- Я так люблю.
   - Чому ти не був передучора на вечiрцi в Марiянiв? -  спитав  я.  -  Не
дiстав запрошення?
   - О, так; але подякував. Був  змучений.  Я  зайнятий  бiльше,  як  вони
гадають. Ось нинi вдосвiта, ще ледве виднiлося, я вже встав i  при  свiтлi
готувався до одно? поважно? урядово? справи. А  майже  коло  друго?  вночi
лiг, бо займався ще й студiями. Та, слава богу, моя праця вийшла в користь
убогим i покривдженим, i тим я сьогоднi вдоволений.  Про  те,  правда,  не
зна? нiхто. Але це менi найкраща нагорода. А замiсть пiти  на  вечiрку,  я
пiшов далеко на прохiд. Довго йшов я так та скрiпляв свою душу самiтнiстю.
Чи не було жаль менi, що я не був у товариствi? питав я себе.  Там,  може,
була й вона. I я уявив собi гарнi освiтленi поко? в панства Марiянiв i ??.
Але нi. Я б не належав до ?х гурту. Там було  б  мо?  нутро  самiтнiше.  А
самiтнiсть у гуртi - ще самiтнiша. Краще самому... i довго  йшов  я.  Коли
вернув остаточно я в свою тиху  кiмнату  i  свiтло  лампи  розсiялось  над
столом i книжками, мене огорнуло почуття  вдоволення.  Засiвши  наново  до
перервано? працi, я сказав собi: "Так, справдi, краще. Праця одна може нам
дати рiвновагу духу. А там десь безпечно гуляють, i для цiлющо? самоти  не
було мiсця".
   Я вiдчув, що вiн вступив у другу судьбу.  В  ту,  де  особистi  бажання
вмовкають, а бажання ближнiх стають на ?х мiсце.
   Однак чи справдi я не помилявся?

   * * * _

   Чай пили ми в кiмнатi матерi, що  пригадувала  сво?ю  бiлою  головою  й
спокiйною лагiднiстю якусь постать з бiблi?. Скiльки доброти й любовi било
з ?? iстоти. Скiльки  розумiння  людського  горя,  вад,  а  однак  скiльки
терпеливостi в осудi й готовостi прощати! Я був  захоплений,  i  моя  душа
почула себе обiч не? мов в iншiм свiтi - чулась свобiдна  й  без  нагнiту.
Про те, що я з ?? донькою належали  до  себе,  вона  знала.  Однак  жодним
словом не впливала на доньку пiдчинятись  мо?й  просьбi  -  не  вiдкладати
вiнчання.
   Чи боялась, як i донька ??, мо?? матерi?
   Я не знав.
   Допитувалася тепло про стан ?? здоров'я, говорила про давнi лiта, i  як
усе бувало, коли ?? муж ще жив i т. iн. Одначе злоби або жалю до матерi  я
не вiдчував у не?. Маня вешталася нечутко коло столу з ча?м, закидаючи тут
i там в мою розмову з матiр'ю i братом сво? замiтки. Раз,  коли  в  бесiдi
Нестор  закашляв  сильно,  обi  женщиiни  замовкли,  мов  дiткненi  якоюсь
погрозою. Зараз услiд за тим сiла Маня незамiтно обiк мене, неначе  шукала
в мене помочi. Одначе як мало мiг я ?й на  дiлi  помогти!  Я  мiг  ??  лиш
потiшити. I справдi. Хлопець був молодий, вiдпорно? сили, i лиш  невiра  в
те, що вiн пiдпадав недузi, i тягар надмiрно?  розумово?  працi  вiддаляли
його вiд видужання.
   - Чому не йдеш мiж "патрiотiв", щоб хоч там,  у  розмовi  з  ними,  вiд
працi вiдiтхнути? - спитав я його мiж iншим. Вiн здвигнув плечима.

   - Нi. Я чуюсь вiд них вiддалений. Що вони менi скажуть або дадуть нове?
Ледве що. Я маю почуття, що моя особиста культура вiдмiнна вiд ?хньо?.  До
того роблять вони скоки вперед, мiж тим, на мою думку, не треба, йдучи  до
культури, нiчого пропускати. Тому нехай кожне  в  свiй  спосiб  працю?,  а
вкiнцi, при обрахунку нашо? працi, побачить кожний свою  суму  на  собi  й
поза собою. Чи я вже такий старий, щоб, не закiнчивши  одного,  бравсь  за
друге? - додав, усмiхаючись. -

   Лиш трохи... трохи... дайте менi ще спокою  й  вiльно?  волi.  Трохи...
трохи... а там... - i вмовк. Вслiд за тим,  пiдiймаючись  з  свого  мiсця,
простиг сво? руки, поставив ?х рiвною лiнi?ю на мо? рамена i,  усмiхаючись
весело, додав: - Лишiм подiбнi дебати в кiмнатi мо?? матерi. Я так люблю в
не? випочивати, слухати,  як  ??  старосвiтський  годинник  тика?,  неначе
сторожить над нами, чи не марну?мо ми свого часу. Люблю, як  ??  святi  по
стiнах придивляються нам, коли вона сама  мiж  ними  всiма  менi  найлiпше
подоба?ться, для мене найсвятiша; а ти поважних  дебатiв  хочеш,  Богдане!
Скажи, властиво, - додав, звертаючи нараз на  iнше,  i,  як  стояв  передi
мною, потермосив мною з щирiстю й жартiвливiстю  дитини,  -  коли  ви  раз
поберетесь? Маня якось на тiй точцi неясна,  а  мама  до  тi??  справи  не
мiша?ться. Не так, мамо? - спитав i звернув голову,  всмiхаючись  щиро  до
матерi.

   Я зчудувався. Вiдколи ми з собою товаришували, це було по  раз  перший,
що вiн про те явно заговорив, - а тепер навiть зачепив i матiр. Що  з  ним
зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж пiiд саме чоло почервонiла.  В  тiй
хвилi мати, мов справдi не хотiвши мiшатись у нашу розмову про цю  справу,
пiднялася з свого мiсця й, забираючи трохи  посудини  з  столу,  вийшла  з
кiмнати. Бути може, ?й стала хвиля розлуки  з  донькою  перед  душею  або,
може,пригадавсь упiр з сторони мо??? матерi, i вона  усунулась,  залишаючи
нас самих довести справу до кiнця

   - Маня на тiй точцi неясна, - повторив молодий чоловiк весело, -  а  ти
годишся, як бачу я, з усiм.
   - Що ж, тяжко й змагатися мужиковi з аристократкою, -  обiзвавсь  я.  -
Вiн вдовольня?ться тим, що вона йому вiрна. Вiн жде...  бо  зна?,  що  раз
прецiнь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й  щиро:  "Тепер  я
вже можу йти з мужиком, коли б i не захотiв вiн. Вже я впоралась з  сво?ми
"умовами" i всiма консеквенцiями неподатливого свого "елементу".
   - Коли так, то я бачу, що менi припада? задача прийти вам на помiч, щоб
павутина мiж вами пiрвалася i ви остаточно дiбралися до цiлi.
   Вiн говорив це весело, жартом, не змiняючи сво?? позицiя передо мною, а
Маня розсмiялась вимушено.
   - Що, не вiльно, може? - спитав брат, що, очевидно,  набрав  у  кiмнатi
матерi незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю. - Я  б  не
такий був податливий, як Богдан,  але...  це...  -  додав,  поважнiючи,  -
правда, також любов. Але ось послухайте, - докинув, нiби зацитькуючи  щось
насилу  в  собi.  -  По-мо?му,  поберiться  навеснi.  Це  найкращий   час.
Поберiться навеснi, як  усе  зачне  розцвiтатися.  Буде  боз,  будуть  уже
конвалi?, будуть уже лiле? виганяти бiлi стрункi пупчики вгору, а  зелений
дикий виноград коло мого вiкна розлiзеться лабатим  листям  по  стшi...  i
стане зазирати до мо?? кiмнати.  Не  гарно  так?  Згода,  Маню?  -  спитав
вкiнцi.
   А я глядiв i чудувався йому. Вiн був чудний нинi...  i  нiби  виступав,
прокидавсь нараз в iншого.
   - Могла б бути й згода, Несторе, чому нi?  Але  я  все-таки  кажу,  лиш
"могла б".

   - Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душi  або,  може,  в  практичнiм
життi, коли так говорить, - обiзвавсь вiн. -  Але  дарма,  Маню,  до  того
часу, може, вже й я з якоюсь частю сво?i? працi упораюсь. Так бодай я собi
вже обчислив у душi, i так воно й мусить бути. А ти, Богдане?
   Я похитав головою.
   - Нi, хлопче. З мо?? сторони я кажу, що не згода. Я  хочу  твою  сестру
забрати скорiше.
   На мо? слова опустив вiн руки, а Маня стала, мов укопана.
   - Скорiше? - спитав Нестор i на тих словах споважнiв.
   - Скорiше, бо вже за два мiсяцi хотiв би я аристократку  в  сво?й  хатi
мати Дума?ш, хлопче, я згоджусь вижидати  в  сво?й  хатi  весни  без  не??
Нiколи! I зима гарна, Несторе, - тягнув я далi. - I вона ма?  свiй  чар  i
свою поезiю. I коли ми вже на те зiйшли, то я скажу тобi, що я  цiле  лiто
носився з думкою забрати твою сестру пiзньою осiнню й перший снiг стрiнути
в ?? й тво?м товариствi. Коли б не те, що ти сам так гарно  цього  пишного
вечора доторкнувся це? справи, твоя сестра, моя постiйна противниця,  була
б довiдалася, що в городника  О.  вже  замовленi  вiднедавна  деякi  гарнi
цвiти, щоб на ?? вступi в мою хату розцвiлись. Тепер питаю я. Згода?
   -  Нi,  Богдане,  ще  нi,  це  заскоро,  -  вiдповiв  молодий  чоловiк,
заклопотаний щиро, мiж тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не
обзивалась нi одним словом.
   Небагатьма кроками я приступив до дiвчини.
   - Що ж, Маню, ви зчудованi? - спитав  я,  усмiхаючись  i  обiймаючи  ??
легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, i  як
прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що мо?.
   З тими словами я притягнув  ??  лагiдно,  не  зважаючи  на  присутнiсть
брата, пiд звисаючу лампу, взяв ?? голiвку мiж сво? долонi й  повернув  до
свiтла, щоб заглянути добре в ?? очi.  Вони  були  спущенi,  i  з-пiд  вiй
блиснули сльози.

   - Що ж, Манусенько, ви не кажете нiчого? Ломите протестом мовчання сво?
слово? Вона похитала головою.
   - Ще цей раз, Богдане, зробiгь мою волю; цей один,  i  нехай  буде  вже
так, як каже Нестор. Я ж i так його й матiр назавше покину.
   Я замовк,  вражений  немило.  Як  i  любив  я  сам  цього  ??  брата  з
найдавнiших лiт, однак у цiй хвилi, коли ходило для нас обох о  так  важну
хвилю, в менi скипiла ревнiсть i ураза. Я вiдсунув ?? вiд себе й  поглянув
на нього. Вiн стояв недалеко  нас,  високий,  рiвний,  заложивши  руки  за
спину, з блискучими, в цiй хвилi аж розцвiвшими  очима,  i  нiби  ждав  на
якесь рiшуче слово з мо?х уст.

   Але я ще  мовчав.  Ще  не  сформулювались  бурхливi  почування  в  одно
рiшення, не витворили ясно? думки, мiж тим  коли  вона  глядiла  так  само
вижидаюче на мене, як вiн.
   Нараз заблисла менi одна думка, - i я рiшився.
   - Добре, - сказав я, звертаючись поважно до обох. -  Мужик  i  цей  раз
пiддасться волi аристократiв, однак бажа?, щоб i Нестор сповнив йому  одне
бажання.

   Нестора очi впилися  в  мене,  мов  збiльшилися,  а  дiвчина  так  само
дивилась.

   - Що, Богдане?
   - Нiчого такого, що мужчина Нестор не змiг би не виконати.
   - Що, Богдане? - спитали вдруге, цим разом уже обо?, в один голос.

   - Те одне, щоб Нестор, як. прийду по нього, пiшов зо мною до  лiкаря  i
дався докладно оглянути.
   Я сказав i ждав.
   Чи обо? стратили мову?
   Так здавалось.
   Та, проте, що я сказав таке, що вiн так змiнився? Побiлiвши, мов  зачув
з  мо?х  уст  у  цiй  хвилi  засуд  смертi,  вiн  блиснув   таким   тяжким
непогамованим гнiвом з очей на мене, що я на хвильку занiмiв.
   - Для чого? - спитав. - Чи на те, щоб  я  посерединi  тяжко?  розумово?
працi розривався якимось лiкуванням?  То  нi.  До  лiкаря  я  пiду  й  без
поставлених тобою умов, i пiiду сам. Але знай, -  додав,  обернувшись  вiд
нас обох, - одначе я пiду аж за мiсяць.
   - Несторе!.. - скрикнула тут розпачливо сестра. - Ти себе губиш!..

   Нестор звернувся блискавкою до не?. Неописана  мука,  терпiння  й  жаль
пробились у його в тiй хвилi майже прозоро-бiлiм вiд зворушення лицi.
   - Ви робiть... як хочете, - сказав погаслим голосом, - а я  зроблю,  як
сказав i мушу.
   Вiн опустив кiмнату, а вона припала до мо?х грудей, заривши на них сво?
лице. Я гладив без слова раз по раз ?? волосся й не перебивав  ??  тяжкого
жалю - мовчання. Я лише вiдчув, що над нами всiма запанувала якась  влада,
i ми помимо всього пiддавались ?й...
   Сама влада... походила вiд нього... що перед хвилею без  слова  зачинив
за собою дверi...

   * * * _

   (Пiзнiше).

   До не? заходжу на хвилинки. Десь-не-десь. Навiть не в означених днях, а
так - тут i там сумерком, часом не кидаючи навiть i  пальта.  Не  бачу  ??
нiколи в вiкнi, коли минаю ?? хату, але вiдчуваю, що вона... та моя чайка,
десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом,  думаючи  про
мене, або просто, притиснувши чоло до  шиби,  вигляда?  надвiр,  любу?ться
снiгом. Вiн уже припада?  нечутним  льотом  до  землi  й  заповiда?  якесь
успокоения. Iнодi приношу ?й якийсь цвйт. Оногди егiс-у[98],  а  там  знов
орхiде?. Яка радiсть i вдячнiсть!
   Я сказав, ненадовго заходжу я до не?, на короткi хвилини. Так найкраще.
Не мучу ??. Нехай душа ?? оста?ться свiжа. Тому мiж  нами  нема  застою  в
почуваннi.  Хвилини  ти  не  мають  у  собi  анi  забагато  з  то?  смiло?
"поступовостi", що вибiга? iнодi аж у грубу iнтимнiсть, анi старосвiтсько?
пересичено? нудьги... воно гарно, природно...

   * * * _

   (З кiнцем листопада).
   Вiн похмурий, закутаний у мрiях про зиму й сам почасти поснiжений.

   Я не  бачив  Нестора  з  мiсяць  i  зайшов  оногди  вечором  до  нього.
Розумi?ться, здалека вiщувало менi свiтло в його хатi, що вiн дома; там  i
найшов я його. Сидiв, похилений над  актами,  закинувши  на  плечi  якийсь
плед, хоч у хатi було тепло, - i писав.
   Я вступив, не застукавши, бо не хотiв його полохати, i  вiн  оглянувся.
Ми привiталися.
   - Тобi холодно, що ти закинув на себе плед? - спитав я, а в душi сказав
собi, що вiн не поправився з виду, а противно -  змарнiв  бiльше  ще.  Очi
сяли однаковим блиском, як вiд останнього часу, лиш на  щоках  червонiлись
цього вечора плями.

   Працював запальчиво.
   - Так, я змерз, - вiдповiв вiн i, пiдсуваючи менi крiсло недалеко себе,
сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.
   - Що ж, проживеш гаразд? Зближа?шся до кiнця  з  сво?м  матерiалом,  що
його мусиш у себе набирати? Вiн усмiхнувся ?дко й здвигнув плечима.
   - Де там! Ось поглянь, що передi мною накопичилось  знов  нового,  -  i
вказав на величезний стос пожовклих актiв перед собою.
   - Що це? - спитав я.
   - Мушу посортувати, а того ? в мене в бюро ще стiльки, що  заповнив  би
бiльше, як два мо? столи. Але я знав, що щось буде, - додав,  i  його  очi
блиснули дивним блиском, наче усмiхом.
   -  Зрозумiв  урештi,  що  тебе  й   тво?   велике   почуття   обов'язку
використовують тво? настоятелi? - спитав я з обуренням. Вiн  здержав  мене
за руку, мов я хотiв комусь з тих згаданих заподiяти кривду.
   - Не  вони  виннi,  а  уряд,  що  використову?  молодi  сили  надмiрно,
ощаджуючи тим кошти побiльшення сил. Гада?ш, вони, тi "настоятелi", сидять
самi з заложеними руками? В нас у мо?м урядi - нi. Вiр менi. А щодо  мене,
то я ступив у такий перiод, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то  й
цить. Це вiднинi в мене на столi, - додав, указуючи на акти. - А я мав уже
овiй стiл чистий, без рестанцiй[99], i вiддавсь на хвильку мрi?, що спiчну
й буду менше  працювати  ночами,  скрiплюсь.  Займусь  бiльше  наукою,  що
обходить мою особистiсть у будучинi. I коли я оце так сиджу й  обчислюю  в
думках, коли остаточно зможу до послiднього свого iспиту ставитись...
   Слухай,  Богдане...  -  додав  поважно,  мов  мав  у  слiдуючiй   хвилi
сповiстити тайну, - спуска?ться... майже незамiтною павутиною нараз передi
мною на чистий папiр невеликий павук. I став. "Омен", подумав  я,  i  менi
пригадалась... хвиля перед нашим ви?здом у "Чортовий млин"  цього  лiта...
Тодi... спустився передi мною... також "омен"... заколюючи муху й... добре
вiщував. Ви бачили його всi. Ти, Маня й панi Мiллер. Але лихою ознакою був
вiн лише для мене. Так i нинi. Побачивши його перед собою, я  подумав,  що
оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий  час,  пiдмулить
бiльше ще пошарпанi сили, i я  наново  попаду,  мов  по  шию  в  землю,  в
обов'язки буденщини.
   - I що ж? - спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришевi з
зацiкавленням. З то? сторони, щоб вiрив в "омени" ("ознаки"),  я  не  знав
його. Вiн був тверезий, мудрий i  анi  мiстицизмовi,  анi  iншим  подiбним
рухам недоступний; а тепер, мов молода дiвчина  або  старуха,  маячив  про
"ознаки".

   - I справдi, - тягнув вiн з повагою дальше. - Я не помилився, що з того
часу павук для мене вiщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кiлька,  коли
покликав мене до себе "настоятель" i обтяжив новою працею, що кинула мною,
мов м'ячем, щонайменше на два мiсяцi позаду.
   - Припадок, Несторе... - закинув я, усмiхаючись.
   - Припадок, - вiдповiв вiн з огiрченням, - але в кожнiм рази проклятий,
з фатальними консеквенцiями[100].

   - I ти прийняв наложену на тебе "задачу"? Вiн потакнув мовчки головою.

   - Несторе! - кликнув я з явним гнiвом. - Завтра пiду я до твого шефа  й
представлю  йому  твiй  фiзичний  стан  вiдповiдно  до  сво?х  "мужицьких"
поглядiв.

   - Не посмiй! -  обiзвався  вiн  з  раптовим  обуренням  i,  пiднявшись,
опинився близько передо мною.
   - О, ви, аристократи! - сказав я з неописаною ?дкiстю в голосi. - Чи  в
тiм лежить ваш геро?зм, ваша вищiсть i  шляхетство,  щоб  згинатися  перед
формальнiстю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалу?ш твого вчинку, коли  не
скинеш вкоротцi з себе вложеного на тебе свiжого обов'язку. Ти хорий!..
   - Я хорий... - вiдповiв вiн з ледяним супоко?м, - а ти, Богдане, мужик.
Чи так розумi?ш обов'язок, колегiальнiсть, честь i сумлiннiсть? Дума?ш,  я
один угинаюся в ярмi? йди! Поглянь  вечором,  який  плiк[101]  актiв  бере
додому той "настоятель", скiльки беруть мо? товаришi бюро... а побачиш, чи
я маю право свою пайку на одного з них накладати? ? там i iншi хорi. А  що
я хорий, - додав, - не ?х  вина.  Мiсяцiв  два  тому  дораджував  мiй  той
"настоятель", щоб вiдпочив я, перервав студi? i працю. Але я сам...  знай,
Богдане, сам вiдложив це. Не хотiв того.
   - Ти божевiльний! - не мiг я здержатися, щоб не висказати йому  в  лице
свою гарячу гадку.
   - Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши  з  "спочинку",
застати вдво? стiльки на столi, а до того й що iнше: власнi  студi?.  Так.
Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, -  додав,  усмiхаючись
гiрко, - я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу.  Але  як
пiдемо оба в глибiнь, то я чую, що слушнiсть ста? по мо?й сторонi.
   - По тво?й, Несторе, але за те можеш впасти  й  жертвою.  Вiн  здвигнув
плечима - i вказав на груди.
   - Тут щось е, Богдане, що не позволя? менi iнакше поступати. Слiди моi,
- додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очi,  -  слiди
оставлю за собою чистi. Iнакше я не вмiю.
   "Це твоя трагедiя", хотiв я вiдповiсти. Але, надумавшись, змовчав.

   - А тепер послухай, - обiзвався я до нього. - Я прийшов пригадати  тобi
сповнити свою обiцянку. Себто отверезити тебе упiмненням, щоб iшов  ти  до
лiкаря. Ходiм завтра вдвох. Сам ти цього  не  вдi?ш.  Я  бачу,  ти  пiдляг
науцi, студiям i урядовiй працi душею й тiлом. Ти не пiдеш.
   - Ти ласкав, Богдане... - сказав вiн  з  повагою.  -  Але  не  журiться
стiльки мною. Я був уже в лiкаря, Богдане, був сам. Я видивився на  нього,
зчудований.

   - Справдi? - спитав я й вiдiтхнув, мов у  цiй  хвилi  зсунувся  з  мо?х
грудей тягар.

   - Справдi. Був сьогоднi сполудня.
   - Ну... i? - вимовили мо? уста.
   - Нiчого, - вiдповiв вiн, схиляючи голову вбiк  дитячим  сво?м  якимось
звича?м  i  уникаючи  мого  погляду.  -  Зразу  лiкар  лаяв,  чому  я  так
занедбався, не зайшов скорiше до нього, а коли я розповив  про  всю  працю
свою й заняття взагалi, вiн вмовкав чимраз бiльше,  чудувався,  пiдсуваючи
брови вгору, й остаточно наказав ви?жджати якнайскорiше на полудн?.
   Я вiдiтхнув удруге.
   - Коли ви?жджа?ш? - було мо? перше слово.
   - Не знаю ще напевно, але вiн казав, що вже завтра не смiю йти до бюро.
По?ду через двадцять день.
   - Чому то? - кликнув я з докором. - Чому вiдкладати ви?зд?
   - Бо хочу, щоб слiд за мною остався бiлий!  -  вiдповiв  вiн,  впадаючи
нараз цими словами в сильний кашель.
   - Що ж це ти  виправля?ш,  Несторе?  -  почав  я  нетерпеливитись.  Вiн
вiднiсся до мо?х слiв байдужо.
   - Я надовше ?ду,  Богдане,  отже,  хочу  всю  на  мене  наложену  працю
викiнчити до послiiднього. Недобре так? - спитав i поглянув сво?ми гарними
очима на мене щиро.
   - Добре, хлопче, - вiдповiв я. - Ти все добре робив, лиш  для  себе  не
був ти нiколи добрим.
   - Ти буденно говориш, Богдане.
   - Вже ж, Несторе. Я  навчився  законiв  життя,  i  вони  наказують  так
говорити. Треба мати сталеве серце й такi ж костi, щоб у життi  держатися.
Хоч i який я "мужик", Несторе, але плями кровi маю я також з того в серцi.
Тебе хотiв би я вiд них охоронити.
   Вiн махнув рукою.
   - Я все виходив i виходжу з того становища, що лиш наше я освячу?  нашу
працю. Будь вона буденна, iдеальна, патрiотична  чи  яка  там  iнша.  Наша
праця олицетворя? нас - одиницю, громаду, всю нашу народнiсть.  Моя  праця
це - я. Скiнчу, запакую книги, потрiбнi менi до закiнчення студiй, i  тодi
по?ду. А ви, що лиша?тесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане,
що за пишний снiг! - додав, приступаючи близько до вiкна. -  Пожди,  нехай
надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце ?ду.
   Вiн вiдвернувся знов вiд мене, дивився  хвилину,  притиснувши  чоло  до
шиби, а за часок спустив штору.
   - Так.
   Вiдтак, неначе хотiвши мене позбутися, щоб я не  мiшав  йому  в  працi,
засiв до столу, спер голову на руки й спитав:
   - Ти бачився вже з Манею? - Але iнтонацiя його голосу й сумний  погляд,
яким сказав слова, говорили: "Чи довго будеш мене мучити?"
   - Нi.
   - Я попрошу ?? сюди.
   - Нi. Нинi я виключно до тебе i вже йду. Розумi?ться, ще зайду до тебе,
хоч би й на те, щоб тобi перебивати працю.
   Вiн усмiхнувся так сумно, поглянувши  менi  повно  в  вiчi,  що  якийсь
раптовий жаль стиснув менi серце. Вiдтак пiднявся з споко?м i повагою; був
блiдий.

   Я попрощався.
   Анi слово не  перейшло  бiльше  з  його  вуст.  Лиш  коли  погляд  його
стрiнувся з мо?м, я завважив, що вiн був вогкий. Коло дверей я на хвилинку
задержався - спитав:

   - Прощальнi вiзити будеш робити? Вiн обернув лице за мною.
   - Що? Нi.
   Я вийшов. У душi винiс я жаль. Той наскрiзь поважний чоловiк посмутнiв.
Був для  всiх  добрий,  щирий,  нiжний;  робив,  працював,  оскiльки  його
молодiсть позволяла, а собi не мiг помогти. Терпiв i мовчав. Аж  врештi  -
посумнiв.


   * * * _

   На вулицi за хвiрткою зустрiвся я з Манею, котра,  не  знаючи  про  мо?
вiдвiдини брата, поспiшала на часок до панi Марiян.
   Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я  з  цiло?  ??  iстоти,
ущасливлена його вiд'?здом на полудн?,  де  мусив  остаточно  вiдпочити  й
вилiкуватись. Я, подiляючи ?? погляди, був рiвно  ?й  вдоволений  оборотом
цiло? справи.

   - В противнiм раз!, - говорила, - був би через свiй упiр i господь зна?
якi постановлення змарнувався. Якийсь час iшли ми мовчки.
   - Ось, Маню, гляньте, що за снiг сиплеться, - закинув я. - Не  дурно  й
Нретор задивлявся з замилуванням на нього.
   Вона всмiхнулася, йшла скорим кроком обiч мене, з  лицем,  вiд  свiжого
воздуху оживленим, i шапочка й костюм ?? по недовгiм часi  майже  побiлiли
вiд снiжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога  до
панi Марiян, i я... йшов з нею, вiдпроваджуючи ??. I врештi прийшлося  нам
попри мо? помешкання минати По недовгiм ходi показався мiй  дiм.  Вiн  був
гарний Лежав у городi, обведений стрункою залiзною огородою, на  невисокiм
пiдмурку. Перед роком, пополовинi з матiр'ю, ми купили його...
   - Це наш дiм, - сказав я й глянув збоку на не?. Вона  йшла  коло  мене,
рiвна, задумана, i на мо? слова  змiнила  легко  краску  лиця.  Одначе  не
вiдповiла.

   - З лiво? сторони вiд веранди, як бачите, з сходами,  -  поясняв  я,  -
подiбно, як колишн? ваше мешкання,  там  поко?  мо??  матерi,  а  коли  не
помиляюсь, вона й сидить при вiкнi.
   - Так, - вiдповiла  вона  поважно,  поглядаючи  крадькома  поспiшно  на
вказане вiкно. - З профiлю я пiзнаю ??, вона ще завше гарна  женщина.  Чим
займа?ться цiлими днями? - додала.
   - О, вона пильна ще й тепер, - пояснив я. -  Одначе  вiд  якогось  часу
мiня?ться в не? настрiй, i господь зна?, чому це приписувати.  Поводиться,
мов сама з себе невдоволена. Зрештою, все зайнята. Одним лиш сумерком,  як
от саме в оцiй порi, припочива?, т. ?. до не? заходять  знайомi.  Однi  на
тарока, другi з ручними роботами, а найчастiше ?? товариство - Дора.
   - А  ви?  -  спитала  нараз  якось  поспiшно  дiвчина  й  окинула  мене
несмiливим поглядом.

   - О, щодо мене, то я в тiй порi майже нiколи до ?? салону не заходжу. Я
люблю спокiй, i все  те,  що  там  перелива?ться,  мене  не  цiкавить.  Це
вiдмiнний свiт вiд мого.
   Вона не обзивалася. Правдоподiбно вiдгадала, що не раз i про дiвчину  з
тихо? вулицi падали з зiбраних там уст деякi слова, мiж iншим i про те, як
мужчина на гарнiм становиську i з ма?тком не покида? вчительки  музики,  а
противно, вижида? терпеливо тi?? хвилини, в котрiй  зможе  ввести  ??  мiж
гарнi й украшенi мури сво?? хати.
   - А направо, Маню, - тягнув я далi, -  бачите  за  вiкнами  цвiти?  Це,
можна сказати, найкращi мо? поко? Вони тепер звуться поко? "цвiтiв", як  у
"лiсничiвцi", i бережуть вiд трьох мiсяцiв  прегарний  рояль.  Ось  уже  й
освiтлено ?х. Я так люблю.

   Люблю,  щоб  по  всiм  мешканню  було  ясно.  Тодi  накручую   я   свiй
старосвiтський годинник; пригаду?те собi його? Вiн у кiмнатi  мого  батька
висiв Вiн почина?  грати  чудернацькi  якiсь,  чудовi,  нiжнi,  мов  мрi?,
мелодi?, i я поринаю в них. - Ледве що вимовив я  послiдн?  речення,  коли
нараз над'?хали якiсь сани, й у них сидiв,  як  пiзнали  ми  враз,  доктор
Роттер Вiн так само пiзнав нас i казав вiзниковi станути. Висiв з саней  i
поспiшив до нас. Був нашою стрiчею незвичайно врадуваний.
   - Ось щасливий випадок, -  сказав.  -  Тепер  уже  зможу  сказати  панi
Мiллер, що бачив вас, панi, сво?ми очима. А то хоч i при?здив сюди, не мав
нiколи настiльки часу, щоб вiдвiдати вас особисто.
   Вiн говорив i не спускав з не? очей, мiж тим коли вона, вiдчуваючи його
гарячий погляд на собi, мiнила краску.
   - А ти, Богдане? - звернувся до мене,  i  з  iнтонацi?  його  голосу  я
вiдгадав, що хоче вiн вiд мене дiзнатися.
   - Я все однаковий, - вiдповiв я холодно.
   - Не при?деш лiтом знов у гори? Я скривив уста.
   - В гори - нi. Скорiше по?демо на море. Зрештою, побачимо ще... (I  тут
оповiв я йому наборзi про  Нестора  та  його  подорож).  Вiн  не  вiдповiв
нiчого, лиш похитав головою. Вiдтек попрощавшись з нами (причiм,  як  менi
здавалося, держав руку дiвчини надто довго), вернув до саней i по?хав.  Ми
пiшли дальше, не сказавши нi слова.
   - Доктор Роттер був захоплений вашим видом, - перервав я мовчанку.

   Вона зiгнорувала мо? слова й вiдповiла спокiйно:
   - Ви станули на тiм,  пане  Олесь,  що  любите,  як  кiмнати  вашi  всi
освiтленi, а тодi накручу?те свiй старосвiтський годинник, щоб вам грав...
i самi потопа?те в мрi?. Чи так?
   Я окинув ?? вигребущим поглядом. Чи справдi займало ??  мо?  оповiдання
про мо? кiмнати в тiй хвилi бiльше, чим стрiча з ?? поважним  поклонником?
Хто б ?х всiх не знав, якi вони бувають, хто б ?х усiх  не  знав!..  Однак
вона, неначе вгадавши мо? гадки, звернула  сво?  молодi  очi  ожидаюче  на
мене... А не дiждавшись вiд мене зараз  вiдповiдi,  не  питала  бiльше.  В
кiлька хвиль пiзнiше, як доходили ми  до  помешкання  ??  приятелiв,  вона
сказала:
   - Я вже у цiлi, пане Олесь.
   Ми подали собi руки; вона постояла ще хвилинку, мов ожидала,  що  я  ще
скажу що, а вiдтак пiшла. Залiзна хвiртка  зачинилася  голосно  за  нею  в
замок. А я вернув сам.

   На мене ждали  гарно  урядженi,  дорогими  килимами  виробу  домашнього
оздобленi, освiтленi кiмнати, моя  горда  деспотка  мати,  не  замешкуванi
"поко? цвiтiв", замкнений рояль, - i самота. Я був  невдоволений.  I  тому
всьому був винен (я вiдчув) Роттер - i вона. Чого мала мiшатись  вiд  його
поглядiв?  Прецiнь...  ех,  Богдане!..  Я  накрутив  старосвiтський   свiй
годинник на стiнi, кинувсь, як дуб довгий, на отоману  i,  знеохочений  до
глибини душi, чогось вижидав...

   Надворi падав снiг чимраз бiльший... а я все думав. Думав про не?...


   * * * _

   (Пiзнiше).

   В день, у котрiм вечором мав Нестор  вiд'?здити,  я  зайшов  до  нього.
Думав застати його зайнятим пакуванням сво?х писань, наукових  книг  i  т.
iн., про котрi споминав, що вiзьме ?х з собою, однак яке велике  було  мо?
зчудування, коли побачив я його, як звичайно, похиленого коло столу.
   - Несторе! Ти не ладишся в дорогу? Перед тобою не бiльше  як  1  година
часу до вiд'?зду потягу!
   - Нi, - вiдповiв, не змiняючи анi на хвилину пози, а подаючи  менi,  не
пiдводячи голови з-над паперiв, поза себе руку.
   - Що ж це ма? значити: не ?деш?
   Аж тепер вiн  пiдняв  голову  й  поглянув  на  мене.  Був  це  великий,
поважний, надмiрно блискучий погляд двох очей,  що,  зда?ться,  нiколи  не
видавалися менi такими гарними й переповненими психiкою, як у  тiй  хвилi.
На щоках горiли червонi плями. Вiн обiзвався:
   - Сьогоднi не ?ду, Богдане, аж завтра вечором.  Сьогоднi  викiнчую  все
обов'язкове; прочитаю, як стане часу, ще дещо, що постановив  до  вiд'?зду
переробити, й по?ду. Сiдай, як ма?ш час. - З тими  словами  схилив  голову
наново над письмами, з котрих вичитував дещо, робив нотатки й  заглиблявся
дальше. Однак ненадовго. За  хвилину,  мов  на  внутрiшнiй  наказ,  пiдняв
швидко голову, вiдгорнув з чола волосся, окинув мене  блискучим  поглядом,
як перше, i додав поважно: - Богдане, я ви?жджаю. Може,  мо?й  матерi  або
сестрi буде треба колись,  у  часi  мо??  неприсутностi,  в  дечiм'  стати
помiчним, я тебе прошу - заступи ?м мене. Поверну,  вiддячусь.  Одначе  не
жди, щоб самi тебе про те просили. Мати може ще, але Маня - нi.  Брати,  а
також сестра, як зна?ш, вiддаленi вiд нас, i лише нас трьох згорнула  доля
докупи назавше. Тим i прошу.
   Я обiцяв, про що вiн просив, а вiдтак ще додав:
   - Якби це вiд мене залежало, я б ?х обох наярадше  й  сьогоднi  в  свою
хату забрав i, як  сво?  цвiти,  доглядав.  Але  сам  зна?ш,  твоя  сестра
вага?ться вступити в  мо?  давно  ожидаючi  кiмнати,  як  вагалась  колись
переходити кладку, бо припадок зарядив, що й  Богдан  Олесь  мав  той  сам
замiр.
   - Запиши ??, - вiдповiв Нестор з теплом у голосi. - Вона, очевидно,  на
дещо зосередилася, наважилась навiть сво?ю долею, отже, нехай i доведе  до
кiнця те, що володi? ?? нутром i характером. Хто зна?, чи не буде воно так
i лiпше. Для тебе вона через те не змiниться. Вона - нi!
   - Хто зна?, Несторе, - докинув я, а вiдтак додав:  -  Ти  не  змiнишся,
Несторе, ти один!
   Вiн спер голову на лiву руку, опускаючи ?? незамiтно взад,  i  заслонив
очi.

   - Кажеш, Богдане, я не змiнюся... - Говорив так, усмiхаючись, мов крiзь
сон, мов побачив нараз духовим зором картину в далекiй будучинi, а в нiй i
себе. - Кажеш, я не змiнюся нiколи? Пожди! Коли б лише мати те  за  собою,
що мене ще до ординарно? буденщини в'яже, рабом до часу  держить,  а  тодi
побачите, тодi, може, мене дехто й не пiзна?. Але... тепер...  -  додав  i
усмiхнувся болiсно й махнув рукою. - А оце, - сказав, не  змiняючи  дальше
стурбовано? пози, - оця подорож моя  на  полудн?...  це  також  молох,  що
пожере менi  шмат  часу  й  становить  свого  роду  бар'?р,  котрий  треба
перескочити, чи як ти казав, Богдане, перше "кладку", котру Маня  не  хоче
перейти? Я свою перейду. - I замовк.
   Я пiднявсь з свого мiсця.
   - Ти зайнятий, Несторе, i я пiду. Отже, завтра вечором.
   - Завтра вечором, - повторив вiн втомлено. - А  тепер  iди  до  мами  й
Манi. Обi вони радi, що я ?ду. Але обi вони й  сумнi.  Менi  самому  якось
двояко на душi... - I при цих  словах  один  кутик  його  вуст  здригнувся
нервово. - Це... моя перша подорож у чужину!..
   - Лягай вчасно до супочинку... - упiмнув я, вiдходячи. Вiн  усмiхнувся,
махнувши, як недавно, рукою.
   -  Завтра  в  вагонi,  -  вiдповiв.  -  Нинiшня   нiч   належиться   ще
обов'язкам...


   * * * _

   Друго? днини я пiшов о визначенiй годинi до Обринських. Нестора  застав
я одягненого чи не святочно, i вiн  видався  менi  бiльше  "панський",  як
звичайно. Сидiв у кiмнатi сво?? матерi, в  ??  високiм  поручевiм  крiслi,
мовчаливий i блiдий. Був зворушений. Бачачи, що  не  мiг  говорити,  я  не
чiпав його  багато  до  бесiди,  а  оставляв  бiльше  самого.  Вiдтак  вiн
проходжувався  по  кiмнатах,  з  одно?  до  друго?,  з  руками,  на  спинi
заложеними, вертався до сво??, в котрiй на його столi  було  майже  чисто,
займався тут деякими дрiбницями i йшов знов до матерi.  Говорив  стисненим
голосом. Очевидно, прощався в душi заодно з старенькою матiр'ю й  сестрою.
Ви?жджав надовго. Маня, рiвно братовi зворушена, шукала неустанно заняття,
щоб держатися в рiвновазi. Але заразом була вдоволена! Укладала  ше  деякi
речi  в  його  чемодан,  впевняла  мене,  що  вправдi  будуть  з   матiр'ю
неприсутнiсть його дуже вiдчувати, але нехай хоч там скрiпля?ться. При тих
?? щирих i теплих словах у менi заворушилося болюче почуття жалю  до  не?.
Всюди й завше той брат! Одначе поглянувши на нього, я засоромився! Я ж сам
був так несказанно прив'язаний до оцього молодого чоловiка, як майже рiдко
до кого. Нiжний i тихий, неначе мiмозно? вдачi, вiн був чимось визначним i
заповняв тою тихою iстотою сво?ю цiлу  хату.  А  надто  тепер  вiдчувалося
подвiйно, що з його вiд'?здом... вiддаля?ться сила...
   Вiдтак наступила хвиля прощання.
   Бiлоголова мати, вiрна сестра i я.  Група  невелика.  Коли  був  уже  в
дверях, сказав до сестри кiлька слiв, котрих я не зачув добре, а зда?ться,
були просьбою не тужити за ним надто, i ми вдвох вiд'?хали.
   Дворець був ясно освiтлений...
   Всiдаючи в потяг, просив  мене  повернутися  по  його  вiд'?здi  ше  на
хвильку-двi до сестри й матерi - "бодай  по  кiмнатi  перейтися".  Вiдтак,
стиснувши менi руку, не вихилявся з вiкна бiльше до мене. В  кiлька  хвиль
по тiм погнав потяг з жарiючими очима, зникши вмить з очей, мов у безвiстi
вiднiс його.

   * * * _

   (Далеко пiзнiше).
   Нескоро наспiли вiд Нестора вiстi, а  коли  наспiли,  були  вдоволяючi.
Говорили про скрiплення й полiпшення стану, лiпший вигляд i т. iн.  Дальше
слiдували  ще  й  описи  природи  околицi,  де  перебував,   окружения   й
товариства, в котрих обертався; а хоч i якi короткi були  тi  його  описи,
знавцевi вони зраджували наскрiзь поетичну вдачу. Я спiмнув про те  одного
разу сестрi його. Вона признала слушнiсть.
   - Так, - сказала вона, - мiй брат лiрик, не написавши, як  сам  не  раз
говорив, нi одного вiрша в сво?м життi. Однак хто його добре зна?,  той  i
зрозумi?,  що  тягар  буденщини,  тяжкi  фаховi  студi?  i  всякого   роду
обов'язки, що набрав  на  сво?  молодi  плечi,  не  давали  йому  досi  ще
настiльки часу, щоб мiг свобiдно вiддати  й  тому  елементовi  данину,  що
добувався з його душi й просив i для себе  одробину  посвячення.  Зрештою,
вiн лиш ще до берега доплива?, - додала, усмiхаючися... -  А  як  допливе,
зачнеться аж тодi його властива дiяльнiсть.

   * * * _

   (Знов далеко пiзнiше).
   Тяжка зима оця нiяк не  хоче  уступати,  хоч  повиннi  б  снiги  дедалi
забуватися.

   Правда, гiацинти, орхiде? й  iншi  цвiти  цвiтуть  уже  й  на  виставах
пишаються, приманюють, мов напрошуються в кiмнати. Сам я вiд часу до  часу
заношу ?х до  Манi,  любуюсь  ??  радiстю  на  вид  так  пахучих  весняних
привiтiв. Лиш вiд Нестора, що потонув десь сам на полуднi, доходять чимраз
рiдшi вiстi. Крiм того, й  невеселi  вони.  Хоч  i  як,  здавалося,  зразу
полiпшився його стан, тепер однак вiн чим дальше погiршу?ться. Одначе  вiн
терпеливий i жде. З листiв його нi одне слово жалю  про  сво?  терпiння  й
поганий стан не говорило, хiба що тут i там спомина?, що "багато  роздуму?
вiн над сво?ю минувшиною, теперiшнiстю й будучиною".

   Чи передчував небезпеку яку?
   Нiхто не знав. Листи його коротйi, були без докорiв на людей, окружения
i все, що було й могло викликати щось подiбне. Був сильний  i  в  терпiннi
фiзичнiм, а дописами сво?ми пiддержував у родини надiю й  добрий  настрiй.
Так довгий час, поки одного дня не  змiнилося  все.  На  просьбу  Манi,  я
звернувся до лiкаря закладу, де перебував вiн, о докладнi  iнформацi?  про
його правдивий стан. Вiдповiдь наспiла.  Вона  нам  заявила  в  небагатьох
словах, що для Нестора Обринського виходу нема. Вiн мусив гинути.  Запiзно
звернувся вiн о помiч для свого хорого тiла.  Забагато  працi  передвигали
молодi сили.
   Вiсть та звалила матiр i  сестру.  Мов  громом  вдарила.  Нестор  мусив
гинути!!  Чи  можливо?  Не  вiрили.  I   менi   припадала   гiрка   задача
освiдомлювати ?х на тiй смутнiй точцi. Маня ридала розпачливо по закутках,
давлячися в присутностi матерi сльозами, а старушка, не  говорячи  про  те
бiльше майже нiколи - подалася раптом, мов заздалегiдь бажала зрiвнятися з
землею.
   I настала весна.
   Легко, незамiтно позеленяючи землю.  Тут  прибрала  деревину  в  глибшу
зелень, там ще нiжно, мов окинула ?? ледве замiтним  серпанком.  По  садах
попристроювалися  бози  й  iншi  деревинки  в   дрiбнi   твердi   пупiнки.
Повисувалися з землi, розвиваючися в подовгуватi трубки, листки й улюбленi
Нестора цвiти весни, -  конвалi?.  Вже  ось-ось  на  розцвiтi,  коли  саме
наспiла вiд  лiкаря  телеграма  -  забрати  хорого  додому,  бо  днi  його
обчисленi, i вiн погаса?...
   Нiхто не плакав, прочитавши страшнi слова. Нi мати, нi сестра  -  радше
кам'янiли. ...

   Я рiшився.
   - Я по?ду до нього, - були першi мо? слова. - На  чужинi  вiн  не  смi?
вмерти.

   - Нi, мiж нами! - сказала бiлоголова  мати  чужим  голосом,  вхопившися
твердо стола...
   - Мiж нами! - зойкнула Маня,  зсуваючися  на  софу,  й  зарила  лице  в
руки...

   - Мiж нами!.. - повторив я пiвголосом...
   Надвечiр, о тiй самiй порi, о котрiй пiвроку назад вiд'?здив Нестор,  я
вступив до обох женщин. Надворi падав дощ, колисався вiтер.
   Минаючи вiкна, я поглянув у Манине вiкно, через котре мене тепер  iнодi
визирала. Стояла там. Ждала.
   Я ввiйшов. Застав ?? саму блiду, як смерть.
   - Прийшов ще попрощатися, Маню, - сказав спокiйно, щоб додати ?й  сили.
Але вона  не  вислухала  мене.  Побачивши  мене  в  подорожнiм  костюмi  й
пригадавши цiль мого вiд'?зду, вона без слова кинулась  менi  на  груди  й
заридала гiрко. По часi я вспоко?в ??.
   - Богдане! - сказала, непоко?вшися врештi. -  Оцим  тво?м  несамолюбним
учинком для мого брата сплачу?ш нам усiм сторицею свiй довг. Мiж  нами  не
сто?ть Нiчого бiльше.
   Без слова притиснув я ?? до себе. Тепер була вона моя. Сама прийшла...

   Насилу вiдриваючися вiд дорого? дiвчини, я пiшов. Надворi обхопив  мене
свiжий воздух - вiтер. Я поглянув у ?? вiкно. З нього била темiнь,  ??  не
було. Не могло бути. Залишившися в хатi, заносилася з плачу  за  вмираючим
братом i починала, як впевняла мене послiднiм сво?м словом, мене з  братом
дожидати.

   Я спiшив скоро, рiвним, певним кроком. Не мiг я бути  веселий,  не  мiг
бути врадуваний. Але не мiг я почувати себе в цiй хвилi й сумним.

   Нi.

   Сама судьба, само життя дало нагоду вiдплатитися, на жаль,  погасаючому
з найкращих приятелiв i його сестрi, за ?х колишнiй благородний учинок для
мо?? матерi! Я був щасливий, хоч жалем прибитий.
   Нелегкий був обов'язок, котрий я взяв так радо на себе. Не легкий i  не
веселий. Але з роду мужик, я мав силу,  i  мо?  нутро  вiщувало  менi,  що
догоряючого голуба з чужини я завезу до рiдно? землi живого.
   I довiз.
   Через два тижнi пiзнiше вiн знайшовся по пiврiчнiй вiдсутностi  знов  у
сво?й кiмнатi. Пригадував сво?м видом i великими блискучими  очима  бiльше
янгола смертi, як колишнього невтомимого трудiвника.
   Не знав, що ма? гинути, держався всiма силами життя,  -  й  був  повний
надi?, дарма що хвилями споминав й забував про смерть. Лежав спокiйно, хоч
терпiв. Водив очима по сво?й улюбленiй кiмнатi-товаришцi.
   Третьо? днини по його поворотi  з  чужини,  саме  вполудне  вертаючи  з
уряду, я поступив до нього.
   Вiн дрiмав.
   Сестра сидiла похилена коло нього й держала, його руку.  Може,  зачувши
шелест коло себе, вiн нараз отворив очi.  його  погляд  упав  на  створене
проти нього вiкно, через котре зазирало тут i там виноградне зелене листя.
   - Пiднесiть мене, - попросив. - Я б сидiв. Ми вдоволили його волю.

   - Маню... - прошептав, i по його нiжнiм лицi промайнуло  щось  зболiле,
що пригадувало усмiх, якби добувався вiн з тяжкою мукою  зо  дна  душi  на
молодi вуста. Однак, цiлком як i тодi, коли дорога йому дiвчина  встромила
жало в його душу, вiн i тепер наверх не добувся.
   Вiн примкнув злегка очi, мов до пiвсну, й через час, коли,  пiддержуючи
його, боялись ми обо? навiть вiдiтхнути - молодого трудiвника не стало.
   Перейшов через свою кладку.
   Третьо? днини по тiм зрання зайшла Маня впослiдн?  до  мертвого  брата,
щоб попрощатися з ним  назавше  на  самотi.  Я  вступив  за  нею.  Дiвчина
схилилась  низько  над  братом,  щоб  упослiдн?  зложити  на  його   вуста
поцiлунок. Одначе  в  тiй  же  самiй  хвилi,  як  схилилася,  жахнулася  з
переляком назад.
   Зчудований, пiдступив я до не?.
   Вона вказала на чоло брата.
   Я поглянув.
   Саме мiж гарними бровами його, де вони з?днувалися  на  мармурово-бiлiм
чолi його, сидiв скулений невеличкий павучок. Блискавкою струтив я його  з
чола i, забравши дiвчину, вивiв ?? з кiмнати.
   - Його "омен", Богдане, - прошептала вона, усмiхнувшися гiрко.  -  Його
"омен", що над ним сторожив. Вiн один приготовився з ним i до гробу йти...

   - Видiння, Маню, - сказав я спокiйно, але в душi  не  мiг  я  позбутися
прикрого почуття.

   * * * _

   Два мiсяцi пiзнiше, одно? сльотно? днини, коло  шосто?  перед  вечором,
увiйшла до мо?? кiмнати, де я був зайнятий одною урядовою поважною  працею
- мати. Була одягнена в чорний дорогий шовк, поважно вiд голови до нiг,  й
обiзвалася:

   - Я прийшла до тебе, Богдане, щоб ти зiбрався й по?хав зо мною  в  одне
мiсце.

   Як сказав, я був у тiй хвилi зайнятий одною  доволi  важною  справою  й
видивився трохи зчудовано на не?, не змiнюючи сво?? позицi?.
   - Що ж дивишся на мене, сину, так, начеб бачив мене вперше одягнену  до
ви?зду? - спитала вона сухо. - Як прошу тебе, щоб ти зiбрався  й  зо  мною
?хав, то вчини це, а можеш бути певний, що щось неможливого  вiд  тебе  не
буду вимагати.

   Я поглянув удруге в ?? сивi мудрi  очi,  щоб  вгадати  з  них  план,  а
заразом щоб i збагнути й настрiй  ??  душi.  Однак  вона,  вiдгадавши  мою
думку, вiдвернулася вiд мене i з тим неначе вiдтягнула тепло  сво??  душi,
котре показала, вступивши до мене.
   Я зморщив чоло.
   - Мамо, - сказав я, знеохочений, бо такий був я вiд смертi  Нестора,  -
простiть, але я нинi вас не розумiю. Чи я вiчно  маю  бути  тим  Богданом,
котрого  ви  колись  призвичаювали  слухати  виключно  вас  одну  наслiпо?
Скажiть, що можу для вас  вчинити,  до  чого  потрiбне  вам  сьогоднi  мо?
"фiгурування", бо про таке, я догадуюся, тут,  мабуть,  розходиться  i  я,
може й не ви?жджаючи, вчиню це.

   - Що тебе обходить причина мого ви?зду, сину?  -  спитала  й  пiдсунула
брови. - Менi, власне, треба твого "фiгурування", а бiльше нiчого.  Навiть
уст не потребу?ш вiдчинити, - вiдповiла.
   - Скажiть, о що вам, властиво,  розходиться,  -  наставав  я  на  сво?м
нетерпеливо,

   - За годину сам дiзна?шся, - вiдповiла. Я пiднявся й оперся  долонею  о
стiл.

   - Мамо, - обiзвався я поважно. - Хоч i як я довiряю  вашому  тактовi  й
вашiй  любовi  до  мене,  що  не  забажа?  нiчого  "неможливого"   з   тим
фiгуруванням вiд мене, однак ради мого становиська я мушу знати, де й чому
маю я фiгурувати. Чей же не схочете, щоб я компрометувався, - додав я,  як
перше, з нетерпеливiстю.

   Вона всмiхнулася загадочно.
   -  Чи  я  хочу,  щоб  ти  компрометувався?  Ти,  урядовець   на   вищiм
становиську, внук владики, ?деш у товариствi сво?? матерi. Яка тут грозить
компрометацiя?  Йди,  прошу,  одягнись  ?  ?дьмо!  Шкода  часу  на   пусту
балаканку.
   Я розсмiявся. Хоч i як був я звик до самостiйних вчинкiв з сторони мо??
матерi, однак чогось подiбного я ще з нею не переживав.
   - Одягнись елегантно... чорна одiж зайва, сину, - поучувала.

   Цi слова доповнили мiрку нетерпеливостi. Я скипiв.
   - Мамо, що це за театр? Чи не Дорина рука бере в тiм участь? Коли  так,
то я з мiсця не рушаюся. З Дориними помислами я дуже часто не згоджуюся. А
сьогоднi i в тiм  разi...  вже  найменше.  Може,  заступить  вам  мене  ??
чоловiк.

   - Дора про мiй сьогоднiшнiй ви?зд нiчого не зна?, -  вiдповiла  мати  в
непохитнiм супокою. - А щоб не гаяти довше часу, то я скажу тобi, що я ?ду
до Обринських!

   - До Обринських?
   Коли б коло мене був раптом вдарив грiм, -  я  був  би  не  перелякався
бiльше, як от тими словами мо?? матерi. Туди! Я мов скам'янiв i вiдчув, як
при ?? словах зникла менi чи не вся кров з лиця. Дивлячись  однак  усе  ще
зчудованим переляком на не?, я все ще не рухався з мiсця, лише чув, як пiд
мо?ю долонею задрижала плита стола.
   - Що ж! Диву?шся,  що  i  хто  iнший  може  ?х  пороги  переступати?  -
обiзвалася вона, врештi, перша. I як перше, якийсь  сумнозагадочний  усмiх
появився на хвилину в кутиках ?? очей.
   - Мамо! - звернувся я до не? з повагою, з якою, може,  досi  нiколи  до
не? не говорив. - Ви ?дете до Обринських з замiром зробити там сцену?

   Вона окинула мене болючо-враженим поглядом.
   - Мене веде туди поважна справа, - вiдповiла. - А щоб  уже  цiлком  без
сцени не обiйшлося, я не ручу. Залежить вiд них, як рiч скiнчиться.

   "Як рiч скiнчиться!" повторило щось глухо в мо?й душi, i вже вгадав  я,
в якiй справi вона ?де, i чому син урядовець мав "фiгурувати".
   Послiднi слова ??  викликали  в  мене  блискавкою  спогад  про  колишню
нещасливу грошову позичку, котра, за мо?м обчисленням, що контролював  ??,
мала саме тепер десь закiнчитися. Тому, отже, мусила вона туди сама ?хати.
   Я вiдвернувся вiд не?.
   - Що ж там, Богдане... Над чим ти застановля?шся? - спитала вона знов.

   - Мамо, - заговорив я, - чи ма?те  поняття,  в  якому  душевному  стайi
знаходяться цi обi осиротiлi женщини по так тяжкiм ударi-стратi?
   - Знаю, - вiдповiла вона, не змiняючи сво?? вижидаючо? повицi?,  котрою
доводила мене до розпуки.
   - I мимо того, постановили ви?хати до них?
   - Мимо того, а радше, сказавши власне, з причини того,  рiшилась  я  на
цей крок. Бачиш, сину, - додала нараз  м'якше,  неначе  почала  з  якогось
п'?десталу сходити, - бувають у життi моменти, що суть  сильнiшi  над  всi
нашi постанови й принципи, що роблять з  нас  послугачiв,  невiльникiв,  а
часом i перетворюють нас... хто там зна?! I такий один момент  був  i  той
для мене...  коли  помер  молодий  Обринський.  Отже,  -  тягнула  дальше,
вiдiтхнувши, неначе набирала тим вiддихом сили проти мене й себе, -  ти  ж
зна?ш, що я помимо того, що вiд часу смертi твого батька не була на жоднiм
похоронi, на похорон того  нещасливого  молодця  явилася.  Не  зна?ш  уже?
Забув?
   - Знаю, мамо, - вiдповiв я, прислухуючись зчудовано ?? словам. -  Знаю.
Знаю також, що й найкращий вiнець, що наспiв у послiднiй хвилi,  вийшов  з
ваших рук. А однак, мамо, - додав я гiрко, - я вас не розумiю. Ви... - i я
урвав, не доповiвши сво?? гадки.
   - Це нiчого, Богдане, ще зрозумi?ш. I те, - тягнула дальше, - що бачила
я там, жаль той... - додала  твердим,  а  однак  проти  волi  стисненим  з
внутрiшнього жалю голосом, - потрясло мною сильно.  Ти  не  мiг  бачити  й
вiдчути, що вiдчувала я тодi, а менше ще зрозумiти. Ти був тодi мiж  ними,
але я, що ?хала сама одна за походом, я бачила очима й душею багато. Вiн i
сестра його, твоя Маня, вчинили свого часу, як  зна?ш,  багато  для  мене.
Смерть того невинного молодця, що йшов життям, я все  знаю,  Богдане,  мов
найбiлiший з голубiв, що мусив дати сво? життя, але так, щоб нiхто про  те
не знав, навiть i вiн сам, змiнила i в менi  багато...  Ти  казав,  що  за
вчинок Манi вiддячишся сам. Чи додержав слова, я не знаю. Ти  дякував  або
подяку?ш, що вона врятувала тобi матiр. Але мене веде до них iнша  справа.
Вона не ма? нiчого спiльного з тво?ю. А тепер ходи, сину! - додала. -  Час
уходить. А я тепер, хоч ти й  не  замiтив  того,  i  з  часом  числюся.  Я
старiюся. В мо?й справi замiшаний i померлий. Я мушу його матерi й  сестрi
за його колишнiй учинок для мо?? особи  подякувати;  бо  самому  йому,  за
життя його, я нiколи не могла подякувати. Тяжко було до нього  приступити.
I як, Богдане? З чим? Його шляхетна  скромнiсть,  що  одна  силувала  мене
потайки клонитись перед його молодою несамолюбною душею, впливала на  мене
сильнiше, як усi фейерверки других. Його сестра врятувала  менi  життя,  а
вiн, з слабеньким здоров'ям сво?м, наражаючися також сво?м  життям,  як  i
вона тодi, боронив по-богатирськи перед силою полум'я мо? добро! Хто зна?,
сину, - додала нараз тихiше з гiрким сумом, - чи  не  причинився  тодiшнiй
його вчинок до скорiшого розвою його хороби, чи не прискорив його  смертi?
Хто зна?! Свiдомiсть, що той його чин для мене спричинився, може, до  його
нещастя, гнiтить i пiдмулю? мене вiд давнього часу до того, що я не  годна
цього довше знести. Я говорю тобi це, мiй сину, бо свiдомiсть та  вiдбира?
мо?й душi чи не ввесь спокiй!..
   Я дивився на матiр з чимраз бiльшим зчудуванням, а остаточно, не можучи
здержатися, обiзвався:
   - Що вам, мамо? Чи в вас настав нараз у душi судний день?
   Вона здвигнула плечима.
   - По смертi людей, котрi  навчили  нас  ?х  пам'ять  глибоко  шанувати,
вида?ться нам багато дечого iнакше. Досвiд, Богдане, i всi новi  з'явиська
й перемiни виробляють з нас те, що оказу?ться опiсля в наших учинках  i  в
нашiм поступуваннi. Бути може, що в мене й дiйсно наста?, як кажеш  ти,  в
душi судний день. Не знаю. Все те, що було колись мо?м вартiсним здобутком
i цiннiстю, вида?ться менi тепер пустим, мiзерним. А те,  що  вiдкидала  я
вiд себе, як пусте, - поваги й пам'ятi гiдним. Менi, -  тягнула  гiрко,  -
вiд смертi Нестора на душi тяжко. Я стара, як кажу ще  раз,  i  хвилями  я
вiдчуваю, що в менi мов щось гасне, й ста? холодно. Боюся, що як буде  так
далi, свiт i життя стануть для мене неначе та хата,  в  котрiй  не  мешка?
нiхто.
   I сказавши це,  вона,  та  горда,  непохитна  жiнка,  майже  нiколи  не
доступна м'яким зворушенням серця, деспотка та - заслонила на хвильку очi,
мов поглянула нараз у пустиню без людей i сонця, - i замовкла.
   Я зрозумiв ??.
   Нараз, у цiй однiй хвилii, я зрозумiв ??. Вона боялася гризоти совiстi,
самiтностi на старiсть i... передусiм "судного дня"... Не  надумуючись,  я
опинився небагатьма кроками бiля не? й обняв ??.
   - Мамо! Добра й дорога моя мамо! Говорите так чудно, болюче, мов ви  на
свiтi й душi не мали коло себе. Чи я,  син  ваш,  не  значу  для  вас  уже
нiчого? Що вам, мамо? Звiдки цi смутнi зворушення в вашiй душi? Чи  ви  не
хорi?

   Вона заперечила головою й поглянула менi а поважним смутком у лице.

   - Скажи менi, Богдане, - спитала замiсть  всього,  -  якi  бажання  мав
померший? Себто, на чiм залежало йому найбiльше? Ти це  мусиш  знати.  Вiн
був твiй любимецьi

   Я всмiхнувся гiрко i притакнув головою.
   - Так, мамо. Вiн був мiй любимець, якого, мабуть, другого  в  життi  не
буду бiльше мати, i знаю й бажання його. Однак... чи вам  це  треба  зараз
знати, мамо? - спитав я. -
   Про його бажання поговоримо  ми  iншим  разом,  поговоримо  безпечно  в
спокiйнiшiй хвилi. Мабуть, хочете деякi з них сповнити? Стипендiю яку його
iменi заложити або щось подiбне? - додав я  сумно.  -  Дайте  цьому  тепер
спокiй. Усе ма? свiй час. А тепер, коли ви увiйшли  одягненi;  до  мене  й
говорите так чудно, ви менi скажiть одверто: що веде вас до Обринських?  Я
не знаю, що з собою робити?
   -  ?хати,  Богдане!  -  вiдповiла  вона  твердо,  з   сво?ю   звичайною
iнтонацi?ю, наче отверезилась нараз мо?м  запитанням  з  якогось  мрiйного
настрою. - ?хати.

   Я  не  смiв  ?й  бiльше  опонувати[102].  Нинi   вона   видалась   менi
незвичайною. Я  згадав  ??  старiсть  i  не  хотiв  ??  денервувати.  Вона
поводилась, справдi, начеб у ?? душi вiдбувався "судний день". А коли  вже
вiдбувався, то нехай скiнчиться. Вона вже вiд давнiшого часу  не  була  та
сама, що перше. А "судного дня" я не мав права здержувати в нiй.

   I не минуло багато часу, як ми по?хали.
   Небагато було тих сходiв, по котрих випроводив я свою матiр. Небагато й
тих хвилин, котрi привели до того, що я мiг провадити ?? по них. А коли по
дзвоненню й коротйiй хвилинi ожидания вiдчинились  дверi,  i  нас  прохано
ввiйти досередини, я поглянув на не?, - i майже не пiзнав ??. З лиця  була
вона блiда, а вираз ?? очей, тих звичайно  спокiйно-холодних,  обсервуючих
очей, аж перелякав мене. Була до найбiльшо? ступенi зворушена i, як угадав
я, по раз перший у життi в клопотi за виразом того, що привело ?? сюди, що
заповняло ?? душу. I справдi. Великими, з зворушення аж почорнiлими  очима
дивилась нiмо на дверi, що мали туй-туй  вiдчинитися  й  указати  тих,  до
котрих по майже  чотирнадцятьох  роках  затаюваного  гнiву  й  упередження
ввiйшла наново...
   Врештi ввiйшли.
   Стара, змiнена, похилена мати з донькою. Обi в чорнiм.  О,  це  вже  не
давнi Обринськi! А якiсь чужi й мов вище поставленi!
   - Обринська! - зойкнула моя мати й простягнула до Орбинсько? обiйми.  -
Приймiть мене без жалю в серцi, я шукаю у вас помирення!
   Без слова притиснула бiлоголова  аристократка  мою  матiр  до  себе,  i
сильний потрясаючий плач охопив обох женщин. Так кiлька тяжких хвилин. Але
мати, з природи твердiша й сильнiша,  схаменулася  скорiше  i,  успокоюючи
пригноблену старушку, говорила:
   - Перед вами  я  провинилась.  Перед  вами  найбiльше.  Простiть.  -  I
промовляючи це, вона раз по раз цiлувала колишню приятельку в рамена  i  в
чоло, а накiнець додала: - Ви нещасливi. Ви осиротiли! Але не  цiлком,  бо
господь добрий. Коли вiдбира? що  одною  рукою,  другою  винагороджу?  чим
iншим. Ось мiй син, товаришко! - сказала й указала на  мене.  -  Однiський
син мiй, котрим жила й живу я. Вiзьмiть йото собi на мiсце вашого дорогого
помершого. Вiзьмiть за сина, й нехай вас господь хоч ним потiша?. -  А  до
дiвчини звертаючись, що, мов окаменiла, з мiсця не рухалася,  а  лиш  була
бiла, як полотно, сказала: - Вiзьмiть того Богдана, що давно  вже  ваш,  з
рук само? матерi його, i будуйте вдвох новий  храм.  Я  благословляю  вас.
Бiльше не годна я вчинити; хiба що вiн,  -  i  вказала  знов  на  мене,  -
доповнить, чого я не сказала. - Вiдтак,  звертаючись  наново  до  дiвчини,
додала: - Свого часу впевняв мене Богдан, що вiддячиться сам  вам  за  ваш
шляхетний учинок для його матерi. Чи сповнив слово? Сплатив довг?

   - Тисячу разiв! - обiзвалась тут дiвчина стисненим голосом, усмiхаючись
гiрко. На спогад то? "сплати" станув дорогий померший  перед  ??  очима  й
викликав у не? сльози.
   Я приступив до не?.
   - Ми сто?мо чистi проти себе, мамо, - сказав  я,  звертаючи  голову  за
матiр'ю. - Чи не так, панно Маню?
   Вона не вiдповiла.
   Одначе я ?? i без вiдповiдi зрозумiв. Притягаючи ??  лагiдно  до  сво?х
зворушених грудей, я сказав:
   - Кладка вже за нами.
   - Назавше, Богдане! - вiдповiла глибоко зворушена дiвчина й усмiхнулась
уперше вiд часу смертi брата до мене.
   - Слава богу!
   - Нехай вас бог  благословить!..  -  обiзвалась  близько  нас  нараз  i
старушка аристократка. - Нехай хоч вас благословить.
   - А померлого дух нехай раду?ться мiж нами, перебува? вiчно з  нами,  -
докинула поважно мати. - Був шляхетний i благословенний самим господом, бо
навить i смерть його, хоча передчасна, викликала попри страшне  зло  ще  й
добро...

   Я поглянув на матiр.
   ?? слова я добре зрозумiв, як у тiй хвилi й ?? душу.  Смерть  нещасного
товариша, котра уявлялась ?й чомусь виключно чи не конечним наслiдком його
колишнього рятування ?? ма?тку з полум'я,  викликала  в  нiй  чуднi  уяви,
гризоту совiстi й переворот, що спонукав ?? до  кроку,  котрого  до  кiнця
життя свого не пожалкувала, а якого не був би нiхто по ?? затвердiлiй душi
сподiвався, а найменше - ?? власний син. Слова доктора Роттера,  висказанi
про не? по вiд'?здi Манi й Нестора з гiр, сповнилися.
   Вона сама до свойх дiтей вернулася.
   Вiдтак, пiдводячись з задоволеним, успоко?ним лицем, якого не  бачив  я
давно в не?, з свого мiсця кивнула до мене:
   - Зрозумiв ти тепер мою  "справу",  сину?  -  спитала,  усмiхаючись.  -
Зрозумiв, чому мусила конче й особа Богдана Олеся "фiгурувати" в справi  з
Обринськими?

   Я не вiдповiв.
   Був так зворушений несподiваним оборотом цiло? справи, як i змiною,  що
зайшла з матiр'ю, що не був у силi ?й в тiй хвилi словами вiдповiсти, а ще
менше подякувати. Це лишив на пiзнiше, i  вона,  зрозумiвши  мене,  з  тим
погодилася. Однак вона все ж не мала супокою. Кивнула за хвилину  на  мене
вдруге й сказала:

   - Мiй  "iнтерес"  закiнчився,  сину,  i,  як  бачиш,  я  успокоена.  За
хвилину-двi я  вiд'?ду.  Ти,  як  хочеш  ще  дальше  "фiгурувати",  -  тут
усмiхнулась, - то запишися. Щодо мене, то я ?ду. Почування сильнi,  веселi
чи смутнi, також томлять силу.  Я  стара,  а  вiд  часу  пожежi  й  хороби
стратила енергiю й томлюсь. Я попрощаюсь.

   Одначе Обринськi ?? не пустили. Нi старенька мати, що на  недовгий  цей
часок мов вiджила, не позволила так  скоро  вiддалитись,  нi  наречена  ??
сина. А коли годину пiзнiше, нiм розпрощались ми всi, я зайшов на  хвилину
за Манею в сусiдню кiмнату, - нiяк не мiг здержатись, щоб не пригорнути ??
вдруге до себе. Обо? були ми дуже поважнi й зворушенi.
   - Чи ти того вповнi свiдома, що ста?ш невiдклично  власнiстю  "мужика",
зозулько? Обi матерi нас уже поблагословили!..
   Вона закинула мовчки  обi  руки  на  мою  шию  й  на  хвилину  опустила
голову... мов спочила на мо?й грудi.
   - Тепер ти мiй  свiт,  Богдане,  i  його  я  не  покину!  -  прошептала
дрижачими вустами, - будь менi ним свiдомо.
   - Буду, Маню!.. Ти ж моя. Моя бiла мрiя! I по довгiм часi, як колись  у
лiсi, нашi вуста знов з'?дналися.

   * * * _

   З початком зими, того самого року, як снiг уже на добре став падати, ми
побралися. Було враджено мiж мною й обома матерями, що просто з  церкви  я
заберу свою жiнку в свою хату. Так, це я й моя мати на те пристали, а вона
також не опиралася. На весiлля прибула й Оксана, щоб опiсля забрати  матiр
назавше вже до себе...

   Я свою жiнку, ту дорогу свою дiвчину, внiс буквально на  руках  у  свою
хату. Неначе нинi сто?ть менi той святочний бiлий вечiр перед душею. Такий
був вiн погiдний та ясний. Тут i там  доносились  дзвiнки  саней  до  нас.
Хотiлося смiятись i плакати серед першого того  снiгу,  -  впевняла  Маня.
Багато його впало, i вiн уложився всюди пушком, як ми  вертали  з  церкви.
Без проводу гостей, самi однi, несенi, мов вiтром, дорогими кiньми. I я ??
внiс до хати. Тиху, поважну, бiлу мрiю свою - поставив у  кiмнату...  Ясно
освiтленi були вони в мене й пишно прибранi.  Цвiтiв,  найулюбленiших  ??,
повно.
   Так приймав мужик свою дорогу  аристократку.  А  десь  за  нами  гуртом
додому гнались у санях з дзвiнками - гостi.
   З одноi? з тихших кiмнат, призначено? для не? виключно, доходив до  нас
звук гри старосвiтського мого годинника. Переходячи через  хату  зо  мною,
вона нараз заслухалась. Музика, що доходила до  нас,  була  така  нiжна  й
гармонiйна, що здавалося, ми вступили в  окружаючiй  нас  тишинi  в  якусь
казку...

   - То старосвiтськiсть, зозулько... - сказав я до не? пiвголосом.

   - Вона заспокоююча й гарна, - вiдповiла, окинувши мене поглядом, повним
любовi й подяки, - як i ти сам, Богдане...
   Подорожi пошлюбно? ми не робили, як усi сподiвалися. Вона не хотiла,  а
я не натискав.

   - Ти старомодна аристократка моя, - закинув я жартом, зачувши ?? нехiть
до подорожi. - Нашi колишнi погляди помiняли ми.
   - Може, - вiдповiла вона. - Може й помiняли, але певно несвiдомо. Життя
й  досвiди,  а  передусiм  сама   та   "модернiстичнiсть"   навчили   мене
придержуватись того з "старосвiтськост.i", що гарне для нашо? душi й миле,
дарма що воно старосвiтське. Наша хата така гарна, сам ти такий добрий,  i
нащо нам усе те мiняти саме тепер... на готелi, плаченi  мiсця  й  т.  iн.
Колись, Богдане, - додала й поглянула поважно  на  мене,  -  як  змучимось
собою або й життям, по?демо в чужi сторони i, любуючись чужиною,  будем  i
себе вiдновляти й вiдсвiжувати. Чи не добре?.. - спитала й усмiiхнулася.
   Вона сидiла, я коло не?, i я обняв ?? рукою за стан.
   - Коли це буде? - спитав я, заглянувши в ?? гарнi очi.
   - Вiдчу?мо, Богдане.
   Але досi ми цього ще не вiдчули. Лиш коли з часом опинився мiж нами наш
хлопець, вона попросила  мене  завезти  ??  лiтом  у  гори,  щоб  у  лiсах
скрiплявся вiн, а вона  проходжувалася  по  мiсцях,  що  нагадували  б  ?й
хвилii, радiснi й сумнi з ?? дiвочого життя, i  того,  котрого  нiколи  не
забувала - ?? брата. Я вдоволив ?? скромне бажання,  при?днуючись  до  них
обох - як третiй, що на довго не мiг вiд них розлучатися.
   В горах привiтали нас, крiм панi Мiллер, що тепер уже посивiла,  доктор
Роттер з сво?ю жiнкою Iриною Марiян, з котрою оженився в два роки по нашiм
весiллю. За нами прибула  до  сво??  кузинки  й  колишня  Наталя  Ливенко,
теперiшня повдовiла панi Майорова Штейн. По розлуцi з Нестором  заручилась
укоротцi втайнi з одним в ?? поклонникiв,  а  то  з  вiйськовим  добродi?м
майором Штейном, а в кiiлька день по вiд'?здi Нестора на полудн? вийшла за
нього замiж,  з  котрим  переживши  у  найбiльший  дисгармонi?  три  роки,
повдовiла й вернула до родичiв, змiнена й майже змарнована жiнка.
   - Коли б Нестор не був занедужав i помер, - звiрилась менi одного  разу
з гiрким смутком, - я була б сво? поступування проти нього направила й  за
нього вийшла. З хвилею, коли вiдвернувся вiн вiд мене зражений на  все,  я
переконалась, що любила лиш його одного, а всi iншi  були  для  мене  лише
розривкою. Коли я зачула про його хоробу, мене почала гризти совiсть, i  з
туги за ним я терпiла невиносимi муки. Щоб одначе заголомшити  себе  й  не
зрадитись i перед ним, що iгнорував  мене  знаним  лиш  менi  способом,  я
подала сво?му пiзнiшому чоловiковi без намислу руку в надi?, що  переломлю
тим у собi весь жаль i гризоту совiстi; однак я  страшно  помилилася.  Мiй
муж, чоловiк не найтоншо? вдачi,  задивлявся  й  вiдносився  до  мене,  як
вiдноситься нетерпеливий ?здець  до  зноровленого  коня,  поки  передчасна
смерть його не звiльнила  мене  з  пекельного  ярма.  Але...  ви  щасливi,
добродiю Олесь... - додала, поглянувши на мене сво?ми "морськими",  в  тiй
хвилi, з якогось раптового жалю звогченими очима  -  що  свого  часу  були
потiхою нещасного мого приятеля.
   - Я щасливий, - вiдповiв я й говорив правду, - хiба, що може  би  сво?й
жiнцi той закид зробив, що вiдволiкала наше весiлля все на пiзнiше. Але  й
те мало свою причину. Працею сво?х рук  виплачувала  вона  сво?  невеличке
задовжене майно. А  не  вчинивши  цього  вперед,  не  хотiла  в  мою  хату
вступати. Саме коли впоралась з сво?м довжником, котрий навчивсь ?? за той
час шанувати, вiдiйшов вiд нас  i  Нестор,  вигладжуючи  несвiдомо  i  всi
перепони, що лежали мiж нами. Нiхто його з нас не  забува?,  його  пам'ять
мiж нами живе вiчно...
   Молода женщина схилила сумно голову на руки, i з ?? очей  зсунулися  по
лицi сльози...

   - Кажуть... - обiзвалася, гiрко всмiхаючися, - що попри  дверi  кожного
мина? раз у життi  щастя,  впрошу?ться  в  хату.  А  коли  ту  хвильку  не
достережемо, ка?мось цiлий  вiк.  Але  ви  щасливi,  добродiю  Богдане,  -
повторила, як недавно... мов. завидувала нам нашого щастя,  -  ii  з  вами
його сестра...
   Я не вiдповiв.
   Мо? око опинилось на нiй, тiй "сестрi",  як  саме  вертала  звiдкись...
але?ю нашим садом додому...
   Струнка, нiжна й добра. I передусiм ще завше найдорожча з мо?х "мрiй".



   [ПРИВIТАННЯ АЛЬМАНАХУ ВIЛЬНА БУКОВИНА"] _
   Альманах "Вiльна Буковина" - це перша ластiвочка звiл  нено?  Буковини,
що прилетiла, щоб защебетати нам про радiсть та життя людини, що  не  зна?
гнiту. Вона прилетiла в топ час, коли всi трудящi святкують XXIII роковини
Жовтнево? революцi?. Я вiтаю цю ластiвку в непохитнiй вiрi, що вона полине
по  нашiй  великiй  Батькiвщинi  та  передасть  об'?днаному   укра?нському
народовi i всiм народам великого Союзу мiй щирий привiт. Вона  завiта?  до
Вождя, затрiпоче сво?ми крилоньками в  його  вiконце  i  сво?м  щебетанням
перекаже йому щиру подяку всiх трудящих за його турботи про  ?х  добробут.
Ольга Кобилянська

   Чернiвцi, 5. XI 1940.




   [1] Уряд - урядова служба, заняття на службi.

   [2] Завiд - професiя.

   [3] Голосна - вiдома.

   [4] Квестiя - питання.

   [5] Свята простота (лат.).

   [6] Скидатися - вiдмовлятися.

   [7] Гуляти - танцювати.

   [8] Самiй (iтал.).

   [9] Онодi - недавно.

   [10] Кругольня - мiсце, де грають в кеглi.

   [11] Зрезигнувати - вiдмовитись.

   [12] Перiод "натиску й бурi" (нiм.).

   [13]Ферi? - канiкули.

   [14] Наборзi - нашвидку.

   [15] Матура - останнiй iспит при закiнченнi навчання в гiмназi?.

   [16] Колiзiя - суперечне, тяжке становище.

   [17] Хосен - користь.

   [18] Незабавки - незабаром.

   [19] Драх - змiй.

   [20] Нотес - записна книжка.

   [21] Feuerwerk (нiм.) - фейерверк.

   [22] Гамулиця - узда.

   [23] Була реконвалесцентка - недавно перенесла хворобу.

   [24] Зааранжувати - органiзувати, розпочати.

   [25] Льос - виграшний бiлет.

   [26] Смутний, м'який (лат.).

   [27] Представлення - видовище.

   [28] Кондоленцiйний - спiвчутливий.

   [29] Елiта - вибране коло, цвiт.

   [30] Перiод "натиску й бурi" (нiм.).

   [31] Штатський - державний.

   [32] Маяк (нiм.).

   [33] Коли навiть усе спить, наш маяк сто?ть на сторожi (нiм.).

   [34] Челло - вiолончель.

   [35] Ферi? - вiдпустка, канiкули.

   [36] Штука - мистецтво.

   [37] Адоратор - поклонник.

   [38] Фантом - привид, примара.

   [39] Муф - муфта.

   [40] Лiтники - дачники.

   [41] Мати конвiкт - тримати столовникiв,  якi  одночасно  винаймають  i
помешкання.


   [42] Склеп - крамниця.

   [43] Фiякер - вiзник.

   [44] Займаючий - цiкавий.

   [45] До речi (.франц.).

   [46] Служниця за все (нiм).

   [47] П а к е р - носильщик.

   [48] Пуделко - коробка.

   [49] Сумка (чiм.).

   [50] Iмость - попадя.

   [51] Семiнар - школа для народних вчителiв.

   [52] Фолiант - товста книга великого формату.

   [53] Бабку (нiм.).

   [54] Де по?дну?ться сила i нiжнiсть, там iсну? гармонiя (нiм.).

   [55] Водяна дiвчина (нiм.).

   [56] Люксус - розкiш.

   [57] Локаль - примiщення.

   [58] Кабала - (тут) вгадування долi  людини,  засноване  на  мiстичному
кабалiстичному псевдовченнi.

   [59] Мадмуазель Ленорман (франц.).

   [60] Пробачте (франц.).

   [61] Стiйте! (нiм.)

   [62] Омен - знак, прикмета.

   [63] Точно! (лат.)

   [64] Квестiя - питання.

   [65] Кургэуз - будинок, де приймають лiкувальнi процедури.

   [66] Конферувати - радити.

   [67] I це ма? бути "повнокровна цiлiсна людина"? (нiм.).

   [68] Параван - ширма.

   [69] Гiрським повiтрям (нiм.).

   [70] Експеримент (франц).

   [71] Перiоду "бурi i натиску" (нiм. .)

   [72] Дискретний - скромний, тактовний, розважний.

   [73] Маючий - багатий.

   [74] Пiсня Рубiнштейна "Азра". (Примiтка О. Кобилянсько?). Переклад. До
тих людей належу я, якi вмирають, покохавши (нiм.).

   [75] Пратекст - причина, привiд.

   [76] Солiнiзантка - та, на честь яко? вiдбува?ться свято - iменинниця.

   [77] Стрiй - одяг.

   [78] "Зюлейка".

   [79] "Будь прихильною до мене..." (нiм.).

   [80] "До тих людей належу я, якi вмирають, покохавши..." (нiм.).

   [81] Химерним.

   [82] Доматорка - господиня, хазяйка.

   [83] Шутер - пiсок з дрiбними камiнчиками.

   [84] Остентативно - демонстративно.

   [85] Кляпа - одворот, лацкан.

   [86] Експлозiя - вибух гнiву.

   [87] Туй-туй - ось-ось.

   [88] Колова дорога - возова дорога; дорога, до якiй можна ?хати
   колесами (коло - колесо).

   [89] Наборзi - наскоро.

   [90] В мiнiатюрi.

   [91] Колiйовий двiрець - залiзничний вокзал.

   [92] Купе (франц.),

   [93] Синовi - невiстка.

   [94] Заникати - никнути, поволеньки мiнятися, губитися.

   [95] Форсувати - спiшити.

   [96] Обава - страх.

   [97] Оногди - недавно, одного разу.

   [98] Erica (лат.) - верес.

   [99] Реставцiя - решта, лишок.

   [100] Фатальна консеквенцiя - тяжкий наслiдок.

   [101] Плiк - кипа, велика кiлькiсть.

   [102] Опонувати - суперечити.