зветься "Сагайдачне". Величезнi скелi урочища "Сагайдачного" теж донедавна зберiгали згадку про видатного козацького гетьмана, бо один iз великих каменiв, що лежав на Середнiй скелi й був схожий на турецьку софу, люди називали... "Лiжком Сагайдачного". Пробула Запорозька Сiч на Хортицi недовго, всього сiм або вiсiм рокiв, бо коли пiсля смертi Сагайдачного почалися вiйни з Польщею i кiлькiсть Вiйська Запорозького зменшилась, воно перейшло iз Сiччю на стародавн? сво? мiсце - на краще захований лиманами та плавнями острiв Буцький або Томакiвку. Славнi походи Сагайдачного на туркiв i татар високо пiднесли славу козацтва. Чутка про запорожцiв, що в'?далися в самiсiньке серце бусурманського свiту - Стамбул, тодi коли iншi народи ?вропи з ?хн?ми вiйськами i флотами не насмiлювалися вже про те й гадати, полинула з краю в край, i спiлки iз козаками почали шукати не тiльки близькi його сусiди - Москва й Молдова, а й далекi - iталiйцi, нiмцi й шведи. Та тiльки й польський уряд дивився на ту запорозьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, й вiн, маючи Польщу за зверхника козакiв, погрожував королю Жигмонту вiйною; з другого ж, польськi пани й магнати, власники укра?нських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо ?хнi селяни-крiпаки пiд впливом козакiв не хотiли ?м коритися й або бунтувалися, або втiкали на Запорожжя. Король Жигмонт, захоплений розповсюдженням католицтва, i сам ненавидiв козакiв як оборонцiв православно? вiри й пiд впливом панських домагань вислав на Укра?ну комiсарiв разом iз польським вiйськом, щоб вгамувати укра?нську люднiсть. Вони вимагали вiд козацько? старшини й Сагайдачного вирядити з вiйськом усiх новоприбулих людей i зменшити кiлькiсть козакiв до однi?? тисячi й заборонити ?м зачiпати туркiв. Щоб не доводити до вiйни з Польщею, Сагайдачний дав обiцянку комiсарам, що пiдпише згоду на ?хнi вимоги, та тiльки не на всi, й по?де просити короля про змiну деяких пунктiв i, таким чином, одтягав справу, сподiваючись, що тим часом виникне якась вiйна й козаки знову будуть потрiбнi Польщi; поки вiйна минеться, то забудуться й тi комiсарськi вимоги. На цей раз воно справдi так i сталося. Року 1617-го королевич польський Владислав, домагаючись московсько? корони, пiшов на Москву з невеликим вiйськом й опинився в скрутному становищi. Його треба було врятувати, а польський сейм не хотiв давати на вiйну грошей. Через те король змушений був звернутися до Сагайдачного, щоб не тiльки не зменшував козацтво, а, навпаки, збiльшив його та повiв би на пiдмогу королевичу. Маючи надiю, що за послугу козакiв польський уряд залишить запорожцям усi ?хнi права, Сагайдачний охоче почав скликати козакiв, зiбравши ?х до 20 000, i лiтом року 1618-го рушив пiд Москву, руйнуючи всi мiста, якi траплялися йому на дорозi. Прибувши пiд Москву i з'?днавшись iз польським вiйськом, Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякi домагання полякiв i змирився з королем. Повернувшись iз походу, Сагайдачний вирядив запорожцiв на Сiч, городових козакiв розпустив по домiвках, сам же по?хав у Ки?в клопотатися за просвiтнi та релiгiйнi справи. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський та королiвськi комiсари скористалися з того, що вiн опинився без вiйська, й примусили його пiдписати угоду про те, щоб козакiв лишалося всього 3000, а останнi вернулися б у пiдданство до панiв. Коли пiсля того Сагайдачний по?хав на Запорожжя, козацтво зустрiло його дуже неприхильне, i, хоч як шанувало його за славнi походи, але не подарувало того, що пiдписав угоду з поляками без волi вiйськово? ради. Пiсля дорiкань Вiйсько Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало замiсть нього Бородавку. Сагайдачний не образився з того, бо такi змiни були, й, передавши булаву, по?хав у Ки?в служити Укра?нi тим чином, який мав за найкращий. На той час закiнчили будiвлю Братського монастиря на Подолi, та стала працювати при тому монастирi школа; Сагайдачний разом iз Плетенецьким та Борецьким узявся до подальшо? боротьби проти латинства та спольщення укра?нського народу. На першу чергу вiн поставив вiдновлення на Укра?нi православних владик. По смертi Балабана (1607) у Львовi, Копистинського (1610) у Перемишлi король Жигмонт вiддавав владицтва тiльки унiатам, i до року 1619-го на всю Укра?ну лишався тiльки один православний владика Тисаровський, та й той здобув сан тiльки через те, що обiцяв королевi прийняти унiю, хоча й не зробив того. Почувши, що через Укра?ну ма? вертатися з Москви в Туреччину патрiарх Теофан, Сагайдачний закликав його до Ки?ва на престольне свято Печорського монастиря; разом з iншими православними дiячами почав просити його, щоб висвятив для Укра?ни митрополита i владик. Патрiарх не наважувався того зробити, боячись помсти короля й католикiв, та Сагайдачний, що держав пiд сво?ю рукою всiх городових козакiв, узяв на себе вiдповiдальнiсть за безпеку для патрiарха, й тодi Теофан висвятив за осiнь та зиму 1620 року митрополита в Ки?в та п'ятьох владик на укра?нськi та бiлоруськi кафедри. Дотримуючи свого слова, Сагайдачний з цiлим полком козакiв провiв патрiарха аж за рiчку Днiстер. Король Жигмонт, почувши про висвячення владик, звелiв усiх ?х захопити та кинути до в'язниць; проте Сагайдачний iз козаками не допустили того злодiйства й переховували владик у рiзнцх монастирях. Доки Сагайдачний працював над розвитком укра?нсько? нацiонально? свiдомостi, на Запорожжi гетьман Бородавка водив Запорозьке Вiйсько новим походом на Чорне море. Пiдпливши знову пiд Царгород, запорожцi почали шарпати його околицi. Турки не чинили козакам жодних перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого страху на турецьке вiйсько, що яничарiв навiть киями не змогли загнати на кораблi, й турецький флот так i не вийшов у море. Погулявши по околицях Царгорода досхочу, запорожцi пiсля того пограбували береги мало не по всьому Чорному морю. Турецький султан, украй роздратований останнiм походом запорожцiв та нападами полякiв на пiдлеглих султановi угорцiв, послав на Польщу сво? вiйсько й неподалiк Днiстра так розгромив полякiв, що сам коронний гетьман Жолкевський наклав там головою, а напольний гетьман дiстався туркам у бранцi. Пiсля того погрому Польща опинилася в дуже скрутному становищi, бо пiдготовленого вiйська майже не мала, на упорядкування нового не було часу й грошей. Доводилося королевi проти бажання знову звертатися до козакiв. Сагайдачний скористався з цього й року 1621-го вирядив на польський сейм свого посла клопотатись, щоб за участь козакiв у вiйнi було затверджено православних владик та надано козацтву полегкостi. Тiльки всi вимоги й докори укра?нського посла пiшли на вiтер: король та сенатори нiде не хотiли поступатися. Тодi Сагайдачний задумав повести полiтику Самiйла Кiшки й разом iз владикою Курцевичем по?хав на Сiч умовляти запорожцiв, щоб не йшли на помiч польському вiйськовi, доки король не задовольнить козацьких вимог. Пiд впливом промов Сагайдачного та владики запорожцi зчинили гвалт, що боронитимуть православну вiру до загину свого, а проте, коли королiвський посол сипнув грошима та понадавав усiляких обiцянок, запорожцi не втерпiли... Вiйна з бусурманами здавалася ?м святим дiлом, полiтика ж для бiльшостi з них не була зрозумiла. Скiнчилося тим, що Вiйсько Запорозьке доручило Сагайдачному разом iз Курцевичем ?хати до короля випрошувати козацькi права, саме ж пiд проводом Бородавки виступило походом до Днiстра на помiч Польщi. Доки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довiдався, що козаки виступили iз Сiчi, й не схотiв поступатися; у розмовi iз Сагайдачним обмежився тiльки ласкавими словами, так що той нi з чим повернувся до вiйська. Тим часом у козакiв настрiй перемiнився; Бородавцi запорожцi дорiкали за те, що невдало керував вiйськом i втратив уже в зачiпках iз турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув на Сiч, запорожцi одразу ж скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного. Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козакiв од Днiстра й лишити полякiв без пiдмоги, аж доки король задовольнить його домагання, та тiльки знаючи, що на 35 000 польського вiйська наступа? сам султан Осман iз величезною силою в 300 000 туркiв, вiн зрозумiв, що таким вчинком вiддав би польське вiйсько на вiрну смерть, а саму Польщу разом з Укра?ною - на ру?ну й загибель; маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, i його лицарська вдача не дозволила йому так вчинити. Укра?нський лицар обмежився тiльки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козакiв; сам же якнайскорше почав гуртувати навколо себе не тiльки козакiв, а й тих, хто, не бувши козаком, хотiв козакувати. Це добре йому вдалося, бо його iм'я i слава були вiдомi всiй Укра?нi, й на цей заклик зiйшлося бiльш як 40 000 озбро?ного люду. З тi?ю силою вiн i рушив за Днiстер визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв, оточений турками, пiд Хотином. Нападаючи на туркiв несподiвано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумiв здiйняти в турецькому вiйську переполох i пробився пiд Хотин на велику радiсть полякiв, що вже очiкували свою загибель. Поляки тим дужче радiли з приходу козакiв, що знали ?хню звичку до вiйни з турками й татарами та ?хнiй войовничий хист. Турки ж вважали козакiв за бiльшу силу од польсько? i всю увагу звернули на те, щоб перемогти спочатку козакiв, а потiм уже взятися за полякiв. Вони рiшуче атакували козацький табiр, та Сагайдачний не тiльки вiдбив ?х, а ще й сам почав атакувати, розгромивши ?хнi чати, залоги й окремi загони, ба навiть вдерся в турецький табiр. Така вiдвага даремно не минулася й самому Сагайдачному, який особисто водив козакiв у бiй: його було поранено кулею в руку. Проте й це нещастя не зменшило завзяття гетьмана, i вiн, ховаючись зi сво?ю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, бився поряд iз ними до кiнця. Хоча вiйна тривала довго, так що польськi шляхтичi занудьгували за домiвками i без сорому потай тiкали з табору, ховаючись у возах, що йшли за припасом, та Сагайдачний зумiв втримати козакiв у слухняностi, й вони рiшуче билися, аж доки султан, побачивши, що нiчого не вдi?, змирився з Польщею. Одходячи з-пiд Хотина, поляки прославляли козакiв та Сагайдачного, називаючи ?х збавителями Польщi. Сподiваючись, що так тепер дивиться на козацтво й король, Сагайдачний, повертаючись на Укра?ну, послав до нього гiнцiв iз проханням, щоб за послугу було збiльшено плату козакам iз 40000 злотих до 100000, щоб ?м вiльно було пробувати по всiй Укра?нi в сво?х оселях по ма?тностях королiвських, духовних та панських, користуючись вольностями сво?ми, та щоб заспоко?но було православну вiру. Але козаки вже були не потрiбнi королевi, сила ж ?хня лякала польське панство, й через те король передав тiльки через посланцiв Сагайдачному трохи грошей на лiкаря, щоб го?ти його рану; волю ж свою з приводу козацьких домагань обiцяв передати через комiсарiв. Пiсля того, як Сагайдачний розпустив козакiв i повернувся в Ки?в, до нього прибули комiсари й повiдомили, що з волi короля вiйсько козацьке ма? бути зменшене до двох, а найбiльше до трьох тисяч; решта ж козакiв ма? вернутися до сво?х панiв у пiдданство; що ж до вiри, то, мовляв, козакам, як i досi, не було нiяко? кривди, то так i надалi не буде... Така лиха звiстка од короля тяжко вразила недужого, з раною, гетьмана. Всi його надi? на пiднесення укра?нського нацiонального життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом iз мрiями про те, що Польща колись гляне на Укра?ну, як на свою сестру, в прах розвiялися. Вiн зрозумiв, що кров козакiв i його власна кров, пролита за Польщу, тiльки змiцнила ворога козацтва. Розкраяним сво?м серцем вiн почав передчувати свою смерть од рани, добуто? на вiйнi не за рiдний край, а за щастя недругiв свого народу, i в останнiй день життя душу гетьмана охопила туга за покривджену Укра?ну. Незадовго до смертi Сагайдачний склав духiвницю, одписавши сво? ма?тки на укра?нськi братства: Ки?вське та Львiвське, а 10 квiтня року 1622-го помер на горе козацтву i всiм, хто разом iз ним працював... МОРСЬКI ПОХОДИ 1621-1624 РОКIВ Сагайдачний високо пiднiс козаччину, але залишив ?? в скрутному становищi. Король через сво?х комiсарiв вимагав зменшити кiлькiсть Вiйська Запорозького; козаки ж на те не зважали i, навпаки, нахвалялися, що ?х буде ще бiльше, нiж за часiв Сагайдачного, i, коли король не задовольнить козацьких бажань, то це обернеться лихом для Польщi. Але замiсть того, щоб готуватися до рiшучо? битви з королем, запорожцi, одразу ж пiсля хотинсько? вiйни, знову розпочали сво? походи на Чорне море. Ще пiд час змагань Сагайдачного за Хотин гетьман виряджав частину запорожцiв пiд проводом молодого отамана Богдана Хмельницького на Чорне море. Хмельницький, було, розбив великий турецький флот i, потопивши 12 ворожих галер, загнав решту в Стамбул, а сам iз товаришами пошарпав передмiстя Царгорода. Майже такий похiд одбувся й у 1622 роцi; року ж 1623-го у запорожцiв несподiвано знайшовся спiльник у битвi проти туркiв - кримський хан Махмут-Гiрей iз братом сво?м Шагiн-Гiре?м. Тi брати-хани повстали проти туркiв i покликали запорожцiв собi на пiдмогу. Козаки охоче згодилися з бусурманами бити бусурманiв i, вiдрядивши до Криму чималий полк, щоб витiснити туркiв iз кримських мiст, дочекалися, поки турецький флот прибув iз вiйськом у Кафу на приборкання татар, i вийшли на сотнi чайок на море, захопили Босфор, спалили там маяк, погарбали береги та, налякавши туркiв, попливли на пiвнiч пiд Кафу. Вони дiсталися цього мiста саме тодi, коли Вiйсько Запорозьке, яке рухалося суходолом, брало Кафу з берега. Турецькому пашi, що керував у Криму турками, довелося так скрутно, що вiн змирився i затвердив ханом Мохамета-Гiрея. Впоравшись iз Кафою, запорожцi знову опинилися пiд Царгородом i три днi без перешкоди грабували Босфорське побережжя. Року 1624-го, коли козаки вийшли в море пiд проводом Грицька Чорного, в лиманi ?х пiдстерегли 26 турецьких галер та бiля трьох сот сандалiв з яничарами. Запорожцi, довiдавшись про те, самi зробили засiдку на ворогiв i напали на туркiв несподiвано. На лиманi виник великий бiй. Козаки позаганяли великi турецькi галери на мiлководдя i там попалили ?х. З рештою билися аж три днi - чимало втратили чайок i товариства, а все-таки перемогли, випливли в море i давай громити турецький берег, починаючи вiд Дунаю. Пустили з вогнем Буюк-дере, Зенiке, Здегну i знову наблизилися до Стамбула. З великого переляку султан звелiв протягти впоперек Босфору той ланцюг, що ним ще греки замикали протоку вiд нападiв слов'ян. З iсторi? невiдомо, чи вдалося туркам загородити вiд запорожцiв Босфор, чи нi, а тiльки знати, що й на цей раз козаки повернулися на Сiч iз великою здобиччю. ГЕТЬМАН ЖМАЙЛО Того ж 1624 року, саме на Святвечiр, вiд кримського хана Махмут-Гiрея прибули на Сiч посланцi й склали з гетьманом Жмайлом умову про те, щоб повсякчас, як трапиться татарам пригода, запорожцi негайно давали б ?м помiч, а як будуть непереливки в козакiв, то ?х виручатимуть татари. Хоч, складаючи таку умову, гетьман Жмайло й мав на думцi за можливого ворога запорожцiв Польщу, а проте нi вiн, нi ще менше Запорозьке Вiйсько не сподiвалися, що татарська допомога буде ?м так швидко потрiбна. Як i ведеться, козаки напровеснi року 1625-го всiм кошем, кiлькiстю в 10 000 душ, вийшли в море. Вони вдало пiдпливли до Сiнопа i зруйнували його, те ж саме вчинили i з Трапезундом i, обтяженi здобиччю, повернули, було, вже сво? чайки додому, аж тут ?х перестрiв турецький паша Решiд iз 43 великими кораблями й галерами, на яких було бiльше як 400 гармат. Запорожцi пiд проводом, мабуть, Бурляя смiливо атакували турецький флот, а найдужче ту галеру, на якiй перебував Решiд i яка називалася Баштардою (тобто мала башти), та тiльки турки, вiдчуваючи свою силу, рiшуче оборонялися, рубаючи руки тим козакам, якi видиралися на галери. Проте, незважаючи на перевагу яничарiв i гарматну пальбу, запорожцi, доки було тихо на морi, стали брати гору над турками. Гребцi-невольники, зачувши вигуки сво?х братiв-козакiв, поривалися на помiч, але залiзнi ланцюги мiцно тримали ?х бiля весел, а турецькi наглядачi за непослух забивали гребцiв на смерть. I все-таки невольники допомагали козакам тим, що вiдмовлялися гребти або спрямовували галеру в iнший бiк, так що турки не мали змоги битися разом. До пiвдня у кривавому герцi запорожцi потопили десять галер, i на Баштарду заскочило бiльше сотнi козакiв, якi завалили чердаки, та, на лихо запорожцям, пiсля пiвдня на морi повiяв вiтер - галери стали плавати пiд вiтрилами й допомагати одна однiй, а козацькi чайки хвилi почали перекидати й, б'ючи ?х об борти, не давали держатися гаками за галери. Товариство не мало змоги пiдтримати тих козакiв, якi вже вступили в бiй, i турки, подужавши запорожцiв на галерах, захопили ?х у полон i тут же поприковували до гребок. Тiкаючи до Стамбула пiд вiтром, яничари повезли iз собою i 270 бранцiв. Надвечiр море трохи затихло, й запорожцi кинулися слiдом за турецькими галерами, щоб визволити сво?х товаришiв, та вже ?х не наздогнали й мусили без них вертатися до Днiпра. Тим часом ще року 1623-го король Жигмонт, побачивши, що козаки не згоднi коритися його волi, вирiшив змусити ?х до того силою. Коронний гетьман Конецпольський цiлу зиму лагодився до походу на Укра?ну й тiльки й очiкував часу, коли козаки вийдуть у море, щоб напасти на Запорожжя. По веснi року 1624-го, дiставши звiстку, що Вiйсько Запорозьке вже попливло iз Сiчi, вiн зараз же вступив в Укра?ну, маючи пiд рукою 30 000 жовнiрiв. До Канева вiн нiде не здибав козакiв, а в мiстi хоча ?х було 3000, то вони не наважилися без наказу гетьмана чинити збройний опiр полякам i стали вiдходити на Черкаси. Гетьман Жмайло, довiдавшись, що Конецпольський iз вiйськом перебува? на Укра?нi, розiслав по всiх запорозьких вольностях скликати те товариство, що там полювало й рибалило, а сам кинувся до кримського хана за пiдмогою. Тiльки йому не вдалися тi заходи: Конецпольський устиг пiдкупити хана золотом, i той, не дотримавши умови iз запорожцями, нiчим не допомiг Жмайловi. Лише наприкiнцi лiта повернулися козаки з моря на Сiч, та й то ще не всi, бо половина, не задоволена походом на Сiноп та Трапезунд i, не вiдаючи, яке лихо насунулося на Укра?ну, попливла ще грабувати турецькi мiста на Дуна?. Тiльки восени, коли Конецпольський опанував уже всi?ю Укра?ною, прибрав до сво?х рук городових козакiв i, зрештою, придушив усю неспокiйну люднiсть, Жмайло спромiгся згуртувати навколо себе 20 000 козакiв i вирушив iз Сiчi з артилерi?ю назустрiч полякам. Конецпольський та Жмайло зiйшлися бiля рiчки Цибульника, що нижче Крилева, i коронний гетьман, знаючи про вiдсутнiсть багатьох запорожцiв, смiливо пiдступив до козацького табору й через посланцiв передав запорозькому гетьмановi тi ж вимоги, що ?х ставили перед Сагайдачним рокiв 1619-го й 1622-го, а саме: козацьке вiйсько мало нараховувати 3000, решта ж повинна пiдлягати панам; сiчовикам належало видати призвiдцiв морських походiв i в присутностi комiсарiв попалити всi вiйськовi чайки. Пiсля бурхливо? ради запорожцi вiдповiли, що не згоднi з такими умовами, й тодi Конецпольський одразу звелiв взяти приступом козацький табiр. Як тiльки почалися першi сутички з ворогом, Жмайло зрозумiв, що мiсце, де вiн випадково розташувався, зовсiм не пiдходить для оборони, i, щоб урятувати сво? вiйсько, залишив на Цибульнику тiльки залогу, а сам з артилерi?ю серед ночi пiшов назад до Курукового озера (де нинi Крюкiв на Днiпрi), щоб там зупинитися в давньому городищi "Ведмежi лози". Запорозька залога, не шкодуючи життя, стримувала полякiв, щоб дати товариству час упорядкувати новий табiр, але ?й важко було змагатися з великим вiйськом, i вона крок за кроком мусила вiдступати назад. 31 жовтня року 1625-го Конецпольський наблизився до козацького табору й одразу ж заатакував його. Той штурм дорого коштував полякам, бо запорожцi зустрiли ?х влучним вогнем, а далi вдарили iз засiдок i так побили переднi полки, що тi кинулися тiкати. Зрозумiвши, що поляки потрапили в скрутне становище, Конецпольський сам прийшов iз новими силами на пiдмогу, дав лад переднiм вiйськам, порозставляв навколо козацького табору гармати й почав його обстрiлювати, а вже пiсля того кинувся на штурм. Але козаки вiдбили й цю атаку. Ця невдача переконала Конецпольського, що йому доведеться брати запорожцiв затяжною облогою, а тим часом од короля надiйшов наказ - хутчiй кiнчати з козаками, бо мала бути вiйна зi шведами. Тому коронний гетьман сам послав гiнцiв до запорожцiв iз тим, щоб там готували умови про примирення. I пiсля тривалих нарад, суперечок та докорiв з обох бокiв мiж козаками й поляками була складена угода про те, щоб козаки зовсiм не ходили на море, жили тiльки на королiвських, а не на панських землях i мали б ре?стр, куди б записалося лише 6000 козакiв. МИХАЙЛО ДОРОШЕНКО Не задоволенi Жмайлом та угодою з поляками, запорожцi обрали гетьманом Михайла Дорошенка, дiда славнозвiсного Петра Дорошенка, i той заспоко?в i розважив козацтво, сказавши, що пiд час вiйни iз шведами король однаково запрошуватиме на службу всiх козакiв, а через те, мовляв, вимога про ре?стр не ма? нiяко? ваги. Вiйною полякiв iз козаками одразу ж скористалися татари; i кримський хан Махмут-Гiрей, той самий, що мав подати допомогу запорожцям у битвi з Конецпольським, на початку року 1626-го з ордою наскочив на Подiлля й сягнув, забираючи людей у неволю, аж до Галичини; пiд осiнь прийшов на Укра?ну й Нуреддин-султан i, наблизившись iз величезним вiйськом до Бiло? Церкви, став там табором, розiславши в усi боки сво? загони. Обороняти Укра?ну не було кому, бо поляки й городовi козаки саме вирушили на пiвнiч битися iз шведами, запорожцi ж нiчого не знали про татарськi наскоки, бо вороги рухалися не через Запорожжя, а з Буджака. Коли звiстка про напад татар надiйшла на Сiч, Дорошенко вмить виступив iз вiйськом та, перетявши всi шляхи на пiвдень, повернув на зруйновану й спалену Укра?ну i там, наскочивши на головний татарський табiр, ущент розгромив орду й, загнавши решту в рiчку Рось, потопив ?? у водi. В цьому славному бойовищi гетьман бився, як простий козак, i сво?м власним списом простромив вiсiм татар. Визволивши пiд Бiлою Церквою кiлька десяткiв тисяч люду, який татари зiбрали вже з усiх околиць, щоб гнати до Криму, Дорошенко наказав козакам винищувати дрiбнi ворожi загони й невдовзi забезпечив спокiй усiй Укра?нi. Упоравшись iз нападниками, Дорошенко послав королевi чимало значних бранцiв, десять татарських корогов та бунчук i просив вернути козакам ?хнi стародавнi права. Ухиляючись од певно? вiдповiдi, король звелiв гетьмановi скликати всiх ре?стровцiв, якi ще не вирушили походом на пiвнiч, та зiбрати 2000 козакiв поверх записаних у ре?стрi й негайно вести те вiйсько на битву iз шведами. Тiльки Дорошенко, пам'ятаючи королiвську вiддяку Сагайдачному, не скорився тому наказовi й надiслав таку вiдповiдь, що вiн, мовляв, не може лишити Укра?ну не захищену вiд нападiв орди та й не пiд силу йому змусити козакiв служити польськiй коронi, коли над ними чинять усiлякi утиски й забороняють ?м ходити на Чорне море, без чого вони дуже збiднiли. I справдi Вiйсько Запорозьке мало сво? клопоти й турботи. Турецький султан, скориставшись ослабленням козаччини в 1625 та 1626 роках через вiйну з поляками, звелiв одбудувати заново й розширити мiсто Аслам-Кермень на островi Тавань та заступив запорожцям шлях до моря. Сiчовики цього не стерпiли й на сво?й радi ухвалили iти походом на Аслам-Кермень. Року 1628-го Дорошенко вирушив iз запорожцями до того мiста й Днiпром, i степом, оточив його з усiх бокiв i, добувши штурмом, вирiзав там до ноги всiх туркiв. Потiм, зруйнувавши ту фортецю та забравши чимало збро? й кiлька десяткiв гармат, гетьман повернувся з пiшим i комонним вiйськом на Сiч, а запорожцi, що були на чайках, прямо з Таванi випливли в море й пограбували турецькi береги бiля Бургаса. У той час у Криму мiж татарами зчинився заколот: хан кримсько? орди Шагiн-Гiрей, брат Махмута, який зрадив Жмайла, воював iз мурзою Буджацько? орди Кантемiром i був на Буджаку розбитий; коли ж вiн iз рештою вiйська повернувся в Крим, то султан турецький скинув його iз ханства, й Кантемiр зi сво?ю ордою вдерся в кримськi володiння. Тодi Шагiн-Гiрей звернувся до запорожцiв за пiдмогою, обiцяючи за пiдтримку коштовнi дарунки всьому товариству. Козаки охоче згодилися разом iз татарами бити татар i того ж 1628 року вирушили на чолi з Дорошенком у Крим. Кантемiр уже встиг на той час загнати Шагiн-Гiрея до Бахчисарая i там тримав його в облозi. Дорошенко, здобувши Перекоп, поквапився визволити хана. Але назустрiч козакам Кантемiр вислав велике вiйсько, i десь бiля рiчки Салгиру спалахнула битва. Нелегко довелося запорожцям: сам гетьман, що знову бився, як простий козак, загинув у бою; проте сiчовики розгромили татар так, що вони з пораненим Кантемiром мусили тiкати на Карасубазар у Кримськi гори. Козаки стали ?х переслiдувати й кiлька разiв ще билися з ними, i хоча пiд час тих сутичок запорожцi втратили тисячу чоловiк свого товариства, але ж Кантемiра вiдтиснули аж за Кафу, а Шагiн-Гiрея визволили з облоги. Затримавшись у Криму, доки хан набрав собi вiйсько, козаки повернулися на Сiч, прихопивши iз собою чимало татарського добра й десяток польських гармат, якi ранiше пiд Цецорою вiдбив у полякiв Кантемiр, а тепер вони вiд нього дiсталися запорожцям. ТАРАС ТРЯСИЛО Пiсля повернення козакiв iз Криму на великих радах, що року 1629-го вiдбулися на Сiчi з приводу обрання нового гетьмана, товариство розкололося на двi помiтнi течi?. Тi з козакiв, що мали на Укра?нi власнiсть i сiм'? (городовi козаки), схилялися до того, щоб скоритися заборонi ходити на море, аби жити спокiйно, у згодi з поляками; iншi ж, здебiльшого, запорожцi, лицарi боротьби з бусурманами до загину, не хотiли й чути про це. I от пiсля довгих суперечок i навiть колотнеч козацтво розмежувалося. Помiркована частина обрала гетьманом Грицька Чорного i з ним вийшла iз Сiчi на Укра?ну; певне ж, запорозьке товариство настановило сво?м гетьманом Tapaca-Трясила й лишилося на Сiчi. Якраз тодi iз шведсько? вiйни повернувся затятий ворог козакiв Конецпольський. Вiн розташувався iз жовнi рами по всiй Укра?нi й одразу ж почав проводити в життя Курукiвськi умови та записувати козакiв у ре?стр. Грицька Чорного ним було затверджено на гетьманствi (призначив старшим над козаками), i той уже допомагав йому повертати панам тих козакiв, якi не ввiйшли до ре?стру; на Сiч же вiн послав сказати, що Конецпольський вимага?, аби запорожцi спалили чайки й вийшли б "на волость" (себто на Укра?ну); коли ж сiчовики не виконали його слова, Чорний виписав iз козацького ре?стру всiх запорожцiв. Такi вчинки ре?стрового гетьмана рада Сiчi проголосила зрадою, й Вiйсько Запорозьке ухвалило йти зi збро?ю на Укра?ну, щоб добувати собi, а водночас i всьому людовi укра?нському, стародавнiх прав. На початку року 1630-го запорожцi пiд проводом Тараса Трясила вирушили невеликими силами з Сiчi й, захопивши несподiвано Грицька Чорного, скарали його на смерть. З цього почалося мiж городовими козаками замiшання: налякана розправою над Чорним, козацька городова старшина кинулась тiкати в Корсунь, де стояло польське вiйсько; простi ж, ре?стровi, козаки або вагалися, на чий бiк стати - до полякiв чи до запорожцiв, або ж, одцуравшись сво?? старшини, вiдразу переходили до сiчового товариства. Щоб збiльшити сво? вiйсько, Тарас Трясило видав унiверсал, закликаючи всiх, хто був козаком або хоче ним бути, збиратись до нього й разом здобувати собi права й волю та рятувати вiд польських утискiв православну вiру. Пiд впливом унiверсалу мiщани почали виганяти з мiст жовнiрiв; селяни ж тим часом стали тiкати вiд панiв та прилучатися до запорожцiв... Спалахнуло перше на Укра?нi народне повстання пiд прапором боротьби за волю та за православну вiру. Перше, бо попереднi вiйни з поляками не мали такого розмаху через те, що в них брали участь самi лише козаки; народ же укра?нський взагалi залишався осторонь. Конецпольський, розлютований розправою запорожцiв над його прихильником Грицьком Чорним, заходився збирати жовнiрiв, погрожуючи сво?м ворогам кривавою помстою, i послав свого пiдручного, вiдомого в тi часи харциза й розбишаку Самiйла Лаща з кiлькома сотнями вiйська втихомирювати повстанцiв. Наскочивши з хоругвою жовнiрiв якраз пiд Великдень на Лисянку й заставши людей у церквi, той вирiзав ?х усiх, разом iз жiнками й дiтьми та навiть iз попом i причтом, що правили службу. Далi вiн вирiзав людей у мiстечку Димерi й, переходячи вiд мiста й до мiста, завдавав населенню пекельних мук, залишав за собою кривавi рiчки. Чутки про нелюдськi вчинки полякiв хутко розiйшлися по Укра?нi, й повстанцi зi свого боку кинулися вбивати й мордувати кожного поляка, хоча б де тiльки його схопили. Мiсяць тривала ця колотнеча, доки посеред лiта 1630 року Тарас Трясило скупчив усе Запорозьке Вiйсько пiд Переяславом, а Конецпольський, скликавши жовнiрiв, переправився бiля Ки?ва на схiдний берег Днiпра й пiшов у наступ на табiр запорозького гетьмана. Трясило добре керував сво?м вiйськом: обходив полякiв з усiх бокiв i погрожував одтiснити ?х вiд Днiпра, так що Конецпольський, прямуючи на Переяслав, чимало жовнiрiв мав залишити заставами мiж Днiпром та сво?м мiсцем розташування i тим зменшив бойовi сили. Проте поляки, покладаючись на кращу ручну зброю та гармати, пiдступили до табору козакiв i заатакували його. Козаки зумiли вiдбити полякiв, та тi напали й наступного дня. I так тривало впродовж двох тижнiв - запорожцi щоразу дужче наступали й заганяли ворогiв аж у ?хнiй табiр, хоча на боцi Конецпольського билися й ре?стровi козаки з усi?ю старшиною в кiлькостi майже 2000 душ. Через два тижнi Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з його табору й послав кiлькасот козакiв у сусiдн? село. Шпиги вiдразу ж повiдомили коронного гетьмана про пiдступи запорожцiв, i той, взявши iз собою Лаща з полком та кiлька тисяч жовнiрiв, вискочив iз табору, щоб захопити розрiзнених козакiв. А Тарасовi тiльки того й треба було: дочекавшись вечора, вiн вдарив на польський табiр, який стояв на маленькiй рiчечцi Альтi, i влаштував там кривавий бенкет. Багато полягло полякiв; козаки ж, оволодiвши табором, забрали польськi гармати й гакiвницi й перетягли ?х до свого табору. Пiсля цього бою у Конецпольського лишилася, може, половина вiйська, та й те було вже вiдрiзане вiд Днiпра, тi ж роти жовнiрiв, яких прислав йому на помiч король, не змогли пробитися через охоплену повстанням Укра?ну й загинули цiлими сотнями вiд рук селян. Довелося коронному гетьмановi просити запорожцiв про угоду, й вiн послав до Тараса Трясила гiнцiв, переконуючи, що поляки й козаки - дiти й слуги одного короля i запорожцям негоже й грiх здiймати зброю на свого державця. Тарас Трясило, як i всi сiчовi козаки, добре вмiв битися з ворогами, але не мав хисту до полiтики. Слова згоди, мовленi лукавим польським паном, одразу вгамували серце козацького гетьмана й запорожцiв, i вони змирилися з тим, що "все ма? забутися, ре?стр же козакiв збiльшу?ться до 8000"; до того ж, Конецпольський пообiцяв, що насправдi ж ре?стр зовсiм не буде складатись, i це дуже втiшало козакiв, бо кожен, хто взяв зброю до рук, мiг би називати себе ре?стровим козаком i вимагати собi вiдповiдних прав. ПЕТРАЖИЦЬКИЙ-КУЛАГА Куди подiвся пiсля того Тарас Трясило, оспiваний Шевченком у його поемi "Тарасова нiч", невiдомо. Iсторичнi джерела бiльше не згадують про нього. Певно, що вiн, виступивши проти короля, вже не мав змоги лишатися гетьманом i, передавши булаву заступниковi, знову став звичайним вiйськовим товаришем, як це чинила й уся запорозька старшина; вiдомо лише, що невдовзi пiсля битви на Альтi гетьманом було затверджено Арандаренка, та запорожцi незабаром скинули його i року 1631-го обрали сво?м ватажком Петражицького-Кулагу. Року 1632-го в Польщi сталася велика подiя: вмер король Жигмонт III, що стiльки лиха завдав православнiй вiрi, козацтву i взагалi Укра?нi. На сейм, який мав обрати нового державця, прибули делегати й од свiдомо? укра?нсько? шляхти (хоч ?? й було обмаль), од православного духовенства й од Вiйська Запорозького. Всi вони вимагали: щоб укра?нська шляхта зрiвнялась у правах iз польською, а православна вiра мала тi ж права, якими користувалися за зверхностi литовсько?, й православних владик потрiбно затвердити й повернути ?м усi церкви, монастирi й ма?тки, переданi унiатам; до того ж, козаки прагнули добитися дозволу брати участь у виборах короля, бо вони - частина тiла Речi Посполито?. На вимоги про виборчi права польськi сенатори глузливо вiдповiли, що хоч козаки справдi частина тiла Польщi, але така, як волосся або нiгтi, що, мовляв, доки вони невеликi, то ?х доглядають, а як одростуть, то ?х пiдрiзають. Тож нiяких прав на вибори козаки й не дiстали. Що ж до духовних справ, то новий король Владислав, хоч i з великими зусиллями, та вмовив-таки сейм постановити, щоб митрополичi кафедри були рiвно подiленi мiж унiатами й православними, а также вчинити iз церквами й монастирями. Отже, зi смертю Жигмонта III православнi дещо придбали на паперi, та тiльки здiйснити те в життi було нелегко, бо унiати не хотiли нiчим поступатися; польський же уряд не лише ?х не змушував до того, а навiть заступався за них. За таких обставин гетьман Петражицький iз Вiйськом Запорозьким щиро пiдтримав православне духовенство - козаки зi збро?ю вiдбирали в унiатiв церкви й монастирi. Мiж iншим, ними було захоплено й собор свято? Софi? в Ки?вi й передано його митрополитовi Петру Могилi, що багато працював для пiднесення православно? вiри й укра?нського нацiонального життя. IВАН СУЛИМА Пiсля невдало? для полякiв Переяславсько? вiйни iз запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козакiв. Знову комiсари заходилися складати козакам ре?стр, куди здебiльшого записували тiльки тих, що пiд час вiйни були на боцi полякiв, iнших же повертали панам. Запорожцi вже не могли на Укра?нi зимувати по селах та мiстах, ?м тут не продавали селiтри для пороху та олова на кулi тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожцiв й iншими заходами. За згодою короля вiн доручив французькому iнженеровi Боплану спорудити над Днiпром, бiля Ко-дацького порога, на землi Вiйська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Укра?ну, а з Укра?ни - не пускати людей тiкати Днiпром та понад Днiпром на Запорожжя. Цi заходи польського уряду, разом iз вiдповiддю сенаторiв козакам на сеймi, мали б переконати запорожцiв у неминучiй потребi рiшуче боротися з Польщею, але вони ще й у тi часи вважали сварки та сутички з поляками лише сво?ми хатнiми справами, i ?х, як i Самiйла Кiшку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними мiстами на берегах, звiдкiля до них простягали руки замордованi турецькою неволею земляки i навiть сiчовi товаришi й побратими. Пiд впливом такого настрою й бойових традицiй Вiйсько Запорозьке в першi роки королювання Владислава не бажало брати участi у вiйнi з Москвою та Швецi?ю (воювали тiльки городовi козаки), а, обравши собi гетьманом Iвана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море. Iсторiя життя й пригод Судими така ж, як у Самiйла Кiшки, тiльки вона була ще дивнiша й цiкавiша. Коли Iван Сулима прожив свiй середнiй вiк (мабуть, десь року 1614-го), то вiн пiд час морського наскоку дiстався туркам у бранцi. Його, як i Кiшку, яничари прикували на вiйськовiй галерi до гребки, i Сулима на тiй галерi побував у всiх чорноморських мiстах, мiж iншим, i в Азовi, що лежав бiля устя Дону. Рокiв через 15 сво?? неволi, .коли виникла вiйна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до iталiйських берегiв. Довго тяглася та вiйна, i довго плавав галерником Сулима, навiть волоссям зарiс до самiсiнького пояса, та якось йому, як i Самiйловi Кiшцi, пощастило хитрощами обдурити туркiв, одiмкнути замки на кайданах сво?х товаришiв-невольникiв i з ними разом, пов'язавши вночi яничарiв, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морi, уникаючи зустрiчi з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до iталiйського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотнi туркiв-бранцiв. У свою чергу вiйсько владики, побачивши, що Сулима i його товаришi-невольники майже голi й за?денi нужею, дав усiм запорожцям грошей, щоб ?м причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотiли повернутися на Укра?ну, то папа видiлив кошти й на подорож, а Сулимi подарував навiть свого портрета. Повернувшись до рiдного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити iз сiчовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похiд, Сулима пригадав велике й пишне турецьке мiсто Азов, де ще жодного разу не гостювало Вiйсько Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволi запорожцi. Це мiсто було вiдрiзане вiд Укра?ни не морем, як Сiноп i Трапезунт, а рiчками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звiдти бiльше щастило, нiж iз заморських турецьких мiст, хоча той шлях пролягав через безводнi степи, де на кожному кроцi могли наздогнати вороги, й бiльшiсть втiкачiв iз Азова гинула в дорозi, так i не побачивши тихих вод i ясних зiрок рiдно? Укра?ни, як те оспiвано народом у думi "Про втечу трьох братiв з Азова": Як iз землi Турецько? Да з вiри бусурмансько? Iз города iз Азова не пили - тумани вставали, Як три брати рiдненькi, Як голубоньки сивенькi, Iз города iз Азова з тяжко? неволi У землю християнську до батька, до матерi, до роду утiкали. Два брати кiнних, А третiй, менший, пiша пiшаниця, За кiнними братами уганя? I на бiле камiння, На сире корiння Сво? нiжки козацькi молодецькi побива?, Кровiю слiд залива? I до кiнних братiв словами промовля?: "Братики мо? рiдненькi, Голубоньки сивенькi! Добре ви учинiте, Мене, найменшого брата, мiж конi вiзьмiте I в землю християнську до отця, до матерi, до роду надвезiте". I тi брати те? зачували, Словами промовляли: "Братику милий, Голубоньку сивий! Радi б ми тебе мiж конi узяти, Так буде нас Азовська орда наганяти, Буде впень сiкти-рубати, Буде нам велику муку завдавати, А як жив-здоров будеш, Сам у землю християнську прибудеш!" I те? промовляли, Вiдтiль побiгали. А менший брат, пiша пiшаниця, За кiнними братами вганя?, Конi за стремена хвата? I словами промовля?, Слiзьми облива?: "Братики мо? рiдненькi, Голубоньки сивенькi! Не хочете мене мiж конi узяти, То хоч одне милосердя майте: Вiзьмiть мене пострiляйте-порубайте, В чистiм полi поховайте, Звiру та птицi на поталу не подайте". А тi брати те? зачували, Словами промовляли: "Братику милий, Голубоньку сивий! Що ти кажеш, Мов наше серце ножем пробива?ш! Що нашi мечi на тебе не здiймуться, На дванадцять частей розлетяться, I наша душа грiхiв довiку не вiдкупиться. Сього, брате, iзроду нiгде не чували, Щоб рiдною кровiю шаблi обмивали Або гострим списом опрощення брали, А будем ми до байракiв, до мелюсiв добiгати, I будем ми тернове вiття, верхи стинати, I будем тобi, найменшому брату, Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати, Щоб знав з тяжко? неволi В землю християнську До батька, до матерi, до роду куди утiкати!" i те? промовляли, Вiдтiля побiгали. I до байракiв, до мелюсiв добiгали, I терновi вiття, верхи стинали, Сво?му меншому брату, Пiшiй пiшаницi, на признаку покидали, Далi з байракiв, iз мелюсiв вибiгали, I не стало нi байракiв, нi мелюсiв ставати, I тiльки поле лилi?, На йому трава зелена зеленi?, На шлях Муравський вибiгали I ?ден до ?дного словами промовляли. Що промово середульший до старшого: "Братику рiдненький, Голубоньку сивенький! I ну думати-гадати, З-пiд червоного каптана чорнi китицi видирати, Сво?му брату найменшому, Пiшiй пiшаницi, на признаку покидати, Щоб знав, куди у землю християнську До батька, до матерi, до роду прибувати!" Старший брат те? зачува?, Словами промовля?: "Братику милий, Голубоньку сивий! Лиш ми будем коло сво?х каптанiв чорнi китицi видирати, То як дасть нам господь до батька, до матерi, до роду прибувати, I нi в чiм буде мiж бiлу челядь пiти погуляти". Середульший брат на те не потура?, З-пiд червоного каптана чорнi китицi видира? I сво?му меншому брату, пiшiй пiшаницi, По шляху Муравському на примiту покида?. А старший брат те? забача?, Середульшого брата на смiх пiднiма?: "Братику рiдний, Голубоньку сизий! Либонь, ти собi жiноцький розум ма?ш, Що ти на собi прекрасну одежу таря?ш. Як дасть нам господь до отця, до матерi, до роду прибувати, Нi в чому буде мiж бiлу челядь погуляти". Те? промовляли, Вiдтiля побiгали. I бiгли не день, не два, Не три й не чотири, I до Савур-могили добiгали, На Савур-могилi три днi, три ночi спочивали, Свого найменшого брата, Пiшу пiшаницю, пiджидали. А менший брат, пiша пiшаниця, до тернiв, до байракiв добiгав I тернове вiття у руки бере-хапа?, До серця козацького приклада?, Сльозами обмива?: Iз байракiв, iз мелюсiв вибiга?. Не стало байракiв, нi мелюсiв ставати, I тiльки поле лилi?, На йому трава зелена зеленi?. На шлях Муравський вибiга?. I по шляху Муравському побiга?, З-пiд червоного каптана чорнi китицi забача?, У руки бере-хвата?, До серця козацького молодецького приклада?, Сльозами облива?, Словами промовля?: "Сюди мо? два брати кiннi пробiгали, I, видно, ?х Азовська орда доганяла I посiкла, порубала, Мене, найменшого брата, пiшу пiшаницю, У тернах, у мелюсах на спочинку минала! I коли б ?х кiсть, каже, я знаходив би, Поховав би, похоронив би, Звiру та птицi на поталу не подав би". I те? промовля?, Вiдтiля побiга?. До Савур-могили добiга?, I тiльки сво?х братiв рiдних трошки слiди забача?. I на Савур-могилу збiга?, Словами промовля?, Сльозами облива?: "Побило мене в полi Три недолi - Перва недоля - безхлiб'я, Друга недоля - безвiддя, Третя недоля, що сво?х братiв рiдних не догнав". I буйний вiтер повiва?, Бiдного козака, безщасного, з нiг вже валя?! От менший брат на Савур-могилу ляга?, Головку склоня?, I вовки-сiроманцi набiгали, I орли сизоперi налiтали, В головках сiдали. Хотiли заздалегiдь живота темний похорон одправляти. Менший брат те? зачува?, Словами промовля?: "Вовки-сiроманцi, орли-чорнокрильцi, Гостi мо? милi! Хоч мало-мало пiдождiте, Поки козацька душа з тiлом розлучиться. Тодi будете менi з лоба чорнi очi висмикати, Бiле тiло коло жовто? костi оббирати, Попiд зеленим явором ховати I комишами вкривати". Мало-немного спочивав: От руками не вiзьме, Ногами не пiде. I ясно очима на небо не згляне... На небо взира?, Тяжко здиха?, Батькову-матчину молитву спомина? - I богу душу одда?. Тодi сивi зозулi налiтали, У головках сiдали I так, як рiднi сестри, кукували. Тодi орли сизоперi налiтали, На кудрi наступали, З лоба очi висмикали. Тодi ще й дрiбна птиця налiтала, Коло жовто? костi тiло оббирала. I вовки-сiроманцi набiгали, Костi по байраках, по мелюсах рознощали, Попiд зеленим явором ховали I комишами вкривали: То ж вони козацький похорон одправляли. Ще гетьман Скалозуб хотiв дiстатися того багатого турецького кубла Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожцi з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба. Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночi пiд Очаковом турецький флот i, щоб не виказати себе бiля берегiв Криму, пiшов далеко в море, а потiм, лишивши Крим iз лiво? руки, так само потайки проплив Керченську протоку, перетнув Азовське море, ви?хав у Дон i зовсiм несподiвано напав на Азов. Багато бусурманiв повбивали запорожцi, велику захопили здобич i чимало визволили невольникiв, а пiсля того тим же шляхом подалися назад i пiдпливли до Очакова. Розвiдавши, що там запорожцiв пiдстерiга? турецький флот, Сулима напав на судна серед темно? ночi й безлiч кораблiв попалив, а iншi розiгнав i вже потому повернувся року 1635-го лиманом та Днiпром на Сiч. Цей далекий похiд забрав чимало часу, й на Сiчi Сулима почув великi нарiкання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тiло Запорожжя. Комендант Кодацько? фортецi полковник Морiон не пускав нiкого плавати Днiпром повз Кодак, а хто не слухався i плив човном, то стрiляв iз гармат; не дозволяв вiн бiля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Сiч Запорозька почувала себе вiдiрваною вiд Укра?ни й голодувала без борошна. Обмiркувавши на радi становище й знаючи, що польське вiйсько перебувало на пiвночi, воюючи зi шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Iз цi?ю метою вiн узяв тисячу охочих сiчовикiв, наблизився до фортецi темно? ночi й пiшов iз козаками на штурм, закидаючи рiвчаки в'язанками хмизу. Все сталося так зненацька, що доки жовнiри схопили зброю, запорожцi вже видерлися драбинами на стiни й заволодiли фортецею. Всi поляки в Кодаку були вбитi, полковника Морiона, з наказу Сулими, розстрiляли, всю замкову будову спалили, гармати й гакiвницi позабирали на Сiч. Вiдчинивши дверi на Укра?ну, Сулима викликав iз Сiчi решту вiйська й рушив на Чигирин, пiднiмаючи повстання проти панiв, що дедалi дужче поневолювали укра?нський люд. Спочатку повстання iшло добре, й запорожцi здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись iз шведсько? вiйни, на Укра?ну прибув коронний гетьман Конецпольський iз жовнiрами та ре?стровими козаками i, почувши, що запорожцi зруйнували збудований ним Кодак, обурений, нахвалявся люто вiдплатити Сулимi. Ворожi вiйська зблизилися неподалiк Корсуня й отаборилися там. Запорожцi сподiвалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав iнше: вiн улестив старшину ре?стрових козакiв обiцянками та ще й сипнув ?м грошей; i вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Ре?стровцi побоялися, щоб за непослух ?х знову не позбавили прав, i, вдавши iз себе спiльникiв запорожцiв, пiшли в ?хнiй табiр; уночi ж, пiсля того, коли Сулима ?х почастував вечерею як сво?х приятелiв, старшi ре?стрових козакiв Iлляш Кара?мович, Барабаш та iншi захопили Iвана Сулиму, його побратима Павлюка та ще декого iз запорозько? старшини й потайки вiдвезли ?х до Конецпольського. Тiльки наступного дня запорожцi довiдалися про зраду ре?стрових козакiв i хотiли з ними битися на смерть, але, дiзнавшись, що Сулима вже далеко i його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя. Поляки довго тримали Сулиму у варшавськiй в'язницi. Його боронили лицарська слава й портрет - подарунок римського папи, та тiльки й це не могло заступитися за нього, бо смертi гетьмана вимагали польськi пани, власники поруйнованих ма?ткiв, i, до того ж, турецький султан, що жадав помститися за похiд козакiв на Азов. Зрештою Сулимi було вiдтято голову, а тiло розрубали начетверо й порозвiшували на вулицях i майданах Варшави на поталу птицi. ПАВЛЮК (ПАВЛО БУТ) Продавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, ре?стровi козаки просили собi в короля всiляких пiльг, та замiсть того дiстали новий наказ - не ходити на море. I мiж ре?стровцями почалося розра?ння. Конецпольський, вiддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками свого слова i тим образив ?х, та й зректися морських походiв - це означало б залишитися без нiчого. Значна частина козакiв пiд проводом Павлюка, якого на прохання канцлера Замойського випустили з варшавсько? тюрми, ганила ту старшину ре?стрових козакiв, що видала Сулиму, не хотiла ?й коритися й вiдверто називала Iлляша та Барабаша зрадниками. На Укра?нi визрiвало нове повстання, та на якийсь час воно вiдклалося через татарськi справи. Кримський хан Iнает-Гiрей, виступивши проти туркiв, прислав на Сiч просити допомоги в запорожцiв, i козацтво негайно забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на Перекоп. Цей похiд тривав увесь 1636 рiк i вiдтяг повстання на Укра?нi, повернувшись iз Криму на Сiч, Павлюк знову задумав помститися за смерть Сулими й неодмiнно покарати старшину ре?стрових козакiв. Почав вiн iз того, що, взявши невелику ватагу запорожцiв, зненацька наскочив на Черкаси i, захопивши там вiйськову артилерiю, перевiз ?? на Сiч. Приголомшенi цi?ю подi?ю, польськi прибiчники з ре?строво? старшини звинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томiленка i скинули його з уряду, а булаву вручили прихильниковi Польщi Савi Кононовичу. У вiдповiдь на цi заходи Павлюк вирушив iз Сiчi з Вiйськом Запорозьким на Крилiв, а заздалегiдь вислав полковникiв Скидана та Биховця з наказом захопити всiх польських ставленикiв. У Переяславi запорожцi взяли Саву Кононовича та вiйськового писаря Онушкевича, iнша ж старшина Iлляш та Барабаш одбилися i втекли до коронного гетьмана. У Крилевi запорозька рада засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Укра?ну, а про Польщу, до смертно? кари, i ?х було розстрiляно, а Павлюка тодi ж козаки проголосили гетьманом Укра?ни. Павлюк не скористався слушною годиною i, замiсть того, щоб пiднiмати повстання, повернувся на Сiч i звiдтiля почав умовлятися з ханом та з донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання вiн доручив на Правобережжi Скидану, а на Лiвобережжi - Кузимi. Тi полковники хоча й схилили чимало людей на свiй бiк i розгромили польськi ма?тки, але не зважилися на рiшучi виступи проти польського вiйська, i доки Павлюк перебував на Запорожжi, на Укра?ну прийшов польський гетьман Потоцький iз чималою силою i став гамувати повстання; ре?стровцi ж, що пiсля страти Кононовича при?дналися до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюк десь вiдсутнiй, знову повернулися пiд корону. Повстання складалося погано, бо хан тiльки дурив Павлюка сво?ми обiцянками про допомогу, а донцi саме воювали з турками бiля Азова й не мали змоги прийти на помiч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожцiв, що з весни допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу. Тiльки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався iз Сiчi з артилерi?ю й прибув до Черкас. Там вiн згуртував бiля себе повстанцiв Правобережно? Укра?ни, а з Лiвобережжя людей не дочекався, бо Днiпром сунула крига i перевозу через рiчку не було. Потоцький тим часом уже прямував на Черкаси, й Павлюковi довелося виступити з мiста йому назустрiч. Обидва вiйська зблизилися мiж Мошнами та Россю бiля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотiв брати приступом козацький табiр, а заманював запорожцiв у свiй. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти полякiв: козаки рухалися, маючи попереду i з бокiв по шiсть рядiв возiв, перед вiйськом везли шiсть гармат, а збоку та з тилу - по двi. У Павлюка зiбралося 23 000 вiйська, та тiльки певних козакiв було не бiльше як 6000, бо чотири тисячi запорожцiв усе ще залишалися на Дону; решта ж 17000 складалися з мiсцевих повстанцiв i не мали в руках нiяко? збро?, а йшли iз косами, вилами та кийками. Вони сунули на полякiв iз вигуками й лайкою, галасуючи на все поле. Потоцький зумисне поставив свiй табiр так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, яке навiть не замерзло, i, отже, Павлюк змушений був повернути вiйсько вбiк. I, зрозумiло, на цьому трудному маршi козацький табiр iз возiв розiрвався, а щоб не погiршити становище козакiв, поляки пiдпалили Кумейки, i дим од пожежi застеляв шлях, i запорожцi не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська кiннота в бiк козакам, удерлася в ?хнiй табiр i зчинила в ньому велике замiшання. За кiннотою рушила й пiхота, i хоч як намагався Павлюк змiцнити свiй табiр, коли не возами, то хоч кращим вiйськом - запорожцями, та вже не змiг того зробити... Стиснутi поляками повстанцi бодай i не тiкали, та, не маючи збро?, гинули сотнями й тисячами. Кiлька годин тривала ця страшна рiзанина, надвечiр же Павлюк, збагнувши, що битву програно, зiбрав коло себе гармати, щоб не дiсталися вони ворогам, i хутко подався з частиною вiйська на Черкаси, а вести бiй доручив старшому полковниковi Гунi. Впорядкувавши за нiч вiйсько й залишивши поранених у Мошнах, вiн став одходити слiдом за гетьманом. За пiдрахунками iсторикiв, пiд Кумейками полягло 6000 козакiв, а серед них переважна бiльшiсть селян-повстанцiв, та ще в Мошнах поляки знайшли силу поранених i всiх ?х добили. Коли козацьке вiйсько вiдходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти полякiв, прилучалися мешканцi з жiнками та дiтьми, i тому коли Павлюк, одступивши до Боровицi, заклав там новий табiр, то в ньому було повно жiноцтва, дiтей i всiлякого неозбро?ного люду, як колись у Лободи й Наливайка на Солоницi. Грудня 20-го поляки наблизились до Боровицi й стали обстрiлювати табiр iз гармат, а Потоцький водночас, через вiдомого укра?нського шляхтича Кисiля, почав умовляти козакiв видати йому Павлюка, запевняючи ?х, що на тому все мiж ними й забудеться. Козаки скликали раду. Становище ?хнього вiйська було безнадiйне. Комоннi ж запорозькi полки Скидана, Биховця та Остряницi вiдiйшли вже аж до Чигирина, так що невелике запорозьке вiйсько зменшилось ще дужче. Повстанцi пiсля разгрому пiд Кумейками втратили будь-якi сподiвання на перемогу й думали тiльки про те, як би врятувати сво? життя; присутнiсть у таборi жiнок i дiтей не давала змоги розпочинати бiй. Розумiючи те, Павлюк вклонився вiйськовiй радi, просив йому вибачити за те, що сво?м невдалим керуванням призвiв стiлькох козакiв до загибелi, й дозволити йому вiддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозбро?ний люд. Запорожцi спершу не хотiли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив ранiше собi велико? слави, але коли Кисiль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони стали прощатися зi сво?м славним товаришем; плачучи, цiлувалися з ним i пiсля того провели його з Кисiлем до польського табору. Дiставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там Кисiль справдi обстоював Павлюка, та тiльки те не допомогло, i пiсля тяжких тортур гетьмана, як i Сулиму, було четвертовано. Хоч як запевняв Потоцький, що все ?м забудеться, аби тiльки видали йому Павлюка, насправдi ж вiн не дотримав свого слова. Запорожцi одразу ж були примушенi пiдписати умову про те, що на Запорожжя пiдуть ре?стровi полки i там, на очах польських комiсарiв, спалять усi козацькi чайки, а сiчовикiв виженуть на Укра?ну. З тим Потоцький вирушив на Лiвобережжя, де бiля Кузими гуртувалося багато повстанцiв, i почав там влаштовувати кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палi тисячi неозбро?ного укра?нського люду. Безпосередньо участь у стратi, з наказу Потоцького, брали й ре?стровi козаки. ОСТРЯНИЦЯ Й ГУНЯ За старшого над козаками Потоцький поставив вiдомого польського прибiчника Iлляша Кара?мовича й напровеснi року 1638-го вирядив його з двома полками ре?стровцiв на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Дмитро Гуня скликав усiх козакiв iз лугiв та степiв у Сiч, що мiстилася тодi на островi Томакiвка, i спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду й вiддати власними руками Сiч на руйнування, а вiйськовi чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати матiр-Сiч до загину. З великим обуренням запорожцi вiдповiли, що лiпше ?м усiм покласти сво? голови на сiчових окопах, анiж побачити в ру?нах свою неньку. Зваживши на одностайнiсть Запорозького Вiйська, Гуня послав переказати Iлляшевi, щоб не пiдходив до Сiчi, бо вiн iз товариством воюватиме з ним, як iз ворогом. Дiставши ту звiстку i знаючи, що пiдступитися до Томакiвки нелегко, Iлляш спинився бiля Кодака i якийсь час простояв там, вагаючись, що робити, та зрозумiвши, що його ре?стровi козаки, дихнувши повiтрям вiльного Запорожжя, почали тiкати на Сiч до запорожцiв, тодi й вирушив iз вiйськом назад, на Укра?ну. Розбурхане козацтво не заспоко?лося на тому, що зберегло свою волю, i заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всi кривди та мордування лицарiв Сулими й Павлюка. З тим у квiтнi року 1638-го запорожцi обрали гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести вiйсько на Укра?ну. Частина козакiв вирушила на чолi з Гунею Днiпром угору, а сам Остряниця iз Скиданом та комонним вiйськом пiшов повз Самару, схiдним берегом Днiпра. Все козацтво, пiше й комонне, з'?дналося в Кременчуцi й посунуло звiдти на Лiвобережжя, вiдряджаючи загони на Правобережжя й на пiвнiч у Чернiгiвщину. Польське вiйсько вiв Потоцький. Вiн намагався перетнути Остряницi шлях на Укра?ну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою мiсцi, де злилися рiчки Псьол i Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козакiв, але запорожцi вiдбили полякiв так, що ?хнi цiлi роти полягли трупом. Пiсля такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподiвався мати кiлька полкiв пiдмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на походi здибатися iз Скиданом, Соломою та iншими полковниками, що вели до нього повстанцiв. Тiльки не пощастило Остряницi: вiн розминувся iз сво?ю пiдмогою, а Потоцький дiстав собi пiдкрiплення й пiд Лубнами напав на запорожцiв iз такою силою, що Остряниця не мiг вистояти й мусив одходити понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанцiв, що поспiшали на пiдмогу, зiткнулися з поляками й усi були розбитi нарiзно. Козацька сила пiсля таких подiй дуже зменшилась, а проте Остряниця ще раз дав полякам бiй пiд Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим вiйськом Остряниця не змiг подолати Потоцького й, побоюючись мати собi долю Сулими й Павлюка, залишив iз сво?ми найближчими товаришами козацький табiр i, перейшовши на Слобiдську Укра?ну, оселився там назавжди. Довiдавшись, що в таборi нема? Остряницi, запорожцi обрали гетьманом свого старого ватажка Гуню, i той, прийнявши вiйсько майже серед бою, невдовзi дав йому лад, одiгнав полякiв i почав одходити до давнього городища, яке знав на Старицi, себто на старому рiчищi Днiпра. Там сивоусий досвiдчений козацький лицар так мiцно став табором, що Потоцький скiльки не посилав сво? вiйсько на штурм, але не змiг його здобути. Пiд час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнiрiв i намислив собi виманити запорожцiв iз ?хнього табору й розбити те вiйсько в полi. Важучи на щире козацьке серце, вiн почав палити навколишнi села та мордувати й рiзати людей на очах запорожцiв. Болiла козацька душа, дивлячись на те знущання над жiнками й дiтьми, i сiчовики поривалися оборонити безневинних та покарати катiв, але Гуня розгадав замiри Потоцького й не пустив козакiв iз табору. Пiсля того Потоцький довго обстрiлював табiр iз гармат, та й те нiчого не дало, i облога тривала аж до осенi. Тим часом у запорожцiв вичерпувалися набо? та ?жа, i Гуня всю надiю покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси iз Сiчi. Нарештi козацька валка наблизилася до Старицi, та, на лихо, поляки довiдалися про це i воднораз атакували i валку й козацький табiр. Хоч i дуже хоробро вiдбивався Филоненко, прокладаючи собi шлях до побратимiв, та оборонити обоз було неможливо, i вiн пробився до товариства лише з кiлькома возами. Така невдача й безхлiб'я пiдсiкли запорожцiв, i вони мусили замиритися з поляками на тяжких торiшнiх умовах. ЗАНЕПАД КОЗАЧЧИНИ Таким чином року 1638-го козацтво зрештою було придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно виступали проти полякiв. Багато з них, не згадуючи вже шляхту, все-таки вважали себе частиною Речi Посполито? й пiдданцями короля та трималися прислiв'я: "Моя хата скраю", ре?стровцi ж, переважно рятуючи сво? права, допомагали полякам i проливали кров сво?х братiв-запорожцiв i сво?х землякiв-повстанцiв. Перебiг подальших подiй незабаром переконав ре?стрових козакiв у тому, що, зрадивши запорожцiв, вони втратили сво?х заступникiв, з якими рахувався польський уряд, бо, пригнiтивши сiчовикiв, коронний гетьман почав збиткуватись, як хотiв, над ре?стровцями. Хоча пiсля повстання Остряницi козацький ре?стр було заведено на 6000 душ, та насправдi тi?? кiлькостi не дотримувалися, бо замiсть убитих, померлих та скалiчених коронний гетьман не дозволяв записувати молодих козакiв; до того ж, у тому ре?стрi значилося чимало й полякiв. Жити козаки могли тiльки в Чигиринi, Корсунi й Черкасах; усi ж, не заведенi до ре?стру, мали вертатися у пiдданство панам. Найтяжче гноблення козацтва полягало в тому, що польський уряд скасував у козацькому вiйську виборний лад, а вiйськову козацьку старшину, за ухвалою сейму, тепер призначав коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався зi свого права i наставив полковниками й iншими старшими чинами родовитих шляхтичiв-полякiв; iз козакiв лишив тiльки сотникiв та по два осавули на полк, i то виключно тих, кого вважав за цiлком вiрних людей. Згодом було вiдбудовано Кодак iз його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя iз польським вiйськом i поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантовi нiкого не пускати з Укра?ни, а свавiльникiв карати смертю. Сiч Запорозьку вiн змусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсiм беззахисний кут Микитин Рiг, та ще й там, у самiсiнькiй Сiчi, залишив залогу з ре?стрових козакiв та жовнiрiв. Усi вiйськовi чайки запорожцiв, за винятком тих, що козаки встигли заховати або потопити на вiдомих ?м мiсцях у днiпрових протоках, були спаленi, а сiчовi гармати, яких не змогли сховати в пiсках та очеретах, вiдвезли до Канева та в Ки?в. Вчинивши так, Потоцький заспоко?вся, що знищив укра?нську козаччину й скасував морськi походи запорожцiв, i, повернувшись на Укра?ну, розташувався там iз жовнiрами, пильнуючи, щоб на Запорожжi знову не збиралася сiрома. Про цей занепад Вiйська Запорозького збереглася навiть народна пiсня: Пита?ться Днiпро тихого Дунаю: "Тихий Дунаю! Чом я сво?х козакiв на тобi не видаю? Чи тво? дунайське гирло мо?х козакiв пожерло, Чи твоя, Дунай, вода мо?х козакiв забрала?" Промовить тихий Дунай до Днiпра-Славути: "Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю, Чом тво?х козакiв у себе не видаю. Уже чверть года - три мiсяцi вибува?, Як тво?х козакiв у мене нема?... Нi, мо? дунайське гирло тво?х козакiв не пожерло, Нi, моя дунайська вода тво?х козакiв не забрала, ?х турки не пострiляли, не порубали, До Царя-города в полон не забрали... Всi мо? квiтки луговi? низовi? понидiли, Що тво?х козакiв у себе не видiли". Там минуло десять рокiв. Польща нi з ким не воювала, козаки були ?й не потрiбнi, й вона дедалi дужче пригнiчувала ре?стровцiв. Польська старшина, поставлена над ними, обернула козакiв майже на сво?х гайдукiв; укра?нськi ж селяни на той час зрештою стали крiпаками; жага помсти за цi кривди пекла козацькi серця; селянство ж, хоч здавалося i покiрливо стогнало в польському ярмi, та потайки гострило ножi й на панiв i на орендарiв ?хнiх ма?ткiв - жидiв. Не звикле до працi польське панство не хотiло господарювати в сво?х ма?тках i вiддавало ?х в оренду жидам, а тi орендарi, прибравши до сво?х рук землi, рiчки, озера, корчми, перевози, греблi й навiть, як свiдчать народнi думи, церкви, оббирали селян до останку й ставали власниками самих селян, а це було чи не найбiльшою образою для наших людей, як те можна побачити з народно? думи: Як од Кумiвщини да до Хмельнищини У землi королiвськiй да добра не було: Як жиди-рандарi Всi шляхи козацькii зарандували: Що на однiй милi Да по три шинки становили, Становили шинки по долинах, Заводили щогли по високих могилах. I ще ж то жиди-раiндарi У тому не перестали: На славнiй Укра?нi всi козацькi торги зарандували, Да брали мито-промито Од возового по пi?взолотого, Од пiшого пiшаниiцi по три денежки брали, Од неборака-старцрi брали кури да яйця, Iще ж то жиди-раiндарi У тому не перестали: На славнiй Укра?нi всi козацькi церкви зарандували. Котрому б то козаку альбо мужику дав бог дитину появити, То не йди до попа благословиться, Да пiди до жида-рiандаря да положи шостак, щоб дозволив церкву одчинити, Тую дитину охрестити. ще ж то которому б то козаку альбо мужику дав бог дитину одружити, То не йди до попа благословитися, Да пiди до жида-рiандаря та полож битий таляр, щоб дозволив церкву одчинити, Тую дитину одружити. I ще то жиди-рандарi У тому не переста?ли: На славнiй Укра?нi всi козацькi рiки заорандували: Перва на Самарi, Друга на Саксагагаi, Третя на Гнилiй, Четверта на Пробойнiй, П'ята на рiчцi Кудесцi. Котрий би то козак або мужик iсхотiв риби ловити, Жiнку свою з дiтьми покормити, То не йди до попа благословиться, Да пiди до жида-рандаря да поступи йому часть оддать, Щоб позволив на рiчцi риби вловити, Жiнку свою з дiтьми покормити. Тодi ж то один козак мимо шинку йде, За плечима мушкет несе, Хоче на рiчцi утя вбити, Жiнку свою з дiтьми покормити. То жид-рандар у кватирку погляда?, На жидiвку свою стиха словами промовля?: "Ей, жидiвочко ж моя, Рася! Що сей козак дума?, що вiн у шинок не вступить, За денежку горiлки не купить, Мене, жида-рандаря, не перепросить, Щоб дозволив йому на рiчцi утя ввити, Жiнку свою з дiтьми покормити". Тодi жид-рандар стиха пiдходжа?, Козака за патлi хвата?. То козак на жида-рандаря скоса, як ведмiдь, погляда?, I ще жида-рандаря мостивим паном узива?: "Ей, жиду, - каже, - жиду-рандаре, Мостивий пане! Позволь менi на рiчцi утя убити, Жiнку свою з дiтьми покормити". Тодi жид-рандар у шинок входжа?, На жидiвку свою стиха словами промовля?: "Ей, жидiвочко ж моя, Рася! Будь менi тепер у Бiлiй Церквi наставним равом - Назвав мене козак мостивим паном!" Радiла польська шляхта з того, що на Укра?нi стало спокiйно, та тiльки недовго вона втiшалася. Татари враз же скористалися з пригноблення козаччини та Вiйська Запорозького i року 1640-го наскочили на Укра?ну великою ордою в 70 000 вершникiв i, просунувшись мало не до Ки?ва, без будь-яко? перешкоди забрали в неволю та погнали до Криму понад 200 000 молодi й не тiльки укра?нсько?, а й польсько?. Року 1643-го такий саме напад здiйснив i перекопський мурза Туган-Бей. Вiн цiлий рiк ходив iз загонами, ловив людей, мов овець, палив села й мiста i вислав у Крим кiлькасот тисяч невольникiв, доки аж року 1644-го Потоцький спромiгся розбити татар. Укра?на знову, як 150 рокiв досi, застогнала, скривавлена татарською ру?ною, запорожцi ж не могли тепер боронити й заступити ??, бо не мали нi гармат, нi коней, нi чайок, нi навiть пороху. Незважаючи на такий занепад, розiгнане по Великому Лузi та Базавлузi козацтво бодай i принишкло, а не втратило сво?? органiзацi?, i хоча в Сiчi на Микитиному Розi й небагато жило козакiв, зате у Великому Лузi та на ру?нах старих Сiчей: Базавлуцько?, Хортицько? й Томакiвсько? - ?х гуртувалося чимало, принаджуючи до себе всiлякий люд, що все-таки тiкав сюди з Укра?ни. Вiйсько Запорозьке, наперекiр усiм заходам польського уряду, не бажало ще поховати навiки свою славу й тiльки чекало випадку, щоб поквитатися зi сво?м ворогом за всi завданi ним кривди. Це й сталося року 1648-го, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький. ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Зiновiй Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав йому освiту в Ки?вськiй братськiй школi, а потiм у польськiй школi в галицькому мiстi Ярославлi. Помiж козаками Богдан був людиною вiдомою, бо все життя проводив у вiйнах та походах. У бойовищi коронного польського гетьмана Жолкевського з турками року 1620-го вiн дiстався в бранцi, року 1621-го його вже бачили ватажком морського походу на Царгород, бо з неволi викупили. Пiд час вiйни короля Владислава з Москвою Богдан разом iз козаками бився на боцi полякiв, став особисто вiдомий королевi й дiстав iз його рук у подарунок коштовну шаблю. Пiд час повстання Павлюка Хмельницький значиться у ре?стрi вiйськовим писарем; року ж 1644-го, нудьгуючи без вiйни та походiв, вiн збира? 2400 охочих козакiв i за добру плату водить ?х у Францiю допомагати тiй державi воювати з Iспанi?ю. Пiсля повернення на Укра?ну Хмельницький знову був вiйськовим писарем; i року 1646-го його разом iз старшими козацького ре?стрового вiйська Барабашем та Iлляшем викликав король до Варшави. Польський державець хотiв тодi проти волi панства розпочати вiйну з Туреччиною i вмовляв козакiв роздратувати туркiв морським походом так, щоб тi самi оголосили вiйну Польщi. Щоб прискорити цей випадок, вiн доручив Барабашевi передати на Сiч 5000 злотих на полагодження вiйськових чайок. А на подяку козакам король передав через того ж Барабаша грамоту, якою козацькому вiйськовi поверталися всi його давнi права, а кiлькiсть ре?стровцiв збiльшувалася на 20.000 душ. Тут же з рук Владислава козацька старшина отримала бойову корогву кармазинового кольору, булаву й iншi вiйськовi клейноди. З радiсною надi?ю на кращу долю рiдного краю ?хав од короля до Чигирина Богдан Хмельницький, аж тут вiн довiдався, що польськi пани й сенатори так приборкали Владислава, що вiн мусив зректися всього, що пообiцяв козакам; лукавий же Барабаш, прислуговуючи шляхтi, сховав королiвського унiверсалу з козацькими привiлеями й наказав Хмельницькому нiкому про нього не говорити. Та Богдан iз тим не погодився. В нього вже наболiло серце за покривджене козацтво, i в головi визрiвала думка вiдплатити польським панам за всi знущання. Тому вiн хитрощами вiдiбрав у Барабаша унiверсал i, маючи його в сво?х руках, почав поширювати про нього чутку помiж козаками, показуючи цю грамоту короля сво?м однодумцям i прихильникам. Народна дума так оповiда? про цю подiю та про початок козацького повстання пiд проводом Богдана Хмельницького: Як iз день-години Зчиналися великi вiйни на Укра?нi, Отодi ж то не могли обiбратись, За вiру християнську одностайно стати; Тiльки обiбрався Барабаш та Хмельницький, Да Клиша Бiлоцеркiвський. Отодi вони од сво?х рук листи писали, До короля Владислава посилали. Тодi ж то король Владислав листи чита?, Назад одсила?; У городi Черкаському Барабаша гетьманом наставля?: "Будь ти, Барабашу, в городi Черкаському гетьманом, А ти, Клишо, у городi Бiлiй Церквi полковником, А ти, Хмельницький, у городi Чигиринi хоч писарем вiйськовим". Отодi ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував, Тiльки пiвтора года. Тодi ж то Хмельницький добре дбав, Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав, А ще дорогими напитками його вiтав I стиха словами промовляв: "Гей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий, Чи не могли б ми з тобою удвох королiвських листiв прочитати, Козакам козацькi порядки подавати, За вiру християнську одностайно стати?" Отодi ж то Барабаш, гетьман молодий, Стиха словами промовля?: "Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю вiйськовий, Нащо нам з тобою королiвськi листи удвох читати, Нащо нам козакам козацькi порядки давати? Чи не лучче нам з ляхами, Мостивими панами, З упоко?м хлiб-сiль по вiк вiчний уживати?" Отодi-то Хмельницький на кума свого Барабаша Велике пересердя ма?, Ще кращими напитками вiта?. Отодi-то Барабаш, гетьман молодий, Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь, Дак у його i спать поваливсь. Отодi Хмельницький добре дбав, Iз право? руки з мiзинного пальця щирозлотий перстень iзняв, Iз лiво? кишенi ключi виймав, З-пiд пояса шовковий платок висмикав, На слугу свого вiрного добре кликав-покликав: "Гей, слуго ти мiй, повiрений Хмельницького, Велю я тобi добре дбати, На доброго коня сiдати, До города Черкаського до панi Барабашево? прибувати, Королiвськi листи до рук добре приймати". Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького, добре дбав, На доброго коня сiдав, До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував, До панi Барабашево? у двiр у?жджав; У сiни ввiйшов, шличок iз себе скидав; У свiтлицю ввiйшов, низький поклон послав; Тi? значки на скамнi покладав, А ще стиха словами промовляв: "Ей, панi, - ти, панi Барабашева, гетьманова молодая! Уже ж тепер твiй пан, гетьман молодий, На славнiй Укра?нi з Хмельницьким великi бенкети зчиняють, - Велiли вони тобi сi? значки до рук приймати, А менi листочки королiвськi оддати: Чи не могли б вони iз кумом сво?м Хмельницьким Удвох прочитати I козакам козацькi порядки давати?" Отодi ж то панi Барабашева, гетьманова, Удариться об поли руками, Обiлл?ться дрiбними сльозами, Промовить стиха словами: "Ей, не з горя-бiди мо?му пану Барабашу Схотiлося на славнiй Укра?нi з кумом сво?м Хмельницьким Великi бенкети зчинати! Нащо б ?м королiвськi листи удвох читати? Не лучче б ?м iз ляхами, Мостивими панами, З упоко?м хлiб-сiль вiчнi? часи уживати? А тепер хай не зарiка?ться Барабаш, гетьман молодий, На славнiй Укра?нi огнiв та тернiв iзгашати, Тiлом сво?м панським комарiв годувати Од кума свого Хмельницького". Отодi ж то панi молодая Барабашевая Стиха словами промовля?: "Ей, слуго, повiрений Хмельницького, Не можу я тобi листи королiвськi до рук подати, А велю я тобi до ворiт одходжати, Королiвськi листи у шкатулi iз землi виймати". Отодi-то слуга, повiрений Хмельницького, Як сi слова зачував, Так скорим часом, пильною годиною до ворiт одходжав, Шкатулу з землi з королiвськими листами виймав, Сам на доброго коня сiдав, Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував, Сво?му пану Хмельницькому королiвськi листи до рук добре оддавав. Отодi-то Барабаш, гетьман молодий, од сна устава?, Королiвськi листи в кума свого Хмельницького загляда?; Тодi й напитку дорогого не попива?, А тiльки з двора тихо з'?жджа?, Да на старосту свого Кричовського кличе, добре поклика?: "Ей, старосто, - каже, - ти мiй, старосто Кричовський! Коли б ти добре дбав, Кума мого Хмельницького живцем узяв, Ляхам, мостивим панам, до рук подав, Щоб нас могли пани, мостивi? ляхи, за бiлозорiв почитати". Отодi-то Хмельницький, як сi? слова зачував, Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав, Сам на доброго коня сiдав, Слугу свого, повiреного, з собою забирав. Отодi-то припало йому з право? руки Чотири полковники. Первий полковник - Максим Ольшанський, А другий полковник - Мартин Полтавський, Третiй полковник - Iван Богун, А четвертий - Матвiй Борохович. Отодi-то вони на славну Укра?ну прибували, Королiвськi листи читали, Козакам козацькi порядки давали. Тодi-то у святий день, у божественний вiвторок Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуджа? I стиха словами промовля?: "Ей, козаки, дiти, друзi-молодцi! Прошу я вас, добре дбайте, Од сна уставайте, Руський отченаш читайте, На лядськi табори на?жджайте, Лядськi табори на три частi розбивайте, Ляхiв, мостивих панiв, упень рубайте, Кров ?х лядську у полi з жовтим пiском мiшайте, Вiри сво?? християнсько? у поругу вiчнi часи не подайте!" Отодi-то козаки, друзi-молодцi, добре дбали, Од сна уставали, Руський отченаш читали, На лядськi табори на?жджали, Лядськi табори на три частi розбивали, Ляхiв, мостивих панiв, упень рубали, Кров ?х лядську у полi з жовтим пiском мiшали, Вiри сво?? християнсько? у наругу вiчнi часи не подали. Року 1647-го здiйснення замiрiв Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, яко? вiн зазнав од польського пана Чаплинського, що, взявши з собою два десятки озбро?них харцизiв, захопив у Хмельницького його батькiвщину - село Суботiв - i при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Богдана, а його другу жiнку взяв собi коханкою. Так польськi пани звичайно чинили з козаками, i, коли Хмельницький кинувся скаржитися коронному гетьмановi, так той ще й до в'язницi запер. На щастя Богдана, його приятель полковник Кричовський випустив на волю, i Хмельницький, разом iз сином Тимошем, утiк на Запорожжя. У груднi року 1647-го Богдан спинився на ру?нах Томакiвсько? Сiчi, на островi Бучацький, де купчилися непокiрливi запорожцi, й, прихиливши ?х на свiй бiк, по?хав на Микитин Рiг до коша. Тим часом польська залога на Сiчi дiстала наказ захопити Хмельницького i скарати його на смерть. Тiльки й запорозька старшина вже знала про заходи Богдана i,. спiвчуваючи йому, застерегла втiкача про смертний присуд, винесений польським урядом. Поляки не вкмiтували, коли Богдан прибув на Сiч, а, довiдавшись, побачили, як вiн разом iз сином та десятком побратимiв вирушив кiньми до Криму. Польська залога з трьома сотнями жовнiрiв i п'ятьма сотнями ре?стрових козакiв кинулися доганяти Хмельницьких, але чутка про скривдження вiйськового писаря та смертний вирок украй обурили i запорожцiв i ре?стровцiв, якi гналися за втiкачами водночас iз поляками, так що, коли пiд час подорожi в Крим два прихильники Богдана при?дналися до ре?стрових козакiв i стали вмовляти ?х не допомагати королевi, ре?стровцi збунтувалися, кинулись на жовнiрiв i почали з ними битися. Тому поляки вернулися назад, у Сiч, але запорожцi й там уже повстали i всiх ?х знищили. Вчинивши розправу над польською залогою, сiчовики стали дiставати з пiскiв старi гармати, витягати й лаштувати ?х знову на окопах, i незабаром вiдлуння вiд пострiлу з сiчово? башти рознесло звiстку, що на Запорожжi знову прокинулася воля. Ожив Великий Луг, з усiх островiв, приток, лиманiв та непрохiдних нетрiв квапилися човни з козаками, лугарями та степовиками; в плавнях застукотiли сокири - запорожцi майстрували новi чайки й витягали з очеретiв старi, схованi десять рокiв тому. За зиму сiчовики зiбралися до вiйни та озбро?лися, а по Укра?нi розiслали окремих товаришiв, щоб понесли чутку про те, що шляхта порушила волю короля й навеснi запорожцi прийдуть визволяти Укра?ну вiд пансько? неволi. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай, до хана, i почав його умовляти, Щоб допомiг козакам у боротьбi з поляками. Хан згодився, та, не довiряючи ще Богдановi, прислав iз ним на Запорожжя тiльки перекопського мурзу Туган-Бея з 4000 татар. 18 квiтня року 1648-го Хмельницький, залишивши Туган-Бея на Базавлуцi, наблизився до Сiчi. Запорожцi, знаючи про ханську пiдмогу, урочисто, з гарматною пальбою, зустрiли Богдана, а наступного дня кошовий отаман Вiйська Запорозького скликав велику раду. На нiй Хмельницький у довгiй i натхненнiй промовi змалював тяжке становище Укра?ни, поневолено? поляками, та занепад православно? вiри, гноблено? унi?ю. Нагадав про всi кривди, яких зазнало козацтво вiд полякiв, про замучених гетьманiв - Пiдкову, Наливайка, Сулиму й Павлюка, й запалив серця запорожцiв жагою помсти. "Або смерть, або перемогти полякiв!" - така була ухвала ради. Богдана Хмельницького козаки одностайно наставили гетьманом i вручили йому клейноди Вiйська Запорозького. Беручи булаву, Богдан знав, що вороги вже не сплять, що Потоцький зiбрав 30 000 польського вiйська в Корсунi, з них двi частини послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнiрiв пiд проводом його сина Степана вирушили кiньми через степ, а 6000 ре?стрових козакiв на чолi з Барабашем та Iлляшем попливли човнами по Днiпру. Щоб не дати ворогам з'?днатися й не впустити ?х до Сiчi, гетьман 22 квiтня, маючи бiля себе 8000 запорожцiв та 12 поганеньких гармат, виступив супроти Потоцького, а сво?х побратимiв Ганжу та Джеджалiя послав днiпровим берегом перестрiта ре?стрових козакiв i умовити ?х одностайно стати iз запорожцями на полякiв. Зблизившись iз польським вiйськом бiля рiчки Жовтi Води i дiставши вiд Ганжi звiстку, що ре?стровцi вагаються i хочуть почути слово самого Хмельницького, вiн негайно подався до Кам'яного Затону, де стояли ре?стровi козаки, й звернувся до них iз промовою, розкрив ?м очi на королiвськi кривди й так вплинув на ре?стровцiв, що вони тi?? ж ночi знищили всю свою польську i сполячену старшину (ляхiв та недоляшкiв) - вбили Барабаша та Iлляша Кара?мовича i при?дналися до Хмельницького, Коли гетьман повернувся з Днiпра до свого табору на Жовтих Водах, поляки вже розпочали наступ на запорожцiв, i понад рiчкою точилися герцi й дрiбнi бо?, Хмельницький зараз же повиводив сiчовi полки з табору й, оголосивши, що ?м на пiдмогу прибувають ре?стровi козаки, кинув сво? вiйсько на польськi окопи, перед табором. 5 травня спалахнула велика битва. Запорожцi билися старою збро?ю, були обiдранi й голi, бо за десять рокiв, що не ходили на Чорне море, Вiйсько Запорозьке зовсiм зубожiло; поляки ж красувалися сво?м пишним вбранням, вони мали добрi гармати й бiльше вiйська. Проте козаки, незважаючи нi на що, iз завзяттям кинулися на ворожi окопи й, захопивши ?х, почали гнати полякiв у ?хнiй же табiр. Серед того бою зi сходу пiднялася велика курява: то татари везли на сво?х конях ре?стровцiв. Побачивши це, поляки гадали, що наближа?ться ?хня допомога, й дуже зрадiли, що тепер знищать усiх запорожцiв; коли ж ре?стровi козаки стали брататися iз сiчовиками, вони зразу занепали духом i розгубилися. Хмельницький скористався з легкодухостi польсько? шляхти й задумав влаштувати ?й те, що вона зробила з козаками на Солоницi року 1596-го. Вiн викликав до себе iз польського табору посланцiв, почастував ?х вечерею, запевнив, що не хоче марно проливати кровi, а вийшов iз Сiчi тiльки, щоб оборонятися, знаючи, що королiвський уряд засудив його до смертно? кари. Наприкiнцi Богдан Хмельницький сказав, що охоче дозволив би полякам вирушити назад, на Укра?ну, але бо?ться, щоб вони самi на нього не напали, i через те просить ?х, на доказ сво?? поступливостi, вiддати йому всi гармати. Коли посланцi вернулися до польського табору, Потоцький зiбрав на раду всю шляхту, й пiсля тривалих суперечок польське панство згодилося на умови Хмельницького. 8 травня поляки передали козакам гармати й почали вiдводити сво? вiйсько назад, маючи на думцi вийти на шлях до Смiли та Корсуня. Там по дорозi були великi байраки, що звалися Княжими. I гетьман вiдрядив туди Перебийноса з тисячею козакiв, щоб на шляху польського вiйська поробили засiки та викопали рови; сам же iз полками пiшов слiдом за Потоцьким; дотримуючись умов, не нападав на нього, а обходом послав татар, якi мали перетнути полкам вiдхiд на Укра?ну та навернути ?х на Княжi байраки. Рятуючись од татарських стрiл, польське вiйсько справдi повернулося на схiд, у бiк Княжих байракiв, i, як тiльки потрапило там на рiвчаки та засiки, на них одразу накинулися козаки Перебийноса й татари Туган-Бея; Хмельницький же вдарив на полякiв з тилу. Зчинилася нечувана рiзанина, i до ночi вся шляхта була перебита або поранена; врятувався тiльки один жовнiр, переодягнений селянином, - вiн i подав Потоцькому до Корсуня звiстку про загибель його сина з усiм вiйськом. Криваво вiдомстили запорожцi за польськi кривди, i була велика радiсть козацтва з тако? рiшучо? перемоги над ворогом. З народних дум про бiй на рiчцi Жовтих Водах та першу перемогу Хмельницького над поляками збереглися тiльки невеличкi уривки: Чи не той то хмiль, що коло тичини в'?ться? Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'?ться. Гей, по?хав Хмельницький iк Жовтому Броду, Гей, не один лях лежить головою в воду, Не пий, Хмельницький, дуже то? Жовто? Води: Iде ляхiв сорок тисяч хорошо? вроди. "А я ляхiв не боюся i гадки не маю, За собою великую потугу я знаю I ще орду за собою веду, А все, вражi ляхи, на вашу бiду". Утiкали ляхи, погубили шуби... Гей, не один лях лежить, вивiривши зуби! Становили ляхи дубовi? хати, Прийдеться ляшенькам в Польщу утiкати! Утiкали ляхiв деякi полки, ?ли ляхiв собаки i сiрi? вовки. Гей, там поле, а на полi цвiти: Не по однiм ляху заплакали дiти, Гей, там рiчка, через рiчку глиця, Не по однiм ляху зосталась вдовиця. Звiстка про перемогу запорожцiв над поляками прудкою ластiвкою полетiла по Укра?нi. Всi козаки, якi ще взимку вийшли iз Сiчi i гуртували навколо себе в лiсах ватаги найзавзятiших людей: козакiв-"випищикiв" та селян, що повтiкали вiд панiв, - тепер узялися за дiло й стали нападати на польськi ма?тки й невеликi роти польських жовнiрiв. Кобзарi ходили з мiста у мiсто, iз села до села, оспiвуючи перемогу козакiв та пророкуючи визволення вiд польського ярма. I по всiй укра?нськiй землi хутко зростали ватаги повстанцiв, озброювалися й змiцнювалися, а почасти й посувалися назустрiч козацькому вiйську. Отож, запорожцi не тiльки розбили полякiв у першому бойовищi, а ще й скликали й навчали люд вiйськовiй справi, що й дало Хмельницькому силу визволити Укра?ну вiд полякiв. Не гаючись, Богдан iз запорожцями та ре?стровцями вiд Княжих байракiв рушив на Чигирин, а Ганжу з полком козакiв спрямував на Умань громити шляхту, яка, зокрема, зiбралася в тому мiстi. З Чигирина гетьман пiшов на Корсунь, де стояло головне польське вiйсько з коронним гетьманом Потоцьким та польним - Калиновським. Тут Хмельницький, пiдiславши у ворожий табiр козака Галагана, налякав полякiв тим, що начебто слiдом за Вiйськом Запорозьким наступа? кримський хан з усi?ю ордою. Та вигадка так настрахала Потоцького, що вiн покинув сво? окопи й заходився одходити на Богуслав тодi, як запорожцi були вже бiля самiсiнького Корсуня. Хмельницький тут, як i в Княжих байраках, доручив Перебийносовi перекопати в лiсi шляхи, й той, вичекавши, доки поляки, вiдступаючи, розтягли сво? вiйсько на кiлька верст, 28 травня напав на них з усiх бокiв i вщент розбив. Переднi лави цiлком загинули в Глибокому Байрацi на перекопах, якi влаштували козаки. Польськi вози й гармати котилися з круто? гори прямо у рiвчаки й падали туди разом iз кiньми пiд радiснi вигуки й стрiлянину запорожцiв Перебийноса. З тилу на полякiв тиснув сам Хмельницький, а козацькi полки з ре?стровцiв та запорожцiв насiдали збоку. За кiлька годин бою обидва польськi гетьмани потрапили в полон, а решта полякiв здалася козакам на милосердя. У бойовищi пiд Корсунем були захопленi всi польськi гармати, обоз iз великими скарбами та сила знатного панства. З усього вiйська, яке налiчувало 18000, бiльше 7000 залишилося трупом, майже 9000 потрапило в бранцi й тiльки 1500 вершникам вдалося втекти. За великi послуги Вiйська Запорозького пiд Жовтими Водами та пiд Корсунем Хмельницький пiсля тако? перемоги надiслав на Сiч коштовнi подарунки: за кожну корогву - чотири корогви, за бунчук - два бунчуки, за булаву - двi булави, за пару котлiв - три пари i за кожну поганеньку гармату - двi добрих. До всього того вiн iще додав 1000 талярiв сiчовому товариству на пиво i 300 талярiв на сiчову церкву. Все те було захоплено з польським обозом, та й не тiльки те, бо ще кiлькасот возiв iз золотом, грiшми та всяким iншим добром гетьман вiдправив до Чигирина й Суботова. Про Корсунський бiй та про те, що постало на Укра?нi пiсля нього, народна дума розповiда? таке: Ой, обiзветься пан Хмельницький, Отаман-батько Чигиринський: "Гей, друзi-молодцi, Браття-козаки, запорожцi! Добре дбайте, барзо гадайте, З ляхами пиво варити зачинайте: Лядський солод, козацька вода, Лядськi дрова, козацькi труда". Ой, з того пива Зробили козаки з ляхами превелике? диво. Пiд городом Корсунем вони станом стали, Пiд Стебловим вони солод замочили; Ще й пива не зварили, А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили: За тую бражку Зчинили козаки з ляхами велику дражку; За той солод Зробили ляхи з козаками превеликий колот; А за той, не знать який, квас Не одного ляха козак за чуба тряс. Ляхи чогось догадались, Вiд козакiв чогось утiкали, А козаки на ляхiв нарiкали: "Ой ви, ляхове, Песькi синове! Чом ви не дожида?те, Нашого пива не допива?те?" Тодi козаки ляхiв доганяли, Пана Потоцького пiймали, Як барана в'язали Та перед Хмельницького гетьмана примчали: "Гей, пане Потоцький! Чом у тебе досi розум жiноцький? Не вмiв ти ?си в Кам'янськiм Подiльнi Поганого поросяти, курицi з перцем та шапраном уживати, А тепер не зумi?ш ти з нами, козаками, воювати I житньо? соломахи з тузлуком уплiтати. Хiба велю тебе до рук кримського хана, Щоб навчили тебе кримськi дiти сиро? кобилини жувати!" Тодi ляхи чогось догадались, На жидiв нарiкали: "Гей, ви, жидове, Поганськi синове! Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали, на милю по три корчми становили, Великi мита брали: Вiд возового По пiвзолотого, Вiд пiшого - по два грошi, А ще не минали й сердешного старця - Вiдбирали пшоно та яйця А тепер ви тi? скарби збирайте Та Хмельницького ?днайте; А то як не будете Хмельницького ?днати, То не зарiкайтесь за рiчку Вiслу до Полонного прудко тiкати". Жидове чогось догадались, На рiчку Случу тiкали. Которi тiкали до рiчки Случi, То погубили чоботи й онучi; А которi до Прута, То була вiд козакiв Хмельницького дорiженька барзо крута. По рiчцi Случi Обломили мiст, iдучи, Затопили всi клейноди I всi лядськi бубни. Которi бiгли до рiчки Росi, То зосталися голi й босi. Обiзвався первий жид Гичик, Та й хапа?ться за бичик, Обiзветься другий жид Шльома: "Ой, я ж пак не буду на сабас дома!" Третiй жид озоветься, Оврам: "У мене невеликий крам: Шпильки, голки, Кремiння, люльки, Так я свiй крам У коробочку склав Та козакам п'ятами накивав". Обiзветься четвертий жид Давидко: "Ой, брате Лейбо! Уже ж пак iз гори козацькi корогви видко!" Обiзветься п'ятий жид Юдко: "Нумо, до Полонного втiкати прудко!" Тодi жид Лейба бiжить, Аж живiт дрижить; Як на школу погляне, Його серце жидiвське зiв'яне: "Ей, школо моя, школо мурована!.. Тепер тебе нi в пазуху взяти, Нi в кишеню сховати, Але ж доведеться Хмельницького козакам на балаки покидати!" Отже, панове-молодцi, над Полонним не чорна хмара вставала: Не одна панi-ляшка удовою зосталась. Озоветься одна панi-ляшка: "Нема мого пана Яна, Десь його зв'язали козаки, як би барана, Та повели до свого гетьмана". Озоветься друга панi-ляшка: Нема мого пана Кордаша! Десь його Хмельницького козаки повели до коша". Озоветься третя панi-ляшка: "Нема мого пана Якуба! Десь узяли Хмельницького козаки та либонь, повiсили на дуба". З-пiд Корсуня Богдан вiдрядив татар до Криму, а запорожцiв розпустив по Укра?нi вимiтати загонами з русько? землi панiв та жидiв. Сам же гетьман iз ре?стровими козаками перейшов до Бiло? Церкви i заходився там складати новi полки укра?нського козацького вiйська. Запорожцi, при?днавши до себе ватаги повстанцiв, ходили скрiзь, руйнуючи польськi ма?тки, замки й мiста та визволяючи людей з неволi, ?хнi загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кiлька тисяч козакiв i невдовзi ймення ?хнiх ватажкiв, полковникiв та курiнних отаманiв Вiйська Запорозького - Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжi, Остапа, Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркушi, Вовгури й багатьох iнших - облетiли всю Укра?ну й прославилися в народних пiснях i думах, як борцi за визволення поневоленого укра?нського люду; душi ж польсько? шляхти та ?? прибiчникiв i пiдручних - жидiв - тi iмена виповнювали жахом. Наймилiшими народовi героями повстання були, коли рахувати за кiлькiстю складених про них пiсень, полковники Вiйська Запорозького - Перебийнiс, Нечай та Морозенко. Одну з пiсень про Перебийноса можна й зараз почути на Укра?нi, й не тiльки вiд кобзарiв, а й по селах, по бурсах i по вiйськових школах: Ой, не дивуйтеся, добрi? люде, Що на Вкра?нi повстало; Ой, за Дашевим, пiд Сорокою, Множество ляхiв пропало! Перебийнiс водить не много - Сiмсот козакiв за собою; Руба? мечем голови з плечей, А решту топить водою. "Ой, пийте, ляхи, води калюжi, Води калюжi болотяно?, А що пивали по тiй Вкра?нi Меди та вина ситii". Зависли ляшки, зависли, Як чорна хмара на Вiслi. Лядську славу загнав пiд лаву, Сам бравий козак гуля?: "Нуте, козаки, у скоки, Заберiмося пiд боки, Заженiм ляшка, вражого сина, Аж за Дунай глибокий". Дивують ляхи, вражi сини, Що тi козаки вживають: Вживають вони щуку-рибуху, Ще й соломаху з водою. Ой, чи бач, ляше, як козак пляше На сивiм конi горою: Мушкетом бере, аж серце в'яне, А лях вiд страху вмира?. Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше, По Костяную могилу: Як не схотiли, забунтували, Та й утеряли Вкра?ну. Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький На жовтiм пiску пiдбився: Вiд нас, козаки, вiд нас, юнаки, Нi один ляшок не скрився: "Нуте ж, козаки, у скоки, Заберiмося у боки; Загнали ляхiв за рiчку Вiслу, Що не вернуться i в три роки". За лiто, доки поляки скликали нове вiйсько, Укра?на вiд Днiстра й до Путивля та Лубен стала вiльною. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навiть у Галичину й на Бiлу Русь. Уся мiська й сiльська молодь узялася за ножi, сокири й коси й, повбивавши панiв та озбро?вшись ?хньою збро?ю, пiшла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що складав гетьман. Назва "ре?стровий козак" стала зникати - козаком звав себе кожен, навiть той, хто замiсть збро? тримав у руцi кийок. Селяни, долiтнi й пiдстаркуватi, що лишилися по оселях, подiлили мiж собою добро сво?х панiв, ?хн? господарство й худобу, попаювали навiть землю, так що за кiлька мiсяцiв iз поневолених крiпакiв стали вiльними людьми, до того ж, заможними землевласниками. Проте пiд осiнь поляки, зiбравши 80 000 вiйська, почали знову наступати на Укра?ну й перейшли на схiдний бiк рiчки Случi. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всi козацькi загони, щоб дати польським вiйськам бiй. Вороги розташувалися табором бiля рiчки Пиляви, на ?? берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподiваючись на допомогу татар i гадаючи оточити полякiв, як пiд Корсунем, з усiх бокiв. Проте шляхта сама прискорила свою загибель. Роздратованi запорозьким полковником Ганжею, що перемагав усiх польських богатирiв на герцi, поляки необережно кинулися на козакiв i з кiлькома полками пiдступили через греблi та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тiльки того й чекав: вiн ударив на них усiм вiйськом, i козаки, перетнувши полякам шлях назад до гребель, або посiкли ?х, або потопили в рiчцi та в болотах. Ця пригода з кiлькома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привiдцiв польського вiйська, залишила все сво? добро, що мала в обозi, i з великим переляком кинулася тiкати назад до Случi. За панством побiгли й жовнiри; вони тiкали в такому безладi, що бiля Костянтинова завалили мiст через Случ i у великiй кiлькостi потопилися в рiчцi. Про наслiдки Пилявського бою так згаду? народна дума: Те пан Хмельницький, Житель Чигиринський, То вiн ночей недосипа?, Коло Случi-рiчки ляхiв i жидiв доганя?. Скоро догнав увечерi пiзно, I там стало дуже по вулицях тiсно: I там до ?х прибува?, Ще й на козакiв гука?, Да ще й словами промовля?: "Друзi панове-молодцi! До Случi-рiчки прибувайте, Жидiв та ляхiв упень рубайте I до ?х козацькими словами промовляйте: "Ото буде по той бiк Случi ваше, А по сей бiк Случi буде пана Хмельницького й наше!" Проте Хмельницький не зупинився на Случi. Запорожцi хотiли вiдомстити полякам у самiй Варшавi й обмити ворожою кров'ю майдан Старого мiста, на якому було замордовано стiльки запорозьких гетьманiв. Вони вмовляли Богдана взяти королiвську столицю, й пiд впливом ?хнiх домагань Хмельницький пiшов через Костянтинiв та Зборiв на Львiв i Варшаву. Запорожцi на той час вважали себе найближчими прибiчниками Богдана. Багатьох ?х гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких полкiв, а кожен iз тих полковникiв, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушка-ренко й iншi - закликали за собою в новi полки сво?х побратимiв i товаришiв, i, таким чином, iз запорожцiв склалася нова укра?нська старшина. Побували запорожцi з Хмельницьким i у Львовi, i пiд Замостям. Та тiльки там восени 1648 року гетьман почав вагатися - незадовго перед тим помер польський король Владислав, i новий державець Речi Посполито? Ян Казимир, за якого пiд час обрання голосував i Богдан, зумiв заспоко?ти його й улестити обiцянками. Вiн запевнив Хмельницького, що й без походу на Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тiльки вiйська повернулися на Укра?ну й там очiкували королiвських комiсарiв, адже гетьман тодi ще не мав думки вiдлучати Укра?ну вiд Польщi. Вiн перестав зважати на запорозьких порадникiв i, повернувши полки вiд Замостя на Ки?в, ще з походу дозволив козакам розходитися по домiвках. У Ки?вi Хмельницького зустрiчали дуже урочисто. Верхи на конi вiн пiд'?хав до Золото? Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як визволителя Укра?ни вiд польського ярма, а православно? вiри - вiд утискiв католицтва; i серед радiсних вигукiв киян до?хав до собору свято? Софi?, на папертi якого його вiтав митрополит Ки?вський i патрiарх I?русалимський Па?сiй. I, справдi, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з незначною силою у 8000 запорожцiв спромiгся вiн зробити те, про що мрiяли й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, - збудив укра?нський народ до нацiонально? свiдомостi, розбурхав його, визволив iз довговiчно? польсько? неволi. Вся Укра?на вiд Карпатських гiр до верхiв'?в. Десни, Псла та Ворскли стала вiльною i визнавала владу тiльки гетьмана Хмельницького. Завершивши сво? дiло - визволення Укра?ни, запорожцi з Ки?ва подалися на Сiч у сво? улюбленi степи та до батька Великого Лугу. З Богданом лишилися тiльки тi з них, хто став старшиною в нових полках укра?нських козакiв. ** ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКО? РУ?НИ (1648-1680 роки) ** ДОБА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Спокiйне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало вiдпочивали на Сiчi й запорожцi. Польський король Ян Казимир нiчого не зробив iз того, що пообiцяв Хмельницькому, й на початку лiта року 1649-го вже збирав вiйсько, щоб рушити на Укра?ну гамувати козаччину. Довiдавшись про цi замiри, й Богдан так само заходився скликати козакiв, запросив i запорожцiв iз Сiчi й домовився про допомогу свого спiльника - кримського хана. Король не змiг зiбрати багато вiйська, i Хмельницький оточив його половину в Збаражi, а другу, що була пiд проводом самого короля, у серпнi 1649 року, з'?днавшись iз татарами, вщент розбив бiля мiста Зборова. Козаки мало не взяли в бранцi самого Яна Казимира, але гетьман зупинив ?х, бо все-таки мав короля за свого державця. Вiн звелiв козакам, що вже мали полонити його, припинити бiй i залишити польський табiр. Та легкодухiсть Хмельницького дуже обурила запорожцiв... I, справдi, не минуло й кiлькох днiв, як Богдановi довелося розкаюватись у сво?му вчинковi, а через рiк його примирливiсть мусила оплакувати гiркими сльозами вся Укра?на. Король тим часом пiдкупив хана золотом, i той змусив гетьмана погодитися з нiкчемними умовами полякiв: зректися визволених уже земель Галичини, Волинi, Подiлля й Бiло? Русi; пустити на Укра?ну польських панiв та ще й повернути ?м усi ?хнi ма?тки й змусити поспiльство знову коритися панам i працювати на них. Такого вiдступу запорожцi не могли подарувати Хмельницькому, й пiсля рiзких нарiкань зовсiм залишили його й пiшли на Запорожжя. Роз