сидiв у шатрi на подушцi, поважний i спокiйний, вiн оглянув нужденних посланцiв з нiг до голови i мовив: - Менi казали, що у вас невiдкладнi до мене справи. Коли ж це справдi так, то не годиться кликати султана до двору, а треба бiгти чимдуж до нього, де б вiн не знаходився. Як бачите, я вам показав сьогоднi, як це треба робити. Кажiть швидше, що там: хан помер чи, може, шторми Крим залили? - Порох стiп тво?х Iслам-хан, негiдний цiлувати тво? ноги... - простогнав тремтливим голосом посол, - доносить тобi, що... що вiн особисто виходить з усiм сво?м вiйськом на Ляхистан, i ще доводить до вiдома: ногайськi полки Тугай-бея вже розгромили з козаками ляхiв на Укра?нi... Хан просить тебе теж iти по багатий ясир, а на знак високо? поваги до вождя i во?на велить вiддати тобi цю коштовно оздоблену шаблю i листа... Розширились у султана зiницi, задрижали м'язи на дряблому лицi, приступ скажено? лютi повiльно накипав, але ще не мiг прорватися. Iбрагiм довго дивився в лист, не розрiзняючи лiтер, i враз скочив, заверещав: - Як, як вiн смiв?! Ми шерть дали польським послам, як насмiлився смердючий пес почати вiйну з Ляхистаном, не питаючи мене? Посли стояли на колiнах, опустивши до землi голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти ?х у почеснi кафтани. Згасала надiя вийти звiдси живими. . - Я пiду не на Польщу, а на Крим вiйною, я затоплю кров'ю погану вашу землю, а вас... вас - бити киями i гнати до Золотого Рогу!.. - Iбрагiм кричав i тiпався в лютi. - Ну, чого ви сто?те? - накинувся на секбанiв, i тi пустили на послiв собак. Тодi прийшла черга до недима, який один зi всiх тут присутнiх був спокiйний за свою шкуру. - Що твiй гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вiсть, чому зата?в ?? передi мною? Ви всi, ви всi проти мене, всi зрадники! - султан схопив шаблю, подаровану послами, i, не виймаючи ?? з пiхов, сягнув нею по черепу свого ?диного дорадника. Недим упав на землю мертвий, i в цю мить спам'ятався Iбрагiм. Вiн вклякнув бiля нього, тер долонею по синьому басаманi на скронi i безпорадно розглядався довкола. - Зюннун... Зюннун... Заклекотiло в яничарських казармах: Iбрагiм прогнав татарських послiв, а потiм убив булук-башу, який прийшов iз домаганням вiдправити стамбульськi орти на вiйну з Ляхистаном. Згадали тепер во?ни сво?х побратимiв, що останнiм часом та?мно зникли з казарми, проклинали iм'я валiде Кьозем, заговорили про найбагатшу у свiтi здобич, яка потрапить у руки шолудивим татарам. Мурах-баба виголосив у мечетi проповiдь про розпусного султана, який проводить час у розкошах i гендлю? державою та вiйськом, яничари з мiдними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував ?х Hyp Алi. Вiн ще не зважувався на ребелiю. Iбрагiм зачинився у тронному залi i не впускав до себе нiкого. Не стало вiрного недима, султан оплакував його i перебирав у пам'ятi всiх сановникiв i слуг: нiкому бiльш довiритися не наважувався. А самостiйнiсть лякала його, зi всiх куткiв просторого залу вiяло подихом смертi. Iбрагiм зачиняв дверi на всi замки, а ?сти подавала йому кяя-хатун через шафу, що поверталася в стiнi довкола осi. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крiзь щiлину, що одалiски хочуть утiшити великого з великих, та вiн боявся йти навiть до гарему. У тривожнiй самотинi Iбрагiм починав розумiти: вiн безсилий, i життя його iсну? поза державою. Щось там на свiтi дi?ться без його вiдома, дi?ться, певно, i в дворi, а нiкому вже переконувати його в тому, що вiн найсильнiший i наймогутнiший i всi бояться його гнiву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовiльно розпочав вiйну з Ляхистаном, якесь нове вiйсько - йенi-черi - появилось на пiвночi i змiта? все на сво?му шляху. Йенi-черi, всюди йенi-черi! Скоро весь свiт рушить на Османську iмперiю, а сама ж iмперiя хiба не стала ворогом його, султанського життя? Крiзь залiзнi мушарабi? дивився в сад, що спускався по схилу до Босфору. Там пишалися лотоси i глiцинi?, достигали манговi плоди, i згадував Iбрагiм свiй перший день султанування, коли вiн, вiльний, одягнений i нагодований, вийшов до квiтiв, а з уст його зiрвалися слова нiжного вiрша про зажуреного солов'я. Чи не краще було тодi пройти за огорожу попри рибацькi селища i загубитися в людському морi? I сплив на думку вiрш Караджа-оглана [163] - слова цього вiрша були страшнi, а все одно вони мимо його волi самi вимовлялися, як невблаганне приречення: Життя, ти спокiйне i радiсне, То раптом тривожне: Вмить ти - пустельник, Вмить в'язень... Страх огорта? мене, що буде зi мною, О любi браття, боюся я смертi. Не хочу, не хочу! - закричав Iбрапм, i тiльки вiдлунило в залi - мертво, зловiсно. Самотнiсть ставала нестерпною, хотiлося забуття. Тому чекав шепоту кяя-хатун. В обiд обернулася шафа зi стравами, а в щiлинi прошелестiв голос гаремно? служницi: - Самотина пасу? тiльки аллаховi. Послухай, султане, я розкажу тобi вiсть, за яку ти озолотиш свою вiрну слугу. - Говори? - Сказав пророк: роздiлив бог хтивiсть на десять частин, а дев'ять iз них дав туркам. Я бачила в лазнi невидано? краси дiвчину, що вмiща? в собi всi десять частин грiховно? похотi. - Хто вона.? - пожвавiшав Iбрагiм, забуваючи про душевнi тривоги, i про Крим, i Польщу. - О, це напевно не проста. Я спитала ??, та вона . прогнала мене, мов собаку. Але кяя-хатун усе зна?, я простежила, якою вулицею проходить ця дiвчина щодня перед заходом сонця... Якщо хочеш, ти можеш мати ?? й сьогоднi ...Мешканцi кварталу поблизу Ат-мейдану були свiдками дивно? подi?. В передвечiр'? в напрямку до Золотого Рогу проторохтiла вуличкою карета. Вона спинилася в розгонi на одну лише мить, з не? вискочили два чоловiки з закритими обличчями, накинули сiре покривало на дiвчину що саме проходила по бруку, i не встигли перехожi отямитися, як карета зникла в провулках. Наступного дня шейхульiслам Регель поспiшав до яничарських казарм. Вiд святенницького спокою на його обличчi не залишилося й слiду голова пiдведена до неба, з уст зривалися страшнi прокльони, руки з затиснутими кулаками раз у раз пiдносилися вгору - Мурах-баба! - крикнув вiн на порозi дев'яносто дев'ято? орти. Миттю прибiг дервiш, став перед верховним духiвником на колiна. Вiн пильно вдивлявся в обличчя Регеля, дрiбно хиталася серга в лiвому вусi: бачив Мурах-баба, що трапилося щось незвичайне, i, можливо, в цю хвилину вирiшиться доля двору. - Розпусник на тронi, злочинець зi священним мечем Османа осквернив мою ?дину дочку! О прокляття, о аллах!.. Клич, клич яничара-агу! Hyp Алi примчав на конi не гаючись. Вiн, власне, чекав слова шейхульiслама. Годину вибило! П'ятибун-чужний скiпетр ще завтра пронесуть слуги над його головою. Хай згине той, хто не оцiнив заслуг свого спасителя! В яничарськiй мечетi зiбрався диван у неповному складi. - Сказав халiф Осман: мудрий султан - i цвiте держава, убогий розумом i духом - i держава валиться, - звернувся шейхульiслам до Hyp Алi, алай-бега i лавних пашiв. - Чаша мого великого болю переповнилась, але над сво?м горем я один повинен плакати i просити в аллаха помсти для того, хто обезчестив мою дитину. Та долилася по вiнця чаша терпiння всього народу османського. Амурат IV залишив квiтучу iмперiю. Не минуло й десяти рокiв, як вичерпалась державна скарбниця, флот занепав, венецiанськi судна штурмують дарданелльськi замки, християни заволодiли Далмацi?ю. I винна в цьому тiльки одна грiховна i нечистоплотна людина, якiй аллах не дав розуму царювати. - А хто винен у тому, - пiдвiвся алай-бег, начальник спагi?в, iз ненавистю позираючи на Hyp Алi, хто винен, що Iбрагiм сiв на тронi? - Ми рятували династiю, - вiдповiв спокiйно яничар-ага. Спадко?мець ?, i тепер може зiйти з престолу негiдний панувати над нами. - ? спадко?мцi, - уточнив алай-бег. Старший син Iбрагiма Магомет, вiдповiв рiзко Hyp Алi i звернувся до шейхулыслама: - Яничари просять тебе, духовний отче, видати фетву, яка вимагала б султанського зречення. Рада дивану закiнчилась. Яничари повиносили з казарм казани i забарабанили по них ложками. Зловiсний гримкiт пролунав над мiстом i сполохав народ, луна вдарилась об стiни палацу. Сам Муса-паша вилетiв iз ворiт на конi i щодуху помчав до казарм. Та вже не мали яничари респекту перед великим вiзиром. Кивнув рукою Hyp Алi, роз'юшенi во?ни роздягнули Муса-пашу догола i погнали вулицями шмагаючи по спинi нагаями. До Бiюк-сарая йшов гонець iз фетвою. Вiн помахував нею, щоб нiхто не насмiлився пiдступити до нього: священний папiр давав право входити до самого султана. Кяя-хатун мусила вiдчинити дверi тронного залу. Гонець не вклякнув на колiна - всемогутнiсть фетви не годилося принижувати. Iбрагiм, жовтий i згорблений, не кричав i не тупав ногами. Не вiдриваючи малих побляклих очей вiд сувою з печаттю, вiн тихо навшпиньках пiдiйшов до посланця, неблимно дивився на документ, в якому записаний був його останнiй день, пiдскочив, вихопив фетву i тут же порвав ??. Стиснув шматки у жменi, кинувся до холодно? мангали, запихаючи ?х в отвiр. - Вогню, вогню! - прохрипiв у щiлину до кяя-хатун, але нiхто не обiзвався. Знiчений гонець подався назадгузь до виходу. - Фетву султан подер! - заревiли яничари i ринули через площу до палацу. - Iбрагiм зневажив коран! Барабанний гуркiт, дзенькання мiдних тарiлок, пищання флейт залунали перед головними воротами, впали залiзнi брами... В залi дивану перед шейхульiсламом, пашами i Hyp Алi стояв Iбрагiм, якого притягли сюди за руки бiлi ?внухи. Вiн уже знав, що настав його кiнець, але повiрити в це було трудно: надто рiзкий був перехiд вiд всемогутностi до ув'язнення. Зда?ться, вчора його витягли з темницi на трон, а нинi знову туди? Без султанських регалiй i чалми виглядав надто мiзерним i худим, пригаслим голосом вiн запитував учорашнiх сво?х пiдданих, а нинi суддiв: - Що це ма? означати? Як ви... Шейхульiслам i Hyp Алi коротко переглянулись, знiяковiння майнуло в очах. Може, ?м самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгiдну нiкчему в мечеть Еюба, а потiм десять рокiв боятися сво?? власно? вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол iнший свiй витвiр, i нiчого вiд того не змiниться, а нинiшня розправа з Iбрагiмом - тiльки помста за особистi кривди?.. Але так чи iнакше спектакль закiнчувався сам собою, Карагез закривав свiй балаган. - Тобi, Iбрагiме, була порада - сьогоднi зректися престолу, - мовив Регель, - i, зробивши це спокiйно, ти б доживав вiку в Ексi-сара?. Але ж диявол надоумив тебе не тiльки насмiятися над мо?ю дочкою, а й над святим кораном. За це ти сядеш у темницю i... Пронизливий писк обiрвав мову шейхульiслама, Iбрагiм забився в iстерицi, вiн плескав у долонi, викликав слуг, погрожував i отямився вiд короткого слова Hyp Алi: - Йолюм [164]. Тодi вiн упав на кахляну пiдлогу i заблагав: - Аман, аман! [165] Я жити хочу!.. Iбрагiма вивели, шейхульiслам повернув голову до яничара-аги. - Хто це зробить? - спитав, примруживши очi. - Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджi?вi першо? орти Алiмовi. Цей щасливець, якому судилося пiдносити чашу шербету султановi, може стати завтра на мо? мiсце. - Але ж ти зна?ш, що чужинець, який... - Отож вiн сам i доведе, чи гiдний командувати вiйськом Порти. Простому яничаровi вистачить ятагана, яничару-азi потрiбен ще й кмiтливий розум. Подвiр'я Бiюк-сарая кишiло вiд яничарiв, якi штурмували гаремну браму. Там замкнулася валiде Кьозем iз онуком Солiманом. Впали залiзнi грати, зiскочили з завiсiв дверi кiмнати валiде: тихо гойдалися пiд стелею пiдвiшенi олiйнi лампи, розкиданий одяг валявся по долiвцi, посерединi лежав перевернутий мiндер, тiльки в кутку стояв неруханий кований залiзом ку-фер. Хтось вiдхилив вiко, та замiсть сподiваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра i сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до не?, мов голоднi вовки, зiрвали золотi серги з вух, стягли браслети i перснi з рук i прокололи кинджалами. Султанича Солiмана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алi, не було нi тут, нi в дитячiй спальнi. Враз вiдчинилися боковi потайнi дверi, i до гарему валi-де увiйшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилiтнього хлопчика, ?? красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтивi очi, що зманювали щедрого султана, грiзно дивилися на розшалiлих яничарiв, вгамовуючи ?хню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини. - На колiна, раби, перед султаном велико? Порти Магометом Четвертим! - наказала вона, i миттю згас запал войовникiв трону. Яничари опустили ятагани i впали ниць до стiп його свiтлостi шахзаде [166]. Перша орта знову готувалася до зустрiчi нового султана, який завтра вертатиметься з мечетi Еюба, oneрезаний мечем Османа. Чорбаджi Алiм згадував, iз яким хвилюванням i надi?ю виносив вiн iз казарми чашу шербету для Iбрагiма десять рокiв тому. Тепер йому було байдуже. При Iбрагiмовi вiн нi на п'ядь не пiдвищився по службi, хоч виконував ?? ретельно. Звання чорбаджiя отримав за вбивство укра?нсько? полонянки в Багдадi, - за жорстоку смерть турка Кир-огли його навiть не похвалили. А брати по кровi просили тепер туркiв у спiльники. Свiтовi подi? не йшли в парi з розрахунками Алiма. Змiни, що заходили в Османськiй iмперi?, - теж не на руку. Валiде Кьозем скасувала девширме [167], до яничарського корпусу напливало все бiльше турецьких хлопцiв, а тi, пiдростаючи, називали справжнiх яничарiв погордливо - аджем [168]. Туреччина, якiй вiн усе сво? свiдоме життя вiрно прослужив, не визнала його за свого. Чи то правда, а говорять старi меддахи по кафеджiях, що турки колись з'?ли серце Байди, бажаючи набратися його хоробростi Якi турки? Тi, що прибувають тепер в яничарськi казарми, чи тi, яких Алiм саджав на палi пiд Адрiанополем? Та все одно - з'?ли, i його бiльше нема? в грудях. Якби хоч крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали мозок образливi слова: "козак", "аджем", "Байда". Який же Байда? Хiба обличчя, хiба постава, бо серця теж нема! Хотiлося кричати, або впитись, чи вбивати когось: турки з'?ли серце, i волю, i гiднiсть, i наймення. Все! Але вино не допомагало, чужа смерть бiльше не вражала, крику яничарсько? душi нiхто не чу?. Залишалася тiльки байдужiсть. Алiм був готовий до всього: подати чашу шербету новому султановi а чи шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довiрять? Бунт у душi притих, воля зламалася, вертатися назад нiкуди, а жити якось треба. Пiзно ввечерi до Алiмового конака прийшов Мурах-баба. Шейх яничарських дервiшiв хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потiм заговорив по-змовницьки: - Око за око, зуб за зуб, гласить коран. Шейхуль-iслам жада? смертi Iбрагiмовi. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти викона?ш вирок? - Рука, що да?, завжди вище вiд тi??, яка прийма?, - холодно вiдповiв Алiм. Нi один м'яз не здригнувся на обличчi, анi вагання не заблукало в зiницях. "Такi спокiйнi вбивцi можуть здивувати навiть османiв", - подумав Мурах-баба i показав Алiмовi на вихiд. Тихо йшли чорними вулицями чотири тiнi, чорбаджi i дервiш попереду, два капиджi? позаду. Зупинилися бiля двiрцево? тюрми. Зсередини долинало завивання Iбрагiма. Капиджiй подав Алiмовi ключ. Мурах-баба кивнув головою. Якийсь час Алiм стояв непорушне, потiм рiшуче пiдступив до дверей. Скреготнув замок, обiрвалося Iбрагiмове скиглiння. При свiтлi факела чорбаджi побачив ту саму людину, якiй обiцяв колись, що зустрiнеться з нею в кра?нi золотого яблука. Зустрiлися... В божевiльному жаху, який вiдбира? i мову, i крик, i порух, дивився на нього Iбрагiм, i тiльки очi благали пощади. Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тодi, в Багдадi, коли незнайома дiвчина прошепотiла: "Козаче, соколе", - ворухнулося в душi... Тодi вiн починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тодi заслуговував ласки у можновладцiв, убиваючи рабиню, тепер - убиваючи вождя. Iбрагiм став йому таким непотрiбним, як колись любов, до Нафiси i вiра в християнського бога. Ба нi, виходить вiн ще потрiбний. Вправною рукою, призвича?ною до вбивства, чорбад-жi першо? султансько? орти проштрикнув кинджалом горло сво?му покровителевi. Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алiмом, за ними два капиджi?. Та раптом Алiма дiткнулася якась непевнiсть, тривога. Вiн оглянувся - придворнi кати були понурi, Алiм ступив набiк, щоб порiвнятися з ними, але вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув iз дороги до брами в прохiд, що вiв до джеляд-одаси [169]. Рвучко повернувся чорбаджi, сягнувши за палашем, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить скрутили руки i заткали горло шматком сукна. При свiтлi смолоскипа, який присвiчував останнiм хвилинам життя Iбрагiма, капиджi-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульiслама Регеля, неабияк вдоволеного помстою. - Султан убитий, так уже було, але рiд Османiв священний. Чужинець, що вмочив руки в кровi державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не змива?ться водою, лиш кров'ю. Останнiй раз ударило в мозок слово "чужинець", i вiд нього дужче заболiло, нiж вiд смертного вироку. Все життя хотiв зрiвнятися з турками - i даремно... В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'ятi Алiма виклятий ним самим степ i висока трава... а в небi хмаринки бiлi... i скачуть конi - його i батька, i летять голови татарськi... I злетiли червонi конi в чуже чорне небо над Босфором. Цi?? ночi над Мармуровим морем у балик-хане [170], що притулився до пiвденно? стiни Бiюк-сарая, засвiтилося свiтло. Рибалки спускали у воду мiшок iз тiлом первородного сина козацького полковника Самiйла - яничара Алiма. До ранку слiди ребелi? на Софiйському майданi були заметенi. Народ сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана. Дервiшi бiгли попереду, викрикуючи осанну iмператоровi, ревнiшi розтинали собi вени на знак, що завжди готовi пролити кров за падишаха, натовп роздрухувався, гомонiв, поривався до процесi?, щоб поцiлувати слiди копит султанського коня. Великий вiзир Hyp Алi притримував рукою семирiчного володаря iмперi?, щоб не впав iз коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще нiколи не сидiв верхи, лемент повелителя трьох континентiв i п'яти морiв моторошно лунав над бундючною Портою. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти, По сво?й по землi Свою кров розлили I зарiзали брата... Т.Шевченко Весна 1649 року знову зловiщувала Кримовi голод i помор. Iз гнилого Сиваша виповзла чума i косила ногайськi юрти одну за одною, дощами й не пахло, сарана ви?ла Буджацькi степи - охоче збиралися нога? i тати на вiйну з Ляхистаном. Iслам-Гiрей розсилав до бе?в посланцiв. Всi вiдгукнулися, крiм ширiнського бея Алтана. З того часу як Тугай пiшов на вiдкриту злагоду з ханом i повернув у Бахчисарай ненависного Сефера Газi, вiн замкнувся у сво?й резиденцi? на околицi Ескi-Кирима i, втративши полiтичну вагу в дворi, намагався надолужити ?? пихою - розбудовував палац, щоб величнiшим був вiд ханського сарая. Та проте тут дихало пусткою, i заростали споришем битi шляхи до колись могутнього бея, i марно височiли довкола дворища тополi, посадженi кожним iз предкiв ширiнського роду. Таких тополь рiд Гiре?в нараховував би менше, а все одно не тут, а в Бахчисара? схрещувалися свiтовi дороги, i на ?хньому перехрестi стояв Iслам, що вростав у силу. Щоранку на подвiр'? до великого дерев'яного круга виводили бейськi слуги п'ятдесят плеканих арабських огирiв напоказ, в за?жджому дворi цiлоденне галяндрасили цигани у кафеджi?, стiни гарему виросли вище саду, щоб ?х видно було аж iз берега Iндолу. I все дарма, не при?жджали високi гостi до палацу Алтана, нiщо вже не важило його багатство, i потерпав старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати ханського гнiву. А на поклон iти не мiг. Як?! Заходити сумирним i впокореним туди, де його предки i вiн сам завжди почувалися владцями? Хiба ж не було так, що перед ширiнськими беями вiдчинялися навстiж ворота, сам хан запобiгливо виходив назустрiч, а бейськi сини вривалися в гарем i вибирали для себе найкращих ханських бекечi? Ширiни! Що залишилося вiд них при крутому Iсламовi? Проклятий Тугай... Яку вiкторiю допомiг здобути Хмелевi, а паче - Iслам-Гiре?вi! Тож великий подив i страх охопив Алтана, коли вiн iз вiкна селямлика побачив, як упали ниць стражники на мосту перед трьома вершниками, i в одному з них упiзнав самого хана. Наспiх одягнув хутро поверх синiх шароварiв, натягнув на голову тюрбан i миттю вибiг до ворiт. - Не йде гора до Магомета, то Магомет iде до гори, - глумливо промовив Iслам, злiзаючи з коня. - Що ж ти сто?ш, не вiта?ш мене i слуг не кличеш, щоб вiдвели мого аргамака, i не виносиш поставця з шербетом? Чи, може, мiзку?ш оце, якби-то схопити хана, щоб передати його великому вiзировi, старому Кепрiлi, опiкуновi жовторотого султана? Алтан-бей вибаньчив очi, i креснула мозок гадка, чи не прийшов до нього Iслам-Гiрей запобiгати ласки, коли п'ятихвостий бунчук перейшов у руки Магомет-пашi Кепрiлi. О, це не вискочка Hyp Алi i не спокiйний Аззем-паша. Друг кардинала Рiшель?, вiн намовляв колись Амурата виступити на боцi Францi? проти Габсбургiв; будучи анатолiйським кадiаскером, Кепрiлi безцеремонне i войовничо втручався в справи двора i за це був висланий у далеку Конью. Що ж тепер заспiва? Iслам-Гiрей? - Кепрiлi? - перепитав бей, i хан спокiйно притакнув головою. Вiн пильно поглянув на Алтана i сказав стужавiлим голосом: - Цей розумний i стрiляний химородник прийшов, щоб рятувати Порту, яку пропив Iбрагiм. Вiн кинув флот на Венецiю, вiн пригрозив менi сво?м гнiвом, коли я не допомагатиму Хмельницькому, i сам пообiцяв гетьмановi шiсть тисяч румелiйських яничарiв. Квапиться допомогти Хмельницькому, щоб випередити московського царя. Ха-ха! Покiйний Iбрагiм обiцяв менi шовковий шнур за мою спiлку з Iхмелiскi, цей же - навпаки! Алтан-бей не зрозумiв, чому невдоволений хан змiною полiтики Порти щодо Польщi. - Ти ж сам хотiв цього, Iсламе. - Ширiнський бей, - вiдповiв хан, - не бажа? ощасливлювати сво?ю присутнiстю засiдання ради дивану, i дипломатичнi тонкощi для нього стали недоступнi. У цiй вiйнi менi не потрiбнi турки. Для Ляхистану вистачить мо?х i козацьких вiйськ. Хмельницький же погнався за двома зайцями, не думаючи над тим, що може цим розгнiвити мене. З Москвою шерту?! Але ходiмо, не гоже при слугах говорити про державнi справи, бею. I гляди, не затiвай чого-небудь, мо? сеймени над Iндолом. - Хай береже аллах тво? життя, хане, - склав на груди руки Алтан-бей. - Заходь у мiй зал диванний. Колись у ньому збиралися на ради сильнi мужi Криму, тепер же, при тобi, опустiв мiй двiр... - Збиралися на ради i на зради, - кинув Iслам-Гiрей, iдучи поруч iз бе?м. - I тому я прикрутив вашу бейську сваволю. А якщо ти i нинi дивишся в ноги, а не в обличчя, Алтане, то тепер зiтру тебе, я сильний. I не суши собi голову надiями на Кепрiлi, та й не тiшся тим, що Тугай-бея забрав до себе Азра?л.[171] - Машаллах![172] - скрикнув Алтан. - Я не знав про це... - I радiсть з приводу смертi здольного суперника таки бризнула з очей. - Чорнi вiстi приносиш, хане... Хай возрадуються в могилi костi ногайського звитяжця. Iслам-Гiрей ?хидно посмiхнувся. - Не печалься, Алтане. На його мiсце я призначив Карачi-бея, то не гiрший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому пiклу?шся ти лише самим собою? Хiба не бачиш, що сьогоднi кожен крок, кожне слово наше важить нi бiльше нi менше, як доля Кримського улусу, в якому i тобi, i нащадкам тво?м жити треба? Ширiнський бей не вiдповiв, слова хана гнiтили його, вiн ще не мiг змиритися з утратою сво?? влади. Диванний зал Алтана не поступався сво?ю пишнотою перед ханським. Стеля викладена самшитовими клинами з позолотою, стiни списанi в'яззю, мiндери оббитi золотистою парчею, пiд стелею - люстра з сотнями свiчок. - Присядь, хане, - показав бей рукою на оббите оранжевим сукном високе крiсло з золотим пiвмiсяцем на спинцi. Сам умостився на дубовiй масивнiй табуретцi. - Я слухаю тебе. Що дума? чинити тепер ки?вський трiумфатор Хмель? Iслам-Гiрей довго мовчав, розглядаючи iнкрустований перламутром цибух Алтаново? люльки. Сам не курив, спостерiгав за клубками диму, що вихоплювалися з чашечки, нiби з вистреленого ядра. "Ки?вський трiумфатор... Вай, то й справдi про такий трiумф не мрiяв i Владислав IV, коли йому вже здавалось, що однi?ю ногою став на пiдмосток московського престолу; а чи дорiвняло б свято в'?зду багдадського звитяжця в Стамбул в'?здовi в Ки?в переможця пiд Жовтими Водами i Корсунем? Амурата IV отру?ли, а пiд копита гетьманського коня стелив народ гаптованi рушники вiд Золотих Ворiт аж до Софiйського собору в стольному городi Укра?ни, i сам ?русалимський патрiарх Паiсiй благословив Хмельницького. Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з-пiд Замостя? О, нi! Iнше намотав на вус цей укра?нський барс iз розумом кобри. Вiн кинув клич посполитому лядському люду, i вже в Татрах пiдвелися горяни, сокири схопили в руки, i ще день-два - пiде чернь з Ля-хистану назустрiч Хмельницькому. Чи потрiбен буде тодi гетьмановi союз iз кримським ханом?.. Iнший союз вкласти задумав, повертаючись з-пiд Замостя в Ки?в - з Москвою! А йшли ж дотепер разом..." Тож попри Бiлу Церкву i Бердичiв, переступаючи через польську ганьбу над Пилявкою, крiзь спорожнiлий Збараж навзаводи мчали козацькi полки до Львова, а поруч, не витрачаючи надарма сво?х во?нiв, не вiдставав Тугай-бей, щоб пiд мiстом левiв отримати для свого вiйська жолд золотом. Вождь нога?в власноручно вiдрахував двiстi тисяч червоних злотих, що ?х принесли львiвськi шляхтичi за викуп, i далi скакали ординцi спопелiлими польськими селами i мiстечками, впевненi вже, що малою кров'ю досягнуть Вiсли з незлiченним багатством повернуться в Ногайськi степи, якi ще не оклигали вiд голоду. А тодi... Тодi Iслам-Гiрей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як Укра?на. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море, прислухаючись до стамбульсько? метушнi. Двiрцевий переворот звiльнив його вiд дипломатичних викрутасiв, iз султаном-дитиною вже не захотiв розмовляти - бив же копитами бiлий кiнь Хмельницького над Вепром поблизу Замостя! Добрi плани складав Iслам-Гiрей i гарячкове формував татарськi чамбули, яких мусив зiбрати багато: одних - щоб кинути на Кафу, iнших - вивести на Укра?ну i показати ?х переможцевi Хмельницькому, коли вiн стане над Вiслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував i боявся пiвденного спiльника. А коли вже було недалеко до здiйснення ханських намiрiв, коли Iслам-Гiрей дякував сво?му боговi, що надоумив його вступити в спiлку з козацьким гетьманом, - бог православний а чи сам шайтан, пiдказав гетьмановi повернутися в Ки?в i перетрактувати з московитськими людьми - людьми царя Олексiя Михайловича. Ось воно що: гяур до гяура, - тож вiри йому тяжко йняти. А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкiнний король, пройдисвiт у кардинальськiй сутанi, авантюрист тридцятилiтньо? вiйни Ян Казимiр мета?ться по Польщi, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з ним? - Хмельницький програв час, - промовив нарештi хан, не вiрячи в правоту сво?х слiв (чи ж то повинен знати ширiнський бей ханськi прожекти?), - але вiйна трива? i ми не виходимо з гри. Де про?хало передн? колесо арби, там мусить пройти i задн?. Я хочу вiд тебе, Алтане, тридцять тисяч добiрних во?нiв. Менi потрiбне таке вiйсько, яке б перевищувало польське i козацьке, разом узятi. Щоб я мiг диктувати умови будь-якiй сторонi. Ти приведеш ?х до Карасубазара не пiзнiше, як через два тижнi. I не зловживай мо?м терпiнням, бею. Я вiдплачу тобi сповна - за добро а чи за зло. - Вай харин [173], - вiдповiв тихо ширiнський бей, заслоняючись вiд гострого погляду хана хмаркою диму. Наприкiнцi травня Хмельницький, залишивши пiд Бердичевом сiмнадцять зiбраних полкiв, вирушив у супроводi кропивенського полковника Филона Джеджалiя i миргородського Матвiя Гладкого та кiлькох сотень козакiв назустрiч хановi - за Умань, до Чорного лiсу. Iслам-Гiрей уже чекав гетьмана iз стотисячним вiйськом, прибувши сюди з Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Iнгулець, Iнгул, Синюху йшли буджацькi й джамбуйлуцькi нога? у вивернених баранячих тулупах i шапках, гiрськi тати в строкатих кафтанах iз сагайдаками за плечима, довгочубi, схожi на козакiв, черкеси у високих бiлих папахах i шiсть тисяч румелiйських яничарiв. Iшли втоптаним шляхом, не звертаючи навiть до близьких сiл, - залiзною була рука хана, що йшов на з'?днання з гетьманом по лядський ясир. Два днi вiдпочивали, поки прийшов гетьманський почет. Заторохтiли тамбурини, запищали гуслi i зурни - ви?хав iз табору хан, одягнений по-бойовому: в шоломi з гострим наконечником i в кольчузi. Поруч iз обох бокiв - калга Крим-Гiрей i нурредин Казi-Гiрей, а позаду кiнний вiддiл сейменiв. Вдарили довбишi в литаври, засурмили сурми - наближався до хана Хмельницький у горноста?вiй мантi?, тримаючи в руцi булаву, обсипану дорогоцiнним камiнням, поруч - полковники. Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повiки, та не надовго вистачило пихатостi. Во?н, що звик до сiдла, а не до трону, мiрявся з, ворогом i спiльником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож запитав нахмурений i неприступний: - Що отримають мо? лицарi за рать? - Крим заселиш ляхами, - коротко вiдповiв Хмельницький. Було в цiй вiдповiдi стiльки впевненостi в перемозi, стiльки сили продзвенiло в голосi гетьмана, що стрепенувся хан, i захоплення, а разом якийсь острах чутно дiткнулися його. Вiн глипнув спiдлоба на гетьмана: перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в Бахчисара? - маловiдомий сотник i капiтан низових берлатникiв у Дюнкерку. Вождь велико? держави, що раптом виросла на ру?нах пошарпано? шляхтою Речi Посполито?, визнаний свiтом переможець не допомоги тепер просить, а пропону? плату за спiлку. I згадав Iслам-Гiрей Замостя: що було б, якби вiн став над Вiслою? На мить уявив собi козацького самовладця, який дiткнувся одним плечем Московiтi?, а другим Пруссi?, спершись спиною об Швецiю, напира? дужими грудьми на Причорномор'я, витiсня? з Диких степiв джамбуйлуцьку i буджацьку орди i простяга? руку до Перекопу. Кришаться, мов мурашкова купина, замки Оркапу, розтулю?ться жменя, щоб затиснути Крим... Примружив очi i спитав рiзко: - А коли не дiстанеш ляхiв, чим платитимеш? - Нема тако? сили тепер на свiтi, щоб могла встояти перед нашою, хане, - вiдповiв Хмельницький i в цю мить перехопив гарячий погляд бiлявого ханського во?на. Пломiнь палахкотiв у його очах, захоплення малювалося на обличчi, во?н весь подався вперед, нiби зважувався перейти вiдстань мiж ханським почтом i гетьманським. Хмельницький скупо осмiхнувся з-пiд вусiв, i сеймен спаленiв. Хан повернув коня i рушив до табору. Джеджалiй нахилився до гетьмана. - Гетьмане, ти, бачу, помiтив того бiлявого парубiйка. Я пам'ятаю його з Бахчисарая, то наш паросток. Вiн може нам знадобитися. - То лицар, Филоне, а не земноплаз. Iз погляду прочитав, що лицар. Такi двом панам не служать. Iшов невиданий похiд через Бердичiв двома берегами Случi на Староконстянтинiв. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п'ятнадцять полкiв iшли з Хмельницьким, позаду Матвiй Гладкий, а на флангах татари. Стугонiла земля, i затьмилося сонце, i комета всi десять ночей на небi являлася. Утiкала шляхта до Збаража i встигла замкнутися в замку перед святом Петра i Павла. Бились день, бились другий... Ой, чи то буде твоя Укра?на, Хмельницький, а чи твоя наруга? ...Зловiсне тиха серпнева нiч, незвично тиха пiсля денно? ратi. Ледь чутно плещеться Стрипа об намулистi береги, при мiсяцi чорнi? бовдурами спалена Млинiвка, i гуготить недалеко приречений Зборiв, i костьоли пнуться до неба, благаючи в нього спасiння. За кiлька верст на схiд кона? Збаразька фортеця пiсля мiсячно? облоги, а в Зборовi, оточеному козаками, не спить завтрашнiй бранець король Ян Казимiр. Iз смолоскипом у руцi ходить вiн помiж рештками гусарських хоругов, закликаючи захриплим голосом: "Панове, наберiться мужностi, не губiть ойчизни... Король з вами..." Тихо в ханському наметi. Оподалiк куряться вогнища, татари смажать на рожнах кебаб i вiдсипляються пiсля битви. Завтра вони стоятимуть збоку, коли почнеться остання валка. Так ?м обiцяно нинi. У ханському наметi миготить свiтло, Iслам-Гiрей не спить. Сеймен Селiм варту?. Пахне столоченою пшеницею - то дивний запах, якого не можна до нiякого iншого прирiвняти, i чу? вiн його вже другий мiсяць, йдучи укра?нською землею вслiд за Хмельницьким. Вдалинi за Стрипою вирiзьбились на небосхилi контури дрiмучо? дiброви, вона густо шумить i стугонить - той шум теж зовсiм iнший, нiж у лiсi над Качею. Солодкаво пахнуть щуварi в заплавах рiки, тужно квилить очеретянка, а з оболонi несе пахом полинi, нехворощi i ромену. I земля пiд ногами м'яка, як постiль. "Невже я звiдси?" Хан не спить. Що дума? Iслам-Гiрей? Нинi вiн уже не може сердитися на Хмельницького, як там, пiд Збаражем. Сьогоднi гетьман не звонпив собою - перемiг. Польське вiйсько майже розбите, i завтра до свiту король Ляхистану стоятиме перед ханом, як рiк тому стояли польськi гетьмани у дворi бахчисарайського палацу. Тодi Селiм повернеться додому. I не почу? бiльше задушного паху укра?нського збiжжя, i тужного стугонiння дiбров, i земля жорстка, в колючках i дерезi, постелиться пiд ноги. Тож не побачить уже нiколи укра?нського богатиря, в якого вiрлиний погляд i демонська сила слова, що вiд нього тисячi лицарства йдуть на смерть. Щось нестримно притягаюче ? в його жестi булавою - зда?ться, вирiс вiн сво?м кремезним тiлом над усi?ю величезною землею i бачить ?? всю з краю в край, i впевнено веде свiй народ до цiлi, яку зрить тiльки вiн один. I щось невловиме близьке ? в цих людях, що слiпо йдуть за ним. ?хня вiдвага i байдужiсть до смертi диву?, тiло ?хн?, мабуть, не вiдчува? болю, бо не чув Селiм вiд них нiколи нi стогону, нi зойку, хiба тiльки крик у бою, а стогiн - у тих сумовитих пiснях, що iнодi в перебоях та й поллються рiвнi, мов степ, завивистi, як у байраках потоки, i м'якi, нiби молода трава. "Невже я звiдси?" Хан не спить. Вiн весь час понурий - хан дума?. Над чим? Чому наказав стояти завтра осторонь вiд бою? А що, якби Селiм, коли прийде змiна варти, на одну лише часину пробрався до козацького табору i посидiв iз ними, козаками? Дiткнувся б до рук, до чубiв, що злiтають над головами, нiби змi?, коли скачуть на конях, вслухався б у ?хню мову i запам'ятав одне-два слова. I бодай одну мелодiю. I хочеться дiткнутися пальцями до струн бандури. Тiльки на часину, а потiм вернеться, адже вiн - ханський... Сплять татари бiля багать... А де тепер Тимеш? Тимеш недобрий, жорстокий. Вiн умi? зневажати тих, хто не схожий на нього. А хiба Селiм винен, що вiн iнший? Чому Тимеш пошкодував йому тодi доброго слова i лагiдного погляду? Як ота жiнка, мати ханим... Хто вона? Чому дивилася на нього з такою ласкою i тугою? Так добре ста? на серцi вiд того погляду, бо ласки вiн не знав нi вiд кого. "Хто я?" Хан ще не спить... Йде змiна варти. Нi, то не вартовi йдуть на змiну. З блiдих мiсячних сутiнкiв випливла постать, за нею ще кiлька - з мушкетами на плечах. - Стiй! Хто йде? - Посол його милостi короля до хана велико? орди Iслам-Гiрея, - почулося неголосне, вкрадливе, i в цю мить, мов iз-пiд землi, виринуло кiльце сейменiв довкола ханського намету. ...У шатрi Iслам-Гiрея радилась тиха рада за пiвнiч. - Боюсь, Iсламе, що мiж двома мечетями ти без намазу залишишся, - хитав головою Сефер Газi-ага, коли хан виклав йому свiй задум. - Пiвроку тому я не знав iншого спiльника, крiм Хмельницького, - наче виправдовувався перед аталиком Iслам-Гiрей, та знав Сефер, що хановi тепер уже нi до чого хiкмети [174] колишнього вихователя. Вiн вирiс у силу, а пiсля того як упокорив ширiнського бея, нi з ким бiльше не радиться. - Я чекав вiд нього державних послiв, - вiв далi хан. - Та держави вiн не створив, хоч мiг. Сам же пiд Замостям назвав себе слугою Речi. Посполито?. Чи ж годиться хановi, який вийшов на королiвськi землi сво?ю власною персоною, шертувати з пiдданими короля? Шертувати з ребелiзантом i кидати виклик ?вропi? Тодi за королем пiде Генрiк французький, прусський Фердiнанд, Фiлiпп iспанський, i благословить християнську коалiцiю папа Iнокентiй X. Сефер Газi зiм'яв у жменi бороду. Вiн згадав, як колись Iслам не побоявся пiдписати йому, аталиковi, смертний вирок. Як вимагати вiд нього вiрностi Хмельницькому? ; - Гетьман ста? надто сильним. Менi потрiбен слабий король, в якого служить сильний козацький гетьман. Я вимотаю ?х обох, щоб i не падали, але i пiдвестися не змогли. - Ти забува?ш, що Хмельницький завжди знайде собi союзника на Сходi. Якщо ти його зрадиш, вiн це зробить в ту ж мить. Цар московський уже допомага? гетьмановi не тiльки гарматою, а й людьми: недавно козаки з Дону прийшли до нього. - Я знаю це й не забуваю. Тому й хочу порозумiтися з королем, поки сибiрський ведмiдь ще не встиг вилизати рани пiсля лiвонських во?н i польських чвар, поки вiн ще дрiма?. - Не грайся, Iсламе, з вогнем. Бо коли цей ведмiдь прокинеться, - та й чи дрiма? вiн, подумай, - то рик його почують не тiльки в ?вропi. Iслам-Гiрей замислився. В цю хвилину увiйшов до намету Селiм. Хан не пiдводив голови, Сефер Газi, здавалося, дрiмав, сидячи, тiльки блискучi чорнi зiницi, що насилу продиралися крiзь стуленi повiки, свiдчили, що вiн не спить. - Великий хане, - доповiв Селiм, - посол вiд короля до тебе. Сефер Газi широко розплющив очi. - Ти вiв розмову зi мною пiсля дiла, Iсламе. - Нi, - вiдповiв хан, - видно, на нашiй радi витав сам аллах. Клич посла! - кинув бадьоро Селiмовi, радий, що розв'язка зборiвсько? борнi приходить сама собою. До намету увiйшов шляхтич у кармазиновому жупанi. Поклонившись, вiн подав хановi згорнуту цидулу. Iслам-Гiрей розгорнув ?? i чим далi вчитувався в текст листа, тим дужче багровiло його темно-сiре обличчя. Дочитавши, вiн схопився з подушки, крикнув: - Король нагаду? менi полон i ласку Владислава Четвертого?! Що ж, передай ясновельможному Яну Казимiру, що я не забуду благодiйства його брата i, щоб вiддячитись, влаштую нинiшнього владцю Речi Посполито? в найкращому казематi на Чуфут-кале. Все вiн там буде мати, крiм солов'?ного молока! Хан у лютi тупав ногами. Сефер Газi ще не бачив його таким i готовий був угамовувати, але гнiв хана був тепер доречний - хай завтра бiй розв'яже всi дипломатичнi вузли. Та хан враз охолов. Повернувшись спиною до посла, вiн кинув зневажливо через плече: - Я чекаю зараз, у цiй хвилинi, канцлера Оссолiнського в сво?му наметi! ...Нарозвиднi, коли сповзала з небосхилу на захiд коротка нiч, загомонiло в козацькому таборi - пробивала остання година Речi Посполито?. Козацькi полки стрiмливо вдарили на королiвський табiр, польська кiннота затримала козакiв. А ханське вiйсько стояло непорушно на лiвому березi Стрипи, приглядаючися до битви. Хмельницький послав гiнця до хана з наказом негайно почати битву i чекав вiдповiдi. Гонець не забарився. На змиленому конi прискакав до гетьманського куреня i крикнув, подаючи листа: - Хан вiдмовився йти! Пiдскочили вгору брови Хмельницького, бiла смага покрила його губи, вiн нервово розiрвав печатку, розгорнув листа i зблiд. "Гетьмане, - писав хан, - чому ти хочеш до кiнця знищити короля пана свого, держава якого вже й так досить сплюндрована. Треба мати милосердя, i тому я, родовитий монарх, хочу примирити тебе з тво?м монархом, якому ти дотепер корився. Я чекаю тебе в сво?му наметi. Коли ж не послуха?шся, пiду на тебе" Коня! вигукнув глухо Хмельницький. Генерального писаря Виговського до мене! ...Кiлькасот сейменiв стояли вишикуванi пiвмiсяцем перед ханським наметом. Напроти входу сидiв на персидських килимах Iслам-Гiрей у цеглястiй соболинi? шубi, бiля нього Сефер Газi. А оподалiк на пiдвищеннiтi встеленому парчею, сидiв... нi, це сниться, не може бути цього!.. сидiв король Ян Казимiр. Його темно-бурi очi з погордою дивилися на гетьмана-переможця, кучерява чорна перука по-патрицiанськи спадала на плечi, чорний атласний кафтан, торочений бiлою коронкою бiллi ши?, надавав королевi колишньо? кардинальсько? ма?статичностi. Поруч iз королем стояв великий канцлерi ?жи Оссолiнський, зморщений, голубоокий, з коротко? стриженою борiдкою - той самий, який, ще до Замостя, пота?мно приходив до Хмельницького просити в нього згоди на елекцiю Яна Казимiра. До болю зiмкнув повiки Хмельницький, нiби хотiв прогнати погане видiння, хоч уже усвiдомлював ганебну яву. Нечуване здрайство, пiдступнiсть здавались йому в першу мить неймовiрними. Рука стиснула ефес i обм'якла. Переможений король милостиво простягнув для поцiлунку руку, а за нього промовив великий канцлер: - По вродженiй добротi сво?й король далекий вiд того, щоб жадати кровi пiдлеглих. Вiн проща? тобi, Хмельницький, тяжкий злочин у надi?, що ти загладиш свою вину вiрнiстю i доблестю. Розступалась пiд ногами земля вiд такого блюзнiрства i злуди. Гетьман повiв навiсним поглядом по обличчях хана, Сефера Газi, що стояв незворушно з заплющеними очима, повернув голову до Виговського. Генеральний писар втупив очi в землю, боячись погляду Хмельницького. I раптом вiн упав на колiна, прошепотiв:- Милосердя i прощення просимо у вашо? королiвсько? милостi! "Жельва!" [175]мало не крикнув Хмельницький. Ще мить, i гнiвний клич сколихнув би повiтря над зборiвськими полями, i ринули б полки козацькi на вiрну загибель за честь гетьманську. Схаменувся гетьман. Допомоги чекати нiзвiдки. Вiн мусить витримати цю наругу над собою. Скинув шапку, стиснув ?? в жменi, аж поламалися пера, i довгий вус пересiкся в зубах. Сторожко пантрили за гетьманом хановi очi, у вузьких щiлинах мигали блискучi зiницi Сефера Газi - повiльно пiдступав Хмельницький до короля. Тьмянiло серпневе небо, темними силуетами здавалися постатi короля i хана; йшов iз перемогами вiд Жовтого Броду через Пилявку й Вепр королiвський васал, щоб аж над Стрипою усвiдомити для себе, що вiн вождь. Пiзно... Чи пiзно? Заграли раптом ки?вськi дзвони i стихли в розпачi, пiдвела голову очманiла ?вропа, занiмiла в подивi i враз зареготала: розчаровано, глузливо, втiшно. Пiдiгнулося одне колiно, друге, вклякнув Хмельницький, не дiйшовши до краю свого шляху. В цю мить глухий зойк вирвався з сейменського ряду, та не почув його Богдан-Зiновiй, не бачив потемнiлого обличчя лицаря, який з таким захопленням колись зорив на козацького гетьмана. Сефер Газi монотонним голосом зачитував переможеним ханськi кондицi?, слова гупали молотом по головi Хмельницького, i розлiталась вона вдрузки вiд принизливо? ласки хана. - Сорок тисяч ре?стру... а всi iншi козаки хай повернуться до сво?х панiв... Ки?вське, Брацлавське i Чернiгiвське во?водства - Хмельницькому. Король хай заплатить двiстi тисяч злотих готiвкою, а надалi щорiчно по дев'яносто тисяч... Торги, базар... За двiстi тисяч злотих - Укра?ну. Як дешево... Скiльки вiн заправив би за голову гетьмана? - З цi?? пори мiж королем Речi Посполито? Яном Казимiром та його спадко?мцями, з одного боку, i великим хаканом Криму та його спадко?мцями, з другого, утверджу?ться вiчна дружба. Iм'я пiдданого не було названо... Пiшли ляхи на три шляхи, а козаки на чотири, щоб ?м конi припочили, а татари - на все поле... Чим платитимеш, Хмельницький, за татарську допомогу; волохами, чи ляхами, чи сво?ми ж козаками? То вже не злагодженим маршем повертали кримчаки Чорним шляхом за Умань. Згорiли Межибож, i Ямполь, i Заслав, наскакували ординцi на хутори i села. Сивiла гетьманська голова вiд усвiдомлення неймовiрно? зради. Билися у вуха страшнi слова невольницько? пiснi, i в одчайдушному гнiвi стискала рука булаву: ось пiдведе ?? - i ринуть козаки на орду. I знову вгамував себе Богдан-Зiновiй: несила в цю мить брати меча в руки, та сила буде... Буде ще свято, i очиститься од скверни стоптана земля, i промчаться конi вiльним степом вiд Орелi до Бугу, вiд Дону до Стрипи... | Гнали ординцi ясир з Укра?ни, а до Днiпра i далi на пiвнiч, до Москви, скакали гетьманськi гiнцi, минаючи Чорний шлях. Iдуть хлопцi гукаючи, а дiвчата спiваючи, а молодi? молодицi старого гетьмана проклинаючи: Бодай того Хмельницького Та перва куля не минула. Чого так порожньо в душi Селiма? Чом не пахнуть бiльше степи хлiбом, а малиною - трави, i не гомонять лiси тужливими мелодiями, а в серцi блякнуть образи двох мужiв, яких рiвно любив - Iслама i Хмеля? Слалася з Чорного шляху курява, збита ногами ясирних, на пшеничнi потолоччя, на зграсованi трави - йти по ньому невольникам, а не переможцям; мовчки дивилась Укра?на на свою ганьбу: чорночубi козаки супроводжували сестер i братiв у татарський край. "Нi, не моя це земля, не моя!" - нiмо кричав Селiм серед рудого степу. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ Нас тут триста, як скло, Товариства лягло... Т. Шевченко Каземат, в якому майже два роки томилися, очiкуючи викупу, гетьмани вiйська Польського, був добре устаткований, i не знали знакомитi бранцi нi голоду нi холоду. Та й волi ?м не бракувало. У всякому разi Калиновський налагодив добрий контакт iз свiтом через ?зу?тiв на Ермене-маале. Лише надто вже набридли колишнi пшевудци [176] Речi Посполито? один одному: вза?мна нехiть i щоденнi суперечки втомлювали ?х бiльше, нiж неволя. А король з викупом не квапився. Помiтно постарiв "quasi alter rex" [177] Польщi Микола Потоцький. Запали щоки, сивi вуса опустилися донизу, i скляно блищали великi очi, в яких каламутилася ненависть до всiх, кого могла вiдтворити пам'ять. Хмельницького вiн бачив тiльки скорченим у смертельних муках на палi - iнакше мислити про нього не мiг. Усвiдомлення того, що козацький гетьман отримав пiсля Зборова сорок тисяч ре?стрового вiйська i три во?водства, що простяга? вiн руку на Молдавiю, а в Чигиринi прийма? з дарами турецьких послiв, приводила його в шаленство, i вiн кричав до Калиновського, одутлого вiд бездiлля i добро? ?жi. - Дожилися, вашмосьць! З хлопами, яких до послуху треба привчати тiльки шаблею i нагайкою, ясновельможний круль пiдпису? угоди! А втiм, чого можна було сподiватися вiд Яна Казимiра, який навiть ойчисту мову не вважав сво?ю, а в тi роки, коли ми стинали козацькiй гiдрi голови на Масловому Ставу, вiн шпигував у Францi? на користь Iспанi?, з повiями по борделях валявся i сьорбав тюремну юшку у французькiй тюрмi. Калиновського дратувало кожне слово Потоцького, вiн не мiг йому донинi простити, що той колись злегковажив Хмельницького i вислав на Жовтi Води свого марнославного синка нагайками хлопiв розганяти. Ловлячи вiстi зi свiту, Калиновський сушив собi голову, як би скористатися ситуацi?ю, що склалася пiд Зборовом, i сторгуватися врештi з ханом. Бачив, що можна, i тому сердився, що Потоцький не хоче думати, а вою? самою лише жовчю з набагато сильнiшим противником. - Вацьпан забува? про те, що потiм, в Iталi?, Ян Казимiр вступив до ордену ?зу?тiв i повернувся в Польщу кардиналом. Кардинал в королiвськiй родинi - то щось значить, добродз?ю, якщо не забувати, що католицький костьол пiдляга? римському папi. - Так, так нинiшнiй король недарма вчився в ?зу?тiв. Нам присила? втiшнi листи, але жодного гроша на викуп. Матка боска, регiментарiями славного вiйська Польського - баглай [178] Заславський, недоук Остророг i шмаркатий Конецпольський! Та при таких пшевудцах справдi прийде koniec Polski... [179] А ми... а я конину ?м i кумисом запиваю у Бахчисарайськiй фортецi! - Вацьпан витрача? надто багато енергi? на безсилу лють, пан... коронний, - в'?дливо вiдказав Калиновський. - Так було, зрештою, пiд Корсунем. Пан надт обфiтий на амбiцiю, а вона заважа? зважити реальнi сили ворога. I тепер замiсть пронюхати, що замишля? хан пiсля Зборова - адже для чогось вiн залишив короля на тронi, - пан тiльки й зна?, що плювати на регiментарi?в, Яна Казимiра i бачити увi снi Хмельницького на палi. Я ж знаю, що до Варшави прибули гiнцi з Болгарi? просити в короля допомоги на повстання проти Туреччини i що це на руку Iслам-Гiре?вi. Вiн уже кокету? з Венецi?ю i до короля послiв слав з пропозицi?ю обопiльне вирушити на Османiв. Вашмосьць нiколи не задумувався над тим, що в такiй ситуацi? може виникнуги конфлiкт мiж гетьманом i ханом? - Волi менi треба, i я зiтру козацьку ребелiю, як дванадцять рокiв тому! - Киньте отi похвальби, пане... коронний, - Калиновський не мiг приховати iронi?, коли вимовляв титул Потоцького. - Ви ж самi бачили, що то за ребелiя. Хмельницький - полiтик, i, якщо вiн захоче, - Швецiю натроюдить проти нас, i Москва завжди готова йоговi пiдперти. Нам треба добитися аудi?нцi? в хана. Вiн, менi зда?ться, подуму? про розрив iз Хмельницьким, ну, а в усякому разi бо?ться його вiкторi?. Та коли передчасно станеться той розрив, Рiч Посполита загине. Гетьман у ту ж мить знайде пiвнiчного i схiдного спiльникiв. Треба ще однi?? вiйни, подiбно? до зборiвсько?? - Co pan mowi! [180] - аж скочив Потоцький. - Ще одна угода, ще сорок тисяч ре?стрових, ще три во?водства? То здрайство навiть мислити таке! - Все це пишнi патрiотичнi фрази, пане... кгм... коронний. Я ж кажу вашмосьцi: потрiбна ще одна баталiйi i ще одна... ханська зрада. Хiба не може зрозумiти вацьпан, що Iслам-Гiрей попросту продав Хмельницького пiд Зборовом. Бо коли б нi, то ми мали б на Чуфут-кале ще одного зацного компаньйона - ясновельможного круля Речi Посполито?. Мабуть, уперше за два роки спiвжиття в неволi Потоцький визнав за Калиновським слушнiсть. Вiн не гаючись сiв до столу i почав складати суплiку хановi, щоб ?? ще сьогоднi передати стражником по двору. Стояла Марiя, як колись давно, при дорозi, що курно в'?ться з Бахчисарая до Ак-мечетi, i пильно приглядалася до татарського вiйська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кiш ще раз походом туди - на Укра?ну. Тривога нудила серце - рiзне поговорюють люди в Мангушi: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з Укра?ни, i в Кафi заганяли на галери не лядських бранцiв, а козацьких синiв i дочок. Мальву заслiпила любов, вона не вiрить. А щось мусить бути в тому правди... Яку ж то долю тепер несуть Укра?нi ханськi вiйська? У шапках, шкiрянках, на густогривих малих конях, такi самi, як тi, що вели ?? з Соломi?ю на сирицi бiльше десятка рокiв тому - чамбул за чамбулом. То страшна сила, i яко? треба вiдваги, щоб впускати ?х у край, вiдчиняти ?м ворота... Пройшли переднi вiддiли, вляглася курява, i на обрi? силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах - то наближався ханський почет пiд зеленим прапором. Посерединi сам... зять на конi. Здалека видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва... могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а во?ни, закованi в панцири, важко бряжчать шаблями i щитами, i частокiл списiв жалить весняне небо. Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла сво?м сином? Чи не видумало собi материнське серце? Та все одно, воно вже прийняло, хай i чужу, дитину до себе - i болить, i кара?ться вiд туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як iшли на Зборiв. Може, загинув? Вже близько... Хан звисока погляда? на матiр сво?? дружини, начебто теплi? його погляд. Марiя насмiлю?ться пiдiйти ближче. Пропуска? одне за одним обличчя сейменiв, де вiн дiвся - бiлочубий яничар? Один ряд, другий, i раптом ?? саму знаходять голубi очi, i пiдсвiдоме вихоплю?ться з горла Марi? тихий крик: - Мен-оглу! Селiм на мить зупинив коня i рушив далi, не вiдводячи голови вiд жiнки, яка назвала його сином. Йшла поруч, пiдбiгала, щоб вдивитися ще раз у нього, нi, не обманю? материнське серце - це вiн! - Хто я тобi? - спитав Селiм тихо, та конi йшли все швидше й швидше, хан поспiшав на Укра?ну. - Сину! - закричала вслiд, i вiн почув ?? голос, знову спинив на мить коня. - Сину, пожалiй землю свою!.. В кiнцi червня 1651 року Хмельницький отаборився над рiчкою Пляшiвкою, що за чотири милi впада? в Стир бiля Берестечка, i чекав на хана. Вiстка про те, що Iслам-Гiрей, не взявши викупу, вiдпустив Потоцького i Калиновського на волю без вiдома Хмельницького, не вiщувала добра. Спiлка з ханом непевна. Московський цар щедро обдарував послiв Хмельницького. Опiвднi вiстовi донесли гетьмановi, що з Сокаля до Берестечка iде король з гусарi?ю, драгунi?ю, рейтарами, з усiм посполитим рушенням. Вiйськом знову командують Потоцький i Калиновський. Цього ж дня прибули татари i зайняли позицiю на лiвому крилi козацьких бойових лаштункiв. Був саме перший день байраму, тож ординцi святкували. Забирали з поблизьких сiл Солонева й Острова овець та корiв, варили в котлах каурму i обпивались айраном. Хмельницький цiлий день молився в острiвськiй церковцi святого Миха?ла i сповiдався перед бо?м. Понад вечiр густi тумани лягли над Стиром, сховалось Берестечко в тривожнiй iмлi. Вранцi з молочно? пелени виринуло раптом польське вiйсько пiд гаптованими золотом корогвами, зашумiли залiзними крилами, втиканими бiлим пiр'ям, королiвськi гусари i стали шахiвницею, вийшли панцирнi корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах з страусовими перами i строкате посполите рушення. Два днi проминуло в дрiбних сутичках, король ждав козацько-татарського наступу. Iслам-Гiрей чогось вичiкував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького. На третiй день до татарського табору прибув полковник Джеджалiй з гетьманським наказом вдарити негайно з обох флангiв. Хан був у поганому настро?, похмурий i сердитий. Цi?? ночi вiн знову розмовляв з Сефером Газi. Аталик наполягав рiшуче вдарити на королiвське вiйсько. Iслам-Гiрей слухав його в понурiй мовчанцi, а в пам'ятi бринiли благання Мальви. Щось наче спiльне вчувалося йому мiж ?? просьбами й Сеферовими домаганнями. Пiдозра закралася в свiдомiсть хана, в приступi гнiву вiн вигнав аталика з намету. Джеджалiй чекав вiдповiдi. Iслам-Гiрей зневажливо глянув на полковника, проказав: - Ну що, вже витверезiв твiй Хмельницький, який дурив мене байками про слабке польське вiйсько? Не встиг Джеджалiй передати хановi гетьманський наказ, як на польському боцi вистрелила гармата i поблизу ханського намету впало ядро. Смикнувся Iслам-Гiрей i, прискаючи слиною, закричав на Джеджалiя: - Бачиш? Бачиш, як ризику? хан, догоджаючи примхам твого гетьмана? Шерту? вiн iз султаном, то хай просить у нього вiйська i не загрiба? жар мо?ми руками! З татарського боку вискочило кiлька вершникiв на герць. Хан сторожко приглядався до гарцiвникiв i враз охнув, побачивши, як один сеймен злетiв з коня i простягнувся на полi ногами до татарського табору. - Поганий то знак, полковнику, - кивнув рукою на бойовище. - Боюсь я починати битву. Джеджалiй пополотнiв. Тодi з ханського почту ви?хав уперед бiлявий сеймен i, дивлячись упритул на свого повелителя, сказав рiзко: - Дозволь, хане, менi пiти на герць. Або переможу, або ж ляжу головою до стiп тво?х. Не вiдмовляйся вдруге вiд бою. Зухвалiсть мовчазного вiрного слуги ошелешила хана, прошипiв Iслам-Гiрей: - Як смi?ш, рабе! У цю хвилину засурмили в польському таборi сурми, вдарили барабани, до двадцяти панцирних хоругов пiшло в атаку на татарський фланг, за ними гусари з тривожним шумом крил. Попереду скакав на конi, вимахуючи голою шаблею, Ярема Вишневецький - без шапки, в оксамитовому червоному кунтушi. Джеджалiй помчав до Хмельницького. В передратнiй метушнi хтось серед татар панiчно закричав: - Ярема! Ярема! Подалися назад чамбули, Iслам-Гiрей завернув коня i, залишаючи свiй намет, сам почвалав попереду, а татари, скидаючи з себе опанчi, куртки, зброю, з гиком i ревом втеком гнали вслiд за ханом. З правого боку скакав навперейми хановi Богдан Хмельницький - безжалiсно батожив нагайкою свого бiлого огиря. За ним - два десятки козакiв. Гетьман наздогнав Iслам-Гiрея аж смерком на дубнiвському шляху. - Де твоя присяга, хане, де шерть i умова зi мною? - закричав iз розпукою в голосi. Чому ганебно втiка?ш iз поля бою? Хан примружив очi. Що ж, вовка, за яким женеться сто собак, уже не вважай вовком. Тепер вiн уперше вiдчув, що вже не бо?ться Хмельницького. З цi?? пори Iхмелiскi-ага буде йому вiк послушний. Пiсля бою вiн пошле до короля послiв: хай мириться з козацьким сердаром i йде на Туреччину. Промовив спокiйно, з ледь вiдчутним глузуванням: - Сам собi не придумаю, гетьмане, звiдки такий страх напав на мо? хоробре вiйсько. Обмарило! Чи не: наслали поляки на нас чортiв? Ти ж, Iхмелiскi, непоштиво розмовля?ш зi мною. Як це - я, хан Iслам-Гiрей, втiкаю з поля бою? Ти повинен знати, що я завертав перелякане вiйсько. Але тепер уже пiзно вертатися, тож i тобi, гетьмане, не годиться йти на вiрну загибель. Я цiную твою доблесть, ми ще воюватимемо. А там, пiд Берестечком, - яка вже ?м судилася фортуна. Сказав же пророк: нi один волос не впаде з голови без волi аллаха... - Хане, гра?шся ти з вогнем! - скипiв Хмельницький. - Диявол тебе надоумив удруге зрадити мене, тож знай, я розiрву спiлку з тобою i... Гетьман не докiнчив. З лави ханських сейменiв вискочив пiдшпорений кiнь, бiлявий вершник здибив його на заднi ноги перед самим ханом, i з уст вiрного капи-кулу вихопився крик, вiд якого сторопiли i хан, i почет ханський, i Хмельницький з подивом глянув на во?на. - Шайтан шолудивий! Зрадник, будь ти проклятий! Поки встиг хан отямитися, Селiм щодуху полопотiв полем на захiд i зник у вечiрнiй iмлi. ...Липень почався хлющею. Розлилася гнила Пляшiвка по рiвнинi, з дванадцяти тисяч козацького вiйська, яке не встигло переправитися з Богуном через гружавину, залишилося триста одчайдухiв на островi Журавлиха. Потоцький особисто командував наступом на неприступну твердиню, захищену тiльки козацькими грудьми. Гармати козацькi вже не палили, не стало пороху. Обложенi брали ядра в руки i жбурляли на голови драгунiв i найманих рейтарiв, що повзли болотом до острова. Ще зрiдка пострiлювали гакiвницi i тi затихли, козаки оборонялися тiльки списами i шаблями. Серед обшарпаного гурту видiлявся молодий во?н, закований у татарськi лати. Вiн бився бойовим цiпом, гамселив залiзним зубатим бильнем по ворожих головах. - Шайтан! Шайтан! - повторював за кожним ударом, i кров червонила болото. Аж задивився Потоцький на геро?в. - Гей, хлопи! - гукнув драгунський хорунжий. - Його милiсть коронний гетьман обiця? вам життя i волю. Як зацний лицар, вiн шану? вашу хоробрiсть. Здавайтеся! - Нам краще смерть, нiж життя, подароване кривавими руками Потоцького! - вiдгукнувся з берега рудовусий козак, що воював косою, настромленою сторчма на кiсся. Кульгаючи на одну ногу, вiн спустився з берега, зiпхнув човен. Вiдбився ногою i стрiмливо врiзався в гущу драгунiв, що застрягли в драглинi. З сатанинською силою косив рудовусий ворожi голови, забагровiла вода вiд свiжо? кровi. Доступити до нього нiхто не змiг. А на островi все менше ставало людей, вiддiл рейтарiв увiрвався на берег. В останнiй жорстокiй сутичцi падали один за одним козаки, i обiрвався цiп у во?на, закутого в татарськi лати. Вiн бився навкулачки, випльовував прокльони i врештi впав обличчям ниць, розпростерши руки, нiби хотiв обняти весь острiв. Iзгой вiтався з рiдною землею, вернувшись до не?. I простогнала вона йому, скривавлена, стратована голосом матерi Мальви-ханим: "Пожалiй мене, сину..." Залишився лише один рудовусий козак з косою на човнi. Взяти його живцем не змогли. Пiдступили колом i пiдняли на списах. Так загинув майстер на всi руки Стратон - засновник козацького поселення в Мангушi, вiрний друг Марi?, матерi яничарсько?. ЕПIЛОГ Свiт море. Тож будуй свiй човен Iз добрих дiл, щоб не розбився. Рудакi - Скажiть, чи ще хто залишився на Укра?нi? - питали нових бранцiв старi невольники у Кафi, Карасу-базарi, на Скутарi i Галатi, гребцi на турецьких галерах. - Чи можна знайти там хоч латку зеленого степу? - Чи птахи ще звивають гнiзда? ...Розлилися крутi бережечки, гей, та по роздоллi, пожурились славнi козаченьки, гей, та у неволi... - Ну що твоя дума, доню, ну що ж твоя надiя на свою любов велику до ката мого краю? Iди поглянь, невiльнице постелi хансько?, на невольничий ринок пiд горою Топ-кая. Уже не в Кафi, нi - в самiй столицi прода? хан сво?х спiльникiв - та все за дукати, та все за таляри. Нинi хрестини внука мого? То чому не кличеш мене в гостi, я задушила б його - i хоч половину вини сво?? змила б кров'ю яничарською, бо тебе вбити не могла... Залишайся, дочко, у ката, а я пiду сина шукати. Чи то iти в Туреччину, чи то iти в Румелiю, а пiду я на Укра?ну, де мiй Семен залишився. Та й знайду той шматочок землi, що накрився вiн нею. Його прокляли в мечетi, зате, може, хтось йому хрест поставить. А ти залишайся i ще наплоди ворогiв-змi?нят.. - Не проклинай мене, мамо. Нащо змалку так казала - татарчатком називала? Нащо, мамо! - Хто ти i куди iдеш, жiнко сива, непокрита? - Пустiть мене, яничари, пустiть свою матiр за мур Перекопський, в мене грамота вiд хана. Заробляла ж ?? тяжко, усе спродала для не? бога свого, дiтей сво?х i здоров'я. Мушу вмерти на тiй землi, де коноплi по стелю, а льон по колiна, де мальви вище соняхiв ростуть бiлi, голубi й червонi .. Ой на горi слобода, а там жила удова з маленькими дiточками. На тихих водах, на ясних зорях, в краю веселому. "Хановi Кримського улусу Iслам-Гiре?вi. Просили ви нас допомогти вам велику справу почати. Нiчого вирiшити сам не можу, з цим треба чекати аж до сейму. Але чи гоже вашiй милостi, пiдданому султана, йти проти пана свого, та ще й мене, родовитого монарха, в таке дiло вплутувати? А з цим ще повiдомля?мо, що упоминок бiльше платити не будемо, бо наш народ сам голоду? пiсля во?н. Ян Казимiр" "Невiрний рабе великого султана, царя свiту, перед яким ти порох i тлiн! За намовою самого Iблiса ти насмiлився чинити змову проти свого повелителя. Велю тобi явитися до Високого Порога i уступити мiсце сво?му братовi - вiрному слузi падишаха, який через тво? обмови десять рокiв невинно кара?ться на Родосi. Магомет IV" "Милостивий кримський царю! Вiйська тво?? царсько? милостi, повертаючись з Укра?ни, заподiяли нам великих i нестерпних кривд, i козацтво тобi бiльше не вiрить. Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то це бажання вiйська мого i мо?. Православна Русь не зрадить нас... Богдан Хмельницький" Чому ти невеселий, мiй хане, в день обрiзання нашого сина твого спадко?мця? Вiн уже спить... Дуже мiцно спить. А ти випий за його спокiйний сон. I за мене - третю, але першу ханим твою. I за свiй спокiй випий... Правда, доброго вина я тобi наварила? ...i за кров, яку ти розлив дарма по свiту, i за зраду чужих i сво?х, i за те, що свiй розум, який дав тобi бог для добрих дiл, продав дияволовi пiдступностi, i за... Ти вiдбирав у мене престол, а вiдiбрав мо? мiсце в Ескi - юртськiй усипальнi - мiсце Четвертого Мухаммеда, якому судилося вмирати сво?ю смертю, - сказав на гробi Iслам-Гiрея старець хан, вiрний слуга малолiтнього султана. - На румовищах свiту ти була трояндою i зiв'яла. О вiчний боже, прийми ?? у квiтник раю... - ридав пастух Ахмет над свiжою могилою, винесеною за огорожу бахчисарайського палацу. Львiв-Бахчисарай, 1965 - 1967 [1] Мусульманське лiточислення, яке почина?ться з 622 року - дати переселення Магомета з Мекки в Медину. За нашим лiточисленням - 1640 рiк. [2] Гребне турецьке судно. [3] Турецький спiвець, оповiдач. [4] Татарський полководець iз роду Гiре?в, який 1624 року вигнав турецьких васалiв iз Кафи. Був розбитий турками i татарськими беями в 1629 роцi. [5] Рахiвники, що вiдраховували данину для султана. [6] Священний вислiв пророка Магомета. [7] Грецькi вчителi. [8] Турецькi повстанцi проти султанiв. [9] Сербськi повстанцi. [10] Грецькi повстанцi [11] Монах, який заснував орден дервiшiв-бекташiв. [12] Дервiшський монастир. [13] Священна вiйна проти християн. [14] Сивобородий, шанована людина [15] Висока Порта, Високий Порiг султанський уряд Туреччини [16] Мусульманська секта, визнана в Iранi й Iраку. В Туреччинi суннiти. [17] Вчений богослов, який зна? коран напам'ять. [18] Пiдвищення вздовж стiни для спання. [19] Жiноче покривало поверх плаття в туркень. [20] В перекладi з татарського вершина гори [21] Заклик до молитви. [22] Молитва. [23] Мусульманськi проповiдники. [24] Послушник. [25] Перекоп, у перекладi з татарсько? - дверi фортецi. [26] Вiд Днiпра до Сиваша. [27] Решiтки на вiкнах у гаремах i на галереях у мечетях, де моляться жiнки. [28] Глава дервiшського монастиря. [29] Будинок для божевiльних (татар.). [30] Гяури, погордлива назва християн. [31] Заслона на обличчях у мусульманок. [32] Проклятий гяур. [33] Добрий вечiр (татар.). [34] Во?ни важкоозбро?но? турецько? кавалерi? [35] Верховна рада при султановi чи хановi [36] Яничарський полковник. [37] Султан Мурада I, який сидiв на престолi у XIV ст., створив вiйсько "йенi-черi" (нове вiйсько) з вихованих у спецiальних закладах християнських хлопчикiв. [38] Ворота султанського палацу, перед якими виставляли голови страчених достойникiв. [39] Верховнi суддi обох бейлербейств - Анатолi? i Румелi? [40] Мати султана. [41] Начальник яничарсько? казарми. [42] Центральний критий ринок у Стамбулi. [43] Жаровня [44] Школа. [45] Феодали, яким за вiдбування вiйськово? служби надавалися в умовне володiння земельнi ма?тки (зеамети й тiмари) [46] Великий боже (араб.). [47] Степовi татари називають гiрських татами (вiровiдступниками). [48] Молодший брат хана, во?нний мiнiстр [49] Теперiшнiй Сiмферополь. [50] Тростинкове перо. [51] Лiричнi вiршi. [52] Полонини i поляни. [53] Ханськi стрiльцi, татарськi яничари. [54] Гетьман Грицько Чорний розгромив татар пiд Бурштином у 1629 роцi. [55] Килимок, на якому розкладають ?жу [56] Циган (татар.) [57] Крамовий пояс [58] Посланець. [59] Iподром. [60] Квартал Стамбула. [61] Чоловiча половина турецького дому, султанського палацу [62] Мiнiстр фiнансiв [63] Шеф субашiв - охоронцiв громадського порядку в османськiй Туреччинi. [64] Яничарський полк. [65] Богослови-правознавцi, пiд владою яких були школа, право, судочинство. [66] Ми зустрiнемося в кра?нi золотого яблука! (Тур.) [67] Гробовець. [68] Цвинтарний сторож. [69] Перша сура корана. [70] Суп iз баранини. [71] Хороший юнак, великий бакшиш. [72] Яничарський корпус. [73] Яничарська рушниця. [74] Ручна гарматка - зброя яничар. [75] Корпус яничар дiлився на три з'?днання - булуки. Стамбульський булук складався з 60 орт. [76] У перекладi з турецько? - iноземнi юнаки. Яничари-школярi. [77] Полководець. Так називали яничара-агу [78] Наглядач за поведiнкою яничарiв у бою Чаушлари ?здили на фарбованих конях, щоб видiлятися серед во?нiв [79] Постiйний вступ до сур корана, до проповiдей. [80] Вiдаючий годинниками при мечетях [81] За мусульманською демонологi?ю мерцi перетворюються на вурдалакiв. [82] Балкон, галерея [83] Сiльський староста [84] Напiвлюдина, напiвчорт (татар. демонологiя). [85] Мекiри, оджу - злi джини, що перетворюються на собак, цапкiв. [86] Доброго ранку! (Татар.) [87] Спасибi, брате (Татар.) [88] Твердий овечий сир. [89] Так ногайцi називали степи мiж Днiпром i Доном. [90] Чорна вода (татар.). [91] Старий Крим - перша столиця Татарського ханства. [92] Театр, що ма? спiльнi риси з вертепом чи росiйським "Петрушкою". [93] Цукор (тур.). [94] Вiно для султанських жiнок. [95] Сторожа ворiт султанського палацу [96] Вислiв Селiма Грiзного (1512 - 1520): "Панувати - це суворо карати" [97] Грецькi священики. [98] Мусульманське право. [99] В перекладi з татарсько? - рiчка. [100] Ханська грамота. [101] Татарський збирач податкiв (у перекладi: той, що давить за горло). [102] Земельний податок з немусульманського населення i подушне. [103] Мiра сипучих тiл, восьмина. [104] Стiйло для овець. [105] Дитяча гра в костi. [106] Найвищий шпиль Чатирдагу . [107] Покровитель подорожнiх i пастухiв. [108] Бабуся. [109] Злий демон, сатана. [110] Мiсцеперебування отамана чабанiв. [111] Свiта? (татар.). [112] Джаханнам - пекло. [113] Зiрка (татар.). [114] Надмогильний пам'ятник. [115] Ватажки повстань проти османського уряду на початку XVII ст. [116] Вихователь ханича. [117] Тонкий прозорий крам. [118] Канцелярiя великого вождя. [119] Мусульманський осiннiй мiсяць посту. [120] Барабанщик, вуличний сторож. [121] Державна печатка. [122] Риторичне мистецтво. [123] Страви з баранячого м'яса. [124] Носильники. [125] Мисочка з кокосового горiха. [126] Турецькi поети-сатирики початку XVII ст. [127] Церемонiймейстер. [128] Султанське торжище. [129] Адмiрал флоту. [130] Турецька мiра грошей (100 тисяч акче). [131] Начальник придворних збро?носцiв. [132] Рiдний брате (татар.). [133] Чоловiчий шовковий пояс. [134] Встань! Живи! (Татар.) [135] Крiт, належав Венецi?. [136] Договiрна грамота. [137] Досить! (Тур.) [138] День молитов за померлi душi. [139] Паляниця на курдючному салi. [140] Наложниця [141] Весiлля. [142] Ой, ой мамо! (Татар.) [143] Турецький шовковий крам. [144] Iнструмент, схожий на гiтару [145] Сторож базару [146] Хто хотiв звернутися до султана на вулицi, тримав засвiчений факел над головою. [147] Гарнiзоннi яничари. [148] Молитва при заходi сонця. [149] Мiй синочку, молоденька половинко (татар.). [150] Ханська мечеть. [151] Вiрменська вулиця в Бахчисара?. [152] Ханський придворний, який вводить послiв. [153] Заложник (татар.). [154] Французький посол у Польщi за часiв Хмельниччинi. [155] Брехня (татар.). [156] Батько (татар.) [157] Нiжна моя! (Татар.) [158] Султанський товариш по чарцi, який мав право заходити до султана в неприйомнi днi. [159] Панегiричний вiрш. [160] Розваги, бездiлля. [161] В перекладi - ловчi, псарi (яничарська орта, з якою султан ходив на полювання). [162] Посланець-скороход. [163] Турецький поет першо? половини XVII ст. [164] Смерть (тур.). [165] Помилуй (тур.). [166] Султанський син. [167] Система, за якою набирали iноземних хлопчикiв у яничари [168] Чужинець (тур ). [169] Кiмната катiв. [170] Рибальський дiм. [171] Архангел смертi. [172] Оце так! (Татар.) [173] Гаразд (татар.). [174] Повчання (татар ) [175] Плазун! (Пол.) [176] Провiдники (пол.). [177] Нiби другий король (латин.). [178] Лiнивець. [179] Кiнець Польщi (пол.). [180] Що пан каже? (пол.)