ислуха?ться над чимсь.
   Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання  нiг,  що
нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються.
   Мавру  наново  смертельним  потом  облива?,  i  пiдведенi  догори  руки
безсильно опадають.
   Нi, не може створити. Не годна. Нема в не? сили, страх  бере  перевагу.
Страх перед тим якимось, як ?й зда?ться,  пiдземним  голосом,  що  до  не?
впрошувався. Нехай дi?ться божа воля. Вона сама  на  свiтi,  нiхто  ??  не
оборонить,  нехай  хоч  сво?ю  смертю  загине.  Створити  не  годна.  Вона
заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут ?й спокою
не да?. Нехай ?? оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не  створить.  Не
може. Нехай той_ з тим_ голосом iде з богом, хто б се й не був,_ добрий чи
лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. ?й також говорено, коли  iнодi
давнiше в чужинi, в пошуканцi за сво?ми,  мов  та  собака,  пiд  дверми  о
милостиню з голоду i студенi майже скавулiла: "Нехай iде з богом".
   I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не  знала,  але  що  казали
забиратися, вона собi йшла.
   Тому...
   Вона все мовчить, не обзива?ться, не руха?ться, вона бореться з  якоюсь
силою чи почуттям, що  наказу?  дверi  створити.  "Мавро,  Мавро,  отвори,
Мавро, встань! - блага? щось в  нiй  майже  розпучливо,  опам'ятовуючи.  -
Мавро, отвори!!"
   Волосся, як перше, ста? в не?  дубом,  далi  наступа?  пiдслухування  з
напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiва?, зараз же  гине,
пiдда?ться комусь; пiд вiкном, як перше, зачува?ться шолопання нiг...

   "Два чоловiки падуть в ?? хату, а з ними i  смерть",  -  стрiля?  нараз
блискавкою через ?? думки вiщування карт.
   "Нi, не створити", - наказу? щось в душi. ?й смертi не треба.  Перебуде
сю нiч, буде ще жити, а той ворог,_ що ось загадав ?й  смерть  пiд  хатою,
прийшов по ?? душу, нехай верта? назад. Такою нiччю добре не ходить.  Вона
се зна?. Зна? вiд сво?х людей,  що  лиш  нiччю  грабили,  здобували,  лихо
ко?ли. О, о, о! Хто б лихого не знав!
   I уклада?ться знов змi?ю пiд дверми, знов плазом.
   Нараз - що це?
   До ?? слуху добива?ться з-пiд дверей страшний проклiн, що потряса?  нею
аж до глибини душi, тiло ледом  обiйма?,  а  потiм  нiби  гинути  наказу?.
Вiдтак ще одна хвилина i - .тихо. Шолопання нiг пiд дверми  устало,  слова
завмерли, i нiчого. Навiть, зда?ться, i шум лiсу уступив комусь,  губився,
утихав.
   Мавра божеволi?.
   Вона крикнула з остраху не сво?м голосом i упала лицем до землi...
   Коли се було, що вона сей  голос  чула?  О,  коли  ще!  I  проклiн  сей
страшний. Вiн добився тепер до не? хiба з-пiд землi!_ А кого постиг,  того
й убивав. О,  о,  о!..  Коли  вона  той  голос  чула?  Коли  ще?..  Мавро,
пригадай...
   Се гiрше, як смерть.
   В ?? душi перестрах i спомини здiймаються  вихром,  телiпають  нею,  що
справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору,
на весь лiс... сама... вже гине._ Тепер зна?, чий був се голос.  Зна?.  Се
був голос ??  батька.  Голос  Андронатi,  яким  проклинав  за  непослух  i
проступки. Голос його!_
   Та тут i розсмiва?ться  Мавра  страшним  божевiльним  смiхом,  яким  не
смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi.
   Голос ?? батька? Звiдки?
   З тамтого свiту?
   Вiд часу, як знайшлася в не? ?? бiла.  дитина,  як  побачила  себе  мiж
деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й  сама  не
зна?. А  що  з  батьком  i  матiр'ю  сталося,  нiхто  не  знав.  Не  могла
довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала  назад  i  знов  iшла.
Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як
i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть  одна  слiди  так  затира?.  Смерть
одна. А  от  се  був  батьковий  голос.  Духом  до  не?  вставився.  Думки
товпляться роями в ?? острахом i споминами розбурханiй душi, що  майже  не
тямить себе добре.
   А все ж таки то був голос ?? батька, Андронатi. Лиш вiн один  проклинав
тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був
вiн i ?? мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон  до  не?,
щоб ?? побити в  нiчнiй  годинi?  З-пiд  землi?  Як  закляне  було,  земля
дрижить.
   I вона переконана, що вiн взявся до не? тепер вже  з-пiд  землi.  Тако?
чорно? гучливо? пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб  заповiсти
?й смерть. Три рази впрошувалася до не?, три рази не обзивалася вона. А що
не вийшла i не впустила, вiн закляв...

   Батьковий  голос.  Голос  посмертний.  Страшний,   захриплий,   глухий,
зловiщий. Вона ж винувата!_ Чому не створила?
   ?? уста викривляються.
   Кому створити?
   Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi.
   ...I  мучиться  Мавра  на  землi,  стогне,  виклика?   iм'я   господн?.
Молиться... А коли б ?? батько жив, - стрiля? ?й нараз думка до голови,  -
i от, так свiтом iдучи, натрапив  несподiвано  на  ??  оселю,  а  вона  не
впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се  вона  батька_  свого  не
впустила. Однак... - мучить ?? думка далi... - се могло й  так  бути.  Вiн
iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи  на  смерть.  Хто
так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i  добивався  до  свiтла,  до
тепло? хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!..  Мавро,  ти  не  впустила,
може, й батька свого, в  тебе  грiхiв  i  без  того  доволi  на  душi.  Ти
провинилася! А так вона боролася з собою, так ?й  пiдносило  щось  руки...
молило створити дверi - а однак... страх  перед  смертю  не  допустив.  Не
годна була, боялася.
   Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але  нiчого  не
дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш  десь  якесь  глухе,  протяжне  та
голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням  дерев.
Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi,
i мертвецька тиша запанувала...
   Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так  вже
тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи  не  до
самого ранку.
   Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула
перед хату. Перед дверима i пiд вiкном  виднiли  в  навiянiм  пiд  хатиною
снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i  губилися  потiм  в
сторонi, що вела в сусiдн? село.
   Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття,  що  поповнила  щось
дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос,  що
так ?? перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд  умерлого,
лиш вiд живого. Тепер вже зна?. Великi, неспокiйнi, повнi розпуки  людськi
слiди були тут, коло ?? хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi
або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам.
   Вернувши до хати, вона розклала знов огонь.  Що  мала  робити?  Взялася
передусiм ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночi  в  не?  добро  чи
лихо?
   Не доворожилася.
   Зерно не падало в пару. Скiльки i змiша?ться, не кине вона ним, а  воно
все не в парi уклада?ться. Все не до рiвного числа...
   Мавра задумалася.
   Вона вiдчува? виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що
з того вийде горе...

   * * *
   Кождо? погiдно? недiлi ходить Тетяна, пишно пристро?на, до сво?? старо?
приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр.
   Так i се? недiлi.
   Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними
з обох сторiн лиця, виглядала в золотих  пiвмiсячиках  сво?х,  що  достала
колись вiд Маври i задля яких була в селi  названа  змалку  "туркинею",  -
прегарно.
   Так пiшла.
   Опинившися  врештi  коло  Маврино?  хати  та  переконавшися,  що  дверi
знадвору були старанно зачиненi, вона  вгадала,  що  Мавра  вийшла  або  в
сусiдн? село, або шукала десь лiсом, як часто-густо,  чудотворного  зiлля.
Вичiкувати ?? повороту було годi, бо вона бавилась  iнодi  й  цiлий  день,
вийшовши отак з хати.
   Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару  по
дорозi. Iдучи попри пасовиська сво?? матерi,  зазирала  залюбки  з  право?
сторони в глибокий яр, яким гнав веселий  потiк,  оживляючи  цiлу  глибоку
мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд  сусiдньо?
стрiмко? i залiснено? тори.
   Сказано:
   Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiво?  Чабаниця,  а  на  нiй
оперiзуюча  ??  бiла  стежка.  То  ширша?  мiсцями  на  два-три  люда,  то
звужа?ться знов у вузьку гадючку - як де мiсце над яром.
   Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн:
кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з  людсько?  грудi.  Часом,  хоча
дуже рiдко, переходять сюди знайомi ?? й матерi. Звичайно, цiлком чужим не
вiльно. Тетяна зна? тут кожду деревину, зна? цвiти,  зна?,  де  виростають
найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб
якнайскорше дiстатися пiд "Бiлий камiнь", звiдки видно сусiднi  села,  мов
на долонi, i як до них найборше[16] дiстатися. Вона тут  все  зна?.  I  от
зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони -  не  дуже-то
ще й квапиться,  доки  не  присилував  ??  нараз  до  того  гострий  тупiт
кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку
з питанням в душi, хто сюди ?де конем... i станула. Проти не?  ?хав  бiлою
стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь,  густогривiм  конi  Гриць  iз  села
Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що  вийшла
з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i  вона,
- i обо? дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
   Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив.
   Вона вiдповiла i  не  рушилася  з  мiсця,  дивлячись  на  нього  сво?ми
блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо
пiднятими чорними бровами.
   - Iдеш далi? - спитав Гриць i при тих словах злiз  з  коня,  не  знаючи
майже чому.
   - Нi, - вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: - Об'?дь мене.
   - Об'?хати тебе? - спитав i окинув ?? поглядом повного  зачудування,  а
заразом якогось нiмого ушанування.
   - Так. Об'?дь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати.
   - Чому мусиш ти ждати?
   - Бо так.
   - Ждеш кого? - пита? далi.
   - Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому.
   - Та хiба ти тут завжди живеш?
   - Iй де! - вiдказала нетерпливо. - Сьогоднi так  трапилося.  Мала  одну
жiнку тут здибати i не здибала.
   - Та замiсть жiнки здибала  мене,  -  додав,  злегка  усмiхнувшися,  не
спускаючи нi на хвилину ока з ?? чорних лукуватих брiв.
   - Об'?дь мене! - обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в
голосi. - Об'?дь мене.
   - Та нащо?
   - Бо так.
   - Не хочеш менi з дороги уступити? - спитав з покорою в голосi.
   - Я не знаю. Але,  може,  й  тому,  та  пусте  воно,  -  додала  вiдтак
легковажно i уступилася йому сама з дороги.
   - Ти хто? - пита? вiн i завважив аж тепер ?? золотi пiвмiсячики-ковтки,
що за порушенням голови  колисалися  злегка  в  ухах  та  мов  пiдхлiбляли
золотим полиском ?? красi.
   Вона не обзива?ться  зараз,  але,  пiдсунувши  високо  брови,  глядiла,
здавалося, згорда на нього.
   - Стiй! - просить i хапа? ?? за руку.
   - Чого? - каже вона нетерпливо.
   - Скажи, як назива?шся?
   - Я Туркиня, - _вiдповiда? i впива? сво? очi в його чудовi, голубi,  як
небо, що ?? чимось потрохи мiшають.
   - Туркиня? - повторю? вiн з зачудуванням, бо нiколи про  жодну  Туркиню
не чував.
   - Туркиня, - повторю? преспокiйно i вiдверта?ться, бо не  зносить  його
вигребущого цiкавого погляду на собi.
   - Пожди, красна Туркине, - каже вiн i обiйма? наче на внутрiшнiй приказ
рукою ?? шию. Вона виховзу?ться з-пiд його  руки  i  знов  пiдсува?  брови
вгору.
   - Не зна?ш мене, а зачiпа?ш, - каже сухо i вiдсува? його  спокiйним,  а
заразом вiдпорним рухом вiд себе. - Гада?ш - я зараз для кождого?  Але  я_
не для кождого. Кажу тобi: я_ не для кождого.
   Вiн споважнiв.
   - Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю.
   - То не штука.
   - I тебе я любив би.
   - Спробуй. Гада?ш - як кажу, я для кождого?_ Я не для кождого.
   - Але, може, задля мене - каже вiн з  покорою  i  кланя?ться  ?й  нараз
низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках.
   - То люби!! - вiдповiда?, як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим
сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед.
   - А от ти йдеш далi, - зачепив вiн ?? знов.
   - Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не сто?ть нiхто. Вiн  супроводжа?  ??
мовчки, глядить на не?, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак пита?:
   - Тво? родичi турки?
   - Нi, - вiдповiда? вона.
   - А де ваша хата?
   - Де я сиджу? - спитала. - А от, бачиш, я в лiсi, та  зрештою...  -  не
доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе.
   - Десь тут у лiсi? - пита? вiн, не зрозумiвши ?? руху.
   - Нi, - вiдповiда? i нараз смi?ться таким сердечним, пориваючим смiхом,
якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в  нiм  його
вразлива вдача i вiн уразився.
   - Чого смi?шся?
   - Бо ти дурень!.._
   Вiн спалахнув i станув.
   - Ти-и! - _каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима.  -  Ти  уважай,
небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене ма?ш.
   Вона пiдносить гордо голову, пiдсува? чорнi брови, неначе  мiрить  його
вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з  незвичайним  легковаженням,
протяжно: - Ов-ва!!!_
   Тепер вiн скипiв.
   - Ти! - каже з притиском погрози, що  таки  пробилася  в  його  голосi,
iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. -  Ти  скажи  ще
лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень!
   - Ов-ва! - вiдповiда? вона знов i опиню?ться цiлком близько перед ним.
   Вiн здiйма? руку з палаючими очима, а  вона  блискавкою  схиля?ться  до
його обличчя, ?? очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються.
   - Ти дурень! - _повторя? вона пестливим голосом. -  Ти  дурень,_  а  я,
знай, туркиня!
   Вiн остовпiв.
   - Чортиця! - вiдповiда?  з  сильним  зворушенням,  що  раптовою  хвилею
найшло на нього. - Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю  тебе  в  сво?
руки, жива не вийдеш. Ти зна?ш, хто я такий? Я Гриць_ з угорсько? границi,
син багатиря!
   - Ов-ва! - вiдказу? вона i мiрить його i очима, i чорними  бровами,  i,
здавалось, високою, стрункою повабною статтю сво?ю згори вдолину.
   Гриць сплюнув. Зворушений, не зважа?, як коло ?? уст гра? сваволя.
   - Ти така вiдважна, що не бо?шся нiкого?
   - Кого менi боятися?
   - Таких, як я, нi?
   - I таких, як ти, нi.
   - То ж дивися, що такi, як я, умiють, -  вiн  указав  мовчки  на  свого
гарного коня, - а он гляди! - каже.
   Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги  i  держав
його через добру хвилину дубом.
   - Видиш, який я мiцний? - спитав.
   - Виджу. Але що менi до того?
   - Мене з-за мо?? сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся.
   - Я тебе не питаю, - вiдказу? вона i з тими словами взялася  незвичайно
гордо i певно переходити коло нього i коня.
   - Я багатирський син... - дода? вiн гордо.
   - А я туркиня..._
   - _В мого батька полонини i стадо коней, сотки  овець,  худоби  рогово?
найбiльше, а скiльки iншого добра! - майже спiвуче закiнчив i свиснув.
   - Або я тебе питаю? - вiдповiда? знов.
   - Ти якась... чортзна-хто! - гнiва?ться вiн.
   - В мо?? матерi багатство, - каже вона, - полонини найкращi ось тут, на
Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, зво?в полотен вже не знаю  скiльки,
- а я,_ ти багатирський _сину з угорсько? границi, - _я туркиня. Зна?ш?
   Гриць знов свиснув.
   - По лiсi ходить, вижида? когось, сама не зна? кого, як дурна, -  додав
погiрдливо i тут же урвав.
   - I здиба? - дурнiв, - докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору  брови
та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi.
   Вiн розсмiва?ться.
   - Ади, яка перегодована турецьким розумом! - сказав.
   - Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш.  Я  тобi  казала:  об'?дь
мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого.
   - А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? - спитав вiн i заглянув  в  ??  бiле
прегарне лице вигребущим поглядом.
   - Мене нiхто в життi ще не бив, - вiдповiда? нараз сумно. - Ти  був  би
перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би.  Чи  хочеш  спробувати?
Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем.
   Гриць нiби не чу? ?? послiднього слова, пiдкручу? вус i дивиться  боком
на не?. I  вона  дивиться  на  нього,  але  цiлком  спокiйно,  цiлком  без
зворушення. Дивиться i задуму?ться. Переходить якийсь час, однак  жодне  з
них не промовля?, що береже щось в собi, зроста? на  хвилину  мiж  ними  i
затулю?  ?м  уста.  Тетяну  обгорта?  болючий  якийсь  смуток  по  лиш  що
пережитiм, а вiн зворушений.
   Нараз вона обзива?ться:
   - Iди з богом сво?ю дорогою, я через  тебе  опiзнюсь.  Вiн  спиня?ться,
дивиться на не? сво?ми великими щирими, як небо голубими очима.  Дивиться,
i хотiв би ще щось сказати, та бо?ться ??. Така вона гарна, а якась така._
Вiн мiша?ться.  Нiколи  не  стрiчав  тако?._  Вiдки  нараз  така  взялася?
Господи! Нарештi вiдважу?ться.
   - Ти не любиш нiкого? - пита? несмiливо.
   - Я не люблю нiкого, - каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому
просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак дода?: -  А  ти
любиш кого?
   - I я не люблю нiкого,  -  _вiдповiда?  вiн  i,  неначе  набравшися  ??
щиростi на хвилину, - вiдповiда? ?й таким же самим щирим простим поглядом.
   - Як собi хочеш, - каже вона i знов дода? поважно: - Iди з богом  сво?ю
дорогою, я через тебе лиш спiзнюся.
   Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко.
   - Чого тобi спiшитися?
   - А чого з тобою вистоювати?
   Вiн затиснув зуби, але все стояв.
   - Отже, як тебе звуть? - не може здержатися, щоб не спитати ще раз.
   - Я вже казала. Не догаду?шся сам?
   - Нiчого не казала i нiчого не догадуюся.
   - Туркиня! - i з тим словом оберта?ться вiд нього, хилиться i пiдносить
поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь  на  них  наступив.
Пiдносить i закида? певним рухом на гриву.
   - Уважай лiпше на свого коня, - каже, а бiльше  не  додаючи  нi  слова,
вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек,  -  зникла  з-перед  його
очей...
   Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею.  Куди  забралася?  Де
пiшла? Мов саму починщину[17] дала i як вiтер щезла...

   * * *
   Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного
маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже  зависно,  шарпнув  коня  за
голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув  його  i,  заткнувши  за
капелюх, по?хав назад.
   Друго? недiлi заплiта? Тетяна задумливо чорне  шовкове  волосся  i,  як
тиждень назад; заквiтчу?ться знов червоними маками i йде до Маври.
   Iде задумана, смутна i ма? Гриця перед душею. Взагалi Тетяна  про  нiщо
iнше не дума?, як про нього. Не передуму?, що говорили  з  собою,  що  вiн
казав, лиш за?дно ма? його перед собою.
   Iдучи, роззира?ться боязко по лiсi, хоча зна?, що  сею  стежкою  вдруге
його не подибле. Оця стежка належала до ?? матерi, i  люди  нею  лиш  дуже
рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi  знайомi,  яким  се  дозволили.  Отже,
Тетяна майже певна, що його не здибле.
   Нинi вона йде до Маври. Днина  така  тиха,  спокiйна!  Смереки  дрiмучi
випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм.
   Може, нинi Мавра буде вдома.  I  нехай  би  так  i  було.  ?й  хочеться
говорити з Маврою, хоча говорити про се, що ?? в лiсi стрiнуло, нi за що в
свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не  пiде.  Мати,  як  здавалося,
чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. не?. Нiби
спирати впрост ?? не спира?, але Тетяна розумi? свою матiр без слiв добре.
Врештi спиня?ться Тетяна коло колиби i обзира?ться. Хатина зачинена.
   Тетяна надуму?ться хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом:
   - Ти вдома?
   - Гай-гай!.. - вiдповiда? звiдкись протяжно голос Маври, i  Тетяна  йде
за ним.
   Може, чотири кроки за хатиною, саме над  берегом  пропастi-яру,  лежить
стара циганка на землi проти  сонця,  пака?  свою  люльку  i  вилежу?ться,
опершися на лiктi...
   - Ти що, Мавро, - кличе Тетяна, - заховалася тут, вигрiва?шся в  сонцi,
мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? -  так  пита?  молода
Тетяна, а по правдi ?й  чомусь  нiяково  ставати  нинi  перед  очi  старо?
циганки, що сво?ми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б.
   Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважа? на слова  молодо?
дiвчини, дивиться на не? блискучими, неначе диявольськими  очима  i  пита?
замiсть всього:
   - Ти для кого затика?шся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже  ж  для
старо? Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!
   Тетяна паленi? пiд тим поглядом, одначе вiдповiда? з чистою душею:
   - Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля.  Але  встань-но.  Сядьмо
там, де смерека кида? тiнь, а то годi менi  ще  далi  в  сонцi  пражитися,
доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого
ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не бо?шся, що  колись,  як  заснеш,
скотишся в глибiнь?
   Циганка вишкiрила бiлi зуби.
   - Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не  скочуся.  Хiба
що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме ?? в висоту.  Але  й
того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить ??  аж
надто скоро з пазурiв, тому нема ?й чого боятися, хоч би вже й само?  оце?
пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би
i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед
розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла,  коли
нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня,  кинулися  на  мою
хату i заверещали:  "Мавро,  татари  йдуть!  Давай  грошi,  Мавро,  татари
йдуть!" - i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь  лiс
i знов пощезали. Тьфу! -  закляла...  -  Чорти,  безголовники,  самий  сон
прiрвали...
   Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв "татарiв" i  уганяючу
за ними розпатлану Мавру.
   Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки.  Коли  Мавра
розпиту?ться многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про ??  господарськi
справи, вiдповiда? Тетяна  якось  розсiяно,  заслухуючися  при  тiм  майже
несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого  мiсця,  як  вiн
поблиску?ться в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою  срiбною  водою
бiле камiння, а противна стiна сусiдньо? гори, стрiмка й густо  залiснена,
вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе стру? заходячого  сонця,
що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних  смерек,
нiби пронизуючи ?х...
   - А он справдi хижун, Мавро! - перебива? нараз многословнi розпитування
Маври дiвчина i вказу? на великого  хижуна,  що  навiть  не  надто  високо
кружляв над ними, нiби шукав мiж  коронами  смерек  найкращого  мiсця  для
себе...
   Мавра зиркнула пiд чисте син? небо.
   - Вiн над тобою кружля?, доньцю, -  каже  вона  пророчо.  Дивись,  нинi
недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi
в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби.
   Тетяна спаленiла.
   - Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти зна?ш, мама  не  пуска?  нiде,
коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй  хатi  тихо,
лиш святi iкони i ми.
   - Прийде час, вiддашся, - вiдказу? Мавра, -  то  й  чого  тобi  ходити?
Нехай ходять тi?, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким,
як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре зна?, що i  як  робити.
Друго? Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати -
не таким, як ти, дитинко. Се? осенi вижидай старостiв. Менi  мати  казала,
що знов якiсь там домовляються.
   Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що ?й
байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi,  тож  не  обзива?ться  й  сим
разом на слова старо? приятельки.
   - А он скажи по правдi,  -  запиту?  стара,  -  не  уподобала  собi  ще
жодного? Не любиш?
   - Нi, Мавро, - вiдповiда? сухо Тетяна i каже  правду.  Вона  не  любить
справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з  тих,  яких  вже  здавна
зна?.
   - Тiльки твого добра, донько,  й  спокою,  доки  жодного  не  любиш,  -
пiдхоплю? Мавра, - а розлюбившись, вступа?ш одною ногою нiби  в  добро,  а
другою в пекло.
   - Не знаю, -  каже  стиха  Тетяна  i  якось  широко,  цiкаво  дивиться,
пiдсува? чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить.  Противна
сторона гори  однако,  як  i  перше,  залiснена  здолу  догори  смереками,
пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, вигляда?. А бiльш
нiчого.
   - Не зна?ш, серце, - впевня? Мавра, - правда, що не зна?ш. Але зате  я_
знаю. - Притiм усмiха?ться вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш.
   А Тетяна дивиться на не? чистими сво?ми зорiючими очима,  цiлим  ?ством
сво?м, i неначе приправля?ться вже заздалегiдь до слуху, що ма?  дiйти  до
не? вiд старо? нянi.
   - Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiда? рiвно, пiдiбгавши ноги пiд
себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала  ?й  вiдкрити  велику-превелику
тайну.
   - Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз,_ i другий, i третiй, а може, й
бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись  нi  з
сього нi з того зачу?ш його коло себе, вiн зближа?ться до тебе, i ти чу?ш,
вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн,  Тетяно,  тебе
любить._ Ти, Тетяно, його любиш..._ i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе
любить? - i тут розрегочу?ться Мавра, що аж жах тiлом iде.
   Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старо?.
   - Але бува? й таке, що вiн тебе по тiм всiм  покине,  -  говорить  далi
циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн ма? вже другу  або,  може,  мав  i  двi
перед тобою - тож...
   - О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста,
вiддиха? важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, склада? перед нею
руки, мов до молитви, нiмi? i чомусь не руха?ться бiльше.
   - Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiда? ?й, приказуючи твердо, Мавра.
- Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так_ поступають.
Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi_ придасться, як  ти  по  тiм
всiм ходиш по  милостиню,  тиня?шся  вiд  хати  до  хати,  але  зрештою  -
"милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували.
Так, доньцю.
   Таке перебула Мавра.
   Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого,
як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу
гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка  перед  якимись
такими, що по?хали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i  циганiв,  i
заробила тим грошi.
   - Ти гуляла, Мавро? - пита? зчудовано дiвчина, бо перший раз чу?  се  з
уст старо? жiнки.
   - Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас
заходили пани та розвiдували  про  наше  життя  i  звича?.  Тато  грав  на
скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi!  -
i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак  просив
одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб  я  й  до  мiстечка
приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з  татом,
а часом i з чоловiком.  Там  стрiтила  я  того  гарного  молодого  боярина
вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi  за  ворожiння,  а  Раду,
лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з
ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла,  та  з
боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я  з  тим  пишним  боярином
вдруге, втрет?, ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мо? очi,
мене голубити  i  називати  Мавру  сво?ю  чорною  звiздою  -  аж  доки  не
збожеволiла вона  з  любовi  за  ним...  Доньцю!  -  додала  нараз  Мавра,
остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була  молода,  гарна  i
дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як  вiтер,  i  -
чому не мала я його_ любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до  себе
бiдну циганку, називати ?? сво?ю звiздою, цiлувати i  голубити?..  Доньцю!
хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку,  як  бачила  молода
Мавра в його, той... господи боже,  змилосердися  над  бiдною  жiнкою,  що
все-таки согрiшила на свiтi, - застогнала  Мавра  i,  кинувшись  лицем  до
землi, вмовкла.
   - Вiдтак, - додала по  якiйсь  хвилi  зворушення,  -  вiдтак,  коли  я,
плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим,  що  настане,
та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила_  мене  досягнути  -  бо  ж  я
прогрiшилася, - вiн здвигнув плечима, кинувши  менi  в  лице,  що  сама  я
винна,_ i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi  з  хати...  Хоч  я
бiдна циганка, доньцю, - тягнула  стара  далi,  -  яку  iнодi  й  собаками
лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я  багато
забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi
вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я  його
прокляла. Але що з того? - спитала гiрко. -  Вiн  остався  паном,  а  я...
збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... - говорила
дальше, знов остерiгаючи, - донько моя пишна,  стережися  любовi!  Я  кажу
тобi ще раз. Гада?ш - кара  постигла  його?  -  пита?  i  просто  нiвечить
дiвчину сво?ми диявольськими очима. - Його кара не постигла, а  лише  мене
одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили,  а
може, i вкрали, родичi опустили[18] мене, i я,  мов  пiдстрiлена  звiрина,
опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, -  додала  з  незвичайною
побожнiстю, указуючи на смереку, - охоронила мене вiд  смертi,  спровадила
твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври  давно  вже  й
слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, - звернулася  циганка
назад до перших сво?х слiв, - до такого. I ось  то  любов!  Але  що  то  й
говорити! - додала майже з розпукою в голосi, - що то  говорити._  То  всi
знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала  вже  й  Раду  за
чоловiка, а проте... - вона урвала, поглянувши далеко  вперед  себе  таким
несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. -  Люби,  Тетянко,
щиро, як любов i тобi  суджена,  -  обiзвалася  вiдтак  остерiгаючи,  нiби
схаменувшися вiд сво?х тяжких споминiв, Мавра, - лиш не  люби  за  плечима
матерi i не люби вiдразу двох._ Окрiм того,  стережися  одного,  доньцю...
одного._
   - _Чого? - спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла.
   - Стережися... бережися... - говорила, - щоб не дожила свисту..._
   В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим  i  сильним,_  таким
гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що  Тетяна,
не кажучи нi слова, встала  нараз  на  рiвнi  ноги  i,  випрямившися,  мов
смерека, сказала:
   - Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене "не свисне" нiхто. - I  пiдсуваючи
високо чорнi сво? брови, повторила ще раз: - Не свисне.
   - Нехай господь боронить вiд того, - притакнула Мавра, побачивши  дивне
зворушення у дiвчини. - Нехай тебе боронить.
   . - Нехай боронить, - повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста.
   Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи  дiвочий  стан,
стягнула ?? пестливо назад коло себе. - Нехай боронить.
   Тетяна мовчала, мовби ?й щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на  слово
здобутися, ?й кружило в головi. Спомини з останньо? недiлi  вiджили  в  ??
душi, вона неначе давила ?х в сiй хвилi в собi нечуваною  силою  гордостi.
Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту  пропасть
зсунутися, нiж про не? перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла -
не могла.
   - А такий був красний i пишний, -  почала  знов  Мавра,  навертаючи  до
сво?? минувшини, - як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом  високий,
волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi - господи, якi вже щирi!
- вус, як шовк, га-й, га-й!!
   - Мавро! - крикнула нараз дiвчина,  мов  з  другого  свiта  вернула.  -
Мавро! - i тут же змовкла...
   Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була  лиш
блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi,  а  червонi  маки
коло лиця дрижали злегка.
   - А он твiй половик,  -  обiзвалася  стара  i  указала  на  хижуна,  що
справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору  i
полетiв.
   - Вiн з тамто? сторони, - вiдказу? якось розсiяно та задумливо Тетяна i
вста? поволi.
   - З тамто? сторони.
   - Я вже пiду, Мавро, - каже дiвчина. - Сонце зайшло. Поки додому  зайду
- потемнi?.
   - Iди - i приходь до Маври, - просить стара i  здiйма?ться  i  собi  на
ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. - А другим разом, - дода?, -
розкажи вже ти_ що, i будь тво? краще вiд мого.
   Тетяна не  вiдповiла.  Мов  та  сполохана  серна,  метнулася  з  чудним
тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину - аж опинилася
дома.

   * * *
   Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши
на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом  зайшла  до
старо? в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши
на нiй нiкого,  полiзла  на  Чабаницю  i  опинилася  аж  недалеко  "Бiлого
каменя"-велета. Припочивши там  добре,  розглядалася  звiдти  по  селах  в
долинi i от почина? звiльна з  Чабаницi  спускатися.  Сходячи  отак  вниз,
зоглянула нараз на сiльськiй дорозi,  якою  нiс  колись  старий  Андронатi
бiлого внука i яка вела в село Третiвку та  тяглася  i  попри  Чабаницю  з
бiлою стежкою - ?здця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця  з  угорсько?
границi. Та чи лиш ?? очi доглянули його? Гриць так само  зобачив  молодим
острим оком сво?м дiвочу постать, як спускалася живо легким  кроком  горою
вниз.
   Вiн пустив коня i летiв, мов орел.
   О, вона добре пiзна? його, але бо?ться з ним здибатися. Хотiла  б,  але
бо?ться чогось._ Квапиться злiзти з гори, збiгти  додолу  до  матерi,  але
вiдчува?, що запiзно. Вiн вже пiзнав ?? сво?м бистрим  оком.  Погнав  коня
щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язу? коня  до
деревини, а сам спiшить вгору до не?.
   Що ?й робити? Збiгати ще борше вниз? - пита? ?? серце. Сховатися  де  в
лiсi?.. Не вспi?. Зрештою лiс аж трохи нижче зачина?ться, а вона  саме  на
левадi, де лиш недавно скошено сiно, i вiн вже бачить ??. I вiн квапиться.
До того гадав би, що вона його бо?ться. А вона не то, щоб по  правдi  його
боялася, лиш так прикро ?й чомусь _перед ним. Вона ж  нiкого  не  бо?ться.
Так вона казала йому, а що раз казала - не буде перемiнювати.
   Станула геть аж  вже  понижче  "Бiлого  каменя"  закинувши  руки  позад
голови, i дивилася вдолину на нього, як спiшить до не?.
   Вiн спiшиться, iде скорим кроком вгору, а вона сто?ть,  як  на  вуглях,
люта на себе,  що  запiзно  його  побачила  i  не  мала  вже  спроможностi
сховатися перед ним.
   - Чекай, я йду! - кличе вiн до не?, i вже туй-туй стане коло не?.
   Вона не вiдзива?ться, хоча ?й спiшно: там, вдолинi у Маври, вижида?  ??
мати, а вона он в що тепер попала.
   Остаточно опиня?ться вiн вже коло не?.
   - - Туркине! - кликнув радiсно i окида? ?? оживленим,  блискучим  оком,
вiддихуючи здоровими грудьми з поспiшного ходу вгору.
   - Туркиня, - вiдповiда? вона йому i так само окида? його сво?ми  очима.
Але чогось бiла-бiлiська стала.
   - А он, заквiтчалася знов, як колись, i яка вже красна! - каже вiн,  бо
сам не зна?, що ма? казати. Вiдтак дода?: - Не зривай весь мак,  не  стане
на рiк на насiння.
   - Менi  в  цвiтах  красно,  -  вiдповiда?  з  супоко?м  i  сто?ть  далi
неповорушно перед ним.
   Вiн нiмi?.
   Вона так високо на Чабаницi, сама-самiська чи  не  на  всю  сторону,  а
спокiйна, мов з каменя. Не бо?ться.
   "Гей, Туркине, Туркине, в чiм твоя сила?" - вирива?ться йому  на  уста,
але вiн мовчить. Вiдтак обзива?ться:
   - Тепер скажи, чия ти донька?
   I його голос нiби заповiда?, що тепер вiн пан над нею.
   - Спитай ще раз... може, й скажу.
   - Але попам'ятай, - погрожу?, - з Грицем_ ти не жартуй.
   - Я тебе не кликала, - вiдказу? вона. - Iди назад. Я також iду.
   В нiм почина? варитися. Вiн закляв крiзь зуби.
   - А ти хто такий? - пита? вона, не спускаючи з його очей.
   - Я багатирський син, - вiдповiда? вiн. - Казав вже тобi, на всю гору.
   - Ба-га-ч? - пита? вона протяжно i пiдсува? високо брови.
   Багач нiби чуду?ться.
   - Багач, - спiшиться вiн об'яснити  голосом,  що  несвiдомо  стара?ться
з'?днати собi ?? ласку.
   - А я не наймичка твоя, - вiдказу?  вона  згорда  i,  спустивши  погляд
додолу, почина? певним кроком спускатися вдiл.
   - Я ж не кажу, що ти наймичка, - обзива?ться вiн i тепер, як  перше,  з
якоюсь покорою в голосi.
   - То чого кленеш?
   - Бо ти глузу?ш з мене.
   - Нi, - каже вона, i анi на хвилину  не  задержу?ться,  сходить  рiвним
кроком вниз.
   - Поскидай сво? маки i дай менi! -  просить  вiн,  приказуючи,  i  ста?
визиваюче перед нею. Вона стала i дивиться на нього, чуду?ться бровами.
   - Ти не бачиш, що менi в них красно? - пита?.
   Вiн затиска? зуби.
   - Бачу, - бовтнув.
   - Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?
   - За капелюх заткну.
   Вона усмiхнулася мовчки.
   Кiнь коло стежки заржав.
   - Твiй кiнь кличе тебе, - каже вона вiдтак спокiйно. - Сходи скорiше. Я
також спiшуся.
   - I кiнь пожде, i ти пождеш! - обзива?ться вiн майже люто i приказуюче.
   - Кiнь пожде, а я нi, бо на мене мама жде, - вiдповiда? вона.
   - Ти пождеш, - _каже вiн рiшуче хвилюючим голосом, - щоб я надивився на
тi тво? брови, що тобi ?х чорти над очима змалювали...
   - Дивися! - каже вона, а сама ста? слухняно перед ним,  мов  дитина,  i
чуду?ться, як перше, саме тими бровами. I втiм, побiлiвши, дода? нараз:  -
Я тобi казала, що ти дурень! - _i ладиться дальше сходити.
   Вiн знов спиня? ?? в ходi, кидаючи ?й на сей раз свiй капелюх пiд ноги.
   - А дивися! - каже. - Ми лиш дво? на цiлу Чабаницю. Чи тобi не страшно?
- i в його голосi дзвенить щось недобре.
   - З се? сторони, - вiдповiда? вона спокiйно.
   - З се?, - повторя? вiн i палить ?? очима...
   - Та вiдтiль, - каже вона. - А перше, як тебе не було, я  була  цiлком_
сама. Чому ж би менi з тобою боятися? Говори, що ма?ш говорити,  борше,  -
додала квапно, - бо в долинi мама жде. Вона_ не жарту?.
   Вiн успокою?ться вiд ?? слiв, мов водою облитий, i дивиться  з  подивом
на не?.
   Тепер глядить i вона смiливiше на нього, в його великi голубi  очi,  що
нiби бережуть в собi кусник неба i прив'язують до себе добротою.
   - Чому ти отак за?дно зо мною говориш? - пита? вiн з нiмою  просьбою  в
голосi, а очi його аж розпачають[19].
   - Бо так ти пита?ш. Не задержуй довше, бо я спiшуся!
   Вiн затиска? п'ястуки.
   - А як менi не схочеться цiлком тебе пустити?
   - То я тобi в десятий раз скажу, що ти дурень, i ти мене пустиш!
   До глибини вражений несвiдомою певнiстю ?? iстоти, вдасть яко? вiн  лиш
вiдчува? i з якою не може упоратися, уступа? ?й нараз з дороги  i  сходить
враз з нею з гори до стежки.
   Iдуть обо?.
   Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.
   Вона блiда, як голуб, а вiн з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.
   Зiйшовши до бiло? стежки, вiн сiда? без слова на коня,  не  кинувши  на
не? нi пiвпоглядом, - верта? назад; а вона так само мовчки, не  поглянувши
й собi на нього, щеза? десь в лiсi - i бiльш ?? не бачить.
   Довгий, довгий час не чути  нiчого,  крiм  повiльного  тупоту  кiнських
копит, вiдтак утиха? й вiн, i зачува?ться тужливо  протяжний  голос  Гриця
просьбою:
   - Туркине, прий-деш??_
   А небавом по тiм, мов ясним дзвiнком пробiгло, мов перлинами  кинулось,
долiта? до нього:
   - Не прий-ду!_
   I слабо дрижачи, мов бореться з  тишиною  лiсу,  обзива?ться  вiдгомiн,
переда? шум дерев, вдруге вже й послiдн?: "Не прий-ду!"_

   * * *
   По поворотi додому Гриць мов трiйла напився. Не ?сть, не п'?, не спить;
тверезий, та проте нiяка робота його не береться.
   Вiн не годен.
   Одно, що ма? перед очима, се чорнi очi, чорнi брови, два червонi  цвiти
маку, а бiльш нiчого.
   Тато, мама лають, а вiн нiчого неначе й не  чу?.  Вислуху?  мовчки,  що
заслужив, усува?ться ?м з очей, вiдтак iде на  гору  пiд  лiс,  на  широку
леваду, де випаса?ться товарина,  конi.  Кида?ться  де-небудь  в  траву  i
лежить отак. Довго вiн тут чи коротко, про те не зна?. Йому се й  байдуже.
Круг нього спокiй, тишина, мушня вертиться в  сонячнiм  свiтлi,  калатають
дзвiнки товарят, воздухом iде одностайний шум смерек - i то  все  догоджа?
йому. Бiльше не треба йому нiчого.
   - Розлiнивiв наш Гриць до краю, - жалу?ться господиня-мати  чоловiковi,
а той i нагримить несподiвано на нього. Тодi Гриць скипить, неначеб в  нiм
прокинулася замертвiла досi нiби  його  власна  кров,  ворохобиться  проти
господаря i вiдгриза?ться.
   - А то що? Я в вас на днi станув? - кличе згорда i вiддаля?ться упертим
кроком, щоб не доходило мiж ним i батьком до гнiву,  причiм  прийшлось  би
знов наслухатися, що вiн, ласкою годована дитина, невдячний, i рiзне  iнше
таке, що болить i приводить жаль за собою. Вiн сiда? на  свого  як  вуголь
чорного коня, до якого прив'язаний бiльше, нiж до людей, i ?де,  куди  очi
несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське  мiстечко.  Йому
однаково де, щоб лише скорше з очей.
   - _Бог зна?, що се ми  вигодували  за  кров  нашим  хлiбом,  працею,  -
роздуму? журливо батько-господар. - До роботи нi,  до  господарки[20]  нi,
все б  то  лиш  дармувало,  чужими  руками  вугля  вибирало,  другим  хiба
розказувало[21]! Панська вдача... де, де,  де!  -  посвисту?  господар,  а
врештi вмовка?.
   А всi його люблять, та й чорт зна? за що, над  всею  молодiжжю  в  селi
верховодить, мiж дiвчатами вiн перший. От - петльованець_[22]  його.  Гей,
Грицю, Грицю... будучий ти мiй газдо, схаменися завчасу,  щоб  не  нарiкав
колись.
   Так ось i сим разом.
   Гриць лежить пiд лiсом, вигра?  на  сво?й  довгiй  парубоцькiй  сопiлцi
довгi, тужнi мелодi? - а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона
пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не  стрiчав  ??  по  селах
нiколи мiж другими. Ще йде i до Настки, до яко? так  звик.  I  хоча  та?ть
перед нею, що його серцю дi?ться, йому добре з ?? споко?м, з  ??  розвагою
та з тим, що вона не допиту?ться, не  судить,  а  сама  лиш  любить.  Вона
пестить його, тулить до себе, вiн пiдда?ться тому мовчки, а вiдходячи хiба
скаже:
   - Спасибi тобi, Насте, за тво? добре серце; тiльки й мого добра, що  ти
одна на свiтi - колись вiдвдячуся...
   - Гай, гай... - погрожу? вона злегка, жартiвливо i, усмiхаючись, дода?:
- Як другу посвата?ш...

   Але вiн мусить ?? ще де-небудь стрiнути, году? вiн себе однi?ю  думкою,
хоча добре тямить, що вона вiдкликувала  лiсом,  що  "не  прийде".  "Та  -
може... - дума?, - може, таки раз ще "прийде". Тодi, останнiй раз, бог  ??
зна?, за чим приходила в лiс з сво?ю матiр'ю. А тепер,  може,  приведе  ??
знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз".
   Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В двi недiлi пiзнiше
каже батьковi, що ?де на "хвилину"  в  сусiдн?  село,  щоб  оглянути  коня
якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечiр верне, "?дь", -  сказав
батько - i вiн по?хав.
   Iде вiн довший час вузькою каменистою сiльською дорогою i бачить  нараз
бiлу стежку, що оперiзу? з захiдно? сторони  Чабаницю,  прилуча?ться  саме
тут, мов дрiбний потiк до рiки - до сiльсько? дороги. Та його кiнь мудрий.
Ось вiн i не керму? ним, а вже заверта? вiн сам на бiлу стежку з сiльсько?
дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним  кроком,  нiби  горду?ться
гарним ?здцем сво?м, а далi звiльня? крок. Ось ще пiд'?дуть якийсь час,  i
стежка схова?ться в лiс.
   Iдуть що ?дуть, а нараз стали. Перед ними ще бiлi? бiла стежка,  але  -
"куди веде вона дальше? - пита? Гриць  себе,  -  вiдки  вибiга??  До  кого
належить? Нiколи не ?здив нею дальше, не зна? ?? добре. Чи не в трет? село
вiд ?хнього, себто Третiвки? А може, лиш на якi полонини? А  може,  в  тiм
селi за Чабаницею i вона_ живе? Гей, Туркине, обiзвися, там_ живеш?"
   Все одно. От, праворуч, високо на Чабаницi, саме ось над бiлою  стежкою
виднi? той "Бiлий камiнь"-велет, пiд яким бачив  ??  останнiй  раз.  Може,
вона знов сюди зайде. З лiво? - яр-пропасть, звiдти не надiйде. За яром  -
_стiна сусiдньо? гори, так само не прийде.
   Далi вiн не ?де. Нема, вiдай, i чого, була б вже тут була.
   Стежка дедалi чи не  вужча,  i  нема  часу.  Скорше  вже  буде  ??  тут
вижидати. З тою думкою прив'язу? коня до деревини  праворуч  на  Чабаницi,
сам ляга? коло його i лежить. Як вийде вона з лiсу  на  бiлу  стежку,  щоб
вiдтак, може, як тодi, полiзти пiд "Бiлий камiнь", вiн побачить  ??  зараз
здалека. Буде йти проти нього, якщо  в  яр  не  спуститься.  А  там  чого?
Значить, хоч сяк, хоч так, вiн ?? догляне.
   Кiнь поскубу? траву, а вiн  лежить,  прилiгши  плазом  до  землi,  саме
почерез стежку, спустившись геть аж над край пропастi; лицем же  звернувся
за стежкою до лiсу. От i мусить ?? вже здалека бачити, як буде сходити  до
нього стежиною, мов схiдцями з лiсу, крок за кроком... Гей,  Туркине!..  я
тут!
   Жде...
   Лiсом iде легкий шум.
   Колишуться  ледве   замiтно   ширококрилi   смереки.   Щось   шепочуть,
перешiптуються - урочисто  настроюються.  Здавалося,  святкують...  А  там
вдолинi, в пропастi, журчить потiк, щось i собi приповiда?...
   Гриць роззира?ться, чига?, засяга?  гострим  молодим  оком  сво?м,  мов
яструб, у саму глибiнь лiсу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслуху?,
чи не почу? шелесту крокiв яких, i дослухався, врештi, чого ждав.  З  лiсу
просто стежечкою до нього, може,  двiстi  крокiв  перед  ним,  спуска?ться
легко, без шелесту... сама-самiська вона!_
   "Тихо!!" - неначе наказу? деревина вокруги i сама лиш тихо  колишеться:
вона_ йде.
   I справдi - вона_ йшла.
   Вона не дивиться нi вправо, в пропасть, нi влiво, на Чабаницю з  "Бiлим
каменем", нi рiвно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся вiн,
мов змiй, - а дивиться на сво? ноги i йде.  Пристро?на  пишно,  в  шовкову
спiдницю, стан, мов тростина,  гнучкий  та  тонкий.  А  личко  мiж  маками
червоними,  великими  маками,  а  з-пiд  них  золотi   ковтки-пiвмiсячики.
Туркиня._
   Скрикнув би - та бо?ться. Вона зараз щезне... В нiм аж серце б'?ться.
   Лежить, не руха?ться...
   Але врештi треба. Ста? на рiвнi ноги, здiйма?  капелюх  i,  склонившись
низько, майже дотикаючись капелюхом  землi,  iде  так  в  покорi  схилений
просто проти не?.
   - Туркине!
   Вона побачила. Скорше, нiж гадав, пiзнала по конi, серцем вiдгадала.
   - Ти тут? - пита? i вже диву?ться бровами. Все така, як завше,  вiн  се
вже вiдчув.
   - Добрий день тобi, Туркине, коли вже себе так звеш, -  почина?  вiн  i
випросту?ться проти не?. Може, хоч сьогоднi буде вона iнша.
   - Я прийшла тебе бачити, - _каже вона просто i дивиться йому в очi, але
знов блiда чомусь аж до уст. Вiн упав, кланя?ться, мов перед царiвною.
   - Не кланяйся менi стiльки, менi доста раз. Лиш  мо?й  мамi  кланяються
бiльше, ?? звуть панею.
   - А тебе?
   - Я - Туркиня!
   - Чому ж вже так?
   - В мене от, - каже i показу? на золотi пiвмiсяцi в  ухах,  -  турецькi
ковтки.
   - Хто тебе так охрестив? - пита?.
   - Люди в селi. Ти не чув про мене? - пита?.
   - Нi.
   - Не бува?ш в нашiм селi в Б...?
   - Бував щось разiв кiлька, звичайно ходжу бiльше на  угорську  сторону.
Був раз i на храму в вашiм селi, але тебе тодi не бачив.
   - Або ти нiби зна?ш? - каже i чогось заздалегiдь усмiха?ться.
   - Чому смi?шся?
   - А чому би нi?
   Вiн уразився.
   - Гляди, - каже i морщить брови, - щоб часом люди не посмiялися з тебе.
   - З мене нi, - каже вона певно i гордо.
   - Ов-ва! - наслiду? вiн ??.
   Вона не зважа?.
   - А про тебе я, зда?ться, чула, -  обзива?ться  вiдтак,  -  та  лиш  не
бачила i не знала, як тебе звуть.
   - Гриць, - каже на те вiн.
   - Ти вже це казав, - вiдповiда?. - Але ваше село велике i багато  людей
так зветься.
   - Гриць... Гриць, - _притаку? вiн i вдарився по грудях. - Той,  що  ма?
всi дiвчата за собою, що гуля?, як ногами пише,_ що на все  село  найкраще
на трембiтi гра?... той Гриць._ Се? зими буду, може, i  в  вашiм  селi,  -
додав потiм. - Один мiй товариш ма? там вуйка, i той переказував, аби  вiн
прийшов до нього, ма? для нього гарну i добру  дiвчину.  Тодi  гляди...  -
грозить вiн, а усмiх хова?ться в нього  пiд  чорним  вусом,  украшу?  його
лице.
   Вона пiдсува? мовчки чорнi сво? брови i диву?ться його словам.
   - Нiчого. Будемо любитися.
   Вона мовчить, а вiдтак обзива?ться:
   - Чи ти також посвисту?ш собi з тих дiвчат, яких переста?ш любити?
   - А що, - вiдповiда? вiн. - Буду плакати? Хiба за тобою плакав би -  бо
ти он яка красна!
   Вона подивилася на нього  великими  очима,  а  вiдтак,  мов  несвiдомо,
хапа?ться за червонi маки i, витягаючи  ?х  мовчки  з-за  ух,  опуска?  на
землю.
   - А що роблять тi,  з  яких  ти  посвисту?ш?  -  пита?  далi  i  впива?
вигребущо в його лице сво? чорнi очi.
   - Або я ?х маю вчити? - вiдповiда?. - I в них ? свiй розум, як i в мене
свiй. Мене нiхто не вчить. Неук я.
   - Хiба iдуть свiтами, - каже задумливо, пiвголосом.
   - Не журися ними, - потiша? i, приступаючи до не? близько, загляда?  ?й
мило в очi.
   - _З мене не будеш посвистувати, - вiдповiда? нараз твердо, рiшуче,  та
проте тоне, губиться сво?м поглядом в його гарних очах.
   - З тебе нi, - каже вiн впевняючим голосом. - Ти моя зозулька.
   - Ти! - _каже вона нараз понуро i простяга? вiдпорно проти нього  руки,
так що ?? розпростертi пальцi опираються об  його  груди.  -  Ти!!!  -  -_
повторю? ще раз. - Ти зна?ш що?
   - Знаю, - вiдповiда? i смi?ться очима. - Ти красна, мов бояриня, i тебе
я люблю!
   - Ов-ва! - _обзива?ться вона.
   - Ов-ва?_ - повторю? вiн запитуюче, i крiзь його голос зойкнув жаль.  -
Гей, Туркине, Туркине, - дода? вiн, погрожуючи голосом i  очима,  -  щастя
тво?, що ти красна, а то...
   Вона хапа?ться за уха i завважу?, що цвiтiв нема.
   - А он, на землi, - каже вiн нараз  чомусь  з  покорою,  що  стара?ться
з'?днати собi ?? ласку.
   - Самi випали? - пита? нiби себе, не спускаючи з нього очей.
   - Ти, - каже вiн далi, - така красна, що тебе одну я люблю.
   - О... о... о! - виклику? вона болiсно i згина?ться  по  червонi  цвiти
маку.
   - Не вiриш?
   - Що маю вiрити? - пита? i пiдсува? зчудовано чорнi сво? брови.
   - Що тебе одну люблю.
   - Мене?
   - Тебе.
   - I ти красний, - каже вона просто, - але менi тяжко на душi.
   - Чому? - пита? вiн щиро i нараз обiйма? ?? за шию. -  А  он  менi_  не
тяжко.
   Вона виховзу?ться.
   - З тобою_ менi тяжко.
   - Зо мною?
   - Так. Я прийшла тобi сказати, що бiльше вже не прийду.
   - Та зате я_ прийду, - вiдказу? вiн.
   - Куди?
   - Всюди - де ти будеш.
   - Ба не всюди прийдеш.
   - Прийду, як раз кажу.
   - I до нашо? хати?
   - I до вашо? хати. Та де ваша хата?
   - Коло млина над рiкою. Зна?ш?
   - До Iванихи Дубихи? - _пита? вiн зчудовано. - Так?
   - Так. Вона моя мати.
   - То гонорна панi, - вiдповiда? i майже свиснув. - Здалека куса?.
   - Моя мама богомiльна, робить людям добре, саму правду любить.
   - Та що з того? - обзива?ться вiн.
   - Нiщо. I тихо в нашiй хатi, лиш вона та я i святi iкони; красно так  i
любо...
   - Ще тебе в черницi дасть, - жарту? вiн.
   - Може, й дасть, якщо коли захочу.
   - Як не посватаю.
   Вона спаленiла.
   - Чи пiдеш, за мене?
   - Як захочу, пiду.
   - Ов-ва? - наслiду? ?? знов.
   - Ов-ва! - обзива?ться вона згорда,  не  споглянувши  на  нього.  Нараз
дода? спокiйно: - Iди собi!
   - Пiду, коли схочу, не розкажеш менi, хоч ти i Дубiвна!
   - А менi лiпше, як тебе не бачу, - обiзвалася вона  зi  спущеними  вдiл
очима. I з тими словами заверта?ться, iде.
   - Туркине! - кликнув вiн з жалем, благаючи, а за хвилю опиня?ться  коло
не?. - Зозулько!
   - Хочеш свиснути? - _пита? вона i прошиба?  його  великим,  допитливим,
мов остерiгаючим поглядом.
   - Туркине!
   - Iди собi! - майже молить. - Менi тужно,  менi  тяжко.  Менi  сто  раз
лiпше, як тебе не бачу. Грицю! Iди, iди собi! Менi так тяжко... iди!
   - Дурна ти! - обзива?ться вiн.
   - Гада?ш, я не кажу правду? - вiдповiда? i, станувши близько перед ним,
дивиться великими щирими очима з блiдого свого лиця, i ще й дода?: - I  не
вижидай мене бiльше, бо я вже не прийду.
   - Прийди, прийди, зозуле! - просить вiн  покiрно  i  схиля?ться  низько
перед нею. - Прийди i закукай тут лiсом, а я буду тут ждати.
   Нараз, поки вiн спостерiг,  спам'ятався,  вона  вiдвернулася  живо  вiд
нього i, не оглянувшись бiльше  анi  разу,  роздiлила  смерековi  галуззя,
пурхнула мiж них, мов та птаха, i зникла...неначе ?? й не було.
   Вiн не смiв чомусь пiти за нею. Згадав ?? матiр-паню,  не  хотiв  i  ??
дразнити i остався, де стояв. Вiдтак вернув до коня, обняв, мов  товариша,
за шию, зiтхнув, пождав коло нього хвилину, а потiм, не надумуючись довго,
протяжно свиснув...
   Слуха?...
   Легкий-легесенький, ледве замiтний  шум  колишеться  воздухом,  наказу?
мовчання...
   Все мовчить, вижида?.
   "Не прийду!" - _долiта? нараз звiдкись згори до нього  тремтячим  любим
голосом. А вслiд за ним вiдбилося почерез яр на противнiй скалистiй стiнi,
виразно умлiваючи:
   "Не прийду!"..._

   Збiгла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святi iкони
i  молиться:  "Господи,  менi  смутно!  -   жалi?ться,   затискаючи,   мов
удержуючись вiд плачу. - Господи, менi смутно... Чому менi смутно?"

   Вернувши скорою ?здою додому, Гриць iде просто  до  бiлолицьо?  Настки.
Йому хочеться  до  когось  пригорнутися,  до  когось  притулитися,  комусь
сказати, що вiн любить Туркиню. Що вона така,_ що  вона  сяка...  Що  його
серце болить... Що казала се... вiдповiдала те - i  багато  такого  iншого
кипить в його грудях. Тому й пiшов.
   Настка ждала.
   Вона все ждала.
   Коли б i не прийшов Гриць, вона  все  на  нього  ждала,  однаково  його
любила. Без вiдмiни, i все радувалася ним.
   - Настуне, голубко! - каже вiн сумно, тужливо i обiйма? ??. -  Настуне,
я дуже втомлений...
   Настка тулить i голубить. Настка догоджа?, вона не пита?. Що вiн  хоче,
вона мовчки сповня?, завше добра, завше люба.
   Тепер сидять обо? обiк себе  i  не  говорять  нiчого...  Само  мовчання
говорить за них.
   Вiн глядить задумано вперед себе на лiс i гори i нiчого не  бачить.  На
нього дивляться чорнi очi з-пiд лукуватих  зчудованих  брiв,  горять  коло
лиця червонi маки, дрижать в ухах золотi пiвмiсячики, цвiтуть любi уста.
   "Туркине! - стогне, блага? мовчки  його  стужене,  зворушене  серце.  -
Туркине! Чому мене не любиш?"
   "Не прийду-у!" - _вiдзива?ться в його слуху любий  голос  i  замира?  в
смутнiй глибинi спрагнено? його душi. "Не прийду!"_
   - _Поцiлуй, Насте! - обзива?ться вiн нараз  по  якiйсь  хвилi  твердим,
якимсь приказуючим голосом i притяга? повнолицю слухняну дiвчину до себе й
тулить. - Поцiлуй!..
   Поцiлувала...
   - ...Так... - каже вдоволено, вста? живо, не оглянувшись за нею  бiльше
нi пiвпоглядом, i вiдходить...

   * * *
   Повiдцвiтали червонi маки, якими прибиралася цiле лiто  молода  Тетяна.
Настали понурi днi. Понурi, короткi i дощовi. А в хатi Iванихи Дубихи,  що
сто?ть межи горою  i  гучною  рiкою,  пану?  майже  за?дно  пiвтемiнь.  То
смереки, що здiймаються густими рядками перед хатою  на  горi,  заслоняють
вступ сонця i творять в нiй понурiсть; в хатi перед iконою пресвято?  дiви
горить, як звичайно у побожно? Iванихи Дубихи, мале миготливе свiтельце.
   Смутно  i  тужно  тепер  осiннiми  днями  краснiй   Тетянi.   Мати   за
господарством та справунками в млинi, лиш недовго пересиджу? в свiтличках.
Тетяна, прибравши ?х рушниками, сушеними  цвiтами  та  килимами,  не  зна?
iнодi, що з часом починати, так багато, зда?ться  ?й,  ма?  його  зайвого.
Хоча й помага? матерi в господарствi... клопочеться враз  з  нею...  втiм,
все ж таки бувають у не? такi хвилi... де зда?ться ?й... ма? його  ще  все
забагато. Грубо? челядинсько? роботи Iваниха Дубиха сво?й однiськiй доньцi
не да? в руки, а туга за  Грицем  i  потайна  любов  до  нього  пiдмулюють
душевний спокiй i рiвновагу дiвчини. Летiла  би,  як  птаха,  на  гору  до
нього, вiн же кликав, молив лiсом, щоб зайшла хоч раз ще.  Однак  вона  не
була. Щось, що було сильнiше  вiд  не?,  держало  ??  вдолинi,  вдома,  не
допускало виходити проти нього.
   Хотiла бачити - не йшла. Любила - не показувалася Зачинила душу i  нiби
ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна...
   "А що, буду  плакати?"  -  _гомонiло  його  голосом  в  ??  душi,  коли
пригадувала собi розмову з ним та те, що дiвчата, полюбивши, повиннi  мати
"свiй розум".
   Так. Тому ж i в не? був свiй розум, - i  вона  не  виходила  в  лiс  до
нього. Не вiрила йому. А он бiднiй Маврi як пiшло життя марно-марнотою,  i
всi покинули. Нiкого, окрiм не? та ?? матерi, не мала вона на всiм  свiтi.
Та вона так не хоче. Лiпше не любити, якщо мав би вiн ?? забути, висмiяти,
що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила...
   I чомусь ?й лячно, i чомусь тужно. Скiльки не молилася, вiри до нього в
не? нема. Полюбить, покине, осмi? i  свисне!  -  остерiга?  за?дно  якийсь
внутрiшнiй голос ?? серце. Так  учила,  остерiгала  Мавра,  а  Маврi  вона
вiрить.
   О!.. о!.. о!.. - виривався на саму таку лиш думку стогiн з ?? грудей, i
вiра, хоч би й була на час, щезла без надi?  -  не  верта?  бiльше.  Думка
нестерпна. Вона мутить ?? душу, вiдбира? спокiй. Насува? смуток,  розпiка?
душу. Вона, Тетяна Дубiвна, покинена, осмiяна. Вона - що ?? мати  держить,
мов цвiтку за образами, шану?, пестить. Що все, чого б не  захотiла,  мала
по волi. Вона ним покинена, а вiн посвисту? на не?!..  Мов  пiд  невидимим
тягарем якогось незрозумiлого ?й самiй страху - угина?ться Тетяна, терпить
i умлiва? душею.
   Так  часто,  так  густо.  Тому  зачиненi  ??  уста  мовчать  гордо,  не
признаються нiкому про бiль i рай в душi.  Прийде  вiн  або  старости  вiд
нього, вона заговорить, все розкаже. А  коли  не  так,  нехай  все  в  нiй
згасне.
   Iншими  днями  знов  Тетяна,  мов  той  лiд  весняний,  тане.  До  себе
усмiха?ться, радiючи цiлою душею. Вiн ?? любить! - красний та пишний,  мов
орел лiта?. А все ?? любить, душею  в'ялить.  Грицю,  Грицю!  -  кличе  ??
молода душа,  простяга?  тужно  сво?  чистi  крила,  трiпочеться  надiями,
усмiха?ться щастям; коли прийде сам?
   Сам!_
   На сво?м дорогiм, як вугiль чорнiм конi. Прийде, поцiлу?,  стане  перед
матiр, скаже те, що треба, заповiсть ?й щастя.
   Та не спiшить Тетяна лiсом до нього, а бiжить до Маври.
   "Казати? Оповiсти? - пита?  ??  непевний  голос.  -  Розповiсти  Маврi?
Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час..."
   Нi, лiпше мовчати. Не зрадитися нi словечком. Радше  буде  сама  ждати,
мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, вiн пришле сватiв, i
все буде добре. Мати  ??  вiддасть  за  нього.  Вони  полюбилися,  i  вона
упросить матiр вiддати ?? за нього.
   Та не спiшить Тетяна до нього, а спiшить до Маври.
   Хоч i не розкаже ?й про свою любов, то Мавра зна? рiзне, розумi?ться на
всiм, бувала в свiтi, зна? ворожити, спомина? iнодi i про  любов...  легше
якось буде.
   Iдучи одного разу  лiсом  з  такими  ось  думками,  заверта?  Тетяна  в
сторону, де виднi? Маврина оселя, i... врештi входить до не?.
   - Мавро! - кличе живо. - А он я до тебе в гостi, хоч i не недiля, та  в
нас в хатi тужно якось часами i сумно, а iнодi аж... силу? вийти... хоч би
й до тебе! - Iз тими словами тулиться дiвчина до старо? приятельки, неначе
бажа?, хоч i несвiдомо, пестощiв i любовi.
   - Мавро, бачиш, я тут... тож за те обiйми, попести...
   - От i пригадала! - вiдповiда? Мавра, та проте пестить i голубить  свою
доню.
   - Чому не приходила? - ставить питання. - Забула  вже  Мавру?  Полюбила
якого хлопця? Нехай ?й усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш  ??
ма?. ?? одну на свiтi, ?? одну над усе.  Бiльше...  кого  ?й  любити?  Хто
бiдною жiнкою журиться? Довкруги не? лиш лiс,  лiс  та  гори.  А  он  нинi
зранку хлопцi знов  зверещали.  Прилетiли  злобнi,  на  хату  знов  спали:
"Татари iдуть!" - зверещали. В дверi нагримали i, заки вона з печi злiзла,
й пощезали. Кого ?й любити? Кого там пестити, як  не  ??,  зозулю,  зозулю
бiленьку!
   ...Тетяна смiялася.
   - Страхали знов татарами?
   - Так, злетiли звiдкись i ну ж бити в дверi. "Вiдчини, Мавро, бо татари
йдуть". Стiльки часу оставили, що хiба заклясти, поховати  зiлля,  щоб  не
розтрусили.
   - Багато сього лiта зiлля назбирала? - пита? Тетяна  i  обзира?ться  по
закутках, де стара приятелька держала насушене чародiйне зiлля.
   - Та доста.
   - А он там на печi, що се за зiлля? - спитала цiкаво
   Тетяна. - Я ще не бачила його в тебе, ще на сiм не знаюся.
   - Тото_ зiлля? - пита? стара сухо.
   - Тото._ Вiд чого воно, Мавро?
   - Вiд усякого лиха, - _вiдказу? знов сухо стара, - воно  з-пiд  "Бiлого
каменя".
   - Та вiд якого ж лиха,  Мавро?  -  допиту?ться  дiвчина,  придивляючись
уважно листю зiлля...
   - От, вiд лиха,.. - _чу? знов те саме. - Даси напитися, то й  переможеш
його. Переможеш сном, i вже його не буде. Воно да? сон... - додала  вiдтак
вже приязнiше. - Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися,  i  хоч  би
як, а мусиш уснути. Мабуть, i мене тим зiллям напо?ли  вороги  тодi,  коли
мою долю порiшили i з-помiж себе викинули. Винесли в  снi  з  шатра,  i  я
нiчого не чула. Деякi в нас розумiються добре на зiллi. Ще й  до  них,  як
треба, примовляють. Гей, гей, зiллячко! - додала i  усмiхнулася  чудно.  -
Мавра також зна?ться на нiм. Лиш собi не вари,  доньцю,  -  остерiгала,  -
хiба тяжкому вороговi. Та ще й знай, коли його копати.
   Говорячи отак та пояснюючи  вплив  сили  зiлля,  вона  неначе  ще  щось
затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далi.
   - Коли його копати? - спитала лише.
   - Коли? - повторя? Мавра. - Ось послухай, як i коли,  лише  не  забудь.
Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в ротi. До  схiд
сонця водою налий, сама без сусiдiв горшкiв звари, глечик не кивай, а  все
мовчки. Так для себе. А проти лиха - _iнакше.
   Тетяна усмiхнулася.
   Мавра погрозила.
   - Не смiйся, дiвче, - додала поважно, - а краще затям. Може, я  загину,
ти одна запам'ятай! Чому тобi не знати? Тобi нехай не придасться, а  знати
все добре. Ось i знай, проти лиха... в недiлю рано_  укопай,  в  понедiлок
_полощи, у вiвторок_ вари, в середу_ рано напiй, то  i  гей-гей  який  сон
лихо захопить!.. - i аж заспiвала, трiпнувши пальцями. - Гай,  га-й!  -  i
розреготалася. - Ой! - кликнула вiдтак з жалем. - Коли б я була  те  зiлля
тодi мала при собi, як вiн_ казав менi, що я_ одна всьому винна, та  ще  i
свиснув - не була б нинi Мавра сама по лiсах, сама на всiм свiтi,  а  була
би мiж сво?м людом, з сво?ю дитиною... ет! - додала гiрко i урвала.
   - То й що, Мавро? - пита? Тетяна, i ??  очi  створилися  нараз  широко,
тривожно.
   - То нехай був би хоч зо три днi переслався, як уже не що iнше...
   - Мавро! - крикнула дiвчина з вiдразою, зморщивши люто чорнi  брови.  -
Грiх, що ти говориш!
   - Може, i грiх...  -  притаку?  Мавра  твердо.  -  Але  i  мене  молоду
збавляти, порiзняти з чоловiком також було грiх.
   - Мавро... ти його любила?_ -  обзива?ться  знов  Тетяна  з  несвiдомою
обороною в голосi, i сама не зна?, чому  ?й  ввижа?ться  той,  кого  вона_
любить, Гриць.
   - Любила на свою бiду та на сво? горе. Правда, що любила.  Лiпший  був,
як Раду. Та що менi з того? Тепер нема нi його, нi  дитини,  нi  Раду,  нi
родичiв - нiкого. Тетяно, Тетяно, - дода? сумно, - що ти,  доньцю,  зна?ш,
що значить у грудях в жiнки жаль. Вiн ваги не зна?... _I най бог боронить,
щоб ти його зазнала хоч би i здалека. Ти збожеволiла б, - остерiга?  Мавра
i наклада? люльку.
   - Я збожеволiла б, - повторила Тетяна стиха i вже замовкла,  зморщивши,
як перше, брови над чолом. Нараз - станувши близько перед старою циганкою,
каже:
   - Мавро!
   - Що, доньцю?
   - Ти багато зна?ш...
   - Хоч не так багато, а що треба - знаю.
   - То скажи ж. Чи вже всi такi, як один той_ був?
   - Котрий?
   - Що ти його любила, а вiн тебе... зрадив, свиснув за тобою?
   Мавра дивиться на дiвчину, мов  на  малу  дитину,  прижмурюючи  очi,  i
вiдповiда?:
   - Хiба вiдтепер вродиться, що такий не буде. _
   Тетяна неначе умлiва? на тi слова. Сiда? мовчки знов на лаву  i  бiльше
не пита?. Зате Мавра не мовчить.
   - Доньцю! - каже нараз i дивиться пильно на  дiвчину.  -  Чому  ти  вiд
якогось часу забува?ш про стару Мавру? Г-а?
   Тетяна стиска? зуби.
   - Не любиш ?? вже?
   - ...Люблю.
   - А бiльше нiкого не полюбила? Г-а-а? - пита?  i  па-ка?  з  люльки,  а
чорними очима пронизу? бiле лице то?, що "одну"_ ?? любить. '
   В Тетянi на той запит щось буриться, щось здiйма? гордо голову, що досi
перед старою слухняно  хилилося,  корилося,  мов  перед  невидимою  чорною
силою, що намагалося взяти верх над нею.
   - А хоч би_ й полюбила? - пита?  нараз  i  дивиться  неустрашно  просто
старiй ворожцi в очi.
   - Тодi не вiр!
   - А як повiрю?
   - То вiдтак не жалуй! - Останн? слово вимовля? Мавра майже з погрозою.
   - Я не пожалую.
   - Посилав уже старостiв? - пита? Мавра замiсть всього i  знов  пронизу?
дiвчину оком аж до глибини душi.
   - Ще вiн ?х пiшле.
   - З нашого села який?
   - Нi.
   - Здалека?
   - Не знаю. Нiчого не знаю.
   - I ти його любиш?
   - I я його люблю.
   - Кажеш - вiн тебе посвата??
   - Вiн мене посвата?.
   - Коли?
   - Не знаю.
   - Се? осенi?
   - Не знаю.
   - Тетяно! - остерiга? Мавра з щирою строгiстю ? грiзно кива? пальцем. -
Тетяно!
   - Що таке? - опира?ться проти  чогось  у  голосi  старо?  Маври  молода
дiвчина.
   - Уважай, Тетянко!
   - Вiн же мене любить!
   - I ти його любиш?
   - I я його люблю.
   - I не з нашого села вiн?
   - Не з нашого.
   - А мама про те зна??
   Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в ?? любовi до Гриця хотiв би  хто
стати на сторожi або перешкодi, зворушу? ?? нараз i  настрою?  бунтiвниче.
Вона тупнула ногою, як чинила в дитинствi, коли не сповнялося ??  бажання,
i вiдвернулася люта.
   - ?й - мама! - крикнула роздразнено, - нащо ще й мамi знати. Вiн пришле
вже в час старостiв, тодi й дiзна?ться. А тепер не треба.
   - А як тебе хто iнший посвата? се? осенi?
   - То не пiду, - вiдповiда? рiшуче i гордо.
   - А як мама скаже?
   - Мама не скаже.
   - А як присилу??
   - Мавро! - кинулася до не? дiвчина з  неописаним  роздразненням,  немов
хотiла ?? вдарити, а очi в не? заiскрилися люто. - Мама не присилу?!
   - Нi, нi, доньцю, - утихомирю? затривожена роздразненням дiвчини Мавра,
як за дитинячих ?? лiт. - Мама не присилу?.
   - I ти допоможеш, Мавро? - просить Тетяна, приказуючи.
   - I я допоможу, доньцю, вмовлю маму.
   - Доки вiн старостiв не пришле, Мавро?
   - Доки старостiв не пришле.
   - Хоч би i другi прийшли i мама силувала? - пита? Тетяна  з  притиском,
нiби забезпечуючись вiдтепер Мавриною помiччю.
   - Хоч би i так, дитинонько. Але не журися. Не_ час тим журитися.
   Тетяна сiда? близько коло печi, де тлi? кiлька вугликiв, i мовчить.
   - А хоч багатирський син вiн? - пита? по якiйсь хвилинi знов Мавра.
   - Авжеж, -  вiдповiда?  Тетяна  згорда,  i  ??  голос  застерiга?  собi
заздалегiдь iншу думку в старо? приятельки, як  ту,  що  вiн  багатирський
син.
   - А красний?
   - ...Ну-у-у! - вiдповiда? лиш молода дiвчина  з  притиском  i  пiдсува?
брови, вiдтак дода?: - Такий, мабуть, лиш твiй_ був, Мавро...
   - Нехай бог боронить, щоб такий вже вдався.
   - Красний - _кажу, Мавро.
   - Я чую, доньцю, - вiдповiда? Мавра i хита? жалiсливо головою. - Тому я
пропала, - дода?, майже спiваючи, пiвголосом. - Душу за ним дала - за його
очима.
   - За його очима... - повторю? розмрiяно, задумано Тетяна.
   - А як його звуть?
   Тетяна вага?ться, вiдтак маха? рукою зневажливо i байдуже дода?:
   - Подибала раз..._
   - _Раз? I вже полюбила?
   - Раз, i другий, i третiй, а четвертий полюбила.
   - Тайком?
   Тетяна мовчить, спустивши голову.
   - В млинi? - розпиту?, розгребу? дiвочу тайну Мавра.
   Тетяна знову потаку? мовчки головою, а вiдтак заперечу?.
   - Не хочу правди сказати.
   - Тетяно! -  остерiга?  Мавра,  майже  молить.  -  Кажи,  най  присила?
старостiв. Сама не виходь до нього!
   - Сам пришле вiн сватiв, - обзива?ться твердо дiвчина.
   - Най бог помага?. I далi стережися, Тетяно! Бо  хто,  донько,  любить,
той не раз i губить, - додала пророче.
   - Губить, - повторю? ледь чутно шепотом Тетяна, а вiдтак вмовка?...
   Тишина... Мовчанка.
   Мавра, задумавшись, пака? люльку, а  Тетяна  знов  бореться  з  чимось,
мовчить якийсь час; вiдтак кида?ться до Маври, тулиться до не? i благаючим
голосом допиту?ться:
   - Мавро, чи вже справдi всi такi,_ як ти передше казала?..
   Мавра вiдзива?ться твердо, мов камiнь, що, впавши в воду,  повороту  не
зна?:
   - Хiба вiдтепер вродиться - що такий не буде._
   - _Мавро!!
   - Доньцю моя дорога, як ти нiколи не вiрила Маврi, то сим разом  повiр!
Ти в мене одна на свiтi...
   - В нього щирi очi... я його люблю, - вiдповiда? i нiби бореться молода
дiвчина з недовiрливiстю старо? нянi.
   - Любиш, доньцю? Любиш? - вiдказу? сумно Мавра, - Тож люби щасливо,  бо
я - одна на всю гору, на весь лiс, на всю самоту, далеко-широко одна та  й
одна.

   Зворушена верта? осiннiм тихим лiсом Тетяна, i вже не йде до Маври,  ??
болить, як Мавра заговорить про них _а з тим i про того, якого й не зна?.
   Не пiде. Не добре ?й з Маврою. Що б i не порушив,  вона  на  все  кида?
тiнь. А Тетяна любить. Вона зна? Гриця. I вiн ?? також любить. Сво?  добро
вони знають.
   Вона вижида? дома старостiв вiд нього. Iнодi i молиться. Колись вiн лиш
над'?де - говорить ?? серце - чорний кiнь зарже,  i  вiн  увiйде  в  хату.
Здiйме капелюх, як не раз вже в лiсi, i, вклонившись  покiрно,  скаже:  "Я
прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всiм свiтi".
   Куди б не ходила, за що б не бралася, а в ?? душi гра? одна i  та  сама
пiсня: "Гриць ?? полюбив, а вона Гриця..."

   Звiльна мина? день за днем осiнь, наближа?ться  зима  -  аж  i  настала
врештi. Бiла, чиста i морозиста.  Пушистий  iнiй  угина?  сосни,  а  груба
верства снiгу застелила бiлу стежку. Весь лiс, куди не глянути, прикинувся
на час в якусь бiлу мрiю...

   З-пiд густих смерек, обтяжених бiлим  снiгом,  саме  над  яром  в'?ться
прозоро-синявою гадючкою дим iз Мавриного коминка. Вона зиму?...

   * * *
   Поволi проходить молодому Грицевi осiнь i зима. Зразу ви?жджав  iще  за
красною Туркинею, та пересвiдчившись хутко,  що  вона  держить  слово,  не
явля?ться, як приобiцяла, що "не прийде", вiн аж посумнiв.  "Якби  любила,
то виходила б, - говорив за?дно, - хоч раз  один,  а  все-таки  вийшла  б,
показалась би - щоб бодай побачив, поглянув на не?. А то  затялася  i  анi
раз". Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно вiд часу до часу
на чорнiм конi, як кудись жене i верта? повiльним  кроком  сумно.  Лиш  як
морози почали на добре притискати, а далi i снiг налягати на широких вiтах
смерек бiлою вагою, перестав вiн вижидати дiвчину в лiсi. Тим  часом  туга
загнiздилася в його душi,  скiльки  не  розважувала  ??  несвiдомо  сво?ми
пестощами, щебетанням та слухнянiстю бiлолиця Настка.  Гриць  мов  не  той
вже, що був. Посмутнiв. Старостiв до Тетяни вiн також не може слати, бо  в
його сусiдствi живе Настка i вiн не хоче ?? смутити. До того й батько його
не хоче землi вiддiлити - каже ждати... з женячкою ще не квапитися, i  вiн
мусить батьковiй волi пiддатися. Та ждучи отак i плекаючи в серцi бог зна?
якi надi? про Туркиню, вiн все-таки не переста?, розвiдуючись  тайком  про
Тетяну, - заходити досхочу до синьооко? Настки, вiддаватися тому  почуттю,
що його в'язало з нею i держало при нiй. Вiн неначе мiцнi? душею,  зачувши
тут i там мiж товаришами, що вона, крiм нього,  -  що  гуля?,  мов  ногами
пише, - _не бачить iншого  в  селi,  в'яне  за  ним  серцем  i  до  смутку
любить...
   А Туркинi не видно.
   Однак не така вже кров у Гриця, щоб вiн довго з тугою в серцi  возився.
Одного поранку осiдлав свого чорногривого коня i подався в село,  де  жила
Iваниха Дубиха з сво?ю гарною донькою, ?здить там по селу, вдаючи,  що  за
справунками, а за Iваниху Дубиху все попри те розпиту?. Чи горда вона дуже
i неприступна? Строга дуже панi?_
   - _Горда дуже, - кажуть, - i строга, а для сво?? доньки  то,  зда?ться,
чи не самого боярина вижида?.
   - А донька? - пита?.
   - За жодного  не  хоче  й  чути.  Досi  вiдмовля?  всiм  як  одному,  -
розказують. - Каже, що не "по душi" i не хоче.
   - От жвава, що й бiдних любить, - вихопилося якось Грицевi з уст.
   - Та яке там вже "любить"! На жодного, а на бiдного  вже  й  тiльки  не
дивиться.
   - А гарна яка? - допиту? далi Гриць, вдаючи, що не зна? дiвчини.
   - Сам вже придивися, - подають у  вiдповiдь.  -  Поклонися  ?й  низько,
поглянь на брови, тодi осудиш власними очима, хто така Дубiвна,  хто  така
Туркиня._
   В Гриця аж загорiло в душi. От його Туркиня - спалахнуло в думцi. Добре
кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубiвна, до нього
ласкава, прекрасна та Туркиня.
   Дивиться? Грицю,  Грицю...  уважай,  що  дi?ш!  "Гада?ш,  я  зараз  для
кождого?" - _пригадуються йому ?? слова.
   "Я_ не для кождого..."
   Та Грицевi байдуже про слова дiвчини. Вiн ?? любить. I щось  здiйма?  в
молодому хлопцевi гордо голову, неначе упомина?ться про  сво?  право...  а
все iнше йому байдуже. "Для кождого, не для кождого, а його_ вона буде! Ще
не було тако?, що йому оперлася б". I ?де Гриць  впрост  вiдважно  сам  до
Iванихи Дубихи. Хоч побачить  Тетяну,  слово-два  спита?.  Може,  вийде  з
хати...

   Вийшла Туркиня, спаленiла i зчудувалася бровами. З шапкою в руцi сто?ть
Гриць перед нею.
   - Я прийшов,_ Туркине, - каже вiн покiрно.
   - Гаразд, - вiдповiла вона i всмiхнулася очима. А за нею мати - висока,
строга... в чорному одiта.
   - В яких справах, молодий газдо? - запитала сухо  i  прошибла  холодним
оком Гриця i доньку.
   - Не питали зранку люди тут за ним?_
   - _Не питали, - ще зимнiше вiдказала.
   - Чоловiк та й жiнка...
   - Не питали, кажу! - З тим i обернулася i ввiйшла У хату.
   - I ти, донько, входь, надворi не гайся! - так  прийняла  його  Iваниха
Дубиха - i бiльше ?? не бачив.
   - Iду, мамцю... - обзива?ться  слухняно  Тетяна,  а  сама  з  мiсця  не
руша?ться.
   - Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви,  -  просить
Гриць, вклонившись знов покiрно. - Разом посуму?мо, разом поговоримо.
   - Не вийду. Навiть i не жди, - вiдповiла твердо.
   Вiн жде хвилину, мне шапку в руках, потiм озива?ться:
   - А в лiс весною прийдеш? - пита? i з  тими  словами  схиля?ться  перед
нею, дотикаючи сим разом шапкою само? вже землi.
   - В лiс весною прийду. А тепер вертай.
   - Як зазеленi?, - притриму? Гриць, а сам аж губить  очi  на  ??  чорних
бровах, на усмiхнених устах, на всiй ?? красi.
   - Як зазеленi?, - повторю? вона i знов усмiха?ться.
   Гриць кланя?ться.
   - Спасибi, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово,  спасибi  ще
раз.
   - Спасибi тобi, що додержав ти слова  -  та  проте  вертай  -  мати  не
жарту?...
   Вiдлетiв Гриць на чорнiм конi, i тихо стало коло хати,  лиш  на  часок,
нiби десь на спогад там комусь, остався тупiт кiнських копит у воздусi.
   "В лiс весною прийдеш?" - повторю?  Гриць  в  себе  вдома  за?дно  сво?
питання, тоне в нiм, куди б не ходив, за що б не брався.
   "В лiс весною прийду!"
   "Як зазеленi?..."
   "Як зазеленi?..." Господи боже, от Туркиня i любить!
   "Весно, прийди! - тужить, молить нiмо його молода грудь, зiтха?  гаряче
його серце. - Весно, прийди!.."

   Повеселiв Гриць. Обiйма? Настку, тулить i голубить  з  потайного  щастя
синьооку ??. Вдоволя? батька-матiр, а  сам  до  себе  усмiха?ться.  В  лiс
весною прийдеш?" - пита? його серце.
   "В лiс весною прийду".
   "Як зазеленi??.."
   "Як зазеленi?..."
   Зеленiйте, сосни!..

   * * *
   Весна настала.
   Стоять смереки рiвними зеленими хоругвами, вiтаються  шумом,  клоняться
коронами одна другiй, а все тому, що от весна прийшла.
   Цвiтуть вже i цвiти, колишуться i дзвiнки коло скал, камiння, а  все  в
честь весни, все в честь ?? повороту.
   Порозпукувалися вже й маки молодо? Тетяни, i от-от  незадовго  вона  ?х
зiрве вже, заквiтча?ться ними, поспiшить зеленим лiсом прудкими ногами  до
старо? Маври або й дальше...

   * * *
   Одно? тако? чудово? весняно? днини пустився Гриць в  полонини  оглянути
худобу, деякi колиби та на приказ батька вибрати кiлька кращих штук худоби
на продаж. Переходячи через село на противну гору,  де  саме  простягалися
полонини його батька, подибав по дорозi  старого,  з  дитинства  вже  йому
знаного дiда Андронатi, що все раз на кiлька рокiв являвся  в  ?х  селi  i
поступав до ?х хати!
   Заходив - як по  що.  Часом  з  ложками  на  продаж,  iнодi  впрост  по
милостиню,  iнодi  впрошувався  на  сам  вiдпочинок,   а   все   поступав.
Побачившись тепер з циганом старцем на пустiй дорозi, Гриць поздоровався з
ним, задержався.
   Старець циган прилучився до молодого хлопця, i мало-помалу оповiли собi
обидва, як ?м живеться, що перебули за час, не бачившись, i все таке  iнше
з життя.
   Старий циган розказав Грицевi, що волочиться вже до двадцяти  рокiв  на
свiтi, лише глибокою зимою  опиня?ться  в  Угорщинi,  недалеко  пусти,  де
тулиться коло iнших циганiв. Жiнка в нього  померла  ще  перед  двадцятьма
роками, недовго по утратi однiсiнько? доньки, яку постигло нещастя, i вона
або вмерла,  або,  може,  тиня?ться  де  по  свiтi.  Дитинi  тi??  доньки,
щоправда, поводиться добре, говорив вiн, не дивлячись при  цих  словах  на
молодого хлопця. А його лиш та одна думка при життi держить, що вiн колись
коло то? дитини затулить очi. Але поки те буде, вiн мусить  волочитися  по
свiтi, а як настане час, що його внук одружиться, тодi вiн прийде до нього
й остане.
   Зимою перед роком, - розказував, - переходив вiн тутейшi села, збираючи
милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися мiж  собою
i погнали його шукати хлiба в свiтi.  Але  який  вже  в  нього  заробiток,
вiдколи не  годен  смиком  по  струнi  водити,  ночами  пересиджувати,  по
весiллях грати? I заманило його й оцим селом пiти, де бачив  останнiй  раз
свою доньку: але жалував. Зайшовши в лiс якоюсь стежкою,  куди,  здавалося
йому, дорога ближче, - вiн заблудив. I  хоча  впрошувався  до  яко?сь  там
хатини в лiсi, все-таки не дiстався до тепла i мало що не загинув в  снiгу
з голоду та холоду. I вже вiдтодi живе зимою в долах. Але  вiн  вже  ослаб
цiлком; чу? смерть за собою. I зда?ться йому  iнодi,  що  господь  держить
його лиш тому на ногах, щоб вiн iще прислужився в дечiм свойому внуковi.
   - В чiм? - спитав Гриць.
   А от се трудно означити старому  дiдовi...  Але  так  йому  ввижа?ться.
Окрiм того, хоче йому на весiллi  заграти  на  скрипцi,  хоч  I  старечими
пальцями. Славний музика Андронатi загра? йому ще на  весiллi...  потiм...
нехай би й зараз помер. От що!
   Розказуючи отаке, старий дивився з-пiд брiв вигребущим оком на молодого
хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору i, щоб не оставляти  старого
поза собою, вiд часу до часу присiдав  на  землю  та,  ждучи,  придивлявся
байдуже на тяжкий крок старця i на його самого.
   - Тебе, синку, я оце третiй раз бачу, - об'яснив далi старець молодому.
- Ти, мабуть, не ма?ш родичiв?
   - Кажуть, "нi",  -  вiдповiв  коротко  Гриць,  що  не  любив,  як  йому
згадували, що вiн годованець.
   - _Але тобi добре? - допитувався цiкаво старець; i немов лиш ждав,  щоб
слово "добре" перейшло уста молодого.
   - Та добре, - чу? знов коротку вiдповiдь.
   - В багачiв живеш?
   - Та нiби в багачiв, ?сти, пити маю, одежi гарно? також старають,  коня
найкращого з стада також дарували... - i, не докiнчивши думку, вмовк.
   - А чого недоста? тобi ще? - пита?ться старець i усмiха?ться. - Любки?

   Гриць махнув рукою.
   - ?, - каже, - ?х доста, де б не захотiв. А з-помежи тих ? вибранi двi.
   -  А  багачки?  -  розвiду?ться  знов  старець,  i  його  очi  загорiли
захланнiстю.
   - Та - нiби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче  ??
мати дати за мене; але синьооку, бiляву, мо?  родичi  хочуть,  а  мене  ??
родичi. I добра вона i непогана; якраз, кажуть, менi  пiд  пару.  Зрештою,
бог зна?, котра менi суджена. I котра буде, то буде. От... - i махнув  при
тiм словi зневажливо рукою, - всi вони однаковi.
   - Що? - пита? старець i розтуля? уста, бо часом не дочува? добре.
   - З того всього я пiшов би в свiт! - _каже.
   - Куди? - аж крикнув старець.
   - У свiт.
   - У свiт? Як той циган? От-то, i наговорив. Бiдувати, як я?
   - Е, нi, - як ви по милостиню; а так собi, щоб бачити свiт. Навкучилося
межи горбами. Так, дiду, iнодi мене тягне деiнде в свiт, - говорить  майже
з тугою Гриць, - що господи боже! Отже, нi.
   - Дiвчат шкода? Що? - спитав старий i розсмiявся.
   - Може, i шкода то?, з чорними бровами, - вiдказав Гриць просто. - Вона
нiколи не навкучу?ться. Все тебе нiби чимось новим году?. Щоправда, дiду -
гарна дiвчина.
   - А я тобi кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, бiла чи  чорнява  -
як багачка, то  бери!  Дуже  гарно?  навiть  стережися.  Буде  за  другими
спозирати, - приучу? старий.

   Гриць розсмiявся.
   - А я вiд чого буду? - спитав. - Але вона гарна, мов боярська дочка.  А
бiлява зате люба i догоджу?. Що б не захотiв я, вона вже зробила. За  тими
двома хлопцi голови дають. А я ще  не  знаю,  котру  посватаю.  Жаль  одну
покидати, а шкода i другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! -  кликнув  нараз
тужно. - Ти в душу запала, а сама, мов чарiвниця... добре заховалася! Гей,
дiвчата, злийтеся в одну, i я вас посватаю!
   При тих тужливих, а заразом i гарячих словах розсмiявся старець прикро.
Йому пригадалася нiби давня якась  казка,  нещасна  любовна  пригода  його
доньки Маври. I Раду свого лютого любила, i мадярського боярина любила,  а
сама одна осталася... в свiтi десь пропала...
   - Одну люби, синку... - перестерiга? поважно. - Одну люби, та щиро.
   А далi i сам умовк. Нiби бо?ться сво? слова  пояснити,  удовiднити[23],
щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не  вiдiпхнути  вiд  себе
дорогого хлопця, не вiдстрашити чим навiки...
   - Мабуть, бiлу посватаю, - обiзвався  нараз  сам  Гриць.  -  Дарма,  що
чорнобриву, може, й бiльш люблю. I де вона? Хто ?? вдержить? Вона... тут i
там, тут i там, а хочеш ??  обняти,  до  себе  пригорнути,  вона  "не  для
тебе"._ Бог зна?, як то ще буде. За бiлявою стариня потяга?, а  чорняву  я
один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лiсi... Туркине,  вий-ди!  -
гукнув тужливо, незважаючи на присутнiсть старого,  мов  був  сам-один  на
горi. - Вийде, як зазеленi?!.. А от вже i зеленi?, - додав, звертаючись до
дiда, якого нiби лише ще в останнiй хвилi спостерiг.  -  А  ти!..  У-х!  -
кликнув удруге тужливо з усi?? грудi, а  вiдтак,  трiпнувши  капелюхом  до
землi, кинувся i сам на траву.
   Старець долiз до нього i станув, вiдпочиваючи.
   - Любитеся потай з чорнобривою? - спитав.
   - Сходимося все в лiсi. До хати стара ще не прийма?, чига? над нею,  як
вовчиця, навiть говорити не хоче! Тож ми лiсом кри?мося.
   - Зле, хлопче, - перестерiга? знов старець i тоне в якихось  думках.  -
Зле. Стережись. Свiтом iдуть прокльони, може й тебе хтось з  жалю  за  нею
проклясти.
   - Але-бо i красна! - поясню? Гриць, не зважаючи на  слова  старого,  i,
станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавiльно капелюх набiк. - За нею
всi хлопцi гонять. Але я, татку, - дода? гордо  i  щиро,  неначе  вдоволя?
щось у собi, пiддаючись його бажанню говорити, -  я  один  буду  ??  мати.
Красна, - кажу, - i як дика коза шмига? по лiсi; ми тут i любимося.
   - А я, синку, тобi лиш одну раю, -  обiзвався  знов  старець,  опершись
перед молодим на палицю,  i  думав.  -  Одну,  та  щиро  любити,  двох  не
голубити. Воно потяга? грiх за собою, аби як чоловiк  себе  хоронив.  -  I
зiтхнувши якось тужно, вiн нараз спитав: - Як ?й на iм'я?.. Не  з  циганiв
вона, коли чорнява?
   Гриць розреготався.
   - Ото вгадали! - кликнув. - Самi вилiзли з шатра, та i другого  би  там
упхали... - i знов розсмiявся.
   - Не глузуй з циганiв! - остерiг старий якимось лиховiсним  голосом,  -
бо ще не зна?ш, з якого й ти роду. Ади -  в  свiт  тебе  тягне,  дарма  що
хлiба-солi ма?ш. А що далi буде, ти ще  не  зна?ш._  З  лиця,  -  каже,  -
правда, ти бiлий, але хто твоя мати,_ хто був твiй батько? Циган чи боярин
- ти не зна?ш.
   Хлопець скипiв.
   - Мовчи, цигане! - кликнув. - I не  обзивайся  бiльше.  Я  як  улючуся,
скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади... - додав погiрдливо. - Йому моя
мати нагадалася. От-от! - i аж  свиснув  з  якогось  обурення.  Але  хутко
успоко?вся. - Моя чорнобрива любка, - додав, - се "Туркиня",  дiду.  Зна?ш
??? Чув про не?? Ти, мов та  сновида,  по  всiм  свiтi  лазиш!  -  i  знов
розсмiявся.
   - Не знаю. Але, як хочеш, розвiдаюся... i, може, ще тобi коли в пригодi
стану. Але знати не знаю...
   - Та вже ж... Вона з циганами не брата?ться, - вколов Гриць бутно дiда.
   - Нi, - каже покiрно старий, - лиш любиться. _
   Гриць не зрозумiв i вмовк. Йому стало нiяково вiд  циганових  слiв.  Не
зрозумiвши ?х, не хотiв бiльше питати i чомусь споважнiв.
   - Коби я знав,  коли  будеш  справляти  весiлля,  я  приволiкся  би,  -
заговорив ще покiрнiше дiд. - Я  здалека  б,  здалечку,  синку,  -  тягнув
чимраз покiрнiше, майже до землi склоняючись, - здалечку, здалечку...  лиш
дивився б i не надивився. Але  де  вже  менi  старому,  та  ще  й  бiдному
старцевi бачити, як жениться багатир з багачкою!..
   - Восени, - перебив йому гордо Гриць, - се? вже осенi, - говорив мов до
себе, - буду женитися. Прийди, як хочеш. Бiдних  у  нас  милують,  чому  б
старого цигана нi? Зi скрипкою прийди...
   Старець покiрно склонився.
   - Так я й хотiв би.
   Гриць стояв перед ним, молодий, красний, i дивився понад голову  старця
далеко вперед себе, над лiси i гори, неначе виглядав когось.
   - Що визира?ш? Над чим розважу?ш?
   Гриць здвигнув плечима.
   - Я про чорнобриву, дiду... - признався. -  Так  мене  обмотала,  що  з
гадки не сходить, та хто зна?, чи буде моя...
   - Якби я ворожбит, то поворожив би тобi, хоч би i на горбi, -  вiдповiв
старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. - А  так  хiба  стану
тобi, може, коли  в  пригодi...  мiж  дiвчатами,  щоб  не  дуже  вже  ними
турбувався.
   - Ов-ва!.. - закинув Гриць... - Менi ?х не страшно. Зроблю, як схочу.
   - То хiба заграю тобi на весiллi, поки умру...
   - На весiллi, - повторив з вимушеним усмiхом Гриць.
   - Як бог дасть. Тобi одному_ ще заграю. Я рад би, щоб  ти  став  першим
багатирем у селi. Знаю тебе з дитини, а родичi тво? були для чужого старця
милостивi. Тому я рад би... хоч бiдний... чужий циган... рад би, - i  тут,
урвавши, опустив нагло стару голову на груди i вмовк.
   - Може, й буду колись багатирем, - обiзвався Гриць, - не знаю.  Кажуть,
багатству чорнобриво? в нашiм_ селi рiвнi нема, тому хто зна?, чи за  мене
дадуть.
   Старий зачудувався.
   - Чим вона найбiльше багата? - спитав.
   Гриць видивився на нього.
   - Чим? - а по хвилi розсмiявся. - Чорними бровами... - вiдповiв.
   - Ой, як та чарiвниця? - спитав.
   - Чарiвниця, дiду.
   - Стережися, сину... Чорнi брови мають силу.
   - Кажуть - мають, - обзива?ться Гриць i знов смi?ться. -  Та  я  ??  не
боюся, коби лиш за мене дала ?? мати...
   - Чарiвницям, кажуть, - поясню? далi поважно дiд, - треба всю свою силу
вiддавати, iнакше вони беруть верх над чоловiками; бодай в  нас,  циганiв,
стережуться ?х.
   - Я один не боюся ?х - i все буду робити, як схочу. Грицевi не  доросла
жодна... зрештою i бiляву маю... Не ?м я пiддамся, а  вони...  менi.  -  З
тими словами став крутити вус i, нiби усмiхаючись,  чомусь  чимраз  бiльше
поважнiв.
   Мов перед двадцятьма роками, коли Андронатi стояв  з  бiлим  внуком  на
руках на верху, роззираючись  по  розкиданому  селу,  щоб  доглянути  хату
багатиря, i не находив ??, так, здавалося, глядiв тепер сам Гриць  надармо
понад лiси i гори, нiби роззираючись за сво?ю долею, що мала йому  прибути
вiд одно? з дiвчат.
   Та в тiй хвилi пронiсся звiдкись понад верхи,  як  i  перед  двадцятьма
роками, голос трембiти, смутний i протяжний.
   Гриць спинився.
   - Се на смерть? - спитав старець.
   - Не знаю. Мабуть... - вiдповiв хлопець i нараз прискорив кроку. Хоч  i
як вiн звик до звукiв трембiти, любив ?х, а в тiй хвилi вразили вони  його
болюче.
   Старець, не в силi держати з ним кроку, задихався i станув.
   Гриць спинився на хвилину.
   - Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.
   - Iдiть, - вiдповiв Гриць, - я спiшуся... бо мене в полонинi ждуть.
   - Iди, синку, iди з богом! - вiдказав старий. - Рад, що бачив  тебе,  а
далi нехай оруду? божа воля.
   - Побачите ще на весiллi,  -  потiшив  Гриць  щиро,  i  нараз,  мов  на
внутрiшнiй приказ, зняв покiрно капелюх i схилився низько перед старцем.
   - Поблагословiть, дiду, ще перед весiллям! - просив.  -  Хто  зна?,  як
випаде, чи вспi?те на час прибути. Поблагословiть, ви старенькi.
   Старець аж затрясся зi зворушення, захлипав.
   - Благословлю  тебе,  синочку,  -  промовив  розжалобленим  голосом,  -
благословлю з усiм добром i щастям - а не забудь свого дiда..._
   - _Не забуду, татку!
   I пiшов Гриць. В душi нiс не то смуток-тугу, не то стiсненну радiсть, а
все з думками про весiлля. Вiдтак станув i поглянув вдолину. Де був його -
як називав себе - старий дiд.
   От був ще.
   Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче мiж  хати  вдолину,  доки  не
згубився цiлком...

   Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густi лiси.  Лиш  хижуни,
розпростерши крила, розкошують пiд небосклоном.

   * * *
   Минула вже перша весна, пишаються вже лiси, гори в яснiй новiй зеленi -
наста? лiто.
   Вже четверта недiля, як ви?жджа? Гриць на сво?м чорнiм густогривiм конi
в лiс за Туркинею i не дiждеться ??. З надi?ю ви?жджа?,  з  сумом  верта?.
Може, засватали ?? М'ясницями, дума? часом неспокiйно, а може,  i  вiддала
мати десь далеко звiдси, а вiн нiчого не зна?, вiд нiкого про не? не  чу?,
- нiхто нiчого не каже.
   В його серцi розiгралася туга. Туга широкою  стру?ю,  i  як  вже  нiхто
iнший про те не зна?, то чорний кiнь його один певно  зна?.  Вижидаючи  ??
отут лiсом  нетерпливо,  вiн  iнодi  i  годину  сто?ть,  спертий  на  нiм,
задумавшись або виспiвуючи тужливу пiсню, або знов надслухуючи шелесту, що
заповiдав би ?? присутнiсть у лiсi, або виграва?  на  сопiлцi.  А  вкiнцi,
знетерпеливившись, сiда? на нього i  жене  скорим  кроком  куди-небудь  на
розраду, а бодай до щебетливо?, слухняно? синьооко? Настки,  котра  вiдтак
все лагодить. Так i нинi.
   Спершися на свого чорногривого друга, вiн  дивиться  острим  оком,  мов
яструб, на ту бiлу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого  лiсу
хилком проти нього.
   "Прийде вона?" - дума?.
   Не знати.
   А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а ?? ще нема.
   Вже всiх яструбiв, що плавали чистим воздухом, перечислив,  темний  яр,
що ним гнав шумливий потiк, змiрив вздовж  i  вшир  сво?м  оком,  виповнив
тужливими думками, а вона й нинi не прийшла.
   "В лiс весною прийдеш?" - питав ?? тодi зимою.
   "В лiс весною прийду".
   "Як зазеленi??.."
   "Як зазеленi?", - вiдказала, усмiхаючись, i от як додержу? слова!  Вона
не то лиш що не приходить, але i не показувалася  ще  сього  лiта,  i  вiр
дiвчатам! То не так, як його  Настка:  що  забагнеш,  вона  вже  зна?,  що
подума?ш, вона вже скаже. От така та Настка, що вiн ?? голубить.  Вона  ж_
йому щира. Раз_ по правдi щира. А Туркиня?
   Гриць  затиска?  зуби  з  нетерпливостi  i  проклина?   "чортицю",   що
пусто-дурно здурила тодi взимi, обiцяючись на весну, а сама от i  в  гадцi
не ма? явитися.
   Пiд час таких невеселих думок  здiйма?  нараз  його  кiнь  високо  свою
голову, задивився чорними блискучими  очима  неповорушно  в  одну  сторону
лiсу, насторчивши вуха, i мов жде. Майже цiлим туловищем сво?м жде...
   Широкi, крилатi вiти смерек, десь недалеко них, роздiлюються  гнучко  i
без шелесту, i з-помежи них визира? нараз дiвоча голова, пристро?на  двома
великими червоними маками, i знов зника?.  Кiнь  жаха?ться,  а  Гриць,  не
помiтивши в задумi, що з  його  другом  зайшло,  кида?ться  за  ним.  Чого
злякався, сполохався? Побачив якого ведмедя? Чи, може, серну тонконогу, що
хотiла бiлу стежку перейти, сполохалася ?х видом  i  сховалася  знов?  Вiн
успоко?в полохливого коня, i знов настала попередня тишина. Знов  нiщо  не
руха?ться. Ждуть.
   Не руха?ться справдi нiщо?
   Нiщо.
   Ба противно: десь щось  руха?ться.  Якийсь  час  стояв  кiнь  спокiйно,
неповорушно, однак тепер почина? наново непоко?тися.  Вiдчувши  десь  щось
нiби чуже, вiн почав наслiдком сво??  велико?  полохливостi  бистрим  оком
роззиратися, пiднявши голову ще вище, як перше. Та вже  не  жаха?ться  так
сильно, як перше. Гриць прив'язав його до яко?сь смереки, а сам iде  бiлою
стежкою вперед угору. Однак  не  уйшов  дальше,  як  кiльканадцять  крокiв
вперед себе, коли саме недалеко нього попри стежку розчиняються, як перше,
крила смерек, уступають мiсце дiвочiй пишно заквiтчанiй головi, а  далi  й
цiлiй високiй стрункiй статi Тетяни.
   - Туркине, то ти?! - крикнув Гриць врадуваний.
   - То я.
   То я! То вона!_
   I самi не знають, як се зложилося, що вже трима? вiн ?? в сво?х обiймах
i що ?х уста, мов на приказ, самi з себе злучилися.
   - Пусти! - домага?ться вона строго i звiльня?ться, збентежена,  з  його
рук, що нiби навiки взяли ?? в полон, iнший рух забули.
   - Туркине! - повторю? вiн, не тямлячись з радостi. -  Я  стiльки  разiв
тут наждався вже на тебе, стiльки  натужився  за  тобою,  а  ти  аж  тепер
прийшла.
   - Аж тепер, - повторю?, смiючись, а вiдтак дода?: - Тому й пусти,  -  i
освободжу?ться з його рук нетерпливо. - Я не  йшла  сама,  -  оправду?ться
вiдтак квапно, - а йшла з одною жiнкою (нiколи не могла перемогти себе про
Мавру заговорити)... Цить, - дода?  потайно,  пiвголосом,  -  вона  ходить
часом сюди i пiд "Бiлий камiнь", i шука? там якогось зiлля...
   - Лиш тут най не йде! - перебива? вiн ?? i притиска? знов до грудей.  -
Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нинi недiля,  ти  врештi  прийшла...
дiждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.
   Вона дивиться на нього, пiдсуваючи чорнi брови вгору,  i,  усмiхаючись,
пита?:
   - Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?
   - Нинi четверту недiлю як жду.
   - А я ходила по лiсах, та все заверталася  з  дороги  назад,  не  могла
звернутися до тебе...
   Вiн загляда? ?й в очi, що нiколи не бачили зла i все  дивляться  просто
та щиро, всьому чудуються, вiрять...
   - Зозуле ти! - каже, цiлуючи ??, i тулить, голубить ?? раз  по  раз  до
грудей. - Зозуле!
   - Не могла, не могла, - впевня? далi,  -  маму  вдолинi  я  дурила,  не
сказавши по правдi, чого йду в лiс, тому i сумлiння все здержувало...
   - Любити,_ Туркине?
   - Любити,_ Грицю.
   - А он, бач, я можу.
   - Любити i дурити?_
   - _Дурити i любити! - вiдповiда?, не надумуючись, i смi?ться.
   - А я все вагаюся...
   - Бо не любиш щиро, як я.
   - Грицю!!.
   - Туркине!..
   Вона обняла його за шию i мовчить.
   - Туркине... ти любиш щиро?
   Мовчанка...
   Вiдтак:
   - Може, Грицю...
   - Зозуле!
   Нараз пiдняла голову i знов дивиться просто з щирiстю в його очi.
   - _Нiколи так не питай, - просить якось з наглим жалем.
   - Коли ти завше така чудна до мене, - вiдказу? вiн, оправдуючись.
   - Нi, Грицю, нi... - впевня? його i тулиться з  неописаним  довiр'ям  i
чуттям до нього. - Якби ти знав...
   - Що, дiвчино моя?
   - Як тяжко дуже, дуже любити, а притiм ту любов перед  матiр'ю...  -  i
урвала на хвилинку, а вiдтак докiнчила квапно, - та?ти.
   - Чому та?ти? - пита? вiн впрост. - Чи се соромно любити?
   - Не пустять ходити в лiс, - дода? вона. -  Скажуть,  щоб  ти  присилав
сватiв, а по лiсах не пустять сходитися. О... моя мати нiколи не пустить.
   - Ов-ва! - потiша? вiн ?? i смi?ться.
   - Так, так, Грицю, - повторю? вона поважно, - мама моя не зна?  жартiв.
Проти хлопцiв вона строга - не вiрить ?м.
   - А проте ?х i конем не об'?деш, - вiдказав вiн, знов смiючись.
   - Легко тобi смiятися, - каже вона i дивиться йому в очi, вижидаючи.
   - Легко, - каже вiн весело, - де вже не легко, коли Туркиня коло  мене,
а прийде час, будуть i старости. Се? осенi певно що будуть. Оця зима  була
така довга та тяжка, я стiльки за тобою натужився, а тепер же самим пишним
лiтом ще i "матерiв" лякатися? Зо мною ти не бiйся нiчого.
   I кажучи сi слова гордо й певно, голубить ?? з непогамованою палкiстю.
   - То дуже_ любиш? - пита? вона i стара?ться очима збагнути глибiнь  то?
любовi з його очей, в котрих свою душу згубила.
   - Нiкого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобi.  Тебе  одну  на
свiтi._ Коби знала ти, Туркине...
   - А коби ти знав, - перебива?  вона  поважно,  пiдсуваючи  високо  сво?
чорнi брови, i чомусь сказала ними бiльше, як попереднiми словами.
   - Ти не зна?ш, що в мене за серце, - впевня? вiн знов i приголублю?  ??
наново до себе.
   - А я - Грицю... а я - о боже!.. - i не доказала.
   - Люби, зозуле, люби, - молить вiн, - а я на руках занесу тебе до тво??
хати.
   Нараз вона пiдiйма? свою заквiтчану голову i, мов вернула на хвилину  з
другого свiту, незвичайно споважнiвши, пита?:
   - А як перестанеш любити?
   - Туркине, моя зоре... хiба ж я се годен? Чому ти отак смутно пита?ш?
   - Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? - вiдказала.  -
А я, Грицю, а я, - каже вона, i раптом шука? охорони вiд  чогось  на  його
грудях, - я... - i, не доказавши, замовкла, мов душу свою вiддала.
   - Посвистував я, Туркине, - оправду?ться вiн поважно, - посвистував  я,
щоправда, i не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше  поглузу?ш
ти з мене, як прийде багатший, нiж я з тебе. Чи не так,  Тетянко?  Iваниху
Дубиху широко-далеко за багачку  знають,  а  я  -  Гриць.  Тiльки  i  його
багатства, що кiнь та щире серце. - I, сказавши се, поцiлував i  притиснув
?? наново так щиро i палко до себе, що в тiм вона вже вмовкла...
   - Iнодi зимою, - почала вiдтак вона по якiйсь хвилинi, - заким ти перед
нашою хатою станув, я мов з тягарем на душi ходила, все молилася, щоб його
господь вiдвернув вiд мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! -
додала i обняла його шию. - I вiд то? днини, вiд то? години я вже не годна
була тебе забути...
   - А мене туга погнала, - об'яснив весело. - Видержки  не  мав,  осiдлав
коня i пiгнав до тебе. "Що буде, то буде, - думав.  -  Нехай  хоч  побачу,
нехай хоч погляну на тi очi, брови, що душу украли, серце  упо?ли,  спокiй
вiдiбрали, а самi сховалися".
   - А мати допитувалася опiсля, - почала вона знов, - хто ти такий, вiдки
тебе знаю. А коли я мовчала, вона i собi замовкла, додаючи лиш оце  слово:
"Уважай, Тетяно"._ Боюся я сво?? матерi, Грицю, як вона мовчить, та  проте
i не годна була забути тебе. Крiзь сон бачила на чорнiм конi, крiзь сон  я
тужила.  Вднину  тугу  працею  укривала,  а  безсонними  ночами  спогадами
годувала. Iнакше не могла. Так зиму пережила...
   - Хоч би i раз, хоч би i два був би я  завернув  до  тебе,  Туркине,  -
обiзвався вiн, - та саме горда твоя мати з хати вiдiпхнула, але  тепер  не
забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
   - Я не забула. От, чи не прибула? - пита? i  пiдсува?  допитливо  чорнi
сво? брови.
   - _Спасибi, дiвчино, моя пишна квiтко, люби лише вiрно i жди до осенi.
   - А ти? - пита? вона i тоне всею душею,  сво?ми  очима  в  його  гарних
очах. - Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?_
   Вiн обiйма? ??.
   - Тебе одну я люблю. На весь свiт одну._ В  недiлю  прийду  знов,  буду
тебе ждати. Вийди тут ось лiсом, зацвiти в нiм квiткою, я буду тут.
   - Все лiсом? - пита? вона, вагаючись пристати на те, i роздуму?...
   - Все лiсом.
   - А може, нi, - каже вона нараз  бистро  i,  трутивши  його  вiд  себе,
вiдверта?ться живо.
   - Туркине!
   Вона не слуха? - йде.
   - Туркине!.. бiжиш до сво? матерi?_
   - _Бiжу.
   - Ов-ва!
   Вона не обзива?ться, iде.
   Вiн погнав за нею.
   - Тетянко! - блага?, - бач, вже й загнiвалася. Вже скiнчила любити? А я
так довго_ ждав... застрiль мене, щоб не тужив  бiльше  за  тобою...  буде
тобi легше...
   Вона оглянулася i стала. Через хвилю мовчить i морщить брови.
   Вiн пожира? ?? очима, вiдтак тягне ?? мовчки востанн?  на  прощання  до
сво?х грудей. Мовчки тоне вона в його любовi i словом не опира?ться...
   - Прийдеш знов? - шепче вiн пристрасно, благаючи, i всю душу вклада?  в
оце одно слово.
   - Прийду.
   - Пам'ятай!

   Коли  опинився  знов  коло  свого  коня,  не  мiг  здержатися,  щоб  не
обiзватися ще хоч раз до не?.
   - Лю-биш? - _погнав його голос допитливо пустим лiсом  ?й  навздогiн  i
жде...
   З-помIж струнких високих смерек, здавалося, а заразом нiби на противнiй
скелi, через яр, вiдбилося ясним вiдгомоном... "Любиш?"_
   - Лю-блю! - _'кликнув молодий голос могуче, а долетiвши в глибiнь лiсу,
на хвилину станув. Вiдтак, мов молодий мандрiвник, добився  чи  не  живiше
через лiс до його слуху. "Люблю"..._ А  добившись  на  мiсце,  тут  навiки
вмер.

   * * *
   I ходить Тетяна чи не щонедiлi лiсом.  Вгору  бiжить  легким  кроком  з
щастям в очах, щоб довго вiн  не  ждав...  вдолину  знов  збiга?,  щоб  не
опiзнитися, матiр не прогнiвити. А все про то мовчить... i все  спiшиться.
Немов одна днина, збiга?  тиждень  за  тижнем,  лiто  розкошу?,  любов  ?х
мiцнi?...
   - Приходь, моя Туркине, любити не жалуй... - просить вiн щиро за кождий
раз, i доки попри бiлу стежку тягнеться лiс, iде вiн з нею враз. Все  жаль
?? покидати... така йому мила, така гарна.
   - Вертай вже назад, - упомина? його iнодi, а сама ста? йому  в  дорозi,
щоб далi не йшов.
   - Жалу?ш менi ще хвилини? - докоря? вiн. - В мене стiльки щастя, що  ти
одна на свiтi, а ти он яка! - _останн? слово каже з гiрким докором.
   - Я - Грицю? Я? - пита? вона, пiдсуваючи зчудовано чорнi сво? брови,  а
в ?? очах вже i жаль якийсь вражений розгорiвся.
   - Ти - ти не любиш так, як я.  Все  вага?шся.  Все,  як  на  роздорожжi
бува?ш або як по вугля прибiга?ш.
   - Грицю,  -  вiдповiда?  вона,  а  далi  вмовка?.  Прудка  i  вразлива,
здобува?ться вона вражена аж по хвилi на вiдповiдь: - Я утопилася в  тобi,
других вже не знаю, матiр свою обманюю... а ти..._ - i не доказу?.
   - Та все-таки вага?шся, Туркине...
   - Вагаюсь, чи вiрно ти_ любиш. О Грицю, -  молить  вона  i  глядить  на
нього великими очима, - не обманюй мене! Сво? серце сама я знаю, те  серце
вже не в мо?х грудях - в тобi опинилося. Гадки, що я ?х колись-думала,  за
тебе замiнила. Душа, що була колись моя, за тобою волiчеться. Не верне  до
давнього вона нiколи. Не обмани_ мене.
   - Та все-таки вага?шся, Туркине...
   ?? очi спалахнули.
   - Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. -  кликнула  з  жалем,  i  з  тим
трутила його вiд себе, як у дитинствi  тручала  матiр  свою,  коли  та  не
сповнила ?? волi,
   - _Заким снiг упаде, ти будеш в  мо?й  хатi,  -  вiдповiда?  вiн  мiсто
всього, i