адержувався думками  бiльше  про  дiвчину,  що  по  довшiй  неприсутностi
вернула, врештi, додому. Коли, властиво, вернула, що я досi не бачив ??? I
якою вернула? Свобiдна ще? Чи вже як власнiсть того, що вивчив  ??  верхом
?здити, передав цвiти на дорогу!.. А тепер, думав я далi,  коли  й  як  ми
побачимось? Ми ж майже вороже розстались. Вглибившись про  не?  думками  й
концентруючись одиноко перед собою на конi, я ?хав, так задуманий,  довший
час... ?хав, та ось нараз порушила мене  гарна  Дора  легко  лiктем,  i  я
зчудовано поглянув на не?.
   - Дивись направо! - кликнула вона пiвгалосом до мене.
   Я глянув.
   Недалеко перед нами з вузько? одно? бiчно? вулицi,  що  вела  глибше  в
гори, в лiс, ви?хала проти нас на конi Маня. ?хала кроком.  Минаючи  попри
нас, вона спаленiла  i,  кланяючись  з  ушануванням  перед  мо?ю  матiр'ю,
вдарила коня й майнула далi. Яка гарна була в тiй хвилi! Одначе ?? очi, тi
молодi чудовi очi, що кермували мною, випивали несвiдомо спокiй з душi, то
знов викликували бiль у нiй, - чому не бачили мене?..
   Була надто змiшана несподiваною стрiчею?
   Не знаю.
   Я вiдчув лиш, як менi вiдступила вся кров з лиця, як менi серце холодом
обняло, - i я мов цiлий сам похолодiв. Дора уносилась  словами  про  гарну
амазонку, звертаючися раз по раз до мене й  позад  себе  до  матерi,  а  я
мовчав, мов камiнь. Коли вернули ми додому, i проти нас вийшов мiй батько,
було перше, про що заговорила моя кузина, що ми здибали "амазонку". Батько
не чудувався.

   - Я ж ?? бачив уже разiв кiлька, - вiдповiв байдужне.
   - Справдi? - скликнула вона.
   - I як ще! Кiлька разiв уже. Я йшов до  церкви,  а  вона  вже  звiдкись
вертала, навiть у дощ. Вйдко, вста? ранiше, як ти, мiська панно!
   - Яз нею познайомлюсь, Богдане! - звернулась вона до мене. - Добре,  що
вернула!

   - Як хочеш, - вiдповiв я лаконiчно i, знявши з голови капелюх, вiдкинув
його на стiл. Я кинувсь, втомлений, у крiсло.
   - Ти втомився? - спитала мене мати,  стурбовано  окинувши  мене  довгим
бадаючим поглядом.
   - Трохи...
   - Конi гострi, ?х треба сильно держати, - додав батько.  -  Ти  зарiдко
правиш тепер ними.
   - Справдi! - вiдповiв я, як  перше,  i  з  тим  вставши,  вiддалився  з
кiмнати.


   * * * _

   Сонату заграйте менi, потужну, пориваючу сонату Бетховена, щоб я в  нiй
пiрнув, i себе, i всiх забув...

   * * * _

   Нинi щось про свого батька й матiр.
   Мiй батько, широка мужицька вдача,  потайний  алкоголiк,  що  протрачу?
перiодично грубi суми в картах. Одначе,  щоб  це  перед  сво?ю  совiстю  й
сво?ми  парафiянами  залагодити,  скупову?  невеличкими  шматками   землю,
переплачуючи ?х часто вдво?, i вiдда? за незначну суму  тим  парафiянам  в
оренду. Згодом довело таке його поступування й життя, як  i  подiбнi  тому
iншi вчинки, до того, що коли б не велика тверезiсть i огляднiсть  матерi,
було б те все довело нас до злиднiв. Помимо того, було  йому,  як  упевняв
нас тепер, з тим лихом у життi добре.

   - Сво? життя й працю дiлю, - говорив вiн, - на двi частини. Одну -  для
себе, а другу - для парафiян, котрi мають до свого душпастиря перше право.
З вами (себто зi мною  й  матiр'ю)  я  мало  маю  спiльного.  Цей  опришок
(вказуючи на мене) буде завтра соромитись свого батька,  бо  вiн  мужик  з
роду, дарма що батько дав би й душу за нього, а мати, - додав, усмiхаючись
сумно, - з свого панотця давно вже невдоволена. Отже, краще не  лiзти  нам
обопiльне в нашу капусту. Головна рiч, щоб все-таки щось робити. Будь воно
"панське", будь "Iванське",  лиш  без  працi  не  оставай.  Я  з  собою  в
рiвновазi, а ви як хочете!
   Це був мiй батько.
   I справдi. З собою був вiн у рiвновазi.
   Як сам гуляв, потопаючи в сво?й пристрастi до нестями, мусили  й  другi
того зазнавати, - не жалував нiкому. Коли ж забирався до працi, не смiли й
другi супочинковi вiддаватися.  Все  мусило  за  дiло  братися.  Не  щадив
нiкого.

   Мати хоче з сво?? сторони вдержати нормальнi вiдносини мiж  парафiянами
й нами, а з тим i матерiальним нашим битом, головно сво?ю працею.
   Вста? о 3 - 4 удосвiта, - ходить з наймичкою по наших левадах по горах,
контролюючи  тим  вiрнiсть,  вiдданiсть  i  пильнiсть  на   сво?й   службi
робiтникiв i вiдносини парафiян до нашого майна, - творячи тим (хоч  i  не
такий уже, як ?й зда?ться) ма?ток. I ?й, як пересвiдчуюсь я часто,  з  тим
також добре, ?? люди бояться i шанують, вiдчуваючи в  нiй  якусь  незламну
силу, з котрою мусять числитися. I коли вже деякi кланяються перед батьком
за його широку попiвську гойнiсть i благороднiсть душi, то,  певно,  -  ще
бiльше матерi за ?? характернiсть i працьовитiсть, котру  кожний  на  свiй
лад пiзна? й цiнить. Тяжко з батьком не числитись, тяжко й матiр,  що,  як
мур, за свою хату перед людьми обстою?, не любити. В нiй ? щось геройське.
Нiколи  скарга,  дрiбний  лемент  не  отворять  ?й  уст,  але   й   нiколи
приниженiсть духу, обезсилення не найдуть у не?  спiвчуття.  Вона  зна?  й
держиться одного. Вперед i вперед. Духом не падати  й  на  поверхнi  життя
держатися. З внутрiшнiм життям вона менше числиться. Вийшовши з любовi  за
свого чоловiка з мужицького роду, славного з сво??  поверiхавно?  краси  й
опiву,  як  донька  загальношановного  панотця  Б.,  а  пiзнiшого  владики
буковинського, здавила все сво? розчарування в подружньому пожиттi,  красу
й молодiсть душi сво?? в собi раз на все. Мов махнувши на молодiсть,  вона
все йшла вперед. Iдучи, тягнула й мене за собою;  вдержуючися  силою  духу
свого на поверхнi життя, мов уходила з тим вiд  терпiння  й  знесилення  в
дальшу, як ?й здавалося, досконалiшу  добу  життя,  яке  мав  утворити  ?й
одинокий син, одинока дитина ??; зриваючи з тим усi  мости  за  собою,  що
лучили ?? з минувшиною, розчаруванням, самою одною працею.
   Мiж ними обома з противними ?х стремлiннями, характерами й працею -  я.
Цiлком сам один.
   Я, становлячи цiле щастя матерi, осередок зата?них ?? мрiй, що  завдяки
найбiльше ?? старанню i працi вийшов, на ?? думку, вже на  якусь  укiнчену
(га-га!) людину, жив i живу ще й досi доволi безжурно, не зазнавши  нiчого
гiркого вiд життя, - я невдоволений. I - як  би  нi?  З  неясним  почуттям
обов'язку, мовби мав  з  життя  батькового  й  матерi  випровадити  сво?ми
силами, як третя цiлiсть, щось лiпше,  нове.  Це  раз.  Друге  -  устро?ти
iнтимне щастя й собi (з бажань переважно матерi!), держатись, iдучи чимраз
вище, на кращiй  поверхнi  життя,  в  котре  поставив  мене  степiнь  мого
образования, iнтелiгенцi?  й  становиська,станути  понад  рiвень  буденно?
людини, - а тут щось, мов друге "я", будиться в менi, зачина? критично  до
мене вiдноситись. Я невдоволений.  Я  невдоволений  батьком,  невдоволений
залiзною матiр'ю, невдоволений з суспiльностi нашо?, а найбiльше  з  себе.
Чи видобувсь я на укра?нця - ?вропейця?  Пробував  хоч  ступити  на  iнший
шлях, чим на один, буденщиною широко утоптаний? Нi.
   Я - iнтелiгент-мужик, що (вiдчуваю)  не  вилупився  ще  цiлком  а  усiх
лушпин мужицтва, i тому й дiла й поступування його ще отяжiлi, безправнi й
недалекосяглi, що топчуться на одному мiсцi без  ширшаго  горизонту,  крiм
погляду в заплакану традицiйну минувшину, i вузько? перспективи будучини.
   Як казала ота молода дiвчина, що  й  поглядом  не  окинула  мене  тодi,
освiдчаючись, мов божевiльна, старцевi, щоб лиш свого дiпняти i йти  далi?
"Старосвiтський!" Га-га! Старосвiтський! Нi. Не  старосвiтський.  Маню,  а
мужик. Безiдейний, котрому лежить ще в кровi пiдданство, пiдлiсть, покора,
прокляте безсилля, i котрого досi задовольняла пересичена буденщина, -  не
старосвiтськiсть.
   Так, Маню, я мужик i не дав ще нiкому чогось  нового.  Все,  що  робив,
наприклад, i для свого народу досi, не було чимсь свiжим (а може -  навiть
i правдою), бо  не  було  внутрiшньою  потребою,  а  слiпим  наслiдуванням
дрiбних учинкiв таких iнших, як i я...
   Якась ненависть порива? мене проти себе.  Ненависть,  коли  питаю,  чим
об'являю я свою силу iнтелiгента... сво? так зване вперед? Якi мо? жертви?
Ах, Маню! I в усiм тiм пiзнав я тебе. Чудове ти мо? блудне свiтло, що гра?
зi мною несвiдомо, драту? мене, зближа?ться до мене,  уходить  i  оставля?
мене з усiм тим тяжким i пригнiтаючим мене невидимим мо?м тягарем, з  чого
мо? мужицтво не годне освободитись ще. Молодими устами тво?ми  торгала  ти
мене, називаючи старосвiтським i т. iн. Затям! Тво?, майже дитинне, а таке
вже сильне, свiже нутро, твiй несформований iмпульс  до  дальшого  кращого
говорили з тебе несвiдомо, i щось, що з тебе вироста?,  суне  й  на  мене,
будить i мене...

   Всi "моднi" жiнки - то блуднi свiтла, без поваги й жертволюбностi;  без
то? непорочно? правдиво? жiночостi, що одна вдержу? лад на свiтi мiж обома
полами, - впевняла мене раз моя мати, i з тим запевненням стала  мiж  нами
обома, мов неповорушна сила скелi.

   * * * _

   (По довгiм часi).
   Цими днями здибав я знов  малого  Нестора,  що  вертав  iз  школи,  вже
недалеко його мешкання. Надворi падав дощ, а вiн iшов звичайним  кроком  i
лиш вiд часу до часу здiймав капелюшину i стрiпував  з  дощу.  Я  здогонив
його й силував iти враз зi мною пiд парасолем, що вiн не дуже радо чинив.
   - Я не маю парасолi... - впевняв щиро. -  То  треба  так  iти.  Але  це
нiчого, вдома переберуся, i буде добре. Сьогоднi. - додав живо,  -  завдав
нам професор знов тяжку математичну задачу, по обiдi буду ?? виробляти.
   - Як не будеш чого знати, то зайди до мене, а я .покажу, - предложив  я
йому.

   Вiн пiдняв голову i, поглянувши на мене, похитав головою.
   - Попробую ?? сам виробити, i може не буде така тяжка, - i вмовк.

   Ми зблизились до його мешкання. Вiн зняв капелюшину й,  окинувши  мене,
як звичайно, несмiливими сво?ми прегарними очима, забiг хутко на подвiр'я.
Я пiшов далi.

   Навiть i вiн буде вперше пробувати сам виробити собi задачу, що,  може,
не буде така "тяжка". Справдi, Несторе, пробуй,  щоб  не  коритись  другiй
силi. Вона, твоя сестра,  також  виробля?  сама  сво?  задачi,  душевнi  й
житт?вi.

   Не цiкаво? Сам. А ти, Богдане, велика слiпа сило? В чiм твоя задача?

   Сам! Велике, горде слово!
   Воно розiгралось у мо?м нутрi рiзними голосами, i спiва?, драту?  мене.
Сам, сам... сам...

   * * * _

   Дора, кузинка моя, познайомилась з Манею i вже разiв кiлька вiдвiдувала
??, дарма що мати дивилась на те знайомство неприхильне. Одначе,  тому  що
Дора  оста?ться,  на  ??  бажання,  в  нас  до  рiздвяних  свят,  вона  не
противиться дiвчинi нi в чiм, -  тим  бiльше,  що  я  майже  нiколи  в  ?х
присутностi про Обринських не споминаю, мовби для мене вони  не  iснували.
Сам бачив я Маню кiлька разiв, як пере?здила верхом;  але  й  то  скоро  й
несподiвано. А що я знаходився в товариствi  iнших,  -  отже,  досi  ще  й
кiлька слiв з нею не обмiнив. Значить, бiльше як три мiсяцi ми не говорили
з собою. Що з нею ?, заручена вона чи нi - я не знаю. Все вокруг  нас  мов
мрякою оповилося...

   * * * _

   Дора збиралась урядити бiльшу прогулку в лiс i запросила й Маню взяти в
нiй участь. Маня подякувала. Була хора, цiлий тиждень пролежала. Зiгрiлась
- як пояснила панi Ординська -  одною  про?здкою  верхом,  простудилась  i
тепер мусила вiдлежувати. Вона, мати, рiшуче не позволить опустити постiль
скорiше тижня. Коли Дора, зачувши це, засмутилась i впевнила, що  без  не?
прогулки не урядить; хiба що пережде,  аж  Маня  подужа?.  Маня  прирiкла,
виздоровiвши, взяти участь у прогулцi. Одначе заявила  рiшуче,  що  при?де
просто в лiс.
   - Вiдразу i просто в лiс! I ненадовго. Дора супротивлялася.
   - Нi вже, Маню... - просила дiвчину. - Вперед я  прошу  до  нас.  Тiтка
просить уперед усiх запрошених до себе на каву, а по кавi  сiда?мо  всi  в
брички i ?дем!

   На те Маня схвилювалась i  вiдмовлялася.  В  не?  небагато  часу.  Вона
опустить каву, а щоб уже Дорi зробити волю взяти участь у прогулцi -  вона
при?де на часок у лiс верхом або прилучиться вже  до  ви?жджаючих.  Iнакше
годi ?й прилучитися до товариства. Та тут знов панi Обринська вмiшалася  в
справу. Вона  Манi  якийсь  час  цiлком  заборонить  ви?жджати  верхом,  -
значить, i на прогулку вона не по?де... хiба в бричцi, а й  то  не  тепер,
хiба аж за два тижнi,  як  уже  подужа?  цiлком.  Тепер  уже  осiннi  днi,
оправдувалася, вправдi теплi й гарнi,  але  вечором  холоднi,  i  вона  не
позволить. Остаточно по невеличкiй суперечцi стало на тiм, що Маня,  може,
й зовсiм не буде на прогулцi.
   Коли Дора це в нас при чаю оповiдала, сидiла моя мати так  мовчки,  мов
не чула, що ?? улюблена сестрiниця оповiдала, а мiшала заодно чай.  Я  так
само мовчав. Те, що в менi дiялось, я зачинив у собi.
   - Ти б сказав, Богдане, що тут робити! - накинулась  нараз  дiвчина  на
мене.

   - Чому маю я тут справу згармонiзувати? - боронивсь я, отрясаючи  попiл
з папiроси спокiйно. - Ти дала iмпульс до се? прогулки, то й доведи ??  до
кiнця. Щодо мене, то я зараз зразу був пересвiдчений, що  панна  Обринська
не прийде, як лиш вчув вiд нашого лiкаря, що в Обринських не всi  здоровi.
Ти наставала так сильно на сво?й постановi - без Обринсько? не  уряджувати
прогулки, що я остаточно не  мав  нiчого  до  сказання,  хiба  деякi  тво?
бажання нiмо вислухувати.

   - Я бачу, що прогулка не кле?ться! - кликнула Дора з  смутком.  -  А  я
собi то так гарно уявляла. От як ми всi будемо через лiс ?хати. Хто з  ким
буде сидiти i т. п. незначне, а важне! Я, примiром,  хотiла  ?хати  лиш  з
тобою, Богдане, в маленькiй елегантнiй бричцi вуйка й поводити сама гарним
тво?м гуцулом, а коло нас Маня на конi верхом. Чи не гарно?
   - Як жокей, Доро? - спитав я з легкою  неповздержаною  iронi?ю,  знаючи
добре, чому ?й цим разом було конче коло нас Манi треба.
   Вона витрiщилась на мене з переляком.
   - Який ти злобний, Богдане! "Як жокей!" -  повторила  з  уданою  уразою
упавшим голосом. - Начеб я Маню мала за щось нижче вiд  себе.  ?й  мав  би
прецiнь товаришити добродiй К., i обо? мали б вести перед. Тому  хотiла  я
?? бiля себе мати. А за всiма нами, трохи оподалiк, усе проче  товариство.
А тепер бачу, нiчого з того всього...
   Я здвигнув плечима й не обзивався бiльше. В  душi  подумав:  Маня  мала
держати собою, як амазонка, молодого панка при боцi дiвчини,  котрим  вона
(Дора) над мiру зацiкавилася, а котрий, як здавалося, не  реагував  доволi
на ?? ласкавi погляди й слова. Але я мовчав.
   - А тепер бачу, з цiло? прогулки не буде нiчого! - повторила, як перше,
дiвчина визиваюче. - Я розстро?на!
   - Ми можемо й без панни Обринсько? так само ?хати, -  закинув  я.  -  А
добродiй  К.  так  само  товаришити  нам,  вести  перед.  Пощо  тут  панни
Обринсько?? Чи, може, ?? присутнiсть на конi додасть тобi бiльше  певностi
в правленнi iмого коня, що мала б  тратити  ти  без  не?  свiй  "настрiй"?
Зрештою, iншi гостi чи будуть вони тобi нiчим?
   Вона зарум'янилася й запротестувала.
   - О, нi! Щодо того, то нi. Я найповнiша тодi, як ?деш ти зо мною,  хоча
могла б навiть i цiлком сама ?хати. А щодо iде? з Манею, то... я лиш  собi
так уявила, що то було б гарно й весело мати й Маню  на  конi  коло  себе.
Вона iнодi дуже бистра й дотепна. Та тепер хто зна?,  як  то  буде  з  тою
прогулкою.
   Я знов, як перше, здвигнув плечима й не обзивався.
   - Не знаю,  чому  прогулка  ма?  через  панну  Обринську  розбитись!  -
обiзвалася тут моя мати, що досi нi одним словом не обзивалася. - Коли  ти
не  будеш  настоювати  при  тво?х   химерах   i   вичiкувати   цiлковитого
виздоровлення панни Обринсько?, прогулка вдасться тобi, певно, якнайкраще.
А менi буде остiльки милiше, коли прогулка вiдбудеться тепер, а не аж десь
за тиждень-два, бо зможу  вам  обi  пари  коней  дати.  Пiзнiше  зачнеться
звоження сiна, i я не радо переривала би роботу. Ось що... -  докiнчила  i
налляла свiжий чай.
   - По правдi сказавши, Доро, - почала по якiйсь  хвилинi  знов,  -  менi
твоя пересадна приязнь до то? дiвчини вида?ться потрохи робленою.  Вона  й
так зарозумiла, а то, як застановиться над  тво?м  поведениям,  ще  готова
подумати, що без не? ти й товариства не найдеш, мiж тим  коли  ти  повинна
себа завсiди ставити вище.

   - З яких причин, мамо? - вмiшався я тут майже проти сво?? волi  i  чув.
як у мо?х очах спалахнуло вогнем.
   - З тих причин, - вiдповiла вона спокiйно, iгноруючи якесь  подразнення
в менi - що, Дора походить з  родини,  котра  носить  шановане  iм'я,  ма?
батька на високiм становиську(!) i ма?ток.
   - То ж то й ?... - сказав я з притиском i викривив уста.  В  тiй  хвилi
уявивсь менi мiй батько мужик. Скiльки  разiв  мусив  вiн  у  сво?м  життi
наслухатися упокорень про  його  походження  з  мужицького  роду.  Скiльки
разiв! З самого початку, я.к догадувався я, коли, очевидно, не був  такий,
як  нинi,  а  гарний,  як  сама  мати  казала,  мудрий,  смiливий  муж.  А
оженившися, як бiдний  богослов,  з  гарною  й  багатою  дочкою  одного  з
найвизначнiших консисторiальних совiтникiв, з часом чи  не  головне  через
не?, ?? вродженою зарозумiлiстю понижуваний i подразнюваний до  крайностi,
почав шукати, як "вiчний мужик", розради i втiхи в  сво?м  розчаруваннi  в
чiм iншiм,  нiж  в  подружнiм  пожиттi,  пiддаючись  чимраз  бiльша  сво?м
наклонам, доки не  став,  яким  i  був.  А  я,  потомок  мужика  й  гордо?
безсердечноi? жiнки, мав це все направити i, на думку  ??.  затерти  сво?м
життям найменшi слiди того ненависного мужицтва!
   - Обринська ? донька звичайного вбогого, хоч i дуже чесного,  урядовця,
- почала знов мати, - обтяженого бiльшою родиною. Яка будучнiсть  може  ??
ожидати? Така, як ?? сестру? На мою думку, вона мiзерно  вiддалась.  Панна
Обринська мусить старатися вийти замiж за першого, хто ?й навинеться...  А
до того ще й квапитися!

   - Що вона цiлком напевно не вдi?, мамо? - впав я ?й твердо в бесiду.

   - Так? - спитала мене мати й посунула окуляри на чоло,  неначе  вони  в
тiй хвилi ?й заважали. - Ти вже про те поiнформований?
   - Настiльки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна вiд не? сподiватися, -
вiдповiв я спокiйно.
   - Вона емансипантка! - докинула мати зневажливо, - котра  заповiда?  на
будуче вчену.
   - Хiба гувернантку або препарандистку... - закинула Дора  пiвголосом  i
бiльше до себе.
   - А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, - тягнула  мати,  неначе
не зачула злобно? замiтки сво?? улюблено? сестрiницi,  -  вона  виучу?ться
всяких "Feuerwerk'ia"[21], як от i ?зда кiнно, i  маневру?  ще  тим  перед
молодими й слiпими. Я не можу собi порадити, - додала з  роздразненням,  -
але менi каже мiй iнстинкт, що в усiм поведеннi се? дiвчини кри?ться якась
потайна вирахованiсть, i що в грунтi речей вона пряму? до iнших цiлей,  як
до тих, про котрi впевня?, що ними перейнята. Блудне свiтло, як  казала  я
вже, - закiнчила зневажливо й почала нервово витирати сво? стекла.
   - Така вона не ?... - обiзвався я все спокiйно.
   - Справдi? - спитала вона й уже не поглянула на  мене,  лиш  додала:  -
Зрештою, може ти це будеш i лiпше знати, як  я.  Менi  Обринськi  не  були
нiколи симпатичними, а найменше  -  панна  Обринська  (так  називала  вона
вiднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пiзнавати модернiстичнiсть
ближче. Я - жiнка старо? дати.

   - I я нi, мамо, - вiдказав я, не звертаючи  уваги  на  ??  подразнюючий
тон. - Для вашого заспоко?ння можу вас запевнити, що я вже бiльше  як  три
мiсяцi не говорив з нею анi слова.
   В ?? очах, при мо?х словах, заблисло щось, мов радiсть, але стрiнувшися
в тiй хвилi з мо?м поглядом, вона опустила ?х i додала:
   - Може. Але зате в  ??  братi,  малiм  полiцмейстрi,  обiбрав  ти  собi
предмет глибших студiй.
   - Мамо! - обiзвався я з щирим обуренням. - Чи,  може,  панна  Обринська
винна й тому, що, вертаючи з уряду, я iнодi стрiчаюся з малим  ??  братом,
як верта? з школи, i одна дорога злуча? нас, як iдемо враз? Ви  забува?те,
що я не хлопець уже,  а  мужчина.  Стережiться,  щоб  не  збудився  колись
дрiмучий у iменi "мужик" i не пiрвав гамулицi[22]...

   Вона пiднялася i, не спускаючи з  мене  очей,  мов  гiпнотизуючи  мене,
сказала:

   - Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як
i з тво?м батьком упоралася. Зрештою, ти надто мо?м  вихованням  став  уже
мо?м сином, щоб мiг ще до мужицтва взагалi вертатися. Я пiд  тим  взглядом
спокiйна, а  ти  також  успоко?шся.  -  Послiднi  слова  сказала  з  таким
приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у  тiй  хвилi
проти не? пiднятися.

   - Не числiть надто багато на виховання,  мамо,  -  сказав  я  i  почав,
силуючися до супокою, крутити папiроску.
   - От i зворушилися ви, тiточко, бог зна чого, - вмiшалася тут з  уданим
жалем Дора. - А все через Обринських. Я не повинна була зазнайомлюватися з
людьми, котрi не пiдходять пiд ваш смак, тiточко... хоч  би  й  були  менi
симпатичнi. Я признаюсь, що тепер каюсь  того.  На  Манi  Обринськiй  нема
нiчого, хiба що не бридка  дiвчина,  а  вiдколи  чула,  що  вона  виходить
замiж...
   Мене мов несподiваним громом вдарило, i я витрiщився на не?.
   - Виходить, Богдане, виходить, - повторила вона, i по ?? лицю перебiгла
якась ледве замiтна  злорадна  усмiшка.  -  Так  я  чула,  -  додала,  мов
вибачаючися. - Чи правда, не ручу. Вiд не? само? знаю, що взимi  ви?жджа?.
Чи з мужем, чи сама... не знаю. Може, при?де старий i забере ??, -  додала
i тут же обмiнялась з матiр'ю поглядом. - А про те, що ви?жджа?, як  кажу,
вiд не? само? знаю.

   - Байки чула ти! - вiдповiв я сухо i, мов невидимою силою  обернений  у
цiй хвилi до матерi, я побачив, як на ?? лицi загорiли двi великi  червонi
краски незата?ного замiшання. Я вiдвернувся.
   Якесь несказанно гидке, а заразом смутне почуття  опущеностi  обгорнуло
мене, i я встав вiд столу й приступив до вiдчиненого вiкна. Тут  вихилився
я низько через нього, щоб через хвилину набратися в свiжiм повiтрi  спокою
й рiвноваги та не сказати чогось, чого б колись  мiг  пожалувати.  Надворi
затягнулося небо хмарами, i вiтер  шелестiв  опалим  з  дерев  листям,  що
заносилося аж на грядки в зiльник пiд нашi вiкна.
   Мов смутком, проносилося городом, а заразом якоюсь меланхолiйною тугою,
болем. Я вiдгорнув волосся з чола й обернувся до кiмнати.
   - Хто зна?, чи не розпливеться твоя проектована прогулка в дощi,  Доро!
- сказав я, надаючи тими словами бесiдi iнший оборот. -  Ось  поглянь,  як
затягнулося небо темнотою.
   Дора пiдступила до мене.
   - I справдi! - зойкнула  сумно,  розглянувшися  через  хвилину  на  всi
сторони по небi. А за хвилину надуми додала: - А як  лиш  трохи  буде  дощ
падати, Богдане? От, так лиш покропить собi, то що зробити в  такiм  разi?
Ризикувати i ?хати?

   - Ризикувати й ?хати, - вiдповiв я твердо, не оглядаючися за нею. -  Ти
чула, Доро, матерi конче треба, щоб ця прогулка вiдбулася тепер, а не десь
там аж за тиждень-два. Значить, ми по?демо.

   * * * _

   (По прогулцi).
   Погода була якнайкраща, все зложилося вiдповiдно  до  бажань  матерi  й
Дори. Сiвши з нею в малу повозку, ми по?хали вдвiйцi вперед, за нами  мати
i проче товариство. Минаючи попри  город  Обринських,  я  бачив,  як  Маня
сходила в тiй хвилi з сходiв веранди в сад.  У  не?  була  шия  пiдв'язана
бiлою  хустиною,   а   через   плечi   звисали   коси.   Була,   очевидно,
реконвалесцентка[23], i гарна днина заманила ?? в город.
   Я не тямлю. Поздоровив я ??? Знаю  лиш  тiльки,  що  вона,  зацiкавлена
правдоподiбно туркотом  повозiв,  звернула  голову  в  сторону  дороги  i,
побачивши нас, вiдвернула ?? назад. Нiжна  гармонiйна  стать  з  похиленою
вниз головою спуска?ться з сходiв чимраз нижче в сад, - такою не  опускала
мене в уявi через .цiлий час у лiсi,  дарма  що  кругом  мене  гомонiло  й
веселилося товариство; Зо мною й попри iмене йшла заодно - вона.
   У мене болiла голова. Розстро?ний, з  думками,  зверненими  до  не?,  я
терпiв у товариствi невимовне. До того лиш ще недавно киненi слова Доринi,
що вона виходить замiж, вiдбирали менi чи не всей спокiй душi!
   Правда це? Вiд кого довiдатись?
   Мати сво?м безвзглядним  поведениям  проти  них  унеможливляла  й  менi
приступ до тих чесних i щирих людей, що в сво?й щоденнiй працi  й  турботi
були далеко вiд того, про що вона  молоду  дiвчину  й  чи  не  всю  родину
пiдозрiвала.

   Без найменшого гумору, з думками, зверненими в себе, блукав i  вештався
я мiж гiстьми, вдаючи з себе добре  настро?ного,  щоб  не  звернути  уваги
матерi й Дори. Що дiяла вона там тепер у садi? - питав  я  себе,  затаюючи
сам перед собою бажання бути якраз тепер  з  нею,  коло  не?,  далеко  вiд
всього цього, менi так дуже байдужого, майже болючого гурту, -  притиснути
?? дрiбнi руки до свого лиця, чола... поглянути в ?? очi. Що дiяла? Думала
ще коли-небудь про мене? Вiдколи повернула, ми ще й словечка не  промовили
з собою, ще я нiчого не знав про не?. Правда, що  ви?жджала,  виходила  за
старого замiж? Вiдки Дора це знала? Окрiм ?? брата Романа й мене, не  знав
про той ?? лист i замiр нiхто на свiтi. А лист той був замкнений у мене  в
бюрку. Щоб Маня сама могла якраз Дорi про  те  розказувати,  я  не  мiг  i
припускати, а що брат ?? так само мовчав,  як  i  я,  я  був  переконаний.
Значить, наколи Маня сама про все не звiрилася Дорi, то  вона  яким-небудь
способом мусила той лист прочитати. Але - яким?  Отворила  мо?  бюрко?  Це
неможливо! Хiба одно. Чи  не  забув  я  коли  ключа  вiд  нього?  Це  було
неможливо. А  одначе...  коли  б  вона,  ведена  простою,  грубою  жiночою
цiкавiстю, мусила створити бюрко та  перешукувати  в  нiм  за  чимсь-то  i
найшла листа?  А  може,  показувала  ще  й  матерi?  Обi  з  матiр'ю  дуже
згоджувалися. Мати любила оцю найстаршу  дочку  сво??  сестри,  мов  рiдну
дитину, i прощала ?й усi примхи i вади, котрi не була  б  простила  другiй
нiколи. Значить, простила й цей  некоректний  учинок  дiвчини.  Одначе  що
думала мати, прочитавши такий лист, що був, як знав я  надто  добре,  саме
водою на ?? млин? Коли так, то в такiм разi бiдна ти, цвiтко моя! В  листi
тiм осуджала ти не лиш .мене i ??, але заразом i себе. !А себе - найгiрше.
Нiколи не простить мати тобi того листа, в котрiм освiдчалася ти  мужчинi,
нехай щоб ти й не зреалiзувала нiколи твого замiру,  нехай  щоб  вiн  i  з
якого шляхетного iмпульсу походив. Перед ?? очима  твоя  мораль  назавсiди
звихнена. Перед нею ти сплямлена. Ця  думка,  мов  блискавиця,  роз'яснила
менi настрiй матерi й захитала до  решти  мiй  душевний  супокiй.  Тут  же
пригадалася менi нараз i хвилина при чаю, в котрiй,  при  заявi  Дори,  що
Маня вiдда?ться за старого, я оглянувсь за матiр'ю i  побачив,  як  на  ??
звичайно блiдiм лицi загорiли червонi плями замiшання. Вона  змiшалася  за
перечитання тайком письма. О, тепер я вже був  певний.  Обi  читали  листа
нещасливого дiвчати, знали все, що знав i я, i  лиш  затаювали  це  передi
мiною, об'являючи лише сво? невдоволення й антипатiю проти не?.

   У мо?й головi ро?лися тисячi думок, одна дразлнвiша вiд друго?. Думаючи
й дратуючи себе такими й подiбними гадками, я вже не  мав  i  терпеливостi
перебувати довше в товариствi в лiсi, i мав лиш одне  бажання  -  покинути
всiх i вдатись до не?... що осталася там одна  в  саду.  Вiд  поступування
Дори й матерi проти мене й невинно? дiвчини менi нараз мов свiт обрид.  Та
ось чи справдi й мати була в тому винна? Мати? - питався якийсь внутрiшнiй
голос у менi. - О, нi! вона  -  нi.  Вона  була  в  сво?х  осудах  строга,
особливо проти жiнок без  взгляду,  деспотична,  вузькоглядна,  -  але  до
некоректностей, як оце з листом, вона б нiколи не причинялася. В тiм  була
Дорина рука сама. Сама одна. Але чому? Що була ?й молода дiвчина винна? Чи
не пiшов усе-таки до того iмпульс вiд матерi? О, як  боляче!  Але  те  все
мусило вияснитися, мусило  вирiвнятися,  -  успокоював  я  себе  й  ходив,
мiшався майже безцiльно мiж присутнiми, неначе шукав за ким,  вiдповiдаючи
розсiяно на киданi до мене кокетливi запитання дiвчат i молодих  пань,  аж
опинивсь нараз перед матiр'ю, що сидiла мiж кiлькома старшими дамами.
   - Ти б зааранжував[24] яку забаву, Богдане, - кликнула  вона  до  мене,
здалека побачивши мене. - Ходиш сам без пари, -  додала,  кали  я  до  не?
зблизився. - Ось дивись, там iдe проти тебе Дора з паном К., порадьтесь  i
розпiчнiть! Я вважаю, панночки радi б яко?  гри,  а  ти  ходиш  отак,  мов
визира?ш за ким!
   - Ай справдi так! Я це також уже завважала, - вмiшалася  одна  з  пань,
якраз моя антипатiя, що неустанно обсервувала мене в  товариствах,  чи  не
займаюся я ?? крикливою донькою, що, як смiялася,  звертала  увагу  чи  не
всiх на себе, вважаючи себе за першорядну партiю.
   - Я справдi не помiчаю тут декого, - вiдповiв я ?дко. - А щодо  забави,
то, зда?ться, всi, оскiльки я вважаю, бавляться знаменито. Кому  б  там  у
лiсi захочувалось ще яко?сь гри!
   - Пан Олесь вимовля?ться, -  обiзвалася  моя  антипатiя  й  усмiхнулася
солодко. - Когось, очевидно, дожида?. Чи не так?
   Моя мати поглянула на мене майже з переляком - i я вичитав запитання  з
затривожених ?? очей. "Чи не вижида?ш ти  тут  ???  Ти  неспокiйний  i  не
находиш собi мiсця. Я вiдчуваю. Але тут ?? не вижидай". Я вклонився  перед
панями й пустився йти глибше в  лiс,  коли  на  мо?  превелике  зчудовання
станув нараз передо мною наш молодий хлопак з дому,  що  сповняв  в  однiй
особi чин лакея, iнодi й фiрмана i т. iн. Вiн передав менi мовчки  листець
вiд батька, в котрiм той просив вислати йому якнайскорiше коня з  бричкою,
котрою я з Дорою при?хав сюди. По нього  вислано  пiсланця,  i  вiн  мусив
зараз ви?жджати до тяжко хорого.
   - Ти пiхотою? - спитав я хлопця в поспiху.
   - Так, - вiдповiв той, - але я йшов направцi через гору, тому йшов  лиш
коротко. Але маю вертати конем. Я надумався хвилину й рiшився.
   - Вертай назад пiшки направцi, - наказав я хлопцевi. - Вертай  i  скажи
панотцевi, що я сам ви?жджаю зараз  за  тобою  конем.  Вони  нехай  будуть
готовi, я не пiзнiше як через пiвгодини буду вдома, i вони зможуть  ?хати,
куди ?м треба. - I вiдправивши  хлопака  додому,  я  вiднайшов  Дору,  що,
ущасливлена безнастанним товариством пана К., була розкiшне розположена. Я
об'яснив ?й кiлькома словами причину свого  вiд'?зду,  попросив  об'яснити
все й  матерi,  вiдтак  поручаючи  матiр  i  Дору  опiцi  д.  К.,  я,  мов
визволяючись з неволi, вiдiтхнув широко й поспiшив до свого коня.
   Вiддалений уже добрий шмат вiд товариства, я почув нараз за собою голос
Дори. Немило вражений, мов на лихiм учинку спiйманий, я став i  оглянувся.
Чого ?й було вiд мене треба? Вона вiдiйшла вiд товариства за мною й стала.
   - Ти не мiг би ще до нас за годину назад вернути? - кликнула допитливо,
а заразом мов наказуючи. - Що будеш робити вдома сам, поки ми вернемо?

   Я здвигнув плечима.
   - Побачу, - вiдповiв.
   - Старайся. Саме тепер найкращий осiннiй час. Хто зна?, що буде вже  за
кiлька день пiзнiше?
   - Власне тому! - вiдповiв я й усмiхнувся. Вiдтак, махнувши востанн?  на
прощання рукою, я вiддалився, мов вогнем гонений.

   * * * _

   Я ?хав.
   Мiй пишний гуцул-кiнь летiв шаленим трапом, потрясаючи вiд часу до часу
сво?ю густою гривою, а враз з ним летiли й мо? думки. Там у  саду  сусiдiв
перебувала ще, може, та, що не покидала мене  в  лiсi  анi  на  хвилину  й
манила предивною силою до себе. Вона, може, ще там...
   Я вiддихав широко, i вiд довшого часу неначе вперше вiджив знов i почув
у жилах кров. Ось, нарештi, я таки успiв вирватись з неволi й побачу ??, -
спiвало, трiумфуючи, чи не все нутро мо?. - Чи буде вона сама в саду?  Чи,
може, з матiр'ю або з Нестором? Так, з нею буде, певно, Нестор,  вiн,  мов
той хрущ, придержу?ться заодно ??. Вона ж лише з  ним  була  тепер  вдома,
решта братiв роз'?халася, - тому обо?  i  держались...  Я  пiдогнав  свого
гуцула, котрий i без того додому гнав, майже землю копитами  розривав.  I,
врештi, нам уже недалеко осталося додому. Ось уже й дiм Обринських виринув
перед нами. Бiлий, спокiйний, з низькими старосвiтськими вiкнами, чистими,
снiжнобiлими занавiсами, i зараз коло нього, прилягаючи до дороги, великий
сад. Я стягнув коня, щоб звiльнив кроку, i глянув жадiбно в глибiнь  саду.
В ньому лежав спокiй, тишина, мов усе вiдтепер ладилось до сну,  дарма  що
сонце клонилось лиш до заходу.  На  верандi  на  сходах  не  було  нiкого.
Здавалося, лиш вони схилялися до трави. Так я  пере?хав  попри  нього,  не
побачивши нiкого. Якось чудно стиснуло менi жалем серце, i за кiлька хвиль
пiзнiше я опинився на подвiр'? нашо? хати.

   * * * _

   Пiвгодини пiзнiше вiд'?хав батько до хорого, а я залишився сам один. Не
надумуючись довго, я увiйшов у наш сад  перед  домом,  звiдки  можна  було
найлiпше переглянути сад Обринських.
   Всюди осiнь.
   У нашiм зiльнику перед вiкнами цвiло лиш небагато цвiтiв... I хоча я  й
як шукав за якою цвiткою, котра б була оказалась менi вiдповiдна для Манi,
я не найшов нiчого. Проходжуючися сюди й назад садом, перешукуючи при  тiм
очима мiж деревами в Обринських за нею, я був розчарований, що не  находив
??. Стiльки туги намулилося вже в мо?й душi, стiльки слiв спочивало чуттям
на днi нутра, а ?? не можна нi побачити,  нi  дiждатись.  Але  сьогоднi  я
мусив поглянути в ?? обличчя, мусив розвiдатися, що з нею дiялося. I  так,
переступаючи рiшуче до одного мiсця коло бiлих штахет, де  не  раз  з  нею
перемовлявся, я впослiдн? глянув у глибiнь саду  й  задержався.  Мене  мов
полум'ям обгорнуло, i я витрiщив очi. Чи я був справдi такий короткозорий,
що не бачив вiдразу того, за чим так тужливо визирав  i  дожидав?  Вона  ж
була там на городi, - а я чи не цiлий час дивився на не? i не  бачив.  Пiд
стiною павiльйону, зверненою до нас, що була тепер облита  свiтлом  сонця,
сидiла, а радше лежала Маня в великiм огородовiм крiслi, лицем звернена  в
ту сторону лiсу, з котрого я щойно перед  пiвгодиною  вернувся.  Закинувши
руки за голову, лежала неповорушно. Недалеко не? стояв Нестор коло якогось
дерева й займався чимось, чого я здалека не мiг розрiзнити. Всюди  вокруги
тишияа, а на землi повно опалого почервонiлого й пожовклого листя. Я  був,
мов та с грiла, напружений i тепер уже довго не надумувався. Я  перескочив
невисокi бiлi штахети, як колись малий  Нестор,  щоб  показати  менi  свiй
перший нотес, i пустився просто до павiльйону, до не?. Я не йшов  головною
але?ю - це було для мене задалеко, а мiж  дерева,  "направцi",  i,  йдучи,
вiдкидав нетерпеливо  тут  i  там  грубi  верстви  листя,  справляючи  тим
мимоволi шолопання,  що  переривало  потрохи  навкруги  дрiмаючу  недiльну
тишину.
   Вже бачив я ?? потрохи перед собою. Напiвлежачи  в  крiслi,  вона  була
звернена трохи до мене плечима,  з  закиненими  над  головою  руками,  що,
зцiпившись, дрiбнi, мов двi агрифи, в темнорусявiм  волоссi  бiлiли  якраз
проти мене. В першiй хвилi мене покортiло приступити  до  не?,  притиснути
уста до тих малих рук, котрi я так любив i якi так зручно  вмiли  поводити
конем, одначе щось здержало мене. Але в тiй же хвилi ?? руки  розв'язалися
над головою, i вона, мабуть приневолена до того шолопанням листя,  зсунула
голову над поруччям крiсла й трохи позад себе i доглянула мене. Я спинивсь
мовчки перед нею, а вона, випростовуючись у крiслi  i  мов  умощуючись  до
ново? позицi?, старалася зата?ти  сво?  раптове  збентеження,  що,  помимо
всього ?? намагання, не вдавалося ?й, бо гаряче  полум'я,  що  розiллялось
при мо?м видi по ?? лiлi?вобiлiм лицi, не хотiло нiяк уступати.

   - Маню, Маню люба, що з вами? Поздоровiли вже? - спитав  я  зворушений,
одначе на внутрiшнiй якийсь приказ прибрав байдужний тон,  яким  орудували
ми найчастiше мiж собою, i подав ?й руку.
   - Здорова, - вiдповiла, усмiхаючись сво?м,  менi  так  добре  знайомим,
гарним усмiхом. - Вже вiд трьох день,  лиш  оце  тут...  -  i  вказала  на
хустину коло ши?, - мушу ще зо днину-двi носити.
   В тiй хвилi побачив я доперва малого Нестора, що  стояв  спокiйно  бiля
мене i мов ждав, щоб я йому за його  дрiбний  поклiн  подякував  його  очi
блистiли з радiсного  якогось  внутрiшнього  вдоволення,  i  вiн  пiдсунув
мовчки до сестри довгу солом'яну плетiнку, з котро?, догадувавсь  я,  мало
ше iно щось дальше витворятися.

   - Що це ти таке скомпонував? - спитав я, звертаючись до нього, що майже
не зважав на мене, а дивився виключно на сестру. -  Це  якась  дуже  довга
композицiя...

   Сестра всмiхнулася.
   - Це його найновiша мрiя, - вiдповiла вона, звертаючись напiв до  мене.
- Вiн майже все по укiнченню  обов'язково?  сво??  працi,  себто  шкiльних
задач, котрi, мимоходом скачавши, виробля? дуже добре  й  точно,  вдоволя?
вимоги свого малого мiстичного розуму й фантазi?, i витворю? дещо на ?х  .
приказ Не так, Несторе?

   Вiн, не зрозумiвши зовсiм ?? слiв, зарум'янився й не вiдповiв.  Вiдтак,
прив'язавши мовчки кiнець плетiнки шнурком до  Маниного  крiсла,  побiг  з
другим кiнцем до штахет у сторону нашого саду i там щось робив.
   - Вiн щось мiрить, - закинув я.
   I справдi, малий хотiв плетiнку притягнути аж до штахет нашого саду, та
вона була закоротка, виховзлася йому з рук i впала на землю.
   - Завтра докiнчу! - кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому  грядки
до нас. - А вiдтак буду знати!
   - Що? хлопче... як задалеко вiд мене до тебе i тво?? сестри?  -  спитав
я, притягаючи прибiгшого до себе й вiдгортаючи йому волосся з бiлого чола.
- Воно не так далеко, Несторе.
   - Ой, далеко ще... - вiдповiв вiн, висовуючись несмiливо з мо?х рук.  i
почав плетiнку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше вiд нас
назад вiдходити.
   - Чи Нестор не на будучого технiка квалiфiку?ться? -  спитав  я,  -  що
почина? вiдтепер мiряти землю? Дiвчина, як перше, всмiхнулася.
   - Нi! - вiдповiла.  -  Вiн  заложився  з  одним  товаришем,  що  сплете
солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши ??; а по-друге...  щоб  знав,
скiльки  лiктiв  вiд  нас  до  вас.  Плете  плетiнку  вiд   передучора   з
витривалiстю, гiдною дорослого чоловiка, а тепер вiн щасливий,  хоч  i  не
показу? цього, бо його твiр бачили й ви. Вас вiн дуже поважа?...
   - Пишний хлопець! - закинув я. - Повинен iнодi до мене заходити.

   - О, щодо того, то... нi, - вiдповiла вона, уникаючи  мого  погляду,  i
поглянула за малим, що, вiддалений уже вiд нас, не чув нашо? розмови i  то
розвивав, то звивав  свiй  твiр.  -  Вiн  дуже  несмiливий,  помимо  сво??
тринадцятилiтньо? розваги, i не да?ться до нiчого силувати. До того... - I
не докiнчивши речення, вона звернулася нараз живо до  мене  й  спитала:  -
Чому ви не на прогулцi? Я, зда?iься, бачила, як ви ?хали...
   - Був i вернув уже, - вiдповiв я i, не надумуючись, сiв близько не?  на
малiм стiльчику, що належав малому Несторовi, який, не  звертаючи  на  нас
бiльше уваги, бавився дальше в городi.
   - Не добре випала прогулка? - спитала дiвчина й поглянула допитливо  на
мене.

   - О, щодо того, то навпаки! - вiдповiв я, усмiхаючися. - Вона  лиш  для
мене не вдалася. Тому я покинув ?х усiх i втiк. Ви сидiли  тут,  зда?ться,
цiлий час, i вам, певно, анi разу не приходило на  думку  згадати  хоч  на
хвилину тих, що ради кон-семвенцi? жертвували себе й пiшли в  противну  ?х
душi сторону й напрямок.

   Вона не вiдповiдала, i з ?? зачудованих молодих очей я  бачив  виразно,
що вона не зрозумiла мене.
   - Там у лiсi, в товариствi... - тягнув я зворушено дальше,  -  бачив  я
мiж iншим бiлу мрiю. За цiлий час мого побуту в лiсi й товариствi вона анi
на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався.  Була
рiвно менi консеквентна й вiрна сво?й вдачi. Остаточно взяла так верх надi
мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за помiччю випадку вiд'?зду  мого
батька, вернув i прийшов... сюди!
   Я поглянув на не?, i мiж нас вступила нараз мовчанка.
   - З нею, - сказав я з притиском, i потонув на  мить  в  ??  очах.  Вона
вiдвернулась, мов попечена несподiвано вогнем, не обзивалася, i лиш  надих
блiдостi уклавсь на ?? лице. За хвилину надуми спитала:
   - З Дорою?
   - О, нi! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товариствi пана К. Хто б
був такий немилосердний i розбивав ?х гармонiю? - вiдповiв я.
   Вона, не вiдповiвши, як перше, поглянула далеко  вперед  себе  тужливим
оком, мiж тим коли я панував над собою, щоб  не  признатись  про  все,  що
наповняло  мене  вже  вiддавна  для  не?,  не  сполошити  ??,  що,  неначе
заглибившися над "мрi?ю", чимраз бiльше нiмiла пiд ?? впливом.
   - Вас давно не було в наших горах... - перебив я, врештi, мовчанку,  на
силу звертаючи розмову на щось iнше.
   - Це правда, - вiдповiла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - i за
кiлька мiсяцiв ?х знов покину...
   - Чи справдi? - спитав я, прикро вражений. - Через що?
   - Так. Я йду на становище.
   - Як то? - спитав я вдруге, не зрозумiвши ??.
   - А так. Як вам вiдомо, я мала весною ?хати до Ч., щоб там забратися до
академiчних студiй, однак мусила це ще на рiк-два залишити, i на  той  час
прийняти в однiм домi мiсце виховавчинi.
   - Хто вас до того всього силу?, панно Маню? - спитав я похмуро.

   - До чого? - спитала.
   - Iти за виховавчиню... - вiдказав я з нета?ним невдоволенням.

   - О, щодо того, то це на спецiальне бажання батька: i  я  сповняю  його
радо, - вiдказала майже з захватом, - тим бiльше, що я йду в  дiм  гарний,
маю  займатися  лиш  одним  добре  вихованим  дiвчатком,  а  решта   понад
обов'язкового часу, а буде його кiлька годин денно, виключно буде до  мене
належати, котрi посвячу науцi й музицi. Я ?ду на добрих умовах,  з  гарною
перспективою на будуче... i...

   - I з душею, повною iлюзiй, розумi?ться, -  докiнчив  я.  -  Чи  вiльно
спитати, з яко? причини витворилося в  батька  бажання,  щоб  ви  покидали
родинний дiм, у котрiм...

   - У котрiм е доволi мiсця й працi й для тако? велико? дiвчини, як я?  -
докiнчила вона замiсть мене майже весело.
   - Так, панно Маню. Яка пiдстава цьому бажанню?
   - О, вона дуже проста, - вiдповiла вона.  -  Батько,  вагаючися  заодно
вдоволити мо? бажання допомагати менi до осягнення вищих студiй, що було б
потягнуло й мiй ви?зд з дому мiж чужi  люди  й  обставини,  поставив  менi
умову, коли я на сво?му обставала. Я маю дати йому  доказ  витривалостi  й
консеквенцi? в сво?м бажаннi. Так  само  витривалостi  в  працi  й  умiннi
пристосовуватись  до  тяжких  i  взагалi  вiдмiнних  обставин  життя.  Маю
перебути рiк-два в чужiм домi в характерi виховавчинi; а коли перебуду той
час, задоволивши сво?х хлiбодавцiв  цiлковито,  залишившись  сво?м  планам
вiрна, вiн, на пiдставi того, вишле мене за границю для укiнчення  студiй,
а з тим i до осягнення самостiйного становиська. Я пiдчинилася його волi й
бажанню, i ось це й причина, чому я покину свою батькiвщину.

   - Ну, щодо консеквенцi?... - обiзвався я, - то, зда?ться,  браку  ??  в
вас не мiг би вам i ваш  ворог  закинути.  Iменно,  та  консеквенцiя  ваша
доводить iнодi... людей... до розпуки.
   - Чи справдi вона така в мене поважна? - спитала вона, поглянувши  менi
недовiрливо в очi.
   - Таке мо? пересвiдчення, - вiдповiв я.
   - А я часом сумнiваюсь в ?? витривалостi... - сказала вона пiвголосом.

   - В якiм напрямi, панно Маню?
   - О... це вiдноситься чисто до мене само?.
   - Як то?
   - А так. ? дещо в людинi дiюче, i... дещо, що здiйма?ться проти того. Я
хочу побороти те дiюче... - сказала, уникаючи мого погляду.
   - Отже... боротьба в  нутрi  проти  себе!  -  сказав  я  преспокiйно  й
старався заглянути в ?? очi.
   - Я боюся, - сказала вона.
   - Чого, Маню?
   - Що... як не буду консеквентна i проти себе, менi вийде з того горе, а
щонайменше пониження...
   - Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? - спитав  я
i тут же згадав свою матiр, з ?? натяками проти дiвчини, i  майже  здержав
свiй вiддих.  Вона  вiдвернула  голову  вiд  мене  i,  замiсть  вiдповiдi,
зморщила брови, мов у фiзичнiм болю, а вiдтак,  звертаючи  на  iншу  тему,
додала.
   - Найкраще бути якнайдовше собi самому  цiллю.  -  А  далi:  -  З  мо?м
вiд'?здом буде все добре.
   - Що буде добре? -  допитувався  я,  стараючись  вхопити  хоч  один  ??
погляд. Одначе вона, вiдчуваючи це, уникала того й сказала:
   - На чужинi буде добре. - I вмовкла. Я зрозумiв ?? i сказав спокiйно:

   - Ви того таки певнi?
   - Так, пане Олесь.
   - У нас ? дещо й не збагненне, невмолиме, -  обiзвавсь  я.  -  Бува?  й
таке, що якраз те, перед чим хочемо ми  втекти,  оказу?ться  сильнiше  вiд
нас...

   - I тодi? - спитала вона i звернула  по  раз  перший  сво?  очi,  майже
благаючи, до мене. - Тодi? - повторила ще раз ледве чутно.
   - Тодi ми програ?мо, Маню, i пiдда?мося. Але... - додав я лагiднiше,  -
покора не все ? болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
   -  Для  мене  вона  була  болюча...  -  вiдповiла  вона.  Вiдтак,   мов
опритомнiвши мо?ми словами, додала: - Я вижидаю часу  вiд'?зду  в  чужину,
мов спасения.

   Я дививсь на не? i на ?? внутрiшню  боротьбу  з  чуттям,  проти  якого,
очевидно, боролася.
   - Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? - спитав я i взяв  ??
руки мiж сво? долонi. Вони були зимнi, як лiд, а  ??  уста  здригнулись  у
кутиках, наче до плачу.
   - Я мучуся! - вiдповiла безгомiнним голосом  i,  вириваючи  сво?  руки,
сказала: - Може бути, що все, що я роблю,  не  ?  добре,  може  -  погане,
безсердечне, в грубiм смислi слова - навiть не практичне, але помимо  того
я пiду. Я йду в надi?, що роблю праве дiло й колись переможу, а  та  гадка
дода? менi сили.

   Хвилину дививсь я на не?, вражений болюче, а  вiдтак,  наче  потягнений
нею на силу в iнший напрям, обiзвався:
   - Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.
   - Чому ж?..
   -  Ви  вiрите,  що,  осягнувши  колись  самостiйнiсть  i   незалежнiсть
матерiальну, здобудете вже тим справдiшн? щастя? Але колись  ви,  може,  й
гiрко пока?теся того. Та так звана самостiйнiсть i  незалежнiсть  бува?  в
жiнки iнодi дуже гiрка й сумна. Гада?те, ми вже  такi  щасливi,  добившися
свого  становиська?  Нi,  якраз  тодi  ста?мо  ми  правдивими   рабами   i
невiльниками нашого фаху хлiба. Поганими, затупленими  рабами,  що  лиш  в
поодиноких украдених хвилях мають змогу жити вiдповiдно до свого  лiпшого,
нiяким матерiальним вимогам не пiдчиненого розуму. Я лиш  вас  питаюсь,  а
ставлю  це  питання  почасти  й  взагалi.   До   чого   доведе   остаточна
жiнка-урядовка в вищiм смислi? До бiльшо? досконалостi свого  типу,  роду?
О, нi,  панно  Маню...  це  -  нiколи.  Те,  що  вона  здобуде  на  ширинi
свiтогляду, втратить вона на глибинi душевнiй. Господь зна?, до чого  воно
доведе.  Розумiю:  хто  виходить  на  арену  житт?во?  боротьби   лиш   зi
становиська простого розуму,  в  того,  очевидно,  ?  лиш  одна  певнiсть:
матерiальне iснування. Але ви? Дайте собi спокiй з усякими професiями.  Ви
жийте, як той цвiт.

   - Паразитом? - спитала вона.
   - Нi, панно Маню, не паразитом,  а  любленою  дитиною  в  ваших  чесних
родичiв... а далi... далi колись i як жiнка чоловiка. Чи ви над тим нiколи
не застановлялись? Цьому я не можу вiрити.
   - Ваших вiрувань я не маю права осуджувати, - вiдказала вона й  додала:
- я пiду  в  свiт  за  тою,  я  собi  того  свiдома.  гiркою  матерiальною
незалежнiстю, щоб з тим усунутись вiд понижаючо? свiдомостi, що  живу  без
мети й працi, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене  ущасливити...
або й нi.
   - Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти замiж? Або не вийдете?

   - Я нiчого позитивного не кажу, бо не маю довiр'я...
   - До кого, Маню? - спитав я i вп'ялив вигребущо очi в ?? лице.

   - До тих установ, в яких нас виховують змалку. - А  вiдтак,  завертаючи
на попередню тему, сказала: - Не задля самого  кусника  хлiба  йду  я,  як
гада?те ви й будуть гадати й Другi, але йду i за якоюсь силою в  собi,  що
не да? застоюватися мо?м думкам, хоч воно, може, й не доведе  на  практицi
до жодного матерiального здобутку. Та, господи боже! - додала.  -  Що  нам
робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гни?мо. Масою  й  одиницями!..  Я  не
знаю... я пiду... може,  дiйду  до  кращих  моральних  успiхiв,  а  там  i
матерiальних. - I сказавши це, вона пiдперла, мов утомлена, голову в  руку
й задумалася.
   - Чи  не  вистачить  вам  бути  гарною  особистiстю  в  сво?м  крузi  й
мiсцевостi, а треба конче  затуплятись  якимось  там  фахом,  урядництвом?
Розважте, панно Маню.

   - О, для "мiстично-артистичного розуму" це безперечно вистарчало би,  -
сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним  поглядом,  -
але...

   - Але, Маню?..
   - Але для того, як ви сказали самi першi, простого здорового розуму, що
бере все в свою область, кладе на все сво? п'ятно i пха? нас  силою  свого
панування до чисто матерiальних низин, воно не  вистарчить.  I  тому  й  я
складу вперше йому жертву й вiддам часть сво?х сил, а далi  нехай  дi?ться
божа воля, нехай беруть мене iншi властi  пiд  свою  опiку  й  керують  до
цiлей, якi знають.
   - Значить, ви оста?те непохитно при сво?й постановi? - спитав я.

   - Так.
   - То менi не лиша?ться нiчого бiльше, як поблагожелати вам, як уже  раз
давнiше, на новий шлях i повторити першу свою цiлком просту й для  вас,  я
знаю, незначну думку, що не на добро ?дете ви в чужину.
   - А на якiй пiдставi се, пане Олесь? - спитала й  подивилась  вижидаюче
на мене.

   - На пiдставi самого мого внутрiшнього голосу.
   - Щось подiбне не смi? бути для мене мiродайним,  -  вiдповiла  вона  й
опустила нагло очi.
   - Так? - спитав я. - Ви ж ще перед хвилею заявили, що  йдете  переважно
за потугою внутрiшньо? сили, без огляду на  те,  чи  поведе  вона  вас  до
низин, чи до вершин.

   - Так. Але ви ставитеся на становисько вiщуна, - закинула вона.

   - Вiщуна? Нi, Маню. А людини, що зна?ться лiпше  на  життi,  як  молода
дiвчина.

   - На життi зi становиська ситих i гордих? Через хвильку я витрiщився на
не? з переляком, а вiдтак схаменувся.
   - Нехай i так, панно Маню, - вiдповiв я, вiдчувши добре, що  вона  вела
боротьбу зi мною за пересуди мо?? матерi, котрi, очевидно,  вiдкись  добре
знала, iгноруючи тут мою особу цiлковито.
   - В такiм разi ми на тiй точцi не погодимось нiколи, -  сказала.  -  Ви
сто?те на становиську старосвiтства ситих i гордих, а я поминаю те  й  iду
шукати щось нове.

   - Iдiть! - вiдповiв я з глумом. - Iдiть! Одначе не забувайте, що велика
часть нашо? iнтелiгенцi?, i  навiть  так  звано?  лiпшо?  iнтелiгенцi?,  з
невиробленими й вузькоглядними осудами, вважа?, хоч. i  не  призна?  цього
нiколи, дiвчину, що покида? батькiвську стрiху i йде в цiлi виборення собi
незалежного становиська або й просто  задля  матерiального  удержання,  за
щось в родi невiльниче й понижаюче, хоч не ма? ще для того  певно?  назви,
або,  щонайменше,  соцiальне  нижче  поставлене,  особливо   учительок   i
виховавчинь!
   - В тiм ви, може, й не помиля?тесь, - вiдповiла  вона  поважно.  -  Але
йдучи, я нiчого не трачу. Я iду з вiрою в лiпшi прикмети людськi i  в  те,
що все сильнiше й лiпше не дасться нiколи побороти. А що, може, тут i  там
бува?, що стремлiння до лiпшого й вищого  iдеалу  було  поборене  грубшими
iнстинктами грубших iндивiдуальностей, то чи вже тим сказано, що  поборено
й поняття добра й зла? Менi зда?ться, що нi! Може, я через те не втону.
   - Про те я переконаний.
   - Так про що ж вам розходиться? За себе, сво? вчинки й за  свою  мораль
вiдповiдаю я сама. Нi батько, нi мати, нi нiхто iнший. Праця  й  наука  не
обезсилять лiпшо? частi мого я, не потягнуть ?? в низини. Я можу лиш  хiба
через те фiзично потерпiти, значить, зужитися,  але  бiльше,  пане  Олесь,
бiльш нiчого.

   - Нi! - вiдповiв я лаконiчно. - Хiба ще й те,  що  будете  нараженi  на
гiркi психiчнi терпiння й грубi пониження. О, не одна вже ризикувала сво?ю
молодiстю, всiм запалом свого серця, сво?ми силами, щоб  опiсля  дiйти  до
переконання, що краще  було  б  вибрати  старосвiтську  долю  при  домовiм
вогнищi, але це вже було запiзно.

   - Чи дума?те, що i я ризикую сво?ю так званою будучнiстю? - спитала,  i
?? очi спалахнули якимось чудним вогнем.
   - I ви, - вiдповiв я спокiйно. - Сво?ю  молодiстю  i  будучнiстю,  всiм
свiжим, недiткненим грубiстю життя нутром.
   - Що ж, не вiддамся? - спитала й поглянула на мене  великими  очима.  -
Щось гiрше хiба не стрiне мене?
   ?? оця вiдповiдь, яко? я не сподiвався, довела  мене  в  тiй  хвилi  до
яко?сь крайностi.
   - Може й те, - вiдповiв я твердо й пiднявся.
   Про те, що я ?? люблю.... щоб стала мо?ю - я не  мiг  уст  створити.  Я
вiдчув у цiй хвилi всiма нервами, що вона менi вiдмовить.
   Вона, не промовивши бiльше анi слова, разом iз мною пiднялася. ??  лице
було бiле, мовби й послiдня крапля кровi зникла з нього, а очi, тi  дорогi
менi очi, подивились так сумно на мене, начеб прощалися востанн? зi  мною.
Вiдтак, зiбравши свiй шалик з крiсла, пустилась вона рiвною але?ю  додому.
Я йшов мовчки поруч  не?.  Коли  ми,  не  промовивши  до  себе  нi  слова,
зблизились до веранди  i  я  задержався  на  хвилину,  щоб  попрощатися  з
Нестором, котрий саме йшов проти нас з якимсь листом для сестри, я спитав:
   - Коли вiд'?жджа?те?
   - Не зараз ще. Аж по рiздвi. Але кваптеся... - додала нараз з  нервовим
усмiхом i вказала головою в сторону вулицi, де саме пере?жджало попри  сад
Обринських кiлька повозiв, мiж котрими пiзнав я й наш з Дорою i матiр'ю. Я
повiв руку до капелюха, щоб поздоровити ?х, але  вони  поглянули  з  таким
очевидним зацiкавленням у саму противну сторону, що я не мiг не  зрозумiти
?х... i залишив це. В кiлька хвилин пiзнiше я опустив ?? сад...

   * * * _

   Вертаючи додому й переходячи наш невеличкий садок в?д дороги,  зачув  я
вже з повiдкриваних вiкон, що там знаходились гостi, i тому пiшов я просто
до сво?? кiмнати, де кинувсь на отоману. Отже,  не  годен  був  я  змiнити
постанову дiвчини, закинути  сво?  плани  й  остатись  вдома.  Бо  й  чим?
Затаюваною любов'ю сво?ю? Хвилями, може, й вiдчува?  вона  ??,  пiдда?ться
?й... але чи я певний того? Крiм того, вона так загналась сво?ю  фантазi?ю
в сво? викоханi плани й мрi?, що ледве чи повiри ла б,  що  саме  той,  що
хоче ?? вiдвернути вiд них, не робить цього переважно  з  его?зму...  ради
свого "я", щоб мати ?? виключно - для себе. А  далi,  чи  маю  я,  дiйсно,
право здержувати ?? поважно вiд зреалiзування ?? намiрiв? Дам  ?й  справдi
себе? Я ж сам того не певний, бо нiяк менi перед собою  затаювати,  що  не
годен ?? ще власними силами  удержувати.  А  в  злиднi  ??  пхнути  або  в
безнастанну боротьбу з матiр'ю... я ще менш годен. Чую,  що  не  маю  тi??
сили, хоч би ставив i якi принципи й розумування проти того...

   * * * _

   Вечором, по вiддаленню гостей, коли я вийшов  до  чаю,  привiтала  мене
Дора з усмiшкою, по котрiй пiзнав я, що обi, т. ?. вона й  матiр,  з  мене
невдоволенi.

   - Що ж, Богдане, вже по вiзитi? - спитала мене  Дора,  займаючися  коло
самовара й склянок.
   - Як бачиш, - вiдповiв я спокiйно й витягнув з грудно? кишенi найновiше
число часопису, щоб розглянутися в ньому, хоча знав добре, що, йдучи сюди,
йду "на сцену", мiж тим коли мати при другiм кiнцi  столу  викладала  свiй
пасьянс, iгноруючи мою присутнiсть чи не цiлковито.
   - Що ж, Маня подужала?
   - А вже, за кiлька днiв побачиш ?? безперечно знов на конi.
   - Добре, однак... - тягнула далi, - не був би ти ласкав об'яснити  нам,
чому ти мусив сам вертатися з конем для вуйка, коли саме в  тiй  цiлi  був
висланий Федорко?
   - Тому, що менi не хотiлось оставати довше в товариствi, що мене  сво?ю
мертвотою й поверховнiстю мучило, мiж тим коли я  повинен  був,  iдучи  за
голосом свого лiпшого "я", не  ви?жджати  цiлком  або  щонайменше  пiти  в
глибiнь лiсу й набрати там сили й свiжостi духу.
   - До любовних сходин? - обiзвалась тут моя мати голосом, повним жалю  й
образи до мене.
   - Не до любовних сходин, мамо, а до працi,  яка  в  мене  щораз  бiльше
нагромаджу?ться i яку сповняти ? мо?м обов'язком. Крiм того, ? передi мною
ще й студi?, про котрi не згадую вдома, бо  це  нiкого  не  обходить.  Ви,
мамо, бачите в менi лиш свого одинака-сина, котрого, щоправда,  виховували
ви  з  пожертвуванням  сво??  iстоти.  Однак  що  той  син,  вийшовши   на
громадянина, ма? обов'язки не лиш проти вас, але ще й проти  свого  "я"  i
сво?? суспiльностi, ви нiколи не гадали.

   Вона вислухала мене мовчки, а потiм усмiхнулася.
   - Що ма? те все до  дiла  й  за  зв'язок  з  утечею  вiд  товариства  й
спиненням у садi панства Обринських, я цiлком не розумiю.
   - То я  вам  зараз  об'ясню,  мамо,  -  вiдповiв  я  спокiйно.  Вiдтак,
поглянувши  проникливе  на  Дору,  що  сидiла  передi  мною,  я  додав:  -
Довiдавшись недавно вiд Дори, що панна Обринська ма? ви?жджати з  дому,  а
може й вийти замiж за якогось там... старого, я хотiв переконатись, звiдки
повзяла Дора ту новину.

   - I ти питав  Маню  Обринську  про  те?  -  кликнула  Дора  з  нета?ним
переляком, змiшавшись сильно.
   - Нi, Доро, я залишив те, - вiдповiв я з холодним усмiхом. - Не  питав,
бо дiйшов i без  того  до  переконання,  що  тобi  цього  Маня  нiколи  не
говорила. Цiкавiше ? за те для мене  питання,  яким  способом  ти  до  то?
новини дiйшла? Зрештою, - додав я погiрдливо, вдоволяючись у тiй хвилi вже
доволi ?? невисказаним збентеженням, - найкоротша дорога ? найлiпша.  Будь
ласка, вiдповiдж менi на питання, де знаходигься лист  Манi  до  професора
М., котрого я в сво?м бюрку не замiчаю? - Я поставив питання, не звертаючи
ока з лиця дiвчини, i потiм наступила хвилина цiлковитого  мовчання.  Дора
поблiдла.
   - В мене! - обiзвалась тут, замiсть дiвчини, з противно? сторони  столу
моя мати. - Дора в тому не винувага. Однак... - додала згiрдливо, - наколи
б не довгий ?? язик, ти б про те i до судно? днини не дiзнався. А що  лист
той опинився в мо?х руках, це вина скорiше твоя власна. А я  хiба  подякую
долi, що вiн опинився, власне, в мо?х руках. Але  успокiйся,  не  наслiдуй
батька, - додала ?дко, коли побачила, що я, спалахнувши  по  приказу  мого
"мужицького" "я", встав з свого мiсця,  щоб  бодай  щонайменше  перемiряти
кроком хату, поки вибухну одвертим гнiвом...
   - Одного разу... - почала вона, - це було тодi, як твiй  шеф  занедужав
небезпечно й пiслав за тобою, щоб ти найскорiше явився в нього, ти пiшов i
перебув при ньому, як пригаду?ш собi,  несподiвано  чи  не  цiлу  нiч.  Я,
пригадавши собi вночi, що вiкно тво?? кiмнати  вiдчинене,  а  в  нiй  нема
нiкого, встала з постелi й пiшла до кiмнати, щоб його  зачинити.  При  тiй
нагодi завважила я, що тво? бюрко створене i ключi при ньому. Не знаючи  в
першiй хвилi, чи це отворила твоя рука й забула замкнути, чи  вчинила  це,
може, якась рабiвнича рука, я кинулась перешукувати ??, i... вiр  менi,  з
не малим зворушенням, чи не пропали з не? тво? цiннi льоси [25], про котрi
я знала, що  ти  заховував  ?х  якраз  у  тiй  шуфлядi,  котру  застала  я
висуненою. Богу дякувати, вартнi папери були не дiткненi, як i все iнше, в
порядку, як бачила я все в тебе. Успокоена, хотiла я вже бюрко замкнути  й
забрати ключi з собою, коли ж оце  мiй  погляд  упав  на  великий  якийсь,
подобаючий на купецький, конверт. Зацiкавлена грубiстю i  об'?мом  письма,
висунула я з конверта листа й поглянула (я не таю цього) лише  на  пiдпис,
не маючи зовсiм замiру перечитувати його. Пiдпис панни Обринсько? здивував
мене; однак я все ще не була б читала листа, бачила ж я, що адреса не була
до тебе, а до якогось чужого мужчини, коли б не просто наше iм'я в  листi,
що здержало мимоволi мо? око. Я прочитала кiлька слiв, а коли подибала там
осуд про тебе й твою матiр, тодi вже перечитала лист згори  аж  до  самого
краю. Дора, що знала не  менше  про  тво?  романтичнi  зворушення  до  то?
ексцентрично? особи, як i я, занепоко?на мо?ю вiдсутнiстю, вийшла за мною,
i так ми вдвiйцi, при свiчцi коло твого бюрка, дiзнались про  змiст  того,
подиву гiдного,  глупого  документа,  завдяки  якому  я  стала  ще  бiльша
противниця того твого iдеалу, як ранiше. До того часу, Богдане, я  вважала
ту дiвчину бодай за моральну, але  коли  я  дiзналась  тепер,  що  молода,
вiсiмнадцятилiтня дiвчина освiдчу?ться мужчинi сама, вона стратила в  мене
найменшу вартiсть. Нiколи, Богдане, не допустила б я, щоб така  особа,  як
вона, мала опинитись коло тебе як  твоя  жiнка.  Нiколи!  Радше  волiла  б
бачити тебе ченцем, нiж мужем тако? пусто?, неймовiрно  глупо?  жiнки.  Це
мо? перше й послiдн? слово в тiй справi; а лист зверну  тобi  неушкоджений
назад, i про змiст його будь спокiйний. О, мо? чуття! - додала  по  якiйсь
хвилi, - мо? прочуваюче чуття, що так  противилось  тому,  щоб  та  родина
спроваджувалась до нашого дому. Одначе щоб не викликувати прикрi  сцени  з
тво?м батьком, не компрометувати його  перед  самим  Обринським,  що  його
одного найбiльше шаную, а котрому дав вiн слово, що дiстане наше мешкання,
я не спиралася його вирiшенню, i вийшло з того, що мо?  нутро,  хоч  i  не
виразно, вiщувало добре.
   Вже пiд час ?? оповiдання, проходжуючись по кiмнатi, я був  успоко?вся.
Вiдгортаючи лиш раз по раз нервово волосся з чола,  я  обвинувачував  себе
гiрко, що був сам один всьому винен, i через свою  неосторожнiсть  стягнув
ще бiльше знеохочення до невинно? дiвчини, ?? бiле лице з  молодими  очима
виринуло живо перед мо?ю душею, i я мов чув ?? потрохи альтовий голос, як,
зворушений, впевня'в мене: "Я  вижидаю  хвилини  вiд'?зду  в  чужину,  мов
спасения!"
   Не зараз ще на все оце материне об'явлення я обiзвався. Ще  мали  ми  й
будучнiсть перед собою (думав я), а з тим -  i  час.  Ще  не  стратили  ми
нiчого, хоч i як прикро укладались подi?. Одначе... Час? -  обiзвався  тут
же якийсь глумливий голос у менi. Саме той час мiг статись для мене горем.
Вона пiде в чужину, стратить мене з очей, i  хто  поручить  менi,  що  ??,
може, i там слабi почування для мене, про котрi ми досi навiть  словом  не
доторкались, не затруться назавше? Досi здержувалась  вона,  щоб  не  дати
менi анi словечком доказу сво?? любовi, коли я вiв чи не постiйну боротьбу
за не?... за те сво? "блудне", а так менi дороге свiтло...

   * * * _

   Проходившись ще якийсь час по кiмнатi, я врештi обiзвався.
   - Я  не  буду  сперечатись  з  вами,  мамо,  щодо  змiсту  листа  панни
Обринсько?, i не буду його анi оправдувати, а ще менше -  боронити.  Скажу
хiба  лише  те  одне,  що  писала  його  невинна,  талановита,  з   душею,
переповненою мрiями, дiвчина, яких не часто стрiча?мо. Дiвчина, в котро? ?
непогамована жадоба до розумово? працi i взагалi акцi? i котра  лагодиться
до життя способами, якi ?й, в  ??  окруженнi  й  свiтi,  можуть  бути  лиш
доступнi. Оскiльки я ?? розумiю, то життя й свiт для то? дiвчини - це нiби
якийсь  великий  храм,  до  вступу  котрого  треба  приготуватись  неначеб
подвiйно. Раз для вимог самого, чистого, матерiального биту - iснування, а
друге для якогось другого свiту, котрий вона ставить вище, i  для  котрого
треба видосконалитися краще. Що ?? в тих подвiйних свiтах стрiне, вона  не
зна?. А йде вона в них з душею, повною  iлюзiй  та  надiй,  мов  з  бiлими
лелiями. До одного - свiдомо, до другого - з зачиненими очима.  Перед  чим
спиниться, якi здобутки збере, яку розвине акцiю, лежить у тайнi  часу,  i
нiхто ?х з нас не зна?. А щодо мене, мамо, не скажу навiть,  чи  женюся  з
нею, ба чи й взагалi коли в життi оженюся, бо цього цiлком не маю тепер на
метi. Передi мною ще така сила працi, що  довгий  час  мушу  вiдстати  вiд
сво?х iнтимних бажань. А щоб ви вже цiлком не зворушувались  нi  мною,  нi
мо?м щастям, то скажу вам, що дiвчина, котрою ви так надмiрно  займа?тесь,
витрачаючи силу на ?? осуд i поступування, уступа?ться нам усiм з дороги й
вiд'?здить на неозначений час у чужi сторони.

   - Справдi, Богдане? - кликнула Дора, i крiзь ?? голос вiдчув я невта?не
вдоволення.
   - Так, Доро.
   - Куди i в якiй цiлi? - допитувалася далi, немов  порозумiвшись  чуттям
про те питання з матiр'ю, що по мо?м об'ясненню сидiла мовчки й  нi  одним
запитом про дiвчину не думала "понижатися".
   - Куди - не знаю. Але щодо цiлi, то йде за виховавчиню в лiпший  i,  як
мiг я догадатися, заможний дiм.
   Вiд противного кiнця столу роздавсь  здавлений  смiх  матерi,  а  Дора,
пiдсунувши брови високо вгору, спитала, протягнувши голосом:
   - I оце-то все, Богдане?
   - На таку молоду дiвчину, котру не виганяють матерiальнi злиднi з дому,
а сама одна чиста внутрiшня сила - все. Чи може б ти на бiльше змоглася?

   - Нехай мене господь боронить, щоб я бралася за таку  проблему,  котро?
закiнчення непримiнно: старе панянство, - вiдповiла й  здвигнула  раменами
вгору, мов ?? дiткнув мороз.
   - Отже, бачиш, - сказав я i почав якнайспокiйнiше крутити папiроску.

   - Коли ви?жджа?? Не можна б менi там ще зайти?
   - Не знаю. А щодо ви?зду, то  останеться,  зда?ться,  аж  до  рiздвяних
свят. Зрештою, розвiдайся. Я... ледве чи там ще буду.
   - То ви вже попрощалися? - спитала дiвчина i аж прошибала мене очима  з
цiкавостi.

   - На цей раз - уже.
   Я скiнчив свою папiроску i вийшов мовчки в сад.
   Надворi знявся вiтер.
   Мiсяць стояв ясний i вповнi, в садi було видно, мов уднину,  лиш  опале
листя вiдзивалось пiд ногами, а верхи дерев колисались легко...
   Я приступив, мов притягнений та?мною силою, до бiлих штахет i задивився
через хвилю в сад Обринських та на освiтленi вiкна ?х дому. Що дiялось  за
тими вiкнами? Що дiялося в душi дiвчини?..
   Нiчого менi не вiдповiло...
   Дерева хитались, i там злегка, за ясно освiтленими вiкнами,  показалась
раз стать панi Обринсько?, - i бiльш нiчого. Одне вiкно в  другiй  кiмнатi
було вiдчинене. В нiй не було нiкого  видно,  лиш  що  була  освiтлена.  Я
дивився, мов загiпнотизований, - i ждав. Шум дерев,  кругом  тишина,  небо
засiяне зорями, в серцi смуток i я - сам... Нараз  дитячий  спiв...  голос
Нестора,  в  супроводi  нiжяого  акомпанементу  фортеп'яна,  а  далi   той
легенький голос строфою одно? старо? гарно? пiснi пестить... обнiма?...

   Луна далеко в гори мандрувала,
   Бо при курищах спiвали поганцi.
   Але... хто скаже, якi сльози лляли
   Взятi в неволю християни-бранцi?!..
   Але хто скаже -

   (тут прилучився голос Манi)

   якi сльози лляли
   Взятi в неволю християни-бранцi...

   Я вiдвернувся.
   Тi два голоси  -  м'якi  i  непоборнi  силою  сво??  невинностi,  стали
одним... i - гнали мене звiдсiль...
   Зсунувши капелюх на очi, я перейшов сад, покликав свою велику собаку  й
пустився в сторону нiччю, звiдки мав над'?хати батько-мужик.

   * * * _

   Перед двома тижнями мав я ще батька, а нинi його вже нема.  Несподiвана
й нагла смерть звалила його, мов блискавиця, додолу, i вiн вже  бiльше  не
пiднявся. Страшна була та хвиля, в котрiй я про все переконався.  Страшна,
незабутня. Раз, що втратив я свого найщирiшого приятеля, а друге, що бачив
уперше свою матiр в потрясаючiм жалю. Нiколи, здавалось ?й, не могло  того
сильного "мужика" щось тяжке постигнути. Нiколи. Вiдповiдно  до  ??  вимог
вiд нього за життя, повинен вiн був навiть iз самих обiймiв смертi власною
силою спастися. А коли замiсть того вiн перед ?? i мо?ми  очима  впав  без
слова додолу, мов дуб-велетень, захитавшись лиш разiв кiлька, - ?? жаль  i
розпука були неописанi. Неначеб уперше по  майже  двадцять  кiлькох  роках
пожиття з ним потрясла нею свiдомiсть, що вона посiдала його, i що може...
не все була для нього така, яка повинна була бути...

   Кидаючися менi вiд часу  до  часу  з  жалем  на  груди,  вiдзивалася  в
потрясаючому болю, вихлипуючи, що нiколи не буде вже бiльше вiн ??, i  хоч
би тiло його й кров'ю сво?ю хотiла обудити, вiн до не? не поверне. Коли  ж
ми вернули з його похорону, i вона по раз перший  переступила  порiг  його
спорожнено? кiмнати, обняла мене судорожно за шию та,  вiддаючися  повному
гiркому риданню, заблагала, щоб я не опускав ?? нiколи, щоб прирiк це  ось
тут у його кiмнатi, де ще дух його перебував i ? свiдком ?? просьби, що  -
"нiколи!" - бо я один лиш у не? на свiтi по нiм - ??!
   Я зрозумiв ?? жалем,  а  також  i  гризотою  совiстi  розриту  душу,  й
успоко?в, прирiкаючи не опускати ?? нiколи...
   I тепер ми самi. Ходимо, мовчимо,  працю?мо,  i  неначе  мовчанням  тим
бережемо мiж собою духа його, котрий, як  нам  вiдчувалося,  вiд  голосних
слiв i розмови мусив вiд нас вiдступити чи не на все.
   Вiд часу до часу мати  втира?  мовчки  сльози,  розда?  з  Дорою  грубi
милостинi за "душу". А в мене мов душа до всього зовнiшнього зачинилася  й
нишпорить за чимсь у минувшинi, де вiн жив ще ясним i здоровим, розпещував
одинака по широкiй сво?й вдачi, неначе несвiдомо напам'ятував той час  для
споминiв улюбленому синовi на пiзнiше, де не зможе його вже  живим  чуттям
обдавати.
   I вона приходила до нього.
   Раненько, того дня, поки його винесли i коли майже нiкого коло нього не
було, вона ввiйшла сама легким, ледве  помiтним  кроком  i  зблизилася  до
нього.
   - Отче мiй!.. - прошептала й схилила на хвилину  свою  голову  на  його
груди... Вiдтак несподiвано побачивши мене, що стояв за  високими  цвiтами
олеандрами, що окружали його,  вона,  неначе  вибачаючись,  що  "посмiла",
сказала стисненим голосом, що прийшла, бо вiн був добрий. I стиснувши менi
мовчки руку та  поставивши  галузку  зелено?  смеречини  (улюбленого  його
дерева) йому покiрно в ноги, склонилася  перед  ним  глибоко  i  вийшла  з
кiмнати, мо? не була...


   * * * _

   Непогода, осiннi дощi з снiгом, гонуре мрячне небо, утеча хмар з вiтром
понад верхи гiр у далечiнь. Болючi спомини по батьковi,  гризлива  туга  в
серцi, розстро?ння матерi - так у хатi. Поза домом навальна урядова праця,
нацiонально-обов'язковi прикростi й невдоволення з загалу i з себе.

   * * * _

   Кiлькаденний побут у дощi i снiговицi в глибинi  в  горах,  в  урядових
справах. Тут i там розмови з гуцулами, захват поодинокими з них i  осiннiм
кра?видом, фiзична втома, - i поворот додому. Вдома з привiтом  враз  новi
прикростi. Вiдкриття матiр'ю якихось  батькових  довгiв,  вибух  поновного
огiрчення проти його особи, настрiй ??  -  mol[26],  а  в  мене  комiсiйнi
наслiдки - простуда й недуга.

   * * * _

   (Впосерединi грудня).
   Зима й бiлiсть.
   Я реконвалесцент, i ще не виходжу  з  хати.  Вокруги  мене  щось  вродi
нудьги, а на душi двояко. Сумно й хвилями радiсно. Визираю  тужливо  крiзь
сво? вiкно та через сади до не?. Не бачу ??.  Не  бачив  навiть  вiддавна.
Вона живе в менi тепер якоюсь мрi?ю, за котрою розпира? туга груди,  котру
не годен я осягнути, а котра загарна, щоб з нею  розставатися.  Дивлюся  в
вiкно й не можу вiд  того,  що  бачу,  вiдвернутися,  хоч  воно  звичайне,
спокiйне, тихе. Снiг пада? густо, грубими  латками,  потрохи  скiсно,  але
невтомно. В тiм паданнi ? i втома. Гарна  якась  резигнуюча  втома...  Так
дивлюсь я довго, аж приходить менi на думку, що, може, й  вона  визира?  в
тiй хвилi вiкном? Мiж нами деревина саду,  бiлiсiньким  пушком  вкрита,  а
повiтря там надворi чисте й переповнене житт?вою силою. Який  вiн  легкий,
свiжий, чистить землю й усе, що на нiй, а снiг ляга? на все  нiжно,  бiлим
пухом, нечутно, майже не дотикаючись. Ти, дiвчино, он  там  за  садами,  з
молодими очима, вiдчува?ш, що я ношу в грудях? Глибоку, неуступчиву  тугу,
що не хоче вспокоюватись, не хоче змiнятись, як i ти, котру я люблю.  Гори
з лiсами, як здавалось би на погляд,  так  не  далеко,  переповненi  самою
бiлою якоюсь красою, за котрою простяг би руки - i з'?днався з  нею.  Щось
смi?ться в грудях i рида?. Що менi? Чи я iстерик? Чи поет,  чи  хорий?  Не
знаю... Я - мужчина, сильний великий мужик навiть... а однак...
   Клаптики снiгу зсуваються, падуть  i  наростають  повсюди,  де  падуть,
грубою верствою. Десь погнались дорогою якiсь сани,  бо  ?х  живi  дзвiнки
добились i до мене, перебiгли  сво?м  звуком  через  душу,  поздоровили  й
умовкли.
   Я лягаю на софу, заплющую очi, мов до сну, але я не  сплю.  Я  вiддаюсь
самим мрiям.

   Мiж iншим: казав би запрягти конi,  вступив  би  по  не?,  загорнув  би
добре, посадив обiч себе, як це роблять з малими дiтьми, - i давай  ?хати!
Бiлi снiжини били б нам у лице, а вона смiялась би.  Десь  хтось  жене  за
нами, шоб нас перегонити, а я не даюся.  З  нею  та.к  гарно  ?хати.  Конi
летять, дзвiнки  товчуться  на  ?х  хребтах...  А  вокруги  зима  мовчить,
бiлi?...
   У дверi хтось застукав несмiливо, а  коли  я  просив  увiйти,  то  вони
отворились звiльна, й увiйшов, чи не всей укритий снiгом, малий Нестор.

   Увiйшов, мов янгол, в мою тиху кiмнату, потягаючи за собою широку струю
чистого свiжого повiтря знадвору, i - станув. З ??  устами,  з  ??  рисами
лиця, а з сво?ми любими мудрими очима. Прийшов  (знизився!)  зарадитись  в
однiй математичнiй задачi, котро? не мiг розв'язати, хоч i як трудився над
нею. Вислухуючи його та здiймаючи з нього верхню зимову одiж i шапчину,  я
говорив собi: "Чи не прибула оце вона в нiм до  мене?"  Так.  У  нiм  була
вона. Несмiлива, замкнена, з непорочними устами - i говорила (як так часто
давнiше) про рiзнi дрiбнi справи. Зразу про математичну задачу... а далi й
про iнше. Про те, примiром, як  надворi  гарно,  як  лiпилося  чоловiка  з
снiгу. Як у городi скакали снiжнобiлi кролi з  червоними  оченятами  проти
годуючих ?х рук... а вiдтак я.к  казала  осiдлати  свого  коня  й  по?хала
верхом просто в лице зимi з бiлими снiжинами, що зсувались i  зсувались  з
неба й не хотiли губитися. Вкiнцi здивувалася, що я хворий, що не  виходив
чи не третiй тиждень з дому й не знав, що вона точно за мiсяць ви?жджа?...
   - Твоя сестра зна?, що ти до мене зайшов? - спитав  я,  переглядаючи  з
зацiкавленням його письмо.
   - Сестри нема дома. Нiхто не зна?, - вiдповiв i замкнувся.
   - А в твiй дневник запису?ш багато? - питав я далi.
   - Нi. Може на рiздвянi свята  буду,  -  вiдтак,  забравши  мовчки  сво?
книжки й убравшись з поспiхом, мов збираючись при тiм ще подякувати  менi,
усмiхнувся лиш, окинувши  мене  блискучими  вдячними  очима,  вклонився  i
вийшов.

   Пiшов, а з ним - пiшла й вона. Вiн мов павутинку  якусь  тче  несвiдомо
мiж нами невинною рукою, i нам треба дуже обережно обходитися з  нею,  щоб
не роздерлася мiж нами.


   * * * _

   (По рiздвяних святах).

   Комiтет, зложений з кращих членiв нашого товариства, уряджу?  прощальну
про?здку саньми в честь Дори, котра (ще не офiцiально)  заручена  з  паном
К., ви?жджа? вкоротцi зовсiм додому.
   Проект до про?здки слiдуючий: ?демо саньми до управителя лiсiв, панства
С., на чай, а вiдти, вечором, у мiсячнiм свiтi (тепер - повня) дорогою, що
веде самим поважним лiсом назад. А тому що саме тепер сто?ть уся  деревина
в iнею (на що саме ждано), заповiда?ться ?зда  лiсом  при  мiсячнiм  сяйвi
чудово!

   * * * _

   Я зворушений i перейнятий згадкою про про?здку, хоча, може, й цiлком не
буду брати в нiй участi. Раз, що ледве чи  саме  тодi  буду  мати  час,  а
по-друге, не знаю напевно, чи й вона там буде, чи взагалi! бачитись менi з
нею. Побачу ще...


   * * * _

   (По всiм).
   Днина була лагiдна,  спокiйна,  хоч  дитину  винести.  Цiле  товариство
по?хало вперед, а я вибрався, аж вернувши з уряду,  чи  не  о  двi  годинi
пiзнiше. Я ?хав сам, скоро, не задержуючись нiде нi на хвилину, i  при?хав
саме, як зiбранi тут гостi кiнчали чай.
   При мо?м вступi в кiмнату пiднявсь веселий гамiр -  привiтання,  i  так
господарi, милi гостиннi  люди,  як  i  iншi  знайомi,  обступили  мене  з
запитанням, чому я спiзнився. Вiтаючись з одними, а  вiдповiдаючи  другим,
мо? очi перелетiли по всiй кiмнатi, що була хоч  обширна,  а  тепер  повна
гостей, майже тiсна, шукаючи за Манею.

   Вона була.
   Стояла оперта коло якогось  столу  й  розмовляла  з  сином  господарiв.
Побачивши  мене,  а  радше  стрiнувшись  з  мо?м  поглядом,  ??  очi   мов
побiльшились, мов не довiряли собi, заблисли  радiсно  -  i  сховалися  Я,
перебиваючись через веселий гурт, звертався здалеку до не?.
   -  Ось  там  бачу  свою  сусiдку,  панну  Обринську,  з  котрою  ще  не
привiтався! - кликнув я, вибачаючись рiвночасно перед господинею, що зараз
бажала мати мене побiч себе при чаю, до  котрого  вона  щойно  перед  мо?м
вступом до кiмнати заби- ралася i аж тепер дiждалася "гарного партнера".
   За пару  хвиль  я  опинився  перед  молодою  дiвчиною.  Вона  була,  як
здавалося, поважно настро?на, ховала повний погляд вiд мене, однак  подала
руку.

   - Ви верхом? - спитав я, i мiй погляд промайнув по ?? стрункiй в  чорну
амазонку одягненiй постатi, i  такiй  же  обведенiй  смушком  шапочцi,  що
лежала на столi обiч не?.
   - Так, - вiдповiла вона.
   - О, панна Обринська дуже спритна амазонка, - кликнув до мене пан К.  з
гурту. - ?? кiнь згубив, зда?ться,  пiдкову,  виховзнувся  i  впав,  однак
вона, на щастя, не ушкодила себе. Нас злякала тим небажаним представленням
[27]чимало, а сама затяла коняку й по?хала далi, не подякувавши нам навiть
за нашу благородну пропозицiю сiсти  до  нас  у  вигiднi  сани  й  до?хати
спокiйно, як господь приказав, до цiлi.
   Майже все товариство розсмiялося на слова молодого чоловiка,  киненi  з
щирим гумором, а вона мовчала, зморщивши брови, мов у фiзичнiм болю.
   - Це правда, панно Маню? - спитав я ?? пiвголосом.
   - Правда, але це маловажна рiч.
   - I не ушкодили справдi себе? - допитувався я.
   - О, про це допиту?шся даремно! - вмiшалася тут Дора ясним  голосом.  -
Панну Обринську допитувалось про те  саме  чи  не  все  наше  зiбране  тут
товариство, однак нiхто не був такий щасливий дiзнатися правди, хоч я одна
переконана, що воно не обiйшлося так гладко, як вона  нас  впевняла.  Кiнь
погано впав. Не так, Маню? - спитала з гострим притиском. - Признайся,  що
ти сильно вдарилася в ногу i що, певно, ледве до?хала сюди.
   Дiвчина не вiдповiла ?й зараз, но замiсть того з-пiд  ??  спущених  вiй
блиснув погляд такого неописаного жалю до не?, що я зчудувався.
   - Ти чу?ш, Доро, - обiзвалася тут дiвчина, - що я не те що не  прийняла
пропозицi? пана К. i твою ?хати з вами "вигiдно й тепло", але  навiть  "не
подякувала" за  вашу  ласкаву  пропозицiю.  Як  бачиш,  я  цiла  й  зовсiм
неушкоджена. А пан Олесь може також спокiйний бути. його  сусiдка  -  (при
тих словах промайнув по ?? устах нiжний  i  лиш  менi  зрозумiлий  болючий
усмiх) - витривала, i ?? не так легко викинути з сiдла, хоч би воно  й  як
небезпечне видавалося.
   Зачувши о це все, я майже був переконаний, що дiвчина була ушкоджена, i
лиш самий якийсь потайний жаль i амбiцiя не  позволяли  ?й  признатися  до
того прилюдно, а найменше - Дорi, котру уважала через  щось  чи  не  сво?ю
противницею. За цiлий час не спускав я ?? з очей, i хоч i як вона  вдавала
з себе балакучу, я вiдчував, що з нею дiялося недобре.
   Кiлька разiв я пробував до не? зблизитися але вона,  мов  вiдчувши  мiй
замiр iнстинктом, вiдверталася ? запускалась з ким-небудь у розмову, -  не
давала себе захопити. Лиш раз, коли хтось з присутнiх  заговорив  про  мою
недавню хоробу, i вона припадком була поблизу, вона обернула живо голову й
слухала уважно мо? пояснення.
   За якийсь час, це було коло шосто? вечором, вибиралися до повороту.

   Кожне з гостей, попрощавшись з господарями, умощувалось по попередньому
порядку й умовi в  сво?  сани  та,  обтулюючись  i  обириваючись  старанно
шубами, вьрушало весело з подвiр'я.
   Я ждав аж до кiнця, бо хотiв  наостанку  ви?хати.  Раз,  щоб  мiй  кiнь
схолоднiв i припочив цiлковито, а по-друге, щоб бачити, що зробить з собою
Маня. Дора, а бiльше ще пан К.., взяли собi нинi за обов'язок  опiкуватися
гарною дiвчиною, хоч нею займались i iншi дами й добродi? з товариства, що
були iнтимнiшi знайомi ?? родичiв, як дво?  першi.  Одначе  вона  дякувала
всiм однаково, пораючися коло свого коня  враз  з  фурманом  господарiв  -
сама.
   Осталося лиш ще тро? саней, а врештi запряг один хлопак i мого  гарного
гуцула до малих санок. У тiй хвилi я побачив, як  Маня  всiла  на  коня  i
взяла вже за поводи. Першi з трьох саней рушили вперед, далi другi, а  там
третi, а вона, мов лиш  того  вижидаючи,  пiдняла  шпiцруту,  щоб  ударяти
гнiдого й прилучитися до них. Сани ви?жджали звiльна, однi по других, а я,
приступаючи скоро перед не?, задержав ?? коня й сказав:
   - Зсядьте з коня, панно Маяю! Вертати верхом ви нинi не можете  бiльше.
Вона злякалася.
   - Чому? - спитала великими очима.
   - Бо се могли б ви опiсля пожалувати. -  Та  ледве  що  висказав  я  цi
слова, коли й оказався вже опiр в ?? очах, а уста здригнулися болюче.
   - Ви також не довiря?те мо?й силi, як Дора? - спитала,  а  далi  додала
глумливо: - Це, очевидно, так по фамiлi?.
   - В цiй хвилi це менше важне,  -  вiдповiв  я,  iгноруючи  ??  послiднi
слова, - а важнiше те, що ви ?дете неосторожно. Ваш  кiнь,  як  я  це  вже
давно завважив, непевний верховець, мiг би, наново пошпотавшись, упасти, i
з того могла б вийти для вас прикрiша пригода, як дума?те. Крiм  того,  ми
верта?мо через лiс, нас стрiне незабавки нiч i хоча мiсячна, для вас  було
б рiшуче певнiше ?хати саньми.

   - Дорога лiсом, оскiльки я чула,  ма?  бути  широка,  мiсяць,  як  самi
зна?те, тепер уповнi. Я не боюся, - вiдкинула.
   - Про те я переконаний, - вiдповiв я спокiйно. - Однак я прошу вас мене
послухати. Зсядьте з коня, пересядьте в мо? сани  i  по?демо  разом.  Мо?й
опiцi можете спокiйно повiритися.
   Вона заперечила головою.
   - Я обiцяю, що  буду  ?хати  обережно,  -  вiдповiла  вона  далеко  вже
лагiднiшим голосом, як перед тим.
   - Це дуже багато з вашо? сторони, панно Маню, ба навiть  бiльше,  як  я
сподiвався, - закинув я, легко всмiхаючись. - Одначе я настаю на сво?му  й
прошу вас зсiсти з коня.
   - Ви прецiнь чули, що я неушкоджена! -  сказала  зворушено  й  зморщила
брови, насилу вiдвертаючи свiй погляд вiд мене.
   -  Панно  Маню!  -  упiмяув  я  ??,   здержуючи   в   собi   напливаючу
нетерпливiсть. - Я звик з ваших чистих уст  чути  саму  правду,  пощо  оце
затаювання ?? в цiй хвилi передо мною, що нiколи  не  був  i  не  ?  вашим
ворогом? Воно негiдне вашого "я". Я знаю, що ви ушкодженi,  пiзнав  це  по
вас, хоча не призна?те того; знаю, що лиш сама амбiцiя i впертiсть,  котра
в вас вража? мене завше боляче, наказують вам у тiй хвилi виставляти  себе
на  нову  небезпеку.  Чому  так?  Чи  хочете  об'явити  тим   консеквенцiю
емансипантки, чи просто хибу вашо? вдачi? Вiдповiджте!

   Вона мовчала й боролася, як колись, майже перед роком, на кладцi,  а  я
обiзвався:

   - Не силуйтеся до ново? видумки, панно Маню. Вона вам нiчого не поможе.
Радше будьте добрi й послухайте мене в сво?м власнiм iнтересi. Зсядьте, як
прошу вас, з коня, ?дьте зi мною, а вашому коневi також не буде кривди.  Я
прив'яжу його до свого гуцула, i за пiвгодини здогонимо все товариство.
   Вона поглянула поважно на мене, мов вагалася ще  чогось-то.  ??  очi  з
внутрiшнього зворушення майже потемнiли.  А  вiдтак  обiзвалася  стисненим
голосом:

   - Будьте ласкавi, пане Олесь, вiдступiть вiд мого коня; сядьте в  сани,
щоб через мене не простудились, стоячи в снiгу,  i  ?дьте.  Нова  простуда
могла б вам по вашiй хворобi скорiше вийти  на  лихо,  як  менi  моя  ?зда
верхом. Цього я б не годна на сво? сумлiння взяти. - I вклонившись  передi
мною, пiдняла, як передше, шпiцруту, щоб ударити коня, але я не допустив.
   - Цим разом помiня?мо сво? ролi! - сказав я  тремтячим  уже  вiд  гнiву
голосом. - Цим разом послуха?те ви мене. Я мужик. Маню!
   I ледве висказав цi слова, я обняв ?? рiшуче за  стан,  i  поки  змогла
опертися - я зняв ?? на землю.
   - Так, панi, - додав зворушеним голосом. - Iнакше я не  знаю.  А  тепер
ходiть! - I взявши ??,  що  не  опиралася  бiльше  нi  словом,  пiд  руку,
запровадив до саней. Коли опiсля вже сiла, i я ??  добре  обтулив  шубами,
прив'язав ?? коня до свого, Сiв сам коло не?. Взявши врештi вiжки в  руки,
я сказав:
   - А тепер просто в лiс.
   Вона не обзивалася.
   Якийсь час ?хали ми побiч себе мовчки. Одначе  коли  вона  сидiла  коло
мене, мов занiмiла, я схиливсь раз над нею й поглянув у ?? лице. Воно було
поважне, блiде, а коло уст появився знак утоми й болю, який потвердив  мiй
здогад, що вона ушкоджена i лиш не признавалася.
   - Простiть мо? поступування, панно Маню, - обiзвавсь Я перший  мимоволi
м'якшим голосом. - Але це моя мужицька вдача,  що  вiд  слабших  опору  не
зносить. До того бувають у мене хвилi, в яких я майже трус,  що  не  годен
себе в рiвновазi вдержати, як ось i примiром при уявленнi,  що  хтось  там
мiг би через свою впертiсть упасти пiд кiнськi копита... i я денервуюсь.
   Вона не обзивалася.
   По кiльканадцятьох хвилях ?зди ми в'?хали врештi в лiс, i його  зимовий
спокiй та предивна краса замкнули нам ще бiльше уста.
   З право? й лiво? сторони дороги знiмались, як i глибше в  лiсi,  високi
крилатi смереки - чисто великани. На  ?х  пишнiм,  тяжкiм,  що  вгиналося,
гiллi насiв прозоро-бiлим надихом iнiй, i вид перед нами й обiч нас був чи
не казочно гарний. Всюди, де не глянеш у лiсi, на верхах  його  -  прозора
бiлiсть. Дорога лiсом була добра, i ?халось справдi мов крiзь  зачарований
свiт. Високо над лiсом, на небосхилi мiж зорями, виринув мiсяць уповнi,  а
тишина вокруги була перемагаюча, могутня.
   Я глядiв на зачарований зимовою красою лiс в  яснiй  ночi  вперед  себе
безмовно, а вiдчуваючи до того ?? так близько коло себе, я чувся невимовне
щасливий. Не мав однак у тiй хвилi спроможностi перебити мовчанку мiж нами
хоч би одним словом.  Щось,  здавалося,  виростало  мiж  нами,  що  глибше
в'?жджали ми.  в  оцей,  неначе  прозорий,  свiт.  Вимагалося  й  робилося
сильнiше за нас i слова, лягало  на  уста  й  наказувало  мовчання.  Звуки
дзвiнкiв на хребтi коня неслись далеко в глуху глибiнь  лiсу  й  там  десь
нiби губились. Вiд часу до часу зачiпало деяке крилате галуззя об мою i ??
шапку, i тодi посипувався на нас iнiй, з якого ми мовчки стрiпувались.
   Так минув довгий час.
   Нараз я схилився наново над нею. Що  дiялося  з  нею,  що  так  завзято
мовчала? Терпiла фiзично - перебувала пiд впливом  лiсово?  краси?  Шукала
мiж деревиною постатей мрiй сво?х? Чи, може, гнiвалася ще, дрiмала?
   Нi. Коли я над нею схилився, були ?? очi в тiй хвилi широко отворенi  й
потонули на хвилину  в  мо?х...  а  уста  ??  вимовили  спокiйно-довiрочно
голосом, що наповнив мене, мов обхопив вiдразу невимовним щастям:
   - Те все - як бiлiа мрiя, Олесь!..
   - Бiла мрiя, Маню... як моя, - сказав я, мов прийняв вiд  не?  заховану
досi тайну.

   А далi... сам не знаю, як це склалося, обняв ?? рукою, мов малу  дитину
i, схилившись низько аж до ?? уст, - я поцiлував ??.
   Через хвилину вона мовчала, не опираючись, а вiдтак, мов  збудившись  з
якого сну, обiзвалась, прохаючи:
   - Але... бiльше нiчого, Олесь. Нiколи й нiчого бiльше.
   Я не обзивався. За часок вона вiдiбрала менi  вiжки  з  рук  i  правила
якийсь час сама кiньми, не одкриваючи  уст  нi  на  слово.  А  конi,  нiби
вгадавши ?? бажання - вивезти ?? якнайскорiше з бiлого зачарованого свiту,
а з тим i вiд мене, несли нас вихром, i незабавки здогонили ми й усе  iнше
товариство.

   Коли я одвiз ?? додому, показався мiсяць чи не  пишнiше  над  горами  й
освiтив через хвилину групу саней коло ??  дому.  Одна  часть  гостей,  що
?хала в нашу околицю, задержалася, щоб попрощатися i з нею, що,  рiвно  як
Дора, ви?жджала небавом. Коли ж вона висiла й  подала  менi  з  декiлькома
словами руку на прощання, я притиснув ?? до сво?х уст i сказав, схиляючись
з сидiння до неi?, пiвголосом:

   - Ви уходите вiд нас, мов та бiла мрiя, котру оставили  ми  недавно  за
собою. З чим оставля?те мене на будуче? Ви мусите мене розумiти!
   Тодi вона, струнка, простягнувшись на мить до мене, вiдповiла так  само
пiвголосом:

   - Ви не зна?те?
   I з тим докiнчив я кращу часть сво?? молодостi.



   II

   Шiсть рокiв минуло з часу, як попрощався я  з  Манею  Обринською  i  ??
рiднею. Шiсть рокiв, повних працi, несупокою й розчарувань. Через  рiк  по
вiд'?здi Манi зiстав я перенесений  в  авансi  на  провiнцiю,  в  противну
сторону мо?? колишньо? батькiвщини, пережив тут  ледве  три  роки...  мене
кинули наново з вищим "рангом" в подiбну мiсцевiсть, де перебуваю й  досi,
потiшаючись надi?ю, що вже небавом дiстануся до столицi й залишусь там  чи
не на все. Поки що закопуюсь чимраз глибше в працi урядовiй, нацiональнiй,
i видаюсь собi iнодi, мов шахтар без свiтла. Мати зi мною, розвиваючи тут,
як i давнiше, дiяльнiсть господарчу з давньою енергi?ю, мовби посiдала  не
одинака-сина, а мала щонайменше доньку на вiдданню. Вiд часу до часу ?жджу
на "оживлення духу" в столицю, а лiтом, в часи вiдпустки, або з матiр'ю  в
гори в батькiвщину, а як нi... за границю - сам.
   Про давнiх сво?х знайомих Обринських i саму  колишню  улюблену  дiвчину
чував я вiд хвилi розлуки небагато. В пiвроку по мо?м  переселенню  з  гiр
доспiла  до  мене  вiсть,  що  батько  Обринський  помер,  вдова  по   нiм
переселилася в столицю, щоб дати можнiсть молодшим синам покiнчити студi?,
а Маня перебувала й дальше в характерi виховавчинi (а може, й помiчницi  в
господарцi домовiй!) в домi одного  знаного  заможного  завiдателя  лiсiв,
добродiя  Марiяна  в  околицi  столицi,  та  вчилась  (закинувши   колишнi
постанови здобути незалежне становище через  вищi  студi?  i  т.  iн.)  на
вчительку музики, до?жджаючи вiд часу  до  часу  в  столицю  до  побирання
лекцiй тут в одного з найвизначнiших учителiв музики. По смертi  батька  я
вислав до не? кондоленцiйне [28]письмо, не натякаючи одначе жодним  словом
про колишнi сво? почування до не?, й одержав  вiд  не?  так  само  коротке
письмо подяки. Вiд того часу мiж нами мов усi нитки пiрвались.  Я  анi  не
чув про не?, анi не мав змоги бачитись з  нею,  тим  бiльше,  що  сам,  як
здавалось менi, я чи не байдужнiв до не?, тим бiльше, що не був i  матiр'ю
заохочуваний будувати за сво?м серцем свiй власний храм.  Жiноцтво,  проти
котрого приходилось менi стояти, було, як вiдчував я, чи не все, в кращому
значеннi слова, заздалегiдь уже мо?м, -  через  що  жодна  не  приковувала
"мужика" сво?ю iстотою настiльки, щоб був вiн  перейнявсь  нею  поважно  й
рiшивсь вступити в iншу судьбу. Правда, при цiм або тiм кращiм знайомствi,
десь там на днi його  душi  вiдзивалось  щось  болюче,  мов  випрошувалось
наверх, бажаючи якогось викiнчення. Але то?  з  неподатливим  елементом  i
непорочними устами не було, не було навiть i надi? стрiнутись з нею, - тож
мужик "складавсь у себе" i жив життям, як укладалось. Буденно, тупо, iнодi
й дико, вiд чого уходив в одних за "романтика", других за "Дон-Жуана", а в
деяких дивака й таке iнше. Мiж сво?ми стiнами однак  був  вiн  розоружений
лев, що схиляв покiрно голову на матернi слова, просьби й бажання,  i  чим
дальше, тим менше вдоволяв  сво?  найiнтимнiше  "я",  на  сторожi  котрого
стояла з одно? сторони з огненним мечем i вулканiчним деспотизмом -  мати,
а з друго? - власне його слово, що не покине ?? нiколи.

   Шостого або може було це й сьомого року, ви?хав я знов одного  разу  на
кiлька день до столицi. Зайшовши яко?сь днини мiж iншим i  в  книгарню  по
деякi лiтературнi й  науковi  твори,  котрими  одними  годував  я  душу  в
провiнцiальнiй пустинi, застав тут  же  якогось  панка,  як  переглядав  i
перебирав ноти. Стоячи  збоку  й  вижидаючи  за  бажаними  мною  книжками,
переглядаючи наборзi деякi часописи, я став мимоволi приглядатися молодому
стрункому добродi?вi, котрий з якимось майже незвичайним зацiкавленням  чи
не студiював ноти, а видавсь менi  до  того  свого  зацiкавлення  -  надто
молодим. Кажу надто молодим, бо хоч i бачив я його поки  що  з  профiлю  й
низько натисненим на чоло капелюхом, як у людей, що в  поспiху  не  дбають
про зверхнiй  свiй  вигляд,  одначе  весняне  його  пальто  зраджувало,  в
порiвняннi до зросту його, надто нiжну й молоду стать. Забравши  остаточно
сво? книжки й заплативши, я глянув упослiдн? на молодого чоловiка, що саме
в тiй хвилi, мов отверезений з свойого  заглиблення,  пiдняв  живо  голову
з-над нот i поглянув менi в лице.
   - Добродiй Олесь! - сказав й усмiхнувся, зближаючись до мене.

   - Несторе... хлопче! - кликнув я. - Це справдi ти?
   Це був справдi вiн. Пiзнав мене в останнiй хвилi по голосi,  по  котрiм
був би мене пiзнав i в товпi "тисячiв".
   - Я ж трохи музика, - додав, мов вибачаючись за сво? слова.
   Я, врадуваний такою несподiваною стрiчею, поставив колишньому любимцевi
нараз кiлька питань. Питав, що робить, як  пожива?,  що  взагалi  з  усiма
дi?ться, а  вiн  вiдповiдав.  Поважно,  спокiйно,  бiльше  тихим  голосом,
усмiхаючись одним кутиком уст, мiж тим коли я нi  на  хвилю  не  вiдвертав
очей з того вимуждiлого лиця, що чимсь ще залишилося майже дитинне.  Слово
по словi плили питання, i вiн так само вiдповiдав. Вiн  менi  писав,  хоч,
може, його письма й не доходили до мене... Повiдомив мене, як здав матуру,
а коли не одержав на сво? два або, може, й три листи жодно? вiдповiдi,  не
обзивався бiльше. Тепер лагодиться вiн, не тратячи нi  одно?  хвилини,  до
штатського iспиту, щоб, маючи ?х раз за собою,  якнайскорiше  вступати  на
урядову службу.
   - На яку?
   Вiн назвав. Це була одна з найповажнiших iнстанцiй, що вимагала  багато
працi й студiй, але, як поясняв, його туди тягне.
   - Увiйдеш в елiту[29] i урядництва, - закинув я, а в душi подумав:  "Ти
ж аристократ", а по хвилi додав: - А де ж твоя сестра?
   - Маня? - спитав вiн i поглянув на свiй годинник.
   - Так. Вона.
   - Перебува? все в панства Марiянiв. Але... - додав квапно, - лиш  доти,
доки не почну побирати, вступивши в службу, платнi. Тодi зараз мусить вона
до нас вернути. Це моя найкраща мрiя.
   - А доти? - опитав я.
   - Доти буде мусила перебувати мiж чужими. Зрештою, - додав, - це ще  не
певне... може, й скорiше верне.
   Говорячи, ми вийшли з книгарнi. Вiн став прощатись.
   - Куди? - спитав я, що мав охоту перебувати довше з  колишнiм  любимцем
сво?м.

   - Власне, до  не?.  Манi.  Сьогоднi  з  полудня  вона  тут.  За  годину
ви?жджа?, а щоб могла побути довше з матiр'ю, я пiшов замiсть не? поробити
закупна для не? й ?? ученицi i спiшусь вертатись. А ви, добродiю?
   - О, я залишусь тут ще днiв кiлька. Зайди... зайдiть до  мене.  -  I  я
назвав йому свiй готель.
   - Радо, як буду мати час... - сказав.
   - Або що? - спитав я.
   - Я дуже зайнятий студiями... Крiм того,  даю  лекцi?,  вправляюсь  сам
багато в музицi... i через те... Я зрозумiв.
   - То вступiть, коли эможете. А ?й, т. ?. вашiй сестрi, поклонiться  вiд
мене.

   Вiн пiдняв капелюха... Я побачив бiле, майже мармурове чоло, що  стояло
трохи в контрастi з його нижчою, трохи обгорiлою партi?ю лиця... i  кiлька
хвилин пiзнiше я стратив його в очей.
   "Гарний виробився,  дуже  гарний,  -  думав  я,  -  не  менше,  як  був
хлопчиною. До того з ?? устами, ?? усмiхом i тим самим виразом молодостi в
очах..." I вже не опускав мене образ молодого чоловiка i  спомин  про  не?
того дня.
   Точно в два днi по тiм вiн з'явився. Старанно  одягнений,  скромний,  з
поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене пiдходячий,  з  чолом
мислителя, маломовний, спокiйно-вижидаючий i з  тонкими,  трохи  опаленими
руками музики.

   - Отже, тепер приготовля?тесь до iспиту, - спитав я, побалакавши з  ним
уперед трохи про останнi роки його в гiмназi?, подаючи йому папiроски,  за
котрi дякував, вимовляючись, що не курить.
   - Чи ви належите до якого академiчного товариства?
   Я не мiг через ту його, хоч i яку молоду, а правдиву повагу  здобутись,
дивлячись у його спокiйнi очi i на ?? уста, вимовити, як колись: "ти".

   - Аж тепер буду мусив.
   - Чому кажете мусив?
   - Бо не заповiдаю собi з того багато хiсна нi для себе, нi для других.

   Я зчудувався.  Чогось  подiбного  не  сподiвався  з  уст  щойно  чи  не
вчорашнього матуранта почути. Вiн .говорив спокiйно, з  повною  свiдомiстю
того, що говорив.

   - Я волiв би нiде не належати й незалежно працювати так.
   Я видививсь на нього.
   - Це ж лiта свободи, а в нас, на  Русi,  заразом  i  т.  зв.  Drang-  i
Sturmperiode [30], в  котрi  вступа?те.  Вживiть  тепер  сво??  молодостi,
пiзнайте життя... Вам тi лiта остануть у пам'ятi.
   Вiн усмiхнувся. Цей його усмiх був той сам, що в його дитинних лiтах  -
молодий i також дитинний, що розкривав його чисту душу.
   - Що я можу дати тепер, себто як академiк, свому народовi", - спитав, -
коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще пiд  влiастю  свого
власного буття, себто буття розвою одиницi. Значить, тепер я ще нiчого  не
годен дати й не такий ще, щоб мiг себе давати. Отже, до чого  шматуватися?
А якби вже кому себе давати, то передусiм сво?й сестрi!
   - Я бачу, ви все ще той сам Нестор з  гiр,  що  був  i  дитиною,  любив
самоту й не любив подiлятися. Вiн всмiхнувся.
   - Окружения, а до того невiдповiдне, перешкоджа? в думаннi, - вiдповiв.
- Я дiйсно ще й тепер пiд тим взглядом не дуже змiнився. Але свого життя й
сво?? молодостi я помимо того для себе не задержу, те знаю й  вiдчуваю.  Я
лиш хочу вперед себе самого вiднайти. В товариствi я буду мусити передусiм
стати полiтиком, а я не хотiв би дати в себе вмовити i напрям, котрий  маю
полюбити; а там  буду  мусив  зараз  щось  позитивне  заявити,  до  чогось
рiшитись.
   - Ага! - закинув я, пригадуючи собi миттю малого Нестора, що сам  хотiв
сво? задачi виробляти.
   - Я б передусiм хотiв свою власну культуру на пiдставi сили особистостi
й на рiвнi вищого  ??  розумiння  виробити,  а  роздроблюючись  по  рiзних
напрямах, особливо ж - полiтичних, я б ледве чи дiпняв того цiлковито.
   Я поглянув на нього. Вiн видавсь менi чимсь визначний  i,  розумi?ться,
не знав нiчого про те; був скромний.
   - Полiтика, - тягнув далi, - сотворила неможливi  партi?.  Я  не  знаю,
може я одстав у сво?х поглядах поза мо?ми товаришами, бодай чую, що я  мiж
ними сам. Але мимоволi мушу згадувати  слова  одного  письменника,  котрий
казав, що,  хотячи  щось  зробити,  треба  станути  понад  партi?,  що  ми
вихову?мось полiтичне чи не найбiльше, i через  те  вмовляються  партi?  у
все, де ?х i цiлком  нема?,  й  багато  нашого  безголов'я  й  горя  треба
приписувати спустошенню через полiтику. Тому я  кажу,  що  хочу  передусiм
доглядати свою власну культуру, культуру одиницi.

   Через хвилю я знов дививсь на оцього хлопця, що сво?м обличчям  мiг  би
зробити на чужого враження велико? дитини, а вiдтак обiзвався:
   - Може, ви ма?те в смислi сво?? теперiшньо? особистостi слушнiсть,  але
менi зда?ться, що нi.
   - Може й нi, - вiдповiв вiн. - Та про це рiшить досвiд  i  розвiй  його
власного я. Я ж ще, як каже моя сестра, доперва  в  дорозi  до  розумового
життя. Передi мною стiльки працi й науки, що... Коли б лише часу стало,  а
спiшитись з нiчим не  хочу,  хоча  я...  -  Тут  вiн  мов  сам  над  собою
всмiхнувся, -  маю  час.  Я  люблю  глибiнь  кожного  вчинку  й  постанови
вимiряти. Може бути, що через те й не бачу далеко, бодай так впевня?  мене
мiй брат Василько, коли ми, розгонившись у диспутi, iнодi й  спереча?мось.
Але в таких хвилях ста? знов Маня по мо?й сторонi, доказуючи, що з мене не
виробиться нiколи тип, а залишусь одиницею з цiлою самiтнiстю й дивацтвом,
якi вiдрiзняють чоловiка  чи  одиницю  вiд  одиницi,  i  на  тiм  кiнча?мо
звичайно сво? дискусi?.
   - Ага, ваша сестра! - закинув я  з  уданою  байдужнiстю,  -  чи  вийшла
замуж?

   - Нi. Але може рiшиться тепер.
   - Так? Ма? поклонника?
   - Ма?. Але вона чудна, хоч я ?? розумiю. Вправдi... - додав з  комiчною
повагою, - я не був досi ще нi залюблений, нi заручений,  але  я  ??  дуже
добре розумiю, що... видатися за чоловiка на цiле життя, котрий не  ма?  з
нами поза границями особистих потреб нiчого спiльного, тяжко...
   - Не любить його? - спитав я.
   - Любить, зда?ться... Але вiн не укра?нець, а германин.
   - Зда?ться? - повторив я, спиняючись лиш на тому одному словi.

   - Так. Бо не говорить про сво? почування нiколи, хоч я й те розумiю.

   - Ви, зда?ться, свою сестру дуже добре розумi?те, - сказав  я  мимоволi
чомусь зачiпливо.
   Тонка вдача молодця вiдчула це, бо, покраснiвши ледве замiтно, сказав з
притиском:

   - Справдi. Свою сестру я дуже добре розумiю. ?й i завдячую бiльшу часть
свого виховання.
   - Помимо того, що перебувала стiльки мiж чужими? - закинув я.

   - Так. Для сво?х вона ма? все час. У часi, коли не могла  до  нас  сама
при?жджати, писала менi, а ?? листи були нам дуже дорогi,  особливо  менi.
Тепер при?жджа? до нас частiше. О, коли вона в нас, то тодi дуже гарно!
   Вона!

   Вiн сказав це так гордо й з такою певнiстю, що я  вiрив.  О,  я  вiрив!
Вони, тi Обринськi, всi  мали  в  собi  дар  вiрити  в  себе  обопiльне  й
любитися. Менi стало зараз вiд його слiв зависно, i я питав далi:
   - Ну, а з поклонником що?
   - Не знаю. Зда?ться, заручиться. Вiн ?? любить, i мати за тим.

   - А вона сама?
   - Вона бореться. Каже, що хоч i чу?, що з ним особисто змогла би вижити
добре, з друго? сторони ма? виразне почуття, що, вийшовши за  нього,  того
колись пожалу?. Одного разу навiть мене просила,  щоб  я,  наколи  б  вона
справдi рiшилась за нього вийти, цього нiколи не допустив за  жодну  цiну,
за нiчого в свiтi. В не? ?, каже, такi хвилi, котрi ?й  ясно  вiщують,  що
вона свого кроку, хоч  би  й  зробленого  тепер  у  любовi,  колись  тяжко
пожалу?, i я мусив ?й це приректи. Я здвигнув плечима.
   - Трудна рада, - сказав я, а потiм додав: - А ви?
   - О, я вiдраджую ?й. Нащо ?й вiддаватися? Я  буду  ??  сам  удержувати.
Василько бере маму, а я заберу ??. Я всмiхнувся.
   - Ваш план ви ще так скоро не зможете зреалiзувати,  хiба  десь  аж  за
кiлька рокiв.

   - Все одно. Але це одна з мо?х найкращих мрiй, котру в душi  плекаю.  Я
подiлю сво? життя на  науку,  працю  й  музику.  I  вiдчуваю,  що  те,  що
постановлю, виконаю.

   Так i подiбно балакали ми ще, а пiвгодини пiзнiше вiн  попрощався.  При
вiдходi я просив його, як змога, вiдвiдати мене ще раз на часок перед мо?м
вiд'?здом.

   Вiн хвилину завагався, поки обiцяв свiй  непевний  прихiд.  А  по  його
вiддаленню я сво?х слiв пожалiв. Нащо просив я його, щоб ще вiдвiдав мене?
Чи не пiддавсь я потайному голосовi серця - почути знов дещо про  не?,  що
вiдповiла менi колись на мо? питання, з чим оставля? мене  на  будучий  у:
"Ви не зна?те?.."

   Справдi. Я ж сам знав. Знав незламну волю сво?? деспотки-матерi, знав i
мрi? про студi? й самостiйнiсть - i мiг з тим починати, що хотiв...
   Але Нестор, може, не прийде. З його iстоти било стiльки повздержливостi
й того, що вона назвала слушно "самiтнiстю й дивацтвом", що  я  був  майже
певен, що вiн не прийде, й успоко?вся.
   I вiн не приходив.
   Сам я обхопив всею душею цього молодця,  в  котрому  вiдчував  я  якусь
будучу поважну силу, вiдчув чистоту й непорочнiсть душi його, хоч молодого
ще, але майже укiнченого вже характеру. Вiн починав те зреалiзовувати,  що
колись  заповiдав  малий  Нестор  сво?м  поступуванням  й  почуванням.   Я
залюбився в нiм, мов молодець у молодiй дiвчинi.
   А вона?.. Що виробилось з не?? Чи ?? судьба вже готова?
   Вiн, Нестор, став, перейшовши школи, мов чистилища, якимсь дозрiлим.  А
вона? Якi здобутки в не? за всi тi часи, що ми бачились? Га!  Хотiв  би  я
станути перед нею й помiрятись з нею в чiм-то. Хотiв  биi  Але  вони  обо?
несвiдомо любов'ю сво?ю зв'язалися проти мене. Зв'язались нерозривно...

   * * * _

   Три роки минуло з того часу,  а  пiвроку,  як  живу  я  вже  в  столицi
урядовцем гарного рангу - звiдки правдоподiбно не рушуся.
   Про Обринських, як i давно,  не  зачуваю  нiчого  особливого,  хоч  раз
здибав Василька гарним