як вона з сво?ю  "панi  Мiллер"
вiталася й обiймалася, а потiм ми вернули обi до мо?? хати.  Вона  помогла
менi висiсти (я вже тобi все пишу за порядком, нiчого не опускаю), i  поки
фiякер поздiймав мiй багаж, вона взяла мене безцеремонне пiд  руку,  i  ми
пiшли але?ю до мо?? хати! З вiкон била до нас темiнь, i лиш запах рож, тих
наших пишних бiлих рож, Богдане, що ти ?х так дуже любив, вiтав нас  обо?х
сею тихою вечiрньою годиною.  Навкруги  панувала  глибока  тишина,  й  мо?
дерева, i все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вiтало мене.
Тво? вiкна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з
чужою дiвчиною йшла; коли я отворила дверi бiчно? веранди, мене  непри?мно
вразив спокiй, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина,
що мала менi тут услугувати, не ожидала мене? Вiд'?хала куди? Була хора?..
I я висказала сво? зчудування перед дiвчиною.
   "Не журiться, панi, - поспiшила вона, - я зараз розвiдаюся, що з нею ?.
Я ще не забула, де тут кухня". I сказавши це, оставила мене  з  фiякром  i
клунками на верандi, сама побiгла  кругом  до  кухнi.  Поки  я  вiдправила
фiякра, повернула вона. "Вже йде ваша Христина, - повiдомила мене. - Вона,
бiдна, хора. Лежала сама в кухнi, через те й  усюди  темно.  Простудилася,
але каже, що ?й уже нинi лiпше й вона зараз прийде".
   I справдi, за пару хвилин причолопала й Христина.  Обмотана,  мов  снiп
(хоч лiто), i, вiтаючися, постогнуючи, та все ж таки з радостi,  побачивши
мене, усмiхаючись, отворила нам перше дверi до твого покою.  Тут  запалила
свiтло й пiшла по самовар. Я,  щоправда,  чулася  така  втомлена,  що,  не
оглядаючися нi на що,  кинулась  вiдразу  на  твою  софу  й,  випочиваючи,
оглядалась лiвш мовчки в тiй колишнiй тво?й  кiмнатi.  Мимоволi  я  мусила
бути  в  душi  Манi  Обринськiй  вдячна,  що  вона,  хоч   i   знала   мою
неприхильнiсть до ?? особи, завешталася тепер, мов у сво?й хатi. Злагодила
за часок спритними руками чай i  остаточно,  при  помочi  Христини,  котра
справдi показалася на цей раз до чого iншого нездатна, присунула  до  мене
столик i налляла менi чай. Зробивши це,  щоправда,  безшелесне  й  зручно,
вона вхопила капелюх i зонтик i почала прощатися.
   Я задержала ??.
   "Як то, панi, я сама маю  пити  чай,  коло  котрого  ви  заходилися?  -
спитала я. - Я вас не пущу".
   "Я дякую", вiдповiла вона, вибачаючись, що на не? ждала панi  Мiллер  з
вечерею й ча?м, котрiй (як я сама чула)  обiцяла  найдальше  за  пiвгодини
прийти.

   "Таж у мене ось там у пуделку краснi свiжi тiста. Панi (вибери-но деякi
й подай на стiл, звернулася я до старо? слуги),  запишiться,  будьте  мо?м
першим милим гостемi!"
   Але вона вiдмовилася.
   "Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стiнах",  зробила  я  ?й  закид,
побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тiй хвилi Христина  несвiдомо
виручила нас  обо?х  з  колiзi?.  Побачивши,  що  вона  не  виявля?  охоти
залишитися, обiзвалася:

   "Як пааночка нiяк не можуть залишитися, то  я  ось  що  скажу,  потiшу.
Iмость [50]не будуть уже такi самiтнi, як думають; ось тут... - i  вказала
на стiну,  де  висiла  велика  твоя  фотографiя,  -  повiсила  панi,  поки
вiд'?хала, образ iз салону ?мостиного сина. Вiн дивиться на  мамцю  сво?ми
очима й вiта? ??. Крiм того, як  панi  прикажуть,  присяду  я  он  там  на
стiльцi й буду розказувати дещо, щоб панi не було самiтно".
   При споминi про тебе я мимоволi глянула на дiвчину.  Вона  дивилась  на
твiй образ, котрий, мабуть, уже ранiше побачила. В тiй хвилi, як  Христина
промовила про нього, обернула вона голову, й нашi очi стрiнулися.  Лиш  на
одну хвилину стрiнулися вони, одначе нiколи я не забуду  того  жаху,  який
виявився в цiй хвилi в тих ?? очах.  Мов  на  лихiм  учинку  спiймана  (як
стояла недалеко дверей), вона, простягаючи мов безтямки руку  за  клямкою,
вклонилась передi мною i, не оказавши бiльше нi словечка, отворила дверi.
   "Вiдвiдайте мене знов колись, панi? - кликнула я,  прохаючи,  вслiд  за
нею. - Зробите менi при?мнiсть".
   Але ?? вже не було, пiшла, не обiзвавшися до мене бiльше  i  словечком,
мов i слiд за собою затерла.
   Так скiнчився мiй подорожнiй епiзод з колишнiм тво?м iдеалом,  Богдане.
Наколи б не те, що маю стiльки вiльного часу й супокою, що аж  вкучу?гься,
ти б  був  про  цю  несподiвану  Й  непотрiбну  стрiчу  нiколи  нiчого  не
довiдався. Але знаючи, що тебе займа? кожна дрiбниця логично мо?? особи, я
нiяк не могла себе побороти, щоб не розповiсти тобi й про цю iсторiйку. Як
хочеш, розкажи ?? i Дорi, бо я сама не буду про це ?й окремо писати.  Вона
й досi займа?ться  сею  дiвчиною,  котра  свого  часу,  як  не  помиляюся,
iгнорувала не лиш мене, але й ??. Остаточно, сину мiй, кидай раз твiй уряд
i при?жджай сюди. Погода чудова! I кожно? днини, що там перебува?ш, шкода?
   Твоя мати".

   * * * _

   (Чотирнадцять день пiзнiше, i вже в горах).
   Ходжу, блуджу по лiсах, щоб здибатись з нею, але досi ще не  бачив  ??.
Дивне почуття - оглядати тi мiсця з почуттям, що вона так само ?х огляда?.

   Вона!..

   Вiд часу прочитання листа матерi думка  про  не?  мене  не  покида?.  Я
вiдчуваю - з хвилею, в котрiй стрiнемося коло  нашого  або  ??  колишнього
дому, чи знов тут або там у знайомих мiсцях  лiсу,  зайде  з  нами  змiна.
Минувшiсть з  сво?ми  бiлими  подiями  надто  сильна,  щоб  не  подiяла  в
який-небудь спосiб на нас i на будуче. Значить, на тепер. До  мо??  матерi
не показувалася вона бiльше, хоч, як упевня? мене мати, була б ?? повiтала
радо в себе, хоч би й тому, щоб подякувати ?й за ?? труд коло не? пiд  час
подорожi i вдома.
   - Коли вона до вас не приходить, мамо, - сказав я ?й в кiлька  день  по
мо?м при?здi, саме як згадала мати про не?, - то нам не залиша?ться нiчого
iншого, як пiти до не? самим i вчинити це. Мене диву?, що ви цього взагалi
не зробили.

   Мати поглянула на мене й похитала головою.
   - Чи справдi ти це поважно говориш, Богдане? - спитала.
   - Цiлком поважно, мамо, - вiдповiв я.
   - Ти б припускав, щоб я щось подiбне зробила?
   - Чемнiсть вимагала б це. Зрештою,  я  далекий,  щоб  силувати  вас  до
чогось подiбного...
   - Нехай що по-тво?му й вимагала би чемнiсть, - сказала вона, -  але  по
правдi я цього не вдiю. Зрештою... я переконана, що в сво?й  зарозумiлостi
вона цього навiть вiд мене не вимага?. Вона iгнору? мене.
   - У сво?й тонкостi, мамо, хотiли ви, може, сказати, а не зарозумiлостi.
Про яку-небудь зарозумiлiсть у тi?? дiвчини бесiди не може  бути.  Я  знаю
Обринських. У них зарозумiлостi  нема?.  Щирiсть  i  доброта  не  вражають
нiкого, отже, розумi?ться, i ?? також нi.  Коли  б  ви  по-щирому  до  не?
вiднеслися, вона б, певно, вас не оминала так, як очевидно омина?. Я й так
нiколи не припускав, що вона перша зблизиться до вас.
   - Менi байдуже про це, Богдане, - обiзвалася мати. - Гадай про  це,  як
хочеш. Це рiч твоя. Але йти менi до не? i дякувати за  незначнi  чемностi,
якi робить одна культурна людина другiй, я вважаю з сво?? сторони в даному
разi за пониження сво?? гiдностi, а щонайменше - за нонсенс. Я була досить
ввiчлива проти не?, запрошуючи ?? до себе на чай...
   - Котрий вона замiсть вашо? хоро? служницi приготовила власними руками,
- докiнчив я не без злоби.
   - Я б була ?й i  половину  сво?х  тiст  додому  передала.  Я  не  така,
Богдане, щоб не вмiла вiддячитися.
   - Нащо це, мамо? - спитав я.
   - Власне з щиростi, Богдане, - вiдповiла мати твердо. - Будь спокiйний;
вона на нещастi й злиднях зна?ться, хоч i не зраджу?  того.  Вона  була  б
посилку тiст вiд мене прийняла.
   - На злиднях бiльш-менш кожне з  нас  зна?ться,  мамо,  -  вiдповiв  я,
iгноруючи ?? послiдн? речення. - Рiч лиш у тiм, як ми себе до того ставимо
й те переносимо. Зрештою, ви помиля?тесь, мамо, як утриму?те, що Обринськi
живуть у злиднях. Оскiльки менi вiдомо, Нестор побира? вже  хоч  невелику,
але все гарну плату, з котрою не один молодий чоловiк на його мiсцi вже  й
одружу?ться. Сама панi Обринська по мужевi також не без жалування.  Ну,  а
вона ма? сво? доходи з сво?х лекцiй.
   - Овва, доходи!! - обiзвалася мати. - Хоч би була якою  вчителькою  при
семiнарi [51], або сякий-такий титул мала, а то й того нема. А я, Богдане,
мала б сама йти перша до не? i за незначнi услуги дякувати?
   -  Не  "дякувати",  мамо,  -  закинув  я  подразнено,  -  а  радше  лиш
розпитатися, як вона ма?ться. Самi споминали-сьте, що, ?дучи з вами,  вона
жалiлася на бiль голови. А те, що закиду?те ?й, що вона не державна хоч би
"вчителька", мамо, диву? мене. Вiдколи виросли вчительки в ваших очах так,
що ви нада?те ?м нараз таку важнiсть? Чи не так? Колись були ви  найбiльша
противниця жiнок з фаховими студiями, i якраз проти панни  Обринсько?,  чи
не через ?? стремлiння до того, ворожо настро?нi.  Тепер,  коли  обставини
вiд смертi батька склалися на ?? некористь, i вона мовчки, без жалю,  хiба
лише  з  внутрiшнiм  смутком,  iде  життям,  заробляючи  по  змозi   сво?ю
iнтелiгенцi?ю й таланом на сво? удержання, ви закиду?те  ?й  брак  якихось
титулiв i фаху. Ви не консеквентнi, мамо!

   - Нехай i так, мiй сину, нехай, що я  неконсеквентна.  Сво?  погляди  з
часом можна змiнити. Ти також змiнив ?х, займаючись iншими iдеалами, що не
стояли навiть на рiвнi з першим, поки не дiйшов остаточно до  теперiшнього
стану.

   При ?? словах я чув, як менi пiдiйшла гаряча краска до лиця i я встав.

   - Я iду, мамо... - звернувся до не?, шукаючи очима за сво?м капелюхом.

   - Куди?
   - До не?.
   - До Обринсько??
   - До панни Обринсько?.
   Через хвилину витрiщилась мати на мене,  мов  туй-туй  мала  надi  мною
завалитися стеля.

   - Стережись, сину! - вибовтнула  вона  нараз  змiненим,  майже  упавшим
голосом.

   - Чого, мамо? Убого?, немолодо? вже дiвчини? Вона не вiдповiдала нiчого
й вiдвернулася.
   - Я ж щоб направити те, що ви занедбали, мамо.  Iду  ?й  подякувати  за
ввiчливiсть до вашо? особи. Чей же менi це увiйде...
   - Iди!
   - Я йду.
   Я замикав дверi, а вона розсмiялась! О, той знайомий  менi  так  добре,
мене так часто тиранiзуючий смiх. Як прикро вiдбився вiн тепер у цiй хвилi
в мо?й душi!


   * * * _

   Я вийшов у сад i вiдiтхнув. Чи не було в тому, щойно  пережитому,  щось
подiбне до минулого?
   Так. Це тепер мов вiдживало наново.
   Мiй взiр пролетiв мимоволi в сусiднiй город. Але там  не  було  нiкого.
Все дрiмало в лiтнiм сонцi,  що  клонилося  до  заходу,  все  було  гарне,
зелене; але з Обринських, як колись давнiми лiтами, не видко було  нiкого.
Нi малого Нестора, що вештався за золотими мухами й синiми мотилями, нi ??
само?. Колишню нашу хату перемiнено на елегантну вiллу для лiпших  гостей,
i лиш давня широка вигiдна веранда й давня пишна алея осталася така  сама.
Так само стояли й усi  кущi  й  рожi  коло  веранди,  хiба  що  ще  бiльше
розрослися. Сама вона - десь заховалася. До старо? яко?сь удовицi нiмкенi;
зачинилась там, мов монахиня, i "хто хоче ?? бачити, нехай вiдшука?". "Я й
брат, мiй прибули в самоту й лiс, а бiльш для нiкого"...

   Я вiдшукав ??.
   В низькiм обширнiм старосвiтськiм  домi,  мiж  поважними  смереками,  з
дахом, що аж угинався, помiж цвiтами, з ганком, оброслим блющем, з бiлими,
як снiг, занавiсами - найшов ??.
   Це не було по-"панськи", як вiднайшов  я  ??.  По  привiтанню  з  панею
Мiллер у зiльнику, я увiйшов у довгi,  взiрцево  чистi,  коверцями  ручно?
роботи виложенi сiни, й коли на мо? стукання не обiзвався нiхто, я отворив
дверi i вступив у кiмнату. Вона була тут, в обширнiй кiмнатi. Стояла в тiй
хвилi обернена плечима до дверей i вбивала  цвях  у  стiну.  Вiдтак  взяла
якийсь перед нею припертий портрет i старалася  його  повiсити.  ??  тонка
стать нiби натягнулась, щоб повiсити портрет добре. Одначе це не вдавалось
?й. Очевидно, був образ затяжкий для не?, i вона опустила  на  хвилю,  мов
втомившись, руки з портретом униз i ждала, неначе спочиваючи. Так постояла
кiлька хвилин. Вiдтак чи закрався протяг крiзь мною створенi дверi,  обняв
?? i примусив оглянутись, чи може зачула шелест, доста, вона обернулася, й
нашi погляди стрiнулися. Нiколи в життi не бачив я вдруге такого  змiшання
й заклопо-тання в жiнки, як у цiй хвилi - в се? дiвчини.  Почервонiвши  аж
пiд саме волосся, вона стояла хвильку,  майже  безпомiчно,  як  дитина,  i
дивилася на мене.
   - Тут заховалися ви, панно Маню? -  сказав  я,  вiдкладаючи  капелюх  i
палицю на стiл та приступаючи безцеремонне до не?, що уст з  замiшання  не
отвирала.

   - Тут, - вiдповiла лише й оглянулася мов о помiч, щоб  щось  з  образом
зробити.

   - Як бачу, я приходжу в саму добру хвилю, - тягнув я дальше, вiдбираючи
передусiм тяжкий портрет якогось  да?внього  вiйськового  фамiльянта  панi
Мiллер з рук заклопотано? дiвчини. - Позвольте, панi, що вас виручу з  се?
роботи. Вашi руки не  вдержать  цього  добродiя,  що,  засiвши  вигiдно  в
крiслi,  нiби  жде,  щоб  нiжнi  руки  дами  вмiстили  його   на   високiм
становиську.
   Тепер вона мов опам'яталася й, обминаючись з мо?ми очима, подала менi з
словом "дякую" образ i зiсту?пила легко з низько? лавки.
   - Дрiбниця, - закинув я з  уданим  супоко?м,  щоб  припровадити  ??  до
рiвноваги, а вiдтак додав: - Тепер я займу ваше мiсце, а ви будьте ласкавi
й глядiть, чи вiшаю рiвно оцього добродiя.
   - Рiвно, рiвно, - вiдповiла й дивилась, як я, вiдсунувши  лавку  набiк,
одним майже рухом пiдняв портрет угору й повiсив на вбитий нею цвях.
   Вiдтак, постоявши ще й приглядаючись хвилинку, чи добре виконав я  сво?
дiло, я нараз обернувся й простягнув до не? обi руки.
   - Тепер ми вже по роботi, панно, - обiзвався я до не?, що стояла мовчки
й блiда, мов ждала, щоб я був перший, що промовить. - На мою думку, личить
нам, як добрим давнiм товаришам,  що  виконали  спiльно  благородне  дiло,
привiтатись мирно. Як ма?тесь, панно Маню? Ви зчудованi мо?м  приходом,  а
радше мо?ю несподiваною атакою на вас? Чи не так?
   Вона не обiзвалася зараз, але замiсть того поглянула  на  мене  великим
допитливим поглядом i, вкладаючи обi сво? руки в мо?, вiдповiла, що добре,
й усмiхнулась.

   - Я й моя мати довжники вашi, моя панi, - говорив я далi. - В  подорожi
були ви ?й помiчнi, хоч, як переказувала менi мати, були  самi  не  зовсiм
здоровi. Досi вона не вспiла до вас особисто навiдатися, щоб поглянути  за
сво?ю опiкункою, подякувати ?й за труд коло не?. Однак я, довiдавшись  про
це щойно недавно, прийшов сам замiсть не?.
   Вона, як ранiше, всмiхнулася, i по тiм ?? усмiху, що чи не  огрiв  цiле
?? обличчя, вона перемiнилася нiби вiдразу в давню Маню Обринську.
   - Хто б ще на те й увагу  звертав,  -  вiдповiла  просто.  -  Трапилась
хвилина стати комусь помiчною,  то  й  стала.  Побачивши  вашу  матiр,  що
стояла, заклопотана, посерединi чужого гурту, менi пригадалась моя  власна
мати, що дуже не любить  сама  ?здити,  i  я,  не  надумуючися,  зважилася
приступити до не?. Не знаю однак, чи не справила я ?й тим прикростi.  Вона
жiнка горда й неприступна, а я подекуди боязлива, то не знаю... - I з  тим
замовкла.
   - Чому ж це? - спитав я, приступаючи ближче до не? й  заглядаючи  ?й  у
вiчi. - Давнiше ви, зда?ться, не були такi.
   - Давнiше! - вiдповiла вона, i ?? очi майнули якось чи не зчудовано  по
менi. - Давнiше було не одно  iнакше,  а  тепер  то  все  перемiнилося.  Я
пiзнала життя, i через те й погляд на людей змiнився. Однак... - перервала
себе, - яка я неуважна; я говорю, а ви сто?те. Будьте ласкавi, сядьте.
   - Я слухаю вас, панi! Докiнчiть,  -  обiзвався  я  й  простягнув  руку,
прохаючи, щоб не рухалася з  мiсця,  а  стояла  й  говорила  дальше.  Так,
говорила тим самим трохи альтовим голосом, що, мов  шовком,  оповивав  мою
душу.
   - Змiнили погляд на людей, панi?
   - Так. Навчилась брати ?х такими, якими  в  дiйсностi  ?,  а  не  якими
хотiла б мати ?х наша уява.
   - Чи це вiдноситься до мене й до мо?? матерi? -  спитав  я  й  поглянув
проникливе в ?? очi.
   - Життя змiнило  вас,  мабуть,  так  само,  як  i  мене,  -  вiдповiла,
обминаючи мо? запитання.
   - Хто зна?, панi! Мене воно лиш виховало, а  може,  я  лиш  "отерся"  з
дечого; але змiнити, як це ви, може, дума?те, воно мене мало що змiнило. В
дечiм я все ще давнiй мужик,  панно  Маню,  -  сказав  я  й  усмiхнувся  з
невимушеним усмiхом.

   Вона поглянула недовiрчиво сво?ми молодими очима  на  мене  цiлком  так
само, як робив це хвилями Нестор.
   - Про вас говорять, що ви щасливий i вдоволений  чоловiк,  i  завидують
вам те, - обiзвалась спокiйно. - А те дуже рiдко чути.
   - Дiйсно, - вiдповiв я. - Мужик не  потребу?  багато  до  щастя.  Гарна
хата, добрi, сякi-такi матерiальнi вiдносини, добрий харч... чому нi?
   Я поглянув на не?. В ??  лице  пiдступила,  як  недавно,  темна  краска
замiшання, - i вона заперечила головою.
   - Я це не в тому значеннi думала.
   - Нi... Справдi нi? - сказав я. - А то я б був думав, що й ви  пристали
до того гурту, що уважа? Богдана Олеся за матерiалiста  й  бог  зна  якого
вдоволеного й щасливого. А все через те, що вiн зачиня? душу й не виносить
свойого я на торг.

   - Я не думала в тiм напрямi, - сказала вона; i нараз мов побоюючись, що
я поставлю нове якесь ?й прикре питання, пiдсунула  менi  крiсло,  а  сама
сiла на диван пiд вiкном.
   - Отже, в iншому розумiннi, - сказав я.  -  I  я  догадуюсь,  в  якому.
Очевидно, до вас мусили доходити свого часу слухи й про романтику Олеся, а
з там про якесь його нещоденне щастя в жiнок. Правда?
   Вона не вiдповiла.
   - Я бачу, що так, панi, хоч вашi уста й мовчать, i  вираз  вашого  лиця
говорить виразно, що ви до того не торка?тесь. Тi слухи й епiзоди  з  мого
життя були побiльшенi й пофальшованi. Я шукав романтики,  панi  Обринська,
свого часу. Я не таю цього. Шукав i на якийсь  час  находив,  i  мав  свое
вдоволення до певного ступеня й часу. Але не назавжди. Вона не  вистарча?,
ба навiть обрида?. Тут мусить поважний мужчина щось тривкiше мати. Бодай з
сво?ми мужицькими  iнстинктами  думаю  так  я  один.  Я  не  декадент,  не
модернiст, а мужик. I бути може, тому й визволився з того всього й дивлюсь
спокiйно... - Тут нараз я урвав. Панi Мiллер, з котрою  я  ще  в  зiльнику
перед вступом у хату привiтався, отворила в тiй хвилi дверi, i, не входячи
цiлком, попросила до чаю. Я подякував i сягнув за капелюхом.
   - Не зайдете колись до мо?? матерi? - спитав я  дiвчину,  котра  мов  з
задуми мо?ми словами збудилась, i на мене розчаровано поглянула. - Вона  б
радувалась.

   - Нi, - вiдповiла стиха, уникаючи мого погляду.
   - I чому, як вiльно спитати?
   - На це можете ви собi й самi вiдповiсти. Мо? дороги ведуть мене  туди,
де мене шанують i потребують. Передусiм, потребують, пане Олесь.
   - Значить, iншими словами так: "До вашо? матерi  я  б  могла  лиш  тодi
зайти, коли б  вимагала  цього  якась  важна,  не  звичайна  потреба".  Чи
зрозумiв я вас добре, панi?

   - Так.
   - А над тим, що можна чи?сь ушанування й любов (навiть ворога) здобути,
ви не застановлялися нiколи? - спитав я.
   - Не мала до того нав'язуючих точок, пане. Зрештою, - додала,  -  може,
але тодi мусив би бути до того iмпульс глибокий i поважний, а тут...

   - Тут його нема, панно Маню. Правда? - I я усмiхнувся гiрко.

   - Нема, пане Олесь, - сказала й умовкла.
   - А коли побачимось ми, панi? - опитав я, подаючи ?й руку на  прощання,
неначе iгноруючи ?? послiднi слова. Вона здвигнула плечима.
   - Останьтесь на чай у панi Мiллер. Зробите ?й прикрiсть, як  пiдете,  -
обiзвалась вона замiсть вiдповiдi.
   - Нi. Перепросiть, я пiду, -  сказав  я  поважно,  мiж  тим  коли  вона
пiднялась з свого мiсця. Вклоняючись, я завважив, що ?? бiле нiжне лице чи
не побiлiло о один вiдтiнок. Але з мiсця вона й один крок не рушилась.

   * * * _

   (Пiзнiше).

   На один крок вона все-таки сама зблизилася. Тi  ??  -  i  заразом  його
(Нестора) уста, i тi ?? - i його очi, чи могли вони що iнше  говорити,  як
саму правду? Але думка, що вони могли хоча б i на короткий час в очах кого
iншого тонути, подразню? мене. А все ще гарна. Поважна, трохи iгноруюча, з
однаково "молодими" очима - все ще гарна.

   * * * _

   (Знов пiзнiше).
   Я здибував ??, але не говорив з нею, -  не  йшла  сама.  Так,  так,  це
все-таки вона, та Маня, як i я так само той сам, що тодi був.
   Вона ще трохи виросла, i ?? стать гармонiйна й принадна... Але ба! Кого
вона ма?? Кого може мати вбога немолода вже дiвчина?
   Нi. Вона ма? свого  Нестора.  Невинного  молодого  брата  -  мислителя,
мужеську мiмозу, а твердого, як камiнь. Вiн -  ??  оборонець  i  приятель.
Його вона собi виховала, i вiн ?? сторож.

   * * * _

   Лист панi Мiллер до сво?? приятельки, панi Обринсько?:
   "Високоповажна моя панi Обринська?
   Вже стiльки днiв  уплинуло  вiд  при?зду  доньки  вашо?  Манi,  а  мо??
улюблено? колишньо? ученицi, що аж прикро менi, що досi я ще не повiдомила
вас про ?? тутешн? життя-буття. Гаразд, що вислали ви  ??  трохи  в  гори,
гаразд, що прибува? й Нестор. Та коли властиво при?жджа? вiн? Маня визира?
його чи не щодня. Щодо не? само? (саме тепер нема ??  вдома),  то  в  мо?х
очах, вiд часу як не бачила я ?? (вiд послiднього мого побуту в вас), вона
.все ще та давня Маня, з сво?м пишним смiхом,  коли  смi?ться,  i  з  тими
очима, що пригадують ?? матiр. Одначе щодо душi ??, я не доглянула  ще  до
дна ??. Вона зачиня?ться. Говорить i розказу? про всяку всячину, про що  б
i не запитала я, а про сво? нутро анi слова. Писали-сьте менi свого  часу,
дорога приятелько, що вона вiдкинула добру партiю,  i  що  не  зна?те,  що
властиво ма? вона за плани з сво?ю особою на дальше. Щодо мене, моя дорога
панi, то я знаю лиш одно, хоч те одно - вiдгаду? сама моя власна душа,  бо
сама вона, як кажу, не говорить нiчого. А  це  те:  ваша  Маня  не  забула
Богдана Олеся й досi. А чи добре це, що вони будуть тут хоч  i  не  зчаста
бачитись, я не знаю, особливо - щодо ??  особи.  Богдан  усе  ще  той  сам
гарний i поважний мужчина, i все ще, як менi зда?ться, цiкавиться нею. Але
щоб його мати, та горда матерiалiстка,  хоч  трохи,  хоч  би  на  старiсть
змiнилася - того не окажу. Як колись, показу? вона себе й тепер у  дорогих
матерiях, мiрить убожчого вiд голови до нiг, носить сво? дорогоцiнностi  з
пихою,  наставляючи  по  можностi  кожному  украшенi  перснями   руки   до
поцiлунку. Десь бачилася я з нею раз припадково пiд час повороту з церкви,
але маю доста. Подалася трохи й колишня пишна постать, - зраджу?, що життя
не доторкалось усе i ?? лише самими нiжними руками. Та що з того! В нiй  i
тепер ще повно его?зму й фальшу, яким дотикала болючо не  одну  душу  коло
себе, мучила не один раз окружения сво?, а власного свого мужа до  розпуки
допроваджувала!
   Вiтаючися та перебалакуючи по щиростi (бодай з мо?? сторони), я сказала
до не? мiж iншим жартом:
   "Хоч би цього року,  панi,  були  ви  нам  синову  привезли  в  гори  й
представили. А то все самi прибува?те вдвiйку з сином. Чи справдi не гада?
пан  Богдан  одружитися?  До  нас  доходили  одного  разу  слухи,  що  вiн
жениться!" так сказала я. Одначе, господи, що сказала я таке, що вона  так
на мене витрiщилася? Аж почервонiла.

   "Мiй син не ожениться без рахунку, як би це хто думав, -  вiдповiла.  -
Мiй син свою матiр поважа?. Як найдеться така дiвчина, що догодить менi  i
йому пiд кожним взглядом... себто як припаде нам обом до  вподоби,  я  дам
дозвiл на женячку, а як нi, вiн дасть собi й без жiнки раду.  Слава  богу,
досi мама його в себе  зле  не  держала.  Чи  не  здоров  вiн,  чи  не  на
становиську? Життя йому не рай? Доки життя мого,  йому  все  так  буде.  А
слава богу, я ще чуюсь сильна й при здоров'?,  отже,  буду  його  дозирати
лiпше, як жiнка. Нехай не журиться нiхто мо?м Богданом,  коли  сама  я  не
журюся. А як хто буде ним надто цiкавитися, то  ви  розповiджте  це  всiм:
нехай собi нiхто не робить на нього непотрiбних надiй!!."
   "Бiдна Маня, бiдний Богдан, оцю гору ви не перейдете", подумала я тодi,
i ця думка мене не покида?.
   Ось i стiльки, що могло б вас  на  колишню  тему  "Маня  й  Богдан"  на
хiвилину-двi зайняти. Що Богдан, може, все-таки iншо? гадки, як його мати,
нехай послужить за доказ те, що оногди вiдвiдував Маню.
   Правда, все те, про що розмовляв вiя з нею, манi невiдоме, але знаю лиш
те, що коли по його вiдходi я зайшла до Манi, вона сидiла, низько  схилена
над якимсь шитвом, i видалась менi надто поважна.
   "Що, Манусю, - спитала я ??, погладивши ?? нiжно по  волоссю.  -  Пiшов
ваш гiсть?"

   "Пiшов,  панi  Мiллер",  вiдповiла  i,  взявши  мене  нагло  за   руку,
поцiлувала ??. Це було в не? щось незвичайне.  Вона  подiбного  нiколи  не
робить.
   "Чи був Богдан проти тебе добрий?" опитала я i тут же пожалувала  сво?х
слiв.

   "Добрий, - вiдповiла вона. - Повiсив ваш образ, панi".
   "А далi?"
   "Нiчого. Хiба що сказав мiж iншим,  що  можна  навiть  i  любов  ворога
здобути".

   "Можна, донько..." вiдповiла я й погладила ??, як перше.
   Вона не обзивалась бiльше. Лиш по якiйсь хвилинi сказала:
   "Вiн, зда?ться, той сам, що був... i... гарний, панi Мiллер...
   Гарний i, зда?ться, як його батько - добрий..."
   Вона схилилася  наново  над  шитвом,  а  ??  брови  зморщились,  неначе
вiдчували фiзичний бiль - i мовчала. Я вiдчула, цю з його  сторони  запало
щось роздразнююче в ?? душу, але що це було, я не знала.
   По упливi якогось часу, пiд час котрого  жодне  з  нас  не  заговорило,
обiзвалась я.

   "Пощо ти, Маню, приближалась взагалi до панi Олесево? на двiрцi?"

   На тi слова дiвчина, мов на лихiм учинку спiймана,  схилила  голову  ще
глибше, мов поборена, i сказала твердо:
   "Мусила".

   Я поглянула зчудовано на не?. Але вона, побоюючись,  очевидно,  дальших
питань з мо?? сторони, зложила  з  уданою  байдужнiстю  шитво  в  комод  й
вийшла, як сказала, на прохiд. "Мусила", вiдповiла вона. Бути може,  що  з
деяких причин i "мусила". Але що головна причина була все-таки та, що панi
Олесь, будь-що-будь, усе-таки мати Богдана, i  вона  в  сво?й  добротi  не
могла iнакше поступити, як саме поступила... то, розумi?ться,  вийшло,  що
"мусила".
   Що з того вносити? Не знаю. Коли б уже Нестор при?хав. Коли б  уже  вiн
при?хав. Менi зда?ться, вiн привiз би з собою гармонiю, а  що  найважнiше,
Маня мала б з ким по горах i лiсах ходити. Вправдi, впевня? мене, що самiй
найкраще в природi, але мене не покида? думка, що в його  товариствi  вона
була б веселiша.

   Стiльки на  нинi,  дорога  приятелько.  Вiдколи  вона  в  мене,  я  мов
вiдмолодiла, а хата неначе вiдновлена.
   Ваша незмiнна Анна Мiллер.
   P. S. Чую, що панi Олесь очiку? кревнячку Дору К. у себе на якийсь час.
Лихi язики в нас впевняють, що панi Дора противна тому, щоб Богдан узагалi
женився, бо, кажуть, напрятаного срiбла, полотна  й  т.  iн.  осталося  би
колись по бiльшiй частi ?й".

   * * * _

   (Третьо? днини).
   Нинi  одержав  вiд  Нестора  лист,  де  сповiстив  мене,  що  при?жджа?
пополудневим потягом. Про його при?зд однак його сестра не  зна?,  бо  вiн
умисне не повiдомив ??, щоб зробити ?й тим несподiванку.  Довiдавшися  про
це, я всунув лист до кишенi, а сам вийшов  у  вказанiм  часi  проти  свого
молодого приятеля. Щоправда, я не менше радувався його при?здовi, як  його
сестра, що, певно, тужливо ожидала свого любимця. Я вийшов проти нього  на
дворець, а вiн, наказавши фiякровi везти свiй багаж на надану адресу,  сам
просив мене пiти з ним пiхотою коротшою дорогою  додому,  про  котру  знав
здавна, що iснувала.
   Я сповнив його бажання, i ми пiшли. Дорогою оповiдав менi, що за кiлька
день при?жджають колишнi Манинi хлiбодавцi, а з ними й вона - панна Наталя
Ливенко.

   - Зробили тво? вiдносини до не? якi поступи до  певностi?  -  спитав  я
його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом  сво?м.  Вiн  змiшався
нiжно, мов дiвчина, й усмiхнувся.
   - Так, - вiдповiв. - Вiдколи сестра по?хала, був там зо два рази.

   - I що ж? - спитав я.
   - Нiчого. Вона була ввiчлива, ми  розмовляли  досить  багато,  лиш,  на
жаль, був оба рази й доцент Д. присутнiй.
   - А вiн там чого?
   - Вiн бiльше прислухався нашiй розмовi, чим сам говорив, сидiв,  крутив
вуса. Казав оповiдати собi дещо  з  нашого  урядування;  дивувався  деяким
поясненням, про котрi, як признався, не мав поняття.  I  вiдтак  ми  разом
вiдходили. Видко, дiвчина припала йому також до вподоби, бо скiльки  разiв
зайду туди, застаю  його  консеквентне.  Зрештою,  -  додав  сво?м  нiжним
усмiхом, - нехай собi бува?. В менi не ворушиться зависть.  Скорiше  бiль.
Вiн чесний i працьовитий мужчина i до мене щиро вiдноситься.
   - А я чудуюсь тобi, - вiдповiв я йому. - Може бути, твоя вдача з грунту
витончена й ушляхетнена вже тво?ми предками, що гiдна  спокiйно,  а  радше
пасивно дивитись, як рiвночасно з тобою ходить i другий мужчина  до  твого
iдеалу, сидить i прислуха?ться й обсерву? вас.  Я  б  цього  не  видержав,
Несторе, я б або цiлком вiдтягнувся, або запобiг би йому, освiдчаючись;  а
не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти!
   На тi слова мо?, трохи нетерпеливi, вiн поглянув на мене й вiдповiв:

   - Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю,  що  вона  скоро  не
вiддасться. Вона ж не буденна дiвчина. А такi  не  все  скоро  вiддаються.
Бути може, я освiдчусь ?й i цього лiта. Не думай, що через  це  моя  любов
слабша. В мене нема хвилини, в котрiй би я про не? не думав. А так люблю я
?? чи не п'ятий рiк. Працюю подвiйно. Раз з обов'язку,  а  по-друге,  хочу
опинитись на такiм становиську, щоб не потребувати  нiколи  й  нiчого  вiд
других для сво?? особи, а найменше  чогось  вiд  жiнки.  Тодi  аж  хочу  я
поставити ?? поруч себе. I тодi я буду справдiшнiй мужчина. Сам хочу  собi
свiй шлях умостити. А така "самота" вимага? подвiйного труда. А як  колись
пiднесуся вище понад рiвень буденного, не  з  честолюбивостi,  Богдане,  -
додав майже з гiркiстю в голосi й  поважно,  -  а  з  напору  внутрiшнього
iмпульсу, я зможу гордо на тi ступенi поглянути, котрими йшов я,  а  котрi
вимощенi тяжкою працею, що тепер, - вiн усмiхнувся  сумно,  -  виклика?  у
мо?х товаришiв насмiх, а для  мо??  особи  назву  "фiлiстер".  Моя  праця,
Богдане, - додав, -  не  лиш  тяжка,  але  й  захована  перед  буденнiстю.
Буденнiсть ординарна, як i члени ??, з котрих склада?ться.  А  чого  б  не
доторкнулася, те все забруджу?.
   - Ти привiз з собою i якi науковi твори? - спитав я, коли ми зближались
до вулицi, з котро? здалека виднiлися вже високi й  поважнi  сосни  старо?
"лiсничiвки".

   - Декiлька. А також i iнструмент свiй. Будемо з Манею або часом i з нею
вдвiйцi грати. А як нi, буду сам вечорами грати. Це менi милiше понад усе,
коли можу на самотi з сво?м iнструментом розмовляти.
   - Iдеалiст! - сказав я, поклепавши його по плечах. - Добре, що маю тебе
тут. Я не дам тобi займатися наукою. Вже аж помарнiв з працi.
   - Я був хорий, Богдане, ще восени... - вiдповiв вiн.  -  Простудився  й
кашляв; ще й тепер не позбувся цiлком того.
   - Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як тi смереки на верхах. - I
сказавши це, я вхопив його жартiвливо за рамена й  на  мить  потряс  цiлою
його високою, але нiжною постаттю. Вiн  усмiхнувся,  звiльняючись  з  мо?х
рук...

   - Я не такий безсильний, i не так легко мене побороти, Богдане, як тобi
зда?ться, - сказав. - В менi можна й легко помилитися.
   - Щодо того, то це правда. Хто б мiг вас зглибити... ви, Обринськi?

   - Я б з тобою помiрився колись, Богдане... - сказав, незважаючи на  мо?
слова.

   - Добре, Несторе... Але я... мужик...
   - Колись у лiсi, Богдане, й мiж смереками... Я витривалий. I говорячи й
шуткуючи, отак ми опинилися коло "лiсничiвки", що, захована  мiж  соснами,
визирала сво?ми бiлими стiнами приманчиво до прохожих.
   Тут я, хоч i який короткозорий, побачив здалека, що на  низькiм  ганку,
оброслiм плющем, сидiла панi Мiллер, а бiля не? Маня. Обi були зверненi до
хвiртки... i чимось зайнятi.
   Ми дiйшли.
   На скрип хвiртки обi жiнки оглянулись. Поки  успiв  я  вiдчинити  ??  i
впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною  огорожею  -  на  дорозi),
вибiгла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися  йому  радiсно  на
груди, повисла тут же на хвилю.
   - Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь... - говорила  раз  по
раз, випещуючи брата з любов'ю. Вiдтак, вiдступаючи  вiд  нього,  щоб  мiг
перейти до хати, вона нараз замiтила коло хвiртки мене.  Миттю  звернулася
до мене. - Ви привели менi мого брата, пане Олесь, i яку радiсть справили!
Я так нетерпеливо ждала його. - I сказавши це, вона простягнула до мене  з
подякою  руку.  Я  стиснув  ??,  поцiлував,  не  обiзвавшися  нi   словом.
Перелякана, мов схоплена на  забороненiм  учинку,  вона  вiдтянула  скорим
рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вiтався в тiй хiвилi з  панею
Мiллар на ганку, кликнув:
   - Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе  в  себе,  пiдемо  мiж
"смереки"...

   I не вижидаючи, я вiддалився скорим кроком вiд лiсничiвки.
   Ми були оба на верхах i  в  лiсi.  Вийшли  зрання  й  пiшли.  Йшли  мов
святинею, чимраз вище й глибше в лiсову зелень. Все самим сосновим лiсом i
тишиною. Ранн? сонце перебивалося крiзь гiлля, лягаючи блиском тут  i  там
на зарошений мох,  а  живичний  запах,  що  розходився  лiсом,  обiймав  i
освiжував нас.
   - Коли б так кожний з нас мiг хоч вiд часу до часу покупатись у  такому
повiтрi! -  сказав  Нестор  i,  розкриваючи  груди  проти  повiтря,  кинув
капелюхом  об  землю,  а  сам,  спершися  плечима  до  яко?сь   об'?мисто?
великанки-сосни, задивився поважно вперед себе мiж верхи сосен.
   Старезне соснове гiлля звисало  нерухомо  над  нашими  головами,  i  ми
вiддалися на часок цiлковито потузi лiсово? тишини.
   - Тут мусив би й хто подужати, -  сказав,  перебиваючи  тишину,  перший
Нестор. - Але там у долах, вiчно в працi, ярмi й науцi, заодно мiж стосами
актiв i фолiантiв [52]ти, хоч би й не хотiв, наберешся хороби.
   - Почува?ш себе нездорово? - спитав я, окинувши оком молодого товариша,
що сво?м тонким обличчям пригадував скорше студента-академiка, як урядовця
одно? з найповажнiших iнституцiй, котрий виглядав у тiй хвилi дуже  гарно,
вiдгорнувши волосся з бiлого чола.
   - Я? - спитав вiн, усмiхнувшися весело. - Це  я  не  про  себе,  а  так
взагалi говорив.

   - I ти тут свiй кашель покинеш, - закинув я. -  Пiд  оцими  соснами  ти
повинен найбiльший час тво?? вiдпустки перебувати. В тебе, як сам говориш,
ще на кiлька рокiв працi, тож треба до не? тут скрiплятися.
   - Менi нiчого не хибу?, - сказав вiн поважно. - Ти, чоловiче, не  зна?ш
Обринських; кинь ?х i з вежi вдолину, вони все стануть на рiвнi ноги. Вони
репрезентанти  витривалостi  й  непоборимостi,  дарма  що  цього   по   ?х
поверховностi неслiдно. Примiром, анi по менi, анi по мо?й сестрi. Але,  -
додав нараз весело, - поки я кину тебе, Богдане, додолу,  пiдiм  ще  й  на
другу сторону цi?? пишно? гори, по котрiй бiгав я стiльки  малим  хлопцем.
Або й он там пiд скалу.

   - Го, го, Несторе, - сказав я й поклепав його по плечi.  -  Ви  обо?  з
сестрою  хоч  i  якi  добрi  репрезентанти  витривалостi  й,   як   кажеш,
неiпоборимостi, але до мене ви недоросли. Я все ж таки вiд мужицько? кровi
не вiддалився. Я горджуся сво?ю силою. ?? не  побiдить  нiхто  так  легко.
Навiть i ви, панята мо?, нi.

   Ледве вимовив я тi мо? слова, вiн уже зблизився  до  мене.  Усмiхаючись
одним кутиком сво?х уст, що так живо пригадували менi  сестру  його,  вiн,
прилягши груддю до мене  та  обвивши  мене  сво?ми  руками,  мов  корiнням
деревини яко?, стиснув мене сильно, молодечо, аж  до  болю,  i  тут  же  й
залишив.
   - Не глузуй з "панят", - сказав i  розсмiявся  з  вдоволеним,  побiдним
поглядом. - Менi страх хочеться, голiафе, кинуть тебе ось тут  на  землицю
столiтнiй соснi пiд ноги! Чу?ш?
   - Чую, хлопче, - вiдказав я, мимоволi й собi усмiхаючись. - Але поки що
дай тому спокiй. Прийде час, ти кинеш.  Але,  як  кажу,  поки  що  ще  сам
крiпись... А тепер здiймай капелюх з землицi,  поклонись  соснi  й  ходiм,
куди нас очi ведуть. Ще з годину ходу лiсом, а там вийдемо на одну царинку
й припiчиемо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А  що  там
зачу?ш, перекажеш ?й, як вона при?де.
   - Нi, Богдане, тобi належиться першенство до переказу. Я буду  мовчати.
- I сказавши це, вiн нараз споважнiв, i ми пiшли.
   Вiн передi мною високий, стрункий, бiльше хлоп'ячий,  як  мужеський,  в
бiлiм легкiм капелюсi. А я не менш мовчазний за ним.
   Iдемо...

   Ми оба i разом з нами тишина. Тут i там шелесне  блискавичне  дряпання,
може, вивiрки яко? або полохливо? птахи...
   Ми ста?мо, огляда?мося й слуха?мо. Часом вiддиха?мо  глибоко.  Особливо
Нестор робить такi вправи. I знов огляда?мося.
   - Чу?ш що, Несторе? - питаю я.
   - Уважаю... - вiдповiда?  вiн  i  заходить  глибше  мiж  сосни,  мов  у
церкву...

   Так довго...
   Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу
в роздво?ння гори, де вона, хоч заросла рiдшою сосниною, серединою берегла
мiж камiнням потiк. По обох сторонах потоку  скалисте  гостре  камiння,  а
трохи оподалiк вiд них, тут i  там  мiж  молодими  соснами,  вiльнi,  яснi
мiсця...
   Тут ми полягали.
   Сонячне сяйво розпарю? соснину, рамена сосен звисають низько над  нами,
днина чудова, а гаряче повiтря переповнене живицею...
   Недалеко нас висадився з гори камiнь-велетень. Вегетацiя пишна.  Трава,
папороть, арнiка, незабудьки й т. iн. Все те розкошу? коло берега потоку.
   Ми, покидавшися на  землю  в  траву,  повiдгортавши  з  зiпрiлого  чола
волосся - лежимо...

   Я лежу довго, спокiйно, майже забуваю про свого недалеко мене так  само
неповорушно лежачого сусiда.
   Якiсь картини, з давна  й  теперiшностi,  перепливають  i  мiшаються  в
головi. Нараз, коли затуляю очi, бачу картину  з  послiднього  року,  поки
ви?хав я з батькiвщини з першим авансом до З... ?? вже тодi дома не  було.
Саме взимi того року вона ви?хала до панства Марiянiв.  А  лiтом,  у  день
перед мо?м ви?здом назавше, ходив я тодi з ще малим Нестором попрощатися з
лiсом. Вiн, розумi?ться, про те не конче знав.
   Тодi я перележував у лiсi також, як ось тепер, на землi мiж  смереками,
а вiн, малий, бiгав коло якогось невеличкого багна, над  котрим  уганялися
стрикiзки, i старався вловити ?х.
   "Що ж, ловиш ?х, Несторе?" питав я. "Нi, - вiдповiв вiн. - Вони лiтають
кругом мене, нiби зачiпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся  мiж  ними,
аж упрiв, i не можу жодно? вловити!" "Вони такi, як твоя  сестриця  Маня",
сказав я йому на те, i бiльше нiчого. А вiн вiдповiв, знеохочений: "Та  що
менi з того! Коли б я мiг таку Libelle[53] зловити!.."
   Чому менi саме тепер, по стiльки роках, нараз пригадалося, я не знаю. I
пролежавши ще якийсь часок, так мов  потонувши  в  спогадах  i  гадках,  я
кликнув:

   - Хлопчеi Примружи очi й слухай.
   - Чудово! Шум сосен залива?  повiтря,  колишеться  в  ньому.  Я  чую  й
упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й  без  хмарки,  само  силу?  око
примружитися. Бачиш?

   - Бачу, Несторе, але волiю вслухуватися в шум сосен.  Не  рухаються,  а
чу?ш ?х. Чудо...
   - Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Манi нема.
   - Шкода.
   - Он там, Богдане... глянь, який природний басейн виробився  з  потоку.
Просить скупатися в ньому.
   - Скупайся.
   - Я  б  зараз,  але  боюсь...  Я  зiпрiлий  i  ще  потрохи  кашляю.  За
тиждень-два... зможу. Але яка шкода... Пишний басейн!
   - В ньому, мабуть, i купаються, Несторе.
   - Хто?
   - Нiччю при мiсячнiм свiтлi русалки...
   Вiн обернувся нараз лицем до мене й усмiхнувся.
   - Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда,  можна  й  не  укладаючи
вiршiв бути поетом. Знов мовчання... По хвилинi:
   - Хлопче!
   - Що, Богдане?
   - Пригаду?ш, як я мав з гiр ви?жджати (ти був ще малим хлопчиною), i ми
оба впослiдн? ходили в лiс...
   - Пригадую.
   - Ти був пишний хлопчина.
   - Дурень був... - вiдповiв вiн i усмiхнувсь.
   - Я лiг на землю, от як нинi  пiд  смереки,  з  душею,  повною  туги  й
смутку. А ти обходив чи оббiгав якусь невеличку калабаню, що виробилася  з
недалекого джерела, i старався зловити стрикiзку, пояснюючи  менi,  що  ?х
крильця тому прозоро-синi,  бо  й  небосхил  такий.  Вiдтак  силувався  ти
вловити конче  таку  одну  стрикiзку.  А  остаточно  не  вловивши  жодно?,
змучившись, ти покинув це, прийшов i лiг коло мене. Ти, кажу,  був  пишний
хлопчина, Несторе, i тодi заворушилось у мене бажання мати такого  хлопця,
як ти...
   Вiн зарум'янився нiжно й вiдповiв:
   - Виховай собi такого.
   - Так, Несторе... Але й з мо?ю мужицькою кров'ю.
   - Це вже не був би такий, як я, - обiзвався вiн.
   - Нi. Бо тодi був би це почин до нового пня  на  будуче.  "Und  wo  das
Harte mit dem Zarten sich paart,  da  gi,bt  es  einen  guten  Klang"[54].
Лiпший й досконалiший матерiал для цього  миру,  як  зокрема  Обринськi  й
Олесi.

   - Може, - вiдповiв вiн i нараз пiднявся бистро на рiвнi ноги.

   - Ти куди, Несторе? - спитав я, не вiдвертаючи з його струнко?  постатi
очей.

   - За стрикiзкою... Он там бачу над басейном. Я всмiхнувся.
   - Ага, бажання з хлоп'ячих лiт ожило. Спробуй! Але не зловиш ??...

   I я за ним встав з свого мiсця.
   - Зловлю.
   Вiн здiймив капелюх мовчки, його нiжнi вуста звузилися, мов затялися, i
вiн пiдiйшов уважно до природного, як казав, "басейну", де в  повiтрi  над
ними кружляли блискавичним льотом  чудовi,  прозоро-синi,  з  банькуватими
очима стрикiзки.

   Я приглядався спокiйно до його ловлi, скорим, зручним, i тут i там знов
майже комiчним рухам, не можучи здержатися, щоб  не  розсмiятися  з  нього
вголос. Часом  вiн  також  смiявся...  але  це  був  напiвголосний,  трохи
замкнений у собi смiх, яким, як кажуть, смiються великi розважнi уми.
   - Зда?ться, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в  тiй  хвилi  очима
тво?? уявя панну Наталю... - кликнув я до молодого товариша.
   Вiн не обзивався, роблячи  замiсть  вiдповiдi  рух,  щоб  я  ради  бога
мовчав, не займав його...
   - Не вловиш Наталки!  -  кликнув  я  за  якийсь  час  жартiвливо,  коли
показалося, що його заходи оказались даремнi.
   - Спiймаю, - вiдкликнув,  нахиляючись  з  капелюхом  у  руцi  знов  над
водою...

   - Залиши! - сказав я знов. - Ходи, припiчни. Дедалi  треба  нам  додому
вертати.

   - Я мушу! - вiдкликнув вiн, не вертаючи навiть за мною голови.

   - Ага, малий Нестор! - обiзвався я знов. - Ну, лови здоров, як хочеш. А
я волiю за той час придивлятися потоковi, як вiн  невтомимо  перелива?ться
через камiння i тут i там запiню?ться.
   Надворi  стояло  пишне,  сонячною  спекою  переткане   полудн?.   Сосни
розпарились, а небо сiяло такою синьою яснiстю, що годi було  й  очима  на
нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз  скорий  блискавичний
рух Нестора, а в слiдуючiй хвилi по тiм i трiумфуючий оклик:
   - Маю! Вже маю ??, Богдане! Бачиш?
   I цiлий зiпрiлий, аж почервонiвши з напруження й спеки, нiс зловлену за
крильця велику з синiми крильцями муху - "Наталку".
   Станув близько коло мене й придивлявся ?й поважно.
   - Дивно... - обiзвався по хвилинi мовчання. - По-нiмецьки називають  ??
Wasserjungfrau [55].

   - Я ж казав, Несторе, "муха Наталка", - зачепив я  його  знов.  Вiн  не
зважав на те й замiсть всього спитав:
   - А ти не хочеш жодно? вловити?
   - Нi, Несторе. Моя прийде сама до мене.
   - Чи ти такий певний того?
   - Так пророчить менi  мiй  мужицький  iнстинкт,  iдучи  рiвною  простою
дорогою здорового розуму.
   Нараз, цiлком несподiвано, пустив вiн стрикiзку на волю.
   - Ходiм, - звернувся вiн до мене.
   - Нащо ти пустив Наталку на волю?
   - Нехай раду?ться життям. Я передусiм хотiв ?? лиш здобути, -  вiдповiв
вiн.

   - Ага! Так вимага? лицарська жилка аристократа. А я нi, Несторе.  Мужик
захову?ться все бiльш пасивно. Де вже нам у парi йти. Але ходiм!
   - Ходiм!



   III

   (Пiзнiше).
   Манинi протектори й колишнi хлiбодавцi панство Марiяни перебувають  тут
уже бiльше тижня, а з ними й пiд  ?х  опiкою  панна  Наталя  Ливенко.  Всi
мешкають в домi, де мешкали колись Обринськi. Я, хоча в Ч. не  стикався  з
жiночою частю се? родини,  знав  добродiя  Марiяна  з  кав'ярнi,  чоловiка
знаного з сво?? чесноти, добродушностi, простоти й  одвертостi  в  бесiдi.
Тут мусив я зi взгляду на бажання матерi познайомитися лиш "з ними одними"
i зложити ?м, як найближчий сусiда, вiзит.
   Саме вчора був я там по раз другий, - i признаю  одверто,  не  жалкував
того.  Це  люди  iнтелiгентнi,  поважнi,   i   кращого   та   спокiйнiшого
"сусiдства", як вони, не могли ми собi цього лiта. бажати.
   Мiж iншим, говорено там i про Маню Обринську. Говорено  мов  про  рiдну
доньку. Коли я спiмнув, що панство Обринськi були  за  життя  батька  мого
нашими кiлькалiтнiми мешканцями оце? от само? "вiлли", панi Марiян  чимало
зчудувалася.

   - Чи справдi? - спитала. - Сама панна  Обринська  ще  досi  про  те  не
згадувала.

   - Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в  тому  помешканнi  помер  ??
батько, а через те воно ?й, може, тепер прикрий спомин, й вона  заховалась
у "лiсничiвку".

   - А я iншо? думки. Панна Обринська  спровадилася  в  "лiс-ничiвку",  бо
вiдти, як чую, ближче до лiсу й до нас. А бiльше, може, ще й через те,  що
?? брат, др. Обринський, потребу? до .  сво?х  студiй  супокою.  Там  дуже
мило', стiльки старезних дерев i смерек коло  хати,  що,  вийшовши  лиш  з
хати, вступа?ш мiж смереки, мов у лiс. Я якраз нинi вiдвiдувала панну Маню
й пiзнала ту ?? знайому й приятельку ?? матерi, панi Мiллер.
   - Давнiшнiми лiтами любила панна Обринська противну гору й лiс,  он  ту
за нашими садами й за рiкою, куди дiставалась найскорiше, переходячи  рiку
довгою кладкою, що й нинi  знаходиться  на  тому  мiсцi,  розумi?ться  все
вiдновлювана, - сказав я. - Самими сонячними поранками  забiгала  вона  на
гору i в  лiс.  Одного  разу  ми  навiть  мало  що  не  порiзнилися,  коли
стрiнулися  на  тiй  кладцi  одне  проти  другого,  й  жодне   не   хотiло
завернутись, уважаючи це за пониження сво?? особи...

   Панi Марiян розсмiялася.
   - I як скiнчилося? Хто уступив кому з кладки?
   - Нiхто.
   - Як то? - спитала панi Марiян.
   - Панна Обринська була б, може, готова i в воду  скочити,  щоб  лиш  не
уступити менi в тодiшнiй хвилi. Але я...
   -  Але  ви?  -  зацiкавилась  жiнка,  i  ??  очi  спочили  з   нета?ним
заiнтересуванням на менi.
   - Що я мiг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тодi панна Обринська,
на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись,  пiти
свобiдно дальше сво?ю дорогою додому, а я знов сво?ю.
   - Славно! - кликнула панi Марiян i,  обернувшись,  поглянула  на  панну
Наталку, що ще ранiше ввiйшла  нечутно  в  кiмнату  i,  сiвши  спокiйно  в
фотель, обсервувала мовчки сво?ми ясними з-iпiд чорних брiв  очима  i  мов
застановлялася над мо?м оповiданням.
   - Це було, зда?ться менi, потрохи засмiлиео... - обiзвалася, мов кинула
нараз камiнцем у мене.
   - Може, й так, моя панi... - вiдповiв я гарнiй двадцятилiтнiй  дiвчинi.
- Але що ж було нам робити посерединi кладки над рiкою? Вертатися  кожному
назад? - спитав я.
   - Так було б майже лiпше.
   - Я був би, може,  й  поступив  так,  але  панна  Обринська  була  тому
противна. Вона стояла й боролася з собою.
   - Я була б не боролася, - сказала дiвчина з  вiдтiнком  легковаження  в
голосi. - Була б завернулася й оставила дорогу вам.  Ви  прецiнь  не  мали
замiру забрати з собою кладку.
   - Щонайменше, моя панi.
   Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обiавалася знов коротко, як
перше:

   - Панове люблять подеколи, на кошт жiночого почування i ?х слабших сил,
прокидатись самовiльно в лицарiв; дарма, що з того виникають iнодi  прикрi
консеквенцi?. Я розумiю, що панна Обринська могла тодi за  той  ваш  трохи
засмiливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподiбно була так  само
вiдчувала. Хоча... - додала по хвилi й поглянула в  противну  сторону  вiд
мене, - я була б з самого початку з кладки  завернулась.  Панна  Обринська
мусила тодi дуже дитинною бути.
   Я поглянув на не? й усмiхнувся.
   - Ви емансипантка? - спитав я, оминаючи ?? запитання.
   - Нi. Чи мали б ви менi що в такому разi закинути?
   - О, щонайменше!.. - вiдказав я.
   - Однак, щоб зрозумiли ви мене, пане,  то  поясню  вам,  якого  роду  я
емансипантка. Я анi вчителька, анi офiцiантка при поштi, анi кандидатка на
докторський диплом, анi взагалi жодна урядничка,  та  емансипована  лиш  в
тому напрямi, що й без "фаху" не уважаю мужчин за досконалiших вiд нас.
   - Нам цього не потрiбно, моя панi, - вiдповiв я спокiйно. - Ми також не
вважа?мо жiнок за богинь. Радше, може, iнодi за  загадок.  Але  й  це  лиш
часами.

   - Поки що я вiддаюсь вивченню чужих язикiв, - впевняла, мов хотiла мене
зачепити i в якусь полемiку ввести.
   - Поки що, - вiдповiв я. - Значить, за цим "поки  що"  кри?ться  все  ж
таки ще якась перспектива на невiдкриту ще яку-небудь кра?ну.
   - Кра?ну подружжя,  кра?ну  подружжя,  -  додав,  увiйшовши  в  кiмнату
добродiй Марiян з добродушною  усмiшкою  й  подав  менi  руку.  -  (Кра?ну
подружжя! - I зиркнув так  само  на  свою  елегантну  сестрiницю,  що  мов
прегарна змiйка сидiла в фотелi й мерехтiла сво?ми очима на  мене,  неначе
вижидала чого.
   - Може, й так, вуйко, - вiдповiла холодно. - Я проти нiчого в життi  не
шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: - Вуйко виклика? залюбки на  ту
тему дискусi?). Може, i вiддамся, або я знаю? Я лише не мушу.
   - Нii, донько! - обiзвався ?? вуйко помиряючо й звертаючись  усе  ще  з
усмiхом до мене, мов вибачаючи свою сестрiницю за ?? жорстокiсть, а може й
гордiсть,  додав:  -  Наталка  вимага?  вiд  мужчин,  щоб   поставили   ?й
семиголового змiя пiд ноги Бiльше для  пояснення  не  скажу.  Кому  це  не
вдасться, нехай стара?ться сам з собою впоратися.  Вона  йому  не  поможе.
Вона навiть того не та?ть. Щоправда... - додав з уданою  повагою,  -  дуже
лякатись ?й нема чого.  Бо  помимо  того,  що  хоче  бачити  у  сво?х  нiг
побореного "драха", в не? все-таки кри?ться добре й чутке  серце,  i  сама
вона в свою руку не хоче нiколи брати лук, а волi? мати в боротьбi останн?
слово!
   По цих словах, на котрi розсмiялися не лиш дiвчина сама,  але  разом  i
панi Марiян i я, вона встала  i,  вклонившися  менi  холодно,  мов  ми  не
зналися, вийшла з хати.

   "Бiдний Несторе, - подумав я,  вертаючи  з  свого  вiзиту  вiд  панства
Марiiян, - бiдний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся,
хоч би й поклав ?й семиголового змiя (як у казках) до нiг. Тi глибокi, мов
тайна, очi,  що  пригадували  водяних  русалок  у  мiсячних  ночах,  вони,
безперечно, вмiють приковувати до себе; але, щоб ?? уста  дiткнулись  тебе
коли,  бодай  у  забуттi  правдивого  чуття,  я  не  вiрю.  Хiба   щоб   я
помилявся!.."
   I те саме сказав я собi, коли трапилось менi стрiчатись з нею ще кiлька
разiв опiсля. Одне я розумiю. Розумiв, що ту  дiвчину  можна  було  любити
якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, зда?ться, i любив ?? Нестор.
   Життя й  досвiд  не  раз  учили  нас,  що  саме  найгострiшi  контрасти
притягалися найсильнiше. То, може, й тут зiллються обi тi протилежнi вдачi
в одно, де кожне було для себе мов з гранiту вирiзьблене.
   Як кажу, пiзнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторовi, що  полюбив
так щиро й  вiрно  молоду  дiвчину.  Вона  не  лиш  з  поверховностi  була
приманчива й цiкава, але й бистрим розумом i духом не була  звичайна.  Вiн
мав  слушнiсть,  коли  назвав  ??  небуденною  дiвчиною.  З  поверховностi
приваблююча вродженою грацi?ю, симпатичним, трохи тихим голосом, що  стояв
в контрастi до ?? ясних i  аж  проникливих  очей,  пiдтримувала  цiкавiсiь
мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в  тiлесних  спортах  з  особливим
замилуванням До того одягалася гарно, з смаком,  що  пiдносило  ще  бiльше
грацiю й гарну будову ?? тiла, на що нашi  панi  й  дiвчата  не  покладали
доволi старанностi, вважаючи це за якийсь непотрiбний люксус[56], через що
велика частина ?х мала обiч не?  вигляд  занедбаний,  некорисний,  щоб  не
сказати просто - мiщанський. А вона вiдзначалася мимоволi.

   В розмовi бувала бистра  й  дотепна,  часами  трохи  терпка,  ущиплива,
навiть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще i в жiнок рiдко -
завше коротко i влучно, мов з сво?х упрямо закро?них уст кидала камiнцями.
Загалом - не тiшилась оця дiвчина великою симпатi?ю. I може тому й держала
завсiди нап'ятий лук оборони; i хто б не був той нещасний, що зближався до
не?, хоч би i в  найлiпшiм  замiрi,  вона  з  недовiрчивостi  сво??  вдачi
вимiряла в нього без надуми й стрiляла...
   Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця i  коло  нього  не
стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими сво?ми очима, котрi для мене
мали вiчно  свiй  однаковий  чар,  -  я  був  би  тi?ю  дiвчиною  зайнявся
серйозно... Не менше цiкавила мене обставина - що була влюблена, як  зачув
я це тут вiд одного панка, що так само нею цiкавився.
   - В доцента К.? - спитав я просто, стаючи мимоволi  в  душi  в  оборонi
свого приятеля Нестора.
   - Нi, - була вiдповiдь.
   - А в кого ж? Зда?ться, в дiм ?? родичiв заходить бiльше людей, - додав
я, щоб довiдатись правди.
   - Так, заходить. Мiж iншими й ваш знайомий доктор Обринський.

   - Так, - закинув я. - В нього, отже?
   - Я думаю, що i в нього нi, - була коротка вiдповiдь.
   - То ж хто той щасливий?
   - Тото й ? загадка, котру трудно  розв'язати.  Тому,  що  говорять,  не
хочеться вiрити, однак це походить вiд молодiжi, що неабияк обсерву? ??  i
сгорожить за нею.  Кажуть,  панна  Наталя  влюблена  в  невiдповiдну  собi
людину. А невiдповiдну тим, бо  в  багатiм  старшiм  мужчинi,  капiталiстi
семiтського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо  нiколи
нею ближче не займався) чи не загiпнотизував ?? сво?м  гострим  семiтським
виглядом i такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже  третiй  рiк,
як горить у потайнiй прича?нiй  любовi  до  нього.  В  любовi,  котра,  як
впевняли мене, могла дiвчинi хiба тим на користь вийти, щоб через терпiння
змiнила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер,  -  продовжав  панок,  -  вона
заморожу? найприхильнiших до себе людей тi?ю сво?ю терпкою iстотою.  А  що
найбiльше, виклика? тим несправедливий осуд ?? в грунтi нiжно  вiдчуваючо?
душi.
   Те, що любила "некорисно"  чи  радше  нещасливо,  в  мо?х  очах  чи  не
пiдносило ?? й було менi доказом ?? оригiнального  й  самостiйного  смаку.
Заразом мав  я  переконання,  що  та  дiвчина  не  могла  любити  чоловiка
незначного.
   - Шкода дiвчини... - додав вкiнцi поважно панок. - Я ?? в  душi  жалiю,
бо згаданий добродiй не ожениться з нею нiколи; бодай вигляду на те нема.

   - Вона сильна вдача й переборе себе... -  вiдповiв  я,  -  зрештою,  чи
кожна любов мусить кiнчатися... або й кiнча?ться женячкою? - спитав  я.  -
Вона ма? таких прихильникiв, що,  безперечно,  як  не  зараз,  то  пiзнiше
здобудуть собi ?? любов i довiр'я. Зрештою, вона,  як  чую,  доволi  маюча
дiвчина i хiба не вийде з примусу замiж!
   - Щодо того, то може, - була вiдповiдь добродiя. - Хоча й ма?ток у  не?
не такий уже великий, як розголосили.
   - А може, ще й добродiй,  котрого  любить,  прихилиться  до  не?.  Вона
справдi не буденна дiвчина, - закинув я знов, щоб мати цiлковиту певнiсть,
яке становисько супроти не? випаде Несторовi.
   - Не буденна хiба сво?ю  зарозумiлiстю,  -  закинув  тут  ?дко  молодий
мужчина. -  А  щодо  згаданого  добродiя,  котрого  ма?  вона  любити,  то
повторяю,  вiн  з  нею  нiколи  не  ожениться.  Оскiльки  вiдомо,  вiн  не
займа?ться  жодною  женщиною,  а   про   женячку   висловлю?ться   взагалi
неприхильно. Окрiм сво?х капiталiв, любу?ться ще  гарними  кiньми,  ?здить
щороку по купелях i т. iн.
   От таке й подiбне чув я про ту дiвчину,  котра  запала  мо?му  молодому
приятелевi в душу, i котрий тонув, губивсь у працi, щоб вийти  з  не?  мов
гладiатор, аби й обдати ?? на все життя любов'ю i  сво?ми  чистими  руками
запрацьованим добром.


   * * * _

   Нестор мусив несподiвано ви?хати на кiлька день  до  Ч.,  а  то?  само?
днини й враз з ним ви?хала й панна Наталка,  що  була  покликана  родичами
при?здом яко?сь фамiльянтки, що прибула з чужини. Дiвчина вернула  третьо?
днияи, а вiн кiлька день пiзнiше. Пiд час ти.х кiлькох днiв одержав я  вiд
нього письмо, в котрiм мiж iншим стояло:

   "Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу,  як
Наталка, при собi, чоловiк неначе будиться  до  кращого  й  iнтенсивнiшого
життя. З нiким у життi не годен я так зiллятись душею,  як  з  нею.  Нiчия
iстота не вплива? на мене так оживляюче, як ??. Хiба що ще Маня. На  жаль,
закоротко тривала та подорож, i не було вiдповiдно? хвилi, щоб я  був  мiг
?й освiдчитися. До того я вiдчув з ?? ?ства,  що  вона  собi  того  ще  не
бажала, тому я вiдложив це ще на пiзнiше.  В  горах  буде  до  того  краща
нагода, - i коли б борше  мiж  вас:  тебе,  Богдане,  сестру  та  ??.  Про
тутешнiй мiй побут не споминаю листовне нiчого, хiба ще побiжно про те, що
я, при?хавши сюди, натрапив саме  на  промоцiю  одного  з  молодших  наших
"цвiтiв будучини" й мусив явитись вечором у товариствi, зiбранiм  в  честь
молодого в призначенiм локалi [57]Богдане! Бути може, я  надто  перейнятий
нею й сво?ми поважними власними справами, але згадаю тобi про той вечiр, а
радше тих кiлька годин, котрi провiв я мiж нашою молодiжжю, лиш оце: перша
частина вечора нормальна, друга показала "лiпше" зiбраних.  Десь  читав  я
раз, що якийсь герой,  що  носив  святу  любов  у  серцi,  попався,  як  я
припадком, у подiбний круг свгiiх, i писав бiльш-менш так, що я  хiба  лиш
повторю: округ мене говорилось рiзне буденне,  плитке,  грубе,  а  я,  мов
кинений мiж них злою рукою, сидiв i прислухувався. "До  чого  те  все,  що
вони говорять?" питав я себе раз по раз.  У  тiм  прецiнь  стiльки  бруду,
глупоти й  зарозумiлостi,  стiльки  корчемно?  грязi...  А  менi...  менi,
Богдане, хотiлося лиш для того створити уста, щоб вимовити ?? iм'я. Але  я
його  не  вимовив...  Звук  того  iменi,  зда?ться  менi,  був  би   мусив
розплистися в тiй корчемнiй атмосферi, сплямитись. Я його здержав у  сво?й
душi, а вiдтак встав i пiшов. Слава богу, надворi стояла чиста нiч. О,  тi
святi ночi, з сво?ю тишиною! Ця ясна тиха нiч  неначе  освiжила,  очистила
мене вiд них. Грубi слова й балакання про жiнок, дiвчат i легковажнi слова
про  нацiональнi  справи,  чеснi  особистостi  -  мене  до  глибини   душi
знеохотили. Я не пiду скоро мiж них.
   Нестор".

   * * * _
   Так вiдчував Нестор.
   Одного вечора, а був це вечiр пишний, ясний, бо  мiсяць  стояв  уповнi,
пiшла моя мати по вечерi до панi Марiян на "балачку". Панi  Марiян,  як  i
моя мати, рiдко виходила вечорами на проходи, як робили це,  навпаки,  ми,
молодшi. А пiзнавши себе раз ближче й полюбившися, вiдвiдували себе  часто
вечорами, й та балачка ?х затягалась iнодi до пiзньо? ночi. До цих балачок
(iдучи по матiр) прилучавсь i я.
   Так i цього вечора.
   Мати вийшла пiзнiше вечором з дому, а коли не вернула за "годинку",  я,
вернувшiй з довшого проходу, пiшов по не?. Правду  кажучи,  я  радо  ходив
вечорами до панства Марiянiв. Разiв зо два заставав я там i Маню з братом;
i хоча вони хутко по  мо?м  появленню  прощались  (якiсь  неминучi  справи
вимагали цього вiд Манi), все ж таки обмiнювались ми  кiлькома  словами  з
собою, i я поглядав у те симпатичне личко, бачив тi незмiнено милi очi.
   Iдучи з сво?? хати дорогою попри колишнiй сад Обринських, що зберiгав у
собi тут же зараз при дорозi масу рiзних украшаючих кущiв  жасмiнiв  i  т.
iн., я кинув оком у глибiнь саду, де все ще  стояв  давнiй  знайомий  менi
павiльйон з двома сво?ми тополями, мов сторожами, i  я  побачив,  що  його
середина була освiтлена. Однак, не доглянувши в нiм нiкого, я звернув  очi
на скляну веранду з сходами,  що  збiгали  вниз  у  сад.  Вона  була  ясно
освiтлена, дверi вiд не? до сходiв широко вiдчиненi, i на нiй побачив  (чи
радше вiдгадав я) свою матiр у товариствi панi Марiян i  ще  яко?сь  дами.
Цiкаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусiм Тi. Але
не доглянув. Замiсть того оказалася  ближче  в  особi  третьо?  дами  панi
Мiллер.
   Як прийшла вона там? Оскiльки менi було вiдомо, не виходила панi Мiллер
до нiкого з лiтникiв у гостi. Вона мала свою велику  амбiцiю,  а  до  того
пересуд, що при?жджаюче жiноцтво з бiльших мiст дивиться  через  плечi  на
мешканцiв маломiських, i через  те  держалась  гордо  й  здалека  в  сво?й
ослоненiя  соснами  романтичнiй  "лiсничiвцi",  неначе  вiдмежовуючись  ??
крилатими зеленими великанами вiд ворогiв-на?зникiв. Коли, проте,  явилась
тут, то була це, безперечно, заслуга Манi. Бiльше не добачував я нiкого на
верандi, хiба що сидiв, може, хто з молодших на сходах, як бувало iнодi ще
й за часiв Обринських.

   Коли я ввiйшов у кiмнату, що притикала до веранди, застав я в нiй щойно
увiйшовшу паню Марiян, котра привiталась i попросила мене пiти на веранду,
де зiбралось цiле товариство, навiть панi Мiллер, котру було так тяжко без
"протекцi?" панни Обринсуко? заманити до себе, а котра була така цiкава  й
сердечна женщина.

   - Шкода, що не явились ви скорiше, пане  совiтник,  -  додала.  -  Панi
Мiллер щойно перед пiвгодиною скiнчила викладати кабалу[58] для мого мужа,
котра була цiкава, бо за системою mademoiselle Lenormand[59]. Тепер сидять
усi на верандi i, як не помиляюся,  говорять  про  самi  мiстичнi  речi  й
феномени мiсячних ночей.
   I сказавши це, панi Марiян збиралась створити широкi склянi  дверi,  що
провадили на обширну, ясно освiчену веранду, а звiдти сходили в сад.  Саме
в хвилi, як поклала панi Марiян руку на клямку, щоб вiдчинити менi  дверi,
щоб мiг я при?днатись до товариства, - отворила ?х донька ??  знадвору  i,
станувши проти не?, усмiхнене сказала:
   - Я спiшусь, матусенько, я спiшусь! Цiле товариство просить вао заграти
нам  Бетховена  "Мiсячну  сонату".  Панi  Мiллер  знаходиться  в   настро?
ясновидчинi,  а  Наталка  подала  гадку,  щоб  кожне  з  нас  оповiло  хоч
коротенький епiзод з свого життя! Але, - тягнула з поспiхом дальше,  -  до
того треба поважно? музики, пояснив доктор Обринський. А Наталка  сказала,
що найвiдповiднiша була б "Мiсячна соната" Бетховена. Я пригадала собi, що
це одна соната Бетховена, матусенько, котру ви ще з його сонат  не  забули
грати, хоч уже й поволеньки гра?те.  Особливо  першу  часть.  Я  так  дуже
люблю, як ви ?? гра?те. Тож заграйте ?? нам. Я б так дуже хотiла, щоб воно
так вийшло, як доктор з Наталкою планують на чолi з  панею  Мiллер,  котра
нинi знизилась бути нашою Ленорман. - Це послiдн? додало  до  мене  молоде
шiстнадцятилiтн?  дiвчатко,  усмiхнене  беручи  безцеремонне  мою  руку  й
посiпавши нею сердечно. - Ви також нам щось оповiсте,  пане  совiтник.  Ви
також, правда?
   - Хто ж там у вас ?? - спитав я молоду дiвчину, що тiшилась через  свою
симпатичнiсть i невиннiсть навiть  у  мо??  критично  успособлено?  матерi
незвичайною прихильнiстю.
   - Ходiть, то й побачите! Самi  незнайомi,  -  вiдповiла  жартiвливо.  й
обернувшись та кивнувши  за  мною,  сама  поспiшила  вперед.  Панi  Марiян
похитала, усмiхнувшись до мене, головою й пiшла виконати  бажання  "всього
товариства", мiж ти?м коли я ступив на веранду.
   Привiтавшися з господарем дому, матiр'ю й панею Мiллер, що подала  менi
з щирим усмiхом руку, я поглянув перед собою на сходи вниз. Посерединi  на
них сидiла Наталка з Iриною Марiян, нижче  вiд  них,  трохи  ?м  у  ногах,
Нестор... а надолинi, ях здавалося, на найнижчiм ступеню сидiла Маня сама.
   Привiтавшися, я зiйшов удолину i, не  надумуючись  довго,  сiв  вiдразу
коло Манi. По обох сторонах  широких  сходiв  здiймалося  залiзне  ажурове
поруччя, а до них, знадвору притискаючись, розросталися корчi рож та  iншi
цвiти, що виростали низькими корчами. Свiтло,  що  розпливалося  згори  на
веранду, доходило до нас вдолину на сходи слабо, i через те не  був  майже
нiхто з нас цiлком освiчений. Маню й мене не досягало воно майже цiлком, i
менi (а може й ?й) було  це  мило.  Нагорi  сидiла  мати  з  сво?м  гостро
обсервуючим оком, i хоч я  не  крився  з  тим,  що  мене  займала  поважна
дiвчина, я волiв, щоб вона не звертала на нас  уваги.  Дiвчина  сидiла  на
сходах, опершися об ажурове поруччя, мовчки,  а  до  товариства,  що  було
вище, звернена  профiлем.  Через  те  була  половина  ??  голови  й  статi
освiтлена, а друга тонула в тiнi. Подавши менi руку  на  привiт,  вона  не
обзивалася, полишаючи цiлком мо?й волi розпочати з нею розмову або нi.  Я,
усiвши, звертав, щоправда, зразу увагу на говiрку над собою мiж  дiвчатами
й Нестором, але мо? око опинялось тут i там вигребущо  на  ??  лицi.  Вона
дивилась у темiнь i, як здавалося, вслухувалася  в  звуки  фортепiана,  що
лились з створених вiкон. Це господиня дому грала, неначе  усипляла  кого,
початок т.  зв.  "Мiсячно?  сонати"  Бетховена.  Так  недовгий  час,  поки
остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем.

   - Ось подивiться на мiсяць. Який вiн пишний  виринув  над  горою,  саме
проти нас, i жарить, - обiзвався пiвголосом Нестор i з тими словами поклав
овiй бiлий ширококрисий капелюх кало Манi на сходи.
   - Настрою? вас поетично?  -  спитала  так  само  пiвголосом  Наталка  й
схилилася до нього.
   - Часом настрою?. Але я нiколи не пишу вiршiв.
   - Я не вiрю! - обiзвалась дiвчина. - Такi, як ви, мусять писати  вiршi.
Ви чистий укра?нець.
   - Виходить, i  ви  мусили  б  так  само  чинити,  -  боронився  Нестор,
усмiхаючися.

   - О, я з занадто великим респектом вiдноiшуся до  поезi?,  щоб  i  собi
забиратися до вiршування.
   - Можна бути  лiриком,  не  пишучи  нiколи  поезiй,  -  сказав  молодий
чоловiк.

   - Можна, - вiдповiла  дiвчина,  а  по  хвилинi  спитала:  -  Чи  вiльно
спитати, як почува?те себе пiд час от таких  ночей,  а  радше  хвилин,  як
тепер, коли вже ви лiрик  непишучий?  Менi  б  це  було  цiкаво  знати.  Я
переконана, що кожний герой пера (а уважаю  вас  також  за  такого,  ви  ж
ревний урядовець), вiдчувши красу природи, кида?  зараз  сво?  враження  й
"нутро" для сво?х ближнiх на папiр.

   - Може, дехто й кида?, - вiдповiв спокiйно  Нестор,  незважаючи  на  ??
ледве замiтну iронiю; а помовчавши, додав: - Пiд час  мiсячних  ночей,  як
хоч би й от таких, як нинi, душа моя неначе  багатi?,  неначе  одчиня?ться
для чогось, когось-то; неначе розширя?ться. В нiй почина? оживлятися щось,
що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для  сво?х  зворушень,  нiжнi?  й
почина? перемiнятися в пiсню чуття, з'?днуючись  несвiдомо  з  природою  й
такою беззвучною пiснею ночi. От так або й  подiбно  вiдчуваю  я  пiд  час
мiсячних прегарних ночей на самотi, коли це цiкавить вас знати.
   - Ви не лише лiрик, що не пише поезiй, але ще мрiйник, котрий, може,  й
нiколи не вiддавався свiдомо мрiям, - закинула на це пояснення дiвчина.

   - Як яким, панно Наталю! - вiдповiв Нестор; а я, в тiй хвилi поглянувши
на нього, побачив, як щасливий  потайний  якийсь  усмiх  перебiг  по  його
нiжнiм молодiм лицi.

   - Як яких, кажете! - тягнула дальше дiвчина, i з ??  iнтонацi?  чулася,
як перше, так i тепер, легка iронiя. - Очевидно,  мрi?  геро?в  закону  не
можуть бути порiвнянi з мрiями справдiшнiх поетiв  чи  артистiв.  Зрештою,
"pardon"[60], ви бува?те звичайно такi замкненi, що, по  правдi,  хто  там
зна?, якого сорту вашi мрi?! Може, якби ви ?х зрадили, ми б склонили  сво?
голови перед ними, а так не випада? нам нiщо iнше, як мовчати або й ждати,
поки не зводите ?х  самi  об'явити.  Чи  не  так?  -  I  вона  усмiхнулася
зачiпливе.
   - Може й так, - вiдповiв Нестор, що неначе не хотiв вiдчути в тiй хвилi
?? зачiпливого настрою. - Очевидно, колись, може, й настане  та  хвиля,  в
котрiй виголошу сво? "мрi?" й "закони". Я осторожний  i  не  люблю  на  не
пiдготований вiдповiдно грунт класти те, що менi дороге й цiнне й походить
з глибини душi.

   - Ма?те слушнiсть, - обiзвалася знов дiвчина. - Але щоб ми не  стратили
дещо з того, що могло б розширити й нашi душi, то будьте ласкавi розказати
нам хоч одну з ващих мрiй.
   Нестор поглянув зчудовано на не?.
   - Нинi, панно Наталю? - спитав недовiрчиво.
   - Нинi. Я вас про те прошу.
   - Розважте, чи це не буде  ризиковно,  -  закинув  i  усмiхнувся.  -  Я
правник, до того дуже поважний, i слово, що скажу, буде  сказане  на  все.
Могла б з того вийти дискусiя, i хто зна?, чи одне з нас не  пожалувало  б
того. Позвольте, що я вiдмовлю вам на цей раз у вашому  бажаннi.  Мiсячних
ночей доживем ще й iнших.

   - Як хочете, - вiдповiла вона з уданою байдужiстю. - Бути  може,  ви  й
побою?тесь, як прийме наша "громада" ваше "об'явлення". З фаху  ви  все  ж
таки не поет. Ми нинi лиш бавимось, могли б i не поглибитись вiдповiдно  в
вашi мрi? на тлi, як сподiваюсь,  "юриспруденцi?".  I  ви  б  почули  себе
невдоволенi.

   - Я скромний, панно Наталю, i можу й  зовсiм  зректись  прихильностi  в
осудi мо?х, як ви сподiва?тесь, "юридичних  мрiй".  Дуже  часто  вистарча?
менi й мiй власний, на пiдставi науки вироблений суд.
   Наталка вмовкла, а замiсть того обiзвалась Iрина Марiян.
   - Як кому не цiкавi мрi? пана доктора, якi б вони там i не були, то я б
хотiла зачути лиш одну мрiю. Взагалi, я б хотiла, щоб хтось  щось  сказав,
що було б на тлi мiстицизму або входило у круг мiстицизму. Якби не боялась
я, що мене висмiють, я б таки в цiй хвилi попросила паню Мiллер, щоб  менi
вияснила один сон.
   На цi слова всi, мов на потайний розказ, розсмiялися в один голос.

   -  Бачите?  Ви  смi?тесь!  -  кликнула  молода  дiвчина,  що  страх  як
цiкавилася, що буцiмто панi Мiллер,  як  впевнили  ??  ще  передше,  вмiла
толкувати сни. - Тепер я вже не оповiм свого сну, хоч матуся скiнчила  вже
й грати. Хiба колись окремо й тайком зайду до панi Мiллер  й  попрошу  про
це.
   Панi Мiллер усмiхнулася добродушно  й  попросила  зайти  до  не?,  коли
захоче.

   Дiвчина вдоволилася й тягнула дальше:
   - Зачинайте ви,  пане  докторе,  -  звернулася  довiрочно  до  молодого
доктора, що, очевидно, з  сво?ю  нiжною  лагiднiстю  й  споко?м  у  голосi
тiшився в не? найбiльшим довiр'ям. - Чи вам не снилось нiколи щось  дивне,
загадочне, чого ви не могли собi сам пояснити?
   - Доктори прав пояснюють собi все самi й не потребують нiкого до  того,
а найменше жiнок, Iрусю!
   - Почасти ви й не помиля?тесь, панi, - вiдповiв  Нестор  i  усмiхнувся,
мов тi слова говорила малолiтня дiвчина.
   - Хоч я й не сню нiколи особливих снiв, а часто навiть  пересипаю  ночi
без всяких снiв, та  один  сон,  що  снився  менi  минулого  року  осiнню,
зацiкавив мене все-таки на часок i не згубився з пам'ятi.
   - I не толкували собi його? - питала Iруся,  присуваючися  з  цiкавостi
ближче до молодого доктора. Вiн усмiхнувся, здвигаючи плечима. - Ну, що ж?
- натискала дiвчина.
   - Толкував. I, як замiтила передше панна Наталя, "сам".
   - По-юридичному, пане доктор? - вмiшалася цiкаво,  але  цим  разом  без
додатку свого зачiпливого глуму Наталя.
   - Як кому видасться, - вiдповiв Нестор. - Передусiм  я  на  сни  та  ?х
толкуваяня нiколи й нiчого  не  покладав  i  не  покладаю,  а  мiстицизмом
взагалi ще менше займаюся. А ще менше вiрю  в  силу  надземних  об'явлень,
феноменiв, снiв i т. iн.

   - Отже, як витолкували ви собi свiй сон? - спитала знов Наталя.

   - Але-бо ти не пита?ш доктора вперед, який був той сон його, Наталко! -
кликнула з докором молода Iрина.
   - Отже, сон... просимо о сон, пане докторе! - попросила Наталка.

   - О сон, о сон!.. - зачулося й з уст панi Мiллер i Марiян. Мiж тим Маня
не звернулася нi на волосинку до балакаючих, а  опершися  раз  плечима  до
залiздого поруччя, не спускала очей з свого брата й Наталки.
   - Сон незначний! - вiдпирався Нестор весело на оклики з усiх сторiн.

   - Може, на вашу думку, незначний, докторе... - вмiшався навiть добродiй
Марiян з сво?? висоти. - Хто зна?, що за скарби  й  фiлософiя  криються  в
ньому! А ви мовчите, - додав жартiвливо.
   - Нехай i незначний, а розкажiть! - попросила й собi  панi  Мiллер,  що
нараз з несподiваною цiкавiстю зайнялася  розмовою  молодих.  -  Розкажiть
сон, а ми вже самi розтолку?мо його, як личить. Хоч ви, пане.  докторе,  i
насичений всякими науками й законами, хоч i не вiрите в свiт  надземний  з
його невидимими  подiями,  то  однакож,  щодо  снi?в  i  поетснень  деяких
мiстичних  "феноменiв",  жiнки  перевищають  рiшуче  сво?ми   здогадливими
iнстинктами i т. iн. мужчин. Жiнка, чого  не  виучиться,  -  здогада?ться,
чого не зна?, - вiдчу?. Тому просимо з найбiльшим зацiкавленням про сон!
   - Отже, сол, - вiдповiв на це Нестор.
   - Halt![61] - кликнула панi Мiллер поважно.  -  Коли  снився  вам  сон,
докторе?

   Та тут доктор оглянувся безпомiчно.
   - Забув докладно коли, добродiйко, - вiдповiв i стиснув плечима. - Знаю
тiльки, що було це торiк осiнню i що  оповiдав  сон  сво?й  сестрi,  а  ще
ближчих дат не можу вам подати.
   - Це було в послiднiх днях листопада, Несторе, - обiзвалась нараз  Маня
сво?м альтовим голосом,  що  мило,  мов  помиряюче,  задзвенiв  мiж  трохи
високим гуртом голосiв прочих пань i дiвчат.
   - Це може був  андрi?вський  сон!  -  кликнула  побiдним  голосом  панi
Мiллер, мов здобула цею заявою якийсь терен, на котрiм могла пописуватися.

   - Не знаю, не пригадую собi, щоб взагалi коли звертав увагу на це чудне
свято, - вiдповiв знехотя Нестор.
   - Та оповiджте ж бо його вже раз, .пане докторе, оповiджте ж, я вже  не
можу спокiйно висидiти! -  кликнула  майже  розпачливо  панна  Марiян,  що
чекала, мов спасения, того сну, по чiм мала б право й свiй сон оповiсти  й
мудрому толкуванню новомодно? Пiфi? пiддати.
   - Отже, сон, - обiзвався вдруге Нестор. - Приходжу я нiби десь з  уряду
додому, як звичайно, входжу  в  ?дальню  й  вижидаю  обiд,  що,  мимоходом
сказавши, вносила i вносить менi його й досi власноручно мама або Маня. I,
як кажу, жду. Нараз замiсть мами входить  до  ?дальнi  старша  якась  дама
незвичайного росту й ставить перед мене тарiлку.  Не  звертаючи  уваги  на
не?, що сама кудись щезла, я схиляюсь над тарiлкою i бачу на  нiй  замiсть
страви павука.
   - О! о! о!.. - почулося нараз з усiх уст з жахом,  пiд  час  коли  одна
Маня не обзивалась i сидiла мовчки.
   - Так, павука, що заховувався нерухливе, - пояснив Нестор.  -  Що  далi
сталося, я не знав.  Однак,  зда?ться  менi,  а  може,  це  фантазiя  сама
виробила вi снi, що з нього зробилась страва, котру я, мабуть, з'?в...
   - О! о! о! - почулося вдруге.
   - Це значить - щастя! - кликнула пророчо панi Мiллер.
   - Нiсенiтницi, - обiзвалася взгiрдливо, непогамовано Наталка.

   - Лихий омен[62]! - докинула панi Марiян.
   - Ж?нячка... Але далi, далi, любий доктарцю, -  просив  згори  добродiй
Марiян з щирим усмiхом на устах. - Я рад знати, що далi сталося.
   Нестор розсмiявся.
   - Далi  не  сталося  нiчого.  Бо  коли  сни  вставляються,  як  зна?мо,
перельотними картинами, то слiдуюча хвиля - картина по  появленню  павука,
побачила мене веселого,  ба  смiючогося  в  церквi.  I  коли  я  припадком
оглянувся,  побачив,  що  всi  присутнi  зо  мною  були  так  само  весело
настро?нi, як я, мали  так  само  щасливий  вигляд  i,  врештi,  як  i  я,
розсмiялися...
   - Дивне, чудне! - почулося тут i там з уст, а далi: -  Як  толкуете  ви
цей сон, панi Мiллер?
   - Просто, - обiзвалася та. - Передусiм незабувати при поясненнi, що  це
сон "андрi?вський", хоч сам доктор про те, може, й не зна?,  i  в  кожному
разi важний якраз через  от  це.  Друге,  надмiрно  високого  росту  дама,
зда?ться вдовиця, значить, - що ви носитесь або будете носитись  з  гадкою
одружитися.

   - Славно, славно! - кликнув  добродiй  Марiян  з  веранди,  а  Наталка,
пiдперши в тiй хвилi голову на руки, пробурмотiла:
   - Глупiсть, бабськi терефери.
   - Трет?, - тягнула панi Мiллер  пророчим  голосом  дальше,  -  вас  жде
напевно одруження, однак не тепер ще, аж  за  два  роки.  Але  цього  року
пiзна?те свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в  церквi  стояли
ви самi. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни...
   - Але ж доктор жодного серпанку  бiля  себе  не  бачив...  -  вмiшалася
розчарована панна Iрина. Всi, як недавно, на  ??  слова,  мов  на  приказ,
розсмiялися.

   - То нiчого, дитинко, - поправила панi Мiллер,  недовiрчивiстю  молодо?
дiвчини трохи дiткнена. - Це нiчого. Серпанок сам  собою  розумi?ться.  Вi
снi не може ж все бути таке ясне, мов на долонi в ясний день. Зрештою, ваш
сон, докторе, здiйсниться ще цього року, - додала.  -  Бодай  перша  часть
його незабавки, бо вiд часу ону проминуло бiльше як пiвроку, а андрi?вськi
сни сповняються до року.

   - Punctum![63] - пiдтвердила Наталка б розсмiялася здержано.
   - А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? - спитала нараз,  дотепер
мовчки заховуючись, панi Марiян.
   - Мама сказала, що буду мати якусь прикрiсть, бiльше нiчого.

   - Тобто й ?, - вмiшалася моя мати, - тобто й ?... Я то? само? думки.

   - А ви самi як пояснили його? - спитала Наталка. Вiн здвигнув плечима.

   - Не люблю взагалi павукiв, - сказав, - то й мiг би уважати його в  тiм
разi або якою пересторогою, або лихим оменом.
   - Я з вами годжуся, докторе, - обiзвалася Наталка.
   - В чiм? Чи в тiм, що сон пересторога,  чи  що  павук  омен?  -  спитав
Нестор,

   - Що сон пересторога, - вiдповiла якось твердо дiвчина. - В "омени"  не
вiрю.

   - Одне не уступа? в нiчому другому... - сказав Нестор. - Найкраще нi  в
одне, нi в друге не вiрити.
   - А однак ваше пояснення подоба?ться менi, "юридичне", - сказала вона.

   - Воно ма? замало певностi в собi, щоб назвати його таким, - сказав вiн
i усмiхнувся.
   - Не все добре, що певне, - вiдповiла.
   - Не  можу  дивитися  спокiйно,  -  тягнув  далi  Нестор,  -  як  павук
спуска?ться на муху й запуту? ??. Господь зна?, чому  робиться  менi  тодi
прикро, i я стараюся кожний раз перешкодите такому процесовi.
   - Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов  шелест  листя,
Наталка й замовкла.
   - А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! - обiзвалася  певним
веселим голосом панi Мiллер. - Будь що ви його любите, будь нi.
   Нестор розсмiявся.
   - Буду слiдити за всiма павуками вiдтепер, -  сказав  жартiвливо,  -  й
нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевня?те, добродiйко. Хоч  я
й далеко вiд того, щоб вiрити в такi поетичнi казки, то на пiдставi вашого
впевнення, а може й досвiду на полi мiiстицизму, буду вижидати щастя. Воно
все ж таки ма? в собi  щось  миле  -  чути-таки  певний  заповiт.  Правда,
Богдане? - опитав i з тими словами схилився до мене.
   Я поглянув на нього, його лице, освiтлене в тiй хвилi свiтлом з високо?
лампи на верандi,  видалося  менi  таким  щасливим  i  вдоволеним,  що  я,
мимоволi захоплений ним, вiдповiв голосно:
   - Я б хотiв, щоб i менi таке пророчено.
   - Чи ви  дума?те,  що  вона  любить  його?  -  шепнула  до  мене  нараз
несподiвано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене.  I  в  ожиданнi
мо?i? вiдповiдi сперла голову на руку й похилилася перед себе в темiнь.
   - Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була  моя  вiдповiдь,  так
само неголосно.
   - Менi вона загадка.
   - Менi - нi, Маню.  Вона  лиш  несвiдомо  бореться  проти  впливу  його
спокiйно?, але перемагаючо? вдачi. Цi два характери приналежнi до себе. Не
вважа?те? Вона не хоче улягти його впливовi, а не  ма?  ясно  сформованого
рiшення в душi вiдвернутися вiд нього, i  поки  до  цього  дiйде,  вiн  ??
переможе. Дарма лише, що драту? себе та  його.  Одначе  вiн  хоч  шовково?
вдачi, а твердий, мов камiнь. - Не так?
   - Так, Богдане!
   "Так, Богдане!" пiшло ехом у мо?й грудi, i мов тепла струя оживила ??.
   Я не сказав анi  слова,  але  коли  на  верандi  на  горi  заметушилися
пiвгодини пiзнiше до вiдходу, а ми обо? в долинi ще не рухалися, я  сидячи
зiрвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, бiлiючу в  темнотi  якусь
рожу й поставив ?? дiвчинi на колiна. Вона взяла ??. Коли, отже, пiднялася
й обернулася цiлком до свiтла, що упало нiжною  стру?ю  на  не?,  видалося
менi лице, мов срiбне й зворушене...

   Я стояв ще в тiнi коло не?. Нiхто згори не звертав на нас  увага.  Вона
стояла з очима, зверненими  на  брата  й  дiвчину  коло  нього,  i  неначе
забулася в огляданнi ?х.
   - Ходiм, панi, -  сказав  я  спокiйно  пiвголосом  i  обняв  ??,  ледве
дотикаючись, за рамена.
   Вона прокинулася, я опустив руку, i саме  в  тiй  хвилi  почувся  згори
голос мо?? матерi:

   - Богдане, ми iдемо!!!
   - Iдемо, мамо! - вiдкликнув я  й  ступив  за  дiвчиною,  що  звiльна  й
спокiйним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом
i прочим товариством.


   * * * _

   Якийсь час пiзнiше проходжувався я по обiдi в себе в  саду  й  поглянув
мимоволi через бiлi штахети в сад "Обринських".  Тут  побачив  я  Нестора,
пiзнавши його по стрункiй  постатi  й  бiлiм  ширококрисiм  капелюсi.  Вiн
стояв, оскiльки бачив я, коло зiльника  i,  очевидно  вижидаючи  когось  з
домашнiх, потонув в огляданнi цвiтiв або чогось там iншого.
   - Несторе! - кликнув я на нього. Вiн випростувався й оглянувся.

   - Тут, хлопче... я тут! -  кликнув  я  вдруге  й  приступив  ближче  до
штахет. Через кiлька хвиль стояв вiн бiля мене.
   - Що, ти шука?ш, як за хлоп'ячих лiт, золото? мушки? - спитав я.

   - Нi, - вiдповiв вiн, усмiхаючися.  -  Я  зайшов  сюди,  щоб  вiдвiдати
дiвчат. Тимчасом чую, вони всi  йдуть  сьогоднi,  i  то  зараз,  до  тво??
матерi. Я жду тут, щоб позбирали сво? зонтики, бо хочу ?х вiдпровадити  до
вас.
   - Це правда. В мо?? матерi сьогоднi якась "кава", бо чую, що  наслiдник
мого батька разом з жiнкою приходять до не?. Та щоб  уже  товариство  було
оживленiше, попросила мати й сво?х сусiдiв. Я сам вернув  що  лиш  недавно
додому, забарившись у свого давнього шкiльного  товариша  лiкаря,  що  тут
практику?, доктора Роттера, через якусь його справу, i довiдався про це  в
останнiй хвилi Чи е тепер i сестра твоя тут у Марiянiв?
   - Нi, ми умовилися з сестрою, що пiдемо вечором на  прохiд  до  В.,  бо
тепер ще мiсячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обiдi, як iшов  я
сюди, казала, що закiнчить якусь книжку, котру чита?.
   Я не вiдповiв нiчого й не питав бiльше  про  не?.  Одначе,  простягаючи
руку до нього, я додав:
   - Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути  довше  з
Дiвчатами.

   - Прийду... на часок.
   - Чи ма?ш також яке дiло  до  викiнчення?  -  с.питав  я,  усмiхнувшись
iронiчно.

   - Нi, - вiдповiв вiн спокiйно й  зняв  сво?  золоте  пенсне,  щоб  його
витерти. -  Я  б  хотiв  лише  ще  нинi  переграти  деякi  ноти  на  сво?м
iнструментi. Бути може, ми зложимо собi тут який квартет, то треба б трохи
приготовитись.  Але  ось...  -  додав,  обертаючись  у   сторону,   звiдки
загомонiли нараз голоси молодих дiвчат, - вже йдуть нашi.
   Я вiдвернувся.
   - До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, вiдходячи.
   - До побачення, - вiдповiв вiн розсiяно.
   Пiвгодини пiзнiше засйли в нас  у  зiльнику  саме  на  мiсцi,  де  мати
iритувалась  колись  на  малого  ще  Нестора,  панство  Марiяни  з   обома
дiвчатами, Iриною й Наталею, та Нестор. Мiж тим  мати,  за  помiччю  своей
слуга й молодо? жiнки наслiдника мого батька, прилагоджувала  пiд  широкою
грушею недалеко зiльника пiдвечiрок.

   - А де  нинi  панна  Обринська?  -  обiзвався  нараз  добродiй  Марiян,
звертаючись з  тим  питанням  виключно  до  мене.  -  Менi  неначе  чогось
недоста?, як ?? мiж нами нема. Привик так до не?. Чи не так?  -  обернувся
до сво?? жiнки. I не вичiкуючи  мо??  вiдповiдi,  звернувся  так  само  до
Нестора: - Чому залишили ви нинi свою добру сестричку вдома, докторе?
   - Доктор сам попався нечайно до нас, - поспiшив  я  вiдповiсти  замiсть
доктора, побачивши нараз краску замiшання на обличчi мо?? матерi.
   - Виходячи з дому, я не знав, що буду  нинi  тут.  I  крiм  того,  Маня
постановила сьогоднi докiнчити якусь книжку, а вечором умовились  пiти  на
прохiд до В...ки, - обiзвався тепер Нестор.
   - До В...ки? Чи справдi? - кликнула з радiстю молода Iрина. - Не  взяли
б i нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? - I сказавши це,  молода
дiвчина поглянула при тих  словах  на  матiр,  неначе  прохаючи  о  дозвiл
прилучитись до обох.

   - Прошу, - обiзвався Нестор, ввiчливо кланяючись.
   - Вперед мусить панна Обринська появитися тут мiж нами, - заявив  нараз
добродiй Марiян. - Ви ж не ма?те нiчого проти того, добродiйко?  -  додав,
сердечно звертаючись до матерi,  не  маючи  найменшого  поняття,  на  який
пекучий терен ступив у тiй хвилi з цими словами.
   - Але, прошу, й овшiм! Панна Обринська й так у  мене  рiдкий  гiсть,  -
вiдповiла мати, уникаючи мого погляду. Я вiдчув при ??  словах,  як  тепер
менi, як перед хвилею ?й, обiлляла краска замiшання чоло.
   - Тож iдiть i приведiть нам сестрицю, - домагався  старий  добродiй.  -
Книжку нехай залишить на завтра.  Скажiть,  есе  товариство  просить,  щоб
прийшла. Скажiть, до звичайно? гармонi? недоста? одного звука.
   - Але просiть з дуже гарним привiтом вiд нас, - вмiшалася  тут  Наталка
тепло, кладучи на слово "дуже" натиск. -  Панна  Маня  вражлива,  головно,
коли не в настро? та не  вiдчува?  правди  й  щиростi  в  словах,  до  не?
звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама вiд того терпiти.
Така вона, - звернулась до мо???  матерi,  мов  оправдуючи  перед  нею  за
щосьто неприсутню дiвчину. - Часом, - тягнула  далi,  звертаючися  до  нас
всею  красою  сво?х  ясних  очей,  -  коли  вона  бува?  не  в  настро?  й
неприступна, я доказую ?й жартом, що це в не? шляхетська кров замулю?ться.
А щоб впровадити ?? в поновний гумор, я впевняю ??,  що  герб  Обринських,
котрий буцiiм у не? кри?ться на ?? нiгтях, при  ??  розстро?ннi  блiдне  й
робить з не? звичайну смертну.  Тому,  докторе...  -  додала  виключно  до
Нестора, - просiть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти  з'явитися  мiж
нами, а тодi, я певна, вона кине книжку й прийде.
   - Ви гербовi,  пане  докторе?  -  звернувся  тут  молодий  священик  до
Нестора, що сидiв мовчки i вдоволявся прислухуванням дiвчинi.
   - Так,  -  вiдповiв  спойiйно  Нестор.  -  Але  наш  диплом  шляхетства
затратився  з  смертю  нашого  дiда.  Батько  мiй  вiдносився  байдуже  до
поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямi також ще жодних
крокiв, i поки що спить вся ця справа по сьогоднiшнiй день глибоким сном.
   - Яка шкода! - обiзвалася тут панi Марiян з правдивим жалем.  -  Кожний
народ гордиться сво?ю шляхтою, лиш один укра?нець  вiдокремлю?ться  чи  не
насилу з того вiнка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних
предкiв i почу-вати в собi шляхетську кров. Я не кажу, - додала, -  щоб  з
того робити в життi якусь головнiшу квестiю [64], ставити  те  понад  iншi
вартостi духовi або придбанi працею  чи  наукою,  вiддiлятися  гостро  йiд
працюючо? нижчо?  верстви  або  iнтелiгента-пролетарiату,  як  це  дiялось
колись. Але, щоб уже так уступати властi мужицтва чи  радше  демократизму,
котра й без того становить у нас найсильнiший елемент, менi  зда?ться,  це
не зовсiм слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, - тягнула, - повиннi
ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цiнну,
i  силу  шляхетства  не  лиш  душi,  але  й  iменi,   себто   пiддержувати
невмиручiсть пам'ятi тих предкiв, що надали  сво?ми  геройськими  вчинками
славу й блиск сво?му iменi. Чи не так, пане докторе? - звернувся з нiжним,
неначе прохаючим усмiхом до Нестора. - Ви повиннi постаратись о поновлення
вашого затраченого гербу, повиннi поставити це собi за першу  задачу.  Ви,
молодi, вступа?те в життя, вам це вiддячиться в життi.

   - Побачу, - вiдповiв Нестор лаконiчно. - Поки що  я  занятий  наукою  й
мушу задоволятись ореолом сво?х власних скромних здобуткiв на полi працi й
науки.

   - А вони гарнi, i ними може доктор Обринський гордитись, -  вмiшався  з
притиском добродiй Марiян, що, як здавалося, не конче подiляв думки  сво??
жiнки. - Але, боже мiй, - додав. - Ми вас  задержу?мо,  докторе,  мiж  тим
коли ви повиннi були поспiшити вже по сестру.  Як  вернетесь,  побалака?мо
про це дальше.

   Нестор встав i вклонився легко товариству.
   - Стiй, Несторе! - кликнув я нараз ii пiднявся й  собi  за  ним  у  тiй
хвилi з свойого мiсця. - Ця задача припада? менi, добрий товаришу. Iстоти,
що носять на сво?х нiгтях герб шляхетства, як панна Обринська, як  заявила
перед хвилею панна Наталя, мають, попри сво? добрi й злi настрой', також i
свою велику  амбiцiю  й  ледве  чи  схотять  появитись  там,  де  забракне
запрошуючого голосу господаря. Тому прошу  ласкавих  гостей  о  дозвiл  на
часок вiддалитись, щоб  сповнити  задачу,  яка  припада?  в  першому  рядi
передусiм господаревi хати.
   - Славно, славно! - кликнув добродiй  Марiян,  а  за  ним  i  другi.  -
Знаменито видумали  й  знаменито  зробите,  як  пiдете.  А  ви,  -  додав,
простягаючи руку за Нестором, - ви  там  зайвi,  оборонче  прав.  Добродiй
Олесь викона? свою задачу краще, як ми всi.
   Я вклонився.
   Вiдходячи, я  поглянув  на  матiр.  Нашi  погляди  стрiнулися.  ??  очi
мерехтiли вогнем зворушення. Я зрозумiв ??. Вона нервувалася, що  дiвчина,
котру вона раз на все бажала зiгнорувати  в  сво?м  життi,  тiшилася,  мов
наперекiр, де б вона й не поступила, щирою симпатi?ю й ушануванням.
   Кiлька хвиль пiзнiше я стояв коло  старо?  "лiсничiвки".  Низькi  вiкна
покою Манi стояли створенi, i вiдти доходили до мене голоси панi Мiллер  i
?? - Манi. Хвилину я  завагався  вступити.  Раз,  я  зачув  сво?  iм'я,  а
по-друге, поглянувши в створенi вiкна, я стрiнувсь тут несподiвано з очима
дiвчини. Я не знаю, про що говорили обi дами.  Догадуюсь  одначе,  що  про
мене, бо, побачивши так несподiвано мене в вiкнi. Маня змiшалася до  тако?
мiри, що олiвець i книжка,  котрi  держала  в  руках,  зсунулись  ?й,  мов
вiдiбранi невидимою силою, раптом додолу.

   - Я злякав вас, панi? - перепросив я дiвчину. - Одначе я являюсь у ролi
пiсланця. - I розказавши ?й тут причину свого несподiваного  появлення,  я
додав, що сподiваюся, що вона не вiдмовить так менi, як i  просьбi  всього
товариства, i зайде до нас.
   Вислухавши мене, вона поглянула на паню  Мiллер,  начеб  шукала  в  не?
помочi.

   Одначе панi Мiллер, у цiй хвилi тверда, мов скала, обiзвалася сухо:

   - Це уклада?ться гарно, Маню. Ти поралася нинi до  полудня  зi  мною  в
господарцi, потребу?ш  тепер  вiдсвiження.  Нема  тому  найменшо?  причини
вiдмовляти просьбi всього товариства й замiсть того пересиджувати  в  таку
гарну днинку в хатi. Може бути, i я вийду з дому;  нам  вийшла  на  завтра
ярина, i я пiду до огороднички за рiкою замовити знов усього, що треба  на
цiлий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати  сама  в  хатi,  коли  в
товариствi  буде  тобi  краще?  -  Iз  тими  словами,   котрих   iнтонацiя
випрошувала  собi  заздалегiдь  хоч  би  й  найменшу  опозицiю  з  сторони
заклопотано? дiвчини, вона встала i, попрощавшися через вiкно (при  котрiм
стояв я опертий), вийшла з хати.
   Я не вiдводив очей з лиця Дiвчини. Одну хвилину вона  стояла  безрадно,
вiдтак поглянула на мене великими благаючими очима,  котрi  мов  говорили:
"Бачиш?" I ждала.
   Я зрозумiв ??.
   - Не можете рiшитись, панi? - спитав я лагiдно, i на мо? уста  виступив
мимоволi смiх болю й образи. Вона потрясла головою.
   - Пусте, - сказав я нараз твердо. - Ви бо?тесь. Однак, хоч у мене  нема
тих "гербiв шляхетства" на нiгтях, про котрi згадувала нин'i в  нас  панна
Наталка, буцiмто вони в вас у  деяких  хвилях  блiднiють,  я  все-таки  не
ставлю  сво??  мужицько?  честi  i  сили  нижче  i  впевняю  вас,  що  вже
консеквенцiя то? мужицько? потуги й мо?? сили не  допустить,  щоб  i  тiнь
пониження дiткнула вас у мо?й хатi. Чи вистарча? вам  це?  -  спитав  я  й
вихилився глибше до не? в хату.
   Вона мовчала.
   - Чи, може, ви порiшили наборзi де-небудь ви?хати? - додав я  спокiйно,
коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з мiiсця. -  Або  почува?те
себе в тiй хвилi нездоровою?
   - Анi одне, анi друге, - вiдповiла  й  поглянула  на  мене,  як  перше,
благаючими очима. - Я прийду колись, iншим разом, - сказала.
   - Це важна обiцянка з вашо? сторони, i я вам за не? вдячний, - додав я.
- Одначе що ма? переказати Богдан Олесь  товариству,  що  жде  на  вас,  а
передусiм матерi сво?й,  котра  зна?  й  бачила,  що  вiн  пiшов  по  Маню
Обринську?.. Якою причиною оправдати його поворот без  вас?  Невже  ж  тою
банальною вимiвкою, - додав  я,  не  вспiвши  погамувати  голосу,  щоб  не
продзвенiв у ньому гнiв i ураза, - що хочете до кiнця "книжку" дочитувати?
Або, може, що лiпше залишитись самiй у хатi? В оцю "на?внiсть"  вам  нiхто
не повiрить. Навiть i ваш брат нi, хоч i як любить i шану? вас.
   Вона не обзивалася.
   - Ну, що ж, панi Обринська? - спитав я й при  тих  словах  поглянув  на
свiй годинник. - Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладцi над
рiкою, як перед одинадцятьма роками, коли мiж нами  станула  альтернатива:
або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду.  Тодi,  -
тягнув я зворушеним голосом далi, - пiшов я за iнстинктом свого мужицького
й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе,  щоб  могли
далi йти. Нинi  цього  не  можу  вчинити.  Маня  Обринсыка,  що  ма?  герб
шляхетства не лиш на сво?х нiгтях, але й на душi,  застрайкувала  б  проти
"мужицтва" аж до судного дня. А цього я не хочу. Мiж нами  рахунок  ще  не
скiнчений.
   Я вп'ялив сво? очi в й? лице, що в тiй хвилi покрилось легкою блiдiстю,
i не вiдводив ?х.
   Нараз вона пiдвела погляд.
   - Я прийду, пане... - сказала стисненим голосом,  мов  у  глибинi  душi
чим-то примушена. - Я прийду. Ви йдiть уперед, я  доповню  свiй  туалет  й
надiйду за вами.

   Я вiдхилив капелюх i подав через вiкно руку. Жодне не промовило  з  нас
хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що  обгорнуло  й  нашi  душi,
наказувало те й надальше. Лиш як  клала  вона  свою  руку  в  мою  долоню,
промайнув ?? погляд несмiло по менi й наповнив мою душу мов сонцем...
   _
   * * *

   (Знов пiзнiше).
   В кiлька день по тiм пiшло наше звичайне товариство на прохiд в гори  в
В...ку. Всi були то? днини поважнiше настро?нi,  лиш  одна  Iрина  Марiян,
здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду  душу  й  розвеселяла  нас
сво?м балаканням, дотепами й замiтками. Вона ставала чи  не  коло  кожного
джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всiх по  черзi
пити з нею "разом", ?? родичi й моя  мати  порiшили  по  двогодиннiм,  хоч
повiльнiм, ходi залишитись коло одно?  селянсько?  хати  недалеко  лiсу  й
ожидати нас, молодших,  тут,  поки  не  вернемо  з  послiднього  "закутка"
з-помiж гiр. Ми, "молодшi", вiддалялися  ще  на  годину-двi  дальше;  вона
розклала разом з Нестором мiж камiнням пiд скалистою стiною гори  з  сухо?
смеречини вогонь i тiшилася тим, мов незвичайним здобутком.  Коли  смерека
розгорiлася з трiскотом, прискаючи золотими Iскрами,  мов  перемiнялась  в
iнший елемент, - вона розкошувала. Було вже по  заходi  сонця,  але  вечiр
стояв ще ясний.

   - Тепер я щаслива, пане докторе, щоб  ви  це  знали,  -  впевняла  живо
Нестора, що сидiв, задуманий, на великому  каменi,  наглядаючи  вогонь,  i
дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою.
- Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? - питала.
   Вiн усмiхнувся одним кутиком сво?х уст i вiдповiв:
   - Це заповажне питання, щоб  на  нього  так  скоро  вiдповiсти,  як  ви
пита?те.

   Дiвчина поглянула на нього й похитала головою.
   - Хотiiла б я знати, пане, чому не можете зараз вiдповiсти, чи  щасливi
ви, чи нi. Якраз ви... - додала з  притиском,  -  повиннi  вiдповiсти:  "Я
щасливий".

   - Доктор, герой бюро, а цi не бувають такi скорi в сво?х вирiшеннях, як
ти, Iрусю, -  вiдповiла  замiсть  молодого  чоловiка  Наталка,  й  ??  очi
замиготiли дивним, мов ревнуючим блиском.
   Нестор звернувся до шiстнадцятилiтньо? й вiдповiв спокiйно:
   - Бачите, панно Iрино, як розумi?  мою  психологiю  ваша  кузинка?  Але
почасти вона ма? слушнiсть. Я дiйсно, як вона каже, "герой бюро", отже, не
можу говорити на таку важну тему, не надумавшися i на мить. Бодай  у  мо?й
вдачi це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго мо??  вiдповiдi,  я
вам скажу: я чоловiк скромний, i в сво?х обставинах  з  пiдставою  власно?
працi сподiваюсь почува?и себе колись ще щасливiшим,  як  досi,  оскiльки,
розумi?ться, може "герой бюро" сподiватись у життi щастя. Бо  що  могло  б
йому станути в дорозi до нього? Тобто, я маю тут на  думцi  чисто  iнтимне
щастя. Я бiльш-менш на все приготовлений.

   - А як помилитесь у ваших "приготовлениях", докторе? - спитала Наталка,
i ?? очi всмiхнулися.
   - Хто зна?, - вiдповiв вiн. - А коли б i так,  то  буду  шукати  нового
змiсту життя, щоб здобути сво?, себто душевне вдоволення. Я не боюся.
   - А я б боялася так напевно числити, - закинула дiвчина.
   - Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, - вiдповiв вiн.

   - Так, праця, але життя ма? й сво? iдеальнi вимоги, заспоко?ння  котрих
власне може чоловiка по крайнiй мiрi ощасливити.
   - Я iменно маю тi вимоги на думцi.
   - А як i тi вас заведуть?
   Нестор розсмiявся, а через хвилю поглянув на не?, прижмурюючи  очi,  як
чинив це, коли вглиблявся в що думкою, i сказав:
   - Оскiльки себе знаю i досi переконався, зрозумiв я, що праця одна  да?
розчарованiй життям людинi вдоволення. Отже, коли б менi життя й вiдiбрало
те, що було для мене цiнним, одно? працi воно не може  менi  вiдiбрати.  А
хто ставить ?? на першому мiсцi, не впаде нiколи, хоч  би  й  як  життя  й
обставини складались для нього ворожо.
   - Значить, ви ставите працю понад усе? - обiзвалася дiвчина й поглянула
на нього з вигребущим супоко?м.
   - Понад усе нi, але бодай нарiвнi з поняттям "щастя", моя панi, - додав
Нестор.

   - Часом можемо впасти й саможертвою, як  вiддамо  всi  нашi  сили  тому
молоховi "праця", - зачепила вона.
   - Можемо; але так само можемо знищитись i в  iншому  напрямi;  особливо
женщина, котра скорiше може в сво?х обчисленнях помилитись, чим мужчина.

   - Женщина? - спитала вона й неначе задержала хвилю в собi вiддих.

   - Так. Особливо коли уклада? житт?вi плани виключно на пiдставi  одного
лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високi поняття про  це  послiдн?  й
любов.

   - Колись побалака?мо ще ширше на ту тему, докторе... - обiзвалася нараз
дiвчина з притиском i замовкла.
   - Побалака?мо, панi, - вiдповiв вiн знов спокiйно. I мов вгадуючи  щось
з ?? слiв, нараз поглянув на не? поважно й додав: - Якщо мо?  найiнтимнiшi
бажання не сповняться, то будьте переконанi, я перейду попри них,  хоча  б
мав пiд ?х ваготою внутрiшньо й покривавитись.
   Вона не вiдповiла. Звернула до нього зчудовано голову й у тiй хвилi  ?х
погляди стрi?нулися. Гарячi, повнi внутрiшньо го  порiшенiня  й  характеру
погляди. Очевидно, вона не  знала  Нестора,  не  мала  поняття  про  силу,
енергiю й волю того на вид так  нiжного,  спокiйного  мужчини,  з  котрого
одухотвореного лиця била в тiй хвилi така залiзна постанова й духова сила,
як ?? бачимо iнодi лиш у значних i розумове багато одарених людей.
   - А ти, Наталко, щаслива?  -  звернулася  нараз,  перебиваючи  розмову,
Iрина до гарно? дiвчини, що сидiла недалеко Манi й мене,  i  якраз  у  тiй
хвилi сягнула за мо?м капелюхом i заткнула за нього кусник соснини.
   - Щаслива? Що за фантазiя нинi ставляти людям такi  питання,  Iрино!  -
вядповiла, поглянувши на молоду дiвчину майже строго. - Невже ж  тому,  що
ти розпалила в товариствi вогонь,  вiн  горить,  i  ти  тим  перейнята?  Я
обсервую життя, - вiдповiла i, вiддаючи менi капелюха, додала  ласкаво:  -
За лицарську опiку й силу!

   Я подякував  i  мимоволi  повiв  поглядом  по  Несторi.  По  його  лицi
перебiгла нiжна, ледве замiтна краска, мов по дiвочому лицi, одначе вiн не
рушився. Маня сидiла мовчки, як брат, i, як вiн, глядiла блискучими  очима
в огонь, а ?? бiлi руки були оплетенi й обвили нерухомо колiна.
   - Отже, Наталка "обсерву?", - тягнула далi Iрина i, знявши  тепер  овiй
власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.
   - Нам би вже час додому, панно Маню, -  обiзвалася  тут  Наталка  трохи
роздразнено до Манi. - Як залишимось тут при вогнi ще дальше, Iрина готова
й перехожих селян задержувати й розпитувати про ?х почування щастя. Ходiм!
- З тими словами почала оглядатись за капелюхом i  зонтиком,  щоб  справдi
пiдiйматись з свого мiсця.

   -  Iди,  як  хочеш!  -  прокинулась  уражено  шiстнадцятилiтня;  засiла
вигiднiше на сво?м мiсцi, присуваючися ще ближче до Нестора, коло  котрого
чулася дуже певно. - Я маю ще розвiдатися  в  добродiя  Олеся,  чи  й  вiн
щасливий, а вiдтак пiдемо.

   Дiвчина сказала це так певно й рiшуче, що всi в один голос розсмiялися.
Але ?? те не займало.
   - Ви щасливi, пане Олесь? - звернулася до мене наперекiр  сво?й  гарнiй
кузинцi, i ?? любi дитиннi очi опинились поважно на  мо?х  устах.  -  Менi
зда?ться, що нiхто не може бу? и цiлком щасливий, поки не влюблений i  iне
заручений.

   Знов смiх.
   - Кажiть, пане  Богдане!  -  Так  вона  називала  мене  iнодi  залюбки,
виминаючи консеквентне мого титулу. Я всмiхнувся, погладивши вуса.
   - Я щасливий,  навiть  дуже  щасливий.  Ось  мiй  капелюх  удекорований
прекрасними  бiлими  руками,  знаходжуся  в  товариствi,  рiдко  гарнiм  i
симпатичнiм. Що менi ще бажати?
   - Ет! Це не цiкаве! - вiдповiла молода дiвчина  i,  закопиливши  спiдню
губку, подивилась на мене неласкаве. -  Скажiть  що  iнше.  А  як  нi,  то
найкраще я попитаю сама, що хочу знати.
   - Прошу!
   - Iрино! - впiмнула Наталка поважно свавiльну дiвчину. - В  присутностi
родичiв ти б не була така цiкава!
   - Власне тому, - вiдповiла прямо  Iрина.  -  Зрештою,  добродiй  Богдан
дозволя? питати.
   Я розсмiявся.
   - Прошу, - повторив.
   - Ви завше такi поважнi, пане Олесь, а я хотiла б  знати,  чи  ви  були
через те коли влюбленi, бо я не була ще нiколи. Поновний смiх.
   - Був, - вiдповiв я цiлком спокiйно.
   - А чому не оженились.
   - Бо... мiж мною й нею  станув  час.  Дiвчина  зчудувалася,  пiдсуваючи
брови вгору.

   - Цього я не розумiю, пане Олесь, i чогось подiбного нiколи не чула.

   - Це дуже просто. Вона була дiвчина розумове  високо  розвинена,  повна
предпри?мчих мрiй i танiв, повна стремлiнь до самостiйностi, з  душею,  що
вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався  в
старосвiтських iдеалах о глядiв земного щастя. Я бажав, щоб вона зiйшла  з
свого бiломрiйного п'?десталу, а вона не могла.  I  мiж  тим  коли  ми,  з
одного боку, через  ту  нашу  любов  внутрiшньо  виростали,  пiшли  другою
стороною, вiдмiнними шляхами в життя i... тодi от i втиснувся мiж нас час,
затирав нашi почування й робив нас чимраз бiльше байдужими до себе...
   - То вона вже завмерла, та любов? - перервала  мене  поспiшно  дiвчина,
звертаючи до мене сво? майже прислухаючiся очi.
   - Може, й умерла. Бодай так зда?ться, коли ста? мовчки... Але... цiкава
моя iсторiя? - спитав я, усмiхнувшись, i нараз урвав.
   Дiвчина не звертала з мене сво?х очей, мiж тим коли всi  кругом  сидiли
нерухомо. Лиш раз, при словах "час, що затирав нашi почування,  робив  нас
байдужими", Маня пiдняла руку, мов хотiла запротестувати мо?м словам, але,
мов