ься до згоди iз кримським ханом та турецьким султаном. З приводу того доносу 11 грудня 1678 року на Сiч прибув царський посол, а наступного дня i ханський посланець, прихопивши iз собою на обмiн запорозьких бранцiв. Скликавши товариство на раду, Сiрко запросив у коло царського посланця i, дiстаючи з його рук царську грамоту, звелiв прослати перед собою на землi, пiдклавши шапки, вiйськову корогву, поцiлував грамоту в печать, поклав собi на голову й передав суддi Кудлаю, той пiднiс ?? писаревi, наказавши читати вголос, щоб було все товариство. Вислухавши грамоту, запорожцi кланялися й дякували царевi за ласкаве слово. Все це так робилося за давнiм звича?м. Тодi Сiрко попросив посла сказать про дiло. Той хотiв одкласти все на завтра, але, примушений Сiрком говорити, мовив: - Вiдомо вам, що великий государ вас, отамана i все Вiйсько Низове, держав у сво?й милостi й жалуванням дарував i тепер жалу?, наказував нам пiд час походу бусурманiв на Чигирин iти зi сво?м вiйськом проти ворогiв, а ви не тiльки не пiшли пiд Чигирин, а навiть коли кримський хан тiкав до Днiпра, не вдарили на нього. Через що так вчинили? На цю промову, переказуючи скорочено, Сiрко одповiв так: "Пiд Чигирин ми не ходили через те, що вiйська на Сiчi було обмаль, та ще й через те, що турки й татари мали думку ранiше, нiж на Чигирин, iти на Сiч, та, добувши ?? й змiцнивши, засiсти в нiй. Та й через те ми змирилися з ханом, щоб тим часом продати йому татарських бранцiв та щоб козакам було вiльно виходити на море й на рiчки по рибу. Кiлька разiв писали ми Iвану Самойловичу, щоб пустив iз мiст до нас козакiв та припасу прислав нам, а гетьман i козакiв не пустив i запасу не дав, через що запорожцi змушенi були харчуватися самою тiльки рибою; коли ж ми змирилися з ханом, то за татар беремо великий викуп i по сiль у Прогно? без перешкоди ходимо; якби ж ми з ханом не замирилися, то всi померли б з безхлiб'я. Б'?мо чолом великому царю, щоб наказав гетьману прислати Полтавський полк, тодi ми по веснi, як тiльки припаси пришлете нам, розмиримося з ханом i пiдемо на Крим вiйною". Проте всi звинувачення Сiрка у зрадi царевi треба вважати цiлком безпiдставними, бо за два мiсяцi пiсля того вiн уже сповiстив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похiд на Укра?ну, а на початку лiта, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сiрко виплив iз товариством байдаками в лиман i бiля устя рiчки Корабельно? атакував i потопив кiлька турецьких галер, що везли припас вiйську, а пiсля того поплив у рiчку Буг i спалив там збудований турками мiст, зруйнував заставу й, погромивши бусурманiв, визволив чимало невольникiв, а декiлька татарських загонiв примусив повернутись у Крим. ОСТАННЯ РУ?НА ПРАВОБЕРЕЖНО? УКРА?НИ Все-таки шкода, що завдав ?? туркам Сiрко, не спинила ?х - влiтку вони оточили Чигирин i почали брати його штурмом. Самойлович та Ромодановський хоч i перейшли через Днiпро й навiть пробилися до мiста, але не насмiли вдарити на туркiв усi?ю силою, й бусурмани пiсля кривавого бою з колишнiм Середнянським полком Дорошенка опанували нижнiм мiстом. Пiсля того Ромодановський звелiв пiдпалити Чигирин з усiх бокiв, висадити в повiтря верхн? мiсто й замок порохом, 12 серпня залишив разом iз Самойловичем Чигирин, зник за Днiпром; тодi турки докiнчили ру?ну столицi гетьманiв Богдана Хмельницького та Дорошенка й вирiзали тут усю люднiсть до ноги. Покiнчивши з Чигирином, турки кинулись на Канiв та iншi мiста Чигиринщини. Жахнувшись iз долi Чигирина, люди почали тiкати за Днiпро, покидаючи сво? добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережжя стало пустелею; i хто не втiк за Днiпро сво?ю волею, тих вiн видворяв силою з осель i переганяв на схiдний бiк Днiпра у свою Гетьманщину. Ту нещасливу годину, той "Згiн", коли батьки втратили дiтей, а дiти - батькiв, довго пам'ятали укра?нськi люди, згадуючи те навiть у пiснях: Вiють вiтри все буйнi?, Iдуть дощi все тучнi?, Землю зворушають, Травою устилають, А квiтками украшають. Та йдуть люди-поселяне, Все з дочками та з синами, Покидають грунти сво?, Преславнi? вжитки I превтiшнi? пасiки. Та чогось луга потемнiли, Нашi поселяне посмутнiли, Засмутилася птиця, Що назад воротиться На сво? прежнi вжитки. Уже весна - Днiпр широкий, Перевози скрiзь глибокi, А зеленi дiброви ключi попускали. Звiстка про зруйнування Чигирина, Канева й iнших правобережних мiст тяжко вразила Вiйсько Запорозьке, а найдужче старого кошового отамана Сiрка. Iван Дмитрович був щирий син сво?? неньки Укра?ни. Вiн любив рiдний край дужче за власне життя; за нього увесь вiк воював, за нього не знав нi спочинку, нi покою, за нього легковажив життям. Вiн мрiяв бачити вiльними i нi вiд кого не залежними не тiльки Запорожжя, а й усю Укра?ну й завжди ставав ворогом того, хто хотiв накласти руки на волю людей або поступався його правами, як Брюховецький та Самойлович. З усiх державцiв, що були сусiдами Укра?ни, вiн вiддавав перевагу росiйському царевi, як одновiрному, i, справдi, служив йому чесно, а проте не хотiв поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й Укра?ни, добутих мечем за часiв Богдана Хмельницького. Вiн любив Дорошенка, бо той теж боронив права Укра?ни, а якщо Сiрко коли й ставився до нього неприхильне, то тiльки тодi, коли Дорошенко дозволяв уступати на Укра?ну вiйську одвiчних ворогiв - бусурманiв. Вiн умовив Дорошенка вiдцуратись протекцi? султана й покластися на оборону царя, i ось тепер, коли росiйське вiйсько так легко, майже без бою, вiддало Правобережжя на поталу туркам, Сiрко почув себе винним у цiй подi? - винним i перед Дорошенком, що пiшов у неволю, й перед сплюндрованою Укра?ною. Це почування насiло на нього важким тягарем i за рiк звело лицаря в домовину. 25 вересня року 1678-го Сiрко послав Самойловичу вiд усього Вiйська Запорозького довгого листа, дорiкаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, вiн забув про долю козацько? неньки-Укра?ни i спустошив ??, а коли прийшли турки, то не зумiв заступитися за не?. Мiж iншим, вiн писав: "Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батькiвщинi, що Дорошенка в неволю вiчну загнав, Чигирин з усi?ю Укра?ною сьогобочною стеряв, рiчкам кровi християнсько? пролитися допустив i пiсля того став зватися гетьманом обох сторiн Днiпра?" Помстившись на Укра?нi за ?? прихильнiсть до Росi?, турецький султан хотiв одплатити запорожцям за всi ?хнi повсякчаснi шкоди. З тi?ю метою вiн наказав поновити сво? фортецi Аслам та Кизикермен i збудувати на островi Таванi ще й третю i мiж тими фортецями перетяти Днiпро ланцюгами iз дзвониками, щоб запорожцям уже нiяк було випливати в лиман та Чорне море. Та, на щастя запорожцiв, ними ще керував Сiрко. Вiн одразу збагнув небезпеку й, скликавши на початку 1679 року 15000 козакiв, напав на тi мiста, доки вони не були ще до ладу риштованi. Розiгнавши татар, що утримували турецькi мiста з боку Сiчi, впень розгромив шiсть полкiв яничарiв, якi обороняли мiста, захопив у полон велику силу робiтникiв i самого Мустафуагу, що керував турецьким будуванням. Султан не мiг пробачити за той напад i весною 1679 року послав Днiпром нове вiйсько, щоб зруйнувати Сiч. Коли турки водою й берегом наближалися до Базавлука, Iван Сiрко, не маючи надi? дати вiдсiч, перенiсся з Кошем та церквою на острiв Лебедиха, а сам вийшов назустрiч туркам до Базавлука. Побачивши чимале запорозьке вiйсько, турки не наважилися переходити рiчку й повернули назад на пiвдень. Коли звiстка про те, що Сiч в небезпецi, дiйшла до Самойловича, вiн послав Сiрковi листа, сповiщаючи, що як треба, то вiн охоче допоможе запорожцям, але Сiрко з Вiйськом Запорозьким 6 квiтня одписав йому так: "Якщо ваша вельможнiсть ма?те турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Уманi, Чигирина й Канева, то лiпше вам зостатись у власнiй хатi й не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивилися ви на загибель Чигирина; ми ж доруча?мо себе заступництву всемогутнього бога й самi будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги". СМЕРТЬ КОШОВОГО СIРКА За якийсь час пiсля того, 1 серпня 1680 року, Iван Сiрко, перебуваючи недалеко вiд Сiчi на сво?й пасiцi (де тепер село Гола Грушiвка), помер, а 2 серпня товариство перевезло його на байдацi в Сiч i там, на сiчовому кладовищi, урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною могилу, поставили на нiй надгробок iз написом, що сто?ть i досi, поновлений за часiв Ново? Сiчi. За життя Сiрко зажив собi помiж козаками тако? велико? слави, що останнi вiсiм рокiв козацтво щороку обирало його кошовим отаманом, чего споконвiку на Запорожжi не бувало. Всього ж Сiрко був кошовим отаманом аж 15 разiв. Наприкiнцi свого життя вiн мав такий вплив на запорожцiв, що пiд час всiляких на Сiчi суперечок та заколотiв, якi iнодi зчиняла молодь, досить було йому вийти на майдан i сказати де натовпу: "Слухайте, дiти, мене, старого, й робiть так, iк я кажу..." - i запорожцi зараз же заспокоювалися й корилися старому кошовому. На татар Сiрко нагнав такого страху, що навiть одна чутка про його вихiд iз Сiчi змушувала ?х тiкати в Крим. Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Вiйсько щиро його оплакувало й довго пам'ятало подi? з його часiв. Почасти тi перекази збереглися й до наших днiв, причому Сiрко згаду?ться як великий характерник, що вмi? замовляти ворожi кулi, обводити ворогам очi й таке iнше. З народних пiсень, крiк згадано?, збереглася ще й про його жiнку Сiрчиху та синiв: У городi Мерефi жила вдова, Старенька жона, Сiрчиха-Iваниха, Вона сiм лiт пробувiла, Сiрка Iвана в очi не видала. Тiльки собi двох синiв мала: Першого сина Сiрченка Петра, Другого сина Сiрченка Романа, Вона ?х до зросту держала, Iще од них слави-пам'ятi сподiвала, Як став Сiрченко Петро виростати, Став сво?? неньки старенько? питати: "Мати моя, старая жоно, Скiльки я у тебе пробуваю, Отця свого. Сiрка Iвана, в очi не видаю; Нехай би я мiг знати, Де свого отця, Сiрка Iвана, шукати". Далi дума розповiда?, що Петро Сiрченко по?хав шукати батька й, не знаючи козiцьких звича?в, лiг безпечно бiля лiсу спочивати й був порубаний турками. Пiсля смертi Iвана Сiрка кошовим отаманом на Сiчi був обраний Стягайло, i той, сповiщаючи гетьмана про велике горе, писав разом iз тим, що запорожцi гуляли чайками на Азовському морi й 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманiв на ньому повбивали i в неволю побрали. Виходить так, що той похiд на Азовське море був споряджений ще Сiрком, i це було його останньою працею. Коли посланцi Стягайла прибули до Москви, то на допитi так сказали про Сiрка московським боярам: "Сiрко не бажав добра великому царевi найперше за те, що був засланий у Сибiр, по-друге - за гетьмана Самойловича, од котрого й Сiрку i його жiнцi та дiтям великi утиски були, а Вiйську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одiбрав у Вiйська ма?тностi й промисли i не пропускав на Запорожжя припасу". Далi тi посланцi ще розказали, що за якийсь час перед сво?ю смертю Сiрко звелiв зробити собi труну й щоночi лягав у не?, кажучи, що на одужання вже не сподiва?ться. * БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТI ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1681-1709 роки) * НАСТУПНИК СIРКА Зi смертю кошового отамана Iвана Сiрка, можна сказати, закiнчилася геро?чна доба Запорожжя. Самонадiя та гонор полиша? Вiйсько. Запорожцi майже зовсiм перестають втручатися у справи Укра?ни i дбають тiльки про те, як би обстояти й захистити права й вольностi Вiйська Запорозького. На лихо майже двадцять рокiв Запорожжя не мало освiченого й рухливого керманича. У всiх заходах Сiчi помiтна млявiсть. Iнодi хоча й траплялися тут подi?, що нагадували давнi часи, та то вже були окремi й до того ж малi вибухи, взагалi ж серед козацтва не було нi одностайностi, нi рiшучостi. Так тривало до року 1702-го, доки не став кошовим отаман Кость Гордi?нко. Вiн збудив Запорозьке Вiйсько й запалив серця козакiв, та було пiзно: на запорозьких землях стояли фортецi з росiйським вiйськом, а запорожцi щодо збро? й вiйськового строю опинилися далеко позаду сво?х сусiдiв. Перший пiсля Iвана Сiрка кошовий отаман Iван Стягайло був людиною зовсiм нiкчемною, не дбав про те, щоб пiд час перемир'я мiж Росi?ю й Туреччиною захистити iнтереси Вiйська Запорозького, а тим часом на початку року 1681-го тi держави пiдписали Бахчисарайську угоду про мир на 20 лiт. За тими умовами правобiчна Укра?на мiж Бугом та Днiпром мала стати пусткою. Запорожжя ж лишилося пiд рукою царя. Пiдписуючи згоду, росiйський уряд не спитав запорожцiв про ?хню думку, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самi не подбали про задоволення вiйськових потреб, i запорожцям не було надане право вiльно плавати Днiпром у Прогно? по сiль i в лимани по рибу, а позаяк Вiйсько Запорозьке не могло без того жити, то мiж запорожцями й татарами виникли непорозумiння. Дiзнавшись, що росiйський уряд зовсiм знехтував Вiйсько Запорозьке, кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати в Прогноях сiль, та той одповiв, що вiн не перешкоджа?, але, як й iншим покупцям, тiльки за грошi. Яка пiсля Бахчисарайсько? згоди почалася на Запорожжi скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича вiд 21 липня 1681 року. Вiн скаржиться, що турки поновлюють Кизикермен та iншi мiста на Днiпрi, не пускають жодного козака на лимани по сiль та по рибу "Через те, - пише вiн, - нам далеко вiльнiше було, коли ми билися з ворогами святого хреста, бо тодi ми дружно ходили на низ Днiпра; тепер же, пiсля замирення, Вiйсько Запорозьке опинилося неначе в неволi, одрiзане од моря". Скрутним становищем скористався польський король Ян Собеський i почав засилати на Кiш посланцiв, пiдмовляючи запорожцiв до себе служити й заселяти спустошену Правобережну Укра?ну. Тi заклики мали успiх, i з Запорожжя вийшло кiлькасот козакiв, а мiж ними й Семен Гурко, прозваний у куренi Палi?м, що згодом став фастiвським полковником i видатним оборонцем посполитого люду. НАСЛIДКИ БАХЧИСАРАЙСЬКО? ЗГОДИ 30 квiтня року 1682-го Сiч отримала з Москви грамоту з повiдомленням про те, що на царський престол сiв Петро Олексiйович. Вiйсько Запорозьке склало йому присягу, i влiтку того ж року новообраний кошовий Василь Олексi?нко, сповiщаючи росiйський уряд через посланцiв про присягу Вiйська Запорозького, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають козакiв на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте росiйський уряд тепер уже не мiг нiчого зробити й раз у раз наказував козакам не зачiпати татар. Це невдовзi призвело до того, що року 1683-го козаки почали грабувати всiх купцiв, що про?здили через запорозькi землi, незважаючи на те, чи були вони татари, вiрмени, поляки, росiяни i навiть укра?нцi, а на початку року 1684-го пограбували i втопили татарського гiнця. Разом iз тим запорожцi стали наскакувати на татарськi кочовища, вiдбивати у них коней, худобу й завдавати сусiдам всяко? шкоди. У таких грабунках та дрiбнiй вiйнi з татарами минули роки 1684-й та 1685-й. Року L686-ro кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав, було, здiйснити напад на татар i послав, як робилося i в давнi часи, просити донських козакiв, щоб зi свого боку вони пiдтримали, та виявилося, що й на Дону вже iснували iншi порядки: донцi надiслали листа кошового до Москви, а звiдтiля надiйшов Сагайдачному наказ, щоб нi в якому разi не смiв нападати на татар. Пiд час кошевства Грицька Сагайдачного мiж Польщею й Росi?ю була пiдписана навiть згода. За нею Польща назавжди зрiкалася Ки?ва. Росiя ж обiцяла допомагати Речi Посполитiй у ?? боротьбi з татарами й турками, що тодi ворогували з Польщею. Користуючись цi?ю згодою, польський король Ян Собеський, виганяючи туркiв iз Галичини, листом до Сагайдачного просив Вiйсько Запорозьке надати йому допомогу. Обмiркувавши листа на радi, запорожцi кiлькiстю 2700 душ ходили за Буг, пробилися через землi, захопленi татарськими загонами, аж у Молдову й сполучилися з польським вiйськом у Яссах. Пiсля того походу, пiд зиму 1686 року, король пустив запорожцiв на Сiч, подарувавши кожному з них за службу по десять карбованих талярiв. ПОХIД ГОЛIЦИНА ЧЕРЕЗ ЗАПОРОЖЖЯ Виконуючи умову з Польщею, росiйський уряд по веснi 1687 року послав на Крим 100000 росiйського вiйська пiд проводом князя Голiцина та 50000 укра?нських козакiв на чолi з гетьманом Самойловичем. На початку червня обидва вiйська пiдiйшли до рiчки Самари й, спорудивши 12 мостiв, перевезлися разом з обозами на пiвденний ?? берег. За кiлька днiв до з'?днаного вiйська прилучилися запорожцi з кошовим отаманом Филоном Лихопо?м, i всi разом вирушили до рiчки Конки. Запорожцi вели перед вiйська й, дiставшись за Конку, сповiстили Голiцина, що всi степи на пiвдень од тi?? рiчки спаленi татарами й рухатися неможливо, бо скрiзь замiсть трави попiл. Голiцин не послухав цi?? поради й пiшов iз Самойловичем далi. Тяжко було просуватися пустелею, бо курява од попелу ви?дала очi й забивала дух, а ще тяжче доводилося коням, бо майже не було пашi. Доки вiйсько вибралося за Янчокрак, попрямувало до рiчки Карачарiвки, конi вже так захляли й потомилися, що не мали сили тягти вози й гармати i стали дохнути. Спiльники змушенi були повертати назад, а щоб татар все-таки брав острах, Голiцин послав 20000 стрiльцiв, а гетьман 20 000 козакiв на захiдний бiк Днiпра штурмувати разом iз запорожцями Кизикермен. Головне росiйське й укра?нське вiйсько, простуючи пiсля того схiдним берегом Днiпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити мостами на пiвнiчний берег. Тут сталася несподiвана й дивна пригода. Козаки ледве встигли переправитися, як з дванадцяти мостiв спалахнуло i згорiло десять, i Голiцину довелося зводити нову переправу. З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавидiла Самойловича, й написала Голiцину доноса, нiби мости спаленi через зраду гетьмана. Голiцин повiдомив про те Москву, й через два тижнi Самойловича скинули з гетьманського уряду й одвезли до Москви. Згодом його заслали в Сибiр, де вiн i помер у Тобольську; величезнi ж його ма?тностi й багатства були подiленi мiж казною росiйсько? держави та скарбницею нового гетьмана. Скинувши Самойловича, князь Голiцин тут же, у походi, бiля рiчки Коломака, скликав 25 липня 1687 року козацьку раду, яка обрала гетьманом генерального осавула Iвана Мазепу. Не можна сказати, щоб це робилося "вiльними голосами". Мазепа не уславився ще нi як вояка, нi як добрий товариш, вiн тiльки був дуже заможний та лукавий i, як згодом вiн сам хвалився царевi Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голiцину 11.000 карбованцiв та добрi дарунки. ЗРАДА МАЗЕПОЮ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Зi свого боку Мазепа, щоб догодити Голiцину й царевi Петру, в перший же день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а саме на те, щоб на запорозьких землях, по рiчках Орелi й Самарi та на устях Орчика й Берестово?, були побудованi фортецi, до яких Вiйсько Запорозьке не смiло б доторкатися, та ще щоб до кiнця вiйни Росi? з Кримом запорожцi не мали права торгувати з татарами й примирятися з ними. Сповiщаючи 12 вересня кошового отамана Вiйська Запорозького Грицька Сагайдачного про затвердження на гетьманський уряд Мазепи, царi Iоанн та Петро подарували Запорозькому Вiйську прибутки з Переволочанського перевозу. Радiли козаки, що Самойловича не стало й, щоб жити з Мазепою у згодi, послали йому привiтання з обранням i висловили йому бажання "багато лiт гетьманувати на користь неньцi-Укра?нi i не херхелювати на згубу Вiйська Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович". . Тiльки даремнi були надi? запорожцiв: Мазепа, хоч i був родом з укра?нсько? шляхти, та освiту й виховання дiстав у Польщi, бо ще хлопцем опинився на королiвському дворi, й хоч потiм близько стояв до Дорошенка, та, проте, радий був служити всякому, на чийому боцi сила; i коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманствi мiцнiше за Дорошенка, вiн перейшов на його бiк. Вихований далеко вiд простого люду, Мазепа не вмiв дбати про його права й потреби, а разом iз тим залишався байдужий i до вольностей Вiйська Запорозького. Ще за Самойловича почалося загарбання укра?нських земель вiйськовою старшиною та росiйськими во?водами; за Мазепи ж це розтягання досягло найбiльшо? сили. Спочатку Мазепа роздавав вiльнi землi, далi - одiбранi вiд польських магнатiв; коли ж не стало вже порожнiх грунтiв, вiн став роздавати старшинi й тi надiли, на яких сидiли селяни, причому вони переходили в пiдданство укра?нсько? вiйськово? старшини. Росiйський уряд охоче затверджував таке роздiлення земель та поневолення укра?нського селянства, бо це наближало лад Гетьманщини до устрою Великороси й, до того ж, сiяло розбрат мiж укра?нською старшиною й простим людом. Згодом, коли вже й селянськi землi були подiленi мiж старшиною, дiйшла черга й до козачих грунтiв; i для того, щоб оддати комусь ?х, то козаки, якi жили на них, повертали в поспiльство, доводячи всiлякими кривдами, що вони були не природженi козаки, а здобули козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом iз старшиною сам собi копав яму, бо поспiльство, а почасти й козаки, почали вважати i його й старшину за сво?х ворогiв i шукали заступництва вiд сво?? старшини в московських урядовцiв, яким це було дуже бажане, бо зменшувало вплив укра?нсько? старшини на люднiсть. Скориставшись пригнобленням народу на Гетьманщинi, король Ян Собеський став закликати селян i козакiв з Лiвобережно? Укра?ни на Правобережну, поновив там козаччину й надав права козацьких полковникiв: у Корсунi - Iскрi, в Богуславi - Самусю, на Побужжi - Абазiну й у Фастовi - Палiю. Колишнi виселенцi з Ки?вщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер iз Лiвобережжя, а найбiльше з полкiв Гадяцького, Лубенського й Миргородського, назад на Правобережну Укра?ну й разом iз переселенцями з Волинi й Подiлля враз залюднювали ситi й веселi грунти Ки?вщини. До року 1683-го Правобережна Укра?на вже добре заселилася, а козацтво набуло в нiй чимало? сили. Польща втiшалася з того, та тiльки недовго, бо водночас iз тим, як козацтво змiцнювалося, зростала й нехiть його бути пiд владою Польщi. На Запорожжi пiсля смертi Iвана Сiрка почався занепад. Млявi отамани, скоряючись росiйському урядовi та Бахчисарайськiй згодi, дозволили туркам збудувати на низу Днiпра дуже мiцнi фортецi, й, тепер одiрванi од моря, запорожцi зовсiм забули про сво? колись славнi морськi походи. Вiйсько Запорозьке не наважувалося воювати самостiйно, як виступав Сiрко, а ходило в походи тiльки за наказом iз Москви, неначеб другорядне росiйське вiйсько; коли ж у роцi 1687-му запорожцiв покликали воювати проти татар, так як вони хочуть, i кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осiнь того ж року пiшов на Кизикермен i Аслам-город, то такий похiд мало додав запорожцям слави; користi ж вони не мали зовсiм, а на початку сiчня 1688 року татари самi пiдступили до Сiчi й три днi добували ??, хоч так само, як i запорожцi, залишилися нi з чим. Маючи на думцi гнати татар i вiддячити ?м за напад, Сагайдачний звернувся до Мазепи, щоб той прислав на потугу бодай 1000 козакiв, але гетьман хоч i обiцяв, та нiчим не допомiг, i новий похiд Сагайдачного не вiдбувся. Незадоволенi Мазепою за пригнiчення посполитого люду, запорожцi почали пiдбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та Миргородському полках. Мазепа зараз же надiслав про це свого доноса до Москви й дiстав од росiйського уряду наказ збро?ю приборкати запорожцiв. Врештi до цього не дiйшло, бо напровеснi сiчовики самi вийшли з Гетьманщини. САМАРСЬКI РОСIЙСЬКI ГОРОДКИ Занепад Запорожжя росiйський уряд вирiшив використати з тим, щоб здiйснити умову з Мазепою, i звелiв йому, не гаючись, збудувати бiля устя рiчки Самари, на пiвнiчному ?? березi, Новобогородську фортецю проти татар i запорожцiв. Почувши про те, запорожцi захвилювалися й спочатку хотiли, було, збро?ю обороняти сво? вiковiчнi Самарськi лiси й пасiки i не дозволяти московсько? будiвлi, та тiльки коли Мазепа прийшов до Самари з 20000 козацького вiйська та 10000 московських стрiльцiв, сiчовики обмежилися тим, що послали царiвнi Софi? скаргу про порушення ?хнiх вольностей i, зата?вши в сво?му серцi образу, скорилися. Спорудження Новобогородсько? фортецi почалося в березнi 1688 року, й, поки воно тяглося, на Сiчi вiдбулося кiлька бурхливих рад, i на однiй iз них Грицька Сагайдачного було скинуто з кошевства, а на його мiсце обрано вдруге Хвилона Лихопоя; та тiльки й той протримався недовго, бо восени того ж року замiсть нього запорожцi поставили кошовим Iвана Гусака, що перед тим уславився, хоч i дрiбними, та щасливими сутичками з татарами. У серпнi 1688 року Новобогородська фортеця була збудована, i там засiла московська залога з комендантом Косоговим; бiля окопiв було розташовано посад кiлькiстю в 1000 родин. Тi новопоселенцi разом iз московськими людьми захопили всi запорозькi пасiки, що мiстилися по лiсах над Самарою; вирубували лiси й чинили запорожцям, а найбiльше запорозькому Самарському монастиревi всякi шкоди, й через те запорожцi завжди вважали будiвництво Новобогородсько? фортецi тяжкою й найбiльшою собi кривдою й образою, але, не маючи сили стати на перешкодi, раз у раз дорiкали Мазепi за те, що допустив до того. КОШЕВСТВО ГУСАКА По веснi року 1689-го росiйський уряд спорядив новий похiд на Крим. Сто двадцять тисяч московського вiйська, сполучившись iз козацькими полками гетьмана Мазепи, посунуло лiвим берегом Днiпра на Запорожжя i, при?днавши до себе ще й Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Iваном Гусаком, попростувало через степи на Крим. Незважаючи на величезну, як на тодi, силу, що мав пiд сво?ю рукою князь Голiцин, цей похiд так само скiнчився нiчим, як i перший. Пiдступивши 20 травня пiд Перекоп, Голiцин не наважився його штурмувати; простоявши пiд фортецею кiлька днiв, повiв усе вiйсько назад. Наблизившись у червнi до рiчки Самари, Голiцин почув, нiбито ченцi-запорожцi iз Самарсько-Микола?вського монастиря нарiкають на московський уряд за те, що вiн захопив бiля Новобогородсько? фортецi запорозькi землi й лiси, й пiдмовляють запорожцiв до змагання. Щоб покарати ченцiв, вiн звелiв оточити монастир i вчинив у ньому погром - стрiльцi грабували монастир, а ченцiв били рiзками, мордували, як хотiли, i врештi порозганяли по лiсах. Дiзнавшись про погром свого монастиря, запорожцi захвилювалися, й кошовий Гусак намагався заступитися за ченцiв, та Голiцин не звернув на його прохання нiяко? уваги; Мазепа ж i пальцем не поворушив в оборону святого для запорожцiв i всi?? Укра?ни мiсця. Управившись iз запорозьким монастирем, Голiцин нагледiв на Самарi, вище Богородсько? фортецi, в урочищi Сорок Байракiв, ще одне мiсце, придатне пiд фортецю, i впродовж мiсяця збудував там другий городок на залогу в 500 стрiльцiв i назвав його Новосергi?вським. Пiд впливом образи й кривди з боку Голiцина i, вважаючи на те, що московське вiйсько, роздратувавши татар, покинуло Запорожжя без оборони, Iван Гусак одразу ж пiсля невдалих походiв Голiцина увiйшов у зносини з ханом i замирився з татарами без вiдома росiйського уряду, як самостiйна держава, забезпечивши собi при тому всi землi на правому боцi Днiпра, аж до лиманiв Днiпровського та Бузького. Згода запорожцiв iз татарами розлютила Мазепу, й вiн зараз же припинив забезпечення Запорожжя борошном, зерном i всiляким припасом; московський уряд затримав ?хн? жалування. Сiчовики у тi часи ще мало сiяли хлiба, й через те Вiйську Запорозькому довелося дуже скрутно - не було вiдкiля взяти борошна, й козаки ?ли саму тiльки рибу. У тiй пригодi кошовий отаман Iван Гусак, обмiркувавши становище Запорожжя на радi, послав до польського короля посланцiв iз листом, у якому Вiйсько Запорозьке скаржилося на те, що Московський уряд порушу? його давнi вольностi й хоче обернути козакiв невольниками бояр. Разом iз тим запорожцi просили короля прийняти ?х пiд свою державу, як було ще за ?хнiх батькiв та дiдiв. Король не наважився виконати бажання запорожцiв, боячись вiйни з Росi?ю, але з великою пошаною привiтав i виряджав запорозьких послiв. Довiдавшись про зносини кошового Гусака з польським королем, Мазепа через сво?х посланцiв вимагав од запорожцiв, щоб тi скинули Гусака з кошевства, та тiльки вони любили свого молодого й рухливого отамана й залишили суворий наказ без жодно? уваги. Добрi стосунки запорожцiв iз татарами тривали недовго. Користуючись безпекою з боку Запорожжя, татари почали грабувати Правобережну Укра?ну, й запорожцi не стерпiли того й послали полк козакiв на помiч коронному польському гетьману Яблоновському проти татар, а наприкiнцi року 1690-го самi стали нападати на степовi татарськi кочовища. ГУСАК ТА ПЕТРИК На початку року 1691-го на Сiч прибився Петро Iваненко, прозваний на Сiчi Петриком. Вiн мав добру освiту й, пробувши чимало рокiв старшим канцеляристом генерально? вiйськово? канцелярi? на Гетьманщинi, одружився з небогою генерального писаря Кочубея. Захопившись iз малих лiт оповiданнями й народними думами про боротьбу давнiх козацьких гетьманiв за волю Укра?ни й розумiючи тогочасне ?? становище, той Петрик прийшов до думки, що Мазепа, разом iз московськими во?водами, ведуть укра?нський люд до ще гiршого поневолення, нiж було до повстання Богдана Хмельницького, i зважився пiдняти укра?нський простий народ проти сво?х новоявлених панiв, а водночас i проти росiйських урядовцiв, що багато укра?нських земель порозбирали у свою власнiсть, разом iз людьми. Мазепа, почувши про такi замiри, став вимагати, щоб запорожцi видали йому зайду, але на те не згодились нi рада козацька, нi сам кошовий отаман Iван Гусак; навпаки, запорожцi охоче слухали запальнi промови Петрика про занепад та недолю Укра?ни й невдовзi обрали його вiйськовим писарем. Мазепа не наважився вiдверто сваритися з Кошем через Петрика й у всьому догоджав запорожцям, посилаючи на Сiч борошно, залiзо й iншi потрiбнi припаси, а сам тим часом писав до Москви доноси про те, що запорожцi хочуть зрадити царя, бо не видають зрадника Петрика. Петрик тим часом справдi умовляв кошового отамана Гусака пiдняти вiйну проти Мазепи. Мiж iншим, вiн казав Гусаковi таке: "Хоч шiсть тисяч iз собою орди вiзьми за Днiпро, так я горло сво? ставлю, коли тобi не поклониться вся Укра?на. Гетьман зразу в Москву втече, бо там вся його душа, а в Укра?нi тiльки його тiнь! Невже нам не поможуть нашi брати, котрих сердюки, рандарi та дуки, що ?м царi ма?тностi пороздавали, мало живцем не ?дять? Та вони тiльки почують, що ти з вiйськом руша?ш iз Сiчi, то самi тих чортових панiв подавлять, а ми вже прийдемо на готове!" Од таких промов Петрика помiж запорожцями пiшло замiшання, та тiльки кошовий i вiйськова старшина не дуже-то сприятливо ставилися до його замiрiв, i Гусак, хоч у кожному листi дорiкав Мазепi за роздачу старшинi земель, за поневолення люду, за одкупи та за спорудження Самарських городкiв, а тим часом усе не втрачував надi?, що росiйський уряд сам лагiдно задовольнить бажання укра?нського люду й запорожцiв щодо повернення на Укра?нi давнього ладу й самоврядування. Тим часом полк охочих запорожцiв, пiд проводом Юська, ходив проти татар на помiч фастiвському полковнику Семену Палiю й, напавши на орду, що верталася з нiмецько? вiйни через Куяльницький пересип, чимало захопив татар у бранцi й вiдбив у ворогiв багато здобичi. Не дiждавшись од кошового Гусака згоди на участь Вiйська Запорозького у вiйнi з Росi?ю, Петрик залишив Сiч i по?хав через Кизикермен у Крим до хана, взявши iз собою 60 козакiв, що захопилися його мрiями про визволення укра?нського посполитого люду од поневолення. Вiн мав думку робити так, як Богдан Хмельницький, себто: стати до спiлки з татарами i наблизитися з ордою до Сiчi, щоб легше умовити Вiйсько Запорозьке подати йому допомогу. Його жвавiсть та запальнiсть вплинули на хана, й 11 квiтня 1692 року хан, з одного боку, i Петрик од iменi Вiйська Запорозького, з другого, склали умову, за якою хан мав допомогти Петриковi одiбрати Гетьманщину й Слобожанщину вiд Московсько? держави до сво?х рук; Петрик же за те мав перевести схiднi слобiдськi полки на спустошене Правобережжя з тим, щоб одчинити татарам Муравськi шляхи до само? Московщини. Запорозьке Вiйсько, вiд iменi якого Петрик пiдписував умову, за свою участь у вiйнi мало здобути собi владу на землi захiдних слобiдських полкiв: Охтирського та Сумського. Склавши таку умову з ханом, Петрик послав кiлька листiв до Запорозького коша, вмовляючи Вiйсько Запорозьке пристати до нього. Тi листи щоразу читали на радах, й вони викликали мiж запорожцями розгубленiсть. Голова сiчова пiдтримувала замiри Петрика, маючи гадку погрiти руки бiля ма?ткiв укра?нсько? старшини, що вже звалася панами; старшина ж Вiйська Запорозького, пам'ятаючи ру?ну Правобережно? Укра?ни i страхаючись, що боротьба у спiлцi з татарами проти Росi? може призвести до тако? ж недолi й Лiвобережжя, не згоджувалась ставати на бiк Петрика. Найбiльший вплив на запорожцiв зробив лист, написаний Петриком 22 червня 1692 року, де вiн, мiж iншим, писав: "Не один раз казав я вам, панове-молодцi, яка небезпека загрожу? нашiй Укра?нi i до якого занепаду iде вона через сусiднiх державцiв: наче лютi леви, роззявивши пащi, хочуть вони проковтнути нас щомитi й поробити сво?ми невольниками. Не дивно, що так чинить i король польський - ми здавна були його пiдданцями, та за Хмельницького, з допомогою орди, визволилися з неволi та ще й таку вчинили йому шкоду, що й досi вiн нiяк не вичуха?ться, й досi намага?ться, щоб знову укра?нський народ взяти в пiдданство i помститися нам за ту образу. Хан кримський за те ворогу? з нами, що ми, пробуваючи поблизу, споконвiку на степах i на морi чинили йому лихо в людях i в здобичi, як i зараз чинимо; а от дивно, що московськi царi, не збро?ю нас придбавши, перевели наш край Чигиринський на лiвобiчну сторону, обсадились з усiх бокiв нашим людом, так що, звiдкiля б прийшли вороги, та всi нашi оселi попаливши, а людей у неволю побравши, повертаються назад. Московщина ж за ними, як за мурами, цiла i, не задовольняючись тим, намага?ться усiх нас повернути в холопи й невольники". Далi в тому ж листi нагаду?ться, що росiйський уряд для того вiдда? народ панам у неволю, щоб люд укра?нський змужичiв (стратив культуру), "щоб тодi легше було осадити нас сво?ми во?водами й городами, якi уже й збудував на Самарi". Щоб врятувати Укра?ну, Петрик радив пiднятися всiм проти московцiв i при?днатись до нього тодi, як вiн iтиме з ордою добувати Укра?ну. У червнi замiри Петрика почали здiйснюватися. Кримський хан вийшов iз великою ордою в Чорну долину i, вручивши там урочисто Петриковi гетьманськi клейноди, проголосив його гетьманом Укра?ни. Але наступного ж дня посипалися розчарування. Перш за все хановi не можна було виступати з усi?ю ордою на Гетьманщину, бо за наказом султана мав воювати з нiмцями проти Угорщини; на Укра?ну ж Калгою-Салтаном та Петриком вiн вiдрядив всього 20 000 вершникiв. Це поставило нового гетьмана в безнадiйне становище, бо Мазепа повсякчас мiг кинути проти татар 50000 козакiв, не кажучи вже про вiйсько росiйське. Але Петрик пiшов разом iз Калгою-Салтаном понад схiдним берегом Днiпра й зупинився проти Сiчi Запорозько? в Кам'яному Затонi. Тим часом у Сiчi сталися змiни. Ще восени 1691 року один жвавий козак, на прiзвище Матвi?ць, пiдмовив кiлька десяткiв товариства пливти з ним за Чорне море до iмеретинського царя на службу й потай захопив для сво?? справи одного вiйськового байдака. Довiдавшись про те, кошовий отаман Iван Гусак звелiв заарештувати зухвальця й привести до нього, а той пiд час розмови з кошовим зчепився битися. Вiйськовий суд засудив Матвiйця за його вчинки до смертно? кари, i йому стяли голову. Проте сiчова голота дуже любила смiливця, й коли до Сiчi вернулося товариство з лугiв та степiв i дiзналося про його страту, то почало нарiкати на Гусака за те, що звiв доброго козака, i, врештi, в 1692 роцi обрало на кошевство ватага Федька. Той Федько невдовзi виказав свою недотепнiсть у керуваннi справами й, коли на Сiчi виникло замiшання й навiть заколот мiж козаками з приводу листiв Петрика, то вiн не змiг вгамувати товариство й дати вiйську якийсь лад. Через те, коли Петрик уже наближався до Сiчi, Федька скинули з кошевства, i сiчова рада обрала знову Iвана Гусака. Гусак був круто? та вперто? вдачi й, коли Петрик, стоячи з татарами у Кам'яному Затонi, прислав до нього посланця з листом, у якому необачно вимагав од кошового, щоб той прибув за Днiпро зустрiти Калгу-Салтана iз хлiбом-сiллю, то Гусак власноручно побив посланця, а Петриковi звелiв переказати, що "нiколи Салтан, ворог святого хреста, не дiжде, щоб вiн, Гусак, його iз хлiбом зустрiчав". То тодi Петрик переказав, що ма? та?мнi листи од гетьмана Мазепи, якi може показати тiльки самому Гусаку, й кошовий отаман, взявши iз собою кiлькох курiнних отаманiв та 600 козакiв, пере?хав 17 липня байдаками на один з островiв Днiпра бiля Кам'яного Затону й, не довiряючи татарам, передав Салтановi, щоб той вислав заручникiв i, тiльки дiставши ?х, рушив з отаманами у татарський табiр. У наметi Калги-Салтана пiсля тривало? розмови Петрик признався, що нiяких листiв од гетьмана вiн не ма?, а що склав iз ханом умову "сво?м розумом пiд впливом жалю через утиски й нестерпучi кривди на посполитий укра?нський люд". Незважаючи на умовляння Петрика, Iван Гусак, знаючи добре, як татари плюндрують укра?нськi землi, не згодився йти разом iз бусурманами воювати свiй рiдний край, а щоб не роздратувати татар, посилався на те, що Вiйсько Запорозьке розiйшлося по лугах i степах, i через те вiн не може з невеликим товариством розв'язувати таку справу, як вiйна з Москвою. Повернувшись на Сiч, Гусак усе-таки скликав раду й, розповiвши про заходи Петрика, спитав, як гада? товариство. Запорожцi пiсля того запитання розбилися на два натовпи: менший, разом iз старшиною, стояв на тому, що не годиться виступати у спiлцi з бусурманами проти православних людей; бiльший же натовп, головним чином голота, вигукував, що Петрик - розумна голова, навча? на добре i що треба йти визволяти Гетьманщину вiд Мазепи-зрадника, вiд москалiв та сво?х панiв. Тодi Гусак поклав булаву на стiл i сказав: "Нехай же хто iнший веде вiйсько проти сво?х братiв, а я не поведу". З тим вiн покинув раду i пiшов до свого куреня, а слiдом за ним склала сво? клейноди й уся вiйськова старшина. Весь день i всю нiч вiйськовi клейноди лежали серед майдану на столi, а запорожцi гомонiли й сперечалися. Та мiж голотою не знайшлося нiкого, хто б наважився взяти владу до сво?х рук, i ранком прихильники Петрика послали просити стару старшину, щоб забрала сво? клейноди назад. Гусак згодився повернути собi булаву, але рiшуче вiдмовився вести вiйсько на Укра?ну в спiлцi з татарами. Таким чином до Петрика могли прилучитися тiльки охочi козаки, й за тиждень таких набралося з пiвтисячi. Пiсля того Калга-Салтан та Петрик рушили з вiйськом на рiчку Московку, а далi - на Татарку, що впадала в Днiпро бiля Кодацького порога, й нарештi перейшли за рiчку Самару. Вiдтiля Петрик послав листа в пiвденнi мiста Укра?ни, вмовляючи людей взятися до збро?, при?днатися до нього i боротися за свою волю. 31 липня Петрик iз запорожцями та ватагою татар атакував Новобогородську фортецю. Козаки вдерлися у нижн? мiсто, запалили двi башти та кiлька будинкiв, але коли з горiшнього мiста на них почали бити з гармат, вони одiйшли геть. Не добувши Новобогородсько? фортецi, Петрик попрямував далi до рiчки Орелi й до пiвденних мiст Гетьманщини. Китай-город i Царичанка зустрiли його хлiбом-сiллю, а проте приставати до нього нiхто не хотiв. Укра?нський люд за 45 рокiв боротьби знемiгся й бажав хоч i пiдневiльного, аби спокiйного життя. Лишившись пiсля "згону" з Правобережжя без осель, худоби, збiжжя й хлiба, вiн тепер тiльки почав усе те набувати й боявся знову, через змагання за волю, все те втратити. Не розумiючи, вiд чого та байдужiсть укра?нського люду, Петрик не втрачав надi?, що його ще можливо пiдняти, й пiдступив з вiйськом до Маячки, але там уже було кiлька козацьких полкiв гетьмана Мазепи, а слiдом мав пiдiйти з полками i вiн сам та ще й московське вiйсько. Довiдавшись про те, татари одразу ж повернули назад i перейшли за Самару, аж на Татарку, а слiдом за ними мусив вiдступити й Петрик. Iз табору бiля рiчки Татарки гетьмана покинули майже всi запорожцi, й бiля нього лишилося ?х ледве кiлька десяткiв. З ними вiн i пiшов разом iз татарами до Криму. Перша невдача не засмутила Петрика, й на початку року 1693-го вiн iз Нуреддин-султаном та ордою в 40 000 татар знову вирушив iз Криму й, наблизившись до Сiчi, почав засилати на Кiш листи й пiдмовляти запорожцiв прилучитися до нього. Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час став Василь Кузьменко. Обрання його, замiсть Гусака, було дуже бурхливе, та ледве Сiч трохи заспоко?лася, як до Коша прибув колишнiй кошовий отаман Федько з великою ватагою прихильникiв Петрика. По?днавшись iз сiчовою голотою, вони зчинили на Сiчi заколот, розгромили декiлька куренiв, скинули з кошевства Кузьменка за те, що вiн не хотiв прилучатися до Петрика й татар, i навiть вбили декого iз старшини, але не змогли взяти влади до сво?х рук, i за кiлька днiв партiя помiркованих козакiв розiгнала петрикових прихильникiв й знову посадила на кошевство Василя Кузьменка. Через перемогу на Сiчi помiркованих Вiйсько Запорозьке й на цей раз не прилучилося до Петрика, за винятком поодиноких козакiв. Не пiдбуривши запорожцiв до вiйни, татари пiшли з Петриком на Переволочну, а далi - на Кишеньку, та не здобувши нi того, нi того мiста, попрямували на Полтаву, захоплюючи на шляхах поодиноких людей в неволю. Не вдiявши нiчого й бiля Полтави й почувши, що наближа?ться козацьке вiйсько, татари посунули на Коломак, а звiдтiля на пiвдень, у степи. Таким чином другий похiд Петрика проти Мазепи обернувся на звичайний наскок татар на Укра?ну за ясиром i завдав людям чимало лиха та шкоди; зрештою одвернувся од Петрика й люд на Гетьманщинi та запорожцi. Коли прийшла звiстка, що татари захопили на Гетьманщинi людей у неволю, на Сiчi 3 травня вiдбулася бурхлива рада, й запорожцi вiдiбрали булаву у Кузьменка й передали ?? знову Iвановi Гусаку. Як ворог бусурманiв, вiн зараз же почав лаштуватися до походу на татар, але партiя, прихильна до замiрiв Петрика i до згоди з ханом, скликала свою раду, й вона бiльшiстю ухвалила не воювати з татарами. Iван Гусак не захотiв пiсля того бути кошовим i поклав булаву, а товариство обрало отаманом Семена Рубана. Решта року 1693-го та рiк 1694-й минули на Запорожжi в дрiбних, звичайних зачiпках iз татарами. Запорожцi не наважувалися розпочинати вiйну з ними без помочi з боку укра?нських козакiв i закликали до походу Мазепу, але той вiдмовлявся тим, що без царського наказу вiн виступати не смi?; росiйський же уряд був у тi роки заклопотаний бунтами стрiльцiв i не встрявав у вiйну. НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ МАЗЕПОЮ Взагалi вза?мини запорожцiв i Мазепи чим далi все гiршали, й мало не в кожному листi до гетьмана запорожцi дорiкали йому за те, що: 1) на Самарi, одвiчнiй запорозькiй землi, побудованi мiста, обсадженi московськими людьми; 2) тi люди вирубали запорозькi лiси; 3) на Орелi сидить московський во?вода з ратними людьми, тодi як за умовою з Богданом Хмельницьким вiн мав бути тiльки в Ки?вi; 4) московський уряд без вiдома козакiв та вiйськового суду бере й засила? в Сибiр козацьку укра?нську старшину, полковникiв i навiть гетьманiв; 5) московський цар раз у раз вимага?, щоб запорожцi воювали проти татар i туркiв, а коли запорожцям ста? скрутно, не пода? ?м помочi. У серединi року 1694-го на Сiчi знову зчинився заколот iз приводу закликiв Петрика до нового походу, разом з ордою, на Гетьманщину. Його прихильники скинули з кошевства Рубана за те, що той не хотiв при?днатись до татар, але, як й обидва попереднi рази, товариство не знайшло з-помiж себе козака, здатного тримати булаву, а через те на третiй день заколоту вороги бусурманiв взяли гору, обрали кошовим Iвана Шарпила й почали лаштуватись до вiйни з татарами. НОВI ЗАЧIПКИ 3 ТАТАРАМИ З запорозьких ватажкiв того року найбiльш уславилися Федько та Максименко. Останнiй року 1694-го навiть вирушив байдаками за Днiпро й, поминувши рiчкою Конкою Аслам-город, вийшов у Чорне море; далi ж, приставши до берега Криму, попалив багато татарських осель, визволив iз неволi бiля тисячi християн та, захопивши на байдаки стiльки ж бусурман, повернувся до устя Днiпра. Тiльки пропливти проти води повз турецькi мiста йому не вдалося, й вiн змушений був потопити сво? байдаки в Днiпрi й рухатися на Сiч суходолом. Окрiм цих ватажкiв, запорожцiв водив на татар сам кошовий Шарпило. Розгромивши татар на Чонгарi та Молочних Водах i вiднявши в них сiм гармат, кошовий подався з козаками на низ Днiпра, на рiчку Ольхову та урочище Стрiлицю, але пiд час його походу татари зробили засiдку й несподiваним наскоком розбили козакiв i прогнали на Сiч. Незадоволенi такою невдачею, запорожцi скинули Шарпила з уряду й обрали кошовим Петра Прима. Новий отаман восени того ж року ходив на татар, але, не дiждавшись допомоги вiд Мазепи, невдовзi повернувся на Сiч. СЕМЕН ПАЛIЙ З початком 1680-х рокiв польський король Ян Собеський поновив на Правобережнiй Укра?нi козаччину й почав залюднювати землю, що колись, як кажуть, текла молоком та медом, а тепер стояла пусткою. За 15 рокiв, що минуло вiд Чигиринсько? ру?ни, багато укра?нського люду, рятуючись вiд крiпацтва, що повелося на Гетьманщинi, вернулося з лiвого берега Днiпра на правий i разом iз вихiдцями iз Запорожжя поповнювали козацькi полки, затвердженi королем. До 1689 року козацьке вiйсько набуло вже чимало? сили, а вiдчувши свою мiць, стало не пускати в сво? межi польських панiв, а тих, що встигли засiсти, виганяло; пригадуючи Хмельниччину, погрожувало знову витурити полякiв разом iз жидами за Вiслу. З 1689 року нове козацтво пiд проводом сво?х полковникiв i найвидатнiшого помiж них Семена Палiя повело вiдверту боротьбу з поляками та захопило навiть королiвськi фортецi у Немировi та Бiлiй Церквi. Маючи осередком свого козацького вiйська Фастiв, Палiй бився не тiльки з поляками, а водночас i з татарами й турками, i, незважаючи на невелику кiлькiсть свого вiйська, вiн мав щастя у тiй боротьбi; оборона ж поспiльства вiд панiв зробила його народним геро?м. Об'?днавши пiд сво?ю владою майже все Правобережжя, Палiй пiшов стежкою Богдана Хмельницького i просив царя Петра I прийняти Правобережну Укра?ну пiд свою руку, та цар, щоб не мати сварки з королем, не згодився на те, а запропонував Палiю з козаками переходити на схiдний бiк Днiпра. Палiй же не захотiв, як вiн казав, покинути люднiсть на поталу панам, а церкви вiддати унi? й лишився у Фастовi, обстоюючи й надалi православну вiру та укра?нську люднiсть. ПОХIД ШЕРЕМЕТ?ВА НА ТАТАР Напровеснi року 1695-го цар Петро I, забравши владу до сво?х рук, проголосив похiд на туркiв i татар. Сам вiн рушив на турецьке мiсто Азов, а боярина Шеремет?ва з росiйським вiйськом та Мазепу з укра?нськими козаками послав проти турецьких мiст на Днiпрi. Мазепа перебрався з козаками на захiдний берег у Мишуриному Розi, Шеремет?в - у Переволочнiй; далi, простуючи степовими шляхами, росiйське й козацьке вiйсько пiдступило 24 липня до ёКизикермена й одразу ж кинулося громити його з гармат та штурмувати. Запорожцi тим часом поновили собi чайки й пiд проводом кошового Максима Самiйленка обложили з Днiпра весь острiв Тавань iз його фортецею. Кизикермен, хоч турки й татари добре його оборонили, недовго стояв i 31 липня пiсля того, як росiяни й козаки вдерлися в мiсто i зчинили там рiзанину, здався на волю переможцiв. Слiдом за Кизикерменем Тавань захопили запорожцi; тi ж бусурмани, що були на кримському боцi Днiпра, в Аслам-Керменi та Мубер-Керменi, побачивши, яка доля спiткала першi двi фортецi, покинули сво? мiста разом iз риштуванням, та, забравши деяке збiжжя, втекли до Криму. Запорожцям у Таванi дiсталася велика здобич i сила бранцiв, i все те вони повезли чайками на Сiч. Шеремет?в та Мазепа не мали наказу рухатися далi на Крим i, передавши завойованi мiста запорожцям, повернулися тим же шляхом на Укра?ну. Восени того ж року кошовим отаманом Вiйська Запорозького в сьомий раз був обраний Iван Гусак, який зараз же повiв запорожцiв походом на татарську Стрiлицю й Перевiзну пристань, що навпроти Очакова, i, нако?вши татарам чимало шкоди, до зими прибув на Сiч. Вiдплачуючи за руйнування Днiпрових мiст, татари в сiчнi 1696 року великою силою наскочили на Гетьманщину, сплюндрували всi села понад Ореллю й Днiпром, i, перекинувшись за Ворсклу, почали добувати Нехворощу. Мазепа в цiй пригодi виявив свою нездатнiсть до керування вiйськом i допустив до того, що татари спустошили всю пiвденну Полтавщину. В цьому походi з татарами знову був Петрик. Зi сво?? упертостi вiн не хотiв розумiти, що коли у першому його походi запорожцi вiдмовилися од нього, то тепер, пiд час вiйни запорожцiв iз татарами, це було вже зовсiм неможливо. I тут вiн знайшов собi смерть - загинув од рук одного з козакiв. НОВI МОРСЬКI ПОХОДИ ЗАПОРОЖЦIВ Користуючись зруйнуванням турецьких фортець на Днiпрi, кошовий Iван Гусак у квiтнi 1696 року вiдрядив iз Сiчi пiд проводом полковника Чалого 500 сiчовикiв на море. Там запорожцi вистежили сiмнадцять турецьких галер та сандалiв, що везли до Очакова припас i крам, маючи невелику турецьку залогу, й, напавши на той флот, штурмом побрали судна, захопивши крам на сво? чайки, самi ж кораблi потопили. Велика здобич, привезена Чалим на Сiч, заохотила запорожцiв до нового походу, й новообраний кошовий отаман Якiв Мороз в червнi сам виплив на 40 чайках з 1740 козаками. В морi запорожцi подiлились на два вiддiли: Чалий iз десятьма чайками повернув на Крим; кошовий же Мороз пiшов гуляти морем та вистежувати турецькi кораблi. Приставши до берега неподалiк Козлова, Чалий знищив кiлька татарських сiл та, взявши здобич i 62 бранцi, поплив назад. Та пiд час повороту його спiткала недоля: бiля Очакова на запорожцiв напало кiлька турецьких галер i сандалiв i почали громити ?х iз гармат. Щоб врятувати товариство, Чалий пристав до острова Березань, окопався там i два днi вiдбивався; на третю ж нiч нишком посадив козакiв на чайки й рушив до Днiпра; але втекти запорожцям не вдалося: бiля Сагайдачних кучугур турецькi галери наздогнали козакiв i заступили ?м шлях у Днiпро. Чалий змушений був топити чайки й виходити на лiвий берег, а там запорожцям склалося ще на гiрше: в Ольховому лiсi ?м перетнув шлях сам хан з ордою; з тилу ж переслiдували яничари на галерах, i хоч як завзято оборонялися запорожцi весь день, та бусурмани щiльно оточили ?х великою силою i, чимало повбивавши, решту, здебiльшого поранених, разом iз ватажком взяли у полон. Чалого вони зразу ж замучили, а товариство кiлькiстю 340 душ послали до Очакова в неволю. Ой, ударивсь пан отаман об сирую землю: "Земле, земле сирая, ти матуся рiдная! Прийняла ти вiйська много запорозького, Прийми й мене, отамана молоденького!" Так загинув Чалий, нагадавши сво?м походом та смертю колишню невмирущу славу Вiйська Запорозького. Мало не спiткала така ж доля й кошового отамана Мороза. Початок походу був добрий: запорожцi вистежили в морi кiльканадцять турецьких кораблiв, напали на них i захопили три кораблi, останнiх же розiгнали по морю. На кораблях Мороз знайшов п'ять листiв вiзира до хана з усiлякими наказами й розпорядженнями; розумiючи вагу тих послань, швидше поплив до Днiпра, щоб передати iз Сiчi тi листи через гетьмана царевi. Тiльки в Днiпрових гирлах на козакiв напали турки з галерами, певно, тi ж самi, що зловили там i Чалого, а зi схiдного берега цiлими хмарами насiдали татари. Мороз спробував, було, пробитися крiзь турецький флот угору Днiпра, та те не вдалося. Тодi кошовий направив байдаки до захiдного берега та, закопавши гармати i всю свою здобич бiля Стрiлицi в пiсках, а чайки потопивши, продерся серед ночi крiзь орду й прибув на Сiч суходолом, провiвши навiть з собою 27 бранцiв iз галер. Походом Мороза й Чалого на море запорожцi вiдтягли на себе турецький флот й орди кримського хана i тим дуже полегшили царевi справу бiля гирла Дону, так що 17 липня 1696 року вiн з росiйським вiйськом та укра?нськими козаками, що були пiд проводом наказного гетьмана Лизогуба, взяв мiцну турецьку фортецю Азов. МАЗЕПА НА ЗАПОРОЖЖI Сподiваючись iз боку турок на помсту за Азов, цар звелiв Мазепi зробити багато човнiв i по веснi рушати походом проти бусурманiв на Низ Днiпра разом iз росiйським вiйськом пiд проводом князя Долгорукого. Коли 25 травня року 1697-го гетьман виступив уже в похiд, до нього прибув iз Запорожжя козак Михайло й переказав дуже потрiбнi вiстi про заходи ворогiв. Разом iз тим вiн розповiв про дуже цiкаву подiю, що скидалася на втечу з неволi гетьмана Самiйла Кiшки, а саме: Михайло був бранцем у турецького крамаря 15 рокiв, i, коли той останнiм разом плив зi сво?м паном у торгових справах з Цар-города в Козлов, невольники, що перебували на ?хнiй галерi, збунтувалися, порозбивали кайдани, знищили всiх бусурманiв i випливли галерою в Днiпро, а бiля Стрiлицi покинули судно й разом iз ним, Михайлом, серед велико? небезпеки од татар пiшки повернулися на Сiч. 24 червня Мазепа з вiйськом та обозами прибув до Днiпра й, ставши проти Кодака, вище порогiв, дiждався там згори Днiпра сво?х човнiв iз борошном та iншим припасом i став ?х спускати вниз через пороги; сам же перевiзся на правий берег i пiшов iз козацьким вiйськом до порога Вiльного й Кiчкаса зустрiчати човни. Певно, що запорожцi не дуже сприяли Мазепi, бо не дали йому досвiдчених лоцманiв, i доки Мазепинi човни пiднiмали до Кiчкаса, то з них розбилося об камiння й пiрнуло на дно разом iз припасом 17 морських байдакiв та 53, обкладених очеретом, менших. 22 липня гетьман iз козацьким вiйськом зупинився табором бiля Чортомлицько? Сiчi. Запорожцi, хоч i не любили Мазепу, та шанували його як гетьмана Укра?ни i на чолi з кошовим отаманом Яковенком зустрiли його урочисто, з мушкетною й гарматною пальбою. Це було Мазепi так втiшно, що вiн подарував товариству 2000 золотих iз власно? кишенi. Прибувши на Тавань, московське й козацьке вiйсько заходилося будувати бiля старо? фортецi нову, й, коли вже ?? майже кiнчали, до Таванi пiдступили татари й турки. Кримська орда наблизилась зi схiдного берега; Бiл-городська ж пiдступила з правого, а Днiпром пiдпливало турецьке вiйсько. Незважаючи на те, що в Мазепи i князя Долгорукого було бiля 200 000 вiйська, вони, побачивши орди, не мали зваги напасти на них i мерщiй стали вiдходити назад, повз Запорозьку Сiч, на рiчку Орель; у Таванi ж лишили всього 6000 з'?днаного вiйська, росiйського й козацького, та ще 1000 запорожцiв на чолi з отаманом Яковенком. Розумiючи, що в Таванi обмаль вiйська, татари кинулись облягати острiв так, що Яковенковi, аби утримати фортецю, довелося викликати iз Сiчi все Запорозьке Вiйсько й послати гетьмановi звiстку, щоб давав помiч. Мазепа й Долгорукий вернули з Опiшнi 20 000 вiйська назад у Тавань, та, доки воно прибуло, татари поробили навкруг ново? фортецi шанцi, пiдiйшли рiвчаками до Таванi й, пiдкопавши мури, висадили ?х вибухом у трьох мiсцях. Проте, коли вони кинулися на штурм, запорожцi разом iз спiльниками вiдбили ?х i дещо поновили стiни. Не добувши Таванi, татари пiдступили до Кизикермена, а коли ?х зустрiли вогнем i там, вони, простоявши пiд фортецями, доки почалися холоди, рушили назад у Крим та Бiлгород. Через зиму, а саме влiтку 1698 року, Мазепа i князь Долгорукий знову вибралися походом на Крим, та тiльки ще дужче набралися сорому. Вони йшли з Орелi через Самару, схiдною стороною Днiпра, i, не дiйшовши далi Таванi, вирядили звiдтiля .пiд Перекоп вiддiл вiйська на 10 000 душ. Але, зазнавши невдачi, тi повернулися назад. Дiждавшись вiйська, князь Долгорукий iз гетьманом по-прошкували на Укра?ну, покинувши Тавань на самих козакiв. Запорожцям довелося тяжко, та вiйсько добре розумiло, яку вагу для життя Запорожжя мали фортецi на Таванi, й пильно обороняло ?х од татар. ЗГОДА СУЛТАНА 3 ЦАРЕМ Року 1699-го, 14 сiчня, цар пiдписав iз турками замирення на два роки, а далi й мир - на 30 лiт. За тi?ю умовою всi фортецi Таванi, а також Кизикермен, росiяни мали зруйнувати й повернути туркам. Запорожцям дозволялося вiльно плавати по рибу й сiль до самого лиману; зате коли хто з козакiв нападав на бусурманiв, того росiйський уряд карав на смерть. Такi умови були дуже шкiдливi для Вiйська Запорозького. Перш за все вони робили неможливим для запорожцiв брати в татар здобич. По-друге, дозвiл вiльно плавати на лимани лишився тiльки на паперi, бо устя Днiпра перебувало в руках бусурманiв. ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ За вiйни, пiсля опанування Таванню й Кизикерменем, Вiйсько Запорозьке стало, було, господарем Нижнього Днiпра та лиману й пiсля п'ятнадцятирiчно? перерви тiльки-но почало поновляти сво? славнi морськi походи, та тут саме вони й увiрвалися. Передачу туркам острова, за який козаки стiльки рокiв билися й проливали свою кров, вони мали собi за образу. Незадоволення запорожцiв незабаром виявилося в тому, що коли прислане росiйське й козацьке вiйсько стало руйнувати таванськi мiста, то запорожцi не тiльки не захотiли пособляти росiйським генералам в тiй справi, а навiть чинили всiлякi перешкоди; в листопадi ж: написали до Москви скаргу за недодачу жалування й порушення вольностей Вiйська на рiчцi Самарi, що споконвiку належала Запорожжю. Незважаючи на скаргу, росiйський уряд надумав збудувати на запорозьких землях ще одну фортецю. Року 1700-го на Запорожжя прийшов вiддiл росiйського вiйська й почав зводити ту фортецю на схiдному боцi Днiпра проти Микитиного Рогу, в урочищi Кам'яний Затон. Ця подiя, яку Вiйсько Запорозьке розумiло, як найбiльшу собi кривду, призвела до рiшучого незадоволення козакiв росiйською зверхнiстю взагалi. Воно виявилося в тому, що коли цар Петро I року 1700-го розпочав вiйну iз шведами й покликав запорожцiв iти разом з укра?нськими козаками у Лiвонiю, то вони прогаяли багато часу й вiд Риги повернулися на Укра?ну, майже не воювавши. Прибувши ж на Запорожжя року 1701-го, пошарпали на верхiв'ях Iнгулу крамарiв зi Стамбула, що везли у Московщину коштовнi речi, i, незважаючи нi на якi вимоги гетьмана й навiть накази iз Москви, не хотiли вiддати пограбованого. КОСТЬ ГОРДI?НКО-ГОЛОВКО Лiвонська вiйна Росi? iз Швецi?ю ще дужче пiдбурила запорожцiв проти росiйсько? влади, бо козаки, повернувшись iз походу, розповiли на Сiчi, що росiйськi вiйськовi люди знущались над сiчовиками i з презирством на них дивились. Такий настрiй призвiв до того, що на початку 1702 року кошовим отаманом запорожцi обрали ворога росiйсько? зверхностi, козака Платнирiвського куреня Костя Гордi?нка-Головка. Походив вiн iз Полтавщини, освiту ж дiстав у Ки?вськiй академi?. Це був певний козак-лицар рiшучо? та вперто? вдачi. Як i славний Iван Сiрко, Гордi?нко хотiв бачити Вiйсько Запорозьке незалежним нi од яко? сусiдньо? держави й у такому напрямi повiв справи вiйськовi. Звiдтодi, як Гордi?нко взяв до рук булаву, Вiйсько Запорозьке неначе прочуняло й захвилювалося. 23 жовтня року 1702-го кошовий послав через Мазепу листа до Москви, повiдомляючи уряд, що козаки не хочуть мати московського мiста в Кам'яному Затонi. Там же, мiж iншим, було сказано: "ще начальники московського вiйська не збудували того города, а вже перевiз наш бiля Кодака вiдняли й чинять нам всякi кривди та збитки. Через те Вiйсько Запорозьке, наказу про збудування города в Кам'яному Затонi слухати не буде, ламати камiнь на будiвлю того города на землях Запорожжя не дозволить, а якщо хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожцi будуть оружно на них бити". Пiд той час козаки були дуже потрiбнi росiйськiй державi через затяжну вiйну зi шведами, i цар Петро Олексiйович замiсть того, щоб розгромити ?х за непокору, послав на Сiч стольника Протасова з коштовними дарунками й жалуванням i звелiв сво?му посланцевi прийняти од запорожцiв присягу. Прочитавши урочисто, як годилося за вiйськовим звича?м, царського листа серед козацько? ради, Гордi?нко на пропозицiю стольника - цiлувати на вiрну службу царевi хрест, рiшуче сказав, що Вiйсько Запорозьке не присягатиме через те, що московський уряд порушив вольностi, побудувавши городки на Самарi й споруджуючи фортецю в Кам'яному Затонi, i, коли тi городки будуть поруйнованi, тодi Вiйсько Запорозьке i присягу складе. Ворог запорожцiв - Мазепа, довiдавшись про цю подiю на Сiчi, послав царевi доноса, доводячи, нiби претензi? запорожцiв на землю по Самарi зовсiм безпiдставнi, бо вони не мають царсько? жалувано? грамоти, i радив вжити проти козакiв рiшучих заходiв. На Запорожжя ж вiн послав сво?х пiдручних пiдмовляти козацтво, щоб скинуло Гордi?нка з кошевства. Це Мазепi таки вдалося, i року 1703-го на кошевство було обрано Герасима Крису. Догоджаючи Мазепi, Криса розгромив ватаги козакiв Москаля й Ропухи, що шарпали подорожнiх кримцiв, та з того в Сiчi стався заколот, i великi гурти запорожцiв пiшли на Самару, знищили там селiтряний завод гетьмана Мазепи й погрожували Новобогородському городку, а з кiнцем 1703 року знову обрали кошовим Костя Гордi?нка. Весь 1704 рiк минув на Запорожжi неспокiйно. За згодою Гордi?нка й усього Коша, велика ватага в 3000 козакiв iз гарматами вийшла iз Сiчi, перевезлася вище Кодака за Днiпро на рiчку Самару, добула збро?ю та зруйнувала Новосергi?вське мiстечко й позганяла з пiвденного боку Орелi всiх людей, що не мали запорозького пiдданства. З комендантом фортецi Кам'яного Затона - боярином Шеншиним - вiдносини запорожцiв були якнайнапруженiшими, доходили до вiйськових сутичок. Незважаючи на все те, можна з певнiстю сказати, що Гордi?нко в тi часи не думав зраджувати царя, а тiльки домагався вiд нього визнання давнiх прав i вольностей Вiйська Запорозького. Це стверджу?ться тим, що полк бiля 2000 козакiв цiлий рiк перебував у складi росiйського вiйська на Ладозi i в червнi брав участь в атакуваннi шведiв на Чорнiй рiчцi, бiля Неви. КIНЕЦЬ ПАЛIЯ Тим часом на Правобережжi, що ледве стало оживати пiсля велико? Ру?ни, знову полилася кров. Побачивши, що поновлена козаччина не хоче знати полякiв за сво?х зверхникiв i не пуска? на Укра?ну польських панiв, коронний польський гетьман Синявський iз наказу польського уряду вирушив на Укра?ну з великим вiйськом i року 1703-го почав плюндрувати Подiлля й Брацлавщину, приборкуючи непокiрливу укра?нську люднiсть. Благання козацьких полковникiв, зокрема й Палiя, до росiйсько? духовно? влади й до царя Петра, щоб заступилися за руський люд та православну вiру, лишилися марними, й Синявський вигубив козацтво по всiй захiднiй Укра?нi, окрiм Фастiвщи-ни, де Палiй спромiгся-таки вiдбитися. Разом iз знищенням козацтва поляки чинили утиски й православнiй вiрi. Палiй втримався на Фастiвщинi, та ненадовго - його спiткало лихо, вiдкiля вiн i не сподiвався. Влiтку року 1704-го цар Петро I послав Мазепу з козацьким вiйськом на Правобережжя, щоб громити тих польських панiв, якi виступали за шведську партiю; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб пiдгорнути Правобережну Укра?ну пiд свою владу i стати гетьманом обох берегiв Днiпра не тiльки на паперi, а й на дiлi. На перешкодi йому стояв тiльки фастiвський полковник Палiй, оборонець посполитого люду й ворог панства, яке розплодив Мазепа на Гетьманщинi. Мазепа знав, що Палiй мав великий вплив i що вiн не допустив би поневолити люднiсть Ки?вщини так, як це сталося на Гетьманщинi. Щоб вiдкинути Палiя зi свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, i, коли той, не маючи й у гадках нiчого лихого, сидiв в його наметi гостем, гетьман зрадливо звелiв його зв'язати й вирядив у Москву, пояснюючи в листi до царя, нiби Палiй прихильний до шведсько? зверхностi. Петро I повiрив тому наклеповi й без нiякого суду заслав Палiя до Сибiру й тiльки року 1709-го, пiсля прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на Укра?ну. Тi?ю волею Палiй не змiг уже тодi скористатись, бо нудьга в засланнi за рiдним кра?м i почуття образи вiд кривди, йому заподiяно?, збавили нашому народному оборонцевi вiку, й року 1710-го вiн помер. Згаданi подi? вiдбилися на життi Запорожжя збiльшенням сiчового товариства, бо всi недобитки з козацтва Правобережно? Укра?ни тiкали на Запорожжя й почасти записувалися в куренi, почасти ж сiдали зимiвниками на захiдних запорозьких землях. Рiк 1705-й минав на Запорожжi теж неспокiйно, бо росiйський уряд почав разом iз турецькими комiсарами ставити на запорозьких землях межi й кордони. Гордi?нко протестував з приводу того, що запорозькi землi межують без згоди й участi Вiйськового Коша, й доводив, що ще з часiв литовського князя Вiтовта межа Запорожжя починалася вiд старого Очакова та йшла берегом моря й лиману до самого устя Днiпра, "де урочище Сто Могил"; "i ще й море було наше", писав вiн, "поки з берега кiнь доставав дно копитами, Днiпро ж завжди був запорозький, i нiяких меж на ньому не було". На протести Запорозького Коша росiйський уряд не звертав нiяко? уваги. Росiя на пiвночi ув'язалася в тяжку вiйну, на пiвднi ж хотiла мати спокiй i, щоб не сваритися з турками, вiддала ?м усi землi по низах рiчок Iнгулу, Висунi й Iнгульця до устя рiчки Кам'янки. Це ще дужче обурило запорожцiв проти росiйського уряду. БУЛАВIН ТА ЗАПОРОЖЦI Рiк 1706-й кошовим отаманом на Сiчi пробув Тимофi?нко, а 1707-го - Петро Сорочинський. Наприкiнцi того ж року на Сiч прибув iз Дону донський козак Булавiн, що пiдняв на Дону збройне повстання проти росiйського уряду. Вiн просив помочi Вiйська Запорозького, але Сорочинський рiшуче вiдмовив i навiть примусив Булавiна ви?хати iз Сiчi в Кодак. Незадоволена тим запорозька молодь та голота скинула Сорочинського з уряду й обрала знову кошовим Гордi?нка. Проте й Гордi?нко не згодився допомагати Булавiну й тiльки дозволив при?днатися до нього окремим козакам. Цей вчинок свiдчить, що ще й року 1707-го Гордi?нко не думав виступати проти московсько? зверхностi. Через кiлька мiсяцiв на Сiчi розiйшлася чутка про те, що Булавiн розгромив росiйське вiйсько, опанував Новочеркаськ i проголосив себе отаманом Донського вiйська. Запорозька молодь захвилювалась i на радi, що вiдбулася 13 травня 1708 року, дуже нарiкала на вiйськову старшину за те, що та вiдра?ла Вiйську боротися разом iз Булавiним проти росiйських во?вод й ухвалила, доки не пiзно, йти на Самару й зруйнувати там московськi мiстечка. Мабуть, що воно так би й сталося, коли б саме тодi не прибули з Межигiрського монастиря ченцi. Почувши, що ко?ться в Сiчi, вони винесли на майдан хрест та ?вангелi? й умовили запорожцiв не пiднiмати збро? на людей православно? вiри. Пiд впливом ченцiв бiльшiсть запорожцiв вгамувалася, й похiд на Самарськi мiстечка не склався; проте частина голоти, кiлькiстю бiля 1500 душ, покинула Сiч i пiшла до Булавiна. Пiд проводом отаманiв Безпалого та Драного вони билися з росiйським вiйськом бiля рiчки Торця, а далi, вiдтиснутi бригадиром Шидловським, засiли в Бахмутському городку й там, вiдбиваючись од його вiйська, загинули всi до одного. ШВЕДЧИНА Шведський король Карл XII, звоювавши королiв датського й польського, рушив iз невеликим вiйськом на росiйськi землi й восени року 1708-го несподiвано для всiх повернув iз Смоленська на Стародуб, щоб зазимувати на Укра?нi. Довiдавшись про те, вiйськова укра?нська старшина пiдступила до Мазепи, вмовляючи його скористатися походом шведiв i визволити Укра?ну вiд московсько? влади. Мазепа й сам добре розумiв, що пiд зверхнiстю Росi? Укра?на не втрима? сво?? автономi?, й, боячись, мабуть, щоб його не спiткала доля Брюховецького, став зав'язувати зносини з королем Карлом. Досi вiн певно не мав на думцi зрадити царя, бо тiльки-но сво?м вiйськом допомiг йому втихомирювати повстання Булавiна i з наказу царя порозсилав козацькi полки до Литви й у Петербург воювати проти шведiв, та й люднiсть на Укра?нi вiн не попередив про мабутн? повстання проти московсько? зверхностi. Скiнчилося тим, що шведський король прийшов у Новгород-Сiверський; Мазепа, лишивши частину свого вiйська в Батурин, сам iз старшиною та кiлькома тисячами козакiв рушив за Десну й по?днався iз шведським королем. Разом вони попрямували до Батурина, та князь Меншиков iз росiйським вiйськом випередив ?х i, пiдступивши пiд Батурин, почав його штурмувати. Козаки завзято обороняли мiсто, та тим тiльки роздратували Меншикова. Серед ночi полковий старшина Iван Нiс перейшов на бiк Меншикова й показав йому потайний пролаз у мiсто. Росiйське вiйсько, не гаючись, серед ночi захопило мiсто й люто помстилося за змагання. Меншиков звелiв вирiзати весь Батурин до ноги й, загарбавши Мазепинi скарби та всякий припас, саме мiсто спалив i зруйнував дощенту. А в городi у Батуринi мужикiв та жiнок Упень сiкли та рубали, Церкви палили, святi? iкони Пiд ноги топтали. Дiставши вiд Мазепи звiстку про те, що вiн став до спiлки iз шведським королем, кошовий отаман Кость Гордi?нко дуже здивувався, бо завжди знав гетьмана за зрадника укра?нського народу й найбiльшого свого ворога. Проте, захоплений iз давнiх лiт мрi?ю оборони незалежностi Запорожжя й усi?? Укра?ни вiд сусiдiв, вiн забув свою зневагу до Мазепи й, по?днавшись iз ним та шведським королем, спробував повернути Укра?нi здобуту за часiв Богдана Хмельницького волю. 30 жовтня цар Петро Олексiйович повiдомив Гордi?нку про Мазепину зраду, вмовляючи його i все Вiйсько Запорозьке лишитися вiрним йому, а 12 листопада сповiстив уже про обрання в Глуховi нового гетьмана Скоропадського й упрошував кошового слухатися нового державця. Тодi ж на Сiч були присланi вiд царя коштовнi дарунки, а саме: кошовому 500, старшинi 2000 i на козакiв 12 000 червiнцiв. Тiльки й те не прихилило Гордi?нка до Москви, i в одповiдь вiн написав листа, сповненого нарiкань за порушення Московською державою Переяславсько? умови з Богданом Хмельницьким i рiшуче вимагав, щоб московськi фортецi на Самарi та у Кам'яному Затонi були розкопанi й поруйнованi, а на Укра?нi знищити росiйське й укра?нське панство, а козацтву ж та люду посполитому повернути певну волю й давнi права. Не дiставши на сво? вимоги вiдповiдi, Гордi?нко на початку року 1709-го вiдрядив два вiддiли запорожцiв кiлькiстю 6000 душ у Старий та Новий Кодаки, певне, з тi?ю метою, щоб Меншиков, захопивши тi фортецi, не перетяв йому шлях на Укра?ну й до шведського вiйська. Запорожцi хвилювалися, i хоч бiльшiсть iз них була прихильна до Гордi?нка, проте iснувала чимала партiя, що страхалася воювати проти росiйського вiйська. На сiчових радах, коли виникали суперечки про те, на чий бiк стати, "чи за шведiв, чи за царя", Гордi?нко не раз складав iз себе кошевство, але козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову брати булаву; прихильникiв же росiйсько? зверхностi розганяла й навiть била. Росiйський уряд кiлька разiв вживав заходи, щоб скинути Гордi?нка, та це не вдалося, й тодi Меншиков, щоб заступити кошовому шлях на Укра?ну, опанував сво?м вiйськом Омельник, Кременчук, Потоки, Менжелi?вку та мiстечка по Орелi. Тiльки й це не допомогло. Першого березня Гордi?нко з 1000 запорожцiв вийшов iз Сiчi й, прилучивши до себе вiддiли, що стояли в Кодаках, попрямував на Переволочну. Там вiдбулася козацька рада, в якiй брала участь також i Переволочанська запорозька залога з полковником Нестулi?м, i всi козаки, що були на радi, ухвалили при?днатися до Мазепи й шведiв. В серединi березня Гордi?нко рушив на Царичанку, а йому назустрiч вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами росiйських драгунiв. Запорожцi рiшуче атакували росiян i сто душ iз них порубали, бiля сотнi захопили в бранцi, а решту розiгнали. Пiсля того Гордi?нко перебив росiйське вiйсько ще пiд Келебердою i почав наступом брати всi мiста на Орелi й Ворсклi. Укра?нський люд ще добре пам'ятав славу сво?х заступникiв й оборонцiв волi - запорожцiв i почав озброюватись та прилучатись до них, так що пiд рукою Гордi?нка невдовзi зiбралося 15 000 душ, хоч помочi запорожцям iз того було мало, бо селяни проти рушниць та гармат росiйського вiйська могли протиставити тiлька вила та коси; козацькi ж полки до того часу з наказу царя Петра I були вже вигнанi з Укра?ни в пiвнiчнi кра?, щоб не пiдтримувати запорожцiв. Вiдчинивши собi шляхи, Гордi?нко пiшов у Диканьку, де стояв Мазепа зi сво?м невеликим вiйськом. Там два давнi вороги, Мазепа й Гордi?нко, що тепер стали спiльниками, зустрiлися й умовились про дальше, а 27 березня обидва мали побачення з королем Карлом XII у мiстi Великих Будищах, причому Гордi?нко привiтав короля латинською мовою. Вiдповiдав кошовому отамановi, теж латиною, державний шведський секретар Гермелiн, похваляючись допомогти Укра?нi повернути собi давнi права. Пiсля тих урочистих промов король частував Мазепу, Гордi?нка й запорозьку старшину обiдом. 30 березня Гордi?нко перевiв сво? вiйсько повз Полтаву до Нових Санжар i там розташувався табором. За якийсь час до кошового дiйшло, що чигиринський полковник Галаган ворогу? iз запорожцями, пiдступно ?х захоплю? й переда? генераловi Меншикову звiстки про всi рухи Вiйська Запорозького. Цей полковник ранiше був сiчовиком i вiйськовим старшиною. Потiм, останнiми роками, iз Сiчi подався на Укра?ну й став полковником укра?нського козацького вiйська. Як однодумець Мазепи, Гнат Галаган разом iз ним перекинувся на бiк шведiв, але роздивившись, що в короля дуже мало вiйська, i знаючи, яка велика сила в Петра I, вiн одразу збагнув, хто переможе, й потай утiк од Мазепи до царя. Росiйському урядовi була дуже потрiбна така досвiдчена в запорозьких справах i звичаях людина, й Галагановi був даний охочекомонний полк у Чигиринi, з яким вiн i чинив тепер запорожцям всякi бiди. Щоб покарати Галагана за зраду Вiйську Запорозькому, Гордi?нко послав на Чигирин полк запорожцiв, та вони не змогли добути Галагана, бо Меншиков встиг подати йому помiч. Тим часом на Сiчi мiж тi?ю частиною запорожцiв, що не пiшла з Гордi?нком, раз у раз виникали сварки. Прихильники Гордi?нка зачiпали тих московських людей, що сидiли залогою у Кам'яному Затонi, й погрожували збро?ю взяти ту фортецю; прихильники ж Москви упиралися. На початку квiтня партiя помiркованих взяла гору i, скинувши поза очi з кошевства Гордi?нка, обрала замiсть нього знову Петра Сорочинського. Росiйський уряд дуже зрадiв з цього приводу, та не минуло й кiлька тижнiв, як настрiй сiчовикiв змiнився, i бiльшiсть, до яко? прилучився й сам Сорочинський, ухвалила на радi повстати за сво? права й вольностi й послати до кримського хана просити його допомоги. Тим часом на полки Гордi?нка почав наступати з росiйським вiйськом генерал Рене. Вiн вибив невеликi ватаги запорожцiв iз Маячки та Нехворощi на Орелi й, вирiзавши в тих мiстах всю люднiсть, разом iз жiнками й дiтьми, за те, що вони допомагали запорожцям, а оселi попалив. Далi вiн перейшов до Сокiлки, яка на Ворсклi, й там став табором iз 7000 драгунiв та пiхоти. РУЙНУВАННЯ СТАРО? СIЧI Новообраний кошовий Вiйська Запорозького Петро Сорочинський оголосив себе, як i Гордi?нко, ворогом росiйсько? зверхностi, й цар зведiв Меншикову послати з Ки?ва три полки Днiпром, щоб зруйнувати Запорозьку Сiч. Полковник Яковлев, ведучи росiйське вiйсько водою, напав на Келеберду, де стояла запорозька залога, й, знищивши ?? мешканцiв, спалив усе мiсто. В погромi запорожцiв тут дуже пособили Яковлеву донськi козаки, колишнi спiльники запорожцiв. Пiсля Келеберди Яковлев пiдступив до Переволочно?. В цьому мiстi була невелика фортеця, в якiй стояв iз залогою в 1000 запорожцiв полковник Зiнець, маючи ще пiд сво?ю рукою тисячi зо двi озбро?них мешканцiв-переволочан. Оточивши Переволочну чималою силою, Яковлев вимагав, щоб запорожцi вiддалися на його ласку; коли ж тi вiдмовилися, росiйське вiйсько почало обстрiлювати фортецю з гармат, а далi й штурмувати ??. Запорожцi оборонялися вперто, до загину, але ?х було в кiлька разiв менше, нiж вiйська в Яковлева, й вони всi загинули в бою. З мешканцями Переволочно? Яковлев розправився з нечуваною лютiстю - вiн звелiв вирiзати до ноги всiх, не минаючи жiнок та дiтей, а тих, хто ховався в хатах, спалив живцем разом iз будiвлями. Багато людностi iз жаху й розпуки кидалося, рятуючись, у Днiпро й гинуло в його хвилях. За кiлька годин од Переволочно? лишилися самi димарi - були спаленi навiть млини на водi. Зруйнувавши Переволочну, Яковлев повiв сво? вiйсько Днiпром униз i легко опанував обо? Кодакiв, бо там мiстилися дрiбнi запорозькi залоги, по кiлька десяткiв козакiв. Усi запорожцi були тут так само знищенi; мешканцi перегнанi в Новобогородське мiстечко, всi ж споруди в Кодаках спаленi й поруйнованi дощенту. Вiд старого Кодака росiйське вiйсько пiшло Днiпром далi на пiвдень та схiдним його берегом i 7 травня прибуло до Кам'яного Затону. Прилучивши до себе росiйську залогу, Яковлев 10 травня пiдступив до Сiчi. Кошового отамана Сорочинського тодi в Сiчi не було, бо ?здив у Крим просити помочi в хана, на урядi ж сидiв наказний отаман Яким Богуш. Усiх козакiв було не бiльше, як тисяча душ, та й з тих бiльшiсть старих та покалiчених, бо вся молодь пiшла з Гордi?нком на Гетьманщину; решта ж товариства жила, як i звичайно, по лугах та лиманах, бо без рибальства та полювання Вiйсько Запорозьке не мало б чим годуватися. Проте, не зважаючи на обмаль товариства, Богуш, зiбравши всiх на раду, умовив козакiв згадати давню славу Вiйська Запорозького не вiддавати матiр-Сiч, як запорожцi казали, "москалевi за спасибi", а обороняти ?? до загину, а позаяк обстоювати всю Сiч з такою малою силою козакiв було неможливо, то Богуш, пiсля першого ж дня оборони, покинув усi окопи, що були на березi Чортомлика, й уночi перевiз товариство на острiв, де були ру?ни Старо? Сiчi часiв королiв Жигмонта та Стефана Баторiя. Там, одрiзанi од берега протокою, запорожцi три днi вiдбивались од росiйського вiйська, що громило козакiв гарматною пальбою з берега й атакувало острiв iз човнiв. 14 травня був найдужчий штурм Сiчi, й хоч запорожцi потерпали вiд гарматно? пальби, а сiчовi будiвлi навiть зайнялися вогнем, проте запорожцi вiдбили вiйсько Яковлева й навiть знищили одного полковника, кiлькох офiцерiв та бiльше трьох сотень простих москалiв. Пiсля цього невдалого штурму Яковлев уже вагався, що йому чинити, аж тут на допомогу йому надiйшов iз двома полками охочого вiйська запорозький перевертень Гнат Галаган. З такою великою силою вже неважко було здобути Сiч, i, врештi, росiйське вiйсько вдерлося на острiв й почало штурмувати окопи. Запорожцi, вiдбиваючись шаблями, гинули вiд багнетiв росiйського вiйська, а все-таки не хотiли скоритися. Тодi Галаган вискочив на окоп i почав гукати, що вiн сам запорожець i присяга?ться, що як тiльки козаки здадуться, то нi в кого з голови й волосина не впаде. Цi слова засмутили запорожцiв, i, сподiваючись, що колишнiй вiйськовий товариш заступиться за них, вони почали складати зброю. Тiльки те було ?хньою помилкою: з наказу Галагана його вiйсько напосiло на них, безоружних, i почало всiх колоти й рiзати, та й сам Галаган до того прикладав рук. У розпуцi запорожцi кинулися до рiчки Скарбно? (Днiпрова протока) й, перепливши ??, врятувалися в плавнях; тi ж, хто не змiг цього зробити, здебiльшого пораненi, кiлькiстю 278 душ були захопленi в полон. На одному з окопiв було знайдено тяжко пораненого наказного отамана Богуша, який невдовзi помер; останнiм же бранцям розлютованi упертою обороною переможцi завдали таких тяжких мук, яких не вмiли вигадувати навiть татари; деяким здирали з голови шкiру, iнших настромляли на палi або четвертували; врештi ж збили на водi плiт, повiсили на ньому кiлькох запорожцiв на шибеницi й пустили Днiпром униз, щоб нижче Сiчi бачили, яка кара чека? на всiх запорожцiв. Усi сiчовi будiвлi були спаленi, не виключаючи навiть церкви свято? Покрови - з не? тiльки з наказу Яковлева було винесено iконостас. Лють переможцiв не вгамувалася навiть на тому, й вони порозкопували на сiчовому кладовищi домовини й найперше роз'рили могилу кошового отамана Iвана Дмитровича Сiрка, кiстки ж його розкидали в степу. Довiдавшись про зруйнування Запорозько? Сiчi, цар подарував Гнатовi Галагану "за вiрну службу" село Боровицю; про запорожцiв же видав наказ, щоб ?х, де б хто запопав, катувати на смерть. Тих козакiв, якi були з Гордi?нком, звiстка про зруйнування Сiчi тяжко вразила, але нiякого заколоту вони не вчинили й лишилися прихильними до свого отамана; не менш тяжко це приголомшило усiх сiчовикiв, що були по лугах та рiчках i почули лихi вiстi не вiдразу. Петро Сорочинський, прибувши з Криму на Запорожжя, вже пiсля зруйнування Сiчi, почав скликати решту запорожцiв iз лугiв та лиманiв на устя рiчки Кiм'янки i став там кошем. ПОЛТАВСЬКЕ БОЙОВИЩЕ Гордi?нко передбачав можливiсть нападу росiйського вiйська на Сiч i ще в березнi намовляв шведського короля взяти Полтаву, що стояла на шляху вiд шведського вiйська до Запорожжя й заступала запорожцям пiдходи до Сiчi. Король згодився нате i 4 квiтня разом iз Гордi?нком та запорожцями штурмував мiсто, та тiльки там стояла добра росiйська залога, що вiдбила той напад, i через те полтавська облога затяглася аж на три мiсяцi, а тим часом сюди наблизилося велике росiйське вiйсько пiд керуванням самого царя. Хвалилися запорожцi Полтави дiстати: Ще Полтави не дiстали, а вже швед iздався. На бiдную головоньку кошовий зостався; Ой, умерла в кошового старенiкая мати, Ой, нiкому кошовому порадоньки дати. Тим часом на Укра?нi справа складалася не на користь шведам та Мазепi. Унiверсали гетьмана не мали нiякого впливу на укра?нський люд, бо Мазепу всi знали не за оборонця народних прав, а за гнобителя й щирого прихильника московських порядкiв. Йому нiхто не йняв вiри, бо всi знали, що коли б вiн дiстав повду владу й незалежнiсть од Москви, то козаки й поспiльство були б так само поневоленi, як i пiд владою московських во?вод. Навiть козацька старшина, що намовляла Мазепу перейти до шведiв, сама перекинулася разом iз ним на бiк короля; згодом побачивши, що Укра?на заповнена росiйським вiйськом, шведiв же дуже мало, почала полишати Мазепу й вiддаватись на милосердя царя. Тiльки по Ворсклi та Орелi, в тих мiсцях, куди заходили запорожцi, народ повставав i прилучався до них, бо знав козакiв за оборонцiв простого люду i всiх поневолених. Карлу XII доводилося починати щось рiшуче, й вiн зважився знову всi?ю силою штурмувати Полтаву. Але доля давно вiдсахнулася вiд нього; оглядаючи 17 червня табiр царського вiйська, вiн був тяжко поранений в ногу. Проте, не зважаючи на ту рану, вiн 21 червня, лежачи на ношах, все-таки розпочав штурм Полтави. Бiй тривав два днi, i все нiхто нiкого не перемагав, а тим часом росiйське вiйсько зовсiм близько пiдсунулося до шведiв. 27 червня сталася рiшуча баталiя, що прозвана Полтавською, й у тiй битвi царське вiйсько перемогло шведiв. Розбитi шведськi полки мусили хутко вiдступати до Днiпра, щоб врятуватись у турецьких землях. Тодi ж запорожцi стали Карловi у великiй пригодi, бо знали всi шляхи, перевози й броди. Гордi?нко повiв короля понад Ворсклою на Переволочну й сам iз частиною запорожцiв вискочив уперед, щоб наготувати на Днiпрi човни. Першим iз утiкачiв досяг Днiпра Мазепа з генеральним писарем Орликом, i надвечiр 29 червня запорожцi вже перевезли ?х на захiдний бiк. Король Карл не мiг встигнути за гетьманом: тяжка рана змушувала короля рухатися обережно, а тим часом росiйське вiйсько хутко наступало на шведiв. Становище короля було дуже скрутне, й коли б запорожцi не налаштували для нього заздалегiдь перевозу, то, мабуть, вiн дiстався б царевi Петру I в бранцi. Гордi?нко, перевiзши Мазепу, зараз же зв'язав докупи два байдаки i, як тiльки в нiч на 30 червня король Карл прибув до Днiпра, Гордi?нко вкотив його карету на байдаки й перехопився з ними на захiдний берег. Шведське вiйсько перевозили на правий берег весь день 29 червня, але човнiв для того зiбрали дуже мало, бо ?х перед тим захопив полковник Яковлев, пливучи до Сiчi. Через те до ранку 30 червня на лiвому березi Днiпра лишилося ще бiльш 16 000 шведiв, а тим часом наспiло й росiйське вiйсько. Далеко з бiльшим поспiхом перевозились через велику рiчку запорожцi. Передбачаючи собi в помсту мордування на смерть, комоннi козаки перепливали рiчку кiньми, тримаючись за ?хню гриву; пiшi ж кидалися в воду, захопивши до рук дошки iз возiв, ярма, колеса або кулi очерету, й, держачись за тi речi, долали рiчку самоплавом. Через те, коли до Днiпра наблизилося росiйське вiйсько, запорожцiв лишилося на лiвому березi тiльки 220 душ. Шведський генерал у той час запитав Меншикова, на яких умовах можна здатися, i той одповiв, що шведи мають скласти зброю i тодi будуть живi всi, окрiм запорожцiв й iнших пiдданцiв царя - зрадникiв. Шведи скорилися сво?й долi; запорожцi ж, знаючи, якi нечуванi муки чекають на них у руках московських катiв, кинулися з берега в Днiпро i здебiльшого загинули у хвилях рiдно? рiчки. ПIСЛЯ ПОЛТАВИ Тим часом Гордi?нко вже вiв Мазепу та Карла за Днiпром понад рiчкою Омельником, а далi порадив iти через верхiв'я Iнгульця, понад Iнгулом. За кiлька днiв усi щасливо прибули до Бугу й стали табором на 25 верст нижче устя Iнгулу. 7 липня шведи вже перевозились за Буг у турецьку землю; слiдом почали переправлятись i запорожцi, та тiльки, може, половина ?х устигла перевезтись, як надiйшла звiстка, що до Бугу пiдступають росiйськi драгуни. Почувши про те, всi запорожцi повернули коней од Бугу й подались у добре ?м знайомi байраки Дикого поля, пiзнiше ж повернули до устя Днiпра й при?днались до товариства, що було з кошовим отаманом Сорочинським. Прибувши до Очакова, Карл дозволив запорожцям iти, куди хочуть, i значна частина подалася на низ Днiпра; решта ж iз кошовим Гордi?нком, Мазепою та королем Карлом перейшла до Бендер, де 22 серпня року 1709-го гетьман Мазепа, пригнiчений тяжкими подiями, й помер. Таким чином, року 1709-го землi Вiйська Запорозького, опрiч пiвденних степiв, захопило росiйське вiйсько, а самi запорожцi були проголошенi указом царя зрадниками. Всiм укра?нцям заборонялося знатися iз запорожцями: навiть чумакам не дозволяли ходити у Крим по сiль, щоб на низу Днiпра вони не бачилися iз запорожцями; увесь же люд полкiв Миргородського та Полтавського за те, що. став на бiк запорожцiв, зазнав тяжко? покари - заслання в Сибiр i навiть смертного вироку. Вiд Скоропадського, затвердженого на гетьманському урядi пiсля втечi Мазепи, була вiдiбрана влада й до нього приставили царського радника, боярина, який i керував Укра?ною. Проте ватажок запорожцiв Кость Гордi?нко й пiсля усiх цих подiй не втратив свого завзяття. Вiн, разом iз генеральним вiйськовим писарем Пилипом Орликом, мав надiю, що перемога Росiйсько? держави була випадковою, а занепад Укра?ни тимчасовий. Вони обо? вiрили, що шведський король знову стане могутнiм; та й турецький султан, на ?хню думку, не повинен був згодитись на те, щоб Росiя зрештою прилучила до себе Укра?ну й Запорожжя. Обидва втiкачi плекали надiю, що за допомогою Швецi? й Туреччини Укра?на знову матиме незалежнiсть. Пiд впливом таких сподiвань у травнi 1710 року в Бендерах запорожцi, що лишилися з Гордi?нком, проголосили Орлика гетьманом Укра?ни, а пiсля того запорожцi, з одного боку, й Орлик, iз другого, склали умову про те, як вiн ма? правити Укра?ною i забезпечувати права й вольностi Запорожжя. Хоч та умова й лишилася назавжди на паперi, проте вона цiкава, бо виявля? бажання й мiркування iдейних укра?нцiв того часу й тодiшнiх запорожцiв. От скороченi основнi пакти тi?? умови: 1). На Укра?нi мусить панувати вiра православна з митрополi?ю в Ки?вi, залежною тiльки од Цареградсь-кого патрiарха. 2). Межа Укра?ни з Польщею ма? проходити по рiчцi Случ, а з Московi?ю - як зазначено в Переяславськiй умовi з Богданом Хмельницьким. 3). З Кримським ханством ма? бути приязнь. 4). Столицi Укра?ни Ки?ву i всiм мiстам укра?нським забезпечити давнi права. 5). Гетьман повинен пильнувати, щоб нi полковники, нi iнша вiйськова старшина не забирала собi в пiдданцi й не примушувала нi до яко? панщини анi козакiв, анi посполитих. 6). Гетьман не ма? права призначати на посади, бо всi посади мають бути виборнi. 7). Гетьман не ма? права нiкого судити, а всi справи, навiть за образу самого гетьмана, передавати на генеральний суд. 8). Тричi на рiк: на Рiздво, на Великдень та на Покрову в гетьманськiй резиденцi? мають вiдбуватися генеральнi ради задля вирiшення всяких найважливiших справ. На тi ради мають з'?здитися: генеральна старшина, полковники з усi?ю полковою старшиною й сотники; виборнi вiд полкiв генеральнi радники й представники Запорозького Вiйська. Без ухвали генерально? ради гетьман може вiдправляти тiльки пильнi справи за радою генерально? старшини. 9). Побудованi росiйським вiйськом на Запорожжi мiстечка мають бути зруйнованi, й нiхто на запорозьких землях не ма? права ставити нiяких мiст. 10). Мiста: Трахтемирiв, Келеберда й Переволочна з перевозами мають належати Вiйську Запорозькому, а також i весь Днiпро з усiма рiчками, починаючи од Переволочно? до самого Очакова. Окрiм цих головних пунктiв, було написано ще багато другорядних, що дуже докладно обгрунтовували конституцiю Укра?ни. 10 травня року 1710-го король схвалив обрання Орлика гетьманом та його конституцiю. Все було добре обмiрковано, та тiльки не судилося укладачам конституцi? вернутися на Укра?ну, щоб здiйснити ??. * ЗАНЕПАД ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО (1710-1734 роки) * СМУТОК НА ЗАПОРОЖЖI Пiд час атакування росiйським вiйськом Чортомлицькоi Сiчi значна частина запорожцiв, як i щолiта, була на рибальствi й полюваннi у Великому Лузi. Звiстка про зруйнування Сiчi не один день, не один i мiсяць переходила з рiчки на рiчку, з байрака в бiйрак, доки облетiла все Запорожжя, й товариство кiлька тижнiв збиралося й вирушало з мiсця на мiсце, поки нарештi скупчилося там, де рiчка Кам'янка впада? в Днiпро, й прилучилося до кошового отамана Петра Сорочинського. Вiн же повернувся з Криму нi в тих нi в сих, бо через мир iз царем хан не наважився без дозволу султана надати запорожцям допомогу. Впорядкувавши на Кам'янцi свiй кiш, Сорочинський через Кизикермен знову по?хав у Крим, щоб просити протекцi? хана, а тим часом до Ново? Сiчi почали прибувати ватага за ватагою й тi запорожцi, що були з Гордi?нком. Частина ?х вiдбилася вiд шведського вiйська пiд час перевозу через Днiпро в Переволочнiй, частина ж прибiгла вiд устя Бугу, й нарештi бiльшiсть вирядив на Запорожжя з-пiд Очакова сам шведський король Карл XII, не маючи чим запорожцiв годувати. Бракувало ще тiльки невеликого гурту найзавзятiших сiчовикiв та самого Гордi?нка. Смуток оповив душi козакiв, що пiдступили аж до татарських кордонiв. Туга за зруйнованою ненькою-Сiччю, що була свiдком великих подiй, та за "батьком" Великим Лугом, що споконвiку годував запорожцiв, розпукою пригнiтила ?м серце, й мимоволi у всiх виникало питання, чи не лiпше було б скоритися царевi, аби тiльки жити на сво?х рiдних степах та у Великому Лузi. В першi ж мiсяцi пiсля "шведчини" на кошi вже лунали голоси за те, щоб поклонитися царевi й просити його ласки. Може б, воно так i сталося, коли б з Укра?ни не надходили такi тяжкi вiстi. А до Ново? Сiчi линула чутка за чуткою: що тих козакiв, якi були бiля Мазепи, хоч би навiть мимоволi, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано в Сибiр. Навiть тих запорожцiв, що й не були з Мазепою, позаслано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та рiчками. З тих козакiв, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повiтря, вогкостi та недобрих харчiв, гинула майже половина, решта ж верталася на Укра?ну калiками. Не зважаючи на те, замiсть померлих та покалiчених, росiйський уряд посилав на пiвнiчнi канали все новi та новi козацькi полки. "Якщо ви прийдете на Укра?ну, - переказували запорожцями з Гетьманщини, то усi загинете. ?днайтесь iз татарами та визволяйте нас, бо й ми всi од Москви пропали". Окрiм "канальських робiт", укра?нських козакiв кидали на пiвнiчний Кавказ, на "лiнiю" - обороняти росiйськi кордони од Кубансько? орди, i там вони тисячами гинули од татар, черкесiв та вiд пропасницi. Про походи на "лiнiю" та про недолю пробування там збереглася навiть народна пiсня: У Глуховi, у городi, в усi дзвони дзвонять, Та вже ж наших козаченькiв на "лiнiю" гонять. У Глуховi, у городi, стрельнули з гармати - Не по однiм козаченьку заплакала мати. У Глуховi огнi горять, у Полтавi димно, На могилi гетьман сто?ть - геть там його видно. "Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати, Як не будеш допевнятись - будем утiкати". "Ой, iдiть же, панове, до Петра, до свата, Ой, там буде вам, панове, велика заплата - По заступу у рученьки та ще i лопата!" Сидить козак на могилi, сорочку лата?; Ой, кинувся до черешка - копiйки не ма?. ?хав козак на лiнiю та й вельми обдувся, Iде козак iз лiнi? - як лихо зiгнувся! Пiд впливом таких звiсток з Укра?ни, коли гетьман Скоропадський серед лiта року 1710-го прислав до Коша листа, вмовляючи запорожцiв одцуратись бусурманiв та просити ласки царя, то кошовий отаман Осип Кириленко з товариством написав йому дуже докiрливу й глузливу одповiдь. Ось що там запорожцi, мiж iншим, писали: "Диву?мося, що ваша милость не соромиться звати себе Вiйська Запорозького i обох бокiв Днiпра гетьманом, коли ми вашо? милостi на той уряд не обирали, а пiднесенi, ваша милость, пiд мушкетами московськими". "Приклада?ш, ваша милость, до себе титул Вiйська Запорозького, коли воно тепер до регiменту вашо? милостi не належить i не хоче належати; та й Сiча Запорозька, гнiздо вiйськове, джерело й захист вольностей вiйськових, через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого Галагана, невдячного за хлiб наш вiйськовий, перевертня i зрадника, знищена й зруйнована, нашiй батькiвщинi на вiчну неволю". "Як ма?ш бути, ваша милость, гетьманом обох бокiв Днiпра, коли на тогобiчнiй сторонi, чи теж Укра?нi, князь Голiцин, во?вода Ки?вський, владою сво?ю московською опанував i немилосерднi здирства людям чинить". "А як же, ваша милость, вольностями нас обнадежу?ш, будучи сам невольник i пiд пильним доглядом мiнiстра царського лиша?шся, без волi котрого нiчого не владей чинити, а без печатi його нiкуди писати!" Це було писано 2 червня, а 3 серпня запорожцi обрали нового кошового Лаврентiя Степаненка, за пiдписом якого надiслано гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Галагана. З не? видно, що Галаган не задовольнився зруйнуванням Сiчi, а й пiсля того з ватагами нападав на запорозькi зимiвники та бекети, хапав безвинних людей та видавав росiйським урядовцям на муки й заслання i чинив запорожцям всякi шкоди. За такi вчинки свого покруча козаки в сво?му листi не пошкодували на його голову рiзних прокльонiв, та тiльки все те пiшло намарне, бо Галаган був у царськiй ласцi, збудував собi бiля Боровицi добрий будинок i жив, як кажуть, "паном на всю губу", глузуючи з безсилого лютування сво?х колишнiх товаришiв. До осенi 1710 року справа з переходом запорожцiв пiд протекцiю кримського хана була вирiшена i, зважаючи на те, що росiйський уряд погрожував послати вiйсько, щоб зiгнати запорожцiв iз Кам'янки, за згодою турецького султана для Сiчi Запорозько? було призначене iнше мiсце, нижче Таванi, неподалiк Олешок, бiля протоки Консько? та лимана Кардашина. Тiльки запорожцi того року не встигли перейти в Олешки, бо турецький султан, пiд впливом шведського короля, розiрвав мир iз царем i розпочав нову вiйну. ПОХIД ГОРДI?НКА НА УКРА?НУ На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам'янку Гордi?нко й тут пiсля бурхливо? ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись вiйною Туреччини з Росi?ю, Гордi?нко напровеснi 1711 року вийшов iз кiлькома тисячами запорожцiв iз Сiчi на захiд i, сполучившись iз невеликою силою татар та Пилипом Орликом, разом iз ними вступив в Укра?ну. Треба гадати, що уривок iз цi?? пiснi згаду? саме про цю зустрiч Орлика iз запорожцями. Ой, прибила хвиля човник, Човник-лебедочку. Ой, вискочив з нього Орлик Та й почав бесiдочку: "Пугу, братця, пугу! Пугу, запорожцi!" Похiд Орлика та Гордi?нка спершу мав успiх. Укра?на радо вiтала запорожцiв, сво?х давнiх оборонцiв, й приставала до козакiв. Умань, Богуслав та Корсунь охоче пiддалися Орликовi. Разом iз запорожцями козацькi ватаги, зiбранi Орликом, навiть розгромили генерального осавула Бутовича, посланого Скоропадським iз гетьманськими козаками проти Орлика; самого ж Бутовича захопили в бранцi, та тiльки невдовзi й Гордi?нка та Орлика спiткало розчарування. Нi козаки, нi татари не мали добрих гармат i через те не спромоглися добути Бiло? Церкви, де засiла в замку росiйська залога з гарматами, а доки вони облягали те мiсце, татари кинулись грабувати навколишнi села та заганяти людей у неволю. Нiякi благання Орлика до Калги-Салтана, щоб спинив орду, не пособили; татари погнали до Криму тисячi укра?нського люду i тим зрештою загубили справу Орлика, бо вiдвернули вiд нього землякiв. ПОХIД НА САМАРСЬКI МIСТЕЧКА Доки Гордi?нко з Орликом та Калгою-Салтаном ходили на Укра?ну, кримський хан Девлет-Гiрей рушив на росiйськi землi Муравськими шляхами, а позаяк вони виводили на Слобожанщину, то^татари й напали на слободи й мiста Харкiвського полку. Сюди ж, за собою, хан закликав i тих запорожцiв, що не пiшли з Гордi?нком, та тi не захотiли воювати проти сво?х землякiв й умовили хана добути ранiш Кам'яний Затон та Самарськi мiстечка. Хан повернув iз Слобожанщини на Самару й разом iз запорожцями взяв Новосергi?вське мiстечко, а росiйську залогу забрав у неволю; Новобогородська ж спiльники не спромоглися добути, бо нi в татар, нi в запорожцiв не було гармат, i хан, покинувши Самару, подався з ордою у Крим. Тим часом проти татар зiбрався генерал Бутурлiн iз росiйським вiйськом та гетьманом Скоропадським з укра?нськими козаками. Не маючи вже з ким воювати, вони атакували Новосергi?вське мiстечко, захопивши його. по-вистинали запорозьку й татарську залогу, що там: засiла, а всiх селян iз села Вiльного за те, що нiбито вони допомагали запорожцям, вивели за мiсто i по жеребку кожному десятому вiдрубали голову; кому ж випало лишитися живим, тих разом iз жiнками та дiтьми було заслано в Сибiр. ПЕРЕХIД ЗАПОРОЖЦIВ В ОЛЕШКИ Вiд Новосергi?вська Бутурлiн та Скоропадський вiльно подалися на пiвдень. Запорожцi поступалися перед великим вiйськом i, покинувши устя Кам'янки, перевезлися на татарський бiк Днiпра та й отаборилися в призначеному ?м мiсцi бi