Татарин вiз Андрiйка в сво?му сiдлi,  шмагав  нагайкою  ясирних,  а  до
нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: "Якши джигiт, бiюк
бакшиш" [71].
   Страшнiше було на привалах. Дикi нога?  розв'язували  дiвчат,  жiнок  i
прилюдно гвалтували, немiчних i хворих вбивали - жах  добирався  до  серця
хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався
до нього.
   "Чому? - думав Андрiйко.  -  Чому  косоокий  нi  разу  не  вдарив  мене
нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi сво?му пановi? Он  лежить
чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав  у
нього дочку для соромно? втiхи, - i тепер мертвий. Не  допомiг  нiчого,  а
життя втратив. Був би сумирний - жив  би.  Б'?ться  дiвчина  в  риданнi  -
подвiйне зараз горе в не?: безчестя i сирiтство... Тож  ?диний  вихiд  для
невiльника - покора".
   Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз  батьком  женеться  за
татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку  силу  не  поборе,  нема?  козацьких
погонь - це вигадка нещасних для сво?? потiхи. Нема нiде того Трясила,  що
трусить кримською землею, - то мамина казка. ? тiльки татари, якi  панують
над усiм свiтом i роблять те, що ?м забагнеться. Треба  з  цим  змиритися,
iнакше - смерть.
   Скiльки днiв минуло - годi злiчити. Зупинилася валка перед п'ятигранною
вежею, що височiла над гнилою водою Сиваша. "Перекоп", -  сказали  бранцi.
Кiнець вiльних степiв,  ворота  до  вiчно?  неволi.  Буйнi  шовковi  трави
змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад  берегом,  наче
отари баранiв  у  полудневу  спеку;  на  каменях,  схожi  на  розбiйникiв,
чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина...
   I вже не залишилось в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько,
смiливий i хоробрий, вою? з ворогами,  -  це  теж  мамина  вигадка.  Нiхто
нiколи не займав цих мурiв, анi високого валу, що загородив перешийок  вiд
голубо? гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i  гнилою
рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома  зачиненими  брамами  та
жерлами гармат зупинила татарiв i бранцiв. Велика голова сови, висiчена  в
каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг,
i говорила до них розумними очима. "Така ваша доля".
   Андрiйко вдивився в очi нiчно? птахи: ?й дано бачити  свiт  тодi,  коли
його не бачать люди,  тому  зна?  вона  бiльше.  Люди  за  щось  борються,
страждають, гинуть, а  птаха  зна?,  що  все  те  даремно;  люди  на  щось
надiються, а птаха зна? - нема на що. I тому промовля? мовчки досвiдченими
очима: "Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля".
   Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надi? на порятунок. Бо нема
в людей власно? волi для здiйснення сво?х бажань. ? воля долi, i опиратись
?й безглуздо - вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi
пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знуща?ться здичавiла татарва.
   Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи
укра?нськi слова:
   - Як назвав тобi мама?
   Чорбаджi Алiм i нинi пам'ята?  те  дивне  iм'я,  що  було  колись  його
власним. - Андрiй, - вiдповiв.
   - Алiм будеш. Чула, Алiм!
   Косоокий наказав йому скупатися в  морi,  сам  виправ  сво?му  бранцевi
сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший  валки  загорланив  на
ясирних, щоб пiднiмалися.
   Засвистiли нагайки, почалося паювання.
   З брами, бiля яко? стояли на вартi зовсiм  не  подiбнi  до  вилицюватих
ординцiв молодi во?ни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось.
До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазя?н, поклонився  i  показав  рукою  на
сво?х бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув  на  нього  уваги,  пiдiйшов  до
крайньо?  ясирно?  групи,  потiм  до  друго?,  третьо?,  розводячи  окремо
чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились  об  мури  фортецi.  Та  не
зморгнула оком  камiнна  сова,  i  байдуже  дивилися  вартовi  яничари  на
розподiл ясиру.
   З кожно? групи турецький мубашир вiдраховував щоп'ятого, -  чоловiка  i
жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i  вiдводив  убiк.  А  коли
дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав:
   - Великий бакшиш для султана, ефендi. Мубашир заголив  хлопцевi  живiт,
потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин  усе
примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi,  заперечливо  хитав
головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп.
   Вiдбiр данини для султана тягнувся до передвечiр'я.  Андрiйко  опинився
серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до
свого хазя?на, та нога?ць знизав плечима i вимовив:
   - Кiсмет...
   Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй  без  тлумачення.  Доля.  Така
доля - i нiчого не вдi?ш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд
нього вселявся в душу спокiй.
   - Кiсмет... - прошепотiв чорбаджi Алiм. - Кiсмет! - крикнув,  стукнувши
чашею об долiвку.
   Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Во?ни бенкетували.  Алiм
налив ще раз повну чашу вина i вихилив.
   Галера з  ясиром,  вiдiбраним  для  султана,  наближалася  до  Босфору.
Мубашир вiз падишаховi данину вiд  татар:  степових  красунь  -  у  гарем,
добiрних чоловiкiв - до галер, i щонайцiннiший товар  -  хлопчикiв  -  для
яничарського оджака [72].
   Вижовклi вiд морсько? хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно
вдивлялися в крутi береги вузько? протоки.  Галера  увiйшла  в  лiйку  мiж
мисами Румелi i Анадолу. По обох боках на горбах,  порослих  кипарисами  i
кедрами,  розкинувся  чужий  край:  невеличкi  густi  села  з  мiнаретними
шпилями, форти, замки, башти, апельсиновi га?.
   Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина -  тут  з
ним поводились не гiрше.  Вiн  iз  цiкавiстю  приглядався  до  мальовничих
берегiв.  Згадував  розповiдi  батька  про  страшний  бусурманський  край,
забринiли в пам'ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку  неволю  -
все  те  нiяк  не  збiгалося  з  враженням  вiд  цього  свiту,  що  лежав,
зеленомiражний, над босфорськими водами. I де тi жорстокi  турки?  Мубашир
часто пiдходив до Андрiя,  говорив  до  нього  по-сво?му,  хлопець  швидко
схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити ?жу - Андрiй
був старшим вiд iнших хлопчикiв. Це призначення  старшим  було  для  нього
при?мним та й вигiдним: вiя отримував ласкаву усмiшку вiд турка  i  бiльшу
порцiю баялди.
   Галера причалила до берега у Золотому  Рогу.  По  обох  берегах  затоки
блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв  велике  мiсто.
Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй  уже  не  боявся
долi - забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах
усю дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний
мубашир.
   Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на верхню палубу.  Сюди
не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив  на  дощаний  помiст  i
враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро  сидiли
прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi  чоловiки,  роздягнутi  до
пояса. З-пiд шкiри  випинались  суглоби,  спини  списанi  синiми  пругами,
кайдани пови?дали зап'ястя до костей,  спаленi  гарячкою  очi  каторжникiв
дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:
   - О Укра?но... О дiти мо?!
   Засвистiла таволга, пробiг  ключник  мiж  рядами,  лупцюючи  направо  й
налiво, верещав, i вирвалась раптом нерiвна пiсня - здалося,  що  це  вiн,
ключник, примусив людей заспiвати:
   Плачуть, плачуть, козаченьки
   В турецькiй неволi...
   Таволга шмагала по  обличчях,  закипались  кривавi  басамани  на  голих
спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:
   Гей, земле проклята турецька,
   Вiро бусурменська,
   О розлуко ти християнська!
   Почувся  плач  дiтей.  Обличчя  доброго  ефендi  налилося  кров'ю,  вiн
прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях - тих, хто плакав.
   Андрiй здригався всiм тiлом при  кожному  свистi  пружно?  перекопсько?
лозини, суворi  вусатi  обличчя  гребцiв  нагадали  йому  козакiв-сусiдiв,
батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи,  стримуючи
плач. Знав, що вiд того, покотиться  чи  не  покотиться  по  його  обличчю
сльоза спiвчуття i  жалю,  залежатиме  його  доля  на  довгi  роки.  Треба
витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. I  ?хнi
сльози не допоможуть йому. ? кiсмет - доля. Вiд не?  все  залежить,  i  ?й
треба коритися.
   Розлючений мубашир пiдбiг  i  до  нього,  рука  в  розмаху  зупинилася.
Вимовив:
   - Добрий будеш яничар!
   Позаду завмирала пiсня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли  берегом
до ворiт султанського палацу.
   У дворi ?х вишикували в довгий ряд, i тодi вийшов  до  них  сивобородий
чоловiк - великий вiзир - у супроводi бiлих ?внухiв.
   ?внухи  розбiглись  уздовж  ряду,  приглядалися   до   облич   хлопцiв,
запитували iмена, принюхувалися, мов голоднi пси,  i  кидали  коротко:  "В
медресе", "на човни", "до  саду".  Хапали  за  руки,  групували  i  швидко
виводили за ворота.
   Пiдiйшла черга до Андрiя. Вiн видiлявся серед  хлопцiв  ростом,  мiцною
поставою, вражав характерно  закро?ний  нiс,  чорнi  широкi  брови.  ?внух
наблизив до нього безбороде  обличчя,  ?хидно  придивлявся  до  козацького
сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарi. Спитав:
   - А тебе як звати, каззак?
   Чекав погордливо? вiдповiдi вiд степового орляти, щоб потiм  помститися
страшним присудом: "До нiмих".
   Завагавшись на мить, Андрiй вiдповiв чiтко по-турецьки:
   - Я називаюся Алiм.
   ?внух здивовано звiв брови, задоволене хмикнув мубашир.
   - У сiм'ю на виховання, - кивнув великий вiзир.
   Вервечка картинок-спогадiв обiрвалася. Перед очима постала стара жiнка,
яка вчора проривалася крiзь ряди субашiв iз  зойком,  що  може  вихопитись
тiльки з грудей матерi: "Алiме, синочку мiй!"
   Нафiса... Алiм колись любив ??. Вiн був ще малий, потребував нiжностi i
мав ??. Алiм вдячний Нафiсi  -  вона  навчила  його  сво??  мови  i  вiри,
впровадила в нове життя, яким вiн живе  сьогоднi.  А  це  не  прийшло  так
легко.
   Алiм добре пам'ята? молитви, яких вчила рiдна мати. Вони були зрозумiлi
й милозвучнiшi, спочатку вiн потайки шепотiв  ?х  перед  сном.  Нафiса  не
лаяла за це, але щодня, свято переконана, що ?? вiра справедливiша,  вчила
його корана. Бачила, що хлопець довiря? ?й: ретельно молиться п'ять  разiв
на день, викону? мусульманськi обряди. Та не здогадувалась вона, не знала,
що дi?ться в душi юнака.
   Алiмовi потрiбнi були нова вiра i мова, вiн розумiв це.  Тому  перестав
молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут iнший бог, i
вiд цього бога вiн залежний? Проте весь час вiдчував  роздво?ння  в  душi:
двох богiв вiн зна?, i обидва чужi.  Той,  християнський,  тепер  над  ним
невладний, тож нема? потреби звiряти йому свою душу. А мусульманський  бог
зовсiм чужий. Однак вiн ?, керу? людським життям на  цiй  землi,  де  Алiм
живе, i з цим богом треба  рахуватися.  Треба  коритися  йому,  як  колись
мубашировi на галерi. Та разом  з  таким  прийняттям  ново?  вiри  зникали
святощi з душi хлопця. Все в цьому свiтi  пiдпорядковано  користi,  тож  i
вiн, Алiм, мусить якось скористатися  з  життя.  Хюсам  заробля?  на  хлiб
ювелiрними виробами, колишнiй батькiв сусiд на Укра?нi  -  ралом,  йому  ж
необхiдно погодитись з новою вiрою, щоб мiг колись жити  з  меча.  Все  це
просто i зрозумiло. А тому мусульманський  бог  потрiбен  йому  настiльки,
наскiльки вимага? цього меч, мова - теж, материнська любов Нафiси - також.
Тепер меч уже ?. Тож хай не сердиться Нафiса. ?? любов стала нинi такою  ж
непотрiбною, як колись добрий християнський бог. А мова й вiра  -  ста?  в
пригодi.
   Алiм швидко сприймав науку Хюсама i Нафiси,  все  рiдше  снився  рiдний
степ, а потiм i зовсiм забувся, як забуваються речi, без яких легко  можна
обiйтися.
   Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв iнодi  називати
його козаком, та морщився вiд цього слова Алiм, усе здавалося йому, що мiж
ним i родовитими мусульманами вмисне роблять якусь рiзницю, що звучить  це
наймення погiрдливо. Глуха ненависть до Приднiпровського краю засiвалася в
серце, адже саме через ту землю, де народився,  не  може  вiн  дорiвнятися
новим спiввiтчизникам,  хоч  зна?  коран  не  гiрше  за  них  i  знаменито
розмовля? по-турецьки.
   Нафiсу називав мамою, та прийшов час, коли поняття "мама"  стало  таким
же тягарем, як колись сни про степ. Алiма взяли  на  вiйськовий  вишкiл  в
яничарськi орти. Заплакана Нафiса провела юнака  до  само?  казарми  i  на
прощання почепила йому на шию  амулет.  Цей  срiбний  ромбик  iз  зерниною
мигдалю всерединi любовно вирiзьбив  Хюсам.  На  очах  у  яничарiв  Нафiса
обняла Алiма,  поцiлувала  i  тихо  заплакала.  I  тут  пролунав  регiт  -
глузливий, злий.
   Розчервонiлий вiд сорому хлопець вбiг до казарми,  яничари  смикали  за
амулет, шарпали поли кафтана i, замiсть шаблi, дали йому виточену з дерева
ляльку
   Цiлу нiч простогнав юнак на сво?му лежаку  -  осмiяний,  принижений,  а
вдосвiта тихо пiднявся, зiрвав iз ши? амулет i викинув його у вiдхожу яму.
   Алiм швидко змив iз себе ганьбу Нафiсиного поцiлунку. Вiн добре стрiляв
iз лука, з яничарки [73] i пищалi [74], обганяв сво?х однолiткiв у шалених
перегонах на Ат-мейданi. Слухняно виконував  накази,  бо  непокiрних  били
палицями в п'яти; ретельно вивчав вiйськову справу, бо бездарних  посилали
в цех м'яти шкури. Рiс мовчазним, бо знав, що в того життя довге,  в  кого
язик  короткий:  вночi  бiля  кожного   п'ятого   учня   лежав   ?внух   i
пiдслуховував,  хто,  про  що  i  якою  мовою  перешiпту?ться,  щоб  потiм
вiльнодумцiв покарати голодом.
   Алiм прагнув стати во?ном. Чекав з  нетерпiнням  того  дня,  коли  його
назовуть яничаром i запишуть в орту
   Минуло кiлька рокiв, поки цей день настав.  На  площi  перед  казармами
вивiсили криваво-червоне полотнище з срiбним пiвмiсяцем  i  кривим  мечем.
Весь  стамбульський  булук  [75]  вивели  на  майдан   Навпроти   яничарiв
вишикували аджем-огланiв.[76] Iмам прочитав молитву виголосив проповiдь:
   - Ви  гвардiя  султана.  Ви  охорона  iмперi?.  Будьте  гiдними  звання
йенi-черi i не забувайте, що найлютiшi вашi вороги -  болгарськi  гайдуки,
сербськi ускоки, грецькi клефти i укра?нськи козаки.
   Високий чорновусий Алiм стояв на  правому  фланзi  Вiн  нинi,  нарештi,
отримав яничарськi регалi? - це означало, що йому повнiстю  довiряють.  Та
останн? слово iмама непри?мно шпигонуло в серце - здалося,  що  на  нього,
саме на нього зиркнули сотнi очей. Повiв  головою  налiво  i  заспоко?вся:
аджем-оглани дивилися на яничара-агу, який пiдходив до ?хнiх рядiв
   I тут почувся злобний шепiт ззаду, мабуть, адресований сердаровi  [77],
та спалахнули рум'янцями смаглявi щоки Алiма...
   - Байда...
   Це хтось iз ляхiв. Iм'ям Байди Вишневецького,  що  загинув,  пiдвiшений
гаком на мурi фортецi Едiкуле, ображали польськi яничари  укра?нських.  Це
була найтяжча образа. Алiм стиснув ефес шаблi i насилу стримався,  щоб  не
освятити ?? кров'ю.
   - Байда...  -  повторив  чорбаджi  Алiм,  i  тодi  спалахнула  в  мозку
найстрашнiша згадка. Вiн випив ще одну  чашу  вина,  щоб  залити,  втопити
небажаний спогад,  але  безголова  постать  у  закривавленому  фередже  не
вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно  у  снах.  Вiд  цi??
примари хотiлося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як
зблiд ?хнiй чорбаджi-баша. Алiм напружив сили i глянув на привид  упритул.
А тодi вiдчув, що бiльше його не бо?ться. Вчора  трапилася  в  його  життi
подiя, яка виправдовувала, видно, непростимий грiх, i цей привид  з'явився
тепер  не  для  докорiв,  а  для  утвердження  Алiмово?  влади,   сили   i
жорстокостi. Бо вiднинi цi якостi, а не жалюгiднi муки сумлiння, вестимуть
його в життi.
   То сталося в Багдадi Рано-вранцi Амурат, вислухавши вiд  меддаха  Омара
зловiсне тлумачення сну, очманiв. Та замiсть стяти  вiщуновi  голову,  вiн
наказав штурмувати стiни мiста i сам кинувся в бiй.
   Алiм мiж першими видряпався на мур. Чи то повела його  жадоба  битви  i
слави, чи то з персами хотiв звести рахунки - але за  що?  А  може,  гнали
його до бою пильнi очi чаушлара [78], що гасав позаду орти на  фарбованому
конi i приглядався, як б'ються во?ни,  щоб  потiм  доповiсти  яничару-азi.
Добираючись по  драбинi  до  гребеня  муру,  звiдки  вже  котилися  додолу
безголовi яничари, Алiм ще раз оглянувся: так, чау-шлар не зводить саме  з
нього погляду. I тiльки з нього. А в тому поглядi - старе недовiр'я, а той
погляд мовчки вимовля? найогиднiше  слово:  "Козак,  козак,  козак!"  Алiм
вiдчув тепер гострiше, нiж будь-коли, як вiн  ненавидить  те  плем'я,  яке
його породило! "Козак", - говорив Хюсам, милуючись вродою юнака;  "козак",
- дражнили його в сварках товаришi; "козак"! - гримав на нього iмам,  коли
Алiм збивався на якiйсь сурi корана. Це  слово  iнодi  доводило  юнака  до
сказу.
   А чаушлар ось стежить за ним пронизливими очима, бо не  вiрить  у  його
щиру ненависть! То йди, скачи на фарбованому конi i поглянь, як Алiм  вою?
за найсправедливiшу вiру безбатченкiв.
   Вiн видряпався на мур i оскаженiло кинувся на противникiв. То козаки чи
перси? А, все одно!
   "Дивися,  чаушларе,  пильно  дивись  i  оцiни  ж  нарештi   справжнього
яничара!"
   Наглядач на зеленому конi  помiтив  його  старання.  Вiн  прискакав  до
яничара-аги i показав на  Алiма  булавою.  А  коли  перське  вiйсько  було
розбите i курiли ру?ни Багдада, коли яничари розбивали пiдвали i  виносили
скарби, ?жу i напо?, Hyp Алi покликав до себе Алiма i сказав:
   - Ти хоробрий во?н, i я хочу призначити тебе на мiсце загиблого  в  бою
чорбаджiя першо? султансько? орти. Та щоб тобi назавжди повiрили, що ти до
кiнця вiдданий iсламу i його величностi  падишаху,  мусиш...  Сюди  ??!  -
махнув рукою, i збро?носцi привели перед Алiма молоду жiнку  з  розпущеним
русим  волоссям  у  бiлому  фередже.  -  Це  наложниця  гарему   шахського
сановника. Вона родом iз  того  поганого  краю,  що  плодить  розбiйникiв,
грабiжникiв нашо? священно? землi. Ця козачка зарiзала нинi двох яничарiв,
якi хотiли зблизитися з нею. Ти мусиш ?? скарати.
   Алiм ще не вбивав жiнок, а ця, на диво, нагадувала ту, яку колись, у тi
малопам'ятнi часи, називав мамою. Рука з ятаганом опустилась, i почув Алiм
мову, яку - о прокляття! - ще пам'ятав:
   - Козаче, соколе,  -  промовила  тихо  дiвчина.  -  Менi,  орлицi,  теж
обрiзали крила, як i тобi. Але  в  мене  ще  залишилися  руки,  i  я  ними
викупила ганьбу. Чей i тобi не пiзно. Зрубай голову хоч одному вороговi, i
бог, i люди простять тобi.
   Вiйнуло вiд цих слiв запахом скошеного степу, гiрким полином, вечiрньою
м'ятою, щебетом жайворонка над весняною  рiллею,  а  в  синьому  небi  два
вершники помчалися за татарвою... Нахлинуло це так раптово, що -  мить,  i
вiн втратив би все. Та дiвчина, побачивши вагання яничара,  пiдступила  до
нього i мовила голосно, твердо, люто:
   - Твiй предок Байда три днi на гаку висiв i  не  зрадив,  а  ти  бо?шся
смертi, що станеться в один мент? Три днi...
   Не доказала. Свиснув  ятаган,  покотилася  дiвоча  голова.  Тiло  впало
Алiмовi до нiг, кров бризнула на шаровари.
   - Вiтаю тебе, чорбаджi-баша, - почув Алiм голос Hyp Алi, та не  побачив
сердара за червоною каламуттю, що залила очi.
   Вона приходила до нього вночi i говорила завжди:
   "Козаче, соколе..." Цi слова вже не навiвали запаху скошеного степу,  а
тiльки лють на докори сумлiння, яких не смi? бути в  чорбаджiя.  I  за  що
докори? За той дитячий короткий сон, який давно розвiявся, який тепер став
зовсiм зайвим?
   Яничари бенкетували.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Перше, нiж увiйти, подумай, як вийдеш.
   Схiдна приказка

   За Карантинною Слободою тягнеться вниз до моря захiдне передмiстя Кафи.
Весною, коли перепадають дощi, тут буяють бур'яни  i  полин,  влiтку  вони
збиваються в клоччя i тлiють на вiтрах; трiщать без угаву цикади i  лiниво
визирають iз трiщин голоднi ящiрки.
   Димове повiтря тремтить над вигорiлим побережжям, а сонце вже  хилиться
з  полудня  i  не  так  пражить.  З  низьких  мазанок  вибiгають  голомозi
татарчуки,  збiгаються  до  моря,  кидають  у  воду   галькою,   верещать,
тлумляться. Нараз зупиняються враженi, зчудованi. Над  бухтою  пiд  кручею
сто?ть на каменi шпичкувата дiвчинка: вiтер розгонить  ??  довге  хвилясте
волосся, лопотить малиновим сарафаном, а вона вдивля?ться в голубi озерця,
що розкидалися по морськiй гладiнi, i не чу? гамору хлопчакiв.  Срiблястий
пруг потягнувся за байдаком - ось вiн  зника?  за  горизонтом,  далеко,  в
порту, стоять величнi галери, схожi на казкових гiгантських лебедiв,  тихо
диха? море, ледь торкаючись хвилею пiднiжжя каменя.
   Хлопцi знають усiх мешканцiв передмiстя - вiд найстарiшого  до  малого,
всiх турецьких дервiшiв з такi?, навiть  поважних  ходж  iз  Слободи,  але
звiдки взялась ця дiвчинка  з  чорним  волоссям  i  з  брунатним  чарiвним
личком?
   - Ти хто?
   Вона незворушно дивиться поверх ?хнiх голiв. Чи не бачить?
   - Хто ти така?
   - Я - Мальва, - вiдповiда? спокiйно дiвчинка, замрiянi очi  опускаються
на поголенi голови татарчукiв i виливають синяву, нiби вони зачерпнули  ??
тiльки що з моря i щедро морю вiддають.
   Бешкетники торопiють, вони не знають, що сказати, - тако? дiвчини нiхто
нiколи ще не бачив на цьому передмiстi. Та хто ж вона?
   - Ти звiдки? - знову спитали, та вже без хлоп'ячого нахабства.
   Дiвчинка розвела  руками,  зiрвала  бiлу  квiтку  клема-тису,  що  звис
гадючкою по скелi, i кинула ?м униз.
   - Не знаю! - гукнула, пострибала кiзкою по приступках скелi i  за  мить
опинилася на верху, а потiм зникла, наче й не було ?? тут нiколи.
   - Гурiя .. - прошепотiли хлопцi в побожному страху.
   Марiя чекала на дочку перед брамою такi?, нетерпляче  виглядаючи.  Вона
тiльки-но зварила вечерю для монахiв, зараз оголосять передвечiрнiй намаз,
i знову Мурах-баба гнiватиметься, що дитина не вчиться  впору  ставати  до
молитви. Обплутав ?? дервiш, наче павук комаху, i вирватись уже несила.
   У той вечiр, коли вони обидвi, побитi, зляканi й голоднi, повернулися в
монастир, Мурах-баба повiв ?х у передсiння кухнi й викинув  ?м  дервiшськi
недо?дки. Марiя не торкнулася  до  ?жi,  дитина  ж  вилизувала  миски,  як
собача, i забила Марiя в розпуцi головою об кам'яну долiвку.
   Мурах-баба вийшов у сiни, пiдвiв ?й босою ногою голову. ^.
   - Якщо аллах захоче що-небудь дати, - сказав, - то вiн не пита?, чий ти
син чи дочка. Але тiльки шукачi знаходять щедрого бога. Тож  слухай  мене,
Марiям. Тобi пощастило, що сьогоднi зустрiла мене, божого чоловiка,  слугу
блискучо? Порти. Iнакше здохла б  мiж  цими  шолудивими  татарами,  якi  ?
пилюкою нiг османiв. Я дам тобi науку i хлiб, тво?й  дочцi  знайду  колись
багатого жениха, i ти будеш купатися в розкошах, якi  нiколи  й  не  могли
приснитися в поганому тво?му краю. Але  мусиш  бути  покiрною  й  сповняти
заповiт Магомета-пророка: третину доби спати, третину  працювати,  третину
молитися богу. Молитимешся в такi?, працювати на кухнi, а спати зi мною.
   Марiя схопилася, огида та обурення спалахнули в очах. Мальва вилизувала
миску i просила ще.
   Мурах-баба випередив Марiю.
   - У людини дво? вух, а язик один Два рази вислухай, а один раз  говори.
Якщо тобi не до вподоби моя добрiсть, то я тебе вiдпущу нинi, але  дервiшi
нашого такi?, якi панують над душами татар Кафи, не дозволять тобi  навiть
жебрати в мiстi. А у степу голод. До осiннiх дощiв ти й води не  нап'?шся,
хiба що з солончакiв. Тепер ти вислухала  мене  два  рази,  я  жду  однi??
вiдповiдi.
   Марiя вже мiсяць живе в Мураха-баби на подвiр'?  монастиря.  Двi  третi
Магометового заповiту сповнювала: варила монахам  ?сти  i  вчилася  божого
закону Вiд третьо? повинностi викручу?ться. Сказала,  що  зможе  лягти  iз
святим отцем аж тодi, коли вiдчу? себе справжньою мусульманкою. Мурах-баба
бачить ?? хитрощi i ста? щораз настирливiшим, жах морозить Марiю  на  саму
згадку про те, та не зна?, що ма? подiяти далi.
   А  Мальва  розцвiла.  Там,  у  хазя?на-татарина,  рiдко  виходила  з-за
килимного верстата, нидiла, жовкла, а тут ?й привiлля. Нiхто  не  примушу?
працювати - гуляй по горах i над морем, тiльки на  молитву  приходь  i  на
вечiрню науку.
   Вдивлялася в бiк моря, неспокiй уже судомив  груди,  та  ось  мелькнула
малинова спiдничка, збiгла на вулицю дiвчинка з жовтими квiтами в руцi.
   - Що це за квiти, мамо?
   - Мальви, дитино.
   - Мальви? Ха-ха! Таж то я - Мальва.
   - I ти...
   В цю мить закричали муедзини на мiнаретах мiських  мечетей,  оглянулася
Марiя  -  у  дворi  вже  стояв  Мурах-баба,  простягнувши  руки  на  схiд.
Простелила  намазлик,  i  вклякнули  обидвi  тут  же,  на  вулицi.  Мальва
молилася,  вона  вже  напам'ять  знала  сури  корана,  Марiя  дивилася  на
скопиченi бурде? по той бiк вулицi. Хлiви поприлипали  до  хат,  розваленi
кам'янi тини нагадували пожарища, городи не чепурилися квiтами -  нi,  нi,
хоч тисячу разiв топчи хрест, нiколи до цi?? чужини не звикнеш.
   - Вирвуся звiдси, - шепотiли Марi?нi губи замiсть  фатихи.  -  Вирвусь,
хоч ти, мiй боже, не хочеш цього. Мушу пересадити свою квiточку  на  рiдну
землицю. За будь-яку цiну. А тодi карай мене за грiхи i за зраду
   Закiнчилась молитва.  Мурах-баба  покликав  Марiю  i  Мальву  до  сво??
хатини. Вiн скинув повстяну  шапку  з  зеленою  облямiвкою,  папучi,  сiв,
по-турецьки пiдiгнувши ноги, показав рукою на  мiндер,  де  завжди  сiдали
Марiя з Мальвою.
   - Во iм'я бога милосердного, милостивого, - почав Мурах-баба  незмiнним
бесмеле [79]. - Обiцяв аллах вiруючим сади,  де  внизу  течуть  рiки,  для
вiчно? втiхи, i благi житла у садах вiчностi. Я  щасливий,  дiти  мо?,  бо
спрямовую вас на шлях iстини. - Вiн пильно глянув на Марiю, яка, опустивши
на груди голову, блукала думками далеко вiд божо? науки. -  Сказав  аллах:
"Поклоняйтеся менi, всi до нас вернуться". Нинi я хочу розповiсти вам...
   - Про Кара-куру, ти ж обiцяв, баба,  -  попросила  Мальва,  ??  знудило
щоденне заучування корана арабською мовою, яко? не розумiла.
   Дервiш невдоволено поморщився.
   - Про злих демонiв не годиться розповiдати пiд  нiч,  дочко,  та  ще  й
людям, якi не знають усiх правд вiри. Тi злi? джини завжди навколо нас, та
страшнi вони тiльки тим, хто не вбере в свою плоть i кров найправдивiшу  й
найсправедливiшу вiру Магомета.
   Не виходячи з задуми, сказала Марiя до себе само?:
   - Кожна жаба сво? болото хвалить... Ляхи це саме кажуть про  католицьку
вiру, жиди про талмуд.
   Дервiш почув глузливий тон у словах Марi?,  цiла  злива  настанов  мала
зiрватися  з  його  язика,  та  Марiя  випередила.  Пiдвела  голову;  губи
презирливо стиснутi, погляд зневажливий - Мурах-баба  ще  не  бачив  Марiю
такою?
   - Хiба можеш ти знати, монаше, що ? на свiтi найсправедливiше? Ти, який
так ревно держишся сво?? вiри тiльки тому, що  да?  вона  тобi  владу  над
людьми, доволi ?жi i жiнок?
   - Хай вiзьме вiтер з твого рота цi поганi  слова,  Марiям,  -  прошипiв
дервiш, але далi вiв спокiйно; - Тi, якi вважають наше вчення  ложним,  не
увiйдуть  у  ворота  раю,  як  верблюд  у  вухо  голки.   Наука   Магомета
найсправедливiша й найправдивiша тому, що  вона  остання.  Адже  коран  не
заперечу? Моисея, коран визна? божественне походження  Христа,  але  ж  що
вартi цi пророки перед розумом Магомета, якщо  вони  давали  поради  людям
лише на нинiшнiй день, а на завтрашнiй не могли нiчого обiцяти, крiм  раю,
якого i уявити добре не могли. Мойсей упав на  межi  ханаансько?  землi  i
зневiрився в ?говi, Христа розiп'яли самi ж гебре? за те, що вiн звелiв ?м
поклонитись iдолам, Магомет же сказав: "Коли всi  народи  приймуть  iслам,
тодi появиться божий посланник Махдi, який зробить  усiх  людей  рiвними".
Нинi бiльше, нiж половина свiту визнали нашу вiру, i недалекий  час,  коли
зрiвняються всi - вiд  шейхульiслама  до  моакiта  [80],  вiд  султана  до
цехового ремiсника.
   - Ну, ну... - зiтхнула Марiя. - Та поки що ? ситi i голоднi, хазя?ни  i
раби. Твiй Махдi, певне, ще й не зачинався.
   Коли слуха?те коран, то мовчiть,  може,  будете  помилуванi,  -  пiднiс
голос Мурах-баба Сказав же архангел Гаври?л Магометов! на  горi  Хирi  "Ти
останнiй пророк, i в тому, що ти скажеш, нiхто не  зможе  сумнiватися.  Ти
вiзьмеш iз наук дотеперiшнiх пророкiв ?дину  сутнiсть  -  ?днiсть  бога  i
проповiдуватимеш божi думки, якi  тобi  ?диному  доступнi"  Як  можеш  ти,
земний черв'як, мати сумнiви? З уст пророка  записали  коран  його  халiфи
Абу-бекр, Осман, Омар i Алi, i в ньому ти знайдеш вiдповiдi на всi питання
життя На кожний вчинок пояснення i виправдання, якщо тiльки вiн не шкодить
династi? Османiв, якiй випало нести у свiт правдиву вiру Лише вмiй  читати
коран, лише бережи його  вiд  лжетлумачення,  як  це  роблять  перси-шi?ти
вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за iслам  мечем,  i  це
його найсвятiша заповiдь. Сказано ж у сорок сьомiй сурi:  "Коли  зустрiнеш
такого, що не вiру?, вдар його мечем по ши?".
   Мальва спала, так i не дочекавшись казок про вурдалакiв [81], джинiв, а
Марiя слухала, i ?й ставало моторошно вiд проповiдi дервiша.
   "А що, коли це все правда? Та невже мусульманська вiра ма? стати ?диною
у свiтi? I розiлл?ться страшна чума по всiх краях, i  всi  народи  стануть
схожими  на  туркiв...  I  не  буде  пiсень,  не  буде.  казок,  не  стане
купальських вогнiв, вертепiв пiд рiздво,  волi!  Нiхто  нiчого  не  матиме
свого... Ляхи розiп'яли Укра?ну за схизматську вiру, теж навертаючи  людей
на свою, праведну. Брехня,  за  хлiб  ??  розпинають.  Турки  заграбастали
пiвсвiту - за вiру? Нi, за наживу. А бог  один  над  усiма  -  ?диний  вiн
справедливий i вiчний. I вiн не дасть торгувати  собою.  Прийде  час  -  i
терплячий  господь  не  витерпить  бiльше  олжi,  крикне  вiн  мiняйлам  i
лихварям:
   - Годi!"
   Це скрикнула сама Марiя i  затулила  уста.  Хитнулося  полум'я  свiчки,
схопився Мурах-баба, закричав
   - Гяурко! Вiдступникiв у нас  карають  не  божою  карою,  а  земною,  i
покарана ти будеш...
   - Не лякай, - пiдвелася Марiя, хустка сповзла на шию, дервiш  аж  тепер
побачив, що ця жiнка зовсiм сива. Я живу  так,  як  велить  твiй  бог,  бо
виходу iншого не маю. Тож карати мене нема за що А думати не заборониш.  I
нiхто не може заборонити думати людям нi ти, нi мулла, нi твiй Магомет  Ти
говорив, що й перси  вороги  iсламу  Та  якi  ж  вони  вороги,  коли  самi
мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашо? вiри. Тож  не  в
боговi справа, вам, туркам, болить, що не весь ще свiт опинився пiд  вашим
башмаком. I тому ви, крiм шаблi, взяли за зброю ще й коран. I оруду?те ним
так, як це вам вигiдно, бо ви сильнi.  Але  сила  ваша  не  вiчна.  Людина
мiцна, поки молода, а потiм слабне, хирi? i вмира?. А коли не вмiла жити з
сусiдами по-людськи замолоду, то сусiди на старiсть  ?й  не  допоможуть  i
навiть за домовиною не пiдуть!
   Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку,  яка,  здавалась,
зараз пiдступить i вчепиться руками в його  горло.  Вiн  не  чекав  такого
вибуху  слiв  вiд  зламано?  горем  Марi?,  яко?сь  хлопки  з-над  Днiпра.
Вiдступив, бо ще не зустрiчав розумно? жiнки,  позадкував,  бо  ж  розумна
жiнка може бути й вiдьмою.
   - Ти хто така... хто така? - пролепетав.
   - Полковничиха я! Жiнка полковника Самiйла,  який  душив  вас  димом  у
Скутарi. Гетьмани гостювали в мене в хатi, державнi ради радили при  менi,
а ти... ти хочеш, щоб я з тобою, брудним i юродивим, лягла у лiжко? Тьху!
   I вiдразу обм'якла. Впала на мiндер i захлипала  над  сплячою  Мальвою.
Голос дервiша прозвучав кволо, але погрозливо:
   -  Кажуть  правовiрнi:  "Доброму  коневi  збiльшувати  порцiю   ячменю,
поганому - канчукiв".
   - Вiд ячменю я вiдвикла, до канчукiв  не  звикати,  -  зiтхнула  Марiя,
взяла на руки дитину i пiшла, похитуючись, у свiй чардак [82].
   ...Прокинулась вранцi з терпким передчуттям бiди.  Мураха-баби  вже  не
було в домi, помислила, чи не задумав дервiш чого-небудь  поганого.  Тяжко
пошкодувала за сво? вчорашнi слова, бо що з того, що сказала правду в очi?
Чей  же  не  переконала  його,  а  собi,  певно,   нашкодила.   Мурах-баба
помститься.
   Зварила обiд  на  кухнi,  i  тодi,  коли  дервiшi  подались  на  обiдню
молитву-зухр, Марiя, заховавши пiд кафтан сво? i Мальвинi речi, вислизнула
з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вiрило серце, що  мусить  нинi
зустрiти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди ?, не всi ж звiрi.
   В провулку бiля Кругло?  башти  побачила  старого  чоловiка  з  довгою,
сивою, як  у  бiблейського  Саваофа,  бородою,  в  бiлiй  чалмi  i  сiрому
арабському бурнусi Вiн не вклякнув  на  землю,  коли  муедзини  прокричали
зухр, а тiльки звiв обличчя до неба, i здалося Марi?, що ця людина  бачить
бога. Отого бога, яким торгують всi на свiтi, не знаючи його,  того  бога,
який ? найсправжнiсiнькою правдою, вiчно зневаженою i безсмертною.  З  нею
вiн зараз розмовля? вiч-на-вiч, радиться, пита?.
   - Допоможи, святий чоловiче, - почув меддах  Омар  шепiт,  i  його  очi
опустилися. Бiля стiп клячала жiнка з дитиною.  -  Той,  хто  вмi?  бачити
бога, мусить знати стежку до мо?? долi, яко? я не можу вiдшукати.
   - Встань, дочко, - мовив Омар. - Я не святий. Я лише встиг довго пожити
на землi. Сходив усi  мусульманськi  кра?,  звiдав  кожне  село  i  мiсто,
шукаючи правди не в законах, а в людях. I збагнув  одну  правду  -  правду
людських страждань. Це ?дине, що не ? фальшивим нинi  пiд  сонцем.  Що  тi
страждання породять - не знаю, - мовчать  боги.  Та  якщо  колись  настане
щастя на землi, то скажуть мудрецi: "Його  породило  безмежне  горе".  Яке
лихо спiткало тебе, жiнко?
   - Я родом iз безталанно? Укра?ни. Рабинею була  в  Криму  два  роки,  а
тепер пропадаю на голоднiй  волi.  Вiри  сво??  вiдреклась,  хрест  святий
потоптала, та цього мало. Щоб животiти, треба топтати ще  й  свою  душу  i
тiло кожного дня, а це понад мо? сили. Я живу в дервiшiв у  монастирi,  та
вертатися туди вже не можу. Порадь менi, куди маю дiтися, щоб  хоч  дитину
врятувати вiд смертi?
   - Твiй злий демон водив тебе помiж лихих людей. Iди геть вiд них. Аллах
вклав у людську подобу добро i зло, безбожнiсть i богобоязливiсть  i  веде
людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть  шляхом  добра.  Хай
бог ощасливить тебе у сво?х шуканнях i допоможе тобi знайти  свiт  правди.
Шукай його не серед багатих, не серед святенникiв-неробiв, а мiж тими, якi
знають цiну зернинi проса. I нi за що не плати сво?ю вiрою i совiстю.  Бог
?диний для всiх народiв, i прийма? вiн молитви з рiзних храмiв  i  рiзними
мовами, аби тiльки вони були щирими, аби тiльки до них не  дiткнувся  бруд
користолюбства. Покинь Кафу - цей  содом  продажностi  i  нечистi,  покинь
швидше, поки погань не прилипла до незаймано? душi тво?? дитини. Iди i  не
повертайся бiльше до  тих,  хто  молиться  шайтановi  словами  фатихи.  За
Бахчисара?м  ?  християнське  село  Мангуш,   може,   там   знайдеш   собi
пристановисько.
   Цiлющим бальзамом  лились  слова  мудреця  на  розтерзану  душу  Марi?.
Прояснiв сутужний темний свiт: ? ж таки добрi люди на цiй страшнiй  землi,
а якщо вони ?, то нема неминучостi загибелi. В темницi,  де  дотепер  жила
Марiя, вiдчинилось раптом вiконце, i  жмут  свiтла  розлився  по  холодних
стiнах золотими озерцями надi?.
   Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення i в сам обiд,
коли  найдужче  пекло  сонце,  квапилася  з  Мальвою  колючим  степом   по
бахчисарайськiй дорозi.
   Гори залишилися позаду. Вони  ще  манили  до  себе  прохолодою  дубових
лiсiв, та попереду стелився на?жений злий степ, i треба буде його здолати.
Вiн вигорiв дотла i був неозiрний,  мов  пустеля;  чорнiла  курна  дорога,
витоптана возами, копитами й ногами, - хто ?? проклав? Валки  невiльникiв,
сама Марiя прокладала ?? два роки тому до рабства. Виведе вона ?? тепер на
волю чи замучить, жорстока, спрагою i  голодом?  Хто  зустрiнеться  ?й  на
цьому шляху - розбiйники,  ясир  чи,  може,  чабани,  якi  напоять  Мальву
молоком? Марiя ма? чим заплатити. В такi? заходили калiки,  хворi  просити
зцiлення в монахiв, вони залишали в монастирi овець i кiз, а ?й,  кухарцi,
перепадало якесь акче  -  мусульмани  завжди  дарують  милостиню,  бо  так
заповiдав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожнi бе? випускають
пташок iз клiток на волю, людей же нi, не залишив чомусь  такого  заповiту
пророк.
   У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв  Марiю  на
бездорiжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися  крiзь  м'якi  папучi,
плакала Мальва i канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так i  не
могла допитатися в мами, чому вони залишили монастир.
   Зрiдка подибувалися рiчки, вони ледь струменiли по слизьких камiннях  i
теж задихалися вiд спеки, та все ж на берегах зеленiла трава,  можна  було
тут помитися, перепочити i з'?сти шматок хлiба.
   Ночували в степу. Харчiв трохи прихопила з собою, голод поки що не гнав
до  аулiв,  та  знала  Марiя,  що   невдовзi   доведеться   йти   жебрати,
признаватися, хто вони, i наражатися, що якийсь  ретельний  кет-худа  [83]
поверне ?х iз ногайцями назад у Кафу Як i чим доведе, що вона вiдпущена?
   Три днi не зустрiчався нiхто по дорозi - наче вимерла  кримська  земля.
Тiльки сипи-орли сидiли на каменях, хижо витягнувши довгi  ши?.  Очiкували
валок iз Карасубазара, пiсля яких ? завжди чим поживитися -  недо?дками  i
людським трупом.
   Ставало чимраз тяжче i страшнiше:  запаси  ?жi  закiнчилися,  подерлося
благе взуття. Треба було вибирати: або йти  на  риск  у  села,  або  стати
поживою стерв'ятникам. На четвертий день  -  Марiя  вже  несла  Мальву  за
спиною, пiдв'язавши ?? хусткою, мала зовсiм обезсилiла  -  почулося  овече
блеяння, з пiвночi над степом котилася курява. Марiя вдивилася в розпечене
повiтря, що тремтiло над жовтим стеблинням ковили: на  обрi?  заворушилася
кора землi, наче враз закипiла вiд нестерпно? спеки. Позаду  отари  маячiв
вершник, за ним повiльно рухалася крита кантара, запряжена волами.
   - Мамо, бачиш, - марила Мальва, тремтiла, билася, скрикувала в мами  на
руках, - скаче на конi ка?ш-башак [84], в нього роги на головi i,  замiсть
нiг, козлячi копита.
   - Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловiк,  вiн  дасть  тобi
молока.
   - Мамо, я нинi не молилася. Он бiжать по полю злi джини, то не  овечки,
мамо, то оджу[85]! Вони по мене йдуть, бо я сьогоднi не молилася.
   До подорожнiх прискакав на  легкому  румаку  хлопчик-татарин  у  сiрому
доломанi, в кудлатiй баранячiй шапцi.
   - Сабаних хайр олсун! [86] - гукнув iз сiдла, до якого  нiби  прирiс  i
тiльки мiг нагнутися, щоб  приглянутися  до  людей,  якi  чогось  блукають
безлюдним степом. - Хто ви такi i куди йдете?
   На сухому лицi юного  чабана,  в  його  глибоких  палаючих  очах  Марiя
впiзнала риси тих самих диких ординцiв, що гнали ??  з  Укра?ни  до  Кафи,
тих, чи? серце не здригнеться нi вiд плачу, нi вiд кровi. Але цей  не  мав
нi шаблi, нi лука, якi дають людинi право сваволити, i, мабуть,  тому  вiн
був звичайним, людяним. Суворо закро?нi уста i пряме  пiдборiддя  свiдчили
про мужнiсть i одчайдушнiсть. Якби в нього в руцi був не карбач, яким  вiн
шмага? волiв чи верблюдiв, а аркан, можливо, вiн зв'язав би  ним  жiнку  й
дитину, щоб потiм продати на ринку в Карасубазарi - бо зразу  побачив,  що
не татари вони.  Але  вiн  був  пастух,  а  не  во?н,  його  змалку  вчили
вiдрiзняти людей вiд худоби, нiколи  не  доводилося  юнаковi  поганяти  ?х
разом.
   Чабан зiскочив з коня, подав дитинi бурдюк iз кумисом.
   - Пий, гюзель.
   Мальва жадiбно припала до бурдюка, цiлющий  напiй  повернув  ?й  дрiбку
сили, привиди зникли з-перед очей, дiвчинка кволо осмiхнулась до пастуха:
   - Алла раз олсун, дост ака [87].
   Парубок дзвiнко засмiявся.
   - Дивись, яка з не? татарочка! А звiдки ти, мала гяурко?
   Мальвинi очi наповнились страхом, вона згадала, як у Кафi кидали в  них
хлопчаки камiння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебедiла:
   - Я не гяурка, не гяурка!
   - Ти  не  бiйся,  -  пастух  погладив  ??  по  колiнцях.  -  Християни,
мусульмани - люди, чого ти плачеш?
   - Я не гяурка, я мусульманка, - не вгавала Мальва.
   Юнак  допитливо  глянув  на  Марiю.  Вона  опустила  руку  з  бурдюком,
промовила:
   - Так, вона мусульманка.
   - I ти? - недовiрливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жiнки.
   Промовчала.
   - Спасибi тобi, добрий хлопче, - сказала  по  хвилинi.  -  Ми  йдемо  в
Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу i трохи каймаку [88]. Грошi
в нас ?.
   Тим часом пiд'?хала  двоколiсна,  крита  повстю  кантара.  Воли  лiниво
зупинилися перед сво?м проводирем. Крiзь  дiряве  шатро  виглядала  молода
жiнка в  чадрi.  З-пiд  плоскодонно?  шапочки,  вишито?  золотом,  спадали
змiйками на плечi тоненькi косички. Чорнi очi пильно зиркали крiзь  прорiз
у чадрi.
   Нам по дорозi, промовив парубок до Марi?. Ми йдемо з  худобою  на  яйли
Бабургану i Чатирдагу. Сiдай, пiдвеземо.  Фатiма,  -  повернув  голову  до
молодо? татарки, - помiсти ?х в кантарi.
   Тако? ласки i доброти Марiя  не  сподiвалася  вiд  татарина.  Кланялася
парубковi, зворушена до слiз, розгублена.
   В душнiй кантарi поруч iз Фатiмою  сидiв,  спершись  плечем  на  в'юки,
старший  чоловiк.  Вiн  пiдвiвся,  дав  мiсце   подорожнiм.   Марiя   тихо
привiталася, хотiла осмiхнутися до жiнки, але та суворо дивилася на не?  i
не вiдповiла на привiтання.
   - Менi аби дитина трохи вiдпочила, -  мовила  винувато.  -  Ми  недовго
будемо вам заважати.
   Татарка мовчала, переводячи суворий погляд iз матерi на  дочку.  Старий
крекнув у кулак, пробурмотiв:
   - Не говори до не?, вона нiма.
   Гiрко вразило Марiю нещастя молодо? жiнки
   - Вiд уродження? - спитала.
   - Та нi... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом
степами Узухри [89].  Одного  дня  на  нашi  кочовища  напав  Сагайдак  iз
козаками. Палили i рiзали все живе. Я заховався у травi, а жiнку мою, маму
Фатiми, замучили в дитини на очах. Були б i ?й голiвку розтрощили,  та  не
побачили  за  бебехами.  Мову  вiдiбрало...  Вiдтодi   гяурiв   божевiльне
ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
   Спазма пробiгла в Марi? горлом.
   - Нi, нi, - заперечила, натягаючи яшмак нижче пiдборiддя, - ми... ми  з
Кафи. В Бахчисарай до рiдних вибралися...
   Старий глянув на  Марiю  спiдлоба,  пронизливо,  i  вiд  цього  погляду
нудотна млiсть розслабила тiло. "Пропали ми, - подумала. - Вiн не вiрить".
   - А той хлопець,  хто  вiн  вам?  -  спитала  Марiя,  намагаючись  бути
спокiйною.
   - Син мiй. Вiд iншо? жiнки.  Недолугий  якийсь.  Брати  його  пiшли  на
невiрних, а вiн iз вiвцями. До шаблi i торкнутися  не  хоче...  А  воювати
мусимо. Турки женуть по ясир,  голод  завжди  дошкуля?,  козаки  не  дають
спокою...
   "Голод дошкуля?, - гiрко осмiхнулася Марiя. Значить,  сусiда  грабувати
треба, нiби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не  з  помсти
за таких, як я, напали конашевцi на ваше кочовище i невинних  за  невинних
порубали? Твоя дочка нiма, i моя теж нiма мови сво?? майже не зна?. А вона
могла б спiвати i водити хороводи над Днiпром. Та ви ??  примусили  забути
пiсню i  мову,  ви  вiдiбрали  ?й  купальськi  вiнки,  через  вас  я  мушу
виховувати ?? яничаркою. Хiба не чув, як вiдмага?ться вона вiд одного лише
слова "гяурка"?"
   Промовчала Марiя, ?й тепер судилось тiльки мовчати. Навiть  тодi,  коли
топче хрест ?? дитина.
   Зупинилися за Карасубазаром напо?ти волiв у  рiчцi.  Це  страшне  мiсце
добре пам'ята? Марiя. Тут ногайцi  дозволяли  невiльникам  митися.  Чорною
ставала вода, мабуть, тому самi татари назвали мiсто Кара-су [90]
   - Зуя, - промовив старий, показуючи на рiчку. - Коли переселялись  хани
з Ексiкириму [91] в Бахчисарай, померла по дорозi жiнка хана Хаджi-Гiрея -
прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим i назвали ?? iменем рiку.
   - А тепер iз не? худоба п'? воду, - сказала Марiя. -  Худоба,  яка  ма?
людську подобу. Он, - показала рукою на невiльничий базар.  Саме  заганяли
ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стiн мiста у  степ.  Дивiться,
кого продають.  Не  овець,  не  верблюдiв,  яких  жене  ваш  син  на  яйли
Чатирдагу...
   - Так... Це так... Але ти поглянь у  той  бiк.  Бачиш  гору,  схожу  на
великий стiл? Це Ак-кая. З не? турки скидають татар, якi не хочуть iти  на
священний джiхад. Вовк ?сть вiвцю, вiвця пасе траву .. Так, видно,  мусить
бути, жiнко. А ти давно тут?
   - Третiй рiк, - призналася.
   - Горе всiм, живущим на землi, - сказав татарин. Вiн бiльше не  заводив
розмов, далi дивилася злими очима молода  татарка  то  на  Мальву,  то  на
Марiю, а за кантарою чвалав юнак на румаку i наспiвував пiсню про красуню,
що чека? його на ча?рах Бабугану.
   Вранцi парубок вiдхилив повсть,  заглянув  до  кантари,  i,  скалячи  в
добрiй усмiшцi густi бiлi зуби, гукнув:
   - Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми  поверта?мо
влiво. Йдiть прямо, не звертайте нiкуди i дiйдете  до  Мангуша.  А  там  -
рукою подати.
   - Мангуш? - зрадiла Марiя. - Ми якраз це  село  шука?мо.  Спасибi  вам,
люди добрi.
   Вона вклонилася  старому,  той  мовчки  кивнув  головою,  промовила  до
татарочки:
   - Бувай здорова, красуне!
   Та у вiдповiдь почувся лютий писк i  белькотiння,  Фатiма  схопилася  з
мiсця, замахала руками.
   - Заспокойся, Фатiмо, - спинив сестру парубок. - Цi люди тобi нiчого не
виннi. Ну, йдiть. А мене звати Ахмет! - I не чекаючи подяки,  почвалав  за
отарою овець, що котилися по сiрому степу,  швидше  до  зеленого  пiднiжжя
гiр. На обрi? в димовому серпанку плавала перевернена дном галера - пласка
вершина Чатирдагу.
   Мальва  порум'янiла,  посвiжiла.  Пiдстрибуючи  на  однiй  нозi,   вона
наспiвувала ту саму пiсню, яка недавно лунала попереду кантари: про овець,
про пахучi яйли, про красуню, що  жде  не  дiждеться  молодого  чабана  iз
степiв.
   А з уст Марi? пiдсвiдоме спливала одна й та  ж  пiсня,  що  невiдступне
йшла за долею двох людей  з  Укра?ни  в  неволю.  Бродила  вона  пилючними
дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала
у розпеченому мiражi чужого свiту.
   Ой що ж бо то за бурлака,
   Що всiх бурлак склика?...
   Мальва перестала спiвати, допитливо глянула на матiр.
   - Чому ти завжди цю пiсню спiва?ш, мамо?
   - Це пiсня тво?? колиски, доню. З нею ти народилася... З нею i  вмирати
повинна.
   Мальва не зрозумiла загадкових материних слiв, вона погано  розумiла  й
ту мову, якою мама iнодi розмовляла.
   - По-якому ти говориш, мамо, зi мною, коли нема чужих людей?
   - По-укра?нськи, дитино... По-тво?му.
   - Тут так нiхто не говорить...
   Марiя з болю похитала головою. Боже, боже, якою цiною вона купу?  дочцi
життя... "Чей не пiзно ще сказати, що ми у ворожому  краю,  що  ненавидiти
мусимо все тут суще. Пригадати ?й власне iм'я, переконати, що вiра, яку ми
прийняли, погана вiра". I дитина повiрить матерi, i все життя ненавидiтиме
тих, що вбили ?? батька, забрали братiв. I разом з тим житиме  серед  них.
На не?  кидатимуть  камiнням  i  обзиватимуть  гяуркою.  У  серцi  дiвчини
закипатиме жаль i в горi клястиме матiр: "Чому ти мене породила iншою, нiж
цi люди? Навiщо це менi? Що я  маю  за  це?  Погорду,  сивi  дiвочi  коси,
непосильну працю за шматок хлiба i ту Укра?ну, яко? не бачила нiколи й  не
знала". I нiяко? надi? на повернення. А так...  Нi,  нi,  хай  росте  вона
мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потiм зрозумi?... i рiдний
край, i мою жертву. Думала Марiя про синiв-близнят. Де вони, чи живi? Якщо
живi, то, певно, не пам'ятають нi матерi, нi сво?? мови теж. Чи вже  давно
?х на свiтi нема?? А що краще? Що краще? Та на якiй вазi важити сумлiння i
материнську любов?
   Дорога зiп'ялася на невисокий перевал i круто збiгла вниз по вапнистому
бiлому схилу. Далi пiшла долиною,  зрiдка  минаючи  невеликi  аули.  Марiя
здалека побачила село, що сховалося внизу мiж горами.  Догадалася,  що  це
Мангуш, - воно було  iнакшим  вiд  татарських.  Забiлiло  стiнами  з-помiж
садiв, заскрипiло колодязними журавлями, всмiхнулося вiдслоненим обличчям,
i Марiя зiрвала яшмак. Стояла i любувалася  шматочком  Укра?ни,  що  якось
забрiв  у  Кримськi  гори.  Правда,  по   дорозi   вiн   прибрався   трохи
по-чужинецькi: приплюснутi дахи замiсть високих солом'яних  стрiх,  мечеть
пiд горою,  кам'янистий  грунт  замiсть  пухкого  чорнозему,  пiщанi  гори
замiсть степу, та все-таки повiяло знайомим рiдним вiтром iз чужо? долини,
i перехрестилася Марiя.
   Зiйшла в село. Над бурхливим потiчком, що протiкав низом, вона побачила
гурт  чоловiкiв.  Вони  сидiли  на  каменях,  курили  люльки,  розмовляли.
Згадала, що нинi недiля, забула про не?, святкуючи  з  татарами  п'ятницi.
Пiдiйшла,  привiталася.  Чоловiки  привiтно,  проте  байдуже  дивилися  на
зайшлих. Видно, новi люди в цьому селi появлялися часто. Заговорила до них
по-укра?нськи, вони зрозумiли ??, та вiдповiли чомусь по-татарськи.
   - Де можна жити! Небо над головою,  а  земля  пiд  ногами.  Он  бiлiють
бодрацькi каменоломнi. Камiнь iз  Бодрака  можна  брати  всiм.  ?  з  чого
побудувати хатину.
   А захочеш, сама рiзатимеш камiнь  на  продаж  бахчисарайським  татарам.
Платять добре.
   З гурту вийшов кульгавий чоловiк  з  острiшкуватими  бровами  i  рудими
прокуреними  вусами,  вiн  заговорив  тi?ю  рiдною  спiвучою  мовою,  яко?
давним-давно не чула:
   - Ходiть зi мною, земляки безталаннi?. Притулю вас, поки  обзаведетесь.
Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помiчницi. Аби шия, а хомут
знайдеться. Не журися, жiнко: перетреться, перемнеться та й минеться...
   Вiд  щастя  схлипнула  Марiя.  Всi  непевностi  i  страхи,  якi  мусила
переносити мовчки, бо нi з ким  було  подiлитися,  лишилися  позаду.  Вона
нарештi вiльна! I не знайде  ??  тут  нi  люта  хазяйка,  яка  нахвалялася
продати Мальву на кафському базарi, анi пiдступний Мурах-баба.
   А в серцi затеплилася надiя: завтра ж  вийде  до  Стратона  на  роботу,
надриватиметься, день i  нiч  працюватиме,  а  заробить  грошей  i  купить
грамоту. Чудодiйне ханське письмо, що виведе ??  на  яснi  зорi,  на  тихi
води, у край веселий.



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Розважнiсть, мудрiсть, справедливий лад
   Нехай завжди панують там, де влада,
   Бо царство, де невiглас управля,
   Господнiм добрим намiрам завада.
   Саадi

   Затихли  вулицi,  вiдбенкетував  Стамбул.  Розколоте  на  три   частини
Босфором i Золотим Рогом мiсто прiло пiд сонцем, життя в ньому поверталося
до свого буденного ритму. Кишiла Галата купцями, волоцюгами й послами,  що
прибували з рiзних кра?н на прийом до нового султана;  брязкала  зброя  на
Скутарi - рихтувалися яничари до нових походiв; награвали  сумнi  арабськi
мелодi?  ?гипетськi  мандрiвнi  скрипалi  й  флейтисти,  розсiвшись   бiля
кафеджi?в у тiнях платанiв.
   Нiчого не змiнилось, хоч незвичайнi подi? промчали-ся смерчем тривоги i
трiумфу над столицею iмперi?. Так само дзвенiло  в  майстернях,  так  само
сидiли на  вулицях  лiнивi  бородачi  за  кальянами:  курiли  мангали  пiд
чинарами, галасували купцi в крамничках.
   Хiба що в душах людей щось змiнилося, але цього нiхто  не  помiчав  пiд
сонцем аллаха. Злягала Нафiса, та знав про це лише Хюсам.  Старий  ювелiр,
як i кiлька днiв тому, горбився над  срiбним  браслетом,  якого  нiхто  не
купить, i знову думу думав про найстрашнiше: що станеться з народом,  коли
його охороняють чужинцi, яким цей народ дав вiру i зброю, а любовi дати не
змiг. Та про цi думи знав лише один Хюсам. Сидiла в сералю самотня  валiде
i придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога  лягла  борознами
на високому чолi великого вiзира Аззем-пашi: з ким порадитись,  де  знайти
фiлософа, астролога, пророка, що вгадав  би,  звiдки  йде  загроза  упадку
iмперi?, бо цю  небезпеку  вiдчува?  вiн  тiльки  iнстинктом,  а  осягнути
розумом не може. Муштрував яничарiв Алiм.  Непотрiбнi  спогади  розвiялися
разом  iз  хмелем.  Тягнувся  чор-баджi  перед  яничаром-агою,  випрошуючи
поглядом у нього найнесподiванiшого  наказу.  Hyp  Алi,  порозумiвшись  iз
Замбулом, плiв сво? сiтi навколо великого вiзира.
   Падишах Iбрагiм почав царювати за третьою брамою Бiюк-сарая.
   Царювати... Це було дивне слово, яке поки що iснувало поза ним,  окремо
вiд нього, десь поза мурами ново?  розцяцьковано?  тюрми,  яка  називалася
тронним залом. Це було всесильне поняття,  до  якого  вiн,  незважаючи  на
коронування, ще не  мав  доступу.  Та  машина,  що  створила  вчора  його,
працювала поза ним  i,  хоча  обрала  Iбрагiма  сво?м  призвiдцем,  ще  не
розкривала та?мницi, як управляти нею.
   А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв ?? до рук
i влаштував на радощах виставу театру Кара-гез [92]?  Його  пишно  вбрали,
посадили на султанського коня, не питаючи про  це  його  згоди,  як  i  не
питали тодi, коли запроторювали в тюрму. Шейхульiслам навчив його ролi,  i
вiн виголошував цю роль на пiдказках Hyp Алi. Його,  Iбрагiма,  возили  по
мiсту, дали йому грошi, щоб  вiн  шпурляв  ними  у  натовп,  яничар-ага  з
нарочитою ввiчливiстю знiмав iз нього взуття перед входом у мечеть Еюба, а
потiм за це здер iз нього плату. Великий вiзир Аззем-паша,  який  управляв
державою за сильного  Амурата,  вiдверто  посмiювався  iз  спектаклю,  але
Регель наполяга?, щоб Iбрагiм слухав Аззем-пашу. Хто ж, власне, прийшов до
влади, i що повинен робити Iбрагiм, якого нарекли султаном?
   Iбрагiм не виходив iз тронного залу, боячись, що дверi зачиняться i вiн
не зможе ?х вiдчинити знову. Хвилинне  блаженство  вiд  розкошi,  яка  так
раптово прийшла на змiну тюремнiй безпросвiтностi, минула. Iбрагiм нервово
ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в головi
вкладалась i вкластись не могла страшна думка про нестiйкiсть султанського
становища.
   Вузький коридор вiв iз тронного залу до  бiблiотеки.  Iбрагiм  нерiшуче
подався коридором. Попiд стiною в низьких шафах лежали книги. Багато книг.
Вони та?мничо дивилися на султана пергаментовими корiнцями, оправленими  в
срiбло i дорогоцiнне камiння. Може, в них Iбрагiм знайде пораду, може, там
написано, як керувати державою? Але  ж  ?х  так  багато,  а  йому  стiльки
пропало часу в тюрмi, i вiн так мало зна?!  З  яко?  почати?  А  далi  що?
Гайнувати днi, тижнi, мiсяцi на читання, а за  мурами  палацу  простяглася
величезна iмперiя, кордонiв яко? вiн не уявля?.  Десятки  народiв  живе  в
нiй, а що це за народи? I ? десь Персiя - скорена, але не вбита, i ? Крим,
готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливiше мiсце  -  Кафу,  гуде
непокiрний Азов, а зрештою, - весь свiт довкола ворожий i незвiданий.
   Де знайти точку опори i душевну  рiвновагу?  Серед  жiнок  гарему?  Вiн
спраглий жiночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отру?ть, не зарiже
кинджалом якась там одалiска Амурата? Чому Замбул  ще  дотепер  не  привiз
нових красунь? Iбрагiма огортала нестримна похiть, йому здалося  враз,  що
як тiльки вiн звiльнить тiло  вiд  каламутi  фiзичних  пристрастей,  стане
ясним i бистрим розум:  вiн  мусить  спочатку  вiдчути  себе  володарем  у
малому, аби врiвноважитись, стати, врештi, нормальною людиною.
   - Замбул! - крикнув. Повторив ще гучнiше: - Замбул!
   В тiй митi пiдбiг до нього кизляр-ага зi схрещеними руками  на  грудях.
На цей раз вiн не  здався  Iбрагiмовi  аж  таким  огидним.  Те,  що  ?внух
з'явився за першим покликом, вдовольнило султана:  може,  ця  людина  буде
його першим слугою i порадником?
   - Ти обiцяв менi показати гарем. Де ж тi красунi, за якими ти  розiслав
гiнцiв по всiх мiстах кра?ни?
   - Великий падишаху, - мовив Замбул, -  я  тiльки  чекав  твого  наказу.
Найвродливiшi дочки укра?нських степiв, Кавказьких гiр i  гарячого  ?гипту
чекають на тебе в гаремi бiля фонтана.
   - Веди!
   Iбрагiм  сторопiв,  побачивши  довгий  ряд  дiвчат.  Яку   ж   вибрати?
Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж  ряду  з
хустинкою в руцi, яку мав дати  вибранiй,  i  зупинився,  загiпнотизований
великими чорними очима, в яких не було боязнi i покори, в яких не  млявiло
штучне звабництво. Цi очi пломенiли i  промовляли  дивовижно  смiливо:  "Я
хочу тебе не як рабиня - як жiнка". Недовiр'я на мить зворушилося в  мозку
султана, вiн завжди мучився вiд усвiдомлення  сво??  непривабливостi,  яку
мусив надолужувати походженням i золотом, але погляд дiвчини жахтiв  силою
i  владнiстю  -  тим,  чого  бракувало  саме  тепер  султановi,   i   вiн,
заворожений, подав ?й хустину.
   - Хто ти, яке iм'я тво??
   - Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер [93], - вiдповiла
дiвчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.
   - О аллах! - прошепотiв вражений Iбрагiм.
   Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб  пiдготувати  ??
для ночi: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечерi увести в  султанську
спальню.
   ...Вранцi гарем чекав iз зата?мним подихом: чи нарече Iбрагiм  одалiску
Тургану султаною? Швидко заздрiсний шепiт прослиз  по  кiмнатах  -  Замбул
перевiв султанську обраницю в окремий  корпус  сералю,  приставив  до  не?
прислугу з чорних ?внухiв, вручив ?й золоту корону i три тисячi цехiнiв  у
шовковому мiшку. Валiде Кьозем не  пам'ятала  такого  щедрого  паш-маклика
[94], вона зрозумiла  вiдразу  хитрiсть  сво??  суперницi  i  заскреготiла
зубами з лютi.
   Заспоко?ний i ситий зустрiв  Iбрагiм  вранiшнiй  азан.  Цi??  ночi  вiн
збагнув найголовнiше: свою власну людську повноцiннiсть. Вiн кохав i  його
кохала  чарiвна  Тургана.  Зникло  оте  вiчне  почуття  ущербленостi,  яке
переслiдувало його, вiдколи народився. Iбрагiма  менше  пестила  мати,  бо
другим був сином; пiсля обрiзання його вивезли iз Стамбула, бо  в  столицi
мав право жити лише старший брат;  юнiсть  минала  в  товариствi  тюремних
ключникiв i каштеляна, бо Амурат став  султаном.  Його  називали  юродивим
братом генiя, зневажали, насмiхалися, позбавляли всього того, що  належить
кожнiй людинi.
   А нинi  Iбрагiма  покохала  жiнка.  Коронування  повернуло  йому  волю,
Тургана - людську гiднiсть. Вона була пахуча  й  свiжа,  як  умитий  дощем
гiацинт, бурхлива, мов гiрський водоспад, гаряча, як перський рисак.  Вона
кохала його - мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осмiяному i так
раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Iбрагiм повiрив у це, i до
нього повернулася рiвновага - вiн осягнув звичайне щастя.
   Забувши про тронний  зал,  з  якого  вчора  боявся  вийти,  про  тисячi
небезпек, якi щодня чатують на султана, Iбрагiм вийшов з палацу i на повнi
груди вдихнув свiже повiтря. Пишний сад простягнувся схилами вiд  Золотого
Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стрiли кипарисiв виструнчились
над пласкими кронами лiванських кедрiв,  понад  протокою  кружляли  чайки,
проводжаючи галери, яких вирядив хтось у  чужi  кра?,  -  це  не  обходило
Iбрагiма. Вiн уперше вiдчув повну радiсть волi,  захотiлося  по-хлоп'ячому
стрибнути iз схiдцiв i  стежинками  помчати  мимо  фонтанiв  аж  до  моря,
скинути з себе шати i плюснутись у прохолодну воду.
   Увагу Iбрагiма  привернув  оригiнальний  фонтан  з  головатою  колоною,
вирiзьбленою геометричним арабським узором. З десятка вiчок тихо  булькала
вода i стiкала вниз по оксамитових водорослях i нiжних листочках папоротi.
Навколо фонтана на клумбах цвiли  кущики  квiтiв,  яких  нiколи  не  бачив
Iбрагiм.  Вiн  нагнувся,  обережно  дiткнувся  до  китиць,  як  учора   до
султансько?  корони,  притулився  обличчям  до   куща   кремових   троянд,
задихаючись вiд нiжного запаху, а з уст сплили слова вiрша, мабуть, свого,
власного, народженого захопленням красою свiту:

   Чи розлучили тебе з батькiвщиною,
   Що ти так плачеш, о соловiю?
   Чи ти покинув там свою кохану,
   Що ти так плачеш, о соловiю?

   Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, i майнула в Iбрагiма
думка засадати його фруктовим  садом,  в  якому  гiлля  вгиналось  би  вiд
помаранч, цитрин i криваво-червоних грон кизилу.
   Блукав по султанському саду, повертався до стану  звичайно?  нормально?
людини, якою не був нiколи, в  душi  пробуджувався  мрiйник;  залюбувалися
молодим султаном нiмi карлики,  що  тихо  ступали  за  ним  на  респектнiй
вiддалi.
   Хто зна?, ким могла б стати ця пересiчена людина, якби вийшла  за  мури
саду  i  не  поверталась  бiльше  сюди  нiколи.  Може,  садiвником,  може,
пастухом-пiснярем? Але був вiн  з  роду  Османiв,  тому  тiльки  двi  долi
вписалися в книгу його життя: доля в'язня або царя.  А  третьо?  аллах  не
послав.
   Та про це не думав Iбрагiм. Вiн торкнувся пучкою до волохатого  джмеля,
джмiль забурчав i знову вперто лiз до маточки троянди по  краплю  нектару.
Посмiхнувся  Iбрагiм:  кожному  щось  належиться  у  цьому  свiтi,  навiть
найменшiй комашцi. Ось вона протесту?, свариться, добива?ться свого...
   А що йому належиться? Вiдiрвалась рука вiд квiтки,  на  мить  застигла,
джмiль полетiв на iншi квiти. Задумався Iбрагiм. Коли ж  джмелевi  да?ться
крапля нектару, то йому, султановi, певно, набагато  бiльше.  Адже  вiн  -
людина. Так, i тому його нектаром стала прекрасна  Тургана.  А  чи  тiльки
тому? А хiба належала б йому найкраща жiнка свiту, якби вiн  був  пастухом
або садiвником, а не Iбрагiмом з роду Османiв? Шпигонув сумнiв: тож нещирi
були пестощi Тургани... Нехай i так, але належаться йому одному, бо вiн не
звичайна людина, а султан. Бо його крапля нектару - це не тiльки  щастя  й
розкiш, а ще й влада над людьми. Його, не чиясь влада!
   Оглянувся назад i стрепенувся вiд здивування: карлики - Iбрагiм  навiть
не сподiвався, що вони йдуть за ним  слiдом,  -  впали  ниць  додолу,  вiд
одного лише султанського погляду впали! Видно, ма? вiн таки  ту  владу,  i
все, що марилось йому вчора спектаклем Кара-гез,  було  найсправжнiсiнькою
правдою!
   Iбрагiм ступив до карликiв, i вони дрiбно позадкували - це  сподобалось
султановi. Але мiзернi людцi, що лежали  бiля  його  стiп,  видались  йому
надто малими, його влада повинна бути набагато сильнiшою. "Як переконатись
у цьому?" - мiркував султан. Глянув на високi мури, повiв очима по алеях i
в безпорадностi плеснув у долонi.
   I тут сталося чудо.
   З дверей гарему бiг  церемонiймейстер.  Капу-ага,  задиханий,  вклякнув
перед султаном на колiна. Дивився Iбрагiмовi в очi i чекав наказу. Iбрагiм
нерiшуче сплеснув ще раз. Це саме зробив капу-ага  голоснiше  -  мчав  уже
але?ю начальник султанського  почету,  алай-чауш,  i  схилився  до  пояса.
Iбрагiм  продовжував  плескати  в  долонi,  цей  жест  повторював  за  ним
капу-ага, з нiр палацу вибiгала прислуга, i здивувався султан, що  ??  так
багато. Перед ним стояли - хто схилений у пояс, хто на колiнах, хто  лежав
пластом на землi - який у кого чин: яничари, спагi?, бостанджi i  капиджi?
[95],  одежничi,   сокольничi,   кублодержцi,   стрем'янники,   меченосцi,
поясничi, кухарi, нiмi, городничi - сотнi вiрнопiдданих людей оточили його
одного.
   Так ось де ключ до влади! Плесне вiн ще i  ще,  й  сотнi  разiв  -  уся
iмперiя пiднiметься, запрацю? без нього, але за його сигналом.
   Iбрагiм вiдчув, як мiцнiють його мускули, випрямля?ться  мiзерне  тiло,
сповню?ться  гордiстю  понiвечена  душа  -  покора  цих  людей  дала  йому
впевненiсть i силу. Вперше за час свого султанства  вiн  прорiк  нiким  не
пiдказанi слова. Спочатку тихо, та щодалi смiливiше,  врештi,  голос  його
лунав серед стiн палацiв:
   - Я - володар трьох частин свiту, п'яти морiв, сторож святих мiст Мекки
i Медiни, владика Стамбула, Ка?ра, Дамаска, Багдада!
   - Так, ефендi! - вiдповiли йому хором.
   - Амурат загинув тому, - продовжував Iбрагiм, - що  був  вiн  боягуз  i
бездарний полководець, а я ваш вождь, найславетнiший, наймудрiший...  -  i
тут запнувся султан. А що, коли на це  блюзнiрство  вiдповiдять  мовчанкою
або хтось скаже: нi! Що тодi?
   - Наймудрiший з усiх султанiв! - докiнчили за нього.
   Здалось йому, що над ним засiяв ореол небачено? могутностi, вiн смiливо
ступив уперед. За Iбрагiмом поверталися слуги i  падали  ниць.  I  подумав
султан: пройде вiн отак пiшки через усю Анатолiю  i  Румелiю,  всi  народи
впадуть так само перед ним на колiна.
   А чи так? У кого спитати? Вдивлявся в обличчя сво?х слуг, та не знав iз
них  нiкого,   тiльки   одна   пара   очей   проймала   його   вiдданiстю,
запопадливiстю, благанням. Це були очi Замбула.
   Султан змахнув рукою. Жест, видно, був удалим, бо раптом щезли  всi,  i
залишився перед ним тiльки потворний кизляр-ага. Крiзь загратовану жовтими
зубами яму рота поплили цiлющi слова:
   - Зiрко блискуча, що очi заслiплю?, високий царю над царями, що трима?ш
у руках сво?х цiлий свiт, я вiтаю тебе!
   Нi, нi, то не був театр Кара-гез. Вiн, Iбрагiм, томлячись у тюрмi,  сам
не знав, хто вiн  ?.  Це  недолугий  Амурат,  заздрячи  генi?вi  Iбрагiма,
запроторив його в темницю. Але народ знав, любив i чекав на нього.
   - Ти ?диний володар на свiтi, що над усiма  земними  царями  царю?ш,  я
вiтаю тебе, - лилися з рота Замбула такi потрiбнi Iбрагiмовi  слова.  -  А
якщо ще й залишилися люди за свою силу гордовитi, то й тi  тремтять  перед
тво?ю  могутнiстю.  Ти  найсправедливiший  iз  найсправедливiших,   крихта
неправди не впаде з рук тво?х. Та нагороджуючи добрих, мусиш карати лихих.
Бо заповiдав ще Селiм Явуз: рiясет - сiясет! [96]
   Iбрагiм обiрвав красномовство Замбула, дав знак  рукою,  щоб  пiдвiвся,
сказав коротко:
   - Кажи все, що зна?ш.
   У  Замбула  заблищали  очi,  вiн  не  зумiв  приховати  радостi  маскою
смиренностi. О, як тiльки вдасться  виконати  доручення  Hyp  Алi,  Замбул
стане найбагатшою людиною в свiтi.  Яничар-ага  обiця?  галеру  золота  зi
скарбницi Едiкуле, якщо не стане великого вiзира  Аззем-пашi.  Вiзира,  що
держиться  уже  при  двох  султанах,  найсильнiшо?   в   iмперi?   людини.
Найголовнiше - посiяти в  султана  пiдозрiння,  а  далi  ланцюг  недовiр'я
обсота? вiзира i стиснеться врештi навколо його  ши?.  Хай  ста?  на  його
мiсце Hyp Алi чи сам шайтан - Замбуловi байдуже. Йому треба грошей, за якi
в далекiй священнiй Медiнi купить землю i в розкошах доживатиме вiку.
   Кизляр-ага почав здалеку. Вiн вийняв iз рукава халата  сувiй  паперу  i
розгорнув його. Тут були записанi iмена декого iз прислуги.
   - Не всi тво? слуги, великий падишаху, радi з того, що  наймудрiший  iз
султанiв сiв на престолi, - говорив улесливо  Замбул.  Вiн  тицяв  пальцем
проти iмен, а Iбрагiм байдуже давав згоду на смерть незнайомих йому людей,
яким пiсля обiду зiтнуть голови на султанськiй конюшнi.
   Замбул смiливiшав. О, це вже багато значить, що султан слуха? його. Вiн
згорнув сувiй, ступив кiлька крокiв назад, не зводячи погляду з Iбрагiма.
   - Ти ще щось ма?ш сказати, Замбуле?
   - Гнiв мого повелителя хай упаде на мою голову, я не знав  би  бiльшого
щастя, як умерти вiд його руки. Великий вiзир Аззем-паша...
   Султан насторожився, i це  не  пройшло  повз  увагу  головного  ?внуха.
Замбул опустив очi, замовк. Чи не забагато вкусив сьогоднi?
   Iбрагiм згадав, що вiн  уже  десь  чув  подiбний  пiдозрiлий  натяк  на
великого вiзира. "Слухай добре, що говорить Аззем-паша..." Так,  цi  слова
сказав Замбул на галере? в залi дивану. Що вiн зна? про Аззем-пашу?  Вiзир
готу? змову? Але ж досить султановi плеснути в долонi, i вiзира не  стане.
А хто тодi стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алi?
Hyp Алi... Вiн визволив Iбрагiма з тюрми, так. Але вiд  його  рук  загинув
Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Iбрагiм
не зможе заплатити другий, третiй раз по п'ятсот  пiастрiв  на  орту,  хто
захистить тодi його, якщо не буде Аззем-пашi?
   Пiдозра, та зовсiм не та, яку хотiв викликати  Замбул,  пройняла  мозок
Iбрагiма. Чи не хочуть яничари на  чолi  з  Hyp  Алi  зробити  його  сво?ю
iграшкою не тiльки на день  коронацi?,  а  й  на  весь  час  царювання?  З
допомогою Замбула...
   Iбрагiм уперше вiдчув, як  його  огорта?  повелительський  гнiв.  Блiде
обличчя налилося кров'ю, пiдступив до тремтячого ?внуха.
   - Що зна?ш про нього?
   - Вiн... вiн правив державою при Амуратi i вiрний був йому.  Аззем-паша
не радiв, коли проголосили султаном тебе...
   Про це догадувався Iбрагiм ще тодi, коли великий вiзир не надто поштиво
пiдказував йому, хто до нього виголошував такi ж промови. Ненавидiв  його,
так. Але знищити нинi керiвника держави було  б  рiвнозначним  стяти  собi
самому голову.
   - Що ти зна?ш, Замбуле, про його сьогоднiшню невiрнiсть мо?й особi?
   - Нi, нi... Я нiчого не знаю...
   - А хто тобi нарадив викликати в мене пiдозру  до  великого  вiзира?  -
крикнув Iбрагiм  i  простягнув  уперед  руку,  наслiдуючи  позу  Сулеймана
Пишного.
   Замбуловi вiдлягло вiд серця. Iбрагiм вправля?ться. Султан ще  не  став
султаном. О, Замбул зна? справжнiй гнiв падишаха!  Щоб  витримати  гру  до
кiнця, кизляр-ага  в  удаваному  жаху  впав  i  почав  повзати  по  землi,
лепечучи:
   - О, прости, великий!.. Я сам... З безмежно?  вiдданостi  тобi.  Амурат
поводився зi мною гiрше, нiж iз собакою, валiде погорджувала мною - все це
лише через те, що я висловив свiй жаль за молодшим братом Амурата, коли...
А великий  вiзир  образив  мою  безмежну  любов  до  тебе  сво?ю  холодною
мовчанкою в той час, як увесь Стамбул, весь край трiумфував.
   Обличчя Iбрагiма подобрiшало. Вiн ще був вразливим на ласкавi слова, бо
ж небагато  днiв  минуло  вiд  тюремного  кiбеля  до  трону.  Якщо  Замбул
спiвчував колись Iбрапмовi, то тепер стане  його  вiрним  псом.  Султановi
потрiбнi слуги. Плескати в  долонi  вiн  навчився,  виконуватимуть  накази
довiренi люди.
   - Живи,  Замбуле,  -  промовив.  -  Ти  нинi  отрима?ш  вiд  дефтердара
подарунок за вiрнiсть. Та якщо хоч у помислах затi?ш зраду, не сподiвайся,
що це схова?ться вiд мене. I тодi я накажу викинути твою голову за  ворота
сарая... А тепер поклич великого вiзира. Я чекаю на нього.
   Iбрагiм хвилювався, очiкуючи приходу Аззем-пашi. Нинi вiдчув свою владу
над слугами, як же вiн повинен повестися з розумом держави? Що в  нього  ?
проти цi?? сильно? людини? Шовковий шнурок, ятаган?.. Але ж на цю зброю ще
не прийшла пора. А що бiльше?
   Захоплення  владою  минало,  щохвилi   зростало   нервове   напруження,
лоскотали в горлi iстеричнi спазми, вiн ладен був  закричати:  "Вiдiйдiть,
робiть що  хочете!"  Згадався  вранiшнiй  душевний  спокiй,  i  захотiлось
вибiгти в сад, геть звiдси, геть назавжди! Ходив по тронному  залу,  ламав
кiсточки пальцiв i...  наткнувся  на  сивобородого  чоловiка  з  розумними
очима. Дивна усмiшка, як у батька, що поблажливо дивиться  на  розсерджену
дитину, заграла на губах великого вiзира  i  вмить  сховалася  у  вусах  i
бородi.
   - Слухаю тебе, султане.
   Iбрагiм затупотiв ногами i, стискаючи кулаки, завищав:
   - Я примушу, примушу всiх слухатись i повзати  передi  мною  на  землi!
Чу?ш, я примушу!
   - Не розумiю твого гнiву, о султане, - спокiйно вiдповiв вiзир. -  Хiба
хтось iз державних мужiв устиг уже виявити непослух тво?й особi?
   Iбрагiм сiв на трон, витер хусткою пiт iз чола. Йому  було  соромно  за
свiй хлоп'ячий вигук, хотiлося тепер добрати позу  Сулеймана  Пишного,  та
знiтився перед поглядом Аззем-пашi, зрозумiв, що позувати перед ним було б
ще смiшнiше.
   - Ти моя права рука, - заговорив спокiйно, - та  замiсть  допомогти,  я
чую вiд тебе тiльки вщипливi зауваження  i,  якщо  хочеш  знати,  вiдчуваю
погорду до особи султана.
   Аззем-паша опустив голову, i зрадiв Iбрагiм, що кориться  йому  нинi  й
великий вiзир. Та не слова покаяння донеслись до вух султана, а  рiч,  яка
примусила  б  кожного  в  Турецькiй  iмперi?  задуматись,   насторожитись,
злякатись.
   - Держава наша набагато бiльша, нiж султанський палац, Iбрагiме. А тому
дорога вона не тiльки родинi Османiв, а кожному турковi. Мiцно  зшив  нашу
державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув ?? в золоту  парчу  Сулейман
Законодавець. Та крiзь дорогi шати видно, як розлазяться шви. I болить  за
те менi сива голова. Султани мiняються, держава залиша?ться. А хто ж  дба?
про не?, як про свiй власний дiм?  Яничари,  якi  деруть  iз  не?  лико  i
журяться тiльки сво?ми власними вигодами, прикриваючись вiрнiстю султановi
i корану?
   - Що ти говориш, Аззем-пашо? - насторожився Iбрагiм. -  Не  смiй  проти
яничарiв... То усто?...
   - А якщо тi усто? не витримують бiльше проби часу, султане,  то  чи  не
краще ?х викинути на смiття i поглянути, що роблять iншi народи? Нi, ти не
лякайся... Це тiльки думки мо?...
   Iбрагiм заспоко?вся. А, це його фiлософськi теревенi. На тво?,  вiзирю,
i на мо? життя вистачить того, що ?... А прийдуть iншi, хай думають...
   - Але я повинен тобi розповiсти, - продовжував  Аззем-паша,  -  не  про
сво? мiркування, якi сушать мозок, а про iнше, що ? важливим  на  нинiшнiй
день. Скарбниця порожнi?, а думати треба, звiдки дiстати  грошей,  щоб  не
пiти завчасу на жебри до  сусiдiв.  Якщо  ти  будеш  так  платити  i  далi
яничарам, то швидко нам доведеться зривати золотi написи з тюрбе султанiв.
   Iбрагiм напружено думав, що вiдповiсти вiзировi, щоб блиснути перед ним
розумом, i несподiвано засмiявся, переможно, злорадно:
   - Великий вiзирю,  дав  тобi  аллах  гадючий  розум,  а  хитростi  змiя
пошкодував. Бо зна? i дитина: джiхад да? турецькому народовi й султанськiй
скарбницi золото! Азов не  взятий,  вiйсько  нудиться,  а  ти  квасишся  в
роздумах, невгодних нi боговi, нi султану.
   - На Азов пiде похiд. Наступного року, весною, я пошлю туди  султанське
i ханське вiйсько. Та не в тiм рiч, султане. Вiд перемоги чи  поразки  пiд
Азовом не змiниться становище. Треба  подумати,  чому  нема  прибуткiв  iз
глибин нашо? iмперi?. А чекати скрутно? хвилини, щоб здобути  прихильнiсть
пiдданих, збагативши ?х  награбованим  добром,  це  велика  помилка.  Коли
народовi стане краще жити за рахунок грабункiв, то вiн дякуватиме не тобi,
а тво?му вороговi.
   Iбрагiм позеленiв вiд лютi. Цей старець розмовля? з ним, як iз отроком.
Та, на щастя, спливла в султановiй пам'ятi стара приказка, i  вiн  випалив
??, наперед святкуючи перемогу у словесному по?динку:
   - Сказав пророк: "Головi думати, рукам виконувати,  а  язиковi  хвалити
бога". Султан подума?, пiдданi виконають, а iмами випросять в  аллаха  для
нас удачу. Можеш iти, вiзирю.
   Аззем-паша поклонився i мовив:
   - Хороша приказка, Iбрагiме. Та велика жура,  коли  хвалять  бога  всi,
навiть тi, якi не вiрять у нього, рук для працi  малувато,  а  голiв,  щоб
думати, не дарував нашiй добi аллах.
   Вiн не дивився, як подiють його слова на падишаха. Повернувся i вийшов,
несучи гордо голову. Знав - недовго ?? носити. I було дивно байдуже. Що  з
не? за хосен, коли вона уже не в силi допомогти його державi, яку вiн  сам
споруджував, змiцнював, вiрячи в ?? велике призначення на землi.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Коли чу?те крик ослiв,
   просiть захисту в аллаха,
   бо осли кричать тодi,
   як побачать шайтана
   З хадiсiв

   Рокiв тридцять або сорок  тому  покинули  греки  сво?  старовинне  село
Мангуш i поселилися в печерах Марiянполя навпроти Успенського собору  бiля
Чуфут-кале. Предковiчну церкву Успенiя пресвято? богородицi  вони  назвали
кримським Афоном, спровадили сюди священикiв i ченцiв, а тодi  потягнулись
до не? всi християни Криму.  Ба  й  хани  ставилися  до  святого  мiсця  з
забобонною богобоязливiстю. Ходили чутки, що деякi,  лаштуючись  у  похiд,
ставили бiля iкони Марi? свiчку.
   Грецькi папаси [97] розповiдали,  що  заснував  собор  апостол  Андрiй,
зупинившись у Криму по дорозi з Синопу  в  Скiфiю.  Проповiдник  Христово?
науки, який опiсля на  днiпровських  горбах  поставив  хрест  i  провiстив
благодать на скiфських землях, за?жджав у Херсонес, охрестив його i, йдучи
далi на пiвнiч,  побачив  поблизу  нинiшнього  Бахчисарая  печеру,  вириту
пiдземними водами. Над печерою  на  скелi  вiн  повiсив  чудотворну  iкону
богоматерi i освятив мiсцевiсть.
   Ходить по людях легенда, що в печерi тiй жив змiй, який пожирав дiтей з
довколишнiх сiл. Виповз вiн подивитися, що за вiдчайдушна жiнка поселилася
по сусiдству з ним, з iкони глянула на дракона живими очима Марiя,  i  вiн
здох вiд ?? погляду Минали столiття, скеля обросла лiсом,  i  забули  люди
про iкону. Аж якось один пастух  iз  Бiасали,  де  теж  християни  живуть,
натрапив на не?, блукаючи за отарою. Зняв ?? зi скелi й понiс  до  себе  в
колибу. Вранцi прокинувся - нема iкони. Пiшов  знову  до  скелi  -  висить
вона, як i вчора, нiби й не знiмав нiхто. Здивований юнак розповiв про  цю
пригоду мурзi, в якого служив. Три рази знiмав мурза зi скелi  iкону,  три
рази вона поверталась на сво? мiсце. Тодi увiрував  татарський  багатiй  у
християнське чудо, одягнув рясу i заснував у печерi церкву.
   Греки впорядкували собор i проголосили вiдпуст у  день  успенiя  свято?
Марi?, а Мангуш опустiв.
   Та ненадовго.  У  затишну  долину  мiж  горами,  де  дзюрчить  холодний
потiчок, .приплентав кульгавий парубок Стратон - вiдпущений  невiльник  iз
Карасу-базара. Забрали його в ясир з Укра?ни, коли ще  був  хлопцем.  Йому
пощастило. Через кульгавiсть не взяли Стратона нi в яничари, нi на галери,
купив його на базарi багатий баринський бей до коней. Грошей  заплатив  за
невольника мало, а взяв собi робiтника з золотими руками. Мабуть, вiн таки
вродився конюхом - погладшали, побуйнiшали бейськi аргамаки з  добрих  рук
Стратона. Крiм цього, вiн знав столярську справу - вiд батька навчився,  а
вiд матерi - ворожки - пiзнавати цiлющi зела.
   Напевно нiколи не бачив би Стратон  волi,  якби  не  щасливий  випадок.
Захворiв у бея син -  ?диний  його  спадко?мець.  Коли  вже  всi  знахарки
прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон i  сказав,  що  вилiку?
хворого, але в заплату зажадав волi. I сталося  диво:  видужав  баринський
спадко?мець вiд чудотворних трав, а бей дотримав слова.
   Про повернення на Укра?ну навiть не мрiяв Стратон. Пропав  кiнь,  то  й
узду кинь... Його домiвку на очах зруйнували, старих батька i матiр  убили
- до кого вертатися? Дехто утiкав, пробираючись через Сиваськi болота,  та
Стратон навiть не пробував. До ходу був  нездалий,  то  й  не  важив  тi?ю
волею, що ма?. А тут не пропаде - все вмi? робити.
   Пройшов степи, нiде не знайшов мiсцини, де б мiг заховатися  вiд  злого
ока. Манили степовика до себе гори. В опустiлий Мангуш прибрiв  випадково.
З грецьких поселень залишилися лише купи камiння,  зарослi  бур'янами,  та
слiди городiв,  -  зупинився  Стратон,  не  можучи  второпати,  чому  люди
покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра  на  бiлу  скелю,  що
виднiлась над рiчкою Бодраком, i подумав, що греки -  нерозумнi  люди.  За
цей камiнь, тiльки зумiй його рiзати, багачем станеш. Та що кому...
   Знав Стратон татарський земельний закон за шарiатом  [98]  хто  оживля?
мертву землю, той бере ?? у власнiсть. Якщо ти викопав криницю на пустирi,
то володi?ш землею на сорок крокiв i в усi чотири  сторони  свiту,  дерево
посадив - на п'ять крокiв, а знайшов проточну воду - то аж на п'ятсот.
   Потiчок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком [99],  обгородив  дiлянку
землi камiнням, зробив залiзний шпунт i почав рiзати бодрацький камiнь. На
дерев'яних полозах тягав його в Бахчисарай i продавав вiрменам;  добротний
будiвельний  матерiал  помiтили  татари.  Небавом  до  Стратона  в  Мангуш
навiдався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому
камiнь для мечетi. Отодi посипалися грошi  до  кишенi:  купив  собi  коня,
вибудував хату, i почали сюди стiкатися з рiзних кiнцiв Криму гяури.
   Не забарився провiдати Стратона власник  земель,  що  бiля  Бахчисарая,
нефортунний яшлавський бей. Серед усiх  кримських  -  найбiднiший.  Ширiни
захопили родючi землi бiля Кафи i митницю кафського базару. Ширiнський бей
диктував волю хановi, i перед ним розступалися вартовi,  коли  в'?жджав  у
ханський двiр. Мансури володiли прибутним Перекопом, Барини -  невольничим
Карасубазаром, а Яшлави, притулившись бiля  ханського  порога,  нидiли  на
незаселених горбах, якi не давали прибуткiв.
   Дiзнавшись про дорогий бодрацький камiнь, що його вiдкрив гяур Стратон,
вiн  добився  в  хана  ярлика  [100],  який  дозволяв  вiльним  християнам
поселятися в Мангуш, а щоб невiрнi не  стали  надто  свавiльними,  наказав
довколишнiм татарам перейти в нове село.
   Новий Мангуш вирiс за кiлька рокiв. Швидко появився в  селi  татарський
кет-худа, баскаки [101] здирали харадж i джiзь? [102]  вiд  господарств  i
вiд виробiтку каменя - покотилися круглi алтини в скарбницю Яшлавiв,  а  в
Бахчисара? виростали новi будинки й мечетi з бодрацького вапняку.
   Дехто йшов до Стратона вчитися  каменярсько?  справи,  iншi  розробляли
кожен свiй кар'?р. Татари не ходили на каменоломнi - вони волiли торгувати
городиною на бахчисарайському базарi, може, тому нiколи не було  неприязнi
i сутичок мiж християнами й мусульманами. Татар у Мангушi  було  небагато.
Розселилися вони вперемiшку з  гяурами  i  по-сусiдськи  зжилися,  наче  й
нiколи не було ворожнечi мiж цими народами. Тiльки дивне диво:  християни,
яким здавалося спочатку, що нiхто ?х у цiй  видолинi  не  знайде,  вiдчули
себе  раптом  комiрниками  в  чужiй  хатi  i  почали  пристосовуватися  до
господарiв. Умерла пiсня, що гомонiла в селi вечорами, -  адже  мусульмани
не виходять iз хат пiсля заходу сонця; почала стихати укра?нська  мова  на
вулицi - розмовляти нею стало  незручно  перед  татарами;  татарки  вороже
дивилися на дiвчат i молодиць, що  ходили  з  вiдкритими  обличчями,  тож,
iдучи в Бахчисарай  на  базар,  укра?нки  закутувалися  в  чадри,  щоб  не
дратувати правовiрних.
   Болiла душа в Стратона, дивлячись, як поглина? татарва православнi душi
- непомiтно, крадькома, без крику, i задумав церкву побудувати; може, вона
не дасть людям забути сво?. I якраз, дуже  до  речi,  появився  в  Мангушi
колишнiй запорозький дяк -  буде  кому  правити  богослужiння.  Порадилися
старшi громадою, почали будувати гуртом. Кетхуда не перечив, та  коли  вже
зводили баню, вiн прискакав на конi i закричав:
   - Мiнарет!
   Опустилися в людей руки. Де  ж  то  видано,  щоб  у  поганському  храмi
возводити хвалу християнському боговi? Занехаяли роботу. А потiм  пiдiйшла
молода поросль, якiй уже  було  байдуже,  якому  боговi  молитися.  Татари
побудували на розпочатiй церквi мiнарет, i нинi  з  нього  мулла  заклика?
гяурiв повертатись у магометанську вiру.
   Замучило Стратона сумлiння: його ж руки приклались  до  небожого  дiла.
Перестав торгувати  каменем,  iз  бахчисарайськими  iмамами,  i  заробiтки
помiзернiли. А серце стискалося вiд болю. Все бiльше й бiльше людей ходять
по п'ятницях у мечеть, а до Успенсько? церкви вибираються по недiлях  лише
старi. Все менше й менше чути рiдну мову на вулицях, сам Стратон розмовля?
по-татарськи, хiба ото колись на престольнi свята розговi?ться в гостях за
пiснею. Це одне, що залишилося. Татари за пiсню не сердяться, мало того  -
самi перейняли козацькi думи.
   Старiв Стратон, i туга за рiдним словом, за людиною, яка б розмовляла з
ним матерньою живою мовою i йому самому не дала ?? забути, щораз то бiльше
в'ялила душу.
   Рiч-рiчно приходили в Мангуш люди, вiдпущенi, а iнколи  i  втiкачi,  та
все якiсь зламанi, ущербленi, зляканi. Вiдрiкались од сво?? вiри,  щоб  не
платити подушне i харадж. Мусульманський податок  -  ушр  -  був  набагато
меншим. Хотiлося iнодi Стратоновi кинути  чужину,  перебрести  Сиваш,  але
тодi згадував лядську неволю, що гiрша вiд татарсько?.  Нема  куди  дiтись
козаковi...
   Не сподiвався вже й не ждав: появилася в селi стомлена вродлива жiнка з
дитиною. Вона заговорила тi?ю чистою, незiпсованою татаризною  мовою,  яку
чув ще в дитинствi. Хлюпнулись в грудях i бiль, i радiсть, туга  i  щастя.
Чей не все ще пропало, ? ще сво? люди на  свiтi.  Пригорнув  скитальникiв,
пригостив, та й вiдмолодiв якось Стратон, наче свою рiдну сiм'ю знайшов на
вигнаннi.
   Життя в Мангушi розпочалося для Марi? несогiрше. Жили з Мальвою  якийсь
час у просторiй Стратоновiй свiтлицi,  та  не  захотiла  Марiя  бути  йому
тягарем, почала поруч лiпити собi хатину.  Стратон  допомагав  так  ревно,
нiби робив для себе. Задумувалась не раз Марiя, чому такий добрий для  не?
цей ледь похилий рудовусий чоловiк, та догадатись було неважко.
   Марiя посвiжiла, зацвiла останнiм цвiтом  ??  краса,  ота,  задля  яко?
колись запорожець Самiйло покинув  Сiч.  Задивився  Стратон  на  молодицю,
полюбив. I думалось Марi?, чи не доживати удвох вiку. Обох же ?х звела  на
чужiй сторонi та сама доля, яка на золу перетерла-перемолола все, що  було
?м дороге колись. Та одна перешкода стала  на  завадi:  Стратон  не  думав
повертатися на Укра?ну. "Там каша з молоком, де нас нема", - говорив  вiн.
А Марi? й подумати було страшно старiтися i вмирати в Криму.
   Марiя дозволила йому прийти до не?, втiшила  його  i  свою  самоту,  та
вiнчатися в Успенськiй церквi не погодилася.
   - Добрий ти, Стратоне, полюбила  я  тебе.  Але  ж  я  покину  тебе.  Ти
вмиратимеш тут, я таки на Укра?нi.
   Мальву полюбив Стратон, як рiдну дочку. Радилася з  ним  Марiя,  як  ?й
бути з дитиною. На зголоднiлий грунт дитячо? душi впали слова чужо?  вiри,
та вiра дала ?й спокiй, першi дитячi радощi й хлiб. Думалось,  що  тут,  у
Мангушi, серед сво?х людей дитя забуде науку пiдступного Мураха-баби, - та
як забуде, коли майже всi розмовляють  по-татарськи  i  в  мечеть  ходять.
Можна б заборонити, а рот дитинi не затулиш - скаже десь,  i  до  кет-худи
донесеться, а тодi вже й не думай, щоб присвiдчив хановi, коли  купуватиме
грамоту, що вона мусульманка. А чужа  вiра  й  мова  так  мiцно  запали  у
свiдомiсть дитини, вона не вмi?  навiть  думати  матiрньою  мовою,  хоч  i
розумi? ??. Iнодi хiба перекривить  Стратона  або  Марiю  i  засмi?ться  -
дивiться, мовляв, i я вмiю по-вашому.
   - Помремо ми, Марi?, i все з нами  загине,  -  сказав  Стратон.  -  Там
ляхiвщина, тут татаризна. Умерла наша Укра?на...
   В половинi серпня перед святом Успенiя богородицi, коли до  Успенського
собору  стiкалися  з  усiх  кiнцiв  Криму  християнськi  паломники,  якось
пожвавiшав Стратон.
   - Пiдемо й ми на вiдпуст, - мовив. - I Мальву вiзьмемо з  собою.  Нехай
почу? праведне боже слово, хай дрiбненька зернина впаде  в  душу,  колись,
може, таки проросте. Наука в дитинствi - рiзьба на каменi, кажуть iмами.
   Дотепер Марiя не виходила з Мангуша,  хiба  оте,  що  зi  Стратоном  на
каменоломнi рiзати камiнь. Бентежна радiсть пройняла ??: та невже це  таки
правда, що тут, у поганському краю,  ?  православна  церква,  куди  вiльно
ходять люди, i священики в ризах спiвають хвалу Христовi?
   - Як же це так, Стратоне? Тож коли налетять в укра?нськi  села,  каменя
на каменi не залишать вiд церкви. А тут, пiд самими стiнами Бахчисарая...
   - Ге, то не спроста... - хмикнув Стратон. - На нашi  землi  вони  йдуть
вiйною, а джiхад заповiдав сам  Магомет.  Тут  вони  мирно  живуть,  дiтей
годують, урожай плекають i тому бояться гнiву нашого  бога.  Надто  багато
християн у Криму, було б кому випросити в  бога  помсту,  якби  наважились
зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на сво?й  землi.  Не  церкви
руйнують, а душi людськi. Чого  ж,  дума?ш,  так  ревно  напосiвся  дервiш
навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане нi  одного  християнина  в
?хньому краю, тодi i храми не страшнi. Бог без пастви безсильний. А ?? все
менша? i менша?...
   ...Мальва бiгла попереду Стратона i Марi?, зупинялася i,  розпромiнена,
перепитувала раз у раз:
   - Мамо, в Бахчисара? сам хан живе? I  ми  його  побачимо?  Самого  хана
побачимо?
   Марiя промовчувала, не втерпiв Стратон:
   - Дитино, не до хана, до Iсуса йдемо в Бахчисарай.
   - А хто такий Iсус?
   - Бог наш.
   - Ваш? А вiн  iнакший  вiд  аллаха?  Мамо,  а  хан  такий  же  дужий  i
всесильний, як аллах?
   Марiя потягнула до себе Мальву i мовила суворо.
   - Вибий собi, доню, з голови всiляких ханiв. З ними лихо ходить i  наше
горе.
   - Неправда, мулла говорить, що вiн божий намiсник. Я хочу бачити  хана!
- вже вередувала мала.
   - Нам, людям бiдним, краще б його не бачити...
   - Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.
   - О, тодi не потрiбен нам буде жоден хан. Ми вернемось тодi на Укра?ну.
   - Навiщо, а хiба тут погано?
   Не вiдповiла Марiя. Натовпом втискалися  люди  в  ущелину  Марiам-дере,
тривожний неспокiй охопив Марiю, як перед зустрiччю з рiдною оселею  пiсля
довго? розлуки. Дрiбно дрижало тiло, судорожно стискала  Мальву  за  руку.
Забула про Стратона, пробиралася вперед помiж людей, спиналася по схилу до
печер Марiянполя, щоб звiдти побачити  чудотворну  iкону  на  скалi:  вона
?дина може принести ?й рятунок.
   Люди стояли i набожно вдивлялися в  протилежний  берег  ущелини.  Марiя
проштовхувалась уперед, вона вже побачила вiкна  печерно?  церкви,  святих
отцiв у ризах, але ??, спасительки, ще  не  вiдшукала  очима.  Звелась  на
камiнь - побачила. Це не була звичайна iкона  божо?  матерi,  яку  не  раз
бачила в церквах. Зi скелi на  юрбу  знедолених  людей  дивилася  зажурена
жiнка з дитиною на руках. Обабiч не? стояли два молодi чоловiки з  нiмбами
над головами, i зовсiм не були вони схожi на  святих,  радше  на  дорослих
синiв цi?? скорбно? матерi.
   Марiя дивилася i не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви.
Нi, це не чудотворна  iкона,  це  звичайна  жiнка  з  дорослими  синами  i
маленькою дитиною на руках... Як ?й удалося, як  ?й  удалося?..  Схлипнула
раптом Марiя, ридання прорвалося  крiзь  горло,  вона  впала  обличчям  до
землi, застогнала:
   - Ти вберегла! Ти вберегла!..
   ?? пiдвiв Стратон, заплакала Мальва, злякавшись  материно?  розпуки,  i
тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь свiт,  i  народ
пiдхопив пiсню-рiзними мовами на один мотив:

   Пресвятая богородице,
   Спаси нас!

   Цю молитву Марiя чула не раз, сама спiвала ??, хоч  i  не  знала,  чому
просять: "Пресвятая богородице, спаси нас".
   - Пресвятая богородице, спаси нас!  -  лунав  крик  розпачу  у  вузькiй
ущелинi Марiам-дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо  без
кiнця, i здавалось, не витерпить всетерпимий бог. Впаде небо,  здригнуться
гори, зiйдуть зi скелi дорослi сини свято? жiнки, стане  ?х  по  два  бiля
кожно? осиротiло? матерi, i виведуть вони матерiв на яснi  зорi,  на  тихi
води, у край веселий.

   Пресвятая богородице,
   Спаси нас!

   Не сталося цього. Мiцно стояв  ханський  палац,  оточений  в  цей  день
потро?ною охороною, вишикувались подвiйним ланцюгом при  входi  в  ущелину
ханськi сеймени, голоснiше, нiж будь-коли, горлали муедзини на  мiнаретах,
i поверталися невiльнi люди назад по сво?х домiвках, та ставало ?х бiльше,
ставали вони бiльшими, i могутнiшав ?хнiй бог.
   Мовчки поверталися додому Стратон i Марiя з  Мальвою.  Натхненним  було
Стратонове обличчя, ступала Марiя впевненiшою ходою,  i  вже  не  гаморила
Мальва - тихо йшла поруч, нiби стала дорослiшою.
   Скупа, малоснiжна зима випарувалась  на  першому  весняному  сонцi,  не
напо?на ще з минулого року спражна земля закурилася  чорториями,  порудiло
Мангушське узгiр'я. Голод пiдкрадався зi степу до гiр, застукав у  людськi
житла.
   Змiлiв бурхливий Узенчик, вже не вистачало в ньому води для грядок, над
вижолобиною в самому  кiнцi  долини  з  ранку  до  вечора  стояли  дiти  з
глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.
   Лише пiд берегами i на урвищах  зеленiли  нагайки  соковитих  каперсiв,
розпускалися бiлим цвiтом, i жiнки никали попiд схилами,  збираючи  ще  не
розцвiлi бруньки для засолу.
   Розпачливо кричали осли. Забобоннi татари вклякали пiд ?хнiй вереск  на
колiна i шепотiли слова молитви, увiрували й християни в татарське повiр'я
i молились по-сво?му, бо до всiх однаково йшов шайтан голоду.
   Марiя повернулася з бахчисарайського базару  стомлена  журою,  поникла.
Цiни так неймовiрно пiдскочили! За бешур [103] проса -  двадцять  алтинiв.
То ще б нiчого, якби те просо, що напровеснi купила i  посiяла  бiля  хати
виколосилося колись. Та де там, засиха?  над  грудою,  а  на  каперсах  не
проживеш. Щось треба дiяти.
   Заробила Марiя коло Стратона чимало грошей за зиму. Вiн  виплачував  ?й
за роботу, як чужiй, хоч насправдi  чужою  стала  йому  власна  домiвка  -
вiльний вiд роботи час пересиджував у Марi?.
   - Стратоне, - сказала йому однi?? ночi, - чую я, що тяжко менi буде без
тебе в старостi. Складаймо грошi докупи, чей удасться обом колись  грамоту
купити. Що тебе тут трима??
   - Безнадiя, Марi?... То страшна рiч, але заповнила вона  менi  душу  по
вiнця. I серце нiби з повстi, i руки наче глинянi. Я не бачу нiде на землi
такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи ?
того, що не да? менi втратити самого себе.  Пiду  в  Успенський  собор,  i
зда?ться, що побачив i Днiпро, i степ на Укра?нi.  Маю  роботу  i  коротаю
днi. I ти до мене прийшла, Марi?. А пiдеш - умерти схочу, якщо бог  смерть
пошле. Але йти кудись - куди йти? З неволi та в  гiршу?  I  за  яку  цiну?
Прикидатися весь час мусульманином, душу свою губити, щоб потiм з лядсько?
палi позирати на Укра?ну... Ну, ти як зна?ш. А в церкву  бiльше  не  ходи,
кет-худа вже зна?, що ти була на вiдпустi. Вiн усе мота? собi на вус.  Iди
тепер спокутуй християнський грiх у мечетi. Ой, чи виплатиться тобi...
   Думала-передумувала Марiя, та не могла змиритися з тим, що тут  умирати
ма?. Кривить душею зате надiя ?, а без надi? навiщо жити,  хай  навiть  зi
сво?м богом... Не тут, ой не тут Мальвинiй молодостi цвiсти. Таж за нею на
Укра?нi Купало тужить, i високi мальви-посестри визирають ??  з-за  тинiв.
Покину я тебе, Стратоне, добрий мiй голубе...
   Але як заробити стiльки грошей?  Питала  в  людей  кажуть:  аж  п'ятсот
алтинiв треба, та  ще  й  кет-худi  бакшиш,  щоб  присвiдчив,  а  голодний
переднiвок тягне монету за монетою. А ?м цiна - вiльний степ на Укра?нi  i
незаюжене син? небо. Баскак таки насправдi душить за горло: крiм хараджу i
джiзь?, наклали новий - збройний податок, хан  Бегадир-Гiрей  готу?ться  в
похiд на Азов. О боже, як вирватися звiдси, щоб хоч  сво?ю  кривавицею  не
допомагати плюндрувати християнськi землi! Недо?дала i в мечеть ходила про
людське око, грiх вiдмолювала дома i очi опускала перед Стратоном.
   Принесла Марiя дику новину з Бахчисарая.  Одна  багатодiтна  татарка  з
Карачори продала на людському базарi свого хлопчика i году?  тепер  кров'ю
найстаршого четверо меншеньких. Страшно  стало  Марi?.  Як  перебитися  до
зими, щоб хоч цi грошi, що ?, за лiто не розтратити? Може, на  другий  рiк
легше стане?
   Заворушився кримський степ, учувши голод. Гнали чабани голодну худобу в
гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гiрей. I все по хлiб.
   Сказала Марiя Стратоновi:
   - Пiду я в гори з Мальвою. Наймемося овець  до?ти.  Якось  прогоду?мося
лiтом, а мо', ще й сиру принесемо на зиму.
   Мальва заплескала з радостi в долонi.
   - Мамо, там ми Ахмета зустрiнемо! Вiн такий добрий!
   Не гаялася. Таки на  другий  день  вибралися  вони  обидвi  на  знайому
дорогу, що вела на яйли Чатирдагу Можливо, цього дня добились би  вони  до
якогось коша [104], та незвичайний рух на битому шляху  привернув  Марi?ну
увагу. Чорною валкою тягнулося до Ак-мечетi вiйсько.
   Певно, на Азов вирушили.
   Сама не знала чому - звернула з польово?  дороги,  пiдiйшла  до  шляху.
Страх - той колишнiй, ясирний - затамовував подих, та Марiя пiдходила  все
ближче, приглядалася до облич во?нiв, i чомусь хотiлося ?й, щоб цим шляхом
пройшло сьогоднi все татарське вiйсько.
   Йшли грiзнi полки воювати за турецького султана. Попереду хан зi  сво?м
почтом. Червоний з золотим яблуком посерединi прапор розвiвався  над  його
головою.  Одягнутий  у  важку  кольчугу  i   високий   шолом   з   гострим
наконечником, вiн намагався ма?статично триматися на конi, в руках  щит  i
пернач, та тяжкi були, видно, ханськi регалi?  -  Бегадир-Гiрей  задихався
вiд спекоти. За ним вели десять бiлих коней, зв'язаних за  хвости,  слiдом
на буланих аргамаках ?хали  калга  Iслам-Гiрей  i  нурредин.  Два  десятки
закованих у сталевi панцири сейменiв iшли поруч iз ханськими достойниками.
   Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полi  бою:  зсунулись  широкi
брови на чоло, випнута роздво?на борода стиснулася в пружний гудз,  грiзно
заклебучився горбатий нiс - чи не надто повiльною була для нього ця  ?зда?
Йому хочеться, видно, пришпорити коня i обiгнати хана, що прi? в кольчузi,
та мусить стримуватись i йти на  поштивiй  вiдстанi.  Бiля  нього  в  такт
кiнським копитам ступають сеймени, в них обличчя грiзнi,  кам'янi,  в  них
обличчя напруженi, як вудила в руках калги, - поскаче вождь, ринуть i вони
на звитягу або смерть. "А за кого? - пита? мовчки Марiя. - Коли очi i чола
у вас не татарськi i не татарська мати вас родила?"
   Придивля?ться Марiя до кожного обличчя...
   -  Це,  певно,  хан,  мамо,  -  показу?  Мальва  несмiливо  пальцем  на
калгу-султана.
   Цить... навiщо тобi той хан, дитино... Ось iдуть, один, другий, десятий
-  вiрнi  ханськi  слуги.  Гостроносий  засмаглий   кавказець,   кучерявий
болгарин, чорний, як сажа, мурин, а бiля нього - i пада? глибоко, на  саме
дно  грудей,  материнське  серце  -  а  бiля  нього  плечистий,   бiлявий,
по-днiпровському бiлявий юнак... Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти  син,  хто
твоя мати?..
   Марiя блага? очима во?на, щоб вiн поглянув у  ??  бiк,  пiдвiв  опущенi
вi?, очi його хоче побачити.
   Але бiлявий сеймен не дивиться  на  не?,  проходить  i  губиться  серед
сотень во?нiв.
   Ослабла Марiя, минуло напруження, подумала:
   "Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна найти  голку  в  сiнi,  як
можна розшукати свою загублену дитину  серед  цього  ворожого  каламутного
безмежжя? Але хто вiн, хто вiн?"
   I згадала, а вiд цього легше стало: це ж до тих  святих,  що  стережуть
матiр божу на скелi Успенського собору, схожий ханський во?н...
   Треба було поспiшати, щоб до вечора дiстатись хоч би до  пiднiжжя  гiр.
Там, у лiсi, можна буде зробити з гiлля колибу -  все-таки  не  пiд  голим
небом. Марiя роздивлялася по узгiр'?,  чим  би  поповнити  запас  ?жi,  бо
хтозна-коли найдуться люди, що приймуть ?х. А як  не  приймуть?  Вертатися
назад до висохлого Узенчика i зустрiти голодну зиму з порожнiми руками?
   У видолинi побачила кiлька  дерев  мушмули,  на  них  плоди  достигають
весною, обшукала, знайшла кiлька жовтуватих мушмулин i за це слава богу.
   Мальва  була  бадьорою,  з  задоволенням  дивилася  на  не?   Марiя   -
загартовувалося дитя, нiби тут i вродилося. Засмагла й витривала,  як  оте
татарча, що в солi купане.
   Стежка заводила все глибше в гори. Густiшала  бучина,  малиновi  кущики
юдиного дерева чiплялися  шапками  за  схили,  з  ущелин  повiяло  мрячною
прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться  i,  либонь,  дощi  йдуть!
Внизу  без  угаву  трiщали  цикади,  немов  намагалися   сухим   свистячим
цикотiнням пiдгнiтити спеку, щоб задихнулись вiд не? i  верховини.  Та  не
було ?й доступу в гори. Жарiнь тут м'якла, пiд ноги слухняно лягав вологий
мох, крухтiла соковита трава.  Вдалинi  курився  туманами  Бабуган,  чорнi
хмари сповзали з Чатирдагу вниз.
   Ставало вiдраднiше. Втоптана людьми i худобою стежка  вела  до  якогось
житла - люди знайдуться.
   Сини мо?... Де ж ви, сини мо??..
   Та й  блиснула  блискавка,  i  загорiлося  небо...  Засвистiли  стрiли,
загавкали мушкети - йде  невiльниця  Марiя,  йде  укра?нська  доля  чужими
дорогами.
   Лл? живодайний дощ,  i  купа?ться  пiд  ним  Мальва,  бiжить  попереду,
хлюпа?ться в теплих потоках, набира?ться сили.
   - Мальво!
   - Мальво!
   Тiльки луна материнська, тiльки луна...



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   ...i коли чу?те спiв пiвнiв,
   просiть милостi в аллаха,
   бо пiвнi спiвають тодi,
   коли бачать бога.
   З хадiсiв

   ...До весiлля  залишився  один  мiсяць.  I  звiдки  воно  взялося,  оте
весiлля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нiчого  не
говорив ?й про шлюб. А може, оте незрозумiле "укум-букум-джарим-барим", що
вiн завжди бомборосив, коли вони грали "в ашики" [105], то i ? тi слова...
Видно,  що  так,  бо  весiлля  за  мiсяць.  Бiля  не?,  на  самому   шпилi
Екзiлi-буруну [106], сидять ще двi незнайомi дiвчинки, такi, як вона. I  в
них та сама доля, всi тро? квапляться шити придане.
   Примарне свiтло, як  при  затемненнi  сонця,  розливалось  мiж  верхами
Демерджi, Бабуганом i Чатирда-гом, дiвчата разом вгледiлися в  далечiнь  i
побачили, як кам'яний iдол, що завжди  непорушне  бовванить  на  Демерджi,
почав повiльно зсуватися вниз. Ось вiн уже перейшов Ангарську ущелину,  на
мить зупинився внизу серед поляни i поплив у сивому серпанку до них.
   Вiдклали дiвчата шитво: нi, це не дивовижна  кам'яна  фiгура,  до  яко?
щодня придивлялися здалеку, це якийсь дiд-жебрак. Що ж  йому  дати?  Проте
жебрак не простягав руки. Вiн був високий, бiлобородий,  i  добрi  були  в
нього очi, дiд дуже нагадував того святого старця, до якого вони  з  мамою
пiдходили в Кафi, коли втiкали вiд Мураха-баби. А може, це той самий?
   Мальва хотiла спитати, та ?? випередила сусiдка:
   - Ти Хизр [107], який знайшов джерело живо? води i став безсмертним?
   - Нi, дiвчино, - усмiхнувся дiд, - я звичайний чарiвник. Скажи, джаним,
яке в тебе найпота?мнiше бажання?
   - Хотiлось би швидше дошити сво? придане, - вiдповiла та, - бо ж тiльки
мiсяць залишився до весiлля.
   - Встигнеш, дитино, - сказав чарiвник i звернувся до  друго?:  -  А  ти
чого бажа?ш?
   - У мене лиха харт-ана [108]. Я хочу, щоб вона  на  мене!  не  кричала,
коли вийду замiж, i сорому перед коханим не робила.
   - Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що  мрi?ш?  -  звернувся  до
Мальви.
   Мальва не могла вiдповiсти. Вона ще нiчого не бажала в життi,  i  цього
весiлля теж не  хотiла,  ?й  добре  було  бiля  мами  i  Стратона,  весело
служилось пiдпасичем у Ахмета, того самого, який колись напо?в ??  цiлющим
кумисом у палючому степу. Чого  ж  забажати?  Мама  хоче  вернутися  туди,
звiдки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ята?. Зна?
тiльки, що всi степи колючi, спраглi й жорстокi, i трапляються там  поганi
люди. Вона не хоче в степ. Де ? ще такi гори, таке близьке небо, що руками
зiр можна дiстати? У горах живе Стратон,  i  бiлозубий,  вiчно  усмiхнений
Ахмет, i суворий, проте добродушний да? Юсуф, ? вiвцi, ? дозвiлля i безлiч
казок, що гомонять пiд шум лiсiв у колибi пiдпасичiв перед  сном.  Де  так
добре вмiють лiкувати вiд злих очей, як тут: ось притулить хтось  тобi  до
чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тодi й вiдьма не владна над тобою.
Де, в якому краю розкажуть про  ангелiв,  що  стоять  на  сторожi  неба  i
кидають в Iблiса [109] вогненними кулями - зорепадом, або про пiвня,  який
спiва? хвалу творцевi свiту? Нi, не хоче вона йти звiдси нiкуди.
   Але чого попросити в чарiвника? Вiн не йде, чека?.
   Чи то вiд нерiшучостi, сама не зна? чому - вiдчула Мальва, як  ?й  ста?
дивно гаряче в усьому тiлi,  наче  воно  пучнявi?  i  налива?ться  теплими
соками, ?й нестерпно захотiлося скинути з себе одяг i кинутися в  рiчку  -
мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий вiд спеки.
   - Ну, скажи сво? бажання, дитино, - знову почула голос чарiвник