---------------------------------------------------------------
OCR: Олег Волков
Source: Повно Собранi? Творiв, Наукова Думка, 1974
---------------------------------------------------------------
Присвята
братов? В. Боровиков?
Л?с ще др?мав в передран?шн?й тиш?... Непорушно стоять дерева,
загорнен? в сут?нь, рясно вкрит? краплистою росою. Тихо навкруги, мертво...
Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом об?зветься з? свого
затишку. Л?с ще др?ма?... а з син?м небом вже щось д??ться: воно то збл?дне,
наче в?д жаху, то спахне сяйвом, немов од радощ?в. Небо м?ниться, небо грав
усякими барвами, бл?дим сяйвом торка? вершечки чорного л?су... Стрепенувся
врешт? л?с ? соб? заграв... Зашепот?ли збуджен? листочки, опов?даючи сни
сво?, заметушилась у травиц? комашня, роз?тнулося в гущин? голосне щебетання
й полинуло високо - туди, де небо м?ниться, де небо гра? всякими барвами...
На галяву вискаку? з гущини сарна ?, зачарована чудовим концертом,
зупиня?ться, витяга ц?каву мордочку до криваво? смуги обр?ю., що червон?? на
узл?сс? пом?ж деревами, ? слуха.
Полохливий за?ць, прича?вшись п?д кущем, пригина вуха, витр?ща оч? й
немов порина ввесь у море л?сових згук?в...
Аж ось ринуло в?д сходу ясне пром?ння, моя руки, простяглось до л?су,
обняло його, засипало самоцв?тами, золотими смугами впало на синю в?д роси
траву на галяв?, де гостро на тл? золотого св?тла випина?ться струнка
постать сарни.
У сю величну хвилину тихо розгортаються кущ? - ? на галяву виходить Хо.
Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до н?г, черка?ться
росяно? трави. 3-п?д б?лих кострубатих бр?в, з глибоких западин визирають
добр? а лукав? оч?.
Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою,
? пов?яв в?д не? тихий в?трець, холодною ц?линою вдарив у дерева. I враз
затремт?ло молоде листя, зашамот?ло, струсило з себе дощ самоцв?т?в.
Жахнулася сарна й щезла в гушин?, лишивши зелен? сл?ди на син?й в?д роси
трав? Страх обгорнув зайця, додав ще б?льшо? прудкост? його ногам...
Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тиха стало в л?с?, страх як тихо.
Т?льки бородатий д?дуган Хо, старечо хихикаючи в бороду, сто?ть на галяв?...
- Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурн?? - шамка? в?н беззубим ротом. -
Д?да Хо, що св?т прозвав страхом? А д?д ц?лком ? не страшний... Ось
погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести оч? на д?да,
тим-то в?н ? в'явля?ться вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... ? вс?
так... Н?, не бреши, старий, не вс?... На тво?й довг?й тисячол?тн?й нив?
житт?в?й не одна стр?валась ?стота, що см?ливо зводила оч? догори, в?дважно
зазирала тоб? в в?ч? й тод?... о, тод? гарно було обом нам... Бо см?льчак,
перев?рившись, що жахався по-дурному, набиравсь ново?, ще б?льшо? в?дваги, а
ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спок?й натрудженим к?сткам...
Жахаються, а не знають, що страх т?льки й ?стн?? на св?т? полохлив?стю
других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз
зважилося глянути йому в в?ч?... Хе-хе! Дурн?, дурн?... Т?льки стар? ноги
труджу через дурн?в... От, як втоминся!.. е-е!..
I Хо справд? з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись
одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, с?да? на
трав? спочити.
Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пану? мертва, прикра тиша.
Все живе, зата?вши духа, не сп?ва?, не кричить, не ворушиться, не жи?. Ц?д
ведмедя до мурашки все спарал?зовано страхом. Рослини бояться нав?ть тягти
с?к ?з земл?, пити холодну росу, виправити з?бган? листочки, розгорнути
звинен? на н?ч кв?тки. Пустотливий парус сония зупиня?ться в зелен?й гушин?
? лиш здалеку придивля?ться до сиво?, мов туман той, бороди д?да Хо ? не
в?дважу?ться наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з
тою бородою...
Хо сидить на росян?й трав?, а стара пам'ять його п?дсову? йому образи,
де св?жими, яскравими фарбами малюються под?? духу людського. Ось ? т?
високост?, на як? зд?йнятись може в?льний дух людський, а ось ? т? провалля,
де на дн? самому, скутий, як нев?льник, плазу? в?н у порос? й темряв?...
Ось, волочучи кайдани, покволом, в?ками ц?лими, проходять люди, забит?,
залякан? люди, ? не насм?люються звести оч? на Хо, глянути страхов? в
в?ч?... Хо зна?, що т?льки одиниц? зважуються на се, а зважившись, знаходять
силу розбити кайдани... Ой, коли б хоч одиниць тих було б?льше, може, не
довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по св?тах, може б, зложив в?н
сво? к?стки в домовину, бо вже т? к?стки давно просяться на спочинок... Ех,
коли б... А тим часом страх владно пану? на земл?, змага?ться з приязнею, з
чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то
поодиноких людей, ба й ц?л? народи... Страх! Прищеплений дитин?, виплеканий
анормальними умовами сусп?льними, в?н ста? ч?пкою пошестю, робиться потугою,
що таму? в?чний поступ усього живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його
страх, коли в?н виразно почува? себе порохном, нем?чною ру?ною, яку т?льки
полохлив?сть людська жене з к?нця в к?нець св?ту, наперек?р вол? Хо робить
його злим ген??м людськост?... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по
пекл?... От ? тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на
роботу! Хе-хе! Ну, уставай, д?ду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, зв?вся, обгорнувся, як туманом,
сивою бородою й подавсь стежкою з л?су на шлях.
А л?с ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Дал? дерева
затремт?ли, стрепенулись, розгорнули листочки... Пром?нь стрибнув на полянку
просто до звинених кв?ток, пташки засп?вали, комашня 'заметушилася, л?с
загомон?в, природа знов в?джила...
Веч?р. Д?ти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рок?в шести,
сидить дол? б?ля шафи й уважно буду? з цурпалочк?в хату. Меншу, по друг?й
весн? д?вчинку, забавля? нянька, показуючи, як сорока варила д?тям кашу. За
столом, ближче до лампи, що кр?зь молочний кльош розлива? м'яке св?тло по
хат?, сидить ?з шитвом мати, Вона рада, що д?ти втихомирились. Ой, т? д?ти!
Дво? ?х, а такий галас справляють, що аж голова паморочиться. Але тепер
тихо. Чутно т?льки, як мурка? на канап? к?т та нянька стиха присп?ву?:
"Со-ро-ка, во-ро-на д?т-кам кашу ва-ри-ла! На пороз? сту-ди-ла!.." Дитина з
щасливою усм?шкою розгортав др?бненьк? пальчики пухко? ручки, намагаючись,
щоб нянька показала, котрому сорока дала каш?, а котрому гол?вку скрутила.
Урешт? ся забавка докуча? дитин?; вона почина човгатись на руках у няньки,
намагаючись до кота.
- Киця!
Але "киця" добре пам'ята? болюч? пестощ? маленько? деспотки й
дипломатично кл?па? очима, не рушаючись ?з м?сця. Аж ось нетерпляча ручка
досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. К?т скулить оч?, жал?бно
нявчить... дал? ж, немов д?ткнутий електричною ?скрою, вирива?ться й т?ка
п?д комоду, лишивши на руц? мучительки червоний сл?д гострих пазур?в.
Зчиня?ться вереск...
- Що там таке, Марино? - кида? роботу мати.
- Та то проклятий к?т дряпнув дитину...
- У тебе все щось станеться... Забав ?? зараз, чу?ш, як зайшлася...
Почина?ться гуцюкання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а!
Погана киця! ми ж тоб? дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
- Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз в?ддам д?дов?
Хо... - сердиться нянька й п?дносить дитину до в?кна. - О, бач, сто?ть д?д
Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тоб? ??,
д?ду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивля?ться в п?тьму, що чорн?в поза в?кном, ?
затиха... Б очах, ще мокрих од сл?з, малю?ться жах... Так, т? оч? бачать у
та?мнич?й п?тьм? постраха д?тей - Хо, страшного, бородатого д?да, з
величезною торбою за плечима, повною неслухняних д?тей. Якийсь холод
торка?ться дел?катного д?тського т?ла, щось бере з-за плечей, лячно так,
плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу в?дривав оч? в?д в?кна й ховав
голову в няньки на грудях.
I знов тихо в хат?.
- Мамо! - збуджу? тишу хлопчик, кидаючи свою бул?влю. - Мамо! А де
тепер сонцем
- Сонце?.. Сонце тепер спить.
- А де ж його хата?
- Отам за горою, де воно с?да?...
- Там, де живе л?сник Панас?
- Еге... Але тоб? спати час, дитино.
- Дитина, однак, наче не чу? материно? уваги. Вона п?дб?га до матер? й
спира?ться ?й на кол?на.
- Мамо! А чи сонце ма? д?ти?
- Ма?.
- А де ж вони?
- Де? а на неб?... от? з?рочки, що вноч? сяють, то се д?ти сонцев?...
- А чом же вони тепер не сплять'
- Бо вони за день виспались, а тепер граються.
Пауза.
- Мамо! я хочу до Петрика!..
Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом ?з наничем.
- Не можна, Петрик слабий...
- А я йому занесу яблуко...
- Не можна, - сказала.
- Маа-мо! Я хоо-чу до Пее-три-ка!..
- Ох, господи! Одно ск?нчило, друте почина?... Цить мен? зараз!.. Не
п?деш.
- Маа-мо! до Пее-три-ка-а!..
- Чи не замовкнеш ти мен??.. Марино, а заклич-но д?да Хо!..
Марина п?дходить до в?кна й грюка в шибку.
- Д?ду!.. д?ду Хо!.. а йд?ть-но сюди... а в?зьм?ть-но соб? неслухняного
панича!.. "Зараз!" - в?дпов?дав вона соб? за Хо п?дробленим басом ?
в?дходить в?д в?кна.
Хлопець добре розум?? Маринину штуку; в?н не в?рить, щоб то Хо промовив
те "зараз" таким невдатним басом, однак йому став страшно. В?н в?дходить до
канапки, як можна дал? в?д в?кна, ? почина бавитись пап?рцем, бгаючи його в
човник. А тим часом фантаз?я хлопцева вперто працю? над ф?гурою Хо. Як? в
нього оч?? Мабуть, червон?, як у трусика... А н?с, певно, такий довгий та
гострий, як у куховарки... а може ще довший... Борода б?ла та довга аж до
п'ят... руки... Хлопцев? враз уявляються зал?зн? тройчаки, що стоять у
стодол?, - так? руки а Хо, конче так?... Йому ста? ще страшн?ше, в?н бо?ться
поворухнутись, бо?ться зустр?тись очима з та?мничою п?тьмою, хоч щось так ?
тягне його глянути в в?кно, так ? тягне, так наче шепче щось. "А подивись, а
подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в в?кно, зводить оч?...
? весь холоне... Там, на чорному тл? шибок, щось б?л?в... то Хо...
Божев?льний жах охоплю? дитину, поширшу? з?ниц?, витяга обличчя, ворушить
волоссям на голов?, душить за горло...
- Д?ти, - спати! Пора вже!.. Марино, клади д?тей спати!.. -
розтина?ться голос материн й будить, як з? сну, хлоцця.
Марина ставить хлопця на молитву.
- "Отче наш, що на неб?..." - непритомно проказу? в?н за нянькою, а сам
дивиться вб?к, на в?кно. "Нехай буде воля твоя, як..." Ой, там щось руками
маха, аж по в?кн? шкряба I - тремтить хлопець. - " Хл?б наш щодениий..."
- Нянько, там щось дивиться в в?кно... я боюсь...
- Вигадуйте, вигадуйте, то таки в?зьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте
знов: "Хл?б наш щоденний дай нам сьогодн?..."
Але хлопець уже не слуха? няньки, в?в не може в?д?рвати очей в?д в?кна.
Те в?кно притягу? його увагу, захоплю? вс? думки, запанову? ц?лою ?стотою
дитини. У в?кно те дивиться чорна, та?мнича темрява, повна фантастичних
?стот, усяких див, повна страх?ття... I все се тиснеться до в?кна, зазира в
хату, ось-ось прол?зе кр?зь д?рку в розбит?й шибц? або а лоскотом в?дчинить
в?кно, кинеться до нього, наповняючи хату диким реготом. ? .
Аж ось ? л?жко. Хлопця роздягнено, в?в кута?ться в ковдру. Нянька
поправля ще щось ? гасить св?тло.
- Марино, посидь б?ля мене... я боюся...
- Ото вигадали! Сп?ть, мен? н?коли сид?ти б?ля вас...
В хат? став темно ? тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивля?ться
в темряву, напружув слухи, боячись пропустити який зрадливий згук. Тихо. Так
тихо, що нав?ть калатання серця вида?ться глухим стукотом молота по чомусь
м'якому. Ураз... тр?сь!.. Що се? Увага хлопця зб?льшу?ться до можливих
границь... Уся кров зб?га?ться йому до серця, серце почина бити на гвалт...
О, знов щось зашелест?ло, зашкрябало... То Хо. Ось у чорн?й, як чорнило,
п?тьм? виразно б?л?? борода його... ось простяга?ться довга, костиста
рука... наближа?ться до плечей, розгорта над ними сво? сух? пальц?...
Обгорнений невимовним жахом, утика? хлопець голову п?д подушку, скорчу?ться
п?д ковдрою, ?нстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим... щоб
"страх" не м?г пом?тити його... В?н затамову? нав?ть в?ддих, боячись подати
знак життя, боячись зрадити свою присутн?сть у хат?...
А тим часом чу? в?н, що б?ля л?жка сто?ть Хо й простяга над ним сво?
довг?, мов зал?зн? тройчаки, руки й черка?ться сухими гострими пальцями його
плечей...
Холодний п?т в?д голови до п'ят облива дитину, божев?льний жах
поб?льшу? з?ниц?, в?дбира голос, деревить т?ло... I довго так лежить б?дне
хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче в?д жаху, мокре в?д поту, аж тривожний сон,
прилинувши, заспокою? нарешт? змордовану оф?ру полохливост?...
- Хе-хе-хе! - см??ться Хо п?д в?кном, де лежить хлопець. - Хе-хе-хе! I
жаль бере, ? в?д см?ху не можна здержатись! См?шно, коли причиною страху
бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз сп?зна?ться з почуттям страху,
не хутко зможе в?дкараскатися в?д нього... Зросте дитина, змужн??, ? багато
сил, вартих кращо? дол?, змарну? на боротьбу з? страхом, та ще добре, як
переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен3 Гай-гай! - хита головою
Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
Наближа?ться п?вдень, червцевий п?вдень, повний спеки й св?тла. Св?тло
хвилями лл?ться з неба, сповня? пов?тря, несито пожира т?н? на земл?, заганя
?х п?д дерева, кущ?, у гущину. Нащо вже бувають та?мнич? холодки, а й туди
хоч тоненькою ц?вкою протиснеться воно ? см??ться, раде, що знайшло ? там
свого ворога - темряву... Т?льки в ту альтанку, що п?д старезним волоським
гор?хом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись т?сно й щ?льно в
одну зелену ст?ну. Вже що не робить св?тло: ? зайчиком плига? б?ля альтанки,
пробившись кр?зь листя гор?ха, ? золотою с?ткою пада на землю, ? мигтить, ?
перелива?ться, намагаючись присунутися ближче до темного закутка, - та ба!
Н?як не може. Стало на пороз? альтанки, зазира? туди, а вв?йти - дзуськи!
Однак воно пом?чав, що альтанка не порожня. Там, на зелен?й лавц?,
обкладен?й дерниною, сперши голову на руки, сидить б?лява панночка з смутним
обличчям. Б?дна! Скр?зь тепер весело, ясно, св?т божий скида?ться на рай, а
вона суму?. Пот?шити б ??, попестити, та н?як ув?йти, бо та темрява
розперлася в альтанц?, мов пан? яка, ? не пуска?. На щастя, панночка
нервовим рухом зрива? листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в
зелен?й ст?н?. Зрад?лий пустун скаче пром?нням у шпарку й трапля просто на
ст?л, наткнувшись на якийсь пап?р. Що воно за диво, пап?р отой?
Придивля?ться до його й чита? збоку: "Iнспектор шк?л народних". Пустун трохи
злякався, перечитавши титул тако? важно? особи, бо почува?ться до деяких
провин школярських, але незабаром осм?лю?ться й проб?га зм?ст паперу. В
папер? сто?ть, що панна Ярина Дольська наставля?ться на вчительку в село С.
Учителька! Адже й вчителька ма? право картати! ? пром?нь кида? на д?вчину
винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя д?вчинине, бл?де й дел?катне, 3
виразом смутку та внутр?шньо? боротьби, не ма? в соб? н?чого гр?зного, що
заспокою? й осм?лю? пустуна наст?льки, що в?н почина гратись ?з грубою
золотою косою д?вчини, ц?лувати ?? повн? уста, брови, зазирати в велик? сив?
оч?. А панн? Ярин? не до пестощ?в. Вона в?дсува?ться в?д докучливого променя
й схиля?ться над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей пап?рець
дорого коштував ?й! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити
боротьбу з собою, з? сво?ми звичками, поглядами, традиц?ями; мусила
посваритись ?з батьком, якого так коха?, довести до сл?з та нар?кання мат?р.
Але се була т?льки прелюд?я, ? поки тяглася вона д?вчина почувала в соб?
силу боротися й перемогти. Тепер же, з пап?рцем сим, мусить початися акц?я,
так нетерпляче оч?кувана акц?я... ? дивна р?ч! Панна Ярина в сю р?шучу й
важну хвилину почува?, що сили ?? меншають, слабнуть, що вона вже нездатна
до боротьби. Невже в не? стало енерг?? т?льки на прелюд?ю?
Панна Ярина складав руки на стол? й безсильно опуска? на них свою
русяву гол?вку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого д?дича.
Одягнена в оксамит ? шовк, пересв?дчена, що найдр?бн?ш? забаганки ?? будуть
заспоко?н?, оточена ро?м услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих
к?мнатах палацу, по т?нистих алеях батьк?вського парку. Незабутня пора!
Одне т?льки дратувало Яринку, робило ?й нав?ть прикр?сть - се заборона
бавитися з селянськими д?вчатами та хлопцями... Ф?! "Хлопськ? д?ти!" - як? в
них манери, яка груба мова, яка моральн?сть! Адже то "бидло", а не люди! -
чула вона навкруги. Однак мала Яринка, п?д впливом оточення, мало-помалу
оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в так? в?дносини до "бидла",
у яких були батько та мати. Вона небавом зрозум?ла, шо мужик?в сотворено лиш
на те, аби орати батьков? ниву, служити за ф?рман?в, кухар?в, роб?тник?в.
Нав?ть б?льше. Вона сердечн?ше в?дносилася до справжнього бидла, н?ж до то?
"нижно? раси". Коли для забави панночки при водили перед ганок мале телятко
або в?зник приносив щенят, Яринка об?ймала ?х, ц?лувала, пестила, знаходила
"чудовими", тод? як на д?вчину, дочку наймички, не звертала вже найменшо?
уваги, наче то була не людина, а к?лок, забитий на свому м?сц?. Словом,
Яринка стала панночкою, як ? ?? приятельки, сус?дки з ?нших сел.
Минали роки, зб?льшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. 3 одного
боку були пани, з другого "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й мусила
позбутись думки, що все, що ?? оточу?, належить до батька або може бути
куплене батьком за грош?. Ярина знала вже, що батьки ?? б?дн?ють ? хоч не
показують сього перед людьми, нав?ть триб життя не зм?нюють, але почувавться
вже потреба негайно? л?кв?дац?? ?нтерес?в для забезпеки хоч неласого шматка
хл?ба,
Тим часом дозв?лля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкуп? з
допитливим розумом напрямили д?вчину на книжки. Пожираючи без ладу сотн?
том?в, Ярина вм?ла, однак, з?брати в головц? пром?ння мисл?, розкидан? там,
в?дгукнутися серцем на чесн? й висок? поривання. Природна щир?сть стала тут
у пригод?. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ?? дотепер?шн?м
св?тоглядом, викликала ц?лу бурю в молод?й, незм?цн?л?й ще душ?, але мур, що
в?дд?ляв ?? в?д села, валився й в?дкривав не бидло, а справжн?х людей, з
людськими ?нтересами, болями й радощами. Ярину зац?кавило се нев?доме ?й
"мужицьке царство". Вона почала придивлятися до нього, наск?льки се було в
?? змоз?, ? налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! поб?ч
жиють люди, брати ??, ? нид?ють у темряв? та злиднях, коли вона збитку?ться
працею рук ?х?! Чи ж п?сля сього можна назвати себе людиною? Чи ж п?сля
сього можна добачати в соб? образ божий?.. Н?, год?! Розбити пута, що в?д
в?ку сковують б?л?, неробуч? руки, скинути полуду з очей ? чесно та см?ливо
звернути скривдженим те, що до ?х належить. Довол? бути лялькою, коли людина
- то людина, ? довести се треба д?лом, а не словом.
Д?вчина запалилася до прац?, до д?яльност?, поклала присвятити життя
сво? для тих, що дос? працювали на не?. Так справедлив?сть каже. Вона буде
вчителькою, вона понесе св?тло в темряву, пот?ху - смутков?, пом?ч -
убожеству, А що вдома на не? чека? буря, так що ж, х?ба вона не винесла вже
бур? сама в соб?, коли нов? думки, нов? почування стр?лися з ?? перв?сним
св?тоглядом?
Дома справд? зчинилася колотнеча. На Яринин? плани стар? спершу
'дивилися, як на дивоглядн? забаганки пещено? дитини, але побачивши, що не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття
д?вчини. Але вона перемогла себе й поставила таки на свому. Замовкли батьки,
зата?вши смуток у серц?, однак не тратили над??, що час або який випадок
звернуть ?м дитину, притулять ?? знов до чулого батьк?вського лона. I
випадок, на який рахували стар?, лучився, пог?ршуючи й без того важку
ситуац?ю. До Ярини посватався багатий сус?д-д?дич. Ярина спершу й слухати не
хот?ла про шлюб, дал? ж, скоряючись перед батьковою волею та благанням
закоханого сус?да, випрохала соб? три дн? розважити все та пом?ркувати, поки
дасть р?шучу в?дпов?дь. I власне другого дня п?сля сього прийшов в?д
?нспектора довго оч?куваний пап?р, прийшов ? - зам?сть заспоко?ти - збурив,
сколотив ?? спок?й, ?з дна душ? п?дняв сумн?ви, п?дтяв в?ру. I ось тепер
сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву гол?вку...
Вона не рада тому паперов?. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нин? не рада... Р?ч певна, що вона не
зречеться сво?х зам?р?в... Вона ламле все - а йде туди, де ?й сл?д бути... I
не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до новою життя, не
звиклася ще з думкою, що завтра покине батьк?вську стр?ху... По-ки-не
бать-к?в-ську стр?ху... Брр!.. Ну ? чого тремт?ти? Ой, т? нерви... Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотр?бн? для тих, що йдуть на боротьбу, Адже
ск?льки д?вчат п?шло вже по т?й стежц?, що стелиться перед нею... Правда,
б?льшост? д?вчат тих легше було почати нове життя, н?ж ?й, бо б?льш?сть ?х
вийшла з родин убогих, ?з таких, де кожне, ще з молоком матер?, всиса?
потребу прац? для шматка хл?ба. Там ус? працюють, ус? заробляють... Там нема
традиц?й, як? б багном закаляли все, що вирива?ться з зачарованого кола
его?зму та кастових ?нтерес?в.
- Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. - шепотять бл?д? уста
д?вчини. - Чи стане ж у мене сили, чи стане в?дваги роз?рвати його, вийти в
св?т широкий на боротьбу з тим, що воно замика?? Добре, я роз?рву його, я
вийду зв?дти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осм?яна подругами, одна
серед нев?домого мен? широкого св?ту?.. Де т? сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що м?г би служити порукою перемоги? Я - теплична рослинка...
вибуяла в штучному тепл?, у душн?й атмосфер? теплиц?... Перша буря злама?
мене, вирве з кор?нням... ?, зам?сть бажано? корист?, живим докором стануть
перед мене закривавлен? серця родини й мо? власне розбите, зн?вечене
життя... Боже! що се з? мною? Зв?дки легкодух?сть така? Що варте життя мо?
перед необмеженим морем людського страждання? .. Н?, год?... П?ти туди, куди
серце кличе й обов'язок... 3 силою, яку я почуваю в соб?, з силою любов?
можна багато зробити... Т?льки не лякатись, т?льки не тратити над?? ?... все
буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже р?шила я почати нове
життя. I почну, ? к?нець на тому, ? н?чого мислити, ? н? над чим
м?ркувати... Корабл? спалено... I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе
в?двагою, коли чую, що сили мо? слабнуть, що я легкодуха, н?кчемна ?стота...
Ярина повним розпуки руком заламу? руки й в?дкида? назад, на зелену
ст?ну винограду, свою б?ляву гол?вку з обличчям, покритим т?нями муки та
внутр?шньо? боротьби.
А в тремтячих т?нях гор?ха сто?ть Хо, й зазира в темну альтанку, ? хита
старою головою, ? в?? холодом ?з бороди.
- Гай-гай! - шепотять його стареч? уста. - Ст?льки сили молодо? мати,
мати життя ц?ле перед собою - ? не зважитися стати до боротьби з д?дом, з
порохном, що не нин?, то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь-бо,
подивись!.. Подивись, що на мен? нема? то? манти ((застар.) - сукняний плащ,
пошитий м?шком. Тут вжито в переносному розум?нн?. - Ред.) традиц?й, у яку
ти загорнула мене... Де там? Не хоче... Не зважиться й очей звести на
д?да... Гай-гай!..
- Ну, й доля!.. - мимрить дал? Хо тоном роздратування. - Кожне уявля?
соб? мене, як хоче. Для одного я з торбою на д?тей, з р?зкою в руках, другий
убира? мене в шати традиц?й, поговору, забобон?в, трет?й тремтить перед?
мною, як осика на в?тр?, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж
ск?нчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже похова? мене см?лив?сть
людська? .. Ну й доля, ну й люди! Аж мене зл?сть розбира... - бубонить
старий соб? в бороду, що м'якими сивими хвилями злива?ться з легенькою
парою, виссаною сонцем з вогко?, тепло? земл?.
- Чекай же, - каже в?н дал?. - Хоч помщусь на тоб?, полохлива ?стото,
хоч полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з
убожеством та темнотою? Добре. А чи ма?ш ти сили до то? боротьби - ти,
слабосила ж?нко? А глянь-но, панно, у сво? життя минуле, що ти зв?дти
винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах воно т?льки
розпестило ??, ослабило волю... Зв?дт?ль винесла вона саму незарадн?сть,
непрактичн?сть... Н?, те життя н?чого б?льш не дало, не в ньому шукати
джерела сили...
- I з такими засобами ти гада?ш боротися? - шепотить Хо. - А чи в?да?ш
ти, нерозумна д?вчино, що в?д тебе в?дкаснеться родина, скоро ти п?деш
наперек?р ?й, що вс?, з ким ти жила дос?, закаляють тебе болотом яко
зрадницю ?х кастових традиц?й? I до кого ти звернешся, коли, зламана
боротьбою, запрагнеш пот?хи, спокою? Хто п?дтрима? тебе, розбиту, знев?рену?
- Правда... правда... Н?хто. Одна... Нема р?дно? душ?, щоб щирим
словом, сп?вчуттям заго?ла рани сердечн?, заспоко?ла, п?дтримала...
В?др?зана, як скибка в?д хл?ба, самотня, як хрест на роздор?жж?... Пустка
навкруги, холод...
- А чи в?да?ш ти, - п?дда? Хо, - що то недостатки, убожество? Ти, що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хл?ба? Не страшно тоб? змарн?ти в
нер?вн?й боротьб?, до часу скласти в домовину молоде життя? ..
Боже! Усе проти не?: ? люди, ? становище ж?нки, ? убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути ?? в огонь, обсмалити ?й крила, коли вона рветься лиш
до св?тла, I Ярина бачить уже сво? б?л?, випещен? руки худими, чорними в?д
прац?, бачить красу свою змарн?лу, з?в'ялу, чу? в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть... Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не
зробивши д?ла... Брр!..
- Ех, залишити б краще вс? с? мр??, - спокуша? Хо, - та взяти в?д життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощ?в, бо,
як кажуть: ("не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропада? -
заплющити оч?, затулити вуха, як робить б?льш?сть, - ? моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздор?жж? й не знати, кудою йти!.. Що
робити, що чинити?.. Боже!.. - Ярина з розпукою заламу? руки ? впада? в
тяжку задуму.
Враз ?? будять дзв?нк? голоси, То д?вчата-роб?тниц? йдуть садком на
полудне.
- Чули, д?вчата, наша панна в?дда?ться? Там такий гарний панич свата?,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так ? гра?... Я бачила, як
при?здив, осе вже буде день зо три...
- Але в?дда?ться? Забожись, Одарко!
- Присягай богу! А вона, чу?те, не хоче за нього...
- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж зв?дки зна?ш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от невидко, як старост?в пришле.
- Падку м?й, смутку м?й! А я б що з таким чолов?ком под?яла, що робити
не годен?
- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме такого, що як говорить,
то й носом гра?, не т?льки очима.
- Атож! Е, не жур?ться, д?вчата, кожна з вас д?ждеться! Буде
проб?йголова, а мастиголови не буде, н?!..
- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!..
Серед реготу та жарт?в проминула весела громадка д?вчат альтанку, де
сид?ла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в ?нший б?к.
?? сватають. Так. Перед нею в?дкрива?ться особисте щастя, родинн?
вт?хи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але ?й
подоба?ться чорнявий сус?д, вона н?чого б не мала проти його зам?р?в, якби
не почуття ?нших обов'язк?в, не ?нший шлях, що стелиться перед нею. Але вона
сто?ть над тим шляхом, ? мучиться сумн?вами, й шука? виходу... Вих?д ?сть...
Одно слово - ? доля ?? з'?дна?ться нав?ки з долею друго? ?стоти, що коха?
Ярину без пам'ят?... Вийти зам?ж? Хто се сказав? Н?, пр?ч усяк? спокуси,
усяк? викрути - вона йде за сво?ю ?де?ю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула т?нь, ? чорнявий хлопець,
зд?ймаючи бриля, пита? при?мним баритоном:
- Чи в?льно сполохати задуму вашу, пан??
Ярина жаха?ться, бл?дне, щоб зараз заллятися кармазином.
То в?н приходить по останн? слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як в?н трима вже ?? за руку й тихо
промовля? тремтячим голосом:
- Пан?! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово,
що виробить серце ваше в одпов?дь на мо? почуття й зам?ри. Я ще й дос? в
непевност? тремчу за долю свою... ? ще раз важуся благати вас, панно Ярино,
- не в?дн?майте в?д мене руки вашо?, хай вона буде завдатком нашого будучого
щастя...
Ярина сидить бл?да, непорушна, з сл?дами переляку та боротьби на
обличч?, але не в?д?йма? руки в?д щасливого хлопця,
Хо не ма? тут б?льш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи,
чвала? старий дал?, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим
т?лом.
Макар Iванович Л?тко встав, мабуть, з л?жка л?вою ногою, бо так йоду
сьогодн? не по соб? щось, усе його драту?, усе турбу?. Уноч?, правда, змучив
його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трус? тому
знайдено к?лька прим?рник?в тоненького зб?рника твор?в укра?нського
поета-самовродка Рябоклячки, зб?рника, пущеного, nota bene ((лат.) -
в?зьм?ть до уваги. - Ред.), цензурою, але виданого його коштом - ? то в
велик?й та?мниц?, треба додати. Непрохан? гост? гр?зно випитували Макара
Iвановича, зв?дки взяв в?н так? страшн? брошури та яку ц?ль ма? тримати ?х,
а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив ?х
т?льки задля ?х дешевини, маючи потребу в папер? для обгортання сн?дання
сво?м д?тям-школярам, що в?н не зна?, про що пишеться в книжках тих, бо не
вм?в нав?ть читати по-вкра?нському, та що взагал? н?чого сп?льного з так
званими "малоросами" не ма? й не хоче мати... Йому, однак, не понято в?ри,
потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врешт? почав пручатися... ?
прокинувся. Прокинувся ? сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, зморду?,
нагодув дрижаками... Тут ? так тремтиш весь день, спокою не зна?ш, а тут ще
сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашн?й у "молодих"
укра?нц?в... От як не хот?лось йому йти туди, а треба було... Прохано
старших; якось н?яково не п?ти... Ну ж ? наслухався в?н там! Се... се просто
божев?льн? люди, т? "молод?". Се - кандидати на шибеницю на кращий к?нець!
Давай ?м зараз усе: ? св?дому вкра?нську ?нтел?генц?ю, ? народну осв?ту з
добробутом, ? р?дну культуру, ? геро?в, ? патр?от?в, ? грушки на верб?, ?
з?рку з неба!.. Н?, в?н не м?г дал? слухати, не м?г пробувати дал? в
товариств? шалених, що самох?ть ?дуть п?д н?ж... В?н просто вт?к ?з
вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не пом?тив його нав?ть близько
хати, де було з?брання.
Адже й в?? укра?нець, ? в?н патр?от... Се доведено не раз ? не дв?ч?.
Хто, як не в?н, ще за час?в студентства в?с?м м?сяц?в висид?в у в'язниц??..
Правда, не в укра?нств? шукати вс?х причин того в'язнення, але якось при?мно
тепер, коли вже лихо давно минуло, зал?чити тих в?с?м м?сяц?в на карб
патр?отичного страждання.
Дал? - хто, як не в?н, п?дтриму? молод? таланти, так потр?бн?...
"Малорос??"? Адже в?н не пожалував 100 карбованц?в на видання твор?в
самовродка Рябоклячки, а що твор?в тих н?хто не купував - на власн? грош?
набув сотню прим?рник?в, щоб послати на село, до сво?х, ? таким робом
довести, що, в?рний демократичн?й засад?, не розрива? зв'язк?в ?з народом,
пам'ятав про його духов? потреби... Адже вс? знають, що вже десять л?т
збира?ться в?в написати наукову розв?дку на вкра?нськ?й мов?, хоч та мова
страх яка б?дна, яка нездатна до наукових праць... В?н згоджу?ться, що не
зна? мови... так якось не було часу вивчитись... ? через те мусить балакати
по-московському, здобуваючись ?нколи на макарон?чн? фрази. Але теж в?домо
вс?м, що в?н усе збира?ться простуд?ювати трохи вкра?нську мову... А на
роковинах, на вечорницях хто так патр?отично (без жарт?в!) п'? гор?лку, так
щиро заведе п?сн?, вдарить тропака?.. А ск?льки страху набратися, ск?льки
натремт?тися, ск?льки обережност? треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I
се ще не патр?отизм? Мало на сьому ще? А вони патр?от?в шукають!..
Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед.
Очевидячки, думки с? не заспоко?ли його. Щось ще турбувало його, залазило до
серця, зазирало п?д шкуру комашнею. Макар Iванович був неспок?йний. Ану ж,
борони, боже, хто спостер?г, як в?н ув?ходив або виходив ?з з?брання
"молодих"? А що тод? буде? Погана справа. Лихий пон?с його туди, до тих
божев?льц?в. Чи не краще-то було п?ти на "в?нт" до сус?да? Ат!!! А тут ще
сон такий, наче в?щу? щось. Погано. Е, що там, врешт?, сон! Дурниця. Воно
якось не пристало нав?ть людин? з вищою осв?тою, з поважним становищем
значного урядовця в?рити в сни, як в?рить у них темна, неосв?чена баба на
сел?... А проте на серц? наче миш? шкрябають.
Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, зв?дки визирнуло до його
чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим укра?нським
носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським
смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив в?н бороду
й волосся, осм?хаючись до думки, що не понизився ще курс його в ж?нок. Але й
се не помогло. Сон та вчорашн?й веч?р не йшли йому з голови, дратували
нерви. В?н усе спод?вавсь чогось лихого.
Ураз - дзв?нок.
Макар Iванович так ? жахнувся, так ? затремт?в увесь. Неспок?йним
поглядом окинувши пок?й, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого
небезпечного, в?н сам поб?г в?дчиняти двер?.
- О-ох! - з п?льгою з?тхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з
пачкою кореспонденц?й. - Листоноша!
Нервовим рухом одкинув в?н наб?к "С в ? т", "К и е в с к у ю с т а р и
н у", "3 о р ю" й узявся за листи.
В?дкритка? Б?д кого б се? А-а, в?д брата-бурсака.
Прочитавши заледве к?лька сл?в, Макар Iванович почервон?в, п?дплигнув
на м?сц? ? в найвищому обуренн? кинув в?дкритку на ст?л.
- Се... се... се... чорт зна що таке!.. - скрикнув в?н. Се просто
н?кчемн?сть... Писати до мене по-вкра?нському на в?дкритц?... компрометувати
мене! В?дкритку кожне може перечитати, кожне може побачити... Я не дозволю
так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю "патер ностер"! ((лат.: Pater
noster) "Отче наш". - Ред.)
Макар Iванович б?гав по хат? в сильному роз'ятренн?, наче з в?дкритки
то? знявся р?й в?с та покусав його. Врешт?, трохи заспоко?вшись, в?н узяв
картку в руки, щоб дочитати.
- Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате... Як тво?
здоров'я?.. На святки, може, при?ду..." От ? все... Ну, взяв би ? написав би
"по-рос?йському"... А то... - Макар Iванович здвиг плечима ? сердито подер
в?дкритку на др?бненьк? шматочки.
Другий лист, вже у коверт?, викликав т?льки усм?шку на уста Макара
Iвановича. Одна вельми поважна особа, звертаючись до його патр?отизму,
прохала порятувати молодого вкра?нського письменника, якому тепер дуже
скрутно; особа та з?ставалась в над??, що Макар Iванович дасть протеже ??
м?сце в сво?й канцеляр??, бо ще недавно натякав, що потребу? пом?чника.
Макар 1ванович осм?хнувся. Нема дурн?в! На сей гачок його не зловиш! В?н
буде приймати в канцеляр?ю "молодих"? Нав?що? Щоб скомпрометуватися, щоб
мати неспок?й, а то - хто зна? може, й великий клоп?т? Х?ба в?н не зна? тих
шибайгол?в, купаних в окроп?!
- Н?, красненько дякую, - розводить в?н руками з уклоном, наче перед
ним сидить та особа, що писала лист. - Зверта?ться до патр?отизму? Згода.
Даю п'ять... ну, десять карбованц?в до складки на запомогу голодному, але
встромити палець межи двер?... укл?нно дякую... Може, хто другий
зохотиться...
Осм?хаючись, Макар ?ванович зараз же написав солодку в?дпов?дь,
виставляючи прикр?сть, яку зробила йому неможлив?сть дати м?сце певн?й особ?
через брак ваканс?? й запевняючи заразом, що почува?ться до обов'язку
зробити все можливе для вкра?нського письменника.
Задоволений з? свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював
лист, коли з друго? хати, як бомба, влет?в його чотирил?тн?й синок.
- Папа! Папа! - загаласував в?н. - Мама сказала, чтобы ты послал по
водку!..
- За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
I роздратований укра?нський патр?от, забуваючи на хвилинку про св?й
патр?отизм, виб?г до другого покою, гукаючи на ж?нку:
- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашо? на те, як балакають
наш? д?ти! Адже вони страшенно кал?чать рос?йську мову! Се бог зна що
таке... се н? на що не схоже! ..
Макар Iванович хвилю?ться, б?га? по хат?.
Все наче змовилось сьогодн?, щоб дратувати його: ? листи, ? д?ти, ?
згадки вчорашн?х вечорниць... Ай, т? вечорниц?! .. недурно кажуть, що як ма?
скластися лихо, то бог ? розум в?дбере. Треба ж було зробити таку кап?тальну
дурницю - п?ти на т? вечорниц?... Бути не мовне, щоб не пронюхано, хто там
був, про що балакано... ? тод?... прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрошайся з
посадою, з родиною ? в двадцять чотири години... Ото вклепався, ото
вскочив!..
Буйна фантаз?я труча? б?дного Макара Iвановича по похилост? в якусь
чорну безодню, зв?дки нема стежки наверх. Страх обгорта? його такий, якого
в?н не пригаду? в дитинств? нав?ть. Напевне, сором перем?г би той страх,
коли б наш патр?от м?г збоку глянути на свою громадську в?двагу, чи то пак
на брак ??. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечност?! Шку-ра,
розум??те ви? Шку-ра!!
Макар ?ванович так завзято б?га? по хат? ? так кривиться, аж д?д Хо; що
вже давненько кр?зь в?кно придивля?ться до с??? сцени, не може вдержатись
в?д см?ху. Старий зна?, що небезпечн?сть не скаламутить лояльного життя
доброд?я Л?тка, й весело хихика?.
- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мен? б н?чого й стояти тут,
так ут?шно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов за?ць той,
полоха?ться абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо н?чого нема
вт?шн?шого, як такий страхополох - "ф?л".
О, знов дзв?нок! ..
Макар Iванович аж кинувся, так той дзв?нок прикро вдарив його по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Мар?йко, Варко! Не
чу?те, що там хтось дзвонить? Швидше в?дчинити!.. Макар Iванович, бажаючи
д?знатись, хто прийшов, кр?зь в?дхилен? двер? зазирнув у передпок?й...
зазирнув ? охолов. Ой, леле! Оф?цер... з б?лими шл?фами!.. (шл?фи -
оф?церськ? знаки. - Ред.) Макаров? Iвановичу аж в очах потемн?ло, аж у
п'ятах похололо... От ? справдилося його передчуття. От ? нещастя!.. Бл?дий,
переляканий Макар Iванович п?дб?г до стола, скинув на його очима, вхопив
б?дну, невинну "Зорю" ?, невважаючи на протестуюче "Д. Ц." ("Д, Ц."
дозволено цензурою. - Ред.), укинув ?? п?д ст?л у кошик. Запевнившись, що в
хат? нема б?льш н?чого "небезпечного", в?н скупчив усю силу вол?, щоб дати
обличчю свому спок?йний вираз,
I саме був час. У хату вступив г?сть... в?йськовий л?кар, знайомий
Макара Iвановича.
Х-у-у! Як же в?н налякав його!
Макар Iванович ледве перев?в дух. Тремтячий, бл?дий, в?н прив?тався до
доктора, попрохав його с?сти.
"? чого в?н ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в
голов? Макара Iвановича. - Адже я вже раз не п?знав його на вулиц?".
- Почну, коли дозволите, просто з д?ла, яке привело мене до вас, -
почав г?сть, с?даючи на дзиглику проти господаря. - Учора ви так хутко
покинули наш гурт, що...
- Голова в мене розбол?лась так, що, пов?рите, ледве до л?жка
доплентався, - скривився Макар Iванович.
- Отож ? ми так дом?ркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам
в?домо, - в?в дал? доктор, - позавтра в м?ст? Луцькому ма? в?дбутися гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги
його на пол? вкра?нського письменства, а також виходячи 3 засади, що нам
потр?бн? тепер м?ж ?ншим ? ман?фестац??, як? б св?дчили про ?снування наше,
перед ширшою публ?чн?стю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша
прийняти уд?л в тому похорон? депутац??ю й в?нком на могилу пок?йного. В?нок
уже замовлено, ? грош? на нього помалу збираються, але...
"Чого се в?н хоче в?д мене? Чи не грошей часом?" м?ркував соб? Макар
Iванович ? перехопив, виймаючи калитку
- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на в?нок...
- Спасиб?, - об?звався доктор, ховаючи жовтий пап?рець. - Властиво, тут
р?ч не в грошах, а в депутац??, - казав в?н дал?. - Ми ухвалили вибрати
трьох: двох молодших ? одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед
вашим патр?отизмом ? заслугами, припоручила мен? прохати вас по?хати
депутатом на похорон ? завезти в?нок, що я й чиню тепер з при?мн?стю.
Макар Iванович зразу налякався.
Може, се небезнечно3 Але так? почесн? запросини при?мно полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патр?отом... В?н так
любить Укра?ну й той добрий укра?нський люд! Б?дна, б?дна Вкра?на, чого б
в?н не зробив для не?!..
Макар Iванович ц?лком розкис. В?н дякував за честь, запевняв у свойому
патр?отизм?, розводився над браком ?нтел?генц?? вкра?нсько? й, урешт?,
об?цяв, умовившись до сво?? рол? з громадянами, ви?хати завтра в м?сто
Луцьке ран?шн?м потягом.
- А хто ?де з молодих? - зупинив в?н виходячого доктора.
- Семен Пилипчук з Андр??м Гавриленком.
"Погана компан?я", - подумав Макар Iванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, об?цявши за дв? години прислати в?нок, а
Макар Iванович лишився у хат?.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором ? прича?вся в куточку, зв?дки
виг?дн?ше стежити за кожним рухом т?ла й духу Макара Iвановича.
Макар Iванович пройшовся по хат?, затираючи руки. В?н радий. В?н завжди
був певним, що заслуги його, яко патр?ота, не загинуть марно. Золото -
скр?зь золото. В?н нав?ть не диву?ться, що з-пом?ж чималого гурту громадян
вибрано його депутатом на похорон. На честь таку в?н ма? право... Т?льки...
нав?що т? дво? молодших? Вони як?сь... непевн?... Адже можна б було
запрохати когось з? старших - правда, не таких славних патр?от?в, як Макар
Iванович, бо не вс? ж зазнали в'язниц?, видавали твори Рябоклячки, збиралися
писати наукову розв?дку, - але все ж людей певних, поважних, з становищем...
А то... Семен Пилипчук... Андр?й Гавриленко... Чекайте! Який се Андр?й
Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був п?д доглядом? Як же се в?н,
Макар Iванович, урядовець, людина оф?ц?ально лояльна, прилюдно виступить з
ним у так?й справ?, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну,
трохи небезпечна? Н?, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе!
Тепер такий час, так? умови, що як плюнути - п?дпасти п?д категор?ю
укра?ноф?л?в, сепаратист?в, пол?тично небезпечних et cet. (et cet. - ? т. д.
(скороч. в?д лат. et cetera). - Ред.) А нащо се? Та й, м?ж нами кажучи, до
чого нам тепер т? ман?фестац??, до чого такий бучний похорон, з в?нками, з
промовами, з комед?ями? Умерла людина - поховати ?? тихенько, з?йтись по
тому в гурточок, згадати неб?жчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув
внутр?шн?й голос Макаров? Iвановичу, але в?н не звернув на се уваги),
посумувати, що б?дн?й Укра?н? наш?й щербата доля забира? кращих син?в, - ?
роз?йтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Iванович задумався. Непотр?бно, ц?лком непотр?бно, поквапився в?н
з об?цянкою ?хати на той похорон. Що то в нього - дв? голови на плечах, щоб
отак ризикувати, або слава захистить його в?д "всевидячого ока"? Краще б
було в?дмовитись, краще б не ?хати. I як можна бути таким необережним?!
Ц?лий в?к мати на мет? обережн?сть ? так вклепатися! Ат!
- Що мен? чинити, що робити? Адже я згодився, об?цяв! - б?га? по хат?
збурений Макар Iванович. - Тепер якось н?яково назад л?зти... А ?хати не
можу... I не по?ду, н?защо не по?ду... Але що мен? зробити, як
викрутитися?.. Боже!..
Макар Iванович б?га? по хат?, як нав?жений, а Хо не може дал? витримати
в свому кутку. Його розбира такий см?х, що аж кольки п?д грудьми спирають.
- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки. - Ха-ха-ха! Чи бачив
хто кумедн?шу ф?гуру? Оце "ф?л", так "ф?л", чисто?, мовляв, води!..
Ха-ха-ха!..
Б?ла борода Хо труситься в?д реготу, аж холодний в?тер ?де в?д не?, а
наш патр?от т?па?ться, мав у пропасниц?, уявляючи буйною фантаз??ю вс?
насл?дки сво?? необачно? об?цянки. Тут ? компрометац?я, ? втрата посади, ?
допити, ? таке страх?ття, що й малим д?тям не сниться,
- Не по?ду! - р?ша? в?н врешт?. - Не по?ду!
- Барин! - ускаку? служебка. - Там принесено з крамниц? такий в?нок з
ср?бла, що аж ся? на сонц?...
- Дурна! - грима? на не? роздратований Макар Iванович ? с?да? за ст?л.
- Що його зробить? - м?рку? в?н. - Напишу х?ба, що неспод?вано заслаб ?
через те не можу ?хати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю,
посид?ти в хат?, та що ж робити! Усе ж краще, н?ж компрометац?я...
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) вилива?
на папер? жаль, що неспод?вана слаб?сть змушу? його зректись великого
обов'язку, ба й чест? в рол? депутата виявити св?й невт?шний смуток над
св?жою могилою вкра?нського письменника, ? через те в?дсилав в?нок у над??,
що в?н д?станеться не в г?рш? руки...
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: в?н справд? заслаб... в?д
страху.
Хо вступа? в здоровезну кам'яницю, л?зе, покректуючи, по ступанц?
високо, аж "п?д небо", ? втиска?ться в маленьку к?мнату, в найтемн?ший
закуток. В к?мнат? - як в улику: гучний гом?н молодих голос?в бринить ус?ма
тонами радост? ?? смутку. То за столом, при св?тл? лампи, з?бралася в
гурточок молод?ж, щоб, н?м роз?йтись р?зними шляхами, востанн?, може,
под?литися враженнями пережитого та над?ями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енерг??, в?ри, злучених з
собою теплими, сливе братерськими в?дносинами. ? не диво: вс? вони гр?лися
б?ля одного вогнища, кожен брав зв?дти св?тло й тепло. Огнище те - любов до
сво?? кра?ни, до свого народу; св?тло - то ?дея, що дала зм?ст життю, то
св?дом?сть сво?х обов'язк?в; тепло в?ра в перевагу добра над злом, правди
над кривдою, св?тла над темрявою...
- Братики мо?! - зд?йма? р?ч один. - Розходимось ми р?зними шляхами,
розлуча?мось, нав?ки злучен? одною ?де?ю... ?де?ю нац?йно-культурного
в?дродження нашо? кра?ни.... Перед нами життя, перед нами робота...
Роз?йд?мось ми пром?ннями сонця, понес?мо св?тло у темн? закутки...
Розплив?мось глибокими р?чками, зрос?мо р?дну землю, ? "як д?воч? в?нки,
зазелен?ють наш? ниви..." Не лякаймось великост? прац?, не жахаймось важко?
дороги! В ?де? наш?й, в наш?й прац?, в наш?й см?ливост? - сила наша. П'ю за
см?лив?сть!
- За см?лив?сть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
- Хе-хе-хе! за см?лив?сть!.. - глузливо шепотить Хо. Роз?йдемось
пром?ннями... роз?лл?мось р?чками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як
закутають пром?ння те, як потиснуть морози та скують р?чки - побачимо, куди
д?неться ваша см?лив?сть! Хе-хе!.. А про д?да Хо й забули? Не пам'ята?те,
яку чудод?йну силу мав його борода? Ге? А сього не хочете?.. - I Хо трясе
бородою, сповняючи хату холодним в?тром.
Але молод?ж ?з усм?шкою слуха старого. Лякай, д?ду!
- Нам скажуть, що думки наш? не нов?, - обзива?ться другий, - ? ран?ш
не одно чисте серце загр?валося такими ж ?деями... Та тим-то й ба, що тод?
т?льки ?дея набира? вартост?, коли пороста? т?лом, переводиться в життя,
Перевагу нашу я добачаю найголовн?ше в тому, що ми поставили соб? завданням
перевести наш? ?де? в життя, ? певн?, що зробимо все, що в наш?й сил? й
змоз?... Будьмо передус?м скр?зь укра?нцями - чи то в сво?й хат?, чи в
чуж?й, чи то в свому кра?, чи на чужин?, Хай мова наша не буде мовою, якою
звертаються лиш до челяд?... Хай вона бринить ? розгорта?ться в наш?й
родин?, у наших зносинах товариських, громадських, у л?тератур? скр?зь, де
нам не зац?плено... Не попускаймо соб? нав?ть у др?бничках. Нес?мо прапор
справи нашо? в дужих руках, а будьмо консеквентними, не в?дд?ляймо слова в?д
д?ла... Не жахаймось, що д?ло те таке велике, таке важке... Роб?м, що
можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йд?м см?ливо, пам'ятаючи, що вс?
дороги провадять до Рима... А поки що нам треба прац?, прац? й прац?... Я,
як ви зна?те вже, маючи шматочок власного грунту, ?ду на село
господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересв?дчився, що
нав?ть одна ?нтел?гентна людина може багато там зробити, скоро потрафить
забезпечити соб? поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити
руки й до осв?ти, ? до пол?пшення економ?чного та морального стану нашого
люду.
- А сила ворожа? А кроти, що стануть п?дривати тв?й будинок? А шинкар?
А жмикрути всяк?? - аж п?дскаку? на м?сц? Хо, трясучи бородою. - Чи ж ти
гада?ш, що то жарти?
- Знаю, - веде дал? будучий хл?бороб, наче в?дпов?дав на запитання Хо,
- що доведеться мен? рахуватися з чималими труднац?ями, стр?ти багато
перешкод, але теж багато й в?ри в мене у свою ?дею, багато сили молодо?,
багато енерг?? вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток кра?н? наш?й,
панове!
Випито за працю.
- Приймаючи сей тост, - обзива?ться трет?й, - додам к?лька сл?в.
Пригадайте соб?, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутик?в
показав синам, яку силу ма? ?дн?сть. Отож, ?дност?, яка б робила нас ?з
кволих нав?ть одиниць незламною силою, потребу?мо й ми... Важка праця,
перешкоди, що неминуче стануть нам на дороз?, усяк? лих? пригоди здолають
зламати хоч як? сили, хоч яку енерг?ю, ? горе людин?, що в таких обставинах
почу?ться самотньою, в?д?рваним листком... Отож, треба нам цементу, щоб
нар?вн? з ?де?ю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щир?, чисто
братерськ? в?дносини м?ж нами, обоп?льну пом?ч, пораду... Опр?ч двох тост?в
- за см?лив?сть ? за працю - п'ю ще й трет?й: за ?дн?сть!
- За ?дн?сть! - торкнулись ус? чарками.
В маленьк?й к?мнатц? чимдал? ста? гучн?ше. В атмосфер?, повн?й палких
речей, см?ливих поривань, над?й, енерг??, повн?й безкрайо? в?ри в ?дею та
власн? сили, загр?т?й юнацьким запалом, гарно почува?ться молод?ж. Байдуже
?й, що Хо з усе? сили намага?ться налякати ??: то бородою ма?, з в?тром
холодним дрижаки посилаючи, то в?дхиля? заслону, показуючи спокуси й
небезпечност?, що мр?ють на житт?вому шляху... Байдуже!.. Палка молод?ж у
жив? оч? см??ться старому, кепку? з його заход?в, зве його порохном.
Хо ма? причину рад?ти, бо хто ж то, як не в?н, нар?кав на полохлив?сть,
що трима його на св?т?, не да? спок?йно зложити к?сток у домовину? Але Хо не
сьогодн?шн?й, в?н старий, як св?т, його не зведеш. Ох, багато бачив в?н на
в?ку свому! Бачив в?н ? таких, що, повн? молодечо? в?дваги, викликали на
герць потуги зла, а як прийшло що до чого - перш? ж п'ятами накивали.
Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, ? тепер... не
в?рить. Просто не в?рить, щоб ся палка молод?ж, скоро з?ткнеться з?
справжн?м життям, витривала боротьбу з його чудод?йною силою, не п?дхилилася
?й, Адже й так? Макари Iванович? мали сво? хвилини зваги, а тепер що з ними
сталося? Пожалься, боже!..
- Слова, фрази!... - шепотить Хо. - Се абихто зможе! А от д?лом довести
в?двагу - й то не нерозсудливу в?двагу, а таку, щоб давала змогу
повсякчасно? прац?, - се я Розум?ю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви
нездатн? на се, але не пов?рю, поки життя ваше не покаже вашо? правди... А
тод?... О, тод? страхов? Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
Хо слуха?, як молодий л?кар розгорта? плани сво?? л?карсько? та
просв?тньо? д?яльност? на сел?, де ма? зам?р оселитись. В?н веде боротьбу з
темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до ?нтел?гента, орган?зу?
дешеву медичну пом?ч... Чу? Хо, як с?льський учитель об?ця? хитромудро
керувати пом?ж п?дводними кам?ннями сучасних порядк?в, а таки доплисти, куди
треба, таки досягти сво?? мети... А ось починаючий письменник нахваля?ться
щиро взятись за працю, за поважн? студ??, простати сво? ?де? та працювати не
то в свято, але й у будень... I Хо не може його н?як злякати ан? цензурними
умовами, ан? фатумом укра?нського письменника писати gratis (gratis (лат.) -
безкоштовно, задарма. - Ред.) , або за "б?г дасть"...
Довго ще, мов улик той, гуде маленька к?мната "п?д небом", довго ще
чека? Хо, аж поки братерський поц?лунок на прощання не зак?нчить сього
пам'ятного вечора.
- Не полегшало мен? з того, що глянули мен? сьогодн? в в?ч?, не
полегшало... - шепотить Хо, плентаючись за останн?м з гостей. - I не
полегша, аж пересв?дчуся, що не порожн? згуки лунали там у к?мнатц?, що час
? життя не зламають в?дваги вашо?... Почекаю ще... почекаю.
Мина? к?лька л?т.
Змордований в?чною блуканиною, знуджений полохлив?стю всього живучого
та невдячною ролею страху, шкандиба? по курн?й дороз? Хо, п?дпираючись
довгим костуром.
- Скучно на св?т?, нудно на св?т?... скр?зь повно страхополох?в... -
мимрить старий у роздратуванн?. - А ти волочись по св?тах, не бачачи
к?нця-краю сво?й мандр?вц?... Ох, важко, важко, спочити б уже... - з?тха?
в?н до спокою.
- А що се манячить ул?воруч? - зац?кавився Хо, з-п?д руки вдивляючись у
далеч?нь, що червон?ла вся в променях заходячого сонця. - Селом Не п?ду
туди; остоб?с?ли мен? осел? людськ?... Е, н?, стривайте, зайду, бо тут живе
хл?бороб-?нтел?гент, що то нахвалявся запровадити на сел? нов? порядки...
Побачимо...
Сонце вже с?дало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало
порядному подорожньому, подавсь в?н до корчми. Але що за диво? Корчму хтось
обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв зв?дти, мабуть,
ус?х п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкв?... Хо наблизився,
глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була
корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо об?йшов село, але корчми не було.
Чудас?я, та й год?! А що то робить пан д?дич, ц?каво глянути? - пода?ться Хо
до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними в?кнами. Старий
присува?ться до в?кна, зазира всередину й бачить: у хат?, за столом, сидять
гост? - учитель та селяни. Ус? вони вкуп? з господарем щось пишуть, рахують,
м?ркують. У кутку дво? д?тей граються, декламуючи байку Гл?бова "Вовк та
ягня".
- Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись. - Еге! ось що:
касу ощадну заложили. Бач ?х? А се знав що? Гомонять про якусь землю, що
громада ма? купити в сус?днього д?дича. Еге, в?н таки оре перел?г св?й, той
хл?бороб! Що ж дал?, що ще нового?.. Хо, однак, мусить в?д?рвати увагу в?д
товариства, бо в хату вступа? ж?нка господаря, звертаючись до д?тей чистою,
неламаною мовою:
- А йд?ть, д?точки, гратися в другу хату, бо ви тут заважа?те...
За якусь часинку господиня знов ув?ходить, прохаючи вс?х на вечерю.
Здивований Хо бачить, як ус? посполу с?дають за ст?л, ? каже до себе: "А
диви! Тут наче нема пана й мужика, а сам? люди..."
По вечер? гост? примощуються, де кому виг?дн?ше, а господар вийма?
книжку, ? почина?ться лектура...
Тут уже Хо не витриму?. Його обхоплю? непереможне бажання викликати
в?дважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збира? всю свою потугу:
проймаючим холодом в?? борода його, чудод?йна сила, мов хмари т?, насува?
найстрашн?ш? картини перед оч? лектора, а лектор наче не пом?ча? сього. Але,
врешт?, почувши при сутн?сть страху, в?н в?дрива?ться в?д книжки,
оберта?ться до Хо ? дивиться йому в в?ч? довгим, зважливим поглядом...
I враз Хо пом?ча?, що в?д погляду того д?ються з ним незвичайн? реч?: з
бороди вже не в?? проймаючий холод, вона тратить свою чудод?йну силу, т?ло
його менша?, легша?, немов частина ??ого парою взялась або порохом
розсипалась; Хо чу?, що на душ? в нього став легше, в?драдн?ше, що б?льш
таких см?ливих погляд?в - ? ск?нчиться його дов?чна мандр?вка, ? складе в?н
на спочинок сво? стар?, натруджен? к?стки...
Хо йде дал?, не чуючи втоми, невважаючи на глуху н?ч. Ось ? небо
всм?хнулось перед св?танням, ось ? сонечко земл? вродлив?й на добридень
дало, а Хо чимчику?, посп?шаючи до села, де молодий л?кар, в?рний сво?й
?де?, мав розгорнути свою л?карську та просв?тню практику. Врешт? - село. Хо
п?д?йшов до села, ? перша хата, яка кинулась йому у в?ч?, була шпиталь,
м?сце страждання ? заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на пороз?,
зазирнув усередину. Що там? Чи нема л?каря? Н?, ?сть: в?н на свому м?сц?,
б?ля хорих. Т?льки в?н не пом?ча? Хо, що вс?ма силами намага?ться звернути
на себе його увагу; л?карев? просто н?коли. Тут нового хорого привезено, там
операц?я, а то треба й л?ки самому налагодити, Сила роботи! Довго чига? Хо
на хвилину, коли л?кар буде в?льн?шим, Аж ось ? дочекався. Л?кар ?де додому,
об?да?, а по об?д? замика?ться в сво?й хатин?, щоб н?хто не заважав йому
писати популярний виклад з г?г??ни для селян, звичайно, мовою вкра?нською...
Осю-то хвилину й уважа? Хо за слушну для свого досв?ду. В?н д?йма?
труд?вника холодом, в?н малю? перед ним картину недостатк?в, убожества, бо
що дасть с?льська практика? В?н показу? йому вс? засоби темно? сили, що вою?
з? св?тлом та чесною працею, Дарма! Не жаха?ться л?кар, а зводить на Хо оч?
й пронизу? його ясним, см?ливим поглядом чесно? людини...
I знову чу? Хо, що сила його слабша?, що сам в?н менша?, ? з вдячним
серцем, повним поважання, низько вклоня?ться л?карев?, шепочучи сво?:
- Спасиб?...
А вчитель?
I мчиться Хо до другого села, ? мусить уклонитись учителев?, бо в?н
см?ливо пливе пом?ж кам?нням до мети, н? на хвилину не забуваючи сво?х
об?цянок, сво?х обов'язк?в.
- Еге-ге! поталанило мен?, - рад?? старий. - На добру стежку вступив я,
п?ду й дал? по ?й...
I ось перед ним маленька хата, а в хат? т?й, з?гнувшись над столом,
худий, бл?дий, змарн?лий, працю? вкра?нський письменник, ? лиш велика душа
дивиться з його великих очей. Ледве-ледве п?зна? Хо в ньому юнака з повним
рум'яним обличчям, що рвався до слова пам'ятного вечора. I не дивниця: життя
йшло, а було в житт? тому ? кайдан?в, ? голоду, ? холоду, ? всього, що
мусить зазнати сп?вак нев?льного народу.
- Три чисниц? до смерт?, - р?ша? Хо, дивлячись на його. - Покинь, бо
вмреш1 - ляка? в?н господаря св?тлички. - Бачиш, який холод ?де з мо??
бороди, а бувають кра?, де ще холодн?ше...
- Покинути? - обзива?ться тихий голос з-над столу. - Н?, не покину.
Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо
поки жевр?? вогонь, що маю в серц?, мен? буде тепло й добре...
I Хо стр?ва?ться очима з худою, м?зерною людиною ? не витриму? того
погляду, повного в?ри, повного кохання до сво?? кра?ни...
I ще раз склоня?ться Хо перед силою, вищою й сильн?шою в?д сили страху.
В?льн?ше з?тхнув старий страх, ? рад?сно й легко зробилось в нього на
серц?. Йому забажалося самотини, бо полохлив? люди, що стр?вались по дороз?,
стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськ? осел? й подавсь ген-ген
полями аж до л?су. Тут, на знайом?й галяв?, с?в в?н, загорнувся сивою, мов
туман той, бородою та й замислився.
Сидить Хо ? не пом?ча?, що все живе в л?с? п?д впливом страху зата?ло
дух, перестало жити, що навкруги його запанувала. мертва, прикра тиша.
Пташки ущухли, зв?рина прича?лась, мал? комашки завмерли в травиц?. Ростини
боялись нав?ть тягти с?к ?з земл?, пити холодну росу, виправити з?бган?
листочки, розгорнути звинен? кв?тки. Пустотливий пром?нь сонця зупинивсь у
зелен?й гущин? та лиш здалеку придивлявся до сиво?, мов туман той, бороди
Хо, боячись наблизитись до не?. Тихо було, мертво. Але Хо не пом?чав сього:
в?н сид?в, замислившись, з рад?сною усм?шкою на устах, з над??ю в серц?.
Над?я та сягала аж у т? часи, коли см?лив?сть в?зьме верх над страхом ? Хо
зложить на спочинок сво? стар?, набол?л? к?стки."
1894
Популярность: 8, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:37:35 GMT