?, а коли нашi
погляди стрiнулися одного разу несподiвано,  вона,  мов  порушена  в  душi
вогнем мого нутра, вiдступила нечутно вiд спiвучих i подалася та'к само до
кiмнати цвiтiв, у котрiй свого часу,  по  кризi  матерi,  ми  вели  гарячу
боротьбу, i вона передала менi нещасний документ свого довгу.  По  кiлькох
хвилях спiв скiнчився, всi вернули до старших, а я один пiшов до  цвiтучо?
кi'мнати за дiвчиною.
   - Добрий вечiр, панно Маню! - сказав я пiвголосом, вiтаючись ще раз.  -
Я не бачив вас бiльше чи не три днi. Але ви блiдi.
   - Я змерзла, - вiдповiла вона й пiдняла плечi догори, мов у  тiй  хвилi
перебiгла нею дрож.
   - Вiд чого?
   - Вiд музики, - вiдповiла й уникала мого погляду. - Нестор i я, ми  все
мерзнемо вiд гарно? музики. О! - додала з одушевленням.  -  Наталя  спiва?
чудово, саме як душа вимага?. Вона володi? сво?м голосом, як  чаром  сво??
iстоти. Я не дивуюсь, - додала шепотом i оглянулась боязко, хоч у  кiмнатi
не було, окрiм нас, нiкого, - що Нестор ?? так безгранично любить. Я також
?? люблю.
   - За спiв? - спитав я. Вона всмiхнулася.
   - Я не знаю. Може, й за спiв. Але в кожнiм разi найбiльше за саму  силу
?? особистостi. Зда?ться, i брат мiй пiдляг тiй самiй  потузi.  А  я,  хоч
женщина, також ?? поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на не?, я чую,  як
пiдлягаю ?й. Рiдко коли можу ?й щось вiдмовити.
   - Не дивiться на не?, - просив я. - Оця дiвчина ма? для  мене,  мужика,
щось небезпечне в сво?й iстотi, дарма що доказати це фактами неможливо, ??
усмiх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-нiмецьки "bizarr"[81], вража?
iнодi мою просту душу боляче. Не пiддавайтесь ?й надто.

   Вона здвигнула плечима.
   - Ви бачите примари в ясний день,  пане  Олесь...  -  сказала  вона.  -
Наталю знаю я не вiднинi. Вона добра й гарна людина, лиш у  деяких  хвилях
неясна менi й зачинена.

   - _ Може, й бачу я примари, панно Маню... Але часом менi  так  хочеться
взяти вас i вашого брата пiд свою мужицьку опiку перед нею, що це б, може,
вас i зчудувало. Одначе... - додав я, - вiдтак переконуюсь, що  це  дарма.
Ви не послуха?те мене, бо фактами я нiчого вам не докажу. До того ма?те ви
свiй аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотiли б зiйти.  Наталя  -
це ваш контраст. Дивна рiч, Маню... - тягнув я далi, - ви й брат ваш  такi
багатi на чуття, м'якi iнодi, мов шовк, а проте  заразом  iнодi  твердi  й
невмолимi. Що це? Вона всмiхнулася.

   - И iншi люди люблять, панно Маню, - говорив я далi, - й iншi  улягають
силi особистостi. Може й бiльше ще.
   - Як брат мiй i я? - спитала вона, i  ??  очi  опинилися  зчудовано  на
менi.

   - Не дивiться на мене так, Маню,  неначеб  я  вам  цими  словами  чинив
кривду. Вона потрясла головою.
   - Ви якiсь чуднi цього вечора, пане Олесь. Хочете  випровадити  мене  з
мо?? рiвноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замiр бути нинi  спокiйною
й доброю. Панi Мiллер з самого ранку настро?ла мене так.
   - I гарно вчинила це, - сказав я. - А однак робите  ви  нинi  враження,
мовби вам що долягало. Почува?те себе нездоровою?
   Вона заперечила головою, мiж тим коли. кутики ?? вуст викривились якось
болiсно.

   - Так i нi. Я це розумiю, - сказав я . - А впевняли мене, що змерзлi? з
музики. Я вам не вiрю, - тягнув я далi. - З вами щось ско?лося. Я не бачив
вас три днi й вiдчуваю це. Щоднини  визирав  я  вас,  думав,  що  прийдете
вiдвiдати мою матiр, як цього й вона сподiвалася, i щоднини  переконувався
наново,  що  надiявся  цього  надармо.  Чи  шукати  менi  причини  того  в
нещасливiй провинi мо?? матерi?  Маню!  -  додав  я,  приступаючи  до  не?
ближче. - Я не можу собi уявити, щоб ви, зрадивши менi оцю  тайну,  хотiли
тим понизити нею мене й мою матiр. Чи не так? - спитав я й шукав ??  очей,
котрi консеквентне вiдводила вiд мене.
   Вона потрясла головою.
   - Нi! Слава  богу!  Я  це  знав.  Вам  не  може  справляти  сатисфакцi?
пониження й прикрiсть другого. А тепер, панно Маню... - тягнув я  далi,  -
на пiдставi того, що ви хочете нинi бути спокiйною й  доброю,  я  вас  про
одне спитаю. Чи ви будете менi помiчнi заподiяну вам i вашiй матерi кривду
виправити?

   Вона витрiщилась перелякано на мене.
   - Не дивiться на мене наново такими очима, Маню, неначеб  я  мав  замiр
вчинити вам щось злого! Ви ж можете собi самi заявити, що  вже  через  ваш
неподатливий елемент не прийде нiкому на  думку  вiд  вас  щось  неможливе
жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути менi помiчнi виправити  заподiяну
вам мо?ю матiр'ю кривду?.. Вона мовчала.
   - Скажiть просто "так" або "нi". Не мучте мене мовчанням, - просив я.

   - Так,  -  вiдповiла  вона,  мов  проти  сво??  волi,  i  сказавши  це,
вiдвернулася, неначе хотiла вiд дальшо? бесiди зо мною уйти.
   Тимчасом я ?? задержав.
   - Я ще не готов, панно Маню, пождiть. Ми не  ма?мо  багато  часу  перед
собою.

   - I ви? - спитала вона.
   - I я, - сказав я. - Я не можу тут нинi  довго  задержуватись.  Один  з
мо?х найлiпших товаришiв, котрий задержався в подорожi до  Б.,  нинi  тут,
за?хав на мо? спецiальне запрошення на нiч до мене й жде мене. Завтра рано
вiн ?де далi, в нього мати вмира?, i я  обiцяв  йому  вирватись  вiдси  за
годину-двi, щоб ще про дещо розмовитись з ним.  Наколи  б  не  ви  й  панi
Мiллер, котрiй я так багато завдячую, цi вечi?риi години я  б  був  з  ним
перевiв нинi. А ви? - опитав я.

   - Ми за кiлька день ви?жджа?мо вже зовсiм... Я зчудувався.
   - Як же це? Нестор  говорив  менi  недавно,  що,  може,  удасться  йому
остатись з кiлька день довше понад вiдпустку. Зда?ться, i йому залежить на
тiм, щоб проектована прогулка в "Чортовий млин" на орхiде? вiдбулася.
   -  Ми  лиш  i  вижида?мо  погоди,  а  скоро  вона   настане,   прогулка
вiдбудеться, i ми по нiй хоч  би  i  друго?  днини  ви?жджа?мо.  Так  буде
найлiпше.
   - Чому саме так?
   - Бо таким способом вiднайдемо найборше те, чого нам треба.
   - Може не всi, Маню...
   Вона поглянула через вiкно, уникаючи мого погляду, i сказала:
   - Спокою й рiвноваги духу потребу?  кожне  з  нас.  Ледве  що  вона  це
вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях,  i  вiн  попросив
нас вiд iменii доматорки[82] до чаю. його  очi  задержалися  зчудовано  на
менi й дiвчинi. Але вiн не сказав  нi  слова,  i  ми  удалися  за  ним  до
?дальнi.
   Пiвгодини пiзнiше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила
просто в сад i насамперед мiж смереки, щоб без сумнiву  поглянути  надвiр,
чи не змiня?ться нiч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему.
За ним вийшла незамiтно й Маня. Наколи обо? не вернулися зараз у  хату,  я
випросив у панi Мiллер шаль i удався за дiвчиною  й  братом.  Вони  стояли
обiч себе. Вiн з закиненими на плечах руками, а вона  оперта  об  створенi
дверi на порозi, i глядiли мовчки в нiч!  Справдi.  Дощ  перестав  падати,
з-поза хмар показався мiсяць,  i  з-помiж  дерев  заяснiли  дрiбним  бiлим
шутром [83]висипанi стежки старого, гарно удержаного саду.
   Я зблизився до них.
   Вони оглянулися, зчудованi, i, побачивши мене, зробили менi  мiж  собою
мiсце.

   - Ми огляда?мо небосхил, - обiзвався перший Нестор. - Маня впевня?,  що
вiд завтра настане погода, а я все не довiряю.
   - Як не настане, то пiдождемо  з  тим,  -  обiзвалася  Маня.  -  Але  я
переконана, що завтрашнiй поранок повiта? нас сонцем.
   - Ви казали перше, панно  Маню,  що  вам  холодно,  а  тепер  сто?те  в
холоднiй вогкiй ночi. Ви простудитесь. - I  сказавши  це,  я  укрив  шаллю
легко ?? плечi.

   Вона стягнула плечi, неначе я впровадив ?? в фiзичний бiль, i  звернула
сво? бiле лице до мене.
   - Дякую, пане Олесь... - сказала, - але  ми  верта?мо  в  хату.  Там  у
великiй залi вижидають дiвчата Нестора до яко?сь розпочато? гри, а я  пiду
за ним. Чи не ма?те охоти прилучитись також до не??
   - Нi, панно Маню, - вiдповiв я, подаючись i собi за  Нестором.  -  Я  б
волiв послухати вашо? гри на форгеп'янi за той час. Найдальше за годину  я
мушу вертати додому.
   - О, сьогоднi - нi, пане Олесь,  -  вiдповiла  вона.  -  Я  б  найрадше
послухала сама, коли б менi хтось щось глибоке й гарне заграв.
   - Тут нема нiкого, хто  б  так  грав,  як  ви,  -  докинув  я.  Замiсть
вiдповiдi вона пiдняла руки,  притиснувши  ?х  до  вискiв,  та,  зiтхнувши
глибоко, спитала:

   - Пiдете з нами?
   - Нi. В мене нема на довгу забаву часу, - сказав я поважно.
   - То ходiм... - сказала вона й оглянулася за мною. I не зважаючи нi  на
кого, ми увiйшли просто до невеликого салону (мiж тим коли всi iншi  пiшли
в гак звану "велику залу", себто дуже обширну  кiмнату,  в  котрiй,  може,
колись вiдбувалися давнiми лiтами у завiдателiв лiсiв всякого роду  забави
й т. iн.), де не було нiкого, i де вона сiла до фортеп'яна.
   - Що вам грати, пане Олесь? - спитала i звернула сво? гарнi молодi  очi
допитливо проти мене.
   - Що ви хочете... - вiдповiв я I, сiвши  недалеко  не?,  я,  як  Нестор
недавно при спiвучих, опустив голову на  руки,  ждав.  Вона  почала  грати
Бетховена "Мiсячну сонату" oп. 40. Грала ?? сьогоднi iнакше, як ??  грають
звичайно, i як може й сама грала ?? звичайно.  Нинi,  неначе  боячись  тих
звукiв, що викликувала, похилена над клавiатурою, вона грала поволi пiано,
вздержливо, лиш тут i там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи
заразом мiсцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були  дисонанси,
це були звуки, що обзивалися,  вдаряючи  в  серце,  мов  окремо  для  себе
iснуючi, котрi, хоч зложенi в гармонi? з iншими,  були  чим-то  замiтнi  й
пануючi мiж нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю
першу партiю однаково. Поволi, обережно, мов  для  хорого;  мов  два  рази
вiдслонила менi нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Вiдтак,  мов
попрощавшись зо всею нiжнiстю погасаючими звуками, вона встала.
   Я не обзивався. В хатi стало тихо, i лиш з-за замкнених дверей  доходив
до нас тут i там голос старших i молодих.
   Нараз обiзвалися, вдаряючи об  шибки,  грубi  й  скорi  каплi  дощу,  i
дерева, потрясенi раптовим вихром, зашумiли бурхливо...
   Вона схаменулася.
   - Знов пада?, - обiзвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до
вiкна. - Ви зна?те, пане Олесь, - обернулася з тихими словами до  мене,  -
що внаслiдок ще оцього дощу може  наступити  повiнь.  -  Вона  сказала  це
бiльше рези-гнуючим, як допитливим тоном.
   - Знаю.
   Вона поглянула на мене трохи несмiливим поглядом, а вiдтак, приступивши
до вiкна, притиснула чоло до шиби... На хвилину втиснулась мiж нас глибока
мовчанка.

   - Такий вихор ма? для мене щось преди?вяо притягаюче, - сказала, коли я
не обзивався до не?.
   - Бо ви самi повнi неспокiйного елементу, - вiдповiв я й приблизився до
не?.

   - О, не тому,  -  вiдповiла  вона  i  звернула  сво?  гарне,  що  гiрко
всмiхалося, лице до мене. - Не тому. Так, як  тепер,  менi  з  тим  вихром
добре на душi.

   - Успокою? вас? - спитав я й поглянув проникливе в  ??  очi.  Вона,  не
можучи  мого  погляду  чомусь  у  тiй  хвилi  перенести,  опустила  очi  й
споважнiла.

   - Панно Маню... - обiзвався я. - Моя кузинка Дора просить вас зайти  на
кiлька хвилин до не? й мо?? матерi.
   Вона видивилася на мене i, мов переодягнулась миттю в холод, спитала:

   - Пощо, пане Олесь?
   - Не знаю. Але заким вiд'?дете, вчинiть це, коли можете.
   - Чи й ви собi того бажа?те? - спитала.
   - Я передаю вам ?? просьбу. Мо?й особi ви б це й так вiдмовили. Я тямлю
добре, що маю проти себе минувшiсть, хоча i  в  тiм  я  не  винуватий,  як
уявля?те ви собi це хибно. Але як це вам доказати? - спитав я. - I я...  i
я не все був паном сво?? волi, не все щасливий, i я  терпiв,  панно  Маню.
Бували хвилi, в  котрих  я,  оточений  добробутом  i  вигодами,  в  добрих
товариствах,  мiж  увiчливими  для  мене,  гарними  людьми,  мужчинами   й
женщинами, бачив заодно молоде дiвоче лице, з виразом гордостi й з виразом
характеру перед сво?ю душею, що, розлучене без'милосердно з сво?ми  бiлими
мрiями ударом смертi батька, пiрнуло в грубу житт?ву дiйснiсть, без  слова
докору, на заробiток, вступаючи тим у саму  противну  сво?й  iстотi  долю,
остаючись помимо всього собi вiрною. Не питайте мене, як менi тодi на душi
робилося. Я чув i знав лиш одне. Я був наскрiзь самiтний мужчина,  котрому
припадало хiба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль  до  себе,  до  вас,  до
матерi, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав вiдваги окияути  з
себе мужицький тягар. Себто, виступити смiло в  оборонi  за  сво?  iнтимне
щастя, полишити матiр з ?? ма?тком, ?? славою "родини", пересудами й  пiти
дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по  уплиiвi  стiлькох  рокiв,  ми
знов стрiнулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжнико?м, котрий  полюбив
вас чи не щирiше й глибше ще, як ранiше. Котрий чу?, що ви становите кращу
часть його нутра, i що дальше проживати йому без вас неможливо.
   - Маню! - говорив я звуками, що походили  з  самого  чи  не  найлiпшого
закутка нутра мого, - будьте мо?ю! Я  стараюсь  о  вас  з  щирою  глибокою
любов'ю, неначеб нас не в'язала гарна,  а  заразом  i  гiркiстю  переткана
минувшiсть. Неначе не в'язала нас одна срiбна хвилина бiло? зимово? ночi в
лiсi, нашо? нiмо?, не розцвiвшо? до  йiнця  любовi  молодих  лiт.  Нiколи,
зда?ться, я не був спосiбнiший i в правi бажати  вас  за  свою  жiнку,  як
тепер! Нiколи, я  це  вiдчуваю.  Я  улажу  вам  життя,  яке  вирiвня?  всi
заподiянi вам кривди й муки людьми й долею!

   Дiвчина мовчала, мов кам'янiла вiд мо?х слiв.
   - Скажiть хоч слово. Маню! - просив я, зворушений до глибини. -  Слово,
що зробило б мо?м мукам кiнець. Успокiйте мене. Ви  ж  мусили  бачити,  що
дiялось у менi; за цiлий той час, вiдколи я тут,  i  вiд  хвилi,  коли  ви
помимо всього, що зазнали гiркого й несправедливого з сторони мо?? матерi,
кинулись, наражаючи сво? власне життя в небезпеку,  щоб  видобути  ??  вiд
смертi для мене. Вiдтодi я й вiдчув вповнi, яка глибока й повна чистого  й
шляхетного чуття ваша iстота, i вiдтодi, повторяю я, не  вiдлучався  душею
вiд вас нi на хвилю, - i таким остануся я  для  вас  до  послiднього  мого
вiддиху.
   Вона звернула сво? лице до мене, що було блiде, мов з  нього  зникла  й
послiдня крапля кровi.
   - Успокоения бажа?те ви вiд мене? - спитала й потрясла гiрко головою. -
Слова, що зробило б вашим мукам кiнець? I я  маю  його  вам  дати,  я,  що
перебуваю сама невимовнi муки? Того слова я вам нiколи не дам.
   - Нiколи, Маню?
   - Нiколи, пане Олесь! Ви самi сказали, що не були нiколи спосiбнiшi i в
правi бажати мене бiльше за жiнку, як саме тепер.  А  чому?  -  сказала  й
приступила ближче до мене. - Я Це  вам  зараз  окажу.  До  хвилi,  в  якiй
постигло нещастя вашу матiр, ви ледве  чи  були  рiшенi  до  цього  кроку.
Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дiвчину, котрiй раяла ваша мати свого  часу
вибити собi  непотрiбнi  уро?ння  i  мрi?  з  голови,  а  рекрутуватися  в
швачки... за свою жiнку... проти волi то? матерi, котра становить не що, а
всю "судьбу" вашу, - вважаю не чим iншим, як  самим  лиш  сильним  напором
позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти то? дiвчини, котра
(я це признаю) несвiдомо й, може, проти вашо? волi втиснулась у вашу душу,
виводячи ?? на якийсь час з  рiвноваги.  Одначе,  пане  Олесь,  -  тягнула
дальше, - коли ви не були нiколи досi  спосiбнiшi  бажати  ту  дiвчину  за
жiнку, як доперва тепер, то я скажу вам на  те,  що  та  дiвчина  не  була
нiколи здiбнiшою вiдказати вам бiльше сво?? руки, як саме тепер.
   Я пiдняв руку й заслонив нею на хвилину очi.
   - Маню! В якi нечуванi уявлення про мене вганя? вас ваше  недовiр'я,  i
якi страшнi ви в сво?й консеквенцi? i зраженiй амбiцi?! Що  я  зроблю?  Як
докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити  з  усi??  душi
поважний мужчина!

   - I  я  вас  люблю,  Богдане...  люблю  всiма  нервами  душi  сво??,  -
обiзвалася вона голосом,  що  з  зворушення  звучав  без-тонно,  -  i  моя
судьба... це та, що вас не годна  забути,  та  що  з  того?  -  спитала  i
звернула до мене сво? гарне, гiрко всмiхнене лице. - Я не годна  бути  для
вас такою, якою вимрiяла собi ваша душа.

   - Маню!
   - Передусiм я питаю вас, - сказала вона й пiдвела  руку,  щоб  вiдперти
мене вiд себе, що, зблизившись до не?, хотiв ?? взяти в сво? обiйми, - яка
роль припаде тiй жiнцi, що буде глядiти на мужчину з почуттям  свiдомостi,
що вiн взяв ?? з вдячностi, даючи ?й себе в замiну за ?? вчинок  для  його
матерi? Кожний похмурий погляд, - тягнула  вона,  вiддихаючи  важко,  -  з
котрим вертав би вiн у сво? чотири стiни, кожна хвиля, в котрiй  бачила  б
вона його невдоволення, уважала б вона в нього за  жаль  свого  кроку,  за
невiджаловану похибку  життя  свого,  котрою  вбив  себе,  жертвуючись  ?й
назавше разом зi  становиськом,  ма?тком,  iменем  сво?м  i  матiр'ю.  Тим
недовiр'ям,  -  говорила,  -  пiд  котрим  терпiла  б  вона   безнастанно,
пiдмулювала б вона, помимо сво?? невимовно? любовi до нього, не лише  його
i свiй спокiй, але настроювала б i його матiр ще бiльше ворожо до себе, як
i досi...

   - Панно Маню! - перервав я ??. - Вашi вуста, вся iстота  ваша  говорять
менi, що ви мене любите, а проте ви годнi себе й  мене  так  мучити.  Ваша
уява на тiй точцi просто хора!
   Дiвчина розсмiялася гiрко.
   - Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все,
що вiдбувалося явно й напомацки мiж мною, вами й вашою матiр'ю?

   - Я шукаю помирення, любовi в вас, - вiдповiв я ?й не менше гiрко, -  а
ви протиставите менi сво? майже божевiльне недовiр'я. Схаменiться!

   - Може, й страшна я, - вiдповiла вона, - але не годна iншою бути.  Може
бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого  потугу
вiдчува?мо  саме  тепер  в  епосi  матерiалiзму,  культi  безчутт?востi  й
безiлюзiйностi, але чуттям сво?м я не помиляюся. Нi... -  тягнула  далi  й
вiдiтхнула, мов випочиваючи з тяжко?  боротьби  з  собою,  мною  i  якоюсь
третьою потугою, що стояла мiж нами й не допускала вза?много зближення.  -
Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що... любите...  ви...  люблю
я. Нам це не судилось. Мiж нами сто?ть щось сильнiше вiд нас. Культура  чи
невйяснена темiнь, сила яка... я не знаю, але вона сто?ть.

   Коли вимовляла послiднi слова, в менi заворушилося щось, що окреслюю  я
одним словом "мужицтво", що робить мене сильним, безвзглядним i погнало  б
у вогонь. Не вагаючись бiльше нi хвилини, я зблизився  небагатьма  кроками
до не?, взяв ?? голiвку мiж сво? руки, як робиться  це  з  малими  дiтьми,
похилив одробину назад i заглянув у ?? лице.  Воно  було  блiде,  як  цвiт
лiле?, брови зморщенi, мов у фiзичнiм болю, а темнi вi? ослонювали  цiлком
?? очi, лише грудь ?? вiддихала важко, мов боролась у  тiй  хвилi,  як  на
смерть.
   - Твiй благородний вчинок сто?ть мiж нами,  дiвчино.  Вiн  не  позволя?
тобi стати мо?ю, а менi забрати тебе  назавше.  Одначе  чи  зрозумi?ш,  що
ко?ть менi твiй неподатливий елемент? Мiж нас поставила  ти  альтернативу:
або я мушу виконати рiвний тво?му  геройський  вчинок,  або  як  не  те  -
зректись тебе! Значить, ми сто?мо знов i  тепер,  але  послiднiй  раз,  на
кладцi над глибиною, як  кiльканадцять  лiт  тому  назад,  i...  ти...  ви
допроваджу?те мене знов до крайностi. Але ви помиля?тесь, утримуючи, що  я
вас зречуся. Коли я дiзнався раз з ваших власних уст, що ви  мене  любите,
ви сталися з тими словами мо?ю. Я вас не випущу. Ви останетеся менi вiрнi,
Маню? - спитав я. I з тими словами я схилився над нею, заглянув ще  раз  у
?? лице, котре вiдвертала вiд  мене,  i  притиснув  ??  голiвку  до  сво?х
грудей.
   - Так! - вiдповiла.
   - Слава богу! Тож тимчасово ви свобiднi i йдiть. Але не на  все.  Маню!
До якого часу. А потiм я прийду.
   Вона не вiдповiла.
   Не оглядаючися бiльше за мною, вона вийшла з кiмнати.  В  кiлька  хвиль
пiзнiше я попрощався  з  товариством  i  опустив  лiсничiвку.  Коли  минав
близько попри освiтленi вiкна й поглянув в одне вiдчинене, бачив я ??,  як
стояла й глядiла в темiнь. Позад не? показалося, мов виринуло нараз,  лице
Нестора, блiде, як у хвилi, коли прислухався пiснi сво??  "Зюлейки",  i  з
тими самими блискучими очима.

   Я поздоровив ?х, i четверо очей провели мене.

   * * * _

   (Три днi пiзнiше).
   Погода найкраща, небосхил не був, зда?ться, нiколи таким чистосинiм, як
тепер, а смерековi лiси, що вiдсвiжилися цiлотижневим дощем,  мов  набрали
бiльше  тепла  в  свою  зелень.  Сонце,  просвiтлюючи  вже   третю   днину
безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний  вогкий  закуток  i  затирало
слiди непогоди. Лиш рiка,  що  двигалася  з  одно?  сторони  попри  мiсто,
побiльшена пiд час злив i допливами гiрських потокiв, хоч i спала  значно,
шумiла все ще голосно, мов пишалася сво?м зростом.
   Було по обiдi коло п'ято?. Тета i я, натявши й  прилагодивши  цвiтiв  i
деякого галуззя на бажання матерi на вiнець для могили батька,  були  саме
зайнятi викладати це все з коша на стiл в кiмнатi мо?? тети, коли  ввiйшла
Дора з матiр'ю в хату. Обi були одягненi до про?здки з панею  Марiян,  щоб
оглянути рiку, побiльшену трохи дощами.
   - Ви заскоро приладилися, - сказав я до обох пань, поглянувши притiм на
свiй годинник. - Оскiльки менi вiдомо, панi Марiян обiцяла при?хати  точно
о-пiв до шосто?, а тепер ледве три чвертi на п'яту.
   - То ми пождемо, - вiдповiла Дора.
   - А я б подала ще борзо чай, -  обiзвалася  тета  i,  кинувши  в  сво?й
звичайнiй живостi цвiти з рук, подалася з кiмнати до  кухнi,  щоб  справдi
перевести сво? слова в дiло.
   - ?дь з нами, Богдане, - попросила мати.
   - Нi, мамо, нинi не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому.

   - До доктора Роттера? - спитала мати. - Вiн посилав за тобою сполудня.

   - Нi. З ним я вже бачився. Я пiду до Обринських...
   - Знов до Обринських? - вмiшалася Дора й з тим забрала одну з найкращих
квiток i пiднесла ?? остедтативно [84] до носа.
   - Знов. Чи ма?ш що проти того? - опитав я спокiйно  i  з  тими  словами
заткнув собi маленьку айстерку до кляпи [85]сюртука.

   - Ще б i що! - обiзвалася вона. - Зрештою,  -  додала,  -  може,  будеш
ласкав передати там нашу, т. ?. тво?? матерi й мою просьбу, щоб та геро?ня
зiйшла раз з свого п'?десталу i вступила до нас, смертних, на  часок,  щоб
ми мали нагоду вiдплатити ?й свiй довг; iнакше буде  готова  погадати,  що
ми, тебе не виключаючи, Богдане, - додала з притиском,  -  хочемо  справдi
прийняти ?? услуги безплатно.

   Я пiдняв ачудовано голову до не?.
   -  Якi  услуги,  Доро?  Бо  що  пiд  словом  "геро?нi"  розумi?ш  панну
Обринську, це я розумiю. Але що ма?  означати  слово  "услуги",  те  мусиш
висловити яснiше.

   - Ах, не чини, що не розумi?ш! - спалахнула гарна  жiнка.  -  Зна?ш  аж
надто добре, що я пiд словом "услуги" маю на думцi ?? ефектовний  чин  яко
спасительки тво?? матерi вiд нещастя, а  по-друге  -  ??  "дiяльнiсть"  як
сестри-служебницi при ?? постелi. За тi чини, щоб сказати вже все ясно,  я
привезла тiй паннi штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно,
досi не мала на собi. Той шовк хотiла б я ?й, як сам  зрозумi?ш,  скорiше,
нинi чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити  анi  тобi,
анi тво?й матерi, тож я перебрала цю задачу на себе.
   - Того не посмi?ш ти вчинити! - кликнув я строго i змiрив ??  з  голови
до нiг. - Щоб не поважилась ти цього нi в якому разi.
   Вона вмовкла й вiдступила вiд мене.
   - Ого... мiй пане! - сказала з неописаною iронi?ю. -  Це  щось  нове  в
тебе - не гонорувати за услугу ближнiх. Iнакше  я  б  не  була  посмiла  й
доторкатися цi?? дразливо? теми. Була  б  понесла  або  переслала  дарунок
слугою, залучивши бiлет з словами подяки, i на тiм була б справа скiнчена.
А так ти винен, як твоя мати тим зворушу?ться!
   Я поглянув на матiр.
   Якщо було можна в тiй хвилi слово "зворушу?ш" ужити на матiр, то я  мiг
бути спокiйний. Вона сидiла якнайспокiйнi-ше в сво?м  крiслi,  i  лише  ??
очi, оживленi, майже усмiхненi, мов з дитячо? суперечки, свiдчили, що вона
в тiй хвилi й  не  снила  о  якiм-небудь  зворушеннi.  Зате,  може  бiльше
заiнтересована закiнченням дискусi?,  зверталася  в  тiй  хвилi  душею  на
сторону Дори. В менi почало варитись. I мимоволi пригадалася  менi  погана
справа з сфальшуванням мого пiдпису на листi довжностi Обринських.
   - Я думаю, що яке-небудь "зворушення" в матерi не можна припускати,  бо
я переконаний, що гадка з "подякою" в постатi шовку не  ?  виключно  тво?ю
видумкою, лиш вашим спiльним дiлом.  Але  це  не  вменша?  ординарностi  й
безтактовностi само? думки  вiддячитись  дiвчинi  в  такий  спосiб  за  ??
благородний i геро?чний вчинок.

   - Ти ма?ш слушнiсть, Богдане, -  обiзвалася  тут  мати  сухо.  -  Думка
подяки не походить виключно вiд Дори. Вона одиноко моя.  Лиш  щодо  самого
вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в  клопотi.  Я  хотiла
золотий годинник, бо це тривке, i дiвчина була б мала заразом  i  пам'ятку
вiд мене; одначе Дора зробила пропозицiю з шовком, доказуючи,  що  ?й  це,
може, бiльше придасться, i я на те пристала Що ж iут за причина  до  тако?
експлозi?[86]? Замало цiнний тобi дарунок з нашо? сторони  шовкова  сукня?
Як замало, то доложи й купи  дорожчу.  Менi  все  одно,  лиш  щоб  дiвчинi
вiддячитись. I не лиш дiвчинi, але i ?? братовi; хоч, сказавши правду,  як
у тiм разi з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся.
Вiн чим-то здержу? мене вiд подяки, але я йото шаную. Чимось-то  менi  цей
хлопець симпатичний.
   - Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, - сказав
я. - I видивився б на вас Нестор.  Аж  лячно  й  думати  про  тi  звичайно
задумчивi i блискучi очi, спалахнувшi в гнiвi.
   Мати здвигнула плечима й сказала:
   - Я маю добру волю все сплатити. Довгiв, як зна?ш, не зношу,  нехай  би
вони були i в рiдно? дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи
як? - звернулася вона до мене.  -  Гада?ш,  менi  це  мило,  як  кожний  з
знайомих приходить i цвiрiнька? менi в вiчi, що ось  то  вона  була  тi?ю,
котра з-помiж цiлого гурту знайомих i чужих вибавила мене одна вiд смертi;
якраз вона, до котро? не вiдчувала я  нiколи  особли?вшо?  симпатi?,  хоч,
може, iнодi (я признаю це) в дечiм я й не мала слушностi, i вона, може,  й
дiйсно лiпша, як я думала. А що "чистий рахунок - це найкращий  приятель",
цього, може, не заперечиш i ти!

   - Я щонайменше, мамо... - вiдповiв я i з  тими  словами  обернувся  вiд
обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що  тиснулось  менi  в  тiй
хвилi на уста, згадавши ?? вчинок, ?м обом у вiчi. Замiсть того почав я по
хатi ходити.

   О, який слушний, неомильний був той iнстинкт, що здержував дiвчину  вiд
зносин зо мною, а з тим - i з мо?ю  рiднею.  Який  неомильний,  а  який  i
оправданий заразом! "Внутрiшньо ми й так усе ж  таки  вiддiленi  на  все",
казала менi. Чи не так?

   I справдi.
   "Чистий рахунок - найлiпший приятель", повторив  якийсь  голос  у  менi
материнi слова. "Чи й тодi, мамо, як  брали  ви  лихварськi  проценти,  не
дозволенi законом, вiд батька сiм'?, а по його смертi вiд вдовицi й роками
вiд дiвчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситнiсть  за  золотом,
чи й тодi?" Але цього питання, що  горiло  в  мо?й  душi,  я  не  поставив
голосно. Вона була реконвалесцентка, i на якийсь час  я  мусив  ще  багато
уступати ?й. Я всмiхнувся гiрко, затиснув уста, i жодне слово не  перейшло
мо? вуста. Нiколи не була моя мати (о, як гiрко!) здiбнiша почути правду з
уст сво?? дитини бiльше, як нинi, як саме в хвилii, коли чулась  довжницею
то?, котру брала немилосердно сво?ми вустами й серцем  перед  мо?ми  очима
пiд ноги.
   Нiколи бiльше.
   Але вона була моя мати, i я втопив ту  гiрку  правду  в  глибинi  сво??
душi. Не ?й однiй мусив  я  заощадити  хвилi  пониження,  котрi  заслужила
перенести. Не ?й однiй.

   Але й то?, друго?, що зносила  кривду  роками,  мовчала,  здавлюючи  ??
гордо в сво?й молодiй душi, не хотiв я наражати  на  бурхливi  й  болiсгii
моменти. I ?? також нi. Вона була вже моя. ?? слово,  що  останеться  менi
вiрною, було для мене невiдкличне, святе. I вiд то? хвилi я  сторожив  над
нею. Горе тому, хто б був посмiв доторкнутися ?? хоч би  одним  образливим
словом.
   - Але як же, Богдане? - обiзвалася наново Дора, наколи я,  потонувши  в
думках, гамуючи сво? до крайностi схвильоване нутро, ходив  по  кiмнатi  й
майже не зважав на обох присутнiх. - Як же скiнчимо цю справу? Вона й  так
через байдужiсть само? iнтересовано? затягнулася довше, як нам пожадано. А
й ти сам, коли б не був цими днями  такий  розсiяний,  був  би  вже  давно
замiтив, що пакунок, що лежить бiльше як тиждень у тво?й кiмнатi, ма? iнше
призначення, як перележувати в тебе!

   По мо?м лицi перебiгла гаряча краска сорому. I я розсмiявся сардонiчним
смiхом.

   - Чи й я маю в тiй ординарнiй справi брати активну участь? - спитав я.

   - Твоя задача була й ? наклонити дiвчину, щоб прибула сюди, - вiдповiла
вражено Дора.
   - Чого я цiлком напевно нiколи не зроблю.
   Вона витрiщилася з несподiваного зачудування на мене.
   - Нiколи, Доро, на те спустися.
   - - То ти не переказав i?й нашо? просьби потрудитися до нас?

   - Передав, на жаль, хоч i не знав, що пiд нею крилося.
   - А вона?
   - Вона, вiдчувши  сво?м  iнстинктом,  що  в  тiм  запрошеннi  кри?ться,
мабуть, потайний замiр вразити ??, спитала лише  з  переляком,  "пощо  ма?
прийти". А що я тодi ще не знав про замах, що був вимiрений вами проти не?
актом подяки, то й передав ?й  вашi  слова;  але  поминувши  те,  що  вона
сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.
   - I через що, як вiльно спитати? - обiзвалася мати, i  на  ??  блiдавих
щоках появилися червонii плями внутрiшнього роздразнення.
   - Бо я сам постараюся о те, мамо, - вiдповiв я. - Заглянувши в  глибину
душi то? дiвчини, я переконався, що вона нiколи не дасть  себе  нагородити
за свiй шляхетний учинок. А вами вже найменше!
   Обi жiнки замовкли, лиш погляд, яким  у  тiй  хвилi  перемiнялися,  був
неспокiйний i повний тривоги. Вiн свiдчив менi ясно, що находять  ситуацiю
грiзною й остерiгають себе обопiльно мене дальше не роздразнювати.
   - Отже, вiд нас вона ?? не прийме, Богдане, - обiзвалася Дора,  -  i  з
тим заявлениям будемо мусили по тво?х словах помиритися. Але,  може,  зате
прийме вiд тебе?
   - I вiд мене нi.
   Тут моя мати пiднялася.
   - Лишiм ту глупу суперечку, Доро... - обiзвалася. -  Ти  видиш,  Богдан
завзявся нарочно нас нинi обох на тiм тлi рознервувати; шкода часу... я...

   Я спалахнув i задержавсь у ходi.
   - Кажете, "на тiм тлi рознервувати", мамо? - спитав я. - Чи це  справдi
ваша думка?

   - Я переконана.
   - Коли так, то ви помиля?тесь тяжко, мамо. Кожне слово,  що  говорив  я
вам, я говорив з найбiльшою повагою. А  багато  дечого,  в  користь  само?
вашо? материнсько? особи, я змовчав.
   - То подякуй ти ?й! - обiзвалася вона, iгноруючи  цiлком  мо?  послiдн?
речення,

   - Вiд себе я ?й подякую, про те не сумнiвайтеся, - кликнув я й  вiдчув,
як мимоволi в мо? очi втиснулося тепло мо?? душi.
   - Вiд себе, Богдане! - вмiшалася тут iронiчно Дора. - I  чим,  як  смiю
спитатися, коли нашi предмети заподлi? Це було б цiiкаво довiдатися,  коли
це не тайна в тебе.
   - Не тайна, Доро, - сказав я й мимоволi всмiхнувся.
   - Це байка, Доро, - обiзвалася тут зневажливо моя мати. - Байка,  котра
не обходить мене цiлковито. Що Богдан з сво??  кишенi  вида?,  я  не  мушу
знати. Але бiльше  займа?  мене  те,  коли  вiн  загаду?  той  свiй  замiр
сповнити. Це знов не може менi байдужим бути.
   - На жаль, на се питання я не годен вам нинi певну вiдповiдь дати.  Але
ви ?? довiда?теся, мамо, ви ?? довiда?теся. Ви ж моя мати,  -  вiдповiв  я
тепло i, приступивши до матерi, я взяв ?? пестливо за руку.
   Вона зсунула мою шорстко вiд себе.
   - Дай собi спокiй з акторством, Богдане,  -  сказала  й  посунула  сво?
стекла нервово вище пiд чоло.
   - Жодне  акторство,  мамо,  а  щира  правда.  Я  сам  вiдвдячусь  паннi
Обринськiй за те, що врятувала менi мою магiр;
   сам один я.
   Вона вiдвернулася люто.
   - То про мене викинь i соток кiлька! Це мене нiчого не обходить.

   - Соток, мамо? - спитав я й усмiхнувся болiсно. - На  сотки  цiните  ви
ваше життя? Нi, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те.  Понад
усе. Любов'ю сво?ю, мамо. Сво?ю щирою, вiрною любов'ю, мамо, котру ношу  я
вже не вiднинi в сво?й душi для то? дiвчини. Любов'ю.  Я,  мамо,  з  Манею
Обринською оженюся. Я ?й уже освiдчився.
   Так.

   Воно було сказано.
   Хата наша не завалилася,  а  апоплексi?  вiд  того  заявления  мати  не
дiстала. Вона лишилася спокiйна, i ?? сильний, понад усе  тверезий  розум,
що в жоднiй, хоч би  й  найтяжчiй  хвилi  не  тратив  рiвноваги,  старався
ситуацiю опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у не? вдарив грiм.
   - Це неправда, тето! - кликнула. - Цьому  ви  не  вiрте,  це  неправда.
Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима.
   - Я вже раз сказав, - вiдповiв я й опустив кiмнату.

   * * * _

   (Пiзнiше, по прогулцi до "Чортового млина" на орхiде?).
   Перед ви?здом я вступив, вiдповiдно до умови, по Маню, Нестора  й  паню
Мiллер. Дора ?хала з Марiянами, а мати вимовилась, що чу?ться нездоровою i
залишилася вдвiйцi з тетою дома.
   Коли ми  вже  виходили  з  кiмнати,  щоб  сiсти  на  бричку,  запряжену
прегарними, але нетерпливими кiньми, побачив я Heстора, що  вийшов  кiлька
хвиль перед нами, як стояв тепер на верандi з заложеними на спинi  руками,
обернений до нас плечима, i приглядався  чомусь  над  одним  з  вiдчинених
вiкон пильно вгору.

   Ми станули зчудованi.
   - Що тут такого, Несторе? - спитав я й приступив до нього.
   - Пiдожди. Я дивлюсь, що з того буде, - вiдповiв той,  не  рухаючися  з
мiiсця, ба навiть i не оглянувшися за нами.
   - Що там? - спитала так само Маня, прилучаючися зацiкавлена й  собi  до
нас. Нестор стояв  нерухомо  й  дивився  на  якогось  павука,  що  великий
спустився десь з якогось закутка темно? дерев'яно? стелi на сво?й павутинi
над вiкном i був зайнятий обмотуванням бiдолашно? невеличко? мухи,  котра,
боронячись, бринiла жалiсно. Обмотавши й  остаточно  доволi  густо,  павук
колов ?? вiд часу до часу, зближаючися й вiддаляючись... Всi ми задивилися
на нйму боротьбу, не промовляючи нi  слова,  а  Нестор,  з  нас  найбiльше
зацiкавлений, аж зморщив брови,  мов  з  якогось  прикрого  при  тiм  видi
почування. Далi, коли, здавалося, було йому цього виду забагато,  iпiдня?в
руку з палицею i, розiрвавши павутину, викинув павука через вiкно надвiр.
   - Тепер вiдiграли ви роль якогось або  щасливого  припадку,  або  свого
роду провидйння в життi бiдно? комашки, - обiзвалася паяi Мiллер, виходячи
вперед нас на вулицю, де вижидали нас конi.
   - Я не терплю павукiв! - обiзвався похмуро Нестор, умощуючись  зо  мною
проти обох пань у бричцi.
   - Не терпиш! - сказав я, всмiхаючись  жартiвливо.  -  А  однак  молодим
хлопчиком ткав ти одного разу в вашiм садi  також  свого  роду  павутинку,
впевняючи мене чи когось там iншого, що потягнеш ??  аж  до  бiлих  штахет
нашого саду вiд вашого павйльйону, i вона не розiрветься.
   - Це було що iнше, - вiдповiв в?н усе ще поважно. - Я  робив  плетiнку,
заложившиоя з Васильком, що потягну ?? аж до твого саду, i вона у мене  не
урветься; але про правдиву павутину я не мав жодно? гадки.
   I сказавши це, вiн мовчав довго, неначе вид павука вiдiбрав йому добрий
настрiй або не сходив з пам'ятi.

   В дорозi до назначено? цiлii ми станули. Паннi Наталi,  котра  ?хала  з
сво?ми кревними й Дорою, забажалося саме посерединi  дороги  пересiсти  до
нас у бричку, щоб, як шепнула  менi  в  ухо,  повозити  хоч  одну  годинку
"правдивими" кiньми, котрi сво?м темпераментом  перевищали  б  усiх  iнших
коней, що везли решту  товариства  за  на.ми.  Вислухавши  ??  бажання,  я
вмiстив фiрмана на iншiм возi i, здержуючи конi на хвильку, поки вона сiла
на козла, я сказав ?й:
   - Самi ви не можете ?хати; конi молодi  й  бистрi,  порученi  менi  пiд
особливший дозiр, могли б вам утекти. Через те означiть, хто з  нас  обох,
себто мене й доктора Обринського, ма? коло вас сiсти, щоб, в  разi  б  вам
руки ув'яли, перебрати вiд вас поводи.
   I передавши ?й з тими словами поводи, станув я одною ногою  на  ступiнь
брички коло сидячих пань i вижидав ?? вiдповiдi. Так само зробив i Нестор,
з рiзницею, що зiскочив цiлком на землю  й  дивився  поважно  на  дiвчину.
Вона, сiвши на козлах i взявши поводи в руки, через хвилину  мов  зморщила
брови, нахмурилася.

   - Не буде вам лячно  коло  мене,  докторе  Обринський?  -  спитала,  не
повертаючи  й  головою  за  ним,  мов  викликувала  його   напiвжартом   i
напiвповажно до бою.

   По його лицi перебiгла легка, майже незамiтна краска.
   - Я можу й цiлком не сiсти, - вiдповiв вiн спокiйно. - Для мене нема  в
тiм нiчого лякаючого бачити, як хтось вправля?ться  в  спортi,  котрим  я,
будучи ще академiком, займався досхочу.
   Дiвчина вкусилась в уста й зробила йому коло себе мiсце.
   - Сiдайте, пане докторе, - сказала, а звертаючися  головою  потрохи  за
мною, додала: - Майте око на нас обо?х, добродiю Олесь.  Я,  -  сказала  з
притиском, - "вправляюсь" у спортi, могла  б  вас  усiх  поперевертати,  а
доктор Обринський не академiк уже, забув при кодексах, що  знав.  Значить,
для вас усе ще останеться поле до акцi? на дорозi до "Чортового  млина"  i
по орхiде?.

   I сказавши це, амбiтна дiвчина, подразнена, зда?ться, вiдповiддю  свого
так само вразливого поклонника,  вжила  нараз  без  причини  надто  сильно
батога, i молодi бистрi конi, ледве зачувши на собi батога, скочили в  тiй
же хвилi чи не сполошенi вбiк, а там i почали сильним  галопом  летiти  за
бричками, що задавно нас випередили. Миттю станув я на ноги, в  повозi  за
плечима  обох  на  козлах  сидячих,  простягнувши   руку,   щоб   здержати
зворохобленi гарнi звiрята, однак це показалося вже лишне.  Нестор  держав
?х уже так сильно в ово?х руках, повертав ними  так  зручно,  що  звiрята,
почувши над собою сильну гамуючу руку, пiддавалися мимоволi керманичевi, i
за недовгий час боротьби, пiд час  котро?  пробували  наново  вирватись  з
пануючо'? над ними влади, бiгли хоча бистро,  але  все  ж  таки  вспоко?нi
далi...
   Я поглянув на обох.
   Дiвчина сидiла, блiда з несподiваного переляку, майже без краплi  кровi
в лицi, мiж тим коли звичайно нiжне, майже  хлоп'яче  лице  мого  приятеля
виглядало в тiй хвилi дуже поважно й строго. Через якийсь час  держав  вiн
ще поводи сам, вспо-коюючи тут i там бистрi зворушенi звiрята сво?м гарним
голосом. А коли, врештi, догонивши всiх, що випередили нас,  прогулькових,
передав гарнiй сво?й сусiдцi поводи, окинув ?? майже стурбованим поглядом.
   - Тепер ?дьте, панно Наталю, дальше самi, - сказав цiлковито  спокiйним
голосом, хоч я вiдчув, що цiлком спокiйним вiн не був. - Думайте про себе,
а з тим i про тих, що сидять  позад  вас.  Моя  сестра  й  добродiй  Олесь
зручнi. В хвилi небезпеки, коли б ви не хотiли мо?? помочi прийняти,  вони
зiскочать, але панi Мiллер i ви могли б понести ушкодження. Цей лiвий,  як
вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, ?дьте  спокiйно,  я  й
сам дивлюсь за ними. Вони чудовi!

   Не поглянувши на свого сусiда анi пiвпоглядом,  вона  взяла  вiд  нього
поводи, i хто б м'iг був у тiй хвилi  заглянути  в  ??  очi,  що,  отiненi
гарними темними вiями, заслоняли ?х цiлковито, той був би  вiдгадав  тайну
то? душi, що колисалася в тiй хвилi, мов бурхлива вода, в  тiй  загадочнiй
дiвочiй грудi.
   - Цього трiумфу вона йому не простить, - шепнула до мене  панi  Мiллер,
коли я, врештi переконавшися, що конi бiжать  цiлком  вспоко?но,  сiв,  як
перше, проти обох пань у бричцi.
   - Не бiйтесь, вiн ?й iмпону?, - була моя вiдповiдь.
   - Вона азарту? з його прихильнiстю, - докинула вона знов.
   - Але розумове вiн ?? перевищу?.
   - Його шляхетна скромнiсть  була  б  у  не?  далеко  бiльше  на  мiсцi,
украсила б ?? ще бiльше, - додала вона на мiй закид.
   Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нинi  дуже  гарно
Отворений понсовий ?? зонтик кидав таке чудове отiнення на ?? нiжне  лице,
що воно, спокiйне в тiй хвилi, майже мармурове, видалося менi  кращим,  як
коли-небудь iншим разом Одягнена була скромно, а притiм елегантно  й  дуже
вiдповiдно до сьогоднiшньо? прогулки. Опершися  трохи  на  спинку  повозу,
вона не звертала сво?х очей вiд брата й гарно? дiвчини на козлах.
   - Ви  знов  "загiпнотизованi",  панно  Маню?  -  спитав  я  пiвголосом,
перехиляючися до не?, вказуючи незамiтним рухом за амазонкою на горi.
   Вона похитала головою стурбовано.
   - Менi це не шкодить, але вiн терпить.
   - I вона з ним
   Вона заперечила головою - i нараз простягнула до мене... мов благала  о
щось безсловно... руку, котру я задержав на хвилину в сво?й
   - Гада?те, що нi?
   - Так, - вiдповiла, i ?? очi  мов  повели  мене  до  обеих  сидячих  на
козлах.

   Я зрозумiв ??. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до  свого
молодого приятеля й гарноi? амазонки.
   Вона правила кiньми так завзято й певно! Цiла мов виточена постать  ??,
як i лице, були так вiдпорно, майже деспотично нарисованi, неначеб  у  тiй
хвилi здавала перед найгострiшим рiтмейстром сво? знання спорту. Вiн сидiв
коло не? так само мовчки й поважно, i здавалося, його  нiколи  не  займала
гiрська околиця так iнтенсивно, як саме пiд час цi?? ?зди.  В  тiй  хвилi,
коли завважив мене за собою, поставив руку на вiжки й обiзвався:
   - Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже  чи  не  третiй
раз уважною. Вона в вас отворена.
   Вона перелякалася так  сильно  його  слiв,  неначе  схоплена  на  лихiм
учинку.  Вiдтак,  передаючи  йому  поводи,  без  опору  замкнула  брош'ку.
Звертаючися потiiм профiлем до мене, обiзвалася:
   - Я сиджу вже чи не бiльш як пiвгодини мовчки, правлю кiньми й не  можу
додуматись, як може хтось, хто зазнав  раз  це?  при?мностi  панувати  над
такими звiрятами або хоч би й подiбними лиш як  оцi,  затоплятись  пiзнiше
виключно в закони, студi? i т. iн. сухий матерiал. Чому держали  ви  це  в
тайнi, докторе, що любувалися колись також спортом? -  спитала  i  ??  очi
промайнули з правдивим зацiкавленням по його лицi. - Я б  нiколи  не  була
цього по вас сподiвалася. Ви такi спокiйнi... - додала i вмовкла, мiж  тим
коли гаряча краска зацвiла на ?? лицi.

   - Чому мав я саме про це споминати? - вiдповiв вiн з  лагiдним  усмiхом
i, мов набравшися краски на лицi вiд не?, сам покраснiв. -  Сам  я  на  це
замилування нiчого не покладаю, хоч признаю, що люблю всяйi спорти, хоч  i
не можу вiддаватися ?м. А тепер найменше. Брак часу не позволя?.
   - Шкода, що ви?жджа?ш, Несторе, - вмiшався я, - а то був  би  з  панною
Наталею хоч щодруго?-третьо? днини держав школу в правленнi  кiньми.  -  I
звертаючися до не?, я спитав: - Ви, мабуть, зна?те, що панна Маня й доктор
ви?жджають позавтра вже зовсiм!
   - Знаю!
   "Знаю!"  Як  дивно   було   це   висказано.   Напiвздержаним   жалем...
напiвглумливо.

   - В нас про це навiть горобцi цвiркають. Iрка лиш про те
   одне говорить.
   I коли вона це сказала, ?? очi промайнули, вислiджуючи  з  захланнiстю,
по його лицi. Однак воно в нього осталось спокiйне.
   - Але я потiшала ??, що доктор ще залишиться.
   Оцi слова ?? мали вплив, неначе електризуючий на нього.
   - Чому мав би я залишитися? - спитав вiн,  стягуючи  потрохи  вiжки  до
себе, щоб спинити коней до повiльнiшого бiгу.
   - Бо ми вас упросимо. Я  перша  прошу  вас  зробити  нам  при?мнiсть  i
залишитися довше ще. Вiн усмiхнувся й похитав головою.
   - Нi? - спитала дiвчина й схилилася, щоб заглянути йому
   в вiiчi.
   - Нi. Вашi причини задержати мене тут довше не встоять  проти  тих,  що
наказують менi ви?жджати.
   - Чи ви цього певнi?
   - На цей раз цiлком певний, - вiдповiв, а вiдтак додав увiчливо:  -  Ви
сьогоднi розсiянi, панно Наталю.  Перше  губили  ви  брошку,  а  тепер  не
бачите, що колесо брички туй-туй[87] захопить вашу сукню.
   - Хто б мiг так завчасу сформулюватись у певний  розумовий  кодекс,  як
доктор Обринський!  -  вiдповiла  вона  з  вимушеним  усмiхом  i  шарпнула
роздразнено сукню до себе пiд ноги.
   - З часом ви перекона?теся, що доктор Обринський щонайменше не  бавився
тими кодексами, про котрi згаду?те нинi глумливо  вже  по  раз  другий,  -
вiдповiв вiн.

   Я поглянув на нього й вiдчув, що в тiй хвилi вiн був  сильно  вражений.
По ?? лицi перебiгла, як недавно, краска, i вона не обзивалася  бiльше.  Я
зайняв сво? давн? мiсце, давши знак очима сво?й  дорогiй  дiвчинi,  що  не
розумiю тих обох там на козлах, i недовго по тiм до?хали ми до  означеного
мiсця  пiд  лiс  коло  хати  якогось  побережника,  де  кiнчалася   колова
дорога[88], а треба було йти вже пiшки. Тут осталися брички з фiрманами, i
всi прогулькозi, роздiлившися, кiлькома то  знов  поодиноко,  пiшли  попри
берег доволi сильного потоку, що становив саме дорогу до "Чортового млина"
в лiс, щоб далеко в його глибинi дослухатися шуму згаданого "млина".
   Лiс був старий, i сосни його височеннi  й  об'?мистi.  Зелений,  неначе
плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з ?х рамен, а  тишина  в
тiй святинi  була  така  глибока,  що  деякi  з  прогулькових,  що  зразу,
ввiйшовши в лiс, розмовляли живо  й  голосно,  заходячи  чимраз  дальше  в
глибiнь, чим раз, то поважнiли. Нестор iшов перший сам i неначе мостив  за
собою дорогу. Виглядав нинi  дуже  поважно.  В  сво?х  високих  елегантних
чоботях, що уможливляли йому й перехiд водою, пригадував  сво?ю  стрункою,
внаслiдок короткозоростi трохи вперед похиленою постаттю й золотим  пенсне
дослiдникiв природи. За ним пiшла панна Iрина Марiян, а  коли  вiддалилися
вiд нас остiльки, що ми прочi, йдучи лiiсом, стратили ?х на часок з  очей,
перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспiшила сама одна
за ними.
   - Доктор Обринський забуде ще десь у гущавинi мою кузинку, - гукнула до
нас, смiючись чудним якимось усмiхом. - Заглибиться  десь-небудь  в  якусь
квiтку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за не? вiдповiдаю.
   - Не дуже, не дуже, - зачувся нараз веселий голос добродiя  Марiяна  за
нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Мiллер  та  матiр'ю
молодо? Iрини. Маня йшла мовчалива i, як менi здавалося, була розстро?на.
   - Ви нинi без гумору, панно Маню! - сказав я, вiдлучившися по часi  вiд
других i зрiвнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно  брат,  i
йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему цiль у лiсi.  Здiймивши
капелюха з голови, збирала тут i там по куснику прегарного  моху  й  якiсь
поодинокi цвiти. Вона звернулася на тi слова до мене.
   - Я не можу говорили, iдучи отаким лiсом, - промовила.  -  Вся  розмова
гурту он там за мною, як i те, що люди йдуть  такою  святинею,  мов  добре
втовченою буденною дорогою, не бачачи нi на  хвилину  справдiшнього  лiсу,
розстрою? мене, хоча, - додала, стрiнувшись з мо?ми очима, й  усмiхнулась,
- мене це не повинно, може, й обходити. Лiс, як окремий свiт, ? для поетiв
i знавцiв природи. Чи не так?.. О, господи, гляньте! Гляньте, пане  Олесь!
- кликнула нараз з радiсним жахом i подалася раптом так сильно  назад,  що
сво?ми плечима вдарилася о мо? груди, коли я якраз у послiднiй хвилi мусив
ступити вслiд за нею.
   - Що там? - спитав я.
   - Пст... тихо, - наказувала  i  вказала  рукою  через  потiк  на  другу
сторону лiсу.

   - Що там?
   - Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на  тiй  смерецi,
що, з одно? сторони  надпалена,  виставля?  сво?  голi  рамена  Вона  одна
надпалена. Бачите? Вона дуже впада? в очi. Господи,  дивiться  ж!  Вiн  ще
сидить. Який пишний!

   Я всмiхнувся.
   - Я не бачу, - вiдповiв.  -  Бачу  лише,  що  смереки  рiвнi,  крилатi,
пнуться вгору; бачу, що мiж лiсом по нашiм  березi  й  тим,  за  противним
берегом, горить сонце, що його промiння  лл?ться  золотими  струями;  бачу
далеко перед собою, що двi скелi, що виринають з лiсiв, мов  розсунувшися,
оставили мiсце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум  "Чортового
млина"; i бачу тут у багатствi се? зеленi перед собою вас. Раз,  Маню,  це
буде тому не мало лiт... - тягнув я зворушеним голосом... - Чи слуха?те ви
мене? - додав я...
   - Слухаю, - вiдповiла, усмiхнувшись, i, отворивши тут же  свiй  зонтик,
станула на хвилю й дивилася спокiйно ожидаючими очима на мене.
   - Це буде не мало лiт, - повторив я,  -  як  одно?  препишно?  мiсячно?
зимово? ночi ?хав молодий мужик з аристократкою бiля себе бiлим лiсом, мов
мрi?ю, й обо? вони мовчали, як i лiс. "Я люблю тебе",  об'являла  ?й  цiла
його сильна молода iстота, мiж  тим  коли  вона  мовчала,  мов  зачарована
лiсом. "Я люблю тебе", i вiн, той молодий мужик, не  сказавши  голосно  нi
слова, забрав правом то? сво?? першо? й одиноко?  правдиво?  любовi  з  ??
непорочних уст, мов запоруку щастя на  будуче,  один  поцiлунок.  Це  було
давно, Маню, i як  були  вони,  як  здавалося  ?м,  невикiнченi,  пiдлеглi
зовнiшнiм обставинам, i було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними  знов
лiс. Повний зеленi й багатства вегетацi?. I ясне сонце дня. Тепер я  питаю
??. Чи вiдчува? вона, як та дана йому  тодi  запорука  вiдроджу?ться  нинi
сама з себе  й  упомина?ться,  що  кожне  розпочате  дiло  вимага?  строго
викiнчення. Вона, як i тодi, тепер перед вiд'?здом.  А  вiн,  як  i  тодi,
оста?ться. З чим ма? вiн остатись, Маню? Невже  ж  з  ??  тодiшньою,  йому
даною вiдповiддю? Ви не зна?те? Невже, Маню? - спитав  я  з  притиском.  -
Завтра, позавтра ви вiд'?жджа?те... - тягнув я далi, зближаючись до не?  й
вiдгинаючи широке крило  сосни,  що  мов  загороджувало  ?й  дорогу,  куди
спiшила, не обзиваючись до мене анi словом. - Стiйте, панно Маню, - просив
я. - Ви так спiшите  .вперед,  неначеб  вас  ожидало  десь  у  лiсi  якесь
об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут.
А "Чортовий млин"... вiн лиш мрiя в об'явi сильного шуму лiсу, що походить
вiд протягу мiж отими там дальше вiд себе мов вiдсуненими скалами. I ви  ж
чей же не схочете загнатися самi в глибiнь лiсу, даючи  деяким  щиросердим
язикам причину до обмови сво?? особи.
   Цi  послiднi  слова  мо?,  висказанi  бiльше  жартiвливо,  як   поважно
викликали в не? в однiй хвилi скуток.
   Вона задержалася.
   - Чи довго ми йдемо? - спитала, звертаючи перелякано сво? молодi очi на
мене, мiж тим коли гаряча краска розлилася по ?? бiлiм лицi.
   - Не так уже довго, щоб не замочити оцею  справдi  чортовою  дорогою  в
легких черевиках нiг i не дати тим, що мають лиш нинi нагоду поговорити  з
вами без свiдкiв, яко?-небудь вiдповiдi. Чи гада?те, це так мило, зайшовши
до вас, бавити  вперед  обов'язково  паню  Мiллер,  поки  дiждусь  вiльно?
хвилини поговорити з вами на самотi? Манюi через мою нескрiплену ще  матiр
я залишаюсь тут на кiлька тижнiв ще... без вас. Це недовго, але подеколи й
дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червонiти.  Одержавши
вiд вас слово, що ви залишитесь менi вiрнi, я мушу ще знати, коли менi  по
вас прийти, щоб забрати свою власнiсть назавше. Ви перелякалися,  Маню!  -
додав я, бачачи, що  при  мо?х  словах  ??  лице  покрилося  майже  цiлком
блiдiстю.  -  Я  надiюсь,  що  це  наслiдки  уявлення  перед   справдiшнiм
здiйсненням наших довголiтнiх бажань, що забрали вам  усю  кров  з  личка,
жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з мо?ю матiр'ю,  котро?  ви  так
ляка?тесь. Але не бiйтесь. Самi ви нiколи не будете проти не? стояти, поки
я живий. А по-друге, вона звика? до думки, що внук "владики" бере за жiнку
колишню "ненависну" ?й Обринську. Це вже моя рiч. Ви ?? побiдили,  Маню...
Чого жахатись? - При послiднiх словах я пригорнув ?? до  сво?х  грудей  i,
схиляючись над нею, як колись у зимовiй чудовiй ночi лiсом, поцiлував ?? в
вуста.

   - Я жду, моя дiвчино.
   - Лишiть мене ще, Богдане, - були першi ??  слова,  висказанi  з  такою
болiсною просьбою в голосi, з такою щирiстю, неначеб я бажав втягнути ?? з
собою в саме найгiрше лихо свiту.
   - Ще залишити вас. Маню? - спитав я й вiдсунув ?? вiд себе нетерпеливо,
щоб заглянути добре в ?? лице, чи вона не шутку?.
   - На рiк або пiв, - повторила вона й вiдповiла менi поглядом з  повагою
все? сво?? iстоти.
   - На рiк, пiв, - повторив я й усмiхнувся злобно. - На рiк... пiв,  -  а
вiдтак додав: - Для доктора Роттера? Я знаю,  нiмець  вас  любить,  робить
заходи, але з того нiчого не буде. Зимою, -  додав  я,  -  я  вас  заберу.
Чу?те, Маню... зимою. - I сказавши це, я хвилину ждав, взявши ??  звисаючу
руку мiж сво? долонi.

   - Маню?! - пiшов нараз замiсть ?? вiдповiдi оклик  лiсом  i  повторився
вiдгомоном: - Маню?!
   - Несторе! - кликнула вона з переляком i, освободившися  з  мо??  руки,
повторила: - Несторе!..
   "Несторе!" Хоч i як любив я ?? брата, був готов для нього понести всякi
жертви, одначе в цiй хвилi впав його оклик мiж нас,  мов  залiзний  камiнь
розлуки з висоти.

   - Нестор кличе! - кликнула вона, мов пiд властю iншо? сили i,  вхопивши
мене за руку, потягнула спiшно вперед. - Ходiм, пане Олесь!
   - Пiдемо, панно Маню... Але чого так квапитесь? - упiмнув я. - Вiн  лиш
обiзвався, щоб ми знали,  де  вiн  ?.  Видко,  вiн  недалеко.  Хвильку-двi
заждемо, i вiн надiйде.

   Вона станула i, переглядаючися, заклопотана, мiж мною й  лiсом,  звiдки
доходив поклик брата, мов рiшалася щось з собою зробити. В тiм  клопотi  я
прийшов ?й на помiч.

   - За тобою, Несторе? - гукнув я лiсом i ожидав вiдповiдi...
   - Де йти? - зачувся замiсть голосу Нестора голос Наталки.
   - Ми верта?м! - вiдгукнув тепер голос  Нестора  i,  як  здавалося,  вже
цiлком десь недалеко.
   - Ходiм, пане Олесь, ходiм за голосом, але  бiльше  глибиною,  так,  як
вони, - обiзвалася дiвчина i, зближаючись довiрчиво до мене,  мов  скинула
нараз якийсь тягар з грудей, додала, усмiхаючись: - Я мушу, поки  поверну,
тут ще щось демонiчне, щоб не сказати "чортове", побачити або  почути.  О,
як тут чудово в тiм кiтлi, трава коло потока яка буйна... i папороть, пане
Олесь... А он бачите, вже й орхiде?... одну, першу, я вам заткну до  кляпи
сурдута... -  i,  ледве  сказавши,  вже  вчинила  це.  -  Так,  -  додала,
завваживши, що я заховуюсь поважно  й  мовчки.  -  Ви  гнiва?тесь?  О,  не
гнiвайтесь... я вас прошу, - говорила пiвголосом спiшно, - а я скорше... в
жоден  спосiб  ще  не  можу...  колись...  все  скажу...  за  рiк,  пiв...
Богдане... я вас Прошу. I нiчого злого про мене не думайте,  я  лиш  хочу,
щоб все добре було й так, як менi мо? нутро наказу?!.. - Вона поглянула на
мене такими щирими очима, що хто б на не? "гнiвався"! Я один - нi.
   - Скажiть менi лиш одне слово на мо? запитання, - вiдповiв я ?й. - Чи е
доктор Роттер у тiм замiшаний, що ви казали, щоб пождати ще рiк або пiв?..

   Вона поглянула на мене з переляком, а вiдтак похитала головою.
   - Отже, нi. То хiба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.

   - Я вас прошу не питати мене.
   - Я не з цiкавостi питаю... - вiдповiв я понуро. -  А  тому,  щоб  мати
спокiй....

   - Будьте спокiйнi й ждiть. Я також бажаю спокою, а  це  може  лиш  тодi
наступити, як у мо?й душi настане рiвновага, i я  вчиню  те,  що  повинна.
Але... ходiм, - додала наново й поглянула, як  перше,  на  мене,  мав  щоб
переконатись, чи я оправдi не гнiваюсь... Я не  гнiвався.  Йшов  коло  не?
мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним... а вона зривала спiшно  тут  i
там цвiтучi орхiде?. - Тут так пишно... й  тихо...  тихо,  пая?  Олесь!  -
сказала раз, поглянувши вiд цвiтiв до мене, що не вiдступав вiд не?... мов
бажала, щоб i я утихомирився тим глибоким лiсовим супоко?м.
   - Перебува?те тут радо? - спитав я ?? замiсть всього, ступаючи  все  ще
зворушений коло не?.
   - Хто б не бажав сюди! - вiдповiла вона, поглянувши вдоволено на мене.

   I дiйсно! Хто. б не захоплювався пралiсом, буйною розкiшною вегетацi?ю,
шумливим потоком, що оживляв тишину лiсу, вилискуючися вiд промiння сонця.
Тут i там ставали ми, здержуванi зчудовано блискавичними  скоками  вивiрки
по струнких соснах, i... мовчали. Тодi я. брав ?? руку в свою, i ми  йшли,
мов святинею, дальше.  Хто  б  не  захоплювався  оцею  зеленою,  як  кажу,
святинею, в котрiй панувала така тиша, що висказане в нiй голоснiше  слово
розбiгалось, мов у соборi.

   - Ви будете щороку о цiй порi проходжуватись оцим лiсом, - сказав я  до
дiвчини.

   ?? лице покрилося краскою i, мов побоюючись поновних теплих слiв з мо??
сторони, вона станула й кликнула по iменi брата.
   - Несторе! Несторе! - розбiглося в  тишинi  непорушного  лiсу  в  рiзнi
сторони ?? голосом.
   - Я вертаю, я тут! - зачулася цiлком близько нас  вiдповiдь  брата.  Ми
стали ждати, не промовляючи нi слова одне до одного. О,  це  мовчання,  це
потужне мовчання ?? й мо?, в тишинi й красi пралiсу! Одинока  хвилина,  що
творила  з  нас  iнших  iстот.  Нараз  глянула  вона  на  мене  очима,  що
пригадували  очi  жахливо?  серни,  -  i  рушила  з  мiсця   дальше.   Мов
загiпнотизований, я пiшов за нею. Кiлька  хвиль  пiзнiше  опинився  Нестор
коло нас. Зiпрiлий,  з  розпаленими  щоками,  на  капелюсi  кiлька  гарних
мотилiв i орхiдей, з чоботами заболоченими, i, мов стрiнувшись  з  якимись
ним ожиданими спасителями, усмiхнувся.
   - Що ж там, Несторе, дуже втомився? -  спитала  сестра,  вдивляючись  з
любов'ю в лице брата.
   - Нi, - вiдповiв вiн якось коротко.
   - А де дiвчата? - додав я.
   - Iдуть.
   - Iдуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобi байдуже, хто йде.

   - Я ?й нинi освiдчився.  Маню,  -  вiдповiв,  замiсть  всього,  молодий
чоловiк, звертаючися до сестри,  i  його  нiжнi  вуста  здригнулися  якось
нервово.

   - Нинi? - спитала дiвчина з виразом переляку, котрий  говорив  виразно,
що вона не одобряла вибору днини.
   - Я це мусив нинi вчинити.
   - I що ж, прийняла тебе? - спитали в одно Маня й я...
   - Казала, що не може ще вiдповiсти, але заким вiд'?ду - скаже.

   - Чому не могла нинi вiдповiсти, як любить, Несторе, ти не  питався?  -
обiзвалася Маня.
   - Нi. Я не хотiв на не? натискати. Ми аж позавтра ви?жджа?мо. Як  любив
я ?? стiльки рокiв вiрно й носив це почуття незмiнене в душi,  можу  ще  й
цих кiльканадцять годин пождати. Не про те розходиться менi, - додав  вiн,
- чи сьогоднi, чи завтра, а  про  саму  ??  вiдповiдь  взагалi.  Настiльки
знайдеться ще в мене сили волi, щоб свою нетерпливiсть опанувати. ??  волю
й бажання я шаную, як шаную й люблю ?? взагалi.
   Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало  його  iнтелiгентне  лице,  а
однак яка повага й мужеська дозрiлiсть плила  з  тих  уст.  Так,  вiн  був
справдiшнiй Обринський, був i по душi братом сво?? сестри.
   - Що вiдповiв ти ?й? - спитав я.
   - Будемо ждати, - сказав я  спокiйно,  хоч  не  був  спокiйний.  -  Мо?
почування для вас остануться незмiненi. Я вас люблю любов'ю,  якою  любить
не багато мужчин.

   Я поглянув на його сестру.  В  ??  очах  заблисло  мов  сльоза,  однак,
стрiнувшися з мо?ми, вона ?х вiдвернула. Я вiдгадав ?? почування й звернув
увагу на що iнше.

   - Чому якраз нинi вчинив це ти, Несторе? - спитала сестра.
   - Бо хотiв перед вiд'?здом дiзнатися, на чiм стою. В мене ж за  мiсяцiв
кiлька послiднiй iспит, i я хотiв знати, в яку судьбу вступаю.
   - Вона нинi роздразнена, а ?? вчинками керму? ?? настрiй.
   Нестор видивився на сестру.
   - Ти чудно говориш, Маню, - сказав. - Чей же "настрiй" не ма? нiчого до
дiла з питанням, що мiродайне на цiле життя. Я на ?? настроях знаюся  i  з
ними не числюся поважно.
   - Чого сподiва?шся? - спитав я. Вiн усмiхнувся.
   - Доброго. Я ж прецiнь  не  оцiнюю  ??  виключно  по  ??  настроях,  ??
недовiрчивостi до людей i наклонах роботи те, що другi не  похваляють,  ??
розмах до великого, погорда до дрiбничковостi, воля поширити свiй горизонт
i ?? добре серце, котре укривати перед людьми ? ?? постiйним  старанням  i
бiльше химерою, чим вадою, - дають менi запоруку, що  ми  будемо  щасливi.
Вона саме такою, якою ?, пiдходить менi  пiд  душу.  Знаючи  себе,  я  маю
переконання, що наколи б мiж нами  й  повстало  яке-небудь  непорозумiння,
воно не з мо?? вини пiде. Поки що болить менi з ?? сторони те, що вона  не
вважа? мене за людину поважних принципiв.

   - Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобi прихильна?  -  спитала  його
сестра несмiливо.
   - Я майже певний того, - вiдповiв вiн. - Зрештою, вона не  належить  до
жiнок надто чутливих, i з тим ?й, може, й лiпше буде в життi,  -  вiдповiв
вiн.

   - Але тобi, Несторе?
   - Iз тим ми упора?мось, Маню, як буде вона моя. Не журися.  А  про  мою
любов до не? не потребую говорити. Але ось вони йдуть.
   I справдi. З противно? сторони надходили Наталя й  Iрина,  i  за  малий
часок прилучились уже до нас. Я спитав  у  пань,  чи  будемо  вертати,  чи
пiдемо в iншу сторону, мiж тим коли Нестор, вiдступивши на пару крокiв вiд
нас, здiймив  свiй  капелюх  i  порядкував  щось  коло  сво?х  пришпилених
мотилiв.
   -  Нехай  буде  в  iншу  сторону!  -  пiдхопила  мо?  слово  Наталя,  а
звертаючись до Манi, сказала  з  уданою  веселiстю:  -  Доктор  Обринський
поводився нинi в лiсi, мов його вибраний жрець.  Говорити  довше  не  було
вiльно, вiд часу до часу треба було ставати, прислухуватись  звукам  лiсу,
ожидати господь зна? чого з  нього,  мiрити  очима  кожну  бородату  сосну
вздовж i вшир, а наостанку... - i не договоривши, дiвчина  розсмiялася.  -
Наостанку, Манусю, - сказала!, вхопивши Манину руку,  потрясла  ??  неначе
пестливо. - Наостанку, але не дивiться так поважио на мене, панно Маню, бо
менi страшно вiд ваших смутних очей, станув доктор коло  яко?сь  калабанi,
над котрою кружали стрикiзки, охрестив ?? наборзi[89]  "морським  оком"  в
miniature[90] i, наколи б не Iрина, був би  там,  може,  до  заходу  сонця
простояв.  Не  так,  Iрино?  Ти   перебрала   нинi   роль   якогось   його
янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла "блудне свiтло", що
зрештою лиш ради тво?? особи волiклося за вашими .слiдами.
   "Вона ревну?", подумав я,  завваживши,  що  дiвчина  говорила  нервово,
визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання.
   - Неправда, Наталко! Ти пересаджу?ш, хоч я не знаю,  чому,  -  кликнуло
молоде дiвчатко вражено й озлоблено. - Я лиш помагала  д-ровi  Обринському
ловити  гарнi  мотилi,  панно  Маню,  -  звернулася  виключно   до   сво??
виховавчинi, мов оправдуючись у не?, - котрi вiн хоче  долучити  до  сво??
збiрки вдома, а це не було легко. Тебе, - сказала через плечi до  Наталки,
- правда, не займало це анi крихти, бо ти, взагалi, нинi  не  в  гуморi  й
дряпала б кожного, а мене найбiльше, хоч я сьогоднi нiкого  не  питаю,  чи
вiн "щасливий". Чому ти така, я не знаю. Ще менше  займа?  тебе  нинi  цей
лiс, котрий назвав доктор Обринський нашим  скарбом  i  найкращою  красою.
Говорити вiн не заборонював нiкому, а найменше тобi, Наталю. Чи не йшли ви
разом довгий час, мiж тим коли я шукала орхiдей?  Лиш  коли  вiн  попросив
тебе спiвати в тишинi лiсу i ти вволила його волю, вiн зробив  менi  рукою
знак помовчати, вибачаючися, що хотiв чути, чи йде  вiдгомiн.  Зрештою,  -
додала гнiвно, - було залишитись з прочими гiстьми, як тобi не було з нами
мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а  загубити,  -  доктор
Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала.
   Лице панни Наталi покрилося гарячою краскою.
   - Справдi? - опитала, й ?? гарнi зеленавi очi замиготiли  в  тiй  хвилi
пота?ною злобою.  -  Зрештою,  запишiм  це  нецiкаве  справоздання,  котре
виявля?  твоя   шiстнадцятилiтня   розпалена...   голова,   -   додала   й
вiдвернулася. - Отже, пiдемо в iншу  сторону,  пане  Олесь?  -  спитала  й
приступила до Манi.
   - Менi зда?ться, що було б  лiпше  вертати  назад,  -  обiзвався  нараз
Нестор i приблизився до нас. Вiн був дуже  спокiйний  на  вид,  хоч  легка
блiдiсть його лиця зраджувала тим, що його лiпше знали, що вiн був у  душi
дiткнений i лиш панував так над собою. - Ви  самi  втомилися  бiльше,  чим
призна?те, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже i в
лiсi, коли я просив вас вiдпочити, бо я бачив по вашiм  лицi  й  по  вашiй
ходi, що ви добре втомилися.

   - Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати? -
вiдказала вона. - Але, мабуть, i ви не укiнчений  спортсмен,  бо  я  також
завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там  гриба  на
деревi. Але мимо того я б ще завше могла сво? сили звiрити  з  вашими.  Не
хотiли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не  пошкодить?  -  спитала  й
окинула його цiкаво поглядом.

   - Чи мусить це нинi бути? -  спитав  вiн  поважно  й  поглянув  на  не?
вигребущим поглядом.
   - А коли ж дума?те? Самi собi скажете, що  нинi  найкраща  нагода.  Ми,
зда?ться, посерединi лiсу. Година може бути п'ята.  Як  пiдемо  ще  глибше
iншою стороною скорим кроком, то точно о шостiй будемо знов тут, згода?  -
спитала й з тими словами оглянулася, мов  надумуючися,  куди  б  пуститися
наново в лiс.

   - Нi, панно Наталю, нинi не пiдемо бiльше. Вона, тими словами  вражена,
мов електричним ударом, обернулася живо за ним.
   - Нi?
   - Нi, моя панi. Край вашо? сукнi, як i вашi, як бачу, замоченi черевики
свiдчать, що на нинi для вас ходу доволi. Вона змiшалася й схилилася.

   - Чи справдi моя сукня замочилася?
   - Справдi, Талю, справдi, - потвердила Iрина, - i то тодi, як ти хотiла
зiрвати орхiде? над водою й передати ?х докторовi.
   - I опустила ?х, побачивши, що загналася в захватi за ними аж по кiстки
в воду, -  докiнчила  дiвчина  роздразнено.  -  Значить,  сьогоднi  ми  не
попробу?мо сво?х сил. Доктор надто над усiм застановля?ться, а...  може...
i шкоду? тих сво?х сил на нинi. А менi нараз страх як закортiло цю  спробу
перевести нинi.

   Ледве що вимовила вона послiднi слова, коли Нестор не багатьма  кроками
опинився коло не?. На його щоках горiли двi  червонi  плями,  а  коло  уст
лежала лiнiя рiшучостi.

   - Я до ваших услуг, панно Наталю, - сказав спокiйно. I,  поглянувши  ще
раз на свiй годинник, звернувся до мене.
   - Де здиблемося? - спитав.
   - Де? - сказав я. - На мiсцi, з котрого ми  вийшли.  Зрештою,  щоб  вiд
того мiсця, де сто?мо, з'?днатися з рештою товариства, що пiшло в противну
сторону, ми потребу?мо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо  не
йти далi, а вертати, Несторе! iПанно Наталю, - звернувся я до дiвчини,  що
пригадувала в  тiй  хвилi  напружену  стрiлу.  -  Нинi  ваша  "справа"  не
скiнчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити.  Але
розваживши, що найдальше о сьомiй ми мусимо  з  лiсу  взагалi  до  старших
вертати, що без нас не вiд'?дуть, ви не  схочете  через  те  задержуватись
самi тут довше. А без вас ми також не по?демо.

   Вона опустила погляд i, стиснувши вуста, шпортала, змiшана, зонтиком  у
травi.

   - Про мене, - вiдповiла. А вiдтак, коли ми  звернулись,  щоб  покликати
Iрину, що пiшла, не вижидаючи кiпця дебатiв, трохи в глибiнь  мiж  дерева,
зачувся з противно? сторони в лiсi мiж молодшими смереками шелест i  тупiт
кiнських копит. В кiлька хвиль по тiм ви?хав з-помiж сосен у скорiм  темпi
на конi доктор Роттер.

   - Назад! - кликнув вiн могутнiм голосом. - Якнайскорше назад! Над лiсом
збира?ться туча!
   Цей один поклик гарного ?здця  мов  отверезив  усiх.  Iрина  з'явилася,
неначе з землi виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь  розказ  при
боцi Нестора... а доктор Роттер, зсiвши з коня, прилучився до мене й Манi.
   - Ти вiдки тепер тут узявся? - спитав я. - Я вже не сподiвався побачити
тебе нинi.

   Вiн поклепав свого коня по ши?.
   - Завдяки пишним ногам мого товариша  я  здогонив  вас  скорше,  як  ви
сподiвалися, i за?хав з противно? сторони. Я  знаю  цю  околицю  наскрiзь.
Догадуючись, що о цiй порi не могли ви ще  вернутися  до  старших,  котрi,
сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив  ?м  у  зв'язку  з
хмарами, що насуваються, пропозицiю, що по?ду проти  вас  i  заверну  вас.
Товариство, що залишилося  позаду,  перепровадив  я  коротшою  дорогою  до
якогось самiтного чабана, де  вони,  заклавши  лавицю  з  усяким  ?длом  i
напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, панi Обринська?  -  спитав
вiн, окинувши мовчаливу дiвчину допитливим поглядом.
   - Я - нi.
   - Ви - нi. То хто ж такий iнший?
   - Може, мiй брат. Вiн легко втомля?ться, i я все за нього  турбуюся,  -
вiдповiла вона й оповiла кiлькома словами перепалку з Наталею.
   - Не турбуйтеся тим, - потiшив вiн ??. - Панна Наталя трохи  зарозумiла
й розпещена дiвчина, але в грунтi речей добросерда. Вона надто добре  зна?
доктора. Не бачите? Вони вже знов iдуть разом.
   Всi ми йшли живо, перекидаючися тут i там мiж собою  веселими  словами.
Одна Маня йшла поважна, неначе вiдчувала сильнiше тучу в  воздусi,  як  ми
прочi. До берега лiсу мали ми ще з пiвгодини ходу, коли нараз потемнiло  в
лiсi i мiж соснами знявся сильний шум. Молода Iрина покинула нас й побiгла
вперед до Нестора й Наталi, що обо? випередили нас о добрий кусень!
   Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня  йшла  недалеко  нас  обох  -
сама. Ще йшли ми схороненi, неначе обтулюванi густим лiсом, ще  не  падало
на нас нiчого зверху. Лиш стогiн мiж смереками взмагався  чимраз  дужче  й
розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гримiти, а зараз  вслiд
за тим крапати. Всi ми поглянули на  себе.  Нестор  з  Наталею  й  молодою
Марiян прилучилися до нас.

   - Перечека?мо дощ, - спитав Нестор, - чи пiдемо далi?  Наколи  б  усюди
так, як тут, ми могли б спокiйно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скорiше
дiйдемо до берега лiсу, тим  лiпше.  Пiзнiше  потемнi?,  i  тяжче  в  лiсi
визнаватися.

   - Я також то? гадки, - вiдповiв  я.  -  Решта  товариства,  а  особливо
панство Марiяни, будуть нашою довгою  вiдсутнiстю  тривожитися;  мiж  нами
панна Марiян i панна Наталя. А ти, Роттер, яко? гадки?
   Вiн згодився.
   - Прошу, йдiть всi за мною, - сказав. -  Я  запроваджу  вас  до  одного
мiсця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а вiдтак  мiй
кiнь перенесе нас через воду, а вiдти вже недалеко до прочего товариства й
фiр. Отже... за мною!
   Ми пiшли за його проводом; однак не пiшли далеко, як  нараз  перерiзало
блискавичне свiтло лiсовий  сумерк,  i  в  тiй  же  хвилi,  як  здавалось,
недалеко нас ударив грiм. З страшним лоскотом, мов ломилось у  висотi  над
лiсом, покотилось щось раз, другий i третiй горами.
   Ми станули. Нiхто не промовив слова. Але лиш на хвильку. Дощ, що  почав
падати, скакав великими краплями по рослинах i потоцi,  й  ми,  хоч  i  як
держались бiльше пiд соснами, почали на  добре  вiдчувати,  що  над  лiсом
туча. Остаточно по скорiй ходi опинилися ми коло означеноi?  розпадаючо?ся
яко?сь колиби, привiтавши ??,  мов  найкраще  убiжище.  Вона  знаходилася,
справдi, на краю лiсу, кiльканадцять "рокiв  вiд  потоку,  але  була  така
маленька й низька, що ледве тро? осiб могло в нiй мiститися. Тим-то в  нiй
схоронилися лиш панi, з котрих Iрина майже  плакала,  що  гарна  ??  сукня
перемокла, Наталя всмiхалася нервово, а Маня,  замовкши,  здавалось,  мала
очi лиш для окружаючо? ?? природи. Ми всi тро?  мужчини  станули  недалеко
колиби пiд густими ялицями, захищаючися вiд дощу, i дивились так  само  на
чудову дику панораму перед нами.
   - Отже, там "Чортовий млин", - обiзвався  Нестор  i  вказав  на  далеко
перед нами двi стрiмкi скали, що стояли проти себе й були нам вiдси  лiпше
виднi, як перше. Потоком, що плив мiж двома  сторонами  оцього  старенного
лiсу, можна було до скал дiйти. Саме там, в поблизькостi скал, був  протяг
найсильнiший, i через те там шум лiсу найбiльше чутний i безконечний.  Шум
той викликав у народу околиць за собою назву "Чортовий млин"...
   За якийсь час дощ притих, однак у лiсi ще хлипало вiд нього,  а  сильна
вегетацiя, освiжена дощем, аж  лиснiла  вiд  раптово?  зливи.  Сам  потiк,
зворохоблений раптовим дощем, шалiв - i вода його стратила прозорiсть.
   Нестор стояв  мовчки,  як  здавалося,  захоплений  лиш  самою  пишнотою
природи. Але хто його добре знав, бачив, що за його чолом  думки  не  були
спокiйнi. I дiйсно. Вiн поглянув на свiй годинник, але не  сказав  нiчого.
Очевидно, нетерпеливився, що мусив тут стояти. Одначе  недовго  стояв  без
руху. В слiдуючих хвилинах загримiло й заблискало наново i поновно  вдарив
грiм. Цим разом однак так сильно, що, здавалося,  потрясло  всiма  горами.
Довго котилося  вiдгомоном,  неначе  нутром  гiр,  аж  не  докотившися  до
найдальшо? гори, врештi успоко?лося. Коли втихло  i  дощ  падав,  лиш  мов
сiяв, i залишився лиш вiтер, здiймаючись вiд часу до часу, вихилилася Маня
з колиби й зблизилася до нас.
   - Несторе, - звернулася до брата, - йди  хоч  на  часок  до  колиби,  я
залишуся тут. Тобi, мабуть, холодно. Ти зблiд.
   - Дощ прохолодив нас усiх, - обiзвався доктор Роттер, поглянувши на  ??
гарне, в тiй хвилi мов мармурово-спокiйне лице.
   - Може б ми взагалi рушили звiдси, - сказав Нестор, - дощ лиш  дробить.
- I з тими словами покинув сво? мiсце.
   - I я то? гадки... - сказав доктор. - Як пождемо ще  довше,  то  завтра
котрась з пань буде напевно мо?ю пацi?нткою. Тому краще ми пiдемо.
   Нестор з сестрою були першi, що рушили з мiсця, але й обо? враз, мов на
тайний приказ, оглянулись ще раз у глибiнь лiсу. Вiдтак за часок опинились
ми всi над потоком. Хто конем доктора, хто просто через воду, а  дехто  по
великiй соснi, що лежала  напоперек  у  потоцi,  -  мали  ми  через  .воду
переходити на другий бiк.

   Першу посадили ми молоду Iрину на коня, i доктор Роттер перепровадив ??
сам на другий бiк. Так само вчинила й Маня; з рiзницею, що  пере?хала  без
нашо? помочi. Коли ж прийшла черга  на  панну  Наталю,  вона  вiдказалась,
вимовляючись, що перейде сама по смерецi через потiк.
   - Конем лiпше, панно Наталю,  -  вмовляв  Нестор.  -  Як  самi  зна?те,
смереки лиш здолини грубшi, а  дедалi  до  верху  тоншають.  Така  ж  сама
смерека й от та, в водi, що становить кладку. Зда?ться, вона  ледве  чи  й
досяга? цiлком до другого берега. Оскiльки видко, вода перелива? ??  перед
тамтим берегом. Замочите собi без потреби ноги.
   Я й доктор Роттер потвердили його слова.
   - До того ще й вiтер не втихомиря?ться, - докинув я. -  Хоч  вiн  i  не
стругать вас, то напевно буде вам у рiвноваженнi тiла перешкоджати. Сядьте
на коня, а один з нас перепровадить вас. Ви й так хотiли б верхом  ?здити.
Зробiть нинi першу спробу, - шуткував я.
   - Себто перше представлення, добродiю, - вiдповiла  вона  й  вiдступила
вiд нас о крок назад.
   - Отже, як так, то сосною через воду! - кликнув доктор Роттер, що сидiв
на конi й вижидав нетерпеливо, чи ма? зсiдати з нього, чи пере?жджати.

   - Я смерекою через воду, - рiшилася вона. - Але ?дьте  вперед,  докторе
Роттер. Всi йдiть вперед, а я перейду собi на самiм останку сама.
   Доктор пере?хав, я перейшов по соснi, замочивши собi добре ноги,  а  за
нами остались дiвчина й Нестор. По рухах ?х бачили  ми  вже  з  противного
берега, що вони  обо?  торгувалися,  i  вона  висилала  Нестора,  бажаючи,
дiйсно, сама по соснi перейти.

   I справдi. Не вагаючись  довго,  вступив  Нестор  на  сосну  й  рiвним,
спокiйним кроком, не захитавшись нi на одну хвилину, перейшов  через  воду
до нас, зробивши, як i я, кiлька крокiв у водi, де вже не  досягала  сосна
до берега.
   Тепер стояли ми вже всi на другiм березi й ожидали ще дiвчини, котра на
протилежнiй сторонi, по довшiм  надуманню,  зiбравши  одною  рукою  сукню,
пустилася переходити, як i ?? попередник, через воду лежачою в нiй сосною.
Потiк шумiiв, мов перемагав  одну  перепону  за  другою,  а  коло  лежачо?
деревини розпiнився, неначе хотiв ?? тим до  вiдпливу  присилувати.  Однак
дарма. Вона не рухалася, i вiн, не вдiявши нiчого, через широкi зеленi  ??
розпростертi рамена  булькотiв  й  шумiв,  гнав  безуспiшно  далi.  Легка,
грацiозна постать дiвчини вирiзувалася  пластично  над  водою  й  доходила
чимраз ближче й певнiше до середини сосни, не пiдводячи нi на хвилину очей
вiд сво?х нiг i деревини,  по  котрiй  ступала.  Ми  стояли  на  березi  й
глядiли, не промовляючи нi слова, з цiкавiстю на не?, наче з ??  переходом
мало рiшитись важне дiло. Я глянув на Нестора. Вiн  стояв  найближче  коло
води, прижмуривши очi й пiдкручуючи вус, як чинив це несвiдомо,  коли  або
був зайнятий думками, або  збиравсь  до  яко?сь  промови.  Одну  руку  мав
закинену на спинi, а коло його  уст  малювався  вираз  рiшучостi...  Тепер
поступила дiвчина поза середини сосни й зблизилась  до  нас  з  дванадцять
крокiв. Тут стала.
   Не поглянула анi  разу  на  нас.  Здавалося,  в  тiй  хвилi  займав  ??
найбiльше розпiн?ний потiк,  що  товкся  шалено  коло  деревини  й  шалiв,
пiнячись мiж розпростертими зеленими ?? вiтами.
   Чи справдi займав ?? потiк?
   Не знаю. Але по виразу ?? лиця я догадувався, що вона пожалувала  свого
переходу деревиною. Що прийдеться ?й кiлька крокiв, справдi, цiлком у водi
зробити, вона не сподiвалася, хоча ми всi остерiгали ??  перед  тим.  Але,
вiрна сво?й недовiр-чивiй вдачi, вона не повiрила й пустилася, мимо  наших
запевнень, вперед. Раз оглянулася, неначе питаючи себе, чи не  вернути  ?й
краще й попросити коня.

   Але нi.
   Вона  ж  надто  рiшуче  вiдкинула  нашу  пропозицiю.  Фальшива  амбiцiя
перемогла, вона рiшилась, будь-що-будь, перейти тих пару крокiв мiж сосною
й берегом, як недавно перед нею Нестор i я, водою...
   Мов загiпнотизований, я не вiдводив очей вiд дiвчини й  Нестора.  Тепер
по раз перший за весь час вона пiдняла очi й глянула на Нестора.  Вiн  мов
лиш вижидав то? хвилини. Не кажучи нi словечка, поступив живо в воду й  за
пару хвилин опинився коло не?.
   Ще стояла вона на сухiй деревинi, ще не дiйшла до тонкого кiнця  сосни,
вода ще не переливала тут лежачо? сосни, але вже слiдуючий крок мусив бути
вчинений у водi, бо тут показалася соона цiлком тонка, як i бува? звичайно
верх то? деревини.

   - Стiйте, панно Наталю! Я вас перепроваджу назад на покинену сторону  й
пере?дете,  як  моя  сестра  й  панна  Iрина,  конем!  -  кликнув   Нестор
упоминаючим, повним доброти й щиростi голосом. - Вам нiяк вступати в воду.
Замочите наскрiзь ноги, i пощо!

   Вона не бачила нiкого з нас, окрiм нього.
   - А он  ви  також  у  водi,  докторе!  -  вiдповiла...  А  по  хвилинi,
усмiхаючись, як бачив  я  виразно,  насилу  додала:  -  Не  могли  ми  йти
навперейми лiсом... то ходiмо водою! - i не рушалася з деревини.
   - Панно Наталю, розважте, що робите, - кликнув строго доктор Роттер,  а
за ним упiмнули рiвночасно Маня й молоде дiвчатко капризну дiвчину.

   Вона смiялась нервово, мiж тим  як  коло  ??  нiг  пiнився,  розливався
потiк.

   - Панно Наталю, доктор  Обринський  сто?ть  через  вас  у  водi,  а  ви
ферменту?те! - упiмнув удруге доктор Роттер роздразнено.  -  Як  лiкар,  я
наказую вам строго в тiй хвилi вертатись i пере?хати конем. Обринський  не
смi? довше в водi стояти!

   - А хто ж його просить, - вiдкликнула, розсмiявшись i  потрясаючи,  мов
божевiльна, головою, дiвчина. - Я, певно, нi. Я послiдня була  б  та,  щоб
його про те просила!

   Ледве що вимовила вона цi слова, коли раптовий удар взмагаючогося вiтру
похитав нею несподiвано так сильно, що  вона  втратила  рiвновагу.  Впасти
вона не впала в воду,  лиш  обома  ногами  опинилася  нараз  високо  понад
кiсточки в водi. Була  б,  безперечно,  i  впала,  заплутавшись  сукнею  в
збентеженнi мiж гiллям сосни, коли б не Нестор. Скорiше, чим хто  подумав,
вхопив вiн ?? за стан, i поки могла опам'ятатись або й опертися, донiс  ??
до берега, i о кiлька крокiв вiд нас вони опинилися.
   Чи подякувала йому?
   Нiхто не знав. Нiхто не чув. Лиш, вiдвертаючися вiд  нього,  що  в  тiй
хвилi здiймив капелюх з голови, мов вода обприскала  його  чоло  краплями,
вона неначе щось кликнула до  нього,  зробивши  до  того  зневажливий  рух
рукою.

   Що?

   До нас ?? слова  не  дiйшли.  Вiтер  ?х  розвiяв,  шум  потоку  в  себе
поглинув, i про них нiколи не розвiдались.

   Вона прилучилась до сво?? молодо? кузинки й доктора  Роттера  з  очима,
.повними зворушення, неначе  побiльшеними.  А  я  й  Маня  попрямували  до
Нестора, що якраз вернувсь  до  нас.  Бiлий  був  як  полотно,  брови  мав
зморщенi мов у фiзичнiм болю, а вуста були  так  сильно  стуленi,  мов  до
дiвчини ще недавно вимовив ово? послiдн? слово. Ще не сказав вiн менi,  що
лослiдня хвиля iмiж ними око?ла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба
- вiн не бачив нас навiть. Нi сестри сво?? улюблено?,  нi  мене,  товариша
свого... Я лиш сам вiдчув, що мiж ними зайшло, й тому спитав:

   - Вкусив тебе вуж, Несторе?
   Вiн нiчого не вiдповiв. Однак з-пiд його цiлком спущених вiй трафив нас
обох погляд невимовного жалю й пониження... а коло вуст, мов з самого  дна
душi, добивався,  неначе  з-пiд  льоду,  усмiх.  Але  вiн  не  добувся  на
поверхнiсть, завернувся назад у глибiнь.

   ...I ще раз бачив я в нього пiзнiше в життi те, що зарилося менi навiки
в пам'ятi; бачив таке саме зусилля... до усмiху... а опiсля -  утонення  в
глибiнь. Бачив ще раз.

   Я положив йому руку на плечi.
   - Ходiм, товаришу!

   Тим закiнчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана про?здка й  мрi?
- в лiс по орхiде?...

   * * * _

   Друго? днини надвечором, саме лiд час заходу сонця, я зайшов  упослiдн?
до старо?, соснами отiнено? "лiсничiвки". Маню застав я, як пакувала  речi
до ви?зду. Була поважна й тиха i в рухах шовкова. При мо?м видi ?? очi  на
хвилину засiяли, але ненадовго. Вона терпiла ще внаслiдок впливiв  вражень
учорашнього дня, - вiд болю й смутку за брата свого.  Я  притиснув  мовчки
дрiбну руку до сво?х уст.

   - Що з Нестором? - спитав по привiтi.
   - Загляньте самi до нього,  -  сказала,  а  вiдтак  додала:  -  Я  того
боялася, Богдане... а все сподiвалася. А  часто  неначе  бачила,  як  воно
чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдiть до нього...
   Я подався до його кiмнати.
   Признаюсь, що я йшов не цiлком спокiйний до  цього  молодого  чоловiка,
котрий бував для  мене  iнодi  чистою  дитиною,  а  хвилями  найповажнiшим
мужчиною, якого лучилося меяi в життi бачити.
   Врештi, я ввiйшов.
   Вiн стояв, як не  раз,  перед  вiкном,  обернений  до  дверей,  котрими
увiйшов я, спиною; i доперва як опинився я близько нього, вiн звернув сво?
лице до мене. Нашi погляди стрiнулись, але в тiй же хвилi вiн вiдвернувся,
наче вiдгадав причину мого появлення. Повiки були в  нього  ледве  помiтно
почервонiлi, але, зрештою, нiжне  лице  його,  хоч  блiде  й  перетомлене,
спокiйне.
   - Сiдай, Богдане, - сказав. - Цього року ми впослiдн? тут разом. - I  з
тим словом пiдсунув менi фотель, а сам сiв у крiсло коло вiкна проти мене.

   - Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокiйним, - обiзвався я до нього.

   - Або що? - спитав вiн i вiдгорнув волосся з чола.
   - Нiчого. Я побоювався трохи, що ти прибитий. - Ледве що вимовив  я  цi
слова, коли вже й пожалував того. Що було в мо?м голосi чи словах таке, що
його так сильно дiткнуло?
   - Я спокiйний, Богдане... - вiдказав, - але... - й  урвав.  Неначе  пiд
напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, вiн, висказавши це, схилив
нараз голову в долонi i на хвилину, без хлипання... без руху - заридав.
   - Це чуття, чоловiче... - сказав стисненим голосом, - це воно... зна?ш?
Любов. Я не вiдповiдав. Ждав. Вiдтак вiн пiдняв голову.
   - Спосiб... яким вiдмовила менi несподiвано на мо?  освiдчини  в  лiсi,
коли поставив я  ??  вчора  на  берег,  зарився  ножем  у  мо?й  грудi.  З
найбiльшою зневагою, на яку могла  лише  голосом  здобутись,  кинула  менi
несподiвано шорсткi слова в лице, яких не зачу? вiд мене нiхто, що мо?ю не
буде. По тих ?? словах я вiдчув, як вiд мене щось вiддiлилося, мов сокирою
вiдрубане вiдпало.  Спосiб,  Богдане,  спосiб,  вiн  мене  палить...  -  I
сказавши це, вмовк.
   Аристократ, - заблисло менi нараз через розум, i я поглянув  на  нього.
Вiн звернувся до вiкна, i я подивився на його профiль.
   Спокiйний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово.
   - Переболиш, Несторе... i ще до дечого iншого доживеш, гарного.

   - Авжеж, - сказав i вiдгорнув, як перше, мов в утомi, з чола волосся.

   - Шiсть рокiв любив я ??, Богдане, як один день.
   - Шмат часу...
   - I працюючи, мав я ?? перед душею.
   - Вона блудним свiтлом перейшла твою дорогу... Вiн здвигнув плечима.

   - Я не думаю.
   - Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздорiжжi, а вона на  полях  перед
тобою гралася, розвиваючись психiчно, сама собою.
   - Я добре знав, що люблю, Богдане.
   - ?? душевна глибiнь зимна, Несторе. Ти гадав,  за  ??  очима  кри?ться
серце? Я в те нiколи не вiрив.  Однак  це  вже  поборена  точка.  Та  одне
приходить менi на думку. Чому ти ?й листовно не освiдчився? - спитав я.  -
Листовне була б, може, не так болюче вiдмовила.
   - Хотiв. Але прогулка дала нам самоту, i я сказав, що бажав. Та я тепер
написав до  не?  листа  i  вiдiшлю,  вiд'?жджаючи.  З  ??  вiдмовленням  я
вiдчуваю, що вступаю в iншу судьбу. Я мусив йому притакнути.
   Вiн, пiднявшись з свого мiсця, пiшов до якогось бюрка,  витягнув  вiдти
листок паперу й поставив менi на колiна. Сам, обернувшися до мене  спиною,
вихилився через вiкно й глядiв на захiд сонця. Воно заходило над горою, на
котрiй пишалась одна-однiсiяька великанська смерека,  зарисовуючися  тепер
гостро на жарiючiм фонi небосхилу. Я читав:
   "Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як i нинi, писав,були бiлi.  Чи
вiдчували ви однак, що все те, що я черпав з сво?? душi для вас, було  так
само бiле? Так,  дiвчино.  Бiле  було  воно.  Першим  i  послiднiм  святим
почуванням мо?м. Молитвою була моя любов до тебе, нiмою, дарма що  любов'ю
звалася. Як бачив я де бiлий цвiт, з тобою порiвнював я його.  Як  кортiло
зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч i виривалося  iнодi
iм'я тво? дороге на мо? вуста, в гуртi других мужчин, я затискав  ?х,  щоб
не вимовляли вони його. Бiлою бачив я тебе й боявся, щоб з уст  других  ти
не вийшла почорнiла. О, дiвчино!  Квiте  дорогий  мiй!  Чи  зна?ш  ти,  як
угинаюсь я пiд працею? Як горять мо? щоки, як товпляться думки  за  чолом,
щоб скорiше дiйти до поставлено? цiлi? Як снував я свою житт?ву  павутину?
Вiдчувала  ти  коли  над  собою  потугу  "примусу",  i   що   то   значить
"пожертвування сво?х сил працi"? Запалi i силу почуття обов'язку?  Все  те
мало уможливляти менi також i приступ до тебе й сказати: "Ось я готовий, я
знав лиш працю. Я зрiкався все? краси й сонця, що блистить  для  молодiжi,
уникав всього, що волiче за собою в  жар  життя.  Я  не  поспiшавсь  i  не
спiшусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов  до  вступу  в
святиню. Ти й суспiльнiсть, - вам обо?м  хотiв  вiддати  сво?  сили,  сво?
руки". Але одну ти вже вiдрубала, осталась менi лиш друга. Вчора, ось тут,
за оцими дверима, я зачув по раз  послiднiй  твiй  голос.  Я  мiг  увiйти,
поглянути тобi смiливо в вiчi, попрощатися  назавше  з  тобою,  -  але  не
вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорстко? душi тво?? в мою грудь,
заглибоке. Жалую лиш, що не пiзна?ш нiколи, якого роду може бути  мужеська
тонкiсть у почуваннi! Але колись, може, вгада?ш ??, будеш мрiяти про  не?,
як саме вона буде обминати тебе в життi, горда дiвчино моя.  Тодi  згада?ш
мене.
   Д-р Н. Обринський".

   Я прочитав.
   - Що зробиш?
   - Вiдiшлю.
   - Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажа? його знадвору, -  сказав
я.

   Вiн здвигнув плечима, помовчав кiлька хвиль,  а  вiдтак,  звертаючи  на
iнше поле, неначе вже забагато про сво? нутро звiрявся менi, спитав:
   - Чи Маня вже готова з пакуванням?
   - Зда?ться.
   - То добре. Я пiду ще до доктора Роттера, а потiм у лiс.

   Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в  покiй  панi  Мiллер,
вийшла проти мене Маня.
   - Що казав? - були першi ?? слова, i очi спинилися  вижидаюче  на  мо?х
устах.

   - Мало що, - вiдповiв я й розказав, що знав. - Не журiться, Маню. З сею
задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, вiн упора?ться сам.


   * * * _

   Поранок настав, i з ним час вiд'зду. На колiйовiм двiрцi[91] з'явились,
крiм вiд'?жджаючих, панi Мiллер, доктор Роттер i панна Марiян  з  батьком.
Сама  мати  ??,  що  не  опускала  постелi,  не  прийшла,  а   попрощалась
напередоднi з обома. Наталя залишилась  з  нею,  пересилаючи  на  прощання
сво?ю молодою кузинкою для панни Обринсько? кiлька прегарних бiлих рож.

   Маня й Нестор виглядали блiдо i, як розумiв я ?х, були б волiли, щоб ?х
не втягано багато в розмову. Коли панi Мiллер розпочала по привiтi розмову
з  добродi?м  Марiяном  i  доктором  Роттером   про   погоду,   переходячи
многословно й на вiд'?зд п. Марiянiв, що мав незабавки також наступати,  -
звернувся я до Манi.  Вона  перебирала  мовчки  мiж  цвiтами,  мов  хотiла
з-помiж них одну найкращу вибрати.

   - Ви ?дете, панно Маню, - обiзвався я. - Чи довго залишусь  я  тут,  не
вiдвiдавши вас хоч раз за той час... я не знаю.
   Вона не вiдповiла, не пiдводячи й очей до мене, лиш перелiтна краска по
?? лицi свiдчила менi, що мо? слова запали в ?? душу. Вiдтак взяла одну  з
квiток... i, зблизившись нараз до мене, заткнула менi ?? в кляпу пальта.

   - Так, - сказала й нараз ?? очi стрiнулися з  мо?ми.  Скiльки  тепла  й
любовi виявили вони менi... скiльки нiжностi! Я притиснув ?? руку до уст.

   - Пишiть... i  вашiй  матерi  поклонiться...  -  сказала  пiвголосом  i
раптом, мов боялась, щоб в очi ?? не втиснулись сльози, вiдвернулася.
   Я не вiдступав вiд не?. Адже ж лиш кiлька хвиль мав я ??  коло  себе...
??, що любила мене... щиро, глибоко... А все мовчала про це.
   - Коли поверта?те в столицю? - спитала ще пiвголосом якось несмiливо.

   - Думаю, може, аж за чотири тижнi. Мати  просить  залишитися  ще,  i  я
подав уже о продовження вiдпустки.
   - Це довго... - додала, i по ?? нiжнiм лицi перебiгла наново краска.

   - Я це тут найгiрше буду вiдчувати! -  сказав  я  й  поглянув  на  свiй
годинник. У тiй хвилi приступив до не? доктор Роттер. Вiн передав ?й також
цвiти. Але це були цвiти вершин скал. Препишнi бiлi шарiтки, що нагадували
зорi. Передаючи ?х, вiн сказав:
   - Це наймилiший менi на свiтi цвiт. З виду скромний,  з  очима,  що  не
бачили нiколи зла, сам тривкий i шляхетний. Хто хоче його здобути,  мусить
впорядкувати вперед сво? сили. Вiн вершини любить. Вони свiжi, панно Маню.
Я власною рукою для вас зiрвав.
   Тепер пiдняла вона очi. ?х погляди стрiнулись, як перед хвилею нашi,  i
в ?? очах заблиснули сльози. Була зворушена. Вiдтак мовчки подякувала йому
щирим стисненням руки...
   I вiн пiшов.
   ...Десь здалека зачувся свист локомотива, i  всi  заворушились.  Нестор
здiймив капелюх i почав прощатися... Був дуже блiдий, як  полотно,  i,  як
бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Вiн терпiв.
   - Будь  здоров,  Богдане,  -  сказав,  звертаючись  до  мене  здавленим
голосом. - А часом згадуй нас, - i стиснув руку.
   - Шануйся! - обiзвався нараз десь з-за його i мо?х  плечей  несподiвано
голос Роттера, що висунувся, подаючи й  собi  йому  руку.  Коли  Маня  вже
сiдала, i всi, що залишились, кланялися  й  поздоровляли,  панi  Мiллер  i
Iрина Марiян розплакалися.

   Чи добачив Нестор сльози молодого дiвчатка? Ледве.
   З  одною  ногою  на  ступеню  coupé[92],  вiiн  зняв  капелюх   i
.поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упослiдн?, мiж  тим  коли  очi
його перелетiли по шпилях гiр. Вiдтак  закрив  бiле  чоло  й  зник  нам  з
очей...
   ...Кiлька хвиль пiзнiше застогнав i зашумiв потяг.  З  колi?вого  вiкна
жодне не вихилялося...
   Ми, не промовивши одне до одного слова, вiдвернулися...

   * * * _

   Ми вертали мовчки.
   Я з доктором Роттером уперед,  а  дальше,  позаду  за  нами,  повiльним
кроком решта.

   Оба були ми сильно зворушенi.
   Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а  Роттер  мовчав  так,
мов я не йшов цiлком обiч нього.
   По якiмсь часi я обiзвався.
   - Нестор був до глибини зворушений.
   - Вiн хорий фiзично й морально, - почулась коротка вiдповiдь,  мов  мо?
питання перешкодило йому в чiм-то.
   - Фiзично... може, але душевно певно, - вiдказав я.
   - Фiзично ще певнiше.
   - Ти оглядав його?
   - Нi; але менi не треба було його аж  оглядати.  Вiй  слабший,  як  хто
дума?. I яка людина!
   - Таким був уже змалку. I змалку йшов одиою рiвною дорогою...  поважно,
i все вгору!..
   - Шкода!.. Зда?ться, сестра одна вiдчува? iнстинктом, що з ним  щось  у
безладдi. Вона дуже мудра. - Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
   Я також умовк.
   Через час вiн станув.
   - Богдане... - сказав, i господь зна? чому, ми нараз поглянули на  себе
поглядом, цiлком неприятельським.
   - Чи ти женишся з Обринською?
   - Хочу...
   - Хочу? - спитав вiн i  скривив  погiрдливо  уста.  -  Значить,  ти  не
освiдчавсь ?й ще?

   - Противно... - вiдповiв я холодно.
   - Так прости мо? питання. Я думав, та лиш любиш ??.
   - А... хоч би лиш так?
   - То тим лiпше було б для мене.
   - Ти був би з нею женився?
   - Без вагання.
   - Помимо тво?? тяжко? хиби серця?
   - Помимо мо?? тяжко? хиби серця й ?? вбожества.  -  На  послiдн?  слово
поставив вiн натиск.
   - Правда, вона гербова, а у вас, нiмцiв, це цiнне...
   - Так. У нас, нiмцiв, це цiнне. Чи мав би ти щось  проти  того,  гордий
мужику?

   Я вiдчув, як менi виступила краска обурення на лице.
   - Не впадай в  iнтимностi,  Роттер,  бо  я  готов  забути,  що  ти  мiй
приятель. Вiн усмiхнувсь.
   - Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесiв ма?ток грав свого часу головну
роль?

   - О, нi. Анi на волосок. Але що це ма? з мо?ю женячкою до дiла?

   - Тепер, може, нiчого, - вiдповiв вiн саркастично. - Хiба те  одне,  що
любов аристократки (на мою думку - бiльше "аристократки" по душi) i  любов
до аристократки зробили з тебе iншого чоловiка,  радше  виховали  тебе  на
такого. Кажучи по правдi,  я  вважаю  це  за  чудо,  що  високопоставлений
укра?нець  жениться  з  убогою  укра?нкою.   У   вас,   зда?ться,   жiноча
iнтелiгенцiя не входить  ще  в  тiм  напрямi  в  розвагу;  але  ти,  бачу,
вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелi з довгих лiт,  можемо  одкрито
говорити. Я нiмець, а ти укра?нець, i того, на що я  дивився  об'?ктивними
очима, ти, може, не добача?ш. Коли тво? вiнчання?

   - Ще не знаю.
   - Ще не зна?ш?
   - Я тебе повiдомлю в свiй час, не бiйся, - вiдповiв я сухо.
   - Хiба ж твоя любов сто?ть мовчки, що ще не зна?ш?
   - Роттер!!! - спалахнув я.
   - Не зворушуйся,  чоловiче.  Я  тобi  Обринсько?  не  вiдбиваю.  Я  лиш
дивуюся, що твоя любов годна "стояти".
   - По-тво?му, що повинна вона робити?
   - Повинна або рости, або iншi форми перебирати, а ти й  вона  вида?теся
менi пасивними.
   - Так ти дума?ш? - спитав я з легкою iронi?ю.
   - Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли  й
повторяються наново.
   - Справдi. В тiм щось ?. Хто тебе поiнформував? Невже ж панi Мiллер?

   - А хоч би. Чи в тiм щось дивного?
   - Щонайменше. Воно правда. Перший раз я ?? любив...  i  не  женився.  А
тепер люблю ?? вдруге й хочу женитися.
   - Хочеш! Женись, - додав по хвилi, глипнувши на мене збоку. -  Але,  по
правдi кажучи, Богдане, я жалую  тобi  це?  дiвчини.  А  ще  бiльше  тако?
синови́[93] тво?й матерi.
   - Не жалуй менi ??, - вiдповiв я йому спокiйно й  поглянув  у  вiчi.  -
Нагорода, яку я за не? даю, висока. Моя мати, зда?ться, зiрве зо мною.
   Вiн зчудувався.
   - Чи справдi?
   - Так. Заявила менi категорично через мою кузинку, що з днем, у  котрiм
введу я Обринську, як свою жiнку, в дiм, вона випроваджу?ться вiд мене  до
Дори.

   Роттер споважнiв.
   - Твоя мати невiльниця сво?х матерiалiстичних почувань. Але не  журись.
Вона, хоч i пiде напочатку, пiзнiше верне. Кожна людська душа,  хоч  би  й
найтвердша, ма? сво? недогляденi  моменти,  в  котрих  прокида?ться  зерно
любовi, i вона м'якне й пiдда?ться шляхетнiшим зворушенням... а  найбiльше
в старшiм вiцi. Твоя мати не буде винятком...
   Я здвигнув плечима.

   * * * _

   (Пiзнiй жовтень).
   По майже двомiсячнiй  розлуцi  я  вчора  був  у  Обринських.  День  був
понурий, зимний, i падав дощ. Деревина, що виднiлась тут i там садами,  чи
не вся позбавлена зеленi, виглядала сумно, безнадiйно...
   Я йшов скоро.
   Хоч i був я вже довший час вдома, не мiг нiяк вирватись з-помiж працi й
рiзноманiтних обов'язкiв, щоб вiдвiдати тих, що, крiм  матерi,  були  менi
найдорожчi в свiтi. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав  я  тепер,  була
менi дорога, - i я спiшився. Врештi, спинився коло дому спокiйно?  вулицi,
котрого  одне  вiкно  (Нестора),  кругом  обросле  диким,   о   сiй   порi
почервонiлим виноградом, було освiтлене. Година була надвечiрня,  закутана
в сумерк, i в нього свiтилося вже свiтло. Так. За  тими  скромними  мурами
жили тi, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стiни того дому
мо?х приятелiв...
   Перша, що стрiнула мене, коли увiйшов я в  хату,  була  старенька  мати
Обринська, що викликувала в менi, вiдколи я знав ??, тонкiстю  й  добротою
сво?? iстоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про  ??  доньку  й  сина,
вона, вказуючи на дверi, що вели до кiмнати ?? сина, сказала:
   - Там найдете обо?х, - а сама вiдтягнулася скромно.
   Я застукав.
   Усерединi було тихо, i я пождав. Вiдтак зблизився хтось до дверей, вони
зсередини вiдчинилися, i передi м'ною показалася Маня.
   - Богдане!
   - Маню!
   Щирим, нiмим стисненням руки ми привiталися.
   - Я  мов  знала,  що  ви  нинi  прийдете,  вiдчувала  це...  -  додала,
покраснiвши аж пiд чоло, дiвчина. - Несторе!
   Я поглянув за Нестором у глибiнь  кiмнати.  Вiн  сидiв  при  освiтленiм
столi, як i не раз давно, обернений  профiлем  до  дверей,  похилений  над
книжкою, мiж  актами  й  iншими  книжками,  i  саме  в  тiй  хвилi  неначе
вiдлучений вiд свiту. Сперши голову на лiву  руку,  мав  закрите  пальцями
чоло й очi. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на  його
рам'я.
   - Хлопче мiй!.. - сказав до нього.
   Вiн прокинувсь i обернувся. Великi темнi  блискучi  очi  витрiщилися  з
вихудiлого лиця на мене, в  першiй  хвилi  мов  сполоханi...  Але  тут  же
усмiхнулися.

   - Це ти, Богдане? - обiзвався. - Я, ?й-богу, й  не  завважив,  коли  ти
вступив!

   I сказавши це, вiн встав i почав ходити по хатi. Виложений а  Lа  Гейне
бiлий  ковнiр  його  виказував  ще  бiльше,  як  дуже   змiнився,   неначе
заникав[94] вiд недавнього часу, як не бачив я його.
   - Що ж, ти все, як i давно, губишся в працi? - спитав я,  дивлячись  на
його змiнений вигляд, що  не  вiщував  менi  нiчого  доброго,  а  противно
зраджував скоро розвиваючуся  немилосердну  недугу,  котро?  побоювався  в
нього Роттер.

   - По-тво?му, мав я ??, може, покинути? - спитав i усмiхнувся  звичайним
сво?м усмiхом, а вслiд за тим закашляв тяжким глухим кашлем.
   - Це нi, - вiдповiв я. - Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу  сво?х
фiзичних сил, обтяжуючи себе надмiрно. Вiн махнув нетерпеливо рукою:

   - Всi працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те,  що  постановив  я
собi й до чого йду... - i показав на кiльканадцять на столi лежачих томiв,
розпочатий якийсь манускрипт,  стос  актiв  i  т.  iн.  -  З  першим  мушу
упоратись до кiлькох мiсяцiв, хоч би там що було, бо воно давить,  не  да?
менi свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, - додав i вказав на акти,
- праця, що вiдiбрала менi присягу, году? мене, i не  мене  особисто,  Анi
одного з того не можу я занедбати. Анi одного, Богдане, хоч би що там!
   Послiднi слова вимовив з  iнтонацi?ю,  немов  випрошував  собi  дальший
натяк на ту тему взагалi.
   - Однак ?й форсу?ш[95], нищишся, -  сказав  я,  iгноруючи  роздразнюючу
його iнтонацiю. - Покинь працю на якийсь час. А там по часi знов  вернешся
до не?.
   - Не  нищуся,  -  вiдповiв  вiн  найспокiйнiшим  голосом  i  притиском,
поглянувши менi в лице. - Чому б так?
   - Ось мiзернi?ш i кашля?ш. Бiльше нiчого...
   - Овва, мiзернiю! - глузував вiн. - А кашель, прийде час,  сам  устане.
Годi менi мати вигляд банкiра, коли щодня по пiвночi лягаю до сну.
   - Так вiн усе, - обiзвалась стурбовано дiвчина. - До того  хоч  би  раз
пiшов до лiкаря! А то - нi. Волi? згорiти з працi.
   Вiн, мов опечений  тими  словами,  обернувся,  його  звичайно  нiжне  й
спокiйне  лице  набрало  тепер  такого  строгого,  вимученого  й   заразом
роздразненого виразу, що я здержався й дав спокiй.
   - Перестань, Маню, - сказав, немов дивився раптовим напливом  гнiву,  -
як не хочеш, щоб я з хати вийшов.  -  А  вiдтак,  звертаючись  до  мене  й
гамуючися, неначе пожалував сво?? строгостi проти сестри, додав: - Ви, хоч
мо? приятелi, мучите мене найбiльше вашою вiчною обавою[96], коли я  чуюся
здоровим. Зрештою... - додав i усмiхнувся, - чи не ма?мо ми  про  що  iнше
говорити? Менi соромно й смiшно, Богдане, що зверта?те  стiльки  уваги  на
мене. Смiшно! - кашляв мов у третiй стадi? сухот, а говорив, що  "смiшно".
- Що ж там гори? - спитав нараз, даючи розмовi iнший оборот.  -  Зеленiють
все ще? - I сказавши це, сiв, мов утомився, у сво? щойно  покинуте  мiсце,
опустив голову на руки i, вижидаючи вiдповiдi, задумався важко,  мовби  ми
з-перед його очей позникали.
   - Зеленiють,  Несторе.  А  щоб  оце  не  забути...  маю  тобi  передати
поздоровлення вiд панства Марiянiв. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була
панi Марiян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобi й
сестрi тво?й просьбу, щоб зайшли до них.
   Нестор здвигнув плечима, пiдсунув брови  вгору  i,  закопиливши  спiдню
губу, мов сказав "не знаю", не обзивався.
   За недовгий часок бесiди, що велась мiж нами, як  прийшов  я,  вiн  анi
разу не спускав з мене сво?х блискучих очей. Пiзнiше, коли Маня  вийшла  з
кiмнати, покликана, зда?ться, слугою до матерi, вiн, вiдслоняючи сво? бiле
чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, вiдгадую
чи бажання його душi заговорити про не?, спитав:
   - З нею бачивсь ти, Несторе?
   - З нею - нi. Але бачив ??.  Вона  йшла  оногди[97]  по  однiй  сторонi
тротуару, а я по другiй. Я мiг був звернути увагу на себе й уклонитись ?й,
але не годен був. Кiнець... то й кiнець. - Вiн сказав це з такою  враженою
гордiстю, що майже затремтiв, а за часок додав: - Ти бо?шся, що я  ломлюся
пiд тим? - спитав i окинув мене допитливо сво?м блискучим поглядом.

   - Нi. Одначе, може, все таки терпиш...
   - Це ж любов, Богдане... - вiдповiв вiн тихо,  поважно,  мов  дiткнувся
найсвятiшо? тайни. - А що я, може, трохи знидiв, то й вона причинилась  до
того,  а  властиво...  спосiб  ??  вiдмовлення,  що  зачепив  мо?  почуття
морально? вартостi, а бiльш нiчого. Але я находжу супокiй! - I  вказав  на
стiл перед собою.

   Чи справдi так було, як вiн упевняв мене, я сумнiвався трохи. Це ж  був
тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали.  Я  оглянувся  по
його хатi. Все  було,  як  давно.  Тут  пересиджував  вiн  переважно  сам,
працював ночами й думав про не?.  Глядiв  на  все  сво?ми  гарними,  тепер
надмiрно блискучими очима. Тут лише тишина, що  панувала  ночами  й  днями
кругом нього, як i колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бiдний
Нестор! Хотiвши зсумувати сво? дотеперiшн? життя, мав би ти мало потiхи  з
нього!.. На  столi  мiж  книжками,  коло  фотографi?  його  сестри,  стояв
дрiбонький флаконик  з  почервонiлим  листям  винограду,  з  чорними  його
ягодами. Коли цвiтiв не стало, вiн украшував стiл. Побачивши, на  чiм  мiй
погляд спинився, вiн сказав: