ля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан i не пустив далi росiйського вiйська. Вiйна царя Петра I з Туреччиною 1711 року скiнчилася для нього нещасливо. Пiсля перемоги над шведами вiн легковажно ставився до ворогiв i занадто необачно вирушив на туркiв, аж на рiчку Прут. Там його зустрiв турецький вiзир iз великим вiйськом, а запорожцi з Гордi?нком перетинали за ним усi шляхи, захоплювали обози й вiдрiзали росiйське вiйсько од Днiпра. Становище царя Петра Олексiйовича стало дуже скрутне - турки почали оточувати його вiйсько, i, щоб врятуватися, вiн мусив одкупитись грiшми та ще зректись на користь туркiв багатьох сво?х придбань, а саме: повернути туркам Азов iз землями по низах рiчок Дону та Мiуса, зруйнувати й розкопати Кам'яний Затон та Самарськi мiстечка, а гармати з Кам'яного Затону вiддати туркам i "вiдняти свою руку" од запорожцiв разом з усiма землями, що до них iз давнiх часiв належали. Коли султан перемовлявся з росiйським послом про замирення, то в Стамбул ?здили вiд Укра?ни й од Запорожжя Пилип Орлик та Кость Гордi?нко. Вони домагалися того, щоб султан примусив царя зректися всi?? Укра?ни, та росiйський посол роздав вiзиревi та iншим султанським радникам 100 000 червiнцiв, i султана умовили згодитись на вiдлучення од Росi? самого тiльки Запорожжя, що ж до Укра?ни, то з не? Правобережжя мусило повернутися знову до полякiв, Лiвобережна ж частина лишалася за царем. По скiнченнi вiйни Гордi?нко прибув зi сво?м вiддiлом сiчовикiв до Олешкiвсько? Сiчi й почав впорядковувати сiчовi будiвлi. Якраз у цей час запорожцi володiли й значною частиною Правобережно? Укра?ни, доки не встигли ще забрати ?? до сво?х рук. Це виходить iз того, що наприкiнцi року 1712-го Гордi?нко призначив полковником в Умань сiчового товариша Поповича та ще посадив сво?х людей в iншi мiста Укра?ни. Вiдплачуючи за ворожi вчинки запорожцiв та Гордi?нка, росiйський уряд видав у той час указ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нiкого, а коли б хто пiшов, так того не впускати назад. Та люди, як i колись, тiкали з Лiвобережжя, не давали Вiйську Запорозькому дуже зменшуватись, та й узагалi пiсля вiйни 1711 року становище Вiйська Запорозького полiпшилося, бо пiсля зруйнування Самарських мiстечок та Кам'яного Затону запорожцi знову стали хазя?нами всiх земель, якi одвiку належали ?м. Завдяки ж згодi з татарами люди на всiх запорозьких вольностях зажили безпечно вiд татарських наскокiв, i через те береги запорозьких рiчок, а також захиснi байраки, яри та вибалки хутко почали вкриватися зимiвниками й бурдюгами втiкачiв з обох бокiв Укра?ни. Проте добрi часи запорозького життя тривали недовго. Пiд час миру з Росi?ю запорожцi не дуже-то потрiбнi були хановi, й татари почали чинити ?м утиски. Олешкiвська Сiч була зовсiм одiрвана вiд земель Запорожжя й до того стояла в дуже сумнiй та непридатнiй мiсцевостi. Замiсть широкого Днiпра тут, повз Сiч, бiгла вузенька рiчка Конка з дуже пiскуватими берегами, й тi пiски вiтрами заносило навiть у саму Сiч. Сумний вигляд мала й Сiч, бо замiсть гарно? церкви, спалено? в Чор-томлицькiй, тут стояла маленька невисока церковця, схожа на курiнь, iз очеретяними стiнами, з нап'ятим парусом замiсть даху. Серце козацьке щемiло, дивлячись на свою нову Сiч та згадуючи веселi простори Базавлуцького лугу; татари ж нiяк не хотiли дозволити запорожцям перейти iз кошем знову на Базавлук, а змушували ?х лишатися в Олешках, щоб мати перед сво?ми очима. Потiм хан одiбрав од запорожцiв право вiльно брати в Прогноях сiль, а примусив платити за не? мито. Трет? горе запорожцiв полягало в тому, що пiд час ру?ни Чортомлицько? Сiчi вони втратили всi сво? гармати; Сiч Запорозька не мала чим оборонятись, i татарам легко було повсякчас захопити ?? несподiвано, а запорожцiв за непокору забрати в неволю. Хан не хотiв давати козакам гармати; коли ж Гордi?нко знайшов i вiдкопав на низу Днiпра сво?, захованi у пiсках кошовим отаманом Морозом пiд час його невдалого походу на море, й хотiв тими гарматами риштувати Сiч, то хан погрожував одiбрати всю артилерiю собi, так що запорожцям довелося знову заховати ?? у пота?мному мiсцi. Дуже тяжко терпiли запорожцi те, що бусурмани, яких вони звали поганцями, вороги святого хреста, що ?х козацькi дiди й прадiди споконвiку били, тепер намагались бути у них панами й змушували козакiв воювати проти татарських та турецьких недругiв i за бусурманiв проливати свою кров. Бiльшiсть запорожцiв мала це навiть за грiх, i через те не дивно, що, вже, починаючи з року 1714-го, мiж товариством запорозьким точилися розмови про те, як би вирватися з непевного свого становища й повернутися знову пiд протекцiю християнського царя. IВАН МАЛАШЕВИЧ Найповажнiшим представником партi?, прихильно? до росiйсько? зверхностi, був на Запорожжi Iван Олексович Малашевич, обраний року 1714-го кошовим отаманом. Прибiчники завзятого Гордi?нка з часом почали втрачати свiй вплив на громаду й того ж року з пропозицi? Малашевича на вiйськовiй радi в Сiчi вирiшено було послати до царя через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Вiйсько Запорозьке пiд свою руку. Росiйський уряд не згодився на бажання запорожцiв та й не мав змоги, бо всi землi запорозькi на пiдставi Прутсько? умови вiдiйшли до Турецько? держави, й без ново? вiйни султан ?х не вiддав би Росi?. Невдалий кiнець заходiв Малашевича зробив його становище в Сiчi непевним, i восени того ж року, замiсть Малашевича, запорожцi обрали кошовим Василя Осипова. Чутки про зносини запорожцiв iз росiйським урядом, мабуть, дiйшли до хана, бо тi?? ж осенi вiн послав кошовому отамановi наказ, щоб з усiм вiйськом вийшов на Каланчак i дав там присягу хановi з тим, щоб дотримуватися його протекцi?. Такi домагання дуже обурили всiх запорожцiв, а тут ще татари вiдiбрали в них усi Днiпровi гирла й почали збирати мито з рибалок. Пiд впливом тих утискiв запорожцi знову послали прохання до Петербурга про те, щоб ?х взяли пiд царську руку; вiд присяги ж хановi ухилилися, сказавши, що бiльшiсть товариства розiйшлась на той час по плавнях. При тiй нагодi Костя Гордi?нко по?хав до хана клопотатися на користь Вiйська Запорозького, доводячи йому, що утиски примусять запорожцiв знову пiддатись царевi. Добре вiдомий хановi й навiть султановi колишнiй кошовий мав вплив у Бахчисара?, й року 1715-го хан Каплан-Гiрей, щоб прихилити Вiйсько Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевiз через Днiпро з усiма вiд нього прибутками. Незважаючи на те, попереднi татарськi утиски змiцнили на Сiчi прихильну до Росi? партiю, й року 1716-го вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Iвана Малашевича. А 3 травня отаман послав листа до Миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за Вiйсько Запорозьке перед гетьманом та царем, а пiзнiше написав про те ж саме гетьмановi Скоропадському. Наслiдком усiх цих прохань був тiльки вiд росiйського уряду дозвiл переходити на Укра?ну поодиноким запорожцям, "до зради непричетним", i то з умовою, щоб вони вже не верталися на Запорожжя, а служили на Гетьманщинi сердюками. Зрозумiло, що Вiйсько Запорозьке та й сам Малашевич не того бажали, i з Сiчi на Гетьманщину нiхто не рушив. ЛИХI ВIСТI 3 УКРА?НИ Таке становище тривало до року 1722-го. Росiйський уряд не хотiв i чути про запорожцiв, а тим часом ще дужче та дужче обмежував автономiю Укра?ни. Люднiсть укра?нську обтяжували постоями росiйського вiйська, козакiв же щороку мучили роботами й не тiльки вже в Петербурзi та побiля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по рiчцi Камишiвцi, в Астраханi, на гирлах та на спорудженнi фортець на кавказькiй "лiнi?". З кожним роком укра?нське козацтво тануло, мов страсна свiчка на повiтрi. Вважають, що тiльки на п'ять рокiв (1720 - 1725) на державних роботах померло бiля 20 000 козакiв; ганяли ж козакiв працювати не тiльки в цей час, а з самого початку шведсько? вiйни, з року 1700-го. Згадки про тяжку недолю козакiв на канальських роботах збереглись навiть у народних пiснях: Ой, дали хлопцям широкi лопати Та послали хлопця молодого та канави копати. Ой, летiв ворон да iз чужих сторiн Та летючи кряче: "Ой, сидить хлопець та над канавою Та жалiсно плаче". Ой, летiв ворон та iз чужих сторiн Та, летючи вгору, крикнув: "Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький, Ой, тутечки не привикнув! Ой, продай же, тату, та воронi? конi Та викупи мене, хлопця молодого, Iз темно? неволi!" Зрештою козаки за часiв Петра I збiднiли вже до того, що навiть не мали за що купити коня й перетворювалися на хлiборобiв-посполитих. Полковничi уряди почали роздавати ?х великоросiянам; року ж 1722-го до гетьмана була приставлена так звана Малоросiйська Колегiя, до яко? з рук гетьмана перейшли всi судовi справи. Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одiбранням од нього залишкiв влади, що року 1723-го вмер, i Укра?на на якийсь час лишилася зовсiм без гетьмана. Кари й утиски щодо козакiв не припинялися й пiсля того: ще року 1723-го було вислано 10 000 козакiв на Кавказ, на Каспiйське море, будувати там фортецю святого Хреста, а коли половина з тих козакiв померла там од пропасницi, а друга половина знесилилася, то року 1724-го на ?хн? мiсце було послано 10 000 з iнших козацьких полкiв. Пiсля смертi царя Петра Олексiйовича цариця Катерина I, продовжуючи полiтику свого чоловiка, наказом од 22 квiтня року 1725-го потвердила, щоб з Укра?ни нiхто не смiв ходити на Запорожжя й навiть купцi, вирушаючи до Криму, мали обминати Сiч. ПОЧАТОК ГАЙДАМАЧЧИНИ Пiд час знегоди, що панувала на Укра?нi, Гордi?нковi не дуже важко було сво?ю шанобою серед сiчового товариства знищувати вплив Малашевича, й запорожцi лишилися в Олешках, скоряючись сво?й долi. Нудьгуючи без вiйни, найзавзятiшi iз сiчовикiв гуртували бiля себе ватаги голоти й водили ?х за Синюху на Правобережжя. Там саме вiдбувався передостаннiй акт трагедi? укра?нського життя: поляки, користуючись сво?м правом, що набули його за Прутською умовою, захопили Укра?ну сво?м вiйськом, забороняли всякi згадки про козацтво й повертали людей на крiпакiв. Мов та галич, налетiли на Укра?ну нащадки тих польських панiв та магнатiв, що пiд час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких щабель, або повтiкали. Слiдом за панами прокрадалися й жиди. З'явилися знову оренди шинкiв, рiчок, озер та перевозiв, а щоб тримати селян у покорi, пани, як i сто лiт до того, позаводили надвiрнi роти козакiв. Згадуючи одвiчну мету iснування козацтва - оборону поневоленого люду, ватаги запорожцiв виходили з Олешок та з Гарду на Бузi й чинили напади на ма?тки польських панiв, а iнодi навiть вигонили ?х iз цiло? округи, визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ti загони запорожцiв, що ходили на полякiв, хоч i з вiдома Коша Запорозького, але на свою вiдповiдальнiсть, разом iз людьми, що приставали до них у самiй Укра?нi, почали зватися гайдамаками. Iнодi такi гайдамацькi загони шарпали i сво?х спiльникiв - татар, та тiльки за те Кошу доводилося дорого розплачуватися: пiсля кожного такого нападу, на Сiч прибували татарськi мурзи й примушували кошового платити утричi бiльшу суму, анiж коштувало пограбоване в татар добро. Час вiд часу кримський хан викликав iз Сiчi полк або два запорожцiв i посилав ?х воювати то з черкесами, то з калмиками, то зi сво?ми непокiрливими мурзами, i Вiйсько Запорозьке, хоч i дуже неохоче, а мусило те робити. Життя в Сiчi було сумне, бо через непридатну, пiскувату мiсцевiсть в Олешкiвськiй Сiчi рiдко коли пробувало бiльше як тисяча-пiвтори товариства; решта ж бiльш охоче жила по старих сiчах та ще на рiчках Самарi та Бугу й не тiльки в лiтню добу, а навiть зимували там по бурдюгах та зимiвниках. Таким чином Олешкiвська Сiч тiльки через те вважалася осередком Запорожжя, що в нiй був кошовий отаман iз старшиною та переховувалися вiйськовi клейноди. Тепер мiсце, де була Олешкiвська Сiч, засипане пiсками та обсаджене лозою, i замiсть сiчових ру?н там можна бачити лише самi кучугури й шелюги. По веснi року 1727-го цариця Катерина I зiйшла зi свiту, й росiйська полiтика враз змiнилася. За недолiтнього царя Петра II владу в державi спершу забрав до сво?х рук Меншиков, а пiзнiше - Довгорукi. Обидва вони були ворогами Малоросiйсько? Колегi?. I ?? враз було скасовано, а всемогутнього на Укра?нi Вельяминова притягнено навiть до суду; влiтку ж року 1727-го на Укра?нi було оповiщено про вибори нового гетьмана, причому росiйський уряд застерiг укра?нську старшину, що нiхто iнший не буде затверджений на гетьманському урядi, як тiльки полковник Миргородського полку Данило Апостол. Укра?нська старшина i взагалi громадянство, не розумiючи того, що повернення на Укра?нi до старих порядкiв зроблене не з переконання в потребi такого повороту, а тiльки з ворожнечi до вельмож, що стояли бiля влади за часiв Петра I, радiли, мов дiти, i чутка про полегкостi на Укра?нi незабаром дiйшла й до Сiчi Запорозько? й пiдняла там вплив Малашевича та прихильникiв росiйсько? зверхностi, так що того ж року, 19 жовтня кошовий отаман Павло Федорiв за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням поклопотатися про те, щоб цар узяв запорожцiв пiд свою руку. З тих заходiв знову нiчого не вийшло. Росiя не хотiла воювати з Туреччиною, а через те й не бажала брати у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазi, що вiдносини Росi? з Туреччиною погiршали ще з часiв походу царя Петра I на персiв, росiйський уряд визнавав корисним пiд час вiйни з турками мати запорожцiв на сво?му боцi й перестав надалi дратувати ?х, як це було досi. КРИВДА ЗАПОРОЖЦЯМ ОД ТАТАР Тут на Запорожжi сталася подiя, яка зрештою повернула запорозьке життя в росiйську течiю й назавжди знищила в серцi Гордi?нка надiю зберегти автономiю Запорожжя пiд протекцi?ю кримського хана та турецького султана. В груднi 1727 року Калга-Салтан (друга особа пiсля хана) прибув до Бугу i звелiв усiм ватагам запорожцiв, що були там на рибальствi та полюваннi, кiлькiстю до 2000 душ, покинути все й рушити з наказу хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзiв, що неначебто повстали. Запорожцi послухали Калгу й разом iз тими татарами, що були пiд його рукою, воювали проти Бiлгородсько? орди. Але за якийсь час виявилося, що Калга-Салтан робив все те не з наказу хана, а самовiльно, повставши проти його влади. Слiдом за тi?ю чуткою на Буджак прибув особисто хан iз великим вiйськом, i захопивши Калгу-Салтана, вiдрядив його до Стамбула на страту; запорожцiв же, одiбравши од них зброю, звелiв продати в неволю на галери. ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ 3 ОЛЕШОК Коли про цю подiю дiзналися по всiх рiчках та лугах Запорожжя, то зрозумiло, що все товариство надзвичайно обурилося проти татар та всiх прихильникiв татарсько? зверхностi. Тим часом на Сiчi, де пробувало здебiльшого старе козацтво, яке ненавидiло московськi порядки, за короткий час до того прихильники татарсько? зверхностi взяли гору й 23 травня 1728 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордi?нка. Тодi вороги бусурманства, згуртувавшись на Самарi, вирiшили силою забрати в Гордi?нка клейноди. Пiд проводом завзятого ворога бусурманiв - старого Iвана Гусака, вони, сiвши на 40 байдакiв, прибули в Олешкiвську Сiч, скликали там раду й почали дорiкати Гордi?нковi за те, що призвiв Вiйсько Запорозьке до тако? недолi й ганьби, що татари не тiльки знущаються над запорожцями, а навiть продають ?х у неволю. Коли ж Гордi?нко i колишнiй кошовий отаман Карпо Сидоренко почали казати про те, що росiйськi канальськi роботи гiршi за турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича побили Сидоренка, вiд Гордi?нка ж забрали клейноди, а самого закували в кайдани. Забравши владу до сво?х рук, прихильники московсько? зверхностi розгромили на Сiчi всi крамницi й шинки, забрали з церкви всi святощi й, пiдпаливши сiчовi будинки, перевезлися пiд Кизикерменом через Днiпро на правий берег i пiшли на мiсце Старо? Сiчi на устя Чортомлика. Там запорожцi настановили кошовим отаманом Iвана Гусака й розiслали по всiх кутках Запорожжя звiстку про перехiд Коша на старе мiсце. Пiсля того ж Iван Гусак вiдрядив до Петербурга посланцiв iз проханням, щоб Вiйсько Запорозьке було взяте пiд росiйську зверхнiсть, та тiльки й на цей раз, замiсть вiдповiдi, був виданий наказ гетьмановi i всiм прикордонним начальникам, що пускати на Укра?ну можна тiльки поодиноких запорожцiв; коли б же вони наважились перейти Орель цiлим вiйськом, то ?х треба збро?ю вiдбивати назад за кордон, а на словах запорозьким посланцям сказали, що як трапиться нагода, то ?х приймуть-таки в пiдданство. Коли дiзналися на Сiчi, що цар не прийма? запорожцiв, то через боязнь помсти з боку татар та туркiв за зраду, запорозьке товариство почало хвилюватися й погрожувати кошовому Гусаку вбити за те, що призвiв Вiйсько до такого непевного становища. Через те отаман iз купою сво?х найближчих приятелiв потай утiк iз Сiчi й хотiв через Гетьманщину прибути у Ки?в до во?води графа Вейсбаха, та його було припроваджено до гетьмана. Пiсля цi?? втечi очi всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордi?нка. Тiльки вiн один сво?м впливом на хана мiг врятувати Вiйсько Запорозьке од султанського гнiву. Ланцюги з Гордi?нка зняли зараз же пiсля того, як Кiш перейшов на Базавлуг, i вiн ще й пiд час кошевства Iвана Гусака жив на Сiчi вiльно i в шанi; тепер же, лишившись без отамана, запорожцi знову, було, обрали кошовим Гордi?нка, але вiн, може, через свою старiсть, а, може, через пережиту тяжку образу рiшуче вiдмовився од кошевства. Коли ж сiчове товариство стало просити його послужити громадi й погодити знову Вiйсько з ханом, Гордi?нко зараз же забув сво? кривди, не хотiв мститися й, по?хавши в Бахчисарай, заспоко?в хана, сказавши, що запорожцi покинули Олешки тiльки через те, що ?м не до вподоби та мiсцевiсть, а що все-таки вони лишилися на сво?х одвiчних землях i не мають намiру ухилятись од хансько? протекцi?. Хоч Гордi?нковi й пощастило залагодити вiдносини запорожцiв iз ханом та султаном, проте турки через якийсь час прислали бендерського пашу подивитися, яке будiвництво розгорнули козаки на устi Чортомлика, i врештi наказав, щоб запорожцi перейшли iз Сiччю далi вiд росiйського кордону. Змушенi знову покинути Стару Сiч, козаки все ж таки не захотiли вертатися в пiскуватi Олешки, а року 1730-го осiли Сiччю на устi рiчки Кам'янки, з яко? ?м було зручнiше, нiж з Олешок, при?днатися при нагодi до росiйського вiйська. А подi? справдi схиляли до такого ?днання: 25 червня 1731 року цариця Анна Iванiвна видала графовi Вейсбаху указ на збудування цiло? низки фортець од устя Самари по Орелi й до Дiнця. I от граф, обмiрковуючи, як обороняти ту "Укра?нську лiнiю", дiйшов думки, що найкращою тут силою були б запорожцi, що заступали Укра?ну од татар бiльше двох столiть. 31 серпня вiн за згодою з царицею послав кошовому отамановi Iвану Малашевичу та?много листа, застерiгаючи, що вже наближа?ться час, коли цариця згодиться знову взяти запорожцiв у свою службу. Такий час справдi хутко настав. Року 1733-го помер польський король Август II. Пiсля його смертi за польську корону почали змагатися син Августа Фрiдрiх, якого пiдтримували Австрiя й Росiя, та Станiслав Лещинський, що його хотiла сама Польща та пiдтримувала Францiя. Лещинський, шукаючи собi пiдпори, звернувся за помiччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Вiйська Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, отаман вдався за порадою до росiйського фельдмаршала Мiнiха, а той - до царицi, схиляючи ?? якнайшвидше взяти запорожцiв пiд свою протекцiю, не довести ?х до служби ворожiй сторонi, й от 31 серпня 1733 року на Сiч була надiслана царська грамота, якою прощалися провини запорожцям, i вони переходили у росiйське пiдданство. Певно, що та милiсть не впала б на Гордi?нка, вiдвертого й запеклого ворога росiйсько? держави, та вiн не дожив до того дня, коли Запорожжя вiддавалось на ласку царицi. Вiн помер у Кам'янськiй Сiчi 4 травня 1733 року. Сiчове товариство, пригадуючи щиру душу, завзяття й лицарство свого отамана, поховало його, як i годилося козаковi, з мушкетною падьбою, й на пiвнiч од Сiчi, де було сiчове кладовище, насипало над його домовиною таку ж могилу, як над домовиною Iвана Сiрка в Чортомлицькiй Сiчi. Та могила й хрест над нею збереглися й до наших часiв над Козацьким Рiчищем (Днiпровою протокою) недалеко вiд села Кам'янки на Таврi?. ДРУГИЙ ВИХIД НА БАЗАВЛУГ На початку року 1734-го настала вирiшальна хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Iвана Бiлецького, щоб запорожцi йшли в Польщу на помiч королю Станiславу Лещинському, а це означало б, що запорожцi мали б воювати проти росiйського вiйська, бо воно вже було в Польщi й руйнувало ма?тки прихильникiв Лещинського. При тiй нагодi Бiлецький вирiшив одверто стати на бiк православного царя. Щоб одвести хановi очi, вiн iз кiлькома тисячами вiйська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитися з ханом; насправдi ж iз дороги повернув назад i попрямував на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним, перевiв тим часом усе вiйсько з Кам'янсько? Сiчi теж до Базавлугу, i все Вiйсько Запорозьке, сполучившим там, 31 березня заклало над рiчкою Пiдпiльною Нову Сiч, всього на одну милю нижче Старо? Сiчi проти Базавлугу. Зi сво?м переходом пiд руку царицi запорожцi на цей раз уже не та?лися, а послали кримському хановi Каплану-Гiрею, звiстку, що вони не можуть воювати зi сво?ю вiрою i сво?ми земляками, укра?нськими козаками, що вони виступлять поруч iз росiйським вiйськом. З приводу переходу Запорозького Коша з рiчки Кам'янки на Базавлуг виникло затяжне листування та перемовляння мiж росiйським урядом та турецьким султаном. Почали з'ясовувати, чия ж то земля - той Базавлуг. Турки посилали навiть сво?х людей оглядати мiсцевiсть, де осiли запорожцi; росiйський же уряд дав сво?му посланцю в Стамбулi наказ, щоб не доводити до вiйни з Туреччиною, а казати, нiби росiйська iмператриця нiякого дiла iз запорожцями не ма? i що вони, хоч i перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселились знову-таки на турецькiй землi, а не на росiйськiй. Почувши це, вiд росiйського посла, султан звелiв хановi умовити запорожцiв, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити ?х до того силою, як людей, що мешкають на турецькiй землi. Доки тривало те листування мiж сусiдами, запорожцi, отаборившись над рiчкою Пiдпiльною, бiля несходимо? пущi Лугу Базавлугу, робили навколо свого нового коша окопи i зводили сiчовi будiвлi, не рахуючись iз тим, кому та земля належала на паперi, бо знали, що справдi тi володiння разом iз Днiпром, рiчкою Пiдпiльною та Базавлугом споконвiку були запорозькi. Улiтку того ж 1734 року старий сiромаха Пилип Орлик, що, покинувши пiсля смертi Карла XII Швецiю, проживав у Салонiках, прислав через кримського хана до запорожцiв листа, умовляючи ?х одцуратись ворогiв-гнобителiв неньки-Укра?ни, та листи його не справили нiякого впливу, бо всi запорожцi були захопленi радiстю з приводу переходу на рiднi мiсця. Проте турецький султан не хотiв так легко зректися запорожцiв, а тим бiльше ?хнiх земель, що за Прутською умовою вiдiйшли його державi, а послав у Бiлу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом росiйська цариця, взявши запорожцiв пiд свою протекцiю, залиша? ?х на землi падишаха та ще й зводить там фортецю. Граф одповiв, нiби нiяко? будiвлi на Базавлузi росiйський уряд не споруджу?; запорожцям же, мовляв, наказано слухатися султанових наказiв, а тим часом сам викликав кошового Iвана Малашевича iз старшиною у Бiлу Церкву, й там кошовий та всi його товаришi, кiлькiстю 153 чоловiки, 2 вересня 1734 року присягнули на вiрнiсть царицi. Невдовзi пiсля того iз запорожцями на ?хн? прохання було пiдписано в Лубнах умову, на пiдставi яко? вони переходили в пiдданство росiйських царiв. Головнi пiдвалини були такi: 1) Всi провини запорожцiв проти Росi? забути. 2) Мешкати запорожцям у тих мiсцях, де року 1709-го була зруйнована ?хня Сiч. 3) Користуватись запорожцям здобиччю вiд рибальства по рiчцi Днiпру, а в степах полювати безборонне, починаючи вiд росiйських кордонiв. 4) Мати запорожцям свою старшину зi сво?м звича?м. 5) Бути вiрними росiйському престолу й пильнувати кордони росiйсько? держави. 6) Пiдлягати запорожцям старшому генераловi росiйських вiйськ на Укра?нi. 7) Запорожцi мають отримувати за свою службу жалування щорiчно - 20 000 карбованцiв на все вiйсько. Пiсля того на Сiч було послано росiйського генерала Тараканова, щоб передати вiйську пйдарунки й одiбрати од запорожцiв присягу. Довiдавшись, що посланець наближа?ться до Сiчi, кошовий отаман i все товариство вирiшили зустрiти його якнайурочистiше. Вiйсько вийшло за Сiч i стало по обидва боки шляху, i тут Малашевич привiтав Тараканова промовою. Потiм запорожцi стрiляли з мушкетiв та з гармат, а коли прийшли в Сiч i переступили порiг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрiв пан-отець i вiдправив молебiнь. Пiсля тi?? служби Вiйсько зiбралося на раду на майданi. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожцi переходять пiд Росiйську державу, Запорозькому Вiйську вручаються новi клейноди, i все Вiйсько, кiлькiстю 7115 козакiв, присягнуло. Як виявилось iз курiнних ре?стрiв, усiх запорожцiв тодi налiчувалося бiля 20 000, та тiльки бiльшiсть ?х, як i завжди, перебувала на вольностях. Незабаром на Сiч прибув i посланець турецького султана з грiшми, подарунками й листами вiд хана та Орлика, щоб умовляти запорожцiв не пiддаватися Росi?, та було вже пiзно: запорожцi зустрiли його без велико? шани й дорiкали за проданих у неволю товаришiв; одповiдь же на листи Орлика й хана дали глузливу й лайливу. 10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Iван Малашевич повiдомив графа Вейсбаха, що тi запорожцi, якi не були в Сiчi пiд час зустрiчi Тараканова, присягнуть тодi, коли повернуться, в присутностi сво?х курiнних отаманiв. Починаючи з часiв смертi Iвана Сiрка, сила й вага Вiйська Запорозького хутко почала падати, i з незалежно? од сусiднiх держав вiйськово? громади, що року 1648-го спромоглася, разом iз Богданом Хмельницьким, пiдняти на ноги й озбро?ти народне укра?нське вiйсько в 200 000 козакiв, вона менше, нiж за сто лiт, року 1734-го перейшла в пiдданство царя вже як пiдлегле росiйському генераловi козацьке вiйсько, без зазначення навiть меж сво?х земель, мало не з такими самими правами, як вiйсько Донське, Уральське й iншi. Дивуватись нема чого, бо сто лiт ранiше сусiднi iз Запорожжям держави - Польща та Московщина, мали небагато постiйного вiйська, i 20 000 запорожцiв тодi являли iз себе велику силу: в XVII ж сторiччi, коли Росiйська держава легко виставляла в поле по триста тисяч вiйська, запорожцi, що лишились в такiй же самiй кiлькостi, як i в XVI столiттi, до того ж не могли мати допомоги iз знесилено? та пригнiчено? Укра?ни, втратили сво? значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час, коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на вiйнi свою вагу й доба лицарства вiдходила в минулу давнину. * НОВА СIЧ (1734-1775 роки) * УПОРЯДКУВАННЯ СIЧI НА ПIДПIЛЬНIЙ Осiвши напровеснi року 1834-го новим кошем над рiчкою Пiдпiльною, недалеко устя рiчки Базавлука, запорожцi, почуваючи себе в небезпецi вiд помсти татар за свою зраду ?м, якнайхутчiше почали робити навкруг коша окопи та змiцнювати сво? нове гнiздо засiками; на вали поставили бiля десятка гармат, захованих у пiсках iз давнiх часiв. Доки навколо Сiчi копали окопи, всерединi будували куренi й iншi сiчовi будови, було закладено дерев'яну церкву свято? Покрови, без яко?, на думку запорожцiв, не може iснувати й сама Сiч. Тiльки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козакiв, як i звичайно, пiшла на рибальство та полювання, а кiльком полкам довелося-таки взяти участь у змаганнi польських королiв Августа III та Станiслава Лещинського, тiльки вже не на боцi останнього, як того домагався кримський хан, а на боцi росiйського ставленика Августа III З Прутсько? умови, за якою Правобережжя знову дiсталося Польщi, та до часiв Ново? Сiчi польськi пани зрештою винищили незалежне од панiв козацтво, зорганiзоване Палi?м та його товаришами, й поновили порядки, що iснували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення спустошених земель Правобережно? Укра?ни польськi пани закликали на свою дiдизну переселенцiв з Лiвобережжя, обiцяючи ?м усiлякi пiльги. Звичайно, на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палi дошки з кiлькома рядками дiрочок, i тi дiрки визначали, скiльки рокiв поселенцi мають володiти грунтами, не виплачуючи оренди i не працюючи на пана. Необачнi люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщинi, тисячами переходили на правий берег Днiпра до грунтiв, на яких дехто з них жив ще зi сво?ми батьками до "Згону", не задумуючись над тим, що станеться в будучинi. Час минав, а пани щороку забивали кiлками на сво?х дошках по дiрочцi, а як тiльки всi позабивали, селяни опинилися без власних грунтiв i цiлком у панському ярмi. Одночасно з поневоленням вiдновлялася на Укра?нi й унiя. Вона хутко насувалась iз Заходу й нарештi запанувала на Брацлавщинi та Ки?вщинi. НЕСПОКIЙ НА УКРА?НI Засмучений неволею укра?нський люд почав пильно прислухатись до оповiдань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволяли Укра?ну вiд панiв; дали волю селянам; найзавзятiшi з них стали мiркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан Хмельницький. З назрiванням у народi таких настро?в польськi пани на Укра?нi подiлилися на двi партi? й заклали спiлки, що звалися "конфедерацiями". Одна з них тягла за Станiслава Лещинського, закликаючи собi на помiч татар; друга ж - за Августа III, i вона прикликала собi на помiч росiйське вiйсько. Колотнеча мiж панами зчинилася ще в роцi 1733-му. Вони озброювали селян, складали з них сотнi надвiрних козакiв, призначаючи сотниками здебiльшого досвiдчених у вiйськових справах вихiдцiв iз Запорозького Вiйська, й ходили грабувати й нищити панiв iншо? конфедерацi?. Простому людовi подобалося це, й вiн охоче кидав хлiборобство й писався в надвiрнi козаки. З весни року 1734-го на Укра?ну вступило росiйське вiйсько, а разом з ним козаки з Лiвобережжя й кiлька полкiв Вiйська Запорозького пiд проводом колишнього кошового Iвана Бiлецького. Всi вони заходилися нищити ма?тки й мiста прихильникiв Лещинського, пiднiмаючи народ до повстання проти панiв ворожо? конфедерацi?. Побачивши, що польських панiв б'? i росiйське вiйсько, i запорожцi, народ Правобережно? Укра?ни зрозумiв це так, що, "цариця, мовляв, прислала сво? вiйсько, щоб визволити людей од панiв та жидiв", i з помiччю захожих запорожцiв почав збиратись у ватаги та громити панiв, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III. Особливо? сили набуло повстання укра?нського люду на Брацлавщинi. Там старшина надвiрних козакiв князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Вiйська Запорозького, скупчив навколо себе чимало озбро?ного люду, подiлив його на сотнi й завiв у сво?х загонах козацький устрiй. Тих повстанцiв поляки прозвали "гайдамаками", i та назва збереглася навiть до наших днiв у прикладi до людей свавiльних, завзятих та жорстоких. Зi сво?ми ватагами Верлан рушив походом по всiй Брацлавщинi, руйнуючи панськi ма?тки, вирiзуючи жидiв, ксьондзiв та унiатських попiв i змушуючи людей присягати на вiрнiсть росiйськiй царицi. Згодом вiн перекинувся на Подiлля й Волинь: громив невеликi хоругви польського вiйська, захопив Жванець i Броди та сягав аж до Кам'янця та Львова. На Подiллi хвиля повстання пiдхоплена "левенцями", якi ще з часiв великого руху козаччини кублилися понад Днiстром, ховаючись за таких часiв у Волощину, а в Галичинi - "опришками", i згодом докотилася до верховин Прута, Черемоша й у Карпати до гуцулiв, де продовжилася аж до року 1745-го пiд проводом прославленого в народних пiснях Довбуша. Ой, попiд гай зелененький, Ходить Довбуш молоденький, На нiженьку наляга?, Топiрцем ся пiдпира? Та й на хлопцi поклика?: "Ой ви, хлопцi, ви, молодцi! А сходiться враз докупцi, Бо будемо раду мати, Де пiдемо розбивати, Щоби Кути не минути, До Косова повернути. Тепер, хлопцi, iдем спати, Бо ма?мо рано встати, Та вставайте всi раненько, Убирайтеся борзенько У постоли скирянi?, У волоки шовковi?, Бо зайдемо та до Дзвiнки - До Штефаново? жiнки". "Ой, Довбушу, ти, пане наш, Там пригода буде у нас!" "Ви на мене уважайте - По двi кулi забивайте, Станьте, хлопцi, пiд ворота, А я пiду пiд вiконце - Чи спить мо? любе серце?.. Рух укра?нського люду на Ки?вщинi та Брацлавщинi було припинено зовсiм несподiвано. Станiслав Лещинський того ж року втiк iз Польщi за кордон, пани ж його партi? скорилися росiйському урядовi й просили оборонити ?х од нападiв гайдамак та допомогти ?м вгамувати непокiрливих селян. Росiйський уряд згодився на те, й тi самi начальники росiйського вiйська, якi нещодавно закликали селян бити панiв, того ж 1734 року надосiнь розгромили ватаги Верлана й iнших провiдцiв - гайдамак, а далi почали винищувати на Укра?нi й дрiбнiшi гайдамацькi загони; винищувати й захоплювати навiть поодиноких козакiв i без жалю вiддавати ?х на суд тим же польським панам, якi од них потерпали. Можна гадати, який був суд: гайдамакам i всiм, хто не хотiв коритися панам, поляки завдавали нелюдських мук i здебiльшого навiть замордовували на смерть. Багато при цьому загинуло люду й тiльки дрiбним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом у байраках Запорожжя. Звiдтодi, себто з першого року iснування Ново? Сiчi, життя Вiйська Запорозького сполучилося з життям гайдамакiв, що найбiльше мiстилися на островi Миге? на Бузi, в Чутi та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Iнгулу та Iнгульця. Проте на захiднiй Укра?нi - Волинi, Подiллi, Галичинi й на Покуттi гайдамацький рух ще довго не вщухав, i в народнiй поезi? думи докладно розповiдають про одну щасливу для повстанцiв баталiю бiля Городецьких ставкiв, чи озер, i про нещасливу - в лiсi пiд Шаргородом на Подiллi. Годi, годi, козаченьки, в обозi лежати, Ой, ходiмо пiд Гусятин жидiв розбивати! А в п'ятницю до полудня жиди розбивали, А в суботу в Iванкiвцях худобу забрали. Козаченько-стороженько сво?м знати да?: Ой, з-за гори високо? да з зелено? дубини Iдуть ляхи на три шляхи за пiвтори милi. Крикнув козак запорозький да на сво? люде: "Йдеть волинський во?вода - баталiя буде!" Перед себе десять тисяч ляхiв проганяли, На крикливiй дорiженцi там ся iспiткали, Дали ляхам привiтання, аж з коней спадали. Виступали козаченьки iз мiста Зiнькова, Ой, летiли вражi ляхи з коней, як солома; А добре ся пани ляхи з козаками били, Що лежить ?х з-пiд Городка на пiвтори милi. Гей, показав Медвiдойко богатирську силу, Що потопив панiв ляхiв в Городецькiм ставу. А Волинський во?вода з гори погляда?: Пан Борейко без кульбаки, охляп утiка?. Нещасливий мiсяць-квiтень настав у сiм року: Рейментарю Борейковi потекла кров з боку. Поклонився пан Борейко пану во?водi: "А вже ж менi з козаками воювати годi!" Борейкова дружинонька вола? долами, Один каже до другого: "Вже пана не мами!" Борейкова дружинонька вола? до неба, Оден каже до другого: "Розiйтися треба!" Нещасная баталiя пiд Солонкiвцями, Лежать ляхи з козаками да все купоньками. Нещасливая та битва лиха наробила: В Солонкiвцях iз ляшенькiв висока могила! Борейкова дивiзiя в той час замiшала Да й лядському всьому вiйську шика поламала. В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з гармати: Не по однiм по ляшеньку заплакала мати. В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з рушницi, Не по однiм по ляшеньку плакали сестрицi. Iдуть ляхи на Вкра?ну, все собi думають, А до Лугу козацького дороги питають. Стоять ляхи в Шаргородi. В Лузi дають знати: "Де вже ж ляхи, пани брати, козакiв вiшають". Гей, iз лiсу iз Кицманя, сталася там зрада, Ах, пропала Лужецькая велика громада! Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив, А Пiдгурський з молодцями в очi ?м заскочив. Вийди з Вербки, Медвiдойко, Луга рятувати, А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати. Прибiг з Вербки Медвiдойко Луга рятувати, Не мiг ляхам ради дати, мусив утiкати. Гей, закликав Медвiдойко сотника Сорича: "Сiдай, брате, ляхiв гнати аж до Жабокрича". Бiля села Жабокрича, де ляхи стояли, Трьох козакiв, як шпаконькiв, на паль повбивали. Не питайте на Вкра?нi, ляше, дорiженьки, Тiльки гляди, де по дубках висять козаченьки. По нещаснiй Укра?нi злинула новина: Не одного смерть спiткала козацького сина! Де вже ж нам тут, пане брате, бiльше не гуляти: Борейчики, скурвi сини, будуть нас вiтати. НОВИЙ УСТРIЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Малашевич, заснувавши Нову Сiч, подбав i про упорядкування всiх земель запорозьких i подiлив ?х на паланки, або як би сказати по-теперiшньому, - повiти, призначивши в кожну невеликий вiддiл вiйська з полковником та iншою полковою старшиною. Усiх паланок до року 1764-го на Запорожжi було п'ять. На правому боцi Днiпра: Буго-Гардiвська, з осередком у Гардi на рiчцi Буг, бiля устя Сухого Ташлика; Iнгульська - мiж рiчками Iнгульцем та Днiпром, з осередком на мiсцi, де була Кам'янська Сiч; та Кодацька, угору Днiпра до рiчки Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лiвому боцi Днiпра були: Самарська - мiж рiчками Ореллю та Конкою, та Кальмiуська - вiд верхiв'я Вовчо? до рiчки Кальмiуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го кошовий Пилип Федорiв (Лантух) видiлив iз Самарсько? паланки, що вже доволi залюднилася, ще двi: Орiльську та Протовчанську по рiчках Орелi та Протовчi й, окрiм того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку - Прогно?нську, на Кiнбурзькiй косi, помiж Чорним морем та Днiпровим лиманом, де з давнiх часiв укра?нськi чумаки та запорозькi козаки брали сiль iз Прогно?нських озер. Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотiли мати ?х сво?ми ворогами, з другого ж - хан Каплан-Гiрей, допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку i сам навiть боявся нападу запорожцiв на Крим. Весь рiк 1735-й минув для запорожцiв спокiйно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубанi - аж за Кавказькi гори - воювати персiв. Тим часом на Лiвобережнiй Укра?нi пiсля смертi гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 сiчня року 1734-го, росiйський уряд не дозволяв обирати нового гетьмана. Ця, сама по собi, велика подiя, небагато важила для Вiйська Запорозького, бо воно тепер було залежне не вiд гетьмана, а вiд старшого з росiйських генералiв на Укра?нi. Дужче вiдбилося на запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди прихильно ставився до них. НОВА ВIЙНА РОСI? 3 ТУРЕЧЧИНОЮ Призначений на мiсце Вейсбаха генерал Леонть?в пiзно восени року 1735-го пiшов походом на Крим i примусив Вiйсько Запорозьке прилучитись до себе. Той похiд був невчасний i дуже невдалий: вигубивши 9000 свого вiйська вiд хвороб, Леонть?в од рiчки Конки рушив назад. Чимало потерпiли вiд холодiв i запорожцi, повертаючись на Сiч iз порожнiми руками. Року 1736-го Росiя, вже не криючись, проголосила вiйну з Туреччиною, й фельдмаршал Мiнiх, викликавши до Лубен отамана Вiйська Запорозького Iвана Малашевича iз старшиною, звелiв йому вислати 3000 вершникiв у татарськi степи, щоб стежити за рухом орди, рештi ж запорожцям наказав рухатися разом iз росiйським вiйськом на Перекоп. Незабаром пiсля того замiсть Малашевича кошовим вдруге було обрано Бiлецького, й вiн iз кiлькома тисячами козакiв брав дiяльну участь у штурмi Перекопу, а потiм вдерся в Крим i бiля рiчки Самарчика, зчепившись iз татарами, що були пiд проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дiсталися запорожцям. Пiсля цього бойовища козаки пiшли далi на Козлов; бранцiв же, а ?х було дуже багато, послали в подарунок Мiнiху. Слiдом за запорожцями увiйшло в Крим росiйське вiйсько й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившiй свою кволiсть, пiдпалили з тi?? нагоди степ, й не тiльки спереду, а й позаду росiйського вiйська, i тим завдали йому прикрощiв. Невдовзi в Мiнiха почали гинути люди, а ще бiльше конi, й вiн мусив повернути назад i вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало росiйського вiйська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, вiдбиваючи татар, що переслiдували Мiнiха аж до Орелi. Не допустивши бусурманiв до останньо? рiчки, запорожцi вдарили ?м у бiк i змусили тiкати до Криму, а наздогнавши ?х, погромили деякi татарськi загони й захопили у бранцi трьох мурз. За послуги у походах 1736 року Вiйську Запорозькому була прислана вiд царицi грамота й новi клейноди: срiбна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначiв для вiйськово? старшини. Окрiм зазначених походiв, у запорозькому життi року 1736-го сталися ще такi подi?. Тi з ватажкiв народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побiля Бугу та в Чутi чималi ватаги гайдамакiв й, проникнувши лiсами та байраками на Укра?ну, почали руйнувати та грабувати панськi ма?тки та вирiзувати унiатiв i жидiв, як згаду? гайдамацька, пiсня: Славна Чута товстими дубами, Ще славнiша Чута низом, козаками; Що козаченьки завжди пробувають; Iз лядсько? Укра?ни собi здобич мають. Що драли ляхiв, драли, обдирали, Де був жид багатий, i того не минали, Драли одамашки вiд польсько? ласки, Драли кармазини, самi поносили, Драли оксамити, шили шаровари; Як загнали ляхiв в кальнi? болота, Брали много срiбла й злота. Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькi ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвiдь, Харко та Гнат Голий. Найбiльше лютував Сава Чалий, i поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засiдку й, спiймавши до сво?х рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити iз бранця оборонця сво?х ма?ткiв од гайдамакiв i умовив його стати на службу, обiцяючи за це шану й розкiшне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертно? кари, згодився перейти на бiк полякiв i громити сво?х колишнiх товаришiв-гайдамакiв по ?хнiх кублах, що йому були добре вiдомi. Починаючи з року 1737-го, вiн справдi почав ловити гайдамакiв й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, велико? шкоди, вже не тiльки гайдамакам, а навiть Вiйську Запорозькому. Другою подi?ю на Запорожжi року 1736-го було збудування, з наказу ки?вського генерал-губернатора Леонть?ва, що не любив запорожцiв i не йняв ?м вiри, поруч Ново? Сiчi "Новосiчинського ретраншементу", себто окопiв iз будiвлею, в якiй мiстилася росiйська залога з комендантом. Така новина була непри?мна запорожцям, i вони стали навiть хвилюватися, але Iван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застерiг товариство, щоб поводилося з росiйським вiйськом обережно. На початку року 1737-го вiйна з турками та татарами поновилася, i Вiйсько Запорозьке, з наказу Мiнiха, було подiлене натро?: перша частина пiд проводом Малашевича повела перед армi? Мiнiха в наступi на Очакiв; друга з вiйськом генерала Ласiя - в походi на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман i на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо Очакова. Росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло Очакiв, iншi ж два походи не дали помiтних наслiдкiв. Року 1738-го знову спалахнула вiйна. На цей раз розпочали ?? татари, наскочивши на Лiвобережну Укра?ну, так що запорожцям довелося зустрiчати татар на поворотi та вiдбивати в них полон. Пiсля того Мiнiх вирушив походом за Буг i звелiв туди ж iти й Вiйську Запорозькому. Кошовий Iван Бiлецький виступив теж за Буг i перебував бiля Днiстра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись iншi, окрiм Мiнiха, росiйськi генерали, вимагаючи, щоб той вислав i до них полки запорозьких комонних козакiв. Запорожцям i так уже тяжко було вiд затяжно? вiйни, бо вона звела нанiвець запорозьку торгiвлю i згубила чимало товариства, а тут ще свавiльнi вимоги генералiв украй роздратували всiх, хто лишився на Сiчi, й вони на радi склали листа до Бiлецького, дорiкаючи йому, що покинув ?х: "Кошовому отамановi - писали вони, - личить доглядати Сiчi, а не блукати з клейнодами по пустинях". Тiльки пiд зиму Вiйсько Запорозьке, обiдране й босе, повернулося на Сiч, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати в похiд. На цей раз бiльшiсть вiйська повiв новий кошовий Якiв Тукало. Запорожцi ходили з ним пiд Хотин, ведучи перед в армi? Мiнiха, а добувши його, опанували Яссами та всi?ю Молдовою. Тут добре допомагала частина Запорозького Вiйська що, випливши в Чорне море, пiдвозила на Дунай припаси й топила дрiбнi турецькi судна. Друге Запорозьке Вiйсько, пiд проводом полковника Онисима Бiлого, виступило на чолi з генералом Ласi?м, що ходив на Крим. Тут запорожцi показали росiянам брiд через Гниле море (Сиваш) i допомогли ?м заволодiти Арабатською фортецею. Восени року 1739-го турецька вiйна скiнчилася. Вона майже нiчого не дала Росi?, запорожцям же тiлька нашкодила Пiд час цих чотирьохрiчних змагань загинуло бiля 6000 запорожцiв, себто бiля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще пiд час вiйни занесли з Туреччини на Сiч чуму, яка змусила товариство розбiгатися з Сiчi; багато козакiв загинуло з безхлiб'я по луках та байраках. Торгiвля Запорожжя припинилась, i пiсля вiйни запорожцi лишились майже без хлiба i одягу. Росiйський уряд iз замиренням не вимовив запорожцям права вiльно плавати по Чорному морю, i за пунктом IX умови з Туреччиною "морська торгiвля мiж Росi?ю й Туреччиною ма? вiдбуватись тiльки на турецьких кораблях". Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 рокiв, вiддали Туреччинi добрий шмат запорозьких земель на захiдному боцi Днiпра, з устями рiчок Мертвих Вод, Гнилого ?лан-ця, Iнгулу й Iнгульця. Правда, запорожцi не хотiли й знати про передачу частини ?хнiх степiв татарам i не пускали ?х на устя цих рiчок. В жовтнi 1740 року померла цариця Анна Iванiвна, а через рiк на престол стала ?лизавета Петрiвна. ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРА?НI Весь час турецько? вiйни народнi рухи на Правобережжi не вщухали. Люди не хотiли коритися польськiй владi й гуртувалися по лiсах, створюючи ватаги. Тiльки на той час поляки мали завзятого собi оборонця в особi Сави Чалого. З полком найманого польського вiйська вiн стояв у Немировi й звiдтiля без жалю вистежував i громив ватаги сво?х колишнiх товаришiв, а коли тi якось почали втiкати на Запорожжя, то вiн скористався з того, що Вiйсько Запорозьке було на вiйнi, вскочив слiдом за гайдамаками з полком полякiв та волохiв у запорозькi землi, зруйнував на Бузi запорозький Гард, не пожалiвши навiть церкви та рибальських гардiв (приладдя для рибальства). Звiстка про цю подiю страшенно обурила не тiльки гайдамацьких ватажкiв, а й Вiйсько Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Вiйську Запорозькому... I от один iз гайдамацьких ватажкiв - Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Прихопивши з собою десяток найзавзятiших товаришiв, вiн потай пробрався в Немирiв, де Сава проживав у добротному будинковi, й однi?? ночi вдерся з кiлькома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозi, Сава зразу зрозумiв, з якою метою той прийшов, i хотiв було оборонятись, та Гнат Голий iз товаришами накинулися на нього зi списами i, захопивши живого в бранцi, привезли на Сiч, а там вiйськовий суд засудив зрадника до смертно? кари, i Саву Чалого козаки забили киями. Зрада Чалого й кара з боку запорожцiв справили на Укра?нi велике враження, й це вiдбилося в багатьох народних пiснях, i кобзарi й досi спiвають на Укра?нi: Ой, був у Сiчi старий козак, на прiзвище Чалий, Вигодував сина Саву ляшенькам на славу. "Ой, чи бачиш, старий, сiдий, а що твiй син робить, - Як полове запорожцiв - то в кайданах водить!" Ой, як крикнув старий, сiдий та на запорожцiв: "Хiба ж нема помiж вами удалих молодцiв?!" Обiзвався Гнатко-братко: "Та нi в вiщо вбратись; Знаю, знаю пана Саву - можу з ним погратись" "Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись, Буде тобi, брате Гнате, у вiщо й убратись" Ой, ще не свiт, ой, ще не свiт, ой, ще не свiта?, А вже Гнатко з кравчиною коники сiдлають. За?хали в нову корчму меду-вина пити. Набiгались вражi ляхи, - хотiли побити. Ой, вдарили запорожцi навхрест шабельками, Повтiкали вражi ляхи попiд рученьками. Ой, був Сава в Немировi в тестя на обiдi, Та не знав вiн i не вiдав об сво?й гiркiй бiдi. При?жджа? та пан Сава та до свого двору, Пита?ться челядоньки: "Чи все гаразд дома?" "Ой, все гаразд, пане Саво, i добра година: Породила твоя панi хорошого сина; Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно: Виглядають гайдамаки iз-за гори часто" "Та нехай вони виглядають, - я ?х не боюся! - ?сть у мене вiйська много, - я з ними поб'юся!" Ой, сiв Сава кiнець столу та листоньки пише, А Савиха молоденька дитину колише; Сидить Сава в кiнцi столу, листоньки чита?, А Савиха молодая важкенько зiтха?: "Ой, ну, люлi, мале дитя, ой ну, люлi, спати, - На?хали гайдамаки до нашо? хати". А у того пана Сави весь двiр на помостi, При?хали та до нього козаченьки в гостi. "Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гада?ш: Здалека ти гостей ма?ш, - чим ?х привiта?ш?" "Ой, чим же вас, милi братця, я буду вiтати, - От дав менi господь сина, - буду в куми брати". "Ой, чом же ти, пане Саво, тодi не кумався, Як у Сiчi з отаманом у вiчi видався? Та йшов же ти бiля його та й не привiтався?" "Пiди, хлопку, пiди, малий, та уточи пива, - Та вип'?мо з козаками за малого сина; Пiди, хлопку, пiди, малий, та уточи меду, - Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!" "Не того ми на?хали, щоб пить, кумувати, Хочем тебе, пане Саво, iз душею взяти. Було б тобi, пане Саво, Гард не руйнувати, Коли хотiв запорожцiв в куми собi брати! Було б тобi, пане Саво, шкоди не робити, Запорозьким козаченькам голов не лупити, А пiймавши у неволю, - в кайданах не водити". Ой, кинувся да пан Сава до ясно? збро?, - Та пiдняли пана Саву на ратища вгору. Вiдплачуючи за Саву Чалого, польськi пани з чималим полком вiйська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши ??, напали на запорозький Гард i вдруге зруйнували його. Запорозький Кiш скаржився з приводу цього Сенату, й росiйський уряд листувався з польським урядом, та поляки так i вiдповiли, що Гард поруйновано за те, що запорожцi наскочили на Немирiв i захопили там польського полковника Саву Чалого. Пiсля того наскоки гайдамакiв на польських панiв на Правобережжi довго не припинялися й викликали з боку польського уряду скарги в Петербург на те, що по вiйнi Росi? з Туреччиною не запрошували Польщу до межування земель, i через те нiбито запорожцi захопили бiля Синюхи польськi землi. З приводу цього наприкiнцi року 1744-го Ки?вський генерал-губернатор Леонть?в наказав кошовому Якиму Iгнатовичу розпитати запорозьких дiдiв та списати для нього, де справдi була межа Вiйська Запорозького з Польщею. З вiдповiдi Коша Леонть?ву од року 1745-го, виявилося, що помiж запорожцями добре зберiгались перекази про здобутки Вiйська за часiв Богдана Хмельницького й попереднiх гетьманiв. Перш за все з уст дiдiв записали, що межа з Польщею була по рiчцi Случi, й усi землi вiд Днiстра до Днiпра складали сьогобочну, Правобережну, Укра?ну. Iншi дiди, зрозумiвши, що мовиться про землi виключно Запорожжя, обмежовували ?х так: запорозькi землi йшли на заходi од устя Тясмину до Днiпра через Чорний лiс до рiчки Висi пiд Лебедин, далi рiчкою Синюхою та Бугом до Очакова i лиманом, "поки кiнь копитами дна достане", до устя Днiпра; до Запорожжя також належали Трахтемирiв, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволо"на на Днiпрi. СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛI Бiля тих же часiв почалися суперечки за землi й на сходi Запорожжя iз донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим бiльше ?? земель захоплювали запорожцi й донськi козаки. Землi по Мiусу, Луганi, Бахмутцi, Терцю, Кальмiусу та Бердi обидва вiйська мали тепер сво?ми, ворогували за них, навiть бились i скаржились один на одного до Петурбурга. Опрiч того, козаки обох вiйськ пере?здили за Азовське море на рибальство й там билися за коси й лимани. Року 1745-го в змагання Вiйська Запорозького з донцями втрутився нарештi росiйський уряд i царською грамотою наказав кошовому Василевi Сичу, щоб усi побудованi запорожцями на ?йських косах куренi попалити й надалi на той бiк Азовського моря запорожцiв не пускати. Побачивши, як хутко заселялися сумiжнi iз Запорожжям землi, козаки звертались до Сенату з проханням потвердити межi Вiйська Запорозького, та тiльки, замiсть того, вони дiждали, що на вiйськових землях iз наказу царицi ?лизавети знову почали будувати фортецi. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на рiчцi Синюсi, проти укра?нсько? Торговицi. Другим - Орловський шанець бiля Бугу, де тепер Ольвiопiль. Запорожцi з колишньо? партi? Гордi?нка стали, було, нарiкати на Малашевича, що не обстою? давнiх меж Запорожжя, але року 1750-го мала мiсце подiя, що подала запорожцям надiю на краще й заспоко?ла ?х: сво?м указом цариця вiд 22 лютого вiдновила на Укра?нi гетьманство, при чому козацькiй старшинi було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом од 19 жовтня 1750 року велено Вiйську Запорозькому перейти пiд руку гетьмана Укра?ни, "як то в минулi часи було, до року 1708-го". ПОРУШЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ВОЛЬНОСТЕЙ Тiльки невдовзi Вiйсько знову було пригнiчене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже нiяко? влади й не лише не обстояв запорозьких земель, а року 1751-го навiть сам повiдомив Кiш, що всi запорозькi землi на пiвдень од Синюхи та Висi на 20 верст, простягаючись од Буга до Днiпра, разом з устям рiчки Омеляника, вiддаються пiд залюднення втiкачам iз Сербi?, що прийшли на Укра?ну пiд проводом полковника Хорвата. Та звiстка, мов грiм, ударила запорожцiв, i не встигли ще вони вiд не? прочуняти, як року 1753-го вiд запорозьких земель було вiдмежовано ще землi од устя Чорного Ташлика до устя рiчки Самотканi по Днiпру й розпочато будiвлю фортецi свято? ?лизавети (де зараз ?лисаветград). Одмежованi вiд запорожцiв землi було прозвано Ново-Сербi?ю. Та й на цьому ще не скiнчилося лихо запорожцiв, i того ж таки року 1753-го на схiдному кра? Запорожжя теж одмежували частину запорозьких земель по рiчках Торець, Бахмутка та Лугань i вiд Донця та до Савур-могили й теж вiддали втiкачам iз рiзних слов'янських земель пiд назвою Слов'яно-Сербi?. Новi поселенцi незабаром не тiльки осво?ли запорозькi землi, а почали силою зганяти з тих земель козакiв, що хоч i в невеликiй кiлькостi, сидiли по сво?х вольностях зимiвниками й бурдюгами. Найбiльш утиснули новi поселенцi городових козакiв. Пiкiнерськi солдати не пускали запорожцiв рибалити або забирали в них наловлену рибу. Бiля церкви запорозько? пiкiнери збудували сво? кухнi; коли ж священик почав заперечувати, то капiтан зовсiм заборонив без свого наказу правити в церквi. У Сiчi з приводу цих подiй виникали бурхливi ради, та тiльки з того нiчого не виходило, i пiсля дорiкання старшинi та бiйки помiж себе товариство заспокоювалося на тому, що надсилало скаргу царицi й гетьмановi й сподiвалося, що вiдiбранi землi будуть поверненi Вiйськовi; тi ж iз товариства, хто не знав, куди подiти сво? завзяття, йшли в гайдамаки й ватагами наскакували на польськi й татарськi межi. 19 липня року 1753-го на Сiчi було прочитано царський наказ про те, що надалi Вiйську забороня?ться змiнювати старшину без вiдома росiйського уряду. Той же указ упень руйнував запорозький звичай вибирати старшину щороку, а разом з тим одмiняв i право обирати старшину вiльними голосами всього товариства за сво?м бажанням, бо росiйський уряд мiг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний. Незважаючи на той указ, 1 сiчня 1754 року на Сiчi вiдбулася рада, на якiй кошовим замiсть Iгнатовича обрали Грицька Лантуха (Федорова). Довiдавшись про те, що новий отаман, не спитавшись росiйського уряду, взяв булаву, а разом i владу над Запорожжям до сво?х рук, гетьман Розумовський, що мав би обстоювати права Вiйська Запорозького, просив у царицi дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства i, щоб налякати й iнших, завдати йому за непослух покарання, та вже сама цариця лишила пропозицiю Розумовського без наслiдкiв. Незабаром пiсля обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги полякiв i татар на напади гайдамакiв, послав вiйськового осавула Петра Калниша з полком запорожцiв вишукувати й винищувати гайдамацькi кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамакiв бiля рiчки Бугу, i хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць i навiть iз гармат, обгородившись засiками, та запорожцi взяли ?х i декого побили, а бiльшiсть порозганяли. Проте цей погром був нi до чого, бо року 1755-го гайдамаки так само чинили напади й на польськi, й на татарськi межi. Тодi Федорiв надумав послати до гайдамакiв старих дiдiв, щоб умовити ?х покинути гайдамацьке життя. Дiди порозшукували всi гайдамацькi кубла по Бугу й по Чутi, розказали ?м, що тими лихими вчинками користуються росiйськi вороги Вiйська Запорозького з тим, щоб зовсiм одiбрати од Вiйська його землi, а саме Вiйсько скасувати. Гайдамаки разом iз дiдами плакали над лихою долею укра?нського народу та приборканого Вiйська Запорозького й, урештi, щоб не згубити Запорожжя, пiшли сво?ю волею за дiдами на Сiч, а там кошовий отаман змусив ?х присягнути, що не будуть надалi гайдамачити, й без нiяко? кари розпустив ?х по сiчових куренях. З цього випадку скористався Ново-Сербський генерал i зробив наклеп на кошового й сiчову старшину, нiби вони покривають гайдамакiв i роздiляють iз ними награбоване добро. Це дiйшло до само? царицi, i за ?? наказом сталася нечувана, вiдколи iснувало Вiйсько Запорозьке, подiя: отамана Лантуха (перехрещеного росiйським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд i туди ж привезли й кiлькох запорожцiв, захоплених у Ново-Сербi? на гайдамацтвi. Гайдамакiв допитували, чи справдi вони гайдамачили з вiдома Коша Запорозького, а награбоване добро привозили на Сiч i розподiляли мiж вiйськовою старшиною. Кати завдавали всiляких мук, аби вони в тому признались, та тiльки коли гайдамаки, колишнi запорожцi, побачили, що разом iз ними судять i "батька" кошового, то в розпачi попадали навколiшки перед Лантухом i одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волi сiчово? старшини - сво?ю сваволею. Слiдство над кошовим Лантухом тривало цiлий рiк, i врештi його iз шаною вiдпустили на Сiч. Це порушення давнiх прав Вiйська Запорозького, що тiльки за вiйськовою радою визнавало право судити отамана, засмутило Вiйсько i вкинуло в душi старих сiчовикiв тяжкi передчування. Найбiльше Вiйсько Запорозьке побоювалося за сво? вольностi, i ще до початку слiдства про участь запорожцiв у гайдамацтвi вiйськова рада на початку року 1755-го послала до Петербурга й гетьмана Розумовського депутатiв - колишнього кошового Данила Гладкого, вiйськового старшину Петра Калниша (перехрещеного в Петербурзi на Калнишевського) та писаря Iвана Чугу?вця, наказавши ?м домагатися, щоб Вiйськовi Запорозькому було видано царську грамоту на володiння вiйськовими землями. Депутатiв протримали в Петербурзi цiлий рiк i, посилаючись на те, що в московських архiвах не знайдено унiверсалу Богдана Хмельницького, вирiшили, що ранiше, нiж розв'язувати питання про запорозькi землi, треба ?х переписати та звiрити на картах. Доки та сiчова депутацiя оббивала пороги в столичних канцелярiях, генерал Ново-Сербi? Хорват там же в Сенатi клопотався про те, щоб новосербським полкам вiддали всi запорозькi землi од пiвнiчно? межi вниз Днiпром до острова Хортицi. Гетьман Розумовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повiдомив про те Кiш, але на Сiчi лист гетьмана здiйняв таку бучу, що кошовий Федорiв 20 серпня 1756 року вiдповiв Розумовському, що коли б од Вiйська Запорозького вiдiбрали землi, то воно не мало б рацi? служити "Всеросiйському престолу". Такою вiдповiддю Грицько Федорiв натякав на те, що в розпачi Вiйсько Запорозьке змушене буде знову перейти пiд турецьку зверхнiсть, i той лист справив такий вплив у столицi, що Хорвату було вiдмовлено в його домаганнях. МЕЖУВАННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ Року 1757-го до фортецi, свято? ?лизавети почали збиратись уповноваженi для опису земель i меж Запорожжя: вiд гетьмана Розумовського, вiд Коша i вiд Ново-Сербських та Слобiдських полкiв; та тiльки межування не вiдбулося, бо росiйський уряд не прислав iнженерiв та землемiрiв, а тим часом поселенцi, мов сарана, щодня наскакували на запорозькi землi з Укра?ни й Молдови й, дiстаючи листи на володiння землями по рiчках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожцiв з ?хнiх зимiвникiв, одбирали пасiки та худобу й осiдали, хто де хотiв, мiж Бугом та Днiпром, цiлими слободами. Таке становище змусило запорожцiв у 1758 роцi знову послати в Петербург депутатiв iз проханням, щоб одмежувати запорозькi землi вiд Ново-Сербi?, не дожидаючись того "описанiя", а за картою, складеною року 1740-го iнженер-полковником Дебоскетом. З цього видно, що Вiйсько Запорозьке вже зрiкалося тих великих земель, що вiд нього вiдкраяли, а хотiло хоч забезпечити себе вiд подальших загарбань. Щоб легше досягти якихось добрих наслiдкiв, Калниш, обраний знову депутатом, повiз од Коша на подарунки петербурзьким вельможам найкращих коней, верблюдiв, рибу, кофiй i грошi. Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожцiв не посувалась. Як писав Калнишевський Кошевi, в столицi йому дорiкали вiйськовими звичаями, що запорожцi "щороку наново обирають кошового отамана й старшину, хоч i попередня старшина була справна". Такi дорiкання виявляють, що петербурзькому панському урядовi зовсiм незрозумiлий був демократичний та республiканський запорозький устрiй. Тiльки наприкiнцi року 1759-го депутати повернулися на Сiч, повiдомивши товариство, що деякi прохання Вiйська Запорозького задоволене; що ж до земель, то нiяко? обiцянки про те, щоб не вiддавати ?? пiд новi селитьби, не мають. Невдовзi пiсля повороту Калнишевського з Петербурга на Сiчi спалахнула велика пожежа. Згорiло аж 14 куренiв, i вогонь мало не знищив церкву. Хто пiдпалив, козаки не знали, i зажурене тим випадком сiчове товариство почало гомонiти, що та пожежа вiщу? щось лихе. Закряче ворон, степом летючи, Заплаче зозуля, лугом скачучи, Закрукають кречети сизi, Загадаються орли хижi, Та все, та все по сво?х братах, По буйних товаришах-козаках. Тим часом року 1759-го почалося-таки "описанi? земель Вiйська Запорозького". Представники Вiйська Косап та Самбок уперто обстоювали права Вiйська Запорозького на землi до рiчки Синюхи, Висi та Тясмину, так уперто, що в суперечках iз депутатами Ново-Сербi? та Ново-Слобiдського полку писар запорозький Андрiй Товстик погрожував, що як слобiдськi поселенцi й надалi будуть захоплювати запорозькi землi, то Вiйсько Запорозьке змушене буде обороняти сво? права збройною рукою. Але Товстик забув, що за Ново? Сiчi не тi були часи, що за кошового Iвана Сiрка, i за тi слова, що вiн сказав, генерал Муравйов звелiв Товстика заарештувати та ще й примусив Кiш покарати його. Перепис запорозьких земель тривав кiлька рокiв, а тим часом Ново-Слобiдськi поселенцi захопили вже землi на пiвдень од Самотканi по Днiпру, мало не до Романкова. Незадоволена Лантухом за жорстоку розправу з гайдамаками сiчова сiрома року 1759-го скинула його з уряду та обрала Олексу Бiлецького, але через рiк на Сiчi взяла гору вiйськова старшина, i обрала Лантуха, так що вiн знову почав викорiнювати гайдамацтво. Восени року 1761-го гетьман Розумовський прислав на Кiш подяку за розгром гайдамакiв i потвердив наказ про те, що кошового, суддю, писаря й iншу старшину Вiйську Запорозькому не дозволя?ться змiнювати за сво?ю волею без дозволу росiйського уряду. На той час, 25 грудня 1761 року, цариця ?лизавета Петрiвна померла, i на престол ступив цар Петро III. Невдовзi пiсля того, а саме року 1762-го, на росiйський престол стала цариця Катерина II. З ре?стрiв козакiв Вiйська Запорозького, що складало ?й присягу, видно, що вiйсько ще було досить численне. Не лiчачи тих запорожцiв, що сидiли зимiвниками, присягнуло ?х: на Сiчi - 13 427, у Кальмiуськiй паланцi - 674, Бугогардiвськiй - 427, Iнгульськiй - 282, Самарськiй та Орельськiй - 2323, Кодацькiй - 820, всього - 17 969, та ще жонатих козакiв у Самарськiй паланцi нараховувалося 1021 та в Кодацькiй - 1291. На той рiк кошовим на Запорожжi став уперше обраний Петро Калнишевський, i 12 вересня року 1762-го вiн, з усi?ю вiйськовою старшиною, був викликаний до Москви, щоб дивитись на коронацiю царицi. Катерина II прихильно зустрiла запорожцiв, подарувала Калнишевському велику медаль iз сво?м портретом i передала через нього Вiйську Запорозькому новi клейноди. ОБОРОНА ЗАПОРОЖЦЯМИ СВО?Х ЗЕМЕЛЬ Пiсля того, року 1763-го, коли отаманом знову був Грицько Лантух (Федорiв), почалося "описанi?" земель Вiйська Запорозького, й новi загарбання iз боку Ново-Сербських та Ново-Слобiдських поселенцiв. Вигнанi iз зимiвникiв запорозькi дiди приходили на Сiч, скликали товариство на ради й вимагали, щоб Кiш заступився за покривджених. Козаки хвилювались i, нарештi, на радi 2 квiтня 1763 року ухвалили обороняти сво? одвiчнi права на землi Вiйська Запорозького збройною рукою i всiх поселенцiв, що перейшли за межi дарованих указами царицi ?лизавети земель, зiгнати ?х iз вiйськових грунтiв. Дiставши про це вiд Коша наказ, полковник Бугогардiвсько? паланки Деркач, узявши iз собою кiльканадцять козакiв, почав зганяти всiх поселенцiв iз Лисо? гори, що бiля Чорного Ташлика, й палити ?хнi оселi. Генерал Ново-Слобiдських полкiв зараз же поскаржився на Деркача в Петербург, i там, визнавши вчинок останнього за справжнiй бунт, довели про нього до вiдома царицi, а та звелiла полковника Деркача заарештувати й послати на суд до гетьмана у Глухiв. Кошовий Грицько Лантух на цей раз не пiддався, i хоч викликав Деркача на Сiч, але у Глухiв до гетьмана не послав, доповiвши гетьмановi, що вiйськова рада обмiркувала вчинок Деркача й визнала його гiдним полковником паланки. Щоб виконати царський наказ, Розумовському довелося для слiдства в цiй справi послати на Сiч окремого полковника. Тодi Лантух, маючи за неможливе керувати вiйськом натодi, коли одвiчнi вiйськовi права, як вiн казав, "топчуть у багно", напередоднi року 1764-го зрiкся кошевства. На радi 1 сiчня козаки довго вагалися, кого обрати, i врештi наставили старого курiнного отамана Канiвського куреня Пилипа Федорова. То був видатний сiчовий дiд. Як однодумець i прихильник небiжчика Костя Гордi?нка, вiн брав участь в оборонi року 1709-го Старо? Сiчi з Якимом Богушем од росiйського вiйська i врятувався тодi од смертi тiльки тим, що мав силу перепливти рiчку Скарбну й заховатись у плавнi. Першим дiлом старого кошового було налагодити вiдносини Вiйська Запорозького з Кримом, i це йому вдалося; далi звелiв полковниковi Андрiю Порохнi об'?хати всю межу Запорожжя, починаючи од Днiпра, по Орелi й до Дiнця й далi до устя Кальмiуса, i всiх, хто осiв там слободами й хуторами без дозволу Коша, зiгнати геть за межi Запорожжя. Наслiдком такого наказу було те, що деякi оселi були зруйнованi; бiльшiсть же сiл охоче перейшла в пiдданство Запорозького Вiйська й лишилась на сво?х грунтах. Такi розпорядження Пилипа Федорова у столицi визнали свавiллям i змусили його i сiчня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши товариству за хлiб та сiль, пiшов у Самарську пущу оплакувати колишн? вiльне козацьке життя; на його ж мiсце, отаманом, рада обрала Петра Калнишевського. КОШОВИЙ ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ Калниш, або ж Калнишевський, родом був iз вiйськово? старшини Лубенського полку й, незважаючи на те, що зовсiм не знав грамоти, був чоловiк досвiдчений, розумний i дуже набожний. Року 1763-го вiн збудував церкву в Лохвицi, року 1768-го - церкву Петра й Павла в Межигiрському монастирi й нарештi, року 1770-го - церкву свято? Покрови в Ромнах. Ще до обрання Калнишевського на отамана, а саме 10 листопада 1764 року, указом царицi Катерини II гетьманство на Укра?нi було востанн? скасовано, i знову Укра?ною почала керувати колегiя з чотирьох росiян та чотирьох укра?нцiв. Фактичним же правителем Укра?ни, а разом iз тим i Запорожжя - став граф Румянцев. ЗАЛЮДНЕННЯ ЗАПОРОЖЖЯ Першою подi?ю за Калнишевського було нове "описанi?" земель Вiйська Запорозького. Воно тривало весь 1766-й та ще й 1767-й роки. Кошовий, що побував уже з депутацiями в Петербурзi, знав, що всi сусiди Запорожжя зазiхають на вiльнi запорозькi степи i що ?диний засiб зберегти ?х, це - залюднити самому Вiйську Запорозькому; i от вiн iз перших же мiсяцiв сво?? працi почав заохочувати козакiв з Укра?ни переходити на землi Запорожжя, а сам з депутатами вiд Вiйська по?хав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькi землi було видано царську грамоту. Ця неспокiйна доба запорозького життя у зв'язку з подальшими подiями вiдбилась навiть у народнiй пiснi: Ой, з-пiд города, з-пiд Лизавета сизi орли вилiтали, А в городi та в Лизаветi все пани собирались. Пани сенатори, пребольшi? генерали, вони думали, гадали: "Ой, як би нам, панам сенаторам, запорозьку землю взяти? Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам ?х вольностi одiбрати?" Ой, одiбрали всi вольностi запорозькi, почали лани дiлити. Ой, одiбрали та всю запорозьку землю, тепер самi владають, А до запорожцiв, низових молодцiв, часто листи посилають. А запорожцi та добрi молодцi усе те? та гаразд знали - Посiдлали воронi конi та пiд турка втiкали. Але даремнi були заходи Петра Калнишевского й до того, щоб залюднювати вiйськовi запорозькi землi. Хоч за нього понад рiчками Запорожжя справдi з'явилося чимало хуторiв, а деякi селитьби, що iснували ранiше, тепер поширилися й обернулися на села й слободи,як наприклад: Романкове, Тритузне, Карнаухiвка, Таромське, Дi?вка, По-ловиця, Чаплинська Кам'янка, Самара, або Новоселиця, Кiльчень, Чаплi й Никитине, та тiльки згодом i це залюднення земель було зараховане в провину Вiйську Запорозькому: пани сенатори довели царицi, нiби запорожцi для того заводять у себе хлiборобство, щоб економiчно не залежати вiд Росi? та вiдокремитись од не?. Нове "описанi?" запорозьких земель скiнчилося тим, що в Запорозького Вiйська вiдiбрали землi по Орелi на пiдставi того, що за Прутською умовою тi володiння належали до Росiйсько? держави. 18 липня року 1767-го Кiш Запорозький виряджав у Москву нових депутатiв, викликаних туди для участi в складаннi "Нового уложенiя", й козацька рада надала ?м наказ про те, чого вони мають домагатися для Запорожжя. Ось тiльки найголовнiшi пункти: 1). Потвердження прав i давнiх вольностей Вiйська Запорозького, наданих од польських королiв та литовських князiв. Щоб те потвердження записати для "незабвенностi" в генеральне "Уложенi?". 2). Щоб землi, вiдмежованi Донському вiйську, пiд Ново-Сербiю, Слов'яно-Сербiю та Ново-Слобiдськi полки, були поверненi Вiйську Запорозькому. 3). Щоб фортецi й редути: Старо-Самарський, Ново-Сiчовий, Кам'янський, Бiркутський, Микитин, Кодацький та ?лизаветин були зруйнованi, а землi поверненi запорожцям. 4). Щоб Вiйсько Запорозьке пiдлягало не Малоросiйськiй Колегi?, а Колегi? закордонних справ. 5). Щоб було забрано iз запорозьких земель усi команди й вiддiли вiйськ росiйських та пiкiнерських. Усi тi заходи запорожцiв звелися нанiвець i, як каже добродiй Скальковський у сво?й "Iсторi? Ново? Сiчi" про запорожцiв тiльки згаду?ться у царськiй грамотi од 19 грудня року 1768-го, де сказано: "щодо суперечок за землю нашого вiрного Вiйська Запорозького з мешканцями Кате-рининсько? провiнцi?, то повелiли ми нашому Ки?вському губернаторовi Во?йкову вiдкласти розгляд до спокiйнiших часiв". РУХ УКРА?НСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛI Тим часом на Правобережжi набув сили новий вибух народного невдоволення. Починалася остання дiя трагедi? укра?нського життя. До поневолення селянства з початку 1760 року на Ки?вщинi прилучилися ще й утиски вiри. Поляки добиралися вже до останнiх закуткiв, де ще зберiгалося православ'я. Унiатськi митрополити укоренилися в Радомишлi, завели тут свою консисторiю й почали поширювати унiю до самого Днiпра. Росiйський уряд не звертав на те нiяко? уваги, i знищення православно? вiри пiшло дуже хутко. В оборону ?? повстав тодi iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Вiн залучив до сво?? дiяльностi всi навколишнi монастирi, а саме: Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський та iншi, i став умовляти мiськi й селянськi громади, щоб не визнавали унiатських попiв й давали притулок всiм оборонцям православ'я. Коли Мельхиседек зiбрався ?хати шукати заступництва в цiй справi до митрополита за Днiпром, то поляки зробили на дорозi засiдку, щоб його захопити, тiльки про це довiдався колишнiй запорожець, а тодi сотник Жаботинсько? сотнi надвiрних козакiв князiв Любомирських, Харко i, вiдборонивши з козаками iгумена, провiв його за Днiпро. Розлютований з цього польський регментар Во-ронич зрадливо закликав Харка у Паволоч i там звелiв звести його зi свiту без нiякого суду. Про цю подiю народ укра?нський склав i зберiг чимало пiсень, хоча розповiдають вони про смерть Харка по-рiзному. Ой, як сотник, як став Харко у Паволоч у?жджати, Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати, Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати, У панськi палаци до матцi хрещено? у гостину зазивати. Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися. А потiм став сотник, а сотничок Харко да i став забуваться, На панськi перини став вiн похиляться. Ой, тепер же ви, ляшки, ой тепер ви, пани, ой, тепер ви позволяйте: Ой, лежить же п'яний Харко, да тепер його збавляйте, Тепер ма?те час, ма?те годину, тепер його оступайте, Ой, i заржав коник вороненький, стоячи на стайнi, А скололи Харка, скололи сотника в голубiм жупанi. Ой, як стали Харка, як стали сотника Iз свiту згубляти, Ой, i став же його коник, коник вороненький Жалiбненько ржати; Ой, заржав же вороний коник В стайнi на помостi; Та вже вбито Харка сотника В Морозiвцi на мостi. Не захопивши Мельхиседека, унiатське духовенство року 1767-го знайшло собi пiдмогу в Барськiй конфедерацi?. Це була спiлка польських панiв, що збунтувались проти польського короля Понятовського, ставленика Росi?, й не дозволяли йому робити полегкостi православним. Пiдтримуючи унiатiв збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унiю, мордуючи й караючи непокiрливих. Привiдцем цi?? конфедерацi? був Осип Пулавський. Мельхиседек, повернувшись потай од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого iз православного духовенства на пораду, i там було вирiшено вдатися за заступництвом до Вiйська Запорозького та росiйського уряду. Пiсля наради Мельхиседек по?хав на Сiч, плачучи, розповiдав там, перед скликаною радою, про польськi образи й поневолення православно? вiри, додавши, що навiть сам вiн уже сидiв у в'язницi унiатського митрополита. Окрiм Мельхиседека, на Сiч прибуло ще чимало православних попiв, яких поляки повиганяли з приходiв, i вони теж плакали й скаржились козакам на польськi кривди. Запальнi промови iгумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за вiру батькiв до загину, як ?хнi дiди й прадiди стояли, та тiльки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Вiйська Запорозького, вжив усiх заходiв до того, щоб стримати козакiв од походу на Укра?ну, хоч усе-таки кiлька сот запорожцiв пiшли до Чути та за Синюху. Iз Сiчi Мельхиседек по?хав до Петурбурга, щоб добитися там зi сво?ми скаргами навiть до само? царицi, й мав од не? обiцянки про заступництво. Справдi-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталась у Варшавi, щоб не утискували православно? вiри, i хоч з ?? заходiв нiчого не вийшло, та чутки про оборону царицею православно? вiри розiйшлися по Укра?нi й досягли Запорожжя. Народ став завзятiше обстоювати православ'я, поляки ж почали вживати проти православних найлютiших кар. Вони завдавали непокiрливим тяжких мук, i випадок iз мордуванням млi?вського титаря був не вигадкою Тараса Шевченка в його поемi "Гайдамаки", а iсторичною подi?ю. Тi кари й мордування схвилювали людей на Укра?нi й обурили давнiх оборонцiв укра?нського люду - запорожцiв. Наслiдком учинкiв Барсько? конфедерацi? було те, що в Чорному лiсi, Чутi й на Миге? знову скупчилися пiд проводом колишнiх запорожцiв чималi ватаги гайдамакiв, якi згодом називалися в народi "колiями". Тим часом польський король, не маючи сили боротися зi сваволею панiв Барсько? конфедерацi?, просив росiйський уряд дати на Укра?ну для приборкання панiв росiйське вiйсько. Цариця прислала вiйсько, i як тiльки воно кинулося руйнувати ма?тки непiдвладних королевi панiв, простий люд на Укра?нi зрозумiв те так само, як i року 1734-го, що начебто це вiйсько ма? визволяти людей од польских панiв. Пiшли чутки навiть про "Золоту" царицину грамоту, якою нiбито наказувалося винищити всiх полякiв та жидiв; i пiд впливом тих чуток народ почав гострити ножi, дожидаючись тiльки привiдцiв, що завжди приходили iз Запорожжя. Зрозумiло, що запорозькi традицi? не давали сiчовикам спокiйно дивитись на те, що ко?лося на Укра?нi, й завзятiшi з них подалися до Тясмину на Чигиринщину й у квiтнi 1768 року скупчились у лiсi бiля Мотронинського. монастиря, обравши на отамана Максима Залiзняка. Максим Залiзняк, як згодом засвiдчив на Сiчi отаман Тимошiвського куреня, прибув на Запорожжя бiля року 1757-го i, пробувши там кiлька рокiв молодиком, привчився ходити бiля гармат i був на Сiчi гармашем. Проте йому було нудно тут: вiн часто ходив на заробiтки до татарських рибалок на великi лимани, а останнi роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомонiли люди, що вiн мав думку навiть лишитися в монастирi назавжди, та промови отця Мельхиседека разом iз вiстями про нечуванi утиски полякiв проти укра?нського люду, збудили в його серцi завзяття й рiшучiсть. Iз вiсiмнадцятьма товаришами Залiзняк, дiставши од Мельхиседека благословення, вийшов у лiс за двi версти од монастиря, до Холодного Яру, й там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усiх околиць. Тут вiн по?днався iз дрiбними ватагами запорожцiв i з гайдамаками, що надходили з Миге? й iз Чути, а пiд впливом чуток та кобзарських спiвiв сюди почала збиратися, тiкаючи вiд панiв, i голота з Укра?ни. Наприкiнцi квiтня Максим Залiзняк вирушив iз сво?ми ватагами з лiсу i, як оповiдають народнi перекази, пiсля посвяти Мельхиседеком козацько? збро?, пiшов iз колiями на Медведiвку i, розправившись там iз поляками, унiатськими попами та з жидами, попрямував далi на Жаботин. По шляху народ радiсно зустрiчав Залiзняка та його товаришiв, допомагав йому перемагати команди жовнiрiв та при?днувався до повстанцiв. Тодiшнi думки укра?нського люду можна зрозумiти з уривку народно? пiснi. Ой, сiв пугач на могилу Та й крикнув вiн: пугу! Чи не дасть бог козаченькам Хоч тепер потугу! Щодень ждемо, щонiч ждемо, Поживи не ма?м. Давно була Хмельниччина, - Уже не згада?м. Про вихiд Максима Залiзняка iз Мотронинського монастиря та про першi подi? колi?в теж збереглися уривки з народно? пiснi: Максим, козак Залiзняк, Славний, з Запорожжя, Як ви?хав на Вкра?ну, Як повная рожа. Славний козак Залiзняк, Славний козак i Гнида - Не зосталось на Вкра?нi Нi ляха, нi жида. Ой, в городi Мотровичах Нова новина: Породила козаченькiв Шовкова трава. Жаботинський сотник Мартин Бiлуга, що заступив мiсце вбитого поляками Харка, теж при?днався до Залiзняка, i вони разом помстились за Харка i зчинили в Жаботинi рiзанину; скарали на смерть навiть самого губернатора Степовського. Гей, Максиме-полковнику, ти славний во?ну, Гей, випусти з Жаботину хоч людську дитину! Максим козак Залiзняк листи одбира?, Усiх ляхiв iз жидами докупи збира?. Iзiгнавши усiх ляхiв з жидами докупи, Оддав ляха губернатора да Бiлузi в руки. Бiлуга Мартин Жаботинський та по ринку ходить, Свого пана губернатора за собою водить. I, водячи за собою, та й до його й каже: "Не одного тепер ляха голова поляже!" Пiсля Жаботинсько? рiзанини польське панство на Укра?нi разом iз католицьким та унiатським духовенством i жидами заметушилось i почало рятуватися. Всi пригадали оповiдання дiдiв про Хмельниччину й, покидаючи все сво? добро, кинулись тiкати. Та тiкати в Польщу було далеко й небезпечно, бо скрiзь навколо вже пiднiмалися месники за польськi кривди. Довелося всiм ховатися в Уманi, де була мiцна фортеця та замок пана Потоцького з чималою вiйськовою залогою. До Залiзняка тим часом при?днався козацький сотник iз Смiли Шило. Розправившись в мiстi, Залiзняк послав Шила та Бiлугу з вiддiлами на Богуслав, а сам пiшов на Корсунь. Гей, як вийшов сотник Смiлянський з сво?ми козаками: "Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав iз нами!" А в'?хали в Богуслав у середу вранцi, Накидали в тiй годинi жидiв повнi шанцi. Здобувши пiсля того ще й Черкаси та прилучивши до себе кiлька загонiв iнших ватажкiв, Залiзняк пiдступив пiд Лисянку, де в замку Яблонiвського скупчилося бiльше 200 панiв та жидiв. Поляки почали, було, обороняти замок, та мешканцi-укра?нцi одчинили Залiзняковi браму, й колi?, вдершись у замок, лютували над поляками й жидами, а ще гiрше над католицькими ксьондзами. Скрiзь, де колi? брали мiстечка, замки й мiста, вони руйнували панськi оселi й будинки, мордували жидiв та ксьондзiв i палили костьоли. Покiнчивши з Лисянкою, Залiзняк зi сво?ми ватагами наближався до Уманi, куди збiглося багато шляхти та жидiв i де мiстилися чималi польськi скарби. Оборона мiста лежала головним чином на двiрських козаках пана Потоцького на чолi iз сотником Iваном Гонтою. Вiн мав у полякiв велику шану, а проте, коли спалахнуло повстання Залiзняка, Гонта згадав, якого батька вiн син, i увiйшов iз Залiзняком у зносини. Гонта, сотник Уманський, помiж вiйськом ходить, А з Максимом Залiзняком листами говорить. А в недiлю рано стали в дзвони бити, Гей, став Гонта з козаками пiд Умань пiдходити. Коли Залiзняк уже зовсiм наблизився до Уманi, Гонта вийшов зi сво?ми козаками йому назустрiч, нiби игоб би-тися з ним, а проте прилучився до нього. Разом iз Гонтою Залiзняк здобув Умань, а далi, й замок, у якому оборонялася польська шляхта; побив багато полякiв i жидiв, поруйнував костьоли та ?зу?тськi школи i взагалi вчинив погром, найбiльший з усiх, якi досi робив. Доки Залiзняк був пiд Уманню, iншi гайдамацькi ватажки громили польську шляхту по iнших мiсцях. Семен Неживий з-пiд Мошен хазяйнував на Черкащинi, Iван Бондаренко - на Полiсi, а Якiв Швачка розправлявся з панами та жидами в околицях Бiло? Церкви, Василькова та Фастова. Цього ватажка колi?в теж оспiвала народна пiсня: Ой, не звiть мене Швачкою, А звiть мене Кийло! Позаганяв жидiв, позаганяв ляхiв В Бiлу Церкву на стiйло. Ой, вже ж тая Бiлая Церква Та оббитая китайками; Ой, тепер вона да завойована Да славними козаками! Ой, хвалився та батько Швачка, Та до Фастова йдучи - Ой, будемо драти, панове молодi?!, З китайки онучi. Та ходить Швачка та по Фастовi Та й у жовтих чоботях - Ой, вивiшав жидiв, ой, кивiшав ляхiв Та на панських воротах. У тi ж часи стався випадок, що дуже зашкодив справi народного повстання на Укра?нi i навiть Вiйську Запорозькому. 18 червня гайдамацький загiн козакiв у 300 душ напав на мiстечко Палi?ве Озеро, бiля турецького кордону, й почав бити там полякiв i жидiв; коли ж тi стали тiкати в сусiдн? турецьке мiсто Балту, гайдамаки обложили те мiсто i давай вимагати, щоб турки видали ?м утiкачiв. Турецький каймакан на те не згодився i запросив зi свого боку, щоб гайдамаки вiдступили геть од кордону. Тодi гайдамаки вдерлися в Балту силою i побили не тiльки полякiв та жидiв, а й туркiв. Той випадок обурив турецького султана, що тiльки й чекав, як би розпочати вiйну з Росi?ю; росiйський же уряд обвинуватив у цiй подi? запорожцiв, посилаючись на те, що вони брали участь у гайдамацтвi, та й на саме укра?нське повстання глянув уже неприхильним оком. Щоб виправдати Вiйсько Запорозьке, Калнишевський негайно вислав iз Сiчi на чолi iз Сидором Бiлим кiлька сот козакiв гамувати колi?в, та тiльки запорожцiв попередив росiйський генерал. Серед лiта Барську конфедерацiю було придушено, й росiйський генерал Кречетников у Бердичевському замчищi взяв Пулавського в бранцi. Зараз же пiсля того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому сво?м вiйськом приборкати "хлопське" повстання. Росi? пiсля знищення Барсько? конфедерацi? народне повстання на Укра?нi було вже не потрiбне, й цариця, вдаючи iз себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з ?? дозволу, звелiла начальникам росiйського вiйська схопити привiдцiв повстання. На пiдставi того наказу генерал Кречетников прибув iз сво?м вiйськом до Уманi й зупинився поруч iз табором Залiзняка, що нiчого ще не вiдав про змiну полiтики росiйського уряду, i, вдаючи iз себе, як було й досi, спiльника козакiв, закликав усю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи нi гадки про лихо, Залiзняк, Гонта й iншi гайдамацькi ватажки пiшли до намету росiйського генерала на снiданок, але як тiльки вони пiдгуляли, Кречетников звелiв ?х усiх пов'язати. Проте, мабуть, Залiзняк пив, та не упивався, а стежив за кожним рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятися помiж пов'язаними на бенкетi й у гайдамацькому таборi, то виявилось, що хоч усiх ув'язнених гайдамакiв було аж 845 i з них 65 запорожцiв, та тiльки Залiзняка помiж ними не знайшли. Це ще дужче ствердило народнi думки, що Залiзняк - характерник i напустив на москалiв ману так, що тi не побачили, як вiн виходив iз намету Кречетникова й далi - з табору. Пiсля того росiйськi генерали й полковники так само позахоплювали мало не всi iншi гайдамацькi ватаги, бо вони мали православних росiян за сво?х спiльникiв i не стерелися ?х. Швачку та Неживого було привезено до Ки?ва i згодом заслано в Сибiр; Журба ж не дався в руки живим i був убитий разом iз трьома десятками сво?х товаришiв. Козака Швачку народ оспiвав не менше за Харка та Залiзняка: Ой, на козаченькiв, он, на запорожцiв та пригодонька стала: Ой, у середу та у обiднiй час ?х Москва забрала. Крикнув Швачка та на осавулу: "Iз коней - додолу! Ой, не даймося, панове молодцi, ми москалям у неволю!" Москалики умнi, москалi розумнi, розуму добрали: Ой, наперед Швачку iз осавулом докупи зв'язали. Ой, iзв'язали i попарували й на вози поклали, Iз Богуслава до Бiло? Церкви ?х у неволю зiбрали. Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Сiчi рибу ?сти, Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вiстi. Ох, уже тiй галцi, ох, уже чорнiй та назад не вертаться, Ох, уже ж нам, панове молодцi, iз кошовим не видаться! Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку Аж у Ки?в возами... Оглянувся назад на Вкра?ну Та й залився сльозами! Ох, i лети ж, галко, ох, лети ж, чорна, Аж у Низ до кошового! Нехай пише листи на бiлiй бумазi Та да? менi вiстi. Ой, уже ж галцi, ой, уже ж чорнiй Та й на Низ не лiтати... А вже козаковi, а вже Швачцi На Вкра?нi не бувати. Куди подiвся Залiзняк iз бенкету генерала Кречетникова - невiдомо. Народнi оповiдання розказують, що вiн до кiнця свого вiку блукав по байраках колишнього Дикого поля - побiля Бугу та на верховинах Iнгулу й Iнгульця. Найдивнiшим i найтяжчим для колi?в було те, що росiйськi вiйська, захоплюючи ?х, видавали усiх, хто не був родом iз Лiвобережно? Укра?ни i не був запорожцем, до рук тим самим польським панам, проти яких вони повставали, а вже пани чинили з ними, що знали: вигадували ?м таких мук, яких нiхто не знав, допоки й свiт сто?ть. Суд (коли тiльки можна назвати судом мордування до смертi) вiдбувався над гайдамаками в мiстi Коднi. Там було замучено на смерть i Гонту. З нього та його товаришiв, Бiлуги й Шила, три днi з живих здирали потроху шкiру i тiльки, коли тi почали вже помирати, було ?х четвертовано. Мали пани на Вкра?нi добрi оборонцi: Звiрилися сотниковi Уманському Гонтi. Мали пани на Вкра?нi дуже добрий трунок, Пани тi? розумнi? дадуть сi рятунок. Пани те? зрозумiли, згоду учинили: Пiдкинувшись пiд Умань, Гонту iзловили. Вони ж його насамперед барзо привiтали, Через сiм день з нього кожу по пояс здирали I голову облупили, сiллю посипали... Пан рейментар походжа?: дивiтеся, люде, Хто ся тiльки збунтував, то всiм те? буде. Бiля Коднi було поховано кiлька сот замордованих на смерть волелюбних укра?нцiв, а скiльки народу розiйшлося з Коднi з одрубаними або спаленими вогнем руками, скiльком були вiдтятi на руках пучки, скiльком випеченi очi, - так того нiхто не передав би. Народна пiсня так згаду? сумний кiнець цього укра?нського народного повстання: Ой, i зв'язали та попарували, Ой, як голубцiв у парцi, Ой, засмутилась уся Укра?на, А як сонечко в хмарцi. Мiсто ж Кодня з того часу стало на Укра?нi словом прокляття. Кому бажають у життi найгiршого, то кажуть: "Бодай тебе Кодня не минула". Простий народ на Вкра?нi мав у сво?х згадках Залiзняка за такого ж самого оборонця його прав, як i Богдана Хмельницького, i в однiй iз пiсень вiн навiть, сидячи у Ки?вськiй Печерськiй фортецi, погрожу? полякам: "Iди, iди, Залiзняку, годi вже гуляти, Пiдем в Ки?в у Печорське Богу роботати". I говорить Максим-козак, сидячи в неволi: "Не матимуть вражi ляхи на Вкра?нi волi. Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря, Минулася на Вкра?нi жидiвськая воля". Замiшанi в повстаннi укра?нськi люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки i вмирали не з каяттям, а з надi?ю, що за ?хню смерть помстяться товаришi, як сказано в пiснi: "Гей, котрi? козаченьки будуть в свiтi жити, Не забудьте козацько? смертi вiдомстити". Та тiльки не сталося того: нiхто не помстився за тяжке мордування гайдамакiв. Пригноблений люд незабаром зневiрився у сво?й мiцi й тiльки ру?ни панських будинкiв ще який час нагадували про Колi?вщину. НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ КАЛНИШЕВСЬКИМ Захоплення гайдамакiв росiйським вiйськом та видача ?х полякам на нелюдську розправу страшенно розгнiвила запорожцiв на полякiв i на росiйський уряд, i коди 26 грудня 1768 року кошовий Петро Калнишевський став перед радою i прочитав указ царицi про вiйну з Туреччиною, запорожцi почали його взивати зрадником за те, що лишив Укра?ну пiд час повстання без помочi. Далi натовпи козакiв, розiгнавши старшину з майдану, порозбивали старшинськi будинки, одiмкнули пушкарню й випустили на волю усiх товаришiв, засуджених за гайдамацтво. Переляканий тим погромом Калнишевський, переодягнений у ченця, втiк iз деякою старшиною байдаком у Кодак, i тiльки сiчовий пан-отець вгамував розпалених запорожцiв i умовив ?х знову прийняти Калнишевського на уряд. Трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд i Ки?вський губернатор докоряли йому за участь запорожцiв у гайдамацтвi, з другого, - запорожцi не дозволяли карати за гайдамацтво сво?х товаришiв i дорiкали тим, що вiн не допомагав повстанцям на Укра?нi. Калнишевський не змiг вивернутися з того становища й почав робити великi помилки, пiдточуючи пiдвалини давнього сiчового устрою. Треба зазначити, що невдовзi пiсля турецько? вiйни 1738 - 1740 рокiв традицi? Вiйська Запорозького щодо волi, рiвностi й братерства почали занепадати. Старшина вiйськова стала на облюбованих кутках Запорожжя будувати собi зимiвники, пускала туди одружених козакiв i пiд ?х доглядом вирощувала собi коней, худобу та овець i хутко забагатiла. Рiвнiсть станiв на Сiчi таким чином порушилась, i мiж запорожцями з'явилися сво? "дуки-срiбляники", як на Гетьманщинi; старшина ж вiйськова, обтяжена сво?ми гуртами худоби, табунами коней та отарами овець, почувала себе залежною вiд росiйського уряду, що мiг усi тi ?хнi багатства вiдiбрати, а не вiд товариства, про яке мала б дбати. За кошевства Калнишевського подiл запорожцiв на дукiв (старшину) та голоту, або "чернь", ще дужче змiцнився i поставив бiльшiсть запорожцiв у залежнiсть од меншостi. За Калнишевського ж занепав i вiковiчний звичай вiйськовий - обрання щороку вiльними голосами кошового отамана. Росiйський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Вiйсько на сво?х радах старшину? над старшиною i вибира? собi нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби росiйському урядовi, й аж двiчi вже надходили накази Вiйську, щоб не смiло змiнювати старшину без дозволу. Калнишевський був вiдомий самiй царицi, й це дало рацiю сiчовiй старшинi пустити поголоску, що Вiйсько Запорозьке тiльки й трима?ться на Калнишевському й коли б Вiйсько скинуло його з кошевства, то зараз було б скасоване й Запорожжя. Через те, боячись за долю всього Вiйська, запорожцi, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на iншу старшину було незадоволення "чернi", i вiн порушував одвiчнi вiйськовi звича?, за такi вчинки на Старiй Сiчi кошового вкинули б у рiчку. УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI РОСИ 3 ТУРЕЧЧИНОЮ Починаючи року 1769-го нову вiйну з Туреччиною, Катерина II прислала Калнишевському i всьому Вiйську Запорозькому грамоту, в якiй, мiж iншим, писала: "Ми вважа?мо (запорожцiв) найзичливiшими нашими пiдданими й за першо? нагоди Височайшу нашу милiсть всьому нашому вiрному Вiйську Запорозькому Низовому вчинимо". Кримський хан Крим-Гiрей теж мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i взимку 1768 року без нiякого окупу пустив на Сiч усiх запорожцiв та чумакiв з Укра?ни, що були пiд час розмиру захопленi в Криму i вже навiть проданi в неволю. Цi заходи нiчого не дали, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником росiйсько? зверхностi й мiцно тримав владу у сво?х руках; по-друге ж, пiсля виходу iз Сiчi в монастир Пилипа Федорова партiя турецько? зверхностi не мала жодного видатного представника й занепала. В сiчнi 1769 року кримський хан розпочав вiйну проти Росi?, щоб не зустрiтися на походi iз запорожцями, обiйшов поза Бугом i наскочив на Ново-Сербiю. Всi новосербськi й пiкiнерськi полки позалишали сво? оселi й засiли у фортецi свято? ?лизавети; слобожани ж покидали все сво? збiжжя й побiгли у Чорний лiс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всi слободи й Запорозьку Гардову паланку i в лютому вже повернулися назад за Буг. По веснi Калнишевський вислав 38 вiйськових байдакiв та 1700 душ товариства пiд проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Днiпра та на лиманах; сам же мав думку обороняти пiвденнi кордони Запорожжя, та тiльки не мiг того зробити, бо 9 червня 1769 року вiн отримав од ки?вського губернатора Румянцева такого листа: "Зважаючи на рух ворогiв .до наших кордонiв, наказую вам ("повелеваю") з усiм Запорозьким Вiйськом негайно рушити iз Сiчi битим шляхом на фортецю свято? ?лизавети й помiж рiчками Зеленою та Довгою, бiля балки Широко?, отаборитись до наступного наказу". Таким чином. Вiйсько Запорозьке, якому нiколи не смiли наказувати навiть гетьмани i яке за часiв Старо? Сiчi листувалося безпосередньо з державцями, дiставало тепер накази вiд губернатора й мало виконувати ?х, хоч би вони були й зовсiм нерозумнi, як сталось i цього разу. Як тiльки татари довiдались, що кошовий iз 7350 запорожцями вийшов iз Сiчi на захiд, умить же двома ордами наскочили на Запорожжя. Перша хотiла перевезтися через Днiпро бiля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Сiч, але тут Стягайло з вiйськовими байдаками перешкодив татарам на перевозi i навiть потопив деякi ?хнi судна разом iз людьми. Друга орда таки продерлася крiзь росiйське вiйсько генерала Б ерга, що стояло понад рiчкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальмiуську паланку, i хоч запорожцi завзято оборонялися, але татари всiх ?х перебили й, подавшись на пiвнiч, поруйнували Самарську, Протовчанську й Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лiвобережних запорозьких землях, мав у всiх паланках всього 1260 козакiв, та й тi були розкиданi, через те вiн не змiг оборонити лiвобережного Запорожжя, й татари попалили багато зимiвникiв та слобiд, забрали в неволю понад 300 душ, i мiж ними 60 запорозьких дiдiв-пасiчникiв, та до того, ще зайняли 22 000 голiв запорозько? худоби, з яко? 600 коней самого кошового. Незважаючи на таку небезпеку для Запорожжя, Калнишевський мав був iти на Буг i звiдтiля вислати в авангард вiйська генерала Зорича 1000 запорожцiв пiд проводом старшин Андрiя Ляха та Олекси Чорного. В серпнi iз наказу Румянцева, вiн кинув ще два загони на помiч генераловi Зоричу: один пiд проводом Павла Головатого пiд Очакiв i другий пiд проводом Андрiя Носача - до Днiстра. Таким чином усе Запорозьке Вiйсько було подiлене на дрiбнi загони, воювало без власно? iнiцiативи й було тiльки на послугах у вiйська росiйського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криницi, мiсця для таборiв тощо. Проте всi вiддiли запорожцiв воювали смiло i стали росiйському вiйськовi у великiй пригодi, а один з тих вiддiлiв, який од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Сiч навiть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранцiв, 20000 коней, 1000 рогато? худоби, 4000 овець та 180 верблюдiв. Частину здобичi було одiслано Кошем у подарунок Румянцеву й сенаторам; решту ж подiлили вiйськом, як звичайно. Щасливий ще похiд стався в листопадi 1769 року пiд орудою полковника запорозького Колпака. Вiн вистежив татар бiля рiчки Вовчо?, розгромив ?х упень i захопив корогву та 170 коней. У листопадi Калнишевський iз головним вiйськом урочисто вступив у Сiч. Наказний кошовий Iван Бурное iз старшими дiдами зустрiв вiйсько верхи бiля Багново? могили, коли ж вiйсько наблизилось до само? Сiчi, то на сiчових баштах стали палити з гармат. На зиму запорожцi розiслали в степи бекети й поставили на могилах "хвигури": 1) бiля устя рiчки Кам'янки; 2) на низу Днiпра в урочищi Скалозубовiм; 3) за Днiпром, проти Сiчi, на урочищi Темному; 4) над Днiпром, на Лисiй горi; 5) на урочищi Городищi (Кам'яний Затон); 6) в Голiй Пристанi на Днiпрi; 7) над Днiпром, в урочищi Тарасiвському; 8) в урочищi Бiленькому; 9 та 10) на Днiпрових островах - Хортицi й Дубовому, що мiж порогами; 11 - 16) понад Самарою: бiля Ново-Богородського ретраншементу, в урочищi Садках, у Вiльному, в урочищi Лучинi, в Журавському й в урочищi Богдановому. Опрiч бекетiв бiля хвигур, запорожцi об'?здили ще сю зиму степи окремими чатами, бо вiдомо, щ