горне, i голубить ??, щоб жаль дарувала. - Не  жалуй  любити,  -
дода? знов, благаючи. - Тiльки й мого щастя, що ти одна на свiтi.  Приходь
все, зозуле, не забувай мене. А як будуть  лаяти,  що  ти  блудиш  лiсами,
скажи всiм в очi, що шука?ш щастя.
   - Як, Грицю? - пита? вона i чуду?ться.
   - Що шука?ш цвiт папоротi, - поясню? вiн. - Не зна?ш? Вiн да? щастя.
   - Не знаю, - вiдказу? вона i знов диву?ться його скорою видумкою.
   - Цвiт папоротi, - об'ясня? вiн ще  раз.  -  Його  треба  довго,  довго
шукати, а хто знайде, зна? вiдтак все на свiтi i  знайде  сво?  щастя.  От
таке кажи. Хто  тобi  заборонить  того  цвiту  шукати?  Може,  твоя  мати?
Смiйся!..
   - Може... моя... мати, - вiдказу? задумливо i вмовка?.
   - А заки снiг упаде, - повторю? вiн, - будеш у мо?й хатi.
   - А заки снiг упаде, - повторю? вона i, не докiнчивши речення,  мов  ?й
блисла iнша думка, дода? з жахом: - Лячно, Грицю, довго ждати..._
   - _Чому би лячно, серце? - пита? вiн. - Доки ти зо мною, нiчого вже  не
бiйся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iнше не журися.
   - На осiнь заповiдаються старости, - жалу?ться вона i, шукаючи  поради,
бере його за шию.
   - Вiдки старости? - скипiв вiн.
   - Не казали ще звiдки, лиш мати натяка?, вже, мабуть, хоче  мене  сього
року вiддати.
   - Нехай натяка?. А я он в тебе перший. Вiд усiх ти вiдвернися.
   - Я вже й так вiдвернулася, - вiдказу? вона. - Тебе одного знаю, а якби
силували, розкажу матерi правду. Ти ж  багатирський_  син.  За  тебе  мати
дасть.
   - За мене мати дасть... хоча...  -  каже  вiн  непевним  голосом  i  не
доказу?.
   - Хоча? - пита? вона, i чомусь в нiй серце млi... - любиш другу?_
   Вiн жахнувся, а вiдтак додав з поспiхом:
   - Нi, другу - нi, Тетяно, але... по правдi, я...
   - Що, Грицю? - перебива? вона з переляканими очима.
   - Я, - докiнчу? вiн i вiддихнув легше, - я, по правдi, не  багатирський
син, а бiдний сирота. Я годованець - пiдкинена дитина...
   - Пiдкинена дитина? - чуду?ться вона. - Як то?..
   - Пiдкинена дитина, годованець; а мо? господарi - не рiднi мо? родичi.
   - Грицю! - каже вона i нiби боронить щось сво?м голосом.  -  Ти  ж  сам
казав... мiй батько багатир... о... не... - i не докiнчила.
   - Я казав i кажу: мiй батько багатир  i,  може,  дасть  колись  i  весь
ма?ток. Вiн дiтей сво?х не ма? - лиш мене. А як пiдеш  ти  за  мене,  вiн,
певно, добру пайку дасть... а колись, може, i все. Один я в нього в  хатi,
батьком його i зву. Та поки що я бiдний - тебе одну лиш  маю...  люби  хоч
бiдного! Не покидай, Тетянко!
   - Грицю! - каже вона з неописаною щирiстю. -  Я  перемовлю  маму;  хоча
вона i строга, але вона_ мене любить. Чу?ш, Грицю,  любить  -  _волю  нашу
зробить. Вона_ нас не розлучить...
   - То добре, зозуле, - каже вiн успоко?ний i ще дода?: - але  ще  мовчи,
лiтом все приходь, а заки снiг упаде - будеш в мо?й хатi.
   Тетяна слуха? його, однак нараз ста? близько коло нього i тоне з широко
розтуленими очима в його гарних голубих очах.
   - Грицю! - каже. - Я люблю тебе, сам зна?ш, як нiкого на свiтi,  але...
- i, пiднявши високо сво? брови, наказу? щось ними.
   - Не журися нiчим, моя Туркине, - каже вiн, не звертаючи уваги на вираз
?? лиця, лиш любу?ться нею. - Не журися нiчим. Ти моя._
   - _Твоя, - повторю?,  виймаючи  нараз  чомусь  спiшно  червонi  маки  з
волосся, i кида? йому ?х пiд ноги. - На, ма?ш, - каже. - А  тепер  iди.  Я
надто припiзнюся. А он сонце за горою червонi?, заходячи,  розстрiлю?  вже
промiння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
   - Не бiйся, - каже вiн. - Я пiду. - I з тим бере ?? востанн? за стан. -
Але прийдеш знов лiсом? - пита?, як за кождий раз, i ?х погляди злучаються
востанн? в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. -  Приходь,
моя квiтко, обзивайся лiсом...
   - Обiзвуся знов лiсом...
   - Лиш вiн i я зна?мо Туркиню...
   - _А моя мати, Грицю? - пита? вона нараз. - Бог нас не  поблагословить,
що ми ?? обманю?мо. Вона добра i любить мене... а я...  -  i,  урвавши  та
кивнувши головою, вiдходить. Одначе, вiдiйшовши ледве кiлька крокiв,  ста?
i за хвилю гука? пiвголосом:
   - Грицю!.. Грицю!.. Вiн опиня?ться коло не?.
   - Грицю! - каже вона, i ?? уста викривляються якось гiрко.
   - Що там? - пита? вiн i усмiха?ться мило сво?ми щирими очима. -  Забула
ще раз сказати, що любиш? - спитав. - Так ось скажи ще раз, я послухаю...
   - Коли побачимось,_ Грицю? - спитала...  i  пiдсунула  допитливо  чорнi
сво? брови.
   - Я ще сам не знаю; та побачимось..._ ти ж прийдеш!_
   - _Я прийду... - i з тими словами завернула направду ? зникла в лiсi.
   За нею замкнулись вiти, подрижавши трохи...
   Гриць не вiдходить ще зараз з  мiсця,  пора?ться  коло  коня,  пiдiйма?
червонi ?? цвiти, i чудно ста? йому на серцi. "От здобув собi  Туркиню,  -
перетяга?ться думка його душею... - Здобув"._
   "Я прийду", - повторю? вiн в гадцi ?? слова i задуму?ться над ними.
   Чудно якось так вимовила те слово. "Я_ прийду..." i смутна вiдiйшла.
   Нараз прокинувся, слуха?... щось нiби ?? голос пролетiв он там у правiй
сторонi лiсу. Вiн напружив слух - жде, а округ нього все, зда?ться, з  ним
враз слуха?... жде...
   "Не забудь!" - добива?ться до нього ?? голос.
   "Не забудь!" - упомина?ться й собi вiдгомiн лiсом i десь завмира?.
   Гриць не обзива?ться. Замiсть того вiн сiв на коня i вiд'?хав.

   * * *
   - Мавро!
   - Що там, доньцю? Зайшла врештi i  до  старо?  Маври?  А  то  за  сво?м
коханням вже i за не? забула.
   Тетяна обiйма? стару няню, тулить до себе i просить:
   - Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забiгати до тебе. Вдома все
в роботi, а недiля...
   - А недiля? - пита? циганка i блищить вигребуще чорними очима на молоду
дiвчину перед собою. - А недiля?
   - Як недiля, Мавро! - вiдказу? Тетяна i вiдверта?ться вiд  старо?.  Але
тут же i в тiй хвилi знов подобрiла.
   - Мавро, - дода? далi, - ти зна?ш, я люблю Гриця.
   - Ти оповiдала, доньцю, - вiдказу? циганка i все стереже дiвчину очима,
- оповiдала.
   - I вiн мене любить.
   - А також так щиро, як ти його?
   - Мавро! - кликнула нараз  з  докором  Тетяна  i  вiдверта?ться  чогось
уражена вiд старо? жiнки, що остала спокiйна. -  Я  тобi  не  буду  нiчого
бiльше казати. Ти за?дно як не вiриш, то безпечно поглузу?ш.  Що  б  i  не
сказала я, ти нiчого не вiриш! Сором, Мавро...
   - Бог з тобою, донько! - успокою? Мавра покiрно. - Та я його на очi  не
видiла, а не то...
   - Не видiла, не видiла! - повторю? люто Тетяна. - А все  тво?м  голосом
гонить невiра i ненависть. Все не вiриш. Я знаю. Ти цiлому свiтовi вже  не
вiриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповiдала,  що  перебула  через
зраду - то йому одному,_ Мавро, йому одному на всiм свiтi -  я  вiрю.  Вiн
мене щиро любить, Мавро... О! ти не зна?ш!
   - Я вiрю, доньцю, що тебе любить, - вiдказу? Мавра твердо. - Хто  тебе,
зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на свiтi  любити,  як
не таких, як  ти?  Га-й,  га-й!  -  заспiвала  нараз,  мов  на  хижуна,  i
заколихалася цiлим сво?м тiлом. - Га-й, га-й!
   Тетяна подобрiла.
   - Заки снiг упаде, казав, Мавро, буду в його хатi.
   - Слава богу! - вiдповiда? стара, вже потрохи iншим  голосом  i  зiтха?
легше. - Кваптеся, бо як  прийде  осiнь,  мати  прийме  других  старостiв.
Казала менi оногди, що хоче тебе се? осенi вже конче вiддати, а сама  пiде
в монастир.
   - О, мама все сво?! - каже Тетяна. - Найбiльше, вiдай, чого вона  бажа?
в життi, то пiти на старiсть у монастир.
   - Може, й добре робить, доньцю.
   - Та за кого  й  там  вже  стiльки  молитися?  Вона  вже  доста  й  так
молиться... щонедiлi, свята...
   - _Може, i за тво? щастя, - вiдповiда? стара. - Тебе одну  лиш  ма?.  А
вiдколи твiй батько помер, з  котрим  так  добре  жила,  як  вона  i  люди
розказують, то ?? тягне в монастир. А за тво?  щастя  хто  буде  молитися,
доньцю, як не вона? Зна?ш, вона рада тобi неба прихилити.
   - Се правда, - вiдповiда? Тетяна поважно i вмовка?. Вiдтак, надумавшись
хвилину, дода?: - Вона одна, ти, Мавро, друга, а вiн_ третiй  любить  мене
щиро i по правдi.
   - Правду кажеш, доньцю, - притаку? Мавра. - Добрий  чоловiк  -  то  для
жiнки все одно що тато й мама.
   - А не правда, Мавро? - обзива?ться Тетяна, i  ??  очi  заяснiли  самим
щирим щастям.
   - Правда.
   - Коби ти менi його хоч раз показала, донько, -  потяга?  Мавра,  -  не
ховай вже його так, як золотий червiнець.
   Тетяна усмiхнулася весело.
   - Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о!
   - Як ти? - пита? стара.
   - Високий, вус чорний, а сам  бiлий  та  синьоокий.  А  все  ?здить  на
чорнiм, як вуголь, конi. Тодi вiн вже найкращий. На  нiм  вiн  летить,  як
вихор. О, Мавро, - красний!
   Мавра слуха?, i ?? думки летять кудись в минулiсть.
   - Такий i вiн_ був, - каже вiдтак нiби бiльше до себе. - Високий, як то
кажуть, як дуб, бiлолиций, синьоокий, а конем перелiтав попри нашi  шатра,
як сам вiтер у пусту. Такий i  вiн_  був.  А  все  посвистував.  Пан  був,
Тетянко!
   - Про кого ти кажеш, Мавро? - пита? дiвчина, що була в цiй  хвилi  всею
душею коло свого Гриця.
   - Про того, синку[24] через котрого змарнувала я  свою  долю,  стратила
батька,  матiр,  Раду,  а  вкiнцi  i  дитину.  Через   котрого   я   тепер
сама-однiська на цiлу гору, на цiлий лiс, на весь  свiт.  Коби  були  менi
хоча дитину оставили, - говорила жалiсно, - був би менi свiт свiтом, а так
що я маю? О Раду, Раду! - зажалувалася гiрко. - Чи вже не було iншо?  кари
для мене, як викинути мене з-помiж себе? Лiпше було таки на  мiсцi  вбити,
як обiцяв. Було покинути, пiти самому далi, а тато, мама були б  назад  до
себе забрали, а так... - I забiдкалася,  як  кождим  разом,  коли  про  те
говорила - по сво?му циганському  звича?вi,  загойдавшись  цiлим  тiлом  i
майже заспiвавши з жалю та огiрчення.
   - Цить вже, Мавро, цить, - потiша? Тетяна, - та не жалуй стiльки.  Воно
вже й так на нiщо не здасться. Дитинка, мабуть, у бога, там жде  на  тебе,
колись повiта?, i, може, лiпше для не? так.
   - Повiта?, повiта?, -  вiдказу?  жалiсним  голосом  Мавра,  та  тут  же
опам'яту?ться i почина?  нараз  iншим  голосом:  -  Вже  був  би  дорослим
парубком, десь, може, в службi заробляв на себе i на маму. I було би  йому
добре, i було би мамi добре. А так що? Га-й, га-й! -  пожалiлася  знов.  -
Га-й, га-й!
   - Може, й заробля? де, Мавро, хто його зна?, - каже спокiйно Тетяна.  -
Так вже бог дав. По правдi, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того  вийшло
все горе.
   - Зрадила, бо була молода, дурна i повiрила, -  обзива?ться  Мавра  вже
спокiйно. - Задивилася на бiле  панське  лице,  нециганськi  очi,  панську
ношу[25], а господь за те i покарав. Держись свого,  каже  i  кара?.  Будь
воно зле, будь добре, а на грiх не вийде.
   Дiвчина слухала мовчки, задивившись нiби кудись, хоча  перед  нею  були
лиш низенькi стiни старо? низько? хатини i бiльше нiщо.
   - Гриць_ не пан, - каже вiдтак, вимовляючи певно i твердо  iм'я  милого
перед старою. - Гриць не пан, хоч також бiлолиций i синьоокий  i  на  конi
?здить, як вiтер. I ми любимося, - i сказавши се,  вста?  i  проща?ться  з
Маврою. - Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи  в  недiлю  в  тебе  не
буде.
   - Га-й! га-й! - вiдказу? Мавра. - Я прийду. А ти, хоч i  не  прийдеш  в
недiлю, то приходь i в робiтну днинку, та сповiсти бабу, коли ?й  на  тво?
весiлля лагодитися та на хлопця подивитися.
   - Незабавки, Мавро, незабавки, - обзива?ться Тетяна i виходить.
   - А не виходь до нього щонедiлi в лiс, -  остерiга?,  випроваджуючи  ??
геть аж поза хату. - А як пiдеш, то вiзьми i мене  з  собою,  -  жарту?  з
чудним поглядом Мавра. - Нехай i на стару няню сво??  любки  раз  погляне.
Вона ж йому_ на щастя  от  яку  зорю  ясну  та  красну  викохала.  Казками
вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най ?й хоч  тепер  словом
ласкавим подяку?.
   - Подяку?, Мавро, подяку?, - вiдказу? Тетяна  щиро  i  поважно.  -  Вiн
добрий i щирий, докона?шся сама, як побачиш, як вiн мене по-щирому любить,
коли менi не вiриш.
   Тетяна, вiддалена вже на кiлька  крокiв  вiд  хати,  огляда?ться  нараз
раптом позад себе. Чи се ?й причулося, що Мавра, вiдвернувшись  перше  вiд
не?, захохоталася до себе? Чи справдi воно так було?
   Нi.
   Мавра саме в тiй хвилi переступала порiг сво?? хати i зникла в нiй, мов
в ямi.
   Нi. Хiба причулося... та як вже так погано!
   Тетяна, мов холодною  водою  обiлляна,  з  неописано  прикрим  почуттям
упокорення i пониження верта? зiв'ялим кроком назад.
   Вже стiльки разiв постановляла собi не говорити Маврi нiчого про Гриця,
про ?х любов, i завше переможе любов i щирiсть до то? старо? чортицi, вона
зраджу?ться, говорить.
   Зате верта?, от хоч би й  нинi,  знов  з  затро?ною  душею  додому,  iз
зболiлим серцем, з жалем недовiр'я в душi до  нього,  доки  його  знов  не
побачить, доки вiн знов сво?ми ясними, як небо голубими та щирими очима не
роз'яснить ?? посмутнiлу душу, не успоко?ть i вона знов не повiрить.
   "Грицю! - кличе ?? щире,  тепле  серце  i  рветься  чистою  неподiленою
любов'ю. - Грицю, чи не так? Ти любиш?"
   "Га-й, га-й!  -  прочува?ться  ?й  в  душi  остерiгаючий  голос  старо?
циганки, мов вiдганяв би якогось хижака... прошиба? ?? душу гострим жалем.
- Га-й, га-й!"
   Тетяна розплакалася...

   Вернувши додому, кида?ться мовчки в тихiй свiтлицi перед  iкону  пресв.
богородицi, як  одного  разу,  рiк  тому  назад,  ломить  судорожно  руки,
притискаючи ?х розпучливо до грудей i чола, повторю? за?дно:
   - Господи, чому менi смутно? Чому менi смутно? Смутно менi, о боже!..

   Кiлька рокiв тому  назад  розказував  одного  разу  старий  бiлоголовий
мандрiвник, перепочиваючи кiлька день у богомiльно? i милосердно?  Iванихи
Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, якi зiбралися в не?, що був або,  може,
й ?сть ще мiж укра?нським  дiвоцтвом  звичай  в  надвечiр'я  Iвана  Купала
ворожити та про свою будучнiсть у русалок довiдуватися.
   - Як? Чим? - допитувалися молодi дiвчата цiкаво в старого мандрiвника.
   Докладно вiн сього не зна?, не з то? вiн околицi, але дещо осталося  ще
йому в пам'ятi, i вiн переповiсть. Пiзнiм  вечором  перед  Iваном  Купалом
плавають дiвчата по водi човном або,  коли  бояться,  щоб  русалки  ?х  не
заманили з-пiд води на дно до себе, в русалку не  обернули,  проходжуються
понад берегом i спiвають рiзнi тужливi, любовнi, гарнi й приманчивi пiснi.
Дiвчата на той вечiр пристро?нi пишно, мають  на  головi  гарнi  вiнки  i,
спiваючи отак в човнах по водi або над берегом, кидають  ?х  з  голови  на
воду. Кинувши вiнки в воду, ждуть, спiваючи, i роззируються,  куди  донесе
вода вiнок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять  русалки
розстрiлювати[26] пiд водою свавiльною рукою вiнки - се знак, що або вона,
або милий до року згине, або обо? розiйдуться. Часами задержу?ться вiнок з
то? сторони рiчки, звiдки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений
русалками, ?х мiццю i силою, все з вдячностi,  що  в  вечiр  Iвана  Купала
дiвоцтво ?х згаду?, пристрою?ться в ?х честь пишно i оживля? ?х,  до  води
заклятих, молодечими, приманчивими  спiвами,  за  що  вони  займаються  ?х
долею, розкриваючи ?? перед дiвочою душею рiзними подiями, зрозумiлими лиш
дiвчатам, або чудними снами, що вказують на будучнiсть.
   I зацiкавилися дiвчата оповiданням старого мандрiвника.
   Та хоч i зацiкавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Однi  не
хотiли, бо не було човнiв, другi вiдмовлялися, вимовляючися,  що  бояться,
аби русалки не заманили мiж себе в воду, iншi знов  вагалися,  бо  хлопцi,
довiдавшись, поглузують, i так вiдмовлялися, аж врештi нiхто з  охочих  не
остався.
   Так було тому кiлька рокiв назад.
   Але сього року склалося iнакше.
   Сього року захотiлося бог зна чому самiй Тетянi_ розвiдатися  про  свою
будучу долю.  Товаришки  i  ровесницi,  котрим  вона  заявила  свою  охоту
поворожити на Iвана
   Купала вiнками, мов лиш ждали поклику.  Поклику  найкращо?  та,  на  ?х
гадку, найвiдважнiшо? дiвчини, що, як  впевняла,  нiчого  не  боялася:  нi
русалок нi вдень, нi вночi, нi смiху всiх хлопцiв у  селi,  а  так  просто
хотiла._ Хотiла побачити, куди попливе ?? вiнок водою, куди покерують  ним
русалки. Тому запросила всiх товаришок i ровесниць на надвечерi?[27] Iвана
Купала над рiку оподалiк трохи вiд млина.
   I  справдi,  вони  сповнили  ??  волю,  набравши  нараз  i  собi  охоти
поворожити вiнками, погуляти ясною нiччю над берегом рiки,  переспiвати  в
гуртi як змога найкращих  спiванок  i  приспособити  собi  ласку  русалок,
захованих на днi води...
   Аж от настав врештi очiкуваний вечiр, а з ним i мiсяць вповнi.
   Завтра Iвана Купала, а сьогоднiшня нiч  ясна,  зориста,  неначе  умисне
розцвiлася, щоб молодим дiвчатам зрадити[28]  над  рiчкою  будучу  долю  i
милого.
   Мов гарнi птахи, зiбралися вони над берегом рiки, що,  осяяна  мiсячним
свiтлом, виблискувалася приманчиво межи густо залiсненою,  вечором  темною
Чабаницею та бiлою дорогою, що бiгла попри не?.
   Неначе срiбна широка струя, рухалася вода шумливо вперед i все вперед.
   Але не на всiх мiсцях однаково.
   Он там, де ?? ложисько на часок звужу?ться,  де  з  ??  дна  висадилося
камiння-велетень  неповоротною  формою,  вона  поважнi?.  Там,   пiд   тим
камiнням, що пригаду? невеличку скалу, береже вона кiлька мiсць, мов  тайн
сво?х, мiсць проразливо? глибини, над якими ?? поверхня то  морщиться,  то
виром крутиться.
   Морщачись i дрижачи  якимось  злорадним  приманливим  миготiнням,  вона
стара?ться все в тiм мiсцi безпощадно поглинути в себе,  що  появиться  на
поверхнi.
   Нiхто не переходить тих глибiней, таких  супокiйних  на  вид,  а  таких
зрадливих сво?м супоко?м, нiхто не пробував перепливати ?х.
   Вони не цiкавi.
   Супоко?м сво?м не манять нiкого до себе, а кого приманять  на  хвилину,
той вiдверта?ться, збагнувши оком глибiнь обiч камня-велетня, не  журиться
бiльше ним i йде. Тож i рiка на тiм мiсцi нiби опущена i нiхто  не  мутить
там ?? супокою.
   Не самi прибули дiвчата над берег блискучо? вночi рiки. Межи ними  ?  й
циганка Мавра. Пристро?на в якусь стару червону хустку, спущену недбало  з
голови, в срiбне давн? намисто на ши? i на грудях, з розпатланим волоссям,
вона проходжу?ться мiж дiвчатами, мов марево.
   Розвеселена дiвочим балаканням та  дарунками,  якими  привабили  ??  зi
сховку помiж себе, виспiву? вона якiсь чуднi монотоннi пiснi,  на  рiднiй,
лиш ?й зрозумiлiй мовi, i чогось вдоволена.
   Нинi захопила ??, очевидно, струя живого життя молодiжi,  i  вона  нiби
вiдмолоднiла сього вечора з ними. Зрештою,  вона  найбiльше  через  Тетяну
тут. Тетянi захотiлося над рiкою поворожити, а се було для не? те саме, що
?? власне бажання. Тому вона весела.
   Вона вiдповiда? голосно на всi допити дiвочi, що радi би заглянути  хоч
на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, i смi?ться весело.
   Дiвчата уставляються врештi по  вподобi  i  волi  кождо?  на  обiбраних
мiсцях i спiваючи, кидають з голови одна по другiй пишнi вiнки з  лентами,
якими пристро?лися сього вечора, на блискучу воду - i ждуть.
   Коли упав перший вiнок на воду, почувся перший голос:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала, гей, гей, гей!
   Красна дiвчина долi шукала, гей, гей, гей!
   Цвiтки збирала,вiночок вила,
   Долi водою його пустила.
   Другий голос:
   Поплинь, вiночку, по блискучiй хвилi;
   Поплинь пiд хату, де живе милий.
   Поплив вiночок долi водою,
   Серце дiвчини забрав з собою.
   Третiй голос:
   На зарiночку змарнiв поволi,
   Не дав Купало дiвчинi долi.
   Гей, на Iвана, гей, на Купала
   Дiвча во пiвнiч зiлля копала;
   В пiвнiч копала, в пiвнiч варила,
   А до схiд сонця вже отру?ла...
   Вiдтак глядять всi дiвчата на веселi  хвилi,  куди  i  як  несуть  вони
вiнки. Понесуть ?х далеко чи близько? До милого  чи  до  чужого?  На  якiм
мiсцi берега спиняться? I тут же в сiм селi? Чи, може, розiрвуть ?х  дикою
грою в дрiбнi куснi, не донiсши цiлими, де судьба призначила?..
   Якийсь час глибока мовчанка.  Дiвчата  стоять  посхилюванi  на  березi,
дивляться, стережуть очима, ба чи не всiм тiлом, розколисанi водою вiнки -
i лиш десь-не-десь повторю?ться пiвголосом:
   Гей, на Iвана, гей, на Купала
   Красна дiвчина долi шукала!
   Цвiтки збирала, вiночок вила,
   Долi водою його пустила.
   Нараз крик i смiх.
   Один вiнок натрапив на бистрiшу хвилю коло берега, i вона викинула його
збиточне[29] на траву. Зо два iншi, сплетенi немiцно, розiрвалися зараз  з
самого  початку  i  розплилися  поодинокими  цвiтами  по  всiй  рiцi,  мов
роздробилися для все? рiки, i хутко зникли з очей.
   Лиш одна Тетяна мовчить, не дба? нi про кого, не цiкавиться нiчим.
   Вона  опинилася   на   березi   коло   спокiйно?   глибини,   означено?
велетнями-каменями, i надуму?ться. За нею поволiклася, мов друга ??  тiнь,
i ворожка-циганка.
   ?? обходить нинi найбiльше вiнок  Тетяни.  Що  станеться  з  ним?  Куди
понесе його_ рiка? Чи далi до красного Гриця в гори, чи на берег кине?  Чи
розiрве на куснi, на смiх пустить? То ?? цiкавить!
   Тетяна не здiйма? вiнка з голови. Вага?ться. Передусiм  вона  не  хоче,
щоб хто бачив, як кине його з  голови,  не  хоче  спiвати.  Не  хоче,  щоб
звертали увагу на не?,  одним  словом,  не  хоче  нiчого.  Нiчого,  в  чiм
захотiли би й iншi брати участь.
   Щось_ сама однiська хоче.
   А нараз вже нiби й того не хоче.
   Так сто?ть i вага?ться.
   Вагаючись, спиня?ться тим часом думками коло Гриця, пита? себе:
   "Звiнчаються вони се? осенi, як заповiдав ?й вiн,  чи  будуть  ще  далi
ждати?"
   "Заки снiг упаде, будеш в мо?й хатi", - казав вiн ?й сам сво?ми устами,
i вона йому вiрить. Йому одному на всiм свiтi. Вiнок i вода не скажуть  ?й
бiльше, як вiн сам. Вiн сво?м голосом i сво?ми устами, якими цiлував...
   - Ти тут хочеш кидати вiнок? - обзива?ться нараз за нею голос  Маври  i
перебива? раптом лет ?? думок.
   - Не тут! - _вiдповiда? знехотя молода дiвчина i вiдверта?ться,  немило
вражена циганкою, що перебила ?й думки.
   - Не тут, доньцю, не тут, - пiдмовля? Мавра, - бо, ади, тут у водi вир,
i вiн не дасть добре вiнковi поплисти. Все буде ним в однiм мiсцi крутити.
Iди трохи далi та кинь вiнок, згадавши свого  милого,  чи  поберетеся  се?
осенi, чи нi.
   -  Поберемося,  поберемося!  -  вiдповiда?   Тетяна   гордо   i   дода?
роздразнено: - Кину вiнок, де схочу. - I  з  тими  словами  вiдступа?  вiд
циганки на кiлька крокiв. Хотiла кинути вiнок нiким не спостережена,  сама
однiська, тим часом Мавра не да?.
   - Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! - каже примиряюче Мавра, та
проте не руша?ться з мiсця. Се подразнило ще бiльше уперту вдачу  дiвчини,
що не зносила над собою нiяко?  властi,  i  вона  вiдступила  вiд  циганки
дальше. Ще недалеко вiдступила, коли ?? нараз щось мов пiдтручу? невидимою
силою назад на те саме мiсце. Вона вернула i зняла з голови вiнок. Далi  -
не створивши уст нi на одне слово, кинула вiнок з усе? сили коло каменя  в
воду... Вiнок заколисався сильно i, поплававши  кiлька  хвилин  кругом  по
тихiй водi,  почав,  немов  кермований  невидимою  силою  з-пiд  блискучо?
поверхнi, сунутися ледве замiтно вперед.
   Не далеко.
   Тетяна стояла на березi, похилившись, з очима широко створеними,  i  не
рухалася нi на волосок. Ззаду за нею чигала вдво? зiгнена циганка.
   Важка хвиля... мовчання...
   - О! о! о! - скричала нараз Тетяна i простягла з  переляком  над  водою
руки. Саме до середини доплив ?? вiнок, як тут захопив  його  вир.  Крутив
ним якусь хвилину на однiм мiсцi, грався. Коли нараз потягнуло його щось в
глибiнь, i Тетяна не побачила його бiльше.
   Мовчки обернула вона сво? побiлiле лице до старо? циганки,  що  й  собi
витрiщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула  поважно  на
дiвчину.
   - _Не посвата? тебе се? осенi твiй хлопець,  -  обiзвалася  врештi,  не
надумуючись, - не посвата?. Тетяна вiдвернулася.
   - Ов-ва! - сказала лише згорда i повела спущеними очима по водi.
   - Ов-ва?! кажеш, доньцю? - спитала з явним докором Мавра.
   - Ов-ва! - вiдповiла,  як  перше,  гордо  дiвчина,  мов  не  сво?м  вже
голосом, i, вiдвернувшись вiд води, вiдiйшла...

   * * *
   Знов минув якийсь час.
   Настка пiшла  з  сво?ми  родичами  на  прощу  в  далекi  сторони  i  не
попрощалася з Грицем,  ?й  болiло  серце,  що  вiн  майже  цiле  оце  лiто
занедбував ??, навiдуючись лиш рiдко до не?. Та не  показувала  вона  йому
свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до не?,  як  уже
не раз бувало давнiше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла
ще i яка iнша дiвчина заняти, ?й не приходило  досi  на  думку.  Звичайно,
бувала се досi сама його чудна непостiйна вдача, що брала над ним  верх  i
або вiддаляла з хати на якийсь час, або силувала  до  гарячо?  запальчиво?
працi; тодi й тижнями не заходив до не?.
   Та  все  ж  вiн  i  тодi  навiдувався  до  не?  бодай  на  хвилину-двi,
показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як  його  в  роботi  захопляла
сльота, вiн звертався хоч крадьком до не?.
   Але сього лiта вiн лише десь та не  десь  загляне  на  хвилину  до  не?
вечором, а зрештою в недiлю, свято його мов вiтром удувало...
   Куди ходив? - запитувала себе Настка i чудувалася.
   А може, i взагалi не ходив?
   Се раз. А по-друге, чому вже не говорить ?й, як давнiше, де бував, коли
вже вiддалявся?
   Вони ж собi межи собою вже давно по словi[30] i ждуть ще  нiби  дозволу
батькiв, щоб вiдбулося весiлля. А саме тепер_ почина? вiн ??  занедбувати.
Саме тепер, ?й болiло серце, вiщувало смуток, i бували  хвилi,  коли  вона
гiрко жалувалася на його невдяку i байдужiсть, на чудну  вдачу,  а  iнодi,
переговорюючись з матiр'ю, навiть плакала.
   Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти,  про  яко?  силу  i
мiць чула лиш мов з казки,  та  все  побоювалася.  А  далi  й  соромилася.
Ворожка, як вона чула, жила десь на самотi,  на  горi  Чабаницi,  в  лiсi,
отже, треба би ще iз кимось iншим iти. А вона  не  мала  з  ким.  А  хоча,
говорила  собi,  i  пiде  до  не?,  то  що   скаже   ворожцi?   Що   милий
спроневiрився?. Вона того напевно не зна?. Не раз i не два впевняв ??,  що
?? одну любить, ?? одну на свiтi._
   Та що питати ??? Про що розвiдуватися? Що вiн не любить довго держатися
хати, одного мiсця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На  те  й
ворожка, хто зна?, чи поможе. Хiба що, може, йому ким що починено?
   Ким?
   Не зна?.
   Дiвчиною якою?
   Котрою?
   В селi всi дiвчата знали, що вони собi по  словi,  жодна  межи  них  не
стане, хiба би яка молодиця. А молодиць ?й не страшно, хоча й кажуть люди,
що ? мiж ними i такi, що чоловiкам вiдбирають розум. Та  вiн  не  бо?ться.
Гриць не боязливий. На цiле село вiн один нiчого не бо?ться. Тож  чого  ?й
до ворожки?
   Так роздумувала Настка i осталася, не пiшла. Лиш коли родичi заговорили
про хiд на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними.  Хотiла  господу
помолитися, за свiй грiх покаятися,  про  щастя  попросити.  I  пiшла.  Не
зрадившись перед нiким з товаришок - зiбралася й пiшла.
   Грицевi стало нiяково, коли зачув,  що  Настка  пiшла  з  родичами  так
далеко в чужу сторону, як  казали  люди,  не  спiмнувши  йому  про  те  нi
словечком, i не попрощалася.
   I стало йому нараз прикро i жаль за доброю, щирою дiвчиною, що за  цiле
лiто не зробила йому нi одним словом докору за байдужiсть до не?.
   Правда, вiн не все був  до  не?  байдужий,  лиш  саме  в  той  час,  як
стрiчався з Тетяною. Тож лиш тодi вiн ?? занедбував. По  кождiй  стрiчi  з
Тетяною вiн неначе тратив власть над собою, так дуже пiдходила  вона  йому
пiд душу. I був би, коли б був мiг, з нею вже давно одружився. Вона, -  як
говорив ?й iнодi сам, - весь розум з  голови  випивала  i  мов  шовком  за
палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши ?? довше, як ось i  тепер
через якусь роботу, до яко? батько мов прикував, починав тужити за Насткою
i вiдчував виразно, що без не? не  може  обiйтися.  Яка  вона  добра,  яка
податлива, як приставала у всiм за ним, а нараз вiдвернулася. Тому вiн сам
винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрiм нього, нiкого не любила...
   - Грицю, - грозила саме останнiй раз  (пригадалося  йому),  усмiхаючись
жартiвливо до нього, не бачивши його довше в себе.  -  Вiдай,  ти  знайшов
собi другу Настку, що першу вже забува?ш. Як знайшов, то держи! -  казала,
а проте, хоч i каже се, тягне i обiйма? його пестливо за шию. -  Я  знайду
собi другого Гриця. Не тiльки свiта, що наше село, не тiльки  хлопцiв,  що
Гриць на границi. Як хочеш, Грицю, - дода? i, усмiхаючися, загляда? йому в
очi, обiйма? i голубить, доки не усмiхнеться  вiн  i  не  прихилиться,  не
примириться знов з нею.
   I так все i завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як  та  лисичка;
тяжко Настку не_ любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що
не знали гнiву, з устами, що з усмiхом вiтали.
   А тепер пiшла на прощу - слова не сказала, тепер, перший раз  в  життi,
зда?ться, вiдчула справдiшнiй  жаль  до  нього.  "Невже  ж  дiзналася  про
Туркиню? - подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. - Господи! А
коли вже дiзналася, хоч i не знаю звiдки, бо як i хто таке розказав би?  -
то вже лiпше розкаже вiн ?й сам про все.  Хоч  буде  по  правдi.  Про  все
перекона?ться.
   А розгнiва?ться вона, вiн ?? перепросить. Вона мудра, простить  йому  i
помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хлiба, хоч  до
рани приложи. З нею все зробиш. Iнакше годi поступити, ?? шкода,  ??  жаль
лишити, ?? давно вiн любить.
   Отаке.
   Одно? жаль лишити, бо вже давно любить, ба навiть зв'язався, друго?  не
годен покинути, серце не за тим; тому нехай самi мiж собою  зроблять  лад,
як котрiй що не по душi...

   Як повернула Настка з прощi, Гриць пiшов до не?. Дiждався ?? врештi.
   Вийшла проти нього якась мов не  та.  Висока,  годна,  та  проте  марна
якась.
   Вiн поглянув на не? i пожалував в душi.
   Тому всьому вiн винен, - _заговорило в нiм сумлiння.
   А далi обiзвався.
   Чому не сказала, що йде на прощу? - спитав, вiтаючись з нею. - Може  б,
був i вiн до них прилучився, був би i вiн пiшов. Чому зата?ла  перед  ним,
що йде, i пiшла без нього?
   Чи вiн ?й вже байдужий? Не любить його бiльше?
   Вмiсто вiдповiдi Настка розплакалася.
   Вона його любить, як давно любила, але вiн_ не щирий. Вiн вже сторонить
вiд не?, так робить недобре.  Нехай  по  правдi  призна?ться,  куди  тепер
заходить, а вона простить йому, i все буде добре. Але старостiв, "знай", -
додала поважно, - нехай присила?, бо довше  ждати  ??  родичi  не  хочуть.
"Через того Гриця, - кажуть, - що гонить за вiтрами, вона ще  бог  зна  як
остане з сивою косою". З жалю пiшла на прощу, впевняла. "З жалю". Щоб  вiд
нього та вiд грiха вiдмолитися. Щоб вiн се знав. Раз на все каже йому  се.
А тепер нехай сам призна?ться. На кого думка в нього? Любить яку iншу?  Як
любить, то най любить.
   Гриць тягне ?? до грудей, до себе i притиска?.
   - Та хоч я скажу, то що з того вийде?
   - Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, - вiдповiда?  вона.  -  Ти
лиш скажи.
   - А он, - каже вiн врештi, - Тетяну Iванихи Дубихи в третiм селi  вiдси
зна?ш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить._
   Настка побiлiла.
   - Туркиня?
   - Туркиня.
   - Та, з золотими пiвмiсяцями в ухах, що бровами мiрить?
   - Ота сама, що бровами мiрить.
   - Тебе,_ Грицю, вчепилася? - ледве пита?.
   - На смерть полюбила...
   - А ти?
   Гриць смi?ться, тулячи ?? знов до себе.
   -  Обох  я  вас  люблю,  обидвi  ви  однаковi.  Одна  синьоока,   друга
чорнобрива. Обi ви дiвчата, лиш Настка не Туркиня._
   Настка споважнiла, як нiколи досi.
   - Грицю! - каже. - Чи в тебе двi душi, що двох нас любиш, що  двох  нас
свата?ш, що двох нас дуриш? Але знай!.. - додала, i  раптом  ??  синi  очi
замерехтiли. - Настку не покинеш._ Настку не здуриш.
   - _Досi ще жодно? я не здурив! - борониться Гриць. - Бо  ще  до  жодно?
сватiв не слав.
   - Але знав дорогу, як казав, що любиш?.._
   - _Знав, Настуне. I тепер ще знаю, - вiдказу?  вiн.  -  Але  все  шкода
Туркинi. Буде заводити. Буде проклинати i мене, i тебе. Що нам тут робити?
   - Будемо добиратися, - каже рiшуче Настка i  нараз,  як  великий  змiй,
обiйма? Гриця.
   - А Туркиня, Настко? Я ж ?? не уб'ю. I вона,  як  ти,  по  правдi  мене
любила.
   Настка спустила  очi,  захмурилася  i  хвилину  немов  роздумувала  над
чимось.
   - Ти нею не журися, - вiдповiла врештi. - Я беру ?? на себе, сама з нею
упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, нi тебе, нi мене.
   Гриць видивився  на  Настку,  що  стояла  близько  перед  ним  i  майже
дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно,  добра
i прихильна, знов знала всьому раду, де вiн нiяк не  знав.  Не  змiнилася.
Мудра була, хоч би i в чiм.
   - Що ти зробиш з нею? - спитав врештi несмiливо, майже покiрно.
   Настка розсмiялася. Вiдтак умовкши, закинула обидвi руки за його шию  i
втопила в нього сво? синi, тепер мерехтячi очi, якi вiн любив, i спитала:
   - Любиш дуже Туркиню, Грицю?
   Гриць вiдiпхнув ??.
   - Дай менi спокiй, Насте, -  скипiв,  подразнений  нараз  чимось  в  ??
голосi. - Роби собi, що хочеш, а менi дай спокiй. Раз_ я  все  сказав,  то
тепер дай менi спокiй...
   - А Туркиня?
   - Убий ??, як вона тобi в дорозi. Я ?? не уб'ю!
   - I я нi, Грицуню, - вiдповiла Настка i  зареготалася,  показавши  сво?
бiлi зуби. - I я нi, Грицуню!
   - То роби, що хочеш. Ви обi однакi!_ А мене лишiть.
   - Ми обi однакi,_ кажеш, - пiдхопила вона, - i тому тобi однаково, кого
посвата?ш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не  лишиш,
мене_ ти не здуриш...
   - А Туркиня? - завернув знов Гриць.
   Настка викривила погано уста.
   - Не журися нею, - сказала коротко. - Я ?? не уб'ю.
   - I я нi, Настуне. Та що з нею зробиш? - допитувався Гриць неспокiйно.
   В Настки знов замерехтiло в очах, що аж позеленiли, i вона,  як  перше,
розсмiялася.

   Гриць розлютився.
   - Чого знов регочешся? Менi не до смiху.
   - А менi до смiху, - вiдповiла  Настка.  -  Ти,  Грицю,  май  розум,  -
поучала нараз сво?м звичайним розважливим споко?м, яким усе брала верх над
ним, над його подвiйною вдачею. - Чи ти справдi гада?ш, що лиш ти один  на
свiтi? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони вiд
такого розуму, як твiй!
   Гриць умовк.
   - Та знайде, - каже нараз. - Але буде проклинати, буде нарiкати...
   - Хто, Грицю? Туркиня? - пита? Настка. - Невже ж ти  ??  бо?шся?..  Хто
буде проклинати? - повторю? визиваюче, а заразом заперечу? чимось в  сво?м
голосi... заздалегiдь тому, що ма? прийти вiд нього.
   - Iваниха Дубиха, - вiдповiда? Гриць. - Вона_ не жарту?...
   - Та нехай, - каже зневажливо Настка. - Вiд прокльонiв я  нас  вiдiб'ю.
Ти менi лиш оповiдж про не?, що зна?ш...
   Гриць змiшався.
   - Що розказати?.. Гарна... i вже...
   - Чи справдi вона така багачка в селi?
   - За таку ?? люди мають. Я не числив ?? отари  овець.  Худоби  до  води
також не гнав. Кажуть - перша багачка. то, певно, багачка.
   - Так, так, Грицю, не журися, - почала знов, успокоюючи, Настка. - Вона
i без тебе вiддасться.
   -  Та  я  знаю,  що  вiддасться.   Жаль   лиш   так_   казати.   Настка
випростувалася... а була висока.
   - А мене не жаль? - _сказала се  голосом,  в  якiм  тремтiли  сльози  i
огiрчення, що вже давно накипiло.
   - Та як не жаль! - успокоював Гриць. - Жаль, зозулько.  Навiть  i  себе
жаль, що двi полюбив, а жодно? ще не маю. Одну брав би, i друго? не  лишав
би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вiнчався  б.
- I з тими словами якось чудно розсмiявся. - Що менi робити?
   - По двi не любити.
   - То не любiть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене  держиш?  Як  мене
покинеш, засватаю Дубiвну...
   Настка розплакалася.
   - _Не бо?шся бога? - спитала крiзь сльози. - Тепер _так говориш? Яка  в
тебе душа?..
   - Станемо колись всi перед бога.  Я,  Дубiвна  i  ти.  Цить,  не  плач.
Чу?ш?.. Я, Дубiвна i ти!_ I вiн нас осудить.  Цить,  не  плач,  -  потiша?
Гриць i знов тулить дiвчину до себе. - Що я тому винен, що  так  склалося?
Чи я хотiв сього? Так було суджено або, може,  менi  починено.  -  Останн?
слово вимовив, усмiхаючись, однако Настка не завважала його.
   - Чого ходив до Туркинi, як мав вже мене? - спитала.
   - Бо починила, - вiдказу? вiн. - Перша чарiвниця. Гарна  на  все  село.
Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвiтами маку, що ними  все
затикувалася, держала... От i ослiпила душу, розум. Що хочеш? На  те  ж  я
хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! - вмовля?. - Я ще не  помер,
як колись помру, станеш вдовицею, тодi заводь чи там голоси,  а  тепер  ще
смiйся. А як не хочеш смiятися, то хоч люби по-давньому, iнакше кидаю тебе
i йду до Дубiвни. Вона не плаче.
   Настка задрижала в душi на тi слова, успоко?лася i утерла сльози.
   - Я тебе люблю, Грицю... ти ж мiй, - сказала. А наблизившись до  нього,
обняла його, як недавно, пестливо. - Ми собi по словi,  Грицю...  Чу?ш?  -
пита?, просить, а очима, що миготять неспокiйно, грозить.  -  Ми  собi  по
словi. Мене_ ти не здуриш...
   - Чув уже. Коли скiнчиш? - скипiв нараз Гриць. - Я що знав, сказав тобi
по правдi, а тепер дай спокiй. Що хочеш? Щоб я пiшов в свiт за  очi?  Менi
не тяжко - пiду.
   Настка - знов обнiма? за шию.
   - Не в свiт, Грицю... - як сновида успокою?, - а звiнчатися, Грицуню...
   - Тож звiнча?мося... але...  -  i  нараз  урвав,  вiдсуваючи  вiд  себе
дiвчину, яко? рiшучiсть знав i боявся.
   - Нiколи бiльше до Туркинi не виходь, - _наказу? нараз поважно i строго
дiвчина, пронизуючи сво?ми ясними очима, що то за сю хвилю  з  внутрiшньо?
боротьби аж потемнiли, i дода?: - Щоб ми через не? не побралися?.. До  не?
пiде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка,  _Грицю,  а  я...  -  i
урвала. Сльози знов спинилися в  ??  очах,  i  вона  затулила  лице  обома
руками.
   - Не бiйся, цить! - втихомирю? Гриць. - Чи я тебе покидаю?..  Не  вийду
нiколи до Туркинi. Не вiриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все
село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не  заховаю,  -  каже,  а  сам
з-пiд уса усмiха?ться. - Не бiйся...
   В Настки знов очi замерехтiли.
   - Гри-цю! - погрозила рукою. - Мене ти не здуриш, я се ще раз  кажу,  а
до Дубiвни не виходи.
   Гриць вiдвернувся мовчки вiд не? i, вiдiйшовши кiлька крокiв, кликнув:
   - Бувай здорова!
   Вона не вiдповiла, але,  надумавшись  нараз,  прожогом  опинилася  коло
нього.
   - Не вийдеш? _
   Вiн оглянувся:
   - Не вийду!
   - Треба закiнчити, Грицю.
   - Треба.
   - Я вже закiнчу. Ти лиш пiд очi ?й не йди, а iншим не журися.
   - Я не журюся! - вiдповiв вiн. - Журiться ви. Ви всi однакi.  Дай  менi
спокiй... - i з тим знов iде...
   - Грицю, я лагоджу рушники.
   - Лагоди на осiнь..._
   - _Та осiнь от вже тут.
   - Ну, то й гаразд.
   - Iнакше, Грицю, втоплюся, згину! - жалу?ться, грозить Настка.
   - Не бiйся! - сказав i станув. - Ви_ не гинете. Скорше я умру...
   - Я не дам, Грицуню...
   - Ов-ва! - вирвалося нараз Грицевi з уст, i втiм замовк, вiдiйшов...

   * * *
   Старий Андронатi приблукався до села, де жив Гриць з сво?ми родичами, i
вже чи не вдруге обiйшов те  село  по  милостиню.  I  знов,  як  звичайно,
обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати  йому
милостиню, бо вiн дякував  так  щиро  i  красномовно,  так  знав  до  душi
промовити, що iнодi не наслухався б його слiв.
   Так i сим разом.
   Подякувавши i поблагословивши ??  чи  не  вдесяте,  може,  схилився  ще
кiлька разiв низько перед молодою жвавою дiвчиною, що не досить  того,  що
ласкава в дарунках, та ще й  нинi  сама  йому  ворота  вiдчинила,  щоб  не
трудився. Та ось коли  вiн  погляне  лiпше,  а  вона  чомусь  коло  нього.
Випроваджу?, щебечучи щирими словами, а дедалi  i  з  наказом  шанувати  в
горах старi ноги, бо гори зривають ?х у тих, хто не родом з вершин...
   Так вона говорить i нараз ста?.
   Та постоявши ще хвилину, врештi сiда? i з тим просить i його усiсти.
   Дiд здивувався, однак не сiда?. Вiн оперся лиш на палицю i дивиться  на
не?. Яка вона добра та щира, оця дiвчина, яка  милосердна?  I  не  вiднинi
вона така, а вiдколи ?? зна?, бувала все така.
   - Господи благослови ??, господи благослови! - повторю? раз  по  раз  i
збира?ться йти далi. Однак Настка вста? i задержу? його.
   - Дiду, - каже. - Сьогоднi я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте,
хоч постiйте, а казати мушу. Дiд зчудувався.
   - Кажи, дитинко, - вiдмовля?, - що там тобi треба, чи що хочеш знати, а
я вже лiпше постою. Так вже звик вiчно на ногах пробувати, що нiчого  менi
й стояти.
   - Дiду Андронатi, - почала Настка, посилаючи притiм свiй  ясний  погляд
далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках.  -  Ви  мене,
дiду, зна?те. Мене i Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали  -  i  не
вiд сьогоднi вже. Зна?те,  чи?х  я  родичiв,  чи?х  вiн  родичiв.  Тому  i
послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опiсля вас про щось попрошу.
   - Кажи, душко, голубко, -  вiдповiда?  старий  i  опира?ться  лiпше  на
палицю, спозираючи на дiвчину уважно, щоб нiчого з ??  слiв  не  стратити.
Вона ж така милосердна та синьоока.  Добра  дитина,  хоч  куди.  Нiколи  з
порожнiми руками з хати не вiдправляла, а часто-густо i  куток  на  нiчлiг
приладжувала, коли деiнде на нього лиш з недовiр'ям споглядали, ба  навiть
iнодi не хотiли i на обiйстя прийняти.
   - Ми любимося вiддавна, дiду Андронатi, як самi  вгада?те,  я  i  Гриць
Дончукiв, - сповiда?ться дiвчина.
   Старий усмiхнувся.
   - От-то, новина! - сказав. А далi дода? живо,  з  нета?ною  теплотою  в
голосi. - Хто б того_  не  любив!  Багато  свiту  перейшов  я,  та  такого
красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш - Дончукiв - я  нiгде
не бачив. Вигляда? мов сам святий Георгiй, як на конi ?де. Гарний  вiн  та
пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, i розумний, i м'якого серця.
- I з тими словами старий, мов пригадавши собi щось, наново розсмiявся.  -
До красних вiн легко липне, чи не так, голубко? - пита?, все смiючись.
   - Так i не так, дiду, - вiдповiда? Настка, лиш якось неспiшно.
   - Тим-то i штука, бiла ти голубко...
   - Гриць лиш мене одну по-щирому любив...
   - А ти звiдки зна?ш, як хлопцi в свiтi люблять? - перебива?. - А ще  до
того такi, як саме твiй Гриць! Чи одну, чи кiлька?
   - Бо сам розказував менi.
   Дiд нiби аж засвистав крiзь зуби з подиву i знов засмiявся.
   - Отже, в чiм твоя грижа, коли тебе любить? - пита?. - Чи вже  перестав
любити, хоче до iншо? старостiв посилати?
   - Е, нi, дiду, - вiдказу? нетерпливо Настка. - Такий Гриць не ?. А бiда
в чiм iншiм, i ви нам зарадьте.
   - Я? А що я вам поможу? - спитав. - Де в вас батько-мати, хiба вони  не
хочуть, щоб ви побралися?
   - I то, дiду, нi. Вони не противнi. Побратися -  ми  поберемося...  лиш
от... - i урвала.
   - Лише що? - пита? дiд живiше. - До чого я вам тут потрiбний? Я  старий
i бiдний,  сам  на  людськiй  ласцi,  з  людських  рук  живу,  з  людсько?
милостинi.
   - Правда, дiду, - вiдповiда? Настка прихильно. - Але якщо нас  сей  раз
поряту?те, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе.  Довiку  будете  в
нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.
   Дiд розреготався.
   - Се так ти кажеш, дiвче, - торгу?ться дiд. - Ти, що  вiзьмете  старого
цигана до себе. А скоро лиш вiддашся, мене i знати не схочеш!
   - Е, дiду, - опира?ться Настка i смi?ться з дiдово?  недовiрливостi.  -
Не такi ми, дiду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самi ви сказали, що
з серця вiн м'який. То й вiрте!
   - Отже, в чiм рiч? - пита? вже дiд i сам  цiкаво.  -  Чи  зiллячка  вам
якого треба? При собi не маю. Треба ще збирати.
   - Е, нi. Не зiллячка, дiдуню, - заперечу? Настка, - лише розуму  вашого
старого i такого слова.
   - Сло-ва? Ага! - сказав дiд протягло з чудуванням.
   - Слова, дiду, i розуму...
   - Кажи ж, най знаю.
   - Дiду, - почина? наново Настка i глибоко вiддиха?, мовби забиралася до
тяжкого  замаху  руками.  -  Дiду,  -  i  ??  голос  затремтiв,  уста   не
складаються.  -  Слухайте,  за  горою  Чабаницею,  як  кажуть,  за  "Бiлим
каменем", живе одна млинарка-вдовиця,  на  iм'я  Iваниха  Дубиха.  Iваниха
Дубиха сама богомiльна. В селi перша багачка, для бiдних  милосердна.  Оце
знаю про стару. Та в не? ?  дочка.  Одна-однiська,  дiду,  пещена,  як  та
птаха, i звуть ?? люди Туркинею.
   - А-г-га! - сказав дiд протяжним  голосом,  мов  нараз  пригадав  щось.
Однак вмовк i ждав.
   - Оця Туркиня, дiду, як у селi ?? звуть,  вона  чарiвниця  i  прикувала
Гриця. Мабуть, лихим зiллям серце вiдiбрала, чорними бровами в дорозi  нам
стала. Старости в мене були, i ми вже по словi, лиш Грицеве серце ще не  в
спокою. Мене обiйма?, Туркиню любить; мене вiн цiлу?,  за  нею  суму?.  Не
може ?? забути, все вона йому сниться, все в червоних  цвiтах,  з  нiжними
словами. Рятуй, дiду, - благала  далi  дiвчина,  складаючи  руки,  мов  до
мольби. - Ти ж Грицуня зна?ш, в нього м'яке  серце,  буде  колибатися  мiж
нами обома. Буде гiрко жити йому й менi. А  все  через  не?,  через  чорнi
брови, через лихе зiлля, через ??  намови.  -  I  з  тими  словами  Настка
вмовкла, нiби стоячки умлiвши, а дiд задумався.
   - Кажеш - дуже гарна? - пита? по якiйсь хвилинi.
   - Гарна, мов сама княгиня. Чорнi брови ма?, каже Гриць... Очима манить,
як та зiрка ясна, а цвiтом починя?. Що я, дiду, вдiю? Рятуй!
   - I багачка - кажеш?
   - На все село - кажуть.
   - А - мати богомiльна?
   - Як сама черниця.
   - Для бiдних милосердна?
   - Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як  та
панi.
   - А донька починя?? - питав дiд недовiрчиво.
   - Бровами, i зiллям, i червоним цвiтом, яким  усе  стро?ться,  до  себе
прикову?... О дiду! - додала майже з розпучливим зойком дiвчина. - Рятуй!
   - Що ж ти хочеш, голубко, щоб  я  тут  порадив?  -  пита?  знов  дiд  i
задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у се?  бiло?  Настки,  шкода  i
Грицуня, щоб дво?в душу. От i його Мавра двох так  полюбила,  а  на  самiм
останку - долю погубила.
   Дiд зiтхнув i, здавалося, ще бiльше на палицю похилився.
   - Кажи, що зробити, то я  так  зроблю.  Лиш  зiлля  не  маю,  не  годен
збирати. Хiба що примовлю, то одно  ще  знаю.  Словами  Дубiвну  вiдверну,
iнакше не годен, старiсть не вспiва?... Коби менi Мавра..._
   Настка оживилася. Голубi ??, як  небо,  i  звичайно  щирi,  веселi  очi
замиготiли нараз якимось чудно зеленявим блиском, i вона обiзвалася:
   - Я вас навчу, дiду. Я вже придумала, як ??  перелякати,  щоб  покинула
мого Гриця. А ви поможiть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо  мною
одружившись - за нею побивався? Я ?й вперед через вас погрожу... а  як  не
поможе... знаю, куди пiду... На горi Чабаницi живе одна ворожка,  зна?  на
все раду... До не? я пiду. А вперед iдiть ви,  словом  погрозiть.  Пiдете,
дiду? - просить.
   Дiд надумувався.
   - А запросиш дiда на весiлля?  -  поторгувався  трохи,  а  сам  думками
за?дно коло Гриця...
   - Ой дiдуню, приходiть! - кликнула дiвчина врадувано. - Лиш  перекажiть
мо? слова Дубiвнi, добре ?? злякайте, а сказавши мо?, i вiд себе полайте.
   - Так кажи, голубко, - обiзвався дiд. - Для  Грицевого  щастя  пiду  на
все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най ма?
Гриць спокiй!
   - Так, дiдуню, - пiдхопила Настка i повторила:  -  Раз  най  ма?  Гриць
спокiй!..
   - Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, - почав знов дiд.
   Настка випросталася, вiдiтхнула глибоко i почала:_
   - _Вiдшукай, дiду, Дубiвну, проси милостинi i, поблагословивши, таке ?й
скажи:
   "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця,  найкращого  хлопця  з  угорсько?
границi; що ти потаня?ш злим цвiтом i словом; що ти твориш лиха, вiдбира?ш
щастя.
   I чув я, Туркине, що Гриць  тебе  не  любить,  бо  вже  вiддавна  другу
голубить. Синьооку Настку за свою вiн вибрав i вже  незабавом  з  нею  вiн
звiнча?ться.
   Що ти хоч вiд нього, прекрасна Дубiвна? Щоб  молоду  покинув,  до  тебе
пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але i всi люди, хто про  тебе
вчу?. Таж за тебе пiде смiх i глум селом,  i  останеш  з  смутком,  як  те
марево.
   I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти  хлопцiв  знайдеш  i  без
Гриця. Молода Грицева, - знай, - на тебе плаче, жаль до  тебе  ма?,  гiрко
проклина?. Гриць тебе_ не бачив, як ?? вже любив, тебе голубив, а  ??  вже
сватав. Тому ?? вiн вiзьме,  заким  доведеться  старостiв  пiслати,  тебе_
посватати.
   I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд то? молодо?, котру Гриць  бере.
Сам ?й жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
   Чорними бровами нiби чудувалася, а з друго? сторiнки  розум  вiдбирала.
Червоненьким маком нiби ти стро?лася, а з друго? сторiнки до себе  манила.
Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з друго? сторiнки блудом обдавала...
   Тепер спам'ятався, тебе вiн цура?ться, чорних брiв  бо?ться,  з  ясними
коха?ться. До тебе вже не вийде бiльше i не жди, хiба що його  побачиш  де
на чорнiм конi. Тодi вiдвернися, щоб  люди  не  знали,  що  Гриця  любила,
другiй вiдбирала.
   Та Гриць, як я кажу, давно Настку_ ма?, на тебе, Туркине,  i  гадки  не
ма?. Перестав любити тебе, чарiвнице, i не буде  бiльше  до  тебе  ходити.
Попрощайся з ним..." . Так, дiду, -  закiнчила,  мов  змолола,  Настка  i,
зупинившися, зiтхнула, неначе скинула тягар з душi. I вiдвернулася.
   Дiд стояв довго  мовчки,  неначе  все  над  чимось  роздумував.  Врештi
обiзвався:
   - Лiпше тепер, як  запiзно.  -  Та  згадавши  нараз  i  Мавру,  вiн  аж
посмутнiв. По хвилинi дальшо? задуми додав: - Не  зараз  я  оце  перекажу,
донько, що завдала ти, аж по третiй заповiдi,  щоб  не  мала  вiдьма  часу
весiлля спиняти. Чорнi брови здавна лихо все кували,  i  як  хто  не  зна?
проти них лiку, той i в них пропаде,  як  в  самiй  глибинi.  Слава  богу,
донько, що ти синьоока, лиха не ко?ш, добром розсiва?ш. Я ?й перекажу  всi
тво? слова, та ще й вiд себе додам, що лише знаю.  Нехай  вона  йде  сво?ю
дорогою, а Гриця не спиня? в дорозi до щастя. Я за  нього  молюся,  здавна
вже молився, вiн менi як рiдний, для нього все зроблю. Не  журiться  нiчим
бiльше, добрi мо? дiти, хiба щоб весiлля гарне спорядити. А  бiдних  також
просiть. Дiда не забудьте. Дiд вам заспiва?, звiдки Гриць  походить,  чому
вiн тут, а за ним дiд. Тепер  щасти  вам  боже,  доню  синьоока,  а  Гриця
пильнуй, вiд не?_ стережи. Поблищи очима,  як  та  чорнобрива,  а  як  вiн
м'який, як самi зна?мо, пiде за тобою, а ту_  забуде.  Дiд  сво?  зробить.
Дубiвну вiдверне, на сторожi стане Грицевого щастя - i буде гаразд.
   Дiд кивнув до дiвчини головою  i,  не  промовивши  до  не?  бiльше  анi
словечка, вiдвернувся i пiшов.  Настка  й  собi  погнала  назад  до  хати,
взялася за роботу i при нiй спiва?...

   * * *
   Було  три-чотири  недiлi  перед  другою  осiнньою  богородицею.   Гриць
вибрався знов раз на  приказ  батька  в  сусiдн?  село  за  справунками  i
пустився на сво?м конi сим разом через гору Чабаницю i саме бiлою стежкою.
Було вже добрих кiлька недiль, як не ви?здив сюди до Тетяни. Раз - не було
досi якось коли, бо батько, мов залiзом, держав при роботi, а  по-друге  -
вiн боявся Настунi. Помимо все? сво?? доброти i поблажливостi, вiдколи про
його любов з Тетяною дiзналася, - була вона тепер готова  за  ним  аж  тут
погнати, щоб не допустити, аби з Дубiвною бачився...
   ?дучи тепер отак крок за кроком, вiн роздумував про дiвчат.
   Як воно скiнчиться?
   Настку мусить брати, вже й посватав ??. Що з Тетяною буде, вiн  ще  сам
не зна?. Дедалi по другiй богородицi його весiлля з  Насткою.  А  вона  ще
нiчого не зна?, старостiв вижида?. Вже давно ?? бачив.
   Щоправда, вiн кiлька раз ви?здить сюди потайки, та якось  так  останнiм
часом складалося, що коли вона_ виходила в лiс - вiн_ був при роботi. Коли
ж  знов  ви?здив  вiн  у  недiлю  крадьком  проти  не?,  мати  ??  в  хатi
потрiбувала, вона не приходила. От i розминалися поволi ?х  дороги,  дарма
що любилися. Та господь зна?, чи не на добре воно се так, хоча  вона  йому
мила, мила. I яка вже мила! Та дарма...
   Але бачитися - вони побачаться, хоч  Настка  i  противна  тому.  Одначе
тим,_ що вiн дав слово Настцi до не? бiльше нiколи не  виходити,  вiн_  не
дуже журиться. Що буде, то буде, а любити_ можна. Настку  ж  вiн  бере,  а
Тетяна?
   Тетяна?  -  _повторив,  допитуючись,  якийсь   внутрiшнiй   голос,   що
пригадував йому чи не Настчин голос, та тут i вмовк.
   Що вiн з нею зробить?
   Двi сватати годi. Нехай тепер зроблять обi лад мiж собою, коли так  вже
склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона  вигадлива,  на  все
раду зна?, бона його любить, про Туркиню зна?, нехай тепер  робить.  Убити
не уб'? ??... Що вiн_ тут поможе? Здiйме бучу? Дiвчата  всi  однаковi,  до
лиха причиняються, а вiдтак плачуть i голови засушують.
   Що йому з них?
   Добре, може? Гриць, споважнiвши, зiтхнув.
   Яке його добро? Що двох нараз любить? Стiльки його добра, що з Туркинею
був у лiсi, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось  нараз
Настка,_ стала мiж них, i все мов закаменiло  -  настав  кiнець.  I  добра
Настка, i щира для нього, лiпшо? вiн не зна?... I не те,  щоб  вже  немила
йому стала, а вiн полюбив Туркиню. Нi, Дубiвна в душу_ влiзла, i забути не
годен...
   Але тепер що вiн з нею зробить?
   З матiр'ю_ ???
   Iваниха Дубиха не жарту?._
   Коби хоч де побачитися, наборзi[31] до себе всмiхнутися, легше стало  б
серцю, що б вже там i не було - а так...
   А далi?
   Що далi? - спитав себе i не знаходив вiдповiдi.
   Далi... якось воно вже буде, - _казала мудра Настка. -  Вона  красна  i
багачка, вiддасться i без тебе. Що тобi журитися?
   I справдi.
   Що йому_ журитися?
   I в дiвчат ? розум. Нехай журяться самi. I вони  любили.  Тетяна  також
любила.
   Чого тепер сховалася? Дiзналася про його весiлля з Насткою?
   Може, й дiзналася...
   Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..
   I ?дучи отак, роздумуючи над собою i дiвчатами та минаючи знайомi мiсця
около бiло? стежки, роззира?ться вiн тепер то  влiво  в  глибокий  яр,  то
вправо на Чабаницю з "Бiлим каменем", де також з нею стрiчався.
   I чомусь сподiва?ться вiн, що звiдкись вийде проти нього Тетяна. Пишна,
усмiхнена, заквiтчана в червонi сво? цвiти, i скаже, як  звичайно:  "То  -
я".
   Одначе, хоч i як вiн роззира?ться, хоч i як бажа? його серце спокою  "з
нею", "вона" не виходить. Не виходить, i не чути ?? голосу.
   I зiтха? скорбно Гриць, морщить  хмарно  брови.  Повинна_  була  вийти,
бажа? його серце: вiн_ же тут. Щоправда, вiн ?? не сватав, як обiцяв,  вiн
?? i не вiзьме, наведе на не? смуток; та хто  саме  тут  винен?  Вiн  один
лише?
   Обо? виннi...
   Тому нехай би вийшла, нехай би все любила.  Була  тут.  Була  така,  як
досi... хоч раз один ще... Раз..._
   - _Тур-кине!  -  майже  не  стямився  вiн,  як  крикнув.  "Туркине!"  -
перебiгло таким вiдгомоном по противнiй залiсненiй сторонi гори i умлiло.
   - Ти тут? - _пiгнав з неописаною тугою в голосi, як перше,  покликом...
i ждав.
   "Тут", - _вiдбилося лише слабо його власним голосом, вiдгомоном i стало
тихо... Скiльки не надслухував вiн з усiх сторiн якого шелесту, скiльки не
прагнув його, нiщо не ворушилося...
   Гриць запав в задуму - i не ждав бiльше.
   Знав. Тепер вже не побачить ??.
   Мусила розвiдатися, що вiн посватав другу, i не виходить, плаче...

   Iдучи задуманий, не зважав Гриць, як небо незамiтно над ним затягнулося
хмарами. Далi заколисав холодний вiтер деревиною, загримiло зловiще, а  по
недовгiм часi почало i блискати. Раз по раз i так сильно, що  чорний  кiнь
Гриця, здичiвши вiд того, почав ставати дуба.
   "Недобре вiщу? оце звiрина сво?м неспоко?м", - дума?  Гриць  i  почина?
оглядатися.
   На небi недобре. Чорнi густi хмари.
   В лiсi темнi? чимраз бiльше, а далi вiн чу? великi краплi дощу на собi.
Зразу поодинокi, а вiдтак чимраз густiшi i сильнiшi.  Вiн  пiдганя?  коня,
той рветься сильним кроком  вперед,  бiлою  стежкою  вгору,  а  тим  часом
трiскучi громи потрясають цiлою горою Чабаницею, нiби котяться почерез усi
iншi i, десь спиняючись, умлiвають.
   Дощ,  зда?ться,  лл?ться  подвiйно  на  Гриця.  Раз,  як  здавалося,  з
розiрвано? хмари, а по-друге, з смерек, ?дучи скоро, роззира?ться  вiн  за
мiсцем, де би хоч хвилину сховатися  вiд  дощу  та  заспоко?ти  коня,  що,
переполоханий блискавицями та громами, стратив спокiйний крок. Вузька бiла
стежка, що обвивала Чабаницю  i  доходила  до  берега  яру,  перемокла,  i
бистрий кiнь, рвучись уперед пiд гору, майже щохвилi ховзався по нiй.
   Небезпечно було отак ?хати саме над пропастю на полохливiм конi.  Гриць
зсiв з коня, веде його за собою i огляда?ться.
   В пропастi-ярi шумить i  кипить  вдво?  побiльшений  зливою  розбiшений
потiк, порива? з собою все, на що наткнеться, i гонить.
   Десь-не-десь котиться з гори дрiбне камiння, вирите силою дощу, i никне
в долинi в водi...
   Нараз Гриць спиню?ться.
   На горбку зi сторони, що його гора  нiби  висадила  з  себе,  ослоненiм
цiлком густим вiттям смерек, що тут розрослися, сто?ть, а радше заховалась
пiд ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена.
   Бiла стежка, що нею ?де Гриць, бiжить i попри не?. I хоч саме  вона  не
спиня?ться коло дверей хати, але тягнеться далi, може, i вниз  Чабаницi  -
обвиваючи ?? за?дно, вiн не зна? - вона все-таки да? собою якийсь захист.
   Сто?ть хатина, нiби ще й схиля?ться над пропастю,  i  показу?  з  одно?
сторони викривлене вiконце, з друго? такi самi кривi дверi.
   Вмить Гриць рiша?ться.
   Отут вiн поступить. Пережде тучу,  що  неначе  пеклом  розкипiлася  над
лiсом, горою, а потiм по?де далi.
   Як загадав, так i робить. Ста? перед дверми, прив'язу? коня пiд  хатою,
зi сторони, де не йде так дощ, а сам iде до дверей.
   Тут вiн - ростом високий  -  схиля?ться,  бо  дверi  хатини  низькi  i,
скривившись набiк, ледве годнi рослого чоловiка приймити.
   Та тут вiн аж жахнувся.
   Саме в хвилi, як створив дверi знадвору, створив ?х хтось зсередини, i,
поки вiн добре опам'ятався, опинилася проти нього, мов з  землi  виринула,
якась  стара  циганка.  Сива,  патлата,  з  чорними  блискучими  очима,  i
усмiхнулася.
   - Ходи, синку, ходи, - впрошувала вимушеним смiхом,  за  котрим  крився
потайний ляк i непевнiсть. - Ходи досередини. Я вже далi рiк,  як  вижидаю
тебе. Карта сповiстила. - I, уступаючи йому  з  дороги,  притиска?ться  до
чорно? закурено? стiни, щоб дати йому мiсця вступити. -  Гриць,  побачивши
нараз так несподiвано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався  в
першiй хвилi. Та поглянувши ще раз в лице циганки, в очах яко?  вiдбивався
якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив смiлiше, ближче.
   Трохи диму з печi вдарило його немило в лице по свiжiм лiсовiм воздусi.
Вiн постояв схилений хвильку i розглядався. Нiколи ще не до?здив аж до се?
хатини, хоч скiльки стрiчався з Тетяною в лiсi. Аж сьогоднi в тучу  завело
його впрост сюди! Яка нужда, якi злиднi! Трохи барвного старого  лахмiття,
двi циганськi торби, палиця... Якась скринчина, привалена  свiжим  зiллям;
далi, на старiм, майже  порожнiм,  закуренiм  миснику  кавалок  хлiба,  на
жердцi пiд стелею стара червона хустка, яких тутеш-нiми селами  не  бачиш,
коло того кiлька вiнкiв сушених грибiв, пiд пiччю лавка, на  печi  чорний,
як циганське волосся, кiт, ще вище на коминi -  чорний  осво?ний  ворон  з
грубим дзюбом i блискучими очима - от i все.
   - Сiдай, синку, у бiдно? циганки, сiдай! - припрошу? Мавра,  до  котро?
поступив оце Гриць. - Сiдай, не гордуй. От я, бiдна, сама ца цiлий лiс,  i
людська нога лиш рiдко заблуджу? до мене. Живу,  як  бачиш,  як  бог  да?.
Дадуть що добрi люди, маю. Не дадуть, то i з корiнцiв живу, як i всi  нашi
бiднi цигани. От так. Сiдай.
   Гриць сiда? мовчки i все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до
землi хилиться, пригадуючи йому собою тим  старого  Андронатi.  Вiдтак  за
хвилину вста? i. визира? крiзь вмащене в стiну скло, що представля? з  се?
сторони вiконце.
   - Нiчо, нiчо, - вспокоювала Мавра, - дощ ще паде.  Посидь  трошки  i  в
бiдно? циганки. Ади, я сама-самiська на цiлу гору, на цiлий  лiс.  Як  iде
хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як  нi  -  то  нi.  Посидь,
синку, - говорила жваво i все дивилася пильно йому в очi. А самi ж ??  очi
аж вдво? поблищались. - Давно не бачила я такого красного царевича, як ти,
- каже i знов кланя?ться покiрно, як перше. - Давно, дав-но, - i зiтхнула.
   - _Чи, може, то ти та циганка, про яку говорять, що вмi? ворожити i  на
зiллi зна?ться? - спитав нараз Гриць, не спускаючи й собi очей з циганки.
   - Або я знаю? Циганiв  багато  на  свiтi,  -  вiдповiла  Мавра.  -  Але
ворожити я також умiю, ще й як! Що б i  не  загадала  я,  все  розвiдаюся.
Кажу: ще  й  як!  Так  само  i  на  зiллi  знаюсь.  Треба  тобi  якого?  -
допитувалася пiдхлiбно. - Вiд доброго чи злого? Га-й,  га-й!  -  заспiвала
сво?м способом. - Га-й, га-й! - i все дивиться пильно на молодого хлопця.
   Грицевi стало нiяково вiд тих великих чорних очей, переповнених  сумом,
що неначе не мали тепер iншо? точки опори  в  хатi,  як  його  лице.  Нiби
упиваються ним.
   - Але-бо я чув, - почав знов Гриць, - що то ма? ота  ворожка  бути,  що
тут Не все прожива? i мiсце мiня?. А ти, бачу, й хату ма?ш.
   Мавра перелякалася.
   - Нi, синоньку, - впевняла, - то я ота ворожка, про яку ти  чув.  Iншо?
на всi села в окрузi нема. Ой нема, нема, нема тако? нещасливо?, як Мавра,
що свiй вiк молодий запропастила на чужинi, хора, без пам'ятi очутилася  в
лiсi i осталася на ласку добрих людей.
   I, сказавши се, розплакалася...
   Гриця почала циганка цiкавити.
   Надворi цiдило без перерви, громи  все  ще  котилися,  грозили,  i  про
дальшу дорогу годi було йому думати.
   - Як запропастила ти свiй вiк? - спитав i став набивати люльку,  причiм
подав i циганцi одробину тютюну, а та його жадiбно вхопила i таки зараз  i
свою люльку вибрала з-пiд комина i попелу.
   - Запропастила, синочку, запропастила, - почала  i,  наложивши  люльку,
закурила.
   - От як дивлюсь на тебе, - почала, - то i  плакати,  i  смiятися  хочу.
Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловiком  про  сво?  горе,  бо
рiдко хто до мене заходить. I хто хоче слухати  бiдну  циганку?..  Кинуть,
мов голоднiй собацi, хлiба або  подадуть  мучечки,  а  там  знов  одробину
грошенят, та й рушай з хати, кажуть, щоб що з  хати  не  потягнула.  А  я,
синку, - говорила гiрко, - хоч би й потягнула що, то - ади, яка  я  бiдна,
яка опущена. Хто заробить на мене? Мiй кiт? - спитала, вказавши  на  свого
чорного приятеля. - Вiн не заробить. Але якби не мiй грiх, то  я  б  ще  й
донинi була при чоловiцi. Мiй чоловiк,  синку,  був  начальником  циганiв.
Раду - звався вiн.
   А мiй тато заробляв скрипкою на хлiб. Я лиш одна дитина в них була.
   Мавра почала знов плакати.
   - А моя мама, синку, моя мама, - впевняла, - як  знала  вона  ззамолоду
гуляти! - i при тих словах захитала головою, нiби з самого подиву. -  I  я
також, синку! Ще ззамолоду... ззамолоду. Бувало, як загуляю  перед  панами
на Мадярщинi, то аж в очах менi миготить. А найбiльше округ  вогню.  Та  й
через той проклятий танець запропастила я свою долю.
   - Через який танець? - спитав Гриць, що не розумiв ?? оповiдання.
   - Та через он той танець, що iнодi молодим циганам, окрiм ворожбитства,
да? нiби заробок. Але ж бо й танець, синку. Ади! - я тобi покажу, щоб знав
ти, у кого був! - i тут же почала стара, сива Мавра гуляти  перед  молодим
хлопцем  легкими  грацiозними  кроками  на  самих  майже  пальцях,  зручно
викручуючись та в пасi вигинаючись, причiм намагалася  собi  ще  до  танцю
приспiвувати.
   Гриць дивився  якийсь  час,  не  клiпнувши,  мовчки  на  стару.  Вiдтак
обгорнуло його несказанно сумне почуття за бiдною  опущеною  женщиною,  що
ось намагалася вдоволити його всiм найкращим, що лише  знала.  Задихавшись
неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав  "хлiб"  i
що, очевидно, становив колись гординю i все горе ?? бiдного життя...
   Вiн устав i вiдвернувся до вiкна,  а  вона  докiнчила  танець  i  впала
втомлена перед ним на землю.
   - От такий танець, синку! - сказала, вiддихаючи важко та сiдаючи рiвно,
коли тим часом вiн вийняв з_ череса грошi i  кинув  спiвчутливим  рухом  i
поглядом в ?? подолок.
   - От сей танець гуляла я в пустi i в мiстечках, але довше, як оце перед
тобою, бо була молода i годна. Чардаш зветься вiн. А пани,  що  пере?здили
через пусту i попри нашi шатра, поступали до нас i любувалися  тим.  Окрiм
мене, гуляли i другi нашi цигани й циганки. Вiдтак посилав мене ще Раду  в
сусiдн? недалеке мiстечко по милостинi i ворожити - i  то  було  найгiрше.
Раз - i другий - i третiй, синку, аж доки не  скiнчилося  все.  Вiдтак  ми
вiдти забралися. Давно було то все, синку... дав-но, дав-но, i Мавра  була
тодi молода i гарна...
   Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його  присутнiстю,
говорила далi.
   - I я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, - впевняла чудовим щирим
поглядом сво?х прегарних сумних очей, - якби не любов за плечима, а з  нею
i грiх; а то грiх зраджу? все, i тому, синку, я нинi сама,  сама  на  цiле
село, на цiлу гору, на цiлий лiс. Не дай, господи, нiкому тако?  долi,  як
моя. Нiхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з  дикою
звiрюкою в лiсi, а бiльше нiчого.  Мала  родичiв,  -  почала  знов  чи  не
механiчно з привички, - i стратила ?х. Мала чоловiка, -  зрiкся,  покинув;
мала дитину - хлопеня - убили чи вкрали - господь зна?. Лиш сама осталася.
Сама, синоньку, - говорила з великими слiзьми жалю  в  очах.  -  Сама,  як
кажу, на цiлу гору, сама на цiлий лiс, хiба що вiд часу до  часу...  -  та
тут урвала. Сильний грiм, що саме  в  тiй  хвилi  вдарив  наново  в  лiсi,
перервав ?? бесiду, i вона, мов остережена ним, не заговорила про  Тетяну,
про яку хотiла спiмнути, що се одинока ?? радiсть в життi,  але  завернула
бесiду на попередн?, себто  на  себе  саму.  -  Сама,  синоньку,  сама,  -
говорила далi, - хiба що раз в рiк  господь  пришле  якого  ангела,  як-от
тебе, ти мiй красний царевичу! - при сих словах зложила  руки  навхрест  i
поклонилася йому низько, з покорою, i  неначе  всю  змарновану  свою  душу
вложила в той поклiн... Нiколи, мабуть, не  розкошувала  бiльше  ??  бiдна
душа, яка не знала досi нiчого, крiм пониження, горя  i  болю,  як  у  тiй
хвилi, коли дивилася на цього пишного чужого хлопця з чудовими синiми,  як
небо, очима в сво?й хатi. Однак, - де бачила вона тi? очi вже раз у життi?
Тi очi i всю оцю постать з оцим лицем. Де? О, о, о! Господи ти боже! - I в
?? бiднiй душi дi?ться щось дивне. Вона почина? плакати i  не  зна?  чому.
Почина? смiятися i теж не зна? чому. Лиш чу?, що всьому причина - вiн,_ що
розбудив сво?м виглядом в ?? душi спомини про ?? молодiсть i все минуле. I
тому вона мусить плакати i мусить смiятися. - Приходи, сину,  до  мене,  -
годна лише з усiх тих чудних  почувань,  що  нею  заворушили,  одягнути  в
слова. - Приходи, царевичу! - просить з глибини серця i склада? все наново
руки навхрест i кланя?ться йому з покорою низько до землi.  -  Приходи  до
бiдно?! Ти будеш ?? ангелом небесним. Менi вже карта давно  сповiдала,  що
до мо?? хати падуть два чоловiки. Один вже був раз зимою, i я не  прийняла
його з остраху в хату. А другий ось ти!
   Приходи, синку! не забувай бiдну. Мiй син був би вже також такий, як ти
- був... також бiлий,_ - i нараз урвала.
   А вiн дивився на не?, забувшись цiлком, мов не сво?ми  очима  i  неначе
побачив щось з тамтого свiту, та не розумi?, що з ним дi?ться.  Чому  йому
тепло вiд тих слiв бiдно? циганки, вiд голосу, що  ??  змiнив,  як  почала
говорити. Вiд ?? щирого погляду, в якiм крився сам смуток, а однак ще щось
iнше, тепле...
   I був би вiн так довго тут сидiв та все наново глядiв на не?, що  грiла
несвiдомо його душу, прислухувався ?? словам,  повним  щиростi  i  любовi,
коли б вона сама не дала всьому iнший оборот  i  наколи  б  його  кiнь  не
заржав надворi.
   - Хочеш, синоньку ти мiй красний, голубчику мiй синьоокий, щоб  я  тобi
поворожила, доки пiдеш вiд мене? - спитала благаючим-таки  голосом  i,  не
вижидаючи його вiдповiдi,  витягла  з  скринчини  бруднi,  витертi  карти,
заокругленi вже з уживання.
   - Нехай! - каже вiн неохоче. - Ворожи, але кажи правду, хоч  лихе,  хоч
добре, бо менi ще нiколи нiхто в життi  не  ворожив.  А  вгада?ш  долю  по
правдi, тодi покличу на весiлля,  як  вже  запросив  такого,  як  ти  -  i
дiстанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... i вгадай!
   Мавра послухала.
   Багатьом розкривала Мавра сво? карти, багатьом  вгадувала,  проповiдала
долю, але от тако? запутано? та позв'язувано?, як у сього хлопця, вона вже
давно не бачила.
   Ось що кажуть карти.
   - Синоньку, - каже Мавра майже побожно i дивиться на нього поважно. - В
тобi двi душицi. А он, одна бiла, як панi, пишна та горда, що  не  кождого
хоче знати, а друга - вiтрова,  синку,  землi  не  держиться,  нiчого,  не
держиться. Блука?, хита?ться. Що ти за один, синку?  В  кого  вдався?  Хто
бiлий, тато чи мама? - пита? i, питаючись, впива?ться чимраз довше в нього
сво?ми великими чорними та смутними очима.
   - Хто ти, синоньку? Царевич? - I сама не зважа?, як  сльози  затемнюють
?й вид. - Скажи, голубе! I мiй син був би такий...  -  _майже  зойкнула  i
урвала.
   Гриць задрижав на ?? слова, пригадавши, що вiн пiдкинена дитина, що  не
зна? нiчого про сво?х справедливих родичiв - i замкнувся. Нехай каже далi,
- думав, - може, з карт дiзна?ться, хто  його  родичi,  бо  господарi  лиш
"пройдисвiтом" докоряли, а бiльше не зна? вiн нiчого.
   I вiн нi словом не обзива?ться.
   - Байка! - сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.
   - I не звiдси  ти  родом  по  родичах,  -  говорить  стара  далi,  -  а
здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав сво?ю ногою. Що се таке? I  два
рази в тебе тато ?, i два рази мама ?, а проте коло  тебе  сирiтство.  Хто
ти, синоньку? Хто тебе так подво?в? - пита? знов,  а  очима  впива?ться  в
його гарне молоде лице, в його голубi очi, в його чорний гарний вус. - Хто
ти?
   Вiн мовчить. А вона i собi умовкла, ?й збиралось чомусь на плач, сльози
тиснулися в очi...
   I не бачила вона його нiде i не подибувала, а  проте  нiби  його  зна?,
нiби вiдчува? в нiм щось сво?, близьке... О! тi очi... тi очi, що вона вже
десь бачила!
   Де? Не зна?.
   А бачила ?х в життi,  бачила.  Тепер  вiдчула  всею  змарнованою  душею
сво?ю, що бачила._ Дивилась навiть в них. Чула_ ?х на собi. Колись-то.  О!
давно, давно, давно колись в нього!_ Так, в нього! -  _скричала  майже  ??
душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокiйно,  неначе  вiдпорно,  i
вона мовчала.
   - Не люби, синоньку,  чорнi  очi,  -  _обзива?ться  врештi  придавленим
голосом i пiдносить, остерiгаючи, палець, хмарить строго чоло.  -  Бо  тут
чорнi з синiми не укладаються в пару, вiщують смуток. Душу колибають. Люби
такi, як тво?, буде доля ясна. Або пожди, - додала нараз i  задумалась.  -
Що то за одна, що тебе любить? Коло не? смуток i  дорога.  Далека,  широка
дорога. А ти з весiллям у думцi - i також вже мов у  дорогу  лагодишся.  В
далеку, широку дорогу. Чи не двох ти  любиш?  -  _спитала  нараз  зимно  i
дивиться проникливе на нього. - Не люби двох,_ сину, - знов  остерiга?,  -
розколеш долю свою, - i тут урвала. - Так, стережись дiвчат i  бiлявих,  i
чорнявих... А тво?й мамi, сину, паде сирiтство. Смутне,  важке  сирiтство,
якого нiхто не зазнав свiтом. Смуток все закрива?, хоча ти сто?ш коло  не?
близько. Та смуток тут все закрива?. Щастя в тебе, але... - i не доказала.
- Так, доста на перший раз. Iди, - докiнчила якось сумно. I  сказавши  се,
зложила карти та встала.
   Гриць встав i нiби повернув з другого  свiту.  Вiдтак  вийняв  грошi  i
кинув ними гордо старiй жiнцi пiд ноги.
   Вона не дивиться на грошi, а схиля?ться перед  ним  покiрно,  складаючи
знов руки навхрест.
   - Не хочу я тво?х грошей, синоньку, - каже, - а позволь  що  iнше.  Ось
позволь, сину мiй, бiднiй циганцi, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге
до мене, певне, не прийдеш, а ти менi милий. Такий був би мiй син, як  ти,
якби був жив. Бiлий_ був. Я благословлю тебе, синоньку,  голубчику,  нехай
щастя не опуска? тебе нiколи, як те сонце землицю. - I сказавши се  та  не
дожидаючи його дозволу, зiп'ялася нараз на пальцi, вхопила його за голову,
притиснула до грудей - i  пустила.  -  Iди,  синку,  може,  не  побачимось
бiльше...
   - Приходiть до мене на весiлля, мамцю! - вiдповiв глибоко захоплений ??
несподiваною добротою i вийшов скоро з хати...

   В Мавринiй хатинi тихо.
   Хто оцей хлопець?
   В сво?м селi, он там надолинi, вона знала всiх. Тож знала, що вiн не  з
?? села. Вхопилася в сво?й самотi за голову.  Боже,  який  вiн  красний  i
який...  якийсь  такий...  _От,  i  скiльки  грошей   ?й   лишив.   Видко,
багатирський син. I з чимось, що не було нi радiстю,  нi  смутком,  а  що,
проте, розпирало ?? груди, вона не може упоратися. Не  видержала  довго  в
хатi. Вийшла.
   Надворi устав дощ, i з кiтлiв  та  яруг  мiж  горами,  як  i  з  лiсiв,
клубилися мряки. Здiймаючись, волiчуться сивими  хмарами,  а  все  шпилями
понад  лiси,  межи  верхами  столiтнiх  смерек,  мов  прощаються  з  ними,
здоганяючи одна другу, тужливо спiшучи десь в далечину.
   Маврi тужно.
   Тужно i сумно.
   Прийшов хлопець, мов мiсяць зiйшов в ?? хатi, i важкий смуток  викликав
у душi. Чого ?й тужно? Се ж чужий хлопець, людська якась дитина, - вмовля?
себе. - А вона бiдна циганка. I сама на всю гору,  на  весь  лiс,  сама  й
сама. З нiким не зв'язана, нiкого не ма?, нiкому -не потрiбна. Чого ?й  по
нiм тужно? Чи побачить його ще? Просив на весiлля. З ким в нього  весiлля?
В якiм селi живе? О, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в  нього,
що й не спитала. Але вона розвiда?ться. Нараз стрiлила ?й  одна  думка  до
голови. Може, то Тетянин Гриць?
   Але нi. Гриць ще не посилав до Тетяни старостiв. Бодай досi  Тетяна  не
споминала про те. Але так виглядав, як оповiдала дiвчина, i на чорнiм конi
вiд'?хав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч вiн i не  Гриць,  а  вона
пiде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Тi очi.. тi очi... що
аж в лiс в ?? самоту приволiклися за нею звiдкись.

   Довкола... тиша... тиша...
   Лiс сто?ть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.
   Проте йде шум лiсом... щось говорить.

   Хутко з'?жджа? Гриць бiлою стежкою з  гори.  От-от  вже  завиднi?  межи
деревами долина. Вже не буде довго бiлою стежкою ?хати. А  все  дума?  про
стрiчу з самiтною ворожкою-циганкою. Все  верта?  думками  до  не?  назад.
Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч i  нiколи  його  в  життi  не
бачила, а душу його вiдразу мов теплим шовком оповила. I хоч не  вiрив  би
вiн ворожцi, бо вони всi туманять, але ?й однiй вiрить.  Найбiльше  болiла
його майже несвiдомо ?? покора перед ним. Чому корилася за?дно? Не була  ж
йому нiчого винна i не провинилася нiчим перед ним. Побачила перший раз, а
вже мов усе тепло  сво??  душi  йому  пiд  ноги  устелила...  Як  той  дiд
Андронатi, що завше був такий добрий до нього вiддавна вже i  хiба  просив
не забувати про нього. Вiн розкаже колись  дiдовi  про  ворожку  Мавру,  i
нехай до не? пiде. Може, добре буде, як обо? стрiнуться.
   "Царевичу ти мiй красний! - дзвенить йому ?? пестливий  покiрний  голос
за?дно в пам'ятi. - Голубе мiй синьоокий!.."
   Так до нього не заговорила нiколи в життi його мати  он  там  на  горi,
дарма що звалася "матiр'ю".
   Його мати! Та ба! - згадав вiн i усмiхнувся гiрко. Хто зна?, де  i  хто
його мати. Кинули його, мов щеня, пiд чужу стрiху, щоб позбутися, на ласку
чужих людей, i не навернулися бiльше. Чи не самiтний i вiн у свiтi, як  он
та бiдна, як казала: на весь лiс, всю гору? Чи не подiбна його доля до ???
"Мавро!" - зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце i свiдомо забажало
любовi. То? чисто?, материнсько? любовi, яко? вiн нiколи не зазнав  вповнi
в сво?м життi, скiльки б i не любили його господарi, не любили дiвчата, не
шанували товаришi i всi iншi  знакомi.  А  матерньо?  любовi,  то?  щиро?,
тепло?, вiн нiколи вповнi не зазнав. Вона одна, перша, обiзвалася до нього
по-щирому, поблагословила його з душi. З щиро? материнсько?  душi.  I  вiн
чув силу правди ?? слiв i ?? чуття на собi, i вiн ?? не забуде...
   Роздумуючи над старою бiдною циганкою, пригадував вiн собi не раз i  ??
пророчi  слова  про  його  долю.  "Не  люби,  синоньку,  чорнi  очi...   -
остерiгала, пiднявши ще й палець, - бо  чорнi  з  синiми  тут  в  пару  не
укладаються. Люби такi, як  тво?,  буде  доля  ясна",  -  обiзвалося  йому
голосно в душi. "В Туркинi чорнi очi!" - _заговорив сам до.  себе.  Але  в
тiй же самiй хвилi вiдчув виразно, як, може, нiколи  перед  тим  в  життi,
якими дорогими були йому саме тi чорнi очi,_ була та - з  чорними  очима,_
"Туркине! - обiзвалося  жадiбно  його  тугою  переповнене  серце,  що  все
забувало, а ?? пам'ятало. - Туркине, вийди!"
   Сам не знав, як сльози втиснулися в його очi, смуток обгорнув його. Вiн
?де ще бiлою стежкою, лiсом, а однак  угаду?,  що  вже  недовго  буде  нею
?хати. Десь незадовго спуститься в село. Там,  вдолинi,  чу?  вiн,  шумить
гучно рiка. Набрала дощово? води з гiр, розшалiлася i мов нiкого не  зна?.
Але йому спiшно. Припiзнився в старо? циганки, i тепер треба  квапитися...
Його кiнь бiжить остро по бiлiй, як сполоканiй стежцi,  розтягненiй  тепер
тут рiвно.
   Тут i там зачiпа? вiн капелюхом о розложистi вiти смерек,  i  на  нього
сиплеться свiжий дощ з лiсово? зеленi.
   Далi,  далi  i  стане  смеркатись.  Густiшим  лiсом  вже  нiби   сумерк
прокида?ться, лиш тут i там проблиску? заходячим сонцем, що по  тучi  знов
показалося.
   Так.
   Однак - хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона - Туркиня!
   I вiн кличе радiсно:
   - Тетяно, то ти? - Але тут i вмовка?.
   Се справдi вона. Вона його впiзна?, однак заразом  наказу?  рукою,  щоб
мовчав. Вона ж недалеко млинiвки. Вiн здержу?, зверта? коня набiк, а  вона
бiжить проти нього. Вже спиня?ться  коло  нього.  Босонога,  з  пiдкасаною
спiдничиною, простоволоса,  мов  крадьком  вимкнулася  з  хати,  з  якимсь
вузликом в руках, - усмiхнена, щаслива!
   Хто б то сподiвався! Аж зойкнули з утiхи, стрiнувшись отак  несподiвано
- i враз усмiхнулися.
   - Не клич голосно! - остерiга?, задихана з несподiвано? радостi.  -  Не
клич голосно, бо позаду мати йде!
   - Любиш? - _пита? вiн замiсть усього з поспiхом i схиля?ться з коня  до
не?, а вона, струнка, мов смерiчка, пнеться на пальцях до нього.
   - Люблю, - _вiдповiда? з цiлим ра?м щастя в очах. - Коли не_ любила?
   Вiн притяга? ?? лакомо до сво?х грудей i притиска? ?? тут так щиро i  з
такою силою, як, зда?ться, нiколи досi. Вiдтак цiлу?...
   - Тут нiхто не бачить, - _шепче пристрасно. - Ще раз.
   - Раз, - _каже вона слухняно i цiлу?.
   - Нi. Ще раз, - _вiдповiда? вiн  i  цiлу?  другий  раз.  -  Я  спiшусь,
зозуле, все в роботi. - Вiдтак додав крадьком, мов злодiй,  в  поспiху:  -
Колись лiсом знов, як тепер._
   Вона усмiхнулася щасливо:
   - Як тепер, - повторила так само щасливо, не задумуючись, i мов ждала.
   - Зiйдемось,_ - сказав вiн i рушив спiшно з мiсця.
   - Зiйдемось, - _вiдповiла, задивившись  всею  душею  на  нього,  i,  не
звертаючи вже бiльше очей з нього, пiшла  з  вигона  з  оберненою  за  ним
головою вгору бiлою стежкою, якою саме вiн з'?хав...
   Вiн, вдаривши коня i оглянувшись i собi за  нею,  погнав  i  зник,  мов
вiтер, з ?? очей.
   Схвильовано задрижало за ним  порушене  сильним  рухом  коня  смерекове
галуззя. Задрижало, i посипалися з нього густi краплi дощу.  Чутно,  рясно
впали вони на землю, а далi стали лиш одна  по  другiй  зсуватися,  рiдко,
рiдше, а далi перестали...
   Згодом стало в лiсi тихо...

   "Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей-гей-гей!"  -  розходиться  раптом
десь високо, вже в лiсi, щасливий голос Тетянин i вмовка?.
   "Красна дiвчина долi шукала, гей-гей-гей", - доспiву? за нею в  душi  з
замкненими устами Iваниха Дубиха,_ що повiльним,  поважним  кроком  iде  й
собi за нею до Маври вгору...

   Одного дня, може, в три  тижнi  по  стрiчi  Тетяни  з  Грицем,  висила?
Iваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдатися, що з нею дi?ться,  бо  вже
?? давно в млинi не було, а з тим переда? для бiдно? i вузлик з ?дою.
   Тетяна  йде  радо  i,  вибираючись,  заквiтчу?ться.  Може,  якраз  нинi
стрiнеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так  уже  часом
бувало, що несподiвано вони з собою на бiлiй стежцi здибались...  А  от  i
останнiм разом.
   I пiшла.
   Iде задумана.
   ?? думки все коло Гриця. Як  вiн  до  них  прибуде,  як  пришле  дедалi
старостiв, як мати справить весiлля, як вони заживуть, яке ?х жде щастя  i
добро i таке iнше. Як Гриць перебере в них млин, стане газдувати,  як  усi
його полюблять i шанувати будуть, а мати при  них  вiдпочине.  Все  за  ??
щастя вона, добра, молилася, доки i красного Гриця за зятя не вимолила.  А
як нi, то пiде в монастир, куди ?? за?дно вiд смертi батька  тягнуло.  Або
при них в мирi вiдпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажа? - так i буде.
   Iдучи так у щасливих  думках  та  пристаючи  вiд  часу  до  часу,  нiби
вiдпочиваючи, вона нараз ста? i надслуху?.
   ?й зда?ться, що ?? переслiдують якiсь кроки чи  не  з  самого  початку,
знизу бiло? стежки вже, i то важкi, неповоротнi.
   Вона ста?, надслуху? i огляда?ться. А оглядаючись, перечiку?.
   Може, то Гриць?
   Але нi. Вiн все лиш верхом ?де. Вiн мов зрiсся з  сво?м  конем,  нiколи
без нього не прибува? до не?. Вiн один дiлить ?х тайну, а лiс  другий.  Се
не Гриць.
   Вона ста?, перечiку? знов хвилину i кличе все-таки нiби  до  нього,  як
звичайно:
   - Я тут! - А вiдгомiн у лiсi  вiдповiда?,  розходячися,  ??  голосом  i
умлiва?: - "Тут!" - i бiльше нiчого.
   I знов iде.
   Але по якiмсь часi вона наново на хвилину перечiку?. А з нею враз мов i
всi смереки влiво i вправо. Однi над пропастю, другi горою,  нiби  й  собi
станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а
надслухуючи, притiм щось нiби пошiптують.
   "Грицю!"
   "Ти, Грицю? - пита? ?? чутка душа i вiдповiда? сама на сво? питання:  -
Я тут!"
   Вона мимоволi хапа?ться за сво? червонi маки, котрими  квiтча?ться,  бо
так вiн ?? любить, i пересвiдчу?ться, що вони на  сво?м  мiсцi,  держаться
добре.
   Нi. Не Гриць.
   З глибини лiсу, ззаду, за нею висува?ться  стареча  бiлоголова  постать
страшного якогось цигана-старця i суне за нею, як тiнь яка, просто за нею.
   Тетяна жахнулася. Нiколи не бачила сього старця в селi, хоч i як  добре
всiх бiдних знала, бачачи ?х усiх зчаста-густа у сво?? милосердно? матерi.
Та ось вiн кланя?ться, складаючи руки побожно на грудях, як бачила се  лиш
у Маври, коли ?? хто обдаровував i вона з великою  пошаною  дякувала  -  i
нараз станув. Вона перелякалася його. ?? перестрах перед  ним  змага?ться,
хоча вона не була боязлива, - i вона се  укрива?.  Та  вiн  помiча?  се  i
схиля?ться вдруге покiрно перед нею.
   - Не лякайся, доньцю, старого дiда, - каже. - Вiн заблудив тут у  лiсi,
а йде далеко i нiкому кривди  не  робить.  Та  добре,  що  ось  тебе_  тут
подибав, - каже далi i блиснув  якось  з  вигребущою  злораднiстю  чорними
очима з-пiд бiлих брiв.
   - Чого б я лякалась? - пита? Тетяна, а сама уступа? старому  з  дороги,
щоб вигiдно перейшов попри  не?  стежкою  та  скорше  пiшов  далi.  Вiдтак
вибира? спiшно ще дещо з Мавриного вузличка i переда? дiдовi.
   - Приймiть, добрий  татку,  за  душi  помершi,  -  каже  вона,  покiрно
прохаючи, - та скажiть, будь ласка, звiдки саме  пряму?те?  Чи  з  далеко?
дороги? I в далеку дальше?
   - Нi, добра доньцю. Я сьогоднi лиш здолу, з  вашого  села,  -  вiдказу?
старий циган, а сам чомусь дивиться пильно на молоду дiвчину, що в великих
червоних цвiтах, мов русалка, перед ним опинилася.
   - А зiбрали доста милостинi в нашiм селi? - пита? Тетяна i  усмiха?ться
насилу, а з душi рада би утекти вiд старця якнайскорше i найдальше.
   - Доста. Спасибi всiм добрим, що спомагають бiдних. Добре_ обдарили. Не
дурно_ звертався я до них; та i про що хотiв я розвiдатися -  _розвiдався.
Нинi я в тiм селi втрет? зряду. Бiльше задержуюсь в селi Третiвцi.  Перший
раз був я ще перед  двадцятьма  роками,  бодай  би  не  згадувати,  другий
переходив я раз зимою, а оце по раз третiй - а може, й останнiй, не  знаю,
як ще доля далi покерму?. Та мусив iти. Взяв на  себе  дещо  зорудувати  -
других порятувати, то й прийшов. Але бiльше хто зна чи ще прийду.
   - Чому? - пита? довiрочно дiвчина.
   - Старiсть не  пуска?.  Та  й  хто  схоче  старого  цигана  тримати?  -
вiдповiда? дiд, а вiдтак, спершись на жебрацький кий, задумався.
   Та роздумуючи  отак,  вiн  все  боком  дивиться  на  дiвчину.  Вона  се
вiдчува?, i вiд того ?? збира? знов ляк. Врештi обзива?ться дiд:
   -  Не  сказала  би  ти  менi,  доньцю,  чия  ти?  Така  красна,  пишна,
пряманчива?
   - Я донька вдовицi, - каже скромно, поважно Тетяна.
   - Вдо-ви-цi? - нiби чуду?ться дiд.
   - Вдовицi.
   - А-га! - вiдповiда? старець протяжно i знов мiрить ?? оком. ??,  i  ??
червонi цвiти,  i  золотi  пiвмiсяцi,  що  хитаються  звiльна  в  ухах  за
порушенням голови.
   - А, - почина? протяжно вiн далi, - коли вже вдовицi, то, може б, ти  i
перебрала за мене одну невелику орудку,  щоб  я  мiг  назад  в  сво?  село
вернутись. Мене там ждуть, i менi спiшно.
   - Чому нi? - обзива?ться Тетяна  поважно,  з  душi  рада,  що  ?  надiя
позбутися скоро старого дiда-цигана -  i  пiдсува?  брови,  як  все,  коли
чуду?ться. Та чомусь ?? знов огорта? перестрах перед старим.
   - Так от скажи насамперед, -  почина?  дiд,  -  чи  зна?ш  ти  млинарку
Iваниху Дубиху? Богомiльну паню, для бiдних милостиву?
   - Знаю, татку, знаю, - вiдказу? на  те  запитання  весело  i  довiрочно
Тетяна з щирiстю.
   - Що ма? на всю хату одну-однiську дочку. Пишну та пещену, на все  село
найкращу.

   Тетяна спаленiла.
   -  Знаю,  дiду,  знаю,  -  каже,  уникаючи  його  гострого  погляду,  i
усмiха?ться. - Знаю ?х обох. Та що тобi до них? До Iванихи Дубихи що?
   - До старо?, синку, нi. Менi до молодо? дiло, - вiдказу? дiд, - красно?
чарiвницi, що зводить хлопцiв з розуму,  та  що  -  як  кажуть  -  чорними
бровами вiдьму?, червоним цвiтом манить, а очима перемага?.
   Тетяна розсмiялася.
   - Туркинею ?? звуть.
   - Туркинею, дiду, - повторила дiвчина, а сама чим раз, то поважнi?, вiд
дiда вiдлетiти б рада. -  Що  вам,  татку,  за  дiло  до  Туркинi?  Кажiть
скорiше, - напира? нараз прямо, - бо менi квапно далi. Я  iду  до  бiдно?,
несу ?й ?стки, i вона жде мене.
   - _До бiдно?? - пита? дiд i пригляда?ться недовiрчиво молодiй  дiвчинi,
а ще бiльше ?? червоним цвiтам.
   - До бiдно?.
   - Тож нехай тебе пречиста благословить за тво? добре серце. Одного  вже
надiлила, а другiй ще несе. От добра ти i щира. А чия ти, доньцю, щоб тебе
згадати? - допиту?ться знов i не спуска? з не? ока.
   - Се пусте, - вiдказу? Тетяна нетерпляче. - Краще ви  скажiть,  що  вам
вiд Туркинi треба, що, як вже кажуть, вiдбира? розум.
   Дiд зiтха?, випростовуючись, та, нiби  побачивши  щось  незвичайне  над
головою молодо? дiвчини, почина?:
   - Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли  вже  так
треба, коли захотiли, то й перекажу.
   - Хто просив? - пита? Тетяна, а сама аж тремтить вiд чогось незнаного.
   - Синьоока Настка._
   - _Не знаю ??, - каже Тетяна i пiдсува? брови.
   - Настка з Третiвки, що ма? вiддаватися, - вiдказу? старий.
   - За кого? - пита? Тетяна, i ?? очi мов розширяються в  хвилi  ожидання
його вiдповiдi.
   - Зараз, донько, не перебивай.
   - I що ж синьоокiй Настцi вiд Туркинi треба?
   - Вона, - почина? знов дiд, - так  просила.  Стань  -  казала  -  перед
Туркинею i таке скажи:
   "Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця,  найкращого  хлопця  з  угорсько?
границi. Що ти починя?ш цвiтом i словами, що  ти  твориш  лиха,  вiдбира?ш
щастя.
   I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить,  бо  вже  вiддавна  голубить
другу. Синьооку  Настку_  за  свою  вiн  вибрав  i  вже  незабавом  з  нею
звiнча?ться.
   Що тобi до нього,  прекрасна  Дубiвно?  Щоб  молоду  покинув,  з  тобою
одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але i всi люди, хто  про  тебе
вчу?. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i  останеш  зi  смутком,  як  те
марево.
   I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв найдеш i без того
Гриця. Молода Грицева - знай - на тебе плаче,  жаль  до  тебе  ма?,  гiрко
проклина?. Гриць тебе_ не бачив, як ?? вже любив; тебе голубив, а  ??  вже
сватав. Тому ?? вiн вiзьме  -  доки  доведеться  старостiв  пiслати  тебе_
посватати.
   I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд то? бiло? Настки,  котру  Гриць
бере. Сам ?й жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
   Чорними бровами нiби ти стро?лася, а  з  друго?  сторiнки  душу  в  нiм
дво?ла. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а  з  друго?  сторiнки  блудом
обдавала...
   Тепер спам'ятався, тебе вiн цура?ться, чорних брiв  бо?ться,  з  ясними
коха?ться. Не вийде вже до тебе бiльше i не жди, хiба що побачиш на чорнiм
де конi. Тодi вiдвернися, щоб люди  не  знали,  що  Гриця  любила,  другiй
вiдбивала.
   А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди  не  будуть  мовчати.
Розiйдеться неслава  про  ту  чорнобриву,  що  Гриця  з  Настунею  на  все
порiзнила. Серце  вiдiбрала,  душу  роздво?ла  -  нечистою  силою  в  горi
утопила..."
   - Так.
   - Я, дiд, всьому свiдок. Перекажи, донько, оце тiй Туркинi, як ?? добре
зна?ш, що Гриць iншу ма?. На весiлля просить, i я там  iду.  -  I  з  тими
словами дiд скiнчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.
   - Я, дiду... Туркиня, - зойкнула i, обнявши його колiна,  вмовкла,  мов
умлiла.

   Дiд стрепенувся.
   - Справдi-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти  сама  Дубiвна,
то, може, не був би тобi все переказував. I мав  тебе  за  Дубiвну,  i  не
вiрив. Але добре розповiли про тебе тi?, що тебе  знають.  Подибав  навiть
тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, - жодне не  збрехало.  А  за  твою
милостиню, що подала ти перед хвилиною, дiд тобi зле вiддячився. Але я  не
винен. Я нiчого не знав. Настка_ розповiла, а ?й вiн_ сказав. Двох вiн вас
любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти
Грицевi. Нi чорними бровами, нi червоним  цвiтом,  нi  солодким  словом...
нi... сам не знаю чим. Що я тут  вам  винен?  Сама  одна  ти  зна?ш,  лиха
нако?ла. Тому i просили переказати оце тобi. Раз _най ма? Гриць спокiй!
   - Нi, татку, - обiзвалася врештi  Тетяна,  звертаючи  до  старого  сво?
побiлiле, мов замертвiле, лице, стискаючи з невимовним жалем його  колiна.
- Нi, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила... О, о,  о!
Нi, татку, нi, - майже стогне, молить, - се не може_ бути,  що  другу  вiн
бере, не може бути! - _майже скричала i знов голову до  нiг  його  схиля?,
розпучливо ?х стиска?. Дiд здвигнув плечима.
   - Не знаю, донько, - вiдповiв сухо. - Так менi казали. Не тутейший я. Я
що знав, сказав. Мусив так.
   - О, о, о! - простогнала Тетяна, мов пiдстрелена,  все  ще  клячачи,  i
притиснула лице до дiдових колiн. - О, о, о!..
   - Так, донько, - потвердив дiд. - Се все правда, що переказу?  синьоока
Настка,_ а мене самого Гриць на весiлля просив, i я до них iду.
   - Нi, татку! - кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом,
i знов обнiма? з невимовним жалем-покорою дiдовi колiна, мовби iншого руху
не знала, мала перед собою святого i молилася до нього. -  Нi,  татку,  не
кажiть сього. Се не може_ бути... Ми ще  ось...  недавно  тут  у  лiсi,  -
захлипала, - стрiчались, - i при тих словах вона  мов  гине,  гасне.  -  I
вiн... ще цiлував. Се не може бути,_ неправда; вiн другу  не  бере...  вiн
мене любить. Я не починила!.. - крикнула з  розпукою.  -  Я  лише  любила,
любила,_ татку! Ми собi по словi, i заки снiг упаде, буду  в  його  хатi._
Татку!! вiн мене_ любить. О... тут... в лiсi... стiльки разiв, -  хлипала,
- в лiсi... - _I знов мов умлiва?.
   Старий зареготався.
   - Кажеш - любить тебе? - спитав.
   Тетяна пiдняла до нього,  благаючи,  голову,  що  в  розпуцi  назад  ?й
опадала. - О, любить, татку добрий, любить! - впевняла i наново, як перше,
тулить i тисне розпучливо лице до дiдових колiн. - Мене одну любить,  мене
одну на свiтi._ Сам менi казав, i йому я вiрю. А заки снiг  упаде,  казав,
будеш в мо?й хатi. Я його_ Туркиня! - крикнула, розпростерши руки, i впала
лицем до землi.
   Дiд пiдвiв ??.
   - Не будеш, Туркине! - кликнув твердо. - В нiй буде синьоока Настка,  а
Гриць, як тобi кажу, спрошу? на весiлля. Мене вже просив. Я  до  них  iду.
Встань, спам'ятайся, про Гриця не думай,  не  мути  його  щастя,  бережись
грiха - iнакше побачиш!.. - I з тими словами,  неначе  пiддаючись  якомусь
тайному приказовi, помахав до не? з погрозою п'ястуком. Тетяна витрiщилась
через хвилю на нього з несамовито  розширеними  очима,  однак,  зрозумiвши
врештi його слова i його погрожуючий рух, нараз,  мов  змiя,  звинулася  з
землi i станула на ноги.
   - Iди ти!!  -  _крикнула  нараз  диким  голосом,  скипiлим  з  раптово?
ненавистi, неначе з його останнiм словом опинилася вся погань свiта  перед
нею. - Ти! - _i з тим словом трутила старого так сильно вiд себе,  що  вiн
вiдразу упав. - Iди - ти!!_ Ти сам нечистий, що  мене  подибав.  Грицю!  -
крикнула вслiд за тим з усi?? сили,  мов  не  тямлячись  з  розпуки,  i  -
розреготалася. - Грицю, я тут!_
   В дiда спалахнули страшно циганськi очi, i,  пiднявшись,  вiн  погрозив
вдруге п'ястуком i бичем.
   - Гай, гай! - крикнув, засапаний,  i  закляв  тут  страшно.  -  От  що,
чарiвниця-вiдьма, - додав, - сама ти справедлива. Тепер  се  сам  я  бачу.
Настка правду казала! Знай ти раз вiд не?, а другий i вiд мене.  Гриць  ??
посватав, а тебе лиша?._
   - _Неправда, вiн мене любить! - кинулась на нього Тетяна  з  зворушення
здичiлим беззвучним голосом i такими ж  очима,  боронячись  з  усi??  сили
проти убиваючих, страшних слiв старця.
   - Тiльки й твого! - кликнув на те дiд i заллявся при тих словах  гiрким
поганим смiхом. - Тiльки й твого. Так як його  батько  любив  колись  його
матiр, - додав з не описаною ненавистю. - Тiльки й твого!_
   Тетяна, не зрозумiвши всiх його слiв, лиш  останнi,  знов  кинулась  на
нього.
   - Iди ти! - крикнула i, пiдсуваючи високо  чорнi  сво?  брови,  пiдняла
руки i указала на недалеку пропасть. - Iди! - повторила, - кинься там - _i
бiльше не вертай!
   Старий витрiщився з переляком на не? i, схилившись за бичем,  що  випав
йому з рук, хотiв ?? вдарити.
   Але ?? вже не було - зникла. Лиш зi сторони, куди метнулася, зачув  вiн
розпучливi голоснi слова: "Грицю!.. я тут"._ А  вiдтак  по  хвилi  прикрий
довгий смiх...

   Задихана,  без  краплi  кровi  в  лицi,  з  блудними  майже  очима,   з
викривленими устами, впада? Тетяна до матерi i кида?ться ?й на груди.
   - Мамо! - скричала погаслим чужим голосом. - Мамо, Гриць мене  покинув,
зрадив. Мене вiн любив, а з другою вiнча?ться. Мамо!  -  кличе,  не  даючи
матерi опам'ятатися з сво?х слiв, i термосить ??, не тямлячись, щосили.  -
Мамо! вiн двох нараз_ любив, слухайте, мамо!!_
   Iваниха  Дубиха,  що  саме  сидiла  на  лавi,  побачивши  нараз   майже
напiвбожевiльну доньку, лиш до стiни оперлася.
   - Що за Гриць? - пiшло глухе питання.
   - Той, мамо, що раз зимою на конi тут був. Гарний такий! В лiсi ми  все
сходилися; там ми  любилися.  Лiс  один  все_  знав.  Гриць,_  мамо!  -  i
розреготалася.
   Стара пiдвелась важко.
   - Так? - спитала, а потiм додала: -  Тобi_  вiн  казав  цвiту  папоротi
шукати? - I, сказавши се, усмiхнулась, мов останнiй раз в життi.
   - Мамо!! - пiшов окрик нечувано? розпуки на всю хату. - Мамо!
   - Ти одна_ в мене була, - вiдповiла мати. - Одна_ на всiм свiтi...
   - Мамо!!
   Дубиха не вiдповiла бiльше...
   Тетяна впала на колiна перед нею... сповiдалася...

   Годину пiзнiше Тетяна знов у лiсi.
   Летить шаленим кроком, мов сама стрiла, до  старо?  Маври.  "Мавро!!  -
товчеться нiби голос в ??  грудях  диким  стогоном  i  шука?  простору.  -
Мавро!!" Аж i опинилася.
   Стара циганка перелякалася виду дiвчини i вiдразу ?? обняла.
   - Доньцю, - каже, - доньцю, яка в вас пригода?
   - Мавро! - лиш крикнула i на грудях мов закаменiла.
   В очах старо? щось лиховiсно блисло.
   - Вiн? - _спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.
   - Бере другу. Зрадив мене!  -  вистогнала  Тетяна  i  знов,  як  перше,
умовкла.
   - Бачиш? А ти гадала, донько, - обiзвалася Мавра, - що  вiн  буде  тебе
завше любити?
   - О Мавро! - визойкнула Тетяна.  -  Любив-голубив,  цiлував,  прирiкав,
Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лiсi, а тепер...
   Мавра розсмiялася нараз, мов з мало? дитини. - Та-ак? - цiдить  злобно.
- Голубив, цiлував?
   - Голубив, цiлував... ще останнiй раз  з  коня,  по  тучi...  о...  так
щиро...
   - По тучi? - диву?ться стара. - -То вiн? - _I нараз  з  глибоким  жалем
хита? головою i мов пригаду? собi щось, шепче: - Боже, боже!! -  а  потiм,
спам'ятавшись, обзива?ться твердо  i  з  ненавистю:  -  То  аби-сь  знала,
донько, що котрий найбiльше милу?, той найборше зраджу?!  Як  цiлу?  тебе,
його серце вже з тобою проща?ться. Котрi так не робили?_
   - _О, о, о! Мавро! - простогнала Тетяна, а вiдтак, закидуючи розпучливо
руки позад голови, скричала: - Я збожеволiю!
   -  Нi,  доньцю,  не  збожеволi?ш,  -  успокоювала  Мавра,  -  i  я   не
збожеволiла. Ади, - тягнула спокiйно,  -  як  мене  не  то  вiн,  але  всi
вiдцуралися, викинули в лiс, мов звiрюку, з-помiж себе, дитину забрали. Не
здурi?ш. I я сьогоднi живу, не збожеволiвши, сама на всiм свiтi,  на  цiлу
гору, на цiлий лiс, а все через милування. I я не здурiла. Га-й,  га-й!  -
аж заспiвала сво?м звича?м, похитавши головою. - Не здурi?ш.
   - А я_ збожеволiю, Мавро, - впевняла глухо Тетяна. - Я_ збожеволiю,  не
годна перенести. Що робити, Мавро?
   Мавра стиска? безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, дода?:
   - Я пiду до нього i сама спитаю. Розвiдаюсь, чи  правда;  хто  се  тобi
казав? Звiдки то все зна?ш?
   - Старий якийсь циган, котрого я, iдучи до тебе, здибала  в  лiсi,  все
сказав. Вiн не брехав, -  i  тут  розповiла  Маврi  про  стрiчу  з  старим
Андронатi.
   - А вiн звiдки знав? - спитала незвичайно зацiкавлена Мавра.
   - Грицева молода сама переказувала  оце  ним  до  мене.  Стара  циганка
закляла, але небавом, утихомирившись, додала:
   - Цить, донько, цить; я туди пiду,  розвiдаюсь  про  все,  донесу  тобi
правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, ?м добра не  буде.  Нi
йому, нi ?й. Я тобi як мати - а де мати проклене, там нема щастя.
   Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
   - Я попробую ще його назад навернути,  -  обiзвалася  по  новiй  задумi
Мавра успокоюючим голосом.
   На  тi  слова  старо?  Тетяна   прокинулась,   мов   гадюкою   вкушена.
Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою вражено? гордостi i погорди
вiд себе, як недавно Андронатi, що та на лаву впала.
   - Щоб ти не посмiла! - кликнула i, випрямившись в цiлiй сво?й молодечiй
стрункостi, пiдсунула високо брови. - Я не одурила,  -  говорила  погаслим
голосом, - двох я не любила. Щоб ти не посмiла. Я  його  вiрно  любила,  -
говорила з побiлiлими устами далi, - його одного;_ вiн мене зрадив, то  що
навертати?_ Не посмi?ш!
   - То й ма?ш за свою вiрнiсть, - боронилась уражено  Мавра  роздразленим
голосом.
   - Маю, - вiдказала Тетяна твердо, вiддихуючи важко з зворушення,  i  на
хвильку вмовкла.
   - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? Тетяна мовчала,  однак
мовчачи чимраз бiльше блiдла.
   - Вiн одружиться, буде газда на все село - а ти? - повторила Мавра  все
ще роздразненим голосом.
   Тетяна поглянула на Мавру. Боже,  що  за  очi!!!  Як  вона  дивилася...
дивлячись, благала, молила, вiдтак вiдповiла:
   - Буду Тетяною - _чим мала б бути? - i з тим, як камiнь, умовкла. Мавра
не зрозумiла ??.
   - I що йому зробиш?
   - А ти_ що зробила, Мавро? - майже просичала Тетяна, пiдсуваючи  високо
чорнi сво? брови.
   Мавра спершу вмовкла, потiм закляла, а врештi сказала:
   - Я покорилася долi, пiддалася ?й, та от i доживаю. Що було робити?
   Тетяна поглянула на не? майже блудними очима.
   - Ти,_ Мавро, - сказала твердо, - ти покорилася. Годна була.
   - А ти що, доньцю, зробиш? Вiн тебе вже не вiзьме.
   - Вiн мене не вiзьме. Нiколи_ не вiзьме, -  обiзвалася  дiвчина,  однак
мов не сво?м вже голосом.
   - Пропало тво? щастя... пропала твоя доля,  -  почала  знов  з  жалобою
Мавра i захитала головою по сво?му звичаю.
   - Ов-ва!! - вiдповiла тут  нараз  дiвчина  i,  поглянувши  на  Мавру  з
розгорiлим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...
   Надумавшись хвилину, Мавра вибiгла за нею.
   - Прийди за два днi знов, - кликнула.  -  Я  пiду  завтра  розвiдати  i
принесу тобi правду. Прийди, як кажу, знов...
   Тетяна оглянулась на сi слова старо?, але не вiдповiла. Сходила  скорим
нерiвним кроком бiлою стежкою вниз i зникла старiй з очей...

   * * *
   Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра  п'ястуком  в  голову.  "Се  вiн,
отже, той Гриць, царевич мiй - вiн! Вiн, що за?дно, як казала  Тетяна,  на
чорнiм конi ?здив, бо i в мене був на нiм.  Вiн  з  Третiвки,  он  там  за
Чабаницею. Ой господи, - забiдкалася. - Де мала я свою  голову,  коли  вiн
був у мене? Я йому ворожила i не догадалася, що се вiн! Тетянин!  Де  була
голова в мене? Мов тi птахи, тютюкали вони собi лiсом,  може,  й  недалеко
мене, а я не остерегла".
   - Тетяно, серце мо?! - простогнала вголос. - Тетяно моя, серце мо?,  що
тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш  сього.
Тебе вже жаль заглушу?; господи, змилосердися. Що ти  змалку  не  мала?  -
говорила далi. - Все, що хотiла, мала. Завше було, як бажала... а тепер...
- iз жалю-розпуки за дiвчиною Мавра  за  голову  iмилася,  та  тут  вже  i
схаменулася. Нi. Вона пiде до нього. Завтра. Скоро  зазорi?,  заким  сонце
зiйде, вона буде в нього. Тепер зна? все. Впаде  йому  до  нiг  i  з  душi
попросить. "Синоньку, царевичу мiй красний,  -  буду  молити.  -  Не  губи
Тетяни. Я ?? вибавила. Я ?? виголубила. Чим не вдалася тобi?.  Не  вдалася
ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мiй - не губи!"
   Може, послуха?.

   * * *
   Переходила Тетяна два днi i двi ночi; майже не  лягала.  Не  ?ла  i  не
пила, лише все чогось ждала, ходила нiби сонна,  не  бачила  нiкого  i  не
чула, а все по лiсi i по бiлiй стежчинi. То там опинялася, де вiн голубив,
то там роззиралася, де вiн на не? ждав, то там знов обзивалась:
   "Я тут!" - а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не
зайшла з нею важка змiна.
   Стара мати не спиня?, зна?! Хорiй душi тепер спокою треба. Нехай вперве
сво? горе сама переможе. А далi - господь ?.
   В лiсi добре.
   В лiсi, як в тiй церквi. I спокiй ?, i господь; i зросла вона в нiм,  i
свiй бiль в нiм  згубить.  Вона  лиш  стереже  ??,  чи  не  тiнню  за  нею
волiчеться, щоб собi лиха якого не заподiяла. А бережучи, за?дно молиться:
"Господи, зцiли, господи, скрiпи, доведи до миру". Сама вже мов не та,  що
вперве по свiтi ходить. За недовгий смутний час  снiгом  побiлiла.  Додолу
похилилась, гробу бажа?...
   Третьо? днини, як вернула Тетяна знов з лiсу, сказала матерi: -  Я  йду
до Маври. Менi треба Маври. Я прийду. Я прийду з