лиха не виплачеш. Грамоту дiстала? То завтра пiдете... - Ось вона, моя кривавиця... Ось вона. Я знаю... Теперь я вже знаю... О боже!.. В ханськi наложницi моя дитина! - Вона простягнула до Стратона руку з грамотою, хитнулася, схлипнула i непритомна впала на землю... РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ Мати моя дорогая, А я ж тебе не пiзнала. Скидай з себе сво? лати, Будеш з нами панувати. Укра?нська народна пiсня "Сказав пророк, хай над ним буде мир: пiдуть люди до раю по мосту-сiрату, тонкому як волос i гострому як меч. I поведе ?х Монкiр..." Цвяхом застряв цей хитромудрий хадiс у мозку Iслам-Гiрея, i тлумачив вiн його сам, без хафiзiв, приймав його для себе, виконував собi з нього власну ханську тактику. Багато днiв пiсля повернення з походу на Ляхистан Iслам не знаходив заспоко?ння для свого сумлiння. З усiх куткiв, з-за канделябрiв, через вiкна з саду дивились на нього пронизливi очi з-пiд прискулених повiк. Аталика прирiк на смерть! Вiддячив за науку, за врятування з неволi, за ханський престол. А потiм у пам'ятi сплив почутий ще в Занджирли-медресе хадiс, неначе писаний для нього. Кожну людину веде свiй ангел Монкiр по тоненькiй волосинi риску. I тiльки тим, хто ладен вигинатися, щоб зберегти рiвновагу, хто може ущерблювати свою совiсть, вда?ться пройти по нiй у рай. Тi ж, якi йдуть прямо, падають у джаханнам... Прийшов спокiй до хана, а з ним дивне, блюзнiрське вiдчуття вдоволення з перемоги над самим собою: для досягнення мети вiн зможе тепер усе зробити. Хай прямо йдуть тi, якi мають тiльки себе i сво? сумлiння. У нього ? Крим. Довго не знав нiчого про долю Сефера Газi. Йому бракувало аталика - не для заспоко?ння совiстi, для порад. Мусив тепер про все думати сам. Що зробити, щоб стати могутнiм самодержцем, щоб тамгу вiн прикладав тiльки тодi, коли захоче цього сам? З чого почати? Зморений голодом народ тягнеться до грабункiв за Перекоп, а вiн зна?, що зараз пiвнiчних сусiдiв чiпати не можна. Бе? тримають у сво?х руках трон i вiйсько - пiти на них тепер нема ще сили. Порта поки що мiцна... Не приймав нiкого, навiть калгу i нурредина. Чекав вiстки вiд Тугай-бея. Цей залiзний нога?ць стояв збоку, коли розшалiлась злочинна битва за ясир. Не втрутився, коли хана оточили мурзаки. А в кiнцi подав йому руку. Звернутися тепер до нього, признатися в сво?му безсиллi i стати залежним вiд нього? Нi, треба вичекати... Нарештi з Ор-капу причвалав посланець з листом. Писав до Iслама сам Сефер Газi. "Сину мiй, я живий, i прийде час, що повернуся до тебе. Я радий, що ти вчинив саме так. Ти довiв, що можеш бути ханом. Однак не зловживай мо?ю наукою, i аллах благословить тво? намiри. Iз спiльниками будь дипломатом, а не iудою, з ворогами будь хитрий i пiдступний, як ядуча змiя, а друзiв, якi тобi в пригодi можуть стати, не зраджуй. Друг ще простить, зате сама доля може часом помститися". Вражений великодушнiстю аталика Iслам-Гiрей спустився iз спальних поко?в у малу мечеть i довго молився. Потiм вийшов iз палацу сам, без супроводу, i подався вгору понад Чурук-су в бiк Качi. Вийшов стежкою на гору, звiдки видно було резиденцiю нуррединi_ Казi-Гiрея. Треба б поговорити з молодшим братом, порадитись, як бути з калгою Крим-Гiре?м, який став: на бiк бе?в. Але нi, ще рано. А може зовсiм не треба... Добре, що Сефер Газi живий. Повернувся i пiшов горою по гребенi до Чуфут-кале. Не хотiлося сьогоднi заводити дiлових розмов. Минав буковi безлистi га? i поляни з промерзлими кущиками жовтобруньчатих ялiвцiв; з низин тягнуло весняним запахом - там уже зеленiла трава, та й на верху хiба тiльки за копичками ялiвцiв сiрiли клаптики снiгу. - Сефер Газi живий! - повторив ще раз уголос. - Вiн ще повернеться до мене, хай тiльки я змiцнiю. А змiцнiю тодi, коли народ побачить рiзницю мiж мною i мо?м попередником. Знiму вiйськовий податок, який наклав Бегадир, вiдновлю на Перекопi торгiвлю сiллю з гяурами, хай оклига? народ, хай наповнить животи. А тодi пiде за мною всюди, куди я захочу. Тодi затисну в жменю Ширiнiв i Баринiв, на першому мiсцi на диванi поставлю погорджуваного Яшлава, i стане вiн мо?м вiрним псом. А Тутай-бея назову другом. Людськi скарги вислуховуватиму на вулицi i не шкодуватиму сво?х щедрот. А тодi скажу туркам: "Додому йдiть з усюдiв: з Кафи i з Ахтiара, з Судака i Керчi!" Бадьорий настрiй охопив Iслам-Гiрея. Згадалися молодi роки, польський полон, тривоги за ханський престол, турецька неволя, i враз рвiйною хвилею вдарився в серце спогад... "Ти - хан". Хто сказав цi два короткi слова, що напророкували нинiшний день?.. Вiн i Сефер ?дуть з Акмечетi до Бахчисарая вiддати останню шану покiйному Бегадир-Гiре?вi. Сефер Газi навча? молодого Iслама державного розуму. А назустрiч - дiвчина, струнка, тоненька, ще дитина, i прекрасна, як пуп'янок тюльпана на свiтанку. "Ти зна?ш, хто я, дiвчино?" - "Знаю, ти - хан..." Звiдки вона була? Ага, з Мангуша, Мальвою себе назвала. I вiн пообiцяв ?? знайти, коли стане ханом. Та це було давно... Можливо, дотепер i замiж вийшла. Але вiн обiцяв, його обiцянка мала бути платою за ворожбу. Лукавити з долею не можна. Треба розшукати ?? i хоч подякувати... Так, у намазний день вiн прийме прохачiв, а Селiма пошле по не?. Хай зажада? вiд хана, чого сама хоче. ...Пiсля обiду намазного дня Iслам-Гiрей нарядився в легкий одяг во?на i в дивно молодечому настро?, наче й не тяжiв над ним тягар ханства, скакав на конi до Ашлам-сарая, де мала чекати на нього юна ворожбитка з Мангуша. "Чи прийшла, чи розшукав ?? Селiм? - думав дорогою. - I що сказати ?й, чим винагородити? А може, таки спитати, чи не бажа?, щоб хан виконав колишню свою обiцянку?" При цiй думцi нiжне бажання, якого давно не знав, пройняло тiло. Наче юнак, скочив Iслам-Гiрей з коня i рвучко увiйшов до селямлика, розсунувши порть?ри обома руками. Посеред кiмнати стояла дiвчина. Чорнi брови збiглися до перенiсся, вiд скронь до пiдборiддя спливала молочна блiдiсть i ще краще вiдтiнила смоляне волосся i темно-синi очi. Стояла з вiдкритим обличчям, непорушна, злегка тремтiла. До не? пiдходив той суворий i гордовитий хан, що недбало кида? людям на голови мiднi монети. Ой, нi, не вiн... До не? ступав той самий лицар, якого колись зустрiла в Ашлама-дере - з мужнiм обличчям, гострим гарячим поглядом, з випнутою вперед бородою... Iслам-Гiрей торкнувся долонею до ?? лиця i проказав, ласкаво усмiхнувшись: - Я не можу впiзнати тебе, красуне, хiба по тво?х очах, що синi, як води дарданельськi. Бачиш, сповнилося тво? вiщування, i я готов сплатити тобi борг. - Мiдними монетами? - тихо спитала Мальва. - Я зроблю все, що тiльки ти захочеш. Але грошей, пам'ятаю, я тобi не обiцяв... - Iслам торкнувся в хвилевiй задумi пальцями до бороди... - Я сказав тобi тодi... - Ти сказав: "Будеш мо?ю третьою, але першою дружиною, " - докiнчила за нього Мальва, не зводячи з хана заворожених очей. - Це пам'ять розуму в тебе, Мальво, чи пам'ять серця? - спитав Iслам, вражений безпосереднiстю дiвчини. - Не знаю, не розумiю... - Ти б погодилася стати мо?ю дружиною? - О, так! Як же iнакше? Я ждала i вiрила, бо цi слова сказав менi лицар. Тiльки мама нiчого не зна?... Хан повернувся до дверей. - Селiме! - гукнув. - Скачи в Мангуш i привези сюди ?? матiнку. Скажи ?й: хан до нiг кланя?ться матерi найчарiвнiшо? у свiтi красунi i просить прибути у сво? поко?... Ним опанувала пристрасть справжньо? любовi, яко? не знав досi. Вiн схопив на руки Мальву i пригорнув ?? до себе. Вперше в життi вiдчула Мальва мiць i солодкiсть чоловiчих обiймiв. Iнстинктивний жiночiй протест стрепенув нею, вона вихопилася з ханських рук, знесилена i спрагла, як тодi - у снi на Чатирдагу. - Ти хан великий i могутнiй... Та я скоряюся тобi не тому, що ти хан. Я люблю... Благаю, не зроби мене бекечею [140] в гаремi... - Не бiйся, красо моя. Ми завтра ж справимо кябiн [141]. Повернувся Селiм. Вiн був не такий, нiж перше. Очi, в яких завжди свiтилися вiдданiсть i готовнiсть у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом. - Хане, - сказав вiн. - ?? мати... вмира?. Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу i погналась ущелиною. - Мамо-о!.. Миготiли рiзнобарвнi плями перед очима; все, що сталося сьогоднi, здавалося тепер ?й сном, а дiйснiсть прийшла страшною вiсткою: мати вмира?. Через не?, через не?... через не?... Вбiгла в хату. Стратон стояв бiля постелi чорнiший вiд ночi, вороже глянув на Мальву. - Ти заплатила ?й за все. I за сво? народження, i за те, що не дала тобi загинути в цiй страшнiй неволi... - Вмерла?! - скрикнула Мальва i припала до матерi. - Вай, вай анам! [142] Марiя розплющила очi, кволо прошепотiла: - Ти тут, дитино?.. О Соломi?чко моя. Не плач, не плач, я... я не хвора, тiльки'серце не послухалося чомусь. Скiльки воно витримувало... Я завтра встану. I ми пiдемо на тихi води... на яснi зорi... О, як я чекала цього дня! Грамота у нас ?, ми вiльнi... Чому ти йшла до них, дитино? Мальва впала перед матiр'ю на колiна i чолом притулилася до ?? шорстко? долонi. - Мамо, чу?те, мамо... - Марiя пiдвела голову. - Ти вислухай мене. Я чекала його... Хiба я могла знати, що цим завдам тобi горя? Я полюбила його ще малою, вiн тодi не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмiю тужити за тим, що ти, хоч i хотiла. Я не знаю тих ясних зiр i тихих вод тво?х. Вони в мене тут - у долинi Узенчика, на верхах Чатирдагу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий менi, бо вiн твiй. I якщо хан мене любить, хiба вiн пiде плюндрувати землю мо?? матерi? Я люблю його, мамо. I ти не губи мене сво?м кра?м так так само, як мiй згубив тебе... Мальва ридала i цiлувала Марi?нi руки. Марiя пiдвелася, спершись на подушку лiктями, ?й у головi не вмiщалось, що той самий хан, перед яким вона сьогоднi лежала ниць на землi, ма? стати ?? зятем. Тут щось не так... Вона - полковничиха Самiйлиха - ханська теща? Роздивилася по хатi, заглянула Стратоновi у вiчi, чекаючи вiд нього поради. Але вiн не вiдповiв на ?? нiму просьбу. Рудi брови опустилися аж до повiк, i докiр тьмянiв у його блiдуватих очах. - О Iсусе, що я наробила! - схопилася обома руками за волосся i забилася в розпачi на постелi. У п'ятницю перед обiдом iз Мангуша ви?хала крита шаламаджею [143], зама?на пальмовим вiттям кантара. Спереду сидiв молодий погонич, погейкував на п'ять пар гладких бiлих волiв i розкидав у натовп, що висипав iз Мангуша i Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвистi хустинки. Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах i чонгарах [144]. Весiльна процесiя зупинилась перед лiтнiм ханським палацом, ?й назустрiч вийшов сам Iслам-Прей у соболинiй шубi. Вiн пiдiйшов до кантари, розсунув шовковi завiси i винiс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком iз рожево? турецько? кисе?. Пiд музику, гамiр i вигуки вiн пронiс ?? мiж рядами людей i зник за воротами палацу. Постояли мангушцi i розiйшлися - здивованi, заздрiснi, а деякi з надi?ю, що чей заступиться за них колись молода султан-ханим Мальва. Нi Марiя, нi Стратон не проводжали весiльну кантару, не бенкетували на доччиному весiллi. Сидiли зi сво?м чорним горем у Стратоновiй свiтлицi, такiй тихiй-тихiй, мов по покiйнику. Сiм веж Ор-капу навiки зачинилися перед Марi?ю, пересунулися з Перекопу, i зупинилися непройденими горами довкола Марi?но? домовини над долиною Узенчика. Дотепер цих скель не помiчала Марiя. Адже бiля ?хнiх стiн жило тiльки ?? тiло, працювали тiльки ?? руки на грiш, а душа, а надiя були далеко поза ними, тому скелi не гнiтили. Нинi ж вони зiйшлися, стулилися бiлими ребрами, загородили той вузький прохiд, яким довгими роками мандрувала з Мальвою у край веселий... Двi гори: Анам-каяси i Балан-каяси... Гора-мама i гора-дитина. Колись, кажуть старi татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлейки розбiйник, i пiшла Зюлейка йому назустрiч. Побачила це мати i закричала: "Краще камiнням станьмо!" I перемiнилися обидвi на скелi. О, якби мала тепер Марiя таку чарiвну силу! Не втiшив ?? ханський багатий агарлик - плата за наречену. В десятикрат повернулися Марi? тяжко заробленi грошi на грамоту. Та кому тепер вони були потрiбнi? Минув тиждень, другий, i вибралася стара мати, ханська теща, до палацу провiдати дочку. В чорному i чорна на обличчi, мов тiнь людська, пiдходила до зачинених залiзних ворiт. Зупинив ?? стражник у гостроверхому шоломi, з бердишем у руцi. - Куди, стара! - Я до дочки, - сказала, блукаючи поглядом по землi. - Вона дружина ханська. - Ти? Мати Мальви-ханим? - здивувався стражник, i тепер пiдвела на нього очi Марiя. Довго дивилася на во?на i вже забула, чого прийшла. Десь вона бачила це бiляве обличчя, колись воно майнуло повз не? i дивно стривожило материнське серце... Ах, це було давно, тодi, коли покiйний хан Бегадир вирушав на Азов, а вони обидвi з Мальвою вперше мандрували в гори, тiкаючи з голодного степу... Так, так, це той, схожий на святого, що береже матiр божу на скелi Успенського собору. Тодi Марiя не бачила його очей, а тепер вони дивилися на не? холодно i неприступно, але такi знайомi, такi знайомi. Боже, це ж Мальвинi очi! Вражена неймовiрною здогадкою, пiдступила Марiя, простягнула руки, i зiв'яли вони. - Ти - мати ханим Мальви? - спитав ще раз сеймен Селiм, уже м'якше, та все ж з недовiр'ям. - Так, так... - шепотiла. - А ти, хто ти? - запитувала i слабла. - Хто ти? - Не годиться во?новi на службi з жiнкою розмовляти, - суворо вiдповiв Селiм, але не зачиняв ворiт, стояв скований безумним поглядом цi?? незнайомо? жiнки. - Добре, - сказав по хвилинi, - я доповiм кизляру-азi, що до ханим прийшла ?? мати. - Хто ти? - не чуючи його слiв, допитувалася Марiя. - Ради життя тво?? матерi, скажи, хто ти? - Я не маю матерi. В мене не було ??... - вiдповiв, i сум промайнув по суворому обличчю во?на, промайнув тiнню хмаринки i щез. - Хто ж народив тебе на свiт? Чей же мусив хтось тебе на свiт народити! - скрикнула Марiя, i вiдступив за ворота збентежений Селiм. - Нi, нi! Не зачиняй, благаю! - впала на колiна Марiя. - Скажи менi тiльки одне: звiдки ти прийшов сюди? Селiм пiдвiв ?? з землi, мовив лагiдно: - Ти хвора розумом, жiнко, i йди собi. Не змушуй мене кликати ?внухiв, щоб вигнали тебе. В тебе, певно, велике горе, ти дiтей сво?х шука?ш, ?х тут нема. Ханим Мальва з Мангуша родом, я називаюся Селiм, а моя харт-ана - стара циганка Емiне з Салачика. Тут нема? тво?х дiтей. - Але ж ти не циган, ти бiлий! - вчепилася Марiя за кiльця зачинено? брами. Отямилася. Ступала кам'янистою вулицею, мимовiльно приспiшувала крок, пiдбiгала, минала грецькi та вiрменськi крамнички, не чула вигукiв крамарiв, наштовхувалась на жiнок, що квапились на базар до Салачика, i зупинили ?? циганськi лiп'янки, шатра i чорнi отвори печер у скелi. - Скажiть, де живе стара Емiне? - чiплялась до людей. - Де Емiне живе? Показали ?й на крайню печеру. Поморщена, з розпатланим сивим волоссям вiдьма вийшла з печери i наставила кiстлявi пальцi, нiби хотiла ними вчепитися в обличчя непрохано? гостi. - Чого шука?ш тут? - просичала. - Ти, Емiне? - спитала Марiя, i в пам'ятi спливли циганськi табори на околицi села; зойкнув у грудях старий, забутий уже бiль, вiд якого божеволiла Марiя, коли пропав iз саду маленький Семенко. - Я не ворожу бiльше, - забулькало в горлi старо?. - Iди, - показала рукою на вхiд до печери. - Там донька моя... - Нi, нi, я не по ворожбу прийшла... Але в мене ? грошi, i я заплачу тобi... Скажи, звiдки в тебе взявся той парубок Селiм, що в хана служить? Збентежено забiгали очi в старо? i зупинились. Проштрикнула вона недовiрливим поглядом Марiю i повернулася не вiдповiвши. Марiя схопила циганку за руку. - Я золото маю, Емiне! Скажи, ти з Укра?ни привезла його? - Ми люди кочовi i всюди бували. Не може згадати моя пам'ять, звiдки той хлопець, якого хан купив у мене. Марiя вiдв'язала вiд ши? мiшечок. - Тут багато золота. Я дам тобi все, якщо скажеш, вiдьмо, де i коли украла ту дитину, що була бiла, як шум на молоцi, а очi мала синi, мов незабудки... - Iди, жiнко, - прошамкала Емiне, спiвчутливо позирнувши на Марiю. - Не шукай втраченого. Вiн усе одно вже не твiй, навiть якщо ти його породила... Поплентала Марiя. Гудiло в головi, давило лещатами скронi. Пiшла назад до палацу. Вiдчинилася парадна брама. Верхи на конях ви?хали безбородi ?внухи, а посерединi - теж на конi - дружина хана в парчевiй чадрi. Впiзнала Марiя, та не поворухнулася з мiсця, не пiдвелась. Це не ?? дочка, не Мальва - зовсiм чужа жiнка зi знайомим обличчям, що просвiчувалось крiзь серпанкову вуаль. Усе тут не справжн?: i те, що, можливо, ?? син охороня? хана, i те, що Мальва стала ханською дружиною, i те, що Марiя Самiйлиха сидить, мов жебрачка, бiля ворiт палацу... "Бо хiба може бути це все правдою? Нi, це не ми. Ядучий плющ обсотав нашi тiла i душi, взявши собi нашу подобу, висмоктавши живу кров. Нас бiльше нема?... Горбатий верблюд, що он сто?ть на майданi бiля купецького каравану, благороднiший за нас. Вiн ще може плюнути в обличчя господаревi смердючою слиною, вiн гордо держить голову, бо залишився-таки сам собою, а нас нема?. Ми вмерли, знищивши себе зi страху..." Зупинила Мальва коня, побачивши матiр, що сидiла згорблена на мiстку i блаженно усмiхалася. Припала до не?. I тепер Марiя вiдчула, як зсува?ться з ?? грудей тяжкий камiнь жури, як проясню?ться стомлений мозок i поверта?ться тихий спокiй. "Десь, певно, живе ще й третiй яничар. На службi у вбивць ?хнього батька. Куди менi йти вiд них?" Покора заповзала в душу Марi?, погасли мрi?, бажання, не стало Самiйлихи. Сидiла, скулившись бiля чужих ворiт, бездомна сука, що шука? на звалищах розгублених щенят. - Я до тебе вибралася, мамо, - почула Марiя голос Мальви i дотик теплих долоньок до щiк. - Як живеш? Чи здорова? Чому донинi не приходила? - Нездужала я... А ти щаслива, дитино? - спитала, не дивлячись на дочку, щоб не бачити ?? в чужому одягу, а тiльки чути рiдний голос, вiдчувати рiдний дотик рук. - Щаслива, хан любить мене, - прошелестiли Мальвинi губи, i тодi глянула на не? мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в ?? словах. Була марна i невтiшна, гей, чи не вiдчула пташка неволю в золотiй клiтцi? Помiтила Мальва материнi стурбованi очi, осмiхнулася. - Я щаслива, мамо, аби ти тiльки не побивалася... - Не журися мною. Я житиму у Мангушi зi Стратоном. Як уже раз вiдiрвешся вiд свого вугла, то пiд чужим мусиш здихати... А Стратоновi буде легше зi мною... I тобi... - Марiя глянула на во?на, що стояв у воротах, прошепотiла: - I менi теж... - Ти не плач, мамо, - Мальва пригорнула Марiю. - Самi сльози чомусь бiжать. - Марiя пiдвелася, показала рукою на Селiма. - А його ти зна?ш? - Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець. "Обо? ханськi. Обо? яничари... Дiти, дiти, мальви зав'ялi..." Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, пiдходила Марiя до Селiма. Селiм винувато усмiхнувся. - Прости, стара. Ти якась дивна, i я не повiрив, що ханим - твоя дочка. Марiя торкнулась до його плеча. - Я не гнiваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти... ти усмiхнися хоч iнодi до мене... Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав менi мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли вiн був ще в пелюшках... - Марiя затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селiм, очi вп'ялися в обличчя жiнки, i дрiбно тремтiв бердиш у його руках. - Хан ви?жджа?! Великий хан Кримського улусу Iслам-Прей! - пролунав голосний крик у дворi, виструнчився Селiм, ?внухи пiдхопили на руки Мальву, висадили на коня. Iслам-Гiрей виконував волю кохано? дружини: вирушив супроводжувати ?? до матерi. Марiя тiнню майнула вздовж стiни i зникла непомiтно за муром. РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ Свiт розвива?ться сам собою, i нiякий тиран його не змiнить i не зупинить. Авiценна Меддах Омар вирушив iз Скутарi в далеку дорогу - до Адрiанополя. Старець знав, що ця подорож буде останньою: лiта, яким забув лiк, гнули все нижче до землi, дряхле тiло просилося на вiчний спочинок. Та розум протестував проти тi?? смертi, що неминуче приходить до кожного. Омар бажав обiрвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освiтити шлях iншим сво?м останнiм спалахом. У перемогу повстанцiв, якi одчайдушно наважилися вдарити на колишню столицю Османсько? iмперi?, вiн не вiрив, та все одно йшов до них. Бачив наперед смерть нового ватажка кизилбашiв Кир-огли, але знав, що вiдвернути повстання не можна, як не можна викреслити один день iз року - воно неминуче. Бо ж розвиток нового свiту вiд народження до перемоги - то ланцюг спроб i впертих намагань, в якому одна ланка вмира? для того, що iз не? виростала друга. Адже не стала смерть ювелiра Хюсама небуттям, i смерть великого вiзира Аззем-пашi не стала тлiном. Тож i Омаровi не можна вiдходити безслiдно... Видно, така вже воля всезнаючого аллаха, а може, це вдячна доля справжнiх митцiв - що дiла ?хнi стають виднiшими пiсля скону. Чи то при життi творець сам собою засту? свою працю, а чи просто не вiрять люди, що ця на позiр нiчим не примiтна людина, яка не вмi? так, як придворнi спiвцi стояти на виду поруч iз всесильними свiту цього i ?хнiми очима звертати увагу на свiй товар, може бути великою. Та от вiдходить вона, залишаючи думи сво? в живучiй пiснi, в химерному розписi на вазi, у капiтелi мармурово? колони, i питають тодi люди: "Хто ж був цей чарiвник?" Намагаються згадати його iм'я, розпитують один в одного, i на допомогу нетямущим iдуть всезнаючi придворнi, якi цькували митця при життi, i кажуть: "Це наш великий попередник", щоб хоч прив'язатися до безсмертя, коли самого безсмертя за життя вбити не змогли. Хто там знав старого ювелiра Хюсама? Не пам'ятав його покiйний Амурат, який носив iнкрустований перлами сагайдак Хюсамово? роботи, байдуже було iмамам мечетi Айя-Софiя, хто ж то чудом умiстив вiрш корана в бахдашанському рубiнi, що прикраша? мiхраб, не знав i кафеджi на Бедестанi майстра, який зробив яшмовi чашi, в котрi вiн налива? вино знатним чужинцям. Та чи й повiрив би хто з них, що це робота чародiйних рук згорбленого старця, який сто?ть за солом'яним крiслом перед воротами Бедестану, цькований i зневажуваний уста-рагiном ювелiрного цеху? Та враз не стало Хюсама. Алiмовi посiпаки виволокли понiвечене тiло жебрака, що продавав коштовнi речi та ще й посмiв пiдвести руку на чорбаджiя першо? яничарсько? орти, витягли за мури базару i наказали бакчибашi [145] зарити старого пса. А тодi трапилось те, чого нiхто не сподiвався. Померла Нафiса, не дочекавшись свого чоловiка, пограбували Хюсамову майстерню цеховi ювелiри, i невиданi коштовностi появилися в найбагатших крамницях Бедестану. Дивувалися купцi, захоплювалися чужинцi i питали, хто ?х зробив. Сказано - шила в мiшку не вта?ш, пiшов поголос, що продаються вироби покiйного скутарського ювелiра Хюсама, який змайстрував Су-леймановi Пишному султанський трон i перснi якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовiрно пiдскочили цiни, торговцi вимахували золотими браслетами, пiдкидали в жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срiбних тарiлках i кофейниках, вигукуючи: "Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама, славного Хюсама!", а дурисвiти пiдробляли хюсамiвськi вiзерунки i теж так само вихваляли товар не знаючи гаразд, чи?м iменем заробляють. I може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм генiальних попередникiв придворних ювелiрiв, якби, один злидар, що сидiв за кяшкулем у день султанського торжища напроти плетеного з соломи крiсельця, не впiзнав Хюсама саме тодi, коли чорбаджi Алiм простромив старому горло ятаганом. Вiн довго мовчав, боячись яничарсько? розправи, та комусь таки шепнув, що Хюсам помер не сво?ю смертю, а вiд яничарсько? руки, хтось iнший згадав останнiй крик старого i здогадався, що чорбаджi першо? орти був вихованцем ювелiра - пiшли по людях розма?тi чутки i вкутувались вони в легенди. Народовi запотребилось тепер знати все про Хюсама, так нiби спiввiтчизникам славного майстра хотiлося змити з себе сором за байдужiсть до нього при його життi, i швидко про Хюсама знали навiть таке, чого вiн сам i його вiрна подруга Нафiса не змогли б пригадати. Меддахи розповiдали у кафеджiях притчi про Хюсамове дитинство, жiнки в лазнях придумували сентиментальнi легенди про його палку любов до сво?? ?дино? дружини Нафiси, а ревнителi мистецтва допиталися до його могили i перенесли прах ювелiра на стамбульський некрополь. Хто зна за що, а чи не за тi мислi, якi вмiв Хюсам виписувати у сво?х вiзерунках i за якi зазнав смертi, - почалися паломництво до його могили i зборища на цвинтарi, i бунтарськi заклики до помсти. Запрацювали субашi, вiдганяючи народ вiд тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли iм'я ювелiра iмами в мечетях, замовкли продавцi на Бедестанi, глухий протест наростав у людських серцях, а справжнi i фальшивi вироби старого майстра продавалися тепер з-пiд поли... Тож, видно, така вже воля всесильного аллаха, а може, дивна доля полiтичних дiячiв - що одних знають, бояться i мусять шанувати ?х, а прийде смерть - i тiльки забуття, про iнших же, при життi нi слуху нi духу, а по смертi ?м за щось шану вiддають. Чи згадували люди Селiма П'яного хоча б на другий день пiсля того, як вiн заснув над глечиком грузинського вина i бiльше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого Османа II, якого задушили яничари пiсля хотинського розгрому? Ба й Амурата забули, хоч i говорили, що до нього, мовляв, жебраки могли пiдходити на вулицi, тримаючи факел над головою. [146] А великого вiзира Аззем-пашу мало хто знав: вiн сво? життя провiв у походах i на засiданнях дивану, а на молитву до Айя-Софi? пiшки ходив, як це личить правовiрному: нiхто не викрикував йому хвалу, коли вiн супроводжував султанiв, бо ж часто славу бере той, хто ?? вимага?, а не той, кому вона належиться. Та враз Стамбул здригнувся вiд страшно? звiстки: Аззем-пашу стратив юродивий Iбрагiм! П'яний розпусник задушив того, хто вистояв на хисткiй посадi при трьох султанах i чи?м розумом жили хваленi падишахи. Заремствував народ: султан убив ?х оборонця, бо за що iнше мiг убити? Пiшли помiж людей ашуги, тихо наспiвуючи пiснi про легендарного вiзира, невтомнi мед-дахи складали бувальщини про мудрого Аззем-пашу, i взяли його собi злидарi посмертно захисником - чи не за те тiльки, що за життя вiн умiв мислити i за мислi сво? пiшов на смерть. Тож почалося нуртування, тож згадали сво? кривди зубожiлi райя, тiмарiоти, купцi i ремiсники, мученицька смерть Хюсама-ювелiра i Аззема-вiзира надихнула ?хнi серця вiдвагою: це ж були великi люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять - злиднi i голодне животiння? Стягалися злидарi з мiських завулкiв i глухих сiл у гори пiд Адрiанополем, куди скликав ?х одчайдушний пастух Кир-огли, а соф-ти - вiчнi бунтарi - понесли ?м з медресе забороненi книги Вейсi i Нефi... Йшов меддах Омар крутими стежинами до адрiанопольських гiр. Не марнославство i не вiра в нинiшню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця пiдходило до краю. I вiн, оглянувшись назад, зрозумiв, що всi його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкiнцi не прикладе рук до дiла. Бо навiть найчеснiше прожите життя зникне безслiдно в людськiй пам'ятi, коли не освятиться воно гiдною смертю. Шейхульiслам Регель прийшов на вечiрню молитву в мечеть Айя-Софiя. Пiд величним склепiнням пливла при?мна прохолода, зелена чалма верховного пастиря iмперi? здавалась тут легшою, нiж там, у Бiюк-сара?, цi?? гарячо? i непевно? весни. Вiн пiдвiв руки, вимовляючи тихо "аллах-ак бар", потiм вклав лiву руку в праву i почав читати фатиху, та вiдчував, що не може повнiстю злитися з богом, вiдокремитись вiд того життя, яке залишив хвилину тому за ворiтьми султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути вiд нього вiдповiдь на тi всi сумнiви, якi не дають тепер i день i нiч спокою? Чи вдоволений вiн сво?м намiсником на султанському престолi, чи не вчинив грiха шейхульiслам, оперезавши Iбрагiма шаблею Османа? Наблизитись так, щоб запитати вiч-на-вiч, де хова?ться та сила, яка гнiтить усiх власть iмущих при дворi i яко? всi мусять щодень слухатися. Адже султан безпорадний i не вiд нього та сила йде: на владному обличчi валiде лежить тавро приреченостi й страху, шейхульiслам, якому сам султан цiлу? мантiю в перший день байраму i якому призначено слухати тiльки бога, мусив усупереч здоровому глузду пiдписати фетву на смерть Аззем-пашi - i то тодi, коли його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усiма можновладцями i керу? ними? Регель вклякнув на колiна i напружився весь, зосереджуючи свою увагу на трьох страусових яйцях, що висiли перед мiхрабом як символ гарячо? Мекки. Чи не обiзветься на його сумнiви аллах? Мовчить бог. Вiн завжди нiму?, а найдужче тодi, коли його рабiв огорта? тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед вiйною, що почалася з Венецi?ю? А хiба Портi вперше воювати? Та й це ще не вiйна, Iбрагiм не склика? дивану. То, може, страшно вiд того, що Iбрагiм воювати не хоче, що втiка? вiд державних справ у Понтiйськi гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озбро?них пастухiв, якi зiбралися пiд Адрiанополем i погрожують помститися за вiзира i ювелiра? Мабуть, так... Верховний пастир вiдчиту? калiграфiчнi написи над золотим мiхрабом, але вони йому нiчого нового не говорять, i на думку сплива? меддинська сура корана: "Кожний раз ми мiня?мо вiрш i придуму?мо кращий. Хiба не зна?ш, що аллах все може?" Гм... А який тепер видумати вiрш, щоб пояснити незриму силу страху? Бунтарi пiдводять голови... Шейхульiслам пiдiйшов до мiмбера, взяв коран i гарячкове почав гортати, шукаючи сури, яка пiдказала б, як боротися з ними? Мусить пiдказати священна книга, адже iншо? мудростi, крiм Магометового пророцтва, в них нема?. Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська "Ми повiсили ?м окови аж до пiдборiддя, i вони... i вони мусять пiдводити голови". Так що ж ти радиш, премудра книго?.. Зняти окови?! Шейхульiслам закрив коран i вийшов з мечетi, шепочучи для заспоко?ння п'яту суру меддинську: - "О ви, якi увiрували, не питайте про речi, що засмучують, коли вам вiдкриваються. Запитували люди i до вас, а потiм стали невiруючими..." На папертi заступив йому дорогу дервiш у сiрому бекташському сукманi, зi срiбною сергою у вусi. Вiн вклякнув перед шейхульiсламом i припав губами до його башмакiв. - Пiдведись i скажи, чого хочеш, - сказав верховний iмам, приглядаючись до дервiша, який пiдвiв на нього начебто знайомi блуднi очi. - Святий отче, - промовив дервiш тихо, але в голосi не чутно було жебрацько? покори, а щось нiби змовницьке. - Ти можеш i не пам'ятати мене, бо ж багато в тебе слуг духовних. Я - Мурах-баба, дервiш ордену бекташiв, якого ти багато рокiв тому милостиво послав у кафську такi?, щоб я там проповiдував правду Османiв серед татарiв i кримських ямакiв [147]. Я чесно виконував свою повиннiсть, та коли буря насува?ться на нашу священну землю, совiсть моя примусила мене... - Що за чорнi вiстi несеш менi, - шейхульiслам схопив дервiша за плече. - Кажи, що чув! Болгари, греки, серби? Мурах-баба став на ноги, i глумливi блискiтки заблищали в його очах. Тепер Регель згадав: це ж той, що пiдбурював колись яничарiв проти Амурата IV, будучи шейхом дервiшiв у яничарському корпусi. Вiн.шейхуль-iслам, врятував тодi свого слугу вiд смертi, вчасно виславши його в Крим. - Турки, святий отче. Турки! - вiдповiв Мурах-баба, i розпогiднилось обличчя шейхульiслама. - Ти про Кир-огли? Утри сво? обличчя вiд тривоги, надто велика наша сила, щоб боятися мiзерного вiддiлу заколотникiв. Не так давно розправилася Порта з Кара-язиджi i Календер-огли, хоч тих було набагато бiльше. Тисячi посаджених на палi в долинi Аладжа, на передмiстях Анкари i Урфи довго ще лякатимуть ремiсникiв i райю, ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтiвникам. - Не смiю заперечувати тому, кого справедливо називають морем усiх пiзнань. Але ти не зна?ш одного: серед цi?? нужденно? жменьки бунтарiв перебува? нинi найтяжчий ворог iмперi? - теж турок - меддах Омар, якому нiхто дотепер не насмiлився стяти голову. А заколотники, якi думають головою Омара, - це вже не банда, а поважна сила. Ти зна?ш, що в сво?х блюзнiрських проповiдях вiн закликав туркiв пiти з чужих земель, зняти кайдани з поневолених. Що ж станеться, коли турецький люд пройметься його крамолою, хто тодi душитиме гяурську Румелiю? Так, я бачу, що насува?ться страшна буря на землю Османiв. Крамола Омара пiде по людях, мов пошесть, i не зможе ?? нiхто знищити, бо вона незрима. В заколотникiв мало збро?, i за пiвдня з них не залишиться навiть башмакiв, але де ти знайдеш тако? отрути, щоб випекла в людей вiру в Омара, Хюсама, Аззем-пашу? Шейхульiслам поник. Цей брудний дервiш розкрив загадку його тривог. Так, так, iмперiя пiд страшною загрозою прозрiння пiдданих! Промовив спокiйно i зверхньо: - Мова твоя свiдчить, що башка в тебе не дурна, i ти будеш шейхом яничарських дервiшiв. Але скажи, ти зна?ш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш учених, якi б довели, що Хюсам був бездарний ремiсник, фiлософiв, якi б висмiяли вчення Омара, полiтикiв, якi б переконали народ, що Аззем-паша був боягузом i злодюгою? - Нi, не знайду таких. - А що робитимеш, коли вже прийшов пропонувати сво? послуги? - Я розпалю в розледачiлих яничарiв бувалу жадобу битв i наживи. Я поселю в них страх, i вони стануть знову во?нами. - Ти марно розсипа?шся перлами свого розуму, Мурах-бабо. Що ти можеш придумати, аби бунтарський дух народу вбити? - Вiйну! - викрикнув дервiш. - Велику вiйну. Тепер ? нагода. Вже бiльше двох десятилiть вбивають протестанти католикiв, а ми, дарма що правовiрнi, станемо проти Венецi? на боцi протестантiв. Яничари пiдуть, тiмарiотiв i за?мiв треба послати силою, в кра?нi хай залишаться тiльки калiки, жiнки i дiти. I хай голоднi будуть, то думатимуть тiльки про хлiб. З чого тодi зродиться бунтарський дух? I ще одне, - додав Мурах-баба пошепки, - роздруханi яничари допоможуть позбутися того, хто вважа? вiйною погоню за газелями в лiсах Понтiйських гiр... Чорбаджiя Алiма переслiдував Хюсамiв проклiн. Вiн чув прокльонiв немало i не вiрив у ?хню злу силу, поки тримав у руцi ятаган, подарований могутнiми Османами. Але це прокляв його турок, господар, який дав йому вiру, зброю i хлiб. Передсмертний крик старого повторюють тепер сотнi, тисячi - однi вголос пiд Адрiанополем, iншi мовчки в Стамбулi. Верховнi господарi не дали Hyp Алi тугри, а йому - регалiй яничара-аги. Чорбаджi Алiм вiдчув себе непевно на турецькiй землi, яку називав сво?ю. Нi, вона не його, на нiй ? сво? господарi, i вiд них залежить його доля - багатство i злиднi, життя i смерть. А руки ослабли, вiдвикли воювати, i воювати нi з ким: де ж його вороги? Десь там, у незнайомих свiтах, чи тут? Проповiдi Мураха-баби зцiлювали його пiдупалий дух: Омар - ворог, Хюсам - ворог, Аззем - ворог! Уперше усвiдомив чорбаджi пекучу злобу не проти iновiрних, а проти самих туркiв, якi не захотiли бiльш терпiти його сваволi. Яничарський булук Стамбула вирушив пiд Адрiанополь. Мiцно стиснула рука Алiма ефес ятагана, стиснула конвульсивно, в страху, - вiн з дикою ненавистю розрубував черепи туркам, яким поклявся служити все життя, в яких роками заслуговував довiр'я. Колись убивав чужинцiв за те, що не хочуть стати пiд прапор Порти, тепер убивав господарiв, якi захотiли позбутися сво?х слуг i були страшнiшими вiд персiв i козакiв. Адже в найми бiльш нiхто його не прийме, для нього нiде нема? землi. Загiн кизилбашiв був розбитий за один день. Кир-огли поруч зi сво?ми соратниками конав на палi. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому зв'язали" руки i привели перед конаючого ватажка повстанцiв, щоб вiн бачив страшну його смерть. До Омара пiдiйшов Мурах-баба. Зловтiшно блищали його очi, вiн не забув, як принизив колись його меддах Омар на горi Тепеоба в Кафi. - Бачиш, старче, де ми знову зустрiлися? Розпочинай тепер сво? дабiрство, ти ж зна?ш коран напам'ять, i доведи, що не я, а ти хочеш добра сво?й державi. О, тобi, зраднику, бiльше не допоможуть усi фiлософи свiту. Мовчав меддах Омар, не вiдриваючи погляду вiд спотвореного муками обличчя Кир-огли. Що дума? вiн тепер? За що ка?ться? За те, що вступив у нерiвний по?динок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади перед смертю? - Ти, певно, Омаре, дума?ш, що так помреш, як вiн, - вiв далi Мурах-баба, показуючи на Кир-огли. - Я знаю, ти один серед усiх цих боягузiв хотiв би тако? смертi. Та не стяв тобi голови Амурат, не запроторив у темницю Iбрагiм, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не робити тобi слави й честi, яко? бажа?ш ти й тi, що теж колись наважаться так гинути. Нi, я водитиму тебе майданами мiст, мо? дервiшi пригрiватимуть тебе розпеченим залiзом, поки не назвеш себе брехуном i науку свою брехливою. А потiм дамо тобi можливiсть жити i виголошувати на мiмберах проповiдi, якi складе для тебе шейхульiслам. Коли ж не захочеш, вирiжемо тобi язика, щоб погане слово, бува, не зiрвалося з нього, повiсимо ярлик на шию з написом: "Я - брехун" - i прив'яжемо до стовпа Костянтина на Ат-мейданi, а людей примусимо йти процесi?ю повз тебе i плювати тобi в лiйде... А тепер скажи менi по щиростi, що спонукало тебе, родовитого турка, пiти проти сво?? влади i ув'язатися в цю дитячу гру у вiйну? Адже зна?ш, що так, як одна людина не може бути водночас чи?мсь батьком i сином, так i раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспiвали муедзини до магрiба [148] в мечетях Адрiанополя i баталiя закiнчилась. Чи ж варто було губити себе? - Я не зумiю пояснити тобi того, - вiдповiв меддах Омар, - чого твоя голова зрозумiти не спроможна. Сказав один фiлософ: з невiгласом, який вважа? себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тiльки одне: нинi загинув Кир-огли, а завтра, певно, загине боснiйський ватажок повстанцiв, який мав з'?днатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з темрявою. А те, що можливе, рано чи пiзно стане дiйсним. Гряде велика боротьба, дервiше. Хiба не зна?ш, що коли в кадубi появилася хоч одна маленька дiрка, то вино все-таки витече. Коли скелю черкнула трiщина, то камiнь конче звалиться. Якщо прозрiв хоч один яничар, то розбредеться цiлий корпус. Якщо один iз можновладцiв умiв мислити, то значить, що мiй народ може мати розумних правителiв. А коли простий пастух доросте до тако? сили, що зумi? гинути на палi, не каючись, тодi ви програ?те... На мою ж допомогу не важ, Мурах-бабо. З цi?? митi я не промовлю жодного слова, можеш вiдрiзати язика. Вiн менi бiльше не пригодиться. ...Меддаха Омара потiм задушив власними руками Муса-паша. РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка?, Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика?? Укра?нська народна пiсня За гаремними вежами - Персидський сад, перлина ханського двору, краса, затулена мурами вiд людських очей, недоступна, ув'язнена. Фiнiковi пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на свiт ?м не судилось, нудяться фiлодендри й фiкуси, ?жаться сердитi кактуси... Розпускаються турецькi тюльпани, пучнявiють африканськi гладiолуси, хиляться чашечками до землi петунi? - i тiшиться смуток в ханському раю, смуток самотностi, непотрiбностi, невизнаностi. Рiк за роком: розквiтають i в'януть, i знову цвiтуть з надi?ю, що хтось побачить ?хню красу, - надаремно. Нiхто нею не радi?, не милу?ться. I тому смутна ця краса, i сумно ходить по алеях найкраща квiтка Персидського саду - чарiвна ханим Мальва. А за нею дрiботить ?внух, його недремне око пильну? повелительку, а звикнути до ?внушо? опiки вона не може. Колись, ще в першi мiсяцi любовного рожевого хаосу, вона марнославно радiла, що хиляться перед нею ?внухи, никнуть ханськi жiнки i опускають очi бекечi, та дедалi увага слуг сковувала i гнiтила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною повiнню ?? юнiсть. I цi мури - цi остогидлi мури, за якими нiхто нiколи ?? не побачить, не замилу?ться, щодень бiльше давлять, виростають, i малi? Соколина вежа, що пiдвелась копулою-юртою над будовами палацiв. Колись ?й можна було дивитися на свiт з Еклiзi-буруну на Чатирдагу, а тепер тiльки з цi?? вежi. I так буде весь вiк... Зiв'яне краса, стане вона такою, як старшi Iсламовi жiнки, i тодi... невже лише злоба i заздрiсть будуть ?й ?диною насолодою в цiй пишнiй тюрмi? I з глибин пам'ятi зринала iнодi просьба-молитва, яку почула колись бiля Успенського собору: "Пресвятая богородице, спаси нас", - i вбивала ту згадку, злякавшись, бо поставали перед нею сотнi страдних облич, якi просили в свого бога рятунку... Нi, нi, вона не просить рятунку нi в кого, сама ж хотiла такого щастя. А молитва билась, здушена, i скиглiла, вiддаючи болючим щемом. Iшли роки... Серед сумовито? краси, замкнено?, ув'язнено?, залишено? самiй собi для милування. Чотири високi стiни, басейн, витоптанi стежечки, i кожнiй куца дорога - весь свiт. А був же колись Узенчик у широкiй долинi мiж горами i бiгти можиа було поруч iз ним, куди очi глядять, i були колись запашнi ча?ри, i казковi ночi, i гейкання юного чабана серед гiрського привiлля... У ханському дворi щодня багатолюдне. Iслам-Гiрей завiсив меч. Iслам-Гiрей торгу?. Десь там, при дворi польського короля Владислава Четвертого - хановi про це вiдомо вiд купцiв - треться венецiанський посол Ть?полло, намовля? вдарити Порту в найболючiше ?? мiсце - Крим. Король тракту? пота?мно з козаками, герой Дюнкерка Iхмелiскi погодився. Тугай-бей стяга? сво? сили до Перекопу, але тривога даремна. Ть?полло чомусь виганяють iз королiвського двору, Хмельницького переслiду? шляхта, вiн утiка? на Сiч. Iслам-Гiрей торгу?. Козаки чайками i возами везуть до Перекопу тютюн, збiжжя, олiю, мiняють сво? добро на саф'ян, ?дваби, вино i сiль. У ханський двiр щодня приходять усе новi й новi торговi гостi з рiзних кра?н показувати крам. Спiввiтчизник лукавого Ть?полло в коротких штанях i панчохах вище колiн шанобливо скида? перед ханом капелюха зi страусовим пером - що ж, будемо торгувати, венецiанцю, коли не вдалося тобi пiти на нас вiйною. З московiтами пiдписана шертна грамота - "бути в союзi, любовi i дружбi, не воювати укра?нських городiв, Давати вiльний про?зд купцям". Ось вiн, купець в червоному кафтанi, в соболинiй високiй шапцi i саф'янових чоботях, думно виклада? iнкрустованi моржевим зубом шкатулки, соболi, куницi, голубий песець, бiлоснiжний горностай, пухнастий бобер, ллянi тканини. О хане, ти поглянь тiльки, що це за тканини! Купець наказу? слугам розтягнути тоненьку скатертину, вилива? на не? жбан олi?. Олiя не капа?. Хан Кримського улусу торгу? i вичiку?. Вiйна мiж Туреччиною i Венецi?ю затягнулася, розледачiлi яничари невдоволенi, тремтить у сво?х хоромах юродивий Iбрапм - бо?ться бунту. Ляхистан уперто не платить Кримовi упоминок, вони, бач, не визнають Iслам-Гiрея, колишнього свого полонянина, ханом. А на Сiчi нурту? козацтво, рветься воювати зi шляхтою, жада? помсти обраний недавно гетьманом сам Iхмелiскi, якому ляхи вбили сина. Чи не направити б до нього послiв з шертною грамотою? Але ж - нi. Шертувати можна з державами, а козаки - не держава. Яка зараз у них сила? Гарячi? повiтря над Кримом. Хан вичiку? i торгу?. Бо в скарбницi порожньо, бо саугу пiдданi вiддають нерано, бо треба мати багато грошей, щоб не мусити бiльше танцювати мiж капи-кулу i беями, мов мiж мечами. "Чому не приходить хан?" - уже п'ятий день товклися в Мальвиних грудях пiдозра, ревнощi i сум. Останнього разу Iслам довго придивлявся до маленького Батира i вимовив дивнi слова - Мальва й донинi не може второпати, чому вiн так сказав: - Не допусти аллах, щоб заговорила в тобi, як виростеш, козацька кров. Ще ж бо то не знати, як закiнчиш ти дiло, що я його розпочав. Потiм глянув ув очi Мальвi i кинув ще одним словом - важко, наче ярмо надiвав ?й на шию: - Козачка... Так ?? ще нiхто не називав. Слово це нiколи ?й не належало. Може, матерi, може, Стратоновi - ?й було байдуже. А тепер вiддав його Мальвi сам Iслам-Гiрей - ?? муж i повелитель - i воно враз збентежило ?й душу. Козачка... I в сина кров козацька. Докоряти почав хан. Але ж чому стiльки днiв не приходить до не?? Заздрiснi ханськi жiнки i бекечi вже давно приглядаються до не?, чи не вчепилася пiд ?? очима перша зморшка пiсля того, як народила сина. Заглядала в свiчадо: нi, ще красивiшою стала. З несмiливо? тонкостанно? дiвчини розцвiла пишнотiла жiнка - так з зарошеного вранцi пуп'янка розцвiта? опiвднi лiлея, i ще далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить? Маленький Батир заснув. Меним оглим, яш ярем, Меним оглим, яш ярем [149] наспiвувала соннiй дитинi i приглядалась до чорних брiвець сина: чи? вони - батьковi, чи, може, тi, по дiдовi, козацькi? Яку справу ти мав би докiнчити, i чому тривожиться хан? Хто ?й пояснить цi його слова? Чей не насмiлиться сама спитати.. Вийшла в сад. За нею подрiботiв ?внух, махнула рукою, щоб вернувся, ма? ж вона право побути хоч хвилину сама. Пiшла стежечками до фонтана. Весняне небо нагнiталося синявою в глибоку цямрину гаремного саду i вiдбилося в овальному басейнi - перевернуте куполом униз. Оце i все ?? небо. Не бачити ?й бiльше того справжнього, великого, прип'ятого до велетенського круга землi, а тiльки це - вiдбите у мармуровому коритi ханського фонтана. Голубий мармур ще бiльше згущував синяву неба, тихо падали краплi i ледь брижилася поверхня води, а на днi - побачила Мальва - застигли рибки, що одна за одною розiгналися по жолобцi, яким витiкала з басейну вода, i чомусь зупинилися в розгонi. Приглянулася пильнiше - тож неживi вони, хтось так удало вирiзьбив ?х у мармурi. Але чому рiзьбяр зупинив рибок бiля входу, чому не висiк ?х у жолобцi за басейном - на волi?.. Гм... А хiба можна ?м туди? За цямриною прича?лась клювата мармурова чапля, не вийти ?м нiколи з голубо? тюрми... Для чого це придумав майстер? Навiщо дав рибкам життя у тiсному басейнi i поставив грiзну сторожу при виходi на волю? Що думав невiдомий митець, рiзьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе - ситого, одягненого i скованого ханською службою або оскопленням? Про жiнок, що томляться в гаремному раю, чи взагалi про примарнiсть щастя? Глянула Мальва вгору, i захотiлось ?й простору, неба, того неба над Чатирдагом, де можна рукою до зiрки дiстати, де бовдуряться вiльнi тумани i лягають на спочинок бiля печер, щоб окутати прохолодою жовтi костi тисячi козакiв... Козачка... А вони мчать на конях у гори, ?м треба сховатися вiд незчисленного вiйська Кантемира... Куриться дим, ви?да? очi, душить, та нi один не виходить здаватися в полон. Так зримо постала перед очима казка старого Омара, дiткнулася до зневоленого серця, зiм'яла його, стиснула. Вiд пекучо? туги защемiло тiло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий i солодкий, видушував вiн iз очей сльози невiдомо за чим, i вiдiзвалось раптом незнане почуття давно забутою пiснею: Ой що ж бо то та за чорний ворон... - Козачка... - прошептала Мальва, йдучи по вузькiй стежцi, i враз здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на не? очi того самого ?внуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипiла в грудях лють: хан пiдсила? скопця, не вiрить ?й, а сам же не приходить. А сам, певно, жиру? в iнших гаремах... Хотiла крикнути на ?внуха, як смi? вiн не виконувати волi хансько? дружини, але очi скопця дивилися нахабно, злобно, i зрозумiла вона, що ?внух сильнiший вiд не?, що вiн тут хазя?н, а вона - раба. Кинулася бiгти - та куди, i хлюпнувся у серцi пекучий бiль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках... Пiшла, похилена, помiж клумбами, що бiло пiнилися кущиками нарцисiв, вiдхилила хвiртку до Соколино? вежi - в проходi теж стояв ?внух, i прорвався гнiв у лагiдно? ханим. - Геть! - закричала, i щез скопець. Вибiгла витими сходами наверх, припала до мушара-бiй. I тут довкола мури; високi мiнарети Хан-джамi [150], за ханськими конюшнями - сторожова вежа, масивнi ротонди усипалень, з заходу - гаремний мур, i лише з боку парадного входу - маленька щiлина мiж сторожовими баштами, крiзь яку видно вулицю, ?й хочеться туди, а хан не приходить, ?й треба до матерi, та як пiде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить... I всюди хан, всюди хан, як тi мури довкола, як та чапля бiля цямрини, а вона - золота рибка у мармуровому пишному басейнi. I враз неждано, наче грiм з безхмарного неба, наче несподiваний гарматний пострiл - з-поза парадних ворiт хвилею вдарила дружна пiсня, та самiсiнька материна - пiсня ?? дитинства, десятками голосiв ударила - свiжа, вiльна, простора, як те небо, вiдiбране в Мальви: Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка?... Хто ?? тут спiва?? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая луна? укра?нська пiсня, колись Мальвi байдужа, нинi така рiдна? Ступила на карниз, стала вище, i вiдкрилося перед ?? очима барвисте море кунтушiв i жупанiв: з Тисячоголово? печери вийшли чубатi козаки на банкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п'ють кухлями вино; пала? багаття, розвiваються на вiтрi пелехи полуменi, в повiтрi несе смажениною; дружний регiт, пострiли з мушкетiв, i знову брава переможна пiсня: Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика?! Прорвалася туга з-пiд серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, i потекли вони, давно жаданi, висушенi в дитинствi зневагою чужинцiв i нерозсудною матiрньою любов'ю. - Хто ви? Звiдки ви? - трясла Мальва самшитовою решiткою i знемагала. Тиждень тому Iслам-Гiрей безцеремонне i грубо вигнав купцiв за стiни палацу - йому доповiли, що до нього ?де Тугай-бей з почтом i разом з ним верта?ться в Бахчисарай Сефер Газi. Хан стояв непорушне посерединi кiмнати у вичiкувальнiй позi, забувши про свiй ханський сан, коли увiйшли вони обидва, такi потрiбнi йому зараз, сильнi мужi Криму. Яку ж силу вiдчув Тугай-бей, що посмiв увести в палаци iзгоя Сефера Газi? В червоному хутрi з бобровим комiром i в зеленому тюрбанi стояв бiля порога аталик, якого зрадив вихованець. Тi самi примруженi очi з осоковими прорiзами, по яких не вгада?ш нi вдоволення, нi гнiву, те саме поморщене обличчя i рiдковолоса борода. Поруч iз ним холодно-понурий Тугай-бей у жовтогарячiй кире?. Вiн ледь нахилив голову, пiдкреслюючи стриманим поклоном свою незалежнiсть вiд хана. - Ефендi Сефер Газi побажав бачити тебе, великий хакане. Вiн хоче доживати вiку в Бахчисара?, ширiнський бей про це зна?, але нiщо не може загрожувати тво?му агаликовi. Один волос упаде з бороди Сефера Газi, i ор-бей Тугай покаже зухвальцям силу незлiченних нога?в. Темнi очi Iслама сховались пiд повiками, нiби хотiли приховати радiсть перед Туга?м. - Сеферу Газi, - сказав вiн, - рано ще думати про старечий спочинок. Вiн повернувся в Бахчисарай як найблагороднiший радник хана, вповноважений i довiрений ага. На мить розплющилися очi в старця, i знову стулилися повiки, Сефер-ага поклонився хановi. Iслам-Гiрей вiдповiв агаликовi теж поклоном. Йому хотiлося обняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей - не можна було давати волю почуттям. А в головi загасали знову тi самi думки, що колись: чи не хитрiший Тугай вiд злобних Ширiнiв, якi хотiли взяти хана силою? I чому саме сьогоднi зважився при?хати з Сефером у Бахчисарай? - Хане, - промовив Тугай-бей, не мiняючи крицевого тону голосу, - до тебе йдуть посли з Запорожжя. Сiпнувся хан, ця вiстка була надто несподiваною. - Посли з Запорожжя? Вiд короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити? Посмiхнувся Тугай-бей кра?чками уст. Сказав: - До тебе йде сам гетьман Вiйська Запорозького Богдан Хмельницький, який не визнав себе пiдданим Ляхистану. Ми зустрiчалися з ним учора на Перекопi. Я знаю його здавна. Це великого розуму i завзяття полководець. Вiн хоче розпочати вiйну з ляхами i йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але вiдмовлятися не варто. Тiльки обережно треба з ним. Вiн хитрий, як лис, i звинний, мов змiя. I гордий. Вiд мене, колишнього друга, вiдмовився брати фураж i баранiв. Не хоче вiн теж зупинятися в Бiюк-яшлавi, нашому посольському станi. Знайомих ма? на Ермене-маале [151]. Хан сiв на мiндер, оперся лiктем на подушку. Довго мовчав. - Зостанься в Бахчисара? на кiлька днiв, Тугаю, - сказав нарештi. - Залишуся, хане, - м'якше, нiж будь-коли, промовив Тугай-бей. - Вибирався я було на козакiв цi?? весни: паде худоба, чахнуть конi, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готов iз сво?ю ордою пiти позаду козакiв. Вигра? Хмельницький з нашою допомогою - високий польський ясир приведемо, програють козаки - з них вiзьму живу данину. - Хай благословить нашi намiри аллах, - мовив хан. - Сефере, - звернувся вiн до аталика. - Накажи пригощати козацьких послiв як гостей вельмишановних. ...В кiнцi березiля на вершинi Топ-кая зупинилось кiлька десяткiв вершникiв на легких аргамаках - в атласних жупанах, в шапках iз червоними шликами. Попереду загону стали три комоннi: богатирського росту довговусий козак у суконному кунтушi, в хутрянiй шапцi з двома буйними перами посерединi - втiкач вiд шляхетсько? розправи гетьман Вiйська Запорозького Зiновiй-Богдан Хмельницький. Справа - старший вiком вiд гетьмана - кропивенський полковник Филон Джеджалiй, злiва - юнак у бiлiй свитi, Тимiш Хмельниченко. Гетьман мовчав. Филон Джеджалiй позирав на Хмеля i не порушував його задуми. Може, вiн пробiга? в думках свiй шлях вiд дитинства в Жовквi й Олеському замку, вiд понурих стiн ?зу?тсько? колегi? у Львовi, вiд Дюнкерка, вiд турецько? неволi - до гетьмансько? булави, i дума?, як умоцнитись, щоб певною була майбутня перемога в боях з ляхами. Зна? Хмель, на кого опертися: трактував уже з путивльським во?водою Плеще?вим i севським во?водою Леонть?вим, а тi царевi Олексi?вi Михайловичу листи послали, бажання Хмельницького переказуючи. Буде опора в росiйських братiв, дума? Джеджалiй, стане за нами православний свiт. Збудеться це, бо одвiчне наше приятельство, скрiплене кров'ю у многих вiйнах i останнiй - азовськiй. А сюди прийшов Хмельницький з сином, щоб тил забезпечити... I тяжко йому трактувати з вiдвiчним ворогом. - Погляньте, - показав гетьман униз нагайкою. - Ще раз погляньте i подумайте, братове, щоб потiм не було нарiкань i каверз. Там унизу, бачите, лежить гадючник - Бахчисарай. За камiнними стiнами, оповитими хмелем i павутицею, живуть люди, якi не раз топтали нашу стражденну землю. Збiглись вони сюди, в цей яр, докупи, наче тi жуки на лайно, i весь час чекають нагоди розповзтися по свiту, щоб нищити, жерти, роз'?дати, тягнути чуже добро i неповинних людей сюди, у сво? лiгво, ?м все одно, на кого йти... Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, пiд нами, загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне невольничий ринок. На такому ринку продавали колись мене. Чу?те: зойки, плач... Там торгують нашими братами i сестрами. А ми йдемо в це осине гнiздо, щоб забезпечити собi тил, щоб не вдарили поганцi в нашi спини, коли ми двигнемо на ляхiв. Iдемо просити в них кiнноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхiв не поженеш. I стискати мусимо нашу лють i бiль у жменях, i кланятись мусимо ворогам нашим вiдвiчним. Тож прошу ще раз, братове, кажiть сво? останн? слово. Я мовив про свiй намiр руським во?водам. - Веди, батьку, до хана! - вiдповiли козаки гуртом. Вiрменська вулиця скрутилася розiмлiлим на сонцi вужем по схилi напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала завiсами склепових вiконниць - винесли крам войлочники, зброярi, башмачники, винарi, загармидили, набиваючись сво?м товаром. Збiглися сюди купцi, що гостювали в хана: голоколiннi венецiанцi, метушливi греки, бородатi московiти; виповзли в чорних сутанах польськi ?зу?ти - члени кримсько? ?зу?тсько? колегi?, що примiстилась недавно на вiрменськiй вулицi. "О боже правий! - жахнувся Хмельницький згадавши сво? навчання у Львiвськiй ?зу?тськiй колегi?. - Де ви тiльки не розпустили сво?х щупалець! I тут, серед вас, менi можливо, доведеться залишити свого сина... Що ви зробите з ним, коли я розпочну вiйну з ляхами? Та коли треба буде - i цю дитину вiддам на заклання, але ще покуса?те ви пальцi, ханжi чорносутаннi. Не хотiли вашi собраття дозволити королевi йти вiйною на Крим - я з Кримом на вас пiду. I ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене". Другого ж дня до ханського палацу вiдправився полковник Джеджалiй. Його гостинно прийняв Сефер Газi-ага, але аудi?нцi? у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводi слуг, якi принесли харчi й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнiшав гетьман, а навколо нього звивалися весь час ханськi придворнi та все вимагали подарункiв. Шiсть разiв доповiдав Филон Джеджалiй про при?зд козацького посольства, шiсть разiв супроводжували його ханськi слуги з мiзерними дарами. Аж на сьомий день аяк-капу [152] сам прибув на квартиру до Хмельницького i сповiстив: хан чека? Iхмелiскi-агу сьогоднi у посольському залi. Перед обiдом з Ермене-маале ви?хав гетьман Хмельницький з посольським ескортом. Попереду на бiлому конi ?хав аяк-капу. Бiля ворiт палацу вiн наказав козакам спiшитись i йти за ним. Насторожений довгим очiкуванням ханського прийому, але з гордо пiднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двiр. Подеколи поглядав на рябуватого юнака в бiлiй свитинi, що йшов з ним поруч, i стискалося в грудях мужн? серце, а в скронях калатало раз у раз: "На продаж, на продаж". Аяк-капу подався на конi у глиб двору, сказавши послам чекати в посольському саду. ?х провiв у сад плечистий високий сеймен, Джеджалiй приглянувся до його бiлявого обличчя, пробурмотiв: "Яничар клятий..." - i знiтився вiд його ясного погляду. Во?н не зрозумiв слiв козака, але вiдчув у них образу. Його синi очi дивилися на полковника з якимсь докором i жалем. Гiрко чомусь стало Джеджалi?вi, вiн пiдступив до сеймена i спитав по-татарськи: - Ти давно з Укра?ни? - З яко? Укра?ни? - знизав плечима Селiм. - Я з Салачика. - Якусь мить помовчав, а потiм пiдвiв на Джеджалiя очi i спитав тихо, нiби хотiв та?мницю вивiдати: - Скажи менi, чому завжди мене питають, звiдки я, хто моя мати? Я не знаю цього, а тому не розумiю, навiщо про це знати людям... - Бо ти iнший, хлопче. Ти не татарин i не з Салачика родом. Ти - з Укра?ни. - Якi ж тi люди на Укра?нi? Нiде я ?х не бачив. - Та ось поглянь. - Джеджалiй показав рукою на посольський почет. - Он - сам гетьман козацький. Селiм знову стенув плечима. - Багато сюди приходять чужинцiв. Я ж - ханський... - Нi, хлопче. Ти з Укра?ни. Запам'ятай собi. I мати твоя, може, десь побива?ться донинi за тобою. Джеджалiй зiтхнув, вiдiйшов у тiнь кипарисiв, що виструнчились один бiля одного над самшитовими кущами. Здалеку спостерiгав за сейменом: в його очах тiнню блукав сум. Хмельницький зупинився перед посольськими залiзними дверима, вправленими в кармiнове рiзьблене кам'яне обрамлення. Прочитав золотий напис над дверима: "Цей пишний вхiд i цi величнi дверi побудованi за велiнням хакана двох материкiв i двох морiв". Iронiчно посмiхнувся гетьман. "Якi в тебе материки i якi моря, коли ти не ма?ш нi одного човна, а по Чорному й Азовському морях ходять турецькi галери, що пантрують кримськi береги... Ти такий самий васал, як i я". Вiдчинилася залiзна брама, i пiд звуки барабанiв аяк-капу провiв козацьких послiв угору сходами до кофейно? кiмнати. ?внух наливав терпку пахучу каву у фарфоровi фiльджани i, кланяючись, розносив послам, що, порозсiдавшись на мiндерах, с селянською безпосереднiстю розглядали винограднi розписи на стiнах i майстернi вiтражi на маленьких шибках, притулених пiд самою стелею. Аяк-капу власноручно пiднiс гетьмановi фiльджан з кавою: зрозумiв Хмельницький, що багато дукатiв попливе з кишень, поки покличе його до себе вередливий хан. Проте довго чекати не довелося. Слуга, який весь час шастав iз кофейно? кiмнати до посольського залу, вийшов до послiв i, зiгнувшись у три погибелi, мовчки показав обома руками на дверi, що означало: хан дозволя? увiйти. Гетьман подався в зал сам-один. - Не потрiбен менi драгоман, - сказав Хмельницький i пройшов повз нiмих рабiв, що стояли навшпиньках бiля одвiркiв, наче стату?. В правому кутi залу на ворсистому червоному килимi пiд малиновим балдахiном сидiв суворий з мускулистим обличчям чоловiк. Колись у Туреччинi Хмельницький бачив османських пашiв, знав ?хнi жорстокi звички i горду пиху - чекав таким побачити й хана, Тому при?мно вразив вигляд суворого во?на, якого тiльки сан примусив одягти велику зелену чалму i сiсти пiд малиновий балдахiн. "Певно, вiн набагато краще i почува? себе на конi, - подумав Хмельницький. - Я мiг би з гiднiстю скресатися з ним на шаблях, мiг би йти плiч-о-плiч у рiвноправнiй спiлцi, та кланятись йому тяжко, бо лицар лицаревi раболiпних поклонiв не склада?". Хмельницький якусь мить бачив тiльки Iслам-Гiрея, потiм помiтив калгу i нурредина, що сидiли обабiч хана, i ханських сановникiв, якi стояли збоку. Хан з цiкавiстю придивлявся до Хмельницького. Йому сподобалась велична постать гетьмана, на якiй так добре лежав жупан з бiлого сукна, а поверх нього темно-зелений кунтуш з вiдкидними рукавами. Сподобались його кошлатi брови, енергiйно зсунутi до перенiсся, i хвацькi вуса, але вiн чекав вiд Хмельницького поклону. Чей же просити чогось прийшов. Гетьман скинув шапку i опустив на груди голову, вiдкидаючи вниз довгого чуба. З цим вiн подав до нiг хана дорогу далматинську шаблю i пiстоль з iнкрустованою кiстяною ручкою. - Милостю аллаха велико? орди високоiменний хане, - почав гетьман, - лицар багатств не ма?, тож приношу тобi те, з чого живемо i на що надi?мося, а крiм цього, ще й глибоку пошану до тво?? особи полководця i богатиря. - Гарно говориш, - вiдказав хан. - Зна?ш чим пiдкупити во?на. I драгоманiв, бачу, не потребу?ш... Що ж привело тебе, Iхмелiскi, до мене у весняну пору? Чей не так давно, як мо?м вухам чутно було, ти готувався з королем iти на мене вiйною. - Досi ми були ворогами, - не опускаючи очей, говорив Хмельницький, - але тiльки тому, що козаки гнули ши? у лядському ярмi - тож воювали з тобою поневолi. Тепер ми хочемо скинути ганебне iго i пропону?мо вам дружбу. - Але ж ти пiдданий короля i зраджу?ш його. Звiдки я можу знати, що не зрадиш мене? - Не можна називати зрадою, хане, праведну боротьбу. Гетьман Дорошенко не вважав Шагiн-Гiрея зрадником, коли той почав справедливу вiйну проти кафського пашi i Кантемира-мурзи. Зрадити можна батька, та не губителя свого. А на Укра?нi лядське тиранство гiрше мучительства фараонiв. Ляхи козацьких дiтей у котлах варять, жiнкам груди вiдрiзують. Галерним гребцям в тисячi разiв легше живеться, нiж нашому рата?вi. А тому йдемо воювати ляхiв, якi ? i тво?ми ворогами. Вони погорджують тво?м славним iменем, не платять тобi данини, ще й нас пiдмовляють нападати на вас. Ось, поглянь, - Хмельницький вийняв з-за оборки кунтуша папери i подав ?х хановi. - Це привiле?, якi дав нам король у плату за те, щоб ми йшли сво?м вiйськом на Крим. Тож просимо тебе пiти разом iз нами проти зрадникiв i клятвопорушникiв. Iслам-Гiрей прийняв папери i передав ?х пласколицьому бородатому дiдугановi, що, здавалося, дрiмав, стоячи справа бiля трону. - Дай драгоманам, хай слово в слово перепишуть людською мовою, - сказав до Сефера Газi i повернувся знову до Хмельницького. - Чим ти заручишся, гетьмане, в тому, що чистосердечнi тво? помисли i намiри? - Подай менi свою шаблю, хане, - вiдказав Хмельницький. Вiн узяв з рук Iслам-Гiрея карабелу, поцiлував лезо i рiк: - Клянусь творцевi всi?? видимо? й невидимо? тварi, що все, чого прошу в його хансько? милостi, роблю без пiдступностi i зради. Коли ж кажу неправду, то допусти, боже, щоб ця шабля вiддiлила мою голову вiд тiла. - Тяжка клятва, - мовив хан, - але заклика?ш ти в свiдки свого бога. Залиш менi сво?х достойних аманатiв[153], гетьмане. - Хане, одного мого сина замордував бузувiр Чаплинський. Другого залишаю тобi заложником, - хрипко вимовив Хмельницький, i бiль зсудомив його обличчя. Iслам-Гiрей вдоволено хитнув головою i на знак згоди плеснув долонею по стегнах. - Сказав пророк, хай благословить його аллах; дружба з мудрим - це користь вiрi. Що ж, Iхмелiскi, я згоден на спiлку з тобою. Та до вiйни я ще не готовий. Але дозволяю свому перекопському бе?вi йти тобi на допомогу з ногаями. Хан показав рукою на сановникiв, що стояли збоку, Хмельницький приглянувся до них i аж тепер упiзнав обличчя Тугай-бея. Очi в гетьмана просвiтлiли, вiн вклонився хановi i його достойникам. Наступного дня козаки пили на радощах посеред майдану перед ханськими палацами. Був великдень, другого квiтня. Хмельницькому ж - не до великодня. Чорно зажурений сидiв у кiмнатi старого вiрменина Аветик-оглу, i здавалось йому, що в нього вiдняли руки. Його сокiл - Тимiш - у ханському дворi, i життя сина залежить вiд першо? битви з коронним гетьманом Потоцьким. А там - або перемога, i воля народовi, i воля синовi, або ж ще темнiша нiч на Укра?нi i кайдани галерного гребця на руках Тимоша. Козаки святкували великдень. Виносили з крамниць вино, цiдили глечиками, гомiн i регiт вривалися у вiкна ханських кiмнат. - Гяури святкують - свiй байрам, - доповiли слуги хановi. Iслам-Гiрей велiв викотити козакам три бочки вина i зарiзати п'ятнадцять баранiв на знак милостi. А тодi закурились вогнища, захмелiли голови козацькi i покотилася над чужою тiсною землею широка, як дикi степи, могутня, як води на Днiпровських порогах, - пiсня: Ой що ж бо то та за чорний ворон, Що над морем кряка?, Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика?! I вдарилась пiсня туманними дитячими спогадами i материнським болем i тiльки що вiдчутою тугою в серце жiнки, що стояла за мушарабiями на Соколинiй баштi. - Хто ви, звiдки ви тут узялись? - шептала Мальва-Соломiя материнською мовою, притулившись чолом до самшитово? решiтки, не помiчаючи ?хидно пiдозрiливих очей ?внуха, що стояв за колоною внизу. - Звiдки ви тут узялись так пiзно?! РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ Засвiт встали козаченьки В похiд з полуночi!.. Укра?нська народна пiсня Сiмсот рiчок i чотири - всi в Днiпр упали, а одна рiчка, сама невеличка, Днiпровi всю правду сказала... Та й повiяв вiтер низовий на рямини кедровi, на вiтрила персовi i рознiс славу про козацьку розправу та по всьому великому свiту. Ой що ж то за Хмiль? Шугала козацька пiсня над бистрими рiками, над тихими морями i за тридев'ятими землями, та не про той хмiль, що по тичинi в'?ться, а про славного Хмельницького, що над Жовтим Бродом з ляхами побився i до схiд сонця, як ще не свiтало, вражою кров'ю умився! Завмер на мить свiт - а догулював вiн, задиханий i стомлений, тридцятилiтнiй кривавий танець, чекаючи останнього акорду, - завмер у подивi й тривозi: хто сколихнув повiтря незнаною визвольною музикою, звiдки новий музика взявся? Хмельницький? Який - Хмельницький? Гей, а чи не знали його досi? То ж чия слава три роки тому прогримiла вiд Дюнкерка до Сарагоси, коли-то граф де Брежi[154] склав кондицi? з королем Владиславом про службу козацького полку у французького генерала Конде? Тодi старий дипломат сам подивляв хоробрiсть запорожцiв i во?нний талант Хмельницького, тепер же сполохав його самостiйний похiд козацтва в спiлцi з татарами на Польшу, i вiн запропонував французьку допомогу королевi. Той самий Хмель! Подався габсбурзький дипломат Франц Лiзоля до цiсаря намовляти його, щоб узяв при цiй нагодi Польшу пiд свiй протекторат; вождь англiйських iндепендентiв Олiвер Кромвель привiтав гетьмана Укра?ни з перемогою над католиками; прича?вся претендент на польський престол семигородський князь Юрiй Ракочi; венецiанцi потирали вдоволено руки: Польша муситиме вступити у вiйну з Туреччиною. А Хмельницький, йдучи з-пiд Жовтих Вод на Корсунь з шарлатовими корогвами, послав гiнця з листом до Олексiя Михайловича: "Зичили бихмо собi самодержця - господаря такого сво?й землi, яко ваша царська вельможнiсть, православний християнський цар". I вiдповiдь отримав через севського во?воду Леонть?ва, обнадiяв цар. Переможна пiсня лунала над розбурханим свiтом, досягнувши кримсько? землi. - Що ж то за Хмiль? - загомонiли сеймени при ханському дворi, зашепталися купцi на ясир-базарi, засичали ?зу?ти на Ермене-маале. Тiльки Iслам-Гiрей мовчав, нiби не вiдаючи того, що перекопський ор-бей Тугай кроку? поруч iз Хмельницьким по Укра?нi з шiстьма тисячами нога?в. Шiстнадцятилiтнiй аманат Тимiш Хмельниченко перебував у Чуфут-кале на правах знатного бранця, очiкуючи листа вiд батька. Перемога чи знову невдача, полковницький бунчук чи кайдани галерного гребця? Юному лицаревi, що вирiс у сiдлi, вмiв стрiляти з рушницi з-пiд черева коня, а з лука - правою i лiвою рукою, вузькою була кара?мська фортеця, обступлена з усiх бокiв глибокими проваллями, вузькою була печера, в якiй мусив мешкати, непривiтними й чужими здавались понурi кара?ми, що жили, наче кроти, в кам'яних норах i насторожено придивлялись до нового поселенця. Вiд батька вiстка не приходила. Одного квiтневого ранку незвичний гамiр почувся бiля входу в пiдземелля, до гетьманича долинуло настирливе "Темиш, Темиш!", мешканцi печерного мiста чогось домагалися у вартових, i в ?хнiх викриках вчувалася погроза. Тимiш пiдiйшов до виходу, вартовий сеймен затримав його i наказав не виходити. Тiльки ввечерi, коли кара?ми спали, вартовi покликали Тимоша i, тихо крадучись, провели його через схiдну браму фортецi. Ханський заложник опинився вночi у знайомому будинку старого вiрменина Аветик-оглу, в якого недавно зупинявся Хмельницький. Господар розповiв Тимошевi новину, яка вже встигла облетiти свiт: батько перемiг пiд Жовтими Водами. А мiг був i не дiзнатися. Звитяга козацького вiйська мало що не освятилася кров'ю гетьманського сина. Ре?стровi козаки, з якими вийшов проти Хмельницького молодий Потоцький, перейшли на бiк гетьмана, скаравши на смерть старшин-зрадникiв Iвана Барабаша та Iлляша Кара?мовича. Вiстка про вбивство потомственого кара?ма - переяславського полковника Iлляша - дiйшла до Чуфут-кале, i кара?ми зажадали кровi за кров. У перший день свого перебування на Ермене-маале Тимiш побачив, що i тут нема для нього безпеченства. Польськi ?зу?ти в чорних сутанах снували по вулицях, вечорами зупинялися перед вiкнами Тимошево? свiтлицi, викрикуючи прокльони, вранцi Аветик-оглу побачив на огорожi намальованi квачами чорнi хрести. Старий порадив Тимошевi, щоб вiн просив у хана притулку за огорожею його палацу. Але вiдповiдi вiд хана гетьманич не отримав. Врештi надiйшов лист вiд батька. "Дорогий мiй сину, - писав гетьман, - милiстю божою зацне вiйсько Запорозьке розбило лядських окрутникiв, та анахтемський аспид ще не вбитий - вiйна тiльки почина?ться. Попроси хана, щоб зволив прийняти тебе в сво?х покоях, i скажи йому, що здобич, яку отримали татари пiд Жовтими Водами, нiчого не значить перед тi?ю, яку вони матимуть, якщо борзо прийдуть з великим вiйськом. Дотепер ми мали справу зi слугами, вiднинi валкуватимемо з панами - розкiшними i багатими". Тимiш передав хановi гетьманського листа, та знову Iслам-Гiрей вiдмовчався. Повiльно й нудно минали днi в непевностi й тривозi. Аж у травнi, коли гетьманич уже й не чекав ханського прийому, на Ермене-маале верхи прискакав ханський стражник. Бiляве слов'янське обличчя так не пасувало до татарського вiйськового одягу, що Тимiш у першу мить подумав: "Хтось iз Низу, переодягнений. Що за вiстi?" - Хан тебе чека? у дворi свого палацу! - проказав сеймен i повернув коня. Готовий до найгiршо? несподiванки, пройшов Тимiш крiзь одчиненi ворота на ханське подвiр'я i мало не закричав вiд нестримно? зловтiхи. Хан, одягнений у шубу i бiлий тюрбан, гордо сидiв на сивому аргамаку, а напроти нього пiд ескортом ногайських во?нiв стояли два шляхтичi. Один, добре знайомий Тимошевi, - довговолосий, сивий, у нагрудному панцирi, вiяльцями розсипалися вуса; другий у круглiй бобровiй шапцi з перами i в червоному пошарпаному жупанi. - Йогомость пан кракiвський, великий коронний гетьман Потоцький i чернiгiвський во?вода польний коронний гетьман Калиновський, - пролунав голос ногайського мурзи Салтана, який привiз iз Укра?ни знатних ясирних, - вiднинi раби великого хана Кримського улусу Iслам-Гiрея! Поникла голова Потоцького, а Калиновський нiби й не почув зневажливих слiв, вiн з ледь помiтною посмiшкою на устах вперто дивився на стягнуте в жовнах обличчя хана, немов хотiв прочитати на ньому вдачу i характер свого ворога. Очi зустрiлися, хан затримав на польному гетьмановi холодний погляд i промовив до Потоцького: - Бачить аллах, не хотiв я цi?? вiйни. Але з диявольською намовою, забувши наше колишн? побратимство, ви вiдправляли з порожнiми руками наших послiв, яких я присилав за звичайними упоминками. Пiсля цього козаки попросили в нас допомоги, а тепер кличуть iти вiйною до самого трону вашого короля. Запитую тебе, чи може Польща примиритися з козаками? Потоцький глянув спiдлоба на хана i з пихою вiдказав: - Рiч Посполита не мириться з пiдданими, вона ?х кара?! Глузлива усмiшка розiрвала хановi стуленi уста. - Ти ж бачиш, Потоцький, що за цим разом покарали пiдданi владцiв. Калиновський випередив пустодзвонну вiдповiдь коронного гетьмана, вiн хотiв дiлово? розмови з ханом. - Рiч Посполита не зна?, чого вони хочуть, - сказав. - Ви мусите ?х визнати як державу по Бiлу Церкву, а нам данину за чотири роки по сто тисяч злотих щорiчно i наперед не ухилятися вiд плати. - Це добре, що ти готовий торгуватися, хане, - вiдповiв польний гетьман. - I ми згоднi вести торги, але з тобою - не з Хмельницьким. Проте таких умов Рiч Посполита не прийме. - Тодi самi дивiться... Ми з Iхмелiскi заприсяглися на вiчне побратимство. А в спiлцi з ним не бо?мося не тiльки короля, а й турецького султана. За вас же, вельможнi панове, я жадаю по двадцять тисяч злотих! - Висока цiна, хане, - процiдив крiзь зуби Калиновський. - Видно, ти спритний купець, зна?ш, за що як платиться. Червiнь проступила на смаглому лицi Iслам-Гiрея, вiн пiдвiв руку з нагайкою, та спинився. - В Чуфут-кале ?х! - коротко наказав i повернув голову до Тимоша: - Твiй батько чесно дотримав присяги, гетьманичу. Я теж дотримаю слова: ти скоро будеш вiльний i повернешся на Укра?ну. Скажи гетьмановi, що я небавом прибуду до нього сво?ю власною персоною з незчисленним вiйськом! Хан шарпнув за поводи, кiнь, учувши владну руку господаря, здибився, пiднiсся над головами гетьманiв. Кинувся назад Потоцький, тiльки Калиновський стояв камiнно, продовжуючи змагатися з ханом. Ще мить - i баский аргамак упаде на вождiв польського вiйська. А впертий Калиновський сто?ть незворушно пiд кiнською тушею, i опуска?ться ханський кiнь поруч iз польним гетьманом. - Тридцять тисяч червiнцiв за твою голову! - синi пелехи лютi вихопились iз його очей, вiн влущив у повiтрi гарапником. - Ти зна?ш цiну силi, хане! - злобно засмiявся Калиновський. - Ми з тобою ще сторгу?мося i за Укра?ну, i за Хмельницького! Шаленством спалахнули очi гетьманича, кров хлинула до обличчя i бризнула з кожно? ямки глибокого ряботиння, вiн прискочив до Калиновського, схопив його за комiр жупана. Та в цю мить чиясь рука смикнула Тимоша за обшивку свити i потягнула назад. Рiдкобородий старець iз вузькими щiлинками очей прошелестiв сухим голосом, сопухом дихнувши Тимошевi в лице: - Не личить пiдданому втручатися в справи господарiв! Кивнув головою хан, той самий бiлявий сеймен, що при?жджав по Тимоша на Ермене-маале, а тепер весь час стояв, наче витесаний з каменю, поруч iз Iслам-Гiре?м, пiдiйшов до гетьманича i, поклавши йому руку на плече, показав очима на браму. Мовчки подався Тимiш через майдан до тiсних провулкiв вiрменського кварталу, а за ним - сеймен на конi. Раптом Тимiш розправив плечi, повернувся до стражника i крикнув надiрваним голосом, простягаючи руку на пiвнiч: - Ялан![155] Там господар, там! Тепер чекав: якщо ханський стрiлець штовхне або вдарить нагайкою, вiн уб'? його. Але очi в сеймена були лагiднi i трохи здивованi, вiн скочив iз коня i, пiдступивши до розгарячiлого юнака, спитав з на?вною цiкавiстю: - Iхмелiскi - твiй ата?[156] - Так, во?не! Мiй батько - гетьман велико? Укра?ни, а цих собак у королiвських кунтушах вiн власними руками спiймав пiд Корсунем, мов шолудивих шакалiв у курнику! - Я бачив його, то - вiдважний батир, - промовив сеймен захоплено. Вiн оглянувся i ще ближче пiдступив до гетьмана. - Темиш, чу?ш, Темиш, старий мурза Iхмелiского Джеджал зна? звiдкись мене, вiн сказав, що я з Укра?ни. Скажи менi, чи справдi я з Укра?ни? - Ти яничар! - гаркнув зневажливо Тимiш. - Ти забув свою вiру i мову задля шматка хансько? пастирми. - О нi, Темиш. Яничари за морем, у султана, а я кримський i нiколи не знав iншо? вiри i мови, як наша, татарська. Але чому менi кажуть, що я з Укра?ни? - Не знаю, парубче, - охолонув Тимiш. - Може, тебе забрали в ясир, коли ти був ще зовсiм маленьким... - Чого ж тодi я вирiс у циган, скажи, Темиш? - У циган? Бiдолашний ти мiй брате... - зiтхнув Тимiш. - Таж цигани не одне немовля вкрали з Укра?ни на продаж. Як ти назива?шся? - Селiм. - Можливо, ти й Семен... - Так, я сеймен, - сказав тихо Селiм i додав уже iншим тоном, гордовито запальним: - Перший ханський стражник! - Бог змилувався над тобою, врятував тебе вiд страшного грiха братовбивства. Будь собi тепер хоч Селiмом, а хоч i чортом. Все одно воюватимеш за Укра?ну. Ти пiдеш iз ханом допомагати Хмельницькому. Сказав Тимiш i пiшов по тiснiй Ермене-маале до господи Аветик-оглу. Селiм пройшов за ним i зупинився. Стояв, поки гетьманич зачинив за собою дверi, i все чекав: вiн оглянеться i ще щось скаже. Але Тимiш не оглянувся... ...Iслам-Гiрей згадав про Мальву аж тодi, коли Хмельницький ви?хав iз Бахчисарая. Туга й бажання охопили його, вiн скинув iз себе тюрбан, кирею i подався до гарему. Зупинився на порозi Мальвино? кiмнати i чекав, що вона, як завжди, пiдбiжить до нього, обнiме за стан, тулячись головою до грудей. Але Мальва стояла бiля мангали блiда, збентежена i непорушна. - Що болить тобi, Мальво? - хан притулився долонею до ?? чола. - Нiчого не болить. Ти давно не приходив. Але твоя воля... В тебе я третя... - О Мальво, люба моя ханим. Хай нiколи не пече тебе вогонь ревнощiв. Я не знаю нiкого, крiм тебе, вiдколи ти стала мо?ю. Важливими справами займався твiй повелитель. - Я чула дивнi спiви i бачила чужих людей у тво?му дворi. Хто вони? - Чи ж то мало чужинцiв приходить щоденно до хана? Хай вони не турбують тебе. Могутностi Iслам-Гiрея нiщо не загрожу?. - То козаки були? Хан пильно приглянувся до Мальви. Що це в не? - цiкавiсть, страх чи, може, кров козацька мовить? - Я принiс тобi, люба, намисто з червоними рубiнами, хай прикраша? воно тво? перса, я пришлю тобi черкеських танцюристок, щоб утiшали тебе, проси в мене чого хочеш - сповню, але про справи державнi не випитуй, не жiноче то дiло. - Спасибi, хане, - поклонилася Мальва, поклала намисто в шкатулку, i не було на ?? лицi втiхи, а в очах колишньо? пристрастi. Наче викупана в крижанiй водi, стояла перед Iслам-Гiре?м Мальва - покiрна й холодна. Минали днi, а Мальва никла i в'янула, немов тюльпан у Персидському саду, що його забули поливати садiвники. Браслети i рубiни лежали неторканими в, шкатулцi, зi слухнянiстю рабинi лягала Мальва на м'якi багдадськi килими поруч з ханом... Тiльки тодi впiзнавав ?? Iслам-Гiрей, коли вона схилялася над колискою сина, наспiвуючи звiдкись знайому чужу мелодiю. "Що могло трапитися?" - мучився хан. Вiн любив, Мальву першою запiзнiлою, а певно, й останньою любов'ю, забув про двох старших жiнок, що скиглiли в безсилiй злобi в сво?х гаремах, дарма чекали на нього довгими ночами хтивi одалiски: красуня з Мангуша забрала собi його всього. А тепер Iслам помiчав, що втрача? ?? любов, i жахом проймалося серце: як вiн житиме без не?? - Пусти мене, хане, до матерi, - попросила якось уранцi Мальва. - Давно в не? не була. - Назджаз![157] Я ж не бороню тобi нiколи. Зараз звелю запрягти карету. - Дозволь менi самiй пiти до не?, пiшки... Хан не вiдповiв, а пiсля обiду зайшов до Мальвино? кiмнати ?внух i повiдомив, що султан-ханим може йти до Мангуша. Так незвично i по-дитячому втiшно було Мальвi йти вузьким проваллям Ашлама-дере, де знайомий кожний камiнчик, кожна чашечка бiло? павутицi, кожна голiвка жовтогарячого цвiту, держи-дерева. Стало вiльно, немов незримi, та мiцнi сiтi, що окутували i тiло, i свiдомiсть, враз розповзлися, прогнилi, Мальва здерла з лиця яшмак i побiгла ущелиною, протинаючи грудьми холодне повiтря, i була вона тепер дiвчинкою з-над Узенчика, i нiхто б не вгадав по нiй, що це йде до матерi можновладна дружина хана. Та минуло захмелiння, реальнi контури свiту випливли з голубо? ?мли, а тодi побачила Мальва скопцiв, що йшли за нею тихцем, скрадаючись помiж камiнням. I аж тепер зрозумiла вона, якою цiною купила ханську любов. Обезсилiла раптом, а iнстинктивний протест проти неволi затряс нею, i вона iстерично закричала на ?внухiв, що принишкли за скелями: - Геть, геть, геть! Вдарилась квола луна об стiни ущелини i затихла разом iз душевним бунтом. "Що це зi мною? - подумала Мальва. - Я ж ханська дружина, а вони його слуги, i так мусить бути. Хiба могла б я жити тепер деiнде, коли там син i - вiн... коханий?" Одягла яшмак i статечно подалася видолиною до Мангуша. - ...Мамо, я бачила ?х... Чому вони прийшли так пiзно? Бiльше нiчого не сказала i незворушно дивилася на материну розпуку. А ввечерi рабиня На?ра розповiдала ?й казку. Вона знала ?х безлiч, i ставали цi казки для Мальви тим другим свiтом, що закрився перед нею. - Було чи не було, - тягла На?ра, - а в колишнi часи жив могутнiй султан, який пiдкорив три чвертi свiту, а та чверть, на яку не ступило копито султанського коня, тремтiла в страху перед грiзним падишахом. I пiшов вiн на Русь i проковтнув сорок мiст, як один шматок. Повернувся султан зi славою i золотом, та нiщо не втiшало його так, як полонянка Маруся, що ?? схопили в церквi яничари, коли вона вiнчалася зi сво?м джигiтом. Закохався султан, як тисяча сердець, i присягнув, що буде з нею однi?ю жити. Полюбила й полонянка султана, а що була чарiвниця, то вiдiбрала волю свому пановi. Що б Маруся не сказала, вiн слухав ??, домоглася вона неможливого: султан заприсяг нiколи не йти вiйною на Русь. Сорок тисяч невiльникiв повернула вона в ?хнiй рiдний край, та сама вертатись не захотiла. Гяури пiснi склали про не? i назвали ?? сво?ю святою... - А далi, далi що? - допитувалася Мальва, але На?ра не знала, що було далi. - Аллах один вiда?... ?м сповнились бажання, хай сповняться i нам... Багато ще казок прослухала Мальва, а цi?? бiльш допроситися не могла - чомусь випала вона з пам'ятi старо? На?ри. I, мабуть, тому розрослась дивна казка в уявi султан-ханим по-iншому, i Маруся ставала схожою на синьооку дiвчину з Мангуша, а турецький султан - до гостробородого хана Кримського улусу. "...I домоглася Маруся в хана, що нiколи вiн не пiде вiйною на Укра?ну, i сорок тисяч невiльникiв повернула в ?хнiй рiднiй край, а сама... сама вернутись не могла, бо любила хана... А що далi, що далi?" Звiстка про Жовтi Води i Корсунь докотилася й до Мангуша. Спочатку пошепки, а потiм голосно загомонiли поселенцi над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворно? iкони Успенсько? Марi?: хан iде визволяти Укра?ну! Стратон не вiрив. Та звiдки ж бо могла взятися сила на Укра?нi, щоб розгромила королiвське вiйсько, i хто де чував, щоб християнам iшли на помiч поганцi? Сам покульгав у Бахчисарай, а вернувшись, мовчав заклято i тiльки ночами стонав тяжко крiзь сон, наче стриножений бугай. Незабаром рознеслася чутка, що кiлька мужчин зникло з Мангуша. Потiм не стало цiло? родини. Спершу мовили про них, що пiшли шукати мiсць, та шила в мiшку не вта?ш... - За Сиваш повтiкали, - сказав Стратон до Марi? i шарпнув сорочку на грудях, аж репнула. - Стратоне, Стратоне, - дорiкнула Марiя. - Чому ти не послухав мене ранiше? - Але ж не пiзно ще, - гаряче заговорив Стратон. - Ти з грамотою, я... - А Мальва? - Вона вже не твоя. - Мав би ти сво?х дiтей, Стратоне, так не говорив би... Певно, не поверталися б вони бiльше до цi?? розмови, та несподiвано завiтав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнiлий, вiн зовсiм не був схожий на татар, якi ходили низом, - красивий тат iз густими чорними вусами зiйшов з гiр, гнаний невгасимою спрагою кохання. Понуривши очi, промовив: - Ахмет зна?, що все пропало, але забути ?? не може. Я прийшов, щоб вдихнути .повiтря, яким вона дихала... Мовчали старi, i мовчав Ахмет, звiсивши на груди голову. - Ахмет сильний i смiливий, - вiв далi пастух. - I якби Мальва хотiла, - чей не може донинi любити хана, бо нiяка пташка не любить свого господаря, який держить ?? в золотiй клiтцi, - якби вона захотiла Ахмет украде ??. Вiн зна? всi дороги в Криму, до самого Хмеля вiдвезе Мальву на сво?му конi, бо Ахмет любить... А плати нiяко? за це не схоче - нi любовi, нi ласки. Слугою ?? згоден бути... По-молодечому схопився Стратон iз лавицi, обняв Ахмета. - Ти можеш це зробити, ти можеш? - Ахмет усе зробить. - Марi?, чого ти мовчиш, Марi?? Надiя осiнила материне обличчя, вона пожвавiшала, сказала: - Я пiду, Стратоне, до не?... Я завтра йду. ...Стояла бiля ханських ворiт i не наважувалась постукати: бiлявий во?н вiдчинить i спита? знову: "Чого тобi треба, стара?", а тодi вона закричить: "Ти син мiй!" - i вже не вiд чужинця, вiд рiдно? дитини почу? образу... А чи справдi вiн син ??? Як дiзнатися, в кого? Скреготнули ворота, iнший стражник пропустив Марiю. Кров вiдпливла в не? вiд серця: "Де ж Селiм?" - Де Селiм? - тихо зойкнула, та нiчого не вiдповiв вартовий, i пiшла Марiя повз Соколину вежу до гарему. ?внуховi дала таляр i наслухувала: з глибин гаремних хоромiв ледь чутно долинала пiсня, ой, що ж то за пiсня та про чорного ворона, що над морем кряче?.. Вбiгла мати в кiмнату, пiдвелась Мальва з мiндера, якась така дивна: блiде в не? лице, хворобливо пломенiють очi... - Мальво, ти хiба нiчого не зна?ш, що дi?ться в свiтi? - А що дi?ться... Були, поспiвали й по?хали... Звiдки менi знати, що дi?ться? Хан не розповiда? про те, що робиться за стiнами гарему. А я... я коштовностей багато маю, мамо, i не знаю, що з ними робити... Ти вiзьми трохи, дiвчатам даси в Мангушi. - Сердешна моя... Ой, де ж тi тво? мрi? про мiць твого кохання? - А що, хан послав по ясир... туди? - Мальво, - зашепотiла Марiя, - послухай, що скажу тобi. Побратим твого покiйного батька гетьман Хмельницький побив ляхiв, ворогiв наших предковiчних, а хан iде йому на допомогу. Ти послiв козацьких бачила тодi... Але ханське слово зрадливе, хто зна?, що вiн завтра вчинить. А тепер ? нагода. Ахмет поможе нам... на Укра?ну. Люди йдуть. Чекала одвiту. Очi Мальвинi прив'язалися до материних i довго вiдiрватися не могли, та враз, нiби струшуючи з себе шкаралупу отупiння, вона розвела руки i заговорила, прислухаючись до сво?х власних слiв. - Доля моя, мамо... Це доля моя. Ти кажеш iти на Укра?ну? Як менi йти? Я ж зовсiм не та, що тi - з-над Днiпра. Я лише затужила по них i чомусь тi?? туги? позбутися не можу, а сама твоя Мальва - татарська, ханська, мамо... - Потурначко ти моя... - Мамо, а може, того хотiв твiй бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула сво? i аж тодi розбудилась вiд рiдно? пiснi, коли стала ханською дружиною? Може менi призначено бiльше добра вчинити для твого краю, нiж народити козаковi дитину? - Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизнi, що можеш зробити? - Кажеш - хан iде на помiч козакам? I може зрадити ?х? Я не дам йому цього вчинити, вiн любить мене. А тепер я розпалю його любов... I стане вiн вiрним Хмелевi навiки. - - Царi, Мальво, зраджують, не радячись нi з ким. - Як вiн це зробить... - То що? - Я... - I побачила Марiя давно вже забуте: батькiвський козацький блиск спалахнув ув очах потурначки. Iслам-Гiрей дивом дивувався несподiваний перемiнi султан-ханим. Ввечерi Мальва зустрiла його бурхливими обiймами, надмiр нiжностi пiдкотився хановi до горла, м'якнув жорстокий володар, забувався в ?? гарячих пестощах. - Ти мудрий мiй цар, ти свiтло очей мо?х, - шепотiла Мальва, - ти лицар, перед яким падають вороги тво?, ти вождь, що подару?ш волю сво?му i мо?му народовi. - Якому тво?му, Мальво? - звiвся на лiкоть хан i сторожко глянув на дружину. - Ти ж мусульманка, як i я, i мiй народ ? тво?м народом. - Я люблю тебе, хане, i Крим теж став мо?ю батькiвщиною. Але ти зрозумiй, що не байдужа журавлевi, коли вiн у теплих краях, холодна в'ялиця на пiвночi. ? такi, що й не повертаються, але тужно курличуть вони, коли в рiдному краю вимерзають дерева i квiти, спека висушу? зелень i брати, що повернулись додому, гинуть iз голоду на рiднiй землi. Я вiрила, що ти не станеш ворогом мого краю. Тепер знаю про все! Велика побiда сталась на Укра?нi, то ж поклянись, мiй мужу i володарю, що не вiдступиш ти вiд козацького гетьмана. Хан устав, одвiв Мальвинi руки. Такого ще не було, щоб жiнка втручалася в ханськi справи i вимагала клятви вiд нього. Суворо глянув на Мальву, схопив ?? за плече. - Чи? слова речуть тво? уста, ханим? - спитав i притягнув ?? до себе, пронизливо дивлячись у вiчi. - О хане, не запiдозрюй мене в пiдступностi. Ти мудрий i сильний. Я нiколи не зраджу тебе, бо кохаю, бо вимрiяла тебе ще в дитячих снах. Можеш мене вбити, можеш озолотити - я у тво?й владi. Але послухай щирих слiв слабкосило? жiнки. Несвiдуче серце мо? чу? те, чого, можливо, ще не бачить твiй розум. У тво?х руках тепер така могутнiсть, яко? нiхто не мав. Яка ж то сила, коли два дужi вороги стають сукупно проти третього! Що можете зробити ви! Та коли схибиш, - багато горя полл?ться по свiту. Будь вiрним сво?му слову, хане... Опустив руку Iслам-Гiрей iз плеча Мальви, згадавши: таке вже десь було. Майнула думка в головi про могутнього падишаха Сулеймана Пишного i про русинку Роксоляну, при якiй розцвiла Османська iмперiя. I ще згадав хан про синiв Сулеймана, яких чарiвна Хуррем убила руками султана, щоб подарувати iмперi? новий рiд вiд п'яного Селiма. - Принеси менi свого сина! - наказав Iслам-Гiрей, i страшна погроза вчулася в його словах. - Вiн спить... - Принеси менi свого сина! Дрож пройняв тiло Мальви, спотикаючись об подушки, вона пройшла в дитячу кiмнату i винесла маленького Батира. Хлопчик спросоння кривив до плачу губи i горнувся до матерi. Личко в нього було смагляве, як у Iслама, а очi голубi - материнськi. Простягнулася ханська рука до груденят дитини, звелася друга. - Що хочеш робити, хане! - скрикнула Мальва. - Я буду мудрiшим вiд самого Сулеймана Канунi, - мовив жорстоко. - Любити розумну козачку i вбивати вiд не? синiв! Мальва судорожно пригорнула хлопчика до грудей, а вiн, ще не знаючи, що може творитися в царському дворi, в якому з'явився на свiт, просiяв у усмiшцi i залепетав: - Ата, ата, ата! Опустились руки Iслам-Гiрея. - Воля аллаха, - зiтхнув. - Спи, Мальво. Мене чекають справи. I будь спокiйна. Я йду складати письмо султановi про те, що виступаю зi сво?м вiйськом на спiлку з Богданом Хмельницьким. Стратон нетерпляче чекав, коли Марiя повернеться з ханського двору. - Ну що? - зустрiв ?? на порозi i вiдразу все зрозумiв: опущенi Марi?нi плечi, схилена голова й очi, в яких витлiли рештки надi?, говорили мовчки- "Мальва не пiде". - Я так i знав, - промовив глухо. - Горе море, пий його - не вип'?ш. Але ми пiдемо. Ти з грамотою, я - через Сиваш. - Пiзно ти вирiшив, Стратоне. Якби колись мене послухав, ми разом були б там. Ти кував би гармати, я варила б ?сти козакам, а Мальва, а Соломiя... - вдарилась Марiя головою об стiну i хлипала безслiзно. - Не можу, не можу я пiти... Тут дiти мо?... - Дiти?! - Так... Ти пам'ята?ш того ханського во?на, що при?здив по Мальву? Я знаю, не хибить мо? серце: то син мiй... Ще кiлька днiв мучився Стратон, не зважуючись покинути Марiю, а туга за козацькою волею, що десь там воскресала на Чорному шляху, визволяла душу i не давала жити. I врештi опустiла Стратонова хата, нiби мерця винесли. Не виходила Марiя бiльш на люди, сама-однiсiнька тужила в чотирьох порожнiх стiнах, а iнколи пiзнiми вечорами бачив сеймен Селiм чорну тiнь жiнки, що тихо стояла неподалiк муру. Стратон пробирався ночами через сиваськi болота до козацького Низу, полохаючи сонних стрепетiв на курганах. РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ Цар загинув, хай живе цар! - Ви слiпi кроти i безмозкi устрицi! - кричав султан Iбрагiм на членiв дивану, якi зайшли в тронний зал доповiсти про стан вiйни з Венецi?ю. - Хто розпочав це безглуздя, хто пiдiслав до мене зрадливого Замбула, де голова його?! До Золотого Рогу бiльш не приходять торговi судна з коштовностями i тканинами, обезлюднiв гарем, вашi голови сплять, та я промию ?х розпеченим оловом! Мовчки виходили вiд султана дефтердар, кадiаскери i великий вiзир Муса-паша, залишаючи в тронному залi поруч iз падишахом нового члена дивану - недима [158] Зюннуна. Де його знайшов Iбрагiм, нiхто не знав, та султан не розлучався з ним нi на хвилину i довiряв йому ще бiльше, нiж колись Замбуловi. Вiн входив до султанського селямлика, не питаючи дозволу, i проголошував завжди одну й ту ж касиду [159], що так лестила Iбрагiмовому самолюбству: - Прикрасив аллах всевишнiй небо сонцем, мiсяцем i зорями, а землю дощем, красунями i найсправедливiшим султаном Iбрагiмом! Пiсля цього недим сiдав на долiвку, накреслював крейдою гороскоп, вiдзначаючи, в якому зодiакальному сузiр'? перебува? зараз сонце, i вгадував безпомилково: цi?? хвилини в мечетях Багдада прославляють найрозумнiшого падишаха, або ж - сьогоднi вночi вiн зустрiне в гаремi невiдому красуню, з якою нiяка ще не дорiвнялася в хтивостi й пристрастi, чи то мiг навiть напророкувати багатi дари вiд iноземних послiв. Далi вони удвох пили вино, i султан читав Зюннуновi сво? вiршi, а той пiдносив руки вверх, завертав очi i зiтхав, i смiявся - залежно, яким тоном декламував Iбрагiм. Султан сам собi тепер дивувався, як вiн мiг стiльки рокiв довiряти зрадникам Замбуловi й Аззем-пашi, коли в iмперi? живе така людина, що зна? i поезiю (скiльки касид мiг проспiвати за день Зюннун!), i астрологiю (недим наперед мiг угадати, скiльки звiрiв уб'? султан на полюваннi), i дипломатiю (вiн умiло розмовляв з послами в присутностi султана), i во?нну справу (адже Зюннун вiдгадав пота?мнi мислi Iбрагiма про те, що воювати йому бiльше не треба, а тiльки насолоджуватися радощами свiту цього)! Сам бог послав йому з Анатолi? цю людину, без не? тепер Iбрагiмовi не обiйтись. Деколи викликав султан до себе великого вiзира. Це були тривожнi хвилини для Муса-пашi. Сiм потiв спливало при самiй лише згадцi про той день, коли Iбрагiм, спонуканий сво?ю матiр'ю, вiддав йому тугру. Пiсля першо? офiцiйно? аудi?нцi? падишах провiв нового вiзира до тайника, розташованого поруч iз залом дивану. Вiн вiдчинив дверi, вимальованi пiд колiр стiни, трупний сморiд ударив в обличчя - жахливе видовище постало перед очима Муса-пашi: у невеликiй кiмнатцi височiла гора людських забальзамованих голiв. - Бачиш, Муса, - оскалив зуби Iбрагiм. - Тут лежать тi голови, якi хотiли бути розумнiшими вiд голови самого падишаха. Полюбуйся, ось премудрий Аззем-паша. Дивись, щоб i твоя сюди не потрапила. Пiдiгнулися колiна у великого вiзира, вiн вклякнув перед султаном. - О султане, я служитиму тобi вiрою й правдою!.. Та вiдтодi i донинi переслiдували його почорнiлi лиця тих, якi колись сидiли на тому самому мiсцi пiд п'ятьма бунчуками в залi дивану, на якому тепер сидить вiн. Згадка про страхiтливий мавзолей вiдбирала йому рештки смiливостi, вiн допомагав султановi торгувати бейлербеями i кадiями, всi грошi, вирученi за посади, сумлiнно вiддавав Iбрагiмовi, з кожною дрiбницею йшов радитися до валiде Кьозем, яка, позбувшися за допомогою яничара-аги розумного суперника Аззема-пашi, взяла до сво?х рук владу i вiдтiснила вiд державних справ самого Hyp Алi i красуню Тургану-шекер. Хай дi?ться воля аллаха, а йому, Муса-пашi, - аби вберегти свою голову i посаду. Нехай собi Кьозем вихову? для престолу молодшого султанського сина, що народився вiд одалiски, вiн закрива? очi на те, що пота?мно зникають яничарськi старшини, якi пiдтримують Нур-Алi; Муса-паша мовчатиме i тодi, коли несподiвано помре Тургана i старший син Iбрагiма Магомет. Великий вiзир помiчав якесь пiдозрiливе нуртування в надрах двора i у вiйську. Hyp Алi з того дня, як тугра просковзнула повз його руки, не появлявся до двору навiть на засiдання дивану; Тургана виставила бiля свого гарему сторожу з яничарiв; шейхульiслам Регель з святенницьким обличчям щовечора ходить молитися до яничарсько? мечетi, а серед яничарiв появився звiдкись новий шейх Мурах-баба, який заклика? во?нiв до самостiйного походу на Венецiю, обiцяючи ?м бочки золота в ?вропi. Муса-паша вда?, що нiчого не помiча?. Вiн бо?ться всiх. Та поки що султан тiльки погрожу? пiд час аудi?нцiй: - Ти зна?ш, яка кара чека? тебе, коли в iмперi? зайдуть непорядки. Iди i промий свiй ослячий мозок, годi менi за всiх думати! Недавно Муса-паша дiзнався вiд австрiйського резидента в Стамбулi Ренiгера про якiсь коншахти Iслам-Гiрея з козацьким гетьманом Хмельницьким, потiм почув про те, що козаки й татари розгромили польськi вiйська пiд Жовтими Водами. Що буде, коли Iбрагiм про це довiда?ться? Чию голову забальзамують? Але мовчав. Не треба пiдганяти лихо. Хан все одно колись пришле сво?х послiв. У султана щодня - кейф [160]. Зараз вiн у горах Iстранджа. Полювання випало напрочуд удале - достеменно таке, як пророкував недим. Яничари-секбани [161] виганяють на галявину стриножених козуль, оленiв, а Iбрагiм цiлиться з рушницi i кладе наповал одну тварину за другою. Добрий настрiй у падишаха. Вiн обiця? недимовi винагороду, похваля? секбанiв, та враз протяжний звук рога долина? з лiсу - знак, що хтось наближа?ться. Поскакали ловчi на конях лiсовою дорогою i скоро повернулися, ведучи з собою султанського чугадара [162]. - Хто велiв тобi йти сюди? - спитав Iбрагiм, сердитий, що перешкодили йому в полюваннi. - Муса-паша, великий султане... Ханськi посли прибули до тебе. Кажуть, що в них невiдкладнi справи. - Раби поганi! - затупав ногами Iбрагiм. - Як вони сказали - невiдкладнi в них справи? До мене, секбан-баша! Пошли кiнних до татарських посланцiв, хай волоком приведуть ?х сюди, якщо нема в них терпiння чекати! Наступного дня перед обiдом примчали вершники до султанського табору, тягнучи шнурами за собою послiв Iслам-Гiрея, пошарпаних, у подертих башмаках, зi збитими до кровi напiвбосими ногами. Султан