рквi збереглося досi чимало речей, що були в сiчовiй церквi, а на околицях Сiчi та по окопах весь час знаходили й понинi знаходять запорозьку зброю, посуд чавунний та череп'яний, люльки, грошi й дьоготь у бочках; найбiльшою ж коштовнiстю вважаються двi чайки, ?х бачив у рiчцi Скарбнiй Д. I. Яворницький. Одна з них була в 6 сажнiв завдовжки, друга ж - трохи менша. Вони так i залишилися у водi. Про кошових Ново? Сiчi майже вiдсутнi згадки на мiсцях, хоча вони були на сто лiт пiзнiше вiдомого лицаря Сiрка. Скажiмо, що Калнишевського ще люди пам'ятають, але не уславляють, а тiльки сумують за його долею, бо Текелiй закував останнього кошового в кайдани, i той скiнчив сво? життя в Соловецькому монастирi на Бiлому морi. За Покровським рогом Пiдпiльна поверта? на пiвнiч i викида? iз себе рiчки: Похилу, Шершаву та Пiскувату. Всi тi рiчки сполучаються iз Базавлуком, од яко?, напевне, дiстав назву i Луг Базавлуг, куди впада? ся рiчка. Базавлук на Запорожжi була одною iз найславнiших i найукоханiших для козакiв рiчок. У давнi часи вона довго межувала запорозькi й татарськi землi й навiть згодом, коли кордон пройшов по Кам'янцi й Буговi, все-таки Базавлуг татари часто вважали сво?ми землями. За часiв Олешкiвсько? та Ново? Сiчi на Базавлуцi стояло багато запорозьких зимiвникiв, а найбiльше - на розi балки Кам'янки та Базавлука, де нинi село Шолохове, та нижче, де село Грушiвка. Пiсля скасування Сiчi всi землi понад Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великi Води та майже весь Базавлуг, десь 200 000 десятин площi, були подарованi царицею Катериною князевi Вяземському. Вiд нього тi землi 1802 року перейшли до барона Штiглиця, а вiд того вже - до великого князя Михайла Миколайовича. Цi змiни власникiв дуже вплинули на склад мешканцiв у тих поселеннях, i, зрештою, вiд запорожцiв на околицях Базавлугою, понад його кручами й байраками, лишилися тiльки кам'янi хрести над ?хнiми домовинами, та й тих iз кожним днем менша?. Вiд мiсця злиття Базавлука iз Скарбною-Колотiвською межа Базавлугу простяга?ться протокою Базавлука Ба-ка?м до великого села Михайлiвське, а далi до Бистрика й лиману Великi Води. Сей лиман, зiбравши до себе всi рiчки з Базавлугу, залива? водою площу в 15 квадратових верст; упродовж вiн ма? 11 верст, а впоперек лише двi версти, на кiнцях же ще вужча?. Бiля горiшнього краю лиману, пiд високою горою, вкритою великою кiлькiстю могил, лежить село Нововоронцовка. З гори села та вiд могил, понад селом, розкинувся на схiд чарiвний кра?вид Великих Вод i взагалi Базавлугу. На заходi вiд Великих Вод i до Базавлука пiдходить зi степу чимала балка Оскорiвка, в якiй за пiзнiший вiк Запорожжя було безлiч запорозьких зимiвникiв. Кра?вид сi?? балки теж дуже гарний. Щодо товщi Базавлугу - то вона бiльша за простором i мовби веселiша, нiж у Великому Лузi. Таке враження справля? на мандрiвника те, що протоки Днiпра, якi перетинають Базавлуг значно ширшi, нiж протоки Великого Лугу. Рiчки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Пiдпiльна, Сисина та Скарбна-Колотiвська - це зовсiм великi й мають у поперечнику вiд 50 до 100 сажнiв, та й, опрiч них, на Лузi ще багато рiчок вiд 20 до 50 сажнiв завширшки. Це - Шарай, Мельничиха, Лебединка, Скажена, Днiприще, Шахова, Темна, Миколина й чимало iнших. Ще одна особливiсть Базавлугу та, що тут прудкiшi течi? рiчок i через те заблукати в Базавлузi важче, нiж у Великому Лузi - треба тiльки пам'ятати, що тут усi рiчки течуть на захiд, до лиману Великi Води. Впада? ?х в озера чи болота в Базавлузi менше, майже зовсiм нема таких, щоб не знати, куди вони прямують, як це бува? у Великому Лузi. Рослиннiсть у Базавлузi така ж, як i у Великому Лузi: тi ж дуби, явори, осокори, велетенськi верби, берест, ясен, клен, кислиця, груша, шовковиця, бузина, заростi лози, очерету, оситнягу й високi, бiльше трьох аршинiв, трави. Пiд час весняно? повiдi, серед Базавлугу, як i у Великому Лузi, залишаються тiльки деякi гряди, на яких стояли запорозькi кишла. Мiж рiчками Павлюком, Днiпром, Скарбною й Темною лежить островом урочище Васюрине. На Запорожжi, певне, був якийсь уславлений козак Васюра, бо, крiм цього урочища, його iменем прозваний i один iз запорозьких куренiв - Васюринський, i про Васюринського "козарлюгу" згаду?ться i в пiснi про руйнування Сiчi. Далi вниз, понад Днiпром, iдуть урочища: Петрiвщина, Маркове та Степок. Останнього майже нiколи не залива? вода, й воно вкрите чудовим лiсом та гарною степовою травою. Iнше урочище з тi?ю ж назвою - Степок, лежить мiж рiчками: Шаховою, що витiка? iз Скарбно? i пряму? до Великих Вод, та Бiлобородчиною, яка з тi?? ж Скарбно? впада? в Темну. Близько вiд цього Степка, мiж рiчкою Тихiнкою. й Старим Ревуном, розкинулося невеличке урочище Панидине, вiдоме тим, що пiсля знищення Сiчi на ньому сидiв i "плодив бджолу" запорозький дiд Усатий. Його знав увесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий вус i вiн кував коня пiдковами назад. На мiсцi його кишла досi живуть люди й держать пасiку. Як кажуть дiди, по всiх грядах Базавлугу споконвiку жили запорожцi - рибалили тут i розводили бджiл. А коли подiлили цi землi мiж панами, то й по тому ще довго селилися тут запорожцi вiльно, а потiм стали виплачувати за грунти оренду. У селi Покровському люди згадують, що коли москалi оточили Сiч, то козаки закопали сво? скарби в Базавлузi й, тiкаючи на Дунай, лишили в плавнi двох товаришiв, щоб доглядали того сховища. Довго отi запорожцi там жили, сподiваючись, що товариство повернеться, i вже зовсiм постарiли, дожидаючись, а все не хотiли виявити, де саме закопаний скарб. Як не мали вони вже сили добувати собi ?жу, то приходили в Покровське з торбами, випрошуючи хлiба, та й знову ховалися в Лузi, не маючи навiть хати, а живучи по дуплах; та так вони й померли, не розголосивши, де схований скарб Запорожжя. Чимало в Базавлузi розкидано й озер. Помiж рiчками Пiдпiльною та Скарбною - найбiльшi: Гредчине, Довге й Домаха. Останн? - найширше. Далi, на пiвдень, бiля рiчки Темно?, лежить майже кругле озеро - Закутн?, а бiля рiчки Ревуна - лиман Васюринський i недалеко вiд нього - озеро Орiховате. Мiж рiчкою Сисиною та Базавлугом мiститься лиман Ревин i цiлi низки лиманiв по долинах рiчок Пiскувато?, Шаршаво? та Похило?. Далi, мiж Базавлугом та Великими Водами, розкинулося на двi квадратовi версти озеро Пiдстепне, сполучене з рiчкою Бакай, а на пiвдень од нього розташувалися озера: Литвинове, Мiлке, Пiскувате, Велике, Вхiдне, Кругле, знову Велике, Прогнойне, друге Вхiдне, Гречане, Святе, Доменькiвське, ще одне з назвою Домаха, Бакланове (улюблене мiсце бакланiв), Лебедине - одне й друге, знову Закутн?, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срiбне та безлiч iнших. У сьому кутку збилася сила озер. Устя рiчок та озера порiзали Базавлуг на острови, мiж якими лежить i отой, що ма? ймення давнього гетьмана Скалозуба, що року 1599-го загинув пiд час морського походу на Азовське море. Острiв сей невисокий, його залива? велика вода, а проте вже пережива? зi сво?ю назвою п'яте столiття. Скалозубовим островом i кiнча?ться луг Базавлуг, а разом iз ним i весь запорозький Великий Луг. Хоч Днiпро ще й далi, до самiсiнького Чорного моря вiдкида? од себе в береги протоки; i Кiнська так само не хоче бiгти у злуцi з ним, а все вiдходить лiворуч, та вже протоки обох рiчок не захоплюють таких великих просторiв, як мiж Хортицею та Великими Водами, а бiжать вузькою долиною; лiси ж там часом уриваються та змiнюються пiсками. Але й близькiсть турецьких мiст XVI та XVII столiть: Аслана, Таванi й Кизикермена унеможливлювала для запорожцiв тримати у сво?й владi подальший низ Днiпра. На Базавлузi збереглося далеко бiльше стародавнiх назв рiчок та урочищ, пов'язаних з найменнями укра?нських дiячiв та привiдцiв укра?нського народу, а саме тут мiстяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; рiчки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине. Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на сво?х дослiдникiв i можуть бути зовсiм знищенi, лишившись назавжди невiдомi науцi. Навiть на малому Городищi в пущах Великого Лугу та на городищi острова Сулими, де, за переказами дiдiв, були навiть Сiчi, досi не побував жоден учений. А давнi дослiдники вже постарiли, то ж час би взятися за сю справу молодшим, i я був би щасливий, коли б се мо? оповiдання заохотило до вивчення рiдного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину. ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ Не забути менi вас, прудкi днiпровi хвилi... Не забути вас, прозорi, блакитнi. Й вас не забути, похмурi скелi Хортицi й зеленi дуби Сагайдачного. Вже старiсть тисне менi на плечi, а Сагайдачне з його чарiвними, величними кра?видами, мов намальоване, ще й зараз сто?ть перед мо?ми очима. Хто з укра?нцiв не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що iз запорозьким товариством воював проти гатар i туркiв, зруйнував силу ?хнiх мiст, спалив незбориму Кафу й визволив iз неволi безлiч християнських бранцiв? Того самого Сагайдачного, що, як спiвають люди, "промiняв жiнку на тютюн та люльку" та здобув Укра?нi невмирущу славу? А чи багато хто з укра?нцiв бачив те мiсце, що його й через чотири столiття звуть ще найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне? Хутко, невпинно бiжить час... Рiк за роком вiдходять у вiчнiсть минулого й несуть iз собою не тiльки людей, свiдкiв колишнiх подiй, а й зовнiшнi ознаки давнього життя й природи... I те, чого ми через свою недбалiсть не хочемо бачити сьогоднi, того вже не побачимо завтра. Доля судила менi вперше глянути на свiт сонця недалеко вiд Хортицi, Днiпрових порогiв, Сагайдачного i взагалi недалеко вiд давнiх запорозьких гнiзд. За мого дитинства на берегах Днiпра ще чимало жило синiв запорозьких козакiв, свiдкiв слави, а далi й ру?ни Запорозько? Сiчi. Ще переказували з уст в уста оповiдання про славнi подi? запорозького товариства й про недолю останнiх запорожцiв пiсля зруйнування Сiчi. Ще живi були подекуди старi запорожцi iз Задунайсько? Сiчi, а один iз тих неборакiв навiть доживав свого вiку в оселi мого батька... Ще ходили степовими шляхами валки чумакiв i лунали на безкрайньому обширi зелених просторiв давнi чумацькi й козацькi пiснi. От i заманулося менi пригадати дещо з минулого, а найбiльше - розказати про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбiше для мене з усього запорозького краю. ПЕРША ПОДОРОЖ Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволi. Се було 1864 року, коли менi виповнилося сiм лiт. Моя мати ?хали до Катеринослава по мого середнього брата, що вчився там у гiмназi?, а я й ув'язався з ними. Шлях iз Олександрiвського повiту, де був хутiр мого батька, прямував до Катеринослава повз повiтове мiсто й Кiчкас. Але я Кiчкаса не бачив, бо ми пере?хали Днiпро льодом i я його проспав; так що вперше на вiку я побачив це стародавн? урочище лише тодi, коли ми верталися з Катеринослава. Я дуже добре пам'ятаю, як надвечiр ми з'?здили з високо? й круто? гори, тако? круто?, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Днiпра, де лоцмани перевозили людей i хури пороном. Про цей перевiз мати турбувалися з раннього ранку. - Коли б господь дав, - казали вони, - щоб крига вже перейшла, бо як ми ?хали сюди льодом, то було дуже небезпечно. Та знов: - Коли б господь дав, щоб не було горiшнього вiтру... - А як буде горiшнiй вiтер, - iз жахом питався я, - то що тодi? - Дуже зноситиме порона вниз... - Та й куди занесе? - А туди... - похвалився брат сво?ми знаннями з географi?, - куди тече Днiпро... У Чорне море! - Оце нехай господь милу?! - спинили його мати. - Не годиться такого казати. З'?хавши в берег по глибокому пiску, ми побачили, що криги на Днiпрi не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовто? пiни. Як тiльки наш фургон, разом iз кiньми, втягся на порон, де вже стояло двi хури подорожнiх селян, лоцмани раптом вiдiпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Днiпра, до того мiсця, де до нього з обох бокiв пiдсунулися й упали в саму воду височеннi похмурi скелi. На стернi порону, як зараз бачу, стояв старий, крем'язно? постави лоцман iз люлькою в зубах. Мене вiн зацiкавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднiлося чорне, мов халява його чобота, тiло; коли ж вiн налягав на стерно, то визирало тiло зовсiм бiле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишнi сивi вуса красиво визначалися на червоному вiд вiтру обличчi; довгi ж ряснi брови звисали над очима й надавали суворостi всьому вигляду старого дiда. Люлька, яко? вiн не виймав iз рота, часто гасла й тодi пiдручний, парубок лiт на вiсiмнадцять, дiставав iз кишенi кремiнь i, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася iскра, вiд яко? папiр починав тлiти, вiн притуляв той шматок дiдовi до люльки. На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманiв на кожнiй, i вони, тримаючись на ногах i жартуючи помiж себе, то пiднiмали гребки вгору, то кидали ?х у воду, лишаючи за пороном на водi дрiбнi вири. Ми вже зовсiм пiдпливали пiд скелi, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув: - Лiва греби, права табань!.. Маха?!.. Покрик стернаря був такий могутнiй, а очi його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всi глянули в бiк гори: там, на скелi, стояв чоловiк i чогось махав нам шапкою. - Справдi маха?, лихо його матерi! - почулося мiж лоцманами. - Ану, наляж, хлопцi... Цi?? митi згори Днiпра долинув великий шум, гуркiт i вибухи. Здавалося, що десь поблизу вiтер рушить скелi, й тi, розбиваючись одна об одну, падають у безодню. З жахом i слiзьми мати питали у лоцманiв, що то воно ко?ться, й тi, хоча й не одразу, а все-таки розказали ?й, що з Вовчого Горла пiшла крига, яка й досi там стояла. - Не дивно, - додав старий лоцман, - що вона так шумить та гуркотить, бо там ?? наперло аж у три шари! За хвилину знову почулися лункi вибухи й шум, i назустрiч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно бiлою пiною вкривало Днiпро вiд берега до берега, краями зачiпалося за надбережнi скелi й каменi, з трiском репалося й кололося i, викидаючи на скелi шматки брудно? криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону. - Привертайте, бога ради, до берега! - з розпачем у голосi благали мати. - Куди там до берега?.. - пробубонiв старий лоцман. - Хiба щоб пробити порона? Тут камiнням усi береги заток укритi. - Пускаю ходом! - знову гучно сказав вiн до гребцiв. Порон повернувся i, наче вiдiрвавшись од берега, поплив на середину рiчки. Крига дедалi пiдступала ближче, але бистра течiя пiдхопила й порон i понесла його геть од крижаного поля. Високi скелi Кiчкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися вiд нас далi й немов поринали у водi. Повз нас з обох бокiв бiгли пiскуватi береги, а вiд низу Днiпра виринали з води новi, великi, дивовижнi скелi й попереду всiх три стрункi та високi шпилi, немов обробленi пiд величезнi монументи. - Куди ж сховатися? - обiзвався до стернаря його молодий пiдручний. - А що, може, злякався? - з посмiхом спитав старий, - Тобi, Миколо, вже так, що мерщiй би заховатись? З-помiж гребцiв почувся регiт i глузування з легкодухого парубка. - Налягай, вражi дiти! - гукнув до них старий стернар, - Чого заiржали, як тi огирi до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило? Згодом суворий дiд пошкодував свого молодого присоромленого пiдручного й додав: - У Сагайдачному захова?мося... Нiде бiльше! Порон, що ним керувала вмiла рука, все далi тiкав од криги й водночас усе бiльше вiдступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочiнь, почав наближатися до лiвого. Три скелi-монументи, що ?х лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобiч, а до нас насувалися двi iншi - великi, незграбнi. - Чого заметушилися? - загукав знову старий. - Чого сiпа?те гребки, немов дiвки кужiль?.. Надмись, лихо вашiй матерi!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете пiд Хортицею ракiв годувати? Незабаром i Стоги проминули, й порон, лишаючи з право? руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березi, а друга неподалiк берега у водi. На не? й почало зносити течi?ю нашого порона. - Ще наддай, хлопцi... - знову залунав голос стернаря. - Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорiзi, на тихiй водi, тодi й вiдпочинете... Гребцi знесилилися. Нi жартiв, нi розмов. Усi зблiдли з виду вiд утоми i, стоячи без шапок, iз нагрiтими чубами, ледве вже пiднiмали важкi гребки, налягаючи на них сво?ми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги - i порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до пiскуватого берега. Цi?? митi з боку Днiпра почулося гуркотiння й шум... То крижане поле наскочило на скелi, що ми ?х обминули. Крига кололася на шматки й тi крижини, пiд натиском сво?? ваги, здиралися на скелi вгору, а звiдти рушилися вниз на те саме крижане поле, вiд якого вiдiрвалися. Лоцмани тим часом посходили на берег i прив'язували порона до дубiв, що рясним лiсом, зусебiч, оточили це мiсце. Братовi забаглося злiзти на скелю, що горою здiймалася помiж дубiв, щоб подивитися звiдти, як б'?ться крига об скелi. Почувши про це, я й собi схопився бiгти iз братом, але мати завернула нас обох до фургона. - Я чула, - сказала вона, - що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхiв i навiть полозiв. Нiкуди з порону не пущу вас. У нашу суперечку з матiр'ю встряв i Микола, пiдручний лоцмана: - А ви, паничi, спитайте у дiда Харька... Як вiн дозволить, то не бiйтеся нiчого; лiзьте прямо на скелю, i нi жовтобрюх, нi полоз вас не зачепить... - Чому ж це так? - здивувалися ми. - Бо вони таке слово знають. ?хнiй батько запорожцем були, так навчили ?х усяку гадину замовляти. Вони всi, запорожцi, були характерники. - Це i я чув, - сказав брат, - бо дiд Охрiм, запорожець, що у нас доживав вiку, теж, казали люди, характерник. - Дурний ти, Миколо... - обiзвався старий Харько. - Дурний - аж крутишся... Якi там характерники? Як чоловiк iз розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навiть таке, нiби запорожцi, як у кого на вiйнi басурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влуча?. Все то вигадки, i ти дiтям паморокiв не забивай. Розумнi були запорожцi, досвiдченi в усьому, духом та волею дужi, от i досягали того, чого нам зась. Та й тiльки!.. Ви, паничi, - звернувся вiн до нас. - Якщо справдi хочете на скелю, то лiзьте безпечно, бо сонце вже сiло, й усi жовтобрюхи поховалися у щiлинах на всю нiч. Полози ж у цiй, Середнiй, скелi не живуть, а ховаються по тих скелях, де ? печери, або великi розщiлини, найбiльше по той бiк лiсу у скелюватих видолинках. А то ходiмте разом; я подивлюся зi скелi, чи догадався Свирид вирядити дуба на помiч нам. Трохи заспоко?нi мати довiрили нас старому Харьковi, й ми з братом, радiючи, побiгли берегом до скелi, а далi Харько взяв мене за руку й пособляв пiднiматися на гору, показуючи куди й на який камiнь зручнiше ставати ногою. Зiйшли ми на самiсiнький верх скелi. Тут Харько пiдняв мене вiд землi й посадив на якийсь рiвненький, довгий камiнь. - Отепер посидьте тут, - сказав дiд, - де сидiв сам гетьман Сагайдачний. - Це той самий Сагайдачний, - спитав брат, - що про нього спiвають? - Той самий. Вiн ще за давнiх часiв був козацьким запорозьким гетьманом. I тут на Хортицi фортецi будував, а звiдси, з цього каменя, що його люди "Лiжком" звуть (а вiн у нього справдi був, як у царицi престол), то тут вiн i милувався фортецями й кра?видами... Перед очима на Днiпрi ко?лося щось неймовiрне. За переднiм крижаним полем, що вже покололося й пiшло по обидва боки Хортицi, сунулося друге, неначе ще бiльше, а слiдом - уже трет?; далi ж угору все було бiле вiд криги. Як тiльки лiд поповз на скелi, що стримiли перед островом, й зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Днiпра йому повертати: на нього набiгло друге поле i всiм сво?м тягарем причавило його. Мов отара сивих овець, полiзли крижанi скалки та грудки снiгу на каменi, пiднiмаючись на кiлька сажнiв угору й зi стогоном падали звiдти вниз, назустрiч новим крижинам, що пiд натиском заднiх повзли вгору. Шум i шерех стояв у повiтрi... А згори Днiпра вiд Кiчкасу все насувалися великi крижанi поля, надавлюючи на передн? й потопляючи його сво?ю вагою. Нарештi почулися вибухи. Крижане поле роздво?лося й попливло обабiч Хортицi, а одна половина навiть так повернулася, що зачепила кра?м Дурну скелю й наробила у Прорiзi чимало гармидеру. Згодом лiд просунувся нижче Сагайдачного, й Днiпро знову засинiв. Тiльки на скелях та берегами стояла широка смуга бiло? криги. Але доки Славутич спромiгся скинути тут iз себе набридле, кальне покривало, згори знову пiдступило льодове поле. - Рушила вся крига з Вовчого Горла, - обiзвався Харько. - Тепер нам дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кiчкасу. - От i добре! - скрикнув брат. - Ми тут ночуватимемо з вами, як ночували запорожцi, пiд вiльним небом. А ви нам розкажiть, про полозiв, що ними нас ще змалку лякають. - Полоз - то великий гад, змiй... - Це той, - спитав я, - що лiта?? Менi нянька розказувала, що змiй прилiтав навiть до царя та й украв у нього царiвну... - Ну, то тiльки в казках таке розказують... Де таки змiя до царя допустять? - Так вiн же через димар... через комiн прилiта?... - запевняв я Харька. - Не вiрте. Хiба ж таки царевi не поставили б такого комена, щоб вiн зачинявся. Кажуть, правда, люди, нiби ? такi змi?, що лiтають. Ось тут, вище Кiчкасу, iсну? велика печера, вона Школою зветься, то там, подейкують, живе, але я власне нiколи того змiя не бачив та й батько мiй оповiдали, що не бачили i що, може, про них люди брешуть... - А полозiв бачили? - Полозiв не тiльки бачив, а й убивав... - Якi ж вони? - А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки. - Вiн ?сть людей? - злякано спитав я. - ?сти не ?сть, а давить. Обiв'?ться навколо людини та й душить, доки й дух iз не?. Та не тiльки людей, а навiть волiв i коней... - А не ?сть? - Не може проковтнути. От ягнят i зайцiв поволi ковта?: так у себе й утягне. Пташину також - яку спiйма?... Ось тут берегами - диких качок, гусей тощо... - Так iз пiр'ям i ковта?? - Так, iз пiр'ям. Я одного через те й убив без рушницi, прямо ломакою. Побачив, що вiн потяг собi в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспiв проковтнути, от я й до нього та кийком по головi. Вiн хотiв ту гуску виригнути, так пiр'я в горлянцi йому напружу?ться i не да? птицю викинути. Я його вдруге по головi... Втрет?. А кийочок у мене добрий був - iз грабини. Тодi полоз хотiв мене хвостом ударити, але я встиг за дуба одскочити, так що вiн по дубовi попав та так здорово розмахнувся, що ледь не перекинувся. Я знов до нього: та по головi, по головi... Аж доки не забив на смерть. Отож, люди, як довiдалися про цей випадок, то й почали гомонiти, нiби я характерник, що без рушницi чи iншо? збро? полоза вбив... - Це тут, у Сагайдачному, було? - Нi, це було бiля Вовнигiв, порiг такий на Днiпрi ?, нижче Ненаситцю. Там скрiзь понад порогами чимало полозiв траплялося, найбiльше, де скелюватi байраки. Тепер людей побiльшало, то там ?х майже зовсiм винищили. Дуже рiдко доводиться про них чути. Але ?х тут ще чимало. Ми сходили вже з гори, i мене брав острах, таке слухаючи, але признатись у тому було соромно. - Такого, як я, вiн може проковтнути? - спитав я. - Залюбки може!... - вiдповiв Харько. - Але ви не бiйтесь. Зараз вони сплять i взагалi ?х уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза здибати, то мерщiй тiкайте проти сонця. В нього такi очi, що свiтло ?х заслiплю?, i вiн нiчого не бачить i не може бiгти. - А як же вiн бiжить? - поцiкавився брат. - Хiба в нього ? ноги? - Нiг нема?. Вiн колесом котиться, але умi? якось так котитися, що голову весь час високо держить. Я раз бачив, як вiн перебiгав з одного байраку через степ до iншого. Дуже прудко бiг, як би сказати, добрий кiнь, а голова вище трави стримiла. - Ходiмте швидше, - попросив я, бо менi холодно. Мене справдi трусило мов у пропасницi, але не так вiд свiжого повiтря, як од розповiдей про полозiв. - Розташовуйтеся, хлопцi, на нiч! - звернувся Харько до товаришiв, коли ми наблизилися до порону. - Вся крига рушила з порогiв. Дивiться, чи й до завтра перейде. Почувши, що нам доведеться пробути всю нiч тут, у Сагайдачному, з яким пов'язанi оповiдання про всiляку страховину, моя мати заплакали, бо чого було ?й не заночувати в Олександрiвську в затишнiй теплiй хатi мо?? хрещено?. А тут просто пiд вiльним небом... До того ж, вона боялася не тiльки гадин i звiрiв, а й людей, себто наших лоцманiв. Селянка, що разом iз чоловiком ?хала на поронi, пожалiла матiр i стала переконувати ?х, що всi лоцмани - люди набожнi та правдивi й не те, що не заподiють нам нiякого лиха, а навпаки, ще й вiд усього лиха оборонять. До того ж, i вепрi, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку силу людей нiколи не нападають... Пiд впливом тих речей мати заспоко?лися й почали слатися на нiч. Мене вони поклали всерединi фургону, добре замостивши подушками й покривалами. Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам'ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи нi. Скiльки проспав я, не знаю, але прокинувся вiд страшного галасу. Гукали люди, вили вовки, хропли й харапудились конi... Я пiдвiвся й побачив, що мати схилилася надi мною i плачуть. Брат також у фургонi поруч них. Коней на поронi не було, й на возах сидiли жiнки й дiти, всi лоцмани й селяни й наш кучер, як чути було з голосiв, метушилися недалеко на березi, в лiсi. Через хвилину-двi з темряви стали виринати конi. Вони були спутанi на переднi ноги й через те важко стрибали, пiдкидаючи вгору голови. Поблизу на березi палала купа хмизу й осявала найбiльшi дуби й високу траву й коней жовтогарячим промiнням. Слiдом за кiньми почали виходити й люди. З'явився i наш кучер. - Трохи не розiрвали харцизяки нашого буланого, - казав вiн матерi, оглядаючи коней та прив'язуючи ?х до фургону. - Ач! Таки один укусив за литку, кров дзюрчить... Вiдбили його вовки вiд гурту та й оточили... Коли б вiн не такий баский, то не вспiли б ми його й оборонити... Крiзь сивий дим, що снувався мiж полум'ям iз купи хмизу, я побачив Харька. Вiн пiдiйшов до вогню, поклав бiля себе сокиру, що з нею, мабуть, ходив на вовкiв, i, сiвши долi, спокiйно взяв iз багаття жаринку, поклав ?? до сво?? люльки й почав курити. Червоне полум'я освiтлювало його сивi вуса, брови, чоло, люльку, могутнi плечi й навiки засмаленi сонцем груди... I такий спокiй застиг у його постатi, що я враз зрозумiв безпечнiсть нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув, наче й не прокидався. Коли вже прокинувся вдруге, був уже день i до мене крiзь вiття дубiв iз ледве помiтним ще молодим листям сягав теплий промiнь весняного сонця. Птаство виспiвувало й щебетало в лiсi так, що за тими голосами не чутно було людського гомону. Конi вже стояли всi в поронi, а сам порон ворушився, бо лоцмани вiдпихали його вiд берега. Поруч гойдався байдак на вiсiм гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько. Доки я розпитував у матерi, що було вночi, шестеро лоцманiв, поскидавши чоботи й закасавши широкi штани, лишилися на березi, тримаючи порона за товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив'язаний байдак. За командою, яку подав Харько, лоцмани на березi, взявши канат на плечi, пiшли вперед, а тi, що сидiли на гребках у байдацi, почали громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, - й порон помалу рушив проти води. З обох бокiв у нас були величезнi скелi-гори, що ?х учора дiд Харько назвав одну Середньою, а другу - Дурною; на ?хнiх шпилях весело вигравало сонце сво?м ранковим рожевим промiнням. Я глянув на ту скелю, де був учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й менi дуже закортiло ще раз побувати там, посидiти на тому "Лiжковi" та оглянути звiдти околицi. Але Харько мовби вiдгадав мою думку. - Отепер, паничу, - сказав вiн до мене, - то я й сам не пустив би вас на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грiтися. - А жовтобрюх як укусить, то вмреш? - спитав мiй брат. - Нi, може, й не вмреш... бо в них нема? в ротi тако? отрути, як у гадюки, але вони кусаються зубами гiрше за собаку, й пораза, коли вiн ?? завдасть, дуже трудно го?ться... Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелi Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лiсом, який гущавиною вкривав увесь схiдний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в самiсiньку воду, перебродячи затоки, то пiднiмалися на берег i лiзли на скелi там, де вони звисали над самою бистриною Днiпра. Довкола панувала тиша, й рiчка неначе радiла, що позбулася кально?, огидно? криги, й свiтилася на сонцi сво?ми блакитними, прозорими хвилями. Вiд усього, що було навкруги, вiяло супоко?м i пестощами. Здавалося, що в сяйвi ранку все умлiвало й мовчки прислухалося до пiсень вiльного пташиного кохання, яке повiтрям розносилося понад Днiпром. Щодалi, то скелi Кiчкасу ставали все ближче й, нарештi, годин через двi лоцмани пiдтягали порона до того мiсця, де ми мали причалити ще вяора увечерi. Звiдсiль починався шлях на Олександрiвськ, i ми мусили залишати порон. Наш кучер, замiсть четверика коней, запрiг тiльки трьох, четвертого ж, буланого, вiн не зважився брати, бо в нього спухла нога... Ми щиро попрощалися з Харьком, як iз рiдним, i ви?хали з порону. Пiсля незабутньо? першо? подорожi менi не випадало ?здити повз Кiчкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава вiддавати в гiмназiю. Тут на Кiчкаському перевозi я знову побачив Харька, що стояв на стернi порона з люлькою в зубах, як стояв i вперше. Пiдручний Микола став уже парубiйком i добре допомагав старому кермувати пороном. Я дуже зрадiв Харьковi й почав розпитувати його про полозiв. - Дуже ?х зменшу?ться, - мовив Харько. - Людей бiльша?, i вони винищують полозiв... Та й добре роблять. Навiщо така погань на свiтi? - Ну, а все ж таки вони ще ?? - Аякже. От позавчора нiмець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався... - Що ж, вiн не мав рушницi? - Як не мав? Адже вiн на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тiльки й уб'?ш, як у голову поцiлиш, а як у тiло, то що йому та кулька чи дрiб зробить? Почавши вчитися в Катеринославi, я щороку по кiлька разiв ?здив повз Кiчкас i добре знав перевiз. Знав навiть, до якого камiння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де i як його поверне й пустить упоперек рiчки й до якого мiсця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усi скелi побiля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному менi довелося вже в 1870 роцi. ДРУГА ПОДОРОЖ Ще рокiв iз семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батькiв лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали i нас iз собою, так що ми iз Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гiмназiю, ми й у Катеринославi мешкали на однiй квартирi й укупi читали книжки. У першi роки бiля мене не було тако? людини, щоб пораяла менi прочитати iсторiю мо?? батькiвщини - Укра?ни, та дiзнатися, хто я сам; у гiмназi?, звичайно, навiть не натякали про це, i я, разом iз Семеном, найбiльше читав оповiдання Майн Рiда та Фенiмора Купера; в хатi батькiв теж не було нiчого, щоб надало менi нацiонально? свiдомостi. Навпаки, розмовляти в присутностi батькiв "по-мужичому", себто по-укра?нському, менi суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тiльки з презирством називала ?х хохлами, а ще й неодмiнно до слова "хохол" додавала термiн - "проклятий". Але вiдокремити мене вiд селян-укра?нцiв у оселi батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до то? хвилини, доки я не вибiгав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Укра?на й жодного московського слова там не вимовляли. Отож, усi дитячi лiта я пробув бiля селян, часто бiгав до ?хнiх хат, знав ?хн? життя i злиднi, розумiв i любив правдиву й лагiдну душу селян, й хоча вони були поспiль нацiональне несвiдомi, але деякi пiснi й оповiдання, разом iз та?мницею, що оповивала запорожця дiда Охрiма, й iз словами лоцмана Харька уже трохи збудили в менi цiкавiсть до iсторi? Запорожжя й Укра?ни. На третiй рiк мого пробування в Катеринославi мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирi в нiмця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок знати iсторiю того народу, на землi якого жив, i через те в його шафi з книжками я випадково знайшов аж двi iсторi? Малоросi? - Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 рокiв знав уже, що малороси - окремий народ, а Укра?на - поневолений край, спершу поляками, а далi московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань i запорозьких походiв, але я ще не прилучав себе до малоросiв i не почував, що слава Укра?ни - то моя слава. Через це я хоч i цiкавився життям i вчинками запорожцiв, але все-таки мене бiльше захоплювали пригоди з життя геро?в Майн Рiда. Одного разу, пiд впливом романiв того письменника, ми з Семеном надумали ?хати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити i де добути грошей на подорож, коли зненацька менi запала в голову iнша думка. - Чого нам ?хати, Семене, до Америки, - сказав я, - залишати батькiв i нечесно добувати грошi, коли я знаю поблизу Олександрiвська таке мiсце, де водиться той самий "боа констрiктор" чи удав, як i в Америцi, такi вовки й вепрi? Я розповiв Семеновi про Сагайдачне й про те страхiття, про яке чув од Харька, i мiй приятель, хоч i дуже шкодував, що в цьому урочищi ми не знайдемо дикунiв, з яких можна знiмати скальпи, та все-таки погодився зi мною, що, замiсть Америки, можна ранiше по?хати на полювання в Сагайдачне. Доки настали вакацi?, ми добре обмiркували цю справу й, прибувши до батькiв, за кiлька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрiвськ, до мо?? хрещено? матерi, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам двi рушницi, щоб пiти в плавнi й там настрiляти диких качок. Стрiляти з рушницi мене навчив Семенiв батько, коли менi було ще десять лiт, але я з цi?ю сво?ю наукою мусив пильно ховатися вiд матерi, бо вона нiзащо не хотiла дозволити менi навiть близько пiдходити до збро?. Озбро?тися нам було неважко, бо й мiй батько мали зброю ще з часiв сво?? вiйськово? служби на Кавказi та й у Семенового батька вся стiна бiля лiжка була обвiшана рушницями... Треба було, кажу, тiльки ховатися вiд мо?? матерi. Усякими хитрощами через кiлька днiв ми опинилися в Олександрiвську й, погостювавши трохи в хрещено?, оголосили ?й, що наступного дня удосвiта ми йдемо полювати на цiлий день, а може, ще й на нiч. Хрещена не хотiла нас пускати, але ми рiшуче сказали, що пiдемо й самi, бо на те нам i рушницi батьки дали, щоб з них стрiляли. Тодi впевнившись, що нiчого не вдi?, вона напхала нашi мисливськi торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра. Уставши, тiльки-но почало свiтати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висiли рушницi, в халявах чобiт, одягнених поверх штанiв, стримiли кинджали; через друге плече - торби, порохiвницi та iншi речi, потрiбнi для полювання; у торбах, опрiч харчiв, мiстилися ще й подарунки Харьковi, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горiлки. Олександрiвськ у тi роки був ще зовсiм нiкчемним мiстом i тулився понад рiчкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим вiдрiзнялися вiд сiльських хат i майже всi вони без винятку були пiд солом'яною стрiхою. Бадьоро стукаючи чобiтьми пiд подихом вранiшньо? прохолоди, ми хутко лишили останнi тини мiста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з iсторi?, що ?й уже дев'яносто дев'ять лiт, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собi зруйнувати Сiч. Запорожцям казали, нiби та фортеця проти татарiв, насправдi ж ?? зводили на випадок змагання запорожцiв. Шлях до Кiчкасу був для нас добре вiдомий, i, поминувши фортецю, ми за пiвгодини пiднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребiвку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Днiпра. Наближаючись до нього, ми уздрiли згори, як порон, перевiзши на цей бiк двi валки чумакiв, вертався за рештою на протилежний берег. Доводилося чекати, й ми пiшли до хати, що стояла праворуч вiд перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснiдати. У хатi нас зустрiв рудий жид Лейзер i досить чепурна його дружина Ревекка, яка вiдразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо ?х аж восьмеро сидiло в хатi довкола столу й снiдало. Коли по?вши ми виходили з хати повз чумакiв, один iз них, посмiхнувшись, спитав: - Куди ж це ви, паничi, так озбро?лися? - У Сагайдачне! - одповiв я гордовито. - ?демо полювати на полозiв. Помiж чумаками пiшов регiт. - Добрий снiданок буде з вас полозовi! - смiявся той, що перший зачепив нас. - Як на полозiв, паничi, йти, - реготав другий, - то треба було вам одягати штани з матнею, а не такi вузенькi! Зрозумiвши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничi й по-панському вбранi, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бiк. Угледiвши ще здалеку, що на стернi, як i завжди, Харько, я зрадiв i, подавши йому гостинцi, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном по?хати в Сагайдачне. Харько не зразу вiдповiв на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, вiн iз жалем сказав: - Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо вiн солодкий; менi треба, щоб мiцний був... Стало якось прикро за те, що я не догодив Харьковi, але вiн ураз похопився: - Та байдуже!.. Лейба змiня? цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачi дасть... Так от що, паничi, скажу я вам, - перебив Харько сам себе. - Самим вам я човна не довiрю, бо ви iз Сагайдачного проти вiтру не вигребете, або десь на каменi човна розiб'?те та ще й самi потонете. Доведеться, мабуть, менi самому з вами по?хати. Нiчого лiпшого ми й не бажали й, радiючи, щиро подякували iз Семеном Харьковi. За пiвгодини лоцман, передавши порон комусь iз товаришiв, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та iншi причандалля для рибальства й повiв нас до свого човна. Ми iз Семеном сiли на гребки, а Харько на стерно, i човен птицею понiс нас униз. Перед нашими очима хутко побiгли: правим берегом - розписанi фарбами будинки нiмецько? колонi? Ейнляге, а лiвим - чумацькi хури, що одна за одною пiднiмалися на гору. З кожним помахом весел вiдсувалися скелi Кiчкасу. - Обидвi глибокi, а тiльки ранiше Старим Днiпром, що оце пiшов помiж скелями праворуч, бiльше води йшло, й батько казали, що за часiв запорожцiв усе Старим Днiпром плавали. Недурно ж там, на Малiй Хортицi, й фортеця стародавня сто?ть. - А ви оглядали ту фортецю? - Аякже? Скiльки разiв доводилося там i ночувати, як плоти та барки "згори" водив. Поосiдали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнiв повз Хортицю не пускати. Там, Старим Днiпром, як бува? дуже спаде вода, з пiску вигляда? безлiч давнiх, великих байдакiв, таких великих, як тi, що по морю ходять... Навiть i гармати на них ?... - Що ж тi чайки тут потопилися чи що? - Авжеж, не без того, щоб пiд хуртовину яка об камiнь не черкнула. Адже каменiв тут страшенна сила. А може, запорожцi тi байдаки й будували; чи то вони ворожi кораблi сюди приганяли та тут ?х покинули, коли переходили на iнше мiсце. - От цiкаво б подивитися на тi чайки... - Тепер неможливо, бо вода велика, а от пiд осiнь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тодi ?х видно. На жаль, ?х скоро не стане, бо нiмцi беруть тi кораблi собi на будову. - Так хоч би фортецi оглянути. - Фортецi, якщо охота, то тут i ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великiй Хортицi. - А туди можна пiд'?хати? - А чом би й нi? Тут пiд'?хати зручно. Харько трохи повернув човна, й ми пiшли так, що Стовпи лишилися в нас iз право? руки, а Стоги - з лiво?. Коли ми про?здили побiля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великi й високi, мов триповерховi будинки. - I на цих скелях, - сказав Харько, - мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч i водою ?? змивало. Нас хутко несло до переднiх скель Хортицi, перед якими жовтiла невеличка пiскувата коса. Я дивився на цi скелi й на великий острiв, i в мо?й уявi поставала картина, як до цi??-от Хортицi пiд'?здив Тарас Бульба iз синами i що вони побачили тут, у Запорозькiй Сiчi: як тут сiчове товариство працювало над чайками й пило горiлку та грало на бандурах... Зненацька злiва на островi виникла слобiдка з чепурними високими хатами. - Та на Хортицi слобода ?! - вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сивi брови зрештою заступили очi... I, не дивлячись на будинки, Харько ледве вимовив крiзь сцiпленi зуби: - Нiмцi живуть... Поминувши переднi скелi Хортицi, човен пристав до не?, саме там, де жовтiв пiсок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового. - Ось тут, - сказав лоцман, - як злiзете на горб, знайдете окопи. Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручнiше було пiднятися наверх. А це нелегко, бо скелi скрiзь майже сторчовi. Нарештi ми вибрали видолинок, де помiж камiнням росли чагарi, якi полегшували б нам сходження, i ми полiзли на скелi. Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбiк: мало не з-пiд нiг у нас iз шелестом i сичанням вискочили три великi, головатi жовтобрюхи й хутко поплазували пiд терновi кущi, де й зникли у щiлинах скель. Менi здалося, що цi жовтобрюхи були товщиною в чоловiчу руку й аршинiв до пiвтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнiшу, нiж у гадюки; вуха ж та спiд ши? були червонi. - Пам'ятайте, паничi, - почули ми голос Харька вiд човна, - тут скрiзь багато жовтобрюхiв. Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самi. Постоявши трохи й заспоко?вшись пiсля несподiванки, ми з Семеном полiзли вище, обережно придивляючись, чи не червонiють де вуха жовтобрюхiв. На одному з уступiв скелi, повз який нам доводилося проходити, ми вгледiли цiлу купу гадiв, що грiлися проти сонця. Хоча я й народився серед степiв i не вперше бачив змi?в, але тако? сили ?х i таких великих менi не випадало нiколи бачити. Я мимоволi спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипа? морозом. - Як же його йти? - поглядом питали ми iз Семеном один одного. - Давай розженемо ?х камiнням! - порадив Семен. Ми почали кидати на скелю камiння, але нашi руки тремтiли, i ми не влучали в жовтобрюхiв, а вони не боялися гуркоту. - А навiщо ж у нас рушницi за плечима? - вигукнув я i, скинувши рушницю, вистрiлив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив i Семен. Жовтобрюхи заворушилися i почали розповзатися; коли ми наблизилися до ?хнього мiсця, то там уже не було жодного; тiльки на камiннi залишилися невеликi кривавi смужки. Задоволенi з того, що нашi пострiли не пропали марно, ми зарядили рушницi знову. Але ж не можна стрiляти в кожного жовтобрюха - тут потрiбнi були добрi ломаки. На жаль, окрiм кущiв шипшини та терну помiж скелями нiчого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березi висока лоза. Вирiзавши собi добрi лозини, ми знову полiзли на гору тим же видолинком, зганяючи зi шляху жовтобрюхiв лозинами. Але на одному уступi трапився нам такий, що нiчого не боявся; ми пiдiйшли зовсiм близько, а вiн усе грiвся на сонцi, розпластавшись на каменi. - Не лячно? - скрикнув Семен. - Так на ж тобi! - i вiн цвьохнув гадину лозиною. Жовтобрюх пiдвiв голову, скрутився у клубок i, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися. Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очi. "У нього гадючий погляд", бо справдi в людини вiд нього душа холоне i чуб дереться догори. Не пам'ятаю, як, а тiльки я також ударив жовтобрюха лозиною. Вiн напружився усiм тiлом, пiдняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й вiдскочив убiк, на сусiдню скелю. Жовтобрюх опустився на те мiсце, де стояв Семен, i знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад пiдскочив, але вдарився об камiнь i знову лiг назад. Та не вгамувавшись на тому, вiн поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рiвному. Тодi ми iз Семеном покидали лозини й давай стрiляти в жовтобрюха... I тiльки пiсля четвертого пострiлу вiн опустив голову й скрутився у кiльце. - Не пiдходь! - гукнув я Семеновi, помiтивши, що вiн хоче нахилитися над жовтобрюхом. - Це вiн прикида?ться! Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотiлося залишати таку славну здобич, i ми пiдняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвiст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тiло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примiтнiй скелi, щоб узяти iз собою, коли вертатимемося назад. Пiсля ще деяких сутичок iз жовтобрюхами, нарештi дiйшли ми до пiвгори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою i степовими квiтками; скелi траплялися тiльки поодинокi, плескуватi. Озирнувшись, ми побачили, що не тiльки Харько з човном, а навiть увесь Дубовий острiв i пiв-Днiпра заховалися вже пiд горою, проте Сагайдачне з його чарiвним, непроглядним лiсом i величними скелями лежало, як на долонi. Ми пiшли далi, ще вище вiд берега, плутаючись у густiй травi й полохаючи зайцiв, стрепетiв i цiлi табуни курiпок, якi iз страшенним шумом перелiтали через нашi голови, ледь не зачiпаючись за пiднесенi вгору рушницi. З кiлькох пострiлiв ми набили сво? торби дичиною й простували все вгору та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал iз рiвчаком поперед нього. Очевидячки, це й були ру?ни фортець Сагайдачного. Вал був невисокий, бо за кiлька столiть устиг осунутися. Рiвчак теж так замулився, що його всi вважали балкою. Окоп тягся з пiвночi на пiвдень, але поперек головного подекуди лежали iншi, чотирикутнi, посеред яких колись, мабуть, стояли башти, або iнша будова, бо там валялися шматки цегли й черепки. Я знайшов там уламки яко?сь розбито? посудини з гострим днищем i взяв ?? в торбу, щоб показати Харьковi. Звiдси ми поверталися назад i, полохаючи жовтобрюхiв камiнням i лозинами, щоб забезпечити собi шлях, спустилися у берег до Харька, захопивши iз собою i вбиту гадину. - Оце й усього? - здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох зайцiв, стрепета й кiлька курiпок, - А я гадав, що накладемо повний човен дичини, бо там у вас гримiло чисто, як на вiйнi. - Так то ж ми стрiляли в жовтобрюхiв! - Хiба ж на цю погань витрачають набо?? ?х треба прямо цiпком бити. Раз добре його по головi влучити - от йому й край... Киньте це падло у воду, рибкам на снiданок... - Шкода кидати. Хотiлося б додому повезти, показати... - Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, - сказав Харько, витягаючи з води та iз задоволенням показуючи нам нанизаних на тоненьку мотузку срiблястих судакiв та золотих карасiв. - Буде з чого юшку зварити. Вiн поклав усю рибу на дно човна i, вiдiпхнувши його вiд берега, мовив: - Ну, ?демо в Сагайдачне! Ми iз Семеном знову сiли на весла. Харько спрямував човна вище Дубового острова, й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши Дурну скелю з право? руки. Причаливши нижче Середньо? скелi, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити кулiш iз рибою. Лози в березi росло чимало; з трьох гiлок ураз спорудили таганок, i незабаром над вогнем повiсили казанок iз водою, а Харько заходився чистити рибу. Допомiгши дiдовi, ми iз Семеном лишили свою здобич у човнi, а самi пiшли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звiдти все Сагайдачне з лiсом, аби не заблукати там. Тiльки-но ми пiдiйшли до скелi й стали пiднiматися вгору, як побiля нас засичали й полiзли до щiлин жовтобрюхи. Але ми вже не мали нiяко? охоти з ними битися, та й палиць, придатних для бою, пiд рукою не було, й ми тiльки розганяли ?х, щоб часом не наступити ногою на гадину. Середня скеля спадиста з пiвдня, сторчова з пiвночi й крутобока зi сходу й заходу. Ми легко зiйшли вгору й незабаром опинилися на шпилi. Тут я вiдразу впiзнав престол - "Лiжко" Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол мiстився на суцiльнiй, окремiй скелi; в нiй було видовбане сидiння, таке широке, що на ньому, мов на софi, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося незаймане камiння, так що з нього вийшли добрi поручнi; з тилу скелi була висока спина, як у канапи; замiсть нiжок пiд лiжком стояли невiдокремленi вiд скелi каменi; пiд серединою престолу зяяла широка дiрка, в яку залюбки могла пролiзти доросла людина. Оглянувши гору, ми спустилися вниз i, проходячи недалеко вiд Харька, гукнули до нього: - Прощайте, дiду! Йдемо шукати полозiв... Харько пiдвiв голову й обiзвався суворо: - Слухайте, паничi! Ви тут не жартуйте; хоч вам i годиться бути козаками, а все-таки ви малi, то краще нiкуди не ходiть; ну, коли доведеться здибати полоза, так не дивiться йому у вiчi, мерщiй тiкайте, бо вiд його погляду занiмi?те i скам'янi?те, як i всяка тварюка - i тодi вже не буде нiякого порятунку... Менi стало моторошно; де й подiвся мiй бадьорий настрiй! Мабуть, те ж почував i Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до ши?, а iнодi була й вище голови, вiн почав топтатися на одному мiсцi. Ми озирнулися назад. Днiпро з нашим човном i дiд Харько бiля таганка вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно помiж деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам смiливостi, й ми, продираючись серед трав, попростували в бiк скелястого видолинку, який побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чiплялася за рушницi, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступа?ш, було неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрiтися iз жовтобрюхом, а то й iз самим полозом. Степовики з народження, ми iз Семеном нiколи не ходили до лiсу й незвичайна лiсова тиша смутком впала нам на душу, i той сум ще посилився, бо одвiчнi дуби Сагайдачного так рясно заступили сво?м вiттям небо, що в лiсi панувала напiвтемрява, неначе пiсля заходу сонця. Щоб будь-яко? митi бути напоготовi стати на бiй iз гадами, ми скинули рушницi з плiч i тримали ?х напереваги поперед себе, а кинджали, дiставши з-за халяви, засунули за пояси - i так мовчки, з якимось тягарем на серцi ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударiв свого живчика. Аж ось, бiля нас, щось захропло i зi свистом позiхнуло. Ми занiмiли на мiсцi й схопилися за рушницi. За якусь мить у травi почувся шелест, i вона загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося вiд нас, утiкало геть iз нашого шляху! Вiд серця одлягло. Знову щось захропло - i ми здогадалися: побiгла сполохана дика свиня. Доки ми радилися, чи варто стрiляти навмання, не бачачи звiра за травою, вiн уже був далеко, й даремно було витрачати набо?. Заспоко?вшись од несподiванки, ми попрямували впоперек лiсу. Вiн видався таким нешироким, що за хвилин п'ятнадцять ми вже побачили скелi. Трава стала нижча, а дуби рiдшi - i ми додали ходи... Хотiлося швидше дiстатись до скель i переконатися, чи там водяться полози... Нарештi лiс закiнчився. Над нами свiтило сонце. Перед очима височiли скелi. Настала вирiшальна мить. "Коли що, - пiдбадьорював сам себе, - то... я перерiжу його надво?". Жовтобрюхiв на скелях була сила. Але ми ?х не чiпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозовi в обiйми. Тiльки нiщо не вiщувало бiди. Ми пiшли помiж скелями видолинком - i невзабарi помiтили печеру. - Тут, - пошепки сказав я Семеновi, показуючи на отвiр у скелi, куди могла пролiзти й людина. Ми пiдвели рушницi, але даремно: нiщо з тi?? печери не вилазило. Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру камiння. За хвилину звiдти виплигнула жаба й сiла неподалiк, позираючи на нас сво?ми витрiшкуватими очима, немов глузуючи з нашо? легкодухостi. Ми iз Семеном, засмiявшись, подумали, що тут полозiв нема?, i смiливо почали обходити скелi. Пiд час огляду ми побачили в рiзних мiсцях ще чотири печери й кiлька глибоких i широких щiлин у скелях. Щоб наполохати полозiв, ми заходилися жбурляти камiння. Оглянувши всi закутки, ми, веселi й задоволенi сво?ю вiдвагою, пiшли назад через лiс, прямуючи тi?ю стежкою, на якiй, пiдiймаючись угору, ми похилили та столочили траву. Хвилин iз десять простували, радiсно розмовляючи. Крiзь дерева можна було бачити вже й Середню скелю. I тут Семен злякано обернувся назад i сiпнув мене за рукав: - Дивись, що воно за стовп?.. Я озирнувся, i справдi: крокiв за сто вiд нас стояв стовп, або високий пень. - Мабуть, то дерево так обгорiло, - сказав я, - що тiльки пень лишився. Вiн весь обвуглився й блищить... Та як ми його не помiтили ранiше?.. Тепер вiн був за якихось 20 - 30 крокiв од нас! - Семене! - тiльки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далi в мене язик немов задерев'янiв, бо я розгледiв, що той стовп ма? на версi гадючу голову - довгу, вузьку й огидливу й що та мара насува?ться на нас i дивиться таким поглядом, що його не забути до смертi. Чуб у мене пiдвiвся дибом, а серце немов спинилося в останньому ударi. Не пам'ятаю, як те сталося, а тiльки моя рушниця вистрiлила - i я кинувся навтiки. Бiг мов навiжений, нiчого не тямлячи й нiчого не бачачи; на березi я ледве не збив iз нiг дiда Харька. I, в чому був, шубовснув у Днiпро. Холодна вода трохи вернула мене до пам'ятi, i я, щоб не втопитися, схопився за човен. Цi?? ж митi з гущавини вискочив i Семен; випаливши навмання з рушницi, вiн влучив дробом у казанок iз кулiшем i в дiдовi чоботи. - Чого ви, навiженнi! - гукнув Харько. - Схаменiться! Але зуби в мене цокотiли, а язик задубiв, i я не змiг нi слова мовити; Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його вiдiпхнути вiд берега, хоч той i був прив'язаний. - Ага! - сказав тодi Харько, беручи до рук сокиру. - Мабуть, бачили полоза... Давайте сюди рушницю... Вiн узяв Семенову рушницю й, поклавши бiля себе сокиру, став насипати в ствол дробу й пороху, потiм обернувся до мене: - Вилазьте, паничу, з води - досить уже сорому набрався... Це глузування Харька i його могутня постать вiдразу вернули мене до притомностi. Я вибрiв iз Днiпра i, залiзши в човен, вихопив з-за халяви кинджал. - Вiн сюди не пiде... - сказав Харько, кладучи пiстона на курок. - А ваша рушниця де, паничу? - спитався вiн у мене... Почуття сорому охопило всю мою iстоту. Нерви мо? не витримали, i я сховав свого кинджала в пiхви, сiв у човнi на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати. - Отакого ще не було! - примовляв Харько. - Та ви що дiвчина, чи що? - Як я покажуся на очi Семеновому батьковi? - вихопилося в мене крiзь сльози. - Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!.. - Ну, нема чого побиватись, - пожалiв мене Харько. - Ми зараз пiдемо i ?? знайдемо. - Отже, Семен не такий боягуз, - невгавав я. - Вiн не покинув сво?? рушницi! - Ну, хто його зна?, - засмiявся наш дiд, - що воно краще: чи покинути рушницю, вистрiливши у ворога, чи тiкати з нею свiт за очi та стрiляти у сво?х... Ач, як чоботи понiвечив... - Добре, що онучi товстi, а то б i поранив, - i Харько нахилився, розглядаючи побитi халяви. - Вибачте, дiду, - мовив Семен i, як i я, вдарився у сльози. Серце старого лоцмана пом'якшало, i вiн став заспокоювати нас: - Ну, нiчого, паничi... Адже ви ще сливе дiти, а дiждете сво?х лiт, то, може, з вас люди будуть... Ходiмте разом шукати рушницю... Я ще весь тремтiв з остраху; щоб приховати свою легкодухiсть, я, зда?ться, тодi охоче пiшов би й на смертну кару. Пiсля деякого вагання згодився вернутися до лiсу й Семен. Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мiй приятель прихопив iз собою весло. Тримаючись протоптано? стежки, ми за якихось 150 - 200 метрiв од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втiкав, то вона вирвалась iз рук та й заплуталась у ряснiй i високiй травi. Ми дiйшли аж до того мiсця, де, як менi здалося, ми, було, розпiзнали полоза, i Харько за кiлька крокiв подав нам знак рукою, щоб стали. Ми занiмiли - анi руш. - Ось... - сказав старий лоцман, ступивши вперед. - Тут полоз чомусь бився й корчився... Бачите, як потолочена трава? Це вiн хвостом так... Чи не поранили ви його ненароком? - Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. - Так i ?... Бо знати краплi кровi... Зараз полоз, напевне, десь у сво?му кублi... Ми рушили впоперек лiсу нашою стежкою i невдовзi вийшли до скель. Тут на камiннi й ми iз Семеном уже розгледiли червонi краплi й цiлi смужки. За цими слiдами ми дiстались до однi?? з печер, у яку ми жбурляли камiння. - Полоз рiдко вилазить на свiт, - сказав Харько, - Тiльки тодi, як уже хоче ?сти; а коли що знайде й проковтне, то знову хова?ться i лежить у печерi днiв шiсть, або й бiльше, аж доки знову зголоднi?... Я був дуже задоволений iз того, що поранив полоза. Менi навiть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справдi влучно стрiляю... "Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, - думав я. - А може, ще полоз i здохне вiд завдано? рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив..." - Ну, нема нам чого тут гаяти час! - мовив наш наставник Харько. - Ходiмте до нашого коша юшку ?сти з того казанка, де лишився дрiб панича Семена... Ми вернулися на берег до човна, i я, скинувши iз себе мокре вбрання, порозвiшував його сушитися на лозi. Менi чомусь не хотiлося ?сти: я ?в дуже мало й почував себе якимось кволим. До вечора ще лишилося чимало часу, але ми iз Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалеко? днiпровсько? плавнi до Сагайдачного прилетiла велика зграя бiлих, дзьобатих баб. Вони сiли нижче Дурно? скелi на камiннi, що заборою простягалося по мiлкiй водi, вiд скелi до берега, i стали ловити маленьку, а часом i середню рибу, ковтаючи ?? так легко, як ми iз Семеном вареники. Я навiть не пiдiйшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахiв, бо мене почала трусити пропасниця; i тiльки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб ?хати до Кiчкасу. Сiвши на гребку, я спершу не мав сили пiдняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зiгрiвся, а доки дiсталися до мiсця, то й упарився - i пропасниця покинула мене. Так i скiнчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми iз Семеном якось соромилися згадувати про не?, а про Америку та геро?в Майн Рiда звiдтодi забули й думати. НА РУ?НАХ СIЧI З юнацьких лiт мене цiкавило, чому це люди нiяк не впорядкуються, щоб усi однаково добре жили й усiм було вiльно, як от у наших запорожцiв, що не мали нi панiв, нi мужикiв, нi старцiв, нi дукiв. Загадкою здавалося менi и те, що вибiрна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутнiсть ?? на урядових посадах цiлком залежала вiд волi сiчового товариства; нашi ж сучаснi урядовцi не здатнi забезпечити спокiй серед громадянства та здобути його прихильнiсть, бодай i мають необмежену владу и повну незалежнiсть од тих, ким керують. Мов неприкаяний, тинявся я щолiта по запорозьких степах, ?здив на ру?ни Запорозьких Сiчей, перепливав iз нестримною хвилею Днiпровi пороги, мрiяв на скелях Сагайдачного й Хортицi, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попiд кручами Микитиного Рогу й Капулiвки, схилявся над могилами славних лицарiв, марно сподiваючись знайти десь вiдповiдь на сво? питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вiльна укра?нська громада. Якось улiтку, надвечiр, знову прибув я до Капулiвки, де була Запорозька Сiч за славного кошового Iвана Сiрка, i, спинившись у хатi знайомого вже чоловiка, негайно пiшов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на ру?ни Сiчi, i я подався по ямах i кучугурах, що позоставалися замiсть церкви, сiчових куренiв i пушкарнi. Iти було недалеко... Днiпро змив бiльше половини Сiчi. Нiщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великi битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарiвний кра?вид степу й Чортомлицько? плавнi не тiшив мене, i в мо?му серцi стало так сумно, як на тих ру?нах, де я ходив. Сутенiло. Я вернувся до слободи, але в хатi було душно, i я пiшов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилi-домовинi славного запорозького орла кошового Сiрка. На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав i Великий Луг, що розiслався на схiд сонця до самiсiнького небокраю, i хати потомлених працею довгого лiтнього дня хлiборобiв... Тiльки Чортомлик та Днiпро зi сво?ми протоками, Павлюком i Пiдпiльною, ще виблискували... Але й вони, нарештi, почорнiли, й у ?хнiй водi променилося лише сяйво яскравих зiрок. Я довго сидiв iз журбою та згадкою про минулу волю Запорозько? громади, мiркуючи собi, що коли б вона була й досi, то мали б ми в кого повчитися громадсько? справи й вiльного життя... Думки мо? непомiтно полинули в страшнi часи руйнування того орлиного гнiзда, де я перебував. Давно вже все навкруг мене заснуло, i скрiзь стояла непорушна тиша. На мерехтливi зiрки поволi насунулися хмари, i все довкола сховалось у пiтьмi. Не видно було не те, що жодно? хати, а навiть самого надгробка на Сiрковiй могилi. Нудьга давила менi серце. Я не вiдчував, скiльки пробув на могилi, й схаменувся тiльки тодi, коли з-пiд землi пролунав пригнiчений та?мничий голос: "Ти знову, сине, на мо?й могилi? Ти хочеш знати правду про останнi часи мо?? славно? Сiчi?" Я зрозумiв, що це голос Iвана Сiрка, й радiсно вiдповiв: - Хочу, славний батьку! Хочу... "Так вiзьмися руками за мiй надгробок... - обiзвався той же голос, - i тут вiдразу все побачиш i почу?ш..." Я схопився за надгробок - i за пiвхвилини десь iздалеку немов би прочув дзвiн. Я прислухався... Але дзвiн не був схожий на церковний... Вiн бринiв не так гучно й наче дратував слух. Невдовзi з боку сiчових ру?н зчинився великий гомiн, i тодi я зрозумiв, що то довбиш у Сiчi бив у клепало, скликаючи запорожцiв на раду. Я залишив могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив нi хат, нi тинiв, наче навкруг мене було не село, а степ. Тим часом дзвiн замовк, але гомiн дедалi дужчав. Iдучи в той бiк, я досяг берега, не спiткавши жодно? хати. Та враз побачив, що в Сiчi палають вогнi, а помiж ними натовпами збиваються збентеженi козаки. Нагледiвши бiля берега каюк, я хутко перекинувся на той бiк рiчки й видряпався на кручу. На поверхнi острова, видно було, стояла Сiч, якою вона уявлялась до зруйнування. Чималенькi окопи простяглися вздовж крутого берега, всерединi височiли видовженi хати, або куренi, а посеред них - майдан iз невеличкою церковицею. Там купою збилися чубатi, сивовусi запорожцi, але ?х чомусь не так багато, як би належало бути на вiйськовiй радi. Ходячи помiж козакiв, я почув, що сьогоднi на Сiч прибула лиха звiстка про те, що Днiпром пливе московське вiйсько, щоб зруйнувати Запорозьку Сiч, як це вони зробили на сво?му шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорiнивши всiх, якi були там, запорожцiв, навiть ?хнiх рибалок. Повiдомлялося, що кошового завзятого Костi Гордi?нка на Сiчi нема?, бо вiн пiшов з усiм вiйськом на Укра?ну боронити ?? волю... що наказний отаман Сорочинський по?хав до кримського хана просити допомоги в битвi з москалями... що на Сiчi лишилися тiльки старi дiди та калiки. Довiдавшись про все це, я зрозумiв, чому запорожцi такi сумнi й чому вони безнадiйно дивляться один на одного. Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий i владний голос одного iз сивих богатирiв: - А годi, панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке, журитися! Тодi б ми мали тужити, коли б свою честь i славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, зда?ться, нiхто з нас не дума? впускати ворога до Сiчi, доки живий хоча б один iз запорожцiв. Чи, може, кому шкода покласти сво? життя? - Життя нам не шкода! - вiдгукнулися голоси. - Змолоду не жалiли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати... Не смерть страха? нас, а те, що доведеться зi сво?ю вiрою битися! Та й мало нашо? сили, всi ми старi - де вже той хист молодецький! Не вряту?мо Сiчi! Згине вона, матiр наша, а з нею i Вiйсько Запорозьке та слава його! - Вiйсько не загине, бо воно з Костем. I слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах навiть здiйметься вгору та бiльше розiйдеться по свiтах! Я придивився до козака, який виголошував цi смiливi й чеснi слова i вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старо? Сiчi. - Нема? з нами нашого славного батька Сiрка, що тридцять рокiв водив нас на ворогiв! - сумно перемовлялися з-помiж себе козаки. - Коли б iз нами був Сiрко, не спiткала б нас недоля! - Ходiмо, брати, на його могилу! - сказав Богуш. - Помолимося там милосердному боговi й будемо благати поради в батька Сiрка. По сiй мовi мало не все товариство рушило iз Сiчi до надгробка славного кошового, а разом iз ним пiшов i я. Я бачив, як упали старi дiди навколiшки бiля могили, голосно спiваючи псалом, i той спiв щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга... - Батьку наш, незабутнiй, - почав пiсля молитви Богуш. - Почуй нас, нiкчемних дiтей тво?х! Дай нам раду, що ма?мо робити! Тi самiсiнькi московцi, яким стiльки ми служили, чи? землi три столiття вiд бусурманiв боронили й чи?х дiтей iз тяжко? неволi турецько? i татарсько? визволяли, тепер iдуть сюди з великим вiйськом, щоб зруйнувати матiр - Сiч нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша вiра, чи вiддати вороговi сво? скарби, чи подарувати йому рiднi, политi козацькою кров'ю, землi? Почуй же нас, батьку!.. Порадь!.. I долинув з-пiд землi той же голос, що вчувався менi ранiше: - Я чую, дiти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Сiчi! Знайте ж: не вiдкупитися вам анi скарбами, анi землями! Не скарби й не землi потрiбнi царевi Петру, що послав на вас велике вiйсько! Земель у нього - безмежний обшир... Не треба йому i скарбiв. Воля ваша йому очi коле... i по не? послав вiн те велике вiйсько!" - Не вiддамо волi! - заридали старi козаки. - Нехай краще бере душу! - Вже волю Укра?ни взято! - знову пролунав та?мний голос. - Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер вороговi захотiлося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надiю Укра?ни на вороття до минулого! - Не вiддамо сво?? волi, - вже рiшучiше i з погрозою загукали сiчовики. - Воля нам милiша за життя! - Стiйте одностайно, дiти! Не здолали вороги нашо? Сiчi за три вiки, не здолають i тепера! Не вороги згубили Укра?ну, а сво? зрадники... Не загине й Сiч, коли не буде зради! Змовк старечий голос, i сiчове товариство вiдступило вiд могили й зникло в темрявi. Тим часом почало свiтати, i зi степу донiсся великий гомiн, тупiт коней i скрипiння колiс... То наближалося велелюдне московське вiйсько, пiше й комонне, а скрипiли й гуркотiли колеса залiзних гармат. Наблизившись до рiчки, вони враз здiйняли пальбу. Я бачив, як над сiчовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Сiчi спалахнула пожежа. Запалали два куренi, й полум'я вiд них сягнуло аж неба, осяявши зеленi плавнi червоною загравою, а дим вiд вогню розiслався далеко помiж деревами й очеретами плавнiв. Сiч здалася мертвою. Iз сiчових гармат не стрiляли, як я згодом довiдався, вони були малi й не досягали ворожого вiйська. В окопах хоча й мiстилися запорожцi, але вони стояли нерухомо. Тiльки бiля пожежi метушилося товариство, рятуючи вiд вогню сусiднi куренi й церкву. Не знаю, скiльки годин били гармати, бо я втратив зв'язок iз часом, i яко?сь митi менi привидiлося те, що тривало цiлi днi й тижнi. Нарештi пальба припинилася, i я побачив, що вiд берега до Сiчi вiдплив човен. У ньому сидiв посланець од царського вiйська, укра?нський козак Сметана, який умовив сiчовикiв, щоб вони не змагались i скорилися. Я бачив, що в Сiчi подекуди лежали козацькi трупи, ще не похованi й навiть теплi. Кров'ю позапiкалися сивi вуса й оселедцi вбитих богатирiв, а земля навколо мертвих була аж червона. Бiля посланця незабаром здiйнявся галас, бо сiчовики, впiзнавши в ньому козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана виправдовувався тим, що його силомiць взяли на службу до ворожого вiйська, але запорожцi не зважали на те, i Богуш грiзно мовив до нього: - Дався, легкодухий, живим у неволю i задля нiкчемного життя свого зрадив рiдному кра?вi й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах iншим легкодухим! Сметана корчився навколiшки, благаючи милосердя, але сiчовики до зрадникiв нiколи не мали пощади й, пiдхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкi хвилi Днiпра... Потiм усе це зникло з-перед мо?х очей, але я знову побачив себе на Сiчi. Вставало червоне сонце й вигравало в Днiпрових хвилях веселим, блискучим промiнням. Iз плавнi долинали бадьорi спiви птаства, i, здавалося, все жило, як i ранiше. Але незабаром зi степу зненацька присунулося вороже вiйсько i знову почало обстрiлювати Сiч iз гармат, а тим часом iз плавнi випливло безлiч байдакiв, наповнених москалями. За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Сiчi, перебiгаючи з одного ?? краю до iншого. Щоб не витрачати даремно бомб i пороху, вiн звелiв палити аж доки байдаки з московським вiйськом не наблизяться до Сiчi; коли ж переднi стали причалювати до берега, то ревнули й запорозькi гармати та затрiскотiли рушницi. Хоча Сiч обстрiлювали з поля, та запорожцi кинулися в берег, щоб грудьми зустрiти ворога. Десяткiв зо два байдакiв були розтрощенi сiчовими гарматами, й Чортомлик iз Пiдпiльною почорнiли вiд голiв забитих москалiв, якi потопали. Тi голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно билися побiля них об хвилi й скидалися вгору, переборюючи смерть... Щомитi голiв i рук меншало, й невдовзi хвилi стали прозорi. Чимало ворогiв загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не дiставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Сiч, запорожцi зчепилися в шаблi. Минуло пiвгодини в лютiй битвi. Москалi кололи запорожцiв довгими багнетами, а сiчовики, вiдсуваючи тi багнети, рубали ворогiв з одного маху. Дехто з бiйцiв, не маючи збро? в руках, або вiдкинувши ?? геть, билися врукопаш. Вони давили один одного пiд силки, хапали за горлянку i кусали зубами, аж доки слабiший не падав мертвим. Серце калатало в мо?х грудях, немов хотiло вирватись, i я намагався заплющити очi, щоб нiчого не бачити, але то було намарне, i я все це бачив крiзь мiцно заплющенi очi. Москалiв було бiльше нiж запорожцiв, але вони не спромоглися гуртом пристати до берега, й сiчовики знищували ?х поодинцi. За годину всю мiсцевiсть бiля окопiв заслали чорнi трупи ворожого вiйська, а мiж ними, як той мак серед чорного кураю, червонiли запорозькi жупани. - Нашi перемогли! - вигукнув я - i схаменувся... - Не радiй, сину! - причулося менi, мов з того свiту. - Слухай, який гомiн сто?ть у степу! То йде полковник Вiйська Запорозького Гнат Галаган. Тiльки не на помiч сво?м братам, а щоб добивати ?х. Будь вiн проклятий навiки за те, що зрадив Укра?нi за нещасне панство й подарунки! I двiчi проклятий, що змусив чимало синiв рiдно? землi пристати до свого зрадливого вiйська й пiти проти братiв сво?х! Не скоро спокуту? грiх свiй i Омельник, що породив зрадника, який продав кров сво?х братiв i волю безталанно? неньки нашо? Укра?ни за те, щоб стати самому полковником московського охочекомонного вiйська! I знову я бачу, як хмарою обляга? вороже вiйсько Сiч. Галаган зi сво?ми охочекомонними козаками рубав у плавнях лiси i в'язав плоти. З Кайдакiв, Кам'яного Затону й навiть iз Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь Чортомлик i Пiдпiльна вкрилися човнами i плотами так, що не видко було й води, й здавалося, що невдовзi з поля на Сiч можна буде переходити пiшки. Знову засмутилася Сiч. Пiсля двох штурмiв, товариства ще поменшало i, порiвняно з ворожим вiйськом, запорожцiв залишилася жменька. Богуш, а за ним i все товариство, вiдчуваючи неминучу загибель, iшли до церкви й спокутували в ченця сво? грiхи. Я помiтив, як прибули на Сiч Галагановi посланцi й навiть розчув слова зачитаного листа: "Я сам, - писав Галаган, - жив iз вами в однiм куренi, люблю Сiч i товариство й запевняю вас сво?м словом, що хто не буде змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навiть заслужить вiн собi царську ласку..." - Не вiрте собачому синовi! - казав Богуш, метнувши очима на козакiв. - Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та вiддати на знущання, а собi бiльше вислужитися! Посланцiв одпустили до Галагана, переказавши, що козаки не ймуть вiри зрадниковi. Знову заревiли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунули з усiх бокiв до Сiчi. Галаган звелiв сво?м козакам, що пiдпливали до берега, стрiляти з усiх рушниць, щоб не змогли запорожцi, як тi вийдуть на берег, бити ?х нарiзно. Над Сiччю знову схопилася пожежа, а кулi, мов бджоли, шугали над окопами й не давали козакам навiть пiдвести голови. Нарештi бомба влучила в пушкарню, пробила стелю - i вся Сiч затремтiла вiд страшенного вибуху. Менi здалося: це вже остання мить вольницi. I, справдi, незабаром увесь берег, з усiх бокiв Сiчi, був рясно вкритий московським вiйськом, яке й кинулося на окопи. - Не занапастимо, брати, козацько? слави! - гукнув Яким Богуш, кидаючись назустрiч ворогам. Та й вiн раптом упав, простромлений довгим списом галаганiвця. Ватажка вхопило дво? з товариства, винесли з бою на майдан i поклали в затiнок пiд церквою, щоб нiхто не порушив спокою останнiх хвилин земного життя могутньо? душi козака. - Клейноди до церкви! - над силу мовив Богуш: - Може, божого дому не зачеплять! Козаки виконали його волю й одразу ж кинулися в бiй, щоб i собi знайти таку славну смерть, як i ?хнiй отаман. Сили оборонцiв вичерпувались, як i ?хня зброя. I славнi сивовусi запорожцi, мiж яких було чимало колишнiх курiнних отаманiв i полковникiв, що ?х поважали люди всi?? Укра?ни, один по одному падали мертвi пiд багнетами i списами москалiв. Я не мав сили спостерiгати все те, що ко?лося... Це була не сiча, не бойовище, а рiзанина... Я бачив, як Галаган, вискочивши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб тi складали зброю, присягаючись, що нiхто ?м не завдасть лиха. I, на жаль, знайшлося десяткiв зо три таких, що повiрили йому; решта ж лицарiв, збившись в окопах, захищалися, доки не полягли всi, як степова трава пiд косою. Перемiгши козакiв, зрадник Галаган кинувся добивати поранених i бранцiв. У мене чуб настовбурчився, коли я помiтив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан i там, поставивши, замiсть колоди, кухву, стинали ?м голови. Легкодухих, що вiддали себе "на милость" Галагана, вiн живцем саджав на гострi палi й вiшав на шибеницях, якi були змайстрованi на плотах... I так пускали тих нещасних Днiпром униз, щоб усi запорожцi бачили, яка на них чека? доля. Богуш спливав кров'ю пiд церквою, коли його загледiв й упiзнав Галаган. - А! - скрикнув той, радiючи. - Це ти пiдбурював запорожцiв на битву!.. Тебе, голубчику, я привезу до царя живим!.. - Спiзнився, московський недоляшок!.. - стиха вiдповiв Богуш. - Я вже збираюся до iншого царя - того, що на небi! А з якими очима ти постанеш перед ним? - Годi, годi! - заговорив я в знемозi, силкуючись одiрвати сво? руки вiд надгробка. - Я не можу бiльше дивитися! Але руки не слухались... Вони мовби прикипiли до каменя, i я ще бачив, як усi запорозькi куренi охопило полум'я i як зрадники, разом iз ворогами, скинули хрест iз сiчово? церкви, а дзвони - iз дзвiницi... Як вони грабували в церквi срiбло, золото й свiчки... Як здирали з образiв золотi iз самоцвiтами ризи... Як виносили з-пiд престолу вiйськовi клейноди... I як уже наостанку пiдпалили церкву. Я не мiг зрушити з мiсця, хоч i намагався це зробити. Тодi я почув та?мний голос: - Ти бачив сам, як це було. Пам'ятай же, що наша воля загинула не через ворогiв, а через зраду сво?х... I вам, що зараз живете, не буде волi, доки не запану? помiж вас згода й братерство! Коли вiдiрвалися мо? руки вiд надгробка, я, знесилений тяжкою марою, довго не мiг пiдвестися з могили й поглянути навколо себе... Далеко, на схiд сонця, з-за плавнi, повито? ще млою, рожевiла свiтова зоря. I вгледiвши ?? колiр - радостi й надi?, я мимохiть вигукнув: - О зоре, зоре! Будь ти не тiльки вранiшнiм свiтилом, а й символом ?днання й волi укра?нського люду.