е з околиць Великого Лугу менi доводилося пробувати в мiстi Олександрiвську, в селi Чернишiвцi бiля Томакiвського острова, в Нiкополi, на межi з Базавлугом, та в селi Покровському, на мiсцi Ново? Сiчi. Оглядати Великий Луг пiшки зовсiм не можливо через численнi протоки, якi лiтньо? й осiнньо? пори хоча й неглибокi, але перебродити ?х дуже забарно й непри?мно. Оглядати, звiсно, найзручнiше на човнi, з якого можеш вийти на берег у кожному цiкавому мiсцi. В надбережних селян та рибалок, мало не скрiзь, ? каюк (душогубка), i в ньому, набравши iз собою харчiв, я ?здив по Великому Лузi, не вертаючись до оселi iнодi по кiлька днiв. Такi каюки дуже легкi, добре слухають навiть одного весла; можна про?жджати найдрiбнiшими мiлкими протоками i неважко перетягати ?х з однi?? протоки на iншу, як то бува? потрiбно. Але подорожувати по Великому Лугу треба обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводi мiсцево? людини, бо можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш. Перешкодою в дослiдженнi Великого Лугу ста? тiльки швидка, на деяких протоках, течiя, проти яко? на одному веслi не попливеш. Пiд час мо?х мандрiв по Великому Лугу я не шукав собi подорожнiх - менi любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарiвного мiсця на самотi зi сво?ми думками та зi сво?м жалем за славним минулим запорозького Великого Лугу. Часом менi було моторошно серед очеретiв, шелюгiв та лiсових пущ, але я примушував себе перемагати почуття страху i заходив у самiсiнькi нетрi. Найсумнiше бувало, коли мене заставала нiч за кiлька верств од житла. Тодi я прив'язував човна серед яко?-небудь спокiйно? протоки або озера до затоплено? водою лози, або очерету, щоб нi гад, нi звiр не порушив мого сну i лягав спати на днi каюка; коли ж там було волого, то я вирiзував кiлька пучкiв очерету й застилав ними в кiлька шарiв дно, i, таким чином, мав гарну, м'яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку. А якi чудовi незабутнi переживання вночi серед безмежно? плавнi! Пiсля заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотнiсть, замовкало й засинало. Червона вiд вечiрньо? зорi пелена озерця потроху темнiшала, а водночас iз тим якась невидима рука запалювала на небi й на водi яскравi зiрки. Понавколо все вщухало, i нарештi панувала урочиста тиша, i з близького, вкритого темрявою берега тiльки цвiркуни подавали сво? одноманiтнi, сонливi голоси та очерет, хитаючись i тручись сво?ми китицями, неначе шепотiв про щось та?мне. Та час од часу помiж деревами розлягалося пугукання сичiв або незрозумiлий поклик деркача - i знову все завмирало. Але ось серед тi?? тишi зненацька долинав iз берега передсмертний зойк зайця, або жахливий скрик дико? качки, а часом жалiсний писк невеличко? пташки, нагадуючи, що серед темно?, тепло? ночi навколо вас твориться драма життя: сонного зайця схопив пiд кущем вовк, лисовин пiдкрався до спокiйного табуна, качок; пташку ж нагледiв помiж листям жовтоокий хижак-пугач. Проснешся, було, з несподiваного крику, але втомлене за день тiло потребу? спокою, i невдовзi сон знову бере вас у сво? солодкi обiйми. А який ранок у плавнi! Чи може ж бути щось чарiвнiше? Небо на сходi почина? бiлiти - свiтлiшають разом iз ним i води протокiв та озер, що вночi були темнi, як домовина. Далi схiд почина? червонiти, одбиваючи в собi промiнь невидимого ще сонця i посилаючи той вiдблик на вкритi ранковим туманом води та за-рошенi дерева й очерети. От блiдi протоки й озера зарожевiли нiжними кольорами ранково? зорi, й, нарештi, крiзь вiти сумних, похилих верб та струнких осокорiв прогляда? сонячне сяйво, граючи золотом спершу на деревах, а далi й на травах, переливаючись самоцвiтами в кожнiй краплi роси, цiлу? м'якi китицi очерету й визолочу? гаптованим килимом озера й протоки Великого Лугу. Птаство прокида?ться, розправля? сво? затерплi за нiч крила й почина? гомонiти - поперв-ах стиха, неначе боячись одразу порушити нiчну тишу, але небавом розмова ста? виразнiша, гучнiша... Птахи зриваються з мiсця й, купаючись у свiжому повiтрi лiтнього ранку, розбуджують непорушну плавню... Почина?ться денне життя з його радiстю й пiснями. БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦI Правий, або пiвденно-захiдний берег За часiв запорожцiв Великий Луг починався з острова Хортицi та його околиць: Сагайдачного й балок - Верхньо? Хортицi, Середньо? Хортицi (прозвано? пiзнiше Бабуркою) та Нижньо? Хортицi, або Капустянки. Ще на картi генерального штабу 1865 року всi цi мiсця позначенi вкритими лiсом, але в нашi часи в Сагайдачному та горiшнiй частинi острова Хортицi лiс винищено до пня, а на всiх балках лишилися тiльки невеличкi дубовi га?. Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середнiй же Тi частинi зберiгся лише сухий корч од величезного дуба, що рiс, за переказами дiдiв, десь 2000 рокiв i мав 9 аршинiв навкруги. Тут, на островi Хортицi, що за часiв Вiзантi? звався островом Святого Георгiя, як писав Константин Багрянородний, слов'яни, пропливши Днiпровi пороги, справляли молитви й офiру (жертви) та вiдпочивали перед подальшим шляхом до Царгорода. Народнi перекази свiдчать, що вони зупинялися в затiнку саме того дуба. За кiлька столiть пiсля слов'янських походiв на Царгород у холодку пiд тим велетенським деревом любили збиратися на раду запорожцi. Дуб-велетень, свiдок язичницьких офiр i слов'янських молiнь, захищав сво?м гiллям од сонця ки?вських князiв Олега i Святослава, а пiзнiше чубатих сiчовикiв, синiв вiльно? волi, й не захотiв пережити ?хньо? смертi. Пiсля скасування Запорозького Вiйська вiн захирiв, а за 96 лiт пiсля тi?? подi? всохла його остання гiлка. Чужа, нiмецька рука зрубала мертвого велетня й лишила тiльки пень од нього, та й то, певне, через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей. В iсторi? укра?нського, польського й турецького народiв острiв Хортиця вiдiгравав велику ролю, бо лежав на шляху iз Польщi й Укра?ни в грецькi, а згодом у турецькi землi й Царгород, а також на устя рiчок Дона, Мiуса й Кальмiуса. В давнi часи, коли шляхами були тiльки рiчки, повз Хортицю Днiпром ходили в слов'янськi землi торгувати греки, далi - венецiанцi й генуезцi, а тодi й турки. Всi вони вивозили з Укра?ни здебiльшого хлiб, меди та хутро. Навпаки, слов'яни плавали Днiпром у Чорне море переважно зi збро?ю в руках. Через цей же острiв, або його околицями сунулися зi сходу на захiд орди диких народiв, якi мечем, списом i стрiлою прокладали собi шлях. У руських лiтописцiв острiв Хортиця вперше згаду?ться пiд роком 1103-iм, коли на ньому зiбралися князi з усiх князiвств, щоб iти в степи на половцiв. Удруге року 1224-го тут же, бiля Хортицi, зiйшлися Мстислав Романович Ки?вський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович Чернiгiвський, Мстислав Ярославович Нiмий, Данило Романович Волинський, Олег Iгоревич Курський, Михайло Всеволодович та iншi, щоб од Хортицi йти разом у степи на татар, з якими вони й зiткнулися бiля рiчки Калки (тепер Кальчик), й мало не всi полягли в битвi. Не раз i острiв Хортиця був мiсцем бойовищ за часiв Запорожжя, i тому не дивно, що в горiшнiх шарах грунту на цьому островi й на днi Днiпра довкола нього ще й у нашi днi люди знаходять усiляке вiйськове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навiть кораблi. Найбiльше тi знахiдки стосуються часiв Запорожжя, але чимало з них ще й бiльш давня. Починаючи iз середини XVI столiття й до останньо? чвертi XVIII, себто понад два столiття, острiв Хортиця був власнiстю Вiйська Запорозького. У роках 1552 - 1557-их гетьман Вишневецький стояв на Хортицi не тiльки iз запорожцями, а ще й iз городовими укра?нськими та пiдвладними Москвi путивльськими козаками. Через те побудованi там на островi городки захопили далеко бiльше землi, нiж, звичайно, сягала Запорозька Сiч, i вони були розкиданi по всiй пiвнiчнiй половинi Хортицi. Байда мав широкi замiри: вiн намагався держати з цього острова, пiд сво?ю рукою весь пiвденний край теперiшньо? Росi?, але тим вiн роздратував наймогутнiшу в тi часи турецьку державу, i року 1557-го султан, скликавши проти нього 100 000 вiйська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькi городки Вишневецького не тiльки пiшим вiйськом, а ще й озбро?ними гарматами галерами. Козаки чотири мiсяцi змагалися з ворогами, але коли польський король i московський цар не подали тим часом нiяко? допомоги, то запорожцi посприяли гетьмановi вийти з городовими козаками на Укра?ну; самi ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Днiпро i зникли в протоках Великого Лугу. Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортицi, й року 1558-го Вишневецький знову хазяйнував на нiй, вигнавши туркiв до Очакова, а татар - за Перекоп. За двадцять рокiв пiсля Байди острiв знову став осередком Запорожжя, бо вiдомо, що гетьман Запорозького Вiйська Шах у роках 1577 - 1578-х поновив городки на Хортицi; й чинив звiдти напади на туркiв i татар, а пiзнiше й на полякiв, вiдплачуючи за те, що король пiдступно скарав на смерть славного козацького лицаря Iвана Пiдкову, або Серпягу. Ще через сорок рокiв по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман Сагайдачний, повернувшись iз одного зi сво?х морських походiв, побачив Сiч Запорозьку, щ.о мiстилася тодi на Базавлуцькому островi, зруйнованою турками, вiн став кошем у захiдному кутку голови Хортицi, де й досi збереглися ознаки окопiв, сiчових куренiв та церкви. Збудована Сагайдачним: на островi Хортиця Сiч iснувала там до 1625 року, коли через утиски з боку полякiв запорожцям знову довелося переходити в бiльш захищене мiсце - в глиб Великого Лугу. Вiдтодi, до самого скасування Запорозького Вiйська, воно не стояло всiм кошем на Хортицi, а тiльки там держали запорожцi залогу, щоб оберiгати вiд татар Кiчкаський перевiз. З пiвнiчного кiнця Хортиця почина?ться височенними сторчовими скелями сажнiв до 30 заввишки, далi ж на пiвдень вони знижуються, а береги стають пологiшими i, зрештою, закiнчуються скелями острова Мало? Хортицi у правiй протоцi Днiпра та Нижньою Головою - злiва; далi вони переходять у низину з лiсом, очеретами, озерами та шелюгами. Напроти Хортицi в праву протоку Днiпра, або Рiчище, впада? три рiчки Хортицi, якi, запевне, вiдiгравали у вiйнах запорожцiв iз татарами чималу ролю, бо тiльки ними можна було пiдступитися до перевозiв на острiв непомiтно через те, що всi береги усiх трьох рiчок заростали великими дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних мiсць, ще з початку XVIII столiття козаки, як i на Хортицi, сидiли зимiвниками. Але пiсля знищення Сiчi, величезнi площi Запорожжя були розданi царицею Катериною помiж найближчими до не? вельможами, а водночас iз тим на Запорозькi землi прийшли закликанi з Нiмеччини нiмцi-хлiбороби; мiж iншим, ?м було подаровано острiв Хортицю (2500 десятин). Тодi вся верхня частина Великого Лугу, разом iз грунтами, на обох його берегах, указом iмператрицi, потрапила до рук князя Потьомкiна, iнiцiатора скасування Вiйська Запорозького. Од нього ця земля, разом iз козаками, що жили на нiй, перейшла у спадщину до його племiнницi графинi Скавронсько? (за чоловiком - Лiтто), яка частину сво?х угiдь, а саме 12 223 десятини по рiчках Середнiй та Нижнiй Хортицi згодом продала Мiклашевському. Купивши ?? по кiлька копiйок за десятину, вiн перепродав року 1802-го ту землю нiмцям уже по 72 копiйки срiблом за десятину. Так само вчинив Мiклашевський i з грунтами, що вiн придбав ?х у останнього гетьмана Укра?ни Розумовського та росiйського фельдмаршала Каменського, нижче Хортицi (село Розумiвка та Бiленьке). Вiн дав по 7 копiйок за кожну iз 60000 десятин, а збував нiмцям уже по 57 копiйок. Про долю запорожцiв, що жили зимiвниками на Хортицi, пiсля скасування Сiчi, цiкавi оповiдання записав вiдомий етнограф Я. П. Новицький. Так, року 1890-го в селi Вознесенцi, мiж Кiчкасом та Олександрiвськом, дiд Власенко розповiв йому таке: "На балцi, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, i рiчка була глибока та очеретувата; була риба i раки; було звiра i птицi багато. Бiля Бабурки й на Хортицькому островi жили запорожцi: Шевцi, Довгалi, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякi. Як закупили нiмцi Бабурську землю, то котрi хазя?витi козаки - перебрались в слободу Вознесенську та в Крiпость, а котрi бурлаки та рибалки - зажили вiк бiля Днiпра". На пiдставi архiвних документiв та оповiдань нiмцiв-колонiстiв подано й такi вiдомостi: "Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в нiй жив запорожець Бабура. Нашi батьки (нiмцi-колонiсти) року 1789-го застали його тут недалеко Днiпра. Вiн був заможний, i всi останнi запорожцi та рибалки ставилися до нього з великою пошаною. Жив вiн у добрiй хатi, прикрашенiй збро?ю, i мав добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишнi вуси i на головi оселедець. Як прибула на Хортицю перша партiя нiмцiв-колонiстiв, вiн прибув знайомитись з ними i другого ж дня прислав старостi на хазяйство по парi гусей, качок та курей, а проте лишився при нiмцях на Середнiй Хортицi недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор'я. За ним пiшло чимало й iнших козакiв, що доти пробували у Великому Лузi. У той час берегами Днiпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з добрими садочками, з котрих нiмцi брали молодi дерева до сво?х садiв. Пiд час заселення нiмцiв по балцi Бабурцi текла, хоч i вузенька, та глибока, рiчка Середня Хортиця, багата рибою i вкрита з берегiв очеретами." Згадують нiмцi й запорожця Громуху. Вiн жив на пiвнiч од Бабурки i ставився до нiмцiв по-сусiдському - дуже приязно. Степ у тi часи (рокiв 1803 - 1810-х) був ще з високою травою, кущами, i ?здити вночi було небезпечно через вовкiв i через лугарiв. Так от, хто, було, з нiмцiв спiзниться до сво?? оселi, то завжди за?здив до Громухи, i вiн охоче брав усiх таких подорожнiх на нiч. За iншими вiдомостями, у творах О. С. Афанась?ва-Чужбинського та Д. I. Яворницького, лугарi (запорожцi, що пiсля зруйнування Сiчi лишилися у Великому Лузi), нападали на нiмецькi садиби, грабували ?х. Били нiмцiв не за змагання, а за те, що вони наважилися осiсти на вольностях Вiйська Запорозького. Сумно тепер дивитися на кручi й скелi Середньо? Хортицi: де колись кублилася запорозька воля, нинi стоять цеглянi будинки з розмальованими парканами побiля тих аж чотирьох нiмецьких колонiй: Нейостервiк, Кронсталь, Розенгарт i Бурвальд. Так само сумно бачити й на рiчцi Верхнiй Хортицi цiле нiмецьке мiсто з десятком рiзних заводiв, замiсть лiсiв та непрохiдних терникiв, що росли на цiй мiсцевостi. Нижче балки Бабурки, саме де кiнча?ться острiв Хортиця, в Днiпро впада? невеликим лиманом глибока балка Капустянка з рiчкою в нiй Нижньою Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, пiсля скасування Сiчi, доживали вiку запорожцi: Попович, Задирака, Нечiпай, Самарський та iншi, перебиваючись рибальством, полюванням, бджiльництвом та скотарством. А року 1780-го в цих мiсцях уже стояла слобода князя Потьомкiна - Любимiвка, якою згодом володiла графиня Скавронська; потiм слобода перейшла до Мiклашевського, а вiд нього дiсталася нiмцям, i на землях запорозьких зимiвникiв на Нижнiй Хортицi з'явилося три колонi?: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка) та Нижня Хортиця; слободу ж Любимiвку року 1800-го переведено на лiвий бiк Великого Лугу в iншi ма?тностi племiнницi Потьомкiна. За двi версти вiд Днiпра з балкою Капустянкою, або рiчкою Нижньою Хортицею, сполучилася дуже красива балка - Колюча; а над нею, з лiво? руки, досi збереглися окопи на невелику кiлькiсть вiйська. До деяких часiв належать цi споруди - не дослiджено. Нижче устя рiчки Нижньо? Хортицi високi гори правого берега Днiпра вiдхиляються од нього, лишаючи найбiльше по байраках низини до версти завширшки, i туди споконвiку перекинувся лiс iз Великого Лугу. За першим таким лiсом лежить село останнього гетьмана Укра?ни графа Розумовського - Розумiвка, яке вiн разом iз 35 275 десятинами грунту дiстав у подарунок вiд царицi Катерини пiсля зруйнування Сiчi. Згодом це село придбав практичний Катеринославський губернатор Мiклашевський, заплативши по 25 копiйок за десятину. Проти Розумiвки року 1916-го я застав перевiз через Днiпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвiдчу?, наскiльки вже тодi побiльшало людей з обох бокiв Великого Лугу, що там виникла потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий - з Нижньо? Хортицi й Розумiвки на село Балабине. Нижче Розумiвки лiс тягнеться понад Днiпром версти чотири, ховаючи за собою пiски: це урочище Бiляй, прозване так од козака Бiляя. Оглядаючи 1916-го року цю мiсцевiсть, де колись росли надзвичайно гарнi дерева, я застав, що всi дорогi твердi породи: дуб, граб, клен, берест i ясен - вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто низьке та криве, але верби, осокори, явори й iншi м'якi дерева ще стояли в усiй сво?й красi. За Бiля?м, пiсля невеликих пiскiв, бiля устя Калинiвського байраку та i в його ложi, шумить ще лiс, хоч i не густий, а за ним - знову пiски. На пiсках у Бiляях i поблизу Крутого Яру помiтнi ознаки стародавнього житла або вiйськового стану: печища, череп'я та маслаки, кутастi кiнцi стрiл, кулi, кремiння, а часом i грошi. До яко? епохи належать усi тi речi, ще нiхто не дослiдив; iз того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за часiв Вiзантiйського царства. Не можна не пошкодувати про байдужiсть наших археологiв до сього мiсця, бо всi знахiдки тут хутко розтягують, а було ?х i на початку XIX столiття дуже багато. Як розповiдав 1885 року дiд Джерелiвський, "...за Канiвським, ближче до Розумiвки, на пiсках, багато печищ., а бiля них знаходили здоровеннi, червонi тикви; цi тикви не схожi на нашi: вони заввишки аршин, або й бiльше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й становили на землю..." Як змiг я помiтити, за сорок лiт, що я не бачив Великого Лугу, берегом Днiпра, мiж устям Нижньо? Хортицi та Лисою Горою все менше ста? лiсу, та дедалi бiльше пiскiв, i долю правого берега Великого Лугу не важко вгадати. Найчарiвнiшим мiсцем мiж Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр. Глибокi, порослi дубовими лiсами, тернами кручi сього яру неначе зберiгають у собi та?мницю минулого життя сих мiсць; криницi ж iз джерелами холодно?, як лiд, i прозоро?, мов кришталь, води надають йому вигляду привiтного затишку. З оповiдань дiдiв, пiсля зруйнування Сiчi запорожцi ще довго ховалися тут од крiпацтва, живучи в землянках, i позакопували в Канiвському байрацi та по всiх Хортицях великi скарби. Давно колись - кажуть дiди - в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а тепер тужать i журяться за козаками пугачi!.. Лiс iз Крутого Яру в давнi часи виходив на гору i слався степом до року ж 1916-го вiн зацiлiв лише в самому байрацi; побiля нього ж, на горi, ростуть тiльки поодинокi грушi. Нижче Крутого Яру йде берегом добрий лiс, а. далi високий берег знову пiдсунувся до Днiпра й випнувся горою на 50 сажнiв заввишки, прозваною Лисою через те, що на самiсiнькому ?? версi, над зеленим лiсом, жовтi? сипучий пiсок. Лисою звав ?? у сво?х записках навiть посол нiмецького цiсаря Ерiх Лясота, що проплив повз не? Днiпром року 1594-го. Лису Гору видно здалеку: з мiста Олександрiвська (18 верст), з острова Хортицi й навiть iз гори, що на захiд од Кiчкасу (28 верст). Це - дуже цiкаве з'явище. На версi, який досить великий, гора ма? кiлька глибоких розлогих ям, i в однiй iз них з-пiд кореня осокора, з пiску, пробива?ться чимале джерело. Криниця там нiколи не висиха? i взимку не замерза?. Народнi перекази твердять, що сю криницю викопав апостол Андрiй, коли, ?дучи Днiпром iз Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишнi люди ще й тепер мають цю воду за святу й цiлющу. По Лисiй Горi, кажуть, чимало трапля?ться гострякiв од стрiл, стремен та iншо? збро?. У давнi часи, за переказами, од Днiпра до Лисо? Гори було сажнiв 50 берега з лiсом; коли ж я при?здив сюди року 1916-го, то весь той лiс уже було змито Днiпром, i навiть пiдрiзано водою й саму гору сажнiв на десять. Можливо, що за кiлька десятирiч i верх гори з криницею впаде в Днiпро. Од Хортицi до Лисо? Гори скелi ще не покидають Днiпра i утворюють пiд його правим берегом кiлька забор: Велику Розу-мiвську, Терлiвську та Домаху. З островiв же на сiй частинi Днiпра чималих два: Старик - пiд лiвим берегом, одразу ж, нижче Розумiвки, та Крутоярський - посерединi Днiпра, проти Крутого Яру. Про iншi острови (коси) нема чого i згадувати, бо ?х то намива?, то руйну? вода. Нижче Лисо? Гори на три версти простяглася правим берегом низина, вкрита ще й зараз чудовим лiсом. Зветься вона Наливачем, певне, через те, що в повiдь налива?ться водою. Проти Наливача на серединi Днiпра лежить забора Посередiвська. Вiд одного мисливця, якого здибав бiля Лисо? Гори, я чув, що по лiсах, навкруги гори, ще в XX сторiччi водилися дикi кози, але до 1916 року ?х вибито вщент. Вистрiляно навiть вовкiв, i в Наливачi тепер найбiльшим звiрем зосталася лисиця. Полювати на не? з'?жджаються до Лисо? Гори пани-помiщики з усiх околиць i тому, треба думати, що й цього дорогого звiрка скоро тут не буде. Нижче Наливача берег пiдходить до Днiпра, невисокою горою, а велика рiчка пiдмива? ?? й рушить землю у воду й, перенiсши на кiлька сот сажнiв, насипа? з не? коси й острови. Казна витрача? великi грошi, аби одвернути Днiпро вiд правого берега, та це ?й не вда?ться. За пiвтори версти вiд Наливача лежить велике село Мiклашевського (селяни звуть його Матлашем) - Бiленьке. Прозване воно так вiд балки Бiленько?, що пряму? проз нього. Купивши тут землю вiд генерал-поручника Каменського, Мiклашевський року 1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повiтi на Полтавщинi, крiпакiв i переселив ?х у Бiленьке, до того ж, зiбрав сюди ж таки всiх запорожцiв, що лишилися на його землях од часiв зруйнування Сiчi. Над селом Бiленьким, на високiй горi, мiститься сила могил. Найбiльша з них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Заб?лiним, причому тут знайдено шматки вiд давньо? колiсницi та кiнську збрую. Глибоко в могилi виявлено три домовини, а в однiй iз них, пiд дошками й соломою, було чотири кiнських кiстяки з вуздечками срiбного набору. Двi iншi домовини не вiдомо хто пограбував, i тiльки в тiй печерi, що ?? прокопали i нею лiзли злодi?, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча. В селi Бiленькому року 1916-го я застав перевiз на поронах, якого ранiше не було. Нижче села пiд лiвим берегом Днiпра лежить великий, порослий добрим лiсом острiв Тарабаш, вiдмежований од берега широкою протокою Грузькою. Ще нижче - аж три невисоких острови. Проти третього з них iз право? руки в Днiпро спуска?ться балка Червона, що вiддiля? землi Мiклашевського вiд володiнь Струкова. Вона крутобока, красива i вкрита дубами та грушами. Зараз нижче устя - висока гора; над берегом вона репа?ться, осiда? лавами й сунеться до Днiпра разом iз деревами й кущами. Ця мiсцевiсть у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям доброю схованкою, бо ма? багато глибоких та широких розщелин i печер. Неподалiк тих Заломiв ? дивне мiсце, яке старi дiди звуть Гульбищем. Це - вузенький рiг гори, iдо пiдступа? до Днiпра, оточений кручами, вкритий лiсом. Звiдти чарiвний кра?вид на Днiпро та Великий Луг. Про Гульбище оповiдають, що нiбито колись на сьому розi стояв кам'яний стiл iз кам'яними лавами навколо, а пiд кручею був у запорожцiв льох iз горiлкою та медом, i що се мiсце було найулюбленiшим для ?хньо? гульнi. Тепер нi стола, нi лав нема?, i важко повiрити тому, що в запорожцiв для втiх було якесь одне мiсце; певнiше, що стiл та лави - це пам'ятки давнiших народiв, як i "лiжко Сагайдака" в Сагайдачному, що вище Хортицi, й не можна ще раз не пошкодувати, що нашi вченi не дослiджували Великого Лугу ранiше. Недалеко за тими Заломами, понад Днiпром i його протокою Тарасом, лежить село Верхньотарасiвка. За переказами селян, цi назви походять од запорозького вiйськового старшини Тараса, який сидiв тут зимiвником ще задовго до скасування Сiчi, а саме року 1770-го. Пiсля знищення Сiчi Верхньотарасiвка з околицями дiсталася казнi, а 1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамi Браницькiй. Та продала тi землi iз селом Лессiю, а вiн уже року 1802-го спустив ?х Струковiй, чий рiд i досi володi? Верхньотарасiвкою. Проти цього села на Днiпрi кiлька островiв iз шелюгами та дрiбним лiсом. Тут же мiститься й перевiз перонами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лiвий берег до сiл Благовiщенського та Балки. У селi Верхньотарасiвцi живуть не чистi укра?нцi, бо власники села, ще за часiв крiпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди сво?х крiпакiв iз Московщини. За Верхньотарасiвкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу вiдмiня?ться: надбережнi гори iз 60 сажнiв знижуються до 44 - 46 i вiдступають на 5 - 6 верст од Днiпра, а через те балки, якi впадають у Великий Луг, уже мають не такi сторчовi боки. Неначе зрадiвши, що можна розлитися ще ширше, Днiпро почина? вiдкидати протоки праворуч, пiдходячи до самiсiньких гiр. Бiля Верхньотарасiвки од нього витiка? протока Тарас, трохи нижче - Нажора, а через п'ять верст - одразу двi великi протоки - Перебiй та Бугай. Слiдом за протоками на правий берег Днiпра переходить i Великий Луг, так що вiд Верхньотарасiвки аж до нижчо? Лисо? Гори, що бiля Нiкополя, Днiпро тече, оточений плавнями з обох бокiв, i з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попiд горою за п'ять верст помiщицькi оселi: Нейдорф, Марi?ндорф i, нарештi, - невелике село Пiдгородню. ?дучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що бiля Верхньотарасiвки рiчку Тарас перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витiкала вода з Днiпра), проте вона вже промила собi хiд, i в не? можна було за?хати човном. Лiси по рiчках Тарас, Нажора, Перебiй та Бугай, - збереглися до наших часiв ще добре, за винятком мiцних порiд; навпаки - на лiвому боцi Днiпра проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсiм оголенi вiд лiсу плавнi, лише з лозою та очеретом. Рiчка Бугай, пробiгши впоперек плавнi бiля п'яти верст i взявши в себе Перебiй, Нажору й Тарас, сяга? слободи Пiдгородньо?, а нижче не? зустрiча?ться з пiвночi з крутою балкою Березуватою. Власниця землi мiж рiчкою Буга?м та цi?ю балкою Яковлева охрестила сей рiг "Мисом Добро? Надi?". Коли зiйти на гору вiд ?? ма?тка до Чотирьох могил, то можна побачити чарiвний кра?вид: пiд ногами стелеться безкрайнiм зеленим килимом Великий Луг iз поплутаними по ньому протоками та озерами а на заходi, над лiсами, пiднiма?ться високою шапкою Томакiвський острiв - стародавн? запорозьке гнiздо. Вiдразу за слободою Пiдгородньою Бугай знову випуска? iз себе рiчку Тарас, тiльки вже не праворуч, а лiворуч, сам же здобувши назву Джугана, вiдкида? у праву руку велику затоку, бiля яко? лежить село великого князя Михайла Миколайовича - Гола Грушiвка. На високих берегах Джугана й Бугая недавно було багато хрестiв над домовинами запорожцiв, похованих за часiв Ново? Сiчi (1739 - 1775 роки) й пiзнiше. На мiсцi, де тепер село Гола Грушiвка, за доби Запорожжя, завжди були оселi старих сiчовикiв-пасiчникiв. Стояла тут у них навiть капличка. Називалася ця мiсцевiсть Голою Грушiвкою нiби через те, що сюди доходила велика й довга балка Грушiвка "наголо" вкрита колись на протязi 30 верст самим грушевим лiсом. Теперiшнi селяни не так пояснюють назву: нашу Грушiвку, кажуть вони, звуть "Голою", що ми самi голi й босi, а голi через те, що не ма?мо землi. Коли запорозькi землi роздавалися вельможам, то за Голу Грушiвку зчинилася велика сварка мiж князем Вяземським, князем Проз орокським, графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотiлося захопити цей чарiвний куток собi, i тiльки вже Потьомкiн погодив вельмож i присудив землю Толстому, вiд якого вона через кiлька рук перейшла в рiд великого князя. На запорозькому кладовищi Голо? Грушiвки, недалеко вiд теперiшньо? церкви, ще досi збереглося кiлька козацьких хрестiв. На розi, що випнувся у Великий Луг мiж Джуганом та Рiчищем, помiтнi окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для сiчового нечисленного вiйська вони були б дуже просторi: коли б тi окопи випростати, то сягли б верст на дев'ять. Пiвденнiше окопiв ? низина, по якiй розкиданi пiски. Вона зветься Сiркiвкою, бо там останнi роки свого життя перебував славний кошовий отаман Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Як вiдомо з iсторi?, цей лицар, занедужавши тут, на сво?й пасiцi, року 1680-го, помер першого серпня. Його тiло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло рiчками на вiйськовому байдацi до Сiчi, що була тодi в устi Чортомлика, i за козацьким звича?м поховало там iз пальбою, насипавши над домовиною великого запорожця чималу могилу. Нижче Голо? Грушiвки Джуган, що тут зветься Рiчищем, себто старим ходом Днiпра, робить велике колiно, врiзуючись у плавню низьким мiсцем, що назива?ться Пеклом. Повертаючи далi на пiвнiч, а потiм на захiд, пряму? до Томакiвського острова. Тут Рiчище вiдкида? од себе праворуч рiчку Ревун, яка обходить острiв iз пiвночi й прийнявши до себе рiчку Томакiвку, впада? разом iз ней в Чернишiвський лиман. Тим часом Рiчище пряму? до цього ж лиману з пiвденного краю Томакiвського острова. На пiвнiч вiд острова, бiля уста рiчкн Томакiвки, - чимале озеро Калинiвеьке, Воно, разом iз Чернишiвським лиманом та численними затоками Рiчища, в недалекi часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут риби к кiлька разiв менше, хоч усе-таки вона ловиться добре. Недалеко вiд Томакiвського острова лежить велике село Чернишiвка, перехрещене урядом у Красногригорiвку, яке Чернишiвський лиман розмежову? на двi половини. На мiсцi пiвденно? Чернишiвка ще за часiв Старо? Сiчi сидiв зимiвником запорожець Черниш, чи?м iм'ям i назване i село, i лиман, i та балка, що наближа?ться до Чернишiвського лиману зi степу. З часом навколо зимiвника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його перекинулася на пiвнiчний бiк лиману. Опрiч балки Черниццвки, до лиману пiдступа? довга балка Кам'янка та рiчка Томакiвка. Всi цi балки й рiчки скелюватi й похмурi на. Вигляд, а хрести над могилами запорожцiв, рясно колись розкиданих понад балками, переконують, що коааки любили сю мiсцевiсть i тулиляся зi сво?ми зимiвниками до Томакiвського острова. Та воно й не дивно, бо острiв той, вiдомий з iсторi? пiд назвою Буцький не раз, iз XVI столiття був осередком Запорозького Вiйська. Першi вiдомостi про те, що на Томакiвському островi була Сiч, ма?мо з польських джерел, iз оповiдань, писаних про подорож, шляхтича Самiйла Зборовського на Томакiвський острiв, де вiн року 1583-го був на сiчовiй радi обраний гетьманом. Наш iсторик же М. I. Костомаров гада?, що Сiч була тут ще а року 1568-го. Це цiлком можливо, бо цей острiв, дуже придатний для iснувадавi на ньому козацько? громади. Iз заходу його вiддiля? од степу Чернишiвський лиман, через який нiяк не могли дiстати запорожцiв тодiшнi гармати, бо вiн ма? бiля трьох верст ушир; iз пiвночi до нього важко пiдiйти черед озеро Калинiвське та цiлу низку рiчок, що течуть у кiлька рядiв, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, i Томакiвка; зi сходу ж та пiвдня вiн оточений пущами Великого Лугу та Рiчищем. Сам. Острiв досить високо пiдiймався над околицями, був у байраках зарослий грушевим та дубовим лiсом, на вере? ж мав степ iз найкращою соковитою травою, а це для запорожцiв неабищо, бо давав ?м змогу пiд час облоги випасати коней бiля самiсiнько? Сiчi. Весь острiв ма? навкруги шiсть верст i мiстить 350 десятин грунту. У нашi часи околишнi селяни звуть острiв Буцький, або Томакiвку - Городищем через те, що на ньому досi збереглися ру?ни окопiв Запорозько? Сiчi, Заховалися вони в найдальшому вiд степу кутку, за- Чотирма, могилами, над критим берегом Рiчища; при чому Сiч мала окопи лише з боку степу; од рiчки ж ?х або зовсiм не було, або вони за чотири столiття пiдмитi водою Остання гадка, цiлком можлива, бо коли я оглядав Городище року 1882-го, то бачив, що трохи на пiвдень од Сiчi весняна повiдь Рiчища. так дуже пiдмила крутий берег, що вiн iзсунувся в Рiчище разом iз деревами и кущами, що на ньому росли. Поводатарi мо? - хлопцi з Чернишiдки, показували менi пiд кручею Рiчища велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожцiв мiстилася скарбниця. Печера та од води мала. бiля пiвтора, сажня заввишки i стiльки ж завширшки, але швидко вужчала й подiлялася на три нори, з яких одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щiлина, повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то менi стала цiлком зрозумiло, що всi 141 нори - наслiдок роботи дощово? води, яка надходила, сюди iз сiчових окопiв. Це була пiдготовка до такого ж залому берега, який трохи ранiше стався на кiлька десяткiв сажнiв вище. Проте чернишiвцi, не тiльки дiти, а й старi, впевнено кажуть, шр тут був у запорожцiв льох Окопи, що збереглися вiд Сiчi, мають упродовж 300 сажнiв, iз ворiтьми посерединi; зi сходу - 156 сажнiв-, а iз заходу - 86. Подекуди понад окопами ? неглибокi ями, що натякають на якусь бувшу там будову. Сiч Запорозька була на Томакiвському островi не тiльки в XVI, а й у XVII столiттi, саме пiд час найтяжчо? боротьби козацтва з поляками, в роках 1625 - 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Сiч було перенесено на нездатний до оборони Микитин Рiг. Проте ще й пiсля того, як не стало Сiчi на Томакiвцi, сей острiв усе ж таки лишався одним iз осередкiв запорозького бурлацтва, й iсторi? вiдомо, що Богдан Хмельницький, врятувався року 1648-го з польсько? Чигиринсько? в'язницi втечею на Запорожжя i, не наважуючись iти одразу на Сiч, бо там тодi стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собi притулок на Тома.кшському островi, де здибав аж три сотнi запорозьких козакiв. Тут же, на старому городищi, завжди перебували ватаги сiчових рибалок. Опрiч окопiв на Томакiвському Городищi ще ? ознаки запорозького кладовища бiля могил у схiднiй частинi острова. Хрести там, як кажуть чернишiвцi, додержувалися до 1870-х рокiв, тепер же всi вони побитi й розiбранi темним людом на будову. Я чув од поводатарiв, що на Томакiвськiй Сiчi стояла запорозька церква, та тiльки ще не за ?хньо? пам'ятi ?? пiдрiзало Рiчище й понесло за водою. За останнi роки околицi Томакiвського острова занадто змiнилися. По горi над обома Чернишiвками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишiвку, протяглася друга Катерининська залiзниця й на ру?нах запорозько? Сiчi та на лиманах i протоках Великого Лугу розляга?ться луна вiд гудкiв важких паровикiв, що мчать залiзними колiями. Недалеко Чернишiвки покопано рудницi й сюди навезено чимало чужостороннiх робiтникiв та зiбрано багато всiлякого захожалого люду. Побувати тепер на островi Томакiвцi дуже легко, - треба тiльки стати на станцi? Катерининсько? залiзницi "Марганець", вiд яко? всього пiвтори версти до Чернишiвки, а звiдси вже зручно пере?хати на Городище човном. Нижче Чернишiвського лиману Рiчище разом iз плав-нею, одступа? далi вiд берега, до нього ж пiдлива?ться довгий лиман, порiзаний косами та островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, за?хавши в цей лиман од Чернишiвки каюком по рiчцi Прогною, я так заплутався мiж островами, що й ночував на лиманi. Та й наступного дня не зумiв повернутися назад до Прогною. Довелося менi два днi пробути мiж чайками (мартинами), куликами та дикими качками i тiльки тим я врятувався, що сажнiв на сто перетяг каюка травою з лиману в Рiчище, i вже рiчкою приплив у Чернишiвку, зовсiм знесилений, бо вже не вистачало ?жi, а гнати човна довелося проти води. Цей плутаний лиман сполуча?ться з великим лиманом Новопавлiвським, над яким пiд нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлiвка. Напроти цього села в Новопавлiвський лиман влива?ться кiлькома протоками Рiчище, i разом вони впадають проти Лисо? Гори в Днiпро. З Лисо? Гори, яка кручами пiдступа? до Днiпра, вiдкрива?ться величний кра?вид: пiд ногами Днiпро, острiв Орлова та Великий Луг до самiсiнького Кам'яного Затону (Кам'янка); на захiд - Нiкополь iз його будинками й пристанями, а на схiд - цiла низка лиманiв i, як на долонi, острiв Томакiвка, до якого навпростець вiсiм верст. Коли на Лису Гору зiйти пiд час повенi, то зда?ться, що сто?ш серед моря, настiльки вся площа Великого Лугу залита водою, i тiльки зеленi дерева, що виглядають сво?м гiллям iз плеса, нагадують, що незабаром повiдь спаде i, замiсть моря, тут знову зеленiтимуть острови. Головне русло Днiпра, наблизившись у плавнi до Лисо? Гори, знову роздiля?ться на двi протоки, що оточують майже круглий острiв Орлову. Притому Днiпром зветься лiва протока, а права назива?ться Орловою. Над цi?ю-от протокою, що разом iз рiчкою Лапинкою оточу? великий рiг, Микитин, року 1638-го, за кошового отамана Вiйська Запорозького Лутая, козаки сiли кошем i впорядкували тут Сiч. Сталося це, можна гадати, з примусу. Придушивши цiлу низку козацьких повстань, що були пiд проводом Сулими, Павлюка, Остряницi й Гунi, поляки добралися до самiсiнько? Сiчi, що стояла на Томакiвському островi, а позаяк те легко ?м далося, то вони тiльки на тiй умовi повернули Вiйську Запорозькому його самоврядування, щоб кiш перейшов з острова на берег, де польському урядовi було зручнiше здiйснювати за ним свiй нагляд. Запорожцi збудували Сiч неподалiк свого давнього гнiзда, на Микитиному Розi, а поляки зразу ж поставили поруч iз нею свою фортецю, де тримали бiля 1000 жовнiрiв з комендантом-шляхтичем. Проте незабаром з'ясувалося, що обране пiд Сiч мiсце зовсiм до того не придатне, бо рiчка Орлова дуже пiдмила пiд Сiччю берег i зруйнувала сiчовi будiвлi. Через те на Микитиному Розi запорожцi пробули тiльки 14 рокiв, до 1652-го, хоча слава цi?? Сiчi велика, бо тут року 1648-го на сiчовiй радi Вiйсько Запорозьке ухвалило дати помiч Богдановi Хмельницькому й одностайно з ним стати в оборону прав козацтва та волi укра?нського народу. Тут же Хмельницького було проголошено гетьманом i надано йому вiд Вiйська клейноди i знайденi захованi по пiсках гармати. Пiсля переходу Сiчi року 1652-го на устя Чортомли-ка, на Микитиному Розi, аж до скасування Вiйська Запорозького в роцi 1775-му, лишилася козацька залога та уряд запорозького перевозу через Днiпро на татарський берег, до Кам'яного Затону, до якого вiд Микитиного Рогу бiля трьох верст. За часiв Ново? Сiчi в Микитинi стояло 40 хат, де жили урядовi старшини: шафар, пiдшафарiй, пiдписарiй i товмачi; на околицях його було розкидано аж 300 зимiвникiв запорожцiв. Iз часом Орлова дедалi дужче пiдрiзала Микитин Рiг, i нарештi, велика повiдь 1846 року обвалила у воду й залишки сiчових окопiв, i каплицю, яка зберiгалася замiсть сiчово? церкви, i сiчове кладовище разом iз кiстками запорозького лицарства. Нинi на околицi Нiкополя ? ру?ни вiд окопiв, та тi окопи викопанi не запорозькими руками, а росiйським вiйськом та укра?нськими козаками пiд час походу на Кизикермен i Тавань року 1695-го пiд проводом боярина Шереметева та гетьмана Мазепи. З пам'яток Запорожжя в Нiкополi досi зацiлiв запорозький зимiвник, невеличка гармата, знайдена недалеко вiд мiста у Великому Лузi 1872 року, хрест iз сiчово? церкви та ще чимало церковних речей у самому соборi. Лiси на околицях Нiкополя та на островi Орловому переведено й понiвечено, мабуть, найдужче з усього Великого Лугу, а проте ще року 1916-го нiкопольськi мисливцi хвалилися менi, що на Орловому островi ?м найкраще полювати. Лiвий, або пiвденно-схiдний берег Далеко менше пам'яток запорозького життя лишилося на лiвому, або пiвденно-схiдному березi Днiпра. Це цiлком зрозумiло; тi землi ще з часiв татарсько? ру?ни й до Ново? Сiчi належали татарам. На лiвому боцi Днiпра запорозька влада була дiйсна тiльки мiж рiчками Ореллю та Самарою. Пiзнiше козаки захопили ще рiчку Вовчу й Кальмiус, хоча татари раз у раз порушували сiчовi права на цi займиша й любесенько кочували цими берегами зi сво?ми кiньми й худобою. Що ж до рiчки Московки та Кiнсько?, якi впадають у Днiпро у верхнiй частинi Великого Лугу, то перша була татарською до року 1739-го, а друга - майже до кiнця iснування Запорозького Вiйська. Одна з балок, що приляга? до Московки, бiля яко? стояла оселя мого батька, й досi зветься Мечетною, бо там ще в XVIII столiттi була татарська мечеть. Проти верхнього краю Великого Лугу та нижньо? частини острова Хортицi впадали двi рiчки iз назвою Московок: вище - Суха, й нижче - Мокра, яка вливаючись у Днiпро бiля мiста Олександрiвська, сплуталася з Днiпровою протокою Кушугумом. Устя обох тих рiчок за часiв Запорожжя були затiненi гарним дубовим лiсом, i тут же, користуючись iз того, що на Хортицi завжди мiстилася запорозька залога, дехто з козакiв, незважаючи на те, що обидвi Московки належали татарам, сидiли на ?хнiх устях зимiвниками. Року 1738-го росiйський генерал Мiнiх, пiд час походу на Крим, збудував над Мокрою Московкою невелику фортецю там, де тепер середина мiста Олександрiвська. Та фортеця вiдразу ж пiсля вiйни була залишена росiянами, а натомiсть року 1770-го за ново? вiйни Росi? з Туреччиною, при устi Мокро? Московки царський уряд почав будувати форштат, окопаний валом, а мiж обома Московками звiв велику фортецю, яка мала бути головним бастiоном ново? Укра?нсько? лiнi?. За того будiвництва було знищено багато кремезних дубiв, як на Московках, так i у Великому Лузi. З приводу вирубання лiсу Кiш Вiйська Запорозького посилав скарги росiйським генералам i навiть царицi Катеринi II, та тiльки тi слова лишалися без вiдповiдi; лiс i далi рубали й не тiльки на будову, а й на дрова. 21 травня року 1771-го, коли велика Олександрiвська фортеця ще не була закiнчена, командуючий росiйською фортецею повiв сво? вiйсько з Олександрiвська понад Великим Лугом на устя рiчки Кiнсько?. Добудували цю фортецю в 1775 роцi, коли саме загинула Запорозька Сiч, а року 1777-го вона вже як непотрiбна була скасована; москалi ж, що перебували в Олександрiйську, оселилися Солдатською слободою, яка iсну? й досi, бiля мiста. Сам Олександрiвськ довго скидався на село, i тiльки з прокладанням повз нього залiзниць почав зростати. Тепер вiн став значним мiстом iз гарними просвiтними будинками. Вiд нього Великим Лугом ходять пароплави через Нiкополь до Херсона. Iз козацьких пам'яток в Олександрiвську можна вказати лише на домовину останнього кошового отамана Задунайсько? Запорозько? Сiчi Йосипа Михайловича Гладкого, що року 1826-го промiняв бунчук кошового отамана на чин генерал-майора росiйського вiйська. Його могилу можна й зараз бачити на старому кладовищi недалеко вiд церкви. Там ? надгробок, поставлений онуками. Про мiсцевiсть, де нинi мiсто Олександрiвськ, дiд Нагiрний, що року 1884-го мав дев'яносто шiсть лiт, розказував Я. П. Новицькому, мiж iншим, таке: "Рiчка Московка була глибока, i по нiй було багато звiра й птицi. Жили й тут запорожцi. Як не було ще тут крiпостi, то в плавнях i скрiзь понад Московкою був такий лiс, лоза та очерет, що й звiр не пролiзе, а. як пригнали 10 000 лапотникiв копать вали (будувати крiпость), то вони все за одну зиму звели". Там, де рiчка Московка впада? в Днiпро, вiд не? одбива?ться протока, що сполуча?ться з Днiпром i вiдразу ж вiдходить од нього в лiву руку. Та протока зветься Кушугумом. Вiдмежувавшись од Московки й Днiпра, Ку-шугум тече до нiмецько? колонi? Шенвiза, а далi попiд степовими горами на пiвдень до злиття з рiчкою Кiнською. Ширина Кушугуму невелика, але глибина за весняно? повiдi сяга? трьох сажнiв, так що в нього заходять навiть берлини з вантажем. У першу повiнь (березень) вода з Московки тече Кушугумом до Днiпра, а за друго? (квiтень-травень) Кушугумом тече Днiпрова вода. Восени Кушугум подекуди пересиха? й подiля?ться на плеса. Дiд Нагiрний так оповiдав про Кушугум: "Кушугум-рiчка взялась з Московки; вона вузенька, та глибока була зпрежду, - така вона й тепер. Колись по нiй рiс очерет, як лiс, i водились бобри й виндихи. Бiля Кушугума, над кручами, де тепер нiмецький Шенвiз (колонiя), жили колись турки; жили вони, кажуть, в ямах, як собаки: накида туди бур'яну, трави, листя та й зиму?. Це давно дiялось: як ще границя турецька була по Орiль-рiчку. Там, де тепер огороди й хати Шенвiза, над Кушугумом, було турецьке кладовище. Запорожцi, як зiгнали турка, - оселились скрiзь по плавнях, де високi гряди. У них була велика сила коней, скоту, а деякi дiди-сиднi дуже кохались у бджолах. I козацьке кладовище було, кажуть, в кiнцi Шенвiза, понад Кушугумом, бiля турецького". Я. П. Новицький у книжцi "Народная пам'ять" доводить, що нiмцi в Шенвiзi часто знаходили на сво?х огородах та дворах, копаючи ями, росiйськi грошi часiв, коли вiдбувалися походи на Крим, а саме Анни Iванiвни, ?лизавети Петрiвни та Катерини II. Натрапляли нiмцi ще й на глинянi баклаги й iншi речi. Iдучи понад Кушугумом залiзницею, що пряму? з Олександрiвська на Севастополь, проминемо зразу слободу Микола?вку, а далi, перетнувши балку Суху, дiстанемось до балки Виноградно?. Про сю балку старi дiди розказували Я. П. Новицькому: "Тут рiс виноград, а запорожцi сидiли хуторами i розводили садки. Тут були i терни густi, де стояли козацькi пасiки. В тiм годi, як межували землю панам, в Круглику (лiс бiля устя Виноградно?) жив запорожець. Як почув вiн, що земля панська, - покинув свою хату та пасiку i подався за Дунай пiд турка". Через двi версти, там, де зi степу простяглась до Великого Лугу балка Дубова, лежить село Кушугумiвка, або Велика Катеринiвка. Це село вiдзначилося тим, що коли вмерла його власниця графиня Лiтто (Скаворонська), а потiм - i граф (в 1830 роках) i прибув якийсь новий спадко?мець, то кушугумiвцi почали бунтувати, вимагати собi волi й навiть послали депутатiв до наказного отамана Азовського козачого вiйська (бувшого Задунайського Запорозького), щоб узяв ?х у вiйсько. Та Гладкий не мав на те влади, i кушугумiвцiв було за те дуже покарано. Весь цей куток Великого Лугу належить нинi графу Канкрiну. Бiля Балабиноi залiзниця перетина? край Великого Лугу. Мiсцевiсть тут надзвичайно чарiвна, а найбiльше у повiнь, коли луг залитий. Для всяко? водяно? птицi скрiзь велике привiлля, i з вiкна вагону зда?ться, що по?зд летить серед моря, оздобленого рослинами. Нижче Кушугумiвки надбережнi гори стають вищi й красивiшi. Вiд балки Сухо? та до Дубово? пiдiйма?ться сажнiв на сорок заввишки гора, яку старi люди називають Шпиль-горою. Про не? у селi Кушугумiвцi Я. П. Новицький записав року 1885-го вiд старого дiда Орла ось таку легенду: "Од слободи Кушугумiвка аж до Сухо? балки потяглась Шпиль-гора. Розказували старi люди, що як задумав Потьомкiн зiгнать запорожцiв, то вислав генерала з вiйськом на Шпиль-гору i давай палити з холостих пушок у Кучугури. Там, кажуть, був ?х стан. Запорожцi посiдлали коней i всi сорок тисяч вискочили з Великого Лугу. Кожна тисяча стала окремо, а попереду ватажки так i заграли кiньми. Генерал обвiв вiйсько очима й каже: - "Ну, братця, забирайте сво? добро та виходьте на Днiстровськi лимани, бо тут будуть селитися слободи", - повiсили запорожцi голови та й подалися до куренiв... - "Бодай, кажуть, Потьомко, тво? дiти стiлько заслужили, як ми в тебе!" Запорожцi, кажуть, як виходили з Великого Лугу, то прощались: - "Прощай, батьку, Великий Луже. Не звели ми тебе, не зведе нiхто, поки свiт сонця". Так думали запорожцi, та не по-?хньому вийшло: земля пiшла в подiл, i за старих панiв лiс ще держався, а як настали молодi - все вирубали, все пiшло димом. У iнших панських плавнях по десять год й бiльше риндували лiс явре? i палили його на. вугiлля, а тепер од того лiсу й слiду не зосталось: все попсовано та сплюндровано". За Кушугумiвкою Севастопольська залiзниця проляга? долиною мiж горами та рiчкою Кушугумом, а за слободою Катеринiвкою (Мала Катеринiвка) перерiзу? плавню саме, де рiчка Кiнська впада? у Великий Луг i бере в себе Кушугум. Рiчка Кiнська дуже характерна. Вода в нiй, коли порiвняти з жовтою Днiпровою, зда?ться зовсiм синьою i прозорою. Маючи зовсiм окрему iстоту. Кiнська, впавши мимоволi в протоки Днiпра, не хоче з ним ?днатись, а коли мiсцевiсть примушу? ?? 40 того, то вона незабаром знову вiдбива?ться од нього, i так плине аж до самiсiнького Днiпрового лиману. Пiд час весняно? поводi Кiнська тече, змита Днiпром, а проте все-таки вирива?ться своею окремою синьою течi?ю. Зараз же пiсля зустрiчi з Кiнською рiчка Кушугум поверта? вiд не? в глиб Лугу, а схiдною межею Великого Ауту до самого його пiвденного краю, ста? рiчка Кiнська. На устi Кiнсько?, бiля Великого Лугу, розташувалося велике село Царицин Кут, або Пiдстепне. Лежить воно на бувшому татарському березi Кiнсько?, i через те запорозьких пам'яток тут шукати нiчого, хоч пiсля зруйнування Сiчi запорожцi селилися i в цих мiсцях. Через три версти нижче устя Кiнсько? в не? влива?ться зi степу рiчка Янчокрак, а ще три версти нижче - рiчка Карачокрак. Обидвi вони вiдомi з iсторi? походiв росiйського вiйська на Крим у XVIII столiттi, бо на цих рiчках, як i нд Кiнськiй, царська армiя завжди ставала табором на перепочинок. Тут же перепочивали й запорожцi, що брали участь у тих вiйнах. За устям Карачокраку рiчка Кiнськi Води поверта? в свою течiю на захiд i понад крутим берегом пiдходить до села Скельки, а далi, звужуючи Великий Луг, пiдступа? до устя балки Маячки й села того ж наймення. Вiд Маячки надбережнi гори iдуть знову на пiвдень, рiчка ж Кiнська тече прямо, наближаючись до Днiпра й лишаючи по лiву руку од себе широку низину, вкриту цiлою низкою озер та лиманiв, якi, напевно, були колись ?? водотокою. Понад сими озерами пiд горою легкать села: Златопiль, Павлiвка, Балки таЛизаветiвка, що були залюдненi вже пiсля зруйнування Сiчi. Далi Кiнська ще бiльше бере на пiвнiч i, проминувши мiстечко Благовiщенське та село, Iванiвське, входить у великi пiски, що високими кучугурами пiдступили до не? з лiвого боку i простяглися а^с до села Водяного на 18 верст. Пiски тут пересипаються з мiсця на-мiсце i ходять, як хвилi на морi, збiгаючись у чималi кучугури, порослi подекуди шелюгами. Мiсцевiсть, ця колись не була така мертва та пiскувата, бо в ямах помiж кучугурами iнодi трапляються ознаки перебування тут людини, а саме: черепки: з посуду, маслаки й мiднi гостряки вiд стрiл. Ще починаючи з Маячки, рiчка Кiнська, збираючи з Великого Лугу все бiльше протокiв Днiпра, дедалi ширшав i, добiгши до Благовiщенського, ста? вже широкою i дуже красивою рiчкою. За селом Iванiвським вона вiдкида? од себе протоку Перебiй, а сама, маючи з лiво? руки пiски, а з право? - лiси Великого Лугу, сяга? урочища Палi?вщини i тут впада? в головну течiю Днiпра. Тiльки це сполучення Кiнсько? з Днiпром ненадовго, бо через шiсть верст вона знову вiдмежову?ться од Днiпра на пiвдень i спочатку пiд назвою Перевал, а далi пiд власним найменням, добiга? до села Водяного i влива?ться в лиман, з яким пiдходить до села Кам'янки (Мало? Знам'янки), щоб знову впасти в Днiпро бiля окопiв стародавнього урочища Кам'яний Затон. На сьому мiсцi й кiнча?ться Великий Луг i почина?ться Базавлуг. Кам'яний Затон козаки знали з часiв iснування Запорозького Вiйська. Дехто гада?, що саме тут було головне мiсто татарського ханства Самiс. За доби Запорожжя в цих мiсцях стояла татарська залога в митниця, щоб збирати мито з крамарiв, якi через Микитине та Кам'яний Затон ?здили до Криму. Ще пiзнiше, а саме року 1696-го, за указом Петра I, тут було споруджено фортецю на велику докуку запорожцям, якi ще ранiше вигнали татар iз цього мiсця i мали Затон сво?ю власнiстю. 1858 року, за свiдченням О. С. Афанась?ва-Чужбинського, тут, на засипанiй пiсками площi од перевозу через Днiпро до Кам'янки, багато траплялося орнаментiв од будинкiв бувшого колись мiста, а дiди в той час ще пам'ятали, що мiж кучугурами пiскiв були ознаки бруку, напiвзнесенi кам'янi огорожi та рiвчаки, викладенi каменем. "Пiсля бурi, - дише дослiдник, - ще й тепер на мiсцi городища зустрiчаються мiднi й золотi грошi та уламки золотих речей, i не так давно знайдено тут силу таких предметiв, та всi вони потрапили в непевнi руки". Року 1916-го оглядаючи Кам'яний Затон, я ледве мiг розпiзнати контури фортецi, збудовано? з наказу царя, настiльки ?? вали засипало пiсками. На пiвдень од Кам'яного Затону та села Кам'янки розлiгся Бiлозерський лиман, у який з пiвдня впадав село Велика Знам'янка, що вславилося сво?ми виноградниками та iншою садовиною. Ця мiсцевiсть вiдома ще з давнiших часiв, нiж Кам'яний Затон. Над Знам'янкою зводиться гора, що зветься Мамай Сурка, а бiля не? балка Мамайка. Збереглися оповiдання запорожцiв про це мiсце... Неначе пiд горою бiля Бiлозерського лиману було велике мiсто франкiв (генуезцiв) - Бiлозерка. Пiд час татарсько? ру?ни, коли на Бiлозерку напав хан, що здався Мама?м, Бiлозерська цариця покинула свiй ма?ток й перебралася за Днiпро, а Мамай, захопивши порожнi квартали, заснував тут свою столицю. Пiд час розкопок бiля Велико? Знам'янки знаходять речi скiфсько? й татарсько? доби. В глибинi Великого Лугу Вiд Хортицi й до села Кушугумiвки, що на схiдному березi Великий Луг тягнеться нешироким закутом, всього в двi-три версти од краю до краю. Тут ще нема чого боятися, щоб заблукати в нетрях, а проте i цей невеликий промiжок лугу оглянути пiшки неможливо, бо й на сiй вузькiй площi чимало покрутилося проток та озер. Од мiсця, де в Олександрiвську мiститься пристань, од Днiпра вiдбива?ться на схiд глибока рiчка Закутна, яка весняно? пори та i влiтку, вся заставлена берлинами. Через пiвверсти вiд устя Закутна, ввiбравши в себе протоки вiд рiчок Московки й Кушугуму, поверта? на пiвдень i тече чотири з половиною версти, маючи з право? руки за пiвтори версти Днiпро, а з лiво? за версту - Кушугум. Щодалi, то Закутна ширша? й наприкiнцi переходить у лиман. Весь цей закуток Великого Лугу мiж Кушугумом, Закутною i Днiпром я памятаю ще з 70-х рокiв. У тi часи вiн був рясно вкритий добрим лiсом. Чимало тут навiть дуба. Закутна з ?? лиманом шумiли очеретами; повсюди безлiч дрiбних проток i ходити в ций мiсцях можливо було, тiльки роздягнувшись. Року 1916-го я застав у цьому кутку великi змiни: лiс дуже порiдшав, дуби зовсiм зникли, очерети щороку скошуються, i вони вже не виростають такi високi, як колись, i сам закуток утратив свiй первiсний вигляд i став для мешканцiв Олександрiвська мiсцем для прогулянок. Устя рiчки Закутно? поширене й поглиблене черпалкою, зветься Орiховою бухтою. З одного боку бухти стоять залiзничнi вагони та лежать накиданi бунти всякого вантажу й краму, а проте з другого боку ще збереглися велетнi-осокори по 15 сажнiв заввишки та зеленi верби. Вони купають у водi сво? гнучкi вiти, нагадуючи про давню велич Великого Лугу. Вiдпливаючи якось уранцi 1916 року з Олександрiвська до Херсона пароплавом, саме пiд час сходу сонця, я, стоячи на палубi, прямо зачарувався кра?видом устя Закутно?, захищеного вербами та осокорами, острова Хортицi - стародавнього притулку запорожцiв, що проти пристанi розкинувся довгим високим кряжем, та широко? пелени Днiпра, яка рожево-золотим килимом од вранiшньо? зорi простяглася на пiвнiч до похмурих скель Сагайдачного й на пiвдень до лiсiв Великого Лугу. Крiм цих рiчок, у сьому закутку Великого Лугу, а найбiльше поблизу Днiпра, лежить кiлька чималих озер. Униз вiд Орiхово? бухти, майже до рiчки Бандури та й за нею, лiс на лiвому березi Днiпра майже вирубаний на дрова. Взагалi треба сказати, що дорожнеча палива в роки свiтово? вiйни дуже спричинилася до знищення Великого Лугу. На версту вiд устя рiчки Нижньо? Хортицi од Днiпра лiворуч витiка? рiчка Бандура. Пробiгши плавно пiвверсти, вона подiля?ться на двi протоки, з яких одна, дуже кривуляючи обiруч, просту? впоперек Великим Лугом i за пiвтори версти, нижче Закутного лиману, сполуча?ться з Кушугумом; друга, повернувши на пiвдень, злива?ться з рiчкою Домахою, що вийшла з Днiпра на двi версти нижче Бандури, проти острова Розумовського, i теж впада? в Кушугум. Ще на двi версти нижче з-за острова Розумовського в лiвий бiк Днiпра витiка? рiчка Мiрошник, що, перетнувши Великий Луг упоперек, упада? в Кушугум двома протоками: однi?ю - нижче села Балабине, а другою - вище Кушугумiвки, де станцiя Севастопольсько? залiзницi Кушугум. Увесь сей куток Великого Лугу, починаючи вiд Закутного лиману й до рiчки Мiрошника, надзвичайно порiзаний протоками. Окремi протоки, випливши з бiльшо? рiчки й пробiгшим невелику вiдстань, кiнчаються болотом або озером. Через те перейти впоперек Лугом од Днiпра або до Балабиного чи Кушугумiвки ще в вiсiмдесятi роки було зовсiм неможливо - хоч i недалеко впорядковано шлях на Балабине, хоча в повiдь його залива?. Лiси в сiй частинi Лугу збереглися дещо краще, нiж у горiйшнiй. Схiдний край цi?? плавнi нижчий вiд захiдного, i його надовше залива? весняна вода. Хоч як важко майже до осенi переходити через усi горiшнi плавнi пiшки, та зате легко досягти ?х човном. Коли комусь треба перебратися з Розумiвки в Балабине або Кушугум iвку, то замiсть того, щоб ?хати Днiпром до Олександрiвська, а звiдтiля залiзницею до станцi? Кушугум i зробити понад 20 верст; можна з Днiпра дiстатися туди ж рiчками: Бандурою, Домахою й Мiрошником (всього три-чотири версти). Можна пропливти i вздовж усього горiшнього кутка Великого Лугу, бо всi рiчки сполученi одна з одною. Для сього треба перебратися Днiпром у З-кутну, а до?хавши до лиману, повернути в Кушугум та, пропливши до рiчки Бандури, запливти в Домаху, а з не? - в Мiрошник; останньою ж рiчкою можна знову повернути в Днiпро, або до села Кушугумiвки. Iз озер у сьому закутку Великого Лугу найпомiтнiше Орiхове, яке лежить трохи вище сила Балабиного. Зветься воно так, що в ньому росте багато водяних горiхiв. На вигляд вони схожi на бараболю, але з корiнцями, як у цибулi. ?дять ?х печеними й вареними. Озер же з назвою "Орiхове" у Великому Лузi не одне, i в них горiхи водяться ще й досi. Озера горiшнього кутка (а ?х чимало) дiстали здебiльшого назви за прiзвищами тих запорожцiв, що осiли бiля них на грядах (сухих мiсцях) пiсля знищення Сiчi, як, скажiмо: Тригубiвське, Цимбалове, Сухинине, Тарасiвське, Бережнiвське, Кононове та iншi. Коли запорожцi, що до зруйнування Сiчi сидiли зимiвниками навколо Великого Лугу по болотах та байраках, довiдавшись пiсля падiння Сiчi, що ?хнi грунти помежованi вже на панiв i що ?хнi дiти будуть крiпаками, вони кидали сво? хати й переходили у Великий Луг, сподiваючись, що там ?х не знайдуть, але пани дiсталися й туди, а позаяк запорожцi нi за що не хотiли визнавати себе крiпаками, то землевласники погодилися й на те, щоб вiддати сухi гряди Великого Лугу, де вже запорожцi поставили собi хати, ?м же - в оренду за невеликi грошi, i старi дiди доживали там вiку, рибалячи, доглядаючи бджiл. За прiзвищами тих дiдiв околишнi селяни й почали називати рiчки, озера, гряди або урочища. Проте збереглися ще у Великому Лузi й стародавнi назви, як, наприклад: Кушугум, озеро Лукновате (що поросло лукном, себто куширем та iншою водяною рослиною), рiчка Домаха тощо. За Кушугумiвкою Великий Луг почина? розширюватися й проти устя з лiвого боку рiчки Янчокраку сяга? найбiльшо? ширини - 20 верст. У горiшньому кутку широко? частини Лугу треба оглянути цiлу купу озер, що звуться Лебедовими. Всiх ?х п'ять. Найбiльше з них тягнеться на пiвтори версти. Лежать вони неподалiк Кушугумiвки мiж рiчками Бистриком та Кушугумом, оточенi вогкою низиною, вкритою безмежними очеретами, а помiж озерами росте рясна дiброва. Це дуже притаманний закуток Великого Лугу, що був колись притулком довгоши?х лебедiв. Тепер цю птицю в сих краях i не згадують, бо на лебедових озерах нинi плавають лише дикi качки та чайки-риболови. Не набагато нижче Лебедових лежать два озера, що звуться Кривими. Перше з них явля? собою неначе затоку Днiпра й, одбившись од нього версти за двi вище Крутоярського острова, заходить у глибину плавнi кiлькома колiнами на три з половиною версти. Ушир це озеро ма? всього вiд кiлькох десяткiв до пiвтораста сажнiв. Друге Криве озеро лежить на двi версти нижче першого i сполуча?ться з ним маленькою протокою. Воно кутасте i схоже на чотири пальцi руки, де кожен палець у версту довжини, i сяга? те озеро не менше, як пiвтори квадратово? версти. Вище першого Кривого озера, мiж Днiпром та рiчкою Бистрик, проти ма?тку пана Мiклашевського лежить урочище Печище, помилково зазначене на триверстнiй картi генерального штабу "Кичище". Вiд Днiпра воно захищене добрим лiсом, iз боку ж Бистрика - вiдкрите. Це доволi висока гряда, на якiй помiтнi ознаки хат i перебування людей. Можливо, що тут були запорозькi заводи. Старi рибалки оповiдають, що "тут було запорозьке кишло", себто постiйне зборище, але не Сiч, бо ру?ни всiх сiчей нащадки запорожцiв звуть городищами. Недалеко вiд Лебедових озер, як чув Я. П. Новицький од дiдiв Стогнiя у Краснокутiвцi та Чорновола у Кушугумiвцi, на двох височенних, гiллястих дубах запорожцi робили башти, а на тих баштах, коли треба було скликати козакiв, запалювали вогонь. Очевидячки, це були запорозькi "хвигури". "Баштовi дуби, - казав дiд Чорновiл, - були бiля озера Лебедового, а далi верст на шiсть - на Великiй грядi, що вiд межi пана Попова, бiля Кучугур. На цих дубах, кажуть, запорожцi становили якiсь високi башти, а на них викидали вогонь, щоб скликати козакiв нiчно? доби. Бiля дубiв, кажуть, жила цiла бурса козакiв. Оце як прийде звiстка яка вiд кошового, або повертаються козаки з роз'?зду, то й скликають товариство, щоб розказать, що бачили й чули. Побiля дубiв, кажуть, лежав битий шлях через Великий Луг, там, де слобода Янчокрак, через Кiнську був татарський мiст, одбитий козаками". Це оповiдання доводить, як Великий Луг - ця укрита лiсом од степу низина - мала з ним зв'язок, а через степ i з Сiччю. Тим зв'язком було свiтлове гасло. I Великого Лугу, який рiчкою Кiнською межувався з татарськими землями, запорожцi нiколи не лишали без оборони, а держали в ньому "цiлi бурси", себто вiддiли свого вiйська (залоги). Щодо битого шляху впродовж усього Великого Лугу, то, певно, ним ?здили тiльки взимку, коли рiчку вкривала крига. Лiтом же навряд чи те було можливе, та й яка потреба тодi в такiй дорозi, бо з пiвночi й пiвдня Великого Лугу текли глибокi рiчки Днiпро та Кiнська, перевозити вантажi ними далеко зручнiше, нiж на возах пущами плавнiв. Але про цей шлях посвiдчують два оповiдачi, допитанi добродi?м Новицьким, та й менi самому доводилося про це чути. Дiд Стогнiй казав: "Од тих (баштових) дубiв шлях, кажуть, iшов плавнею скрiзь до Кучугур i далi - де тiльки жило Запорозьке Вiйсько, аж до Микитиного перевозу". Вiн поясню? навiть, коли зник той шлях: "як зруйнували Запорожжя - дуби ще довго стояли, а шлях зарiс травою й лiсом". Нижче Кривого озера понад Днiпром, проти Лисо? Гори, аж до рiчки Лопушки, що нижче села Бiленького, на 12 верст простягся добрий лiс, порiзаний упоперек рiчками Здурмiвка, Музурман та Клокушка. Всi цi рiчки дуже дрiбнi й пiд суху осiнь ними плавати можна не скрiзь. Опрiч рiчок, тут кiлька довгих заток iз Днiпра й чимало озер, iз яких найбiльше - Розсоховате, що взяло пiд себе найменше квадратову версту. На тiй великiй площi плавнi було багато урочищ. Над рiчкою Лопушкою за п'ять верст од Днiпра й острова Тарабоша мiститься стародавн? городище. Воно ма? навкруги 760 крокiв, але по всьому знать, що багато з того городища змито Днiпром i що колись воно було далеко бiльше. Розкинувшись серед дико? пущi, городище оточене з усiх бокiв низиною i вербами, шелюгами, очеретами, озерами та болотами, а проте бугор пiд самiсiньким городищем iз глини. Це перекону? мене в тому, що той бугор, на якому помiтнi стародавнi окопи, був колись частиною правого берега Днiпра, i його вiдмило видно так само, як i старе Городище проти слободи Капулiвки (Баторi?ва Сiч). Зважаючи на те, що це знайдене Я. П. Новицьким городище найлiпше закрите вiд берегiв, треба гадати, що на ньому була найдавнiша Запорозька Сiч у тi часи, коли Вiйсько Запорозьке не мало сили змагатись iз татарами й мусило ховатись од них, як, скажiмо, ховалися року 1557-го. Цiкавi оповiдання про це городище записано у селi Бiленькому вiд дiда Пазюка року 1887-го. "В плавнях Попова ? городище, котре ми звемо Великим, а на п'ять верст далi, а плавнях Бродського, - Мале. На обох городищах жили колись турки, а потiм запорожцi, бо й досi в землi находять багато людських голiв та кiстякiв. До велико? води в сорок п'ятому роцi (1845) Велике Городище було довге й широке, а тепер його й чвертi нема? - знесло водою. Щогоду, як прибува? весною вода, воно сто?ть мов острiв. Тут люди знаходили черепки з посуду, маленькi горщики, а год двадцять назад чоловiк викопав невеличку мiдну вазу. Викопав та й продав шинкаревi. Находили тут i грошi срiбнi, тоненькi та довгi. За старих годiв найшов i я раз шагiв зо три мiдних, а мiж ними один з хрестом посерединi (грошi часiв польського короля Жигмонта III). У тридцятих роках (1830) коло Великого Городища i в плавнях Матлаша жило багато польських утiкачiв. Тодi люди тiкали вiд лютих панiв, а найбiльше - вiд лютих при-кащикiв, котрi знущались над ними. Тiкали по одному, тiкали й сiмействами. Тут були лiси, очерети й терни несходженi, а в тих пущах були ?хнi куренi й землянки. Утiкачi i всяка бурлачня жили тут лiто й зиму. Як випаде, було, холодна зима, то баби з дiтьми, було, i просяться до людей у слободу (Бiленьку), а мужики так i пропадали надворi. Розведуть, було, огонь та й грiються день i нiч. Тут утiкачi жили, тут дiти родились i женились. В слободу не показувались - боялись. Був у них i свiй пiп iз утiкачiв. Було, як жене iнший сина, або да? замiж дочку, то й кличуть того попа. Вiн обведе молодих кругом дуба тричi, проспiва "отче наш" - от i все вiнчання!.." От як жила воля у Великому Лузi пiввiку пiсля зруйнування Сiчi. Оглядаючи Великий Луг року 1916-го, я не змiг побувати на лугових городищах, але бачився з одним давнiм знайомим орендатором пана Мiклашевського - Коробцевим, що живе у селi Бiленькому. На мо? запитання про городище вiн менi розповiв: "Я часто ходю на полювання побiля рiчок Лопушки та Змiйки. Мiсцевiсть там дуже дика. Знаю обидва давнi городища, на них збiгаються зайцi та лисицi пiд час повiдi. Велике Городище од рiчки Лопушки за пiвверсти на схiд, а Мале, мiж Змiйкою та Лопушкою, - за п'ять верст од першого". Таким чином, обидва стародавнi городища ще iснують, i ?х можливо бачити й у нашi часи. На площi Великого Лугу, що мiж Днiпром, Кривим озером, Лопушкою та рiчкою Кушугумом, що вийшла нижче Лебедових озер iз Кушугума, доживало вiку чимало запорожцiв. Дiд Джигир у розмовi з Я. П. Новицьким так схарактеризував ?х: "Як почали дiлити землю панам та пiд слободи, то перше порiзали степи на правому боцi Днiпра, а потiм - i на лiвому. На правому боцi, пiд Лисою Горою, жили запорожцi - Джерелiвський, Кавунник i Посунько. Добре було ?м там жити, а як почули, що степ став панським, - взяли й перебрались у Великий Луг. Тут вони й вiку дожили. Деякi запорожцi жили бiльше ста год на свiтi i були такi мiж ними великi характерники. Джерелiвський сам кував рушницi i вмiв заговорювати ?х. Великий стрiлець вiн був i не боявся нi тучi, нi грому: йому дикий жеребець вухо вiдкусив, i якби не злiз на дерево, то й носа не було б! Капканами ловив всякого звiра; а то раз як налiзло десяткiв пiвтора вовкiв в капкани, - взяли й затягли ?х в Днiпро. Джерелiвський завжди охоче давав притулок всiм запорожцям, що пiсля зруйнування Сiчi не пiшли на Дунай i лишилися без притулку. Прийдуть до нього та й просяться: "Пусти, дiду, спочить!" - "Спочивайте, добрi люди!" - Году? ?х день, году? два, году? й бiльше, а вони все спочивають. Було, пошле хлопця: "Бiжи, хлопку, подивись, що бурлаки роблять!" Вернеться хлопець, дiд i пита?: "А що?" - "Вошi б'ють!" - "Ну, ще, каже, - будуть жить". Через день, другий уп'ять посила?: "А що тепер роблять?.." "Латаються!" - "Ну, тепер, - каже, - скоро пiдуть"... Так на його мову й виходило: облатаються, подякують та и iдуть з богом". Жили ще запорожцi Канцибери: ?х було три брати. Силачi були великi. Один з них жив з сiмейством, мав велику хату, а бiля його кишла було i запорозьке кладовище. Тепер того кишла й кладовища не зосталось i слiду, - змив Днiпро. Грошовитi люди були Канцибери... Було, йдуть у шинок (в село Бiленьке), а за ними народ так i хиле. Викотять бочку горiлки - давай гулять... Нагуляються, наспiваються досхочу, заплатять шинкаревi - i гайда додому. Жонатий Канцибера був великий галдовник (чарiвник) - загалдував сво? грошi, i ?х нiхто не вiзьме". Iнший оповiдач - дiд Орел про урочище Канциберiвщина й озеро Канциберiвське так розказував: "Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла палома (висока трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало i вило на всю плавню". На схiдному боцi рiчки Лопушки, що впадала в Кiнську, проти села Маячки, розкинулось багато озер, а з них найбiльше, рахуючи згори: Царград, Глибоке, Довге, Криве (це вже вкотре?), Розкопанка, Глухе, Осикове, Бiлоцерков-не, Орлове, Рiчище, Прошесь, Тихе, Волове, знову Криве та Бабине, прозване так через те, що на ньому збиралися баби (пелiкани). Опрiч озер, понад Кiнською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий, Скелюватий, Крутоватий та iншi. Багато ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дико? птицi, але найбiльш цiкаве в сiй частинi Великого Лугу урочище Кучугури. Простяглеся воно серед плавнi високим, пiскуватим кряжем, почавшись бiля залiзнично? станцi? Попово? на пiвнiч, за вiсiм верст, - до озера Довгого i навiть далi за нього. На сьому мiсцi неодмiнно iснувало колись велике мiсто, бо ще за часiв Ново? Сiчi помiж кучугурами було чимало мармурових стiн i пiдмуркiв, а цегли - то скiльки хочеш. Про це збереглися й документи в архiвах останньо? Сiчi. Пiд час спорудження Олександрiвсько? фортецi, росiй-. ський генерал хотiв брати з Кучугури цеглу та мармур, але Кiш Запорозький рiшуче проти того виступив; не дозволив вивозити камiнь i написав генераловi, що Вiйсько Запорозьке давно зна? про ру?ни у Великому Лузi давнього городища i ма? думку, як тiльки скiнчиться тогочасна вiйна (1769 - 1774 pp.), збудувати з мармуру та iншого матерiалу, що ? на ру?нах мiста, нову та велику церкву в Сiчi. Ця оборона запорожцями сво?х прав на Великий Луг була зарахована вiйську, як змагання з царською владою, й нiколи не пробачалася. Досi тi ру?ни давнього мiста почасти вже використанi помiщиками для будiвництва сво?х економiй, почасти ж ?х позаносило пiсками. Нiхто докладно не дослiджував Кучугур, i через те понинi не вiдомо, якому народовi належало те мiсто. Народнi перекази приписують його туркам; на мою ж думку, запорожцi на початку XVI столiття не могли застати у Великому Лузi такого значного турецького мiста, i коли б i застали, то не зумiли б одвоювати його, тому ру?ни на Кучугурах треба вважати за сплюндроване татарами генуезьке мiсто, як i на Бiлозерцi. Дiд Джерелiвський подав такi вiдомостi про се урочище: "У Великому Лузi насупроти слободи Василiвки ?сть кучугури, а помiж ними глибокi ями (напевне, там повикопували пiдмурки давнiх будинкiв). Цi кучугури, такi високi та крутi, що не всякий на них i зiйде; а ями глибокi й заросли дерезою (колючi кущi з червоними ягiдками), кущами та хмелем, що не видно й дна. Страшно там: звiр живе всякий i виховуються злодi? та душогуби. Як жили запорожцi у Великому Лузi, то тут було ?х кишло. У сьому мiсцi нiяка б сила не звоювала вiйська. Кучуруги ?сть i ближче бiля слободи Пiдстепно?, де кiнчаються плавнi пана Попова i починаються Канкрiнськi. I тут невилазнi урочища, i тут жили запорожцi. Бiля цих кучугур, на Канкрiнськiй землi, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли й камiння з фундаменту. Цегла мiцна, як камiнь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високi могили по плавнях i становили по них цегловi двiрцi. Срiбнi грошi, мов риб'яча луска, i невеличкi мiднi находять люди i тепер. Ще недавно в цих могилах викопували чавуннi турецькi казани i якiсь мiднi труби. Казали й тепер вони ?сть у пiдстепнянських людей. Вони широкi i мiлкi, так що з кожного можна нагодувати чоловiк десять-п'ятнадцять". Чому ж так сталося - на мiсцi стародавнiх мiст тепер пiскуватi кучугури? Для мене цiлком зрозумiло: мешканцi мiст вирубали навколо себе лiс на будову й на дрова, а позаяк грунт на Великому Лузi пiскуватий, то вiтри з часом i позаносили мiста. Найлегше пiд'?хати до Кучугур од залiзнично? станцi? Попово? човном, Кiнською, а далi рiчкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882-го i можу ствердити слова дiда Джерелiвського: "Сумно на Кучугурах i страшно" - я не змiг примусити себе, щоб зайти в Кучугури глибше, як сажнiв на сто: вони ж упоперек мають бiльше двох верст. Коли спуститися з кучугури в яму, виднокiл так зменшу?ться, що бачиш тiльки небо та перед очима кущi; коли ж вилiзеш на кучугуру, то тiльки й уздрi?ш навкруги безкра? ряди таких-от кучугур, на яких ноги грузнуть у пiсках, а вбрання зачiпа?ться за кущi. У цих кучугурах ще довго матимуть притулок вовки та лисицi. На схiд од рiчки Лопушки й до Верхньотарасiвського перевозу вздовж Днiпра тягнеться добрий лiс. Од перевозу, впоперек Великого Лугу, що звузився до 12 верст, iдуть два шляхи: один - до Струкiвського хутора та села Балок, а другий - до села Благовiщенського, що на Кiнськiй. Цими шляхами дуже цiкаво подорожувати, бо вони обминають чимало озер та переходять багато рiчок. Проте доброго лiсу понад шляхом вже мало. Iз рiчок та озер, що розташованi на площi, обмеженiй на пiвночi Днiпром, на сходi рiчкою Лопушкою, на пiвднi Кiнською i на заходi - шляхами, найпримiтнiшi: рiчка Митрик, що тече з Днiпра в озеро Пiскувате, пригортаючи до себе й одштовхуючи геть безлiч проток; рiчка Змiйка, що вибiгла з Днiпра, справдi неначе гадючка, плута?ться в плавнi, переходячи повз декiлька озер i, врештi, серед плавнi впада? в лиман Семеновий. Далi Змiйка й Митрик, переснувавшись i дiставши назву Плетенихи, вливаються до Кiнсько?. Ближче до цi?? рiчки течуть: Закопа?чка, Кривий Бакай, Санчина та Масюкова. Iз озер тут найбiльшi: Копилове, Плоське, Орiхове (друге), Куширувате, Близнецi, Карасевате, Пiскувате, Семенiв лиман, Гнилий лиман, Довгеньке, Клинувате, Котове, Попове та Затони: Верхнiй i Нижнiй. Опрiч цих великих озер, по всiй плавнi розкидано кiлька сот дрiбнiших, здебiльшого сполучених iз рiчками-протоками. Ся частина плавнi найдужче волога, найбiльш порiзана протоками, й у нiй найлегше заблудити. По сiй плавнi теж чимало запорожцiв доживало свого вiку й од сучасних рибалок ще можна почути чимало про них оповiдань. Далi, на схiд од Верхньотатарського шляху та рiчки Плетенихи, Великий Луг хутко звужу?ться й перекида?ться на правий бiк Днiпра; на лiвому ж боцi з Днiпра в Кiнську витiка? ще тiльки одна рiчка Прогнои; озер же хоч i багато, та вони не сполученi помiж себе протоками, i через те важко оглядати сю частину плавнiв. Найзахiднiший куток лiвобережно? частини Великого Лугу - одне з найчарiвнiших мiсць. Рiчка Кiнська, що розбилася тут на кiлька проток, порiзала його на п'ять островiв, порослих добрим та величним лiсом. На островi, що найбiльший, лежить дво? великих озер: Загинайко та Царград, а нижче, бiля самiсiнького Днiпра, вiдрiзанi од плавнi Рiчищем, лежить три острови Томакiвських iз рибними заводями. Кiнча?ться ця частина Великого Лугу урочищем Палi?вщина. За народним переказом, тут жив один iз видатних козакiв Семен Палiй. Звiдсiля вiн вийшов на заклик польського короля Яна Собеського року 1681-го на Укра?ну й почав на Фастiвщинi поновлювати винищене пiд час Велико? Ру?ни козацтво. Мiцно осiвши у Фастовi, Палiй усе сво? життя збро?ю обстоював права козакiв i взагалi укра?нського народу. I в людськiй пам'ятi вiн залишився й досi, як певний лицар i оборонець народний. Урочище Палi?вщина й недалека вiд не?, за чотири версти через Днiпро, - Сiркiвка - дорогi пам'ятки про двох великих синiв Запорожжя. Гарно й затишно в Палi?вщинi, й рибалки показують навiть скелю, де любив сидiти Палiй. У тiй частинi Великого Лугу, що перекинулася на правий бiк Днiпра, найширший куток проти Томакiвського городища (бiля 8 верст), а найвужчий (2 1/2 версти) саме проти Сiркiвки. З озер, починаючи зi сходу, тут найбiльшi: Кругле, Головате, Лопуховате, Савка, Орiхове, Рогозовате, Пiскувате та цiлi десятки лиманiв у бiк Нiкополя. Рiчки всього цього кутка: Бугай, Тарас, Джуган, Ревун, Рiчище та Цимбал далеко ширшi й прудкiшi, нiж рiчки пiвдня Великого Лугу. Тут же, в серединi Лугу, найкраще збереглися лiси. Саме проти Палi?вщини лежить понад Днiпром урочище, що зветься Велика Пуща. Такого лiсу, як був у нiй ще року 1883-го, не вiдшукати по всьому Великому Лугу. Величезнi, в чотири обхвати, дуби з розлогим гiллям, що могло б захистити вiд дощу цiлий курiнь запорожцiв; височеннi, в 15 сажнiв, - осокори, лапастi клени, стрункi ясени, зда?ться, шикувались один перед одним, вихваляючись, хто темнiше заступа? землю од сонця, а грушi, кислицi та шовковицi сперечалися мiж собою, хто ряснiше засипле землю плодами. Тяглася Велика Пуща вiд устя Кiнсько? п'ять верст на схiд, до протоки Куми, та стiльки ж на захiд, переходячи за устя Перевал; упоперек же вона мала вiд пiвтора до чотирьох верст. Року 1916-го, пливучи вздовж Велико? Пущi пароплавом, я вже не бачив нi дубiв, нi iншого твердого дерева, а взагалi у Великiй Пущi лiс був високий i чи не найкращий у всьому Лузi. Невеликий шматок сi?? пущi, проти Томакiвських островiв та устя Рiчища, вiдрiзано найкрасивiшою, зда?ться, на всьому Днiпрi протокою, що зветься Днiприщем. ЛУГ БАЗАВЛУГ За Микитиним Рогом, або Нiкополем, розляга?ться Базавлуг. Днiпро тут викида? iз себе чимало води праворуч рiчкою Лапинкою, а сам, звужений, пробiгши три версти до Кам'яного Затону, почина? виробляти великi колеса i дедалi дужче схилятися на пiвдень. За Кам'яним Затоном iз Днiпра лiворуч знову витiка? Кiнська i, прямуючи на пiвдень, одразу розширю? Днiпрову долину мiж Лапинкою й Кiнською на 15 верст. Року 1916-го я побачив, що тут рiчку Кiнську перегачено кам'яною греблею, щоб утримати бiльше води у Днiпрi, та вона не хоче скорятися iнженерам i, обминаючи греблю, тече таки сво?м давнiм рiчищем. Весь час, доки пароплав руха?ться до рiчки Павлюка, що вiдбива?ться од Днiпра на 12-й верстi нижче Нiкополя, з нього вряди-годи видно високий правий берег Днiпра з Нiкополем, селом Лапинкою й iншими населеними пунктами, де Днiпро круто поверта? на пiвдень, iз-помiж високих осокорiв визира? лiвий берег iз горами Мамай-Сурки. Перед Павлюком Днiпро вже розмежований на двi великi протоки, а мiж ними лежить помiтний острiв Братан; проти витоки Павлюка розташувався острiв Сулима з ру?нами стародавнього городища. Саме в сьому кутку Великого Лугу сполученi ймення двох безталанних укра?нських гетьманiв Сулими й Павлюка, що в роках 1635-му та 1637-му пiдняли iз запорожцями повстання проти польсько? шляхти й обо? загинули у Варшавi од рук катiв. Ру?ни на островi Сулимi зовсiм ще не дослiдженi - не вiдомо навiть, до яко? доби вони належать. На пiвдень та схiд вiд острова Сулими, мiж Днiпром та Кiнською, розляглася чимала площа Великого Лугу. Рiчка Кiнська, обминувши пiски Кам'яного Затону та Бiлозерський лиман, пiдходить до села Знам'янки i, пробiгши попiд горами Мамай-Сурки, поверта? на захiд, а за 20 верст пiсля виходу до Днiпра, бiля урочища Карай-Дубина, знову злива?ться з Днiпром. Весь закут, який лишився мiж Днiпром та Кiнською, 20 верст завдовжки та до 8 впоперек, незважаючи на близьке сусiдство колись татарських мiст, що були в Кам'яному Затонi та за Бiлозерським лиманом, iз давнiх-давен належали запорожцям, як i решта Великого Лугу. Пiвнiчна частина сього кутка майже цiлком знiвечена: лiси вирубанi, там лише очерет i шелюг; i недалеко той час, коли плавнi на рiчках Мельничисi та Лебедисi перетворяться на такi ж пiскуватi кучугури, якi розляглися на мiсцi Кам'яного Затону. Середня частина сi?? площi, до рiчок Сурицi й Чайки, збереглася трохи краще. Вона ще вкрита лiсом та озерами: там багато заток од рiчки Кiнсько?. Тут кiлька озер iз назвою - Закутн?, озеро Пiскувате, Глибоке, Хрящувате. Лозовате, Кваша, Бiдне тощо. Пробратися впоперек плавнi, помiж тими озерами, просто неможливо - вся площа геть заросла очеретом та лозою. У цей озерний край iз Днiпра тече рiчка Лебедиха i, вiдрiзавши острiв десь версти на три завдовжки та двi завширшки, знову впада? в Днiпро. Цей острiв, названий на картi - триверстцi Степакове, за часiв Запорожжя мав ймення вiд рiчки Лебедихи. З iсторi? вiн знаний тим, що року 1679-го велике турецьке й татарське вiйсько, загрожуючи Сiчi, наблизилося аж до рiчки Базавлука; тодi славний кошовий запорозький Iван Сiрко, виступивши зi сво?м товариством назустрiч ворогам i не маючи надi? здолати туркiв, перевiз на сей острiв iз Чортомлика сiчову канцелярiю з усiма козацькими скарбами та церквою. А коли турки, побачивши на сiм боцi Базавлука хоробре Запорозьке Вiйсько, не наважалися на нього напасти, то Кiш Запорозький знову полишив Лебедиху та й вернувся до Чортомлицько? Сiчi. Крайнiй, мiж рiчкою Лебедихою та Кiнською закуток плавнi весь порiзаний озерами, протоками й затоками. Мiж озерами одне ма? назву Лебедеве. Мабуть, ця мiсцина була найбiльш укохана лебедями. Тут безлiч островiв, якi з давнини вславилися сво?ми пасовиськами. Серед них найвидат-нiшi: Хмельницький та Кiнський, за якi запорожцi часто змагалися з татарами. Про них Я. П. Новицький записав цiкаве оповiдання: "Як гетьманував над козаками Хмельницький, то вище урочища Карай-Дубини, з правого берега Кiнсько?, була i його плавня. Бiля Карай-Дубини був перевiз, були й броди козацькi, де з турецького берега переганяли коней цiлими табунами. У Хмельницькiй плавнi паслась, кажуть, така сила коней, що нiхто ?м щоту не знав. Сюди ?х гнали з Туреччини. Як пiд добру ласку, то козаки не брали за се грошей iз татар i ногайцiв, бо й самi пасли коней на ?х сумiжнiй землi. У Таврi?, бiля урочища Мамай-Сурки, жив турецький (татарський) хан Мамай. Дуже лютий був собака, i таке ж кляте було i його вiйсько. Спуску не давав нi запорожцям, нi чумакам: де пiйма, там ?м i амiнь. А в Сiчi був кошовий Сiрко. Давай Мамай загравати з Сiрком... Раз пiймав запорожця, зняв з голови волосся iз шкурою й пустив: "Iди, - каже, - до свого Сiрка та скажи, що я йому хвоста увiрву". Кошовий Сiрко, як почув се, так i скипiв... Сiв на коня та як свиснув, як свиснув! Збiглися запорожцi. "Ану-те, - каже, - хлопцi, сiдлайте коней та махнем до Мамая в гостi". Посiдали козаки на коней i подалися. Мамай зiбрав вiйсько й вискочив навстрiч. Сiрко до нього: "Ну, - каже, - попробу?м, хто кому хвоста увiрве!" - i давай кошматить... Побили Мамая, побили його вiйсько, забрали добро - i були такi..." Нижче Лебедихи, в урочищi Карай-Дубини, Днiпро пiдступа? до самiсiньких гiр лiвого берега й знову вбира? в себе Кiнську. Кра?вид на село й гори Карай-Дубини найкращий, зда?ться, на Базавлузi, а напроти села Карай-Дубини на правому березi Днiпра, в урочищi Петрiвщина, йому дода? краси, хоча й молодий, але рясний лiс. Через двi версти Кiнська знову випручалась з обiймiв Днiпра, але ненадовго, бо, вiдмежувавши з лiво? руки острiв Погряничний, вона вже влива?ться в Днiпро. Нижче сього острова, пiд горою лiвого берега, притулилося село Ушвалка, а нижче нього, теж над Днiпром - Бабине. Звiдсiля Днiпро поверта? на захiд i кiлькома колiнами наближа?ться до пiвденного краю лиману Великi Води, по?днавшись на двi версти нижче з устям Базавлугу. Лiс на нижньому кiнцi Базавлугу дуже винищено й на мiсцi колишнiх пущ i непроглядних нетрiв нинi хлiбороби любiсiнько викохують капусту, i якось дивно бачити помiж очеретами та осокою грядки огородини i тут же, мiж капустою, довгоногу чаплю, що, стоячи на однiй нозi, неначе суму? за минулим привiллям цих мiсць. Щоб не заблукатись усерединi Базавлугу, треба знову вертатися до Нiкополя й починати огляд iз нього, йдучи правим берегом. Рiчка Лапинка, вiдбившись од Днiпра зараз же за лiсом, руха?ться на захiд, беручи трохи на пiвнiч. Понад нею, степом, тягнеться високий кряж, рясно засiяний могилами. За часiв Запорожжя берегами Лапинки густо скрiзь стояли в довжиках запорозькi зимiвники. Мiсцевiсть ся була завжди забезпечена вiд татарських наскокiв, i через те тут були найзаможнiшi козацькi сиднi. Нинi понад сi?ю рiчкою на 12 верст щiльно розташувалися великi села: Сулицьке-Лиманське, Лапинка та iншi, що облягають Нiкополь. Кряжем, понад сими селами, проляга? два шляхи: один стародавнiй, що ще за часiв Запорозько? влади простягався iз Чортомлицько? та Покровсько? Сiчi на Микитин Рiг та у Крим; другий - залiзничний, Катерининська залiзниця. Iз старого шляху видно, як на долонi, майже весь Базав-луг iз його лiсами, рiчками, озерами; iз залiзницi ж, на жаль, нiчого не побачиш, бо вона лежить iз пiвнiчного боку кряжу. З нього можна загледiти лише розлогi степи й, сидячи в по?здi, навiть важко уявити собi, що за якихось три версти вiд тебе мiститься така божа краса, як Базавлуг. Пробiгши пiд горою всього пiвтори версти, Лапинка вiдкинула од себе рiчку Шарай, що подалась упродовж Днiпра й злива?ться з ним проти острова Братана. За п'ять верст нижче сього шара Лапинка випуска? iз себе цiлу низку дрiбних рiчок i проток: Велику Скажену, Малу Скажену та Бистрик. Тi рiчки подiляються ще на дрiбнiшi протоки й укривають сей куток Базавлуга струмками, наче павутинням. Нарештi проти села Неплю?ве останнi води Лапинки подiляються на двi рiчки Бакай та Коканю, якi, обiгнувши другою кiлька верст, круто повертають на пiвдень i впадають у Сулицький лиман, а вийшовши з нього пiд одною назвою - Бакай, прямують на сполучення iз степовою рiчкою Чортомлик. Бистрик та Скаженi, вийшовши з Лапинки, зазнають на сво?му шляху чимало змiн: Бистрик, одбившись вiд Лапинки, тече побiля озера Коровчиного та Кочкуватого, далi переплива? озеро Свиняче море i впада? у Бакай; рiчки ж Скаженi, сполучившись за двi версти вiд Лапинки, знову розливаються вже на чотири витоки: Ткачеву, Цаврину, Гнилу та Грузьку, якi прямують до устя Чортомлика, перетворивши сю степову рiчку на широкий i довгий лиман. З озер у цьому кутку Базавлуга найпримiтнiшi: Пiскувате, Кремсо, Василеве, Великий Лиман на урочищi Муро-вому й нарештi - Рачне мiж рiчками Скарбною та Павлюком. Перша iз сих рiчок вийшла iз Днiпра проти острова Братана, а Павлюк нижче урочища Криве Колiно, проти острова Сулими. Обидвi вони бiжать до устя Чортомлика i, злившись тут iз Бака?м та цiлою павутиною дрiбних рiчок, утворюють невеликий лиман, серед якого напроти Чортомлицького рогу та слободи Капулiвки, лежить невеликий, але славний в iсторi? Запорожжя острiв Базавлуцький, що тепер зветься Городищем через те, що на ньому збереглися ру?ни Запорозько? Сiчi. Першi iсторичнi вiдомостi про цей острiв ма?мо року 1594-го. Тодi римський папа та нiмецький цiсар воювали з Туреччиною. I, шукаючи собi спiльникiв, направили сво?х послiв до запорожцiв. Цiсарський посланець Ерiх Лясота, що залишив про цю подорож записки, знайшов Запорозьку Сiч на островi Базавлуцькому. Вiн уже був дуже пiдмитий водами Скарбно?, Пiдпiльно? та Павлюка i на той час мав невелику площу. Се можна бачити з того, що коли Кiш запорозький скликав раду, щоб вислухати чужоземного гостя, обмiркувати його пропозицi?, то запорозьке товариство, через тiсноту в Сiчi, мусило пере?здити на берег, де на зеленому степу й вiдбувалася козацька рада. Базавлуцька, або, як ?? назвав iсторик Скальковський "Баторi?ва Сiч", була першою офiцiйною Сiччю, бо вся органiзацiя Вiйська Запорозького, разом iз виборною старшиною, була затверджена польським королем Стефаном Баторi?м року 1576-го на прохання гетьмана Якова Богдан-ка (Ружинського) саме тодi, коли Сiч мiстилася на островi Базавлуцькому. Вона стала свiдком розквiту й найвеличнi-шо? слави Вiйська Запорозького. Звiдсiля гетьман Сагайдачний року 1606-го вирушав у сво? надзвичайнi морськi походи. З Базавлуцького острова запорожцi плавали через Чорне море, громили Варну, руйнували Синоп i Трапезунд, палили околицi Царграду, знищували велику турецьку фортецю Кафу в Криму, визволяли щороку з турецько? неволi десятки тисяч християн, кiлька разiв одверто нападали на великi турецькi флотилi? й розбивали ?х ущент, так що нагнали жаху на туркiв, i султанське вiйсько доводилося батогами саджати на кораблi. Весь свiт знав тодi про запорожцiв i мав ?х за найславетнiших лицарiв. За часiв Сагайдачного Базавлуцьку Сiч було зруйновано. Сталося се восени року 1617-го, коли турецька флотилiя на чолi з Iбрагiмом-пашою пiдстерегла, що гетьман iз вiйськом вирушив здобувати Анатолiйський берег, й пiднялася Днiпром угору до самiсiнько? Сiчi й спалила церкву й куренi. Сагайдачний тодi оселився з кошем на головi Хортицi. Проте мiсцевiсть Базавлуцько? Сiчi принаджувала до себе запорожцiв i, пробувши кiлька рокiв на Хортицi, вони перейшли ближче до Базавлуцького острова - на Томакiв-ський, а звiдти року 1638-го - на Микитин Рiг, потiм же - року 1652-го з Микитиного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг i стали кошем на розi, проти ру?н Баторi?во? Сiчi (сучасне Городище). Тут, бiля устя Чортомлика, вiд поля були покопанi глибокi рiвчаки й насипанi високi вали на 100 сажнiв уздовж i з баштою бiля ворiт у 20 сажнiв навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбно? стояла стiна з двох високих тинiв, забитих глиною. В нiй зробили 8 пролазiв, щоб козаки могли ходити по воду; над тими пролазами були бiйницi для пальби з рушниць. Окопи на старому Городищi також поновили й на ньому вiдбудували нову церкву. Чортомлицька Сiч iснувала до року 1709-го, себто 57 лiт. Першу ?? добу (до 1680 року) уславив полковник, а далi кошовий Iван Сiрко. Не було року, щоб запорожцi не вирушали iз Сiчi на кривавi й славнi походи. Кiлька разiв козаки наскакували на татар, прокладали собi шлях через мури Перекопа й руйнували весь Крим, змушуючи хана втiкати за гори. Сiрко стiльки пролив тодi кровi, що орда вже не могла вiдродитися й поволi занепала. Чортомлицька Сiч бачила в сво?х окопах i турецьких яничарiв, що потай iз татарами приходили мститися запорожцям за ?хнi напади, але Сiрко врятував Сiч i помiж куренями вигубив 13 500 душ бусурманiв. Року 1680-го Iвана Сiрка не стало. Коли вiн помер, то запорожцi привезли тiло свого славного кошового на Чортомлицьку Сiч й урочисто поховали на сiчовому кладовищi. Його могила iз надгробком, поновленим пiсля повернення Вiйська Запорозького з устя Днiпра (з Олешок) на Базавлуг, сто?ть i нинi трохи вище вiд ру?н козацьких окопiв серед слободи Капулiвки на 20 верст нижче Нiкополя. Зi смертю Сiрка почався занепад Запорожжя, i Чортомлицька Сiч жила тiльки колишньою славою. Лише вряди-годи траплялися вибухи давньо? величi, та й вони хутко згасали. Аж на початку XVII столiття на Запорожжi з'явився заповзятий i освiчений кошовий отаман Кость Гордi?нко, що мрiяв пiднести козацькi звича? на попередню височiнь i, змагаючись за волю й права Запорозького Вiйська, став на збройну боротьбу проти армi? Петра I. Та сили були занадто не рiвнi. Росiйське вiйсько пiд проводом полковника Яковлева та запорозького зрадника Гната Галагана весною 1709 року пiдступило до Сiчi. Отаман Гордi?нко iз запорожцями перебував тодi на Полтавщинi й не змiг встигнути на помiч кiльком стам козакiв, що лишилися на Сiчi, й вони, хоча й хоробро вiдбивалися на чолi з наказним кошовим Я кимом Богуном, але врештi-решт москалi здобули спочатку Чортомлицьку Сiч, а через два днi й старе Городище iз скарбницею й церквою. Розлютованi змаганням запорожцiв, Галаган та Яковлев не лишили на Сiчi каменя на каменi; куренi спалили, iз церкви забрали iконостас, а саму будiвлю пiддали вогню. Не зацiлiло навiть кладовище - на ньому знищили всi надгробки й каплицi. В нашi часи Базавлуцький острiв, або Городище, дуже пiдмила вода. Невеликий колись, вiн тепер став зовсiм малим, а з ознак сiчових споруд збереглася на ньому тiльки яма iз шматками бито? цегли вiд пiдмуркiв сiчово? церкви та ледве примiтнi ознаки окопiв. Вiд Чортомлицько? Сiчi лишилися на березi, трохи вище Городища, козацькi окопи, забудованi нинi хатами слободи Капулiвки, а вище тих окопiв, у дворi селянина Мазая, в шанобi сто?ть поновлена за часiв Ново? Сiчi могила кошового Iвана Сiрка. Нижня половина Чортомлицько? Сiчi змита рiчками, так що певного плану розташування неможливо собi уявити. Ру?ни обох Сiчей у пiзнiшi часи, коли козаки отаборилися на Пiдпiльнiй, звалися одним найменням - Стара Сiч. У селi Капулiвцi згадки про запорожцiв i найбiльше про кошового Сiрка дуже живi, й розказують про нього селяни охоче; тiльки, на жаль, усi оповiдання крутяться навколо характерства (чаклунства) запорозького лицаря. Ви почу?те тут, як Сiрко вмiв наводити на ворогiв ману; що його нi пуля, нi шабля не брала, i козаки й по смертi кошового перемагали бусурманiв, якщо з ними була сiркова рука. Коли вийти за Капулiвку на гору, або на старе запорозьке кладовище, то можна побачити один iз найзахопливiших кра?видiв Базавлуга. Чортомлицький Рiг, уткнувся майже в середину плавнi; скiльки око сягне на схiд, захiд i пiвдень, простяглися зеленi, просторi луки, змережанi блискучими протоками Днiпра. Вони то збираються докупи, в озера й лимани, то знову розповзаються в рiзнi боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами. Тут, на очах ваших, притулок звiра, птицi й риби з чарiвним повiтрям, духм'янiстю води й рослин - те, що звикли називати ра?м; хоч, зрозумiло, що в сьому запорозькому закутi iснують i непри?мнi для людини дарунки, а саме: в травнi - мошкара, а влiтку - комарi. Пiд час весняно? поводi Базавлуг iз Чортомлицького рогу зда?ться морем, де високi урочища пiдносяться островами, й лише на пiвднi, бiля колишньо? Мамай-Сурки, бовванiють степовi могили. Саме Городище Старо? Сiчi, звiдсiля, немов потопа? серед зелено? пущi та рiчкових стрiчок, що збiглися до нього. Ще року 1709-го золотий хрест сiчово? церкви звеселяв усю цю мiсцевiсть, тепер же острiв дивиться пусткою i дуже сумний iз вигляду. Землi понад Великим Лугом багато важили не тiльки для запорожцiв, а й для попереднiх мешканцiв понадднiпрових степiв. Вище на Чортомлику за 16 верст од Старо? Сiчi, бiля Чортомлицьких хуторiв, помiж степовими могилами височить одна найбiльша - Чортомлицька, що мала 9 сажнiв заввишки та 165 сажнiв навкруги. На ?? версi колись стояла велика кам'яна баба. Коли ту могилу року 1862-го розрили пiд наглядом учених, то виявилося, що там похований скiфський цар, а поруч нього, в окремiй домовинi, - цариця. А навкруги ?х - всiлякi царськi прислужники й конi iз сiдлами та збру?ю. Хоч тi домовини давно вже пограбованi, а проте в них усе-таки було знайдено багато золотих, срiбних та iнших речей, що дали науцi великi скарби й досвiд про те, як жили тi народи, що в давнi часи заселяли околицi Великого Лугу. З усiх тих рiчок, якi зiбралися до Старо? Сiчi, утворилася рiчка Пiдпiльна. Вона пряму? на захiд сонця до села Покровського, на мiсцi якого з року 1734-го до року 1775-го була остання на Днiпрi Запорозька Сiч. Од слободи Капулiвки до села Покровського - шiсть верст. Тут залюбки можна пройтися пiшки, бо сей шлях веселий: з лiво? руки за рiчкою весь час тягнеться зелена плавня, звiдки долинають навiть пташинi спiви. Неподалiк Покровського Пiдпiльна робить глибоке колiно, й перед очима виника? великий, як i на Чортомлицькiй Сiчi, рiг, де запоржцi сидiли кошем 41 рiк. Сталося се так. Коли Чортомлицьку Сiч зруйнували, запорожцi згуртувалися на устi Кам'янки бiля Козацького рiчища Днiпра; звiдси ?х вигнало росiйське вiйсько, то за угодою з турецьким султаном вони перейшли на устя Днiпра, в урочище Олешки й там упорядкували собi Сiч бiля рiчки Кiнсько? та Кардашiвського лиману. Але сумно було запорожцям без свого "батька Великого Лугу". Не хотiлося ?м жити на пiсках, i невдовзi сталося так, що там лишилася тiльки Сiч i перебувала запорозька старшина, все ж товариство жило на сво?х стародавнiх вольностях, по Великому Лугу, на Хортицi, в Днiпровських порогах, на рiчцi Самарi й на Бузi. Так тривало до року 1728-го, доки татарський хан скривдив запорожцiв, захопивши зрадою пiвтори тисячi з них у неволю. Тодi козаки з обурення покинули Олешки й повернули знову на Базавлуг, на те мiсце, де була Стара Сiч. Та недовго ?м довелося тут жити, бо й Росiя i Туреччина не згодилися, щоб запорожцi перебували поблизу ?хнiх кордонiв. Через вимоги сусiдiв козаки з осенi 1730 року перейшли на якийсь час в устя рiчки Кам'янки: коли ж року 1734-го спалахнула вiйна мiж Росi?ю й Туреччиною, Вiйсько Запорозьке перекинулося на бiк Росi? й повернувшись на Базавлуг, отаборилося кошем бiля Пiдпiльно? на розi в шести верстах од Старо? Сiчi, де витiка? рiчка Сисина. Iван Малашевич, що був тодi кошовим отаманом, незабаром обвiв окопами сiчовi будiвлi. Одразу за першими рядами, з боку степу, в Сiчi височiло двi башти. Ворота були iз заходу й вели на торгове передмiстя Шамбаш. Униз од торговицi з рiчки Пiдпiльно? випливала затока, що звалася - Кiвш. Сюди при?здили з крамом турецькi, а найчастiше грецькi кораблi. Вiд Ковша до Пiдпiльно? було викопано другий ряд окопiв, за якими стояла церква й паланка, себто будинок старшини й канцелярiя. Зi схiдного боку Сiчi, незабаром пiсля ?? збудування, росiйська влада насипала ретраншемент, у якому й мiстилася царська залога. Перед цим ретраншементом, опрiч валiв i рiвчакiв, були ще покопанi довгi ями. Окопи й вали збереглися й до наших днiв, хоча значна частина вже забудована хатами й засаджена городами. На iншому березi Пiдпiльно? теж були окопи, певно, на випадок скрутного становища Сiчi. Року 1775-го, за часiв кошового Петра Калнишевського, цариця Катерина II через опiр, який чинили запорожцi, добиваючись сво?х давнiх прав i вольностей (землi), звелiла зруйнувати Запорозьку Сiч, а саме Вiйсько Запорозьке скасувати навiки. Цю мiсiю вона доручила генераловi Текелю. Маючи проти 10000 запорожцiв бiля 20000 росiйських солдатiв, царський ставленик оточив Запорожжя з усiх бокiв, несподiвано захопив полковi паланки й серед ночi пiдступив до Сiчi. Хоч запорожцi й пiзно зрозумiли ворожi намiри Текелiя, а проте озбро?лися й хотiли змагатися, й тiльки вiйськовий священик умовив ?х скоритися волi царицi й не проливати братньо? кровi. Зрештою, пiсля заколоту, старшi козаки й старшина вiддали генераловi свою зброю; молодь же, десь 5000 козакiв, переправилася рiчкою Пiдпiльною в Базавлуг i, обравши там нову старшину, вирушила Сисиною в Днiпро, перепливла Чорним морем за Дунай i там, з дозволу султана, осiла кошем спочатку на Днiстровському лиманi, а пiзнiше - на Дуна?, де Запорозьке Вiйсько й пробуло в майже не залежному становищi до 1828 року. На мiсцi зруйновано? Покровсько? Сiчi незабаром постало село Покровське. В тамтешнiй це