цю грандiозну фiнансову операцiю, необхiдно зварити елiксир! Вiн недбало кинув нерозмiнний карбованець на стiл i обома руками пiдняв келих. Химернi логiчнi вправи магiстра Кiмiхли навели мене на тривожнi роздуми. Чи не божевiльний вiн? Певно, божевiльний! З'ухав з глузду на iдеу свiтового панування. Iнакше навiщо супер-кiберовi було посилати мене сюди? Тiльки божевiльний може опинитися у категорiу сущого, що насправдi не iснус. Адже, хоч його й оточус реальний свiт, сам вiн живе у дивовижному вигаданому свiтi. Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санiтара! Нiякого нагляду! Повна свобода дiй, хоч i обмежена кордонами лiтаючого острiвця. За таких умов вiн здатен накуховарити бозна-що. Хто його знас, можливо, Кiмiхла оце тримас череп не з молодiжним напосм, а з страшною отрутою? Жах! Ще сконас, i мене ж звинуватять, що я був тут присутнiй i не запобiг безглуздому самогубству. Вiд цих думок у смердючiй атмосферi лабораторiу менi почали вчуватися пахощi гiркого мигдалю, якi, як вiдомо, властивi смертоносному цiанiстому калiю. Я вирiшив будь-що запобiгти страшнiй трагедiу. - Слухайте, магiстре, - почав жахати його, - а раптом у вас у руках не елiксир, а звичайна отрута? Звiдки ви знасте, що ви наварили? Чи не краще поставити дослiд на тваринi? Дайте спочатку напитися хоча б козi. Тодi побачимо... - А це iдея! - пожвавiшав Кiмiхла. - Але не думайте, що ви мене налякали. Це справжнiй алхiмiчно чистий непiдробний елiксир. Я варив його не навмання, як ви гадасте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять довгих рокiв... - Де ж вона - оця формула? - вигукнув я, радiючи, що зараз усе з'ясусться. - Хе-хе-хе, де формула, питасте? - схидно захихотiв магiстр. - Формулу вам не побачити, як власнi вуха! Рукопис з божественним рецептом елiксиру молодостi я здав до надiйноу схованки з сдиною умовою, щоб уу вiддали тiльки у моу власнi руки. Але ходiмте до кози. Хай живе стара, бо менi ще до бiса роботи, а я над усе люблю козяче молоко. Кiмiхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, i ми вийшли надвiр. Пронизливий холодний вiтер хилив дерева. Чорна безодня велетенськоу хмари час вiд часу спалахувала слiпучим мереживом. блискавок. Коза жалiбно мекала. Кiмiхла поставив перед нею миску i з несподiваною лагiднiстю погладив по уу збитiй у бруднi ковтуни шерстi. Коза нахилилася до миски i почала жадiбно сьорбати алхiмiчну рiдину. Все висмоктала! I тут сталося диво. За кiлька секунд перед нами жваво стрибало бiленьке прудке козеня! Тiльки обiрвана мотузка ще телiпалася на його тонкiй шиу, як речовий доказ неймовiрноу подiу... - Вiват! - несамовито загорлав магiстр, недоладно вимахуючи руками. - Вiват! Вiват! Вiват! Вiн пiдхопив козеня на руки, нiжно притиснув до грудей i, кумедно пiдстрибуючи, помчав до хати. Я зарипiв за ним слiдом. "Тисяча астероудiв! - вилаявся в душi я. - I отаку генiальну людину тримають по сутi у в'язницi. Та ще, замiсть сучасних приладiв, пiдсунули середньовiчне начиння! Нема ж нiчого дивного, коли за таких жахливих умов людина трохи спричиниться i почне варнякати про свiтове панування або трьох осоружних китiв..." Магiстр випустив козеня на пiдлогу i тремтячими руками схопив людожерський келих. Обидва його ока - природне i штучне - палали з однаковою iнтенсивнiстю. Вiн пiднiс мiсткий череп до рота i жадiбно висьорбав все до останньоу краплi. Я вже був готовий до миттсвих перетворень i тому дивився на всi очi, щоб не проминути й найменшоу подробицi. Борода у нього почала густiшати i вкорочуватися... Кiлькiсть зморщок на обличчi значно поменшала... Стан розiгнувся... Нараз сталося зовсiм неочiкуване - з його очницi випало штучне око i покотилося по пiдлозi. А на мене дивилося два нормальних людських ока! Атож, магiстр Кiмiхла дивився на мене! I в його очах свiтилася неприхована погроза! - Хто ви? - пiдозрiло запитав вiн, озираючи мене поглядом з нiг до голови, нiби вперше побачив. - I як ви сюди потрапили? - Та ви що? - здивувавсь я, хоч менi вже було несила дивуватися. - Невже забули? Ви ж самi п'ять хвилин тому розповiдали менi про фiлософський камiнь та елiксир молодостi... - Який фiлософський камiнь? - похмуро вирiк вiн i кинув швидкий погляд на лицарськi обладунки. - Який елiксир молодостi? Як я мiг розповiдати про те, про що й сам не маю найменшого уявлення? - А це що? - я тицьнув пальцем у бiк нерозмiнного карбованця. В очах магiстра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила огидна гримаса. Вiн рвучко стрибнув до столу i судорожне затиснув нерозмiнний карбованець у руцi. - Триклятий шпигун! - злiсно просичав вiн. - Мерзенний зраднику! Ти, повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не маю... Але це остання помилка у твосму злочинному життi! Вiн кинув карбованець у дiрку в мантiу i схопився за музейнi обладунки. Надiв на себе панцир, влiз у залiзну спiдницю, оперезався пудовим мечем i, зловiсно посмiхаючись, почав натягати iржавi рукавички... - Я поховаю своу тасмницi разом з тобою, пройдисвiте! - мстиво пообiцяв вiн. Я про всяк випадок позадкував до дверей. Але ця зустрiч таки мало не скiнчилася трагiчно: я ступив протезом на штучне око магiстра i ледве не впав. А якби впав, то, будьте певнi, вже не пiдвiвся б, - знавiснiлий Кiмiхла, безумовно, скарав би мене. - Боронися, нiкчемний виродку! - заревiв магiстр, аж захлинаючись вiд гнiву. Вiн схопився за меч. Та зброя не лiзла з пiхов. Певно, iржа добре ух зцементувала. Це мене i врятувало. Поки Кiмiхла, червонiючи вiд напруги, смикав меча, я схопив його штучне око i з усiсю можливою швидкiстю пошкандибав до крилатого екiпажа. Раптом за мосю спиною пролунав моторошний звук. Це меч нарештi зi скреготом вилiз з пiхов. Я буквально впав у колiсницю i хрипко гукнув вiзниковi: - Рушай! Його не довелося двiчi запрошувати. Очевидно, мав досвiд. Вiн пiдвiв батога i лунко ляснув по крупах застояних пегасiв. Останнс, що я бачив, це магiстра, який вимахував довжелезним мечем i дико волав: - На палю зрадника! На багаття! Розстебнутi обладунки гримiли на ньому, як консервнi бляшанки на опудалi... ...Супер-кiбер з ГУВОКОТУМСО ТТ зустрiв мене зi спiвчутливою посмiшкою: - Ну що? Бачили таке, чого нема? - Бачив, хай йому грець! Але чому ви вважасте Кiмiхлу тим, чого нема? Правда, магiстр - людина з дивацтвами, але ж вiн справдi винайшов цiкавi речi! Робот сумно заблимав рiзноколiрними лампочками. - Кожнi десять рокiв, - проказав вiн, - старий вiддас нам на схованку пухкий рукопис i ставить умову, щоб вiддали його тiльки йому особисто. У нашому архiвi нинi зберiгасться цiла купа абсолютно тотожних рукописiв Кiмiхли, загальний тираж яких вже становить 217 примiрникiв. - Чому ж магiстр по них не приходить? - А вiн i не може прийти. Елiксир щоразу вiдкидас його на десять рокiв у минуле, тобто у той час, коли вiн тiльки починав дослiджувати проблеми вiчноу молодостi. I вiн щоразу точно у десятирiчний строк робить той самий винахiд. Ми масмо 217 рукописiв, отже, Кiмiхла займасться даремною працею вже 2170 рокiв. Вiн те, чого нема, бо хоч iснус поряд з нами, але живе уявленнями страшенно далекого минулого. Це постiйно iснуючий анахронiзм, живий безглуздий вiчний двигун. Робот присунувся до мене i з щирим жахом додав: - Уявлясте, що сталося б, якби люди скористалися цим божевiльним винаходом? Людство весь час тупцювало б на мiсцi, поступ свiжоу думки вмер би. I нинi навiть нас, роботiв, не було б! Який жах, який жах! То що, запишете нам подяку у книгу скарг! За зразкову обслугу? - Атож, юначе! Нори той безсмертний кандидат у володарi свiту даремно намагасться запанувати на мiфiчному диску, що тримасться на трьох китах, його живi спiввiтчизники заволодiли Всесвiтом!!! З усього було видно, що цi спогади страшенно розхвилювали завжди спокiйного капiтана Небреху. Вiн навiть забув палити i лише тепер пiдсунув до себе люльку i гаман. А коли запалив, то хитро примружився i закiнчив свою карколомну розповiдь цiлком пристойним космiчним жартом: - рдине, що мене непокоуть: чи не подорожую я, сам того не вiдаючи, по око спричиненого магiстра кожного десятирiччя? Якщо воно справдi так, то лише за оцим маленьким сувенiром я торував космiчнi путiвцi 217 разiв? Ви можете це збагнути? 8. ПЛАНЕТА, ЯКОт НЕМА Я летiв до капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи як на крилах. Власне, це й справдi були крила. Тiльки пiдводнi. Потужний двомоторний катер з бiлими лампасами на бортах прудко рiзав кучерявi хвилi, залишаючи за собою добре випрасувану смарагдову дорiжку. Та ось примхливим мереживом вже розсипаються на прибережних скелях прозорi хвилi. Вигулькнув з гущавини садочка верх латаноу-перелатаноу коробки. Нарештi! Для такоу тренованоу людини, як я, пiднятися вгору стрiмкою стежкою (для зручностi вiдвiдувачiв капiтан Небреха видовбав на нiй сходинки, кiлькiсть яких дорiвнювала квадратовi дюжини), пробiгти звивисту стометрiвку чепурного садочка i одним стрибком подолати вiдстань вiд землi до веранди було справою кiлькох хвилин. Але, як не поспiшав, все ж встиг помiтити бiля пошарпаноу часом i простором ракети капiтана новенький одномiсний вертолiт з жовтим тавром МКМ у зеленому колi. Ясно, це на черговий сеанс умовляння прибув пишномовний фахiвець з Музею космiчних мандрiв. У попереднiх нотатках я побiжно згадував про цього невтомного мисливця за сувенiрами капiтана Небрехи. Цi сувенiри буквально спати не давали працiвникам музею. Воно й не дивно, бо поки капiтан Небреха не поступиться своуми унiкумами, здобутими у незабутнiх космiчних мандрах, колекцiу музею нiколи не будуть повними. Я тихенько прочинив дверi вiтальнi, наперед смакуючи радiсний зойк Небрехи, та мало сам не скрикнув вiд несподiванки. Й пiвпогляду було досить, аби переконатися, що я поспiшав недаремно: капiтановi загрожувала страхiтлива i неочiкувана небезпека. Нинi я можу з певнiстю сказати, що коли б тодi на мосму мiсцi опинився сам капiтан Небреха, вiн би з властивою йому об'сктивнiстю почав оцю розповiдь так: - Якби того чорного дня я запiзнився бодай на хвилину, у садибi не залишилося б жодного сувенiра, i менi зараз нi про що було б вам оповiдати... Атож! Тiльки-но я зазирнув у кiмнату, як щасливу посмiшку на мосму обличчi заступила гнiвна гримаса. Я добре пам'ятаю цю iстотну деталь, бо саме напроти входу стояло дзеркало. Та й хто залишивсь би байдужим, коли б побачив, як у вiтальнi метушиться розчервонiлий вiд надмiрного збудження мисливець за сувенiрами i гарячкове напихас величезну торбу безцiнними космiчними релiквiями мiжзоряного вовка? А сам капiтан Небреха верхи сидить на драбинцi, гостра верхiвка якоу, мов пiдкорений гiрський пiк, випинасться з густоу тютюновоу хмари, i безпорадно спостерiгав це свавiлля. I, головне, капiтан навiть слова не може сказати безсоромному злодiсвi або покликати на помiч, бо з рота у нього вiялом стирчать довжелезнi цвяхи, а в лiвому кутку ще мiцно затиснута незмiнна люлька. Дим з неу валус, як з дiючого вулкана. До того ж i руки Небрехи не вiльнi, бо в однiй вiн тримас важкенький молоток, а в другiй садову лопату. А схвильований такою рiдкiсною нагодою початкуючий злодiй, як хорт, нишпорить по всiх закутках i ще мас нахабство запитувати: - О вельмищедрий капiтане, чи дозволите ви менi присднати до музейноу колекцiу ще оцей справжнiй зуб справжнього дракона? Здасться, ви привезли його аж iз Магеллановоу Хмари? У вiдповiдь бравий капiтан тiльки понуро заскреготав зубами i цвяхами. - Щиро дякую! - по-театральному вклонився Небресi музейний домушник. - Я думаю, мiй любий капiтане, що ви не будете заперечувати, якщо я присднаю до колекцiу також вiдомий вам глечик з курявою Чумацького Шляху? Капiтан аж застогнав крiзь цвяхи вiд безсилоу лютi. - А "Цiкава арифметика" з Кiбери? Хiба можна забути про неу? Хiба ж буде повною наша колекцiя без цiсу поцупленоу у роботiв релiквiу? Звичайно, капiтан тiльки й мiг, що з обуренням пихкати свосю прокуреною люлькою. А пiдступний експропрiатор зухвало вважав це вимушене мовчання за незаперечний знак згоди. Та мушу визнати, що з сувенiрами вiн поводився дуже обережно. Перед тим як вкинути якусь рiч у ненажерливу пащеку торби, вiн дбайливо, наче мати дитину, сповивав уу м'якою хлорелою. Одразу було видно, що грабус не темний, неосвiчений варвар, а закоханий у свос дiло ерудит. Саме за цю благородну вiдданiсть iнтересам науки капiтан Небреха згодом вибачив йому. Тим часом ерудований злодiй закинув натоптану торбу за плечi i чкурнув до дверей. Бачили б ви, як вiн остовпiв, коли зненацька тицьнувся носом у мою грiзну постать! Очевидно, в той трагiчний для Музею космiчних мандрiв момент я видався йому живим уособленням морального кодексу. - Умiв красти, умiй i очима лупать! - суворо насварився я на нього пальцем i повчально докинув: - Лiпше усти хлорелу i пасту, та чужi сувенiри не красти! Поки я сповiдав науковця, капiтан Небреха влучним ударом загнав у стiну останнього цвяха, надiйними морськими вузлами прив'язав до лопати строкату стрiчку i врочисто повiсив цей непоказний садовий iнструмент на стiну. Вiдтак спустився з надхмарних висот, кинув на свою роботу оцiнюючий критичний погляд i, вельми задоволений, весело замугикав собi пiд нiс командорський марш. Мене оця незрозумiла примха капiтана вразила, як колись його звичка палити перед грубкою. Спiйманий на гарячому фахiвець теж роззявив рота. Так! Якби Небреха оздобив вiтальню важким намистом якiрних ланцюгiв, зубастими щелепами тигровоу акули або хай навiть потворною мумiсю бридкого восьминога, я i бровою не повiв би. Але на виднотi почепити звичайнiсiньку лопату! Та ще серед космiчних скарбiв, яким цiни немас! I хоч би новеньку, а то бувалу в бувальцях... - Капiтане, - з подивом запитав я, - навiщо ви повiсили таку сумнiвну прикрасу? Капiтан Небреха неквапливо вибив на тверду, як копито, долоню попiл з люльки i лише тодi загадково вiдповiв: - Якби наш вчений друг знав iсторiю оцiсу, як ви цiлком правильно визначили, прикраси, вiн би сьогоднi не гарячкував, а терпляче чекав бiльш слушноу нагоди... Вiд цiсу багатообiцяючоу тиради нашого вченого друга кинуло у пекучий жар. Я побоювався, що вiд спопеляючого сорому у нього займеться волосся, i мимоволi почав шукати очима вогнегасник. - Авжеж, - наполiг капiтан Небреха, - якби не оця лопата, наш вчений друг не грабував би нинi старого капiтана, а спостерiгав би у телескоп десяту планету Сонячноу системи. - Десята планета?! - зачудовано перепитав я. - Еге ж, - холоднокровне пiдтвердив капiтан Небреха, - бо ця планета вже з моменту свого утворення мала солiдну атмосферу. Я вiдчував, що йду гарячими слiдами свiженькоу iсторiу. Мосму хвилюванню не було меж. Ще б пак! Сонце не встигне прийняти за обрiсм свою вечiрню морську ванну, як мiй блокнот поповниться ще одним хвилюючим записом! I хто б мiг подумати, що вiкопомною вiхото в iсторiу космiчних дослiджень виявиться звичайна лопата? Але наш вчений друг одразу зробив незграбну спробу заперечити приголомшливе повiдомлення капiтана Небрехи. - Яка ще десята планета? - запитав вiн з таким виразом, нiби об'увся кислицями. - Науцi вiдомi лише дев'ять планет, що кружляють навколо Сонця. Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер... - загинав вiн пальцi. - Досить! - зупинив капiтан Небреха цю скептичну десятипалу рахiвницю. - Казку про дев'ять планет знас кожен школяр, який хоч раз тримав у руках пiдручник з астрономiу. Капiтан зручно вмостився у командорське крiсло, зарядив люльку добрячою пучкою тютюну, але почав свою захоплюючу розповiдь лише тодi, коли дим з вогнедихаючого кратера люльки заховав його вiд очей слухачiв разом з протезом i вусами. - Не думаю, щоб навiть наш вчений друг наважився заперечувати загальновiдому iстину: астрономiя давно вийшла з пелюшок кабiнетноу науки i мiцно стала на ноги практичного досвiду, - повагом повiв вiн. - Скiльки вже було вiдкриттiв, але й лосi зоряна наука полонить романтикiв своуми незлiченними тасмницями i незбагненними загадками Всесвiту. Узяти хоча б космогонiю, роздiл астрономiу, що намагасться розв'язати тасмницю походження небесних тiл. Це, скажу я вам, мiцний горiшок! Та хоч як вченим важко було, а гiпотез щодо "звiдки все взялося" нiколи не бракувало. Щоправда, тут панував повний рiзнобiй. Однi вважали, що планети утворилися з холодних кам'яних брил, iншi гадали, що з сонячних крапель, якi наше свiтило струсило з себе, як пiт з чола. Третi запевняли, що матерiалом свiтобудови була хмара газу, а четвертi доводили, що то були поклади космiчного шлаку. Була навiть висунута iдея, нiби у стерильно чистi володiння Сонця колись вдерлася гiгантська зiрка-заблуда з величезною силою тяжiння. Ну, ясно! Свiтила вчепилися у протуберанцi одне одного, як хлоп'ята у чуприни. Протуберанцi летiли клоччям! З тих шматкiв, мовляв, згодом й утворилися планети. Але менi, мiжзоряному практиковi, ця гiпотеза видасться зовсiм смiховинною. Якби планетнi системи справдi утворювалися через отакi рiдкiснi навiть у всесвiтнiх масштабах сутички, я б ух би зараз усi порахував на пальцях, як це полюбляс робити наш вчений друг. Причому пальцi мосу сдиноу ноги ще залишилися б про запас. Та на цьому покiнчимо з екскурсiсю у дрiмучi хащi космогонiчних гiпотез, бо зрештою честь практично розв'язати найбiльшу тасмницю свiтобудови випала на мою долю. Нинi про це знають усi моу знайомi. А знайомих у мене, самi розумiсте, бiльше, нiж незнайомих. Втiм, не буду критися: допомiг менi нещасливий випадок. Так, я не обмовився! Якби не фатальний для мене збiг обставин, космос досi тримав би пiд сьома хитромудрими замками одну з найцiкавiших своух тасмниць. А дiло було так. Ми з Азимутом поверталися з далеких мандрiв у сузiр'я Вiзничого. Там ми вивчали передовий досвiд використання астероудiв, як дешевого вантажного космотранспорту. Признатися, подорож була важкенькою. Мало того, що пiд час чергування Азимут забув пiдтягти гирю ходикiв, i ми збилися з лiку часу, так вiн ще прогавив манюсiньку порошинку, яка з третьою космiчною швидкiстю прошила баки з пальним. I до того легко це зробила, нiби замiсть титанових бакiв коробка мала мильнi бульбашки. Ясно, гiдрат спирту миттю випарувався у простiр. Це була непоправна втрата. Азимут у розпачi. Сидить у кутку, мов покарана дитина, i нещадно стьобас себе батогом самокритики: - В усьому винна тiльки моя легковажнiсть! Що я наробив! Ой-ой-ой! Капiтане, навiщо ви взяли у цю вiдповiдальну подорож таку безвiдповiдальну людину? Айай-ай! Кари за це на вас немас! Ну, довелося суворо нагримати на нього, щоб хлопець остаточно не загубив голову i не накоув нових дурниць. За iнерцiсю пiдлiтасмо до кордонiв Сонячноу системи, тут треба маневрувати, а в баках палива анi краплi. Сухо, як у пiщаних колодязях середньоазiатськоу пустелi. Отут i почалася неприсмнiсть. Навiть без навiгацiйних приладiв було помiтно, як ракета вигинас трасу, повiльно, але певно стаючи на довiчний орбiтальний якiр сонячного тяжiння. Нагальнiсть рiшучих дiй була очевидною. Якщо пустити все на самоплив, то невiдомо, скiльки рокiв нам доведеться метляти навколо Сонця за межами системи, поки мою мiкролiтражку помiтять з випадкового зорельота. Та й знайдуть, можливо, самi кiстки! А людство ж чекас нас з трудовою перемогою, чекас не дочекасться передового досвiду цивiлiзацiй сузiр'я Вiзничого у галузi використання астероудiв як природного вантажного транспорту. Був, правда, один хоч i ненадiйний, але вихiд: пiдживити двигуни лiками з похiдноу аптеки - вони ж всi на спирту. Та чи надовго ух вистачить? Одначе вийняв лiки з шафки i заходився бiля двигунiв поратися. Можете менi повiрити, це справило на Азимута належний ефект. У мого штурмана вiд подиву очi рогом полiзли. Та коли отямився, безкорисливо запропонував свiй запас одеколону. Азимут завше був чепуруном! А я, нiби нiчого видатного не сталося, любесенько пояснюю йому: - Звичайно, оцих запасiв на двох - це крапля у морi. Не вистачить навiть до найближчоу планети, Плутона. Отже, один з нас мусить залишитися тут, на орбiтi, а другий хутенько злiтати на Плутон по паливо. - Я! - анi секунди не вагаючись, героучно озвався Азимут. - Я залишуся! - Нi, залишусь я, - по-доброму втовкмачую йому. - А ти, дивись, не барися. - Що це за вигадки? - не на жарт обурився Азимут. - Де справедливiсть? - репетус вiн. - Хiба вам не вiдоме правило, що капiтан залишас корабель останнiй? - повчас мене. Я навiть розчулився вiд тих слiв. Отака самовiдданiсть! Мiй вiрний штурман готовий зчинити бунт на борту, що завжди суворо карасться, аби врятувати життя капiтана! Та рiшення мос було непохитне. На це я мав досить пiдстав. Звiсно, я й вигляду не подаю, що його слова зачепили мене за живе, а спокiйно, як малiй дитинi, пояснюю: - З усякого правила, Азимуте, с виняток. З цiсю аксiомою тебе мусили познайомити ще у середнiй школi. А подорож на лiках та одеколонi - це просто нечуваний у моуй багаторiчнiй практицi виняток. Давай розглянемо цю проблему з усiх бокiв, як тверезi люди. Щоб за таких нiкчемних запасiв палива щасливо дiстатися до Плутона, коробку слiд зробити легенькою, як пiр'ячко, щось на зразок порожнього бiдона. Усе зайве - за борт! Висновок - один з нас... - Я! - знову на тiй же дражливiй нотi, як зiпсована грампластинка, заволав Азимут. - Я зайвий! - Нi, Азимуте, - змушений був засмутити його, - зайвий на борту я! На це с два докази, жоден з яких ти не в силах спростувати. По-перше, я, нiвроку, важчий за тебе. А це зараз мас вирiшальне значення. По-друге, ти собаку з'ув у штурманськiй науцi. Думасш, я забув твою пригоду у сузiр'у Псiв? Але, мабуть, мiй вiрний штурман i досi пручався б десь на кордонах Сонячноу системи (хлопець вiн впертий!), якби я власноручно не нашкрябав вiдповiдний наказ по коробцi. У параграфi першому я безжально списав себе за борт, як непотрiбний баласт, а в параграфi другому по самi вуха навантажив Азимута вiдповiдальнiстю за все. Вiдтак прикнопив наказ перед очi штурмановi. Оскiльки вiн дисциплiнований, все й уладналося. Авжеж, залишивсь я в чорнiй безоднi на самотi. Тiльки й побачив, з якою скаженою швидкiстю чкурнула дбайливо випотрошена коробка до найближчоу планети. А загалом я влаштувався непогано. Розвалився на колодi, люльку посмоктую, щоб на випадок метеоритного бомбардування утворити навколо себе стiйку тютюнову атмосферу. Знасте, завбачливiсть нiколи не завадить, а вiдомо ж, що це найбiльш надiйний захист, бо в атмосферi метеорити моментально згоряють. А навкруги, куди не кинь оком, казкова картина. Жовтi, оранжевi, червонi, блакитнi i бiлi зiрки водять невпинний космiчний танок. Кудлатi комети влаштували пустотливi перегони. Одна незручнiсть: з правого боку сонечко пiдсмажус, а з лiвого - одвiчний мороз пече. Як бiля вогнища взимку. Та й це скоро минулося, бо моу боки незабаром припорошило пристойним шаром космiчного пилу. А пил, самi знасте, поганий теплопровiдник. Натоптав я люльку свiженьким тютюном, старанно розпалив уу та й, сам не знаю як, задрiмав. Так от. Довго спав чи мало, коли чую, хтось човпеться на менi. Розплющив я очi - нiчого не бачу. Страхiтлива темрява поглинула весь Всесвiт! Жодноу зiрки. Жодноу комети. Жодного променя свiтла. Тiльки похмура зловiсна темрява. Спробував було протерти очi, та з жахом пересвiдчився, що не можу й пальцем ворухнути. Лежу безпорадний, як немовля у пелюшках. Сили небеснi!!! Невже я отак акуратно проспав досi не бачену страшну всесвiтню катастрофу?! Добре, хоч люлька ще курилася! Я нервово затягнувся i знову заплющив очi, щоб не бачити цього кошмарного поховального мороку. I раптом почув слабенький, наче крiзь вату, голос Азимута. - Капiтане, ау! - ледь чутно волав мiй вiрний штурман. Це мене ще бiльше вразило. Я ж добре вивчив усi регiстри Азимутового голосочка. Коли загорлас на повну потужнiсть, то вiд радiоперешкод хриплять приймачi на всiх планетах. А тут - ледь чути! "Що ж трапилося? - тривожно розмiрковував я. - Якщо Азимут живий i здоровий (а це факт, який кричить сам за себе!), то, мабуть, всесвiтньоу катастрофи не було. Але чому ж тодi я нiчого не бачу? Хто обхопив мене так щiльно, що я не годен i ворухнутися? I, нарештi, хто отак нахабно човпеться на менi?" Аж раптом страшна думка блискавкою пронизала мiй мозок. Невже, поки я спав, мене вiд бушприта до клотикiв, по всьому рангоуту, припорошило грубезним шаром космiчного пилу? Невже я опинився у ядрi новонародженоу планети? Невже оце мiй штурман Азимут блукас по планетi Небресi i шукас свого капiтана? Атож, то було моторошне прозрiння! Мiй тренований мозок послужливо нагадав, що навiть земноу поверхнi, незважаючи на багатокiлометрову атмосферу, щороку досягас три тисячi тонн космiчного пилу. Правда, для Землi це минас непомiтно, бо уся ця пилюга розпорошусться на площi понад п'ятсот мiльйонiв квадратних кiлометрiв. Але для моух, порiвнюючи з рiдною планетою, карликових габаритiв й пiвдесятка тонн було цiлком досить. Мушу ще раз нагадати: якби я за тих обставин розгубився хоч на хвилину, ви б зараз не слухали теревенi старого капiтана. Згодом Азимут визнав, що саме тiсу вирiшальноу хвилини вiн ладнався стартувати з невiдомоу планети i облетiти усю навколосонячну орбiту, на яуiй я мав його чекати. Зрозумiло, у цьому прикрому випадку я б навiки захряс у надрах новоутвореного небесного тiла. Я лихоманкове шукав порятунку з цiсу пастки. Та порятунку не було. "Нiчого, каштане, - як можу, втiшаю сам себе, - бувас гiрше. У тебе с хоч остання розрада - люлька..." I тут мене наче осяяло. Люлька! Ось що мене порятус! Адже коли вона куриться, значить, уу кратер ще виглядас на поверхню планети! Кожен бачив, як курцi з досвiдом умiють випускати дим на замовлення - i струмочком, i кiльцями. А я в цiй галузi мав неабиякий стаж. Складнiсть полягала лише у тому, що я мусив жонглювати димом не з рота, а безпосередньо з люльки. Та все буде гаразд, якщо Азимут не заплющуватиме очi в отруйнiй тютюновiй атмосферi планети. Ну, зосередив увагу i почав: випустив три струмочки, потiм три кiльця, а тодi ще три струмочки. Зачекав трохи i знову повторив у такiй же послiдовностi. А хто ж з мiжзоряних мандрiвникiв не знас цього умовного сигналу бiди? Його запровадили ще у добу вiдважних мореплавцiв. От тiльки непокоуло, чи не ловить Азимут гав i чи вистачить у люльцi тютюну на сигналiзацiю? Та, на щастя, пiд час спiльних мандрiв я таки привчив Азимута спостерiгати i самостiйно мислити. Ледве вiн побачив димову перiодику, як спiвставив усю сукупнiсть фактiв i дiйшов логiчного умовиводу, що це його винахiдливий капiтан у такий свосрiдний спосiб передас з надр планети тривожний сигнал 805. А далi все вже було дуже просто. Не довелося навiть викликати рятувальноу команди. Азимут з його ненормальною силою прекрасно впорався сам один. Хоч якою небезпечною була для мене ця пригода, та я залишився надзвичайно задоволений. Адже разом з планетою Небрехою було розвiяно головну тасмницю космологiу - секрет народження планет! А - я ж навiть не збирався розгризати цей горiшок! Вiдкриття було таке видатне, що мене заочно обрали почесним членом усiх наявних академiй ще до трiумфального повернення на Землю. От тiльки дипломи я кудись заткнув, а тепер сам не знайду... Та, якщо подумати, навiщо вам дипломи? Хiба бракус iнших переконливих доказiв? Ось я перед вами, живий i здоровий. Ось моя рятiвниця-люлька. А планети Небрехи нема, хоч шукайте уу на небi з найпотужнiшим телескопом. Коли не вiрите, запитайте першого-лiпшого астронома. Кожен охоче пiдтвердить моу слова! Справа в тiм, що розгнiваний Азимут розвiяв планетупастку по всiй периферiу Сонячноу системи. уу навiть не встигли сфотографувати... ...Капiтан делекого мiжзоряного плавання Небреха замовк. Вiн неквапливо постукав кратером люльки по бильцю крiсла i знову потягнувся до капшука. А я сидiв, до краю вражений його неймовiрною розповiддю, i нiяк не мiг зiбратися з думками. Вони тiкали вiд мене навсебiч, немов галактики у Всесвiтi. Та все ж пiдсвiдомо я вiдчув, що Небреха обминув якусь дуже важливу подробицю, без якоу вся його сповiдь виглядала незавершеною. Я задумливо пiдвiв очi i раптом побачив на стiнi лопату, про яку геть-чисто забув. Ось вона - нез'ясована подробиця! - Капiтане, - нагадав я господаревi, бо наука не терпить бiлих плям, - а що спiльного з тасмницями космогонiу мас оця садова лопата? - Справдi! - схаменувся капiтан, але замiсть вiдповiдати заходився зосереджено заряджати люльку тютюном. Наш вчений друг запопадливо пiднiс йому палаючого сiрника. А коли навколо голоу, як шкiльний глобус, голови Небрехи попливли легенькi хмарки, вiн хитро примружився i зауважив: - А ви що? Невже серйозно вважасте, що штурман Азимут патрав планету Небреху голими руками? 9. ПО ТОЙ БIК СВIТЛА Початок цьому дивовижному (з якого боку Всесвiту не поглянь) вiдкриттю в галузi небрехознавства поклала випадкова зустрiч з людиною, про яку навiть капiтан Небреха завжди згадус з нечуваною прихильнiстю i дозволяс собi люб'язно величати уу своум найдорожчим другом. Пiсля цiсу куценькоу характеристики вам вже й самим буде втямки, що мовиться про колись вiдомого на всiх космiчних трасах мандрiвника, а нинi викладача школи космонавтiв капiтана Козира. Згадуючи тепер цю зустрiч, я мимоволi замислююся над дiалектичною причиннiстю всесвiтньо-iсторичних явищ - як ото наслiдки буденного дрiб'язку раптом набувають воiстину галактичних масштабiв... Але - до дiла! Одного дня я пiшов на консультацiю до Iнституту галактологiу з деякими нотатками iз життя i дiянь капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи. Коли це з павiльйону "Соки-води" долинув оглушливий голос: - Грiм i блискавка! Знаменитий бiограф Небрехи власною персоною! Та ще з новим рукописом на борту! Ану, гальмуй! I що ви думасте? Весь вуличний рух завмер: приголомшенi водiу автотранспорту вирiшили, що запрацював гучномовець ОРУДа. Скло у павiльйонi задеренчало i розсипалося, а в новоутвореному виломi виникла кремезна постать капiтана Козира з пляшкою "Киувськоу" мiнеральноу в однiй руцi i склянкою в iншiй. Його сяюче, мов весняне сонечко, обличчя щедро випромiнювало теплi, зичливi усмiшки. Але за спиною капiтана я вмить спостерiг ще й iншi постатi, якi з похмурою рiшучiстю наближалися до нього. Явно, з метою вiдшкодувати матерiальнi збитки. Хiба ж ух цiкавить, у який спосiб капiтан Козир розтрощив вiтрину - необережним рухом чи необережним пiдвищенням голосу? I поки капiтан Козир вiдраховував заактованi грошi, я прикро думав про те, якоу непоправноу шкоди завдають науцi люди, далекi од сучасних знань. Таж капiтана слiд розцiлувати i гаряче потиснути руку за дорогоцiнний внесок у шкiльний курс фiзики! Адже невимушений вчинок вельми гучномовного зорепрохiдця значно збагатив би той роздiл пiдручника, де йдеться про ефект резонансу. Уже котрий десяток лiт дiтям розповiдають про давнiй-прадавнiй випадок, коли солдати йшли в ногу по мосту, вiд чого бiдолашний мiсток i розвалився. I, як це не дивно, хоч вже добрих два столiття солдати по мостах не ходять взагалi, бо геть усi моторизованi, цей застарiлий факт досi тримасться у пiдручниках. А якби написали про капiтана Козира? Аж ось капiтан Козир одержав квитанцiю i щасливо видерся iз "Сокiв-вод" з незамоченою репутацiсю. - Мiй юний друже! - радiсно заволав вiн, знову анiтрохи не шкодуючи своух голосових комунiкацiй. - Куди це ви прокладасте курс? На консультацiю? Ага!.. В Iнститут галактологiу? Ого!.. Але про який iнститут може йти мова, коли мiж нами вiдбулася така присмна стиковка?.. Хоч скiльки у мене клопотiв, але я знайду час, щоб особисто проконсультувати ваш курiкулюм вiте! [curricilum vitae (лат.) - життсопис або певнi вiдомостi з життя якоусь видатноу особи] Вам просто пощастило! Адже науковцi iнституту нiколи не пiднiмалися до моух зоряних висот! За якихось пiвгодини я вже прибув на надiйному буксирi у фарватерi за капiтаном Козирем до його затишноу хатини. По стiнах невеличкого котеджу капiтана замiсть дикого винограду в'юнилися культурнi заростi гiбридизованоу висококалорiйноу хлорели, а вздовж правобортноу призьби точно за ранжиром вишикувалася дюжина рiзнокалiберних дiжок, з яких линули присмнi пахощi пастеризованоу закваски, з якоу виготовляють улюблений харч космонавiгаторiв. В усьому вчувалася звичка хазяуна до зразкового космiчного ладу i дбайлива рука робота Малюка. А ось i вiн сам привiтно вiдчиняс дверi - сумлiнний хатнiй господар у бувалому в бувальцях жерстяному фартусi, де-не-де вже латаному металевими кришками вiд консервних бляшанок, i цiлим букетом кухонного начиння у руцi. - Гей, Малюче! - гримнув господар густим командорським басом. - Ану, покажи нашому спiльному друговi, чим ми багатi i як йому радi! Всi припаси - з трюмiв на палубу! Аб овоускве ад маля! [ab ovousque ad mala (лат.) - вiд яйця до фруктiв (у древнiх римлян обiд починався з ясць i кiнчався фруктами), тобто, все без винятку] Того дня знаменитий робот Малюк перевершив самого себе. Вiн частував нас стравами, якi не снилися навiть найбiльш досвiдченому в усiх кухнях Сонячноу системи гурману. Ми ласували смаженими марсiянськими хрустяками, смакували нiжнi венерiанськi вервечки, що мешкають лише у надзвичайно рiдкiсних пiдгрунтових затоках з власного соку, не могли вiдiрватися од бiлоцеркiвського салату з тисячi i одного сорту гiбридизованоу хлорели, що вiдбруньковусться молдавськими помiдорами, нiжинськими огiрками i маркiвською цибулею. А наш на диво вмiлий кухар з насолодою заправлявся рiдким машинним мастилом, в якому плавали апетитнi рiзноколiрнi кружальця гуталiну. Додайте до цього розкiшного меню ще й вчену бесiду з таким ерудитом, як капiтан Козир, i ви матимете хоч вiддалене уявлення про це незабутнс бенкетування: мiжзоряний практик любив, за афористичним висловом Горацiя, утiле дульцi мiсцере [utile dulci miscere (лат.) - посднувати присмне з корисним]. А потiм ми з келихами прохолодних коктейлiв зручно розмiстилися у фотелях i поклали ноги на моторошнiй шкурi iклорукого одноокого звiробраза, хтозна-коли упольованого господарем. Ця хижа i жорстока звiрюка водиться на кiльцях Сатурна, вiд чого на нещасних кiльцях досi немас жодного туристського маршруту, а тiльки мисливськi стежки для природжених вiдчайдух. - Мiй юний друже, - доброзичливо загув капiтан Козир, не забуваючи акуратно спорожняти келихи, якi йому з вправнiстю добре налагодженого автомата пiдносив робот Малюк, - вашi правдивi нотатки зайвий раз засвiдчили завбачливiсть мого друга капiтана Небрехи. Вони довели доцiльнiсть його чудернацькоу манiу, якiй я завжди дивувався, - звозити з космiчних путiвцiв рiзний мотлох. Щиро кажучи, я аж зашарiвся вiд цiсу неочiкуваноу лiтературознавчоу похвали. - Ще б пак! - захлинався у дифiрамбах капiтан Козир на повних регiстрах свого неможливого голосу. - Якби не отой непотрiб, що так страхiтливо захарастив домiвку Небрехи i який, без сумнiву, викликав би панiчний жах у будь-якоу хатньоу господарки, людство й понинi було б позбавлене найцiннiших сторiнок всесвiтньоу хронiки зоряних звитяг. Але й цього замало! Якби не ваша допитливiсть вiдданого науцi дослiдника, увесь цей небрехiвський смiтник й досi лежав би мертвим вантажем! Адже надприродна скромнiсть мого космiчного колеги не дозволила б йому прохопитися й словом про свою колекцiю. Але в той же час Небреха не лишить нерозв'язаним жодне запитання, якщо воно розумно поставлене. А ви, мiй вчений друже, у цiй галузi вiдзначилися виИятковими здiбностями! Атож, капiтан Козир - то вам не конкуренти з iнституту галактологiу, якi над усе полюбляють вiдшуковувати в моух працях самi недолiки. - Ви спромоглися яскраво змалювати романтичнi, але й сповненi несподiванок i небезпек шляхи до зiрок! - ревiв мiй консультант, аж хатина здригалася, мов пiд час нiколи не бувалого у Кисвi землетрусу. - Пер аспера ад астра! [per aspera ad astra (лат.) - крiзь терни до зiрок] Але, вибачте на словi, у ваших працях наявний елемент випадковостi. От i масш! А я тiшився... - Я не вбачаю у ваших розвiдках системи! Не вiдчуваю в них свiдомого наукового пошукуi Побачили грудку землi - пишете про грудку землi, побачили вiник з хлорели - то й шкварите про цю утильсировину... А слiд було б почати з головного! З найдивнiшого! - Цебто з чого? - спантеличено пробелькотiв я. Отут уславлений капiтан Козир нахилився до мене i, мов змовник, мало не прошепотiв (чим мене, власне, й найбiльше вразив): - Про секрет довголiття нестарiючого капiтана Небрехи... Оце i с тасмниця номер один! - Чому? - тупо запитав я, не годний хоч щось второпати. - А тому! Я знайомий з капiтаном не одне столiття умовного бортового часу, знаю, що кажу! Капiтан успiшно торував мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли я безвусим юнаком про це тiльки мрiяв. I що ж? Нинi ми виглядасмо, як однолiтки, а дехто всерйоз вважас, що я старiший за Небреху! Це факт, а не фантазiя: який Небреха був колись, такий вiн i понинi! Ось де ховасться його найбiльша тасмниця! А ви собi оповiдасте про роботiв та про стрибунцiв... Отак капiтан Козир окреслив величезну i, треба визнати, ганебну прогалину в моух творчих розробках. Але з якою товариською делiкатнiстю розкрив вiн менi очi, скерував на магiстральний науковий пошук! Я схвилювався, мов гончак, що зачув дичину, i рiшуче потягнувся до свого капелюха. - Куди це ви? - пiдвiвся й хазяун. - До каси попереднього продажу квиткiв, - вiдрапортував я з металевими iнтонацiями робота Малюка. - Завтра ж вилiтаю на пiвдень. - Оце так одразу! Та ще з порожнiми руками? Гей, Малюче! Ану приготуй у путь нашому юному друговi бутерброди з хлорели i пасти! Та не забудь натоптати космiчним харчем торбину для славного капiтана Небрехи! Ад вальорем! [ad valorem (лат.) - вiдповiдно до цiни, тобто, гiдно особи] Щиро кажучи, коли я прибув до садиби капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи, у мене в головi вже надiйно запанувала якась суцiльна мiшанина з диких i суперечливих думок. Жах! Де тут за таких несприятливих умов, коли в головi сумбур замiсть злагоди, мрiяти про плiдну наукову роботу? Адже загальновiдомо, що добре праця йде тодi, коли думка - одна за всi, а всi за одну! А розбурхала мене так загадкова, але слушна пiдказка капiтана Козира. Коли i як мiг помолодшати капiтан Небреха? Яким чином вiн спромiгся повернути уже прожитi роки, що виглядас на ровесника капiтана Козира? Може, вiн теж втрапив у згубнi обiйми протилежного часу, як ото сталося з його вiрним штурманом? Та нi. Бо нинi капiтан Небреха не палив би оце передi мною свою традицiйну люльку, а разом з Азимутом навчався б уму-розуму у школi для обдарованих дiтей. Чи, можливо, мiжзоряний вовк свого часу таки спокусився та й продегустував елiксир молодостi з кошмарного келиха магiстра Кiмiхли? Але й це припущення видасться безпiдставним. Якби Небреха спокусився на оте пекельне вариво, вiн би нинi не вiдав про добрий шмат з власноу бiографiу. Хiба ж за таких обставин щось важить метрична довiдка з бюро записiв актiв громадянського стану? Адже Небреха вiдвiдав Землю, коли ще й людства на нiй не булоу Отакоу! А вiн сидить собi у командорському крiслi, розважливо посмоктус люлечку, нiби це не вiн шугав у просторi, а хтось iнший, старiший навiть за найпрадавнiшу сгипетську мумiю... Сонце, мов яскраво-червоний мiдний гонг, зависло над шовковою гладiнню розiмлiлого моря. Денна спека поволi розчинялася у дзвiнкому, як бурульки, гiрському повiтрi, що спускалося зеленими схилами з одвiчно бiлих кряжiв.. Природа нiби тамувала подих, готуючись до одвiчно вражаючого видовиська, коли сонячнi променi звiльнять небо по всьому виднокраю i вiдчиниться велетенський iлюмiнатор в чорну красу зоряного безмежжя. Чи знали б ми щось про Всесвiт, про незбагненне далекi свiти, якби Земля оберталася в системi двох або й трьох Сонць i нiч нiколи б не огортала планету, чаруючи i хвилюючи своуми небесними принадами i тасмницями? Чи породила б Земля-матiнка за умов нескiнченного, невмирущого дня Птолемея, Джордано Бруно, Галiлео Галiлея, Iсаака Ньютона та Альберта Ейнштейна? Ми любимо свiтлий, сонячний день - час працi й творiння, але ми любимо i тасмничi чари ночi - час мрiй, кохання i роздумiв. Що ж бiльше важить - день чи нiч? Не знаю. Але без зоряних ночей не було б зоряних буднiв. Сонце дало землi Життя, нiч - Думку... Ось уже над обрiсм блакитною перлиною засвiтилася Венера. Ще трохи, i в допитливi очi людей знову бентежно втупляться срiбнi, незворушнi очi галактик... Та годi фiлософствувати. Час братися i до дiла. Зрештою, я примандрував аж на Чорноморське узбережжя не для того, аби поДумки продиратися крiзь дiалектичнi хащi. Але, скажу наперед, я й гадки тодi не мав, що моу роздуми були тодi цiлком слушнi, бо ух продовжив свосю химерною оповiддю капiтан Небреха... - Капiтане, - хитро закинув я гачок, рiшуче беручись до справи, - заприсягаюся усiма знаками Зодiака, що ви - таки дивовижна людина. Небреха пильно глипнув на мене крiзь випадкове вiконце у хмарах оточуючого його тютюнового диму, але нiчим не заперечив мого, слiд визнати, вельми зухвалого, хоч i цiлком справедливого, твердження. - Коли дивишся на вас, - виспiвував я свосу, - мимоволi спадас на думку, що ви не старiсте, як i сам Всесвiт. Он капiтан Козир каже, що ви торували мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли вiн безвусим юнаком про це тiльки мрiяв, а нинi виглядасте на його однолiтка. Бiльше того: дехто вважас, що капiтан Козир старiший за вас! Я передихнув, щоб запитати про головне: - Певно, ви, капiтане, на якихось свiтах заволодiли секретом довголiття? - Точнiше було б сказати не "на свiтах", а "на чорнотах", - загадково зауважив капiтан Небреха, який понад усе полюбляв абсолютну точнiсть у визначеннях. - Окрiм того, не я заволодiв отим секретом, а секрет довголiття запанував над мосю скромною особою... Але скажiть, молодий чоловiче, чи не мiй зоряний колега, про якого ви оце були ласкавi згадати, напоумив вас на такi хитрi пiдступи? - запитав вiн i завершив свою думку в улюбленiй манерi капiтана Козира: - Хiк Родус, хiк сальта! З мого боку було б безглуздо заперечувати. Ще вважатиме Небреха мене за безсоромного хвалька, який привласнюс чужi гiпотези! Адже галактичний вовк зовсiм недвозначно процитував завершувальний рядок з байки Езопа про одного хвалька, котрий запевняв, що на островi Родос вiн робив неймовiрно довжелезнi стрибки, та ще посилався на вигаданих свiдкiв. А йому сказали, що свiдки не потрiбнi i ядуче додали: "Тут Родос, тут i стрибай". Атож! Вiд зоряного бувальця несила приховати жодноу тасмницi! - Ваша правда, - мусив визнати я. - Але й сам капiтан Козир даремно сушить голову над вашою загадковою вiковою властивiстю. Воно й справдi, коли подивитися на вас... - Якби свого часу, - зупинив мою недолугу балаканину капiтан Небреха, - я не наважився на жаский i вельми небезпечний експеримент, ви б нинi не мали честi вивчати мене, хiба що на архiвнiй фотокартцi... Вiн на хвильку замовк, аби ввiмкнути шнур електрокавника в розетку, розклав на журнальному столику люльку, тютюн, сiрники та попiльничку, аби щомитi були напохватi, i задумливо докинув: - Авжеж, якби свого часу я не наразив власного життя на небезпеку, я б нiколи не побачив галактику Чорних Сонць, i нинi, напевно, не я, а капiтан Козир забирав би у вас дорогоцiнний час космiчними спогадами. Як не с, а Небреха таки вмiс iнтригувати, Самi подумайте - галактика Чорних Сонць! Бр-р! Аж мурашки по спинi бiгають, нiби ти сидиш не на березi моря, а завис у космiчному просторi в скафандрi з пробоунами завбiльшки з найдрiбнiшого мiкроба. А капiтан Небреха хлюпнув у фiлiжанки по кавi i неквапом почав свою дивовижну розповiдь. - Усе почалося з так званоу ентропiу, або, коли простiше сказати, систематичного збiльшення хаосу у Всесвiтi. Коли я вперше начитався про тую ентропiю, то аж моторошно стало. З математичних формул з усiсю очевиднiстю випливало, нiби вже й пальцем кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем - це зробити певний рух, тобто посилити навколо себе силове поле, отже, ще в бiльший енергетичний хаос занурити всесвiтню ентропiю. I слово ж вигадали гемонське яке! Та справа не в словi, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дiйде критичноу межi, весь Всесвiт вибухне, як цистерна з бензином, коли туди вкинути запаленого сiрника. Можете собi це уявити? Весь Всесвiт у спопеляючому вогнiу Над тiсю ентропiсю не один вчений посивiв i висушив собi мозок. З формул недвозначно випливало, що аби врятувати наш рiдний Всесвiт вiд неминучоу погибелi, необхiдно штучно зменшити фатальне накопичення ентропiу. А як його зменшити, коли усi галактики, туманностi, сузiр'я i свiтила-одинаки щомитi випромiнюють таку силу енергiу, що уу навiть порiвняти неможливо з енергетичним потенцiалом нещасного пальця. Примусово гасити зiрки, чи що? Чи, може, виморозити усi галактики? Та поки одну зiрку заллсш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука - ентропiя! Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропiу справдi iснувала якась реальна загроза, Всесвiт ще мiльярди рокiв тому так бабахнув би, що й астероудiв було б не зiбрати. А планет - i поготiв. Замiсть планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненнi колеса... Чому ж свого часу Всесвiт не вибухнув i досi не вибухас? Висновок один: не вибухас за браком доброу конденсацiу хаосу. А куди ж тодi поринас променева енергiя? Хто висмоктус i поглинас уу критичнi надлишки? Адже просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законовi збереження енергiу. Але навряд чи хто вiдшукав би на цi запитання пристойнi вiдповiдi, якби одного разу я не опинився в галактичнiй системi Чорних Сонць. Не буду критися, мене пройняв мимовiльний жах, коли я вперше уздрiв чорнi сузiр'я i вугiльнi туманностi на тлi бiлого i блискучого, мов гiрський снiг, космiчного простору. Зрозумiйте мене вiрно: щойно, якiсь мiзернi секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвiту - веселим мереживом яскравих зiрок на традицiйно чорному оксамитовому фонi, аж раптом масш - суцiльне сяюче молоко, або, якщо змалювати точнiше, чисте, променисто-бiле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого рiзнокалiберним шротом. Розмiром од головки англiйськоу шпильки до квасолини. Було вiд чого вжахнутися - такими неймовiрними несподiванками Всесвiт ще нiколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокiйливоу думки, що ото перший з навiгаторiв зiткнувся з якимсь не вiдомим науцi, феноменальним космiчним маревом. А вирiшив так тому, аби не припуститися гiршоу думки - що це в мене вiд старостi зiр зiпсувався. I в який недоречний момент - коли я мандрував у часi i просторi сам один, бо мiй вiрний штурман Азимут вже вiдвiдував школу для обдарованих дiтей. Гiрко зробилося менi. У Всесвiтi навiть така дрiбниця, як термометр, що вийшов з ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнасться сам навiгатор? "Ех, капiтане, старий мiжзоряний вовчисько! - почав сам по собi справляти панахиду. - Вiку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли загубив ногу, - пiсля катастрофи на кометi Галлея), як у кози хвоста!" Воно дiйсно - пожив, нiвроку. Таж хiба я тодi гадав, що отой солiдний багаж рокiв мене, зрештою, i врятус? Атож! Якби того разу мiй штурман був на борту, вiн би вже нiколи не ходив до школи обдарованих дiтей - йому, без сумнiву, забракло б прожитих рокiв, щоб вийти з тiсу скаженоу пригоди живим i здоровим... Але повернемося до розповiдi. Справжнiй дослiдник, дощенту вiдданий науцi, нiколи не губиться за будь-яких обставин. Коли iншi втрачають голову, панiкують i внаслiдок безславно гинуть без усякоу користi для людства, справжнiй науковець спокiйно вивчатиме нове для себе явище. Скажiмо, що зробив староримський вчений Плiнiй Молодший, коли вулкан Везувiй вивергав полум'я i сiрку, ховаючи пiд магмою Геркуланум i Помпею? Полiз у саме пекло, аби докладно вивчити страхiтливе стихiйне явище! Зрозумiло, я навiть не думав рiвнятися до героучного вчинку Плiнiя. Вiн пiшов у вогонь на очах у людей, отже, були свiдки, якi зворушливо засвiдчили його безмежну вiдданiсть науцi. А я дiяв за набагато гiрших обставин, самiтний, як палець, бозна на якiй вiдстанi вiд матiнки-Землi, отже, якби загинув, нiкому було б згадати про вiдчайдушну смiливiсть капiтана Небрехи. Але хоч за яких несприятливих умов опинився, розуму не втратив. У ракетi незвикло свiтло, як вночi на святковому Хрещатику, а я собi незворушно спостерiгаю поведiнку численних навiгацiйних приладiв. Як не дивно, а вони теж не показилися. Що то значить - особистий приклад командора! Коли дивлюся - тисяча астероудiв! - покажчик шукача планет вказус на наявнiсть з лiвого борту чималого космiчного тiла, придатного до життя. Вiдстань - якихось кiлька десяткiв тисяч кiлометрiв. Планета!!! Тiльки за умов отого несамовитого штучного освiтлення я не помiтив уу неозбросним оком. "Оце пощастило! - зрадiв я. - Буде твердий грунт пiд ногами! Хай хоч на курявних стежинах цiсу далекоу планети залишаться моу слiди..." Та, скажу я вам, менi пощастило ще бiльше, нiж я сподiвався, - планета була густо заселена розумними iстотами. На жаль, нововiдкрита цивiлiзацiя, на перший погляд, не являла нiчого цiкавого для космiчноу iстотологiу. Не було у мешканцiв планети трьох, а то й чотирьох очей замiсть двох, не носили вони на макiвцi вусикiв-антен замiсть нормальних вух, не стрибали, спираючись на пружний м'язистий хвiст, i не мали крил, хоча б у виглядi малих атавiстичних вiдросткiв. Вони були подiбнi до моух загублених у зорянiй безоднi землякiв, як двi краплi дистильованого H2O. Копiу людей та й годi! Не криюся, якби не суцiльно сяюче небо й чорне, холодне коло замiсть сонця у зенiтi, я б тодi запiдозрив, що якимось незбагненним чином повернувся на рiдну планету. Та оця вражаюча подiбнiсть не завадила тубiльцям зустрiти мене з небувалою урочистiстю. Ви б тiльки бачили, як мене зустрiчали! Нiде до того я не чув таких палких вiтань, такого радiсного галасу, нiде не спостерiгав такого непiдробного подиву i бурхливого, як море, захвату, на жоднiй планетi не бачив стiльки захоплених очей i щирих, сповнених любовi та безмежноу симпатiу усмiшок, як на цiй... Сто Чорних Сонць на мою голову, коли я хоч на пiвслова перебiльшую! Однак ви й самi збагнете ситуацiю, коли я вам оце повiдомлю, що тамтешнiй бiлий космос був не маревом, а найсправжнiсiнькою одвiчною реальнiстю. Але докладно про це пiзнiше. Скажу тiльки, що за таких, здавалося б, ненормальних природних умов аборигени планети, незалежно з якого боку уу вони мешкали, нiколи не бачили ночi, бо уся планета з усiх бокiв була оточена безупинним вiковiчним денним освiтленням. А що з цього випливас? Ось що. Тубiльцi й гадки не мали про iншi свiти. Адже, щоб побачити свiтло далеких зiрок, потрiбна нiч, а нiч ум не снилася навiть у хворобливому мороцi. Отож вони не були морально пiдготовленi до можливого вiзиту iншопланетних братiв по розуму, як iншi цивiлiзацiу, котрi мають зоряне небо над головою i очi, щоб на нього дивитися. А навiть для морально пiдготовлених цивiлiзацiй прибуття iншомовних космiчних мандрiвникiв - подiя величезноу всесвiтньо-iсторичноу ваги, яка стихiйно i водночас закономiрно перетворюсться на тривале всепланетне i всенародне свято. Тож якою мусить бути радiсть iстот без хоч такоу-сякоу моральноу пiдготовки? Так, для них це було диво з див! Людина, така ж, як i вони, раптом впала з неба! Якби тубiльцi були дикунами, вони неодмiнно вважали б мене за Всевишнього i всеверхнього бога. Та, на щастя, нiякi забобони i релiгiу на цiй казковiй планетi ще не народилися. З цього боку у них все ще було попереду. Але аж нiяк не з мосу провини... Одне слово, зустрiчали мене винятково, бо нiхто не сподiвався на прикре непорозумiння, що вже чигало на всiх, а особливо на мене. Несподiванки на нових планетах завше сиплються, як з рогу достатку. Я в оточеннi академiкiв, зодягнутих в старовиннi мантiу, i сивобородих професорiв з небувалими труднощами продирався крiзь розбурханий натовп, невтомно вiдповiдав на невщухаючi вiтальнi вигуки, сам промовляв для годиться поздоровнi слова, несхибно просуваючись до трибуни. Знасте, перебування на чужiй планетi неодмiнно починасться з трибуни, з врочистих, iсторичноу ваги промов, з багатотисячного мiтингу на честь першого контакту. Не знаю, вiд кого це пiшло, а такий вже заведено серед високорозвинених цивiлiзацiй загальновсесвiтнiй порядок, що зайвий раз свiдчить про спiльнi закономiрностi у розвитку iнтелектуального поступу. Ледь ми дiсталися до трибуни, як неозорий натовп почав скандувати: - Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Промовцiв на мило! Отож опинився я перед шеренгою мiкрофонiв, i розпочалося оте знамените iнтерв'ю, яке транслювалося по всiй планетi i через яке я вперше у свосму життi потрапив до психiатричноу лiкарнi. Але хто ж на мосму мiсцi мiг би оцю халепу передбачити? Кому спало б на думку, що правдива розповiдь про успiхи земноу науки i технiки будуть сприйнятi як безвiдповiдальнi теревенi несумнiвного божевiльного? Вiд таких несподiванок й справдi можна з'ухати з глузду. - Вельмишановний капiтане Небрехо, - солодко заспiвав найславетнiший мiсцевий газетяр, весь - з голови до п'ят - обвiшаний фотоапаратами, - звiсно, ми ще не можемо робити остаточних висновкiв, бо наше iсторичне знайомство поки що надто поверхове, але, судячи з ваших побiжних теоретичних зауважень, манери мислення i технiчного спорядження, нашi цивiлiзацiу перебувають на одному рiвнi суспiльного поступу. Чи, може, я помиляюся? - Гадаю, що ваша гiпотеза непомильна, - вiдповiв я. - Мiж iншим, я теж, i зважте - цiлком самостiйно, дiйшов до тотожних висновкiв, - Присмно чути! - приязно осмiхнувся газетяр, а натовп вибухнув гучними, довго не стихаючими оплесками. - Якi ж, якщо це не державний секрет, перспективи розвитку вашоу науки i технiки? Це була вiдповiдальна мить. Адже я в кiлькох словах мусив змалювати велич людськоу думки. Я з гордiстю за досягнення моух землякiв розповiв про штучний харч у таблетках, про енергетичнi греблi на рiчках, про кобальтовi гармати як лiкувальне знаряддя, розповiв, що наука сягнула такого велетенського рiвня, що людинi вже несила опанувати уу в усiх розмаутостях, i тому на допомогу уй прийшли електронно-обчислювальнi машини i спецiалiзованi роботи, що люди написали мiльярди томiв художньоу i науковоу лiтератури, хоч кожна окрема людина нездатна за свос життя прочитати бiльше як десять тисяч томiв. А коли я почав оповiдати про нечуванi успiхи кiбернетики i суцiльноу автоматизацiу, газетяр здивовано запитав : - А навiщо вам усе це? - Як це навiщо? - у свою чергу запитав я. До того ж спостерiг, що багатотисячний натовп якось насторожено застиг. - Навiщо ви ускладнюсте собi життя? - уточнив свос запитання газетяр. - Хiба ж задоволення усiх духовних i матерiальних потреб - це ускладнення життя? - украй вразився я. - Наша мета - духовно вiльна, гармонiйно розвинута людина! - Про яку ж духовну свободу може йти мова, коли людина у свосму повсякденному життi в усьому залежить вiд промислово-технiчного потенцiалу? - вже зовсiм кисло запитав iнтерв'юер, а в його очах з'явилися полохливi вогники. - Хiба ж можливий гармонiйний розвиток за умов примiтивноу вузькоу спецiалiзацiу? Я не годен був хоч щось второпати. Над величезним майданом, вщерть заповненим тубiльцями, зависла зловiсна цвинтарна тиша. А зарозумiлий iнтерв'юер позадкував вiд мене на кiлька крокiв, узяв у руку, мов каменюку, важкенький фотоапарат i вороже мовив: - Як вам не сором, капiтане? Лiтня людина, а пропагусте машинне рабство, кличете назад, до мороку середньовiччя! А може, ви зовсiм нiякий не капiтан? Може, ви втiкач з притулку для уражених ганебними пережитками минулого? Може, усi вашi теревенi - атавiстичний прояв хворобливоу фантазiу? Вiн таки недарма задкував i озброувся фотоапаратом! Та це його не врятувало. Я одним скоком опинився бiля нього, згрiб в обiйми i заволав: - Гей, люди! Кличте швидку допомогу! Божевiльний на трибунi! Мушу визнати, що двiчi кликати швидку допомогу не довелося. Те, що я тiльки тепер збагнув, присутнi, певно, зрозумiли одразу, i машина з червоним хрестом була викликана заздалегiдь. Вона з пронизливим виттям вже просувалася крiзь натовп до трибуни. А коли з неу сипонули статурнi санiтари, я полегшено зiтхнув. Аж тут сталося неймовiрне. Замiсть приборкати здурiлого iнтерв'юера, вони мовчки почали викручувати руки менi. - Ви що, всi тут причиннi? - образивсь я. - Хiба ж так зустрiчають iншопланетних гостей? Чи у вас скасованi закони гостинностi? Але це не справило на них жодного враження. З однаковим успiхом я б соромив восьминогiв. - На помiч! - заволав я в усi мiкрофони, але натовп вiдповiв глузливим реготом - нiхто й не збирався мене боронити. Я вiдчайдушне борсався серед дужих санiтарiв. Та сили були нерiвнi. А коли на мене силомiць натягли гамiвну сорочку, годi було пручатися. Адже боронитися в гамiвнiй сорочцi ще важче, анiж бiгти наперегони в мiшку. Наступноу митi мене, мов лантух, вкинули в роззявлену пащу машини з божевiльнi. Ув'язнення мос тривало довго. Та не скажу, щоб воно впливало на мене зле. Зразковий медичний нагляд, чудовий санаторний розклад дня, вчасна i висококалорiйна ужа - усього цього я довго був позбавлений. А тепер надолужував прогаяне. Та й що лишалося робити, коли весь персонал вважав мене невилiковним маньяком? Оце загадкове ставлення до мосу особи з боку буквально усiх аборигенiв я нiяк не мiг до пуття витлумачити. А щоб врятуватися, я конче мусив розв'язати цю прикру тасмницю. Iнших шляхiв до порятунку не було. Щодня до мене приходив аж до брiв посивiлий Професор i вiв зi мною лагiднi бесiди. Вiн нiколи не суперечив менi, бо побоювався ускладнити мiй тихий сказ ще й буйним божевiллям. Вiн спокiйно i небоязко вислуховував моу гордi оповiдки про науковi й технiчнi досягнення. Але, коли я вже гадав, що переконав його, що вiн упевнився в мосму зразковому психiчному станi. Професор тiсу ж митi руйнував моу оптимiстичнi припущення. - То у вас вiд перевтоми, - ласкаво казав вiн i, мов дитину, з батькiвською нiжнiстю гладив мене по лисiй голiвцi. Визнаю, у цi зворушливi хвилини я й справдi вiдчував себе iдiотом. Самi подумайте, хiба ж можлива цивiлiзацiя божевiльних? - То у вас вийшла з-пiд контролю вищоу нервовоу системи генетична пам'ять, - жахав вiн мене своуми науковими поясненнями. - Те, що давно минулося i було зафiксовано численними поколiннями вашого родоводу в нервових клiтинах як iнформацiйний матерiал, нинi безконтрольно вихлюпнулося i заполонило вашу свiдомiсть. I нинi ви нг; годнi зрозумiти, що пропагусте самовбивчi iдеу, бо кличете назад, у морок середньовiччя, i ще далi - в неможливу давнину, коли нашi дикi пращури iснували в страхiтливiй залежностi вiд безжальноу електроннокiбернетичноу диктатури... Погодьтеся, нормальнiй людинi важко збагнути такi неможливi сполуки, як дальший поступ науки i середньовiччя, що погляд вперед с насправдi поглядом назад i що золотий вiк - це старезна минувшина, час бездушного панування фантастично розвиненоу машинерiу. Запевняю вас, якби я ще ранiше не полисiв, я б тодi неодмiнно посивiв. Ну, добре: з вовками жити - по-вовчому вити. Знову ж таки: в чужий монастир зi своум статутом не ходять. Цi мудрi народнi прислiв'я я пригадав, коли пiдслухав розмову Професора з заужджим психiатричним свiтилом. - Як поводиться ваш дивовижний i такий рiдкiсний пацiснт? - запитав новоприбулий корифей. - Не кусасться? Не гарчить? Не бешкетус? - Вiн тихий i смирний, - став на мiй захист Професор. - А коли мовчить, поводиться як цiлком нормальна людина. До того ж, незважаючи на усю фантасмагоричнiсть його суджень, вони не позбавленi логiки i послiдовностi. Якби не оте прикре божевiлля, вiн мiг би чудово викладати iсторiю. - Виходить, поки що зрушень нема? - На жаль... - Так, рiдкiсний випадок. Подумати тiльки - вiн вважас справжнс небо чорним з сяючими цятками, коли в дiйсностi все с навпаки! - Ех, якби ото з'ясувати, на якому грунтi вiн здурiв! Дзеркальне сприймання свiту i закономiрностей розвитку суспiльства наводить на думку... Але далi я вже нiчого не почув, бо протяг зачинив дверi до кабiнету Професора. Втiм, i цього було досить, щоб зробити певнi висновки. Отже, щодо мене вироблено сталий науковий погляд. Отже, я не подаю жодних надiй на видужання. А коли так, то менi не вибратися з цiсу лiкувальноу в'язницi. Що ж, доведеться пiдкоритися правилам чужоу гри. I вже того ж самого дня я зробив перший вдалий хiд. - Професоре, - мовив я, коли вiн звикло завiтав до мосу палати, - припускаю, що ви масте рацiю. Але для того, щоб вилiкувати мене, необхiдно приборкати i запроторити куди слiд повсталу генетичну пам'ять. Хiба не так? - Чудово, капiтане! - вiд задоволення Професор аж порожевiв. - Саме це ми й намагасмося зробити! Я радий за вас, що ви нарештi це зрозумiли! Перший крок до видужування полягас у тому... - Але ж. Професоре, - зупинив я його, - аби запроторити генетику, слiд створити перевагу або ж вiдновити пам'ять вищоу нервовоу системи, яка вгамус моу розбурханi первiснi iнстинкти. Якщо ж цього не зробити, я тут у вас вкiнець здичавiю i деградую. - Не майте сумнiву, капiтане! - погодився зi мною Професор. - Отож я прошу, щоб ви мене хоча б коротенько познайомили з iсторiсю наукового i суспiльного поступу цивiлiзацiу, а також ласкаво забезпечили вiдповiдною iсторичною i науково-популярною лiтературою. - З величезним моум задоволенням! - аж затремтiв од захвату Професор. - Почнемо хоч би й зараз, аби зцементувати у вашiй пам'ятi цю розмову! З вашого дозволу, я запалю... Звiсно, я пiдтримав компанiю. Витяг люлечку, тютюнець, i за хвилину ми вдвох занурилися у синювато-сивий затишок. - Почну, капiтане, з казок, - мовив Професор, - бо казки - то найдавнiшi вiдомостi з народноу фантазiу, що колись були втiленi у певнi реальнi образи, а до нас дiйшли як чудернацькi i дивнi вигадки. Нiяких вiдомостей, старiших за казки, ми не масмо. Бiльше од того, вже й у казках не все до пуття розумiсмо.,. Я нашорошив вуха. - Найбiльш популярнi зараз казки - це iсторiу про килим-лiтак i чоботи-скороходи, скатерку-самобранку i всевидюче око, а також про нерозмiнний карбованець... Я ледь не схопився i не бовкнув, що в нас точнiсiнько тотожнi казки, та вчасно стримався. I правильно зробив, бо як невдовзi з'ясувалося, тут казки були на iнший лад. - Що ми нинi знасмо про цi речi? - вiв далi Професор. - Тiльки й того, що це були надзвичайно складнi хитромудрi вироби. Чоботи-скороходи i килими-лiтаки майструвалися на основi антигравiтацiйноу механiки i використовувалися як найбiльш надiйний i зручний наземний транспорт. Скатерка-самобранка була портативним синтезатором для молекулярного вiдтворення харчових продуктiв. Iнодi уу програма-меню сягала кiлькасот найменувань. Назва ж всевидючого ока говорить сама за себе - за допомогою цього карколомне складного, але мiнiатюрного приладу ви могли б побачити все, що тiльки коулося кожноу даноу митi на планетi. Ясно, усi цi речi, на перший погляд незамiннi i кориснi, викликали бурю невдоволення. Кому, примiром, було присмно усвiдомлювати, що за вашими дiями задля розваги будь-якоу митi з хворобливою цiкавiстю слiдкус якийсь невiдомий вам блазень-антипод? Можна сказати, то був не корисний, а явно шкiдливий i аморальний винахiд! Нинi його вже солiдно спростили - до сучасного телевiзора на дванадцять наперед вiдомих програм. Та це що! От з нерозмiнним карбованцем таки було справжнього клопоту! Нерозмiнний карбованець ви одержували в день повнолiття, коли обирали собi професiю i ставали на стежку самостiйного життя, незалежнi i вiльнi вiд достаткiв батькiв. Але рiч полягала в тому, що хоч нерозмiнний карбованець мав кожний, та самi карбованцi були не однаковоу вартостi. У кожному окремому карбованцi були врахованi потреби кожноу iндивiдуальноу особи. Якщо ви, примiром, володiли однiсю мовою, то на свiй карбованець нiзащо не змогли б придбати iншомовних книжок, бо не мали в них жодноу потреби. Але були й речi, що цiкавили всiх, як, скажiмо, рiзносортнi скатерки-самобранки. Синтезатор найвищого гатунку на кiлькасот назв ви мали змогу одержати, якщо Посiдали чiльне мiсце в державному управлiннi i за своум службовим становищем мусили влаштовувати гучнi прийоми. Якщо ж ви обiймали скромну посаду, то володiли низькосортним синтезатором з штучним добором комплексних снiданкiв, обiдiв та вечер на двi-три особи. Це викликало жахливi антагонiстичнi протирiччя. Нинi ми злiквiдували цей ганебний недолiк, що сiяв ворожнечу у суспiльствi, бо вже кiлька столiть, замiсть скатерок-самобранок, випускасмо книжки з тисячами найрiзноманiтнiших кулiнарних рецептiв. Обирай собi сам страви i готуй на власний смак i розсуд. Або вiзьмемо чоботи-скороходи. Примiром, ви ревматик, але масте незначнi особистi потреби, в котрих враховано, що багатомiсний комфортабельний килим-лiтак вам нi до чого. От i мусили човгати в тих осоружних чоботах до скону рокiв. Внаслiдок отiсу неймовiрноу рабськоу залежностi од, здавалося б, чудових речей на планетi весь час спалахували заколоти, кривавi бунти i жахливi повстання. Гинули матерiальнi цiнностi, палали сховища з синтезаторами, на смiтниках купчились цiлi горби нерозмiнних карбованцiв, пiд ногами повсталих хрумтiли потрощенi всевидючi очi. З неба падали численнi жертви, коли знавiснiлi чобiтники вiдчайдушне лiзли на абордаж до килимiв-лiтакiв. У хiд пiшли шапки-невидимки, палочки-виручалочки i мечi-кладенцi... Та найстрахiтливiшою у тi прадавнi часи збросю були вогнедишнi Змiу Гориничi. Оскiльки ж ви, капiтане, не масте навiть елементарного уявлення про цих моторошних потвор, про цих нещадних чудовиськ, я спробую ух вам змалювати. Змiу Гориничi використовувалися виключно пiд час жорстоких каральних акцiй. Позаяк головнi сутички точилися в повiтрi - цi жахливi одоробла лiтали. Були вони рiзного класу i потужностi - вiд однiсу до дванадцяти босголовок, - та всi мали характерну, однотипну побудову з однаковими тактичними i стратегiчними засобами ведення тогочасного двобою. Уявiть собi стометрову могутню потвору з вогнедишною, усеспопеляючою босголовкою на довгiй еластичнiй шиу з необмеженим напрямком прицiльних спалахiв в усiх трьох вимiрах, гiгантський тулуб, щiльно вкритий непробивною, вогнетривкою лускою, могутнi лапи з розчепiреними отруйними пазурами, довжелезний хвiст в неприступнiй тилязi з гострякiв, що стирчали навсебiч... Уся ця фантастична штучна споруда була створена лише для того, аби нищити, палити, вбивати i мордувати. Навiть гучномовцi, якi були в тих Змiув вмонтованi, промовляли виключно з ультимативних грамзаписiв. А який жах наводило отаке страховидло, коли воно мало не одну, а дванадцять босголовок, устаткованих нищiвними лазерами? Окрiм того, траплялися несерiйнi екземпляри з ускладненим бiологiчним самопрограмуванням i самовiдтворенням. У цих несерiйних лiтаючих бандюг замiсть однiсу знищеноу босголовки, негайно вiдбруньковувалися аж три! Бувало, пiсля сутички окремi Змiу Гориничi мали по сорок вiсiм босголовок, а то й бiльше! На щастя, пiд тягарем того понаднормового поголiв'я вони були не в силi нi лiтати, анi плазувати i швидко конали природною смертю вiд загального фiзичного виснаження. От тодi народилася надто небезпечна, але вельми почесна професiя змiсборця. Нинi навiть припуститися важко, що одна людина долала отаку лiтаючу фортецю. А секрет полягав у тому, що шиу босголовок не були вкритi важкою i непробивною лускою. Адже луска звела б нанiвець маневровiсть босголовок, отже, й усю смертоносну ефективнiсть каральних велетнiв. Окрiм того, у ближньому двобоу Змiй Горинич змушений був вiдмовлятися вiд використання свосу найнебезпечнiшоу зброу - лазерних променiв, бо iнакше спалив би самого себе. Отож досить було наблизитися до вогнедишного страховиська впритул, як дiло вирiшував меч смiливого звитяжця. Поступово усi Змiу Гориничi були винищенi по всiй планетi, iнкубатори-розплiдники розоренi, а уся вiдповiдна технiчна документацiя спалена. З того й почався мирний, благодiйний поступ на планетi. А вiд жахливих минулих часiв тiльки й лишилося, що чарiвнi, фантастичнi казки - примхлива фольклорна тканина з окремих найбiльш вражаючих прадавнiх iсторiй... Пiсля оцiсу вступноу лекцiу Професора я впав у ще бiльший вiдчай. Гарних наплiв вiн менi казок! Нiби перед ним сидiла не доросла i солiдна людина, а сопливе дитя дошкiльного вiку. Та я нiчим не зрадив себе i не виказав свого незадоволення. Але уявiть мiй подив: коли я почав студiювати iсторичнi хронiки i науково-популярнi брошури, то одразу переконався, що Професор не брехав. Казав менi саму правду, якою б неможливою вона не видавалася! З хронiк з усiсю iсторичною очевиднiстю виникало, що поступ на планетi дiйсно базувався на неймовiрному грунтi. Вiн нiби задкував вiд надскладного до свого примiтивного прототипу. Але в той же час усе це сприймалося i пояснювалося вченими iсторiографами як незаперечнi досягнення мiсцевоу цивiлiзацiу i знаходило свос, хоч i парадоксальне, але логiчне теоретичне тлумачення. Рiч полягала у тому, що через якiсь нез'ясованi i поки що не зрозумiлi менi причини iсторичний розвиток на планетi започаткувався не з первiсно-дикунських вiдносин, а з на диво розвиненого технократичного суспiльства. Можна було тiльки фантазувати про той колосальний рiвень науки i технiки, що безнадiйно загубився в сивiй давнинi ще доказкового перiоду. Нiчого дивного тут зрештою нема, бо й на Землi було надiйно забуто безлiч секретiв прадавнiх майстрiв, що становлять нинi загадки iсторiу. У нас позникали цiлi галузi науки, як ото астрологiя, геральдика, сфрагiстика, тамгологiя, алхiмiя, чарiвництво i вiдьмологiя, фiзiономiстика i теоретична казуустика. Куди подiлися фаусти, щорiчнi конференцiу по обмiну досвiдом з питань демонологiу на Лисiй горi, грiзнi володарi пiдземних, пiдводних i ефiрних стихiй? Де вони тепер - провидцi, пророки i телепати? Але коли на Землi розвиток в основному йшов шляхом ускладнення, то на цiй чудернацькiй планетi сталося навпаки. З цього погляду на планетi було досягнуто чималих успiхiв. Як я вже згадував, всевидюще око було прекрасно спрощено до дванадцятиканального телевiзора зi сталими i нудними програмами. Колишнi чоботи-скороходи удосконалилися (мало не вдався до помилкового визначення - " деградували ") до моторолерiв, мотоциклiв, мопедiв, велосипедiв i дитячих самокатiв, а килими-лiтаки - до просто лiтакiв. Скатерки-самобранки також без слiду позникали. Натомiсть пишно розквiтла чудово розгалужена система буфетiв, закусочних, кав'ярень i чайних, удалень та ресторанiв з натуральними стравами, а не штучно синтезованими з абстрактних молекул. Було рiшуче злiквiдовано i ганебне закрiпачення вiд народження вiльноу особи принизливим нерозмiнним карбованцем. До сьогоденних часiв, як далекий вiдгомiн колишнiх антагонiстичних вiдносин, дiйшла тiльки варварська, антидемократична в своуй сутi iдiома - "вдарити карбованцем". Новi часи породили й новi прислiв'я та приказки: "Нема грошей - розмiняй карбованця", "копiйка руб береже", "грошей - що й кишеня не сходиться", "грошi всюди хорошi" та "хоч в головi пусто, аби капiталу густо". А сталося те, що жорстокий диктат нерозмiнного карбованця був замiнений твердою валютною системою, яка в принципi передбачала необмежене накопичення капiталу кожною окремою особою. Таким чином, нинi не вiд якогось осоружного нерозмiнного карбованця залежало, як ти задовольнятимеш своу потреби. Тепер це залежало вiд самого тебе, вiд твоух здiбностей i таланту, вiд твосу спритностi та енергiу. По сутi, права кожноу людини нинi були необмеженi. Кожна окрема iндивiдуальнiсть мала цiлковиту змогу задовольнити не лише своу, хай найбезглуздiшi потреби, а й навiть дивацькi, iнодi навiть злочиннi примхи. Аби грошi! Атож! Нарiжнi принципи моделювання тамтешнього iдеального суспiльства я збагнув. Та це було пiвдiла. Головне й тепер лишалося не з'ясованим. Адже я втямив лише "як", але досi не вiдав "чому". А голе "як" без путящого "чому" завше може привести до хибних, а в мосму становищi - фатальних висновкiв i вчинкiв. Я не спав цiлих пiвдоби (я не кажу "нiч", бо ночей там взагалi не iснувало), марно намагаючись розв'язати цю головну тасмницю. Аж нарештi мене осяяло. Стрiла часу, як матерiальноу, об'сктивно iснуючоу величини, скерована тут вiдносно нас, землян, на стрiчний напрямок. I як це я ранiше не здогадався? Адже на нашiй рiднiй Землi здавна iснувала гiпотетична теорiя, що час може бути не тiльки плюсовим, а й мiнусовим. Але теорiя лишалася на паперi, бо гiпотетичний "мiнус" передбачав подiу, якi насправдi нiким не спостерiгалися. Променi зiрки, скажiмо, йдуть вiдцентрове в усiх напрямках. Нiхто i нiколи не помiчав протилежного. Ну, хто б наважився запевняти зворотне - мовляв, променi надходять до зiрок звiдусiль i консервуються у зiрках? Адже тодi необхiдно було визнати, що в зiрках вiдбуваються зворотнi ядернi реакцiу, тобто, що кожна зiрка поглинас випромiнювання, а не с його джерелом. Отут все стало на мiсце. Мiнус-галактики таки iснують. Але вони не помiтнi для спостерiгачiв з плюс-галактик... Адже вiд них не надходить свiтло, бо вони його засмоктують у свою систему. Ого, у Всесвiтi немас дрiбниць! Отже, цi мiнусовi галактики вгамовують небезпечну для нас ентропiю i зберiгають всесвiтню енергетичну рiвновагу! Тепер вам зрозумiло, чому на зоряному небi ми бачимо густi чорнi плями. Усi iншi закони природи на тих "чорнотах" мають мiнусовий змiст i крутять колесо iсторiу в зворотний бiк. Те, що для нас темне минуле, для них свiтле майбутнс, а наше свiтле майбутнс - для них минула доба наукового варварства i високотехнiчного дикунства... Тисяча москiтних метеоритiв завбiльшки з молоду картоплю! Це ж я замешкав у мiнусовому часi i скоро знову ходитиму з парубоцькою чуприною! Це ж, якщо надовго затримаюся тут, мене не впiзнас навiть мiй юний друг i послiдовник, новоспечений капiтан Козир! З нетерпiнням очiкував я на черговий вiзит Професора i ретельно готувався до вирiшального iнтелектуального двобою. Свобода або довiчне психоув'язнення! - було моум бойовим гаслом. А коли вiн прийшов, я аж скочив вiд хвилювання з крiсла i неспокiйно зарипiв протезом з кутка у куток палати. - Що сталося, мiй вельмишановний капiтане? - запитав надто спостережливий головний наглядач. - Професоре, - рiшуче зупинивсь я навпроти нього i втупився йому в очi, - дозвольте з вами першим подiлитися однiсю, на мiй погляд, досить цiкавою технiчною iдесю... - Гм, - скептично набурмосився вiн, - кажiть, хоч я ух од вас уже наслухався досхочу. Але однiсю бiльше чи однiсю менше, то нiчого не важить... - Так от, Професоре, - врочисто розпочав я. - Настав час, коли створилися економiчнi i соцiальнi умови для повного знищення електрики як головноу i вирiшальноу енергетичноу бази планети. Вiн тiльки вражено заклiпав очима. - Анахронiзм i вiдсталiсть електричноу енергiу очевиднi, - просторiкував я. - Це гальмо у дальшому поступi суспiльного розвитку. Усi рiчки захаращенi громiздкими греблями. Огиднi вежi електропередач з трансформаторними пiдстанцiями спотворюють чудовi красвиди. Прекраснi мiста вкритi, мов велетенським павутинням, дротяним мереживом. А вiзьмiть хатнiй побут! Будь-яка домiвка вкрай натоптана холодильниками, електропрасками, електрокавниками i телевiзорами. Скiльки з'явиться додатковоу житловоу площi i спокiйного сiмейного затишку, якщо викинути на смiтники цi небезпечнi для життя приладиi А що ми втратимо разом з втратою електрики? Та нiчого! Бо й зараз нiчогiсiнько не знасмо про уу природу. Та й знати не варто. А що виграсмо? Знiмемо пута з рiчок, у них заведеться риба. Розквiтне плавання i риболовний спорт як засоби здорового i корисного вiдпочинку. Уявiть, як змiниться на краще обличчя планети! - А як же трамвау? - спантеличено пробелькотiв Професор. - А що трамвау? - знизав я плечима. - Хай ух тягають конi! Зрештою, кiнська сила вже не один-два роки набувас чинностi основного покажчика потужностi... Та Професор вже оговтався. - Масте рацiю, - спочатку погодився вiн зi мною. - Електротехнiчнi споруди справдi надто громiздкi i потворнi. А скiльки вони забирають у нас сил i здiбностей! Скiльки заводiв тiльки те й роблять, що виготовляють електроустаткування та електроприлади. Страшно згадати, мiльйони людей працюють у потi чола свого лише для того, щоб засмiтити планету. Але ви, капiтане, не врахували однiсу важливоу обставини. Для того щоб вiдмовитися вiд одного джерела енергiу, слiд винайти iнше, бiльш просте. Не будемо ж у свосму поступi задкувати до глобально небезпечноу термоядерноу i променевоу енергiу. Тiльки цього я й чекав. Пiдiйшов до столу i спокiйно кинув козирного туза або, коли точнiше, креслення елементарного парового двигуна. - Ось вам нове джерело! Його можна монтувати навiть у сарау. Я аж дивуюся, як це досi нiхто не додумався до такоу простоу речi... Професор швидко, збагнув нескладний принцип роботи паровика. Очi його радiсно заяснiли. - Капiтане! - розчулено загорлав вiн i кинувся мене обнiмати. - Присягаюся усiма дiрками на небi, я завжди вважав вас видатною людиною. Про це свiдчить навiть ваш так званий зорелiт, кустарно злiплений вашими золотими руками у цiлковитому розумовому потьмареннi. Я запевняв колег, що ваш генiй не стiйко уражений i лише тимчасово животiс в полонi хворобливоу фантазiу. Професор передихнув од захвату, а тодi вигукнув: - Ваш генiальний винахiд, капiтане, початкуе нову промислово-технiчну революцiю на планетi! Ви - один з найбiльших мислителiв, якi будь-коли ощасливлювали наше людство! Я незворушно вислухав цi дифiрамби i нiчим не зашкодив Професоровi, коли вiн з переможними зойками "Видужав! Видужав! Видужав!" кинувся до телефону... Наступного дня я звiтував зi своум карколомним (з погляду тамтешнього поступу) проектом перед вченою радою. Знову мiй голос, посилений ретрансляторами, лунав над планетою. Уся люднiсть слухала мене, затамувавши подих. Мене, новообраного Головного Теоретика Вченоу Ради! Кожне мос слово було на вагу золота. Пароплави! Паротяги! Паровi млини, паровi майстернi i фабрики! Я до того розпалився, що широкими мазками окреслив й подальшi свiтлi обрiу. Я не пошкодував фарб, щоб змалювати далекий прийдешнiй день, коли щасливi нащадки замешкають у печерах навiть без парового опалення (його замiнять гарячi природнi джерела i гейзери), позбудуться будь-якоу залежностi вiд технiки, гомонiтимуть бiля затишного багаття, оповiдаючи про своу мисливськi та рибальськi подвиги... Нiхто менi не перечив. Усi слухали мов зачарованi. Тiльки мiй попередник по посадi Головного Теоретика незграбно намагався спаплюжити моу iдеу. - Наш достойний вчений колега, - пiдступно почав вiн, - не врахував у свосму вельми смiливому проектi одну, так би мовити, дрiбничку, яка, на жаль, перекреслюс весь проект. - Це ж яку, коли не секрет? - запитав я. - А отаку! - зловтiшне процiдив цей вчений цап. - Маю на увазi рiчки, хiмiчно очищенi внаслiдок реалiзацiу парового проекту. Автор його сам недвозначно запевнив, що в рiчках можна буде навiть купатися. А що це означас практично? Практично це означас, що в газетах побiльшас некрологiв. Маю на увазi утопленикiв. Ач, капосний заздрiсник! - А дiти? - раптом трагiчним голосом завищав вiн. - Як утримати дiтей од водноу спокуси? Вони ж усi перетопляться, i наша цивiлiзацiя безславно загине! Я серйозно побоююся, що доповiдача передчасно випустили з його несамовитим i погибельним проектом! Я все сказав, - вже зовсiм могильним тоном закiнчив вiн свiй виступ серед цвинтарноу тишi. О небо! Невже знову до психiатричноу в'язницi? Та я видряпувався й не з таких тарапат... - А коли це, - загримiв у мiкрофони я, - розумнi iстоти задкували перед труднощами? Хiба ж важко буде скласти i видрукувати методологiчнi посiбники "Як навчитися плавати" i "Перша допомога потопаючому"? - Грiм оплескiв був красномовною вiдповiддю на моу сповненi оптимiзму i глибокоу вiри у людський розум слова. - А якщо ж i захлинеться двiйко псевдовчених ретроградiв i консерваторiв, - схидно докинув я, - прогресивна думка вiд цього нiчого не втратить... Авжеж, пiсля такоу рiшучоу вiдсiчi я лишився на волi. Однак вирушити у зворотну путь ще довго не мав змоги. Куди б я не подався, мене завжди оточував натовп з численних заступникiв, секретарiв, помiчникiв, референтiв, консультантiв i стенографiстiв. Певно, мали мене весь час на оцi, бо побоювалися, раптом я знову звихнуся, нароблю дурниць i скомпрометую високу репутацiю вченоу ради. Ех, якби тут iснували ночi! Вночi куди вигiднiше лаштуватися до втечi, нiж удень... Але згiдно з теорiсю вiрогiдностi, рано чи пiзно повинен був скластися такий збiг обставин, що я мав лишитися сам один. Я день у день терпляче чекав отоу вiрогiдноу нагоди. I прийшов мiй день. Я пробирався до ракети, мов злодiй, бо якби хтось побачив моу пiдозрiлi маневри, неодмiнно вирiшив би, що стався тяжкий рецидив. I мене знову б сповили у гамiвну сорочку. Та все минулося щасливо... - Ось вам, молодий чоловiче, й уся iсторiя, - мовив капiтан Небреха. - Буду щиро радий, коли задовольнив вашу юначу допитливiсть. Я мовчки збирався з думками. Розповiдь капiтана Небрехи, як i завше, була вражаючою, приголомшливою i несподiваною. Щоб як слiд усвiдомити уу, конче потрiбен певний час. Та в моуй головi вовтузилася невиразна пiдозра, що оповiдь мiжзоряного вовка мiстить в собi якусь червоточину. Щось в нiй було не до ладу, суперечило самiй iдеу, щось невловиме, як свiтло. Свiтло! Ось вона - невiдповiднiсть! Адже якщо мiнусовi галактики концентрують навколо себе i консервують у своух мiнусових зiрках променеву енергiю, то хiба ж ух можливо побачити? Ми бачимо лише тi зiрки, якi випромiнюють енергiю, а не вбирають уу. Капiтан Небреха сам казав про це. Якби було iнакше, зiрки називалися б не "свiтила", а "чорнила". Ну, а швидкiсть свiтла лишасться незмiнною у всiх формулах, з плюсами вони чи з мiнусами. Як же опинився на "чорнотах" капiтан Небреха? Це запитання набуде ще бiльшоу загадковостi, варто згадати хрестоматiйний випадок з капiтаном Козиром, котрий намагався дослiдити зiрку, що стискалася разом зi своуми протуберанцями iз швидкiстю свiтла. Хоч капiтан Козир розiгнав свою "гантелю" до майже свiтловоу швидкостi, вiн за рiк цих унiкальних перегонiв не наблизився до поверхнi зiрки i на мiлiметр. Навпаки, через рiзницю, хоч i мiзерну, у швидкостi вiн вiддалився од зiрки на кiлька метрiв! - Капiтане, - нарештi наважився запитати я, - а як ви опинилися там, коли свiтло... Та капiтан зупинив мене одним рiшучим помахом руки. - А я мав надiю, що ви й самi здогадастеся... Звичайно, першим бути куди важче, нiж останнiм. Не знасш, яка небезпека на тебе чекас. А чи хтось наважувався досi обiгнати свiтло? Нi, бо теоретично давно було доведено, що ракета такого смiливця зникне без слiду. Миттсвий спалах i край... Але чому? Та щоб вiдповiсти на це запитання, необхiдно було б заризикувати i перетнути свiтловий бар'ср! Тодi менi й вiдкрилися нiким до того не баченi галактичнi системи з чорними зiрками... Я приголомшено позирав н" зоряного вiдчайдуху, а капiтан неквапом вiв далi обраним курсом: - А хiба ранiш не було героув, що важили власним життям в iм'я нових знань, в iм'я науки? Хiба не було вчених, якi уражали себе епiдемiчними мiкробами i вiрусами, щоб експериментальне навчитися звитяжити над ними? Були, с i будуть! Смiлива думка не знас непоборних перепон! I от я iнодi думаю, що якби свого часу я не наважився на ризикованi експериментальнi змагання з самим свiтлом i не випередив його, людство й понинi не вiдало б, що коуться по той бiк свiтла... 10. ТАрМНИЦЯ БIЛЬЯРДНОт КУЛI Хiба ви не здивувалися б, якби побачили запеклого ентомолога, що пiшов ловити метеликiв, а замiсть сачка озброувся китобiйним гарпуном? р в природi речi, якi нiяк не сполучаються. Вiзьмемо, наприклад, велемовного фахiвця з Музею космiчних мандрiв. Що сталося б з ним, якби його посднали хоча б з одним ковтком антиречовини? Та, хоч слова з нього ллються справжнiм водоспадом, пiсля ковтка антиречовини вiн не змiг би зв'язати й двох слiв! Отож уявiть собi, як здивувавсь я, побачивши у шухлядi письмового стола, за яким капiтан Небреха любив порпатися у "свосму архiвi, звичайну бiльярдну кулю. Звiдки ця жовта куля потрапила до капiтана? Я зроду не бачив, щоб каштан принизив свiй iнтелект до гульнi у пiдкидного дурня або гонитви бiльярдних куль. - Бiльярдна куля! - вражено гукнув я. - Капiтане, звiдки вона у вас? Небреха спокiйно вийняв з шухляди кулю i замрiяно пiдкинув уу на долонi. - Завдяки лише цiй кулi, - урочисто мовив вiн, - п'ятдесят небрехознавцiв, весь квiт науковоу думки, привселюдно оборонили кандидатськi та докторськi дисертацiу. Але якби свого часу я забарився ще на секунду, тасмницю кулi й досi не було б розгадано... Скажу не криючись, одвертi слова капiтана Небрехи були менi, як нiж у серце. Цiсу митi я вперше у свосму життi вiдчув, що таке ревнощi. П'ятдесят небрехознавцiв! Тасмниця бiльярдноу кулi! Подумати лишень, люди пишуть про цю кляту кулю дисертацiу та привселюдно обороняють ух, а я вперше про це чую i вперше бачу саму кулю! Це я, котрий вважав себе за сдиного, а отже, i найобiзнанiшого бiографа капiтана Небрехи! Ганьба менi, ганьба!.. Капiтан Небреха зауважив, як я журюся, i з властивою йому чуйнiстю намагався мене заспокоути: - А ви, юначе, даремно хвилюстеся. Запевняю, що вашi цiлком правдивi та безстороннi нотатки стали настiльною книгою для кожного небрехознавця. I ще одна присмна для вас новина: Мiнiстерство вищоу освiти рекомендувало вашi правдивi оповiдi як пiдручник з небрехознавства для iсторичних факультетiв гуманiтарних вузiв. Я люто заскреготав зубами. Як? Капiтан Небреха ще знущасться з мене! Самi подумайте, ну, яким побитом мiй твiр устиг стати настiльною книгою i рекомендованим пiдручником, коли я його ще тiльки написав? I про мою роботу нiхто, крiм самого капiтана, ще нiчого не чув! - Атож, - знову повернувся до свого незграбного дотепу Небреха, - ваш твiр став настiльною книгою для кожного небрехознавця i рекомендованим пiдручником для гуманiтарних вузiв... Але домовимося: спочатку я розповiм вам усю цю зворушливу iсторiю, а тодi вже ви ображатиметеся на старого капiтана, якщо матимете на це пiдстави... Я погодився. Капiтан Небреха не хапаючись запалив свою прокурену люльку. - Повiрте менi, якби я тодi вагався хоч секунду, ви оце тепер не побачили б кулi, отже, i не було б нашоу такоу щироу роз-мови. Ця пригода сталася вже тодi, коли я сам себе списав за вислугою рокiв з борту коробки, а свою стару коробку поставив на вiчний якiр у мосму садочку. Тiльки й мандрувати менi залишилося, що на яхтi по рибу он за тi скелi... Чи ж гадав я, що найдивовижнiша у мосму життi подорож ще попереду! Отож якось чарiвного вечора я сидiв отут, коло столу, i впорядковував свiй архiв. Знасте, за роки всесвiтнiх блукань до бiса назбиралося всiляких папiрцiв. Коли раптом повiтря перед моуми очима заструменiло, наче гарячого сонячного дня, а всi речi, що були у кiмнатi, стали розпливчастими i химерними, як марево у пустелi. "Кепськi справи! - сумовито подумав я. - От i старiсть до мене завiтала. Доведеться тобi, капiтане, купувати окуляри..." Та за хвилину повiтря знову стало чисте i прозоре, як кришталь, а всi речi набули свосу сталоу форми. Та це ще не все! Нараз просто передi мною вродився з нiчого чудернацький малогабаритний повiз iз розчиненими дверцятами, наче якийсь невидимка запрошував мене у цей повiз сiсти. Ну, я людина в бувальцях бувала, всiляких див за свого вiку надивився, словом, звик уже за серце не хапатися. Подивився я на цю дивину, спокiйно запалив люльку i любесенько пошкандибав до повоза, щоб як слiд обстежити його. Скажу одверто, машини такоу оригiнальноу конструкцiу я в життi свосму ще нiколи не бачив. От хоча б пульт керування - це самi годинники, достоту вiтрина годинниковоу майстернi. Були тут i найточнiшi хронометри, i побутовi будильники, i капiтальний годинник свiту, i спортивнi секундомiри, i звичайнi ходики (вони менi нагадали пульт мосу коробки), i стародавнi пiщанi дзигарi, якi щохвилини автоматично переверталися,., Але як я одразу не збагнув, що це була машина часу, я й досi не втямлю! Тiльки й додумався звiрити свiй наручний годинник з атомним хронометром. А проте ще стародавнi науковi фантасти пророкували появу такоу машини. Коли бачу, на сидiння кинуто розкiшну тигрову шкуру, в зубах тигра стримить якийсь папiрець. Анi секунди не вагаючись, я вихопив папiрець з пащеки хижака. Це була записка, я пробiг уу очима з астрономiчною швидкiстю. Вона запала у мою пам'ять на все життя: "ЛЮБИЙ КАПIТАНЕ: ВIТАЮ ВАС IЗ СВIТЛОГО МАЙБУТТЯ! СЬОГОДНI УРОЧИСТЕ ВIДКРИТТЯ МЕМОРIАЛЬНОГО МУЗЕЮ НЕЗАБУТНЬОГО ЗОРЕПЛАВЦЯ, СЛАВНОГО КАПIТАНА НЕБРЕХИ; ЗАПРОШУрМО ВАС НА ВСЕНАРОДНЕ СВЯТО! МАШИНУ ЧАСУ ЗАПРОГРАМОВАНО НА ЗВОРОТНУ ПУТЬ. СIДАЙТЕ I ВИРУШАЙТЕ. ДО СКОРОт ЗУСТРIЧI! Ваш Азимут, директор музею капiтана Небрехи". Що ви на це скажете? Молодець Азимутi От що таке - закiнчити школу для обдарованих дiтей! Не вагаючись, я стрибнув у машину часу. Тiсу ж митi вона вирушила у свою чудесну подорож крiзь днi, тижнi, мiсяцi i роки. Коли одверто сказати, сам часопробiг був не дуже цiкавий. Усе навколо потьмарилося, геть нiчого не видно - нiби машина часу занурилася в суцiльний молочний туман. А час спливас. А майбутнс наближасться. Ну, щоб не гаяти цiннi хвилини, я почав складати вiтальну промову. Я уявляв собi цю хвилюючу зустрiч. Святковий натовп, портрети i червонi транспаранти, духовий оркестр, традицiйнi стрiчка i ножицi, висока трибуна, об'сктиви телекамер... Хоч як я звик до врочистих зустрiчей, але вони мене завжди хвилюють... I раптом спостерiг, що в мене почали пропадати речi. Перша розтанула з димом моя люлька. Потiм випарувався протез. А тодi одне за одним позникали гудзики, черевик, сорочка, штани, сдина шкарпетка... Словом, за кiлька хвилин на мосму тiлi неможливо було знайти анi нитки - все зникло в часi! Я вжахано думав про зустрiч з майбутнiм поколiнням. Що про мене скажуть люди, коли побачать у такому, лише для лазнi, вбраннi? Яка ганьба! Та я недовго журився. Спокiйно обдумав свос скрутне становище i заходився шукати порятунку. I де, ви думасте, я знайшов його? Не повiрите, але я буквально сидiв на ньому! Мосю рятiвницею була тигрова шкура. Я кинув уу собi на плечi i ще пiдперезався довгим смугастим хвостом. Вийшов цiлком пристойний костюм. Одверто кажучи, не хочеться менi розповiдати про саму зустрiч. Але й мовчати не можна, бо це скидатиметься на злочинне фальшування фактiв. Зустрiч була справдi незвичайна. Тiлькино машина часу зупинилася, як мене закидали квiтами. Квiтiв було так багато, що я просто тонув серед пелюсткiв. Довелося викликати рятувальну команду. Поети читали вiршi i поеми, оркестри грали симфонiу, ораторiу та кантати, об'сднанi хори спiвали пiсень, i все, знасте, модними "космiчними" голосами. Менi мало не позакладало, але я терпiв. Що вдiсш, концерт майстрiв мистецтв цiлком i повнiстю був присвячений одному менi. А потiм перерiзали стрiчку i зайшли до музею. Хочете вiрте, хочете не вiрте, а я наче прийшов до себе додому. Тут були зiбранi усi моу сувенiри! На стендах я побачив i справжнiй зуб справжнього дракона, i куряву з Чумацького Шляху, i оберемок хлорели, i грудку землi, i "Цiкаву арифметику", i значок заслуженого тренера... Знайшов я також свою люльку, протез та одяг. То ось куди вони позникали пiд час подорожi! З дозволу адмiнiстрацiу музею я негайно переодягнувся у свiй звичайний костюм. А що Азимут виробляв! Вiн просто-таки носив мене на руках, не вiдходив анi на крок i на кожному кроцi зi мною фотографувався. А скiльки автографiв я тодi залишив! I все, мiж iншим, на палiтурках ваших книжок про мене... Капiтан Небреха замовк i замрiяно втупився у куток кiмнати. Я його розумiв: вiн бачив картини, якi нiхто не бачив, i чув цiсу митi голоси, якi нiхто нiколи не чув. - А звiдки ж узялася бiльярдна куля i дисертацiу небрехознавцiв? - Ет! - схаменувся капiтан i негайно вийшов на орбiту початковоу розповiдi. - Справдi, звiдки взялася куля? Це питання турбувало всiх небрехознавцiв! Увечерi того ж дня мене запросили на урочисте наукове засiдання. Там зiбралися усi вченi кити небрехознавства, i там я вперше почув про цю злощасну бiльярдну кулю. Виявлясться, вона була iсторичною загадкою! Нiхто не знав, як, коли i чому з'явилася серед моух сувенiрiв. Iсторiю будьякого сувенiра вченi мужi знали назубок, а от куля "ум була не по зубах. I тому кожен науковець висував свою гiпотезу про походження цього сувенiра i запекло обстоював уу. Але трагедiя була у тому, що я сам не знав, звiдки взялася ота бiльярдна куля! У мене уу нiколи не було. А науковцi весь час тiльки й теревенили про неу. Ну, я не хотiв ух розчаровувати, бо наука одразу втратила б з пiвсотнi докторiв i кандидатiв. I врахуйте, що кожен конче бажав, аби я пiдтвердив саме його гiпотезу. Першим упiймав мене за гудзика i загнав у куток доктор небрехознавства з напрочуд iнтелектуальним прiзвищем - Iнтелiгатор. Не знаю чому, але я на нього дивився як на свосрiдне сполучення iнтелiгента й алiгатора. Мабуть, тому, що вiн просто ув мене очима. Хижо свiтячи окулярами, вiн почав iнтерв'ю: - Не крийтеся вiд мене, капiтане! - Та я й не криюся, - заспокоював його я. - Ви бували на планетi Луза? Я боявся за свого гудзика i тому не заперечував : - Атож, - кажу, - бував. - I бачили зелене поле? - невгавав вiн. - Авжеж, бачив. - I кущi, на яких достигають бiльярднi кулi? - Еге ж. - А як тубiльцi збирають врожай? - Ходять i збивають кулi киями! - О! - простогнав Iнтелiгатор, вражений мосю залiзною логiкою, i необережно випустив з рук гудзика. - Генiально! Я напишу ще одну дисертацiю! - кричав менi вслiд. Але до порятунку було ще далеко. Ледь я звiльнився вiд Iнтелiгатора, як мене полонили два спiвавтори, ух теж цiкавила тасмниця кулi. - Ви були на планетi Вiл-Ярд? - ,гарячково запитали вони. - Був, - не сперечався я, озираючись на всi боки. - .А це правда, що кулi там - живi iстоти? - Факт! - кажу. - I прудкi вони, як ртуть! - А як же ви впiймали уу, коли кульгасте на протезi? - Загнав у коробку дуплетом! Та куля вже сидiла менi в печiнках. Я бачив, що коли так буде й далi, то класичне небрехознавство перетвориться на схоластичне кулезнавство. Треба будь-що добути кулю i покласти уу вдома серед моух сувенiрiв. Щоб першому-лiпшому дилетантовi було зрозумiло, звiдки вона взялася. Ну, випручнувся я з брану небрехознавцiв i подався до мого колишнього штурмана. - Азимуте, - кажу, - чи не час менi повертатися у свiй час? Подивився вiн на годинник i важко зiтхнув : - Час... Поки Азимут заправляв машину часу секундами, хвилинами i годинами, вантажив уу тижнями, мiсяцями i роками, я пiшов у магазин спорттоварiв i придбав одну бiльярдну кулю, точний дублiкат музейноу. А коли, готуючись помандрувати у свiй час, знову переодягнувся в тигрову шкуру, я (хай уже вибачить менi директор музею!) нишком замiнив музейну кулю на щойно куплену. Тепер небрехознавцям доведеться боронити новi дисертацiу! I все ж при однiй думцi досi стас моторошно: а що, коли питання ще бiльше заплутасться? Адже тепер, замiсть одноу кулi, в майбутньому може виявитися двi! Тодi й гурт небрехознавцiв подвоуться! Капiтан Небреха замовк, витрусив з люльки на чорну долоню попiл i, хитро примружившись, докинув: - А втiм, ще побачимо. Ви чоловiк молодий i, безумовно, дочекастеся майбутнього навiть без машини часу. I коли Азимут складе iспити на атестат зрiлостi i його запросять директором до мого музею, неодмiнно приходьте на вiдкриття. Передавайте Азимутовi привiт i чекайте мене. Ми з вами ще зустрiнемося!