухайся... - Аззем-паша? - Iбрагiм прилип до решiток. "Це та людина, яко? я повинен слухатись, поки навчуся правити державою". - А потiм зiйдеш униз, я проведу тебе в тронний зал. На гаптованих золотом подушках у залi дивану засiдали чотири стовпи iмперi?: великий вiзир, дефтердар [62], анатолiйський кадiаскер i шейхульiслам. Бо на чотири частини дiлиться Алькоран, чотири халiфи були в пророка, вiтри дують iз чотирьох сторiн свiту, i чотири стовпи пiдтримують балдахiн над султанським троном. Та в залi дивану був присутнiй ще й п'ятий достойник - яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi кораном. Наглядач священного порядку Блискучо? Порти. Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алi. - Волею аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат IV, переможець персiв. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов'язок - допомогти йому правити великою iмперi?ю. - Пiдвiв голову i додав, дивлячись на Hyp Алi: - Допомогти iмперi?. Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди. Iбрагiм чекав радникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не маючи сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду. Це золоте крiсло, яке було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить - i замiсть вогко? тюремно? долiвки - трон, устелений коштовними килимами, з леопардовою шкурою в пiднiжжi, з золотою короною над спинкою. I на ньому можна буде сидiти день, два, рiк, вiк! Ще хвилина... Iбрагiм зна?, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi. Увiйшли сановники. Всi, крiм шейхульiслама, вклякли на колiна i поцiлували султанськi шаги. Iбрагiм дав рукою знак, щоб вийшли, а тодi впав обличчям на трон i цiлував алмазне поруччя, як цiлу? iзгой порiг отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитово? леопардово? шерстi, шепотiв слова вдячностi боговi i був, зрештою, в цю мить людиною. В залi дивану державнi дiячi запивали пiлав щербетом. Великий вiзир давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до ?жi, нi до напо?в. Тисячi людей стояли пiд сонцем на вулицях, чекаючи ви?зду султана. Нарештi головна брама Бiюк-сарая широко вiдчинилася, i заревiв народ. Бостанджi-баша [63] з пiвсотнею субашiв розiгнали людей з майдану, звiльняючи дорогу для процесi?. Попереду довго? iмператорсько? валки ?хав на бiлому конi султан Iбрагiм. На його жовтуватому обличчi появилися рум'янцi, очi сiли спокiйно в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши вперед коротко стрижену рiдку бороду. Подеколи змахував для привiтання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срiбнi монети. Люди викрикували осанну султановi, билися за грошi, ошалiлi дервiшi витанцьовували перед процесi?ю, деякi в екстазi розтинали собi вени i падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха. Поруч iз султаном ?хав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову. "Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, - думав великий вiзир. - Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не оплаку?, нинi мають нову цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи байдужiсть народу до державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й справдi, що залиша?ться людям, крiм видовищ? Вiд того, що мiняються iмператори, не мiня?ться людська доля, а ? нагода порозважатися серед будня. Але чому нiхто не обурю?ться, що цього бiлого коня, на якому зараз ?де Iбрагiм, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на бiлiй чалмi султана - емблема пiдкореного Багдада? Невже нiхто не помiтив такого страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж ?ду поруч з Iбрагiмом, схвалюючи сво?ю присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити - позаду мене Hyp Алi з полками яничар... Ба, i за ними теж. Отой бiдний ремiсник, що он сто?ть iз згортком паперу в простягнутiй руцi, певно, хоче подати прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовха? його в груди, щоб не затьмарював урочистостi всенародного свята. Отой бiдний ремiсник i я, найвищий державний сановник, обидва однаково розумi?мо все, що дi?ться нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на сво? кошти й сво?ми силами влаштову?мо цей парад, а в душi смi?мося. Всi смi?мося, крiм одного хiба Iбрагiма, який ?де на бiлому конi. Як же вибратися з цього колеса?" Дервiшi бiгли юрмами попереду процесi?, несамовито верещали, вiд ?х вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу, падав i цiлував слiди копит султанського коня. "Чи не ?дине, на чому трима?ться iмперiя, - з жахом подумав великий вiзир, - це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?" Iмператорський почет прямував до мечетi Еюба, названо? iм'ям Магометового прапороносця, який у 48-му роцi хижри пiшов завойовувати Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Вiзантi?, спорудив бiля гробу Еюба мечеть, в якiй зберiгалась одна з чотирьох шабель халiфiв пророка - шабля Османа. Нею нинi мали оперезати нового султана Туреччини. Процесiя зiйшла з широко? вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася, народ не вмiщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустрiли дерев'янi й саманнi халупи. В далинi, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч - мармурова усипальниця прапороносця Еюба. - Це тут криниця з водою безсмертя? - нахилившись до великого вiзира, на?вно спитав Iбрагiм. Вiн чув цю легенду ще в дитинствi, тепер цiкаво було дiзнатися, скiльки в нiй правди. Аззем-паша прокинувся вiд задуми, глянув на Iбрагiма насмiшливо i вiдповiв, забуваючи про титулування: - Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, i нема надi?, щоб бризнуло джерело. Iбрагiм не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам. Султан злiз iз коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духiвник сiм разiв благословив Iбрагiма, потiм пiдiйшов до нього, i прив'язуючи до пояса меч, промовив: - Царю наш, хай вiта? тебе аллах i Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго. Iбрагiм випростався i продекламував у вiдповiдь слова, яких навчив його шейхульiслам: - Присягаю, що зелений прапор пророка розвi?ться вiд Багдада до Вiдня, вiд Ка?ра до Корсiки. Я завоюю нiмецьку землю, а на вiвтарi святого Петра в Римi звелю годувати свого коня. Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно: - О султане, хай сповняться цi слова великого Баязета. Iбрагiм знiтився, збентежено забiгали очi, шейхульiслам, звiвши до неба очi, шептав слова молитви. Ювелiр Хюсам з дружиною Нафiсою сидiли на бруку навпроти яничарських казарм, бiля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись iз мечетi Еюба. Нафiса ще надiялась побачити свого вихованця Алiма. Довжелезнi казарми стояли тут, у центрi мiста, ще з часiв Урхана, творця султансько? пiхотно? гвардi? "йенi-черi". Нi один султан не наважувався поминути цi казарми, повертаючись у Бiюк-сарай з мечем Османа при боцi. Чи мiг передбачати Урхан, що його iдея оновлення турецького вiйська так жорстоко обернеться проти спадко?мцiв османського престолу? Чи мiг угадати, що во?ни, якi мали стати слугами трону, самi заволодiють ним i саджатимуть на нього собi вигiдних султанiв? Але тодi таке вiйсько було необхiдним. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного вiйська. Урхан зiбрав потурчених полоняникiв - боснякiв, грекiв, вiрмен, озбро?в ?х i взяв на сво? утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ благословив нове вiйсько. Опустивши довгий чернечий рукав на голову першого яничара, мовив: "Називайтеся "йенi-черi". Хай буде ваше обличчя грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть нехай стане вашим щастям". Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан сам записався в першу орту [64], а всьому корпусовi дав герб - ложку, щоб нагадувала во?нам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему во?ни носили на вирiзцi високо? шапки над чолом. Ложка - символ наживи - сподобалася яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому варилась ?жа, став священним символом орти i дорiвнював прапору. Залишити котел у руках ворога вважалось найбiльшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Вiйськовi ранги теж запозичили з кухонного лексикона. Полковника орти називали чорбаджi?м - майстром велико? супницi, лейтенанти називались сакка-башами - водоносами. Апетити яничарiв зростали i згодом почали проявлятися не тiльки в емблемах i рангах. Яничари вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати ?х кастою, рiвною улемам [65]; щоб мати запоруку серед духовенства, закрiпили дев'яносто дев'яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати свою волю султанам. З казарм почали виходити яничари - сини Грецi?, Болгарi?, Грузi? й укра?нськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах, у високих з бiлого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувались в ряд для зустрiчi султана. Попереду першо? орти, до яко? повинен був пiдiйти Iбрагiм, стояв молодий чорбаджi-баша. Нафiса пiдвелася з бруку. - Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма. Сиди, сиди, - смикнув Хюсам дружину за фередже, - це командир орти, Алiм же зовсiм молодий. Заметушилися люди на вулицi, загомонiли, закричали - до яничарських казарм наближалася султанська процесiя. Iбрагiм зупинив коня бiля вишикувано? першо? орти. Hyp Алi пiд'?хав до чорбаджi-башi. Молодий полковник iз коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp Алi вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив цього гордопоставного гяура башею першо? орти. Тiльки такi, рiвнi силою i завзяттям, можуть бути справжнiми супротивниками сво?х хоробрих спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджi?вi випало особливе щастя: вiтати вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку. Hyp Алi кивнув головою. Чорбаджi?вi подали чашу, наповнену щербетом, i вiн, карбуючи крок, пiдiйшов до султана. Великий iз великих, султане над султанами! - промовив голосно. - Раби тво?, непереможне вiйсько яничар, хочуть зустрiтися з тобою в кра?нi золотого яблука - на Дону, Днiпрi i Вiслi! Iбрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив ?? вщерть золотими монетами i вигукнув до яничар: - Во?ни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте ?хню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною! Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив: - Хай кануть у серця во?нам слова великого Магомета Завойовника. Iбрагiм блимнув очима на Аззем-пашу. Вiн аж тепер зрозумiв, що вiзир глузу? з нього. Яничари вигукнули дружно: - Кизил ельмада герюшюрюз! [66] А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жiночий лемент: - Алiме, сину мiй! Стара жiнка проривалася через ланцюг субашiв, простягала руки, повторюючи: - Ти живий, Алiме, синочку мiй! Чорбаджi повернув голову на голос жiнки. Вiн упiзнав Нафiсу, густо побагровiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алi?вим. Бачив, як субашi волочать жiнку через вулицю, б'ючи й штовхаючи ??, i не зморгнув оком. На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Бiюк-сарая, минаючи двiр Айя-Софi?, де поруч iз тюрбе [67] султанiв виросла нова могила. Старий тюрбедар [68] читав уголос фатиху [69] за упокiй душi Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових шалях, що вкривали грiб, золотiв напис: "Тiльки бог вiчний". Наступного дня в годину прийому великий вiзир Аззем-паша зайшов у тронний зал повiдомити падишаха про стан державно? скарбницi. Iбрагiм сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, який гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою залу. Знав молодий султан, що ця людина ? нинi господарем iмперi?, i довго ще Аззем-паша вирiшуватиме державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так сказав шейхульiслам. Iбрагiм вдоволений був iз цього, адже вiн нi з чим не обiзнаний, але згадалися ?хиднi слова вiзира пiд час параду, i в душi несвiдомо наростав протест проти будь-яко? його пропозицi?. - Я повинен, - сказав Аззем-паша, - ознайомити тебе, о султане, з станом державно? скарбницi, яка держить цей трон. Довголiтня вiйна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило ?х. Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату... Iбрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати тягарем вiдповiдальностi на плечi. Йому ще хотiлося по-хлоп'ячому скрикнути: "Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити", та розумiв, що мусить щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чи?ми руками, чи?м розумом? Радили слухатись великого вiзира, але Iбрагiм не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайно? валiде, гидкого кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам'ятi на постатi Hyp Алi, який, мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом у рай, появився кiлька днiв тому у дверях двiрцево? тюрми. - Накажи покликати Hyp Алi, - сказав. - Вiн воював з Амуратом у Багдадi, йому ж i краще знати про во?ннi витрати. - Лiва рука, султане, не зна?, що робить права. Hyp Алi воював у Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари бились, щоправда, хоробро, проте надто велико? плати вимагають за кров. Про це добре зна? дефтер-дар i я - великий вiзир. Замбул, що стояв за порть?рою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага. - Я слухаю тебе, султане. Iбрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана. - Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? - запитав султан. - Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли згадати, що вона лилась невинно, не в боях, - в зачинених казармах на Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. I нi одного акче не заплачено нi за багдадську, нi за скутарську кров. Тво? во?ни чекають плати, султане, - закiнчив викличне яничар-ага. Iбрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум. Вiн зна?, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може ?х дати. Султана Мустафу вперше в iсторi? Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив платню яничарам. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали тако? ж, як i нинi, плати за кров - золотом. Не знайшовши нi алтина в порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофiчне впав. Тодi шiстдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувались. Яничари поперевертали на кухнях казани з пiлавом, забарабанили по них ложками, покидали тарiлки i вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю i виставити ?? на золотiй тацi перед брамою - ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничар, вони вдерлися до тронного залу i зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на дефтердара - то вiн розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнур на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах Османовим нащадкам. Не уник пiдступно? смертi, зрештою, владний приборкувач яничар Амурат IV. А вiн, Iбрагiм, ?х ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо: - По п'ятсот пiастрiв на орту... По п'ятсот! Обличчя Hyp Алi прояснiло - щедра була плата, i жахнувся Аззем-паша. Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима. РОЗДIЛ ШОСТИЙ В Туреччинi та на брамi кам'янiй Там сидiли два братчики молодi?. Один сперся на поруччя, задумався, Дрiбненькими слiзоньками умивався. Ой стiй же ти, милий брате, не журися, Яка красна Туреччина - подивися! Укра?нська народна пiсня Мiшки з грiшми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного - хто перший схопить мiшок, той отрима? десять пiастрiв у нагороду. Чорбаджi Алiм - чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обабiч i чекав, коли його заступник по казармi ода-баша подасть йому мiшок iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав ?? переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто: - Я вiддаю свою платню вам, хоробрi во?ни, щоб ви сьогоднi побенкетували на честь султана Iбрагiма. Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапля?ться раз на десяток рокiв одному з тисяч: вiн подав коронованому султановi чашу щербету. Йому тiльки двадцять п'ять рокiв, i вже чорбаджi, завтра з благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра - яничар-агою. I хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив трьома шляхами на Укра?ну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з Укра?ни - безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не надiючись нi на визволення, нi на викуп. I слава аллаху. Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо котла, з якого курилась пахуча каурма [70], вони ?ли i крадькома запивали вином; збоку на килимi за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино. Все, що минуло, здавалось йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для нього почина?ться нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття. Та все-таки вони були. Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi, обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж яко? струнчились двома рядами дерева, схожi на кипариси. У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою. - Де ти бродиш, козаче, до ночi? - сварила мама. Вона тулила до себе одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують... - Ось при?де батько з походу, поскаржуся йому. Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав Андрiй, що батько вою? з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же татарiв нiде не бачив, тому й не боявся ?х, хiба iнодi вночi, коли надворi гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, - звiдки могли взятися тi злi люди, що ?здять на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть його у високiй, мов лiс, травi? Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалась обрiю, - тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снувались мурашки страху. Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську череду, ?? вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому торбину, з яко? тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи, погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут - на степовiй волi. А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш усе, про що мрi?ться: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн сам - на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiва?ться на вiтрi. Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiка? гостроверха татарва, шабля свиснула в повiтрi - чах, чах! - летять поганi голови з плiч, а конi рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять... Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою мовою. Пустився втiкати - та це ж татари! - один вершник зiскочив з коня, схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався, заверещав, тодi йому заткали шматою рот i поскакали по безлюддi. Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя - не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто женеться козацька погоня. Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв'язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.