я. Перед  нами  з'явилася,  наче  вкопана,  наче  з  землi
виросла - тiтка.
   Один-однiсiнький погляд  на  ??  ледянi  очi,  на  ??  лице  з  устами,
згiрдливо стисненими - i я спiзнала, що вона у во?ннiм настро?. На  вершку
?? високо?, модно? фризури[43] дрижали кiнцi стяжок  фiолетового  чепчика,
що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку  на  днi  ??
найдорожчо? скринi опинилося цього вечора на такiм "високiм  становиську",
дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови.
   - Ти тут сидиш? - спитала холодно.
   - Тут, тiточко.
   - Ангажована?
   - Нi...
   - Прошу уважати  мене  за  свого  дансера!  -  вмiшався  чемно  Орядин,
склонившися передо мною. - Я сам в цiй хвилi хотiв  просити  вас  о  цього
кадриля.
   Тiтка мов не добачувала його.
   - На тобi Ленину мантильку i вiднеси ??  до  побiчного  салону  або  до
гардеробу! - розказувала, випрямившись, мов свiчка.
   I я ?? надто добре зрозумiла.
   Мене не гуляючо? не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла
вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати  ??
розказ, коли не хотiла викликати сво?ю впертiстю гiрко? бучi дома.
   Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я  пiднялася,  щоб  сповнити  ??
приказ, але Орядин заступив менi дорогу.
   - Невже ж би ви дiйсно трудилися  сама  задля  цеi  дрiбно?  справи?  -
обiзвався, усмiхаючися якось дивно. - Дайте менi!  Я  передам  ??  якомусь
слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов'язок!  Ми
ма?мо прецiнь танцювати!
   У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову.
   - Ти чула, Наталко, що я говорила?
   - Чула, тiточко, я йду.
   - Пiдете самi? - звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду.
Його очi запалали наглим гнiвом, а його смагляне лице поблiдло.
   - Я вернуся  зараз,  пане  Орядин,  -  замiтила  я,  вiдповiдаючи  йому
благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
   - Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. - I, незважаючи  на
тiтчину  смiшну,  розказуючо-зарозумiлу  поставу,  подав  менi  рам'я   й,
забравши  вiд  мене  нещасне  соrpus  delicti[44],  пiшов  зi  мною.  Вона
осталася, мов скаменiла, на сво?м мiсцi. Я не оглядалася за нею. Але  менi
здавалося, що i всi  прочi  гостi  почули,  так  як  я,  слiвце,  що  вона
просичала: "Scan-da-los!"[45]
   У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в  карти,
деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi.
   В однiй  частi  кiмнати,  коло  великого,  квiтами  заставленого  вiкна
вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi  пiшли  ми  обо?  туди.
Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло.
   Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна,  старалася  опанувати  зворушення,
котре заволодiло мною так  сильно,  що  я  трохи  не  плакала.  Нiколи  не
вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не
болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi!
   - Чи ви боронитесь завсiгди так? - спитав вiн,  приступаючи  ближче  до
мене i стараючись ухопити мiй погляд.
   Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й  силуючись  здержати  сльози,  що
тиснулися насильно  в  очi,  я  поступилася  вiд  нього  за  групу  густих
олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали  нас  вiд  прочих
гостей, i втерла крадькома сльози.
   Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене.
   - Ви плачете, - сказав зворушеним голосом. - Бачу, що це  я  виновником
цiло? пригоди, менi це страшно прикро!
   Я заперечила мовчки головою.
   - Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я.  Менi
це тим прикрiше, що, стрiнувши вас...
   Вiн не докiнчив речення. З невимовного жалю,  що  обгорнув  мене  нагло
наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками
так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток  обгортав
- i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста.
   - I ви кажете, що нi? - промовив голосом, тремтячим вiд  зворушення.  -
Але  я  знаю...  успокойтеся!  Прошу  вас,  успокойтеся!..  Цей  раз,  цей
однiсiнький раз зробiть це для мене! - I вiн стягнув лагiдно  мо?  руки  з
лиця i притис ?х щиро до уст. - Я вас прошу! Прошу вас так,  як  проситься
того, кого любиться! Чу?те, кого любиться, любить!
   Цього було забагато на одну хвилину. Вiн притягнув мене  гарячим  рухом
до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди.
   Чи я плакала?
   Я  вже  не  знаю.  Жалем,  зворушенням  i  якимсь  несказанно   гарним,
перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам'яталася. Я знаю лише,  що
вiн гладив мо? довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати,  нiжною,
люб'ячою рукою i що говорив  тихим  здавленим  голосом  якiсь  успокоюючi,
добрi, а заразом - боже!  -  i  чудно  роздразнюючi  слова.  Слова,  якими
говориться до малих, пристрасно люблених дiтей...
   Опiсля я почула край чола його уста, почула ?х на  руках,  на  волоссi;
почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену  душу  -  i  я
схаменулася. Обгорнена гарячою стру?ю сорому i переляку, я подалася  взад,
вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив!
   Але вiн був мов оп'янiлий.
   Обвивши мiй стан рукою, впився сво?ми гарячими очима в мiй вид.
   - Пожди ще, русалко! - шептав пристрасно. - Ще хвилину,  одну-однiську!
Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти  також  нi?  Скажи,
пташко, ти також нi?
   - I я нi, досi нi!
   - Так любiмося! - шептав вiн...
   Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв мо?х  (лице  я  ховала),  голубив  до
себе. - Нехай, - казав, - насичуся цею хвилиною за  цiлий  час,  в  котрiм
мене нiхто не любив... i - на довгий, довгий час! Завтра я вiд'?жджаю!
   - О боже! Це не може бути!
   - I я би не хотiв.
   - Так останься!
   - Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
   - Тепер, Орядин?
   - Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли  я  тебе  не
випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався тво?ю любов'ю!

   Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i  слухала  з  широко
створеними гарячими очима уважно його слiв.  Вiн  також,  окрiм  мене,  не
бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не  бачив  нiколи
тако? людини, як я. Що полюбив мене з першо? хвилi, коли побачив  мене,  i
що не забуде мене нiколи. Вiн не знав, що мо? положення таке  безвiдрадне,
що мо? окруження таке невiдповiдне. Вiн ненавидить  ту,  що  зветься  мо?ю
тiткою; вiн задавив би ??, ту мегеру, ту  препогану  жiнку!  Нi,  нема  на
цiлiм свiтi гидшого з'явиська, як жiнка без чуття, без тонкостi, з сухими,
чисто практичними поглядами... А я, прегарна русалка його, царiвна його, з
сумлiнням, "нiжним, мов  павутина",  я  виростала  пiд  ??  безпосередньою
опiкою i доглядом i мала годуватися ?? любов'ю! Нехай я стопчу ту  "любов"
i нехай анi не корюся, не пiддаюся нiчи?й властi, нiчи?й! Чи я це чую? Лиш
(вiн усмiхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.
   - Будучнiсть наша, - мовив з сяючими очима, - i  коли  вже  дiб'юся  до
цiлi, тодi я  прийду!  А  до  не?  дiб'юся!  Вже  який  я  "непостiйний  i
вiроломний", але в дечiм я й вiрний! Ти будеш бачити, пташко!
   Справдi, я хотiла, бачити й я знала, що побачу, я  це  вiдчувала  цiлою
душею, всiма нервами. О боже, як все гарно складалося! Коби  лише  скорше,
скорше, коби лише борше[46] забратися звiдси, дiждатися "полудня"... Ах, я
була така щаслива, була така упо?на, перенята ним,  його  iстотою,  кождим
його словом i духом, що - як те море з берегiв, так виступила з себе.
   - Коби лише скорше, Орядин! - заговорила я, вп'яливши очi в його  гарне
iнтелiгентне лице (щоби "насититися" також, говорячи вже його словами).  -
Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не зна?ш,  ти  не
можеш знати! Чому це так, - шептала я в поспiху, - що ти не  можеш  в  тiй
хвилi мою душу чути? Ти почув би таку пiсню, яко? не  чув  досi  нiколи  в
життi. О Орядин! - i розсмiялася з якогось щастя. - Я тебе дуже  люблю!  -
Його рука звисала з поруччя крiсла, нiжна, бiла, в  пальцях  тонка,  майже
жiноча; я ?? вхопила так, як чинила це в превеликiй, розкiшнiй  радостi  з
рукою бабуниною, i притисла ?? бурливо до себе. - Як ти будеш вже у  цiлi,
тодi ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя  царiвна...  не  правда  ж?
Твоя, Орядин! - I знов смiялася, мов та пустотлива дитина.
   - Моя! I як то дивно, дивно, що ми досi не зналися!
   - А тепер нараз так добре пiзналися! О Орядин, я аж тепер вiдчуваю, яке
життя прегарне!
   - А я, - що любов така могуча сила!
   - Ми якраз шiсть разiв бачилися, а нинi... подумай лише! -  I  веселий,
майже свавiльний усмiх завмер на мо?х устах, слова урвалися...  На  порозi
нашо? кiмнати появилися двi статi: Лена з ще одною дамою. Обидвi пiдходили
до нас. Стара дама прижмурила очi, нiби  не  розпiзнавала  мене  добре,  а
опiсля звернулися ?? очi на його. Лена несла голову на тiтчин лад.
   - Де моя мантилька? - кликнула грубо. - Дай ?? тут i ходи додому!  Мама
кличе, але зараз, бо на нас чека? повiз пана М.!
   Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула  на  його.  На  його  устах
грала лиха усмiшка, а очi його спинилися ворожо на  розiгрiтiм  лицi  мо??
кузинки.
   - Таки зараз  мусить  iти  панна  Верковичiвна?  -  спитав  з  нета?ним
насмiхом.
   - Повiз чека?!
   - Ага, повiз!
   Мов пiдтята одним замахом, мов зiв'яла, звернулась я до нього.  Завтра,
т. ?. за кiлька годин, вiд'?де вiн! Мо? щастя скiнчилося! Мовчки подала  я
йому руку, а вiн стиснув ?? так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула,
як  зi  мною  заходила  змiна.  Справдi,  мо?  щастя  скiнчилося!   Опiсля
розсталися ми. Як увi снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн  стояв  на  тiм
самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей...  О,  того  погляду  я  нiколи  не
забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому  я  не
мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила,  любила!  Я  -  його
царiвна!..
   _
   _ III
   Вiд'?хав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу,  нагадую  собi...  його
нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю,  i  товкла  би  головою  об
стiну. До послiдньо? сльози ридала би за ним! Нi, кривавими слiзьми ридала
би за ним!
   Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на
горах хиляться, потрясуванi ним, мов у шаленiм  болю.  Я  тут,  у  долинi,
сиджу сама i прислухаюся вихровi сво?? душi...
   Дика, невгомонна туга розрива? мо? серце. Мо? щастя скiнчилося...
   - Ти вигляда?ш, Наталко, - каже тiтка, - так, якби ?ла саму  крейду,  а
тво? очi дивляться так, якби перед ними ставали щохвилi iншi мари!
   Лена усмiхнулася двозначне.
   - Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав ?х! - I
?? уста викривилися насмiшливо. Тiтка  пiдняла  очi  вгору  i,  зiтхнувши,
сказала гiрко:
   - Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих  Славних  людей,  бо
менi й без них гiрко!
   - Зна?ш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю?
   Я сидiла мовчки над шитвом.
   - Так куди забрався?
   - До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати.  Бог
його зна?! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо  мене
тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене  нiчого.  Заким  то
вiн чого дiб'?ться! А ще тим бiльше, що ма? лише  з  лекцiй  удержуватися.
Перед сво?м вiд'?здом сварився страшно з Ма?вським.  Казав  йому,  що  вiн
лихвар i що не соромиться сирiтськими грiшми добувати знов чуже добро! Але
що вiн, Орядин, буде паном йому на злiсть, всiм сво?м ворогам  на  злiсть!
Таке там було, мамочко. Вiн вiд'?хав тому так несподiвано скоро,  бо  йому
прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, грошi, i вiн до
нього по?хав! Бог зна?, мамочко, як вiн буде крутити або  вже  й  крутить,
мене то нiчого не обходить. Зоня така рада, що вiн вiд'?хав!  Каже:  через
нього дома лише сцени. I все через грошi! Врештi, якось жили  би,  казала,
але через грошi... Тепер ?м усiм мов камiнь iз серця спав.
   При ?? послiднiх словах я тихо засмiялася.
   - Чого ти смi?шся? - спитала тiтка.
   - Що ?м камiнь iз серця спав.  Вiн  упоминався  за  спадщину  по  сво?м
дiдовi, за грошi, випозиченi Ма?вським, i через те стався каменем...
   - Це вiн тобi певно оповiдав, коли ви сидiли в поетично украшенiм кутi,
а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа  вда?ться
в розмову з соцiалiстом! - I ?? зимнi очi спинилися проникливе на менi.
   - Оповiдав менi! - вiдповiла я, зворушена вже.
   - Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобi також, що тебе любить? -  Тут  Лена
засмiялася вголос.
   - Ви не годнi менi вже болю завдавати, тiточко, нi! -  Це  промовила  я
цiлком спокiйно, але заразом перелякана сво?м змiненим голосом.
   - Чому ти так побiлiла, коли невинна?
   - Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить
мо? сили. Ви, певно, не гадали нiколи над тим, що  струна,  натягнена  над
мiру, врива?ться.
   Вона усмiхнулася холодно.
   - Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в  тiй  "безнастаннiй  боротьбi",
мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?
   - О нервах!
   - Ну, видиш, я зрозумiла тебе зараз. Бiда лише,  що  якраз  я  в  нiякi
нерви не вiрю. Тому не вiрю, що дiждалася вже майже п'ятдесятьох рокiв,  а
не мала нагоди пiзнати ?х впливу. В тебе суть нерви, а, я, бувши  в  тво?м
вiку, мала замiсть нервiв соромливiсть.  Розумi?ш  мене?  Соромливiсть!  З
соцiалiстами я не вдавалася, а писати  також  не  бралася.  Я  бралася  за
голку, за варення, за прятання[47], за молитвеники - за  тото  бралась  я,
але за нiякi питання та iде?... Ха-ха-ха! Нехай  мене  питали  би,  я  вже
знала би що вiдповiсти. Ну, в тебе воно iнакше. Погляди вже iншi  -  тому,
мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в  твою  матiр,  а,  вона  походила  з
вiйськових. Якi вiйськовi люди - то  ми  зна?мо.  Чи  це  було,  напр.,  в
порядку, що вона була з тво?м батьком п'ять рокiв заручена? Що  заручилася
ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках;  для  того
стараюся неустанно зломити й направити твою  натуру,  бо  я  знаю,  що  то
значить легка кров.  Звiдки  бралась  би  у  тебе  зухвалiсть  говорити  з
мужчиною,  коли  це  я  вважала  невiдповiдним?  Звiдки  береться  в  тебе
кокетерiя? Я ?? тебе не вчила! Я тебе не вчила, саме  тодi  спускати  очi,
коли мужчина при тобi,  щоби  вiн  подивляв  "довгi"  вi?!..  Це  вроджена
кокетерiя. Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко  вiд  яблуньки.  Ти  донька
тво?? прегарно? матiнки, котра бавилася в  аристократку  i  завела  велику
бучу, що ?? брат жениться з донькою чесного купця,  i  котра  опiсля  сама
вийшла за попа! Тямлю, що по тих ?? словах я спинилася бiля не?.
   - Обиджайте мене,  зневажайте,  як  хочете,  -  промовила  я  дрижачими
устами, - коли це да? вам якесь вдоволення  i  ма?  бути  помстою  за  мою
матiр, але ?? саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй,
не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли ??, як i мене. Я знаю це з  уст
мо?? бабунi!
   ?? очi заiскрилися, i вона змiряла мене зневажливим поглядом.
   - Але не тобi годиться давати науку менi, що з  мо??  ласки  живеш,  те
собi запам'ятай! А щодо бабунi, то ?? словами не зiб'?ш мене  з  толку.  Я
лiпше знала обох, як ти. Одно? ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i
впоювала вже з дитинства панськi забаги.  Тим-то  i  не  могли  ми  нiколи
погодитися. А що я властиво хотiла сказати, то було це, що нехай  би  менi
офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути,
то ж то почув би сво?! А коли тобi  хочеться  вийти  за  шабельку  або  за
соцiалiста, то - про мене! Я сво? руки обмию i не буду нiякому  скандаловi
винна! Мо? сумлiння чисте, я досить навчала i говорила!
   Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi створила мала Катя дверi
i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала:
   - Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як ??  писати,
ту дурну задачу!
   - Зажди хвилину, прийду пiзнiше!
   - Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати  задачу,  пiзнiше  хочу
бавитися та й вже. Ходи! - вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.
   - Катя! Коли кого о  що-небудь  проситься,  то  чиниться  це  в  спосiб
чемний! - упiмнула я.
   Дiвча дивилося менi через хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро
на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало:
   - Ти не смi?ш менi розказувати, розумi?ш?..

   * * *
   Менi осталися лише книжки по його вiд'?здi.  Читаю  дуже  багато.  Хочу
станути духово на рiвнiм степенi з ним: хочу, щоб не хилився  до  мене.  З
ним враз хочу здiйматися почерез усi перепони, усi  труди,  почерез  увесь
бруд життя, хочу летiти, дiбратися до щастя, до "полудня"...
   Передумую цiлу його iстоту, почавши вiд поодиноких поглядiв його, аж до
його характеру, до його натури. Раз сказав вiн:
   "Менi закидують, що я не постiйний; це може бути, але в  двох  речах  я
консеквентний[48], а то  -  в  ненавистi  до  ворогiв  мого  народу,  i  в
ненавистi до тих, котрi мене  вразять  свiдомо.  Гай,  гай,  який  я  тодi
консеквентний! Ви не повiрили б".
   А в любовi чи буде вiрний? О, вiн буде вiрний, адже вiн  упою?ться  сам
любов'ю! Нi, я остануся вже на цiле життя царiвна його,  прегарна  русалка
його! Я це вiдчуваю. Вiн же дiб'?ться до мети, любов  до  мене  буде  йому
додавати сили. О, так! Адже вона та сила, що творить. Чи не так? Любов усе
переможе. Я лише журюся, як вiн буде жити, з чого жити?..  Вiн  ненавидить
тiтку, але вiн не зна?, як я ненавиджу того, що зветься йому  дядьком.  Це
правда, що вiн лихвар, поганий, скупий  чоловiк;  про  те  натякнула  менi
панна Марiя сама в однiй гiркiй хвилинi. На  жадання  Орядина,  щоб  видав
йому хоч дещо з його маленького капiталу, вiдповiв  вiн,  що  капiтал  той
лежить "в домi", в котрiм i вiн, Орядин, пересиджу?. Нехай позича? на дiм,
у кого хоче, вiн не ма? нiчого проти того. Так, а дiм записаний  на  Зоню,
за котру одну дав би собi i голову стяти. Такий вiн!
   Але я вiрю в Орядина, в його здатнiсть, в його волю, i тому успокоююся.
Молилась я рiдко досi, але за його буду молитися. На горi, в тихiй глибинi
лiсу буду молитися. "Над сиротою бог з калитою", - так бабуня казала!

   * * *
   (Дев'ять мiсяцiв пiзнiше)._
   Гу! Як мене переняло холодом! Грiюся i не можу розiгрiтися... Ха-ха-ха!
I чи я все добре зачула, добре зрозумiла? Все? Боже мiй, боже! - i аж нинi
дiзналась я о тiм всiм!..
   Перед п'ятьма мiсяцями писав Орядин до  Ма?вського,  щоб  йому  прислав
його грошi. Благав на чiм свiт сто?ть. Писав, що млi? з голоду, що лекцiй,
на котрi числив iз певнiстю, не може дiстати,  а  товаришi,  що  спомагали
його дотепер, бiднi, i вiн не може приймати вiд них  нiчого,  давиться  ?х
данинами. I много, много такого! А Ма?вський вiдписав йому на те, що  коли
медведевi дi?ться добре, то нехай не йде на лiд гуляти. Що вiн йому нiколи
хлiба не жалував, дверей перед ним не  зачинював.  Що  був  йому  завсiгди
щирим дорадником i заступав радо мiсце батька; що останеться  таким  i  на
будуче. Однак вибраний Орядином завiд не для його. .Не для бiдного сироти,
котрому батько оставив лише скрипку,  а  мати  золоту  обручку.  Що  дiдом
оставлений грiш ма? бути на випадок хороби або iншого  нещастя.  Дiд  його
бажав собi також, щоб вiн вступив на теологiю, в ?х родинi були з  роду  в
рiд самi священики. Вiн, такий сирота, повинен придержуватися  традицi?  i
звича?в родинних i, яко син селянина, звертатися до народу й жити  з  ним.
Нехай тому не фантазу? про бог зна що, а верта? хутко додому та й  вступа?
на теологiю, бо час уходить i не верта?ться. Це вiн пише  йому  зi  щирого
батькiвського серця i яко старий досвiдчений чоловiк, котрий вмi? з життям
числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем...
   П'ять мiсяцiв пiзнiше, значить тепер, писав знов.
   Сивi?, каже, з гризоти та впослiдн? просить о сво? грошi. Йому ведеться
просто, як "собацi". "Не пiшлете менi мо?х власних грошей, пише, то удамся
до суду! Схаменiться, коли не хочете мати людсько? душi  на  сумлiннi.  Не
пхайте мене в погань i не забувайте, що виклика? нужда в людськiм серцi!"
   А вiн, Ма?вський?
   - Отже, судовi хоче вiддати мене мiй "син", - казав. - I дiждався  я  з
бiдно?, на смiх полишено? сиротини на старi лiта пiдпори! -  I  розсмiявся
гiрко. - Га! Нехай вiдда?; це вже наслiдки нинiшньо? модно? фiлософi?; i я
покорюсь ?й. Я лише спитаюся: чи ма? вiн свiдкiв на це, як менi  дiд  його
передав грошi? Якi грошi? Скiльки ?х було? I що  вiн,  дiд  його,  справдi
передавав менi ?х? I пiд якою умовою? Врештi, кiлько разiв казав  я  йому,
що та дрiбниця, яка осталась йому по дiдовi, лежить ось тут у домi, що  не
пропаде! Досi вiн i не питався про те докладно, що властиво осталось  йому
вiд його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось iнше, - казав  дальше.
- То пахне чимось iншим; пахне вже юридичними штучками, яких  не  видумала
його голова. Але нехай! Вже який я собi й ? незначний i  простий  чоловiк,
але останнього кусника хлiба не зречуся  через  його!  В  мене  ?  i  своя
дитина! Нинi-завтра я замкну очi, i хто тодi стане про не? дбати? Менi  би
вже й не ходило о тих бiдолашних кiлька ринських, але менi  ходить  о  те,
щоб  його  чортiвську  зухвалiсть  зломити.  Зi  сво?ю   загорiлiстю   вiн
заженеться  в  нещастя.  Вiн  слуха?  модних  принципiв,  а  зна?те,  пане
професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах:  "Що  тво?,
то й мо?, але що мо?, то не тво?!" Зрозумiли, куди  стежка  в  горах?  Але
най-но (шепотiв злобно), я заграю йому iншо? пiсеньки! Заграю ??, лише най
ще  трошки  зажде!  Я  лагiдний,  доки  лагiдний,  але   як   раз   страчу
терпеливiсть, тодi не ручу за себе!..
   I пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос  в  ушах,  ще
хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми  за  собою.  Як  я  його
ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Iсусе Христе!
   Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманю? вiн  i  мужикiв,
видира? в них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя  або  за
те, як здибле кого в лiсi...
   Я перешукувала судорожне тремтячими пальцями всi висувки свого  комоду,
всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я  найшла
лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi...
   Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.
   Що дiяти?
   Передумую раз у раз те, що почула.
   - Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най верта?! - радив вуйко щиро.
   - I побачили б ви його, якби  я  пiслав  грошi  на  дорогу!  -  смiявся
надлiсничий. - Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе!
Не зна?те? До часу збанок воду носить!..
   Я закрила очi руками, а вiн з'явився перед мо?ю душею.
   З'явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний!
   Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти!  Я,  царiвна
твоя!
   I я наче зiв'яла вiд двох годин.

   * * *
   Минають днi, минають ночi,
   Мина? лiто, шелестить
   Пожовкле листя... гаснуть очi;
   Заснули думи, серце спить.
   I все заснуло - i не знаю,
   Чи я живу, чи доживаю,
   Чи так по свiтi волочусь,
   вже й не плачу й не смiюсь... Т. Шевченко
   Чи моя душа з  утоми  завмерла?  Чи  вбiйча,  безнадiйна  одностайнiсть
зробила мене байдужною? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо
вечора дiждатися треба, а нiч пересплю, бо за  нею  наступа?  ранок.  Менi
однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!
   Деколи обзива?ться в менi голос, що життя винно менi  ще  багато.  Тодi
згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей,  то
ледоватий, тупий сум.
   Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж  жаркий,  опадаю  зовсiм  iз
сил. Тодi кидаюсь де-небудь  у  траву  i  придивляюся  малесеньким,  ледве
видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн - немов  лише
того ждав - присниться. Завсiгди палкий, веселий... смi?ться з мене, що  в
мене сумлiння "нiжне, мов павутинка"...

   * * *
   Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь  стару
сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас.
   - Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? - питала тiтка, котра не  любила
довших хвиль мовчанки.
   - А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора  пусту?,  не
вчиться. Школа для них - то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi  гуляла!
Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де...
   - А дальше, Мiлечку?
   - Ну, вiдтак, Павлинко, я зголоднiв. Оце  найновiше!  -  Вiн  засмiявся
добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi.
   - А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, - казала тiтка.
- Як по?хала, то якби в воду пiрнула. Я не розумiю, чому  тепер  дiти  так
скоро забувають на родичiв. А вона також!
   - Ну, що ж? Добре ведесь ?й там у тiтки i тому мовчить!
   - Це правда, що ?й у мо?? сестри буде добре  вестися,  але  все-таки  я
рада би знати, як i що.
   - Що ж би ти хотiла знати, Павлинко?
   - Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату  класти,  -  вiдповiла
тiтка нетерпеливо. - Ти нiколи не здогада?шся сам того, що треба!
   -  Мабуть,  чи  доволi  гуля?,  Павлинко?  -  спитав   вуйко,   потрохи
заклопотаний, що знов раз не здогадався. Тiтка усмiхнулася гiрко.
   - Ти гада?ш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину  висипа?ться  задля
гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи.
   - Ти вгадала, Павлинко! -  сказав  вуйко,  пiдносячи  високо  брови.  -
Вгадала. Я  держався  завсiгди  супроти  полiтичних  змагань  байдуже  або
здалека. Це не добре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд  -  полiтика.
Ти гада?ш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи
полiтикувати? Ой, ще й як! Але я завсiгди за  споко?м.  Найкраща  хвиля  в
життi - то хвиля, прожита в спокою. Мене мо? ученики розумiють  i  люблять
через те. Я i вчу ?х любити спокiй, i  тому,  Павлинко,  я  не  бавлюся  в
полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, боротьба за царську бороду
не обходила мене нiколи.
   - За царську бороду! Але коли тут iде о будучностi тво?? дитини?
   Вуйко стривожився.
   - Так що ж з нею, Павлинко? Може, ?й грошей треба, а ти не  хочеш  менi
прямо сказати? Тiтка зiтхнула.
   - О Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i  все,  що  ?й  треба.
Тодi я би не посилала ?? в свiт мiж люди....
   - То кажи ?й додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома
все-таки найлiпше.
   - Що вона дома пiчне? Хто ?? побачить? З ким зiйдеться? Пропаде,  та  й
годi; а лiта не вернуться назад. Вуйковi  наче  свiтло  зiйшло  в  головi.
Здогадався.
   - Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь  час,  там,  мабуть,
бiльше молодiжi, як тут!
   I вуйко знов наложив люльку; всi замовкли.
   Я скiнчила свою роботу. Поклавши ?? коло себе, я  сперлася  вигiдно  об
спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi  на  захiд.  Сонце  спускалося  за
темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi.  Зубчаста  скала,  що
рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася,  прикувала  мiй  взiр.
Там царював дуб-великан.
   Ще стояв.
   Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та
й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула  на  хвильку
цiле окруження. Так само жарiло раз i в мо?м серцi, так само вiдбивався  i
вiн на  золотистiм  тлi  мо??  молодо?,  любовi  жадiбно?  душi.  Прегарнi
фантастичнi мрi? окружали його так само, як он тут на небозводi  окружають
дуба нiжно-рожевi хмари.
   Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i  вони
завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка  згадка,  нiяке  слово
вiд його не вiдсвiжило ?х.
   - Але чому i хлопцi нiчого  не  пишуть?  -  обiзвалася  знов  тiтка.  -
Передвчора святкувала сво? iменини, а з них жоден анi не  писнув.  Це  вже
негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i  на
iншу увагу. Але вони пишуть лиш тодi, як ?м грошей треба; а  як  дiстануть
?х, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше,
Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти ?х  псу?ш,  Мiлечку;  гостре  слово  не
пошкодить ?м нiчого, i не пошкодило ще нiколи.
   - Ет! що ти хочеш, Павлинко, вiд тво?х  дiтей?  Вони  добрi,  послушнi,
рахуються з грiшми, розсудливi - так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь  на
других родичiв, що тi мають зi сво?ми дiтьми клопоту! А ми - що?
   - Що мене другi обходять, Мiлечку?
   - Мусять обходити, адже ми живемо з  людьми!  От  глянь  хоч  би  i  на
надлiсничого, а Орядин i не його дитина!
   - Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину. Врештi, пiшов собi з дому  i  на
тiм скiнчилося!
   - Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося! Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося!
   - Ма?вський не посилав йому жодних грошей, - вiдповiла тiтка. -  Правду
сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно. Вже як було, так було,  але  нехай
би був йому капав по кiлька ринських; але вiн - нi - та й годi! Я не кажу,
вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який
грiш, то вже не дай господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить
вiд хлопця?
   - То ти не чула нiчого?
   - Що ж мала я чути? Сам зна?ш, то не в мо?й натурi плентатися по  хатах
i вивiдуватися.
   - Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим
пробував, мабуть (мiркуй лиш), здобувати грошi на  науку.  Вигравати  було
добре, але  чим  програне  вiддавати?  Отже,  заскаржив  Ма?вського  через
якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно з цiлою  душею,  о  сво?
майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси[49]), i Ма?вський мусить тепер  давати
грошi, хоч не знати вiдки бери!
   - I що ж Мiлечку?
   - Одну половину заплатив цими днями, а за другу  випросився  на  якийсь
час.
   - Дурак, Мiлечку.
   - Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще  й  фантування[50]?  Льоси
Орядина вiн зужив, це правда, але ?х вартiсть була би для його не пропала,
т. ?. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч
би i не вiддав, так боже мiй! за що годував його, виховував?  Божим  духом
вiн же не жив; Ма?вський також  гiрко  працю?,  не  сидить  iз  заложеними
руками.
   - Що я завсiгди говорила, Мiлечку? Що я завсiгди  говорила,  що  скупий
два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був  би  лiпше  на
тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати. Добре йому так!
   Дурних i скупих  я  не  жалую.  Але  Орядин,  Мiлечку,  Орядин,  кажеш,
розiгрався?
   - Гра?, оповiдають, так, що страх!
   - Хто, кажеш, оповiда??
   - Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В.
   - Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм.
   - Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться  якась
правда. М. говорив, що "колишнiй  реформатор,  соцiал-демократ  зiйшов  на
пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той  вовк,  що  на
здобич виходить". Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже!  Славити
бога, що  мо?  дiти  не  "реформатори":  були  би,  може,  також  з  часом
показилися.
   - Ха-ха-ха! Я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiгди казала i кажу, що
яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi
примхи, певно, вiд свого батька, а тотi - гонять  чоловiка  неустанно  вiд
щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала!
   Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно. Зовсiм недвижно! Очi дивилися
кудись в далечину,  руки  лежали  на  колiнах  обезсиленi,  а  уста  немов
засохли... Нараз засмiявся вуйко якось чудно.
   - Чому ти смi?шся, Мiлечку? - спитала тiтка. - Що я кажу, то правда.
   - Я не сумнiваюся в тiм, Павлинко. Я  лиш  собi  щось  пригадав.  -  I,
звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: "Поступовець!"
   Я здвигнула мовчки плечима. Все було менi  байдуже,  i  лиш  одного  на
свiтi хотiла я дiзнатися, а то, як йому взагалi  ведеться.  Хотiла  бiльше
"свiтла" в тiй справi мати.
   - I чому ти так  тихо  сидиш,  Наталочко?  А  брови,  бач,  як  болiсно
стягнула. Жалу?ш?
   - Чого?
   - Жалу?ш?
   - Чого мала би жалувати?
   - Чого? Ну, тепер наче й  не  зна?ш?  Адже  торiшньо?  оборони,  котра,
правду сказавши, вiдбувалася без  слiв,  але  вiд  того  чуттям  не  менше
гаряче. Ти не згоджувалася нiколи з нашим судом  про  його;  але  пригадай
собi, що я вiщував поступовцям i соцiал-демократам.
   - Пригадую собi, вуйку!
   - Так видиш, я мав слушнiсть, коли остерiгав перед його iдеями.
   - Чи ви не зна?те чогось  бiльше  про  його?  -  спитала  я,  майже  не
зважаючи на його послiднi слова.
   - Та що там! Я такими речами не дуже цiкавлюся. Упав морально, i на тiм
кiнець; бо вiддатися спокусi яко?сь страстi i не могти опануватися супроти
не? - значить вложити на себе моральний  дефект.  Боже,  боже!  розбурхана
страсть в людськiй грудi - це щось страшного! Це те саме, що взяти пiстоль
i покалiчитись навiки - так на мою думку. Другi задивляються на такi  речi
менше строго, але для мене це найстрашнiше в свiтi! Нехай господь  кожного
боронить вiд таких духовних недуг! Лiпша смерть.
   - Лiпша смерть, вуйку.
   Вiн поглянув на мене, зчудований, може, мо?м  безтонним  голосом,  а  я
чула, що в мене горiли очi дивним вогнем.
   - Як ти казала, Наталко?
   - Я казала: лiпша смерть, як життя, опутане немiччю i брудом.
   - Що за дивна змiна в поглядах, - обiзвалася тiтка глумливо i, заходячи
в хату, змiрила мене насмiшливо очима.
   - Вуйку, - обiзвалась я, оставшись з ним сама, - це не може  бути,  щоб
вiн зараз спершу пiддався тiй убiйчiй пристрастi. - I ожидаючи  пояснення,
здавалося менi, що його вiдповiдь не останеться без впливу на  мо?  дальше
життя.
   - Ну, так, зараз спершу нi. Мене вразило в тiй iсторi? те, що вiн хотiв
тим способом прийти до грошей. Наталко, це пiсля мене дуже нечесно. Те, що
вiн не може в пристрастi погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його
палкою натурою.
   - То все певна правда, вуйку, тото, що  вiн  хотiв  таким  способом  до
грошей прийти?
   - Правда. Вiн не та?в того. Хвалився зневажливо,  що  на  нiм  мстяться
обставини "убогих", i що те, що вони вибрали собi i  його  за  оруддя,  не
важне. Що  в  нього  сильне,  невразливе  сумлiння  i  вiн  обгра?  маючих
спокiйно.
   - Ву?чку, тепер я вiрю! - зойкнула я тихо, i мо?  уста  викривились  до
якогось усмiху. Тому що в нього "сильне, невразливе сумлiння"!
   - Ти могла i так повiрити, а  що  найважнiше,  не  потребувала  взагалi
одушевлятися ним. Коли би  в  його  була  гордiсть,  то  повинен  був  без
надумування вступити на теологiю i навiть не просити Ма?вського  о  грошi,
коли цей вже такий скупар. А так що? З ким вiн провадить борбу?  Зi  сво?м
дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб вiн не спiткнувся  назавсiгди  в  тiй
борбi. На мою думку, це цiлком  байдуже,  котрий  завiд  пода?  чоловiковi
кусник хлiба, нехай лиш буде чесний i для других корисний.  Стан  духовний
неабиякий; освiчених людей треба i мiж народом. Хто хоче дiйсно працювати,
найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв!
   -  Вiн  не  любить  стану  духовного;  каже,  що  не  годиться  з  його
природничо-науковими поглядами i що духовенство не ма? будуччини.
   - Так? Вiн це вже зна?? Га, може, воно й справдi так. Може,  й  не  ма?
будуччини. Щоправда, епоха  безбожностi  настала.  Але  я  тебе  запевняю,
Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою  погодити.
Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг,  отже,  цiлком  добре
вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу  в  найширшiм
значеннi слова. А хоч би  i  був  толкував  мужикам  по-свому,  що  бог  -
природа, а учив ?х при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив
правдi, був би все бiльше зробив, як так!

   - Мабуть, не мiг, ву?чку! - сказала я тихо.
   - Бо фантаст! Бо напо?вся iншими iдеями!
   - Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я ?х пiзнала, як ви
не раз казали: хоробливi.
   - Не хоробливi! То не доказу? ще нiчого.  Але  замiсть  того  я  спитаю
тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал  не  прийма?  того?
Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче,  але  коли  вiн  цi??
фiлософi? не вмi? приноровити до життя, то ця фiлософiя  неправедна.  Вона
навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i виклику? хоробливий  настрiй.  Ти
також так, як i вiн, перенята тим духом  "будуччини":  бажа?те  чогось,  а
самi не зна?те чого. Горе тому, хто бiльше жада?, нiж сам в силi дати; хто
будить голод, а не заспокою?  його.  Що  задуму?  такий  Орядин  або  йому
подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу  полiпшити,  усунути
хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш,  на  чiм  зачепився  вiн
один, заки зайшов вiн до мети? Яка  сила  його  характеру  й  яка  в  його
мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи  i  реформатори,  що  не  хотять
узнавати долi й недолi - i то, що всi однаково не можуть жити i не  будуть
жити! Така моя думка, а менi зда?ться, що й думка бiльшостi.
   - Я думаю iнакше, вуйку! Менi зда?ться, що обов'язок кожного чоловiка ?
противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате  приймати  те,
що пода? здiбний ум. Допровадити оту упряму "бiльшiсть" до пiзнання правди
й обов'язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку,
покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб ?м  мало  що
не всi не корилися, хоч душа його - то  самолюбство.  Хотiвши  йому  вiчно
коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi!
   - Так Орядин каже?
   - Може, i вiн каже.
   - I ти вiриш в те?
   - Вiрю. Так само, як в iснування "iдеальних вимог" життя.
   Вiн помовчав хвилину.
   - У кождого сво? думки, - сказав опiсля з притиском.  -  Я  тобi  бажаю
щастя, щиро бажаю тобi його, бо ти одинока  дитина  мо??  дорого?  сестри,
однак ти лiта?ш занадто високо думками, а лiпше було би держатися землi  i
йти давнiм убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в життi, як  Орядин.
Щоб не поплуталась в iдеях i не взяла, замiсть моралi добра, моралi зла  в
серце.
   Замовк i пiднявся з мiсця.
   I я замовкла та поволiклась за ним у хату.
   Побачившись наостанку сама в сво?й  кiмнатi,  я  кинулась  безмовно  на
постiль. О, нi, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала  нерухомо.
"Зломився, зломився!" - була одинока думка, що томила неустанно мою  душу.
Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пiрнути в бруд i погань?
   Лучче вмерти...

   * * *
   Неустанно дзвенить менi в ушах початок так звано?  Моndscheinsonate[51]
Бетховена, неустанно дзвенить. У тi?? сонати цiлком така  сама  пристрасна
краса, вона так само нездужа? на тугу, як i  мiсячна  нiч  перенята  чимсь
демонiчним, от як хоч би й моя душа тепер!
   Справдi, в менi прокинулось щось  невмолимо  строге.  Наприклад:  я  не
вагалась сказати вголос: "Лiпша  смерть,  нiж  життя,  опутане  немiччю  i
брудом". I я вiрю в це. Хто зна?, може б, я була  в  силi  подати  йому  i
пiстоль, коли б зажадав того вiд мене?
   Але, може, вiн iншим стане? Лiпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи,
може, стане буденним чоловiком? Iменно  буденним  чоловiком.  Так  воно  й
буде. Час все затре i все буде добре.
   Ух! що це за добро, на, котрiм лише час затре бруд!
   Нi, мо? серце вiдвернулося вiд його. Брудом сво?м  завдав  менi  такого
болю, якби вмер; однак  смерть  ма?  в  собi  щось  помиряючого,  коли  не
дразнить i розрива? душу. I чому не вмер уже радше!
   Чим бiльше думаю над ним, тим бiльше нездужаю. Я цiлком  утомлена.  Всi
мо? думки впились у його поступування супроти себе i других, i висновки ?х
нищать мене. Чому знеславився! ах! i чому упада? тепер передо мною!
   Та що! Вiн бив мене тими сво?ми вчинками. Це ж  кiнець  нашо?  iсторi?.
Тихий, беззвучний, вiдчутний кiнець.
   I чому пiддався тiй бруднiй  силi,  споганив  себе  безсильнiстю;  чому
забув, що я - його царiвна?
   Якась ненависть прокида?ться хвилями в менi проти нього...  Чи  справдi
проти нього, чи проти немочi? Цього я не  знаю  напевне.  Часом  маю  таке
почуття, якби вiн перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звiр...



   IV

   (Геть-геть пiзнiше).
   У нас знов перебува? професор Лорден. Вiн  повдовiв.  I  то  вже  давно
повдовiв. Я ненавиджу  його,  особливо  коли  зачне  критикувати  Орядина.
Орядин слабодух, але ще нижчi вiд його нехай не критикують його.  Найлiпше
про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нiм  перемогла  його  гаряча
натура.
   Завтра Лорден вiд'?жджа?.
   Чого вiн слiдить неустанно за мною сво?ми хитрими блискучими  очима?  I
все "Лореляй" i "Лореляй" прозива? мене, а на самотi, мов  на  глум,  каже
менi, що я гарна!

   * * *

   (Знов пiзнiше)._
   Цього вечора прикликала мене тiтка до себе. Мала щось сказати. Я пiшла.
   Вона сидiла коло столу i держала якийсь  лист  у  руцi.  Видалася  менi
чомусь прибитою.
   - Що вам, тiточко? - спитала я, занепоко?на. - Може, сталося з вами  що
немиле? Чи, може, одержали яку лиху вiстку вiд Лени або вiд братiв?
   Вона усмiхнулася насилу.
   - Нi, - вiдповiла. - Нiчого такого нема. Цим разом... то ?сть, нинi йде
про... тебе.
   - Про мене?
   - Так! Подумай собi лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
   - Зi мною!.. - I усмiхнувшись якимсь безвиразним усмiхом, дивилась я на
не? широко отвертими очима. - Лорден, тiточко?
   - Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала,  мабуть,  про  кого  iншого?
(Послiдн? слово вимовила з притиском, i ??  очi  вп'ялися  ще  гострiше  в
мене).
   Я глянула на не?.
   - Про нiкого я не думала, а про це вже нiколи.
   - Ну, бачиш, не одно дi?ться  несподiвано.  I  я  цього  не  надiялася.
Нiколи в свiтi не надiялася цього. Лист прибув ще нинi  зранку,  але  я...
я... не мала часу з тобою говорити об тiм. Вiн просить о скору  вiдповiдь.
Впрочiм, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш  його,  те  розумi?ться
само собою!
   При ?? послiднiх словах обгорнуло  мене  несказанно  гiрке  чуття,  але
заразом з тим пiднялася вся гордiсть мо?? iстоти. Я чула, як  в  мене  очi
заiскрилися.
   - А коли я цього не вчиню?
   У тiтки очi замиготiли.
   - Як?
   - Тiточко, я не хочу за його йти!
   - Ти не пiдеш за його?
   - Я, тiтко, я... я не пiду за його!
   - I вiльно спитати, чому?
   - Я не хочу його! Тiточко - я за його? Я не можу!
   - Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? - Вона сказала  це
з холодним усмiхом i зовсiм спокiйно. - Ну, щодо того, то вiн тво?? любовi
i не жадний...
   - Так?
   - Так, моя  кохана!  Вiн  вправдi  пише,  що  бажа?  для  сво??  хатини
"голубки-господинi", але це, розумi?ться, лиш гарна фраза. Певна рiч, вiн,
чоловiк старший i статечний, не буде мрiяти вже про любов. Це й не  личило
би йому. Вiн пода? замiсть любовi щось лiпше i щось таке, що  може  дiвоче
серце наповнити дiйсною вдячнiстю. Вiн пода? бiднiй  сиротi  хлiба,  гарне
становисько, поважання i значення. А ти? Застановися лише, що таке ти?  Що
внесеш ти йому в дiм? Коли ти на це сама не  прийдеш,  чого  я  при  тво?й
зарозумiлостi i надiюся, то я тобi сама скажу.
   - Лишiть, тiточко, не кажiть! Я сама знаю.  Я  -  то  величезний  нуль,
котрий, крiм кiлькох срiбних ложечок, не внесе йому нiчого бiльше  в  дiм.
Але я вам щось iншого скажу, тiтко. Я не калiка, щоби без любовi  приймати
дарунки ласки. Тому нехай вiн обглянеться завчасу за iншою  голубкою.  Вiн
менi не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!
   - Так? Навiть i не поважа?ш? - почувся нараз голос вуйка десь за  мо?ми
плечима, i вiн з'явився в цiй хвилi  в  кiмнатi.  -  Ти  дума?ш,  що  коли
чоловiк не цiлком молодий, не плете небилиць, не скаче  коло  дiвчини,  як
комедiант, так його через те годi вже  й  поважати,  i  через  те  вiн  не
здатний на мужа? А на мою думку, то саме вiн, Лорден, вiдповiдний для тебе
муж. Вiн чоловiк немолодий... з  дозрiлими  пересвiдченнями,  з  досвiдом,
розважний... може, йому вдалося б  твiй  звихнений  ум  повести  на  рiвну
дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жiнку, як бог приказав.
Нам це, на жаль, не вдалося!
   - Впрочiм, - перебила тiтка скоро, - впрочiм, на кого ти дума?ш  ждати?
Я не вiдповiла зараз.
   - На кого iншого або й на нiкого! - вiдповiла я опiсля.
   - Знамените! - кликнув вуйко i почав зворушений ходити по свiтлицi.
   - Я рада би знати, хто той iнший? - обiзвалася знов  тiтка.  -  Коли  б
лише хутко з'явився! Твiй час дорогий, Наталко, i може, на мою думку,  лиш
тепер хосен[52] принести. Послiднiй рiк лишив на тобi якiсь  слiди;  ти  -
даруй вже за мою одвертiсть - схудла й споганiла!
   Я усмiхнулася i вiдвернулася до вiкна, що було вiдчинене.
   Надворi стояла тепла осiнь.
   На небi блистiли незлiчимi  зорi,  а  з-за  темно-синявих  гiр  виринав
мiсяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Менi  здавалося,  що
спокiй, який розлягся в природi, перейде i на мене, вплине на  мою  в  тiй
хвилi сильно зворушену душу.
   - Хочеш, може, з зiрок вичитати, коли з'явиться  той  iнший?  -  почала
тiтка наново, коли я на ?? питання не давала нiяко? вiдповiдi. В  ту  саму
хвилю станув i вуйко коло мене, i його рука поклалася важко на мо?  плече.
Обзирнувшись, глянула я в його  лице.  В  тiй  хвилi  видалось  воно  менi
подiбним до тiтчиного, холодним i кам'яним.
   - Ожиданий iнший, - говорив з притиском i глумом,  -  не  з'явиться.  В
послiднiм часi писали за ним з дому кiлька разiв, але не  одержали  нiяко?
вiдповiдi. Нiхто не зна?, де вiн оберта?ться. Вибий собi, проте, з  голови
тi мрi?, котрi, як я переконуюся, викохала ти надармо!
   - Чому ви менi оце кажете, вуйку? Ви або помиля?тесь зовсiм, або я  вас
не розумiю.
   - А я гадаю, що ти мене розумi?ш! - вiдповiв вiн i, згорнувши  руки  на
грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грiзно.
   - Що такого, Мiлечку? Що це знов за новi афронти? -  загомонiла  тiтка,
водячи допитливо очима вiд його до мене. Вуйко  не  вiдповiдав  нiчого,  а
замiсть того почав ходити по  свiтлицi,  що  у  його  бувало  все  ознакою
зворушення або гнiву.
   - Вiдай, не дочекаюся вiдповiдi вiд нiкого, - говорила тiтка, -  хоч  i
маю право домагатися ??. Наталко, -  накинулась  на  мене,  -  зараз  менi
оправдайся!
   - Що ж менi казати? - вiдповiла я, усмiхаючись. - Хiба,  може,  те,  що
вуйко помиля?ться у сво?х здогадках, котрi я, впрочiм, зачинаю розумiти. Я
не жду, вуйку, на Орядина! - додала сухо.
   Вуйко видивився на мене.
   - Помиляюся? -  кликнув.  -  Помиляюся?  Так  тобi  цей  пройдисвiт  не
завернув голови? Чому ж ти освiдчин чесного, поважного чоловiка  не  хочеш
прийняти? Надi?шся, певно, що вiн ще поверне i поведе тебе до шлюбу? То  я
помиляюся, коли  кажу,  що  помiж  двома  нездоровими  умами  iсну?  якась
однаковiсть i - симпатiя? Другим (говорив вуйко сильно зворушений  дальше)
була би певно така смiшна думка i в голову не прийшла, бо нi  вiн  не  ма?
нiчого, нi ти не ма?ш, однак менi накинулась вона в  послiднiм  часi  сама
насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч нi  разу  не
промовила й слова. О! - кликнув огiрчений. - Коли б  твiй  батечко-фiлософ
мiг тепер тво? поведення бачити, тiшився б!
   - Тiшився би, вуйку, справдi, якби заглянув у  глибiнь  мо?х  думок,  -
вiдповiла я гордо. - Ми з Орядином - не криюся з тим  -  розумiли  глибоко
одно другого; ми мали однаковi погляди майже пiд  кождим  взглядом.  Однак
щодо любовi, вуйку, то (тут усмiхнулася я  мимоволi  гiрко)  ми  закiнчили
вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти,  то  не  для
того, щоб я ждала на Орядина, нi, нi! Лише тому, що в мо?м серцi живе  для
його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, -  говорила  я  дальше
вже тремтячим голосом, - зломлюся або стануся для його i для  себе  важким
горем, але я не зiгнуся нiколи, вуйку, нiколи!
   - Ну-ну! Це гарнi слова, чисто панянськi, дiвочi! - обiзвалася тiтка. -
Нема що казати. Впрочiм, нiчого тобi не  поможе.  Тво?  приватнi  чуття  i
думки не повиннi в тiй справi вiдогравати велико?  ролi,  бо  вони  псують
твою будучнiсть; богу дякувати, що ще i  ми  ма?мо  якесь  право  докинути
деяке слiвце до тво?х рiшень. Ми, тво?  добродi?,  заступники  безталанних
родичiв тво?х, ми, кормильцi тво?. Чи ти чула? Ти гада?ш, що такi  партi?,
як Лорден, валяються по дорозi? Ой, нi, нi! Ти мусиш за  його  вийти!  Для
тебе нема луччо? забезпеки на будучнiсть, як та, а навiть i надi? на  iншу
нема. Наш дiм не порожнiй, Лена i Катя також живуть, а  хлопцiв  треба  ще
довгий час спомагати, доки вийдуть на людей  i  будуть  мати  свiй  кусник
хлiба. Схаменись, кажу послiднiй раз по-доброму! Хiба ти задуму?ш i дальше
наш гiрко зароблений хлiб ?сти, кров нашу ссати?
   - Ой тiтко! - зойкнула я. - Бiйтеся бога!
   - Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, i з тим стану  хоч
би i до сповiдi. Лучче ти бiйся бога! Це в тебе нема сумлiння й уваги. Але
я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що  з  хвилини,  в  котрiй
вiдмовиш Лорденовi, стане мiй дiм для  тебе  зачинений.  Шукай  собi  тодi
iншо? стрiхи i iншо? рiднi. Шукай тодi собi свого реформатора!
   Я вiдвернулася  мовчки,  притиснувши  долонями  виски,  а  вона  гукала
дальше:
   - Треба мати щастя! Друга радувалася б на  цiлий  свiт,  що  ??  спаса?
чоловiк з таким становищем вiд голоду i холоду, а тут вона... - i  урвала.
- Впрочiм, добре йому так! - додала з якоюсь злобною утiхою. - Коли вже не
знав iншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнiшого  чоловiка,
а тепер переконуюся, що в його  курячий  розум.  Най  же  раду?ться  тепер
гарною Лореляй!
   З сильно стуленими устами i болiсно стягненими  бровами  стояла  я,  як
перше, коло вiкна, дивилася в нiч. Серце билося глухо, а за чолом  мчалися
божевiльнi, поплутанi, сполоханi думки, шукаючи виходу з цього  положення.
Однак дармо! Вони не приводили нiяко?  полегшi,  нiякого  рятунку,  нiяко?
помочi! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрiбна.
   - Гляди лише туди, гляди! - (слова ?? падали  мов  удари  на  мене).  -
Може, вiн вирине з чарiвно? темряви i визволить тебе вiд земських мук!
   - Коби виринув! - вмiшався вуйко. - Але то? хвилi не дiждеться, мабуть,
нiхто. Бог зна?, в якiм закутку свiту волочиться вiн i чи поверне ще назад
сюди!
   - I чого б мав ще назад повертати, якого бiса,  i  кому  би  захотiлося
його? - питала тiтка сердито.
   - Захотiлося! Кому би його захотiлося,  Павлинко?  Ма?вському?  Той  не
тужив за ним нiколи. За ним питають iз суду. Якийсь брат його батька,  про
котрого говорили, що хотiв його взяти за свого, помер i лишив  йому  цiлий
свiй ма?ток. Подумай собi, Павлинко, такому гуляцi ма?ток!
   - Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мiлечку? Чи то правда?
   - Свята правда, Павлинко!
   - I я ж не кажу завсiгди, що треба мати щастя! - застогнала вона. - Але
ж i вибрав  собi  наслiдника,  нема  що  казати.  За  одну  нiч  прогайну?
довголiтню працю. I кажеш, Мiлечку, цiлий ма?ток?
   - Цiлий, Павлинко. Вiн не мав нi жiнки, нi дiтей!
   - I багато ж його там?
   - Не знаю. Мабуть, звичайний собi  ма?точок  селянина-газди.  Небiжчик,
чую, жив лише в тiм господарствi, пхав у його ввесь свiй грiш.
   - Щоб опiсля розiйшовся за одну нiч! - докiнчила тiтка злобно.
   - А що ж.  Воно  завсiгди  так  бува?.  Однi  суть  бджолами,  а  другi
трутнями.
   - Нема правди на свiтi, Мiлечку!
   - Нема! I я так скажу! Я працюю цiле життя, гарую[53]  як  чорний  вiл,
анi не граю, анi не п'ю, а все я жебрак! А другий i не робить i не дба?, а
йому дiстанеться нi сяк, нi так - ет! "правда"!..
   - А що Ма?вський на те, Мiлечку?
   - Е, що Ма?вський! Вiн говорить тепер так, якби любив Орядина бог  зна?
як. Зве його добрим хлопцем i каже, що хотiв би, аби вiн  повернув  додому
на якийсь час "вiдпiчнути". Це вiн, певно, тому так каже,  бо  Орядин,  по
одержанню однi?? половини грошей вiд Ма?вського, зрiкся  друго?.  Впрочiм,
може, хоче i видурити вiд його спадщину;  бо  вiн,  як  я  думаю,  великий
рахмайстер![54]
   - Ну! А я ж не казала, Мiлечку? Гой! гой! старий лис, хто його не зна?!
I я певна, що те йому вдасться!
   - Га! З капiталом в руках можна нинi всього  добитися.  Впрочiм,  лiпше
най бере Ма?вський, нiж ма? взяти якийсь жид, бо сяк чи так,  а  та  праця
селянина опиниться в руках жидiвських! Орядин розвi? ?? скоро!
   - Страх, Мiлечку! В мене аж нерви задрижали!
   - Прогайну?, програ?! Вже коли не боявся вiн свого вуйка -  все  ж  вiн
вуйко! - вiддати в руки лихваря, то вiн i свою  душу  годен[55]  за  грошi
продати, а не то кусник землi, не здобутий власною працею!
   "Не прогайну?! Не програ?!" - вiдповiдав в мо?й душi  якийсь  голос,  i
вiн рвався менi на уста, щоби станути в оборонi того, що був в  тiй  хвилi
далеко i не мiг сам боронитися; однак цей голос застряг менi в горлi, i  я
усмiхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звiдки знаю, що  не  прогайну??  Де
запорука? Звiдки я знаю, який вiн тепер i чи я дiйсно  знала  його  добре?
Тепер лежать мiж нами два роки  i  те,  що  його  побiдило,  а  менi  болю
завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрiлiша  стала.  Отже,
що нас в'яже? Ота одна тодiшня хвилина,  "любов"  ота?  Нi!  Вiн  вiльний,
свобiдний тепер, пан сво?? долi - а я... ха-ха-ха! царiвна для себе!
   Менi осталося з собою закiнчити.
   I я знов пiрнула думками бог зна куди.
   Тiтка якби угадала мо? думки. Звернувшись по короткiй  глибокiй  задумi
до мене, промовила сухо:
   - Ми вiддалились трохи вiд  властивого  предмета,  однак  я  думаю,  що
справу треба закiнчити, i що не будеш нас тут  до  пiвночi  держати.  Нинi
мусить зробитися всьому кiнець, а який кiнець, зна?ш!
   Мене обгорнула шалена розпука, i я приступила до не?.
   - Даруйте менi лише цю одну нiч! - вирвалось, мов зойк, з мо?? грудi.
   - До чого? Аби комедiю продовжити? Ти чула, що я говорила, i так мусить
бути!
   - Даруйте!
   ?? очi спинилися лячно на менi, i вона вiдступилася вiд мене.
   - Про мене! - сказала опiсля. - Iди, однак  будь  хоч  цей  однiсiнький
раз, хоч на одну хвилину для  себе  само?  розумна;  а  потiм  (т.  ?.  по
вiнчанню) як собi хочеш!

   * * *
   Ясна нiч настала вже давно, а я все ще не спала.
   Я мучилася.
   По великiй вiконнiй шибi билася кутиками  якась  велика  муха,  бринiла
безустанно. Раз тонесенько, жалiбно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче i
нижче, опiсля знов болючо.
   Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевiльними думками, замiтила я,
що  заслухувалась  мимовiльно  все  наново  в  той  тонесенький,  жалiбний
бренькiт. Що ?й такого? Чого побивалася? Чи ?? мучила туга за  польотом  в
зористу холодну нiч, i вона товклася, шукала  даремно  виходу?  Чи,  може,
попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нiжнi  крильця,  гамувала
??? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звiльна  або
й нагло спуститься звiдкись згори на не? павук, ухопиться ??  тонесенькими
довгими нiжками, обплута?, обмота?... Вони хвилину  поборються...  Вона  в
борбi зойкне дивним, тонесеньким голосом; опiсля вiн переможе  ??  i  таки
виссе кров...
   Це знала я вже наперед;
   I знов стала я про себе думати. Чому звернулися мо? думки до минувшини,
коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали  картини  з
мо?х наймолодших лiт. Я думала про померших родичiв, про бабуню i про  те,
що вона менi завсiгди об них оповiдала. Примiром, як не раз  радилися  над
мо?ю долею. Я була в них лише одна-однiсiнька, i тому мало все добро свiту
менi припасти. Батько пестив  мене,  майже  не  випускав  з  рук,  а  мати
розпадалася...
   Та ба! Настав такий час, що все розпалося...
   Обернувшись бистрим рухом до стiни, склонила я голову глибше к грудям i
притиснула розпалене чоло до холодно? стiни. Скоро спливали великi  гарячi
сльози по лицi.
   I дальше гналися думки  вперед,  пориваючи  з  собою  поганi  брутальнi
картини. Помчались також попри мертвi одностайнi хвилi, в  котрих  молодий
ум побивався  голодний,  вислiджуючи  власною  слабою  силою  безпiдставнi
упередження, нiвечив ?х i рвався до правди. А далi, далi доля  усмiхнулася
до мене...
   - Будучнiсть наша, - казав вiн тодi певним,  гордим  голосом,  -  i  ти
побачиш. - А я, упо?на любов'ю, котро? не зазнавала вiд нiкого,  повiрила.
Однак у чiм наша будучнiсть? В мене нема ?? в нiчiм, хiба, може, в його  ?
вона; А тепер я i "бачу". Бачу, що любов не завсiгди  бува?  тi?ю  могучою
силою, об котрiй говорять, що вона творить.  Йому  вона  не  змогла  стати
навiть талiсманом проти брудних пристрастей i спокус.  Чому  не  обiзвався
анi одним словом, чому не признався хоч i до сумно? правди, може  би...  а
то ворожi уста донесли, що весло сили загубив, що човен  розбився,  а  сам
потонув...
   Я i вiн. Обо? ми станули вже при цiлi; добились  уже  будучностi.  Йому
оста?ться лише "прийти", як обiцяв... I, плачучи, розсмiялася  я  з  тако?
будучностi. Вiн спiткнувся нiкчемно при першiм вихрi; бо i в чiм же лежала
його сила? Вона не могла вже тодi в нiм бути. А я що таке? Що мучить  мене
вдень i вночi, чого ще менi забага?ться?
   I я поринула у свою  власну,  розлючену,  зневолену  душу,  мов  у  яку
непогiдну бурливу нiч, - .бог зна? за чим...
   Муха все ще бринiла. Срiбне свiтло мiсяця ллялося вiкном у  кiмнату,  а
старий годинник цокав тихесенько, мов той дiдик в пантофельках, щоб нiкого
не збудити сво?м ходом.
   Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улiю,  i  я  пiддалася  цiлком  ?х
потузi.
   Що менi нинi ввечiр говорила тiтка, i що  я  ?й  вiдповiв  дала?  "Коли
Лорденовi вiдмовиш, - говорила, - тодi  шукай  собi  iншо?  стрiхи,  шукай
реформатора!"
   Перед мо?ю душею виринула легко  зiгнута  стать  старого  тирана,  його
чигаючий взiр, кiнчаста борода. Я закусила губи.  В  горлi  давила,  як  i
перше, мiшанина шаленого смiху i плачу. Лучче вмерти!
   I вiдтак станув i  вiн  передо  мною.  "Пожди  ще,  русалко!  -  шептав
пристрасно. - Ще одну хвилину, я люблю тебе!"
   Коби хоч перед душею не ставав, було би  легше,  а  так  i  тi  спогади
завзялися на мене.
   - Вмерти менi? Вмерти? -  шептали  скоро  уста,  i  судорожно  зарилися
пальцi в волосся. - Я не хочу вмирати! - сказала сама аж уголос.
   I знов минали хвилина за хвилиною.
   - На iншого або на жодного буду ждати!  -  вiдповiла  я  тiтцi.  Що  за
плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим "iншим"  не  був
хто iнший, лише Орядин, а Орядин - ну, що ж з ним?  От  як  поплуталася  в
самодурствi, котрим хотiла спастися; яка дурниця вийшла! Менi нi  на  кого
ждати. Люди в мо?х обставинах не ждуть. Не ?м можна кермувати сво?ю долею.
А коли серце противиться, збожеволi?ш... Нехай собi! На те хлiб ?. Хлiб не
один раз показався найпевнiшим лiком на упрямiсть i любовнi  химери.  Хiба
би, може, ще завтра... о "завтра"! Ха-ха-ха! Завтра!
   Я втиснула лице в долонi i - думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо...
   Вона все бринить жалiсно, тонесенько... зда?ться, безконечно.  Бореться
ще? Чи вже кона??..
   I чому я це без потреби обминаю? Адже i вiдчуваю я i знаю, що  в  однiм
закутку  мого  серця  сидить  якесь  "щось"  i  смi?ться  нишком   злобною
веселiстю. Це "щось" зна?, що я завтра стану перед тiткою i мо?  уста,  не
затремтiвши анi раз, вимовлять "пiду". I я пiду!

   * * *
   Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже i  в  менi  повинна  бути
якась вiдпорна сила, а чому я пiддаюся? Якiй силi улягаю я?
   Менi не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була  навiть  об  тiм
твердо переконана. Думала навiть, що я лiпша вiд других, що стою  вище  (о
смiйтеся!) вiд других, заслужила на прегарну  долю;  що  не  поступила  би
нiколи супроти "власних переконань", що вмерла би скорше... а тепер,  коли
настала хвиля показатися такою... тепер... нi! я не знаю, що тепер!
   Друга пiшла би, може, де в "свiт". Я нi! Чого менi в свiт iти?  Чи  там
лiпше? Всюди однаково, а я була  би  й  деiнде  також  однакова,  значить:
безсильна.
   Нi, я вже "пiду". Таки пiду! Знаю вже напевно, що так зроблю. I ще раз,
упослiдн? кажу собi, нiкчемнiй, пiдлiй, що... пiду!..
   Як думала, так i сталося.
   Вранцi поволiклася до тiтки i заявила, що пiду. Обо?,  т.  ?.  тiтка  i
вуйко, аж засяяли з радостi.
   - I не надiявся  вiд  тебе  чого  iншого,  Наталочко,  -  мовив  вуйко,
потираючи з задоволення руки. - Знав я таки добре, що ти  собi  розумниця,
що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!
   Я не вiдповiдала  нiчого,  хотiла  якнайборше  знов  вiддалитися.  Мене
болiли очi, i я  була  обезсилена  до  крайностi.  Тiтка  придержала  мене
ласкаво i навiть, вперше в життi, поцiлувала. Ненависне  "рудаве"  волосся
дiждалося, що рука ?? не цуралася його погладити.
   - Ти, звiсно, не можеш ще оцiнити свого щастя, -  поясняла  вона  менi,
коли ?? погляд вiдкрив щось-то на мо?м лицi. - Застановись лише  над  тим,
що ти увiйдеш у зовсiм уряджений дiм, в котрiм не буде,  певно,  бракувати
анi одного цвяшка, анi  найдрiбнiшо?  речi,  i  що  тото  все  значить!  Я
переконана, що вiн справить  ще  не  одну  гарну  рiч,  щоби  свою  молоду
жiночку, свою - як то вiн з нiмецька каже - "Лореляй" задоволити.  Я  знаю
мужчин, що любили сво? другi жiнки сто разiв  бiльше,  як  перших.  Лорден
вигляда? також на такого чоловiка. З першою жiнкою  женився,  може,  задля
ма?тку, однак за тобою, оскiльки я це замiтила, вiн формально побива?ться.
У старшого чоловiка це не маловажна рiч. Тобi буде добре у його.
   Мене обгорнуло погане, гидке чувство, i я вiдвернулася  вiд  не?.  Вона
цього не замiтила. Махаючи в одно  маленькою  срiбною  ложечкою,  говорила
спокiйно дальше:
   - Вiн ма? гарну платню, Наталочко, а дитина,  малий,  слабий  хробачок,
ма? осiбний ма?ток по матерi. Коли би вмерло - чую, що дуже мiзерне  -  то
ма?ток припав би на батька, бо у матерi, окрiм  старих  родичiв,  не  було
нiяких нi братiв, нi сестер. Ну, а вiн, звiсно, не взяв би ма?тку з  собою
до гробу?
   - Ох, тiточко, не говорiть таке! - просила я  ??,  а  вона  розсмiялася
весело.
   - Годi ж бо, годi! - успокоювала пiдсолодженим, аж немилим  голосом.  -
Того нема ще чого лякатися! Тому вiн ще не потребу? вмирати, що говориться
об можливiм випадку. Видиш? Поетична мана спала  тобi  вже  з  очей,  коли
подумала об тiм, а з тим i об усiм! Побою?шся вже о сво? щастя? О дитинко!
В кождiй хвилi життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а  не
серцем. Так, напр., ти над тим певно анi хвилинки не думала, що,  вийшовши
за Лордена, станеш i для нас неабиякою пiдпорою. Лена i Катя будуть  могти
не раз i не два у тебе побувати, тобi ж вони сестри, а Лорден  також  обох
сердечне любить. До Лени горнеться,  мов  до  рiдно?  сестри.  Ти,  правду
сказавши, нам таки чимало вдячностi винна. Ми тобi нiколи кусника хлiба не
жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести  тебе  в  люди.  Не  грiши,
Наталко, уважаючи себе нещасливою.  Бог  надiлив  тебе  ще  доброю  долею.
Подумай, як другi живуть, i чи трапиться другiй так скоро, нi з цього нi з
того, муж з таким становиськом, чи трапиться  увiйти  в  зовсiм  уряджений
дiм?
   Вона ще довго говорила i переконувала  мене.  А  я,  встромивши  очi  в
срiбну ложечку, слухала й не слухала. Опiсля вчепилися мене слова: "зовсiм
уряджений дiм, зовсiм уряджений дiм" i дзвенiли менi довго-довго в ушах...

   * * *
   Отже, я вже у цiлi. Що ж би  ще  мало  бути?  Одним  словом,  священика
ма?ться все втихомирити, все забути  i  поховати.  Замiсть  того  присягну
мо?му мужевi вiчну любов, вiрнiсть i послух. Що-небудь з  минувшого  життя
забирати в нове - зовсiм не потрiбно. Минувшiсть поховаю.
   Цi слова пишу без гнiву i не в  розпуцi.  Я  спокiйна.  Неначеб  навiки
позбулася всього несупокою...

   * * *
   (Пiзнiше)._
   Я не знаю, але я або пiдла, або трус! Я  боюся  голоду  або  смертi,  а
морально? смертi я не боюся! Чи це так ма? бути? Що я "спокiйна", я писала
колись тут. Ха-ха-ха! Така спокiйна, як  прикована  голодна  вовчиця.  Щоб
наситити тiло, запродую душу.  За  те  я  гiдна  назви  скотини!  Це  сама
найлiпша назва для таких, що так поступають, як я.

   * * *
   При таких нiкчемних, обезславляючих обставинах годi бути "чоловiком". А
я вважаю чоловiка чимсь божеським. Чому не удавлюся  тим  кусником  хлiба,
що, затро?ний ?довитими[56] словами, пода?ться менi за страву?  Що  це  за
трусливiсть i нiкчемнiсть, що прикову? мене про те все до життя?  Так,  як
ланцюг тоту собаку до буди...
   Хвилями я не вiрю у  велич  чоловiка.  Вiн  занадто  дрiбний  зi  сво?ю
натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душi не ?сть  брехнею,
що вони не на те, щоб статися колись убiйчою силою для других?
   Нiкчемна, нужденна, малодушна iстота - оце я!  Не  маю  навiть  вiдваги
вмерти. Чи не так само, як - Орядин?

   * * *
   Вмерти - значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що  це  тепер
не любов прикову? мене до життя. Це  якась  грубша  сила,  а  я  ще  такий
слабодух, що не можу ?й навiть опертися!

   * * *
   Дома кажуть, що я стала, як змiя.
   - Чому нiчого не говориш? Що знов у тобi  ко?ться?  -  пита?  тiтка.  -
Ходиш, якби тобi душу трiйлом  замулило,  очi  горять  лиховiсне.  Ой,  не
грiши, небого, не грiши, не грiши!
   "Як змiя!"
   Угадали. Я в'юся, як змiя. В мене стрелили, та не застрелили. Через  те
в мене тепер всi сили напруженi. Я вiдчуваю, що й я не була досi мiцна, що
сила будиться в менi аж тепер...

   * * *
   Коли я стану сильна? Чи як воля перемiниться  в  дiло,  перестане  бути
пустим поняттям? Як переможу сама себе, i  стану  в  вищiм  смислi  слова,
паном над собою? Я роздумую над тим, чого i кого менi боятися?

   * * *
   Гу! як це погано приймати вiд долi милостиню, як обезславляючо!

   * * *
   Хто перший придумав поняття "щастя"? Хто видумав це блудне  свiтло,  що
виклику? стiльки слiз, що творить мрi?, котрi здiйснити людська натура  ще
зовсiм не здiбна. Чи не завчасу видумали його? Його  пора  могла  би  хiба
бути в "полудню" людськостi. Однак ?й ще далеко до полудня, тепер же -  чи
вона йде правою дорогою до його?..
   _ V
   Тиха, ясна зимова нiч.
   Снiг уклався бiлесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислi
iне?м, обвитi мрякою, дрiмають. Тихо, ледве чутно життя. Зiйшовший  мiсяць
упива?ться величавим споко?м.
   Всi сплять.
   У мо?й свiтлицi горить свiтло. Пишу.
   Орядин повернув додому. Одержавши звiстку про  спадщину,  прибув,  щоби
перебрати ?? i щоби спiчнути по бруднiй, деморалiзуючiй борбi, що  пiдтяла
його моральнi й фiзичнi сили. - Я пробував всього, - оповiдав  вiн,  -  до
minimum[57], щоби добитися до мети. Ще не добився до  не?,  ще  далеко,  а
сили майже вичерпанi. Це маю вам завдячити. - Так говорив до  наслiдничих.
Нiхто не чинив йому закиду, нiхто не докоряв анi одним словом. "Не смiли",
- казала насмiшливо Зоня. В його цiлiй iстотi  було  стiльки  вiдпорностi,
стiльки наказуючого мовчання, що нiяк було у його жадати оправдання.
   Що йому ма?ток дiстався, не врадувало його надто. Казав, що  навiть  не
зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнiв. Так само остався
байдужним, коли йому наслiдничий заявив, що вiддасть йому i другу половину
грошей, котрих вiн, Орядин, зрiкся.  Що  йому  ?х  не  потрiбно,  а  йому,
молодому, що ма? ще стiльки  боротися,  здадуться.  Вiн  пронизав  старого
очима i, усмiхнувшись згiрдливо, сказав, що добре, що прийме ?х.
   В перших днях по сво?м  при?здi  не  виходив  майже  з  дому.  Годинами
пролежував нерухомо на отоманi, положивши пiд голову руки та вдивившись  у
супротилежне вiкно або в що-небудь.
   Чи  роздумував  над  дальшим  життям,  над  сво?ю  будуччиною,  чи  над
спадщиною, що дiсталась йому так легким способом i могла не  одно  змiнити
на добре, чи над чим iншим, нiхто не знав. Нiхто й не допитувався.  "Також
не смiли", - мовила Зоня...
   У двi недiлi по його поворотi вiдбулася мiж ним i Зонею  "буча".  Лена,
котра, як i всi iншi, тепер для мене настро?на ласкаво, дiлиться  зi  мною
кождою сво?ю думкою. Вона була свiдком то? сцени. Балакалось мiж  iншим  о
деяких знакомих i мимоволi перейшла бесiда на мене, причiм вiн довiдався о
мо?х заручинах з Лорденом.
   - Хто, хто виходить за Лордена? - спитав.
   - Наталка!
   - Наталка? - А по малiй задумi додав: - Ага, вона! Верковичiвна!
   - Вона. Адже ти ?? зна?ш? - закинула Зоня.
   - Знаю, знаю! - вiдповiв, змiшавшися. А по  хвилi  додав  з  глумом:  -
Отже, вона виходить за його! Ну-ну!
   - I що ж на тiм дивного, Василю?
   - О, дивного властиво нiчого: хiба лиш те, що вона  не  здавалася  менi
одною з тих, що виходять за перших  лiпших,  як  ?м  навинуться.  Впрочiм,
всiляко бува? на свiтi...
   - Вона не конче хотiла за його йти.
   - Але таки виходить_.
   - Так за кого ж було ?й iти?

   Вiн не вiдповiдав зараз.
   - Вже за кого-небудь iншого, лише не за його.
   - Так! То могла була ждати без кiнця. Оскiльки я знаю, то ?? не  сватав
нiхто.
   Вiн спаленiв.
   - I звiдки ж ти то так добре зна?ш? - питав насмiшливо. - Чи вона перед
тобою сповiдалася?
   - Передо мною не треба сповiдатися.  Я  знаю  тут  всiх,  що  могли  би
женитися, а тi не взяли, б ??. Прочi ж - то голодники, Василю!
   - Це ти на мене! - звернувся до не? бистро, i очi в нього загорiли.
   - Бог з тобою, Василю! -  боронилась  дiвчина,  чимало  зчудована  його
гнiвом. - Ти прецiнь не сватав ?? нiколи!
   Вiн знов почервонiв, немов його хто окропом посипав, i вiдвернувся  вiд
не? до вiкна, в тiнь. Трохи згодом спитав: .
   - Яка вона?
   - Хто такий?
   - Ну, адже вона_, вона!
   - Ага, Наталка! Та як то, Василю, "яка вона"?
   - Чи щаслива?  I  чи  любить  його  також  "страшно"?  -  I  розсмiявся
чогось...
   - Не знаю, чи любить. Сумнiваюся навiть, чи щаслива.  Правда,  Леночко?
Вiд заручин стала якась дика, навiть змарнiла.
   - А яка була перше? - I його очi спинилися вижидаючо на Зониних устах.
   - А яка ж би? Вона поводилася завсiгди так, мовби була чимсь лiпшим вiд
нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в не?  якби  забули
усмiхатися, стала от, напр., раrdon[58], як ти.
   - А про те все рiшилася за нього вийти! - повторив знов. - Шкода ??!
   Зоня усмiхнулася жартiвливо.
   - Так бери ти ??, коли тобi ?? так жаль! - промовила. - Тепер ма?ш  уже
господарство, i лише жiнки тобi браку?!
   Ух! як вiн на не? видивився, а очi як заiскрилися в його. -  Не  глузуй
собi з мене! - казав; - Знай, я тепер не до жартiв настро?ний!
   - Так я настрою тебе до них!
   - Пильнуй себе. Вже ви мене так настро?ли, що я змарнував сво? сили!
   Зоня спалахнула.
   - То ми тому виннi? - накинулася. - Ох!  Це  славно!  Ми,  може,  також
виннi, що ти в карти грав i пропускав грошi?
   - Не вашi грошi пропускав я!
   - Нi, але чужi!
   Вiн став бiлий, мов снiг, i зблизився до не?.
   - Ти вiдки це зна?ш? - спитав, а очi в його так i горiли.
   - Знаю!
   - Хто тобi казав?
   - Той, хто знав.
   Вiн мов збожеволiв з лютостi чи з чого. На  столику  коло  його  стояла
цiнна ваза. Вхопив ?? i кинув об землю так,  що  розтрiскалася  на  дрiбнi
куснi.
   - Так! - сказав опiсля не сво?м голосом.
   - Ти! - зверещала Зоня i запiнилась собi.
   - Цього я тобi нiколи не забуду! - сказав вiн.
   - О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду.  За  не?
то готов i мститися.
   - Ти не ма?ш наглядати мо?х учинкiв.
   - Наглядати нi, але сво? думки про тебе вiльно менi мати, i я скажу  ?х
навiть тобi прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту  i  енергiчного
поведення, а по-друге, ти забрукався[59] морально, i тому не поважаю  тебе
так, як давнiше.
   Вiн розсмiявся вимушеним смiхом, а опiсля сказав:
   - Де моя провина, i в чiм проступок супроти себе самого, тямлю аж надто
добре, i я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що  не  бували  нiколи
людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрiй я, на  вашу  думку,
"забрукався". Та пождiть, колись поклонитесь ще менi, але тодi я i  в  вас
найду хиби. Ви лицемiри!
   Зоня тремтiла вiд зворушення.
   - Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобi мiй батько подавав?
   - Трiйла подавав.
   - Ти негiднику невдячний!  Я  мала  тебе  за  чеснiшого  чоловiка,  хоч
сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобi цi?? обиди не забуду.
   - То не дразни мене! - говорив  погаслим  голосом.  -  Якби  ти  знала,
скiльки я всього пережив, то ти би була лiпшою для мене!
   - То гамуйся; на те дав бог розум.
   - В мене нема бабського сумлiння... - I, змiривши ?? зневажливо  очима,
вийшов з кiмнати, гримнувши за собою дверми.
   - Видиш, який став? - говорила Зони. - Ми аж на лицемiрiв виавансували.
Зате вiн став культурнiшим. Давно вiрив ще хоч в iдеали, а тепер... - I не
докiнчила, скрививши уста згiрдно...
   Отже, на його думку, я не  мушу  замiж  виходити  за  Лордена,  а  коли
виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.
   Нехай i так! Може, правда i по його сторонi. Але чим  сто?ть  вiн  вище
вiд мене, якою силою?  "Безогляднiстю",  як  сказала  ще  Зоня,  чи  сво?м
"сильним сумлiнням"?.. Впрочiм, менi тепер все байдуже, що хто,  а  навiть
що i вiн про мене дума?, чи добре чи зле. Для мене головна рiч  та,  що  я
сама з себе незадоволена, не можу  себе  поважати,  як  повинна.  Я  немов
пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! I ми обо? любилися!

   * * *
   Насильно  випхали  мене  до  Ма?вських  з  якимось  шитвом,  хоч  як  я
випрошувалася. З ним не хотiла я подибатися. Вкiнцi пiшла, з гордим - сама
не знаю вiд чого - усмiхом на устах. Тiльки  вступила  в  хатнi  сiни,  як
серце в мене нараз затовклося сильнiше, i я на цiлiм тiлi задрижала,  якби
перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила
собi неустанно, що вiн не обходить мене нiчого, що не люблю  його  вже.  I
дiйсно, вже як я в послiднiм часi думала i вiдчувала, то чувство  i  любов
не находили в мо?м серцi мiсця; я не любила анi його, анi нiкого другого.
   Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася  одна  склянка  i  одно
крiсло порожн?.
   - Де Василь, Зоню? - спитала панна Марiя.
   - Або ж я знаю? Мабуть, пише в сво?й кiмнатi.
   - Що це вiн пише та пише?
   - Не зна?те, що? Вiн переводить щось, як казав, iз скуки.
   - Так iди, Зонечко, i приклич його, а то чай вихолоне зовсiм.
   Зоня пiшла, а ми обидвi наче понiмiли. Вона обняла рукою його  склянку,
чи гаряча, а менi не було до розмови. Впрочiм, це було дивно. Тепер,  коли
я знала, що певно побачуся з ним за кiлька хвилин, стала  я  нараз  цiлком
спокiйна, i цей спокiй був аж ледоватий. Так сидiли  ми,  доки  не  явився
вiн. Перша увiйшла Зоня, а за нею вiн. Змiнився, на перший позiр, не дуже.
Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в  гостях,  чи,  може,
вид мiй був такий вiдражаючий, що,  угледiвши  мене,  мов  налякався;  але
привiтався ласкаво, навiть  усмiхнувся  якимсь  сумним  вимушеним  смiхом.
Опiсля заняв мiсце проти мене i, схиливши голову, мiшав машинально чай.
   При свiтлi, що падало ясно з висячо? лампи, побачила я його лiпше.  Вiн
був марний i блiдий, а в цiй хвилi, оскiльки я його розумiла,  зворушений,
його високе чоло з iмпертинентною (як Зоня  казала)  морщиною  "пихи"  мiж
бровами, видалося менi в цiй хвилi наче мармурове,  уста  упрямо  стуленi.
Повiк не пiдводив анi разу; так само, видко, не бажав i уст отвирати.
   Мене обгорнув якийсь сором.  Цiла  його  iстота  свiдчила  менi  чомусь
наглядно об тiм, що за цiлий час розлуки не займалися його думки анi  разу
мною. Що мiж ним i мною виросла якась межа, що те,  що  мiж  нами  зайшло,
затерлося безслiдно, i що було би смiшно натякати на якiсь зв'язки мiж ним
i мною. По нiм було це видко. Я соромилась сво?? вiрностi  i  вiдчула,  що
вона не була потрiбна. Чи, може,  я  помилялася?  Може.  Здавався  потрохи
пережитим, але в його iстотi було щось независиме, щось смiле, безоглядне.
Ах, це були наслiдки його "сильного, невразливого" сумлiння! - говорила  я
до свого серця, котре поборювало всi сумнiви одним замахом. Воно  визирало
з цiло? його iстоти i надавало йому цiху[60] сили i  рiшучостi.  Я  чулася
просто "гнучкою" перед ним.
   Враження, котре зробив на мене тепер, коли я  на  силах  так  пiдупала,
було надто сильне, щоб я могла його в однiй хвилинi перемогти, тому сидiла
я так само мовчки,  як  вiн.  Лише  Зоня,  прудка  i  говiрлива,  щебетала
по-сво?му i втягала зручно всiх по черзi до розмови.
   - Не хорi ви потрохи, Наталочко? -  спитала  панна  Марiя.  -  Ви  такi
блiдi.
   - Нi, я здорова.
   -  Диву?теся,  панно  Марi??  -  зажартувала  собi  Зоня.  -  Залюбленi
виглядають   завсiгди   мiзерно!   -   Вона   глянула,   напiвусмiхаючись,
напiвдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти вiдповiдi,
тому змовчала.
   --- Чому ти свого перстеня не носиш? - говорила далi - Пожди-но,  скажу
я це професоровi.
   - Завеликий, могла би загубити.
   - Ну, коли вже так, то лiпше не носи! Професор, хоч  i  який  собi  там
учений, а все-таки не змiг би в те не повiрити, що  згуба  перстеня  вiщу?
розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
   Я мимоволi глянула на не? благаючим поглядом, чому порушувала  вона  цю
менi так немилу тему, i  то  саме  тепер!  Орядин  вiдгадав  мiй  душевний
настрiй, чи пiдхопив мiй взiр, звернув голову до Зонi i, не споглядаючи на
не?, сказав прямо:
   - Ти нинi дуже жартiвливо настро?на, не розумiю тебе!
   - А я тебе також нi, Василю. Чи богатирi романа, що ти його  переводиш,
не побралися, i слово "розлука" дразнить тебе?
   - Це не роман, що я переводжу.
   - Менi здавалось, що роман. Впрочiм, що ти читав так  завзято,  коли  я
увiйшла в кiмнату? Ти й не замiтив мене?
   - Читав новели Гаршина. Кiнчив якраз "Attalea princeps_".
   - Ах, Attalea_ ! - обiзвалась я мимоволi, мило зворушена.
   - Читали? - вiн  пiдвiв  уперше  голову  смiло  за  мною,  i  його  очi
вп'ялилися в мене з якоюсь неспокiйною цiкавiстю. - I що ж? - питав з лихо
затаюваним посмiхом.
   - Гарна! - вiдповiла я.
   - Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
   - Тим, що осталася сво?м намiрам вiрна!
   - Дiйсно, не боялася нiчого...
   - Нi, i смертi не боялася!
   Вiн покраснiв ледве замiтно.
   - Чи це послiдн? зискало вас так для не?? - спитав з  легким  вiдтiнком
глуму.
   - Саме те. Це прецiнь щось дуже гарне.
   - Що? - спитав. - То, що вона вмерла,  не  побачивши  свого  властивого
неба? Ну, це справдi дуже поетично.
   - Нi, тота ?? постанова: добитися помимо всього до цiлi, - вiдповiла я.
   - Але ж вона не добилась до не?, не побачила прецiнь того небозводу, об
котрiм мрiяла.
   - Так. Та чи це таке важне?
   - На мою думку, важне.
   - Вона вiрила, що побачить сво? прегарне небо, а  та  вiра  вчинила  ??
такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хiба нi?
   Я вдивилася в його широко створеними очима  i  чула,  що  вони  в  мене
розгорiлися. Нашi  погляди  стрiтилися.  Його  очi  засяяли,  а  бiля  уст
появилася ледве замiтна злобна усмiшка, що пригадувала  менi  якусь  дивно
прикру хвилю.
   - Так, так, вона не була буденна сила, -  сказав  вiн,  -  i  ?й  треба
поклонитися.  Згинула,  але  хоч  оставила  вiру  в  силу.   Це   скрiпля?
сумнiваючихся i слабосильних, i пiддержу? саме тодi, коли вони хитаються!
   Я  вiдчула,  що  тi  слова  його  й  усмiх  той  були  в  мене  цiленi.
Усмiхнувшись боляче, хотiла я  щось  вiдповiсти,  але  надумавшись,  зараз
замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.
   Зонинi очi спочивали жадно на нас, особливо на  менi.  Та  на  ??  жаль
звернулася я до панни Марi? i почала говорити об чiм iншiм.
   - Вам би десь конче ви?хати влiтi, Наталочко, - мовила старенька панна.
- Ви так засидiлися; те вплива? зле на дiвчат; це я з досвiду знаю. Ви  би
зараз поздоровiли, повеселiшали; от попросити б вам гарно в тiточки.
   - Та де вже менi ?хати, панно Марi?. Не ?здила  досi  нiколи,  привикла
вже так. Впрочiм, менi нiчого не треба.
   - Влiтi вiдай ваше весiлля, Наталко, правда? - спитала Зоня.
   - Не знаю, Зоню, - вiдповiла я тихо.
   - Тiтка мала казати Ленi, що вiдбудеться влiтi, пiд час вакацiй.
   - Може...
   - З певнiстю; пiзнiше не може професор на довший час з дому вибиратися,
а вiн же хотiв би якнайскорше оженитися.
   Я не вiдповiдала, чула лише, як поблiдла.
   - Я  би  не  була  думала,  що  вiн  годен  до  яко?-небудь  особи  так
прив'язатися, - говорила Зоня далi. - Менi  видиться,  що  його  iдеали  -
книжки; не так, Василю?
   - Панна Верковичiвна подобалась йому, оскiльки я собi пригадую, зараз з
першо? хвилини, - вiдповiв Орядин i в  тiй  же  хвилi  пiднявся  iз  свого
мiсця. - Не закурите собi, панно Марi?? (вона  любила  часом  закурити)  -
питав зворушеним голосом, i його очi промайнули блискавкою по менi.
   - Як постара?тесь о сигаретку...
   Вiн наче лише того ждав i вийшов. Менi стало нiяково, i я  пiднялася  з
крiсла.
   - А то куди? - обiзвалися обидвi жiнки.
   - Додому вже!
   - I чого так скоро? - загомонiла Зоня. - Останься  ще,  а  то  прибiжиш
лише,  щоб  привiтатися  i  попрощатися.  Пожди,  я  заграю  тобi   Шумана
"Аufschwung"[61]. Вивчилася вже добре,  а  ти  прецiнь  уроджений  знавець
тонiв.
   Ми встали вiд стола, i Зоня засвiтила свiтло.
   - Нема Василя з сигаретами, - обiзвалася старенька панна, - у його  ще,
певно, й свiтла нема, а вiн клопочеться. - I сказавши це, вийшла.
   - Коли би так панна Марiя була молода, - смiялася Зоня,  -  то,  певно,
була би з них добра пара: вони страшно любляться.
   - Вона така добра.
   - А вiн?.. - Вона держала запалену лампу в руцi  i  мов  ждала  на  мою
вiдповiдь. Очi в не? свiтилися  так,  як  свiтяться  вони  у  кiточки,  що
спинилася на самотi бiля клiтки з пташкою.
   - Вiн тобi брат,  то  ти,  певно,  лучче  його  зна?ш,  -  вiдповiла  я
спокiйно.
   - Ну, вже ж! - I ступила наперед. - I так, напр., можу сказати, що став
таким  прикрим,  яким  не  бував  перше  нiколи;  хвилями  бував  попросту
нечемним. За тi два роки, що перебував серед високо? культури, перемiнився
чимало. Досi висмiював матерiалiстiв,  а  тепер  сам  готов  статися  ним.
Впрочiм, це, як я думаю, не грiх... i я лише кажу, що перемiнився:  але  в
чiм iншiм не згоджуюся з ним. Я не радила би  нiкому  супротивлятися  його
змаганням, бо без "пiмсти" не обiйшлось би вже, певно. Панна Марiя зводить
у його все на нерви й каже, що вiн подобрi? i повеселiша? знов. Може бути,
але поки що сто?мо ми обо? на во?ннiй стопi.
   Вона увiйшла до салону, а панна Марiя повернула з  Орядином.  Спрятавши
незамiтно посудину зi стола, вiддалилася з кiмнати, i ми остались самi.
   Я стояла коло столу i переглядала якiсь свiжi часописи, що панна  Марiя
склала для мене, а вiн стояв також тут i лагодив сигарету  для  старенько?
дами. В сусiднiм салонi грала Зоня. Нинi не могла  я  музики  слухати,  як
звичайно. В менi самiй хвилювало так чудно, чудно... чи сумно,  я  вже  не
знаю. "От, яка стрiча наша!" - думала я раз по раз, а часопис так i дрижав
в руках вiд зворушення мо?? душi.
   - А я й не гратулював[62] вам ще досi ваших заручин! - обiзвався врештi
поважно. - Але вам i так, певно, небагато на тiм залежить...
   - Менi й на думку  не  приходить  надiятися  чогось  подiбного,  т.  ?.
гратуляцiй. Не думаю взагалi над подiбними речами.
   - I вiд мене?
   - I вiд вас, i вiд iнших. Через те не змiниться нiчого для мене.
   - Так ви хочете змiни? В чiм же, напр.? - I  вiн  звернув  сво?  великi
блискучi очi цiкаво на мене, мов хотiв мене до дна душi розслiдити.
   Я вiдповiла йому спокiйним,  повним  поглядом.  Що  вiн  хотiв  в  менi
збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опiсля  сказала
я:
   - Змiни в тiм, щоб могла розпоряджати сво?ю особою чи там сво?м я  так,
як сама хочу.
   - Хiба ж так не ??
   - Бачите, що нi.
   - Виходить, що ви не чу?теся вповнi щасливою, чи властиво вдоволеною?
   - Нi, але прошу (i я всмiхнулася), не жалуйте мене для того!
   - Ага, ви бо?теся того спiвчуття!
   - Вашого не менше, як i других. Ненавиджу те чуття!
   Вiн усмiхнувся весело.
   - Не знаю, чи всi згодилися б з такою вашою думкою.
   - Нехай кождий дума?  i  вiдчува?,  як  собi  хоче.  Я  одна  не  зношу
спiвчуття. Я переконалася, що через те дух дрiбнi?. Подумайте  лише,  чути
вiчний плач i жалi над собою, гу! Немов калiка  без  рук  i  нiг  або  без
очей!.. I це ма? бути якимсь доказом "любовi ближнього"?
   Вiн засмiявся, а я з ним, однак насилу.
   - Так ви волите боротьбу i само терпiння?
   - В дечiм волю. Впрочiм, я люблю боротьбу (i я дивилася на його повним,
спокiйним поглядом), але таку,  з  котро?  чоловiк  виходить  сильнiшим  i
чистiшим. Таку боротьбу люблю!
   - Так борiться!
   - Задумую.
   - Тепер сама найлiпша пора.
   - Ви iронiзу?те.
   - Я? О, зовсiм нi; i я боровся!
   - Як боролися?
   - А так, щоб добитися до цiлi.
   - I що ж?
   - Утомився.
   - Втомилися, i чи назавсiгди?
   Вiн здвигнув плечима.
   - Ви можете мимо того добитися свого, значить:  у  вас  не  може  нiхто
вiдбити позитивно? цiлi, - сказала я, - тому що добитись до  не?  залежить
вiд вас самих, але я? Подумайте собi, яке життя передо мною!  Яка  цiль  у
мене!
   - Так придумайте собi яку-небудь.
   - Чи це можна?
   - Можна.

   - Що ж ви придумали би на мо?м мiсцi?
   - Я придумав би перше... i то найперше розручитися.
   - О, це неможливо, це зовсiм неможливо,  пане  Орядин!  -  вiдповiла  я
скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби вiн нарушував тими  словами
тайну мо?? душi, що тлiла на днi ?? й iснувала бiльше  як  чуття,  нiж  як
сформульованi зариси яких-небудь думок!
   - Виддте? Ви вже аж налякалися! - сказав вiн з легким вiдтiнком глуму в
голосi. - А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша цiль, коли
пересвiдчилися, що ви не... незадоволенi...
   - З того... розумi?те мене?.. з того нема в мене виходу! - вiдповiла  я
тихо. - Але скажiть щось iнше, щось, що не було би злучене з тим!
   Вiн знов здвигнув плечима.
   - Далi я не знаю. Хiба казав  би  ще  "бути  щасливим",  але  це  також
злучене з тим, що ви бо?теся нарушити!
   - Що я боюся нарушити!  -  прошептала  я  ледве  чутно  за  ним,  немов
завмираючий вiдгомiн його голосу... - А крiм того, нема вже  нiчого,  пане
Орядин?
   - Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими  людськими
мiзерними силами i нашим чуттям: ми ж люди!
   - Так, ми люди! - сказала я i хотiла  додати:  "А  менi  все  здавалося
давно, що я буду дуже, дуже щасливою!", але не сказала цих слiв,  задавила
?х.
   Вiн стояв он там недалеко вiд мене, мовби не  той  сам,  що  звав  мене
колись сво?ю царiвною, русалкою прегарною, мовби не упивався  нiколи  мо?м
видом, не цiлував нiколи анi одного пальця мо?? руки, i що все те викохала
лише моя уява, а йому щось подiбне анi на  думку  не  приходило;  здавався
якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настро?ним  бiльше  до
глуму, нiж до зрозумiння яко?-небудь душi, що  я  боялася  послiднi  слова
вимовити. Впрочiм - пощо? Щоби пожалiв? Нi! I  я  вiдвернулася  гордо  вiд
його...
   В сусiднiм салонi кiнчила Зоня гарний твiр  Шумана  рiзкими,  короткими
акордами. Я звернулася до не? туди, щоби подякувати ?й за гру, котро? нинi
майже не слухала, i щоби вже попрощатися.  Вже  перейшла  "огневу  пробу",
котро? так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж  дзвонила  зубами.  Тепер
успоко?лася аж до холоду i хотiла йти геть.
   Вiн i собi вийшов з кiмнати.
   Попрощавшися з усiма, вийшла я, а  на  подвiр'?  стрiнула  його  знову;
чекав на мене.
   - Хочу провести вас додому, - сказав, запинаючи старанно сво? пальто аж
пiд шию, - щоб не замерзли. Цього би  вам  Лорден  нiколи  не  простив.  А
рrороs[63] того, - додав опiсля побiжно, - чи ви  дiйсно  хочете  за  його
йти?
   - Не "хочу", тiльки мушу.
   - I що ж це значить: "мушу"?
   Я вiдповiла йому щось про "обставини, зависимiсть, сирiтство" i т. п.
   - Е, що там! - вiдповiв. - Коли вже мусите йти з  дому,  то  вiддайтесь
хоч за такого чоловiка, котрого могли би шанувати i котрий  подав  би  вам
iнший бит, значить, щоб хоч стояли собi матерiально пишно, а так... що вiн
за один? От незначний, здивачiлий старий пергамент, де вже вiн вам пара! -
I засмiявся до власних слiв.
   В менi прокинулося щось. Не почуття обиди, о нi! i не  охота  обороняти
неприсутнього Лордена, котрого я справдi дуже не любила i була би рада  не
бачити його вже нiколи в життi. Це  була  радше  якась  тонка,  тонесенька
душевна струна, що обiзвалася тепер на поклик смiху його,  але  обiзвалася
чудноболючим, негармонiйним зойком. В тiм смiху його було  щось,  що  мене
вiдiпхнуло вiд його.
   - Як же менi жити при вуйку далi, коли тiтка доказу? майже щогодини, що
я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би ?й не раз  в  пригодi,
бо я ?м винна чимало подяки? Пiд такими услiв'ями ждати на щось "добре"  в
жоден спосiб не можу. Я вже таки пiду за його!
   Вiн знов розсмiявся.
   - Так, - говорив, - пiду за Лордена або пiду та й  утоплюся,  але  дома
сидiти не буду! Якраз цi слова пригадують менi  знов  ваше  вразливе,  мов
павутина нiжне сумлiння, котре звернуло мою увагу на себе, скоро  ми  лише
спiзналися. Ви осталися тi самi.
   Я усмiхнулася iронiчно.
   - Дума?те, що справдi так, пане Орядин?
   - Вiрю в сво? слова, панно Верковичiвна!
   - А що ви зробили би на мо?м мiсцi?
   - Я? Сидiв би попросту дома i ждав лiпшо? долi. От що зробив би  я!  Не
гризся  б  буйною  жорстокою  фантазi?ю  яко?сь  там  тiтки.  Сидiв  би  з
переконанням, що ?м хлiб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без дiла?
   - Нi! I мови об тiм нема!
   - Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато  того,  що  люди
вважають "консеквенцi?ю", багато "характеру", а замало...
   - Розуму? - докiнчила я.
   - Нi, Наталочко (!), математики замало у вас!  От  що!  А  без  не?  ви
пропаща людина в теперiшнiх, наскрiзь матерiалiзмом перенятих часах!
   - Так що ж менi робити?
   - Не слухати завсiгди лише нiжного чуття; слухати бiльше розуму!
   - А коли годi?
   - То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та  сильна  могутня
власть роздавить вас. Ви не зможете ?й опертися. Впрочiм, це  вже  повиннi
ви знати, що буденних iстот ? бiльше i що вони суть "панами"  в  звичайнiм
смислi слова. Такi, як ви, упадають у сво?й одинокостi.
   Я усмiхнулася.
   - Це гарна перспектива!
   - Ну, що ж робити? Це все в обставинах ма? сво?  причини.  Хто  ?х  там
поборе!
   - Ви не опирались би ?м?
   - Я опирався ?м. Значить, хотiв жити пiсля свого  ума.  Ставив,  напр.,
мораль сто?цизму також вище вiд моралi милосердя. Не хотiв просити  помочi
у дядька, не хотiв i вiд товаришiв нiчого, що дiстав  би  вiд  них  аж  по
викликанiм у них спiвчуттю. Так що ж? Змiнив сво? думки. А з пiмсти за те,
що я опиравсь ?м,  значить:  обставинам,  вергли  мене  в  рамена  погано?
страстi, що я трохи не потонув в нiй samt Haut  und  Haar[64].  Бачите,  я
грав страшно в карти. Впрочiм, ви мусили  це  чути,  хоч  я  не  знаю,  як
називано  цей  об'яв  у  мене.  Чи  карою  божою,  чи  пальцем  божим,  чи
квiнт-есенцi?ю люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим  знаком,  задля
котрого я мав iти "в божий дiм"? На кождий випадок "визирало" щось  з  то?
пригоди. В дiйсностi привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав
шалено; страшно грав я! Кажу вам, купався цiлою душею в тiй  страстi.  Ух!
аж менi самому тепер гидко. За якийсь час, i  майже  так  само  скоро,  як
подобалося, обридло менi те все, i я ходив, мов затро?ний,  з  затисненими
зубами з лютостi на себе самого. Якого бiса пiдчинявся я  тому  лиху?  Дав
заволодiти собою аж до гидкостi? Нiхто в свiтi не приневолив би мене тепер
i доторкнутися хоч однi?? карти! Розпрощався з ними вже назавсiгди!
   - Це дуже гарно, Орядин.
   - Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно "не  гарне",  а
тому, що обридло менi.
   - Так ви можете панувати над собою!
   - Чому нi?
   - А гидким обставинам ви опирались би?
   - Ах, що там "обставини"! Я, сам-один? Це ж крапля в морi.
   - А коли б таких бiльше, як ви? Вiн  повернув  живо  головою  за  мною,
опiсля всмiхнувся не то жартiвливо, не то iронiчно.
   - Чи ви носитеся з думкою "будувати щось"? - спитав.
   Менi стало i стидно i жалко мо?х слiв.
   - Нi, - вiдповiла я сухо.
   - Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато  помiчникiв;
стратили би надто скоро i ту одробину довiр'я до людей, яке, може, ще живе
в вашiм серцi.
   - Мо? довiр'я до людей захиталося i без того сильно, - вiдповiла я, - i
я не ожидаю вiд будучностi нiчого.  Передо  мною  лежить  праця,  значить,
обов'язок, котрий сповняти, нехай i механiчно, вважаю за найсвятiшу задачу
чоловiка!
   - Отже, зрiка?теся щастя?
   - Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?
   - Ах, ви не хочете мене розумiти!
   - Що назива?мо щастям? Поодинокi чуття  в  поодиноких  хвилях?  Тих  не
можна i так продовжити. Впрочiм... не говорiм об тiм! Скажiть менi  радше,
чому ви менi, напр., нiколи не писали? Я... я була би деколи заговорила до
вас.
   - Чи я вам це обiцяв? - спитав бистро, майже з переляком.
   - О, нi, зовсiм нi! Я вас об тiм i не просила. Я лиш собi так думала.
   - Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. - Опiсля додав: -
Не писав, бо був завсiгди дуже занятий, мав стiльки грубих клопотiв, i жив
до того, мов собака. Вже мало-мало не пiшов до "соцiалiстiв" на службу.  -
Тут i розсмiявся. - Бiдний мiй вуйко вмер в  саму  пору,  значить:  ма?ток
його дiстався менi у  сам  вiдповiдний  час.  Бачите,  цiлком  так,  як  у
повiстях. Коли бiда найбiльша, зараз помiч найдеться. Але що я  хотiв  вам
сказати, щоб повернути знов до першо? теми? Розручiться з  професором.  Це
чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!
   - Не велика шкода!
   - Ну, шкода, шкода! - повторював нетерпеливо. -  Нас  усiх  загалом  не
шкода! Але коли вже чоловiк раз лише живе,  так  нехай  же  живе  так,  як
чоловiковi годиться. Така моя думка!
   Я не вiдповiдала. Ми зупинилися коло  нашого  дому,  i  я  подала  йому
мовчки руку на прощання. Вiн дiткнувся ??, i ми розсталися...

   * * *
   Так  то  все  було.  Все  бува?  iнакше,  нiж  собi   чоловiк   уявить.
"Iдеалiзуючий простiр" творить те, що любиться так часто якийсь  "фантом",
не подiбний навiть до  живо?  то?  iстоти,  що  збунтувала  нашу  душу  до
глибини. Саме так ведеться менi з Орядииом. Дивлюся тепер на  його  цiлком
iншими очима i не знаю, чи моя уява вiддалялася вiд  його  i  любила  щось
цiлком iнше, чи вiн змiнився справдi так сильно? Одно лиш певне: таким  не
?, як жив в мо?й пам'ятi.
   Я втомлена i знеохочена.
   Вiн каже розручитися з Лорденом. Думки стати жiнкою Лордена я зовсiм не
маю i саме над тим не думаю. Не знаю ще нiчого ясного, нiчого, що носило б
характер рiшучностi в собi, але вiдчуваю, що  змiна  якась  зайде  в  мо?х
обставинах, чи зла чи добра - не знаю. Поринаю думками бог зна куди  i  не
маю спокою.
   Саме тепер рада би я знати (це смiшно з мо?? сторони), чи я Орядину  ще
трохи мила? Дещо з його iстоти говорить, що так,  а  дещо  супротивля?ться
тому. Деколи бажаю того, а часом менi це таке байдуже!
   Оногди спiмнула я Зонi, що вiн змiнився, а вона заперечила це.  Казала,
що вiн лиш "виробився", значить,  "дозрiв",  з  усiма  сво?ми  прикметами,
вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибу?, або лучче сказати:  те
"щось" виступа? в нiм слабше, як давнiше, щось, що я у всiх людей люблю  i
що мене так сильно прив'язало до його. Якась тонкiсть чи чистота...

   * * *
   (Пiзнiше)._
   Супроти мене вiн не раз аж покiрний, i  менi  зда?ться,  що  та  покора
обгорта? його мимовiльно; каже, що таки поважа?  мене  дуже  глибоко,  хоч
споминав про мене майже легковажно (тодi, як  вiдбулася  "буча").  А  мене
болить, коли вiн кориться хоч би й мимовiльно. Ненавиджу це чуття, а тодi,
коли кориться, ненавиджу й його.

   * * *
   (Знов пiзнiше)._
   Думаю, думаю, думаю i не  видумаю  нiчого.  Вiн  не  вдоволя?,  анi  не
успокою?, анi не ситить мене. Я в чуднiм, чуднiм настро?. Менi так  тiсно,
так сумно i нi в чiм не можу найти опори. Вiд  Лордена  утiкаю  .душею,  i
менi й на думку не приходить застановлятись над сво?м  будучим  життям.  Я
лиш сказала, що "пiду", але я ще й тепер не погодилася з  тi?ю  думкою.  В
менi прокида?ться стiльки помислiв, стiльки думок, аби змiнити сво? життя,
зiрвати зi всiм поганим дотеперiшнiм, що я майже давлюся тим.
   Читаю в кождiй вiльнiй хвилинi i пробую навiть знов писати, хоч те менi
не йде легко; в мене думки занеспокiйнi.
   Роблю порiвняння мiж людьми i людьми, мiж ними й обставинами, а  вiдтак
спиняюся над Орядином. Вiн не говорить  тепер  про  сво?  любимi  iде?,  а
"народ" не проходить йому й через уста. Ох,  що  то  час  може!  Два  роки
станули мiж нас i змiнили нас так сильно!
   Його присутнiсть мучить мене. Що це таке? Жалiю  над  ним.  Але  не  те
вiдпиха? мене вiд його, що вiн "купався в страстi", лише iнше...
   Однi книжки оживляють ще мене, iнакше в тiм заколотi я погибла би...

   * * *

   (Знов пiзнiше)._
   Не раз я духом така сильна, що йшла би у найстрашнiший бiй,  а  не  раз
прикликую бабуню на помiч! Бабусенько моя золота, чом  ти  мене  покинула,
чом не з'явишся, не додаси менi сили, не прийдеш iз  порадою,  не  полюбиш
тво?ю  вiрною  любов'ю!  Бо  в  кого  ж  менi  шукати  пристановища?   Чим
утихомирити душу свою? Хто покаже менi, куди йти,  я  ж  така  сама,  така
сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що  аж  гнуся,  вгинаюся;  вона
потряса? мною, а як ще вихор настане? О, вихор тодi  змете  мене,  мов  те
сухе опале листя, безслiдно.
   Сила? Хто вчить мене бути сильною? Чи менi шукати пiдпори в других?  Де
ж ?сть тi другi, хто вони? Ох, воно так гарно, як жiнка находить пiдпору в
мужчинi, а й противно, мужчина в жiнцi! Але ж чи може дiйсно душа з  душею
злитися, чи це припадком не ? фраза, в котру лиш вiриться пiд час любовi?
   З ним бачуся досить часто. Деколи бачу, що я  його  умом  перегнала,  а
деколи корюсь я перед ним. В нiм ? щось, що пану? надо мною, що притяга? i
вiдпиха? мене. Часом бачу, як пiдляга? впливовi мо?? iстоти майже  цiлком,
як пiдляга? взагалi сильним враженням, а  часом  переконуюся  вдруге,  нi,
вдесяте вже, що через цiлi тi два роки був  рiзними,  прерiзними  справами
так занятий, що ледве коли й подумав про мене!

   * * *
   (Знов пiзнiше)._
   Ми вже досить давно не бачилися. Зоня прибiгла до нас, i мiж  iншим  на
тiтчине питання  про  його,  замiтила,  що  став  у  послiднiм  часi  знов
"нестравним" i що в його  генiальнiй  головi  ко?ться  правдоподiбно  знов
якесь лихо.
   Що ж би то з ним могло бути?  Думаю  стiльки  над  тим,  майже  гризуся
ним... Чи вiн менi не байдужий?
   А з Лорденом що? Боже мiй, боже мiй, що з ним робити?
   Я затискаю зуби, чоло морщиться i в далеку далечину лину поглядом...

   * * *
   Вчора вечором були ми з Леною у Зонi оглядати якусь  балеву  сукню.  За
кiлька днiв вiд'?жджа? вона з батьком i панною Марi?ю на бал до С.
   Вiн був також увiйшов у кiмнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз
мiшаюся.
   Говорив мало i виглядав зажурено, але чого? I чи на довго?
   - Ви дуже зле вигляда?те, - замiтив менi, коли ми на  хвильку  осталися
самi. - Чи ви дума?те дальше так жити? Я вас не розумiю.  Подумайте,  який
кiнець вас жде, ви загинете!
   Я придивлялася одному великому олiйному образовi з намальованим  нiчним
кра?видом, котрий викликував дуже часто  мiй  подив,  i  чинилась,  що  не
дочувала його слiв.
   - Скажiть що! - вирвалось нараз нетерпеливо з його уст.
   Я скинула на його оком.
   - Знов мене жалу?те? - спитала я. - Мене  тепер  всяке  спiвчуття  лише
болить.
   - Скажiть лiпше: обиджа?! - спалахнув вiн. - Лордена чуття не обиджають
вас!
   Я здвигнула байдуже плечима.
   - Його чуття менi цiлком байдужi; впрочiм, я не  можу  за  це  на  його
гнiватися, що вiн вибрав собi мене за жiнку, - вiдповiла я.  -  Його  цiла
провина, може, лиш та, що не любить мене  такою  любов'ю,  якою  любив  би
мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його?  Чи,  може,  обиджа?
мене тим, що да? менi нагоду подякувати за ласкавий хлiб i мати  свiй?  Ми
лиш за товар мiня?мося. Моя праця, хоч i без ясного характеру, про те  все
не менше цiнна, як його хлiб. Я i в його хатi буду  вiд  ранку  до  вечора
працювати; знаю все, що мене жде!
   - Але ж ви танете! - закинув вiн.
   - То, то лиш так... - вiдповiла я. - У  мене  стiльки  думок,  то  вони
нищать мене i гноблять поки що.
   - Як?
   - О, нiчого, нiчого...
   - Коли б я мав те пересвiдчення, що ви станете хоч  матерiально  пишно,
то ще помирився би з тим.
   - Справдi?
   - Справдi. Чому дивитесь так на мене чудно?  -  спитав.  -  Це  великий
фактор у людськiм життi, вiрте менi! Все проче  маловажне;  значить,  тому
маловажне, що без того можна обiйтися, можна його побороти...
   - Орядин, що на вашу думку маловажне?
   - Ну, так званi симпатi? i антипатi?!
   - Ви поборювали би в собi щось подiбне, напр., симпатiю? -  спитала  я,
не звертаючи очей вiд його. Вiн усмiхнувся зневажливо.
   - Чи ви не вiрите в мо? сили вже зовсiм? - спитав.
   - О, я вiрю! - сказала я, тепер навiть з пересвiдченням. - Я лиш хотiла
би знати, чи ви поборювали б також де "маловажне" задля хiсна?
   - Ви просто дитиннi, коли таке пита?теся? -  вiдповiв  вiн.  -  Врештi,
нинi я не можу цього знати, але менi зда?ться, що коли б я лиш  хотiв,  то
мiг би побороти...
   - Я лиш те хотiла знати! - вiдповiла я  сухо  i  вiдвернулася  знов  до
образа. А вiн не говорив бiльше нiчого. Крутив  неустанно  вуса  i  глядiв
кудись безмовно вiкном.
   В годину пiзнiше зайшов за мною до салону, де я прислухалася  до  спiву
Зонi з молодим ?? поклонником i сидiла, потонувши в чудних  думках.  Сiвши
мовчки коло мене поруч софи, справляв свiй годинник.
   - Над чим ви дума?те? - спитав по якiмсь часi.
   - От думаю!
   - Напр., над чим? - домагався вiн. - Може , над сво?ю будуччиною? (Менi
причулася iронiя в його голосi).
   - Нi, в цiй хвилi  нi!  -  вiдповiла  я,  усмiхаючись  слабо.  -  Тепер
застановлялась я знов над тим, що ? люди  такi,  як  нацi?.  Властиво,  що
характери поодиноких людей ? аналогiчнi характерам  поодиноких  нацiй.  Не
правда ж? Так, напр., ? характери, по котрих можна з  певнiстю  надiятись,
що  сповнять  цей  або  той  учинок,  сповнять  щось  неожидано  великого,
сильного. ? перенятi якоюсь красою,  що  оста?ться  завсiгди  i  в  рiзких
випадках свiжою i ? свобiдна вiд усiх буденних додаткiв. Такi ? й нацi?.
   А противно ? знов натури, одаренi багато, але напо?нi наскрiзь смутком.
Змагають до всього, але не здобувають нiчого, ?х iстота перенята  наклоном
до терпiння i туги, мов рослина до сонячного тепла.  Я  власне  думала,  -
говорила я далi, пiд час коли вiн уважно слухав, - що  ненавиджу  цей  тон
вiчно? туги так, як ненавиджу, напр., одностайний тужливо-хорий  усмiх  на
блiдiм лицi нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже  ослабли,  а
жалiбна мелодiя, що дзвенить у нашiй душi i котру ми так добре  розумi?мо,
заколисала всi нашi сили до немочi, Чи не так? Ах! - докiнчила я гiрко.  -
Це правда, я також донька укра?нсько-руського народу!
   - Ви ж казали, що любите боротьбу! - обiзвався вiн.
   - Люблю, але скажiть, чи ви вiрите у вiдродження таких  характерiв  або
народiв?
   - Чому нi? Але вони потребували би, щоб хтось постороннiй ?х рушив.
   - Постороннiй? - повторила я сумно. - В тiм i лихо, що вони не мають  у
собi того iмпульсу; що мусять тих "порушень" дiзнавати аж  вiд  других.  Я
думаю, що так успособленi ?ства не мають жодно? будучностi. Вони подобають
на арфи еольськi, що грають лиш тодi, коли вiтер