опам'ятовуючись, уже в слiдуючiй хвилi опустила  ??  наново,  i  вираз
найбiльшого супокою й байдужостi запанував на ?? лицi.
   - А тепер? - питала далi дiвчина.
   - Тепер я все ще старосвiтський. До того теперiшня  жiноча  молодiж  не
займа?  мене,  дарма  що  мiж  нею  находиться  велике  число   прегарних,
талановитих i власними силами високо поставлених одиниць. Але  загал  менi
не цiкавий. Я не знаю, - додав я, звертаючись вже до всiх, - не можу  собi
порадити; одначе в стремлiннi  здобути  рiвноправнiсть  я  бачу  лиш  хаос
оправданих i фальшивих шляхiв, хоч тяжко супроти того i держатися байдужо.
Я один ще все бiльше поклонник непорочних уст жiнки, чим виголошуваних нею
парламентарних бесiд.  Волiю  бiльше  лагiдну  бiблiйну  вдачу,  вирiвняну
внутрiшньою красою i культурою, як мужесько-жiночу  iстоту  з  прапором  у
руках, що кличе до бою 1 т. iн. Я мужик... - додав я, - на думку якого  не
смi? "домiвство" нi на волосок бути нарушена модернiзмом, фаховим заняттям
жiнки, одним словом -  елементом  "самостiйностi",  що  зводить  жiнку  на
зманерованих, упривiлейованих "зарiбниць"-емансипанток, котрих лiпша часть
марну?ться, а друга нiчим не ста?  по  правдi  вище  вiд  давнiх  жiнок  i
матрон. Оце iсторiя мо?? "любовi", панно Грусю. Вона не скiнчена,  бо,  як
казав я, мiж нас втиснувся час.

   Блискавкою звернулася Iрина до Манi, що сидiла нерухомо й  глядiла,  як
здавалося, в огонь; а по правдi очi ?? були зверненi в сво? нутро.
   - Панно Манусю! - запитала молода дiвчина i при  тих  словах  зсунулась
поважнiй дiвчинi до нiг. - Ще лиш ви лишились, щоб сказати, чи щасливi. Ще
лиш ви. Скажiть нам дещо й ви. Нам усiм, панно Манусю, що любимо й шану?мо
вас! Ви нiколи про себе не говорите.
   Маня пiднялася, подаючи свому братовi руку, з свого мiсця.
   - Час додому, Iрусю... - вiдповiла поважно. - Ось мiсяць виринув уже на
небi, а ми ще пiд скалою. Родичi й панi Олесь певне вже  давно  вiд'?хали,
не дiждавшись нас, як сподiвались. - Сказавши це, зiгнулася по свiй зонтик
i пальто, що саме в тiй хвилi я взяв у сво? руки. - Час додому...

   * * * _

   Саме минув тиждень, як оце сталося.
   Я ви?хав на вiсiм день до купелевоi? мiсцевостi Дорна З.,  а  в  кiлька
день по мо?м при?здi тут же  стрiнувся  з  добродi?м  Марiяном  i  молодою
Iриною, що при?хали  також  сюди,  щоб  оглянути  цей  гарний  мiж  горами
захований курорт. Ледве привiтавшись зi мною, вiн сказав:
   - Слава богу, що ми  здибались.  До  вас  хотiли  ще  передучора  нiччю
вислати депешу, але що незнали докладно, чи застане вона вас ще в  Д.,  чи
не по?дете ви i до  Б.,  залишили  це  й  вижидають  вашого  повороту,  не
телеграфувавши.

   - Чи сталося що? - опитав я,  занепоко?ний  словами  й  поважною  мiною
доброго панка. - Хто хотiв висилати депешу до мене? - I перед  мо?ю  уявою
станула нараз моя мати, а за нею Маяя. -  Може,  занедужала  моя  мати?  -
спитав я.

   - Так i нi, - вiдповiв панок  вздержливо.  -  Зрештою,  -  додав,  -  я
розкажу все. У вас, добродiю, вдома горiло, але - (додав з поспiхом) -  не
хвилюйтесь. Тепер там уже все в порядку,
   Вражений до глибини сею несподiваною заявою, я  поставив  нараз  кiлька
питань: "Горiло в нас? Коли, через що?.. А з матiр'ю що, здорова?"
   Добродiй Марiян розказав.
   В кiлька день по мо?м вiд'?здi прийшло мо?й матерi на  думку  розпочати
прання.

   - Бiлизна, мовила, прана й переполiскувана у гiрськiй водi, це  не  то,
що в водi мiста, а вона хоче вивезти всю бiлизну снiжнобiлу додому...

   - Та на?м ще не час додому!  -  закинув  я  нетерпеливо.  -  Але  далi,
добродiю, прошу вас, далi, - нетерпеливився я. - Кажiть, чи вона здорова?
   - Не цiлком здорова, то-то й ?; але слухайте! Бiлизна пралася  справдi,
- тягнув добродiй Марiян спокiйно, - i то так,  як  бажала,  щоб  на  рiцi
"переполiскувалося". Коли надвечiр прачка  з  слугою  не  вертали  додому,
вилiзла мати на пiд, щоб поглянути вiдти  на  рiку,  що  з  обома  жiнками
дi?ться, чи не йдуть уже. Так роздивляючися, во?на нараз  побачила,  що  з
поду, а радше з вiкон лiтньо? кухнi, що припирала до  ??  кiмнати,  садить
чорний густий дим, а в кiлька хвиль пiзнiше вже й полум'я. З переляку,  що
це в не? горить, неначе громом поражена, в першiй хвилi не могла з мiсця й
рушитись. Одначе силуючись усе ж таки зiйти, i то якмога  найскорiше,  щоб
покликати  вдолинi  о  рятунок,  вона  впала,  обезсилена  з   остраху   й
зворушення, коло дверей на подi, стративши  свiдомiсть.  Як  довго  лежала
вона там так, не знати докладно. Одначе коли на поклик Наталки й  Нестора,
що, на щастя, першi побачили в сусiдствi (будучи в той час у садi) вогонь,
прибула памiч, о котру в першiй хвилi було тяжко, бо люди по бiльшiй частi
були на роботi, вiднайшла ?? панна Обринсцка, що прилетiла на мiсце, - без
свiдомостi, на подi. На щастя, добродiю, - додав поважно добродiй  Марiян,
- на щастя. Панна Обринська, переконавшися вiдразу, що  господинi  вдолинi
нiде нема, кинулася, iнстинктом ведена, вгору i тут ?? вiднайшла. Якби .не
те, пане Олесь, були б ви ?? живо?, може, й не  побачили.  Лежала  вона  з
пораненою  голо?вою  i,  як  сконстатував  прикликаний  пiзнiше  лiкар,  з
вивихненою ногою. Тепер знаходиться вона  пiд  опiкою  панi  Мiллер,  мо??
жiнки, а передусiм панни Обринсько?, що  вiд  хвилi,  як  вiднайшла  ??  в
такому станi, не вiдступала бiльше вiд не?. Всi вичiкують вашого  повороту
з нетерпеливiстю, добродiю, бо, - додав панок тепер одверто, - тепер  ваша
матi?нка дуже хора...
   Вислухавши це, я стояв  малу  хвилину  також  мов  громом  побитий.  Не
сказавши нi слова на цю вiдомiсть, я лише чув,  як  мо?  лице  мов  льодом
обволiклося i коло серця мов застигло. Моя мати в такiй  небезпецi!  Хора,
може, безнадiйно!. Я поглянув на годинника, а вiдтак засунув його мовчки в
кишеню.! Була третя по обiдi, потяг, що мав мене повезти додому до не?, що
лежала ще, може, й досi непритомна й знаходилася мiж чужими,  вiдходив  аж
о-пiв на п'яту. Значить, менi приходилось перечiкувати, мов  на  вугiллях,
ще пiвтори години. Добродiй Марiян зрозумiв мене.

   - Злагодьте ваш багаж, - сказав щиро, - а опiсля при?жджайте до  нас  у
готель, де будемо вас вижидати. А як нi, i я думаю, це буде вам при?мнiше,
вишлiть багаж на дворець, а самi зайдiть у пар.к коло кургаузу[65],  де  я
буду з Iрусею вдвох вас вижидати. Там побалака?мо  ще  про  дещо,  щоб  не
денервувались самi довгим вижиданням на потяг.
   Я згодився й розпрощався.
   Не минуло бiльше як пiвгодини, коли я опияився коло добрих знайомих при
столi в невеликому  гарному  парку  недалеко  курацiйлого  дому.  Добродiй
Марiян вiддалився на часок, покликаний несподiвано якимсь давнiм знайомим,
котрий перебував також на курортi, а я й Iруся лишились самi.
   - Я так ждала "а вас, добродiю Богдане, - сказала дiвчина, звертаючи на
мене сво? щирi оченята всею щирiстю сво?? одверто? вдачi, i подала руку. -
Хотiла так дуже з вами поговорити про те нещастя, що ско?лося у вас  дома.
Як ви змiнилися, пане Олесь, цiлком зблiдли!
   - Розповiдайте! - попросив я стисненим голосом, стискаючи вдячно дрiбну
руку молоденькой приятельки.
   - Все було так страшно... - почала зворушеним  голосом.  -  Днина  була
така парна, i все було таке розсушене, як  почало  горiти.  Господи  боже,
пане Олесь!  -  сказала  й  нараз  притиснула  обi  долонi  до  лиця,  мов
вiддаляючись тим рухом вiд страшно? картини, що, покликана уявою,  станула
перед ?? очима. - Страшне було це все, а ще  до  того  перед  вечором!  Ви
побачите, як вернете, ру?ну. Один господарський будинок пiшов цiлком, а...
   - А... помешкання також? - спитав я, здержуючи вiддих.
   - Нi. Лиш дах з одно? сторони, котру, як казали менi, якраз замешкувала
ваша мати. Дах запалився й завалився. Господи боже, неначе пiд небеса, так
пнулося полум'я рiвно вгору. О-о-о! Я  все  бачила,  пане  Олесь,  усе,  -
впевняла нервово раз по раз, i в ?? голосi зачувся здавлюваний плач, - хоч
мама туди не пускала. Вона страшно  боялася  за  мене,  i  щоб  вогонь  яе
перенiсся й до нашого дому, хоч вiтру не було замiтно. Але я не видержала,
втекла вiд матерi. Наталка боролась там i доктор Нестор. Наталка  помагала
при гашеннi, мов мужчина, тягнула й подавала воду... а Нестор... -  додала
й на хвилинку мов здержалася. - Доктор Нестор рятував за кiлькох людей. О,
коли б ви були бачили, як вiн там працював, наче купався в власному  потi,
вiн командував, поки вогнева сторожа над'?хала, аж захрип, ба ще й опiсля.
Менi зда?ться... це й пiрвало Наталку за собою... що вона, та  елегаятська
панi... не зважала нi на сукню... що тут i там  здерлась,  зачiплюючись...
нi на фризуру, що  змокла  телiпалась  остаточно  одною  довгою  косою  по
плечах, надаючи ?й чудний вигляд. Одним словом, усе робила,  робила  нiмо,
пiд впливом Несторових приказiв.
   - Щирий дорогий мiй хлопець! - вирвалося менi з зворушенням з уст.

   - Правда? - спитало мене молоде дiвчатко одверто, виявляючи  тим  одним
словом сво? нутро.
   - Правда, - вiдповiв я й стиснув ?? руку.
   - Я не казала. Але Наталка... ви зна?те...  -  додала  вона  приниженим
голосом i зморщила похмуро брови. - Вона все любить з ним гризтися й iнших
понад нього ставити; особливо фiзична сила iмпону? ?й. Я  ??  не  розумiю.
Але менi все зда?ться, що вiн колись, як каже мама, стане високо,  i  тодi
вона понизиться. Коли б вiн лише пiд час цi?? катастрофи не простудився  й
не перемучився. Мама каже: вiн "мiмоза", - звернула нараз на iнший шлях.
   - Господь зна?, - вiдповiв я. -  Часто-густо  потяга?  одне  нещастя  й
друге за собою. Але... може й нi, - додав  я.  -  Мiй  хлопець  твердий  i
вiдпорни?й. Взагалi Обринськi  не  пiддаються  так  легко  чужим  властям.
Знаючи Нестора наскрiзь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху  й
нещастя вiн один не стратив там анi на хвилинку рiвноваги духу й стояв  на
мiсцi, де вимагала конечнiсть, мов мур. Але мати моя? - спитав я  нараз  i
схилився до молодо? дiвчини, що прислухувалася  послiднiм  словам  мо?м  з
поширеними очима, мов завiщанню якому. - Оповiдайте менi про мою матiр.
   - Вашу матiр вiдшукала панна Маня, бо про не? в першiй хвилинi  нещастя
нiхто не погадав. Мов той птах прилетiла, дiзнавшись, що це у вас  горить,
на мiсце й кинулася мiж товпу цiкавих i рятуючих вiдшукувати передусiм ??.
Кликала, шукала, приказувала й другим шукати ??, але  нiхто  не  знав,  де
вона подiлася i чи взагалi була дома. Лиш коли вона  сама,  перелетiвши  в
найбiльшiй небезпецi всю хату, над котрою з одно? сторони горiв уже дах, i
не знайшовши ??, побачила дверi вiд поду вiдчиненi, блиснула ?й гадка,  що
вона може туди пiшла дещо рятувати там. I не надумуючися нi хвилину,  вона
погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горiв. I яке щастя, пане Олесь,  що
туди пiшла. Велике, несказанне щастя. Кiлька хвиль  пiзнiше...  -  додала,
вiддихаючи глибоко, - як знесено матiр удолину, саме то  тiй  сторонi,  де
силувалася вона знести ?? сама вдолину, заломився  з  страшенним  лоскотом
дах.
   Я зiтхнув i заслонив на хвильку рукою очi. Коли б це справдi  було  так
сталося, Iрино... Коли б справдi був дах над ними заломився!
   Молоде дiвчатко сво?м жiночим iнстинктом мене зрозумiло.
   - Це було б страшне, пане Олесь, - прошептало, перелякане,  й  стягнуло
лагiдним рухом мою руку з очей. - Це було б страшне, пане Олесь. Але  воно
не  сталося.  Завдяки  притомностi  й  силi  Манинiй,  воно  не   сталося,
успокойтесь. Вашу матiр знесла  Маня  з  якимсь  чоловiком,  що  побiг  ще
сво?часно на ?? поклик, вдолину, i ?? залишили  в  найбезпечнiшому  мiсцi.
Годину-двi по тiм був  вогонь  зовсiм  погашений,  i  люди  порозходилися.
Залишився лиш вартiвник, на часок ще Нестор, Маня  й  панi  Мiллер,  котра
забрала вашу матiр в затишну лiсничiвку до себе, де перебува?  й  досi.  I
настав спокiй. Бiдна паяна Маня, вона  також  ушкоджена.  Якось  злiтаючи,
надпалена дахiвка вдарила ?? в чоло над лiвою бров'ю. Вона, мабуть, i досi
ходить з зав'язкою кругом чола, хоч, може, ?й уже добре, - додала, коли  я
при ?? послiднiм реченнi зморщив  брови.  -  Лiкар  взяв  i  ??  пiд  овiй
спецiальний догляд i наказав яких вiсiм день носити зав'язку кругом голови
над очима. Вiд'?жджаючи передучора надвечiр, я вiдвiдала  ??  на  хвильку.
Вона вийшла з кiмнати хоро? безшелесне  й,  прикладаючи  пальцi  до  вуст,
наказувала тишину.

   "Хора спить... - прошептала до мене. -  Сон  для  не?  ?  тепер  чистою
благодаттю. Страшна подiя плута?ться ?й  заодно  в  уявi  i  тим  виклику?
погiршення стану".

   "А ви, панно Манусю?" опитала я ??.
   "Менi нiчого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду  лiчитися.  Менi
не грозить небезпека, але тут... -  додала  й  указала  рукою  на  кiмнату
хоро?, - тут треба сумлiнного догляду й щонайменше ще  десять-чотирнадцять
день. Однак сво? мiсце я вiдступлю лиш йому". Але я  Манi  не  вiрю,  пане
Олесь... - оповiдало дiвчатко поважно. - Вона сама мусить бiльше  терпiти,
як показу?. Цiла ?? постать i вигляд свiдчили менi про те. Не менше велика
блiдiсть, втома ?? лиця й хiд. Сама  дуже  змарнiла  за  цi  кiлька  день,
неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася ??, така поважна  видалася
менi. Ходить так поволi, що й сукнi не чу?ш, як волочиться за  нею.  Я  не
можу собi порадити, але менi все зда?ться, що й вона вогнем  ушкоджена  та
затаю? це. Зрештою, побачите самi.
   Я не вiдповiв,
   Сильнi внутрiшнi почування мо? до матерi й се? дiвчини, що, я  вiдчував
це, становила мою долю, пiднялись таким вихром з  дна  мо??  душi,  що  не
дозволяли менi тепер хоч би й на  хвилину  вiдчинити  уста  на  яке-небудь
слово. Я усмiхнувся гiрко. Дивна гра долi!  На  тiм  самiм  мiсцi,  звiдки
гнала колись моя мати малого Нестора за те, що перелiз через бiлi штахети,
щоб показати менi свiй перший нотес, одержаний в дарунку вiд сво?? сестри,
- рятував вiн вiд пожежi ?? хату. А вона, та дiвчина, з  голiвкою,  колись
повною мрiй  та  iдеалiв,  ненавиджена  й  майже  переслiдувана  нею,  щоб
вiдвернути ?? вiд свого  сина,  -  вирвала  ??  вiд  смертi  з  нараженням
власного життя й сторожила над смертельно хорою.
   Хто це викликав? Чия рука? Дiяла тут яка невидима потуга? И усе те  пiд
час мо?? неприсутностi, щоб кинути вже цiлком мужика до нiг аристократки!

   Як ?й вiддячитись? Чи годен я це взагалi? Або хоч би й вона, мати  моя!
З  готовiстю  й  щирiстю  обiбрала  службу  сестри  милосердя  коло  хоро?
неприятельки, будучи сама ушкоджена! О, хто б не знав  то?  дiвчини,  якою
бувала, коли хотiла раз щось  постановлене  перевести.  Нiкому  не  хотiла
вiдступити мiсця при хорiй, лиш менi одному. Вона знала i мала  слушнiсть.
Крiм мене одного, не любив нiхто по правдi ту  неприступну  жiнку,  котро?
любов здобулася так тяжко? Чудна  дiвоча  душа!  Чудна  психологiя.  Жодна
просьба з мо?? сторони, жоднi натяки на мою прихильнiсть до не?  не  годнi
були наклонити ?? вступити в мою хату на довше, як на обчисленi  хвилинки;
мiж тим коли тут у нещастi оце пожертвування себе всею iстотою. Хто ?? мiг
зглибити? Я опустив голову на руку, заслонив  очi  рукою,  як  недавно,  i
мовчав.
   - Пане Олесь!
   - Чую, панно Iрусю! -  обiзвався  я  й  поглянув  на  не?,  усмiхаючися
насилу.

   - Чи я вам споминала, що ваша мати не  лежить  у  сво?й  хатi,  лише  в
лiсничiвцi в панi Мiллер? Ще пiд час пожежi вiдвезли ?? туди, i  там  вона
лежить. Лiкар казав, що це  дуже  добре,  що  ??  в  такий  тихий  закуток
затранопортували, бо лиш великий зовнiшнiй i внутрiшнiй спокiй приведе  ??
найборше до здоров'я.

   - Котрий лiкар лiчить ??? - спитав я.
   - Доктор З. Роттер, - вiдповiло дiвчатко. - Вiн прецiнь найлiпший лiкар
в К., кажуть. Наталцi вiн дуже припада? до вподоби. Вона каже, що вiн  ма?
вид князя, i що се мужчина.

   - Справдi, доктор Роттер ма? щось у сво?му  виглядi  княжого.  Вiн  мiй
товариш ще з гiмназi?, чесний i поважний мужчина. Я дуже рад, що саме  вiн
опинився коло мо?? бiдно? Матерi,
   - Вiн казав, що  звихнення  йоги  в  не?  не  дуже  небезпечне.  Бiльше
побою?ться, щоб до 8 день стан нервiв не погiршився. Через те й  наказував
найбiльший  супокiй  i  хвалив  собi  лiсничiвку  з  сторожами-соснами,  i
окружения в панi Мiллер. Ваша мати  лежить  в  покою  мiж  кiмнатами  панi
Мiллер i поко?м "цвiтiв", до котрого притика? покiй панни Манi, а  далi  й
?? брата. Ви зна?те тi кiмнати. ?й там добре, пане Олесь, - впевняла  мене
молода дiвчина щиро. - Це, як кажу,  сам  доктор  Роттер  казав,  що  дуже
добре. Вiн все з Манею конферу?[66], бо панi Мiллер бiльше зайнята кухнею.
Доктор Роттер i панну Маню лiчить. Дуже якийсь добрий чоловiк. Панi Мiллер
каже, що шкода лише, що не жениться... Але... що вам, пане Олесь?  Ви  так
чоло зморщили!
   - Я не знаю, панно Iрусю... Не здаю собi з того справи  й  слухаю  вашi
слова. Менi вже час ?хати на дворець, - додав я нараз здавленим голосом  i
з тими словами доглянув на годинника. Я не мiг довше над собою панувати. Я
потребував самоти або i?зди. Шалено?, невздержано? ?зди, щоб почування, що
володiли мною, не розсадили менi груди.
   - Вже? - сказало дiвчатко й поглянуло з жалем на мене.
   - Вже, - вiдповiв я майже дрижачим з якогось несформованого несупокою й
остраху голосом. - Я б рад перелетiти через усi тi гори й  лiси,  що  мене
вiддiляють вiд мо?? хати й вiд них. Ви зрозумi?те мене!
   - О, ще й як, - вiдповiла вона й подала руку.  -  ?дьте  здоровi,  пане
Олесь. А там поздоровте Манусю...  Вона  буде  вас  також  дуже  вижидати.
Скажiть там вiд мене всiм, що за три днi побачимося.
   - За три днi! - почувся нараз за мо?ми плечима голос добродiя  Марiяна,
що надiйшов з противно? сторони цiлком задиханий, щоб мене не втратити.

   Одначе я, не задержуючися довше, попрощався.

   * * * _

   Лист панi Мiллер до сестрiи Манi Обриясько? замужньо? Оксани Е. з  року
188 *:

   "Дорога Оксавко!
   На тво? спецiальне жадання пишу тобi дальше. Около  одинадцято?  години
вночi лляв дощ, мов через хмаролом. Надворi панувала така темiнь, що  годi
було предмети розрiзнити. Дерева в саду i сосни, що виростали  тут  i  там
коло хати, шумiли так сильно, похитуванi вiтром, що з спокiйно? хати  було
лячно визирнути, Коло мо?х скляних огородових дверей виростають кущi рож i
бозу, i се? ночi, обливанi надмiрним дощем i похилюванi вiтром, угинались,
притискаючися до стiни, мов сироти. От се?-то ночi вернув добродiй Олесь з
Д. додому. Та не до сво?? хати по?хав вiн, а просто сюди до мене, до сво??
матерi, зайшов вiн.

   У низькiй, але обширнiй  кiмнатi  хоро?  панi  Олесь  панувала  глибока
тишина й пiвсвiтло. Сама вона лежала i, дрiмаючи, вижидала неспокiйно,  як
кожного дня, свого сина. Вiд часу до часу, як вiтер вэмагався надворi, бив
дощем, мов  невидимого  рукою,  до  вiкон,  вона  вздригалася  неспокiйно,
отвирала лякливо очi й питала, чи нема його, хто  коло  не?  пересиджу?  й
котрий там час. Коло ?? постелi в ногах сидiла в  поручевiм  крiслi  Маня.
Опустивши  обв'язану  над  чолом  голову  на  спинку  фотелю,  сидiла   i,
сторожачiй на вiдмiну зо мною за хорою, чи та не впада? в поновну гарячку,
вiддавалася бог зна яким думкам. Це була саме п'ята  нiч,  що  ми  обi,  а
радше бiльше вона, сторожили над хорою. Сильне потрясения нервiв виступало
так грiзно у старо? дами, що лiкар побоювався, щоб з того не  виникла  яка
поважнiша хороба нервiв. Лише сон, успокоения надмiрно потрясених  нерiвiв
i усунення сильно? гарячки, що лиш на недовгий час опускала хору, могли ??
до  давнього  стану  привести.  Бiль  унаслiдок  вивихнення  ноги,  як   i
ушкодження на головi  й  тiлi,  якi  понесла  хора,  падаючи  безпритомно,
засудили звичайно енергiчну й рухливу жiнку на кiлькатижневе лежання.
   Неприсутнiсть улюбленого сина-одинака, як i свiдомiсть, що  знаходиться
в хатi людей, нею досi iгнорованих,  взмагали  хоробу  ще  бiльше.  Бували
години, особливо пiд нiч, коли вона в гарячцi не  пiзнавала  осiб,  що  ??
окружали.
   Коло одинадцято? вночi, коли ми от так, майже не рухаючись, коло  хоро?
сидiли, поглядаючи вiд часу до часу в вiкно, звiдки била темiнь  i  чулось
лише гудiння вiтру, шум дерев i хлипання зливи, перериванi  блискавками  й
громом, зачувся нараз жиiвий туркiт брички, що коло нашо?  хати,  недалеко
вiкон  притикаючо?  кiмнати  цвiтiв,  котро?   дверi   стояли   вiдчиненi,
задержалася. Хора, що, як здавалося, знаходилася в пiвснi, видко не спала,
рiвно нам прислухалася до найменшого  шелесту  знадвору,  пiднялася  тепер
гарячкове в постелi й сiла. Витрiщивши очi на мене, промовила одне слово:
   "При?хав".

   Маня, мов наелектризована ?? рухом i  тим  словом,  а  може  почасти  й
задержанням возу, звернулася в тiй хвилi неначе без  свiдомостi  очима  до
мене. Я ?? зрозумiла.

   Мала хвилина напруженого мовчання настала.
   "Обринська... погляньте!.." обiзвалася тут же хора  захриплим,  твердим
якимсь голосом i, вхопивши мене судорожно обома руками, ждала.  Перелякана
дiвчина встала й пiдiйшла до  одного  з  вiкон.  Хоч  i  як  тиснув  вiтер
знадвору, вона все ж таки  вiдхилила  одну  половину  вiкна  й  вихилилася
надвiр.
   "Це ви, пане Олесь?" клякнула доволi чугно в  темну  нiч  мiж  хлипання
дощу й черев хвилину ждала.
   "Я!"

   "Я!" Воно добилося аж до нас, до хоро?, що в найбiльшiм  напруженнi,  з
широко створеними очима, дивилася i, мов не  тямлячися,  повторяла:  "вiн,
вiн"...

   Я вже не слухала ??.  Слава  богу,  буде  зараз  тут.  Я  поглянула  на
дiвчину. Блiда, як смерть, вона зблизилася, майже  хитаючись,  до  мене  й
шепнула: "Ви запишiться, я пiду". Я кивнула головою, i вона  вiдвернулася.
Ледве що дверi вiд сусiднього, а радше покою  цвiтiв  за  нею  зачинилися,
коли за недовгий час увiйшов i вiн.

   Оксано! Я знала, що вiн свою матiр обожав, що жив чи не бiльше для не?,
як для себе. Знала, що вона за ним, однiською  сво?ю  дитиною,  пропадала,
але що в тiй жорстокiй, мов камiнь твердiй жiнцi була така сила любовi,  я
не  сподiвалася.  Вiн,  неначе  не  бачачи  нiкого  в   хатi,   йшов   мов
загiпнотизований просто до не?. Пiшов i тут же над нею  схилився:  "Мамо!"
Вона не вiдповiла. Вхопила його за шию, з ?? грудi  виривалось  щось,  мов
плач, мов смiх, а далi й замовкла, i лиш ?? грудь, мов приважена  тягарем,
дихала важко. Через  хвилину  найсильнiшого  напруження  вона  нараз,  мов
тратячи вiдразу всю досi виказану силу, зiмлiла в його обiймах i  подалася
цiлим тiлом безвладно взад.  Лице  ??  побiлiло,  i  вона  не  обзивалася.
"Мамо!" кликнув пiвголосом удруге i цим разом тоном, що вiдкрив менi  цiлу
шкалу найтрагiчнiших почувань се?  одно?  хвилини;  всю  тривогу  люблячо?
душi, що в однiй хвилi вiдчува? радiсть i тут же й жах...
   "Вона гине, панi Мiллер!" вирвалося  стогоном  з  його  грудей,  i  вiн
поглянув на мене поглядом, якого не забуду до кiнця життя свого.
   "Нi, пане Олесь, нi! - вспокоювала я його наслiпо, а сама з  зворушення
аж дрижала. - Вона умлiла, втомилася, вижидаючи вас днями й чи  не  кожно?
хвилi аж до се? послiдньо?. Успокiйтесь. Вона мусить прийти до свiдомостi,
це лише радiсть побачення звалила ??".
   I справдi. По недовгiм часi, в якому поступали ми з нею згiдно приказiв
лiкаря, вона почала наново вiддихати,  а  потiм  отворила  очi;  побачивши
наново сина при собi, вона ?х знов замкнула.
   "Не кидай мене, Богдане... сину...  -  прошептала  ледве  чутно.  -  Не
кидай!"

   "Нiколи, мамо, до iпослiднього  вiддиху  не  покину!"  вiдповiв  вiн  з
зворушення аж стисненим голосом i схилився нараз  низько  над  нею,  майже
прилiг лицем коло ??  голови.  Так  кiлька  довгих  поважних  хвилин,  мов
любовного впевнення без слова... або також сповiдi... душi... душi...
   Мене обняло холодом.
   Чи плакав вiн, цей сильний мужчина?
   Не знаю.
   Соромився, може, сво?х слiз, що втиснулись йому в цiй хвилi в очi? Я не
знаю, я вiдвернулася, здержуючися сама вiд слiз, вiдiтзонувши  глибоко,  i
раз на все  зрозумiла  оцього  мужчину.  Оцiй  матерi,  що  була  в  сво?й
его?стичнiй любовi тверда й недоступна, мов скала, проти iнших почувань, а
разом з тим вiдчувала всi ступенi материнсько? любовi до  свого  сина,  не
годен був вiн опертися, так само й ?? бажанням  дотично  сво??  особи,  та
поступати по сво?й волi, не зломивши ?? або себе...
   Приглядаючися йому от так кiлька хвилин, я врештi встала й  вiддалилася
безшелесне кiлька крокiв до дверей, щоб заглянути за Манею, коли  оце  вiн
пiдняв голову i звернув сво? гарне мужеське лице до мене.
   "Залишiть, панi, - попросив шепотом, простягаючи руку за мною. -  Вона,
може, успоко?вшись, засне, й тодi я  займу  на  всю  нiч  ваше  мiсце".  I
сказавши це, вiн всунув мовчки руку пiд подушку хоро? i, схилившися  боком
над нею, мов над малою  дитиною,  неначе  самою  силою  присутностi  сво??
iстоти усипляв ?? без руху. Коли я дала йому жестом знак,  що  зараз  знов
верну, вiн притакнув головою, а я подалася до  сусiдньо?  т.  зв.  цвiтно?
кiмнати. Що Маня там робила? Лягла до супочинку? Ждала  мого  поклику,  як
щоночi, коли ми мiнялися коло хоро?? Я не знала.

   "Панi Мiллер!"
   Я оглянулася.
   Вiн звернув голову за мною й спитав пiвголосом:
   "Чи панна Обринська ? де тут? Менi зда?ться, це був ?? голос, що  питав
мене з вiкна, чи я це при?хав".
   "Так. Вона тут. Вона вiдiйшла в оцю кiмнату, - сказала я i  вказала  на
дверi, при котрих уже опинилася. - Я саме йду поглянути за нею".
   Вiн, як перше, притакнув  головою  й  звернувся  до  хоро?.  Я  вийшла.
Мимоволi полетiв мiй погляд до софи, де iнодi опочивала, вижидаючи поклику
або спочиваючи.

   Одначе нi.
   Цим разом  вона  стояла  коло  вiкна,  заложеного  з  долiвки  високими
цвiтами, i дивилася в темiнь густо? ночi. Надворi вiтер  притихав,  а  дощ
лляв спокiйнiшим темпом. Мабуть, охолоджувала розгарячене чоло коло  шиби,
бо зав'язка, що обдавала бiлим перснем ??  голову,  була  трохи  пiдсунена
з-понад брiв вгору, i широкий шрам, що показався  незаго?ний  коло  виска,
був виставлений на холод.

   "Ти не пiшла до твого покою?" опитала я.
   "Нi. Чи ви того сподiвалися?" опитала.
   "Так i нi, - вiдповiла я. - Я сама не годна б заснути, хоч би  й  могла
вже вiдiйти вiд хоро?. Вiн хоче сам сторожити коло  не?,  хоча  його  годi
самого з нею оставляти".

   "А вiн... як взагалi?" вихопилось з ?? вуст несмiливо.
   "Зворушений до крайностi".
   "Чого ж? Вона ж жива", вiдказала пiвголосом.
   "То-то й ?. Раз тому, що найшов ?? живою, а по-друге...  що  бачить  ??
все-таки ще тяжко хорою".
   "Казав що?"
   "Майже нiчого; вiдда?ться ?й всею душею. Маню! - додала я, побачивши на
?? блiдiм лицi мав проблиск яко?сь радостi.  I  це  перший  раз  вiд  часу
послiднiх поважних подiй. - Вiн любить  несказанно  ту  свою  матiр.  Вона
виповня? його життя. Я розумiю ?х обох, ?х не розiб'? жодна сила..."
   Дiвчина .не вiдповiла, подалася безшелесне вiд  мене  трохи  взад,  мов
прагнула зiллятися з тiнню, що  походила  вiд  високих  фiкусiв,  пальм  i
густих блющiв, що простягались над скляними дверима, що вели  до  саду,  i
вiдвернулася вiд мене.

   "Чи залишимо його коло матерi самого?" спитала я
   "Нi. Як же ж це можна? - вiдказала вона сухо. - Вiн же не обзнайомлений
з iнструкцiями лiкаря. До того, змучений подорожжю. Ночi гiршi в хоро?, як
днi. Особливо се? ночi, коли треба над нею уважнiше  сторожити,  в  котро?
радiсне зворушення могло б так  само  викликати  погiршення  стану,  як  i
неспокiй. Щодо мене, - додала, - то я буду й се? ночi на сво?му звичайному
мiсцi. Маю надiю, що вiдтепер буде стан хоро?  скоро  полiпшуватися,  хоча
доктор Роттер впевняв мене нинi зрання, що недуга досяга? кризису".
   "Погано", вiдповiла я й приступила й собi до  вiкна,  щоб  поглянути  в
темну нiч, звiдки заодно доносилося хлипання дощу.
   Так стояла я довший час, не обзиваючися до дiвчини, котра тимчасом сiла
коло столу, а голову опустила на охрест зложенi на столi руки, звертаючися
мимоволi профiлем до мене. Очевидно, змучена й зворушена,  не  мала  охоти
розмовляти, а коли Нестор заглянув з сво?? кiмнати до не?,  запитуючи,  чи
вона не загляне до нього, вона сказала, що не прийде, хiба аж  хора  усне,
що наста? звичайно аж  надранком,  а  тодi  вiн  i  так  буде  спати.  Вiн
вiддалився, зрадiвши звiсткою, що Богдан уже при?хав i був коло матерi, i,
попрохавши ще сестру не засиджуватися надто допiзна, вiдiйшов.
   Ми залишилися знов самi.
   Я, не хотiвши ще переривати тишину в кiмнатi хоро?,  сiла  в  фотель  у
темiнi коло листових цвiтiв, а Маня, мов та квiтка зложившись  у  себе,  з
опущеною на руки головою на столi, сидiла неповорушно. В  кiмнатi  ставало
тихо й тихiше, лиш хлипання дощу й  осторожне  тiкання  великого  стiнного
годинника переривали тишину.

   Iз звисаючо? лампи, ослонено? зеленою  ажуровою  заслоною,  розходилося
нiжне, лагiдне свiтло. Так минуло добро? пiвгодини. Я вже хотiла пiднятися
й вернути до хоро?, при котрiй вижидав мене, може, ?? син, коли оце саме в
тiй хвилi пiднялася Маня з свого мiсця, поправила бiлу зав'язку над  очима
i, мов зачувши нараз рух у кiмнатi хоро?,  пiдняла  голову  й  заслухалася
напружено. Шелесту не було жодного  чути,  але  зате  роздалося  до  наших
дверей ледве замiтне стукання.

   Мов електричним ударом дiткнена, жахнулася Маня й попросила  увiйти.  Я
не рухалася зi свого  заслоненого  мiсця.  В  слiдуючiй  хвилi  створилися
повiльно дверi й увiйшов Олесь.
   "Добрий вечiр", сказав зворушеним, пiвголосним звуком,  простягаючи  до
дiвчини обi руки, i приступив до не? ближче.
   "Добрий вечiр! - вiдповiла так само. - Слава богу, що вернулися.  Бiдна
ваша мати..." почала говорити.
   "Терпiла подвiйно", докiнчив вiн.
   "Так, - тягнула вона далi. - Раз через саму страшну  подiю,  про  котру
ви, очевидно, чули, а по-друге - через вашу неприсутнiсть.  Вiдтепер  буде
?? стан уже, певно, полiпшатися". I сказавши це, вмовкла.
   "I я то? гадки, - сказав вiн, - хоч ?? стан  тривожить  мене.  Але  ви,
ви... - додав вiн здавленим голосом, мов здержував якийсь  вибух  чуття  в
грудях, - ви... як я вам вiддячуся?!."
   Вона махнула рукою.
   "Це раз, Маню... А по-друге, ви, певно, жалу?те  гiрко,  що  вибiгли  з
хати на мiсце нещастя й попали в хвилю, що потягла вiд вас  тяжкi  вчинки,
вас самих не пощадила".
   "Гада?те?" спитала й звернула до  нього  сво?  блiде  лице,  з  котрого
засiяло тепер дво? прегарних, внутрiшньою радiстю просвiтлених очей.
   "Я в тому переконаний, - вiдповiв вiн. - Нiхто не бере на  себе  тягаря
чи жертви, котра получена з небезпекою власного життя".
   Вона всмiхнулася змучено.
   "Що ж... -  вiдповiла,  -  чи  мала  я  в  хвилi  найбiльшо?  небезпеки
вiддаватися  розвазi  про  на  слiдки   свого   вчинку,   котрий   вимагав
якнайскорiшого рiшення? Ви  зна?те,  -  додала  з  тим  самим  усмiхом,  -
Обринськi не були нiколи добрими математиками!"

   "Добрими математиками", панно Маню, - повторив  вiн  гiрко.  -  Неначеб
хвиля, як та, про котру спомина?те, могла що iнше  з  собою  принести,  як
нещастя й горе. I вас вона також не пощадила, пересвiдчуюся... -  додав  й
указав рукою на ?? обв'язку. - А  могла  для  вас  скiнчитися  трагiчнiше.
Маню! - додав i заслонив на  хвилину  рукою  очi.  -  Ви  великi  в  сво?х
почуваннях i вчинках, але в сво?й консеквенцi? легкодушнi до  розпуки.  Ви
могли разом з мо?ю матiр'ю свiй крок оплатити життям. Ви - молода  людина,
а моя мати - вам чужа. Чи ви взагалi ? того свiдомi, що для мене  вчинили?
I як вiддячуся вам? Ваш вчинок мене порива? й потряса?, ви..."

   Вона, як перше, перервала йому.
   "Що ж, чи повторити вам ще раз, що Обринськi без талану до математики й
фаталiсти? Що... поповнивши раз легкодушнiсть, мусили ??  або  направляти,
або за не? вiдпокутувати. I я, - додала з чудним усмiхом, -  уже  за  свою
похибку спокутувала".
   I сказавши це, скинула з гарним, повним свободи рухом обв'язку з чола й
кинула ?? на стiл. Яка гарна була в тiй хвилi, яка шляхетна!
   "Маню!"

   "Так, пане Олесь. Лиша?ться менi ще мiй вчинок направити.  Коли,  як  i
що, я поки що не знаю. Коли надплине хвилина, я ?й вiддамся й направлю. Чи
добре так? - З тим запитанням вода пiдступила до нього й заглянула йому  в
очi. - Бiльше тим не журiться, пане Олесь... Я..." додала й нараз  урвала.
Сильне зворушення, котре, очевидно, перед ним укривала,  надмiрна  фiзична
втома й безсоннiсть кiлькох ночей взяли верх над нею, i вона,  всмiхаючись
сонним якимось усмiхом, захиталася. Вiн пiддержав ??.
   "Маню, ви хворi!" кликнув.
   Але вона не пiддавалася. Освободившися з його  рук,  стала,  як  перше.
Вхопивши заразом поруччя крiсла, говорила далi:
   "Це пусте, пане Олесь. Так менi вже кiлька разiв лучалося й миналося. I
якби  власне  не  та  моя  "легкодушнiсть",  когра  всiх  умiрковайих,  не
виключивши й доктора Роттера, ляка?, я б на прикази доктора Роттера лежала
вже давно в постелi й  ослабла  дальше;  мiж  тим  коли  мiй  вами  й  ним
засуджуваний iмпульс до легкодушностi держить мене й досi на ногах...  Але
ви простiть, - тягнула майже гарячкове дальше, неначеб не мала вже  з  ним
бiльше говорити, звертаючи на нього сво? в  цiй  хвилi  надмiрно  блискучi
очi, - що я зроблю вам ще дещо противне. Панi Мiллер казала  менi,  що  ви
хочете вже се? ночi самi сторожити коло хоро?, а з цього  не  може  нiчого
бути".
   Вiн зчудувався.
   "Як, - спитав, - не може бути? Мо? мiсце вiднинi коло не?. Я вже досить
приймав жертв, досить  надуживав  вашi  й  панi  Мiллер  сили  й  доброту.
Зрозумiйте, що вiднинi це не смi? бiльше бути. А про те, до яко? степенi я
став вашим довжником, ви, мабуть, досi й не подумали?"
   "Ви мене зле зрозумiли,  -  обiзвалася  тут  дiвчина  спокiйно.  -  Зле
зрозумiли мо? слова. Обтяжувати вас  обов'язками,  себто  впроваджувати  в
положення  довжника  проти  нас,  нiхто  з  нас  не  задуму?.   Але   коли
застановитесь хвилину над мо?ми словами спокiйно, зрозумi?те  мене  також.
Стан хоро?, як поясняв менi нинi  доктор  Роттер,  взмага?ться  чи  не  до
кризи, хора вимага? найбiльшого догляду й уваги  в  хвилях,  котрi  сво?ми
об'явами в хоро? вам ще незнакомi. Самi з нею, без нашо?, т. ?.  мо??  або
панi Мiллер помочi, ви не впора?тесь. Позвольте, щоб  ще  два-три  днi  ми
були вам коло вашо? хоро? помiчнi,  котру,  я  признаюсь,  сама  вже  ваша
присутнiсть буде лiкувати. Як ?? стан  полiпшиться,  поступайте,  як  самi
хочете, i ми не будемо втручатися".
   "З того не буде нiчого, - вiдповiв вiн рiшуче. - Сили панi Мiллер, крiм
ще це? одно? ночi, я не буду довше надуживати. А вашо? вже й  стiльки  нi.
Ви самi хорi, обезсиленi, як щойно я пересвiдчився. А я б  мав  вас  ще  й
дальше займати? Який там мужик, его?ст i бог зна  що  iнше,  я  видаюся  в
ваших очах, однак визискувачем слабших я нiколи не був. А по-друге,  панно
Маню, - сказав вiн, i його погляд задержався з неописаною нiжнiстю на нiй,
- чи ви гада?те, що я прийняв свою матiр з ваших  рук,  що  вирвали  ??  з
само? пропастi смертi, на те, щоб другою пхнути вас за те  в  недугу?  Нi,
Маню! Хоч i як дорожу  я  життям  мо??  матерi,  рад  би  ?й  самого  неба
прихилити, але тут i в тiм разi я  зрiкаюсь  вашо?  помочi,  не  годен  ??
приймити. Телеграфiчне покличу я завтра з Ч. служебницю i з ??  помiччю  й
доктора Роттера, що, на щастя, ? мо?м щирим другом, я маю надiю, що  вирву
?? з хороби".
   "Спробуйте це!.. - оказала дiвчина понуро, - коли хочете зворушити хору
наново. Самою вже появою сестри-служебницi, котра не раз ввижа?ться  хорим
безвинно вiстуном смертi, вона може впасти в стан погiршення.  А  я  якраз
цьому хотiла запобiгти, перебираючи мiсце коло хоро?, покiй стане ??  стан
вiдраднiший. Однак буду мусила вiд того вiдступити. Вашi права першi,  мо?
припадковi".
   По його лицi перебiгло мов промiння.
   "Ви боретесь хоробро, панно Маню, -  сказав  вiн  i  приступив  до  не?
ближче. - I якби не те, що саме ви були тi?ю, що видерли матiр вiд смертi,
я прийняв би вашу помiч з найбiльшою вдячнiстю... Але так, як ? стан речей
i стан вашого здоров'я, я цього пiд жодною умовою не  можу  вчинити...  Не
журiться... - додав тепло i взяв ??  звисаючу  руку  мiж  сво?  долонi.  -
Змогла сама одна дiвоча сила вирвати ?? з само? найгiршо? пропастi, то чей
же найдеться i в мене сила допровадити ?? благородне дiло до кiнця".
   "Робiть, як хочете! - обiзвалася вона майже розпучливо. - Доктор Роттер
скаже вам те саме. Оскiльки я його погляди про хоробу вашо?? матерi  знаю,
не згодиться вiн з вашою постановою нiколи".
   "Доктор Роттер? - спитав вiн зчудовано й усмiхнувся болюче. - Чи за цей
короткий час пiзнали ви вже так добре його погляди, що  впевня?те  про  це
так твердо?" спитав вiн i, сказавши це, спинив сво? очi  вигребущо  на  ??
блiдiм лицi.

   Вона видержала його погляд.
   "Ми надто часто зносилися в останнiм часi коло хоро?, щоб  не  могла  я
предсказати його думку дотично хоро?".
   Добродiй Олесь вiдвернувся.
   "Ви ? також його пацi?нткою? - сказав нараз. - Чи не так? Червоний шрам
на вашiм чолi свiдчить, що й не так скоро перестанете  нею  бути.  Але,  -
додав, - щоб дiйти до кiнця про порушену мiж нами справу, то  я  буду  вас
просити пiдчинитися цим разом мо?му бажанню, хоч би воно мало навiть вас i
болiти. Будьте добрi, - закiнчив речення лагiднiше, побачивши, що  дiвчина
хапа?ться немов судорожно наново за крiсло, - i йдiть  на  опочинок.  Воно
вже й так доходить до пiвночi. Завтра будемо, може, про це далi говорити".
   "Як доктор Роттер прийде..." сказала вона ледве чутно i  звернулася  до
сво?х дверей.

   "Як доктор Роттер прийде, - вiдповiв вiн i, вимовляючи iм'я лiкаря, так
сильно зморщив чоло, мов вимовляв  iм'я  найтяжчого  ворога  свого,  а  не
доброго й щирого приятеля. - Як доктор Роттер прийде..."
   Вiдтак сталося, як бажав. Я внховзнулася незамiтно через склянi  дверi,
обiйшовши дiад, й вернула в кiмнату хоро?, котра спала  сильним  сном.  За
недовгу хвильку вернувся й вiн. На годинку уступила я йому на його бажання
сво? мiсце, пояснюючи, як ма? в деяких хвилях з хорою поступати.  Але  вiн
просив припочити  довше,  бо  як  упевнив  мене,  годен  сам  i  до  рання
пересидiти, - що я i вчинила. На щастя, перейшла нiч доволi щасливо,  -  i
вiн мене не покликував. Хора була спокiйнiша,  як  ми  сподiвалися,  а  я,
скрiпившися довшим сном,  змогла  оце  все  мо?  оповiдання  обширно  i  в
подробицях описати. Другий раз знов, а до того часу поздоровля? тебе  щиро
твоя А. Мiллер".

   * * * _

   (Два днi пiзнiше).
   "Оксанко!

   Доктор Роттер був i, по огляненню хоро?, в котро?  почалася  мимо  двох
спокiйних ночей сильна  гарячка  наново,  супротивився  намiровi  добродiя
Олеся покликати сестру-служебницю з Ч., що могла б йому бути в  догляданнi
матерi помiчною, й увiльнити Маню й мене вiд утяжливих, хоч i  добровiльно
на себе прийнятих обов'язкiв - гостро й рiшуче.
   "Панна Обринська, - поясняв доктор Роттер, - доглядала  хору  з  першо?
хвилини нещастя, як лиш прийшла вона до свiдомостi.  Хора  вже  звикла  до
не?, панi Мiллер i мене, i тепер, коли хороба доходить до  кризи,  вимага?
найбiльшого догляду й посвячення, усувати вiд не?  знайомi  лиця  й  брати
чужi було б для не? не лише получене з небезпекою, але могло  б  навiть  i
продовжити хоробу. Я сам, - додав вiiн, обiймаючи при  тих  словах  теплим
поглядом дiвчину, що сидiла мовчки в сво?й кiмнатi,  де  саме  вiдбувалася
конференцiя, сперши голову на руки, не  мiшаючися  в  розмову,  -  був  би
перший, що увiльнив би панну Обринську вiд цього чину, не  застановляючись
над тим нi на хвилинку, наколи б саме не грiзний стан хоро?, що, як  кажу,
вимага? саме тепер ще хоч кiлькадневного посвячення з  ??  й  панi  Мiллер
сторони.
   "Бiдна  панно  Маню!  -  додав,  звертаючися  до  не?.  -  Ви  самi  ще
реконвалесцентка, а мимо того вашi надужитi сили мусять це ще недовгий час
видержати. Чи зможеiе нам  ще  посвятити  зо  двi-три  ночi?  Лиш  три,  -
повторив лагiдно, неначе доторкався якогось болючого мiсця в ?? душi. -  Я
маю певну надiю, що як не наступить поновне сильнiше зворушення хоро?,  по
упливi того часу ?? стан пiде рiшуче до лiпшого"

   "Я радо  сповню  ваше  бажання,  пане  докторе,  -  вiдповiла  дiвчина,
звертаючи вповнi сво? лице до нього. -  А  коли  б  не  опозицiя  добродiя
Олеся, котрий супротивлявся мо?й присутностi зараз  першого  вечора,  коли
при?хав, ця справа не була б  навiть  прийшла  до  дискусi?,  однак..."  i
урвала.
   "Супротивляючися тому, я мав передусiм  ваш  власний  стан  на  оцi,  -
обiзвався поважно добродiй Олесь, - i  лиш  у  другiй  точцi  входили  мо?
власнi, вам вiдомi  причини  до  се?  справи  Чи  почува?те  себе  справдi
настiльки сильнi, щоб обняти наново  покинене  мiсце  коло  мо??  матерi?"
Останнi слова були проведенi хмарним, майже понурим поглядом  до  дiвчини,
мов за дим крилося бажання, щоб дала вона противну вiдповiдь.
   "Так, - вiдповiла  вона  просто.  -  Я  до  вашо?  матерi  привикла,  а
остаточно я хочу це"

   "Хочете?" спитав зчудований доктор Роттер.
   "Так, пане докторе, - повторила дiвчина. - Чи в тiм щось дивного?"

   "Нi, сво?м питанням я лиш хотiв довiдатися, чи ви певнi, що сила  вашо?
волi не спроневiриться вам".
   Замiсть вiдповiдi вона всмiхнулася й не обiзвалася.
   "Панна Обринська переб'?  головою  й  мур,  -  пояснив  добродiй  Олесь
докторовi, - однаково, чи  голова  розiб'?ться  вiд  того,  чи  нi!  Це  в
Обринських значить - "свобода волi".
   Тепер i докто?р Роттер усмiхнувся.
   Оксанко! Ти повинна була бачити в тiй хвилi тих обох 'мужчин. Одного  -
з захмареним чолом i поглядом, що узнавав авторитет у даному разi  другого
лиш з найглибшим внутрiшнiм опором, i другого -  з  очима,  зверненими  на
дiвчину, повними блиску й захвату. Оба не виглядали в цiй хвилi  як  добрi
приятелi, товаришi.

   "Це? ночi буду вам уже помiчна, пане Олесь", звернулася Маня до  нього,
iгноруючи цiлком його хмарний настрiй. I  неначе  приготовляючися  вже  до
свого обов'язку, вона пiднялася з крiсла.
   "Дякую вам! - обiзвався тут доктор Ротгер, простягаючи до не? руку. - Я
знав, що мiй щирий асистент не вiдтягне в послiднiй хвилi  сво??  помiчно?
руки вiд мене, що рад би i з сво?? сторони  поставити  шановану  ним  хору
якнайскорiше на ноги. - I звертаючися востанн? до добродiя Олеся, що стояв
мовчки коло мене, подав йому ще деякi вказiвки про  новi,  хорiй  записанi
заспокоюючi медикаменти, вклонився й поставив уже руку на клямку дверей. -
Ов! - кликнув нараз i задержався, мов пригадав щось.  I  з  тим,  сягнувши
рукою у внутрiшню грудну кишеню, витягнув звiдти щось невелике,  в  тонкий
папiр заловите. - Сьогоднi зрання, - сказав, - принесла менi моя господиня
розцвiлу не? бурливо? ночi бiлу рожу, а я не мiг... не подiлитися з  вами,
панi Обринська, сею пишною бiлою квiткою. Вона пiзня, - додав, звертаючися
неначе вибачливо до товариша, - але самi побачите - препишна. Погляньте!"
   I поставивши з тими словами бiлий  цвiток  перед  Манею  на  стiл,  сам
попрощався.

   "Вiдчува?ш, Оксанко, ти дещо за тим?
   Це чудова!.."
   Маня розвинула з слабим усмiхом шовковий папiр, похилилася мовчки цiлим
обличчям над пишною бiлою квiткою.
   "Чудова, дiйсно... одинока!  -  прошептала  й  хвилинку  мов  упивалася
рожею. - Погляньте, пане Олесь... панi Мiллер!"
   Я взяла квiтку в руки, подивляючи ??  непорочну  красу,  мiж  тим  коли
добродiй Олесь, неначе пiдождавши, щоб ця  сцена  скiнчилася  якнайскорше,
почав нетерпеливо по хатi туди й назад проходжуватися. Налюбувавшися рожею
не менше, як дiвчина, я заткнула ??, не надумуючись довго,  дiвчинi  позад
уха в звисаючу косу. Побачивши це, добродiй Олесь захмарився, як  недавно,
i задержався в ходi.

   "Чи не було б краще, панi Мiллер, дати паннi Обринськiй хоч  на  кiлька
день ще обв'язку на чоло? -  обiзвався,  поглянувши  ще  завше  понуро  на
оздобу в дiвочiм волоссi. - Доктор Роттер, очевидно, забув про те спiмнути
сво?й молодшiй пацi?нтцi. Але я, дивлячися на гострий,  незаго?ний  цiлком
шрам  коло  ??  виска,  не  можу  позбутися  почуття,  що,  при  найменшiм
зворушеннi  або  напруженнi  реконвалесцентки,  з  нього  мусить  на  чолi
витиснутися кров".

   "Справдi, це не  пошкодило  б",  вiдповiла  я  спокiйно  i,  вiдшукавши
обв'язку, я сповнила його бажання, обв'язуючи нею чоло дiвчини наново.
   "Моя рожа!" кликнула тут Маня з  жалем,  кинувшися  тривожно  за  сво?ю
квiткою, що, порушена незручно мо?ю рукою при обв'язуваннi чола, скотилася
саме в тiй хвилi по ?? рамелi на долiвку.
   "Вона тут... ?й нiчого не сталося",  сказав  Олесь  сумно  i,  пiднявши
квiтку з долу, подав ?? назад дiвчинi.
   "Вона така чудова й перебула бурю!" закинула Маня й  похилилася  наново
над нею.

   Пан Олесь не  сказав  бiльше  нiчого,  але  замiсть  того  поглянув  на
годинник i заявив менi, що мусить вiддалитись  конче  на  часок  до  свого
помешкання, бо ма? там умовлятися з деякими висланими йому робiтниками, що
рiшили вiдреставрувати  йото  ушкоджений  дiм.  Взагалi,  вiн  буде  мусив
вiдтепер частiше вiддалятися надглядати за робiтниками ще й сам, бо рад би
матiр якнайскорше  перевести  до  свого  дому,  що  мусить  статися  перед
закiнченням його вiдпустки. В разi,  -  додав,  не  звертаючи  на  дiвчину
уваги, - коли матерi було б чого пiд час його вiдсутностi потрiбно, то вiн
просить мене його заступити.

   Гу! Який це мужик, Оксано, цiлий той Олесь, та ще й ревнивий,  und  das
soil ein "Vollblutmensch aus einem GuB" sein?[67] Як це скiнчиться?
   Твоя А. Мiллер".

   * * * _

   (По довшiм часi).
   Я дуже давно не писав нiчого й оце кидаю  лиш  наборзi.  Будучи  з  нею
тепер коло матерi так часто в якихось майже ясно окреслених вiдносинах, я,
зда?ться, розумiю ?? далеко краще й лiпше, як давнiше. При нiй я стаю, мов
видючий. Про почування нашi жодне з нас не натяка?. Але я вiдчуваю, що  ??
душа належить до мене. I не любов'ю, що бажала б у менi  мати  лиш  батька
для сво?? дитини, а якоюсь iншою. Я б сказав, що вона становить у  не?  ??
буття. I чи це не ? правдива любов женщини? Всiма нервами чую  я,  що  вся
безшелесна праця ??, вся ?? нiжнiсть вiддана  мо?й  матерi,  вона  вiддана
через призму мо?? матерi - менi. Свiдомо чи нi, воно так ?. Одначе уста ??
мовчать. Мiж нами сто?ть ?? неподатливий  елемент,  що  менi  вже  стiльки
завдавав дiла й мук. Вiн притяга?, а  заразом  огiрчу?  мене.  Iнодi  я  б
роздавив його з ненавистi... А потiм заявляю сам собi, що всi лiта,  котрi
втиснулися мiж нас, не змiнили змiсту ?? душi, а противно, виковали його в
сильнiший характер. I той ?? характер, неподатливий  елемент  у  нiй,  вiн
володi? мною!.. ?? колишня молода любов, що пригадувала  ледве  розпочатий
розквiт рожi, була тодi позбавлена то? страстi, котра несвiдомо вплива? на
мужчину, що тягне ?? зiйти до нього з свого п'?десталу непорочностi. ??  й
тепер у не? нема.  Вона  ще  бiльше  споважнiла,  зглибшала,  вирiвнялася,
помимо сво?? неподатливостi, спокiйна, хоч я... часом чую, що цiлком  вона
не все бува? спокiйна. Яка гарна!

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Ходить,  вешта?ться  коло  мо??  матерi,  успокою?  ??  сво?м  альтовим
виразистим голосом, i сама не замiча?,  як  непомiтно  кладе  на  все,  що
носить наш характер, щось вiдмiнне з сво?? iстоти.
   - Маню! - кликнув я раз несподiвано ??  по  iменi  iнтимно  (не  хотячи
майже), бо це вимагала хвиля коло матерi, i вразив ?? несподiванiстю  мого
голосу, мов електричним ударом. Вона сполохалась, мiняючи барву лиця, а  я
зачинив вiдкриту тайну в собi, як мiй скарб. Тепер вона вже стережеться, а
я чимраз бiльше клонюсь перед нею.

   Доктор Роттер, той спокiйний, мудрий нiмець, обожа? ?? без  слова.  Все
слiдить поглядом за нею. Зда?ться,  вiн  щось  догаду?ться.  Але,  що  вiн
джентльмен, не пита? нi про що. Я так само мовчу. Та чи надовго стане  мiж
нами того тяжкого мовчання? Один звук бiльше, один погляд гарячiший,  -  i
воно розiб'?ться... Мужик ма? струни, а любов його мужицька  -  стережися,
Обринська!

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Оксанко!

   Днина  була  пишна.  Я  сидiла  коло  хоро?,  що   ослонена   параваном
[68]дрiмала, а пан Олесь i  твоя  сестра,  що  проходжувалися  недовго  по
городi, вернули незамiтно до кiмнати i, сiвши оподалiк вiд  хоро?,  сидiли
якийсь час мовчки. Чи звертали увагу на мене,  я  не  знаю.  Менi  про  це
байдуже. Вона взяла якусь роботу до рук, а вiн, усiвши проти  не?  в  мо?м
глибокiм поручевiм крiслi, спер голову на руки й  приглядався  мовчки,  як
шила. В нього пишний  профiль,  Оксанко,  i  взагалi  вiд  голови  до  нiг
поважний, темний, як та смерека. Гарний мужчина.

   Сидять обо? проти себе, i хто б не знав,  що  мiж  ними  бувають  iнодi
хвилi бурливi й гарячi, мов грань, - думав би,  це  якась,  бог  зна  яка,
миролюбна пара.

   "Ви змiнилися, панно Маню", обзива?ться вiн холодним пiвголосом, щоб не
збудити засипляючу матiр. У м'яких звуках, за винятком першого вечора, вiн
взагалi до не? тепер  не  говорить.  Нiби  провадить  розпочату  (може,  в
городi) розмову.

   "Бути може, - вiдповiда? вона спокiйно сво?м симпатичним голосом, - але
без впливу одиниць, що бувають iнодi й несвiдомо керманичами нашого  життя
й наших учинкiв. Однак самою вдачею я не змiнилася, хiба що, може,  тут  i
там змiнила в деякiм  напрямi  сво?  погляди,  затвердла  бiльше  в  сво?х
постановлениях; розгiрчилась, може, проти духу й часу життя".
   "Матерiалiстичного?" спитав вiн з притиском, мов збудився нараз з  яко?
глибоко? задуми й вiдразу вiдгадав ?? думку.
   "Так. Iнодi менi лячно... так, неначеб для слабiших, а може, лиш  тонко
вiдчуваючих,  наста?  кiнець,  час  упадку  духового  життя  й   моральних
вартостей мiж укра?нцями".

   Вiн усмiхнувся.
   "Не бiйтеся Як однi оборонцi духу минуться, однi вартостi переживуться,
заступлять ?х другi. За собою мають вони ще народ. Мужикiв".
   "Мужикiв?" спитала вона.
   "Так. I таких, як i я".
   Вона похитала головою.
   "Ви  невiльник.  Ви  ще  не  розбили  в  собi  матерiалiстичного  духу,
потребу?те  ще  самi  для  пiддержання  свого  "я"   потвердження   вашого
окружения; себто патенту знадвору".
   "Отже, на вашу думку я - матерiалiст? - спитав вiн. -  Я  ж  також  уже
"нарушений" тим духом, як каже доктор Роттер, "aus der Hohenluft" [69]i не
з первiсно? руки".
   Вона так само заперечила.
   "Нi?"

   "Нi, пане Олесь!"
   Була б, може, дещо доповiла, одначе дверi  недалеко  них  створилися  й
тихо, мов на шовкових пiдошвах, увiйшов Нестор. Вiн приступив  до  сестри.
Вона опустила руки з шитвом на  колiна  i,  зда?ться,  всiм  теплом  сво??
гарно? душi звернулася допитливим поглядом до брата:
   "Що там, Несторе? -  спитала.  -  Потребу?ш  мене?  Я  прийду.  Ми  вже
вижида?мо лише  доктора  Роттера,  що  обiцявся  передучора,  вiд'?жджаючи
кудись, зайти вже сьогоднi в оцiй порi сюди, а тому i я тут".
   Нестор схилився над сестрою i,  спершися  одною  рукою  на  ??  фотель,
гладив другою мовчки ?? волосся.
   "Коли скинеш цю пов'язку, Маню? Вона заслоню? менi тво? очi".
   "Ще за день-два, мiй хлопче, - обiзвався замiсть сестри добродiй Олесь.
- Вже за день-два не буде вона тебе разити. Менi знов о те  чоло  без  то?
пов'язки лячно..."
   "А мене якраз нинi питав доктор Роттер, чи Маня ще носить  ??",  сказав
Нестор.

   "Доктор Роттер? - спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, мiж
тим коли гаряче полум'я затемнило його лице ще о вiдтiнок бiльше. - То вiн
уже вернув?"

   "Так, - вiдповiв Нестор. - Власне перед годиною бачився я  з  ним.  Вiя
вернув. Споминав про  те,  що  зайде  й  сюди,  але  що  мусив  непремiнно
вiдвiдати вперед якогось небезпечно занедужавшого, вiдложив вiзит сюди  на
пiзнiше, а сам по?хав верхом".

   "Дивак вiн", закинув Олесь.
   "О, нi, вiн гарна людина, пане Олесь! - боронила Маня. - Вiн вiд голови
до нiг джентльмен".
   Олесь усмiхнувся ледве замiтною iронi?ю й погладив свою  гарну,  темну,
плекану бороду.

   "його всi жiнки люблять, але вiн не ма? замiру женитися".
   Маня здвигнула плечима.
   "Вiн i його кiнь виглядають, неначеб з одно?  маси  скованi",  сказала,
iгноруючи останнi його слова.
   "Так. I вiн любитель природи. Як ма? час, ?здить у гори або  в  лiс,  i
товариства уника?. Терплячий  на  серце,  каже,  що,  може,  впаде  колись
мертвий з коня, як застрiлений птах; а це була б, на його думку,  найкраща
смерть. Вiн зна? тут у горах кожний закуточок".
   "Це менi також казав, - потвердив Нестор, - а  задокументував  це  саме
послiдньою сво?ю про?здкою".
   "Якою про?здкою?" спитала Маня.
   "На скалу Р. Д.", вiдповiв Нестор.
   "В товариствi?" спитав добродiй Олесь.
   "Не знаю, - вiдповiв Нестор. - Дав менi ось кiлька чудових шарiток".  I
оказавши це, вiн витягнув свiй нотес, отворив його й указав кiлька  бiлих,
уже трохи затисиених цвiтiв, що звикли ми бачити лиш в альпiйських горах.

   "Якi  чудовi!  -  кликнула  Маня  i  взяла  ?х  обережно   на   долоню,
приглядаючись ?м хвилю, мов малим нiжним  створiнням.  -  Дай  менi  одну,
Несторе", сказала, всмiхаючись до брата.
   "Бери i всi".
   "Залишiть ?х Несторовi, панi. Вони йому здадуться... Я вам постараюся о
свiжi", вмiшався тут увiчливо Олесь.
   "Менi  якраз  оцi  подобаються,  i  вони  вже  тут",   заперечила,   не
надумуючись, дiвчина, схилившися наново пестливо над гiрською квiткою.
   Господи, що вона таке сказала, що вiн так на не? витрiщився?
   Дiвчина, мов вiдчувши його змiну самим жiночим iнстинктом, не пiдводячи
цiлком голови, подала квiтку братовi назад.
   "Задержи ?х, Маню, деякi з них, може, i для  тебе  призначенi",  сказав
брат.

   "Нi, - вiдповiла вона спокiйно. - Оцi цвiти я люблю понад усе, але вони
зриваються з небезпекою  життя.  Сховай  ?х.  У  тебе  вони  будуть  лiпше
захованi, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин".
   "Коли вернемо додому. Маню? - спитав нараз брат, ховаючи цвiти назад  у
свiй нотес. - За вiсiм день моя вiдпустка кiнчиться, а я б  хотiв  скорiше
вiд'?хати. На мене жде багато працi".
   "Як мусиш, то по?демо, Несторе, -  вiдповiла  дiвчина  лагiдно.  -  Моя
задача тут скiнчиться вже за два-три днi, i зможемо ?хати. Мо? мiсце займе
панi Дора К., що, як чую, при?жджа? цими днями; все пiде давнiм  ладом,  i
кожне найде себе на давньому мiсцi. Правда, пане Олесь?"
   При питаннi дiвчини обернувся Олесь, що зблизився  був  на  хвилину  до
вiкна, i його лице показалося дуже поважним.
   "Може, й так, панно Маню.  Я  був  би  то?  гадки,  Несторе,  -  додав,
звертаючися виключно до молодого чоловiка,  -  щоб  ти,  наколи  б  це  не
потягло для тебе особистих прикростей, остався з сестрою ще як  не  довше,
то хоч з чотирнадцять день. Через нещастя, яке постигло  мою  матiр,  твоя
сестра, та й ти, стратили багато на силi, а  я  не  в  силi  направити  це
моментально. Не можу й переiначити,  що  раз  сталооя.  Чи  справдi  мусиш
?хати? Ти ледве чи набагато досi скрiпився",

   Нестор поглянув щиро бесiдниковi в очi й вiдгорнув якимось заклопотаним
рухом волосся з чола.
   "Мушу, Богдане, на мене ждуть обов'язки. А сестра як... хоче. Хоча... -
додав, - по правдi кажучи, менi було б наймилiше, наколи б i вона зо  мною
?хала".

   Добродiй Олесь думав, гладячи раз по  раз  гарною  рукою  свою  плекану
бороду.

   "За вiсiм день, кажеш, мусиш?"
   "I се тво? непохитне постановленвя?"
   Нестор потакнув головою.
   Добродiй Олесь здвигнув плечима,
   "Я б тобi пригадав, - сказав, - що для тво?? сестри було б лiпше,  якби
вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне мiсто.  На
мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й  стане  перед
сво?ю матiр'ю. А до того жде ?? також  праця.  -  Останнi  слова  висказав
якось несмiливо й оминув погляд дiвчини, немов боявся  нагадувати,  що  ??
ждуть утяжливi лекцi?, якими заробляла на життя  i  причинялася  також  до
удержання. - А й тобi, як сказав я, не завадить побути довше  на  гiрськiм
воздусi. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свiй фiзичний стан  не  дба?ш
нiколи. Розваж, Несторе! Пiд час пожежi напружувався ти надмiрно. Це  знаю
я не лиш вiд панства Марiянiв, але й вiд других, що були  в  той  час  там
присутнi й бачили тебе. Ти не силач. Вiд то? пригоди тобi сили не прибуло.
Мо?м обов'язком, як уже не бiльше, ? подбати, щоб ти й твоя сестра ви?хали
вiдси не менше здоровi,  як  (прибули.  Тому  прошу  тебе,  щоб  вiд  часу
закiнчення тво?? вiдпустки залишився ти ще хоч з кiльканадцять день тут  у
горах, i .за той час був мо?м  гостем,  однаково,  чи  за  мешкував  би  в
лiсничiвцi, чи в мо?й власнiй хатi. Якби  не  те,  що  досi  був  я  такий
зайнятий хоробою матерi й клопотами поновного  впорядкування  сво??  хати,
був би ти вже про ту мою постанову  довiдався.  Нинi  ти  доторкнувся  се?
оправи сам, i я тобi за це  вдячний.  Я  маю  надiю,  що  за  кiлька  день
полiпшиться стан мо?? матерi остiльки, що зможу  забрати  ??  вже  в  свою
хату, i тодi запану? в лiснйчiвцi давнiй супокiй  i  свобода.  Застановись
над мо?ю просьбою, Несторе".
   Молодий чоловiк помовчав хвилину, а потiм похитав головою.
   "Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, - сказав. - Нехай би  й  якi
там шляхетнi мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я  в
жоден спосiб не годен.  Щодо  мо??  сестри,  то  вона,  коли  хоче,  нехай
оста?ться у панi Мiллер, але я один мушу за вiсiм день вертати. На протязi
тих трьох тижнiв,  що  я  тут  перебув,  я  скрiпився  бiльше,  як  навiть
сподiвався. Навiть i кашель уступив по бiльшiй частi, i я чую, що можу хоч
би й подвiйну працю взяти на себе".

   "Що я тобi ще рiшуче вiдраджую.  Ти  не  так  скрiпивсь,  як  повинен",
закинув тут добродiй Олесь.
   "Радо прийняв би я тво? предложения iншим разом, Богдане... Однак цього
лiта не годен се вчинити. А щодо мо?? незначно? помочi при пожежi,  то  ти
переоцiню?ш ??. Кожний iнший на мо?м мiсцi був би те саме  вчинив,  i  про
якiсь "обов'язки" проти нас ти навiть не згадуй,  бо  тим  справля?ш  менi
прикрiсть. Залиши доторкатись се? справи. Ти не настро?ш мене  iнакше,  як
настро?ний я тепер".

   "А я по?ду з тобою, Несторе! -  обiзвалася  тут.Маня,  що  заховувалася
досi спокiйно. - За вiсiм день побуту  й  супочинку  в  лiснiм  воздусi  i
неперериваного сну я наберу давнiх сил. Вашi сумнiви щодо  мого  фiзичного
стану, пане Олесь, - додала, звертаючись до нього, - цiлком  безпiдставнi.
Навiть це, - додала й указала на пов'язку кругом голови, - ношу  я  бiльше
на бажання мого окружения, як з справдiшньо? потреби. Менi вже  нiчого  не
хибу?! - I сказавши це, вона, мов на доказ сво?х сил, встала й,  отворивши
нараз широко обiйми, майже  блискавкою  пiдняла  брата  одробину  вгору  й
поставила назад. - Бачите, пане Олесь?" сказала вiдтак, вiддихаючи глибше,
i всмiхнулась через плечi до нього, що витрiщився перелякано на не?.
   "Дiйсно, - обiзвався добродiй Олесь з гiрким вiдтiнком у голосi.  -  Ви
готовi цей experiment[70] ще й  на  кiм  iншiм  повторити,  щоб  лиш  свою
постанову, як i брат, перетерти. Чому нi? Але вам це все не поможе. Доктор
Роттер нехай рiшить. Вiн буде в тiй справi компетентнiший,  як  я.  Я,  як
бачу, не  вдiю  нiчого.  Мужик  проти  аристократiв  безсильний.  Для  них
знайдеться в кожнiм разi задня  хвiрточка,  через  котру  вони  перед  ним
вивинуться. Я це вiдчуваю. Йому  оста?ться"  лише  пересвiдчення,  що  вiн
проти них довжником, i що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з
них помiчно? руки. його матiр i майно вирвали з пожежi,  а  особистi  його
почування вiдносно то? цiло? подi? ?м байдужi. З ними  нехай  справля?ться
вiн сам".

   Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А  однак  його
слова, висказанi з  поважним,  майже  понурим  супоко?м,  викликали  дивнi
наслiдки. Брат i сестра поглянули на себе, i коли лице  дiвчини  покрилось
блiдiстю, обiзвався Нестор:

   "Коли ти, Богдане, з це? сторони береш цю оправу, то помиля?шся сильно.
Не якою-небудь поверховною забаганкою ? моя постанова скорiшого  вiд'?зду,
а поважною рiччю. До того примушений я працею,  котра,  як  i  сам  зна?ш,
робить нас часто-густо невiльниками. Крiм того, вимагають того вiд мене  й
особистi причини, про котрi тепер говорити рiч зайва. Все те разом вимага?
вiд мене подвiйно? пильностi та вiдречення хоч би  й  найменшо?  особисто?
свободи. Коли моя сестра хоче товаришити менi, то робить це без  впливу  з
мо?? сторони. Та все ж таки я обiцяю тобi розважити ще раз твою просьбу  й
буду старатись вдоволити ?? хоч почасти".

   По лицi добродiя Олеся  перебiг  мов  сонячний  проблиск.  Одначе  вiн,
здержуючись вiд усякого теплiшого тону в сво?м  голосi,  простяг  руку  до
Нестора й сказав:

   "Дякую, мiй хлопче". Нестор i Маня мовчали хвилину.
   Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядiвши деякий час  в
створене вiкно, подався нараз до дверей.
   "Куди, Несторе? - спитала Маня пiвголосом. - Залишися трохи коло нас".

   "Я обiцяв прийти коло це? пори до панi Марiян i не  хотiв  би,  щоб  на
мене ждали".

   "Що поробляють дiвчата? - спитала Маня. - Я вже цiлик три днi не бачила
?х".

   Нестор усмiхнувся.
   "Панна Iрина вчиту?ться завзято в iсторiю  музики,  котру  дiстала  вiд
мене, а панна Наталя вiдсила? й прийма? листи й вижида?, мов сходу  сонця,
днини, в котрiй окинеш пов'язку з чола  й  зможеш  взяти  участь  в  однiй
проектованiй прогулцi по орхiде? в околицi "Чортового млина".
   "Держись, Несторе... - погрозив йому жартiвливо добродiй Олесь, - i  не
заглядай надто глибоко в морськi очii..."
   По нiжнiм лицi Нестора перебiгла краска.
   "Не бiйся, - обiзвався вiн, а вiдтак, мов вiдриваючися вiд обох, насилу
додав: - Ось я бачу, йде доктор Роттер, i я тепер тут лишнiй".
   Сказавши це, вiддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова.

   Твоя А. Мiллер".

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Чотирнадцятий день минув передучора вiд  часу,  як  моя  мати  лягла  в
постiль i майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо,
доктор Роттер вважа? ?? врятованою, i вiд то? хвилi йде ?? стан чимраз  до
лiпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка нiч, коли ми, чи не  всi,
пересидiли коло ?? постелi. То ?: панi Мiллер, доктор Роттер,  Маня  й  я.
Коли ж коло  пiвночi,  в  котрiй  побоювались  погiршення,  вона  впала  в
глибокий спокiйний сон,  а  лiкар,  переконавшися  востанн?,  що  органiзм
освободжений вiд гарячки, -  вiн  залишив  ??  пiд  наш  догляд  i  пiшов.
Вiдходячи, звернувся до Манi, за  котрою  слiдив  очима,  як  звичайно,  i
сказав:
   - Тепер, панно Маню, спочивайте спокiйно. Ваша задача, яку  повзяли  ви
на себе, вже скiнчена, а ваша помiч вiдтепер майже лишня.  Хора  цим  сном
скрiпиться бiльше, як попереднiми, а ?? дальший догляд  не  буде  вимагати
стiльки осiб, як досi. Я дуже вдоволений з ?? стану. Вiдтепер дозирайте ви
вже себе й брата. Вам обом треба бiльше одпочинку, чим вам зда?ться.  -  I
докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, вiн попрощався.
   Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелi хоро?  вiднинi  зайва,
пiднялася по його вiддаленню з свого мiсця i, замiтивши, що йде в сусiднiй
кiмнатi лиш створити вiкна, вийшла нечутно в кiмнату цвiтiв, у котрiй мали
ми вже першого вечора дискусiю.  Моя  мати  спала  спокiйно,  панi  Мiллер
сидiла напiвдрiмаючи непорушно в фотелi коло не?, i я пiшов за дiвчиною.
   Вона отворила дiйсно одне  вiкно  широко  i,  сперши  голову  на  руку,
дивилась якийсь час мовчки в чудову  безгомiнну  нiч.  Було  по  легенькiм
дощi, i теплий воздух, переповнений  вогкiстю,  пригадував  собою  веснянi
ночi. Саме перед вiкнами, над горою, пишався мiсяць, i  навкруги  панувала
тишина, майже пiвнiчно? години!

   Я пiдiйшов до дiвчини.
   - Крiпiться, панно Маню... - промовив я до не? пiвголосом.  -  Я  тепер
такий щасливий, що хотiв би, щоб усi... а й ви, почували себе  такою.  Але
тепер ви втомленi, i я не задержу вас довго. Я хотiв вам нинi лиш поки  що
одним словом за все добро, що пiшло  вiд  вас  для  мене  й  мо??  матерi,
подякувати. Але де те  слово,  панно  Маню,  щоб  ним  висказати  всi  мо?
почування для вас?
   На мо? слова дiвчина звернулася до мене, i по ?? лицi було видно  вираз
зчудування.

   - Я тут недалеко вашо? матерi ще лиш на хвилину задержусь, - сказала, -
а вiдтак також пiду.
   - Чи моя присутнiсть вас виганя?? - спитав я, i мiй голос, котрий мав я
досi завсiди в сво?й властi, задрижав мимоволi м'якiстю.  -  Ви  ж  тут  у
сво?й хатi; я втиснувся в не? й розбив на силу ?? супокiй.
   - Не в тiм рiч, пане Олесь, -  обiзвалась  вона.  -  Я  потрохи  звикла
перебувати тепер в оцiй кiмнатi. Ви самi  чули,  що  моя  присутнiсть  при
постелi хоро? лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим  задержуватись
в поблизькостi вашо? матерi довше. Цими днями, а може й  завтра,  як  чую,
при?де панi Дора К. Вона займе, як заявила менi панi Мiллер, оцю  кiмнату.
На час, нехай би й який короткий, поки пере?де хора досвого дому,  я  пiду
до панства Марiянiв. Кра?виду, як оцей, - додала, вказавши рукою на дiйсно
чарiвну картину ночi перед очима, - може,  й  не  побачу  перед  вiд'?здом
вдруге. - Вiсiм день злетить скоро,  тому  зачинаю  поважно  прощатися  зо
всiм.
   - Маню! - обiзвався я пiвголосом i приблизився  до  не?.  -  Завтра  не
йдiть ще вiд нас. Хто зна?, чи Дора буде вже завтра тут. А  хоч  би.  так,
тодi хоч тут i там покажiться у хоро?... i в нас. Тут  ви  дома,  а  хора,
вона також... звикла... до вас.
   - Як хора, - докiнчила дiвчина з ледве замiтним нервовим усмiхом. - Але
я сповню ваше бажання. За кiлька  день  перевезуть  ??  додому,  там  вона
вiднайде себе, як вiднайде себе з нас кожне; а  вiдтак  пiде  кожне  сво?ю
дорогою, стаючи на сво?м мiсцi, не забираючи нiчого з усього пережитого на
будуче з собою. Чи вдоволенi ви, пане?
   - Це чую я вiд вас по раз другий, панно Маню, - сказав я спокiйно,  хоч
у менi задрижало на останнi ?? слова болюче. - Я б думав, що саме  по  тiм
тяжко псребутiм часi, коли ми, мов два добрi товаришi, прямували до  одно?
мети, сторожачи над боротьбою мiж життям i смертю, з  пожертвуванням  все?
сили, - ми повиннi тепер розiйтись iнакше. Ми ж станули собi ближче.
   - Гада?те? - опитала вона, i ?? нiжнi вуста скривилися гiркою усмiшкою.

   - Я так думаю.
   - А я - нi. Якраз тi нашi переконання не зливаються в одно, - вiдповiла
вона поважно.
   - Я признаю, панно Маню, що багато дечого,  що  стояло  незрозумiлiстю,
упередженням i поглядами молодшо? "Sturm-i Drangperiode" [71]мiж нами,  ви
вирiвняли  сво?ю  благороднiстю,  а   головно   шляхетним   поступуванням.
Останнiй, для нас обох утяжливий час затер чи не  на  все  нерiвностi  мiж
минувшиною а теперiшнiстю. Такого погляду й почування, я переконаний, е  й
моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви ? в дiйсностi. Не могла  не
взнати ваш несамолюбний геро?чний  учинок  проти  не?,  не  вiдчути  вашо?
безкорисностi. Вона вам мусить вiддати належний поклiн, якою б i  не  була
консеквентна в сво?х почуваннях i постановах з давнiшнiх лiт.
   - А я буду досить твереза не повiрити хвилевим настроям, пане Олесь!  -
вiдповiла вона й пiднялась гордо. - Зрештою, i на що б це все здалося?  За
тиждень або й кiлька день пiзнiше  розiйдемось  ми  назавше;  пощо,  отже,
скидатись того, що пiддержувалося тверезим розумом цiлими роками? В кожнiм
iншiм разi, - додала, - була б мене, може,  змiна  ??  поглядiв  до  мо???
особи ущасливила, але нинi  залишить  вона  мене  холодною  Внутрiшньо  ми
однаково розлученi на все.

   - На все, Маню? - спитав я. I я чув, як мiй голос мимоволi задрижав.

   - Так, пане Олесь. Чи  як  же?  -  спитала  й  пiдняла  сво?  лице,  що
пригадувало блiдiстю в слабiм освiтленнi якийсь бiлий цвiт.  -  Чи  донька
колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не  мала  за  життя  його,  з
причини свого вбожества, вартостi в очах ваших i вашо? матерi,  перейнято?
матерiалiстичним духом, може ?? тепер, яко вбога вчителька,  що  бiга?  по
лекцiях, щоб здобути матерiальнi засоби... бiльше мати, як перше? Нi, пане
Олесь... - сказала й потрясла гордо головою. - Якою й була Маня  Обринська
колись на?вною, вiрующою в безкористь людську слiпо, в здiйснення  iдеалiв
i мрiй, то нинi вона не ? нею  бiльше.  Не  годна  бiльше  бути.  Ми  були
вiддаленi вiд себе, жили iншим життям i заняттям, - тягнула далi, пiд  час
коли ?? альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням i пiрвав i мене  з
собою, - але я вiдчувала гiрко, що лиш сама та моя вбогiсть вiддiлила мене
вiд вашо? матерi й вiд вас, дарма  що  душа  моя  протестувала  проти  тих
розумувань. Остаточно одначе i пiддалась ?м, переконуючись,  що  слушнiсть
по ?х сторонi.
   Через хвилину я дивився зчудовано на не?, а потiм обiзвався:
   - Чи справдi ви того переконання, що я й моя мати причинились сво?м, як
утриму?те, "матерiалiстичним" духом до того? В якi уявлення загнались  ви,
пiд яким впливом перебува?те? Ви несправедливi, панi!
   -  Не  можна  iнакше  збирати,  як  засiва?ться,  -   вiдповiла   вона,
усмiхнувшися гiрко.

   - Я не розумiю вас, куди пряму?те ви, панi?
   Вона здвигнула плечима.
   - Ви огiрченi й упередженi проти нас, хоч менi  не  зрозумiло,  з  яких
причин. Ба я пiду навiть дальше,  -  говорив  я  спокiйним  голосом.  -  Я
припускаю, що в мо?? матерi бiльше матерiалiстичного духу,  чим,  може,  в
деяких iнших жiнок. Це в не? виробилося з деяких причин, котрi  порушувати
не належить сюди. Одначе крайньою матерiалiсткою, як ви це заявля?те, вона
не бувала нiколи. На те не допустила б уже ?? релiгiйнiсть.
   Дiвчина вислухала мене мовчки, а вiдтак, перейшовши повiльним, нечутним
кроком кiмнату, звернулася знов до вiкна.
   - Бачите, панi Обринська! - сказав я. - Ви не ма?те фактiв i доказiв на
сво? заявления, з котрими, як мiродайними, ми повиннi числитися.

   Вона все ще мовчала, опираючись до вiкна, мов я не знаходився  недалеко
не?; i доперва по хвилi завзятого мовчання заговорила, iгноруючи мо? слова
цiлковито.

   - Понад усе ставила вона й ви матерiалiзм. Той грубий  матерiалiзм,  що
нiвечить безоглядно  найтоншi  зворушення  душi,  найшляхетнiшi  замiри  й
постанови людсько? душi. Понад усе.
   - I я, панно Маню!.. I я? - спитав  я,  прокидаючися,  мов  доторкнений
гарячим залiзом. - I я, панно Маню?
   - I ви також! - вiдповiла вона твердо.
   - Я також! - повторив я i пронизав ?? сво?м... я чув, у тiй хвилi майже
ненавистю спалахнувшим поглядом. - Маню, схаменiться!  Ви  могли  б  сво?х
слiв пожалувати. Я мужик, - упiмнув я, - ви з скоробiжучою аристократичною
кров'ю в жилах, це правда; але мужицька амбiцiя, зражена  раз  до  глибини
душi, могла б статись для аристократiв динамiтом, яким би там спокiйним  i
поблажливим не здавався мужик з поверховностi. На точцi честi вiн твердий,
як камiнь, а  гордiйськi  вузли,  нав'язуванi  аристократичними  руками  з
шляхетськими гербами на нiгтях, розтина? вiн без вагання.
   Вона стояла спокiйна, блiда, з очима, що зорiли проти мене, мов  ждали,
щоб я цiлком успоко?вся. А вiдтак пiшла до  дверей,  i  мов  переконавшися
там, що слова нашi не дiйшли нi до матерi, нi до  панi  Мiллер,  вернулася
знов повiльним кроком.

   - Я хочу доказiв i фактiв, хоч би  яких  незначних!  -  наставав  я  на
сво?му, сильно зворушений.
   - Добре, - сказала вона, - я ?х вам подам кожним iншим разом, лиш  нинi
нi, пане Олесь! - Iз тими словами вiдвернула сво? лице,  мов  ховала  його
вiд мене. - Нинi нi.
   - Нинi нi?
   - Так, - вiдповiла вона змiненим голосом.
   - Коли ж я хочу ?х саме нинi мати!
   - Нинi нi, пане  Олесь,  -  повторила  вона  й  цим  разом  (о,  диво!)
прохаючим голосом. - Нинi нi.
   - Чому нинi нi? - спитав я, i в мо?м голосi продзвенiв мимоволi грiзний
трiумф побiди.
   - Бо ви нинi щасливi, пане Олесь, як самi  сказали...  а...  я...  нинi
обезсилена...

   - Ага! - кликнув я, смiючись злорадно. - Аристократка не  хоче  псувати
мужиковi "недiлi". Чи не так? - спитав я i з тим словом приступив  до  не?
ближче. - Нi, панi Обринська. Я настаю на те, щоб  аристократка  попсувала
мужиковi святочну днину й почислила факти, що потвердили б  закиди  ??  та
обвинувачення про нашу матерiалiстичнiсть. Могла вона знати ?х i  про  них
мовчати, можу й я про них дiзнатися.
   Знов стулилися дiвочi вуста до мовчання, знов той самий прохаючий вираз
у карих очах - не силувати ??. Але я не втерпiв. Вона боролась,  очевидно,
щоб, бути може, не завдати менi сво?ми висказами болю,  мiж  тим  коли  я,
саме внаслiдок того, тратив  чимраз  бiльше  супокiй  i  моя  душа  неначе
видющою ставала. Заразом я не мiг при тiм усiм i не вiдчути, що оця  чудна
дiвоча душа перейнята до мужика чистою несамолюбною любов'ю, не мiг  i  не
сказати собi, що мiж нами пану? якась та?мнича перепона, - сила, що спиня?
цiлковите  довiрочне  зiлляння  душi   в   душу...   Я   почав   по   хатi
проходжуватись, оставляючи ?й i  собi  час  до  заспоко?ння,  а  остаточно
спинився
   перед нею.

   - Чи факти, наколи ви ?х ма?те, е такого роду, що  ?х  висказ  справить
вам i менi прикрiсть? - спитав я. - Ви ж бачите,  саме  ваше  мовчання  не
може нам обо?м також добра принести.
   Коли вона ще мовчала, вагалася, тодi я обiзвався вдруге.
   - Ви  не  вмii?те  неправдою  орудувати,  .Маню!  Якi  несправедливi  й
"божевiльнi" бува?те ви подеколи проти себе й других! Однак сво?х уст  нею
сплiяiмлювати ви не годнi; це я бачу ясно. Тому я проiшу вас не  опиратись
мо?й просьбi довше, а виявити .менi все, що зна?те. Всi,  якi  б  вони  не
були, тi мо? й мо?? матерi провини на тлi нашо? матерiалiстичностi. Я хочу
?х з ваших уст  почути.  Зрештою,  ви  помиля?тесь,  коли  дума?те,  що  я
неопоiсiбний вислухати ?х нинi, бо буцiм я нинi щасливий. Поки що, - додав
я, всмiхаючись гiрко, - мо?  щастя,  як  бачите,  не  ослiплю?  мене.  Але
сядьте, - додав я нараз,  пiдсуваючи  ?й  фотель,  побачивши,  що  вона  з
зворушення й утоми ледве на ногах держалася.
   Вона сiла, я коло не?, i вона почала говорити. Тихо, вриваним голосом i
трохи вздержливо. Якраз у часi по  вiдданню  старшо?  ??  сестри  (Оксани)
позичив ?? батько бiльшу грошову суму в мо?? матерi на недовгий  час,  без
вiдома мого батька, як це робила мати не раз,  орудуючи  сама  одна  сво?м
власним ма?тком.  Вона  визичила  ?х  на  виставлений  лист  довжностi  за
проценти тако? висоти, як беруть ?х лиш однi крайнi лихварi потайки.  Лист
довжностi був пiдписаний ?? родичами, мо?ю матiр'ю i як свiдком i  будучим
?? спадко?мцем - i мною. Суму ту  обернув  ??  батько  на  закупно  одного
першокласного шматка землi, що з часом мусив набути подвiйно? вартостi, бо
знаходився в купелевiй мiсцевостi, котра  розвивалася  якнайкраще.  Шматок
землi то? був призначений для не?, в разi вона колись вiддавалась би, а як
не те, просто в крайнiм разi на продаж, щоб за узискану за не?  суму  вона
могла вiддаватися без перерви вищим студiям, котрi  дали  б  ?й  iможнiсть
здобути в суспiльностi незалежне становисько й  забезпечити  тi?ю  дорогою
свiй бит. Несподiвана смерть батька погромила не лиш його плани, але  враз
з ними й ??. Вона мусила покинути постанову  вiддатись  студiям,  що  було
колись ?? найгарячiшим бажанням, розстатись назавше  з  сво?ми  улюбленими
мрiями й остатись надальше,  як  виховавчиня,  в  домi  панства  Марiянiв.
Молодшi брати  ??  потребували  на  разi  найбiльше  пiдпори.  Поiвдовiла,
турботами прибита мати не була в силi виплачувати точно по умовi довг  (як
мiг це батько), котрий завдяки високим  процентам  побiльшився  скоро.  До
того не уставала й  боротьба  з  життям,  боротьба  о  виховання  молодших
братiв, i часто-густо попадала до злиднiв не звикла мати в розпуку й сум.
   Одного дня, що був i реченцем до сплачення одно? частi  довгу,  вдалася
вона до мо?? матерi з просьбою, щоб та опустила ?й хоч одну часть  високих
процентiв, бо iнакше, як впевняла, вона буде примушена спродати  гарний  й
цiнний кусень землi з утратою, а як  нi,  то  вирвати  з-помiж  малолiтнiх
дiтей невеличку  готiвку,  котру  держала  на  непередбаченi  пригоди,  як
хороби, смерть i т. iн., щоб позбутися затягненого мужем нещасливого довгу
як не цiлком, то бодай частково.

   На ту просьбу,  виявлену  з  усiм  теплом  i  упокоренням  пригноблено?
матерi-вдовицi, одержала вона вiд мо?? матерi вiдповiдь, що, на превеликий
жаль, вона не в  силi  сповнити  ??  бажання.  Про  яке-небудь  "опущення"
процентiв не може бути бесiди, бо, визичуючи батьковi грошi,  чинила  вона
це з увiчливостi для нього й його жiнки, а не впрошувалася о  те.  Одначе,
додала, могла матерi остiльки  полегшi  вчинити,  що  продовжити  реченець
виплати капiталу на кiлька рокiв  ще  або  й  довше.  Крiм  того,  зробила
матерi, мiж iншим,  докiр  що  вона  не  вихову?  сво?х  дiтей  практично,
особливо - щодо "дiвчини". Вона, - (Маня, говорила) - тратить дурно  лiта.
Нехай, - сказала, - та донька ваша виб'?, собi непотрiбнi моднi уро?ння  й
мрi? з голови, а вдасться завчасу до яко?  добро?  кравчинi  i,  не  гаячи
часу, вiзьметься до заробiтку голкою, як це  роблять  дiвчата  й  з  iнших
добрих домiв в ?? положеннi. Це  принесе  ?й  бiльше  користi,  чим  усякi
"розумовi пiдпри?мства", котрi хiба потягають за собою видатки,  а  бiльше
нiчого. З часом може трапитись ?й якийсь  жених,  що  буде  до  ??  ма?тку
вiдповiдний i таким способом усталить сво? буття, а вона... бiдна,  доволi
вже хлопцями обшарпувана, буде мати на собi на один  тягар  менше.  Це  ??
щира приятельська рада, що веде, справдi, не до самого  великого  панства,
але й не до злиднiв. Щождо самого реченця до сплачування грошових  рат,  -
додала при кiнцi, - то нехай панi Обринська додержу? його  точно,  бо  син
??, котрому припаде ввесь ??  ма?ток,  так  само  безцеремонне  строгий  у
грошових справах, як i вона, i не любить заходитись у непотрiбнi  дискусi?
й жалостi, i в випадку недодержання  означених  умов  або  спродасть  лист
довжностi, або поступить, як вимагають дотичнi таких справ закони. Це каже
вона ?й без зла в серцi, просто, без зайвих церемонiй, бо шану? ??. З  тим
передала матерi новий прилагоджений уже лист довгу, пiдписаний наново  нею
й мною, попрощалась i вийшла, бо на не? ждали "мужики-купцi",  що  прийшли
закупити ?? худобу i т. iн.

   Оповiвши це, дiвчина мов передала менi з оцим оповiданням якусь останню
свою силу. Вiдтак, затуливши лице руками, опустила голову  вниз  i  сидiла
якийсь час неповорушно.
   - Чому ви  менi  цього  не  сказали  давно,  панно  Маню?  -  спитав  я
беззвучним, майже менi самому чужим якимсь голосом, вiдчувши, що  пiд  час
?й оповiдання з мого лиця зникла чи не остання крапля кровi. - Довiдавшися
про це, я був би зараз у  самiй  першiй  хвилi  зробив  цiй  справi  одним
замахом
   кiнець.

   I сказавши це, я зсунув з ?? лиця  лагiдно  руки  i,  вижидаючи  на  ??
вiдповiдь, хвилину дивився на не?.
   - Чому? - спитала вона блiдими вустами, окинувши мене сумним  поглядом.
- Ви ж чу?те: бо "син був так само безцеремонне строгий у грошових справах
i не бавився в непотрiбнi дискусi? i жалостi, як i вона".
   На часок я опустив голову на руку,  заслонюючи  рiвно  дiвчинi  очi,  а
вiдтак обiзвався.
   - Маню, - сказав я, - оце, що розказали ви  менi,  я,  присягаюсь,  чую
нинi по раз перший. I вiрте, всього був би я по сво?й  матерi  сподiвався!
Всього жорстокого й безiвзглядного,  всього  подiбного  тому,  лиш  такого
поступування й таких вчинкiв - нiколи! Я признаюсь,  хоч  i  як  тяжко  до
цього признатись синовi матерi сво??, що нiколи а нiколи я цього  в  свiтi
не сподiвався. Маню! - додав я  з  здавленим  голосом,  бо  в  притикаючiй
кiмнатi лежала ж вона. Та, над котрою я дрижав, котрiй вiддавав  я  чи  не
всю свою молодiсть i  сво?  життя,  щоб  лиш  нагородити  ??  за  все,  що
жертвувала менi, i вдоволити ??... - Маню! -  повторив  я,  коли  вона  не
обзивалася, - це чиясь видумка, що ма? понизити мою матiр i мене; бо ж  це
з ?? сторони неможливо. Воно заогидне!
   - Видумка, пане Олесь? - спитала вона, i крiзь ?? пишний альтовий голос
продзвенiли гiркий жаль i ураза. - Може бути, це й видумка з сторони  мо??
матерi, - сказала вона. - Але в такiм разi питаю я вас:  що  скаже  на  те
власноручний ваш пiдпис на тiм листi довжностi?
   - Мiй? - спитав я, витрiщаючись зчудовано на не?.
   - Так, ваш. Ви забули... Я ж вам казала, що  на  листi  довжностi  були
пiдписанi родичi, ваша мати i, як свiдок i спадко?мець, ви!
   - Я, Маню, я?.. - повторив я, неначе сонний, а вслiд за
   тим прокинувся. - Де той лист, панно Обринська? Де вiн ?? - кликнув  я,
вiдсуваючи бурхливо ?? руку зi свого рамена, що спочила  там  нараз.  -  Я
мушу свiй пiдпис сам па сво? очi побачити!
   - Ви побачите його! - вiдповiла дiвчина спокiйно i вийшла  на  часок  з
кiмнати.  Коли  вернула,  була  поважна,  хоч  блiда,  i  подала  менi   з
вiдверненим лицем якийсь зложений папiр, котрий я не взяв, але вирвав з ??
рук. Вiдтак, приступивши з ним пiд звисаючу над столом лампу, перебiг його
очима i, вчинивши це, не обiзвався до не?  нi  словом...  У  кiлька  хвиль
пiзнiше я перемiрював у найбiльшiм зворушеннi вшир i .вдовж кiмнату, а мо?
вуста зачинились мов назавше.

   Справдi!  Хоч  i  знав  я   запопадливiсть   хоробливу,   ощаднiсть   i
безсердечнiсть  сво??  матерi  -  однак   щоб   це   все   набрало   тако?
iнтенсивностi, що вона допускалася найгрубшого лихварства, заслоняючись до
того й мо?м сфальшованим пiдписом, - я не мiг сподiватися. Якi чеснi  були
тi люди, з котрими поступала вона так немилосердно, що не  потягли  ??  до
се? хвилi до одвiчальностi. Я  був  зворушений  до  крайностi,  а  щоб  не
сполошити присутню дiвчину вибухом  свого  безграничного  обурення,  як  i
огiрчення, я вспокоював себе насилу ходом, як чинив це не  раз  у  великiм
зворушеннi. Остаточно задержався я перед нею, що, мов склавшись у  себе  й
вiдчуваючи враз зо мною мо? зворушення, сидiла, як перше, на сво?м  мiсцi,
сперши голову на руку, i слiдила неспокiйними очима за мною.
   - Все правда, Маню, що оповiдали ви менi; все, що до послiднього слова.
А рука, що писала це письмо, аж надто менi знана, - сказав  я,  вiддихаючи
важко. - Однак лиш одне, що сто?ть у письмi тiм, мiж пiдписом мо??  матерi
й  ваших  родичiв,  горить  для  мо?х  очей  червоним  полум'ям  протесту,
вижидаючи свого знищення й оправдання мо?ю рукою.  Це  той  пiдпис,  Маню,
котрий назвали ви мо?м, що слушне настроював вас до  нас,  а  взглядно  до
мене, вороже, котрого однак я нiколи в життi сво?ю рукою не виконував,  бо
вiн фальсифiкований.
   - Це не може  бути,  пане  Олесь!..  -  обiзвалася  вона  з  переляком,
пiднявшися з свого мiсця й опиняючися передi мною. - Цього  ваша  мати  не
могла вчинити.

   Я вiдвернувся вiд не? й почав, як перше, перемiрювати кiмнату.

   - Сама - нi, панно Маню, сама певно, що - нi! - сказав  я,  всмiхаючись
гiрко. "Але думка вчинити це, хоч би й рукою не сво?ю, вийшла все ж таки з
?? голови!" подумав я, не виявляючи вголос послiдньо? гадки. - Зрештою,  -
додав я знов уголос, - я вже на дорозi, хто ?й був у тiй справi  помiчний.
Та  про  це  тут  говорити  зайве.  Менi  доста  самого  факту.  Вона   не
обзивалася... а я продовжував ходити. Нараз я все зрозумiв. Свого часу, як
пригадав я собi тепер блискавкою, споминала менi мати про  якусь  позичку,
затягнену в не? Обринським, але чи довг той був уже сплачений чи нi,  я  в
не? нiколи не розпитував. Я й батько знали добре, що  та  жiнка,  що  сама
одна займалася чи iне всiм нашим газдiвством, не любила нiколи, щоб ?й хто
в ?? грошовi справи яким-пебудь способом  вмiшувався,  за  що,  по  правдi
кажучи, я був ?й невимовно вдячний. Маючи  доволi  сво??  власно?  бюрово?
працi, котра спожирала й без того в мене найкращi хвилi мого життя,  я  не
хотiв займатись справами переважно дрiбними, а ще  до  того  й  грошовими.
Тепер же й об'яснились менi нараз ?? нехiть i упередження  до  Обринських;
?? розстро?ная й денервування, коли я заходив до Обринських, i тiут i  там
зраджувався перед нею сво?ми почуваннями для дорого? менi дiвчини.
   Ба я зрозумiв i бiльше ще, i саме те виводило мене з рiвноваги.  Знаючи
Обринських, як людей чесних i дискретних,[72] вона бажала  задержати  цiлу
справу передi мною в тайнi,  щоб  тим  безпечнiше  побирати  вiд  чоловiка
гонорового якнайвищi проценти, з котрих, як знала, не втратить у нього анi
шеляга. Одначе щоб одним боком забезпечити себе перед Обринськими,  другим
- передi мною, втягнула, очевидно, в оцю погану справу й Дору,  пiдписуючи
мене ?? рукою на листi довжностi, утрудняючи менi заразом мiж тим особистi
зносини не лише з дорогою дiвчиною, але  й  з  усi?ю  родиною  чесного  ??
довжника,  на  котрiй  ?й  i  так  небагато  залежало.  По  смертi  батька
Обринських не поступала так само iнакше, хiба  з  гешефтярських  взглядiв.
Але чи були вони вже мiж ними впорядкованi? Про те  я  ще  не  знав.  Отак
малась цiла та справа, в котру я хоч не вта?мничений самою матiр'ю, знав i
розумiв ?? тепер нараз доволi сам... Я ходив по хатi, потопаючи  в  тисячi
гiрких думок, вiдгортаючи вiд часу до часу з розпаленого чола волосся. "Це
вчинила менi моя мати... моя мати... - товклося заодно в  мо?й  розпаленiй
головi. - Донька колишньо? високоповажно? духовно? особи, котрою  так  усе
гордилося, ради котро? не було для ?? онука вiдповiдно? дiвчини  на  цiлiм
свiтi; ради котро? мусив вiн, стоячи вже чи не на блискучiм становиську, в
глибинi душi терпiти й миритися з гiрким почуттям, що вiн, хоч i обертався
впосерединi кращого свiту, був, по правдi, самiтнiший, чим хто  iнший,  бо
на грунтi, пiд котрим горiв  аулкан  деспотизму  матерi,  не  мiг  здобути
особистого iнтимного щастя, з ким бажав".
   Ходячи  отак,  я  нараз  розсмiявся.  Батько   мiй   -   "мужик";   той
погорджуваний нею й понижуваний до глибини душi мужик... вiн, що запивався
iнодi, як не з ким iншим, то i  з  простим  мужиком;  вiн,  що  розкидував
грiшми, за котрими вона вiчно зiтхала, мов  половою;  вiн,  понижуваний  i
погорджуваний нею мужик, - вiн нiколи не був до такого вчинку спосiбний, i
слава богу, що хоч вiн, "мужик" - нi. З  тою  думкою  я  спинився  по  раз
другий перед дiвчиною, що, зда?ться, ще й досi ждала всею iстотою  на  мо?
вспоко?ння i чи не заодно
   сво?ми очима за мо?ми рухами слiдила.
   - Панно Маню! - обiзвався я до не?. - Оцю прикру справу, що завдала нам
обом стiльки гiрких почувань i розчарувань, а  найбiльше  -  вам  i  вашiй
чеснiй .матерi, передайте менi.
   I вiдтепер, коли вона ще  не  закiнчилася,  не  турбуйтеся  нею  нi  на
хвилину бiльше. Я полагоджу ?? з Нестором, i вона загасне.
   - О, нi з Нестором! - кликнула вона з переляком. - Я сама одна виплачую
й виплачу цей довг. Нестор ма? iнше перед собою, його  не  турбуйте.  Весь
заробок мiй iшов на  сплачення  того  капiталу.  Вiн  же  через  мене  був
затягнений! Але слава богу, пане Олесь... -  додала,  i  ??  очi  блиснули
радiстю, - його вже  небагато;  ще  через  доброго  пiвроку...  i  тодi  я
освобо-джена вiд усього! Освободжена на все.

   Послiднi слова висказала вона  з  такою  невимовною  радiстю,  з  таким
притиском, неначеб тягар усього свiту тяжiв тою справою на ?? плечах.
   На хвильку-двi заслонив я очi.
   - Iдiть, панно Маню, до спочинку, вам уже крайня пора... -  промовив  я
до не? пiвголосом. - Нинi я неспосiбний з вами дальше говорити,  не  смiю.
Не  смiю  й  довше  задержувати  вас.  Ви  зайшли  на  хвилину  сюди,  щоб
полюбуватися споко?м i нiчним кра?видом, а я, зайшовши за вами, розбив це.
Йдiть i прощайте.

   Вона поглянула великими стурбованими очима на мене i, не промовивши  нi
слова, подалася, не супротивляючись, до дверей. Я, мов побитий, постояв ще
хвилю, опустився вiдтак на фотель,  у  котрiм  сидiла  вона,  i,  схиливши
голову на руку, не рухався. Не просидiв я отак ще хвилин кiлька, коли  оце
почув нараз, що вона верта?ться, а враз з тим зачув i легкий дотик ?? руки
на собi. Мов зелектризований,  я  пiдняв  зчудовано  голову  до  не?  -  i
поглянув. Вона стояла передi мною.
   Чого хотiла?
   Знов, може, подiбний "факт" оповiсти? Я ж на це наставав.
   Нi.

   - Почува?те  себе  нездоровим,  пане  Олесь?  -  спитала  з  невимовною
добротою в голосi. - Се? ночi я остануся ще коло вашо? матерi, а ви  йдiть
до супочинку...

   - Нi, панно Маню... - вiдповiв я, усмiхаючись мимоволi гiрко й  смутно.
- Ви йдiть, я не так хорий, як це уявля?те ви собi. Я iнакше хорий, а  сам
сон одно? ночi не оздоровить мене.
   Ви йдiть.
   I взявши ?? руку мiж сво? долонi, я вiдвiв ?? до дверей, а сам вернувся
до постелi сво?? матерi.

   * * * _

   (Пiзнiше).

   Заява Манина про матерiалiстичнiсть i поступування мо?? матерi, враз iз
поданим менi задокументованим фактом, тяжить на мо?й душi тяжким соромом i
сумом! Ось до чого допровадили фанатичний его?зм i також любов! Навiть  не
знаю,  як  узятися  до  тi??  справи,  щоб  випровадити  ??  до  вза?много
вдоволення й гармонi?. Раз, щоб скривдженим нею вернути надмiрно  високими
процентами видерту суму, а по-друге - щоб i не роздразнювати  матiр  проти
дiвчини за зрадження мо?й особi тi?? погано? справи.  Зда?ться,  вона  все
простила б ?й, чим би й не прогрiшилася проти не? особисто, але об'явлення
заховано? передi мною справи мо?й особi - вона не простила б нiколи.  Тому
до вибуху поновно? дисгармонi?  мiж  тими  двома  так  близько  мо?й  душi
стоячими iстотами, я в жоден спосiб не смiв допустити. Обдумавши цю справу
на всi сторони, я рiшився, мимо просьби дорого? дiвчини не втягати  брата,
розмовитися все ж таки без вiдома дiвчини з Нестором i почути його  думку.
Як постановив я собi, так i вчинив. Зайшовши  на  самотi  до  Нестора,  що
останнiми днями замешкував мою кiмнату в мо?й хатi, зрадив я  йому,  що  я
втягнений без вiдома в справу позички, а вiдтак i  дальший  свiй  замiр  -
направити цю  провину  мо??  матерi.  Постанова  моя  в  тiй  справi  була
слiдуюча. Всi досi надмiрно високi проценти, виплачуванi  мо?й  матерi,  я
верну його сестрi, на його руки, котрими опiсля нехай оруду? вiн по  сво?й
думцi, на користь ??. Так само поступлю й на будуче з тими грiшми.
   - Не можу допустити, Несторе, - сказав я, -  щоб  ти  не  хотiв  у  тiй
справi бути помiiчний, зрозумiвши раз  мо?  прикре  й  фальшиве  положення
проти тво?? сестри й матерi. Сама гадка, що сестра твоя працювала  стiльки
рокiв на сплачування того нещасного довгу з  процентом  лихварським,  коли
моя мати та я, живучи в  достатку  безжурно,  загарбували  тi  засоби  для
"мене", що мiг з самого доходу свого  становиська  удержувати  ??  й  себе
якнайкраще, виводить мене з рiвноваги!

   Нестор сидiв мовчки й прислухався мо?м словам поважно, погладжуючи  вiд
часу до часу сво?м звича?м сво? гарне волосся рукою, i врештi обiзвався:

   - Це правда, Маня не раз  жалiлася,  як  пiдтинають  ??  тi  лекцi?,  а
становисько  виховавчинi  пiдмулювало  чимраз  бiльше  давню   енергiю   й
еластичнiсть духу. Але, - додавав,  -  обнявши  раз  обовязок  сплачування
довгу на себе, не хотiла цього нiкому вiдступити, так само як  i  предмета
довгу спродати. "Раз ?? батько (говорила) це для не? придумав, то  ж  вона
його замiр викона?". Зрештою, -  додав,  усмiхаючись,  -  довгу  того  вже
небагато, за найдальше пiвроку або й трохи  бiльше  вона  буде  вiд  нього
увiльнена, а з тим i вступить, як iнодi  жарту?,  в  "нову  судьбу".  -  I
висказавши це, вiн помовчав ще якусь хвилину, а вiдтак спитав: - Що маю я,
властиво, з тими грiшми почати, Богдане, щохочеш ?х звернути, я  не  знаю.
Знаючи Маню добре, можу тебе впевнити, що  вона  ?х  нiколи  вiд  тебе  не
прийме.

   Довiдавшись про це, вона заявить: "Ту сплатню, Несторе,  я  не  прийму;
раз батько визичив капiтал пiд такою умовою, так  треба  нам  тих  умов  i
додержувати! Милостинь, поки в силi ми працювати, нам не потрiбно".
   Я здвигнув плечима, вiдчувши,  що  Нестор  аж  надто  добре  зна?  свою
сестру, щоб не вгадати i ?? думки в тiм напрямi вперед.
   - Що ж!.. Тяжко й менi ?х задержати, а вже зовсiм  неможливо  ?х  ще  й
дальше побирати, знаючи не  менше  добре,  що  такi  проценти  законно  не
дозволенi.

   Вiн усмiхнувся, неначе любувався мо?м заклопотанням.
   - Придумай якийсь iнший вихiд з це? ситуацi?, Богдане. Я не хочу в вашi
грошовi справи мiшатися, а самих тих грошей хоч би й рукою доторкнутися!

   Тодi я пiднявся. Випрямовуючися, обiзвався:
   - О, ви аристократи! Аристократи  хiба  бiльше  по  душi,  а  передусiм
мрiйники! Сюди загоню?теся ви з вашими поглядами? Хоч би одне з вас подало
помiчну руку до дiйсного збудування нового  храму.  Кожне  з  вас  тверде,
невмолиме, начеб прямувало сво?м шляхом просто до раю.  Але  менi  вас  не
треба. Мужик ма? також створенi очi i його рука сяга? дальше, як зда?ться!
Вас мусить ординарне  тверезе  життя  задавити,  коли  пiдете  дальше  тою
дорогою, що досi, пiддаючись безопiрно грубим i сильним елементам!
   Вiн знов здвигнув плечима, як перше, й усмiхнувся дитинним сво?м нiжним
усмiхом, що так дуже розсвiтлював смисл його небуденно? iстоти.
   - Що ж хочеш, щоб зробили ми? - спитав  спокiйно.  -  Будували  дальший
храм? Храм матерiалiзму? Може бути, правда й  по  тво?й  сторонi,  що  нас
здавить груба власть життя матерiалiстичного; будемо ходити взимi в лiтнiй
одежинi, а влiтi у витертiй  тiй  же,  з  браку  засобiв  достарчити  собi
вiдповiдне з подвiйним лицем. Але чи мусимо ми всi рекрутуватися  в  армi?
самого твердого безiлюзiйного матерiалiзму, що не витворю? нi одно? мiмози
з чудом нiжностi i вразливостi, нi одного твору красно?  штуки,  нi  одно?
кра?ни мистецтва, що  розпливалося  б  дальше,  як  досяга?  грубий  розум
тверезостi, Ii такого ж матерiалiзму?  Ми  ?  люди,  що  живемо  бiльше  з
зворотом до свого нутра, чим на  внiшнiсть,  тому  й  пiдчиняемося  бiльше
голосам внутрiшнiм, як покликам i вимогам знадвору. Наше щастя мусить  нам
походити з глибини нашого  нутра.  А  коли  воно  й  трапля?ться,  що  нас
використовують  матерiалiсти,  то  оскiльки  порушу?  це  найглибше  життя
лiпшого? Ми, себто потвоему "мрiйники", понесли  лиш  кiлька  матерiальних
утрат, але чи можна це справдi назвати побiдою першого над послiднiм?  Хто
збiльшу? сво? майно почувань, той збагачу? й свiй розум, а це ?, властиво,
тi людськi сили, котрi остаточно задержують послiдн? слово.
   Вислухавши його слова, я звернувся до нього.
   - I що маю я, "мужик", з тими тво?ми фiлософiчними висновками зробити?

   - Роби, що хочеш, - вiдповiв вiн, усмiхнувшись, як перед  тим.  -  Твоя
справа така глупа й нiкчемна, що я  взагалi  дивуюся,  що  такий  поважний
чоловiк, як ти, перейма?ться такими нiсенiтницями.
   - Я зворушився. Я у всьому признаю тобi  рацiю,  але  ввiйди  i  в  мою
ситуацiю проти тво?? сестри. Вона прикра й фальшива. Вiн вiдповiв:
   - Вона, безперечно, така, як кажеш. Але  я  на  тво?м  мiсцi  пiшов  би
найпростiшою дорогою. Зложив би грошi на ?? iм'я в банку, i бiльше тим  не
журився. Як до року або двох вона ?х не прийме, тодi нехай  iдуть  на  яку
добродiйну цiль, i бiльше не журися. Прецiнь сей  вузол  можна  розв'язати
без болю голови. Але щоб я тими грiшми займався, ти не сподiвайся.
   Я помовчав хвилину. А вiдтак спитав:
   - Чи твоя сестра вiдноситься просто сама до мо?? матерi в тiй справi?

   - Оскiльки я знаю, Богдане, нi. Якийсь  ??  один  знайомий  впорядкову?
делiкатно, мов женщина, цю рiч. Грошi - це послiдня  рiч,  котрою  я  б  у
життi займався. А ще до того якимось там лихварським чиншем.
   I сказавши це, вiн засунув обi руки  в  кишенi  й  почав  з  найбiльшою
байдужнiстю ходити по хатi.
   - А як оженишся з Наталею i тобi  прийдеться  орудувати  ??  грiшми?  А
може, якусь часть i для себе зужити? Вона доволi маюча [73]дiвчина.

   - Я орудувати ?? грiшми? - спитав вiн, i на його лице виступила  краска
змiшання й болю.
   - Так - ти, Несторе.
   - Передусiм ти мусиш знати, що я б  грошей  сво??  жiнки  не  порушував
нiколи для сво?? особи, хоч би й що  там.  Я,  мужчина,  чоловiк  працi  й
честi, я мав би пiдойматися то? ганьби, орудувати ?? ма?тком, а що  бiльше
-  будувати  сво?  буття  й  iснування  за  помiччю  жiнчиного  майна?  Ти
помиля?шся. Я сам, скромний у  сво?х  особистих  вимогах,  буду  старатися
урядити ?? домiвство по змозi мо?х сил, мого становиська й  культури  мого
нутра. На те ж я й працюю. Але брати щось для  себе  вiд  не?,  слабшо?  в
суспiльностi, як взяло це тепер верх i сталося обича?м, цього я не  годен.
Нехай, щоб мене назвали не лиш мрiйником, але i  менш  пiдхлiбне.  Що  ма?
вона, нехай остане ?? власнiстю, а я один хочу завсiди i всюди  бути  там,
котрий дав. Ради сво?х поглядiв i позицi? мо?? в життi я хочу бути  таким,
що да? зi свого.
   - Чи Наталка зна? тебе з сеi? сторони? - спитав я i  спинив  погляд  на
нiжнiй статi гарного мужчини. Вiн здвигнув байдужне плечима.
   - Це менi невiдомо. Не пригадую собi, чи порушували ми  коли-небудь  цю
тему. Але це неважне.
   Вiн замовк, зiтхнув з усi?? грудi й опустився на софу, неначе  втомився
оцим iнтимним зiзнанням сво?? замкнено? молодо? душi, що, неначе  силувана
мною, вiддiлила вiд себе частину сво?? цiнно? сили. Я  глядiв  якийсь  час
мовчки на нього, порiвнюючи його в душi з сестрою, а там,  приступаючи  до
нього, я взяв його за ра.мена, глянув у його лице й спитав:
   - Ще хотiв би я знати, Несторе, якого роду твоя любов до не??

   Його лице споважнiло, очi  оминули  мiй  погляд  ii,  набравши  якогось
усмiхнено-сумного, майже пророчого виразу, вiн сказав:
   - Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie liеben [74].


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Моя мати вже в сво?й хатi. Тета й Дора при?хали, покликанi мною,  майже
разом, i зараз пiсля того переселилася й мати.  Зда?ться,  коли  опинилася
вона знов мiж сво?ми стiнами, не було щасливiшо? вiд  не?.  Завдяки  щирим
рукам мо?? тети й панi Мiллер, вона найшла в сво?й хатi все  на  мiсцi,  в
найбiльшому порядку i в блискучiй чистотi, неначеб ще кiлька  тижнiв  тому
не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус.  Зате  менi
було тяжче покидати стару лiгничiвку з-пiд густих смерек, чим  би  це  був
хто сподiвався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, i я вертав, щоб
хоч хвилину-двi поглядiти на  тих,  що  були  такi  близькi  мо?му  серцю.
Скiльки б i не виходив я в мiсто, все починав я, забувшись, пару крокiв  в
глибiнь то? вулицi, i доперва  спам'ятавшись,  що  там  не  маю  я  бiльше
жодного дiла - вертав.

   * * * _

   (Знов пiзнiше).
   Недавно здибався з Нестором.
   - Як сто?ть справа з тво?м вiд'?здом? - спитав я. - Не залишишся довше,
як до означеного термiну вiдпустки?
   Вiн здвигнув плечима.
   - Вижидаю ще про це звiстки, - сказав. - - Коли  одержу,  скажу  крайн?
слово. Зрештою, - додав, - менi зда?ться,  що  ми  не  будемо  мати  довго
погоди. Небо затяга?ться хмарами, а  що  найважнiше  -  цей  пригноблюючий
спокiй у воздусi замика? вiддих, i я чую, що  десь  нам  за  плечима,  хоч
невидимо, чига? злива й не обмине нас. Шкода,  -  докинув  вiдтак,  мов  з
нього заговорила раптом iнша iстота. - Ми, себто Наталя, Iрина, Марiяни  i
я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджу? прогулку  незабавки
в "Чортовий млин" на орхiде?. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве
нам безконечний дощ, то не знаю.
   - Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити.


   * * * _

   (Пiзнiше).

   Нестор не був злим вiщуном погоди. Вiд кiлькох день паде дощ без  упину
й доводить деяких лiтникiв, а мiж тими Наталю й Iрину - до розпуки.

   * * * _

   Цими днями святкувала панi Мiллер день свого  янгола,  а  той  день  не
минув i для мене без наслiдкiв. У  не?  зiбралося,  як  щороку,  невеличке
товариство добрих ?? знайомих; мiж iншими з  лiтникiв  панство  Марiяни  з
донькою й панною Наталею, доктор Роттер  та  iншi.  Моя  мати,  будучи  ще
рекоявалес-центкою, вiдмовилася, а Дора, котра була також запрошена,  дала
за претекст[75] сво?? неприсутностi, що  мусить  товаришити  мо?й  матерi,
хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матiр'ю.
   Задержаний якоюсь несподiваною справою мо?? тети, з'явився  я  пiзнiше,
як на означений час, у товариствi  надвечором.  Зложивши  солiнiзантцi[76]
сво? бажання, я просидiв якийсь час мiж старшими гiстьми, жертвуючи годину
полiтицi, подiям малого мiстечка, погодi, поводженню лiтникiв i т. iн.,  а
далi пiднявся, щоб удатись до  дальших  менi  знайомих  кiмнат.  Дощ  лляв
надворi струями, старшi з гостей позасiдали до тарока, деякi до шахiвницi,
молодшi, мiж котрими були панна Марiян i Наталя, пiшли за проводом доктора
Роттера до салону й там грали й бавилися. Манi й Нестора  не  бачив  я  ще
цього вечора. Очевидно, знаходились також у салонi. Зразу не зважав  я  на
музику, яка доходила з салону до нас; однак по якiмсь  часi  залунали  два
голоси, що зливались у дуетi, з котрих пiзнав я баритон доктора Роттера  i
прегарний, знаний менi вже голос панни Наталi. На те я, не гаючись  довше,
подався туди, де й знайшов мале зiбрання молодих, що, мов заховавшися  вiд
старших, перебували тут неначе на малiм островi, зачинивши за собою  ще  й
дверi.
   Коли ввiйшов я, спiвучi на хвильку перервали, але, на  мою  просьбу  не
переставати, спiвали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'янi й  виглядала
блiдо, а може бути, це видалося менi лише тому, що була одягнена в темному
вбраннi, що пiдносило ?? звичайно бiлу й нiжну краску лиця ще бiльше. Коли
я приступив  до  фортеп'?яна,  ??  очi  були  першi,  що  привiтали  мене.
Привiтали гарним вогким блиском - i сховались. Без слова подала менi  руку
й указала так само рухом, щоб сiв я коло ?? брата, що, одягнений в  чорнiм
строю [77], 'виглядав дуже поважно й святочно.  Тепер,  опершися  в  однiм
кутi софи, опустив голову на руки й глядiв неповорушно на спiвучу дiвчину.
В не? був гарний голос, i обо? з нiмцем доктором спiвали на нiмецькiй мовi
дует Рубiнштейна "Suleika" [78]. Оба голоси,  мов  з  природи  дiбранi  до
себе, переливались так гармонiйно й шовково в одно, що всi  ми,  присутнi,
пiд враженням спiву повмовкали з очарування. При словах  просьби  в  пiснi
"Bleibe, bleibe mir gewo-gen..."[79] я поглянув,  мов  ведений  внутрiшнiм
наказом, на молодого свого приятеля, i  на  вид  його  лиця  я  споважнiв.
Нiколи не бачив я бiльше одухотвореного лиця, як у цiй  хвилi  лице  цього
молодого чоловiка. Незвичайний блиск його очей просто  чудував  мене.  Так
мiг дивитись чоловiк, котрого душа понеслася в iiншу кра?ну, зiллявшись  з
музикою в одно, повертаючи хiба  на  те  мiж  смертних,  щоб,  з'?днана  з
прегарними словами пiснi, спинитись коло дорого?  дiвчини  й  пестити  ??.
"Ich gehore zu  dem  Stamme,welche  sterben,  wenn  sie  lieben..."  [80],
пригадалися менi його поважнi, щойно недавно заявленi слова з одно?  пiснi
того самого композитора, котрого чудовiй композицi?  прислухувалися  ми  й
тепер... О, як дуже любив вiн,  мабуть,  оцю  спiвучу  в  цiй  хвилi  свою
"Зюлейку", i як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в сво?м родi
(хоч i дехто не знаходив ?? такою), хоч i тяжко було й  окреслити  душевну
суть тi?? дiвчини. Одначе цiла iстота ??, як i  поверховнiсть,  мали  свiй
окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарiвно? сили. Але я, самий -
чи був я спокiйнiший у тiй хвилi? Нi!  Противниця  моя,  оперта  там  коло
фортей яна, недалеко свiтла, - що посiдала тi самi очi, що  ??  брат  бiля
мене, всмiхалася тим самим пориваючим усмiхом, як i вiн, що не давав  мо?й
душi вдень i вночi супокою, чи не була вона мотором i  мого  в  тiй  хвилi
сильного внутрiшнього зворушення? Я не вiдвертав очей вiд не