Адрiан Кащенко. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке Низове ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ** ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ ТА БОРОТЬБУ ?? З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ (1483-1590 РОКИ) ** ДАВНИНА УКРА?НИ Не до ладу було б розпочинати оповiдання про запорожцiв, не згадавши, бодай коротенько, часи давнього життя Укра?ни, бо козаки були дiтьми укра?нського народу й завжди дбали про рiдний край, захищали його вiд ворогiв та обстоювали сво? права й волю. Всi землi понад великими рiчками - Днiпром, Бугом, Днiстром та Сяном - з давнiх-давен залюднювали схiднослов'янськi племена. Вони жили окремими громадами, й ними правили вiльнi ради громадян, що обирали собi на вiчах князiв. На пiвнiч та на схiд од слов'ян селилися фiнськi племена, з яких найбiльшi осiли на берегах Оки та Волги - мордва й черемиси. Колись, у давнi часи, слов'янське населення жило на просторах од Тиси, яка впада? в Дунай, лише до Днiпра, так що надднiпрянськi землi лежали на краю цих володiнь, i через те вони були прозванi Укра?ною. Але з часом слов'яни стали селитися й на фiнському теренi: по рiчцi Двiнi, на озерах Чудському й Iльменi, по рiчках Волзi й Оцi, й там стали вони складати сво? громади й князiвства. Десь iз початку Х сторiччя, пiсля народження Iсуса Христа, за часiв князювання в Ки?вi Олега, гору над усiма схiднослов'янськими племенами взяли поляни, якi жили на правому боцi середнього Днiпра й мали сво?м осередком город Ки?в. ?хня земля споконвiку звалася Руссю, i ця назва, разом iз поширенням влади ки?вських князiв, перейшла й на всi слов'янськi племена, якi скорилися полянам. За часiв Володимира поляни, з волi цього князя, року 988-го пристали до грецько? православно? вiри, а згодом християнство визнали й iншi схiднослов'янськi племена. З прийняттям православ'я слов'яни набули письменнiсть i стали потроху створювати свою власну культуру. Той же князь Володимир об'?днав усi слов'яно-руськi племена в одну велику Руську державу, яка простяглася вiд Тиси за Карпатськими горами до рiчки Дону й Азовського моря та вiд Бiлого до Чорного моря. Але та ?днiсть тривала недовго. Безмежнi обшири, що ?х посiли слов'яно-руськi племена, та брак у тi часи шляхiв сполучення утруднювали спiльне життя на таких великих землях, i незабаром держава Володимира занепала й розпорошилась на багато дрiбних князiвств. До того ж, князь Володимир, помираючи, роздав усi володiння мiж сво?ми дiтьми. Ще його син Ярослав якось тримав братiв у покорi й мав пiд сво?ю рукою всi руськi землi, крiм Полоцько?, а вже за часiв його внукiв нiхто не бажав слухатися ки?вського князя. Не минуло й ста лiт, як велика Ки?вська держава розпалась на кiлька десяткiв, а далi - й сотень князiвств. Зрештою, дiйшло до того, що мало не в кожному мiстi був свiй князь. Усi князi ворогували мiж собою, кожен хотiв мати якнайбiльше пiдвладних городiв i весей; i от вони, озбро?вши сво?х людей, стали нападати на сво?х сусiдiв; скидали сво?х родичiв iз князiвств та iнодi об'?днували докупи чималi володiння, якi з часом знову дiлили мiж сво?ми дiтьми й онуками. Пiд час цих змагань i чвар князi часто запрошували за грошi чужостороннiх воякiв: варягiв або iнших кочiвникiв, якi, скориставшись занепадом Русi, захопили пiвденнi степи. Спочатку то були печенiги, а згодом - половцi. Найбiльше лиха вiд тих во?н зазнав Ки?в. Вiн був найдостославнiший i найбагатший з усiх городiв, розташованих на руських землях. За часiв Володимира та Ярослава Ки?в прикрасили великi й розкiшнi церкви й монастирi; його було обсипано високими земляними валами з мiцним, посеред них, мурованим за?здом, що звався "Золотою брамою", i тепер Ки?в жив лише спогадами про свою славу. Через те кожен могутнiй князь неодмiнно прагнув стати князем у цьому городi та старшинувати иад усiма руськими престолами. З тими вiйнами й колотнечами дедалi дужче занепадали городи, зубожiла люднiсть i сила Русi. Цим i скористалися степовики-половцi, що досi вже вигнали з пiвденного степу печенiгiв та угрiв й захопили степовi простори вiд Волги до Днiпра. Вони наскакували на руськi землi, випалювали городи й весi, а людей забирали в неволю. Найближча до степiв Ки?вщина, звiсно, й найбiльше потерпала вiд тих нападiв. Нарештi в XI столiттi половцi витиснули Русь iз степiв на пiвнiч, опанували Днiпром од лиману до Орелi, захопили устя Днiстра й Бугу й, таким чином, перетнули руськi шляхи до Чорного моря й Цар-городу. Доки через тяжкi обставини Ки?вщина та й узагалi вся Укра?на дедалi дужче занепадала, пiвнiчно-схiднi руськi землi, захищенi вiд степовикiв лiсами та болотами, змiцнювали свою силу й у XII столiттi склали, мiж рiчками Волгою та Окою, чималу державу - Суздальську Русь, яку згодом стали називати Московщиною. Осередок руського державного життя поволi перемiстився на пiвнiч. За два столiття, що минули пiсля князювання Володимира, ?днiсть мiж пiвнiчною та пiвденною Руссю зовсiм розладналася, так що суздальськi князi не тiльки не допомагали Укра?нi у боротьбi з половцями, а навiть радiли iз занепаду Ки?ва, i року 1169-го суздальський князь Андрiй Боголюбський, скориставшись iз безсилля Ки?вського князiвства, захопив зi сво?м вiйськом Ки?в, пограбував його вкрай, не минаючи навiть монастирiв та церков i, поруйнувавши та спустошивши колись могутн? й розкiшне мiсто, залишив його на поталу степовикам-половцям. За якийсь час пiсля походу на Ки?в Андрiя Боголюбського посунулися на руськi землi татарськi орди зi Сходу. Пiд проводом свого хана Батия вони зруйнували року 1237-го Суздальську Русь i, повернувши звiдти на пiвдень, кинулися на половцiв i вигнали ?х аж за Дунай та Карпатськi гори. Заволодiвши пiвденними степами, Батий через кiлька рокiв рушив iз великими ордами на теперiшню Лiвобережну Укра?ну й, спустошивши Переяславське та Чернiгiвське князiвства, року 1240-го пiдступив до Ки?ва. Городяни оборонялися вперто, адже сподiвалися лише на смерть, бо не мали сили вiдiгнати татар, i тi, вдершись до мiста, вирiзали людей та пограбували i сплюндрували все, що кияни встигли збудувати та надбати за сiмдесят лiт пiсля ру?ни Андрiя Боголюбського. Пiсля Ки?ва татари спустошили ще Волинь, Подiлля й Галичину, а тодi знову повернулися в чорноморськi степи, обклавши щорiчною даниною всi руськi землi. Русь опинилася в чужоземному ярмi. Щороку всi руськi князi мусили привозити свою данину; й вiд волi хана залежало, чи залишаться вони на тронi, чи ?м зiтнуть голову, й князiвства перейдуть в iншi руки, до тих князiв, що бiльш покiрливi, чи, не шкодуючи сво?х пiдлеглих, обiцяють привозити татарам набагато щедрiшi подарунки. Найскрутнiше з усiх руських земель доводилося вiд татар знову-таки Русi-Укра?нi, бо вона була найближча до степiв i не мала жодного природного захисту з боку татарських кочовищ; тому пiсля нашестя Батия схiднi й пiвденнi землi зовсiм здичавiли, поросли будяками й перетворилися на безлюднi степи. Не так тяжко було Русi Суздальськiй, або Московщинi. Татари не любили ходити туди через лiси й болота, й не так потоптали той край. За сто лiт Бати?во? ру?ни Московське князiвство не занепало, а змiцнилося, i князь московський Iван Калита, за згодою татарського хана, став старшим над усiма схiдноруськими князями, проголосивши себе великим князем. Ще менше потерпiла вiд татар Галицька Русь, бо ?? зi степу заступила Укра?на, i в XIII столiттi, за часiв короля Данила, сина його Лева та онука Юрiя, вона набула ще бiльшо? сили. Та й у не? знайшлися вороги - угри й поляки, й тi лихi сусiди, виснаживши ?? могуть, пiдгорнули Галицьку Русь пiд себе, причому тi русини, що жили за Карпатами, потрапили в ярмо до угорцiв, а тi, що були на сходi гiр, дiсталися полякам. Доки ки?вська Русь-Укра?на перебувала в ру?нах, стоптана татарськими кiньми, на пiвнiч од не?, на рiчцi Нiманi, почав складатися в мiцну державу напiвдикий народ. Уже в XIV столiттi великий князь литовський Гедимiн заходився поширювати свою владу на пiвдень i завоював усю Бiлу Русь (край од Прип'ятi до верхнього Днiпра). Син же Гедимiна, великий князь Ольгерд, прилучив до Литви всю Укра?ну з обох берегiв Днiпра, року 1360-го посадив свого сина Володимира князем у Ки?вi й, вигнавши на якийсь час татар iз нижнього Днiпра, Бугу та Днiстра, розширив межi сво?? держави до Чорного моря. За добу литовсько? зверхностi Укра?на трохи перепочила. Литовцi не утискували укра?нцiв; навпаки, самi запозичували в них звича?, мову й письменнiсть. Але таке спокiйне життя недовго тривало на Укра?нi. Наприкiнцi XIV столiття Литва з'?дналася з Польщею, державою римсько-католицько? вiри, й поляки, забравши всi державнi посади, стали переслiдувати православних укра?нцiв, та не задовольнившись i тим, почали обмежувати волю укра?нського селянства й роздавати укра?нськi землi польськiй шляхтi. За панування Литви на Укра?нi вже були вiльнi вояки, якi, хоча й не називалися козаками, проте, як i козаки, присвячували себе вiйськовiй справi. Тодi Вiзантiйське царство воювало з турецьким iгом i, щоб мати добре вiйсько, набирало за грошi воякiв iз рiзних кра?н. Мiж iншим, ходили до Царгорода й укра?нцi, про що згадано в пiснi з тих часiв: Ой, пустимося ж на тихий Дунай, Далi Дуна?м пiд Цареград; Ой, ча?мо там доброго пана, Що платить добре за служеньку; Ой, да? на рiк по сто червоних, По кониковi та й по шабельцi, По парi суконь та й по шапочцi, Та й по шапочцi, та й по панночцi... Слiдом за лихом, якого зазнала Укра?на вiд польсько? шляхти, на не? впала ще страшнiша бiда. В серединi XV столiття грецьке Вiзантiйське царство, вiд якого на Русь прийшли православна вiра й письменство, було зруйноване турками, i Царгород, перехрещений вiдтодi у Стамбул, став столицею бусурманiв. Оттоманська Порта вийшла в першi держави ?вропи; татарська орда з Криму, яка весь час кочувала в руських степах, од Кавказу через Дiн та Днiпро аж до Днiстра, будучи найближчим сусiдом i ?диновiрцем туркiв, визнала над собою ?хню зверхнiсть, а вiдтак, змiцнивши сво? вiйсько, вигнала литовцiв iз Днiпровського Пониззя та Бугу й почала спустошувати сво?ми наскоками Укра?ну та вiдвойовувати ?? землi у Литви. Найлютiшим тягарем для Укра?ни були походи кримського хана Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя разом iз Ки?вом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i, не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь. Про зруйнування Ки?ва Менглi-Гiре?м так розповiда? народна дума: В недiлю рано-пораненьку у всi дзвони дзвонять, I старi?, i малi? в весь голос голосять, На колiна упадають i господа просять: "Поможи нам, боже, Ки?в-город боронити, Дiждем першо? Пречисто?, будем обiд становити". В недiлю рано-пораненьку города достали, Усiм церквам укра?нським верхи позбивали, Дзвонами спiжовими коня напували, В святих церквах конi становили. Ця ру?на, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв Батия, бо всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари забирали в Крим, а звiдтiля продавали у неволю на турецькi галери або в заморськi турецькi мiста. За кiлька рокiв Укра?на стала пусткою, понад Чорним же морем та й далi, на Середземному й Червоному, лунали розпачливi зойки сотень тисяч укра?нських бранцiв i бранок, вiдiрваних од сво?х дiтей та батькiв, од рiдного краю. Не маючи собi захисту вiд сво?х зверхникiв - литовцiв та полякiв, укра?нцi збагнули, що ?м треба самим братися до збро? й виставляти свою вiйськову силу проти татарсько? неволi. Коли ординцi залишали Укра?ну, населення почало виходити з лiсiв, гуртуватися в загони та силомiць виганяти зi сво?х земель татар. Кому пiд час ру?ни вдалося врятуватися разом iз сiм'?ю, тi верталися до сво?х розорених осель; потроху бралися за господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для кого зводити нове гнiздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши сво? безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi сво?х бiльш щасливих землякiв. ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ Тих укра?нських людей, що лишилися безпритульними пiсля татарсько? ру?ни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на татар, прозвали козаками, що мовою схiдних народiв означало: "вiльна, рухлива людина". Не маючи ще певно? органiзацi? (ладу), укра?нська козаччина в першi десятки лiт свого iснування гуртувалася здебiльшого бiля замкiв стародавнiх руських князiв: Острозького, Вишневецького, Дашковича та iнших - i з ними виходила битися проти татар; далi ж, коли козакiв побiльшало, вони купчилися в нововiдбудованих мiстах: Каневi, Черкасах, Корсунi, Бiлiй Церквi, Брацлавi та в усiх прикордонних староствах (повiтах) i ходили в походи пiд проводом старостiв, яких називали гетьманами. З таких гетьманiв-старост найбiльше уславилися Лянцкоронський, староста Хмельницький, що водив козакiв на татарськi землi у 1512 та 1516 роках i тодi ж поруйнував Бiлгород та Очакiв, i Дашкович, староста Черкаський та Канiвський, який року 1521-го зазнав, було, татарсько? неволi, але невзабарi втiк iз Криму й ходив 1523 та 1528 рокiв iз козаками пiд Очакiв, а якось вдерся, було, з козаками навiть до Криму. Виходячи щовесни на пiвдень, щоб вистежувати татар, козаки разом iз тим полювали на дичину й, вертаючись пiд зиму на Укра?ну, привозили iз степiв коштовнi звiринi хутра, а тi, хто плавав рiчками, привозили додому рибу. У тi часи в гаях та байраках пiвденно? Укра?ни водилася така сила дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила риби, що, як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн так i стримить помiж рибою - не може на бiк похилитись". Велика здобич, що привозили козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих людей iз мiст i сiл виходити щовесни разом iз козаками на добичництво. Вони озброювалися, ?дналися з козацькими ватагами, спiльно з ними пробували цiле лiто в степах та на рiчках, серед повсякденно? небезпеки вiд татарських наскокiв; на зиму ж, обтяженi здобиччю, верталися до сво?х осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й вони, перейнявши всi козацькi звича? та ?хн? врядування, чимдалi дужче змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на поширення козаччини, все ж провiдною метою iснування козацького вiйська була боротьба з татарами, а потiм - i з турками. З року 1540-го iсторiя, називаючи привiдцiв козакiв, згаду? не тiльки одних прикордонних старост, а й зазнача? вже козацькi походи на татарськi улуси (кочовища) та турецькi мiста пiд проводом сво?х же народних ватажкiв: Карпа Масла з Черкас, Якова Бiлоуса з Переяслава та Андрушка з Брацлава, на пiдставi чого можна гадати, що ще до середини XVI столiття козаччина вже мала певну органiзацiю й сама почала вибирати собi ватажкiв. У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на Укра?ну по людей, перепиняли ?м шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу силу в неволю; пiд час же нападу велико? орди, коли зупинити бусурманiв козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти мiста й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав сво? оселi й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах. На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо прикордоннi старости й давай одбирати в козакiв чималу половину найдорожчих набуткiв. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомiвнi козаки, що не мали жiнок та осель, стали й зимувати на Низу, то переховуючись у печерах, мiж скель, понад рiчками й байраками, то закладаючи сво? "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам ?х було важко знайти та несподiвано захопити. Таким чином, уже в серединi XVI столiття укра?нськi козаки подiлилися на двi частини: тiльки покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили "на волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й Корсунi; тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на мiсцях, мешкали на Низу. Через те перших козакiв називали городовими, а других - низовими. Побачивши, що через оселення на Низу здобич почина? вислизати з рук польських старостiв, вони стали ходити походами на низових козакiв, вишукуючи кошi й одбираючи ?хнi набутки. Тодi низовики, щоб уникнути тих грабункiв i пильнiше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли Днiпром за пороги. Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i в нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски, та козаки подолали той небезпечний шлях, i звiдтодi Днiпровi пороги та козаки стали рiдними братами на кiлька вiкiв, i все тодiшн? козацьке життя снувалося бiля порогiв. За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили собi куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками й прозвали цей новий кiш "Сiччю". З того переходу низовикiв за пороги вони й почали зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й пiдуть мо? оповiдання, хоча неможливо буде обминати життя й городовикiв, бо й тi козаки щовесни приходили до сво?х товаришiв за пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом i клали сво? голови в боротьбi з бусурманами, бодай i зимували на Укра?нi, а все-таки звалися козаками Вiйська Запорозького Низового. ПЕРШI ЧАСИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Великий Луг був добрим мiсцем для розташування запорозьких козакiв. Вiн являв собою величезний острiв, оточений рiчками Днiпром, Кушугумом та Кiнськими Во-.дами й порiзаний Днiпровими протоками на безлiч менших островiв. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та бiля трьох миль завширшки; його вкривав одвiчний лiс та несходимi пущi очеретiв, осоки та шелюгiв. На тих островах була цiла мережа озер та болiт, якi пiд час повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Укра?ну. Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Укра?ну. Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80 сажнiв завширшки. Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити ?м перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Укра?ну. Згодом на степових пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом: на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до Укра?ни; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що вороги наближаються. Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так що ?диним зв'язком Сiчi запорозько? з Укра?ною, i то не забезпеченим од татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжко? неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на Укра?ну за ясирем (бранцями), неначе за сво?ю власнiстю, стали помiчати, що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про ?хнi наскоки всю Укра?ну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши ?хню варту, вiроломно налетiти на укра?нськi мiста й села. Щоденна небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi ?хнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або як перелiта? птаство. Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра; якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети; згодом же, вистеживши зi сво?? схованки ворогiв, - кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували ?х. Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар, бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було добiгти козаковi до яко?сь степово? рiчки або озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у ?? колiнцi дiрочку й, узявши в рот, занурю?ться у воду з головою. Кра?чок очеретини, виставлений на поверхню, зовсiм не помiтний помiж осокою й очеретом, а козак через не? диха? й може пересидiти в рiчцi, доки татари пiдуть далi. Але хоч якi були сторожкi запорожцi, а не одному з них випало загинути в нерiвнiй борнi з бусурманами, як переказують нам сумнi народнi думи: Понад сагою Днiпровою Молодий козак обiд обiда?, Не дума? й не гада?, Що на нього, молодого, Ще й на джуру малого, Бiда настига?... То не верби луговi? зашумiли, Як безбожнi ушкалi налетiли, Хведора Безрiдного, Отамана курiнного, Пострiляли, порубали, Тiльки джури не пiймали, То малий джура до козака прибува?, Рани йому глибокi? промива?. То козак йому промовля?: - Джуро, мiй джуро, Вiрний слуго! ?дь ти понад Лугом-Вазавлугом Та понад Днiпром-Славутою. Послухай ти, джуро, - Чи то гуси кричать, Чи лебедi ячать, Чи ушкалi гудуть, Чи, може, козаки Днiпром iдуть? Коли гуси кричать, або лебедi ячать - то зжени, Коли ушкалi гудуть, то схорони. Коли ж козаки йдуть, то об'яви: Нехай вони човни до берега привертають, Мене, Хведора Безрiдного, навiщають. Ой, усi поля самарськi? почорнiли, Ясними пожарами погорiли; Тiльки не згорiло край рiчки Самарки, Край криницi Салтанки Три терни дрiбненьких, Три байраки зелененьких; Та тим вони не згорiли, Ще там три брати рiдненьких, Як голубоньки, сивеньких, Пострiлянi та порубанi спочивали; Та тим вони спочивали, Що на рани пострiлянi та порубанi дуже знемогали. Озоветься старший брат до середульшого словами, Обiлл?ться гiркими сльозами: "Прошу я тебе, братику мiй рiдненький, Як голубонько, сивенький! Добре ти учини: Хоч iз рiчки Самарки Або з криницi Салтанки Холодно? води знайди, Рани мо?, пострiлянi та порубанi, окропи, охолоди!" То середульший брат те? зачува?, До його словами промовля?: "Братику мiй рiдненький, Як голубонько, сивенький! Чи ти менi, брате, вiри не доймеш, Чи ти мене на смiх пiдiйма?ш! Чи не одна нас шабля порубала? Чи не одна нас куля пострiляла? Що маю я на собi дев'ять ран - рубаних, широких, А чотири - стрiляних, глибоких! Так ми добре, брате, учинiмо, Свого найменшого брата попросiмо: Нехай найменший брат добре дба?, Хоч навколюшки встава?, Вiйськову суремку в головах достава?, У вiйськову суремку добре гра?-приграва?; Нехай би нас стали страннi козаки зачувати, До нас доходжати, Смертi нашо? доглядати, Тiло наше козацьке, молодецьке в чистiм полi поховати!" НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА З татар, що наскакували на Укра?ну, нiхто не хотiв вертатися додому з порожнiми руками. Пограбувавши в мiстах i селах усе, що було коштовного, i повбивавши тих, хто змагався й обороняв сво? добро, нападники пiдпалювали оселi й зганяли людей з усiх околиць до одного мiсця. Там вони вирiзували старих i не придатних уже до невольницько? роботи, вбивали або розганяли геть недолiткiв, витоптували кiньми тих дiтей, якi не мали ще сили втекти; iнших же бранцiв: молодиць, дiвчат, чоловiкiв i парубкiв, розлучаючи батька з дочкою i дружину з чоловiком, - роздiляли мiж собою. Ось уривок iз народно? пiснi про татарську ру?ну: За рiчкою вогнi горять, Там татари полон дiлять. Село наше запалили I багацтво заграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долинi бубни гудуть, Бо на зарiз людей ведуть: Коло ши? аркан в'?ться, А по ногах ланцюг б'?ться... А я, бiдний, з дiточками, Пiду лiсом - стежечками. Пiсля подiлу ясиру всякий татарин зв'язував сво?м бранцям руки за спину сирицею, прив'язував одного невiльника до другого i, нанизавши ?х цiлу пасму, припинав переднього до свого сiдла i так тяг ?х через степи до самiсiнького Криму. А коли бранцi не встигали за конем, то татари пiдганяли ?х довгими батогами. Не всi полоненi мали силу витримати таку подорож. Роз'ятренi, скривавленi степовими будяками, ноги не хотiли слухатися, й нещаснi бранцi, а найбiльше полонянки, жiнки та дiвчата, падали й волочилися за кiньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи ?х серед степу на поталу звiровi й птицi. Повели ?х по жiрницi, А жiрниця нiжки коле, Чорну крiвцю пролива?... Чорний ворон залiта?, Тую крiвцю попива?... Та брати невольникiв, запорожцi, завжди пильнували за татарами й, не зумiвши зупинити ?х тодi, як тi йшли на Укра?ну, вони пiдстерiгали, коли вже татари верталися назад, обтяженi ясиром, Чорним шляхом, на пiвдень; i Запорозьке Вiйсько несподiвано вихором вилiтало з якогось степового байраку й, порубавши ворогiв поодинцi, визволяло рiдних в'язнiв i вертало ?х на Укра?ну. Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо вiдбивати невольникiв. Дуже обмаль вони мали вiйська, й дуже просторi були чорноморськi степи. Багато все-таки вивозили татари укра?нського люду до Криму в мiста Козлов (нинi - ?впаторiя) та Кафу (тепер - Феодосiя), що, починаючи ще з XV столiття, стали всесвiтнiми невольницькими ринками. З Криму бранцiв розвозили на спродаж у всi мiста Чорного й Середземного морiв. Молодиць i дiвчат гарно? вроди купували заможнi бусурмани в сво? гареми, всю решту - на будь-якi роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували ?х, як собак, на нiч приковували ланцюгами або зв'язували ?м руки й ноги й тримали в льохах i хлiвах; найгiрша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на сво? вiйськовi галери. Там невольникiв прибивали залiзом до гребок, i вони мали громадити веслами вдень i вночi, переганяючи галери з одного моря в iнше, аж доки, пiд час вiйни чи за хуртовини, загинуть, разом iз галерою, в безоднi моря. Про тяжке бiдування у турецькiй неволi досi збереглося кiлька народних дум; нехай же вони й повiдають нашому читачевi про ту недолю укра?нського народу. У святу недiлю не сизi орли заклекотали, Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали, Угору руки пiднiмали, кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали: "Подай нам, господи, з неба дрiбен дощик, А знизу буйний вiтер! Хоча й би чи не встала на Чорному морi бистра хвиля, Хоча й би чи не повиривала якорiв з турецько? каторги! Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надо?ла; Кайдани-залiзо ноги повривало, Бiле тiло козацьке молодецьке коло жовто? костi пошмуляло!" Баша турецький, бусурманський, Недовiрок християнський, По ринку вiн походжа?, Вiн сам добре те? зачува?, На слуги сво?, на туркiв-яничарiв, зозла гукав: "Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте, Iз ряду до ряду заходжайте, По три пучки тернини i червоно? таволги набирайте, Бiдного невольника потричi в однiм мiсцi затинайте!" То тi слуги, турки-яничари, добре дбали, Iз ряду до ряду заходжали, По три пучки тернини i червоно? таволги у руки набирали, Потричi в однiм мiсцi бiдного невольника затинали; Тiло бiле козацьке молодецьке коло жовто? костi обривали, Кров християнську невинно проливали. Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати, Стали землю турецьку, вiру бусурманську клясти-проклинати: "Ти, земле турецька, вiро бусурманська, Ти, розлуко християнська! Не одного ти розлучила з отцем, з матiр'ю, Або брата з сестрою, Або мужа з вiрною жоною! Визволь, господи, всiх бiдних невольникiв З тяжко? неволi турецько?, З каторги бусурмансько? На тихi води, На яснi зорi, У край веселий, У мир хрещений, В городи християнськi!" Поклоня?ться бiдний невольник Iз землi турецько?, iз вiри бусурмансько? У городи християнськi? - до отця, до матусi, Що не може вiн ?м поклонитися - Тiльки поклоня?ться голубонькам сивеньким: "Ой ти, голубонько сивенький! Ти далеко лiта?ш, ти далеко бува?ш; Полети ти в городи християнськi?, До отця мойого, до матусi. Сядь-пади На подвiр'? отцiвськiм, Жалiбненько загуди, Об мо?? пригодi козацько? припом'яни: Нехай отець i матуся Мою пригоду козацькую знають, Статки, ма?тки збувають, Великi скарби збирають, - Головоньку козацькую iз тяжко? неволi визволяють! Бо як стане Чорне море вигравати, То не знатиме отець, либонь матiр, У которо? каторзi шукати: Чи у пристанi Козловсько?, Чи у городi Царградi на базарi. Будуть ушкалi, турки-яничари набiгати, За Чорне? море у Арабську землю продавати, Будуть за них срiбло-злото, не лiчачи, Сукна дорогi поставами, не мiрячи, За них брати. Тодi далася бiдному невольнику Тяжкая неволя добре знати: Кайдани руки-ноги поз'?дали, Сирая сириця до жовто? костi Тiло козацьке? про?дала". То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали, Об вiрi християнськiй гадали, Землю турецьку, вiру бусурманську проклинали: "Ти, земле турецькая, вiро бусурманськая, Ти ?си наповнена срiблом-злотом I дорогими напитками, Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi невiльно, Що бiдний невольник у тебе пробував, Празника Рожества, будь лi Воскресения не зна?, Всi у неволi проклято?, на каторзi турецько? На Чорнiм морi пробувають, Землю турецькую, вiру бусурманськую проклинають: "Ти, земле турецька, бусурманськая, Ти, розлуко християнська! Уже бо ти розлучила не ?диного за сiм лiт вiйною; Мужа з жоною, брата з сестрою, Дiток маленьких з отцем i маткою. Визволь, боже, бiдного невольника На Свято-руський берег, На край веселий, мiж народ хрещений!.." Не легша доля була й укра?нського жiноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися вiд напасникiв, молодицi й дiвчата тiльки сльозами й благанням сподiвалися вмилосердити степових хижакiв. У долинi огонь горить, Коло нього турок сидить, Турок сидить - коня держить, Коня держить за поводи, За поводи шовковi?; Бiля нього дiвча сидить, Дiвча сидить, слiзно плаче, Слiзно плаче, турка просить: - Пусти мене, турчиночку, Побачити родиночку, Ще й рiдную Вкра?ночку. Та даремнi благання дiвчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб iз шляху пустити ?х додому, не покористувавшись iз них, як iз дiвчат i невольниць: Сестра сестрi промовля?: Проси, сестро, турка-мужа, Нехай косу русу утне, Най до мамки ?? пошле, Най ся мамка не фрасу?, Най нам вiна не готу?! Бо ми вiно утратили Пiд явором зелененьким Iз турчином молоденьким... У неволi молодиць та дiвчат чекала ще тяжча недоля, нiж чоловiкiв. ?х примушували бути жiнками бусурманiв i родити на свiт ворогiв сво?? далеко? Укра?ни. Тож багато укра?нок ставало дружинами турецьких пашiв i навiть самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але тi "лакомства нещаснi", як спiва? народ у сво?х думах, не вбивали в дочок Укра?ни живого духу, й багато з них користувалися сво?м впливом на чоловiкiв-туркiв, щоб, у чому була змога, допомагати сво?м землякам i до самiсiнько? домовини зберiгали в сво?му серцi iскру любовi до рiдного краю. Одну з таких невольниць, дочку священика з мiста Богуслава, й оспiвала народна дума. Що на Чорному морi, на каменi бiленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тiй-то темницi пробувало сiмсот козакiв, Бiдних невольникiв. Вони вже тридцять лiт у неволi пробувають, Божого свiту, сонця праведного в вiчi собi не видають. То до ?х дiвка-бранка, Маруся, попiвна Богуславка приходжа?, Словами промовля?: "Гей, козаки, ви, бiднi? невольники! Угадайте, що в нашiй землi християнськiй за день тепера?" Що тодi бiднi невольники зачували, Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку, По рiчах пiзнавали, Словами промовляли: "Гей, дiвко-бранко, Марусю, Попiвно Богуславко! Почiм ми можем знати, Що в нашiй землi християнськiй за день тепера? Що тридцять лiт у неволi пробува?м, Божого свiту, сонця праведного не вида?м. То ми не можемо знати, Що в нашiй землi християнськiй за день тепера". Тодi дiвка-бранка Маруся, Попiвна Богуславка, Те? зачува?, До козакiв словами промовля?: "Ой козаки, ви бiднi невольники! Що сьогоднi у нашiй землi християнськiй Великодна субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень!" То тодi тi козаки те? зачували, Бiлим лицем до сиро? землi припадали, Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку, Кляли-проклинали: "Та бодай ти, дiвко-бранко Марусю, Попiвно Богуславко, Щастя-долi собi не мала, Як ти нам - святий празник, роковий день Великдень - сказала" То тодi дiвка-бранка Маруся, Попiвна Богуславка, Те? зачувала, Словами промовляла: "Ой козаки, ви, бiднi? невольники! Та не лайте мене, не проклинайте: Бо як буде наш пан турецький до мечетi ви?жджати, То буде менi, дiвцi-бранцi Марусi, Попiвнi Богуславцi, На руки ключi вiддавати: То буду я до темницi приходжати, Темницю вiдмикати, Вас всiх, бiдних невольникiв, на волю випускати". То на святий празник, роковий день Великдень, Став пан турецький до мечетi вiд'?жджати, Став дiвцi-бранцi Марусi, Попiвнi Богуславцi, На руки ключi вiддавати. Тодi дiвка-бранка Маруся, Попiвна Богуславка, Добре дба?, до темницi приходжа?, Темницю вiдмика?, Всiх козакiв, бiдних невольникiв, На волю випуска? I словами примовля?: "Ой козаки, ви, бiднi невольники! Кажу вам: добре дбайте, В городи християнськi утiкайте; Тiльки прошу я вас одного - Города Богуслава не минайте. Мо?му батьку й матерi знати давайте: Та нехай мiй батько добре дба?, Грунтiв, великих ма?ткiв нехай не збува?, Великих скарбiв не збира? Та нехай мене, дiвки-бранки Марусi, Попiвни Богуславки, З неволi не викупля?. Бо вже я потурчилась, побусурманилась Для розкошi турецько?, Для лакомства нещасного!" Ой, визволи, боже, нас всiх, бiдних невольникiв, З тяжко? неволi, з вiри бусурмансько?, На яснi зорi, На тихi води, У край веселий, У мир хрещений! Та не всi укра?нськi дiвчата й молодицi могли звикнути до життя на чужинi й погодитися з новими обставинами iснування, хоча й у розкошах. Адже "лакомства нещаснi" не давали снаги душi й серцю, а нудьга за рiдним кра?м i сумлiння через свою, бодай i примусову, зраду батькiвщинi та вiрi часто доводили потурчених молодиць до самогубства. Ой турчине, турчиночку, Дай мi ножа гостренького. До завоя тоненького; Тонкий завiй укро?ла, Нiж у серце сi встромила. Тi невольницькi плачi разом iз стогоном народним, що стояв над усi?ю сплюндрованою Укра?ною, бринiли у вухах запорожцiв. Туга за рiдним кра?м змушувала багатьох невольникiв тiкати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебiльшого, куди йти, бранцi легко знову дiставалися до рук бусурманiв. Пiймавши втiкача, турки й татари за першим разом його люто карали, вдруге ж - виколювали або випiкали ?м очi й пускали, хто куди зна?. Бiльшiсть ослiплених гинула з безхлiб'я, проте були й такi, що прибували на Укра?ну, i тут, переходячи вiд села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспiвували журбу тих, хто лишився на Укра?нi, втратив пiд час наскоку татар дiтей, i страждання невольникiв, якi ще нудилися в бусурманськiй неволi. Таких слiпцiв-кобзарiв чимало перебувало й на Сiчi, й запорожцi не байдуже ставилися до ?хнiх спiвiв. Не обмежуючись тими перешкодами, якi чинили козаки татарам на степових шляхах i перевозах, вони проникали до татарських i турецьких мiст, де знемагали в неволi ?хнi брати й сестри, але ?м найбiльше заважало в походах турецьке мiсто Аслам, що стояло на островi Тавань на низу Днiпра: пропливати повз нього човнами було дуже важко. ГЕТЬМАН ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА) В тi часи десь року 1552-го на Сiч прибув один iз нащадкiв литовсько-укра?нських князiв Дмитро Вишне-вецький. Вiн був жвавий та завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт про славну боротьбу запорожцiв iз татарами та про ?хнi лицарськi вчинки й звича?, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре вiдомий запорожцям, бо деякий час перебував i на Сiчi. Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i вже року 1552-го, покинувши староство, посадив сво? загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на островi Хортиця. Побувавши ще до того iз запорожцями в походах та боях, Вишневецький зрозумiв вагу ?дностi, одностайностi, товариства й любовi до рiдного краю й прийшов до думки, що iз запорожцями можна поставити справу оборони Укра?ни вiд татар далеко ширше й мiцнiше, нiж вона стояла. Завзятому Байдi болiло серце з того, що через сво? незначнi сили запорожцi змушенi були нападати на бусурманiв лише потай i пiсля кожного наскоку ховатися в пущах Великого Лугу. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне стало на низу Днiпра й заступило Укра?ну з пiвдня; осередком же цi?? сили мав бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу. Запорожцi радо вiтали замiри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його сво?м гетьманом та обiцяли мiцно стояти разом iз ним у боротьбi з бусурманами. Острiв Хортиця чималий: вiн тягнеться на десять верст уздовж i шириться на три версти впоперек. Його голова (горiшнiй кiнець) дуже висока й виходить iз води сторчовими скелями, неприступними для ворогiв. Саме тут Вишневецький i почав споруджувати мiстечко, обкопуючи його рiвчаками та обсипаючи валами; коли ж мiстечко було закiнчене, козаки поробили з дубових кряжiв ще поверх валiв стiни та башти. Те мiстечко простягалося вiд голови острова до Вошиво? скелi на схiднiй протоцi Днiпра та до острова Мала Хортиця на заходi, який зветься у нашi часи Старим Днiпром, i подiлявся такими ж окопами та стiнами упродовж острова на двi частини з тим, щоб коли вороги здеруться на острiв з одного боку, то на iншiй половинi можна було б оборонятися. Закiнчивши ту велику й мiцну будову, Вишневецький звернувся з листами до польського короля Жигмонта й до московського царя Iвана Грозного, щоб вони надали йому пiдмогу для великого походу в Крим. Надi? Вишневецького на допомогу не здiйснилися. Король не тiльки не допомiг, а ще й розгнiвався за те, що гетьман зачiпа? татар; цар же хоча й прислав запорожцям на потугу путивльських козакiв, але та помiч була дуже незначна. Проте року 1556-го Байда вирушив-таки походом на Очакiв i, зруйнувавши його околицi, визволив чимало невольникiв. Тiльки через брак гармат йому не вдалося добути Очакiвський замок. Повернувшись iз походу, Вишневецький негайно ж напав на Аслам-город та тiльки й цього мiста не взяв, а, обминувши його, обiйшов iз козаками всi татарськi степи й попалив улуси до самiсiнького Перекопу. Вiдплачуючи за тi козацькi напади, хан кримський наприкiнцi того ж року, дiждавшись, доки Днiпро замерзне навколо Хортицi, атакував iз великою ордою мiстечка Вишневецького, але захопити ?х не змiг. Козаки цiлий мiсяць давали татарам вiдсiч i, добре погромивши ворога, врештi-таки вiдiгнали геть. По веснi, радiючи сво?й перемозi, запорожцi посiдали в човни, несподiвано пiдпливли до Аслам-городу, взяли його штурмом i, повигинавши всiх бусурманiв та визволивши чимало невольникiв, повернулися на Хортицю з великою здобиччю. Та недовго запорожцi святкували перемогу. Через пiвроку Хортицю оточили вороги; зi сходу пiдступив хан з ордою, з пiвдня на сандалах i галерах прибули турецькi яничари, а iз заходу пiдсунулося волоське вiйсько, пiдвладне султановi. Тяжко довелося козакам одбиватися вiд ворогiв, бо тих було вдесятеро бiльше, допомога ж нi вiд короля, нi вiд царя не прийшла, проте запорожцi мiцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, i лише через чотири мiсяцi, коли на Хортицi не вистачило припасiв, Вишневецький потай покинув острiв i подався з городовими козаками до Черкас, а запорожцi попливли у Великий Луг до сво?? добре приховано? й не вiдомо? нi татарам, нi туркам Сiчi. Перебувши цi пригоди, Вишневецький зрозумiв, що для боротьби з бусурманами козацько? сили замало. Проте вiн не заспоко?вся на тому, а, впевнившись, що московський цар прихильнiше ставиться до його боротьби, нiж польський король, по?хав у Москву, записався в царя на службу й, дiставши вiд нього клейноди Вiйську Запорозькому та невеличку допомогу вiйськом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши бiля себе городових i запорозьких козакiв, вирушив на татар степами й Днiпром. Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан залишив цього разу козакам усi днiпровськi мiста й степовi улуси й, зiбравши сво? орди, заховався з ними в Криму. Козаки з Вишневецьким опанували всiма степами, починаючи вiд Бугу й до самiсiнького Дону, i звiдтодi стали мати ?х за свою власнiсть. Проте таке становище тривало недовго, бо московський цар викликав свого пiдданця Вишневецького до Москви й послав його з росiйським вiйськом воювати на Кавказ, а татари ж тим часом знову вийшли з Криму й захопили сво? кочовища. Через рiк Iван Грозний хотiв послати Вишневецького зi сво?м вiйськом проти Польщi, та тiльки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на Укра?ну з Буджака наскочила татарська орда, знову прибув на Запорожжя й року 1561-го листом iз Сiчi Запорозько? просив короля Жигмонта повернути його в сво? пiдданство. Король охоче виконав те бажання, покликав Вишневецького до себе у Кракiв i там з великою пошаною привiтав його, разом iз найвищою польською шляхтою, як вiдважного войовника-лицаря. Пiсля того Байдi було повернуто всi його ма?тки, але все-таки пильно завважено не водити бiльше козакiв на татар i туркiв, щоб не пiднiмати ?х на помсту. Вишневецький скорився волi короля, але ненадовго. Життя в розкошах та багатствi не задовольняло завзятого козацького ватажка, i за першо? ж нагоди, незважаючи на сво? не молодi вже роки та недуги, вiн знову взявся за шаблю. Сусiдня з Укра?ною земля - Молдова, що тодi була в залежностi вiд турецького султана, хотiла, проти волi свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо - i от молдавськi бояри, шукаючи собi пiдмоги, прислали до Вишневецького посланцiв просити, щоб вiн, набравши вiйсько, став господарем Молдови й уладнав ?? спiлку з Польщею. Вишневецький охоче на те вiдгукнувся й удався за згодою до Вiйська Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козакiв до слави, вiдразу пiдняв на ноги запорожцiв, i навколо Вишневецького зiбралося бiля 4000 душ. З тим вiйськом року 1564-го вiн i вирушив на Молдову, та тiльки там на нього чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, боярин Томжа, сподiваючись собi ласки вiд турецького султана, вдав iз себе спiльника Вишневецького, а коли той iз невеликою купкою запорозько? старшини та польсько? шляхти вiдступив вiд свого вiйська й наблизився до Томжi, вiн захопив Байду з усi?ю старшиною в бранцi й мерщiй надiслав у дарунок турецькому султановi. Довiдавшись про зраду, запорожцi кинулися на вiйсько Томжi, але, побачивши, що наздогнати й визволити з неволi славного товариша було вже неможливо, мусили iз сумом повернутися на Укра?ну. Дiставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: його скинули з башти на залiзнi гаки, i вiн, зачепившись за гак ребром, кiлька днiв висiв та мучився. У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вiрним товаришем сiчовим, завзятим Байдою, i народ оспiвав так його смерть: В Цареградi на риночку Та п'? Байда горiлочку: Ой, п'? Байда та не день, не два, Не одну нiчку та й не годиночку; Ой, п'? Байда та й кива?ться, Та на свого джуру погляда?ться: - Ой, джуро мiй молодесенький! Та чи будеш менi вiрнесенький? Цар турецький к ньому присила?, Байду к собi пiдмовля?: - Ой ти, Байдо, та славнесенький! Будь мi лицар та вiрнесенький. Вiзьми в мене царiвночку - Будеш паном на всю Вкра?ночку! - Твоя, царю, вiра проклятая, Твоя царiвночка поганая! Ой, крикнув цар на сво? гайдуки: - Вiзьмiть Байду добре в руки, На гак ребром зачепiте!.. Ой, висить Байда та й не день, не два, Не одну нiчку та й не годиночку. Ой, висить Байда та й гада?, Та на свого джуру та й спогляда?, Та на свого джуру молодого I на свого коня вороного. - Ой джуро мiй молодесенький! Подай менi лучок та тугесенький, Подай менi тугий лучок I стрiлочок цiлий пучок! Ой, бачу я три голубочки, Хочу я вбити для його дочки. Ой, як стрiлив - царя вцiлив, А царицю - в потилицю, А його доньку - в головоньку. - Ото ж тобi, царю, За Байдину кару! Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собi чималий слiд на Укра?нi й на Запорожжi. Вiн одсунув татарськi кочовища вiд Днiпра на схiд та захiд i тим полегшив становище запорозького козацтва i його зносини з Укра?ною. Про запорожцiв як переможцiв над татарами пiшов розголос по всiх землях, i сусiднi держави почали рахуватися з ними як iз визначною вiйськовою силою, що ?? бажано б мати на сво?му боцi. Козацтво й само виросло в сво?х очах; на Укра?нi ж стали прославляти козакiв, як оборонцiв свого життя, i замiсть невольницьких плачiв та нарiкань на татарську ру?ну, по Укра?нi почали лунати вже й бадьорi пiснi про козакiв-звитяжцiв, як, скажiмо, пiсня про козака Голоту. Ой, на полi та й на Кили?мськiм, На шляху битому, ординськiм, Ой, там гуляв, гуляв козак Голота. Не бо?ться нi огня, нi меча, нi третього болота. Правда, на козаковi шати дорогi? - Три семирязi лихi?: Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлiв не згожа. А ще, правда, на козаковi постоли в'язовi, А онучi китайчанi - Щирi жiночi, ряднянi; Волоки шовковi - Удво?, щирi жiноцькi валовi. Правда, на козаковi шапка-бирка: Зверху дiрка, Травою пошита, А вiтром пiдбита. Куди вi?, туди й повiва?, Козака молодого прохолоджа?. Та гуля? козак Голота, погуля?; Нi города, нi села не займа?, - На город Килiю погляда?. У городi Килii татарин сидить, бородатий, По горницях походжа?, До татарки словами промовля?: - Татарко, татарко! Ой, чи ти дума?ш те, що я думаю? Ой, чи ти бачиш те, що я бачу? Каже: - Татарине, ой, сiдий, бородатий Я тiльки бачу, що ти передо мною по горницях походжа?ш, А не знаю, що ти дума?ш та гада?ш. Каже: - Татарко! Я те бачу: в чистiм полi не орел лiта?, То козак Голота добрим конем гуля?. Я його хочу живцем у руки взяти Та в город Килiю запродати, i ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти, За його много червоних, не лiчачи, брати, Дорогi? сукна, не мiрячи, пощитати. То те? промовля?, дороге? плаття надiва?; Чоботи обува?, Шлик бархатний на свою голову надiва?, На коня сiда?, Безпечно за козаком Голотою ганя?. А козаченько огляда?ться I корбачем одбива?ться. Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай зна?,- Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда?. Каже: - Татарине, татарине! На вiщо ж ти важиш: Чи на свою ясненькую зброю, Чи на свого коня вороного, Чи на себе, татарюгу старого? Я, - каже, - важу на свою ясненькую зброю, А ще лучче - на мого коня вороного, А ще лучче - на себе, татарюгу старого. Я тебе хочу живцем у руки взяти, В город Килiю запродати, Перед великими панами-башами вихваляти I много червоних, не лiчачи, набрати, Дорогi? сукна, не мiрячи, нощитати. Та козак Голота добре звичай козацький зна?, Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда?. Ой, - каже, - татарине, ой, сiдий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум небагатий: Не ти козака у руки не взяв, А вже козаковi вiри доняв, А вже за його й грошi пощитав. А ще ж ти мiж козаками не бував, Козацько? кашi не iдав I козацьких звича?в не зна?ш. А татарин його озира?, З його насмiха?. - Ой ти, - каже, - козаче, козаче-нетяго! Звiдкiля ти розуму набрався, Що вельми одiжно убрався? Ой, на що ж ти упова?ш? Чи на свою шапку-бирку, Що травою шита, Вiтром пiдбита - А зверху дiрка? Чи на сво? постоли бобровi, Що шовковi волоки - Водносталь з валу? Чи на свою сермягу семилатную? - Ой, татарюго старий, бородатий, Що твоя одежа зможе? Ще побачим, кому бог поможе. Ой, на полi та й на Кили?мськiм, На шляху битiм, ординськiм, То не ясний сокiл лiта? - То козак Голота, сердешний, добрим конем гуля?. Ой, став татарин iк йому при?жджати, Став тугого лука напинати, Сердешного козака Голоту стрiляти-рубати, Та козак Голота нагайкою стрiли одбива?, Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда?. - Ой ти, татарин, старий, бородатий, Да на розум небагатий! Ти мiж козаками не бував I козацько? кашi не ?дав, I козацьких жартiв не зна?ш... Десь у мене був з кулями гаман - Я ж тобi гостинця дам. Як став йому гостинцi посилати, Став татарин iз коня похиляти. - Ой ти, татарине, старий, бородатий, Да на розум небагатий! Ще ти мене не пiймав, Да уже в город Килiю запродав I срiбнi за мене грошi побрав! От тепер твого одного коня вороного Поведу до шинкарки пропивати, А другим тво?м конем вороним По городу Килi? гуляти, - Ой, гуляти, гуляти, гуляти Да ?диного бога споминати! Тодi козак добре дбав, Чоботи татарськi iстягав, На сво? козацькi ноги обував; Жупан татарський iстягав, На сво? козацькi плечi надiвав, Бархатний шлик iздiймав, На свою козацьку голову надiвав; На коня татарського сiда?, Поле кили?мське вихваля?: - Ой поле, - каже, - поле кили?мське! Скiльки я на тобi гуляв, Да тако? здобичi не здобував! Бодай же ти лiто й зиму зеленiло, Як ти мене при нещасливiй годинi сподобило! Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли, Хорошi мислi мали, Од мене бiльшу здобич брали I ворогiв пiд ноги топтали! САМIЙЛО КIШКА (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ) Невдовзi пiсля смертi Вишневецького-Байди на Запорожжi з'явля?ться оспiваний у народнiй думi гетьман Самiйло Кiшка. Родом вiн був iз Канева, козакувати почав, певно, десь року 1550-го, в добу тяжких обставин козацького життя, пiд час вiйн та походiв Вишневецького набув собi великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, вiн заповзявся доробити те, що не вдалося Байдi, а саме: вiдкрити запорожцям шлях до моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихiд у море, та, мабуть, не встиг використати того здобутку, бо iсторiя не да? звiсток нi про жоден морський похiд за часiв Байди. Самiйло Кiшка хотiв скористатися завоюванням свого попередника i став лагодитися до походу на море та будувати чайки. Запорожцi радiли замiрам свого гетьмана, бо з боку моря - з турецьких галер-каторг та набережних мiст - ?м вчувався стогiн братiв-невольникiв. Вони охоче заходилися будувати чайки, i ще до року 1568-го Самiйло Кiшка вже встиг вийти на Чорне море й завдати туркам велико? шкоди. Це стверджу?ться тим, що того ж року польський король Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькi морськi напади й через його погрози помститися, видав унiверсал про те, щоб козаки зiйшли з Низу, тобто iз Запорожжя, на Укра?ну, оселилися б бiля прикордонних замкiв та були на королiвськiй службi. Пiсля того, а саме року 1570-го, козакiв, що перебували на Укра?нi, записали у ре?стр i призначили до них за старшого шляхтича Яна Бадовського; запорожцi ж королiвського унiверсалу не послухали. Великого Лугу та пiвденних степiв не покинули й писатись у ре?стр не захотiли, бо не бажали поступитися сво?ю волею; у призначеннi ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманiв та гетьманiв вiльними голосами. Через те запорожцi й не признали Бадовського за свого старшого. Скiльки рокiв гетьманував на Запорожжi Самiйло Кiшка i скiльки разiв виходив на море - невiдомо; тiльки зна?мо з народно? думи, що врештi турки захопили його в неволю. Як сталася та пригода, нiхто не скаже. Можемо тiльки зазначити, що пiд час морських походiв козаки завжди були в небезпецi вiд того, щоб дiстатись у руки туркам, бо за доброго вiтру турецькi галери ходили прудкiше, нiж козацькi чайки, i, нагнавши ?х, вороги могли топити гарматною пальбою, а козакiв забрати з води у неволю. Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морi вiд хуртовини. Пiд осiнь та взимку Чорне море дуже бурхливе, i легким чайкам часом несила боротися з розлютованою хвилею. Може, Кiшцi й спричинилася така пригода, про яку спiва?ться в народнiй думi "Буря на Чорному морi": Ой, на Чорному морi Та на бiлому каменi, Там сидить сокiл ясненький, Жалiбненько квилить-проквиля?, Смутно себе ма?, на Чорне море пильно погляда?, Що на Чорному морi щось недобре почина?: Що на небi усi зiрки потьмарило, Половина мiсяця в хмари вступила, I все небо тьмою укрило. А iз хмари дрiбний дощик накрапа?, А по морю злосупротивна хвиля вставав, Судна козацькi молодецькi на три частi розбива?. Першу часть узяло - в землю Огарянську занесло, Другу часть вхопило - у Дунай в гирло забило; А третя часть де ся ма?? Посеред Чорного моря, На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопа?. Такою ж хуртовиною могло й Самiйла Кiшку, разом iз найближчою старшиною сiчовою, викинути на турецький берег i там вiддати туркам у неволю. Але могло те лихо статися й не на морi. В думi про Самiйла Кiшку оповiда?ться, що вiн був захоплений у Лузi Базавлузi разом iз сорока товаришами, що прибули на Днiпро галерами: Ой, у Лузi Базавлузi там стояв курiнь бурлацький, Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький, I мав вiн собi товариства сорок чоловiка. То турецьке паня, молоде баша По Чорному морю безпечно галерою гуляв Да до Кiшки Самiйла в гостi прибував, Та так до них в гостi прибував, Що всiх козакiв гетьманських-запорозьких на мiсцi заставав, Залiзнi ?м пута подавав. Слова "в гостi прибував" треба розумiти як жарт: певно, турки, помщаючись за морськi походи Кiшки, пiднялися Днiпром до Лугу Базавлугу, напали несподiвано на Сiч або на якийсь вiддiл Вiйська Запорозького, де був сам гетьман, i захопили його у бранцi. ЛЮБЛIНСЬКА УНIЯ Доки Укра?на за часiв Вишневецького та Самiйла Кiшки почала трохи вiдпочивати вiд татарських нападiв, на не? насувалось нове лихо. Року 1569-го пiсля Люблiнсько? унi? Укра?ну було зовсiм одiрвано вiд Литви й прилучено безпосередньо до Польщi, i звiдтодi становище укра?нського селянства стало ще дужче гiршати, бо польський уряд почав оддавати його панам у власнiсть без права переходити з мiсця на мiсце i навiть позбавив громадянських прав. Пiд впливом тих утискiв селяни кинулись тiкати на схiд, за Днiпро, та заселяти Лiвобережну Укра?ну. Та й те не допомагало, бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лiвобережжi, як тiльки вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вiльних землях сво? господарство, як уже знову довiдувалися, що вони не вiльнi, а пiд паном. Побачивши тодi, що вiд неволi нема? й тут порятунку, бiльш рухливi й волелюбнi селяни почали втiкати на Запорожжя i тим збiльшувати й змiцнювати Вiйсько Запорозьке. Хто гетьманував на Запорожжi одразу пiсля Самiйла Кiшки - невiдомо; iсторiя пода? лише звiстку про те, що року 1574-го запорожцi ходили морським походом на турецькi дунайськi мiста пiд проводом кошового отамана Покотила. ГЕТЬМАН IВАН СВIРГОВСЬКИЙ Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавськi справи. Господар Iвоня звернувся до польсько? шляхти й до козакiв, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання вiдгукнувся й Свiрговський, прозваний у народних пiснях гетьманом. Зiбравши козакiв, вiн вирушив походом до Днiстра i, з'?днавшись там з Iвонею та молдавським вiйськом, погромив турецькi залоги в Тягинi (тепер Бендери), в Бiлгородi та Бра?ловi й, добувши всi тi мiста, поруйнував ?х, коли ж на помiч туркам iз Буджака вийшли татари, то Свiрговський виступив ?м назустрiч i, впень розбивши, вiдiгнав назад. Така славна перемога козакiв збентежила султана Селiма, i вiн вислав проти молдаван та козакiв 200 000 турецького вiйська. У великому бойовищi, недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спiльниками й почали оточувати ?х з усiх бокiв. Побачивши свою загибель, Iвоня по-лицарському радив Свiрговському з рештою козакiв тiкати за Днiстер, але гетьман, а разом iз ним i запорожцi мали собi за велику ганьбу залишити молдаван при лихiй годинi, i всi вони до одного на чолi iз Свiрговським поклали голови в бою бiля Килi? та рiчки Дунаю. Про Свiрговського, як i про Байду-Вишневецького, збереглася пiсня, хоч треба гадати, що вона не щиро народна: Ой, як того пана Йвана, Що Свiрговського гетьмана, Та як бусурмани пiймали, То голову йому рубали, - Ой, голову йому рубали Та на бунчук вiшали, Та у сурми вигравали, З нього глумували. А з Низу хмара стягала, Що ворону ключа набiгала, По Укра?нi тумани слала, А Укра?на сумувала, Свого гетьмана оплакала. Тодi буйнi вiтри завивали: - Де ж ви нашого гетьмана сподiвали? Тодi кречети налiтали: - Де ж ви нашого гетьмана жалкували? Тодi орли загомонiли: - Де ж ви нашого гетьмана схоронили? Тодi жайворонки повилися: - Де ж ви з нашим гетьманом простилися? У глибокiй могилi, Бiля городу Килi?, На турецькiй лiнi?. ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО) Слiдом за Свiрговським, року 1575-го, на Запорожжi з'явився новий, жвавий та завзятий ватажок - гетьман Богдан Ружинський, прозваний запорожцями Богданком. Як i Вишневецький, вiн був родом iз князiв Гедиминови-чiв, що давно перебували на Укра?нi й стали вже укра?нцями. За часiв, мабуть, Самiйла Кiшки, коли Ружинський ще жив у сво?му ма?тку на Волинi, на його оселю наскочили татари, вбили матiр, а молоду дружину взяли в полон. Серце князя запеклося вiдтодi помстою до бусурманiв, i з таким почуттям вiн подався на Запорозьку Сiч, щоб разом iз козацьким товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину. Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днiв збереглася у кобзарiв пiсня: - Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане, Та чому ти ходиш в чорнiм оксамитi? - Гей, були ж у мене гостi, гостi татарове, Одну нiчку ночували: Стареньку неньку зарубали, А миленьку собi взяли. - Гей, сiдлай, хлопче, коня, коня вороного, Татар швидко доганяти, миленькую одбивати! На Сiчi завзятий вояка i добрий товариш Богданко незабаром придбав собi помiж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожцi почули, що татари вирушили походом на Подiлля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести Вiйсько Запорозьке на ворога. Ружинський тiльки й чекав тако? нагоди й, хутко зiбравши вiйсько, кинувся з кiннотою в татарськi степи, випалюючи улуси, визволяючи невольникiв i завдаючи татарам нелюдських мук. Не згiрш од самих татар запорожцi виколювали чоловiкам очi, вирiзували жiнкам груди i чавили кiньми татарських дiтей - така у них була тодi лютiсть на бусурманiв. Спустошивши чорноморськi степи, Богданко вдерся в самiсiнький Крим та зчинив там таку ж рiзанину. Почувши про ру?ну на сво?х землях, татари чимдуж квапилися з Подiлля через Очакiв до Криму, та запорожцi, залишивши цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях i там, притиснувши орду до озер, багато вигубили ?хнього вiйська. Пiсля цього славного походу Богданко, разом iз кошовим отаманом Павлюком, послав до короля Стефана Баторiя прохання, щоб той узаконив iснування й права Вiйська Запорозького. Стефан Баторiй, зважаючи на послуги запорожцiв, що нинi були потрiбнi для Польщi, 20 серпня 1576 року видав унiверсал, у якому ствердив за Вiйськом Запорозьким володiння мiстами Трахтемировим i Чигирином та всiм Днiпром од Трахтемирова вниз до лиману, а вбiк од Днiпра на захiд до рiчок Бугу та Синюхи, а на схiд - аж до рiчок Донець та Дон, себто всi тi землi, що ?х запорожцi вiдвоювали в татар. На цей унiверсал Баторiя в подальшому життi пiд час суперечок за землi iз сусiднiми державами завжди покладалися запорожцi й пильно обстоювали здобутi за часiв Богданка - Ружинського права. Разом з унiверсалом Стефан Баторiй надав Вiйську Запорозькому вiйськовi клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли. Того ж 1576 року московський цар, довiдавшись, що татарська орда лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Сiч подарунки й просив Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав, викликавши з Укра?ни на помiч городових козакiв та дiждавшись, доки орда вибралася в похiд, кинувся з вiйськом на лiвобережнi улуси й почав ?х палити. Тут сталось те, що й торiк. Татари, дiзнавшись про козацький наскок, вернулися спiшно назад iз Московщини, але запорожцi перестрiли орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольникiв же визволили й пустили у рiднi землi. Впоравшись iз татарами на суходолi, Ружинський почав пильнувати шлях iз Запорожжя до моря. Захопивши Самiйла Кiшку в полон та скориставшись часом, доки сiчовики iз Свiрговським плуталися в молдавських справах, турки знову вiдбудували мiсто Аслам-Кермень i ще дужче його змiцнили, нiж вiн був за часiв Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походiв на море, Богданко року 1576-го пiдступив до Аслам-Керменю, обложив його з усiх бокiв, але не маючи великих гармат, не мiг його добути. За тi?? нагоди один козак порадив зруйнувати фортечнi мури пороховим вибухом i похвалявся зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом iз козаками, заходився робити пiдкопи, щоб закласти пiд мури мiну. Та, на лихо запорожцям, козак так невмiло вiв роботу, що передчасно стався вибух, i тодi ж було вбито i козака, i самого гетьмана Ружинського. Не добувши Аслама, сiчовики все-таки вийшли в море й поруйнували татарськi мiста на схiдному березi Криму. ШАХ ТА ПIДКОВА Пiсля загибелi Богданка влада на Запорожжi перейшла до кошового отамана Шаха. Дiяльнiсть його почалася з того, що вiн пiдстерiг у порогах ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од царя, й вiдiбрав у нього всi тi коштовностi й грошi. Розгнiваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою, що коли той не приборка? козакiв та не наляка? Шаха, то вiн сам з ордою пiде ловити Шаха на Запорожжi й на Укра?нi. Королевi на той час було невигiдно зчiпатися з татарами, i вiн прислав на Запорожжя заборону чинити шкоду татарам та виходити в море. Запорожцi, було, послухалися, та незабаром без вiйни знудилися й через рiк знову вирушили походом до Молдови. Пiдвладнi турецькому султановi землi Молдова й Волощина (Мультяни) мали сво?х окремих господарiв, й вони завжди мiж собою ворогували, скидали один одного з господарства та, пiдлещуючись до султана, немилосердно обдирали сво?х пiдданцiв, щоб зробити султановi коштовнiшi подарунки. Року 1577-го молдавськi бояри, неза-доволенi сво?м, призначеним турками, господарем, прислали на Сiч гiнцiв до вiдомого на Запорожжi вояки й ватажка Iвана Пiдкови, який начебто доводився братом вбитому разом iз Свiрговським молдавському господаревi Iвонi, просити його, щоб вiн iшов у Молдову й став ?хнiм господарем. Прохання посланцiв було до вподоби Пiдковi, бо вiн був дуже рухливий та завзятий i не знав, куди подiти свою силу, що, як засвiдчують народнi перекази, була така велика, що вiн розгинав руками пiдкови, вiд чого й дiстав прозвисько на Сiчi - Пiдкова. Проте, розумiючи, що без збройного вiйська господарства не досягти, Пiдкова звернувся за помiччю до сiчового товариства. Запорожцi шанували Пiдкову, який щасливо водив ?х пiсля Самiйла Кiшки на море, i, знаючи, що в Молдовi трапля?ться добра пожива, обмiркували Пiдковину пропозицiю на вiйськовiй радi й ухвалили посприяти йому сiсти на Молдавське господарство. Не гаючи часу, Пiдкова з посланцями вирушив на Укра?ну збирати козакiв та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Пiдкови, iз шiстьма сотнями запорозьких вершникiв прибув на Укра?ну, щоб об'?днатися з Пiдковою на Подiллi, на Прибитiм шляху. Як тiльки Пiдкова перейшов за Днiстер, у Сороках до нього прилучилися молдавськi повстанцi й проголосили його господарем Молдови. Господар Петрило не хотiв уступити свого мiсця без змагання i виступив проти Пiдкови з вiйськом; та козаки його розгромили, i Пiдкова урочисто за?хав до Ясс, столицi Молдови. Ставши господарем, Пiдкова попросив короля, щоб Молдову було взято пiд польську зверхнiсть, та з того нiчого не вийшло; роздратований походами Богданка та Пiдкови турецький султан послав на Дунай велике вiйсько й погрожував нападом самiй Польщi за те, що ?? пiдданцi чинять наскоки на пiдвладнi Туреччинi землi. Польща не смiла воювати з наймогутнiшою в тi часи султанською державою, й король Стефан Баторiй передав через гiнця наказ Пiдковi - негайно вийти з Молдови, щоб не дратувати туркiв. Пiдкова скорився й подався на Укра?ну, але султан на тому не заспоко?вся, став вимагати вiд Баторiя голови Пiдкови, i король, боячись вiйни iз турками, викликав Пiдкову до себе, запевняючи сво?ю ласкою; та коли ж Пiдкова, повiривши, прибув до Львова, його пiдступно було схоплено й у присутностi султанського посланця року 1578-го скарано на смерть. Про Iвана Пiдкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава його на Запорожжi була велика, бо за його смерть запорожцi довго мстили i туркам, i полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Пiдкови була першою iскрою ворожнечi мiж козаками й поляками, i та iскра через кiлька десяткiв лiт спалахнула великим полум'ям пожежi. Як тiльки до запорожцiв дiйшла звiстка про те, що Пiдкову пiступно стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в походi з Молдови, вiдплачуючи за Пiдкову, поруйнували чимало ма?ткiв польсько? шляхти, а пiсля того аж тричi, в роках 1579-х - 1581-х, ходили на Молдову наставляти там сво?х господарiв. Iсторiя не ма? свiдчень, чи воювали запорожцi за часiв Шаха з татарами й чи виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо вiдомо, що Шах вiдновлював на островi Хортиця городки Вишневецького, а це да? пiдстави думати про його широкi замiри. ВIДМIНИ БАТОРIЯ В УСТРО? КОЗАЧЧИНИ Трирiчнi походи запорожцiв на Молдову та сутички з турками й татарами дуже турбували польського короля Стефана Баторiя, бо в першi роки свого королювання вiн воював на пiвночi з непокiрними гданськими нiмцями та з Москвою i через те мусив жити у злагодi з турками й татарами. Щоб заспоко?ти султана, вiн не обмежився лише карою Пiдкови, а й наказав князю Острозькому йти на Запорожжя разом iз татарським ханом, щоб розiгнати Сiч, а хто буде чинити опiр, того знищити. Вiн наказав усiм старостам на узграниччi, щоб не продавали запорожцям олова, селiтри та iншого вiйськового припасу; свiй же попереднiй унiверсал, писаний за гетьмана Богданка, вiн обернув так, начеб його було надано тiльки тому козацькому вiйськовi, яке перебувало на Укра?нi, себто городовим козакам, хоч насправдi унiверсал належав запорожцям. Але легко наказувати, та не так легко здiйснювати. Князь Острозький не мав вiйська, з яким би мiг iти на Запорожжя, та й не хотiв це робити; вiд ординцiв запорожцi вмiли й самi боронитися. Ловити сiчовикiв у степах Дикого Поля, як називали поляки запорозькi степи, та у Великому Лузi було все одно, що ловити "вiтра в полi". Та й сам Стефан Баторiй не думав зовсiм знищувати козацтво, бо й у вiйнi з Московщиною запорожцi були дуже потрiбнi. Вiн лише хотiв прибрати козацтво до сво?х рук, щоб спрямовувати його на тих, кого мав за свого ворога, а не виключно на бусурманiв. З такою метою року 1581-го Баторiй звелiв князю Михайловi Вишневецькому скласти з тих козакiв, що найбiльше вислужилися в московськiй вiйнi, полк iз 600 душ. Цих козакiв вiн звiльнив од податкiв, дав права на власнiсть, i за те вони мали служити польськiй коронi iз власним конем, одягом i збро?ю. За це одержували й жалування, i нiхто не мав права судити ?х, окрiм ?хнього старшого, призначеного королем. Осiдком козаччини був призначений Трахтемирiв, де стояв стародавнiй Зарубський монастир, а при ньому був уряджений шпиталь для покалiчених козакiв. Вiдiбравши 600 козакiв, Вишневецький звелiв записати ?х у ре?стр, призначив до них старшим Яна Оришковського; всiм же козакам, що лишилися поза ре?стром, наказано було розiйтися по сво?х оселях i до сво?х панiв; на Низ же, себто на Запорожжя, нi в якому разi не дозволялося ходити. Ця одмiна Баторiя в устро? козаччини мала великий вплив на подальше ?? життя та розвиток. Давши права незначнiй частинi козакiв, вона залишила решту без будь-яких прав, поклавши тим початок непорозумiння мiж ре?стровими й нере?стровими козаками. Опрiч того, це викликало незадоволення серед сили безправних козакiв, якi вiдтодi почали домагатися побiльшення козацького ре?стру, бо, ясна рiч, нiхто з них не хотiв вертатися до панiв, а всяк намагався здобути права ре?стрового козацтва. Попервах протест козацько? маси виявився в тому, що, рятуючись од панiв, вона посунула з Укра?ни на Сiч... А там уже була своя воля: не хотiли визнавати за гетьмана ставленика полякiв Оришковського i щоразу, вибираючись у похiд, обирали гетьмана з-помiж себе вiльними голосами. Не минуло й року пiсля цих заходiв короля Баторiя, а вже запорожцi знову напали на турецькi мiста Ягорлик i Тягиню та поруйнували ?х. Захопивши мiж iншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотiли перевезти ?х на Запорожжя, щоб ними рихтувати Сiч, але король, довiдавшись про те, послав сво? вiйсько з наказом наздогнати запорожцiв i, вiдiбравши в них гармати, повернути ?х султановi; козакам же, якi ходили на Тягиню, - постинати голови. Все-таки заходи короля не зовсiм йому вдалися: запорожцi, довiдавшись, що ?х наздоганя? польське вiйсько, потопили гармати в рiчцi, а самi, розпродавши свою здобич на ярмарках, повернули з Укра?ни на пiвдень i зникли в безмежних степах Запорожжя. САМIЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ Пiд час вiйни короля Стефана Баторiя з московським царем Iваном Грозним на Запорожжя прибув знатного роду шляхтич Самiйло Зборовський. Року 1583-го, щоб вислужитись у короля, вiн почав зноситись iз запорожцями, пiдмовляючи ?х iти з ним на пiвденнi московськi мiста. Козакам Зборовський був вiдомий як добрий вояка, i вони покликали його на Сiч. Зборовський нiчого доброго й славного на Запорожжi не вчинив, i про нього не варто було б i згадувати, коли б те перебування на Сiчi не описали його польськi приятелi, якi освiтили й нам життя запорозьких козакiв у тi часи. Перш за все iз тих описiв ми зна?мо, що Сiч року 1583-го мiстилася на островi Буцький, що тепер зветься Томакiвським. Вiн лежить на Днiпрi проти устя рiчки То-макiвки на межi Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Вiд правого берега острiв Буцький вiдмежову?ться протокою Днiпра Ревуном, двома озерами та Чернишiвським лиманом, а з пiвдня ж його ми? Днiпрова протока Рiчище й широкий, на десять верстов, луг або, по-теперiшньому, плавня. Середина острова здiйма?ться високою горою, що до берегiв сходить помалу й тiльки побiля Рiчища спада? кручами. На островi був добрий степ, де можливо було випасати чималi табуни коней; його ж байраки та береги ще в XIX столiттi рясно вкривали дуб, груша та кислиця. Сiч Запорозька стояла на пiвденному боцi, бiля Рiчища, де сiчовi окопи збереглися й до наших часiв. Доступитися до Запорозько? Сiчi на Бучацькому було нелегко, бо протока Ревун доволi широка й перейти ?? оружною рукою було б неможливо. Гармати хоча й могли дiстати острова, та, як видно з плану, Сiч ховалася за високою горою й могилами. Пiдiйти ж до Сiчi з боку Рiчища годi було й думати, бо там на цiлу милю слалися непролазнi пущi плавнiв. Запорожцi зустрiли Зборовського аж у порогах i провели до себе на Сiч та, зiбравши за кiлька днiв раду, привiтали його урочистими промовами, вихваляли його лицарство та завзяття й, обравши гетьманом, почали лагодитися до походу на Молдову. Чутки про заходи Зборовського невдовзi дiйшли до кримського хана та до молдавського господаря, й обидва вони, боячись, щоб запорожцi не розгромили ?х, прислали на Сiч сво?х посланцiв. Господар пообiцяв подарувати Зборовському 500 коней, аби вiн одмовився вiд цього походу; кримський же хан вiдступав йому Молдову, аби запорожцi не воювали з татарами. Зборовський запевнив посланцiв, що не дума? йти нi на Молдову, нi на Крим, i, разом з тим, просив татарсько? допомоги в походi на Московщину. Та ханськi посланцi вiдповiли на це, що вони не можуть на це пристати, бо з наказу султана хан ма? виступати проти персiв, i вiн був би дуже радий, коли б i Зборовський пiшов на перську землю спiльно з ордою. Далекий од iдей козацтва i охочий до авантюр, знатний польський шляхтич, не спитавши волi сiчового товариства, згодився на спiлку з ханом. Та це порушення звича?в Запорозького Вiйська, де воля була вища за владу гетьмана, не минулося Зборовському марно: козаки, довiдавшись про його вчинок, скликали раду й почали дорiкати гетьмановi за спiлку з бусурманами, що мучать у неволi сотнi тисяч ?хнiх братiв; коли ж гоноровитий шляхтич став погрожувати, що примусом поведе запорожцiв на персiв, то козаки вхопили його в сво? дужi руки, насипали в пазуху пiску й хотiли кинути в Днiпро. Але Зборовський зумiв якось одпроситися i, скорившись волi ради, зрiкся спiлки iз ханом. Тим часом вiйна Польщi з Московщиною скiнчилася, i Зборовський, не знаючи, що робити на Запорожжi, вирядив 2500 козакiв у верхiв'я Бузького лиману, куди молдавський господар обiцяв вислати йому коней, а сам iз частиною вiйська на кiлькох десятках байдакiв виплив Днiпром у Прогно?. Минаючи Аслам-город, Зборовський запевнив туркiв, що не буде воювати проти татар, i тi пустили козакiв далi без перешкоди. Зборовський справдi не мiг зачiпати татар i туркiв, бо мав уже вiд сво?х приятелiв листи про те, що король дуже гнiва?ться на нього за цей похiд; але бути iз запорожцями бiля татар i не зчепитися з ними - було неможливо, бо сiчовики не мали сили спокiйно дивитися на них. Через те сталося так, що комоннi козаки, йдучи до Бугу, зразу ж, по шляху, почали бити випадкових туркiв i тим збентежили Очакiв. Не вiдаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декiлька байдакiв солi й вирядив ?х на Сiч; сам же з iншими поплив лиманом до мiсця, куди мало пiдiйти комонне вiйсько. Та тiльки тут сталася пригода. Сподiваючись на лихо вiд походу козакiв, турки вже пiдстерiгали ?х у Бузькому лиманi з десятьма галерами та кiлькома десятками сандалiв i, побачивши сво?х запеклих ворогiв, зразу ж почали громити запорозькi чайки з гармат. Тiкати запорожцям було нiкуди. В запалi вони кинулися, було, штурмувати галери, але турецькi сандали чинили ?м перешкоди, а галери сво?ю пальбою знищували козакiв i навiть топили ?хнi чайки. Побачивши, що скрута, запорожцi примчали до берега i, поховавши чайки в шелюгах, позалягали на кручах у ямах, що ?х повиривали вепрi. Радiючи з того, що зненацька застали запорожцiв, турки хотiли всiх ?х захопити в полон i з тим висадили частину вiйська на берег, та козаки не далися до рук туркам, а вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а решту ж загнали назад на галери. Вiдбившись од туркiв, запорожцi пiшли понад лиманом угору, гадаючи сполучитися зi сво?м комонним полком, аж тут знову лихо: зi степу набiгло чимало татар i давай закидати стрiлами; до того ж iз лиману зненацька вдарили турецькi гармати. Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночi; коли ж стемнiло, вони повернулися до сво?х чайок, позносили на них поранених товаришiв i, спустивши човни на воду, почали потай обминати турецькi галери. Та й цього разу не пощастило запорожцям: бiльшу частину вiйськових чайок турки захопили i, перебивши чимало товариства, забрали решту в неволю. Врятувалося тiльки вiсiм чайок iз Зборовським, i вони пiднялися до устя Бугу, де й з'?дналися з кiннотою, що нiчого не знала про пригоди свого невдалого гетьмана. Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланцiв, але, не знайшовши нiкого, мусив понад Бугом вертати на Укра?ну, тяжко бiдуючи на безхлiб'?. Незадоволенi Зборовським, який погубив стiльки товариства, запорожцi скинули його з гетьманства й, обшарпанi та голоднi, пiшли на Сiч; Зборовського ж iз наказу короля 1584 року було схоплено, привезено до Кракова й там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину. БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ Розра?вшись iз Зборовським i повернувшись до Сiчi, запорожцi зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського i, посiдавши на чайки, попливли на лиман ловити турецькi галери та визволяти товаришiв iз неволi. На цей раз похiд був далеко щасливiший, i козаки, застукавши турецький флот бiля Очакова, напали на нього зовсiм несподiвано й, добувши майже всi галери штурмом, повизволяли сво?х товаришiв, а самi галери попалили. З походу Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на островi Тавань, не мiг забезпечити туркiв од козацьких походiв на лимани та Чорне море. Запорожцi вмiли його обминати в темнi ночi. Далеко труднiше було ?м повертатися назад, бо турки вже знали про них i пiдстерiгали на всiх Днiпрових протоках. Iнодi, щоб вернутися на Сiч, запорожцям доводилося пробиватися крiзь турецькi засади силою i втрачати частину товариства; iнодi вони витягали чайки на берег, переносили ?х на плечах, обходячи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що топили сво? чайки нижче Асламу i йшли пiшки на Сiч, кидаючи в Днiпро чимало важко? здобичi. Пiсля нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листi до короля, що запорожцi попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козакiв. Щоб заспоко?ти султана, Стефан Баторiй наступного року (1585-го) послав на Сiч шляхтича Глембицького вгамувати запорожцiв, а непокiрних привести на волость, та козаки пустили того посланця "у Днiпр води пити", себто втопили, самi ж того ж таки року аж двiчi ходили на татар степами. ГЕТЬМАН МИХАЙЛО РУЖИНСЬКИЙ Останнi походи вiдбулися вже пiд проводом князя Михайла Ружинського, бо Микошинський через те, що дозволив утопити королiвського посланця, мусив поступитися гетьманством. Перший похiд Ружинський здiйснив пiд Перекоп, а другий - на рiчку Кальмiус та Берду. Звiдти запорожцi пригнали на Сiч 40 000 татарських коней, а захопленi ними землi по Кальмiусу й Бердi стали вiд тих походiв ?хнiми володiннями. Щоб помститися за цi козацькi напади, кримський хан року 1586-го вийшов iз Криму, щоб напасти на Укра?ну, i досягнув з ордою перевозу через Днiпро, що на Таволжанському островi, але запорожцi встигли заступити татарам шлях i не пустили ?х на правий берег, - тих, що спромоглися перебратися, побили або потопили. Року 1587-го запорожцi наскочили на Очакiв i, вирiзавши туркiв у передмiстi, поробили там драбини та тими драбинами вдерлися вночi й у самiсiнький Очакiвський замок i побили й там бусурманiв. Визволивши з неволi чимало землякiв та навантажившись здобиччю, козаки щасливо повернулися на Сiч. Року 1588-го запорожцi з ватажком Гаврилом Голубком вирушили походом на Волощину, але господар дiстав помiч од туркiв i виступив назустрiч козакам. У битвi пiд Бичиною Голубка було вбито, запорожцi ж повернулися додому. Iншi ж козаки на тридцяти чайках виходили того ж року в Чорне море i, напавши на Крим недалеко од Козлова, розгромили його околицi й без втрат припливли до Днiпра, захопивши ще в дорозi кiлька турецьких кораблiв iз крамом. Таких крамарських суден запорожцi в тi часи, треба гадати, захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про те, як про звичайну рiч: Ой, сидить козак на деменi, Вiн деменом поверта?, I на Чорне море погляда?: Ой, пливе судно одним-одне, В ньому турчин сидить з туркмнею, А туркеня сидить, вона не гуля? - Шовковий рушник вишива?; Ой, кому цей рушник буде - Ой, чи турчину, чи татарину, Ой, чи козаковi молодому? Ой, це буде кошовому молодому. КУЛАГА Року 1589-го запорожцi знову виходили в море пiд проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до мiста Козлова й угледiвши бiля нього кiлька турецьких, риштованих гарматами, галер, дочекалися в морi ночi, а як стало темно, то атакували тi галери, перебили туркiв i, визволивши невольникiв, попрорубували в галерах днища й пустили ?х пiд воду. Впоравшись iз галерами, Кулага пристав до Козлова й дозволив козакам грабувати базарнi крамницi. Це було зроблено необачно, бо, доки запорожцi розбирали крам, козловський калга Фетi-Гiрей скликав озбро?них татар i кинувся на запорожцiв, побиваючи ?хнi розрiзненi купи. Завзято рубався Кулага, та козаки не встигли згуртуватися навколо нього, й татари його вбили, а кiлька десяткiв запорожцiв захопили в бранцi. Iншi ж сiчовики, вiдбившись од татар, посiдали на чайки й ви?хали в море. Там вони обрали сво?м отаманом Лободу й, пограбувавши пiд його проводом Бiлгород (Акерман) на Днiстрi, повернулися на Запорожжя. У всiх цих походах в останнi роки брали участь, разом iз запорожцями, й укра?нськi городовi козаки. Вiд реформи Стефана Баторiя 1589 року визнавалися тiльки права козаччини; вiд його обмежень не лишилося i слiду. Ре?стри городових козакiв не поновлювалися, й жалування козакам не платилося, а через те кожен козак звав себе ре?стровцем, аби не платити податкiв i не пiдлягати пановi. Городовi козаки, як i до реформи, лiтували на Сiчi й вирушали разом iз запорожцями в походи й навпаки: багато сiчових бурлак виходило на зиму ("вилежувати зиму", як казали запорожцi) до укра?нських мiст, i, таким чином, певного подiлу козакiв на ре?стрових та запорозьких знову на якийсь час не стало. Що бiльше наближалося XVII столiття, то козаччина дедалi зростала й змiцнювалася, й чутка про хист i вiдвагу запорозьких козакiв гучнiше лунала повсюди, чи, як висловлювалися запорожцi, "дибом по свiту вставала". ** ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Й УКЛАД ВIЙСЬКОВОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ НА ЗАПОРОЖЖI ** Досi не згадувалося про те, що Вiйсько Запорозьке жило в себе на Запорожжi, якi воно мало звича? й розпорядки, а також не оповiдалося про землi й рiчки Запорожжя через те, що iсторiя не зберегла нам вiдомостей про першi десятирiччя козаччини. Наприкiнцi XVI столiття Вiйсько Запорозьке вже цiлком склалося та почали визначатися й межi запорозьких земель. ЗАПОРОЗЬКI ВОЛЬНОСТI Унiверсал польського короля Стефана Баторiя не визначив усiх меж запорозьких земель: у ньому лише вказано було, що козаки мають перебувати на низу Днiпра до самiсiнького лиману, оберiгаючи Днiпровi перевози вiд татар. Через те межi визначено пiзнiшими документами за часiв Богдана Хмельницького, i самi запорожцi дотримувались ?х, обстоюючи вiд сусiдiв та стверджуючи, що в тих межах козаки володiли землею "споконвiку", себто скiльки старi люди пам'ятають. На захiд од Днiпра межа простягалася вiд устя Тясмину коло Днiпра (так вона зазначена й у згодi Польщi й Росi? 1686 року), прямуючи до Чорного лiсу, далi ж - рiчкою Виссю до Синюхи. Вiд устя Синюхи запорожцi вважали межею сво?х вольностей рiчку Буг аж до лиману та лиманом стiльки, доки "кiнь копитами дна дiста?..." Вiд лиману межа проходила до того мiсця Днiпра, де в нього впадала рiчка Кам'янка, хоч певних ознак межа нiколи не мала. Вона прямувала через рiчки Iнгул та Iнгулець, а землi обабiч цi?? межi однаково використовували запорожцi й татари; в дiйсностi ж степами кочували ординцi, а на рiчках рибалили козаки. Вiд Кам'янки межа з кримчаками справдi "споконвiку" пролягала Днiпром аж до рiчки Кiнськi Води, а далi тi?ю ж рiчкою сягала аж ?? верхiв'я. Вiд Конки межа знову зникала в степах i, перекинувшись через Токмак-Могилу, пiдступала до рiчки Берди, а звiдти проходила морем до устя Кальмiусу. Пiднявшись цi?ю рiчкою до верхiв'я, знову губилася серед степу в околицях Савур-Могили. Тут, на сходi, межi запорозьких земель дуже часто змiнювалися. Часом запорожцi поширювали ?х аж за Мiус та Кринку до рiчки Луганi i нею - на Донець; здебiльшого межа з Кальмiусу переходила на Кривий Торець i, прихопивши трохи лiсiв за Дiнцем, тяглася до устя Береки, а звiдти переходила на Орель i цi?ю рiчкою дiставала вже Днiпра. Татари довго не хотiли визнавати жодних меж iз запорожцями i, вважаючи всi землi сво?ми, не тiльки переходили ними за нападiв на Укра?ну й Московщину, а навiть у спокiйнi часи кочували там iз великими табунами коней. Доки козаки не мали сво?х постiйних осель, опрiч Сiчi, вони не турбувалися про це, але вже на початку XVII столiття, як тiльки почалася боротьба iз Польщею й запорозькi землi (найбiльше на Правобережжi) стали забудовувати хуторами й зимiвниками втiкачi з Укра?ни, то Вiйсько Запорозьке заходилося обороняти сво? межi збро?ю, i татари, що випасували коней у степах, змушенi були тiкати до Криму без сво?х табунiв. Ще довше стояли порожнiми лiвобережнi землi. На сходi козаки межувалися з донцями, i доки степи на Дiнцi були мало потрiбнi обом сусiдам, там бiльше господарювали татари. А запорожцi з донськими козаками жили у великiй згодi, бо донцi пiшли вiд сiчовикiв, якi звели бiля Дону мiсто Черкаськ, на честь черкаських козакiв, за зразком Запорозько? Сiчi. Донцi й запорожцi не раз спiльно ходили походами на турецький Азов i навiть у Чорне море, та тiльки-но береги Дiнця стали залюднюватися, з-за них мiж обома козацькими громадами виникли непримиреннi суперечки й ворожоча. Та запорозька влада ще в XVI столiттi поширилася аж до Дiнця, бо року 1588-го московський цар Борис Годунов, випроводжаючи сво?х посланцiв до Криму, наказував ?м прямувати на Донець i там звертатися за охороною до запорозького отамана Матвiя Федорова, що стояв на Дiнцi iз козацькою залогою. За Укра?ною Запорозьке Вiйсько довго не визнавало будя-яких меж, бо не вiдрiзняло себе вiд не?; проте з часом, коли наприкiнцi XVII столiття на Лiвобережжi стали заводити московськi порядки, а на Правобережжi поновилося польське панування, запорожцi взялися обстоювати сво? межi i з пiвнiчно? сторони, оберiгаючи сво? одвiчнi, политi кров'ю, вольностi по рiчках Орелi, Тясмину, Висi та Синюсi. У цих межах запорозькi землi впоперек перетинала рiчка Днiпро й роздiляла ?х на двi половини, не схожi одна з одною. На заходi ?х прорiзали скелюватi байраки, порослi дубовими гаями. Тi байраки спускалися до Бугу, Iнгулу, Iнгульця, Саксаганi, Базавлуку, Днiпра й iнших рiчок, що текли у ще глибших берегах, оточених сторчовими скелями й перетятих порогами. На сходi лежала майже рiвнина. Рiчки Самара, Вовча, Кiнськi Води й Берда текли тут у розлогих долинах iз ледь помiтними берегами; лише бiля Кальмiусу та Дiнця степи знову зводилися високими кряжами, а рiчки ховалися в глибоких долинах. У цiй половинi запорозьких земель лiси шумiли тiльки на рiчцi Самарi та на пiвнiч од не?, а ще над Кальмiусом i Дiнцем лiсом було вкрито глибокi байраки. На пiвдень же вiд Самари до самiсiнького Азовського моря розлягалися безкра? степи, порослi тирсою, дерезою, велетенськими будяками та де-не-де у довжиках - терниками. Понад Днiпром, найчастiше лiвим берегом, стояли добрi лiси, а починаючи вiд Хортицi бiльш як на сто верст простягалися вкритi непролазними лiсовими пущами й очеретами луги, якi звалися так: од Хортицi мiж Днiпром та Конкою до того мiсця, де вона впада? в Днiпро - Великим Лугом, а нижче устя Томакiвки й до Базавлуцького лиману, який ще називають Великими Водами, ширився Луг Базавлуг. У пiзнiшi часи обидва цi луги малися за один i звалися Великим Лугом, а нинi ?х називають у народi плавнями. На всiх землях Вiйська Запорозького, окрiм мiсцевостi, вкрито? лiсами, розкинулися безмежнi степи, деiнде помереженi високими мовчазними могилами - домовинами давнiх кочiвних народiв, iз кам'яними "бабами" на версi. Там така висока трава, що з не? лише витикаються голови коней, а од волiв тiльки визирають роги. Коли взимку випада? снiг, то рясна трава не дозволя? йому лягти на землю i трима? весь час на собi, й худоба та конi, розгортаючи снiг ногами, можуть пастися в степах цiлу зиму. У запорозьких степах завжди водилось багато звiра й птицi. Перш за все там косяками гасали дикi конi, яких козаки називали "тарпанами". Вони трималися тут довго, навiть у XVIII столiттi, i зникли тiльки тодi, коли пiсля зруйнування Запорозько? Сiчi 1775 року цi землi стали чорнiти пiд плугом. Окрiм тарпанiв, у степах та лiсах жили вовки, лисовини, дикi коти, оленi, кози, бабаки, вепрi, ведмедi, зайцi, сайгаки, барсуки, горноста?, хорки, бобри (?х називали на Запорожжi водяними свинями), куницi й видри (виндихи). Iз гадiв у степах плазували величезнi полози, жовтобрюхи, гадюки та всiх барв ящiрки. Iз птаства у степах i лiсах були дрохви, хохiтва (стрепети), журавлi, лелеки, тетерева, курiпки, чайки, зозулi, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлицi, соловейки, гайворони, гави, сороки, чижi, щиглики, жайворонки та iнша птиця, а по рiчках та у Великому Лузi: лебедi, баби (пелiкани), гуси, качки, чаплi, мартини (морськi чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що, було, як зляка?ш дичину пострiлом, то вона, злетiвши в повiтря, заступала сонце. У рiчках плавала неймовiрна кiлькiсть риби. На протоках Великого Лугу та в Самарi й Домотканi риба рухалася такими щiльними зграями, що ?? можна було виловлювати руками. Тут, а також на Бузi, Бердi й Кальмiусi, водилися: осетри, бiлуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марина, лящ, чехоня, оселедець, карась i безлiч дрiбнiшо? риби. Бiлуги й соми сягали до трьох сажнiв завдовжки, та й iнша риба була втричi-вп'ятеро бiльша за теперiшню. Раки в Самотканi, Домотканi, Самарi, Сурi й по плесах степових рiчок так само, як i в озерах Великого Лугу, траплялися майже в лiкоть, до того ж, ?х була сила-силенна. Запорожцi мали з чого прожити на сво?х вольностях, i вони немарне зi збро?ю обстоювали недоторканiсть сво?х володiнь iз XV аж до кiнця XVIII столiття. Найбiльше давав для Сiчi риби й дичини Великий Луг, i козаки так оспiвували його: Ой Сiч - мати, ой Сiч - мати, А Великий Луг - батько; Гей, що в Лузi заробити, Те у Сiчi пропити! ШЛЯХИ НА ЗАПОРОЖЖI Через запорозькi землi пролягали шляхи на пiвдень до Чорного моря, до Криму й Царгороду, а на пiвнiч - на Укра?ну й Московщину. Найголовнiшим шляхом тут був Днiпро, яким ще за часiв Олега та Святослава руси ходили на Чорне море та до Грецi?. Пiзнiше, за часiв запорожцiв, Днiпром щороку плавали козаки з Укра?ни на Сiч, а звiдтiля далi - на Чорне море, до турецьких i татарських мiст. Днiпро завжди вважався осередком запорозького життя, до нього повсякчас тулилася й Сiч. У народних пiснях Днiпро назива?ться рiчкою славною, або Славутою; запорожцi ж величали його ще батьком або братом: Днiпре, брате, чим ти славен? Чим ти славен, чим ти красен? Чи сво?ю довжиною, чи сво?ю глибиною, Чи сво?ю бистриною, чи сво?ю шириною? Чи крутими берегами, а чи жовтими пiсками? А чи темними лiсами, чи зеленими лугами? - Ой, я славен козаками, молодими бурлаками!.. Опрiч козакiв, Днiпром плавали через Запорожжя до Криму посланцi польських королiв та московських царiв, бо ця велика рiчка сягала сво?ми верхiв'ями та притоками земель кiлькох держав. "Ой ти, Днiпре, ой ти, батьку, Кажи менi всю правдоньку: А де броди глибокi?, А де броди мiленькi??" - А де кручi високi?, То там броди глибокi?, А де кручi низенькi? - То там броди мiленькi?... З устя Днiпра до вершини Сiмсот рiчок, ще й чотири. Та всi вони в Днiпр упали, Днiпру правди не сказали. Одна рiчка - Кайнарочка, Збоку вона в Днiпр упала, Днiпру правду розказала: - Жалi?ться лиман морю, Що Днiпр бере свою волю, Сво? гирла прочища?, Його тонi засипа?. Плавали б Днiпром i великi судна - кораблi, коли б на цiй рiчцi не було порогiв. Так звуться тi мiсця, де iз дна на поверхню води випинаються вiд берега до берега скелi й камiння, iнодi у кiлька лав. Запорожцi налiчували порогiв менше, нiж ?х нараховують нинi, а саме - дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситецький, Вовниги, Будилiвський, Лишнiй та Вiльний. Окрiм порогiв, на Днiпрi були ще й забори - такi ж самi лави скель, тiльки не через усю рiчку. ?х (шiсть) називали так: Волошинова, Стрiльча, Тягинська, Воронова, Крива й Таволжанська. Першим порогом Днiпро спада? трохи нижче вiд устя Самари, якраз напроти Кодака, а останнiм, Вiльним, на кiлька верст вище Кiчкаса й острова Хортицi. Мiж цими порогами бiля 60 верст, i саме тут зустрiчалися перешкоди для плавання. Майже посерединi порожнисто? частини Днiпра розлiгся порiг Ненаситець, або Дiд. Iз захiдного берега до схiдного, мов дванадцять разкiв намиста на ши? в дiвчини, перетина? течiю дванадцять скель, i через них перепада? дванадцятьма лавами стрiмка вода. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човнi доброго, досвiдченого стерняра; а проте про?хати можливо, бо посерединi мiж скелями iсну? так званий козацький хiд, i хоч вiн вихиля?ться то в один, то в другий бiк, але вмiлий стерняр може провести через порiг не лише човен, а й плiт, i навiть барку. Тiльки покропить Дiд людей пiною, наляка? трохи та й пустить далi... Найбiльший водоспад на Ненаситцi збився пiд правий берег, ближче до скелi Монастирки, i те мiсце порога запорожцi називали "пеклом". Куди важче було козакам пiдiйматися супроти води. На кожному порозi ?м доводилося перетягати човни линвами попiд берегом, а на деяких прямо брати човни на плечi й переносити ?х до тихо? води. З iнших рiчок, що були шляхами, запорожцi користувалися тiльки Самарою, Вовчою i Кальмiусом. Що ж до Бугу, Iнгулу й Iнгульця, то ?х скрiзь заповнювали пороги, й через те вони не годилися для вiльного пересування. Два одвiчнi великi шляхи простягалися через запорозькi землi суходолом. Пiд шляхом не слiд розумiти сучасну дорогу з курявою та колiями. Таких, як тепер, шляхiв у давнi часи на Запорожжi не iснувало. Всi степи однаково вкривала висока, рясна трава, а ходили i ?здили люди навпростець; шляхами ж називали тi степовi кряжi й долини, якi були найрiвнiшi й найменше доводилося пере?здити рiчок та сторчових балок i байракiв. Бувалi люди розпiзнавали тi шляхи по степових могилах, а вночi - по зiрках. Перший iз них - Чорний шлях - iшов од татарських перевозiв через Днiпро, що були вище Хортицi в Кiчкасi та бiля Таволжанського острова, й цей шлях простягався межею рiчок так, що Сура лишалася праворуч, а Томакiвка, Солона, Базавлук i Саксагань - лiворуч. Дiставшись верхiв'я Iнгульця та Чорного лiсу, Чорний шлях повертав на рiчку Синюху, а, пересягши ?? бродом бiля Торговицi, лишав Умань iз право? руки й простував далi межирiччям так, що рiчки, якi впадали в Днiпро, були справа, а тi, що впадали до Бугу, - злiва. Дiйшовши так до Пиляви, шлях повертав на захiд, на Вишневець, а далi - на Львiв i Варшаву. Вiд цього Чорного шл'яху в межах Укра?ни вiдгалуджувалося чимало дорiг на схiд до Днiпра та на захiд до Бугу. Чорним шляхом татари найбiльше наскакували на Укра?ну, Бiлу Русь та Польщу, й мало коли траплявся такий щасливий рiк, щоб трава на Чорному шляху не запiкалася почорнiлою кров'ю вiд поколотих та побитих нiг десяткiв тисяч укра?нських невольникiв. Тут же проливалася й татарська кров у тих випадках, коли ворога наздоганяли та пiдстерiгали на шляху запорожцi. Другий великий шлях Запорожжя - Муравський - прямував од Перекопу на схiд, лишаючи рiчку Молочнi Води з право?, а Кiнськi Води - з лiво? руки. Далi вiн обминав верхiв'я Вовчо? й, повернувши просто на пiвнiч та перетнувши Слобiдську Укра?ну в межирiччi Днiпра й Дiнця, простував у московськi землi, на Курськ i Тулу. Цим шляхом кримськi орди нападали на Московщину, а пiзнiше й на Слобiдську Укра?ну, та тiльки й тут запорожцi не раз перепиняли татар i вiдбивали в них невольникiв. Чорним та Муравським шляхами ходили не тiльки ординцi, ними ж у мирнi часи ?здили до Криму польськi й московськi торговi люди й посланцi з вiйськовими залогами вiд усiх державцiв до кримського хана й вiд нього; починаючи з XVII столiття й аж до кiнця XIX цими шляхами користувалися ще й укра?нськi чумаки. У пiзнiшi часи вiд Сiчi Запорозько? був пробитий ще й шлях до Гарду на рiчцi Буг, та й повз усе Запорожжя пролягало чимало чумацьких, якими возили з Укра?ни на Сiч крам, з Дону - рибу, а з Криму - сiль. СКЛАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Великi простори вiдвоювало Вiйсько Запорозьке вiд татар, i треба було мати силу, щоб тi землi, тi зольностi, як казали запорожцi, боронити вiд ворогiв. Де ж черпало сили Вiйсько Запорозьке? З iсторi? вiдомо, що це вiйсько нiколи не було великим. Щоразу в походи виступало переважно три-п'ять тисяч козакiв. Не часто кiлькiсть вiйська перевищувала десять тисяч. Навiть iз Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя розпочинало вiйну не на життя, а на смерть, Сiч дала всього 6000 козакiв. Щоправда, за часiв Сагайдачного проти туркiв пiд Хотин ходило понад 40 000, та тiльки з того вiйська запорожцiв було навряд чи й 10 000, решту складали або козаки городовi, а то й охочi люди з Укра?ни. Отож, сила запорожцiв полягала не в кiлькостi ?х: ?? треба шукати в органiзацi? вiйська, а найголовнiше - в iде? боротьби з бусурманським свiтом, що висмоктував з Укра?ни всю кров, а згодом - ще й у iде? боротьби з iншими гнобителями краю, бо тiльки це могло об'?днувати запорожцiв i згуртовувати ?х в одне мiцне, стале тiло. Першими козаками були бездомнi люди - тi, що пiд час татарсько? ру?ни втратили сiм'?. Так тривало й надалi: на Запорожжя йшли або бурлаки, або такi, що мусили кидати родину через якiсь пригоди. Там, де доводилося жити пiд вiльним небом та ховатися вiд ворогiв у печерах та очеретах, не було мiсця жiноцтву, i через те в запорожцiв одразу склався звичай - не пускати жiнок на Сiч. Цей звичай iз часом не тiльки не викорiнився - навiть поширився, а саме: щоб запорожцi дбали лише про сво? сiчове товариство, про "матiр Сiч" i про рiдний край - "неньку Укра?ну", а не про власний рiд i сiм'ю, - ?м зовсiм заборонялося мати жiнок i взагалi ?днатися з жiноцтвом. Так що к