Ольга Кобилянська. Через кладку

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Повiсть


   I

   Я всiх знав отих, про котрих буду писати, старших i молодших,  жiнок  i
мужчин; ба одна часть ?х мешкала навiть в домi мо?х родичiв,  в  горах,  у
невеликiм мiстi. К.,  саме  в  роках,  як  вступив  я  в  державну  службу
практикуючи i жив враз з родичами. З того часу, а мав я тодi 25  рокiв,  -
походили якраз тi знайомства, про котрi хочу писати. Не тому, щоб  з  мо?х
записок вийшов якийсь закiнчений роман або новомодна повiсть, а так, - щоб
вдоволити самого себе.
   Я чую хвилинами свою душевну самоту, мов щось живе. Чую, як  вона  лiзе
на мене, вимага?, випроху? щось вiд мене, а  далi  бере  верх  надi  мною.
Iнодi переловлюю себе на тiм, що вона посунула  свiй  вплив  на  мене  так
далеко, що вiдбира? менi право мови,  -  i  через  те  став  я  поза  мо?м
урядом[1] маломовним, а товаришi й колеги зробили з мене чудака!

   * * * _
   _
   Я не жонатий. Живу один лиш з матiр'ю сво?ю. Становисько в мене  гарне,
? i ма?ток; але проте я не женився. Замолоду не було як, а тепер...  ет!..
що значить "тепер"? Однак це поки що не належить до мо?х  записок.  Я  про
iнших хочу писати, цiлком спокiйно... цiлком так, як буде менi приказувати
настрiй. I я цiкавий, що з того вийде, до чого може  допровадити  чоловiка
самота. Буду прясти свою бiлу вовну, доки схочу сам.  Щоденник  з  молодих
лiт у мене ? (в менi ж бо, як запевняли  мене  вже  замолоду,  лiтератська
жилка (по кiм?!); отже, я зiбрав оцей матерiал, себто  щоденник,  нотатки,
листи i т. iн., i буду писати. Вриваючи тут i там, може часом i з  паузами
цiлих рокiв, але що постановив... доведу до  кiнця.  А  який  кiнець  мо??
житт?во? повiстi буде, я ще сам не знаю, бо не я, а життя зложить його...

   * * * _

   У мене урядження старосвiтське, бо ще вiд родичiв, але воно  вiдповiдне
до мене i сто?ть в гармонi? й рiвновазi з  мо?ю  особою,  з  котро?  дише,
може, дещо також вже старосвiтством. Але менi "старосвiтство" подоба?ться.
Воно ма? в собi щось успокоююче, щось  поетичне,  добре.  Нагаду?  лагiдне
обличчя  матерiв,  журливiсть  i  стараннiсть  батькiв,   якоюсь   поезi?ю
перетканий свiт i щось - безжурне. Так вiдчуваю бодай я старосвiтськiсть.
   У мене й музика в хатi старосвiтська. А зна?те  яка?  Не  голосна,  як,
може, ви собi те уявля?те, а спокiйна, така, що мов  шовком  розплива?ться
по душi - i губиться мрiями.
   Я сказав - я не жонатий. Становисько в  мене  гарне,  але  проте  я  не
женився. Жiнки не мають розумiння супокою, розумiють  iнакше  супокiй,  як
ми, мужчини, - особливо тi, модернiстичним духом перейнятi. Навiть  згадка
про них вже баламутить мене в гадках.  Вже  ста?,  напр.,  перед  душею...
вона, хоч нiби без претензiй. Але ось... вже бачу ?? молодi очi (вони  вже
з уроди такi в не?) i ?? бiлi руки, бачу, як гарно  уклада?ться  ??  сукня
коло ?? постатi... як вона ?? збира?... а часом, як в суперечцi зi мною  -
уступа? менi. Не словом - лиш мовчанням i поглядом, i те мене  денерву?...
зворушу?, ?? консеквенцiя нечувана, до того вона "гербова".

   Чи я старий? (Тридцять п'ять). Чорт зна?. Про мене кажуть товаришi,  що
я ще цiкавий мужчина... що не одна сiмнадцятилiтня...
   Нi.  Не  буду  бiльш  нинi   писати.   Накрутив   собi   свiй   великий
старосвiтський стiнний годинник, що менi ще по дiдовi владицi  остався,  i
слухаю його нiжну музику, що  настрою?  мрiйно  й  вiдволiка?  вiд  усього
голосного, болючого, негармонiйного, а думками лину туди, де  було  гарно,
де не шарпало душу обов'язками всякого роду, а було повно молодечо? поезi?
i вiри там...

   * * * _

   Дарма! - те, що звемо "будучнiстю", вилiза?, вироста? проти мо?? волi з
мо?? минувшостi... уклада?ться приманчивими формами в будуче  i  глузу?  з
мене... ет!


   * * * _

   Мо? становисько вимага? стiльки працi й  енергi?,  спожира?  стiльки  з
мого ?ства,  мо?х  лiпших  нервiв  i  почувань,  з  мойого  мозку,  тупить
тонкiсть, - що те, про що хочеться менi писати, ма? бути для  мене  лiком,
ма? бути, як захована дорогоцiннiсть, що  ма?  мене  успокоювати  i  гарне
минуле, себто мою молодiсть, пригадувати. Хотiв  би  я,  щоб  воно  вийшло
просте,  рiвне,  правдиве,  викiнчене,  як  рiзьбярська  праця,  а  не  як
композицiя неспокiйних нервiв. Попробую. Так.

   Мене змучило й  невдоволило  ще  (з  винятком  поодиноких  хвилин)  мо?
дотеперiшн? життя. Обдерло з усiх надiй, з усiх мрiй, скарбiв мо?х. Те, що
лишилося ще в менi, жадне лише спокою, гармонi? i поезi?.  Чи  повiрив  би
хто менi, що я, не такий вже молодий мужчина, тверезий в сво?м  заводi[2],
бажаю ще поезi? вiд життя?
   Любовi? - пита? якийсь внутрiшнiй голос в менi, мов зi споду душi,  але
я заперечую тому. I вона (одна  й  друга)  обманчива.  Запхалася  десь  за
виховавчиню й нiби втонула. Але вони не тонуть, бо дно назад  ?х  викида?;
але я вертаю назад до любовi. То - дитяча хороба, котра i в  старшiм  вiцi
людей навiду? та доводить до того, що чоловiк набира?ться сам перед  собою
сорому.  Вона  гарна  в  розцвiтi,  гарна  до  фази  поцiлуя...  а  там  -
перемiня?ться, як весна в лiто, лiто в осiнь, осiнь в зиму,  -  i  кiнець.
Така. Але менi що? Менi добре з мо?м дозрiлим  супоко?м,  з  мо?м  осiннiм
почуванням, - i бiльше не кажу й не хочу нiчого. Слухаю в сво?й  хатi,  де
царю? моя мати, старосвiтську музику, а далi - нiщо мене не обходить.


   * * * _

   Зна?те ви бiлi рожi? Тi звичайнi, не окулiзованi, котрих листки анi  не
улискуються, анi не колють, а так собi - звичайнi, матовi з виду. Тi  бiлi
звичайнi рожi (уважайте) виростають великими корчами,  i  цвiт  ?х  досить
повний.  Листочки  цвiту  бiлi,  i  лиш  серединою,  звiдки   розпочинають
розгортатися, нiби - кажу "нiби" - вони мов мрiють рожевiстю.  Але  то  не
значно. I не в тiм рiч, бо помимо того все ж таки бiлi рожi.  Бiлi  -  вiд
початку аж до кiнця свого. А головна ?х чудова прикмета (я б сказав - вони
гербовi), - це ?х запах. Запах, що виклику? в душi мрi?, шматок  того,  що
зветься звичайним словом - рай, спомини з молодих щасливих  лiт  i  всяких
образiв з колишнiм гарним, зiбраним в одну хвилину.

   Я лиш кажу.
   Головна ?х чудова прикмета - це ?х запах. Якби можна описати запах, я б
його описав. Тепер червень, саме двi такi  рожi  стоять  бiля  мене,  -  i
пахнуть, чарують...

   Та дарма.
   Запах тих рож - це те саме, що  хвилеве  почуття  щастя.  Зловиш  його?
Здержиш? Нiколи! Вiн один не да?ться спiймати, як те щастя, що  iсну?  лиш
хвилинами - в нервах i  настрою.  Та  проте,  щоб  мене  добре  зрозумiти,
зiрвiть тi лиш в черенi цвiтучi бiлi звичайнi (запахом - гербовi!) рожi  й
поставте ?х окремо вiд блискучих, пишних, окулiзованих  в  панських  садах
цвiтучих рож, а вiдтак впивайтесь запахом всiх... а накiнець  лишiть  собi
бiлу звичайну... я все кажу - гербову рожу.

   Вона  вироста?  в  звичайних  садах  корчами,  в  людей,  що  не  мають
можливостi нi спроваджувати окулiзованих рож, нi займатися взагалi  багато
плеканням цвiтiв, а пильнують бiльше здорову ярину.
   Мо? "бiлi рожi" - сами виховуються. На  зиму  загартованi  самi  собою,
вижидають у мрiйному пiвснi мiж стужею й сонцем наближення весни.  А  коли
наступить червень, вони цвiтуть... Гей, як цвiтуть, процвiтають  вони!  аж
зчуду?шся тою несподiваною  силою.  Садять  так  багато  з-помiж  зеленого
свойого листя бiлого цвiту, неначеб  не  мали  вже  бiльше  дожити  друго?
весни, - дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дiвчина,  вiчно
розмрiяна, неначе кам'янiла з яко?сь розкошi коло  тих  рож,  що  цвiли  в
червнi... Дивилася поважними  очима  на  них,  упоювалася  ?х  запахом  i,
усмiхаючись, несвiдомо говорила сама собi:
   - Я щаслива!..
   Чу?те? Щаслива!
   О, як люблю я  тi  нiжнi,  чутливi  молодi  iстоти?..  Як  люблю  я  тi
звичайнi, бiлi,  загартованi,  в  червнi  цвiтучi,  бiлi,  не  окулiзованi
рожi!..


   * * * _

   Так.

   А все ж таки я ще не такий старий, щоб не пригадати всього, що цiкавило
й правило мною  в  мо?й  молодостi,  почавши  вiд  фахових  студiй  аж  до
"нацiонально? роботи". Тодi... Тодi, як був я ще в академi?, як належав до
рiзних товариств, ходив гордий, мов князь, з  лентою  на  грудях,  спiвав,
захоплювавсь,.. агiтував... покликував до бою й ненавистi,  ораторствував,
де б не лучилось, вогненними барвами й малював, вкладаючи  все  свое  я  в
"будучнiсть", вiрив i присягався  в  iде?  -  i  був  молодий.  Безконечно
молодий.

   * * * _

   Як сказав я - я родом з гiр, з невеликого мiста.
   Дiм мо?х родичiв звертав на  себе  увагу.  Не  тим,  щоб  був  особливо
гарний, а тим, що вiдсувався вiд дороги, мав перед фронтом чудовий зiльник
i невеликий, взiрцево заложений сад, котрий припирав до  дороги,  що  була
заразом i головною дорогою цього мiста. Хто до нас звертався, мусив вперед
конче цей садок  перейти,  щоб  дiстатись  до  хати.  Стiни  хати  завсiди
бiленько побiленi i, до сонця улискуючися,  взiрцево  чистi  вiкна  яснiли
приманчиво з-помiж дерев до переходячих дорогою й придбали  хатi  характер
яко?сь iдилi?. Сусiднiй дiм, що був також власнiстю  мо?х  родичiв,  задля
чого головно уходив мiй батько в декого  за  багача,  притикав  до  нашого
обiйстя великим гарним садом i  дiливсь  вiд  нас  лиш  невисокими  бiлими
штахетами. Не був вiн захований вiд дороги в сво?м садi, як наше мешкання,
а навпаки - присунувся ближче до не?. Та зате мав вiн з схiдно? сторони  i
до нашо? хати звернену велику гарну скляну веранду,  на  котру  завидували
батьковi  не  однi  властителi  домiв  невеликого  мiста,   називаючи   ??
"попiвською мошонкою", -  що,  мовляв,  вона  притягала  найзаможнiших,  а
взглядно найзначнiших мешканцiв, котрi добре  або  щонайменше  дуже  точно
платили.
   Дiм той був високо пiдмурований, i через те сходилося з веранди сходами
в сад, котрий, як споминав я повище,  притикав  до  нашого.  О,  той  сад!
Широкий,  з  старими  овочевими  деревами,  перетиканий  гарними   рiвними
стежками й одною довжезною але?ю, що вела з веранди просто  до  невеликого
павiльйону, поставленого в глибинi саду; а коло нього  високi  тополi,  що
вночi  з-помiж  овочевих  дерев,  мов   справдiшнi   сторожi,   у   висоту
вганялися...
   В тiм домi мешкав один з найвищих урядовцiв малого мiста з родиною, - з
роду гербовий, i котрому на iм'я було Н. Обринський.
   Були це люди поважнi, iнтелiгентнi i працьовитi, що  держалися  здалека
вiд веселiшо? частi мешканцiв мiста, а дбали бiльше  про  виховання  сво?х
дiтей i про те - як висловлявся перед сво?ми  найближчими  другами  батько
Обринський, - щоб, на випадок його смертi, не було мiж  дiтьми  злиднiв  i
неладу.
   Кiлька разiв в рiк бачено паню Обринську в церквi, i  то,  звичайно,  з
кiнцем року, вiдтак на благовiщення i в т. iн. улюбленi нею святочнi днi.

   Коли йшла вулицею, ?й кланялися всi. Не тим, щоб була, може, краще  або
багатше одiта вiд других виднiших дам мiста, а радше тому, що  уходила  за
взiрцеву матiр, походила,  як  казали,  з  "доброго  дому"  i  визначалась
великою чеснотою й добротою серця. Йшла рiвною, поважною ходою, а  заразом
якось скромно... З лиця поважна, а помимо  того  чимось  молода,  дякувала
всiм, що кланялися ?й, милим i нiжним усмiхом...
   Батько Обринський i мати були бiльше, так сказати, до землi  прив'язанi
люди, особливо вiн визначався практичним i невстрашимим  розумом.  А  зате
дiти ?х, сини й доньки, були якiсь полохливi, з нахилом чи не до  артизму,
i як менi тодi видалось, замкнено?,  недоступно?,  зарозумiло?  вдачi,  за
винятком одно? доньки. Через що мали вони бути зарозумiлi, я  не  знав,  i
нiколи не мав спосiбностi вислiдити те. Старшi два сини могли  бути  мо?ми
товаришами, одначе - не були ними, особливо спочатку. А  двi  доньки  були
чудного закрою. Старша, що була голосна[3] красуня  й  припадала  менi  до
вподоби, була дика й горда, i займалась чи не виключно музикою. Рiдко коли
вдавалось менi заплутати ?? в довшу розмову. Вона  червонiла,  мiшалась...
вiдповiдала сухо й зворушено й уходила. Пiзнавши ??, я мав двадцять  п'ять
рокiв, i хоча нiколи не думав поважно про женячку... то при ?? видi не раз
насувалась менi гадка, що "з цi?ю я б готов i  оженитись,  наколи  б  мене
полюбила". Але що до того не  приходило,  я  перестав  цiлком  нею  ближче
займатися.

   * * * _
   _
   Молодша була iнша.
   Не менше поважна, як ?? полохлива сестра, вона займалася живо  "жiночою
квестi?ю"[4], мрiяла про цiлковиту самостiйнiсть й  iгнорувала,  чи  не  з
тi?? причини, мужчин до нечемностi. "Sancta simplicitas!"[5] думав я iнодi
про ледве чи навiть вiсiмнадцятилiтню емансипантку, що, як оповiдано менi,
раз на все заперечувала вищiсть мужчини над жiнкою, скидаючись[6] навiть в
деяких хвилинах i опiки братiв, що обох сестер майже обожали.

   - Чому не були ви онодi на вечiрку?-спитав я ?? одного  разу  з  нашого
зiльника, спираючись коло бiлих штахет, за котрими в свойому  садi  стояла
вона i з найбiльшим споко?м з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12 - 13
лiтнiм, за?дала порiчки.

   - Бо не мала охоти, - вiдповiла вона, не поглянувши на мене i вкладаючи
в уста китицю червоних гарних порiчок.
   - То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповiдала вам ваша сестра? Вона чи
не найбiльш з усiх паннiв гуляла[7].

   - Нехай гуляе, - вiдповiла. - Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочiм,
i не знати, з ким могла би я там гуляти! - додала,  все  ще  не  пiдводячи
очей до мене, неначе сама  до  себе  говорила.  -  Як  нас  кiлька  дiвчат
зiйдеться, ми дуже добре мiж собою бавимося. А найлiпше люблю з панною  О.
К. гуляти. Але тепер ?? тут нема. Ви?хала до кревних, а вiдти  пiзнiше  за
границю.
   Я поглянув на не? зчудовано.
   - Як то, - опитав, - не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хiба  на
те, щоб, як кажуть, панни iмiж собою самi гуляли? Невже ж це правда, панно
Маню, що про вас говорять?
   Вона глянула перелякано на мене.
   - Що говорять? - спитала.
   - Що ви не любите мужчин i завзята емансипантка.  Вона  всмiхнулась,  а
вiдтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока:
   - Завзята я? - нi... але...
   - Але... панно Маню, не  любите  мужчин?  Вона  знов  глянула  на  мене
гарними молодими, майже дитячими очима i сказала, обiйшовши перше питання:
   - Танець люблю... навiть дуже люблю...
   - Може, найлiпше навiть solo[8] гуляти?
   Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда,  мов  караючи
мене за iронiю, i не вiдповiвiши  нiчого,  почала  наново  пильно  порiчки
збирати, причiм погладила свого малого брата мовчки по голiвцi.
   - А я ще колись з вами погуляю... - зачепив я ??, стараючись  заглянути
в ?? гарнi очi, котрих  вона  консеквентне  не  пiдiймала,  неначе  в  тiй
хвилинi зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася.
   - Панно Маню! Ви гнiва?тесь на мене? - спитав я спокiйно, мiж тим  коли
в менi, бог зна чому, почало варитись. -  Може,  тому,  що  я  сказав,  що
колись погуля?мо?

   Мовчання.

   Вона набрала повний рот порiчок i почала ?х  преспокiйно  за?дати,  мiж
тим коли малий ?? брат, обернувшись до мене,  поглянув  менi  допитливо  в
очi.

   Я перехиливсь до нього.
   - Чи твоя оця сестричка, - спитав я його, - вiдповiдав тобi, як  ти  ??
про що пита?ш? Ти, зда?ться, також  мужчина,  хоч  поки  що  маленький  ще
герой.

   - Вона менi за?вше вiдповiда?, - вiдповiв  малий  поважно  i  звернувся
назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарнi червонi овочi.
   -  Це  значить,  що  лиш  я  то?  ласки  недоступний,   -   сказав   я,
випростовуючись.  -  Що  ж,  треба  з  тим  фактом  помиритись...   -   I,
доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я вiдходити.
   - Пождiть, пане Олесь! - одiзвалася нараз дiвчина, неначе щось добре  в
нiй взяло верх над нею. - Я не хотiла вас обидити. А коли не вiдповiла вам
на вашi слова, то це тому, що... - Тут вона, мов завагалась, урвала...
   - Що вашо? мужесько? ласки, як емансипантка, не потребую... -  докiнчив
я замiсть не?.
   Вона спаленiла геть аж пiд темняве волосся.
   - Цього я не казала, пане Олесь, - сказала, змiшана.
   - Нi, то нi. Цього були б ви менi, може, й не сказали, - вiдповiв я,  -
але щось подiбне - безперечно. Вона не заперечувала.
   - Бачите? - сказав я. - Як добре молодих емансипанток розумiю!

   - Що хочете тим сказати? - спитала вона.
   - Лиш те, панно  Маню,  що  я  вашу  емансипацiю  не  беру  поважно.  -
Зда?ться, не мiг ?? глибше влучити, як оцими словами.
   Вона змiнилася. Зразу  змовчала.  Вiдтак,  усмiхнувшись  гiрким  якимсь
усмiхом, обiзвалася:
   - Не знаю,  як  вам  те,  що  впада?  вам  i  другим  на  менi  в  очi,
представля?ться, i не задумую собi з цього виробляти  суду.  Одначе,  коли
вам моя, назвiм це просто, "емансипацiя" вида?ться якоюсь простою  химерою
або, як деякi вважають, забавкою, то ви помиля?тесь. Я поважно стремлю  до
того, щоб здобути собi власними силами якесь становисько в суспiльностi, i
вiддаючи ?й сво? услуги, станути собi самiй цiллю. Ось, бачте... -  додала
нараз i показала на малого брата. - Оце та ще одне таке,  як  оце...  буде
бiльше потребувати батьково? помочi, як  я.  Нас,  як  зна?те,  ?  в  хатi
немало. Оце ? наймолодше. А хто зна?...  -  додала,  -  може,  стану  сама
колись я йому найбiльше пiдпорою? Я не знаю, пане Олесь! - додала вона,  i
?? очi запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем... - Я не знаю.  Може
бути, я уявляю собi самостiйнiсть жiнки, як надто принадну й завидуючу,  а
в дiйсностi воно не ? так. Може, я колись навiть i розчаруюся, але поки що
в мене  стiльки  охоти,  енергi?,  запалу,  менi  так  хочеться  помiряти,
зужиткувати сво? сили, розмахнути крильми, погордувати  мужеською  ласкою,
котра завда? iнодi жiнкам стiльки болю, упокорення, що  чей  же  нiхто  не
схоче менi взяти за зле, що я хочу пiти таким шляхом,  як  iшли  та  йдуть
тисячi - за й передi мною, - i, зда?ться, не пожалували. Будь воно  добре,
- додала, - будь i хибне, а мо? щире бажання ? пiти за ?х слiдом...
   Я дивився хвилю, захоплений ?? молодим запалом, мовчки  на  не?,  в  ??
гарне, потрохи зворушене лице, а далi обiзвався:
   - Чи здiйснення вашого бажання, а радше ваших мрiй,  залежать  лиш  вiд
вас самих, чи ма? воно ще перейти... так  сказати  б,  iнстанцiю  вищостi?
Себто вашо? рiднi?..

   Вона глянула на мене недовiрливо, змiшалася й сказала:
   - З родичами, особливо ж з батьком, я ще не готова. Мати ? за тим.

   - А батько?
   - Не похочу?.  Вага?ться  з  фiнансових  взглядiв  i  не  довiря?  мо?м
фiзичним силам.

   Я позирнув на не? збоку. Вона була доволi висока, дуже нiжно збудована,
неповно розвинена й досягала  менi  по  рамена.  Дiвчина  це  завважила  й
усмiхнулася.

   - Ви мiряте мене оком, так як iнодi батько?  Це  найменше.  Я  здорова,
сильна й маю в собi добру дозу вiдпорно? сили. Я - "добра раса"...
   Я всмiхнувся. По хвилинi, пiд час  котро?  вона  на  мене  дивилася,  я
сказав:

   - Про вас говорять, панно Маню, що  ви  внаслiдок  вашо?,  як  ви  самi
сказали, "емансипацi?", дуже неввiчливi  проти  мужчин.  А  рiшившися  раз
станути  в  ряди  рекрутiв  науки,  ви  все  ж  таки  будете   приневоленi
пiдтримувати сякi-такi колегiальнi вiдносини з товаришами. Як це буде?
   - Я буду старатися  пристосовуватися  до  всього,  що  будуть  вимагати
обставини мого окружения в цiлi осягнення студiй.. А далi? Буду  держатися
здалека... а найменше вже збiльшати число тих, що так радо  змiнюють  сво?
постановления й погляди за мужеську ласку й прихильнiсть.
   - Чи вашi слова вiдносяться й до емансипанток? - спитав я;
   - Так. На жаль.
   - Чому ж хочете мiж них iти, коли зна?те, що  не  будете  мати  з  ними
нiчого спiльного?
   - Я лиш науки хочу. Коли б могла ?? тут набути, я б мiж них не йшла.  Я
не люблю тих гостро замаркованих, не вiрю ?м...
   Я видивився на не?;
   - Ви ?х не любите,  Маню?  Ви?..  -  опитав  я,  зчудований.  -  Я  був
переконаний,  що  саме  вам  т.  зв.  модерне  жiноцтво,  т.  ?.  молодiж,
подоба?ться i,  захопленi  нею,  ви  хочете  ?х  слiдом  iти.  Емансипацiя
заразлива, особливо в деякiй стадi?.

   - Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочiм, я не в усiм
годжусь з ними. Пiзнала деяких, i вони менi не подобались. Признаюся...  я
сподiвалася чогось глибшого й  поважнiшого!  Хоч  не  перечу...  будуть  i
винятки.

   - Становисько... кажете, панно Маню... б'?те на становисько, - сказав я
протяжно й поглянув далеко вперед себе. - Чи, по-вашому, становить це  вже
все щастя? Особливо в жiнки?
   - Щастя? - спитала вона. - Щастя... нi, але може. Всi гоняться за тим.

   - Це правда... Ось i ви... хоч i якi... зда?ться, ненарушен! тим  духом
часу... а також хочете йти.  Вона  замовкла.  Я  бачив,  вона  боролась  з
чим-то. Вiдтак обiзвалася:
   - Я не вважаю, що саме становисько ? щастя, лиш та особиста  свобода  й
незалежнiсть, що в'яжеться з ним. Ось в чiм лежить  для  мене  свого  роду
приманчивiсть в тiй справi.
   - Ви поробили студi?. Хто б був того по ваших молодих очах  сподiвався,
- вiдповiв я й вiдвернувсь вiд не?.
   - Це мусить гарно бути,  бути  свобiдним,  удержуватись  сво?ю  власною
працею, - сказала вона.
   - Чи вам так тяжко припада? залежнiсть вiд родичiв,  що  ви  такi  радi
позбутись ??? - спитав я й на хвилину придивлявсь ?й поважно.
   Вона змiшалася, спаленiла.
   - О, це нi! Але помимо того я хотiла б бути незалежною.
   - Отже, хотiла, - сказав я протяжно й окинув  ??,  як  перше,  поважним
поглядом. - Менi зда?ться, що якраз ви не  дуже  спосiбнi  до  боротьби  з
життям на власну руку. Ви, оскiльки мiг пiзнати  вас,  з  вашим  вражливим
успособленням  i  опозицiйним  елементом  в  кровi.  Поки  набули  б   то?
"самостiйностi", позбулись би "залежностi", натерпiлись би бiльше, чим вам
зда?ться. А що найважнiше, панно Маню, самостiйнiсть  жiнки  гiрка.  Життя
грубе! - сказав я й пiднiс остерiгаюче руку, побачивши, що  вона  ма?  вже
опозицiйну вiдповiдь на устах. - Будучи на мiсцi вашого батька й братiв, я
б нiколи не пiдпирав вашого намiру!

   - Нiколи? - спитала вона зчудованими очима.
   - Нiколи! - вiдповiв я спокiйно.
   - Слава богу, що не ма?те до того права, - кликнула вона, поглянувши на
мене поглядом чи не ненавистi.
   - Права - нi. Це безперечно. Але права на висказання сво?? гадки ви чей
же не заперечите менi, як i не заперечите навiть хоч  би  й  самостiйнiсть
всiх жiнок.

   Вона змовчала, але я бачив, як ?? руки зривали нервово овочi й кидали в
кошик. Вiдтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене  й
пiвпоглядом, пiшла.
   Не далеко пiшла вона, лиш  кiлька  крокiв,  коли  оце  нараз  ??  малий
товариш, що був, очевидно, лiпший  вiд  не?,  обернувсь  за  мною,  скинув
капелюшину з голови й кликнув з всею щирiстю дитини:
   - Будьте здоровi, пане Олесь! Будьте здоровi!
   - Будь здоров, Несторе... товаришу мiй гарний, будь  здоров;  -  в  тiй
хвилi був би я його високо пiднiс угору, високо!
   Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не  кивнувши
до мене й головою, майже погнала в хату.
   Цiкава та Маня.
   Онодi[9] говорив я з ?? найстаршим  братом  про  не?.  Ми  здибалися  в
кругольнi[10] й хоча,  звичайно,  не  дуже  задержу?мось  в  розмовi,  хоч
симпатизу?мо, вчора говорили ми там довше.  Вiн  допитувався  в  мене  про
якийсь правничий твiр, котрий менi,  на  його  думку,  як  "готовому"  вже
урядовцевi, може не  був  уже  потрiбний,  а  йому  до  правничого  Iспиту
придався би. Я вдоволив його бажання, обiцяючи визичити  потрiбну  книжку,
ба навiть якесь i iнше до того. А щоб не трудився вiн до мене, я казав, що
передам "через штахети" малому Несторовi,  котрий  заодно  мiж  листям  за
"золотими мушками" в городi нишпорить i на мiй поклик з'явиться.

   Вiдтiль я звернув незамiтно розмову й на його молодшу сестру - про  те,
що ?? в товариствах, а головно по вечiрках,  не  видко,  та  про  ??  план
вiддатись вищим студiям.
   Вiн усмiхнувся.
   - В нас нiхто не бере ?? план поважно, т.  ?.  ми,  мужчини:  батько  й
браття ??. Батько, котрому всяка емансипацiя жiнок взагалi противна, каже,
що зложений  готовий  грiш  зробить  ?й  ту  саму  прислугу  в  життi,  як
яке-небудь становисько; а ми, брати, також не ? за те,  щоб  вона  з  хати
сама виходила. Бути може, це не поступово, але ми цього не хочемо. Я один,
-  додав,  -  уже  цiлком  нi!  Студiююче  жiноцтво,   особливо   те,   по
унiверситетах, опротивiло менi до того, що я рiшуче виступлю  проти  того,
щоб i моя сестра пiшла мiж них. Тим  бiльше  така,  як  вона,  з  головою,
повного iдеалiзму. Матерiалу до кращо? освiти на власну руку зобов'яжусь я
достарчати ?й, як по бiльшiй частi i дотепер вже це роблю й далi, мiй брат
так  само,  а  з  "самостiйностi"  нехай  зрезигну?[11].  З  природи  вона
iнтелiгентна й одарена, здобуде освiту й сама на власну руку, як робить це
не одна дiвчина й жiнка в нас... А остаточно колись все ж  таки  закiнчить
свою дiвочу кар'?ру вiдданням. Маня вийде замiж. А як нi, то й ми брати ?,
що ?? не покинемо, хоч би й що прикре трапилось ?й у життi. Фахова  освiта
робить з жiнок рекрутiв, - додав майже роздразнено, - i вже та сама думка,
що вона колись готова на  якусь  "урядову  машину"  змiнитися,  менi  така
невиносима... що, як кажу, я один нiколи до того не допущу!

   Я курив папiроску й слухав спокiйно  мовчки,  як  вiн  майже  зворушено
говорив. Очевидно, любив ту сестру свою якоюсь, чи не ревнуючою, любов'ю.

   - Вона сама iншо? думки... - закинув я.
   - Ми те зна?м. Всi зна?м.  Вона  ж  тепер  переходить  свiй  "Drang-  i
Sturmperiode"[12] , то що з нею вдi?ш? Найгiрше, - додав, - що ?? найлiпша
товаришка, що на медицинi, вплива? на не? сильно  в  тiм  напрямi.  Кожним
разом, як перебува? вона тут пiд час ферiй[13],  а  вiдтак  вiд'?де,  Маня
майже розпача?, що не може рiвно ?й ви?хати за границю й  вiддатись  вищим
фаховим студiям. По правдi кажучи, я волiв би, щоб панна К. з мо?м  братом
заручилась, котрий ?? обожа?, чим десь ма? по Швейцарi? ?здити  и  здавати
iспити, а вкiнцi все-таки з часом до природно? задачi  жiнки  вернутися  й
вiддатися Одначе це не належить до справи, - додав i став. -  Але  Маня...
ну, та на цю тему ми ще побалака?мо. Воно  цiкаво,  до  яких  консеквенцiй
така молода голова iнодi доходить, щоб лиш  сво??  цiлi  дiп'яти.  Та,  як
кажу... колись другий раз... бо тепер спiшу.
   "Тепер спiшу!" Вони всi якiсь такi нервовi, вiчно "спiшаться"!
   Вiн пiшов справдi, полишаючи мене зацiкавленого i задуманого.  Подiбний
вiн трохи до старшо? сестри Оксани, ма? те саме гарне, мов виточене  чоло,
але усмiх коло уст i самi уста то, ?й-богу, Манинi!

   * * * _

   Вчора я ?? бачив.
   Було по сильнiм раптовiм дощi.
   Моя мати  пересаджувала  якiсь  цвiти  в  зiльнику  з  служницею,  а  я
проходжувався  але?ю  вiд  хати  до  дороги,  любуючись   чудовим   дощем,
вiдсвiженим  повiтрям,  поглядаючи  тут  i  там  за  тими   мряками,   що,
клублячись, садили, мов з кiтлiв, з-помiж яруг i гнали кудись  в  далечину
над верхiв'ям залiснених гiр, вiдслонюючи син? небо. На заходi жеврiло  ще
небо, i гори вирiзувалися гостро на тiм, мов розпаленiм, тлi.

   Скiнчивши  свою   працю,   мати   прикликала   мене,   передаючи   менi
кiльканадцять чудових браткiв до  розсадження,  з  просьбою  перенести  ?х
"паннам Обринським". Я, не довго надумуючися, забрав  цвiти  й  пiшов.  На
вступi до хати стрiнувся я з нею. Виходила саме в мiсто.  Побачивши  мене,
вона спаленiла й стала. Передаючи ?й цвiти, я не  задержувався  довше,  бо
сам не менше змiшався, як вона. Вiд часу нашо? дискусi? я не бачивсь з нею
аж до це? хвилi. Тепер, доторкаючись злегка капелюха  та  вступаючи  ?й  з
дороги, я поглянув на не?. Менi хотiлось спiймати ?? погляд. Чи  гнiвалась
ще?
   Не збагнув.
   Подякувавши кiлькома чемними звичайними словами за цвiти та  запрошуючи
мене до хати до "братiв", вибачаючись, що мусить спiшити в мiсто, - пiшла.

   Я не задержувався, сповнивши просьбу матерi. Вийшов зараз за  нею...  i
вернувся додому. Не заходив тут до хати; хоч i який порожнiй видався  менi
цього вечора наш садок перед зiльником, - я вештався довго  по  нiм.  Бiлi
нарциси, що метеликами звисали по стеблах, мiшались у мо?х  думках  iз  ??
бiлим обличчям i молодими великими очима...

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Знов бачився з ?? братом.
   Стрiнувся й розмовляв. Цим разом, зда?ться, мав  вiн  бiльше  часу,  бо
зробив менi навiть пропозицiю пiти на прохiд. А що це було вже по урядовiй
годинi, i я не менше мав охоту пройтись, як  i  вiн,  я  пристав  на  його
бажання, i ми пiшли.  Зразу  розмовляли  ми  про  рiзнi  iспитовi  справи,
юридичнi цiкавi питання, нацiональнi бiжучi iнтереси, а врештi -  перейшли
на "приватне".
   Iдучи та балакаючи, ми здибали листоношу. Я задержався з  питанням,  чи
нема чого для мене. Для мене не було,  як  показалося,  нiчого;  для  мого
товариша так само; та  зате  для  п.  Манi  Обринсько?  листець  найшовся.
Обринський, поглянувши наборзi[14]  на  адресу,  сховав  його.  По  доволi
довгiм мовчанню з обох сторiн вiн нараз обiзвався.
   - Ви зна?те, пане Олесь, що моя старша сестра заручилася?  Але  доперва
десь аж за рiк ма? вiдбутися весiлля.
   По запитанню, за кого вона виходить  замiж,  я  спитав  ще,  як  стоять
справи з планом його молодшо? сестри вiдносно студiй i ви?здом за границю.

   - Нiяк, - вiдповiв вiн коротко й неохоче. - Поки що нiхто, крiм матерi,
сестри, товаришки, i може ще й малого Нестора, ??  любимця,  а  почасти  й
ученика, не слуха? ?? бажання поважно. Цiкаво лише, -  додав,  -  до  яких
засобiв рятункових береться така молода фантастична  голова,  щоб,  на  ??
думку,  добитися  цiлi  або  бодай  помоцуватись  з  противними  ??  мрiям
обставинами.
   I тут же розказав менi, з замiткою не зраджуватися перед нею, як вона з
яко?сь розпуки, щоб  все-таки  дiпнути  свого,  рiшилась  вийти  замiж  за
якогось  старика  професора  унiверситету,  про  котрого  чула,  що   хоче
женитися, та лиш сумнiва?ться, чи найдеться яка дiвчина,  котра  б  хотiла
вийти за такого  старого  замiж.  У  молодих  лiтах  (чула)  померла  йому
наречена, i вiн бiльше нiколи не хотiв женитися. Тепер  же,  на  старiсть,
самота стала йому страховищем, вiн хотiв би женитись, хоча б  i  на  це...
щоб його в його послiднiх днях доглядала щира душа. I тут назвав вiн  iм'я
вченого, в професорських та iнших кругах  знаного  й  високо  почитуваного
професора.
   Я з зачудування мало не зрадився. Я ж особисто знав ученого,  що  часто
задержувався в ходi по дорозi й сам з собою розмовляв. Одначе  щоб  молода
дiвчина, та ще от така, як Маня, чутлива, мудра й iнтелiгентна,  могла  на
таку божевiльну думку попасти, - я просто не мiг повiрити. Врештi спитав:
   - Зна? вона його особисто? Бачила хоч раз у життi?
   - Нi, не бачила нiколи, хiба що з оповiдання чула. Де й  коли  було  ?й
таку мумiю бачити,  що  iншо?  дороги  не  зна?,  як  вiд  сво??  хати  до
унiверситету i т. iн.? А  поки  ми  сюди  в  горн  спровадились,  вона  до
матури[15] готувалася.
   - I що спонукало ?? до такого рiшення?
   - Це те, що вона, помимо сво??  сiмнадцятилiтньо?  освiти,  очитання  й
iнтелiгенцi?, дитина й на?вна, не дiткнена суворою  дiйснiстю,  мов  малий
наш Нестор! З сво?ю живою фантазi?ю, котро? багатство, як бачите, доводить
до абсурдiв, уро?ла собi, що, вийшовши заiмiж  за  такого  "вченого"  (!),
зможе нестiснено вiддаватись упрагненим студiям, i вiн, як учений, буде ?й
в напрямi тiм помагати.

   - Дальше не думала? - спитав я.
   - Очевидно, нi. Тепер, скiльки менi вiдомо, бо це велика  "тайна",  про
котру знали досi лиш сестра,  ??  товаришка,  панна  В.,  -  студiю?  вона
фiзiономi? старих мужчин i впевня? сестру й товаришку,  що  вони  для  не?
цiкавiшi вiд молодих. Каже, що хоче до старих лиць завчасу звикати.
   Я розреготався.
   - А от, бачте, це правда, - закинув цiлком поважно молодий  чоловiк.  -
Не думайте, що я вам оповiдаю казку. Хоч i яка тепер  жiноча  молодiж,  як
кажуть, з освiти "отверезена", все ж таки можна  ще  (правда,  дуже  рiдко
вже) подибати й такi iстоти, як оця моя молодша сестра, з  душею  бiлою  й
чистою, мов голуб, i на?внi iнодi до крайностi.
   - I на чiм сто?ть справа тепер? - спитав  я  нетерпеливо.  -  Вiд  кого
довiдалася вона про мумiю?
   - Вiд брата. Одного разу оповiдав вiн, а говорить вiн завсiди з великою
приклоннiстю й поважанням про нього, раз, як свого професора i вченого,  а
по-друге - як чоловiка,  котрий  йому  особисто  дуже  був  прихильний.  I
балакаючи отак рiзне про нього, договорився до  того,  що  мумiя,  мовляв,
бажала б оженитися, лиш не зна?, яким способом дiстатися до лiпшо?  жiнки,
бо вiн уже до сiмдесят рокiв досяга?. Маня, котра прислухувалася всьому  з
таким великим зацiкавленням, що в не? аж очi побiльшились,  спитала  нараз
поважно:
   "Вiн не ма? жодних жiночих знайомостей?"
   "Окрiм сво?? прачки, та може, ще й  господинi,  певно  не  ма?  нiкого,
його, - додав, - можна не раз здобути, вiн як та дитина.  Кожному  вiрить.
Може, ма?ш охоту здобути його серце? - спитав. - Попробуй.  Оскiльки  менi
вiдомо, вiн, може, при?де цього року сюди на  свiже  повiтря.  Але  те  не
певно..."
   Всi на це його питання розсмiялися  вголос.  Вона  зразу  також.  Однак
пiзнiше замовкла, а остаточно домовчала аж до самого рiшення.
   - Тож як дума? вона зайняти мумiю? - спитав я. - Його ж тут нема, i хто
зна?, чи прибуде вiн сюди.
   - Вона письменно рiшила станути перед ним.
   - Як то... писала вже? - спитав я, немило вражений.
   - В тiм то й рiч, що писала, - вiдповiв. - Як  бачите,  сiмнадцятилiтнi
голови скорiше рiшаються, хоч би й на найповажнiший крок. Не зна?те,  такi
голови кермуються самою уявою й фантазi?ю, а  в  Манi  фантазiя  неабияка.
Чистий артист! О, той лист, той лист! - додав, усмiхаючись, i сказавши це,
вiн сягнув до кишенi й подав менi якесь велике письмо.
   - Даю його вам з тою просьбою, щоб, якщо ? хоч трохи впливу  у  вас  на
мою сестру, зужити його на те, щоб ?? вiд  повзятого  плану  щодо  фахово?
освiти й ви?зду за границю вiдвернути. А не зрадьтеся, - додав ще  раз.  -
Маня вражлива й амбiтна, i ми б собi оба чи не на цiле життя позбавили  ??
довiр'я.
   - Не журiться, - вiдповiв я. - В лiпшi руки, як мо?, ви  не  могли  цей
документ вложити...
   Я розложив лист i наборзi почав читати.
   Маню! Уявляю собi в тiй хвилi тво?  прегарнi  молодi  великi  очi.  Ось
твiй, на твою думку, ворог, що заодно дражнить i хвилю? тебе: "мужик",  як
його люблять iнодi прозивати за його походження  з  батькiвсько?  сторони.
Вiн чита? твою сповiдь перед незнаним тобi старцем ученим.  Ворог,  що  ще
менше,  згоджу?ться  на  те,  щоб  ти  ступила  на  шлях  "самостiйностi",
вибираючи тим чи не сумнiшу часть життя, як уся твоя рiдня.  Ось  як  вона
мiж iншим писала:
   "Я ще молода (так  кажуть  вдома).  Три  мiсяцi,  як  сiмнадцять  рокiв
скiнчилось. Одначе чи ма? тут i молодiсть входити в дiло? Зда?ться, що нi.
Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних  родичiв  i  сама  чесна.
Чула вiд мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажа?те женитися, а  не
зна?те вiдповiдно? особи, щоб вам могла стати за жiнку.  Я  донька  бiдних
родичiв, i маю лиш  одне  бажання  в  життi,  а  то  -  вiддатися  студiям
фiлософi?; по бiльшостi я вже гiмназiальнi студi? маю, лиш латини й  греки
менi ще недостарча?. Треба б ще з рiк попрацювати, щоб здогонити те, що не
мала можностi здобути. А вiдтак за  границю  (а  може  i  не  конче!),  на
академiю. Оце мо? бажання, моя постiйна мрiя, найулюбленiша iдея, з котрою
я не розлучаюсь нi вдень, нi вночi, дарма що займаюсь i хатньою працею,  i
вiддаюсь з великим замилуванням i музицi, i одно? хвилиночки  не  сиджу  з
заложеними руками.
   Вся праця ся займа? мо? руки, але дух бажа?  чого  iншого!  Та  куди  я
загналася? Я кажу коротко, прямо. Я  рiшилась  вийти  за  вас  замiж,  пiд
умовою, щоб дали Ви менi можнiсть вiддатись дальшим  студiям...  а  там  i
покiнчити ?х, та все оце - пiд Вашою достойною управою й  дозором,  моя-бо
рiдня противна мойому плановi. За все те приймiть  у  замiну  мене,  котра
сповнить свято всi на себе повзятi обов'язки проти вас  i  не  буде  вашою
довжницею пiд жодним взглядом.  Фотографi?  сво??  не  прилучаю  до  цього
письма, бо на разi тако? на маю, але  опишу  вам  лiпше  сама  себе.  Я  -
негарна, щоб, борони боже, цього не думали. Я цiлком негарна. А  одно,  що
може разило б вас у менi - це мiй голос (котрого сама не терплю),  кажуть,
альтовий, - та що я винна! Сестра смi?ться й каже, що це  найгiрше!  (Вона
дуже строга й поважна в сво?м осудi). Очi мо?, кажуть у хатi, молодi, як у
молодо? кiтки (сталево? барви). Нiс, на мою думку, рiшуче загрубий. А  про
уста цiлком нема що сказати. Тепер я нещаслива. Але, ставши вашою  жiнкою,
я буду найщасливiша людина на свiтi, Ваша вiчно вам прихильна i вдячна

   Маня Обринська.
   P. S. Забула ще  одне:  спом'янути  про  свiт,  з  котрим  зношуся  тут
(оскiльки родичi дозволяють), себто про сво?х товаришiв  i  товаришок,  ?х
небагато в мене. Найлiпша товаришка за границею,  друга  вийшла  замiж,  а
товариш... то... навiть сумнiваюся, чи заслужив, щоб так його назвати.  Це
наш сусiд - Богдан  Олесь.  Молодий  урядовець,  що  живе  тепер  у  сво?х
родичiв, син-одинак заможного панотця (послiднiй прямо з мужицького роду),
вiд чого й звуть молодого тут i там - "гордий мужик". Чоловiк, як кажуть у
нас в хатi, талановитий, поважний, тактовний (гу, як  не  терплю  його  за
це), з будучнiстю "блискучою", один з укра?нцiв, з котрим буде колись наша
суспiльнiсть числитись i ним гордитись.  Так  кажуть  у  нас  в  хатi,  за
винятковi середущого брата, котрий впевня?, що з нього виробиться з  часом
"урядова машина" й такий же деспот. Нехай що вiн тепер такий; нехай що вiя
iнодi i мрiйний, мов поет; а колись вiн зовсiм змiниться.  Вiн  один  каже
так. А я, сестра його, гадаю також так. Гадаю навiть бiльше ще.  Кажу,  що
вiн людина зарозумiла, любить на все, хоч нiби незамiтно, п'ятно  свого  я
класти, сто?ть пiд впливом старосвiтських  пересудiв,  приклонник  "добрих
форм", всього, що уходить, а що не уходить, а що вже найгiрше мене зража?,
- це те, що вiн мов на вiчнiм контролi над собою, щоб, не дай боже,  жодна
дiвчина  не  уро?ла  собi,  буцiмто   вiн   нею   займа?ться.   Фу!   Така
зарозумiлiсть! Щоправда (цього я йому не вiдмовляю), вiн  з  поверховностi
дуже гарний, високий (я, напр., йому лиш до рамен сягаю),  дуже  поважний,
елегантний, а як сто?ть на залi по вечiрках i пригляда?ться  крiзь  пенсне
дамам, чи шука? котру мiж ними...  чоловiковi  аж  мороз  iде  тiлом.  Але
менi... не йде. Я його не боюся. Бiльше його велико? строго?  мами  боюся,
що над ним дрижить, а для мене (сама не знаю, чому) - страшна. Але його?..
ого!.. Прошу о вiдповiдь".

   * * * _

   По прочитанню, я всмiхнувся насилу.
   - Цiкава дiвчина? - сказав. - Ось який з не? критик! Хто б був того  по
нiй сподiвався?
   - Це все дитинство, - сказав молодий чоловiк, iгноруючи дiлком послiдню
сторону листа. - Але скажiть самi, чи можна пускати таку дитину, бо  такою
вона в мо?х очах ще i ?, в життя на самостiйнiсть?
   - Нiколи, - вiдповiв я твердо, аж сам свого голосу злякався.

   - Я знав, що й ви будете то? думки, - сказав вiн. -  Одначе  що  сказав
би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? - спитав вiн далi.
   - Скiльки я його знаю, - вiдповiв я, - вiн реагував  би  на  нього,  бо
воно надто цiкаве й зраджу? цiлковито чисту Душу.
   - I я то? думки. I хоч би я цього письма нiколи не вислав, я все ж таки
хотiв з вами  про  цю  справу  поговорити.  Старша  сестра  зайнята  сво?м
нареченим i вiном, родичi й прочi в хатi про це не знають; а вона з  таким
довiр'ям вложила це письмо цими днями в мо? руки з просьбою, щоб я його до
нього вислав, мимо того, що я ?й рiшуче заявив, що цей крок з  ??  сторони
майже ненормальний, що треба менi ?й конче щось сказати.  Вона  вiд  свого
постановлення не вiдступа?.

   Я поглянув понуро на нього.
   - Чей же ви не сiмнадцятилiтня Маня, щоб  взагалi  й  думки  до  такого
поступування   допустити,   поминувши   таку   божевiльну   iдею   взагалi
зреалiзувати, - вiдповiв я строго.
   - Хiба ж я за те? - спалахнув вiн. - Я лиш у колiзi?[16],  чим  дiвчину
до то? мiри зайняти, щоб свiй план - здобувати  фаховi  студi?  -  взагалi
цiлком закинула. Вона так зжилася з тi?ю думкою, що наколи не зреалiзу? ??
хоч почасти, розхору?ться. Ось  до  яких  консеквенцiй  доводить  ??  жива
фантазiя й надвишка енергi?. Маня iнiелiгентна  i  а  небуденна  й  готова
побороти всi перепони, що ставились би ?й на дорозi,  наколи  б  лиш  мала
дозвiл батька й сяке-таке матерiальне удержання за  границею  забезпечене.
Хто зна?... - додав вiдтак по хвилi  задумчиво,  -  котрий  шлях  для  не?
лiпший. Шукати долi поза домом  у  науцi  чи  в  традицiйних  границях,  в
дотеперiшнiм заняттi жiнки i ?? природнiй задачi?.. Вона до  одного  й  до
другого здатна.
   - Про те не сумнiваюсь, - вiдповiв я. - Найкраща забез-пека  жiнки  вiд
всяко? недолi - це матерiальна. Коли пустити ?? в  свiт,  вона  сама  себе
знищить, ?? вдача й чуття нанесуть ?й багато горя. Старайтесь  забезпечити
?? хоч почасти матерiально... а там... - I я урвав.
   Вiн не вiдповiв, але глянув на мене таким поглядом, що виразно  сказав:
"Ми те зна?мо... але поки що...""
   - А щоб уже зайняти ?? чим iнтенсивнiше, то нехай вiддасться музицi, як
?? сестра, - обiзвався я наново.
   - Вона займа?ться нею. Але це не вистарча? ?й цiлком, - вiдповiв вiн. -
Вона хоче щось бiльше. Впрочiм, до консерваторi?  також  не  пiде,  на  те
треба також бiльше засобiв. Батько взагалi з хати не  конче  похочу?  дати
??, а тепер, коли старша сестра вiдда?ться, не вчинив би  цього  за  жодну
цiну, любить ?? безгранично. Хотiв би, щоб усi  дiти  сидiли  гуртом  коло
нього, за  винятком  нас,  старших  синiв.  Дiвчатами,  говорить,  вiн  не
журиться. Чув я лиш недавно, як казав,  що  мусить  для  Манi  шмат  землi
закупити, щоб його на всякi випадки мала, але чи зробить це,  я  не  знаю.
Менi одному розходиться о те,шоб ??  чимсь  сильним  заняти.  Коли  б  хоч
влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свiй план.
   Я спаленiв на його слова, а далi, усмiхаючись, вимушено
   кликнув:

   - То посадiть ?? на коня i нехай верхом ?здить. Вкоротцi запалиться так
до того, що свiй план, хоч би й за старого вченого вийти, покине!
   Молодий чоловiк витрiщився зчудовано на мене, а далi усмiхнувся й  собi
й вiдповiв:

   - Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождiм ще...  Я  попробую
намовити ?? вiддатися краще однiй лиш музицi. В не? гарний  талант.  Попри
те нехай чита? i вчиться й здобува? освiту  на  власну  руку...  А  там...
побачимо, що дасться зробити.
   - Це слушне, що ви кажете, - вiдповiв я, чогось успокоений, неначеб тим
словом поклав свiй патент на долю це? молодо? незвичайно? дiвчини.

   Вiн же сам бiльше про це не обзивався, а далi ми й розiйшлися.


   * * * _

   Вдома вечором на самотi я ще раз прочитав  листа.  Ось  i  скритикувала
мене! Зарозумiлий я, i старосвiтський, i п'ятна свойого  я  люблю  на  все
класти, i перед формами клонюся бiльше,  як  треба,  i  мороз  наводжу  на
людей, i господь зна?, чим ще прогрiшаюсь... такий я! Гей, Маню, Маню,  не
добре скiнчиться наша приязнь! А хто побiдить?
   Не вiдчува?ш ти?
   Я не вiдчуваю.

   * * * _

   Це було рано.
   Всюди панувала ще поранкова тишина. Я  вибравсь,  як  не  раз  уже,  на
раннiй прохiд на найближчу гору в лiс. Мряки, що пiдiймалися вже з  гiр  i
лiсiв, мов позачiплювалися там у польотi пiд небеса, розпливаючися тужливо
в пораннiм сонцi.
   Поранковi проходи на гори в лiс - це була найкраща часть мойого  побуту
лiтом у родичiв. Iдеш отак рано, як у мiстi ще неповорушно, i  купа?шся  в
чистiм неповорушнiм воздусi.
   Опинившися вiдтак уже десь високо на горi i  глибоко  в  лiсi,  станеш,
розглянешся - i слуха?ш.
   Не йде щось лiсом непорочне - святе?
   Так. Це сам господь йде i благословить його глибоку тишину.
   Господи, ти тут!
   Як нiде тебе нема - нi по церквах, нi в людськiй грудi, то тут... ти ?!


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Щоб дiстатись якнайскорiше вiд нашо? i Обринських хати на гору, а  далi
й у лiси, ми мусили вперед переходити рiку. Так  i  я.  Не  хотячи  одначе
переходити мосту, котрий  був  поставлений  чи  не  серединою  невеличкого
мiстечка, що вимагало вiд нашого мешкання з годину ходу,  я  пiшов  прямо,
так званою коротшою дорогою, поза нашi й Обринських сади,  котра  вела  до
одно? кладки. Звiдти можна було дiстатися скорiше на другий бiк.
   Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки  не  ширша,  як  на
одну людину. Приступаючи до берега рiки й  звiдти  на  кладку,  я  побачив
нараз на противнiм березi дiвочу постать,  у  котрiй  по  рухах  пiзнав  я
молодшу Обринську - Маню. Я станув i, вагаючися, ждав.
   Вона там, на другiм березi, на кiнцi кладки пiзнала мене, очевидно,  бо
так само станула й неначе й собi чогось вичiкувала.
   "Рано вилетiла, як той жайворонок, - подумав я.  -  I  коли  я  доперва
виходжу, вона вже вiдкись верта?. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який
настрiй проти зарозумiлого формалiста. Злагiднiла  трохи?  Вiд  послiдньо?
дискусi? в садi ми ще не бачилися. Коли б нагода, - обiзвалося нараз  щось
у менi, - щоб потрохи пiмститися, - i з тим враз я злобно усмiхнувся. - На
разi студiю? фiзiономi? "старих", - пригадались менi слова найстаршого  ??
брата. - Побачимо... побачимо, серце... коли наспi?  вiдповiдь  вiд  твого
вченого".
   Вiдтак, не вагаючись уже до?вше анi  на  хвилину,  я  ступив  смiлим  i
певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась.  При  тiм  кинув  оком
вперед себе на молоду дiвчину.
   Що вона там гадала?
   "Очевидно, перечiку?,  аж  я  не  перейду  перший,  щоб  не  стрiнутись
упосерединi кладки", думав я.
   Гада?те?

   Де ж там.
   Угледiвши мене бистрим оком, вона нараз  нiби  блискавкою  рiшилася  i,
неначе заповiдаючи  менi  якусь  боротьбу,  пустилася  й  собi  переходити
кладку. Та я тим не змiшався. Неначе не бачачи ?? ще зовсiм на  кладцi,  я
йшов однаковим i певним кроком уперед. Вiдтак,  уже  десь  поза  серединою
рiки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув i поглянув на не?. Обо?
не могли ми йти, щоб не стрiнутися. Може, вона завернеться?
   Але нi. Ось вона нiби не замiча? мене i йде далi  проти  мене.  В  менi
спалахнуло гнiвом, i я приспiшував ходу.
   "Пожди, пташко, - подумав я, - нинi ти  побачиш,  куди  веде  упiр".  I
пiшов. За кiлька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз  зi  мною  й  вона
станула. Я поглянув на не?. Була бiла, як снiг, очi  мала  спущенi,  брови
зморщенi, а уста були затисненi.
   Я, споважнiвши чомусь, зрозумiв ?? нараз, i  менi  стало  жаль  молодо?
дiвчини, що так наслiпо, майже  дитинячо,  пiддавалася  якомусь,  як  менi
здавалося, штучно виплеканому  почуттю  опору  або,  може,  на  ??  думку,
ненавистi до мо?? особи...

   Як казав я - я станув.
   - Добрий день вам, панно Маню! - обiзвався я з уданим супоко?м i  подав
?й руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тiй же хвилi  набрали
виразу  гордо?  вiдпорностi,  -  i  "Добрий  день"...  бовтнула  стисненим
голосом, i знов приступила крок ближче проти мене, так що ми  вже  близько
станули проти себе, i я виразно  мiг  бачити,  як  у  не?  з  внутрiшнього
зворушення дрижала на нiжних грудях ясна легенька блузка.
   - А тепер що буде? - спитав я, усмiхаючися. - Перейдете коло мене? Чи я
коло вас? Не бачите, який я великий, i мiсця для нас обох нема? А тут рiка
глибока, панно Маню! - додав я  остерiгаюче.  -  Впавши,  можна  навiть  i
утонути!

   - Бажа?те, щоб я назад вернулася? - обiзвалася  дiвчина  врештi,  i  ??
уста задрижали, наче до плачу, мiж тим коли я сам сильно споважнiв.

   - Так воно виходить, - вiдповiв я. - Як бачите, я маю за  собою  бiльшу
половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.
   Вона окинула мене поглядом, i я перелякався тих очей... перелякався,  а
заразом стало менi любо й мило вiд них, так що я насилу  вiдвернувся,  щоб
не пiрвати ?? в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такi дитячi
й молодi, такi повнi Несторового ?ства... а тепер у тiй хвилi  стали  такi
чимось переповненi, блискучi й поважнi...
   - Бажа?те, щоб я вернувся,  панно  Маню?  -  спитав  я  замiсть  всього
лагiдно й приступив до не? цiлком близько. Вона мовчала  й  подивилась  на
воду.

   - Хочете? Мовчання.
   - Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.
   - Залежить вам справдi на тiм, щоб я вернувся? - спитав я  терпеливо  й
схиливсь до не?...
   Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я вiдiтхнув.
   - Я не вернусь. Маню... - сказав вiдтак,  вкладаючи  насилу  супокiй  i
твердiсть у свiй голос. - Не вернусь, хоч  повинен  би  це,  з  огляду  на
лицарськiсть проти дам, вчинити, i не бажаю, щоб i ви вчинили це, хоч,  це
кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи лiпшi. Однак вам... як
догадуюсь,  залежить  бiльше  на  тiм,  щоб   бити   головою   об   мур...
моцуватись... проти... ну, може й проти себе... чим щоб вас мали  люди  за
добру й уступчиву. Химерна з вас дiвчина!

   Вона,  не  поглянувши  на  мене,  викривила   погiрдливо   уста,   нiби
всмiхаючися, а властиво закриваючи в  тiй  хвилi  якесь  сильне  внутрiшн?
зворушення, й обiзвалася спiшно:

   - На вашу думку.
   - На мою думку. Так воно i ?, - сказав я. - Я питаю вас:
   не  приходить  вам  нiколи  на  думку,  що,  будучи  такою  неприязною,
справля?те тим декому прикрiсть?
   Вона поглянула на мене.
   - Менi не зда?ться, пане Олесь,  -  вiдповiла  холодно.  -  А  що  там,
взагалi, може кому на тiм залежати, якою я ?, не думаю. Я надто  маловажна
людина, щоб сво?ю особою справляти кому при?мнiсть або прикрiсть.
   Я зiгнорував ?? послiднi слова.
   - Що маю я зроби ?й, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажа?те  того?
- спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а вiдтак сказала:
   - Не хочу.
   Я, як недавно, вiдiтхнув, а далi всмiхнувся.
   -  Не  хочете!  Значить,  цiкаву  нашу  ситуацiю  розв'яжемо  так,   як
гордiйський вузол, що одне з нас... скочить у воду! - мучив я ?? далi,  не
зверiаючи ока з ?? нiжного профiлю, а в душi любуючись якимось нею  передо
мною затаюваним зворушенням. - Одначе, тому що з того, - тягнув я далi,  -
не буде жодному з нас хiсна[17], то я поступлю так, як поступають старшi з
капризними дiтьми.

   I поки вона могла надуматися, що я маю на гадцi, я, не сказавши  бiльше
й слова, обняв ?? мов  справдiшню  дитину  за  стан,  обернувся  з  нею  й
поставив ?? позад себе.
   - Так, - сказав я, вiдiтхнувши повною груддю. -  Тепер  можете  вертати
далi. Сьогоднi, як менi зда?ться, ми собi послiднiй раз у  дорозi  станули
Бiльше цього не буде.
   З тими словами доторкнувся я легко капелюха i, поглянувши в ?? очi,  що
заблисли великими сльозами, обернувся й вiдiйшов далi. Коли доходив  кiнця
кладки, я оглянувся. Дiйшла вже до другого берега?
   Нi! Саме доходила.
   А тепер... ось i собi оглянулася. Я зняв капелюх... поздоровив, а вона,
не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег i побiгла далi.

   Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
   В лiсi ходив я довго.
   Нiколи досi не почував  себе  таким  вдоволеним,  як  цього  прегарного
поранку. До того здавалося менi, що вона  все  десь  знаходилася  недалеко
мене, що десь заблисне ??  ясна  одiж  з-помiж  смерек.  Нiжна,  з  гордим
капризним елементом у душi, з надвишкою яко?сь  сили,  що  мучилася  сама,
неначе в неустаннiй пошуканцi за вiдповiдною для себе акцi?ю, - а там i  я
станув на ?? дорозi...

   Що поборювала вона?
   Мене? чи себе?
   Чи я помилився?
   О, гордий мужику ти, Богдане... Куди загнався!

   * * * _
   _
   (Пiзнiше).

   Сьогоднi мав я з сво?ю матiр'ю гострiшу дискусiю. Я збирався по  довгiм
часi на часок до Обринських, а що в нас цвiли саме  тодi  гарнi  гвоздики,
мiж тим один снiжно-бiлий, я зiрвав його, щоб понести його Манi.  Зiрвавши
два такi цвiти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути ?х у  тонкий  папiр,
коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кiмнату.
   - Кому ти оце лагодиш, сину? - спитала й опинилася близько коло мене. Я
потрохи змiшався тим несподiваним питанням. Однак лиш на  хвилину.  Вже  в
слiдуючiй я вiдповiв спокiйно:
   - Я йду до Обринських i несу дiвчатам цвiти.
   - Дiвчатам, Богдане? - спитала мати  й  тут  же  споважнiла.  -  Старша
заручена, як сам зна?ш, у не? може буде незабавки[18] й весiлля: отже,  ?й
цвiти вiд молодих людей приймати, зда?ться, ледве чи випада?.  Оскiльки  я
?? знаю, вона ?х i не прийме. Вона дiвчина  зарозумiла.  Я  думаю,  що  ти
молодшiй несеш ?х. Признайся! - Послiднi слова  сказала  голосом  твердим,
приказуючим.
   Я маму свою любив i шанував, як, може, рiдко який син, але саме  в  тiй
хвилi, коли вона  опинилася  нараз  коло  мене,  висока,  з  обличчям,  що
прибрало вираз (коли хотiла) холоду й розказу, я сам похолоднiв.
   - Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на не?.
   - Що вам, мамо, сьогоднi? - спитав я. - Несу цвiти, то й несу. Чи варто
з цього робити квестiю?
   - Варто остiльки, мiй хлопче... - обiзвалася вона,  пiдсуваючи  окуляри
аж на чоло, неначе вони заважали ?й у тiй хвилинi дивитись повним поглядом
на сина. - Варто, оскiльки вже давно хотiла я спiмнути, щоб ти... там... -
вона кивнула головою в сторону Обринських, - не зачинав собi з  дiвчатами,
а особливо з молодшою. Вона не для тебе.
   Менi вiд ?? слiв вдарила вся кров до лиця.
   - Що вам, мамо, на думку приходить? - спитав я.
   - Воно манi не вiднинi на думцi, не новина для мена, -  вiдповiла  вона
сухо. - Я завважила вже вiд довшого часу, що ти  тою  дiвчиною  займа?шся.
Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не ?  партiя  для  тебе.  А  бiльше
нiчого. Обринський хоч  чесний  i  вищий  урядовець,  але  вбогий.  Родина
бiльша, видатки великi... що  вiн  може  донькам  дати?  Нiчого  майже.  Я
розсмiявся вголос,  не  вiдповiвши  нiчого.  Мати  вразилася  й  поглянула
проникливе на мене.
   - Тако? голо? невiстки, - почала наново, - я не приймаюся, сину,  i  не
дозволю нiколи, щоб мiй син, одинока моя дитина, внук владики, над  котрою
я, лиш господь зна?, як дрижала й дрижу, котру  сама  одна  виховувала  на
людей... бо батько, як сам зна?ш, за сво?ми требами... а там... (тут  вона
викривила гiрко уста) - i за... склянкою... не так побивався за нею, як я.
Тому ж тепер... де б я мала сво?м сином,  чоловiком  уже  на  становиську,
радуватися ?й гордитися, вiн зверта? свою душу до... тако? Манi!  Де  твоя
розвага, де твiй звичайний розум?

   Тепер я вже не смiявся.  Випростувавшись  проти  не?,  що  була  висока
ростом, так що майже перевищив ?? статочну постать, я спитав:
   - До яко? Манi, мамо? Чи ма?те ви тут на думцi панну Обринську?

   - Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про не?  виразилася,
- вiдказала глумливо. А вiдтак додала: - Ми розумi?мооя добре, мiй сину, i
не потребу?мо мiж собою полiтикувати. Я тобi повторяю ще раз: я  завважила
вiд довшого часу, що ти займа?шся Обринською,  хоч  нiколи  про  те  й  не
згаду?ш. А ця дiвчина не для тебе, Богдане. Дай собi з Обринськими спокiй,
а найбiльше з нею. Дiвчина готова вро?ти собi,  що  справдi  будеш  з  нею
женитися, мiж тим коли ти повинен сам обчислити, що з тако? женячки нiчого
для тебе не вийде, i що передусiм я ? тi?ю, що для одиноко?  сво??  дитини
вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися,  але  не  йти  мiж
урядовцiв. Що там знайдеш? Статок, ма?тки? Там усе без фундаменту. Дiвчата
виховуються для  ока.  Все  ?х  майно:  поверховнiсть.  А  щодо  розумiння
господарки тако?, як твоя мати ?? розумi?, то анi не питай! Звiдки? Там  з
шелюга та в рот. Дай собi спокiй, Богдане, не вона для тебе. Господь зна?,
чого вчепилася вона до  тебе!  -  i  почервонiвши  нараз  з  яко?сь,  менi
незрозумiло? лютостi, вона урвала i вмовкла.
   Я був, щоправда, вдачi бiльше спокiйно? i поважно?, але оцим  словам  я
не мiг довше спокiйно прислухуватись.
   - Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про  женячку  менi  анi  не
сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жiнку не я, а родичi, взглядно
ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як  служу,  тож  про  женячку
думати не можу. Чим жiнку утримаю? Отже, куди загоню?теся ви  з  нею?  Чим
тота дiвчина така велика в очах? Дали б спокiй такiй бесiдi, мамо, був  би
я вам далеко вдячнiший.

   - Мо? вона, Богдане, - обiзвалася вона наново, - це те,  що  дiвчина  з
таким диким, чи як то по-модному висловлюються, "поступовим" вихованням не
найшла би вiдповiдного мiсця в нашiй хатi, де  все  дi?ться  по  традицiях
стародавнiх добрих газдинь, де заховуються старi, давнi обича?, хороняться
народнi святощi... а нараз мiж усе те в опокiй  мо??  поважно?,  взiрцево?
хати донька урядовця, емансипантка!.. Ма?ш! Сам скажи.  З  одно?  сторони,
вона собi голову наукою забива?, а другим боком... i хлопцям рада. Кого ти
поставиш коло себе, беручи ?? за жiнку? Що вона? Чи то яка  репрезентацiя?
Вправдi, Обринськi - гербовi, але що з ?х герба без ма?тку?  Не  укра?нцям
бавитися в герби, як iншим народам, ?м що  iнше  треба.  Вже  би  вся  моя
фамiлiя, а то сама священичеська, добре за голову  вхопилася,  дiзнавшись,
що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож
видиш, сину, - додала лагiднiше, побачивши, що я анi словом  не  перебиваю
??, - спам'ятайся, поки заженешся. Бiльшого добра, як його твоя мати  тобi
бажа?, не придума? для тебе нiхто.
   - Дякую вам, мамо! - вiдповiв я ?й спокiйно, мiж тим коли в мо?й  грудi
щось аж варилося. - А щодо того, що Обринська дiвчина з  диким  вихованням
i, на вашу думку, хоч до науки хапа?ться, а з друго?  сторони  i  мужчинам
рада, то ви помиля?теся! Вона дика, мамо, але  дика,  як  i  вони  всi  тi
Обринськi,  вздержливi,  амбiтнi.  А  щодо  друго?  точки,  що  вона  рада
мужчинам, то ви ще бiльше помиля?теся. Коли ви  це  бачили,  завважали?  -
спитав я i тут же нервово розсмiявся.
   Спитайтеся мене, мамо, яка вона дiйсно, ота, по-вашому, така Маня,, а я
вам скажу. О, матерi, матерi! -  кликнув  я  гiрко.  -  Хто  б  годен  вам
догодити! якi ви добрi, а якi страшнi й самолюбнi! Хто б сво? щастя у вашi
руки уклав! Однак я знаю, - Додав я вiдтак, - що найбiльше паде на вагу  в
оцiнцi це? молодо? дiвчини, це все ж таки те, мамо, що вона без ма?тку.
   Та дарма, мамо, в тiм дiвчина не винна. Так невинна, як i в тiм, що ось
я зiрвав цi бiлi цвiти.
   - То ти легковажиш мо? слова, сину? -  спитала  i  глянула  на  мене  з
жалiсливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем  i
не все хотiв пiддаватися ?? приказам.
   - Я не те, щоб легковажив, мамо, - сказав я спокiйно, - але  просто  ви
уро?ли собi щось, що навiть ще i в менi не сформулювалося. Анi разу  я  ще
про жодну женячку не думав, а ви он куди  вже  зачислилися.  Я  навiть  не
сказав вам, чи люблю ??...

   Вона всмiхнулася й махнула рукою.
   - Такi справи починаються цвiтами, кiнчаються женячкою, - сказала. -  А
ти зна?ш, сину, що стiльки всього  мого  щастя,  що  ти  i  твоя  доля.  Я
несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, - докинула
тихше, неначе за ?? словами крилося ще щось бiльше за те, що  вже  одверто
заявила, - твердого, що... якби не вiн у мене, Богдане, ми б  сьогоднi  не
були заможними, а цiлком  убогими,  незначними  людьми.  Багато  перебула,
боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що ?.
   - Я знаю, мамо, - вiдповiв я. - Я знаю, а з тим запевняю вас, що нiколи
не буду невдячний проти вас. Одначе...
   - Одначе... женитись... будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання
тво?? матерi? Правда? - настоювала на сво?м.
   - Як буду коли женитися, мамо, - вiдповiв я, усмiхаючись, - з Манею  чи
iншою, все одно, однаково буду для  себе  женитися,  так  як  батько  мiй,
женячися, для себе женився. Бiльше не можу нинi сказати  й  прирiкати,  бо
нiчого й сам не знаю. А тепер  не  журiться  бог  зна  якими  видiннями  з
будучини, бо все те пусте, мамо. Зда?ться, я лиш один у вас, мамо, - додав
я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю ?? неабияк.
   - Один, синку мiй... один... - сказала вона  i,  приступивши  до  мене,
притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши нi слова,  притиснув
?? руку так само до сво?х уст. - Не дивуйся мо?м словам, сину,  -  додала,
нiби шукаючи помирення за сво? слова. Менi серце само не да? супокою.  Все
щось вiщу? про тебе... i ту дiвчину; тому я так, сину, iнодi i  вночi,  як
не можу вснути, боюсь i мучуся рiзними гадками про тебе. Кiлька разiв  уже
й самiй панi Обринськiй, хоч i як ?? люблю й шаную, ба  самiй  дiвчинi  от
так у балачцi через штахети нiби жартом натякала, що  нiколи  не  дозволю,
щоб мiй син де-небудь оженився, а найменше з  убогою  й  емансипанткою!  I
зда?ться, вони мене добре порозумiли, бо вiд того часу щось  мiж  нас  мов
уступило, хоча... я проти старо?, дiйсно, нiчого не маю i  люблю  й  шаную
наскрiзь, як добру й
   чесну людину.
   Я прокинувсь мов вколений, i витрiщився на не?.
   - Мамо! - кликнув з  жахом.  -  Ви  справдi  могли  щось  подiбне  панi
Обрияськiй, тiй так високо поважанiй жiнцi, i ?? доньцi натякати?
   - Ти в мене один, сину, а бiльше мене нiщо не обходить, - вiдповiла.  -
Зрештою, - додала, - ти чого так перелякався? Чи, справдi, лише тому, що я
мудрiй матерi дала до пiзнання, щоб свою доньку лiпше берегла, а  ?й,  щоб
собi непотрiбних речей у голову не брала. Не  бiйся!  Я  лiпше  знаюсь  на
жiночiй тактицi, як ти! Не один попався за те, що був добрий i  чесний.  I
щоб дiвочi уро?ння  не  розбивати,  запхав  голову  в  ярмо,  i  лиш  тодi
отверезився, як було запiзно. Чи треба й тобi подiбно?  долi?  Я  тебе  не
вiддам з-пiд свого надзору так легко, як  дума?ш.  Будь  ти  собi  i  який
повнолiтнiй мужчина, з того всього я смiюся.  Ти  передусiм  моя  однiська
дитина, одинокий мiй син, а все проче в около цього  для  мене  маловажне.
Сама Обринська мене добре зрозумiла, а дiвчина... не менше.

   Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипiти проти матерi, котро? любов
становила мо? буття-щастя, а заразом мене, як от i  в  цiй  хвилi,  просто
тероризувала. Свiдомiсть, що моя мати могла таку жiнку, як паню Обринську,
i враз з нею i ?? непорочну пташину  сво?ми  натяками  обидити,  вiдбирала
менi рiвновагу. Я пiрвав за капелюх i звернувся до дверей.
   - Куди, Богдане? - спитала мати, мов сказала "стiй!", а був у не? голос
напрочуд гарний i владiючий. Я станув.
   - До них, - вiдповiв я з твердим супоко?м.
   - Пощо? - спитала мати. - Оправдати твою  матiр?  Залиши  це.  Я  свого
слова не вiдкличу... як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади,
твоя мати, - додала гiрко.
   - Що сказали вони'? - спитав я вмiсто всього.
   - Нiщо. Обринська не вiдповiла анi словечком, а молода... оскiльки собi
пригадую, закривши лице обома руками, незамiтно зникла. Але що  анi  одна,
анi друга, особливо молода, нe  взяла  собi  мо?х  слiв  надто  до  серця,
свiдчить  факт,  що  в  кiлька  тижнiв  пiзнiше  бачила  я,  як  та  сама,
по-твойому, "дика, як i всi Обри'нськi", вилетiла ранесенько в  лiс,  щоб,
вертаючи, здибатися з мужчиною  на  кладцi,  щоб  вiн,  син  мiй,  котрого
амбiцiю змалку я виховувала понад усе, взяв ?? в обiйми i...
   - Мамо, анi слова бiльше!.. Вона розсмiялася.
   - Ти вже тепер так говориш, сину, хоч ?? ще не ма?ш?
   - О, мамо, ви страшнi!
   - Я те бачила. На сво? очi бачила, Богдане. Припадком  з  нашого  поду,
куди все ранком лiзу, щоб звiдти надзирати за  пастухом,  чи  вiн,  ведучи
худобу на пашу, по?ть ?? при рiцi. Отже, те, що бачила сво?ми очима,  тебе
й ??, не змiню. А тепер  iди  й  стережись,  бо,  як  бачиш,  у  мене  очi
одвертi...

   I справдi я пiшов. Пiшов на те, щоб кiлька хвиль пiзнiше  зробити  так,
як вона, закрити обличчя руками й усмiхнутися гiрко.
   О, матерi! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка  вбиваюча,  яка
брутальна...


   * * * _

   Що вона подумала?
   Вона з сво?ю чистою непорочною душею, що була так  далеко  вiд  того  -
"ловити" мужчин.

   "Мужчин, - заговорило щось голосно в мо?х  грудях,  i  нараз  я  пiдняв
голову. - Чи справдi мав я право обурюватись на свою матiр? Чи не залежало
?й на ?х ласцi? - спитав я себе. - А лист до старого вченого?" I я  вiдчув
у тiй хвилi... (о, нiчого iншого в тiй  хвилi,  читачу)  як...  зависть...
Погану, грубу зависть.

   Анi не  бачила  вона  його,  анi  не  знав  вiн  ??,  а  вона,  молода,
напiвдитина ще, освiдчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б  це
знала... I майже не тямлячись, я розреготався, а далi  станув  i  рiшився.
Тепер пiду до не?. Зараз. Зараз, щоб поглянути  в  тi  очi,  що  з  виразу
молодi, дитиннi, умiють так  добре  ховати  за  собою  тайни.  Пiду.  Мушу
бачити, як вигляда? вона, вiдколи почула вiд мо??  матерi,  щоб  не  ро?ла
собi на мене "надi?".
   I забравши сво? цвiти, я пiшов до них.

   * * * _

   Пiшов просто в сад.
   У них у саду гарно й тихо.
   Я пiшов але?ю, що вела до павiльйону.
   Був  переконаний,  що  вона  там  була.  Там   любила   вона   найрадше
пересиджувати.

   Дiйшовши до половини стежки, я  почув  нараз  над  собою  десь  звисока
голос:

   - Па-не Олесь!
   Зчудовано пiдняв я голову й побачив на  однiй  високiй  грушi  старшого
трохи вiд Нестора його брата Василька, котрий, засiвши на однiй галузi без
сурдутини й босоногий, за?дав грушки й оглядав цiлий город.
   - Ти що там, хлопче? - спитав я, усмiхаючись, i доторкнувся капелюха.

   - Я дивлюсь на свiт i ?м грушi! - вiдкликнув дзвiнко-весело.

   - ?ж здоров, - вiдказав я. - Але  скажи,  будь  ласка,  тво?  сестри  й
браття вдома?

   - ?... всi, зда?ться; он там, у павiльйонi. IКожне уткнуло нiс у книжку
й чита?. Лиш Маня, зда?ться, ши?. Зрештою,  тепер  уже  не  знаю.  I  мене
хотiли запрягти до чогось там; але я втiк i сховавсь аж тут.  Нате  й  вам
одну грушку, пане Олесь! - I сказавши це, хлопчина кинув  менi  пiд  ноги,
замiсть одно?, кiлька пишних грушок, котрi вибрав з сво?х  малих  кишенят.
Вiдтак обернувши голову до павiльйону, кликнув зi все? сили: - Маню... пан
Олесь iде!

   На його голос, що мов дзвiнок пронiсся по  саду,  менi  вдарило  гаряче
полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Манi?
   Але... сталось уже.
   Я пiшов далi й був уже  недалеко  павiльйону,  коли  оце  вийшов  малий
Нестор з павiльйону i, не зважаючи цiлком на  мене,  а  звертаючись  лицем
виключно до брата на грушi, кликнув спокiйно, мов дорослий:
   - Василько, не кричи!
   Вiдтак, нiби сповнивши якийсь обов'язок i мов  побачивши  мене  доперва
тепер, пiдiйшов до мене, глянув поважно в очi, а сам побiг по-дитячому,  -
зда?ться, сповiстити мiй прихiд.
   Я увiйшов у павiльйон. Тут сидiли лиш обi сестри й Нестор.  "Павiльйон"
- це була лиш одна обширна кiмната з трьома вiкнами, котрi виходили всi на
гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мiй, лежав на долiвцi на килимi
й читав. Молодший сидiв на крiслi перед вiкном i висадив  (на  англiйський
лад) ноги аж через низьке вiкно. Обi ж сестри сидiли на софi й шили, кожна
для себе окремо. З усiх них був, зда?ться, малий Нестор чи не найповажнiше
перейнятий сво?ю працею. А був вiн зайнятий розгляданням кiлькох звичайних
метеликiв, що ?х мав переколених  на  шпильках  у  пуделочку  на  корочках
власно? фабрикацi?. Коли я увiйшов, вiн, як недавно на дворi,  не  звертав
на мене уваги. Лиш пiзнiше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще  раз
поглянути, чим займа?ться, вiн обернув свою голову й поглянув на мене!
   Якi очi! Дивний, прекрасний хлопчина!  Не,  як  би  хто  думав,  самими
рисами лиця, що були в нього нiжнi  i  як  на  дитину  поважнi,  а  сво?ми
темними ангельсько-спокiйними, милими очима впадав i захопляв вiн,  малий,
мене все однаково. Привiтавшися, ми обмiнялись кiлькома словами з братами,
котрим був я, як здавалось менi, в тiй хвилi  не  конче  пожаданий  гiсть;
особливо молодшому з англiйською позицi?ю  коло  вiкна.  Вiн  лиш  неохоче
змiнив свою позу, сягнув по якусь книжку, що  лежала  недалеко  нього,  i,
подавши менi мовчки ру?ку  на  привiтання,  поглянувши  на  Маню,  вийшов.
Старший попросив, чи не враз з дiвчатами, сiдати, - i з словами: "Я  зараз
скiнчу", затопився наново найспокiйнiше в книжку. Я, не надумуючися,  взяв
крiсло й сiв коло Манi. Вона змiнила  незамiтно  барву  i,  спустивши  над
шитвом очi, зморщила злегка чоло.

   - Ось, мо? панi, якi в  нас  гвоздики,  -  почав  я  i  поставив  перед
дiвчатами на стiл бiлi, як снiг, цвiти.
   Старша сестра почала любуватися ними, подивляти ?х, мiж тим коли  Маня,
поглянувши на них пiвпоглядом, сказала:
   - Справдi, чудовi. Бiлi, - i вмовкла. Старша, себто Оксана,  заговорила
дальше про цвiти, одначе розмова чомусь не кле?лась. Маня мовчала. Молодий
Обринський пiднявсь  з  помосту  й  подав  папiроси,  мiж  тим  коли  мною
заволодiло несказанно прикре почуття. Я мав тут  бути  чимось  винен,  мав
чогось каятися, а тимчасом так само терпiв, як може i хтось з присутнiх.
   Нараз ситуацiя змiнилася.
   В кiмнату вбiг Василько, живий i жвавий, як завше, i кликнув:

   - Оксано! - звернувся до старшо? сестри. - Мама кличе. При?хав  пан  С.
(себто наречений дiвчини). Ходи зараз! Зрештою,  мама  казала,  всi  нехай
прийдуть! - I сказавши це, вибiг, зник з очей.
   Я пiднявсь, щоб попрощатися, бо вiдчув, що слово "всi" не вiдносилося в
цiй хвилi до мо?? особи. Одначе  Обринський  (Роман  було  йому  на  iм'я)
обiзвався:

   - Пождiть, пане Олесь, не вiдходiть, - i здержав  рукою.  -  Загра?м  у
шахи. Ви давно не були.
   Я вимовлявся, бо не мав охоти остатись, одначе вiн наставав  на  сво?м.
Вiдтак звертаючись до Манi, що й собi пiднялася з мiсця на поклик  малого,
щоб iти за сестрою," котра попрощалася перша, попросив:
   - Проси маму, щоб нам вислала пiдвечiрок сюди, ми загра?мо в шахи.

   Дiвчина вийшла, i ми остались оба з Нестором, що  не  рухався  з  свого
мiсця, занурений у сво?м заняттi. Пiдтягнувши ноженята пiд крiсло,  сидiв,
не займаючись, як звичайно,  окружениям,  неповорушно,  мов  той  павучок.
Обринський сягнув за шахiвницею, що десь на столi мiж книжками  лежала,  i
почав укладати фiгури, а я приступив до малого.
   - Що ж, Несторе. Пiдеш  уже  незадовго  знов  до  школи?  -  спитав  я,
схиляючися над ним.
   - Так.
   - А що зробиш з тво?ми метеликами?
   - Буду ?х у пуделку держати, як i досi, - вiдповiв i, сказавши це,  вiн
нараз, мов на тайний приказ, оглянувся до софи, де сидiли  ранiше  сестри,
i, побачивши там бiлi цвiти,  принесенi  мяою,  що  лежали  там  ще  досi,
кликнув: - Вашi цвiти, пане Олесь! Дайте менi ?х тут; я ?х до води  вложу.
Як так трохи ще полежать, помруть. Чому вони ?х не взяли?
   Я здвигнув плечима.
   - А менi ?х можна взяти?
   - Можна. Вони такi, як ти.
   - Вони дуже гарнi. Мама дуже любить гвоздики. Я ?м дам води.

   I сказавши це та замкнувши щiльно пуделко з метеликами й засунувши його
старанно пiд софу, мов перед рабiвничою якою рукою, вибiг прудко  з  хати.
Тимчасом я засiв з його братом за шахи. Я грав розсiяно.
   По правдi сказавши, я був би найрадше встав i пiшов, але в  надi?,  що,
може, Маня верне в павiльйон, i я з нею  зможу  на  самотi  поговорити,  я
остався й грав. За якийсь час вернув Нестор.  Вiн  нiс  склянку  з  свiжою
водою для цвiтiв i з тою самою уважнiстю, з якою  займався  щойно  недавно
сво?ми метеликами, вкладав тепер цвiти у воду.
   - Так. Маня або Оксана будуть ?х  у  мене  просити,  -  промовляв  нiби
бiльше до себе, - але я, може, не дам ?х. Чому Маня ?х вiдразу не взяла?
   Я всмiхнувсь i здвигнув плечима. Я один знав, чому вона ?х не взяла,  -
знав аж надто добре.
   Скоро по тiм увiйшла Маня до павiльйону, а за нею дiвчина з  тацею,  на
котрiй знаходився для нас, що  осталися  в  павiльйонi,  панею  Обринською
висланий чай. Маня поставила його для  нас  на  невеличкiм  столику  перед
софою. Вiдтак, запросивши нас до нього, сама станула на порозi  в  дверях,
мов виглядала когось. У кiлька хвиль пiзнiше обернулась,  бистро  пiдiйшла
до вiкна, де малий Нестор стояв коло  сво?х  цвiтiв,  i  взяла  склянку  з
цвiтами в руки.

   - Добре, що ти дав ?х до води,  Несторку,  -  сказала,  схиляючись  над
ними, - я забула за них.
   - Ти забула?! - обiзвавсь хлопчина, поглянувши на не? щиро, - а за  той
час пан Олесь подарував ?х менi. Чи? вони тепер?
   Вона змiшалась, усмiхнулась i, не вiдповiвши, переклала ?х  у  склянцi.
Одначе малий, очевидно не маючи намiру зрiктись так  скоро  свого  недавно
набутого права власностi, звернувся до мене й  спитав  з  сво?ю  звичайною
дитячою щирiстю, котру я над усе в того хлопця любив:
   - Чи? вони тепер, пане Олесь? Мо? - чи Манинi? Ви ж ?х менi  подарували
й сказали, що вони такi, як я. Роман також чув, - i показав на найстаршого
брата. Хлопчина  говорив  з  такою  повагою  й  натиском,  що  ми,  хоч  i
всмiхнулись, все-таки споважнiли. Тому що Маня мовчала, i я  завважив,  що
уникала стрiнутись у тiй хвилi з мо?м поглядом, я встав, притягнув  хлопця
до себе i, притискаючи його малу головку до себе, сказав:
   - Цим разом будуть вони вже тво?, бо ти вмi?ш вступатися за сво? право,
а паннi Манi принесу я другi. Добре?
   З словом "добре" я схиливсь над ним i подав йому руку. Вiн вложив у не?
свою дрiбненьку, а вiдтак, поглянувши  на  сестру  й  неначе  надумавшись,
сказав:

   - А тепер я ?х дам Манi. Хочеш, Маню? Добре, пане Олесь?
   - Як хочеш, товаришу, - вiдповiв я спокiйно,  -  вони  твоя  власнiсть,
можеш з ними поступати, як хочеш. Тут я вже не маю права рiшати.
   - Я хочу! - вiдповiв вiн i вiдсунув назад склянку вiд себе, котру  Маня
була вже вiдсунула.
   Вона всмiхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвiтiв  бiльше
не дотикалась. Замiсть того засiла на порожн? мiсце свого  брата,  що  пив
чай коло шахiвницi, i почала вглиблятися  в  позицiю  шахових  фiгур  обох
сторiн, мiж тим коли ми оба кiнчали чай, балакаючи.

   * * * _

   - Пан Олесь тебе поб'?, - обiзвалася  нараз  Маня  до  брата,  коли  ми
врештi станули наново коло столика з шахiвницею, щоб зайняти сво? мiсця. -
Його позицiя лiпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала  цим  разом  гру  за
тебе. Я маю охоту.

   - Ого! - кликнув брат, усмiхнувшися. - Ти ?? поправиш?
   - Може й поправлю, - вiдповiла вона, i ?? очi  промайнули  спокiйно  по
менi.

   - Хiба тiльки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти гра?ш.
Тебе пан Олесь ще скорiше поб'?.  Я  лиш  втратив  королеву  й  вежу,  але
позицiя моя ще далеко вiд небезпеки. Зрештою, як хочеш - грай, а  я  зайду
на часок до хати до будучого шурина.
   - Ну, як поб'?, так i поб'?, - вiдповiла  дiвчина,  умощуючися  вигiдно
при столику, - а в полон не вiзьме.
   - Хто зна?, чи нi... - вiдповiв я.
   - Нi, пане Олесь, - сказала поважно, неначеб те, що  сказала,  не  було
жартом; i при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене,  що
- нi.

   Ми остались самi, бо Нестор ще перед  братом  вибiг.  Жодне  з  нас  не
промовило бiльше й слова.
   Вона грала бистро, вiдважно, майже визиваючи катастрофу, зовсiм  як  ??
брат, котрого ученицею й була, а часами знов,  мов  дитина,  без  намислу,
попросту, щоб лиш пересувати фiгурами або щоб час здобути.
   Так минав час.
   - Ось тепер ви знов були думками  деiнде,  -  завважив  я,  коли  вона,
побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого  короля  на  небезпеку.  Вона
пiдняла голову й глянула переляканими очима; одначе  зараз  же,  вслiд  за
тим, затопилася наново в гру. В слiдуючiм моментi я  загнав  ??  короля  в
критичну позицiю i, завдавши "шах", я пiдпер голову мовчки й ждав. Я мусив
довше ждати, бо вона задумалась поважно.  Спиняючи  свiй  погляд  мимоволi
хвилями на ?? нiжнiм лицi, що було так близько мого, менi нараз  видалось,
що на спущених ?? вiях  збираються  сльози.  Вона  раз  по  раз  пiдiймала
нервово руку, щоб рятувати короля, але так само вiдтягала  ??,  не  можучи
рiшитися.
   - Уважно, панно Маню, не спiшiться, -  упiмнув  я  ??  нараз  з  уданим
споко?м, мiж тим коли сам був зворушений i чув, як менi щоки  горiли.  Так
через декiлька напружених,  мовчанням  переповнених  хвилин.  Ситуацiя  ??
короля  була  майже  безвихiдна.  Вона  не  обзивалася,  гризла  уста,  не
пiдводила очей, а одначе я вiдчув усiма нервами, що в тiй хвилi - був я  в
нiй, i вона боролася не проти  мо??  гри,  а  одиноко  проти  мо??  особи.
Боролася з всею молодою енергi?ю, з усiм чуттям, що  бувало  чи  не  завше
мотором всiх ?? вчинкiв. Та, як кажу, це тривало кiльканадцять напружених,
майже мучительних, хвиль. У слiдуючiй уже погнала ?? рука погiдливим рухом
по шахiвницi й розбурхала всi фiгури. Сама пiднялася живо з софи.
   - Я не можу,  -  сказала  стисненим,  зворушеним  голосом,  i  ??  лице
покрилося цiлковито блiдiстю. - Уважайте  мене  за  побiджену,  -  сказала
гордо. I сказавши це, взяла свого короля й королеву, уставила ?х,  лежачи,
до нiг мого короля й королеви  й,  усмiхаючися,  з  нервово  здригаючимися
устами вiдступила вiд столу. Зчудований ?? наглою змiною й таким  вчинком,
пiднявсь я й собi й приступив до не?.
   - Маню, Маню, люба, що з вами? Чому так зворушу?тесь?
   -  Радуйтесь...  -  сказала  вона,  все  ще  всмiхаючись  глумливо.   -
Трiумфуйте!

   - Чому б мав я  радуватись?..  невже  тим,  що  ви  грали  неосторожно,
ризикуючи? - спитав я, силкуючись бути  якнайспокiйнiшим,  i  взяв  ??  за
руки. - Ви дитина, панно Маню. Чи не така сама, як Нестор.
   Вона вiдтягнула руку й вiдвернулась хутко до вiкна.
   - Ви гнiва?тесь? Що з вами зайшло?  Я  ж  не  мав  замiру  зробити  вам
прикрiсть... - говорив я далi, силкуючись успоко?ти зворушену дiвчину, мiж
тим коли  мою  грудь  якась,  чи  не  дика,  радiсть,  здавалось,  ось-ось
розсадить. - Чи, може, не можете  простити  те,  що  зайшло  мiж  нами  на
кладцi? Обидив я вас? Коли так, то простiть. Я Це не в злiм замiрi вчинив.
   - Я вам не маю нiчого до прощення, - вiдповiла вона все ще схвильовано,
- лиш прошу вас, залишiть мене тепер.  Вас,  може,  вижида?  ваша  маги...
залишiть мене. Ви бачите, я зворушена.
   Менi нараз, мов блискавкою, просвiтило в головi й обняло  холодом.  Ось
що, вона,  очевидно,  знаходилася  пiд  впливом  нещасливо?  замiтки  мо??
матерi, а побачивши мене перед  собою,  терпiла  вiд  того.  Терпiла...  а
може... може, й рiвночасно боролася з  собою  в  душi  проти  впливу  мо??
iстоти.
   - Маню! - сказав я поважно, приступаючи наново  до  не?.  -  Чи  ми  не
будемо нiколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе мiж нами блукати якесь
роздражнююче, блудне свiтло? Схаменiться! Я ж не ворог  ваш.  Вам,  певно,
нiколи  на  думку  не  приходить,  як  дуже   вража?те   ви   мене   сво?ю
несправедливiстю, сво?ю непокiрною вдачею, i як  глибоко  я  це  вiдчуваю.
Коли будете ви раз добрi?
   Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очi, в  котрих  зiбралися  сльози,  i
сказала:

   - Ви найлiпше зробите, як залишите мене.
   - Я залишу вас, Маню! - вiдповiв я. - Залишу. Але не в цiй хвилi,  коли
бачу, що ви зворушенi чимсь, терпите. Гада?те, менi легко на вас глянути з
свiдомiстю, що десь там у глибинi вашо?  чисто?  душi  видобува?ться  кров
жалю до мене? Не мучте себе й мене i будьте одвертi. Воно присто?ть  краще
вашiй вдачi, як оця замкнена боротьба.
   Вона поглянула на мене, а вiдтак сказала:
   - Ви ма?те слушнiсть, що воно пристояло б лiпше мо?й вдачi. Одначе коли
одвертiсть сполучена в деяких разах з немилою  задачею  заподiвати  другим
прикрiсть, то чи не лiпше вимовчатись i терпiти самому?
   - Це значить, iншими словами, по-вашому  так:  "Як  буду  я  проти  вас
одверта, то заподiю вам тим  прикрiсть".  Чи  не  так?  -  натискав  я  на
дiвчину, що, очевидно, боролася в тiй хвилi за щось з собою.
   - Я не обов'язана розкривати перед вами те, що мiж нас не  належить,  -
вiдповiла вона, паленiючи й вiдвертаючи вiд мене сво? лице.
   - Нi. Справдi нi, Маню. Хiба що, може, з спiвчуття. А спiвчуття  вашого
я не потребую. Та будь-що-будь, - додав я  гордо,  -  я  вiдчуваю,  що  ви
сто?те  пiд  впливом  якогось  непорозумiння,  бiльшого,  може,   нiiж   я
догадуюсь. Я йду з пересвiдченням, що колись ви самi перекона?тесь, що я в
тiм не винен, i прийдете з тим, що "не належить мiж нас", самi до мене.
   - Нiколи! - почулось вiд не? твердо.
   - Нiколи, панно Маню?
   - Нiколи, пане Олесь!
   Говорячи, ми вiддалялися мимоволi вiд себе.  Тепер  по  цих  ??  рiшуче
вимовлених словах я опинився небагатьма кроками бiля не? i,  поглянувши  в
?? розгорiлi очi, я сказав цiлком спокiйно:
   - Прийдете! Розумi?ться, в  тоншiм  значеннi  слова.  Я  бачу  лiпше  в
будучнiсть, як ви. З усi?ю вашою вiдпорною вдачею...  з  вашою  хоробливою
амбiцi?ю ви не вдi?те нiчого. Дарма, що боретесь.
   Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнiлими очима  й
сказала:

   - Нi. Недарма!
   Я розсмiявся. Тодi  вона,  мов  приведена  мо?м  смiхом  до  крайностi,
сказала:

   - До кiнця цього року залишаюсь  ще  тут,  а  в  лютiм  слiдуючого,  по
весiллю мо?? сестри, я ?ду до Ч. i записуюсь на фiлософiю. Отже "недарма".

   Такого обороту я не сподiвався i в першiй хвилi зчудувався.
   - Ви, справдi, не покинули сво?? думки? - опитав вiдтак, маючи на гадцi
весiлля з старим професором.
   - Нi, цiлком нi. Воно вже вирiшено.
   - За згодою родичiв? - спитав я.
   - За згодою родичiв.
   - Вiддатися?
   Тепер прийшла черга на не? чудуватися.  Одначе  по  хвилинi  вона,  мов
надумавшися, вiдповiла:
   - Може, й вiддатися. Чому би нi?
   - З цього не буде нiчого, - вiдказав я твердо.
   - Ого! Може, й тут присвою?те ви собi право сягати активно в мо? життя?
- спитала вона, приступаючи до мене ближче?
   - Так, панно Маню. Цим разом i тут.
   Вона розсмiялася подразнюючим смiхом.
   - Слава богу! Тут ви не ма?те анi одного словечка  анi  пiвсловечка  до
сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рiшала б я  одна,
сама. Чу?те? Виключно сама одна. Нi батько, нi мати, нi обставини, а  сама
я одна

   - I я, Маню! - докинув я i вказав на груди, де в  кишенi  знаходився  й
догi ?? лист до старого,  i  споглянув  ?й  у  лице  Вона,  зворушена,  аж
пополотнiла.

   - Не мучтесь, - додав я спокiйнiше.  -  А  схаменiться,  до  чого  воно
доведе.  Боротьба  .проти  ворожих,  нашу  iстоту  й  гiднiсть  понижаючих
зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас i вашо?  енергi?.
Тут не вдi?те ви нiчого. Ви не самi сто?те в тiй боротьбi.  -  I  сказавши
це, я пошукав свого капелюха i, вклонившися, вийшов.
   ?? погляд промайнув по менi. Стояла на сво?м мiсцi, звернена  лицем  до
вiкна, з зморщеним, мов з фiзичного болю, чолом i затисненими устами.

   Виходячи вже з але?, я побачив  Нестора  й  Василька,  якi  силкувалися
пустити в повiтря свого паперового "драха"[19]. В тiм я ?м помiг, ii  коли
вiн справдi чимраз вище пiдiймався, несений вiтром угору, я  схиливсь  над
Нестором i шепнув йому до уха:
   - Пiди до тво?? сестри, там у павiльйонi, i попроси, щоб також  до  вас
вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.
   Сказавши це, я хутко пiшов.

   * * * _

   (По довгiм часi).
   Я не бачу ?? i не чую  про  не?  нiчого.  Чув  лиш  вiiд  Василька,  що
незадовго ма? вiдбутися Оксанине весiлля. Отже,  скорше,  чим  було  зразу
постановлено.  Всi,  очевидно,  зайнятi,  хоча  весiлля  ма?  цiлком  тихо
вiдбутись.


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Вже по весiллю, i молодi вiд'?хали.
   Ми лиш у церквi на вiнчаннi бачилися, а  радше  сказавши,  собi  в  очi
поглянули. Ви?жджаючи, забрала свекруха молодо? Оксани i ?? з собою. Нащо?
Цiкаво б знати! Там на селi  в  не?  вона  ма?  довший  час  перебути.  Та
свекруха вдовиця, з виду поважна  й  добродушна  панi  (чую,  посiдателька
невеличкого  ма?тку),  живе  враз  з  нежонатим   сво?м   старшим   сином,
управляючим тим ма?тком. Чи не "математика" яка кри?ться за тим усiм?  Син
той  не  жонатий,  мати  "старша"  вже  жiнка,  -   майся   на   бачностi,
емансипантко, бо син той  симпатичний  .  мужчина,  а  обставини  могли  б
потягнути й деякi кансеквенцi? з того довшого побуту за собою. Та  ба!  Що
мене те все обходить? Нехай ?де або не ?де, я ?? плану не розiб'ю. А щоб я
вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Зда?ться, наш роман(!),  ледве
розпочатий, скiнчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра
мати не мала неслушностi,  коли  остерiгала  мене  перед  нею,  вiдчуваючи
материнським iнстинктом невидимi ?? поступки на будуче...
   Добре, що при?жджа?  до  нас  Дора  Камiнська  з  Ч.,  улюблена  донька
тiточно? сестри матерi мо??. Донька консисторiального  совiтника,  дiвчина
не без ма?тку, i саме iдеал, з котрим, на тайну думку  матерi,  я  мiг  би
спокiйно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто  б
?? не знав так, як я, i на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату,  а
бодай на часок - i мене...

   * * * _

   (Знов пiзнiше).
   Сьогоднi здибав я, вертаючись з уряду, малого  Нестора,  який  iшов  до
школи. Розумi?ться, я його задержав.
   - Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш  до  школи?  Тепер
ледве по першiй.
   Вiн поглянув на мене поважно й вiдповiв:
   - Я обiцяв одному хлопцевi в школi показати нiмецьку задачу. А  що  вiн
далеко вiд школи мешка? (вiн селянський син), i через полудн? оста?ться  в
школi, я йду скорiше, щоб ми повчилися, поки зiйдуться iншi ученики або  й
сам професор.

   Сказавши це, вiiн вклонився й уже хотiв iти дальше.  Хлопчина  очевидно
спiшився, i моя задержка не була йому пожадана.
   - Пожди, не спiшися так! - задержав я його.  -  Ще  ма?ш  доволi  часу.
Тепер, як кажу, саме по першiй; розкажи менi, що вдома чувати,  i  чи  всi
здоровi.

   Хлопець з чемностi станув, хоча по ньому було видно, що мо? здержування
його майже болiло, так спiшно було Йому йти, i не знав, з  чого  починати.
Одначе надумавшись, вiдповiв коротко:
   - Всi здоровi.
   - А сестра твоя... Маня, що пише? - спитав я просто.
   - Не знаю, що пише. Лиш прислала менi великого  рогача  в  пуделочку  й
писала, що його зловив для мене пан Янко.
   - Хто ? пан Янко? - спитав я, вдаючи, що не знаю.
   - Брат Влодка (себто мужа Оксани).
   - Так?
   - Так, - вiдповiв малий i додав радiсно: - Рогач такий гарний,  я  його
все в садi пасу.
   Я всмiхнувся. Вiн був ще подеколи дуже дитинний.
   - I нiчого не писала Маня?
   - Нiчого, - вiдповiв, а вiдтак  додав:  -  Вона  там  вчиться  на  конi
?здити!

   - Як, Несторе?
   - На конi вчиться там ?здити, - вiдповiв малий твердо.  Менi  при  його
словах вдарило полум'я до лиця.
   - Хто ?? вчить?
   - Пан Янко. I ?й там дарували красне сiдло.
   - Хто?
   - Я не знаю, але мама зна?.
   - А коли вона верне?
   - Не знаю. Мама казала, що за чотири тижнi.  Але  я  вже  мушу  йти,  -
додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на  мене  буде  товариш
ждати. Я мушу... я обiцяв.
   - Iди! - сказав я, - i додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний
муж.

   Малий, щоб здогонити втрачений зi мною час, вiддалився  поважно  кiлька
крокiв, а вiдтак, оглянувшися за мною, пустився бiгцем.

   * * * _

   Я пiшов, мов засоромлений, i якийсь гарячий бiль стиснув мо? серце.

   "Вона вчиться там на "конi" ?здити (як колись я  це  ??  братовi  раяв.
О!.. яка iронiя!), i пан "Янко" вчить ??, - повторились самi з себе дитячi
слова в мо?й душi. - Розумi?ться, це якраз щось для не?, вона все коней  у
свого батька випещувала. Розумi?ться також,  що  сама  не  буде  вона  там
?здити, що "пан Янко" буде ?? супроводжати; буде нею на полях,  на  самотi
опiкуватись. - I тут, при тiй гадцi, я погано сам до  себе  всмiхнувся.  -
Коли буде всiдати на коня, вiн ?й пiдставить руку пiд ногу,  i  тодi  буде
мусила до нього зближатися. Нi. Обо?  -  зближуться  до  себе.  О,  ми  те
зна?м... ми те все добре зна?м!" I знов викривив ?дкий усмiх мо? уста.
   Роздразнений такими й подiбними думками, я згадав мимоволi свою  матiр,
що одна любила мене правдивою любов'ю  й  одна  сама  бачила  поки  що  те
невидиме, що мало менi, може, колись у життi  нанести  горе,  -  старалася
мене вiд того охоронити, а я  опирався,  мiж  тим  коли  вона  ось...  уже
вчиться верхом ?здити!
   I вже не покидали мене думки про не?. Я бачив  ??  заодно  на  самiтних
полях на конi, а коло не? його, котрого бачив я  на  вiнчаннi  ??  сестри,
гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був ?? дружбою.
Про нього знав я, що був пожаданою партi?ю в сво?й околицi.  Вона  молода,
чутлива, мо?ю матiр'ю зраджена, - що дивне, якби  звернула  свою  душу  до
нього? Взявши на розвагу ?? фантазiю i ?? амбiцiю, вона готова менi й мо?й
матерi наперекiр вийти за нього! А вiн може "кожно?" хвилi  женитися!  Мiж
тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В  менi  здiймився
знов жаль у грудях - i вiн гнав мене так, що я в  сво?й  задумi  майже  не
стямився, як перейшов шмат дороги  й  побачив  себе  вже  недалеко  нашого
мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, iдучи й вертаючи
з уряду, минати - i  тут  же  отверезився.  В  вiкнi,  де  iнодi  бачив  я
молоду-дiвчину або ?? сестру, побачив я тепер у тiй хвилi  ??  матiр,  яка
пiдносила жалюзiю. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усмiхнулася. О,  усмiх
то? жiнки, о, той усмiх ??!.. Кiлька разiв згадував я його в  сво?й  уявi,
нав'язував до ?? дiтей у  пiзнiшiм  життi.  I  доброту  зраджував  вiн,  i
нiжнiсть, i бiль... а заразом був мов освячений чимось з нутра ??... Вмить
змiнився образ Манi в мо?й уявi й неначе побачив я  нараз  ??  лице  з  ??
молодими непорочними очима, що найкраще свiдчили про свою  душу.  Нi,  нi,
вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собi ??.  Вона  не  була
такою. Вона була дочка це?  жiнки,  була  добра,  чесна,  а  я...  I,  мов
опарений... поспiшив я далi. Що був би я дав у тiй  хвилi,  щоб  моя  мати
була не робила тих натякiв вiдносно мо?? особи... до оце?  жiнки  i...  ??
дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весiллю сказала панi  Обринська
до одно? знайомо?, котра ?? чiпнула,  що,  мабуть,  незабаром  вiддасть  i
другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось  нею  з
родини ?? чоловiка погорджувати, вона волiла б ?? побачити - мертвою.

   Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такi слова!  Чому  ви  не  були
тою.  Але...  о,  матерi,  матерi!  Сторожi  дiтей  ваших,  з  бажанням  i
терпiнням, з вашим небом i пеклом для ваших дiтей!..

   * * * _

   (Пiзнiше).

   З города чiпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, мiж листям за
годiвлею для сво?х гусiльниць, рогача вiд пана Янка i т. iн. з запитанням,
що робить?.. Вiд пiдвiв голову й поглянув на мене очима,  мов  був  у  тiй
хвилi в цiлком iншiм свiтi.
   - Що там поробля?ш? - повторив я лагiднiше сво? питання.
   - Нiчого. Шукаю за одним павуком, що впав менi ось тут  десь  на  землю
мiж малинами, i не знаходжу, - вiдповiв затурбованим голосом.
   - Байка, хлопче! -  кликнув  я.  -  Що  тобi  до  павукiв?  Лиши  ?х  у
супокою... ще колись вколять тебе...
   - Нi. Я йому хотiв лиш докладно придивитися.
   - Побачиш другий раз!
   - Нi. Я сьогоднi мушу бачити, - вiдповiв  малий.  -  Вiн  десь  буде...
тут... я... зараз... - I не звертаючи бiльше на мене уваги, роздiлив корчi
малин i нишпорив далi...
   - Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш вiн один павук у городi?

   Вiн знов поглянув на мене... Одначе шукав далi.
   - Що то ма? з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що? - опитав я.

   Малий вiдступив вiд корчiв з резигнуючим поглядом i не вiдповiв нiчого.
Очевидно, не зрозумiв мо?х слiв i не був мною вдоволений.
   - Вiн не був великий, - обiзвався врештi.
   - Тим менша шкода, - потiшив я й усмiхнувся.
   - Але я хотiв його бачити, приглянутись йому цiлком зблизька.

   - А я тобi перешкодив. Правда? - питав я i вдивився в його дитинне лице
й дуже гарно закро?нi ?? уста. Вiн не вiдповiв. По ньому було видно, що не
хотiв заперечувати мо?м словам, але не хотiв i признати.
   - Може, вже й не побачу бiльше такого, - сказав, нiби вибачаючись. -  А
цей був такий дрiбнесенький... а такого ще я не бачив, шкода.
   - Правда, то велика шкода, - вiдповiв  я  з  уданою  повагою.  -  Що  ж
робити? Не одного шкода. Ще будеш ?х бачити досить, поки покiнчиш школи. А
тепер скажи... коли верта? твоя сестра Маня?
   - Маня? - (I знов той гарний задуманий погляд).
   - Маня, хлопче... сестриця твоя.
   - Маня верне... вже, може, незадовго.
   - Сама?
   - Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - вiдповiв вiн.

   - А то чому?
   - Бо вона менi помага? в науцi. Братiв нема... а я часом  не  знаю,  як
виробляти математичнi задачi. А вона .менi часом показувала... Але... я  б
i так хотiв, щоб вона вже вернула.
   - Любиш ???
   Вiн усмiхнувся мило.
   - Люблю, - вiдповiв щиро, схиливши по свойому звича?вi головку  в  один
бiк.

   - Отже, бачиш. А пан Янко не при?де?
   - Не знаю. Але вона при?де. На суботу маю я мати математичну задачу.

   - Трудна?
   - Я пробував зараз, як професор  завдав,  i  трудна.  Але  потiм  я  ??
виробив.

   Я усмiхнувся.
   - Ти, бачу, жвавий хлопець. Але... - додав я, - як ще колись  трапиться
тобi така, що не зможеш ?? i "потiм" виробити, то прийди до мене.  Я  тобi
поможу.

   Вiн заперечив головою.
   - Що ж, не хочеш?
   - Я ?? може прецiнь сам вироблю, - вiдповiв.
   - То й добре, - вiдказав я. - А до сестри не пишеш?
   - Лиш раз писав. Але сьогоднi, може й зараз, буду писати.
   - Лист?
   Вiн заперечив головою.
   - Що ж?
   - Щоденник, - вiдповiв таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати.
Я зчудувався.
   - Щоденник, ти?.. Хто це тебе навчив?
   - Маня. Але я щоднини  не  маю  писати,  лише  тодi,  як  щось  маю  до
записування. Ви не зна?те?
   - Нi, товаришу, не знаю. А що ти сьогоднi, наприклад, запишеш?

   Вiн поглянув на мене,  заклопотаний...  а  я,  вiдгадавши  його  дитячi
думки, сказав:

   - Про павучка?
   Вiн спустив очi вдолину й мовчав. "Чисто Манина вдача", подумав я.

   - А про мене запишеш що коли? Вiн почервонiв.
   - Як прийду до вас з математичною задачею, то тодi запишу. А тепер...

   - Тепер нi. Я розумiю,  -  вiдповiв  я,  усмiхаючись.  -  Отже,  гляди,
приходь. Все одно, чи я тобi поможу в задачi, чи... Маня... ти приходь...

   Я подав йому через штахети руку, котро? вiн  несмiливо  доторкнувся,  а
вiдтак вiдбiг...

   * * * _

   Через три тижнi нiчого, крiм дощу, мряки й сухо? притуплюючо?  урядово?
працi. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дiм  Обринських,  про
не? я нiчого не знаю. Вернула? Нi? Не знаю. Навiть малого Нестора не бачу.
Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, порина? в сво?х  задачах,  щоб
?х самому виробити, - i його не бачу. Ба нi, раз таки бачив. З пiдкоченими
аж по колiна шарова?рками - я бачив його, вертаючи додому в  обiдню  пору,
як ходив у саду в високiй травi босоногий, i шукав чи не за яблуками. Коли
я поздоровив його з дороги, вiн став i дивився за  мною,  мов  хотiв  щось
менi сказати, а вiдтак, не .рiшившись, не сказав нiчого. Отже, й вiн нi.
   Сьогоднi третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а  сонце  аж
припiка?, дарма, що кiнець  вересня.  Вернувшись  з  проходу  в  лiсi,  де
щохвилi мусив лицем стрiчатись з павутиною, що простягалася вiд смереки до
смереки, я кинувся в сво?й кiмнатi на  софу  й  лежав,  випочиваючи...  Не
довго лежав я так, коли оце чую пiд  одвертими  вiкнами  мо??  кiмнати,  в
зiльниiку, голос матерi.
   - Що ти тут шука?ш, хлопче? - питала когось. - Загубив  що,  чи  що?  I
куди ти перейшов? Чи не через штахети?
   - Через штахети, - вiдповiв на мо? превелике здивування голос Нестора.

   - Так, я добре вiдгадала. Та  стережись,  щоб  я  тебе  бiльше  тут  не
бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвiртку,
а не штахетами передрапуватись. Розумi?ш?
   Мовчання.

   - А тепер iди!
   - Я  до  пана  Олеся...  -  обiзвавсь  знову  голос  малого.  I  тепер,
схопившися, я став на рiвнi ноги. В першiй хвилi хотiв я  через  вiкно  до
нього вихилитись, але, обмiркувавши, що краще побалакати  з  хлопчиною  на
самотi, я здержався, подаючись на хвильку назад вiд вiкна, тим бiльше,  що
слова й iнтонацiя голосу мо?? матерi,  якi  зачув  я  саме  в  тiй  хвилi,
заставили мене мимоволi перебрати роль пiдслухуючого.
   - Чого тобi до пана Олеся? Може, по цвiти для тво?? сестри? -  говорила
вона з роздразнюючою гостротою. - Цвiтiв нема.
   - Я не по цвiти, я... до пана  Олеся...  -  вiдчувся  шовковий  дитячий
голос у вiдповiдь.
   - По цвiти, кажу, - наставала мати на сво?м. - Не  вмi?ш  говорити?  Та
все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.
   Мого сина нема вдома, iди!
   "Мамо! - вирвалось тут глухо  з  мо??  грудi.  -  Мамо!"  -  а  далi  й
завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цiй хвилi  вiкном  i  понизити  ??
перед дитиною, виказавши себе, що "дома"?
   Цього я не мiг. Не мiг так само й знести, щоб вона накидалася  обидливо
на невинну дитину, що й без того десь з сво?ю несмiливiстю боролась,  поки
з'явилася тут. Хвилину я вагався, пiд час то? хвилини чулося  з-пiд  вiкна
дальше:

   - Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мiй син не для  вас.  Затямте  це
собi всi. Всi що до одного, раз на все!
   Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, i так, як стояв, я вийшов
у город, опиняючись несподiвано мiж  ними.  Мати.  станула,  мов  укопана,
почервонiвши аж пiд сиве волосся, побачивши  мене...  А  малий  Нестор,  з
побiлiлими устами й  очима  широко  створеними,  кинувсь  з  усiм  дитячим
довiр'ям до мене.

   - Я лиш до вас, пане Олесь,  не  по  цвiти!  -  виговорив  вiн  насилу,
поборюючи по-мужеськи плач. - Лиш до вас хотiв, - i з тим  обернувся,  щоб
вiдiйти. Одначе тут я заступив йому дорогу.
   - Я знаю, що не по цвiти... ти мiй гарний, гарний товаришу. Знаю  надто
добре, що не по цвiти.
   I майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь  у  мо?й  грудi,  я
притягнув малого до себе й притиснув до сво?х грудей.
   У тiй хвилi розсмiялася моя мати... О, яким  морозячим,  до  се?  хвилi
незабутнiм менi смiхом.  I  не  поглянувши  на  мене  нi  одним  поглядом,
вiдiйшла без слова попри мене в хату.
   Ми остались самi.
   Малий держав мене судорожно  за  руку  й  глядiв  незрозумiле  великими
вогкими очима на мене. Коли моя мати вiдiйшла  i  ??  не  стало  видно,  я
схиливсь над хлопцем i спитав:
   - Що тобi, Несторко? Ти задачу хотiв? Ходи, я поможу. Ось  сядемо  собi
там пiд деревом на лавку перед столиком, i я покажу тобi.
   Та тут вiн заперечив головою.
   - Не задачу... - сказав вiн,  i  нараз  несподiвано  усмiхнувся.  -  Не
задачу, пане Олесь... але ось що... - I  сказавши  це,  вiн  витяг  спiшно
малесенький нотес[20] з бiчно? сво?? грудно?  кишенi  й  показав.  -  Маня
привезла, - сказав щасливим поглядом. - Ще як при?хала,  i  я  принiс  вам
показати. Досi був дощ... вас не було в городi, i я тому сьогоднi прийшов,
не хотiв довше ждати. Але не по цвiти, -  впевняв  з  вибухаючою  враженою
амбiцi?ю. - Ми ма?мо сво?. I Маня також привезла великий  букет  вiд  пана
Янка.
   Я усмiхнувсь насилу.
   - Так, так,  -  вiдповiв  я.  змiшаний.  -  Гарний  нотес,  -  погладив
хлопчину, що так  довiрливо  притуливсь  до  мене,  а  вiдтак  з  раптовим
бажанням остатись на самотi сказав: - А  тепер  iди,  щоб  тебе  вдома  не
шукали. Ми ще побачимось. Чи ти скажеш тво?й сестрi,  що  був  у  мене?  -
спитав я й вiдвернувсь, щоб малий, що не вiдвертав сво?х очей вiд мене, не
бачив, як я в цiй хвилi почервонiв.

   Малий надумався.
   - Я запишу в денник, що був у вас, а вона як  схоче...  то  нехай  собi
чита?.

   I сказавши це, не прощаючися зi мною, вiн спiшно вiдiйшов.

   * * * _

   Я  залишився  в  городi.  Був  надто  несподiваною  й  немилою   сценою
зворушений, щоб мiг спокiйно вернутися  в  хату.  Хвилювався  матiр'ю,  ??
невимовним, незрозумiлим менi пересудом i - заразом  радувався  вiдомiстю,
що вже вона повернула. До того, мiж одним i другим вертiлись заодно  слова
малого, що привезла з собою i букет, i не  давали  спокою  та  викликували
бiль у душi.
   "Вiд нього, вiд нього... - обзивалось раз у раз у серцi... - А далi: чи
не  ма?  та  моя  мати,  що  iнодi  жорстокiстю  сво?ю  пригаду?  вовчицю,
слушностi? Матерi - вiщунки, i з ?х почуттям не годен нiхто рiвнятися. Вiн
вивчив ??  ?здити,  виправив  на  дорогу  з  цвiтами,  -  чим  ще  те  все
доповниться? Гм! Та зрештою, що я за безголовий, що собi тим голову  сушу?
Погано на душi, ну, то й погано; а пониження, зда?ться, чи не найпiдлiше з
почувань.  Гречкосiй  якийсь,  не  будучи,  може,  й  нiякою  особистiстю,
витиснув з серця молодо?, як  здавалось,  по  вдачi  значнiшо?  поступово?
дiвчини - iнтелiгента. Але... ага, правда!  Фiзична  сила  вiдiгра?  також
свою роль в людськiм життi; забира? в полон, побiджаючи якимсь  несвiдомим
гiпнозом. Отже, бути може, що в тих спiльних прогулках верхом по  лiсах  i
полях розвинулося щось, що не далося зiгнорувати, i не раз  уже  навiть  у
значних мужчин i жiнок рiшило долю. Отже, чого я роздивувався?  Яке  право
менi до не?, а радше до них мiшатися? Ет, божевiльний я, що бог зна?  куди
думками поринав, стрiляв, мрiяв, жив якимсь життям  поза  межею  реального
життя, мiж тим коли тут вiдогралась  цiлком  звичайна  iсторiя.  Моя  мати
мудра. Недармо про не? говорять,  що  вона  повинна  замiсть  мого  батька
ставати на казальницю й проповiдувати".
   Так.

   Моя мати мудра. Ет!.. - Я махнув рукою  й  зайшов,  перебравши  уста  в
усмiх i посвистуючи, в хату.

   * * * _

   Проти мене вийшла мати.
   - Не ма?ш охоти ви?хати з нами (себто з нею й Дороюо К." що  перебувала
вже в нас) поглянути, що дi?ться з  нашим  сiном  в  С.?  -  Вона  спитала
голосом рiвним i в тiй хвилi таким спокiйним, неначеб лиш я один був  тим,
що лиш щонедавно хвилювався. - Поки сонце зайде, - додала,  -  вернемо.  Я
хочу переконатися, чи пообертали робiтники ввесь покiс, як наказала я. Але
ти мусив би цим разом сам кiньми поводити, бо я вислала i фiрмана з  дому,
щоб помагав при роботi.

   - Добре. Нехай i так, - вiдповiв я i був у душi тiй нагодi рад, що  мiг
зараз себе чимось зайняти й не потребував тепер до нiкого говорити.
   Я запряг з помiччю малого хлопчика конi, i ми ви?хали. Мати сiла  ззаду
сама, а Дора, кузинка моя, що любила все на козлi обiч мене  сидiти,  коло
мене, й ми по?хали. Минаючи попри Обринських, я глянув туди й побачив,  що
за?зна брама вiд дороги була вiдчинена, i малий Нестор стояв з  батогом  у
руках, мов когось визирав. Побачивши мене, вiн  щось  кликнув  до  мене  й
показав у сторону, куди ми саме ?хали. Я не зрозумiв його.
   - Оцей малий такий iнтимний з тобою? - спитала кузинка ущипливо.

   - Так. Це чудовий хлопчина.
   - Що кликав вiн? - допитувала вона.
   - Не знаю, - вiдповiв я сухо б затяв конi.  Конi  нашi  були  бистрi  й
швидкi, i ми скоро ви?хали  за  мiсто.  Погода  була  чудова,  i  ?зда  за
недовгий час успоко?ла мене.  Я  перестав  думати  про  недавню  сцену,  а
з