i панночок? Ну, взяв би Муньку або Прiсю, Шатнувсь то в сей, то в той куток: ВIвашки, Мильцi, Пушкарiвку, I в Будища, i в Горбанiвку, Тепер дiвчат, хоть гать гати; Тепер на сей товар не скудно, I замужню украсть не трудно, Аби по норову найти". 123 На слово се прийшла Амата I зараз в Турне i вп'ялась; Лобзала в губи стратилата I од плачу над тим тряслась. "Внапасть, - сказала, - не вдавайся I битися не поспiшайся, Як луснеш ти, то згину я; Без тебе нас боги покинуть, Латинцi i рутульцi згинуть, I пропаде дочка моя". 124 Но Турн на се не уважа?, I байдуже нi сльоз, нi слов; Гiнця к Енею посила?, Щоб битись завтра був готов. Еней i сам трусивсь до бою, Щоб сильною сво?й рукою Головку Турну одчесать. А щоб повiрить Турна слову, Тож посила зробить умову, Як завтра виставляти рать. 125 На завтра, тiлько що свiтало Уже народ заворушивсь; Все вешталося, все кишало, На бой дивитись всяк галивсь. Межовщики там розмiряли, Кiлочки в землю забивали, На знак, де вiйськовi стоять. Жрецi молитви зачитали, Олимпським в жертву убивали Цапiв, баранiв, поросят. 126 Тут вiйсько стройними рядами В парадi йшло, мовби на бой; В празничнiй збру?, з прапорами, Всяк ратник чванився собой. Обидвi армi? стояли На тих межах, що показали; Мiж ними був просторий плець; Народ за вiйськом копошився, Всяк товпився, всяк лiз, тiснився, Побо?щу щоб зрiть кiнець. 127 Юнона, як богиня, знала, Що Турну прийдеться пропасть, Iще в мiзку коверзовала, Щоб одвернуть таку напасть; Кликнула мавку вод Ютурну (Бо ся була сестриця Турну) I розказала ?й свiй страх; Велiла швидче умудриться, На всякi хитрости пуститься, Щоб брата не строщили в прах. 128 Як так на небi двi хитрили, Тут лагодились два на бой; Всi за свого богiв молили, Щоб власною сво?й рукой Iзмiг врага в я?шню зм'яти. Рутульцi ж стали розмишляти, Що Турн ?х може скиксовать; Уже заздалегiдь смутився, Iще нiчого, а скривився, Не лучше б бой сей перервать. 129 На сей час Ютурна - мавка В рутульських подоспiла строй; I там вертiлася як шавка, I всiх скуйовдила собой. Камерта вид на себе взявши, Тут всiх учила толковавши, Що сором Турна видавать; Стид всiм стоять згорнувши руки, Як згине Турн терпiти муки, Дать ши? в кандали ковать. 130 Все вiйсько сумно мурмотало, Сперва тихенько, послi в глас Гукнули разом: "Все пропало!" Щоб розмир перервать в той час. Ютурна фиглi ?м робила, Шпаками кiбця затровила, I за?ць вовка покусав. Такi? чуда небувалi Лаврентцi в добре толковали, Тулумнiй к битвi пiдтруняв. 131 I перший стрелив на троянцiв, Гиллипенка на смерть убив; А сей був родом iз аркадцiв, То землякiв на гнiв пiдвiв. Отак оп'ять зiрвали сiчу! Бiжать один другому встрiчу, Хто з шаблею, хто з палашем; Кричать, стрiляють, б'ють, рубають, Лежать, втiкають, доганяють; Все вмиг зробилось кулiшем. 132 Еней, правдивий чолов'яга, Побачивши такий нелад, Що вража, зрадивши, ватага Послать фригiйцiв дума в ад, Кричить: "Чи ви осатанiли? Адже ми розмир утвердили! Ми з Турном поб'?мось однi". Но вiдкiль стрiлка не взялася I спотиньга в стегно вп'ялася, I кров забризкала штани. 133 Еней од рани шкандиба? В кровi iз строю в свiй намет; Його Асканiй проважа?, Либонь i пiд руку ведеть. Уздрiв се Турн, возвеселився, Розприндився i розхрабрився I на троянцiв полетiв: То б'?, то пха або руба?, Iз трупiв бурти насипа?, Хотьби варить на сто котлiв. 134 I перших Фiла, Тамариса На землю махом поваляв; Потiм Хлорея, Себариса, Мовби комашок, потоптав; Дарету, Главку, Ферсилогу Поранив руки, шию, ногу; Навiк калiками зробив. Побив багацько Турн заклятий, Не трохи потоптав зикратий, В кровi так, мов в багнi, бродив. 138 Коробилась душа Енея, Що Турн троянцiв так локшив; Стогнав жалчiше Прометея, Бо був од рани ?л? жив. Я пид, цилюрик лазаретний, Був знахур в порошках нешпетний, Лiчить Енея приступав: По локтi руки засука?, За пояс поли затика?, Очками кирпу осiдлав. 136 I зараз приступивши к дiлу, Вiн шпеник в ранi розглядав; Прикладовав припарки к тiлу I шилом в ранi колупав. I шевську смолу приклада?, Но все те трохи помага?; Япид сердешний чу? жаль! Обценьками питавсь, клiщами, Крючками, щипцями, зубами, Щоб вирвать проклятущу сталь. 137 Венери серце засвербiло Од жалю, що Еней стогнав; Пiдтикавшись - ану за дiло; I Купидончик не гуляв. Шатнулись, разних трав нарвали, Зцiлющо? води примчали, Гарлемпських капель пiддали, I, все те вкупi сколотивши, Якiсь слова наговоривши, Енею рану полили. 138 Таке лiкарство чудотворне Боль рани зараз уняло, I стрiлки копiй це упорне Без працi винятись дало. Еней наш знова ободрився, Пальонки кубком пiдкрепився, В пайматчину одiгся бронь. Летить оп'ять врагiв локшити, Летить троянцiв ободрити, Роздуть в них храбрости огонь. 139 За ним фригiйськi во?води, Що тьху, навзаводи летять; А вiйсько - в лотоках як води Ревуть, все дном наверх вертять. Еней лежачих не займа?, Утiкачiв нiзащо ма?, А Турна повстрiчать бажа. Хитрить лукавая Ютурна, Яким би побитом ?й Турна Спасти од смертного ножа. 140 На хитрости дiвчата здатнi, Коли ?х серце защемить; I в ремеслi сiм так понятнi, Сам бiс ?х не перемудрить. Ютурна з облака злетiла, Зiпхнула братня машталiра I стала коней поганять; Бо Турн ганяв тогдi на возi, Зикратий же лежав в обозi, Не в силах бiгать нi стоять. 141 Ютурна, кiньми управляя, Шаталась з Турном мiж полкiв, Як од хортiв лиса виляя, Спасала Турна од врагiв. То з ним наперед ви?зжала, То вмиг в другий кiнець скакала, То не туда, де був Еней. Сей бачить хитрость тут непевну, Трусливость Турнову нiкчемну, Нап'явсь в погонь зо всiх гужей. 142 Пустивсь Еней слiдити Турна I дума з ока не спустить; Но мавка хитрая Ютурна I тут найшлася кулю злить. К тому ж Мессап, забiгши збоку, Зрадливо, зо всього наскоку, Пустив в Енея камiнець; Но сей, по щастю, ухилився I камiнцем не повредився, З султана ж тiлько збивсь кiнець. 143 Еней, таку уздрiвши зраду, Великим гнiвом розпаливсь; Гукнув на всю свою громаду I тихо Зевсу помоливсь. Всю рать свою вперед подвинув I разом на врагiв нахлинув, Велiв всiх сiкти та рубать. Пiшли латинцiв потрошити; Рутульцiв шпиговать, кришити Та ба! Як Турна б нам достать. 144 Тепер без сорома признаюсь, Що трудно битву описать; I як нi морщусь, нi стараюсь, Щоб гладко вiршi шкандовать, Та бачу по мо?му виду, Що скомпоную панихиду. Зроблю лиш розпис iменам Убитих во?нiв на полi I згинувших тут по неволi Для примхи ?х князькiв душам. 145 На сей батали? пропали: Цетаг, Тана?с i Толон; Од рук Ене?вих лежали Порiзанi: Онит, Сукрон. Троянцiв Гiлла i Амiка Зiпхнула в пекло Турна пiка... Та де всiх поiменно знать? Там вороги всi так змiшались, Стiснились, що уже кусались, Руками ж нiльзя i махать. 146 Як ось i сердобольна мати Енею хукнула в кабак, Велiв, щоб штурмом город брати, Рутульських перебить собак. Столичний же Лаврент достати, Латину з Турном перцю дати; Бо цар в будинках нi гу-гу. Еней на старших галаса?, Мерщiй до себе ?х ззива? I мовить, ставши на бугру: 147 "Мо?? мови не жахайтесь (Бо нею управля Зевес) I зараз з вiйськом одправляйтесь Брать город, де паршивий пес, Латин зрадливий п'? сивуху, А ми б'?мось зо всього духу. Iдiть палiть, рубайте всiх; Громадська ратуш, зборнi iзби Щоб наперед всього iзслизли, Амату ж зав'яжiте в мiх". 148 Сказав, i вiйсько загримiло, Як громом, разним оружжям; Постро?лось i полетiло Простесенько к градським стiнам. Огнi через стiну шпурляли, До стiн драбини приставляли I хмари напустили стрiл. Еней, на город руки знявши, Латина в зрадi укорявши, Кричить: "Латин вина злих дiл". 149 Яки? в городi остались, Злякались од такой бiди, I голови ?х збунтовались, Не знали утiкать куди. Однi тряслись, другi потiли, Ворота одчинять хотiли, Щоб в город напустить троян. Другi Латина визивали, На вал полiзти принуждали, Щоб сам спасав сво?х мирян. 150 Амата, глянувши в вiконце, Уздрiла в городi пожар; Од диму, стрiл затьмилось сонце; Напав Амату сильний жар. Не бачивши ж рутульцiв, Турна, Вся кров скипiлася зашкурна, I вмиг царицю одур взяв. Здалося ?й, що Турн убитий, Через не? стидом покритий, Навiк з рутульцями пропав. 151 ?й жизнь зробилася немила, I осоружився ввесь свiт. Себе, олимпських кобенила; I видно iзо всiх примiт, Що глузд остатнiй потеряла; Бо царське? обрання рвала, I в самiй смутнiй сiй порi, Очкур круг ши? обкрутивши, Кiнець за жердку зачепивши, Повiсилась на очкурi. 152 Амати смерть ся бусурманська Як до Лавинi? дойшла, То крикнула "уви!" з-письменська, По хатi гедзатись пiшла. Одежу всю цвiтну порвала, А чорну к церi прибирала, Мов галка нарядилась вмах; В маленьке зеркальце дивилась, Кривитись жалiбно училась I мило хлипати в сльозах. 153 Такая розiмчалась чутка В народi, в городi, в полках, Латин же, як старий плохутка, Устояв ледве на ногах. Тепер вiн берега пустився i так злиденно iскривився, Що став похожим на верзун. Амати смерть всiх сполошила, В тугу, в печаль всiх утопила, Од не? звомпив сам пан Турн. 154 Як тiлько Турн освiдомився, Що дав царицi смерть очкур, То так на всiх остервенився, Пiдстрелений мов дикий кнур. Бiжить, кричить, маха руками I грiзними велить словами Латинцям i рутульцям бой З ене?вцями перервати. Якраз противнi супостати, Утихомирясь, стали в строй. 155 Еней од радости не стямивсь, Що Турн виходить битись з ним Оскалив зуб, на всiх оглянувсь I списом помахав сво?м. Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий, Такий, як був Н е ч е с а-князь; На нього всi баньки п'ялили, I сами вороги хвалили, Його любив всяк - не боявсь. 156 Як тiлько виступили к бою Завзята пара ватажкiв, То, зглянувшися мiж собою, Зубами всякий заскрипiв. Тут хвись! шабельки засвистiли, Цок-цок! - i iскри полетiли; Один другого полосять! Турн перший зацiдив Енея, Що з плеч упала i керея, Еней був поточивсь назад. 157 I вмиг, прочумавшись, з наскоком Еней на Турна напустив, Оддячивши йому сто з оком, I вражу шаблю перебив. Яким же побитом спастися? Трохи не лучше уплестися? Без шаблi нiльзя воювать. Так Турн зробив без дальней думки, Я к кажуть пiдобравши клунки, Ану! Чим тьху навтiки драть. 158 Бiжит пан Турн i репету?, I просить у сво?х меча; Нiхто сердеги не рату? Од рук троянська силача! Як ось iще перерядилась Сестриця i пред ним явилась I в руку сунула палаш; Оп'ять шабельки заблищали, Оп'ять панцирi забряжчали, Оп'ять пан Турн оправивсь наш. 159 Тут Зевс не втерпiв, обiзвався, Юнонi з гнiвом так сказав: "Чи ум од тебе одцурався? Чи хочеш, щоб тобi я дав По панiстарiй блискавками? Бiда з злосливими бабами! Уже ж вiстимо всiм богам: Еней в Олимпi буде з нами Живитись тими ж пирогами, Якi кажу пекти я вам. 160 Безсмертного ж хто ма убити? Або хто може рану дать? Про що ж мазку мирянську лити? За Турна щиро так стоять? Ютурна на одну проказу, I певне по твому приказу, Палаш рутульцю пiддала. I поки ж будеш ти бiситься? На Трою i троянцiв злиться? Ти зла ?м вдоволь задала". 161 Юнона в первий раз смирилась, Без крику к Зевсу рiч вела: "Прости, паноче! проступилась, Я, далебi, дурна була; Нехай Еней сiдла рутульця, Нехай спиха Латина з стульця, Нехай поселить тут свiй рiд. Но тiлько щоб латинське плем'я Удержало на вiчне врем'я Iмення, мову, вiру, вид". 162 "Iноси! сiлькiсь! як мовляла", - Юнонi Юпитер сказав. Богиня з радiщ танцювала, А Зевс метелицю свистав. I все на шальках розважали, Ютурну в воду одiслали, Щоб з братом Турном розлучить; Бо книжка Зевсова з судьбами, Не смертних писана руками, Так мусила установить. 163 Еней маха? довгим списом, На Турна мiцно наступа, "Тепер, - кричить"---. пiдбитий бiсом, Тебе нiхто не захова. Хоть як вертись i одступайся, Хоть в вiщо хоч перекидайся, Хоть зайчиком, хоть вовком стань, Хоть в небо лiзь, ниряй хоть в воду, Я витягну тебе спiдсподу I розмiзчу погану дрянь". 164 Од сей бундючно? Турн речi Безпечно усик закрутив I зжав сво? широкi плечi, Енею глуздiвно сказав: "Я ставлю рiч твою в дурницю; Ти в руку не пiймав синицю, Не тебе, далебiг, боюсь. Олимпськi нами управляють, Вони на мене налягають, Пред ними тiлько я смирюсь". 165 Сказавши, круто повернувся I камень пудiв в п'ять пiдняв; Хоть з працi трохи i надувся; Бо бач, не тим вiн Турном став. Не та була в нiм жвавость, сила, Йому Юнона iзмiнила; Без богiв ж людська моч пустяк. Йому i камень iзмiня?, Енея геть не долiта?, I Турна взяв великий страх. 166 В таку щасливую годину Еней чимдуж спис розмахав I Турну, гадовому сину, На вiчний поминок послав; Гуде, свистить, несеться пiка, Як зверху за курчам шульпiка, Торох рутульця в лiвий бiк! Простягся Турн, як щогла, долi, Кача?ться од гiркой болi, Клене олимпських ?ретик. 167 Латинцi од сього жахнулись, Рутульцi галас пiдняли, Троянцi глумно осмiхнулись, В Олимпi ж могорич пили. Турн тяжку боль одолiва?, К Енею руки простяга? I мову слезную рече: "Не жизни хочу я подарка; Твоя, Анхизович, припарка За Стикс мене поволоче. 168 Но ?сть у мене батько рiдний, Старий i дуже ветхих сил; Без мене вiн хоть буде бiдний, Та свiт менi сей став не мил; Тебе о тiм я умоляю, Прошу, як козака, благаю, Коли менi смерть задаси, Одправ до батька труп дублений; Ти будеш за сi? спасений, На викуп же, що хоч, проси". 169 Еней од речi сей змя'гчився I меч пiнятий опустив; Трохи-трохи не прослезився I Турна ряст топтать пустив. Аж зирк - Палантова лядунка I золота на нiй карунка У Турна висить на плечi. Енея очi запалали, Уста од гнiву задрижали, Ввесь зашарiвсь, мов жар в печi. 170 I вмиг, вхопивши за чуприну, Шкереберть Турна повернув, Насiв колiном злу личину I басом громовим гукнув: "Так ти троянцям нам для смiха Глумиш з Паллантова доспiха I думку ма?ш буть живим? Паллант тебе тут убива?, Тебе вiн в пеклi дожида?, Iди к чортам дядькам сво?м". 171 3 сим словом меч свiй устромля? В роззявлений рутульця рот I тричi в ранi поверта?, Щоб бiльше не було хлопот. Душа рутульська полетiла До пекла, хоть i не хотiла, К пану Плутону на бенькет. Живе хто в свiтi необачно, Тому нiгде не буде смачно, А бiльш, коли i совiсть жметь. КОМЕНТАР ДО "ЕНЕ?ДИ" IВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО ТА ЙОГО IСТОРIЯ Настiйну потребу в розгорнутому коментарi до першого твору ново? укра?нсько? лiтератури розумi? кожний, хто читав "Ене?ду". Ще в столiтнiй ювiлей першого видання "Ене?ди" (1898) ставилося питання про створення коментаря, без якого уже тодi, коли принаймнi в домашньому побутi народу було чимало спiльного з добою Iвана Котляревського, багато що в "Ене?дi" залишалося неясним. Але нi в днi столiтнього ювiлею великого твору, нi в днi урочистого вiдкриття пам'ятника на могилi Котляревського в Полтавi (1903), нi пiзнiше далi добрих намiрiв справа не пiшла. У науковiй лiтературi iнколи навiть висловлювалася, а коли не висловлювалася, то мовчки сприймалася думка, що з'ясування побутово-етнографiчних реалiй в "Ене?дi" - дiло другорядне. Уже позаду 200-рiчний ювiлей з дня народження Котляревського, не за горами 200-рiччя першого видання "Ене?ди", а у великiй бiблiографi? праць про поему ма?мо лише одну статтю, присвячену данiй темi, - "Побутова старовина в "Ене?дi" I. П. Котляревського" Миколи Сумцова, опублiковану ще у 1905 р. Судячи iз змiсту, тут iменитий укра?нський етнограф по пам'ятi, не звертаючись до друкованих джерел, пояснив кiлька десяткiв старожитностей i, ясна рiч, далеко не вичерпав визначено? у заголовку теми. Стаття показу?, який прекрасний коментар до дивовижного творiння Котляревського мiг би укласти Сумцов i яко? значно? шкоди зазнала культура нашого народу, що нi вiн, нi хтось iнший з учених, ближчих до доби письменника, не взявся до тако? працi. Вiдгукуючись на появу статтi Миколи Сумцова, лiтературознавець Михайло Мочульський писав: "...Наша наукова критика ще не зробила досi нiчого, щоб пояснити та зробити приступною для загалу ту цiкаву поему. Наша критика оберта?ться лише в хибнiм колi утертих фаз, доторка?ться "Ене?ди" зверха, й нiкому досi не забаглося пiрнути на ?? дно, щоб як слiд з'ясувати ??..." Сумцов обiбрав собi цiкаву й живу тему: вiн мав подати в сво?й статтi вислiди над побутовим боком "Ене?ди"; на жаль, одначе шановний професор не дав нам того, чого слiд було сподiватися по нiм. Вiн лише торкнувся сво?? теми, але не поглибив ??, поставив багато питань, але не дав на них вiдповiдi. Тим-то стаття, хоч не без певних цiкавих вказiвок - мусить розчарувати". Присуд М. М. Мочульського, якщо сприймати його в iсторичнiй перспективi, вида?ться надто суворим. I нинi значення працi М. Ф. Сумцова не зменшилося, а навпаки, зросло. Крiм того, вже на той час у працях П. Г. Житецького, I. М. Стешенка, I. Я. Франка, iнших авторiв можна було знайти значний матерiал для коментаря. Коли його додати до словничка чи примiток у кiнцi книги, без яких не обходилося, за поодинокими винятками, жодне видання "Ене?ди", починаючи вiд першого, то це вже було солiдним фундаментом для коментаря. Значний внесок у справу створення коментаря зробили такi радянськi лiтературознавцi, як I. Я. Айзеншток, А. П. Шамрай, П. К. Волинський, ?. П. Кирилюк.[1] Одначе коментаря до "Ене?ди" в сучасному значеннi цього слова ще не ма?мо. А час не сто?ть, стрiмко змiню?ться життя всього народу та окремих його верств. Що ж до села, то в його побутi тiльки за перiод пiсля Велико? Вiтчизняно? вiйни сталося бiльше змiн, нiж за кiлька столiть перед тим. Поколiння, дитинство i юнiсть якого пройшли в укра?нському селi 30 - 40-х рокiв XX ст., знало i патрiархальну хату та дворище з вiдповiдними предметами домашнього й господарського вжитку, i домоткане полотно, i вiтряки, i водянi млини. Про коней та волiв, якi були основною тягловою силою в господарствi, й говорити не доводиться. А для пово?нних поколiнь все це - давнина, екзотика. "Ене?да" Iвана Котляревського - виняткове художн? явище. Хоч на великiй травестi? вiдбився, та й не мiг не вiдбитися, поступ суспiльно-лiтературно? думки та поглядiв самого автора вподовж трьох десяткiв рокiв працi над нею, "Ене?да" становить собою напрочуд викiнчену, струнку цiлiсть, гармонiйну ?днiсть змiсту та форми. Травестiя не може зовсiм вiдiрватися вiд сюжетно? канви першотвору, одначе i в рамках даного жанру блискуче виявилися оригiнальнiсть, гнучкiсть i багатство композицiйних засобiв Iвана Котляревського. По старiй канвi вiн смiливо вимальову? новi узори, по-сво?му компону? матерiал, коли це зумовлено художньою доцiльнiстю, самим духом вiдтворюваного життя, свiтоглядом укра?нського народу тi?? доби. Вiзьмемо хрестоматiйне мiсце - картини пекла у третiй частинi поеми, в яких Котляревський далеко вiдступа? вiд Вергiлiя. Грiшники розмiщенi в пеклi за певною системою, за величиною грiхiв. Разом з тим пекло вiдбива? лад та i?рархiю тогочасного суспiльства. Перелiк грiхiв, за якi карають людей у пеклi, ?х градацiя залежно вiд суворостi кари - то власне кодекс моралi укра?нського народу в дану iсторичну епоху. Цей кодекс виражений у поемi так глибоко й точно, поданий у такому сконденсованому й систематизованому виглядi, що у всiй нашiй лiтературнiй спадщинi минулого важко знайти подiбний твiр. Мав рацiю сучасник зачинателя ново? укра?нсько? лiтератури етнограф I. Кулжинський, коли писав: "Борг справедливостi вимага?, щоб ми склали подяку пановi Котляревському за його "Ене?ду". Ми певнi, що ся прекрасна пародiя [тiльки не пародiя, а травестiя - О. С.] дiйде до наступних поколiнь i нею будуть займатися так, як тепер займаються рунiчними написами або стародавнiми медалями, якi зберiг безпощадний час". "Ене?да" - енциклопедiя народного життя. Мало не кожна строфа поеми для тих, хто умi? ту енциклопедiю читати, може розгорнутися в цiлу наукову розвiдку про той чи iнший аспект сучасно? I. Котляревському дiйсностi. Письменник завжди дотримувався живо? правди життя, яка повнокровно струму? в кожному рядку поеми. Зрозумiти предмет, явище, подiю, iм'я, назване в поемi, - тiльки половина справи. Друга, не менш важлива, - з'ясувати, в якому контекстi твору, а разом з тим i реально? дiйсностi, iсторично? доби поста? все, що склада? змiст поеми. У нiй не те що строфи, - рядка, жодного слова нема?, вжитого просто так, для зв'язку мiж епiзодами. Все працю?, все несе смислове навантаження, кожне слово - там, де йому належить бути. I в усьому - виняткове знання буття укра?нського народу, його психологi?, його характеру. При цьому будь-який коментар не може дати ?диного ключа, який допомагав би вiдкривати всi художнi секрети "Ене?ди". В картинах пекла - одна художня iдея, в iнших, порiвняно простих епiзодах, - iнакша, теж пiдказана вiдтворюваним життям. Скажiмо, на?дки на численних обiдах троянцiв завжди називаються в такому порядку, в якому ?х подавали на стiл. Iнший порядок - у перелiку на?дкiв праведникiв у раю. Це переважно дитячi ласощi. Спочатку залежно вiд ?х популярностi названi покупнi ласощi, базарнi[2] ("Сластьони, коржики, стовпцi"; III, 118), потiм - доступнiшi дiтям, натуральнi - з городiв, садiв, поля, лiсу. Останнi названi в такому порядку, в якому протягом весни - лiта - осенi ними ласують дiти ("Часник, рогiз, паслiн, кислицi, Козельцi, терн, глiд, полуницi"; III, 118). Складнiший випадок: на бенкетi у Дiдони починають грати музики. Першим - iнструмент нижчо? тональностi - бандура, за нею послiдовно вступають все голоснiшi - сопiлка, дудка, скрипка. Кожному iнструментовi, його мелодi? вiдведений рядок, звукова iнструментовка якого вiдбива? дану мелодiю. Наступний наклада?ться на попереднiй, коли той уже подав голос. Подiбне спостерiга?ться в народнiй музицi. Або ще такий приклад. Бiля входу в пекло рiзнi людськi хвороби вишикуванi пiд командою смертi залежно вiд ?хньо? небезпеки, причинюваних людям втрат: вiд чуми, яка, скажiмо, у XVIII ст. бiльше скосила людей, нiж усi вiйни за цей час, до порiвняно з нею невинно? бешихи (III, 45). Зображенi на щитi Енея персонажi укра?нських народних казок розмiщенi й вiдповiдно названi залежно вiд ?х популярностi - вiд Iвасика-Телесика до нинi зовсiм забутого, взятого з перекладних лицарських романiв Марципана (V, 45). Втiм не будемо попереджати коментар i далi множити приклади. Додамо тiльки, що навiть вiдсутнiсть у тому чи iншому житт?вому ряду реалi?, персонажа, з сучасного погляду належного сюди, не випадковiсть i ма? сво? iсторичне пояснення. Так, серед вишикуваних понад дорогою в пекло грiшникiв зустрiча?мо i "сiмейну групу" (III, 46). Тут дружини, свекрухи, мачухи, вiтчими, тестi, зятi, свояки, шурини, брати, зовицi, невiстки, ятровки - всi, хто мiг отруювати життя сво?м рiдним. У довгiй шерензi вiдсутня тiльки та, якiй сучасний читач вiдвiв би перше мiсце з правого флангу, - теща. Це тому, що в патрiархальнiй сiм'? (iншо? сiм'? Котляревський знати не мiг) мати невiстки, дружини не мала нiякого впливу, нiяких прав. Вона могла грати роль тiльки ангела-хранителя, жалiбницi й порадницi сво?? дочки та ?? дiтей i саме такою виступа? у народних пiснях минулого. Значення тещi в сiмейному укладi стало зростати пiзнiше, з посиленням емансипацi? жiнки та занепадом патрiархальних засад. Звичайно, Котляревський не перший вдався до побудови пiдказаних житт?вою логiкою словесних рядiв. Вони притаманнi народнiй мовi, яку письменник зробив мовою лiтератури. Хоча б елементарне "хлiб-сiль", "борщ та каша" - в першому випадку цi поняття стоять в порядку ?х важливостi для людини, в другому - за черговiстю споживання. Або вiзьмемо портрети i характеристики персонажiв у поемi. Тринадцять слiв i словосполучень використову? I. Котляревський для змалювання портрета "бабищi старо?" Сiвiлли, шiстнадцять - опису зовнiшностi Харона (з них тiльки на сорочку - п'ять), вiсiмнадцять - для зображення дiвочо? краси i добро? вдачi Лависi тощо. Вся поема трима?ться на словесних блоках, кожний з яких ма? свою особливу мiкроструктуру, свою внутрiшню ?днiсть. Цi блоки - вишикуванi в ряд реалi?, люди, подi?. Ряди й ознаки, за якими вони будуються (послiдовнiсть: просторова, вiкова, iсторико-хронологiчна; i?рархiя: суспiльна, сiмейна, церковна, вiйськова, цехова i т. д.), такi ж численнi й рiзноманiтнi, як i в тогочасному реальному життi. В цьому надзвичайно цiнна прикмета реалiзму Котляревського i неминуще пiзнавальне значення його поеми. Укладач прагнув вiдбити це в коментарi. "Ене?да"[3] - також енциклопедiя культури смiху укра?нського народу. Смiх за сво?ю природою протилежний однозначностi, сталостi, заданостi. Найбiльшi труднощi для укладача коментаря становить не так великий обсяг матерiалу, що потребу? пояснення, як його бурлескно-iронiчна природа, невичерпно-винахiдливе, пiдступно-тонке комiчне обiгрування, несподiване змiшування дiйсностi й вигадки, високого й низького, серйозного й нiсенiтницi, нарештi, зумовлений жанром травестi? дво?стий характер зображуваного. Як у подвiйних, накладених одна на одну кольорових картинках, вiд непомiтно? на око змiни ракурсу антична богиня перетворю?ться в старосвiтську укра?нську молодицю, во?ни Вергiлiя - в запорiзьких козакiв. У рядi випадкiв нелегко встановити реальну основу зображуваного. Так, стара нянька Амати - жiнки царя Латина, за аренду хутора, в якому "ставок був, гребля i садок", давала "чиншу до двора", тобто платила царевi податок. Повiдомля?ться, з чого склада?ться той чинш: Ковбас десяткiв з три Латину, Лавинi? к Петру мандрик, Аматi в тиждень по алтину, Три хунти воску на ставник; Льняно? пряжi три пiвмiтки, Серпанкiв вiсiм на намiтки I двiстi валяних гнотiв. (IV, 76) Розмiри чиншу тут комiчно обiгранi, зменшенi. Ковбаси й коржi на Петра - власне, не чинш, а подарунок, ралець, з яким прийнято було ходити в гостi. Алтин - дрiбна монета, вартiсть яко? дорiвнювала трьом копiйкам. "Три хунти воску" - теж надзвичайно мала данина (1 фунт - 409,5 грама). Тiльки вiсiм серпанкiв та двiстi гнотiв - це вже щось схоже на чинш. Розмiри чиншу пiдсилюють комiзм заключних рядкiв строфи: Латин од няньки наживався, Зате ж за няньку i вступався, За няньку хоть на нiж готiв. (IV, 76) Певно можна судити лише про те, що чинш мав переважно натуральний характер. Подiбнi випадки в поемi непоодинокi. Iван Котляревський спирався на давнi традицi? укра?нського письменства. Вiзьмемо твiр, близький за жанром до його поеми, - "Казання руське". Це пародiя на проповiдь православного попа, вперше опублiкована й розглянута в контекстi укра?нсько? лiтератури в книзi Леонiда Махновця "Сатира i гумор укра?нсько? прози XVI - XVIII ст." (1964). "Казання руське" написане в другiй половинi XVII ст., принаймнi за сто рокiв до першого видання "Ене?ди" (найпiзнiше 1697) тогочасною укра?нською розмовною мовою пiвнiчно-захiдного Полiсся якимось дяком-бакаляром. Мова частково ритмiзована в дусi народних приповiдок та вiршiв i, що в даному разi важливо, ряснi? структурами, близькими до словесних рядiв "Ене?ди". Взята бiблiйна тема - сотворiння свiту Всевишнiм, до не? прилучена апокрифiчна iсторiя "побратання, покумання" Люципера та архангела Михайла. Наведемо уривок: "Перед початком, мо? дiтоньки, свiта не било нiчого, Хоць запали - то би не тресло. Нiчого нiкому не далося анi видати, анi вiдати... Чи скажете ж ви мн?, мо? дiтоньки, где на той час господь бог пробивав, що ?в i пив i що теж робив, коли неба i землi не било? А правда мовчите, бо не зна?те, з чого господь бог сотворив? Наперед сотворив небо i землю. На небi сотворив ангели сребряни?, золоти?, мальовани?, з очима соколовими. Под небеси сотворив птакi - ворони, сороки, круки, кавки, вороб'? i тетери. На землi сотворив свинi, корови, воли, медведi i вовчиська. Так же сотворив лисицi, горноста?, коти, мишi i iнше преутiшни? зв?рата. I побудував ?м господь рай, плотом моцним огородил i полатью ?го подперл. Там же нас?яв дубини, грабини, л?щини, ольшини. В огородах нас?яв свокли, репи, редьки, морхви, пастернаку i iншого хвасту i дерева. I ходит собе господь, глядит, щоб яко? порося не вил?зло. Коли о[д]ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило i звiсило..." Недарма Леонiд Махновець[4] вiдзначив, що "Казання руське" - "просто нова сторiнка в iсторi? давньо? укра?нсько? лiтератури, ?? iдей i образiв, що примушу? переглянути деякi усталенi погляди". Зокрема, це стосу?ться думки про те, що пародiйно-травестiйна лiтература у нас досяга? значного розвитку тiльки у XVIII ст., оскiльки "Казання руське", написане в XVII ст., - досконалий зразок тако? лiтератури. У ньому тонко спародiйована проповiдь простодушного, неосвiченого православного попа. Одначе вiн сам дуже високо? думки про свою освiченiсть i зверта?ться до прихожан поблажливо-звисока ("Чи скажете ж ви мн?, мо? дiтоньки, где на той час господь бог пробивав?.. А правда мовчите, бо не зна?те..."). Далi пiп плете (з ортодоксального церковного погляду) ?ресь, за яку його щонайменше треба було б позбавити духовного сану. Але як живо i правдиво вiдображено у проповiдi свiт, у якому живуть люди! В нiй створенi богом ангели - "сребряни?, золоти?, мальовани?", взятi, звичайно ж, з iкон та малювань на релiгiйнi теми, якi були перед очима попа i мирян тут же, в церквi. Спускаючись вiд ангелiв нижче й нижче, бог творить птиць, свiйських i диких тварин, лiс, городину - все, що оточувало полiщука, з чого вiн жив. У кожному з наведених рядкiв вгаду?ться система, реалiя сто?ть у ряду подiбних вiдповiдно до ?? мiсця у природi, в життi людини. У подальшiй апокрифiчнiй легендi про Люципера i архангела Михайла, як вони разом "робляли, пивали", а потiм побилися, - уже не статичнi ряди, а епiзод з динамiчним сюжетом. Цю динамiку несе в собi граматична побудова. Дi?слова "побратав, посватав, покумав" за формою - однорiднi, за змiстом - нi. В цьому кри?ться гумористична сiль. Побратими, так само як i брати по кровi, у вiдносини сватiвства i кумiвства уже вступати не можуть. Очевидний для людей того часу алогiзм, який демонстру? всю неприроднiсть союзу мiж нечистою силою i ангелом. Разом з тим i словесна гра, переведення оповiдi в невiдповiдний змiстовi епiчний план. Звичайна бiйка з п'яних очей - тимчасом у ?? змалюваннi поряд з побутовою грубо-зниженою лексикою прориваються елементи стилю пiсень та казок про подвиг геро?в (подiбне бачимо в жартiвливiй народнiй пiснi "Ой що ж то за шум учинився"). Михайло "скочит з великим галасом до Люципера", той "Михайла хопит в щоку, аж ся поточив", i тут же Михайло "кинеться до оружя - до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоб бити Люципера непомалу", "то по руках, то по ногах, то по плечах. Пос?к, порубав, покал?чив i к чорту на землю струтив". Звернiмо увагу, що властива народним казанням про геро?в ритмiзована мова з'явля?ться саме в описi бiйки-битви. Зазначимо також, що тут названо мало не всю ручну зброю тих часiв. Яскраво виявлений у "Казаннi руському" ще один елемент бурлескно-травестiйного стилю. Пародiйно знижений не тiльки найстарший ангел, а й сам бог. Могутнiй вседержитель, що творить свiт i все суще в ньому, - в ролi свинопаса. Названа професiя була малоповажаною в народi, "свинарем", "свинопасом" завжди глумливо-зневажливо називали нетямущу, нi до чого не здатну людину. Мало того, що бог фiгуру? в ролi свинопаса ("I ходит соб? господь, глядит, щоб яко? порося не вил?зло"), навiть навколишнiй свiт переломлю?ться в його свiдомостi по-свинарському ("Коли о[д)ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило i звiсило"). Сонце в подобi каплоухо? свинi! Сонце свинопаса! Гумористично-знижене зображення бога, iнших бiблiйно-?вангельських персонажiв справедливо пов'язують з вивiльненням ?вропейських народiв з-пiд гнiту релiгiйних догм, з iдеями Вiдродження, вiльнодумством i критицизмом передодня нових часiв. Все це так, але для з'ясування сутт?во? прикмети гумору "Ене?ди" Котляревського, гумору укра?нського народу взагалi, дуже важливо наголосити ще й на iнший момент. У фольклорi висмiювання високого, святого - не завжди заперечення, повалення авторитету. Все суще неоднозначне, ма? рiзнi, в тому числi високi й комiчнi сторони[5]. Дану самоочевидну дiалектичну ?днiсть протилежностей в теорi? визнавали i визнають нiбито всi, а на практицi ?? люто заперечували i заперечують ортодокси та фанатики всiх часiв. Висмiювання найвищих авторитетiв у "Ене?дi", "Казаннi руському" чи якомусь iншому лiтературному творi зумовлене i певним iсторичним етапом розвитку суспiльно? свiдомостi, але воно також - у самiй природi народного гумору, народного характеру, сформованого не за одне i не за два столiття. Леся Укра?нка, критикуючи основоположну засаду фанатикiв: "Нема правди й розуму, як тiльки в менi", протиставляла ?й народну мудрiсть, втiлену в "гумористичнiй, сливе iронiчнiй приповiдцi запорiзькiй: "Нема в свiтi правди, як тiльки в боговi та в менi трошки...". При тому слово правда в даному контекстi розумi?ться широко, як моральний категоричний iмператив, воно включа? в себе поняття авторитет, вiра ("вiра правдива"). У Запорiзькiй Сiчi найважливiший ритуал - обрання кошового отамана, суддi, писаря, iнших ватажкiв вiйськового товариства - включав у себе, крiм обов'язкових, не менше трьох разiв, вiдмов кандидатiв вiд пропоновано? посади, вручення клейнодiв, присяги на вiрнiсть запорiзьким звичаям та iнших урочистостей, заключну церемонiю - новообранi схиляли голову в знак покори перед волею громади, i всi присутнi, до останнього козака-нетяги, всiляко висмiювали обраних, обкидали гряззю та смiттям: щоб не задирали носа, пам'ятали, що козацька громада вище кошового, вище всi?? старшини, разом узято?. В "Ене?дi" теж живе дух даного звичаю, закладено? в ньому iде?. А тепер звернемося до творiв Iвана Вишенського, якi з'явилися на два столiття ранiше вiд "Ене?ди". Вони пересипанi словами-синонiмами, словами-новотворами за народними та лiтературними зразками, довгим перелiком у риторично-пiднесеному ключi "тяжких i бремоносних" багатств, напо?в, на?дкiв, убранств, грiховних розваг вiдступникiв вiд божо? правди, "утiкших вiд православно? вiри ?пископiв". Нестримне нагромадження близьких за змiстом i однотипних морфем - вельми характерна риса стилю Iвана Вишенського: "...Еще еси крово?д, мясо?д, вiло?д, ското?д, звЬро?д, свино?д, куро?д, гуско?д, птахо?д, сыто?д, сластно?д, масло?д, пирого?д; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси т?лоугодник; еще еси т?лолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец й других бреден горко- й -сладколюбец; еще еси конфакттолюбец; еще еси чревобiсник; еще еси гр?тановстек; еще еси грiтаноигрател; еще еси грiтаномудрец; еще еси детина; еще еси младенец; еще еси млекопий, - яко же ты хочеш бiду военника, бьючогося й боручогося, у цицки матерн?? дома сидячи, розсудити?"[6]. Леонiд Махновець першим вiдзначив глибоку житт?ву основу "каталогiв" великого сатирика: "Надзвичайно цiкавим у цьому, здавалося б, довiльному нагромадженнi сатиричних неологiзмiв ? те, що... неологiзми йдуть у строгому порядку. Дистанцiя вiд крово?дства-м'ясо?дства, що розпочина?ться воловиною-воло?дством i закiнчу?ться "сластно?дством" - пирогами, - це ж не що iнше, як чергування страв... на бенкетi... порядок ?х по?дання. Пiсля того, як пан виступив у ролi пирого?да, Вишенський висмiю? його в iншому "амплуа": "еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал". Набитих "гно?м снiдных" панiв, природно, одразу вганяло в сон"[7]. Ясна рiч, порядок у мовних конструкцiях Iвана Вишенського, Iвана Котляревського чи будь-якого iншого письменника - не закрiплений формулою порядок математичного ряду. В лiтературi, як i в iнших галузях мистецтва, нема? i нiколи не буде несхитного детермiнiзму, раз назавжди знайденого ключа хай до одного письменника, чи навiть одного твору. Але вiрно схоплена загальна тенденцiя служить ефективним знаряддям фiлологiчного аналiзу. Сягнемо ще глибше, аж за чорний провал золотоординського лихолiття. "Слово о полку Iгоревiм"[8]. В яких тiльки аспектах воно не дослiджувалося! I все ж академiк Д. С. Лихачов слушно зазначив, що "рiзнi форми перерахунку в "Словi" потребують спецiального вивчення" i тут же подав цiкавi спостереження над звертанням ки?вського князя Святослава до всiх руських князiв поiменно. Повне комплексне вивчення "Слова" в цьому аспектi - справа майбутнього. Ведучи мову про попередникiв Котляревського, ми весь час огляда?мося на "Ене?ду", поясню?мо метод аналiзу лiтературного тексту, який у по?днаннi з iншими вида?ться плодотворним i застосову?ться в коментарi. Незадовго до того, як лягли на папiр першi рядки твору Котляревського, нiмецький просвiтитель Лессiнг писав у трактатi "Лаокоон, або Про межi живопису та поезi?" (1766): "...Поезiя користу?ться не просто окремими словами, а словами в певнiй послiдовностi. Тому, якщо самi тi слова ще й не ? природними знаками, то цiла низка ?х може набути сили природного знака, - власне, тодi, коли тi слова мають таку саму послiдовнiсть, як i речi, що ?х вони означають. Це ще один поетичний засiб, якому нiколи не вiддавали належне"[9]. Котляревський слiдом за народною творчiстю, сво?ми лiтературними попередниками вiддав належне тому поетичному засобовi, розвинув його, збагатив, виявивши при цьому просто-таки безмежну винахiдливiсть, в чому читач коментаря до "Ене?ди" не раз матиме нагоду переконатися. Увага до предметного свiту i його соковите живописання - прикметна риса перших зразкiв так званого раннього реалiзму, лiтератури народною мовою. В цьому планi з ближчих до "Ене?ди" вершин в ?вропейських лiтературах вкажемо на "Дон-Кiхота" Мiгеля Сервантеса та "Гаргантюа i Пантагрюеля" Франсуа Рабле. За складнiшими проблемами коментування "Ене?ди" постають вiдносно простiшi. "Ене?да" мiстить сотнi й сотнi реалiй, виразiв, натякiв, маловiдомих або й зовсiм не зрозумiлих сучасному читачевi, ?х треба пояснити, а для цього не обiйтися без вiдшукування в лiтературi всiх отих "пiярських граматик", "окто?хiв", "iсправникiв ваканцьових", "дуль?тiв", "охвотiв", "гарлемпських капель", iнших атрибутiв давноминулого i забутого в деталях життя. Думку ж про те, що художня лiтература, захована в нiй духовнiсть, поезiя i гумор живе доти, поки залиша?ться зрозумiлим наочне значення слова, нема потреби доводити. А приказки i прислiв'я, заснованi на грi слiв нiсенiтницi, фей?рверки фразеологiзмiв, щедрою рукою розсипанi по всiй поемi? Iван Франко в передмовi до "Галицько-руських народних приповiдок" зазначав: "Приповiдка як монета: поки в обiгу, кожний зна? ?? цiну, а вийде з обiгу, то й робиться не раз просто загадкою, особливо, коли вона оперта на якiйсь грi слiв, або явля?ться ремiнiсценцi?ю яко?сь мандрiвно? анекдоти, або якогось мiсцевого, давно забутого факту"[10]. "Ене?да" настiльки органiчно пов'язана з життям i культурою укра?нського народу певного iсторичного перiоду, настiльки багатий змiст сто?ть за "смiховиною", що в коментарi без звертання до народно? творчостi, етнографi?, iнших лiтературних творiв до i пiсля Котляревського не можна обiйтися. Фольклорнi твори беремо з джерел, якомога ближчих до часiв Котляревського, а тому авторитетнiших з наукового погляду. Поясню?мо в коментарi також побутовi реалi?, якi хоч i вiдомi зараз багатьом, особливо людям старшого вiку, але на наших очах зникають або зникли з ужитку: пiл, жердка, мичка, днище, витушка, жлукто, бровар, кушнiр, шаповал i т. iн. Читачевi мусимо нагадати, що осво?ння коментаря вимага? певного рiвня пiдготовки, вiдчуття художнього слова i любовi до нього. У 1798 р. "Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским" вийшла у Петербурзi коштом Максима Парпури без вiдома i згоди автора. Були опублiкованi першi три частини поеми, в кiнцi - доданий адресований росiйському читачевi словник пiд заголовком "Собрание малороссийски слов, содержащихся в "Энеиде", й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных". Словник ? початком коментаря до "Ене?ди" i разом з тим помiтним явищем укра?нсько? лексикографi? кiнця XVIII ст. Обсяг чималий - 972 слова. Вiн став доброю основою для аналогiчних словникiв у всiх подальших виданнях "Ене?ди". У другому виданнi "Ене?ди" (1808), iнiцiаторами якого напевне були вже iншi люди (слова "Иждивением М. Парпуры" на титульнiй сторiнцi вiдсутнi), i заголовок словника, i сам словник передруковано без жодних змiн. Скопiйованi навiть явнi помилки (божовильный замiсть божевiльний, минiя замiсть манiя, чiпчиковать замiсть чимчикувать та iн.). Так само як i перше, це видання поеми було для Iвана Котляревського несподiванкою. Воно ще раз нагадало авторовi, яким нечуваним успiхом користу?ться його твiр, яку роль вiн вiдiграв i ще може вiдiграти в лiтературi i його життi. Адже 1808 р. був переломним для письменника. З 1796 р. Iван Котляревський перебував на вiйськовiй службi. В сiчнi 1807 р. вiн був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у бiлоруському мiстi Лiда, а 23 сiчня 1808р. подав у вiдставку. З дуже обмеженими засобами для iснування, без зв'язкiв, капiтан у вiдставцi опиня?ться на роздорiжжi. Треба було знайти якесь мiсце на цивiльнiй службi. Його в рiднiй Полтавi довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатiв, якi могли допомогти капiтановi у вiдставцi, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому iншому Котляревський тiльки через два з половиною роки пiсля залишення вiйськово? служби (за формулярним списком - 3 червня 1810 р.) нарештi був призначений наглядачем (завiдуючим) Полтавського дому виховання бiдних дворян. У цей неспокiйний та невлаштований перiод свого життя Котляревський заходився коло видання свого твору, додавши уже готову на той час четверту частину. Певне, фiнансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремiй сторiнцi посвята: "С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель". На титульнiй сторiнцi книжки чита?мо: "Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года". На окремiй сторiнцi "Уведомление" автора: "Энеида", на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия. Она досталась господам издателям со многими ошибками й упущеннями, случившимися от переписки, й сверх того й издавшие многое в ней по-сво?му переделали й почти испорченную випустили под моим именем. Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе. Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть". У кiнцi книжки доданий "Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде и сверх того еще многих иных в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами для четвертей части". Пiсля такого заголовка iде набраний без нiяких змiн i поправок текст "Словаря", публiкованого в попереднiх двох виданнях. Слiдом за ним вмiщено пiд окремим заголовком "Дополнение к малороссийскому словарю", укладене вже самим Iваном Котляревським. Тут подано 153 слова. Видно, що Котляревський уважно прочитав словник перших видавцiв. Крiм слiв з четверто? частини, вiн вмiстив у додатку ряд питомих укра?нських слiв з першо? - третьо? частин поеми, не включених укладачем чи може укладачами у словник попереднiх видань. Не зрозумiло тiльки, чому Котляревський не виправив очевидних помилок у словнику. Це вiн зробить пiзнiше, готуючи десь через пiвтора десятка рокiв повне видання "Ене?ди". Пiсля виходу у свiт власноручно пiдготовленого третього видання "Ене?ди" та тривалих клопотiв з улаштуванням на цивiльнiй службi, Котляревський назавжди осiда? в рiднiй Полтавi i неспiшне завершу? головну справу свого життя. П'ята частина "Ене?ди" на кiнець 1821 р. уже була завершена. В листi вiд 21 грудня 1821 р. вiн писав М. I. Гн?дичу: "...Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться". Невдовзi була завершена й остання, шоста частина. Росiйський лiтератор М. О. Мельгунов пiсля вiдвiдання у серпнi 1827 р. Котляревського писав М. П. Погодiну, що поема доведена автором до кiнця. Завершивши поему, письменник уклада? "Словарь малороссийских слов, содержащихся в "Енеиде", с русским переводом". Сюди увiйшло 1547 слiв, бiльше, нiж до словника першого видання та "Дополнения" Котляревського до третього видання разом узятих. Адже додалися ще п'ята й шоста частини поеми, крiм того, введено новi слова з попереднiх частин. Укладаючи "Словарь", Котляревський взяв за основу словник до перших двох видань "Ене?ди". Не раз вiн виправляв помилки сво?х попередникiв, уточнював смислове значення слiв.[11] "Бур'ян" - замiсть "на пустырях репейник и другие большие травы - негодная трава". "Буханець" - замiсть "сытник пшеничный" - "булка". Проте бiльшiсть слiв перенесена Котляревським з першого словника без змiн. Але це не применшу? ролi письменника як укладача i коментатора власного твору. Тимчасом лексикографи, належно оцiнюючи словник до першого видання "Ене?ди" (1798), невиправдано обминають його остаточний варiант, власноручно переписаний i доповнений Котляревським. Про нього не згаду?ться жодним словом нi в "Iсторi? укра?нсько? лексикографi?" П. Й. Горецького (1963), нi в оглядовiй працi - передмовi В. В. Нiмчука до "Словника укра?нсько? мови" П. Бiлецького-Носенка, виданого 1966 р. А безпiдставнiсть тако? недооцiнки переконливо довiв Агапiй Шамрай на початку 50-х рокiв. "Скептицизм, - писав вiн, - власне нiчим не обгрунтований: до уваги брався один лише факт, а саме те, що повнiстю "Ене?да" вийшла в свiт пiсля смертi Котляревського. Нiяких iнших фактiв бiографiчного характеру, крiм цього, нема? для виправдання такого скептицизму. З бiографiчних нарисiв про Котляревського ми дiзна?мося, що вiн до кiнця сво?х днiв працював над "Ене?дою" i незадовго до смертi продав рукопис харкiв'яниновi О. А. Волохiнову, який i видав його у 1842 роцi... Нема?, отже, рацi? сумнiватися в авторськiй редакцi? тексту (i словника - О. С.) видання 1842 р.".[12] Укладений Котляревським словник до повного видання "Ене?ди" 1842 р. не раз передруковувався без змiн у наступних виданнях або служив основою для власних примiток того чи iншого укладача. Окремi данi для коментаря знаходимо в спадщинi земляка i сучасника автора "Ене?ди" М. Гоголя. Поряд з укра?нським фольклором, помiтний вплив на раннього Гоголя справив Котляревський. Ще навчаючись у Нiжинському лiце?, вiн завiв записну книжку пiд заголовком "Книга всякой всячины, или Подручная знциклопедия" (почата 1826 р., поповнювалась до 1831 - 1832 рокiв). Серед раннiх записiв значне мiсце займають укра?нськi лексикографiчнi та фольклорно-побутовi матерiали. Зокрема, "Лексикон малороссийский", для якого Гоголь брав матерiали з словника до "Ене?ди", також словникiв, до даних до "Малороссийских песен" М. Максимовича (1827), до "Опыта собрания старинных малороссийских песен" М. Цертел?ва (1819), "Грамматики малороссийского наречия" О. Павловського (1818). Деякi слова Гоголь, мабуть, брав безпосередньо з уст народу або з творiв сучасних йому укра?нських авторiв. Зустрiча?мо тут також ряд виписок з першо? - четверто? частин "Ене?ди", деякi з них взятi епiграфами до кiлькох роздiлiв "Сорочинського ярмарку". В "Книгу всякой всячины", керуючись власними творчими планами, Гоголь з листiв чи розповiдей близьких людей внiс опис кiлькох укра?нських iгор, страв, одягу, обрядiв. Тi з них, що згадуються в "Ене?дi", повнiстю або частково введенi в наш коментар, у кiлькох випадках з ними звiренi данi, взятi з iнших джерел. Словниками до "Ене?ди", iншими нечисленними матерiалами зi спадщини Котляревського, записами Гоголя i вичерпуються безпосереднi матерiали до коментаря. Не так i мало з огляду на ?х загальну кiлькiсть, однак зовсiм недостатньо у порiвняннi з масою мiсць, якi треба пояснювати сучасному читачевi. Пiсля першого повного видання 1842 р. "Ене?да" не видавалася двадцять рокiв. Iшла глуха доба микола?всько? реакцi?. З розгромом Кирило-Мефодi?вського товариства у березнi 1847 р. укра?нське лiтературно-культурне життя завмира? майже зовсiм, аж до перiоду революцiйного пiднесення друго? половини 50-х - початку 60-х рокiв. З кiнця 80-х рокiв минулого столiття кiлькiсть видань "Ене?ди" почина? швидко рости. Помiтним явищем стало видання "Твори Iвана Котляревського" (Ки?в, "Вiк", 1909). Сюди увiйшли: "Ене?да, на укра?нську мову перелицьована", "Ода до князя Куракiна", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарiвник". В "Ене?дi" пронумеровано строфи кожно? частини окремо i в додатку "Од редакцi?. Бiблiографiчнi та бiографiчнi розвiдки" подано пояснення до тексту вiдповiдно до нумерацi? строф. У додатку "Од редакцi?" ? посилання на "Укра?нськi приказки, прислiв'я i таке iнше" Матвiя Номиса, "Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край" Павла Чубинського, "Новi укра?нськi пiснi про громадськi справи" Михайла Драгоманова, на твори Григорiя Сковороди, Iвана Нечуя-Левицького, Анатолiя Свидницького. Зi ста дев'яноста примiток до тексту поеми близько пiвтора десятка розгорнуто у коментар, указано на фольклорнi джерела та паралелi, на перегуки з давньою i новою укра?нською лiтературою, на житт?ву основу призабутих побутових реалiй. У примiтцi до "тарабарщини" Сiвiлли, якою вiдкрива?ться четверта частина ("Борщiв як три не поденьку?ш") вказано на зразки такого жаргону в бурсацькому середовищi старих часiв та серед простолюду, наведенi вiдповiднi приклади зi статтi Iвана Нечуя-Левицького "Укра?нськi гумористи та штукарi". В коментарi до макаронiчного бурсацького жаргону, на якому звертаються посли Енея до царя Латина ("Енеус ностер магнус панус"; IV, 46 - 47), наводиться аналогiчне мiсце з "Люборацьких" Анатолiя Свидницького. Також ширше пояснено рядки: "Гай, гай! ой, дей же його кату!" (I, 7); "...Загримотiла, Кобиляча мов голова" (II, 71); "I що то значить наш Статут" (III, 97) та iн. Як недолiки цього видання рецензенти справедливо вiдзначали малу кiлькiсть пояснених мiсць та довiльний ?х вибiр i надто вже скупий характер коментаря. Однак мав значення сам пiдхiд до пояснення тексту. Тут зроблено виходи за межi твору, якi напрошувалися, почате коментування поеми на тлi епохи та укра?нського лiтературного процесу. Але намiчена у виданнi дорога довгий час лишалася непротореною. Незабаром почалася перша свiтова вiйна, за нею - великi революцiйнi потрясiння та економiчнi розрухи, якi не сприяли розвитковi лiтературознавчо? науки. У виданнях "Ене?ди" уже радянсько? доби певний час не зустрiча?мо такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому ставала все бiльш вiдчутною. Проте кiлькiсть видань "Ене?ди" зростала, в примiтках та передмовах до них, окремих статтях та монографiях лiтературознавцiв хоч i в малiй кiлькостi, але спорадично нагромаджу?ться матерiал для коментаря. Серед дослiдникiв, внесок яких у цю справу особливо помiтний, треба згадати Iеремiю Айзенштока (1900 - 1980). Вiн почав вивчати спадщину I. Котляревського ще у 20-х роках. У 1928 р. видав "Ене?ду" iз змiстовною передмовою та примiтками. Протягом усього життя лiтературознавець вивчав творчiсть I. Котляревського та його добу. Останнiм словом I. Айзенштока про "Ене?ду", певним пiдсумком його доробку на цiй нивi стала передмова та примiтки до видання творiв Iвана Котляревського росiйською мовою у великiй серi? "Библиотеки поэта" 1969 р. "Ене?да" тут публiкувалася в перекладi Вiри Потапово?. Як i все, що вийшло з-пiд пера I. Айзенштока-лiтературознавця, передмова й примiтки позначенi високою фаховою культурою i нешаблоннiстю наукового мислення. Не втрачають свого значення висловленi ще у 20-х роках i розвинутi в його подальших працях спостереження над художнiми особливостями поеми, характером вiдображення в нiй людей i побуту, еволюцi?ю стилю вiд яскраво вираженого бурлескно-травестiйного до переплетення цього стилю з усе вiдчутнiшими лiрично-сентиментальними та геро?чними елементами в останнiх трьох частинах. У 1952 - 1953 роках вийшло "Повне зiбрання творiв Iвана Котляревського" у двох томах, пiдготовлене Агапi?м Шамра?м (1896 - 1952). Це видання стало подi?ю, етапним явищем у всiй науцi про Котляревського. Перший том вiдкрива? змiстовна стаття А. Шамрая "Проблема реалiзму в "Ене?дi" I. П. Котляревського", текст поеми заново пiдготовлений на належному науковому рiвнi того часу, поданi рiзночитання та варiанти всiх прижитт?вих видань поеми та спискiв 1796 й 1799 рокiв (пiдготовленi Михайлом Михайловичем Новицьким (1892 - 1964). Примiтки А. Шамрая до "Ене?ди" уже сво?м обсягом значно перевищували примiтки до всiх попереднiх та й наступних видань. Кiлька його примiток у заново вiдредагованому i доповненому виглядi увiйшло в наш коментар. Поряд з "Словарем" самого Iвана Котляревського, коментар Агапiя Шамрая став основою примiток до всiх наступних видань "Ене?ди", в тому числi до "Повного зiбрання творiв I. П. Котляревського" 1969 р., виданого з нагоди 200-лiття з дня народження письменника (пiдготовка тексту i примiтки Бориса Деркача). У пропонованому коментарi укладач, спираючись на здобутки попередникiв, прагнув зробити дальший крок на цьому шляху, допомогти сучасному читачевi проникнути в глибини генiально? травестi?. Зовсiм не розхожою риторичною фiгурою, лише визнанням реального буде застереження, що наш коментар не вичерпу? всього багатства "Ене?ди" i може не в усьому задовольнити допитливого читача. Але ма?мо певнiсть, що коментар наблизить до нього далеку вiд нас епоху, а то й спонука? до самостiйних роздумiв у правильному i перспективному напрямi. СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ Вергiлiй - Вергiлiй П. Марон. Ене?да: В 12 кн. - К.: Днiпро, 1972. Даль - Даль В. Пословицы русского народа. - М., 1957. К. - взято з "Словаря малороссийских слов, содержащихся в "Энеиде", с русским переводом", доданого I. Котляревським до видань "Ене?ди" 1809 i 1842 рокiв. К. с. - "Киевская старина". Маркевич - Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. - К., 1860. Нар. - 3 народних уст. Номис - Укра?нськi приказки, прислiв'я i таке iнше. (Спорудив М. Номис. - СПб, 1864). Франко. Приповiдки - Галицько-руськi народнi приповiдки: У 3 т. - Львiв, 1901 - 1910. Чубинський - Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край: В 7 т./ Под ред. П. П. Чубинского. - Спб., 1872 - 1879. ЧАСТИНА ПЕРША 1. Еней - один з геро?в античного мiфу про Трою. Син Анхiза, царя мiста Дардана в Малiй Азi?, i богинi Венери. Пiсля зруйнування греками Тро? поплив, виконуючи волю богiв, до Iталi? i пiсля ряду пригод, що склали змiст "Ене?ди" римського поета Публiя Вергiлiя Марона, поклав початок Римськiй державi. Троя (або Iлiон) - стародавн? мiсто-держава в Малiй Азi?, в районi протоки Дарданелли. У кiнцi XIX ст. нiмецький археолог Генрiх Шлiман шляхом розкопок встановив мiсце, де стояла Троя. Оспiваний в "Iлiадi" Гомера похiд грекiв на Трою, здобуття i зруйнування ними мiста вiдбулися у XII ст. до н. е. Осмалених, як гиря, ланцiв - троянцi вискочили з палаючого рiдного мiста, тому - осмаленi. Гиря, гирявий - коротко острижений, взагалi: негарний, непоказний. Ланець - гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово зустрiча?ться в творах Iвана Котляревського. Походить вiд ландмiлiцiя (нiм. Diе Lапdmilitiа] - ландець - - ланець. Ландмiлiцi?ю були названi сформованi за указом Петра I вiд 2 лютого 1713 р. вiйська з розмiщених на територi? Укра?ни полкiв регулярно? росiйсько? армi? i спецiально навербованих солдатiв для несення охоронно? та сторожово? служби (див.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. - Спб., 1830. - Т. 5. - С. 13). Пiзнiше кiлькiсть ландмiлiцейських полкiв була збiльшена. В 1722 р. до ландмiлiцi? була зарахована деяка частина укра?нського козацтва. В наступнi роки ландмiлiцiя не раз переформовувалась, в 1736 р. за поданням генерал-фельдмаршала Мiнiха була названа Укра?нським мiлiцейським корпусом i мала в сво?му складi двадцять кiнних полкiв. У 1762 р. iмператор Петро III наказав iменувати цей корпус просто Укра?нським, i з того часу назва "ландмiлiцiя" офiцiйно перестала вживатися. В 1770 р. Укра?нський корпус був злитий з регулярною росiйською армi?ю. Особливий податок, який платило населення Укра?ни на утримання ландмiлiцi?, був скасований тiльки на початку XIX ст. 2. Юнона - в римськiй (Гера - в грецькiй) мiфологi? - дружина Юпiтера (Зевса), покровителька жiнок, покровителька шлюбiв. Пiд час Троянсько? вiйни була на боцi грекiв i переслiдувала троянцiв, залишилася ?хнiм ворогом i пiсля падiння Тро?. 3. Венера - в римськiй [Афродiта - в грецькiй) мiфологi? богиня краси i кохання, дочка Зевса. Одна з легенд про Венеру - ?? любовне захоплення троянцем Анхiзом, до якого богиня з'явилась на гору ?да у виглядi пастушки i народила вiд нього сина Енея. Пiд час вiйни з греками допомагала троянцям. Парис - один з синiв троянського царя Прiама, дядько Енея з боку батька, призвiдець пагубно? для його батькiвщини вiйни з греками. За античною мiфологi?ю, до Париса з'явилися три богинi - Гера, Афiна, Афродiта (вiдповiдно у римлян - Юнона, Мiнерва i Венера) - й попросили бути суддею у суперечцi за яблуко, яке мусило дiстатися найвродливiшiй з них. Гера обiцяла вiддати йому у володiння велике царство - Азiю, Афiна обiцяла славу полководця, Афродiта - найпрекраснiшу жiнку на землi. Парис вiддав яблуко Афродiтi. При ?? сприяннi викрав у одного з грецьких царiв Менелая дружину - прекрасну ?лену, що й послужило приводом для Троянсько? вiйни. Путивочка - сорт невеликих круглих яблук. 4. Геба - дочка Юнони i Зевса, пiд час бенкетiв пiдносила олiмпiйцям напитки богiв - нектар i амброзiю. Гринджолята - зменшене вiд гринджоли - низькi й широкi сани з боками, що розширяються вiд передка. Також - маленькi дитячi санчата. Розкована гра неоднозначнiстю слова, часте вживання слiв, серйозний змiст яких мiстить в собi гумористичний заряд - сутт?ва прикмета стилю "Ене?ди". Богиня на дитячих саночках! Павичка - коняка павино? мастi, також - зменшене вiд лава. У римлян пава - птах Юнони. Добрий знавець народного побуту, художник Василь Онисимович Корнi?нко в iлюстрацi? до "Ене?ди" Котляревського (1909) витлумачив павичку буквально: запряжена в шлею пава, як лебiдь у вiдомiй байцi, летить у небесах поверх хмар, за нею на гринджолах - Юнона. В лiбретто до опери "Ене?да" Миколи Карповича Садовського сцена вiдвiдин Юноною бога вiтрiв Еола вiдкрива?ться словами: "З верховини Олiмпу спускаються саночки, запряженi павичкою. В саночках сидить Юнона, убрана в старосвiтське убрання..." I далi: "Юнона сiда? знову на сво? саночки i злiта? на Олiмп" (Лисенко М. Зiбр. творiв: У 20 т. - К., 1955. - Т. 7. - С. 44). Для оперно? умовностi птах в упряжцi пасу?. Одначе чому Юнона ви?здить саме на санях, а не на якомусь колiсному екiпажi, як у перших двох виданнях поеми? Справа у тому, що в XVII - XVIII ст. i навiть пiзнiше сани широко застосовувалися не тiльки зимою, а й у лiтню пору, надто в болотистих i лiсистих мiсцевостях. До того ж, що в даному разi головне, ?зда на санях вважалася бiльш почесною, нiж на колесах, тому знатнi особи, насамперед духовного сану, при парадних ви?здах, безвiдносно до пори року, вiддавали перевагу саням (адже богиня Юнона ?де до бога Еола). Кибалка - старовинний жiночий головний убiр у виглядi високо? пов'язки на головi, з двома довгими кiнцями, якi спадали на спину. Носили тiльки замiжнi жiнки. Мичка - пучок приготовленого для пряжi волокна конопель або льону. Один кiнець насаджено? на гребiнь мички звисав, мов коса, вниз, i з нього пряля сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодицi з-пiд кибалки, або взагалi коса. З'являтися на людях з вiдкритою косою, чи навiть пасмом волосся, що вигляда? з-пiд головного убора, замiжнiй жiнцi не годилося. Взяла спiдницю i шнурiвку - тобто спiдницю i керсет, старосвiтський жiночий убiр. Керсет не мав рукавiв, його одягали поверх вишивано? сорочки, стягували спереду при фiгурi шнурiвкою. Одягали тiльки разом з спiдницею. I спiдницю, i керсет шили по можливостi з кращих, яскравих тканин, прикрашених усами (див. коментар: I, 14), та iн. Еол - бог вiтрiв, жив на плавучому островi Еолi?. 5. Поставила тарiлку з хлiбом - коли молодиця йде в гостi, то, за звича?м, вона дару? хазя?новi хлiбину, притому спечену у власнiй печi. 6. Суцiга - собачий син, розбишака, пройдисвiт. 7. Дей же його кату! - вигук, що означа? подив з досадою. За значенням близький до: "Ти глянь! Така досада!" Iмена вiтрiв з антично? мiфологi?: Борей - холодний пiвнiчний або пiвнiчно-схiдний вiтер. Нот - теплий пiвденний вiтер, тиховiй. Зефiр - захiдний весняний вiтер, який приносив дощi. Евр - схiдний або пiвденно-схiдний вiтер, який приносив засуху. 8. Трiстя - трясовина, грузьке болото. Iван Франко до записано? у рiдних Нагу?вичах примовки "Iди в трiстьи та в болото!" додав пояснення: "Трiст? тут у значеннi тростина, що росте на болотi" (Франко. Приповiдки. - Т. 3. - С. 225). Чвирк - залишок пiсля вторинно? перегонки горiлки. 10. Пiвкопи - двадцять п'ять копiйок. Еней пообiцяв дати Нептуну хабара - пiвкопи. Для бога Нептуна (в "Ене?дi" боги - переодягнене вище панство, знать) та й для пана Енея пiвкопи - мала сума. Цим самим пiдкреслювалася скареднiсть i жадоба Нептуна до грошей. В другiй частинi поеми, влаштовуючи поминки по батьковi Анхiзовi, Еней кида? пiвкопи в дарунок простолюдиновi ("З кишенi вийнявши пiвкiпки, Шпурнув в народ дрiбних, як рiпки"). Отже, i згадана сума хабара боговi моря розрахована на комiчний ефект. А яка була реальна цiна грошей на Укра?нi в другiй половинi XVIII ст.? Певне уявлення дають, примiром, збереженi в архiвах описи та оцiнка в грошах майна козакiв i селян Менсько? та Борзненсько? сотень Чернiгiвського полку, знищеного пожежами у 1766 р. Описiв чимало, цiни на ту саму рiч, будiвлю, тварину вказанi багато раз, причому в рiзних селах. Вони такi: хата рублена з сiнями i прикомiрком - вiд 10 до 25 крб., комора рублена - 3 крб., вiз пiд коней - 40 - 50 коп., плуг - 12 коп., вiдгодована свиня - 1 крб. 50 коп., вiвця - 50 коп., гуска - 10 коп., курка - 2 коп., кожух звичайний - 1 крб. 20 коп., смушева шапка - ЗО коп., чоботи - 20 - ЗО коп. (Див.: Сумцов Н. Ф. К истории цен в Малороссии /К. с. - 1887. - Т. 7. - Кн. 2. - С. 696 - 697). Звичайно, вказанi цiни порiвнювати з сучасними не можна. Iнша доба, iнша економiчна система, iншi вимiри. 11. Дряпiчка, дряпiжник - той, хто оббира? кого-небудь, здирник. Походить, певне, вiд слова драпач - шаповал, який очища? виготовлену шкiру вiд шерстi дротяною щiткою. 12. До ляса - польський iдiоматичний вислiв, що означа? втечу. Свiтелка - невелика свiтлиця, парадна кiмната в хатi, будинку. 13. Шальовки, шалiвки - тонкi, неширокi дошки, якими оббивають (шалюють) стiни, стелю, дах. Означення сосновi - один iз зразкiв точно? передачi Котляревським житт?во? правди. Шальовки кращi - сосновi. Просякнутi живицею, вони порiвняно стiйкi проти гниття. Лемiшка - див. коментар: I, 27. 14. Дудка - див. коментар: I, 28. Очiпок - головний убiр замiжньо? жiнки у формi шапочки, iнколи з подовжнiм розрiзом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане пiд ним волосся. Венера, так само як i Юнона, одягла святковий убiр укра?нсько? молодицi, але вже iнший, вишуканiший, яскравiший, як подоба? богинi краси й кохання, та ще й молодшiй за вiком вiд Юнони. Замiсть аскетично? кибалки, що лиша? вiдкритим тiльки лице, у не? грезетовий, тобто парчевий, очiпок. Кунтуш з усами люстровий (люстрин - дорога шовкова тканина з глянцем; уси - нашивками iз золото? i срiбно? тасьми). Кунтуш - верхнiй жiночий одяг. Мав одкиднi й розрiзнi рукава, так званi вильоти. Жiнки могли носити кунтуш i зовсiм без рукавiв. Вiн мав вилоги на грудях, у талi? щiльно стягувався гапликом без пояса. Ходить на ралець - по нарочитим [помiтнiших] праздникам ходить на поклон с подарками (К.). Венера хоча i йде до Зевса "на ралець", проте не бере з собою хлiба i не веде мови про подарунки, як це робила Юнона пiд час вiдвiдання Еола (I, 4). Ритуали пiд час вiдвiдання рiдного батька - не обов'язковi, а давати хабара - суперечить житт?вiй правдi. Натомiсть вона бере батька слiзьми. 15. Зевес - у грецькiй мiфологi? (у римськiй - Юпiтер] бог грому i блискавки, найстарший мiж небожителями. В "Ене?дi" Котляревського iнколи фiгуру? пiд iменем Йовиш, на польський лад. Сивуха - звичайна, невисокого гатунку горiлка, недостатньо очищена. Восьмуха - восьма частина кварти (близько 125 грамiв). Кварта - кухоль, десята частина вiдра (К.). У добу феодалiзму на Укра?нi, навiть у кiнцi XVIII ст., пiсля ряду заходiв уряду Росiйсько? iмперi? по унiфiкацi? мiр i ваги, спостерiга?ться ?х велика рiзноманiтнiсть. Iнодi просто неможливо перевести давню мiру на сучасну систему мiр. "...Не тiльки кожне мiсто i мiстечко, але навiть багато продавцiв мали сво? особливi мiри. Так... для мiряння рiдини служили: вiдро, вiдерце, кварта, яких мiстилося в казенному державному вiдрi 24. Зустрiча?ться також мiряння куфами, барилами, носатками, але цi останнi були власне не мiрами, а посудиною тiльки приблизно? величини, так, наприклад, куфа мiстила 18 - 40 вiдер" (Попытка к уравнению мер и веса в Малороссии XVIII в. /К. с. - 1889. - N 7. - С. 231). Iйон - бач. У свинки грати - Микола Гоголь так опису? цю гру: "На утрамбованiй i твердiй землi стають у коло; кожний перед собою ма? ямку, в яку тика? кiнцем палицi. Посерединi кола трохи бiльша ямка, в яку той, що перебува? за колом, гонить теж палицею м'яч. Тi, хто стоять колом, намагаються не пустити м'яча в ямку посерединi. Але, вiдбиваючи його палицею, кожний повинен зараз же ткнути ?? на сво? мiсце, бо той, хто пасе свиню (гонить м'яч), заволодi? мiсцем, ставлячи у вiльну ямку свою палицю, а хто гавив, - буде замiсть нього гонити м'яч" (Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. - М., 1952. - Т. 9. - С. 512). 16. Згiдно з "Ене?дою" Вергiлiя, Ене?вi було призначено стати засновником мiста Рима i могутньо? Римсько? держави, основоположником велико? династi? правителiв. Як. вернеться пан хан до Криму - тобто, нiколи того не буде. Кримське ханство було лiквiдоване i при?днане до Росiйсько? iмперi? 8 квiтня 1783 р. Нар.: Як хан долiзе до Криму (Номис. - С. 109). 17. Я в правдi так твердий, як дуб - порiвняння бере початок у язичеськiй мiфологi?. У стародавнiх грекiв дуб - дерево Зевса, у римлян - Юпiтера. Вiдповiдно в язичникiв-слов'ян дуб пов'язаний з культом бога грози i блискавки - Перуна. 18. Дiдона - за античними легендами, фiнiкiйська царiвна, яка заснувала мiсто-державу Карфаген на африканському узбережжi Середземного моря. Мосць - величнiсть. Iди, небого - тут у значеннi: сердешна, бiдолаха. Понедiлкувати - поширений у давнi часи звичай постити в понедiлок. У цей день не виконували важкi роботи й такi, що вимагали тривалого часу, наприклад прядiння. Понедiлкували тiльки одруженi жiнки. Але вже на початку XX ст. вiдомий укра?нський етнограф Микола Сумцов констатував вiдмирання цього звичаю: "...Додержання посту в понедiлок... нинi мiсцями практику?ться старими жiнками з приурочуванням давнього звичаю до святого понедiлка" (Сумцов Н. Бытовая старина в "Энеиде" Й. П. Котляревского: Сб. Харьк. историко-филолог. о-ва. - Харьков, 1905. - Т. 16. - С. 155). 20. "Голе троянство" геть вибилося iз харчових запасiв. Вперше i востанн? за весь час ?хнього мандрування Котляревський не назива? на?дкiв, а говорить просто "чогось попо?ли". 21. У цiй строфi пода?ться характеристика Дiдони. Нi тут, нi далi Котляревський прямо не зобража? i не назива? ?? царицею. Перед нами - укра?нська молодиця, вдова заможного пана середньо? руки. Спосiб характеристики Дiдони, як i iнших персонажiв "Ене?ди", - це перелiк рис, якостей, у даному разi тiльки позитивних, якi складають той характер. Перша оцiнка дещо побiжна: "розумна i моторна". Потiм, звернувши нашу увагу на Дiдону, оповiдач розгорта? ширшу характеристику. Йде ряд означень: "трудяща", за ним - паралельне означення-синонiм у вищому ступенi: "дуже працьовита". Далi - ще позитивнi риси: "весела", "гарна". Як бачимо, змальовано народний iдеал молодицi. Найважливiша прикмета того iдеалу - працьовитiсть. З шести означень iдеалу жiнки працьовитостi вiдведено два, одне з них у вищому ступенi (?диний у строфi прикметник вищого ступеня). Звернiмо увагу: на останньому мiсцi - "гарна". У щойно змальованих образах Венери i Юнони майже все зосереджено на зовнiшностi, уборах, а тут бачимо зовсiм iнше. Убори Дiдони будуть не менш уважно й любовно виписанi далi, тут же йдеться виключно про моральнi якостi, вдачу, житт?вi обставини. Дуже багато буде важити для Дiдони прибуття троянцiв, надто великi надi? пов'язу? цариця та ?? близькi з появою Енея. Перед потенцiальним женихом насамперед виклада?ться найважливiше з народного погляду - якостi молодо? вдови як людини i хазяйки. Далi в усiй поемi таку пильну увагу до моральних рис, особисто? вдачi зустрiнемо тiльки один раз - при змалюваннi майбутньо? дружини Енея Лависi, народного iдеалу дiвчини на виданнi. А тепер звернiмо увагу на означення "сановита", яке сто?ть пiсля "весело?", "гарно?", замикаючи перелiк досто?нств Дiдони. Справа в тому, що воно не зовсiм приклада?ться до укра?нського народного iдеалу жiнки, взяте з iншого смислового ряду. В "Словнику укра?нсько? мови" зафiксовано два значення слова сановитий: 1) який ма? високий сан, чин; 2) показний, величний з вигляду. Тiльки тут, в одному з семи означень-похвал Дiдона наближа?ться до царицi. Воно було б на мiсцi у ряду: "мудра" ("розумна" ма? бiльш практичний, житейський вiдтiнок), "могутня", "милостива" i т. iн. Чому ж слово "сановита" опинилося в чужому для нього лексичному оточеннi? Справа в тому, що перед нами - травестiя. Взяте з iншого (царського, великопанського) шару лексики, поняття в невластивому йому оточеннi створю? певний комiчний ефект. Воно заховалося в самому кiнцi останнього рядка характеристики i ненав'язливе, ледве помiтно вигляда? звiдти, мов кра?чок царсько? мантi? з-пiд плахти молодицi. На iдеал укра?нсько? жiнки пада? травестiйно-гумористичний вiдсвiт, весь вiн немов пройнятий любовно-iронiчним усмiхом автора. Наступне слово "бiдняжка" нiби маску?, а насправдi пiдсилю? гумористичний мотив - сановита бiдняжка! 22. Звертаючись iз запитаннями до троянцiв, Дiдона перелiчу? рiзнi види мандрiвок людей у давнi часи. Передовсiм згадано чумацькi валки на Дон та у Крим. Як вiдомо, основним товаром чумацького промислу в цi кра? були сiль i риба. Потiм названо переселення з одного краю Укра?ни в iнший ("виходцi-бурлаки"). На початку 90-х рокiв XVIII ст. частина запорожцiв частково сушею, частково морем переселилася на "подарованi" царицею Катериною II землi мiж рiчками Кубань i ?я, утворивши там Вiйсько чорноморське. Здогади, що Котляревський в мандрах троянцiв вiдбив i цей iсторичний епiзод, не мають реальних пiдстав. Нарештi - мандри на прощу до Ки?ва, Поча?ва та iнших мiсць паломництва. 23. Мана - привид, мiраж. Ману пускати - дурачити, морочити. Вирва - викуп, який бере на весiллi з нареченого брат молодо?. У переносному значеннi також - хабар. В три вирви - дати вiдкупного в потрiйному розмiрi, синонiм до "втришия прогнати". 24. Постоли, також личаки - простонародне взуття з цiлого шматка шкiри без пришивно? пiдошви, яке звичайно взували з онучами, прив'язуючи до нiг мотузками чи ремiнцями (волоками). Кожух - верхнiй чоловiчий одяг, звичайно з непокрито? тканиною овечо? шкури, хутром до середини, довгий, з великим комiром. Свита - простонародний верхнiй одяг з домотканого сукна. Пеня - напасть, бiда. 25. Тогдi Великдень був би нам! - до фразеологiзму "Великдень раз у рiк" Iван франко да? таке пояснення: "Се одно з найбiльших, а у нашого народа таки найбiльше свято" (Ф ранко. Приповiдки. - Т. 3. - С. 398). 26. Пiл - широкi, грубi дошки, покладенi в хатi мiж пiччю з того боку, де черiнь i припiчок, та протилежною стiною. Пiл служить лiжком i лавою. Ширина його - близько двох метрiв, щоб упоперек могла вiльно лягти доросла людина. I ?ли сiм'яну макуху - макуха - вижимки чи збой з конопляного сiм'я, вживали як десерт або легку закуску. 27. З полив'яних мисок - з мисок, покритих зсередини поливою, особливим склоподiбним сплавом. Свинячу голову до хрiну - ритуальна страва. У слов'ян-язичникiв дикий кабан (вепр) уважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього, як ритуально? страви, трапезу. Потiм поряд з дикою або на змiну ?й прийшла домашня свиня. Таке ж ритуальне значення мала страва з домашньо? птицi, зокрема iндика. З вепром пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею - культ житт?дайно?, плодоносно? матерi-землi (див.: Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. - К., 1982. - С. 52 - 53). Спосiб приготування: "Свинячу голову очистити, вимити i поставити варитися; натерти хрiну, зажарити його з маслом, покласти туди борошна, розвести трiшки бульйоном, покласти сметани i закип'ятити з невеликою кiлькiстю солi; вийняти зварену голову, вiддiлити вiд не? нижню щелепу i подавати" (Маркевич. - С. 162). Локшину на перемiну - говорять ще "на перемiжку" - про легшi страви, якi подають мiж м'ясними. Локшина - "замiсити пшеничне тiсто на яйцях, розкачати в тонкий корж, нарiзати вузькими смужками i зварити у водi з маслом або на молоцi" (Маркевич. - С. 157). Кулiш - густа юшка з пшона. "Змити крупу або пшоно в горшку, залити водою i зварити з олi?ю, коров'ячим маслом або свинячим салом" (Маркевич. - С. 153). Лемiшка - "пiджарити гречано? муки, розвести ?? солоним кип'ятком; скласти в горщик, поставити в пiч на одну годину; подавати з пiджареною на коров'ячому маслi або на олi? цибулею" (Маркевич. - С. 156). Зубцi - кутя з очищених зерен ячменю, зварена з потовченим i пересiяним на сито конопляним сiм'ям. Путря - "зварити кутю з ячменю; викласти ?? в ночовки, обсипати житнiм солодом, добре перемiшати, викласти в дiжечку, залити солодким квасом, поставити в тепле мiсце на добу" (Маркевич. - С. 157). Кваша - колись одна з популярнiших страв ("борщ, каша, третя кваша"). "Взяти житнього борошна, гречаного i солоду, висипати в дiжечку, розмiшати горячою водою (але не кип'ятком), дати пiвгодини або годину побродити; добре закип'ятити другу воду i розводити на смак, щоб було рiдше або густiше, хто як любить; поставити на печi на тепле, щоб прийняло кислоту, тодi варити в горшку i подавати" (Маркевич. - С. 156). В квашу також часто кладуть для смаку i гостроти сушенi грушi, сливи чи якiсь iншi фрукти. Шулики - порiзанi на невеликi кусочки пшеничнi коржi, залитi розведеним медом разом з м'ятим у макiтерцi маком. На?дки тут i у всiх подальших картинах бенкетування троянцiв автор перелiчу? в тiй послiдовностi, у якiй ?х подавали на стiл. Звичайно, останнiми подавали солодкi страви, послiдовно: путря, кваша, шулики, причому кожна наступна страва була солодша за попередню. Хотiлося б звернути увагу на шанобливе ставлення в той час до ?жi. Пiд час святкового бенкетування козаки могли кидати в грязь i топтати дорогi убори, сипати грiшми, але нiколи не могли собi дозволити зневажливого ставлення до хлiба, ?жi взагалi. I обiдаючи пiсля тривалого морського походу, i бенкетуючи цiлими днями, троянцi все пiдбирають, "як на вечерi косарi" (IV, 29). Адже не годилося ставити на стiл чергову страву, коли в мисках ще залишалася попередня. Цiкаво, що Котляревський у "Ене?дi" жодного разу не згаду? картоплi, хоч ?? за життя письменника почали культивувати на Укра?нi. Досить швидко вона вийшла в число головних городнiх культур. У "Салдацькому патретi" (1833), перелiчуючи виставленi на ярмарку овочi, Квiтка-Основ'яненко назива? i "картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть". 28. За панським столом, можливо, кожен гiсть мав кубок. Одначе за давньою народною традицi?ю обносили i частували всiх гостей по кругу однi?ю чаркою. В народних звичаях живе цiлий кодекс правил, хто i в якiй послiдовностi пiдносить гостям чарку, з кого починати частування. Мед, пиво, брагу, сирiвець - названi найдавнiшi вiдомi в нас напо?. Перелiк по низхiднiй, вiд кращого до найдешевшого - сирiвцю, ?диного в цьому ряду безалкогольного напою. Калганка - горiлка, настояна на калганi (трава, корiнь яко? вжива?ться також у народнiй медицинi). Ялiвець (Juniperus) - рослина родини кипарисових, росте кущами, рiдше невеликими деревами. Вiн i зараз поширений на Укра?нi. Використову?ться як декоративне дерево. Ма? гострий смолистий запах. Дим з ялiвця (плоди i стебла тлiють на гарячому вугiллi) ма? лiкувальнi властивостi. Горлиця - давнiй укра?нський танець. Танцюють парою: дiвчина ("горлиця") i парубок. Пiсня до танцю часто варiю?ться, iмпровiзу?ться залежно вiд обставин. У пiснях такого типу тiльки перший куплет рiдко зазна? якихось змiн. Пода?мо ближчий до Котляревського в часi запис пiснi, опублiкований у 80-х роках минулого столiття з примiткою: "Останнi два куплети виконував Семен Степанович Гулак-Артемовський", вiдомий укра?нський композитор i спiвак, автор опери "Запорожець за Дуна?м". Ой дiвчина-горлиця До козака горнеться; А козак, як орел, Як побачив, так i вмер. Умер батько - байдуже, Вмерла мати - байдуже, Умер милий, чорнобривий, Жаль менi його дуже. I за батька "отче наш", I за матiр "отче наш", За милого ж душу Танцювати мушу (Пiснi, думки i шумки руського народу на Подолi?, Укра?нi i в Малоросi?. - К., 1885. - С. 128). Зуб - танок, який танцювали пiд сопiлку. Один з рiзновидiв сопiлки назива?ться "зубiвка". Дудка, iнакше "дуда", "коза", "волинка" - музичний iнструмент, що склада?ться з шкiряного мiха i вставлених у нього двох, iнколи трьох трубок. На однiй, як на сопiлцi, грають мелодiю, iншi дають фон, незмiнний тон (див. також коментар: I, 37). По балках - танцю чи пiснi пiд такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях "Ене?ди", здiйснених без участi Котляревського, було: "Ой, ненько, на цимбалах грали". Санжарiвка - темпераментний розгульний танець. Приспiвки до "санжарiвки": Iшли дiвки з Санжарiвки, А за ними два парубки; А собаки з макiвок, Гав-гав на дiвок. Ой дiвчина кумина По?хала до млина. Зачепила в сухий пень Та й стояла цiлий день. Продай, мамо, двi корови, Купи менi чорнi брови, На колодцi стояти Та на хлопцiв моргати. Чом, чом боса ходиш? Чому чобiт не заробиш? Ой не жалуй дурнички, Купи новi черевички! (Закревский Н. Старосветский бандуриста. - М., 1860. - Кн. 1. - С. 75). У чотирьох "граючих" рядках 28-? строфи першо? частини "Ене?ди" блискуче виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (вiн грав на скрипцi). Спробу?мо проаналiзувати звукову iнструментовку рядкiв. Тут необхiдне вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодiю i наростаючий темп. "Бандура горлицi бриньчала" - чуються перебори струн бандури в помiрному темпi. "Сопiлка зуба затинала" - прискорення темпу i пiдвищення тону; пiсля двох "бринь" попереднього рядка (причому перше тихiше - "ба", друге голоснiше - "бринь") - три такти сопiлки, кожний голоснiший попереднього: "со" (глухий приголосний i голосний), "зу" (дзвiнкий приголосний i низький, приглушений голосний), "за" (той же дзвiнкий приголосний, але вже в парi з високим голосним). "А дудка грала по балках" - вступа? iнструмент, голоснiший, нiж два попереднiх, з iншим забарвленням тембру, росте темп: пiсля "ду-ду" iдуть варiацi?. "Санжарiвки на скрипцi грали" - дальше пiдвищення темпу i тону. Завдяки нагромадженню дзвiнких приголосних та свистячих рядок немов зiграний на скрипцi. Вслухаймося у вступнi акорди: "с", "н", "ж" - на два такти - "ду-ду" - три перебори пальцiв скрипаля, три порухи смичка. Звернiмо увагу на те, що iнструменти починають звучати у певнiй наступностi. Першою - порiвняно неголосна бандура, за нею голоснiша - сопiлка, потiм ще голоснiша - дудка. I нарештi всiх покрива? цариця музики скрипка. Народним танцям властивий органiчний синкретизм, ?днiсть ритму танцю, музики, спiву. Пiсня для танцю втiлю? його ритм i дух, без нього вона, як i без мелодi?, за висловом Лесi Укра?нки, "тiльки наполовину жива". Одяг, в якому виходять на круг, а особливо взуття ("Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дiстанеться й передам") часто фiгурують в пiснях до танцю, i не просто так, до слова, а тому, що вони ? неабиякою складовою частиною святкового дiйства. Демонструють не тiльки силу i вправнiсть у танцi, а й одяг, убори. Недарма дробушкам, чоботам i свиткам присвячений окремий рядок коментовано? строфи. Дробушка - жiноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта - верхнiй одяг типу спiдницi, зроблений iз двох, зшитих до половини кускiв картато? шерстяно? тканини. Святкове вбрання. З народно? пiснi: Вийди, вийди, молодице, з вiдром по водицю, Нехай же я подивлюся на плахту-дрiбницю. (Собрание русских народних песен с их голосами. - СПб, 1805. - С. 182). 29. Проворну, чепурну i гарну - народний iдеал дiвчини, прикмети названi в порядку ?х важливостi. Пор. змалювання молодицi Дiдони (I, 21), дiвки на виданнi Лависi (IV, 21 - 22). Юпка - верхнiй жiночий одяг у виглядi довго? корсетки, переважно з рукавами. За призначенням близька до сучасного легкого демiсезонного пальта чи плаща. Запаска - жiноче вбрання, що замiня? спiдницю. Кусок чорно?, звичайно шерстяно? тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так, щоб кiнцi його сходилися попереду. Поверх запаски у виглядi фартуха був кусок тканини синього кольору (попередниця). Запаску i попередницю пiдперiзували червоним поясом. У Ганни запаска з фланелi (франц.flanelle) - дорого? фабрично? тканини. Святкове вбрання ??, так само як Дiдони та Енея, пошито не з домотканого полотна та сукна, а з купованих тканин, що в ту пору могли дозволити собi тiльки заможнi люди. Стьонжки, стьожки - кiсники. Ковтки - сережки. Третяк - потрiйне притоптування в танцi. Часто викликають у танець, особливо дiвчата, не словами, а танцем. Вихилясом - танцюють, нахиляючись то вправо, то влiво, приваблюють, розпалюють свою пару, заглядають ?й в очi, викликаючи на круг. Чому в танець з Ене?м iде не Дiдона, а ?? молодша сестра, дiвка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося танцювати разом з дiвчатами та парубками, тим бiльше не годилося вдовi з першого знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши, танцювати до тих пiр, поки грають музики. Вийти з танцю ранiше, особливо парубковi, означало показати слабiсть. Хто доведе свою пару до найбiльшо? втоми - той кращий танцюрист (див.: К. с. - 1898. - Т. 61. - Кн. 4. - С. 10 друго? пагiнацi?). 30. Гоцак - те саме, що тропак - народний танець. Гайдук - народний танець. Садив гайдука - танцював навприсiдки. Не до соли - примовка "Тепер менi не до солi" пiшла вiд народного оповiдання, вiдомого у варiантах. Наводимо поданий у "Трудах" Павла Чубинського, пiдготовлених у 70-х роках минулого столiття: "Послав батько сина за сiллю, дав йому гривню грошей. Купив син солi, скiльки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сiль у заполу та й iде додому. По дорозi був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж дiл гуде. Надiйшов туди наш парубок i дуже йому заманулося потанцювати, а в кишенi шаг мулить. - Музико, грай менi одному! - погукнув парубок, вiддав того шага i почав танцювати, аж хата мала, а вiн закида ноги, i вприсiдки, i через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сiль потроху сиплеться з заполи. Що майне вiн ногою, то сiль так i поросне по хатi. А люди стоять округи та й приказують йому саме пiд ногу, мов знарошне приграють: - Ой, парубче, сiль сиплеться, ой, парубче, сiль сиплеться! А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все ?м: - Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! Тепер менi не до солi, коли грають на басолi! Ходив, ходив парубок, поки аж вiдтанцював свого шага. Стала музика i вiн став. Глянув - аж сiль уся на долiвцi, ще сам вiн i порозтирав ?? ногами. Скривився парубок та в сльози: - А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть! Потяг собi, сердега, додому" (Чубинськи й. - Т. 2. - С. 379). Здавна на Укра?нi, так само як у Росi? та Бiлорусi?, сiль, як переважно привозний продукт першо? необхiдностi, цiнилася високо i витрачалася економно. Сiль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сiль "кримку" i "бахмутку". Першу одержували вiд випаровування на сонцi морсько? води в Криму, другу - вiд випаровування на спецiальних сковородах добуто? з соляних колодязiв води. Колодязi знаходилися на березi невелико? рiчки Бахмутки в нинiшньому Донбасi. Бiля солеварень виникла укрiплена слобода, потiм - мiсто Бахмут (тепер Артемiвськ, великий центр соледобувно? промисловостi). Свiдчать, що "бахмутка" була бiльш дрiбною i вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солi. ?? ставили на стiл окремо. Звiдси й звичай зустрiчати гостей найдорожчим у господарствi - хлiбом i сiллю. Хлiб i сiль на столi - ознака достатку. Розсипати сiль не те що з торби - солянки вважалося в народi недоброю прикметою (посваритися). 31. Варенуха - "Хлiбне вино або наливка, варенi з сухими плодами, медом i пряним корiнням" (К.). 32. Про пiч багато хто з молодших та й старших уже не ма? певного уявлення. Споконвiчний неодмiнний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припiчком та черiнню, уже майже вiдiйшла в минуле. Зараз тiльки iнколи в селянських хатах, на кухнi, продовжують ставити печi менших, нiж ранiше, розмiрiв i меншою черiнню над ними, скорiше як данину традицi?, нiж з практично? потреби. На черенi, яка нагрiва?ться, коли топлять пiч, сплять, сушать зерно, в тому числi просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно. Просо вiдоме ще з доiсторичних часiв як зернова культура. Згаду?ться в дуже давнiх зразках народно? творчостi: "А ми просо сiяли, сiяли..." Традицiйно просо займа? досить значне мiсце в харчовому рацiонi укра?нського народу. В повсякденному побутi пшоняна каша або кулiш - звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у пiст з рибою та олi?ю - перший на?док. 33. Оренда, оранда - корчма. У святковi днi тут збиралися на гуляння, танцi. Назва "оранда" походить вiд того, що корчмарi за право торгувати горiлкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду). У недiлю на селi, У орандi на столi Сидiли лiрники та грали По шелягу за танець. Кругом аж курява вставала. Дiвчата танцювали I парубки... (Тарас Шевченко. Титарiвна) Кораблик - старовинний жiночий головний убiр, переважно в середовищi панства i заможного козацтва. Висока шапка з парчi або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звiдси й назва. Верх круглий, з дорогоцiнно? тканини, iнколи винизаний жемчугом i дорогоцiнним камiнням, над лобом викро?ний гострим кiнцем уверх (як нiс корабля), вуха залишалися вiдкритими. Ободок - завжди з чорного матерiалу, потилицю прикривав округло викро?ний чорний клапан. I начепила ланцюжок - одягла прикрасу на шию. Та i запаски не забула - Дiдона одягла не таку запаску, яка була на ?? молодшiй сестрi Ганнi минулого дня (див. коментар: I, 29). Знали ще запаску у виглядi полотняного бiлого передника, яку носили поверх спiдницi замiжнi, взагалi бiльш поважного вiку жiнки. З вибiйки платок - платок з вибитим на тканинi вiзерунком, який наноситься вручну за допомогою рiзьблено? або набiрно? дерев'яно? дошки. Платок, хустка - важлива деталь святкового жiночого одягу. Хустка вiдiгравала також велику роль у ритуалах, увiйшла в обряди та повiр'я. Заручена дiвчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом ?хнього вiчного союзу. В третiй частинi "Ене?ди" серед грiшникiв фiгурують i тi, що в дiвчат "з кишень платки тягли". 34. Що од покiйника украла - тобто потай взяла з майна свого покiйного чоловiка Сiхея. Каптан (рос. кафтан} - верхнiй чоловiчий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка. Пояс з каламайки - пояс з цупко? густо? льняно? тканини. Пояс був важливою деталлю чоловiчого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди пiдперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси рiзних розмiрiв - "бiльшо? руки" i "мен- шо? руки". I чорний шовковий платок - платок, плат у старi часи в чоловiкiв мав ширше призначення, нiж нинiшня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сiдла тощо. 35. Ляси пiдпускати - весело, жартiвливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову. 36. У панаса грати - хто-небудь один iз зав'язаними очима ловить iнших. Кого пiйма?, той ста? йому на змiну. 37. Журавель - весiльний танець (К.). Можна додати, що це взагалi народний масовий танець-пiсня. У танцi вiдтворю?ться поведiнка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злiта? у повiтря тощо). Здебiльшого це робить ведучий, солiст-танцюрист. Iншi учасники стоять у колi або бiжать слiдом за ведучим. Вони спiвають пiсню, супроводжуючи текст ?? вiдповiдними рухами та жестами. На весiллi звичайно водять "журавля" в понедiлок, коли несуть снiдання молодiй. Якщо в селi була церква,, то в цей час мелодiю "журавля" мiг виконувати на дзвонах паламар. У сценi-жартi Марка Кропивницького "Лихо не кожному лихо - iншому й талан" пономар, вихваляючись сво?м хистом, говорить: "...Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвiн - чи на "достойно", чи на "многа лiта"?.. Та хочби i "журавля". Текст "Журавля", опублiкований за життя Iвана Котляревського: Да внадився журавель, журавель До бабиних конопель, конопель! Такий, такий журавель, Такий, такий дибле Конопельки щипле! А я сьому журавлю, журавлю, Ки?м циби переб'ю, переб'ю! Такий, такий журавель, Такий, такий дибле, Конопельки щипле! (Вестник Европы. - 1829. - N 22. - С, 153). Дудочка - народний дiвочий танець, сольний, зараз вiдомий пiд назвою "козачок". У давнину його танцювали пiд акомпанемент дудки (волинки), звiдки й назва. Зараз викону?ться на рiзних музикальних iнструментах (скрипцi, цимбалах, бандурi та iн.), одначе при цьому зберiга?ться характер музичного викладу, притаманний дудцi. Текст пiснi до танцю: Ти ж мiй дударику, Ти ж мiй сподарику, Ти ж було селом iдеш, Ти ж було в дуду гра?ш, Ти ж мене забавля?ш! Тепер тебе нема?, Й дуда твоя гуля?, I пищики запалися, Бозна кому досталися (Вестник Европн. - 1829. - N 22. - С. 154). Дудники iнколи ходили вiд села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарi або лiрники. На таку думку наводять i слова "Ти ж було селом iдеш". Можливо, наведена пiсня виникла в той час, коли мандрiвнi дудники почали вiдходити в минуле. Дудка лишила помiтний слiд у фольклорi, топонiмiцi, антропонiмiцi, що теж свiдчить про ?? неабияку роль у культурному життi народу. Хрещик - весняна гра, в котрiй одна пара учасникiв гри ловить другу, яка пiсля подачi сигналу розбiга?ться, уникаючи переслiдувачiв; також танець-гра, пiд час якого хлопцi й дiвчата мiняються мiсцями. Переважно гра дiтей i пiдлiткiв, причому дiвчат. Вiдомо кiлька рiзновидiв гри. Горюдуб - гра, учасники яко? стають парами, а той, хто "горить", сто?ть спереду i за сигналом ловить одного iз задньо? пари, що роз'?дну?ться, перебiгаючи наперед. Джгут - рiзновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долонi. Скажiмо, скiльки лишилося пiсля закiнчення гри на руках карт у дурня, стiльки раз його били джгутом по руцi. В "джгута" грали i без карт. Хлюст - гра в карти. Взагалi хлюстом назива?ться такий момент у грi, коли в одного чи кiлькох гравцiв на руках опиниться три карти однi?? мастi, або три козирi, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший - визначають за старшинством карт, якi його утворили. В пари - неясно, яка гра в карти ма?ться на увазi. Може, вдвох, один на один? Вiзок - поширена гра в карти, так званi "сво? козирi". Назва пiшла вiд того, що тому, хто програв, дiста?ться велика купа карт - "хоч возом вивозь" (див.: К. с. - 1887. - Т. 18. - Кн. 6 - 7. - С. 463 - 471). Дамки - шашки. Закрита пiд кiнець гри шашками противника, шашка переможеного вважа?ться соромом для нього ("Чорт мав порожнього кута"). 36 - 37-ма - "iгровi" строфи. У перших виданнях "Ене?ди" кожна строфа складалася з 20 рядкiв, потiм сам Котляревський розбив двадцятирядковi строфи на двi десятирядковi. Тому тiсна смислова ?днiсть двох сусiднiх строф у "Ене?дi" спостерiга?ться часто. Iгри не бенкет, де важко подати на?дки й напо? з урахуванням забаганок кожного з присутнiх окремо, i не обряд, де теж передбаченi обов'язковi для всiх ритуальнi дiйства. Грають "хто як i в вiщо захотiв". Сцени бенкетування троянцiв у Дiдони не раз перегукуються з травестiями "мандрованих дякiв" - "Пiсня свiтська" та "Великодна вiрша", де фiгурують бiблiйнi персонажi, переодягненi в укра?нський одяг i надiленi рисами укра?нських селян. У "Великоднiй вiршi" - "Давид гуслi пiдстро?в, козацько? як дернув", з присутнiх "всяк собi пару прибрав" i всi пiшли у танець: Перше навприсядки брали, Потiм били трепака, А дiвчата забивали Пiдкiвками гоцака. Як же взяли молодицi По-сво?му бушувать, Аж погубили спiдницi, Так взяло ?х розбирать". Тут же "парубки в м'яча гуляли, деякi? ж у жгута; дiвки пiсеньки спiвали; малi ж дiти - у кота; хто хотiв - навбитки бився" (Iсторiя укра?нсько? лiтератури: У 8 т. - К., 1967. - Т. 2. - С. 57). В "iгрових" строфах новаторська риса "Ене?ди" порiвняно з вiршами-травестiями поляга? в тому, що з ряду iгор обособлено взятий "панас". Вiн служить зближенню Енея з Дiдоною, руха? сюжет. Пара на довший час, мов прожектором, вихоплена з маси. Iндивiдуалiзацi? геро?в у сучасному розумiннi ще нема?, але ? типи, на розвитку стосункiв яких трима?ться сюжет. У травестiях попередникiв Котляревського гри чи танцю, взятих з виразною метою характеристики окремих персонажiв, вказати не можемо. 39.Курили - пиячили,бенкетували. Сподар - шанобливе звертання, зараз невживане. Мало значення: "господар" i "государ", "цар". I далi зустрiча?ться в "Ене?дi" (III, 1, IV, 127). 40. Грiнку убить - виграти (К.), добре поживитися. Грiнка - скибка хлiба, помазана зверху чимсь ?стiвним; або ще - пiдсмажена на сковорiдцi з жиром. У переносному значеннi - взагалi шмат, кусок чогось пожиточного. Нар.: Убив добру грiнку. Грiнка йому упала (Номис. - С. 207). Мутив, як на селi москаль! - москаль - тут у значеннi: солдат царсько? армi?. На Укра?нi до лiквiдацi? козачого вiйськового устрою знали тiльки солдат-росiян. Пiзнiше назва "москаль" перейшла i на солдат-укра?нцiв, взагалi людей будь-яко? нацiональностi, коли вони служили в царськiй армi?. 43. Олiмп - гора в пiвнiчнiй Грецi?, на якiй, згiдно з мiфологi?ю, живуть боги. Тут стоять палаци Зевса та iнших богiв, збудованi й оздобленi богом ковальства Гефестом. Ворота в Олiмп, коли боги ви?жджають звiдти на золотих колiсницях, вiдкривають i закривають гори. Олiмп - також символ верховно? влади. Мартопляс - гультяй, гульвiса, блазень (див. також коментар: III, 97). 44. А то Венера все свашку? - свашку? - тут у значеннi: свата?, зводить. Свашка - жiнка, яка порядку? на весiллi. Котляревський консультував свого знайомого Дмитра Бантиш-Каменського, який писав "Историю Малой России". Згадуючи в сво?й працi про особливостi весiльного обряду на Полтавщинi, Бантиш-Каменський пише: "Коли молода при?жджа? до хати молодого i вiдходить потiм до покою, дружка й свашка керують нею; остання роздяга?, кладе молоду в постiль". До слова "свашка" Бантиш-Каменський да? примiтку: "Свашка зветься i мчалкою - поясню? п. Котляревський - вiд дi?слова мчати, скоро переносити. У свашки вибирають, звичайно, жiнку молодих рокiв, смiливу, проворну, швидку" (Кирилюк ?. Iван Котляревський: Життя i творчiсть. - К., 1981. - С. 104 - 105). 45. Меркурiй. - У римськiй мiфологi? бог-вiстун, покровитель мандрiвникiв, купцiв, пастухiв; син Юпiтера i нiмфи гiр Май? (вiдповiдно у грекiв - Герпес). Тут Меркурiй одягнений вiзником-листоношею кiнця XVIII - початку XIX ст. Ладунка (пол. Iаdunek) - тут поштова сумка з бляхою на нiй, знаком того, хто перебува? на державнiй службi. Листоношi носили ладунку на грудях. Також ще - патронна сумка у кавалеристiв, мисливцiв (див. також коментар: VI, 169). Ногайський малахай - довгий ремiнний батiг (нагай), як у ногайцiв, тюрксько? народностi, що зараз живе на Кавказi (переважно пiвнiч Дагестансько? АРСР). Ногайцями у XVIII ст. називали кочiвникiв бiля узбережжя Азовського i Чорного морiв, на пiдступах до Кримського ханства. 46. А то залiг, мов в грубi пес - грубою називали пiч для обiгрiвання примiщення, яку топили з сiней. Звичайно груби були тiльки в панських будинках. Нар.: Аби груба, то пес буде (Номис. - С. 169). 47. Станя, стайня - примiщення, де тримають коней, конюшня. Чортопхайка - легка бричка. Оглобельна - коняка, запряжена в оглоблi, по центру. По боках оглобельно? - конi припряжнi, або ще кажуть пiдпряжнi, орчиковi. 49. Та швидко i не так задробиш - тобто задрiботиш, побiжиш мерщiй. Дать халазiю - вiдшмагати рiзками (К.); взагалi - одержати нагiнку, прочуханку. 50. Мов Ка?н, затрусивсь увесь - вираз походить вiд апокрифiчних варiантiв бiблiйного мiфу про першого великого грiшника людського роду братовбивцю Ка?на (Буття IV, 11). Пор. у лiтописi (XIII ст.): "А князь [Мстислав] викрив Жирослава [свого боярина-зрадника] i прогнав його вiд себе, як ото прогнав бог Ка?на з-перед лиця свого, кажучи: "Проклят ти будь, стогнучи i трясучись на землi; бо розверзла земля уста сво? прийняти кров брата твойого" (Галицько-волинський лiтопис / Пер. Л. Махновця / Жовтень