веселою душею, а говорити будемо опiсля. Сiдайте лишень. Господи благослови! Стара Настя сiла за столом на лавi, а Маруся бiля не? скраю, щоб ближче поратись, Василь сiв на ослонi, старий на покутi, а батраки в кiнцi столу. От перехрестившись Наум i прочитавши тричi "Христос воскрес з мертвих", зараз вiдрiзав паски свячено? i положив перед усяким по куску. Покуштувавши ?? бережно, щоб крихот не розсипати пiд стiл, усяк перехрестивсь i сказав: "Спасибi богу милосердному! Дай боже i на той год дiждати!" Тут же прийнялись за печене: по?ли баранця, поросятини; а кiсточок пiд стiл не кидали, а клали на стiл, щоб опiсля покидати у пiч. Далi ?ли ковбасу, сала кусочками нарiзали i крашанок облупили i порiзали, на тарiлочцi. От се? скiнчивши, Маруся усе прибрала, i з стола теж бережно змела, i усi крихти, i кiсточки, i лушпиння з я?ць повкидала у пiч, та тогдi вже стала подавати страву. Старий Наум випив чарку горiлки перед обiдом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав ?? пити. От i подали борщ, а далi яловичину, покришили на дерев'янiй тарiлочцi, посолили та й ?ли - вже звiсно, що не по-панськи, бо виделок не водиться - пальцями. Опiсля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годi, бiльш i нiчого. Маруся чи ?ла, чи не ?ла: ?й лучче усяких розговин - опрiч празника святого - те, що Василь вернувся i жив i здоров. Захилившись за матiр, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою доста? з миски, аби б то неначе i вона ?сть. Куди ?й вже ?сти! У не? одно на думцi, як i у Василя! Так той вже через силу ?в, бо бiля Наума сидiв, i не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю. Пообiдавши i подякувавши богу i батьковi з матiр'ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум i каже: - А в нас новий дяк сьогоднi апостола читав. Настя зараз i пита?ться: - А хто такий i вiдкiля? - Осьде вiн, пан Василь, - сказав Наум та й всмiхнувся. - Хiба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? - спитала Настя; а Маруся так уха i насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити. - Був неписьменний, а тепер бог йому розум послав, а як i що - я й сам не знаю. Розкажи менi, здiлай милость, Василю, як се тобi свiт вiдкрився? Се менi навдивовижу: ще й году нема, як ти пiшов вiд нас, а навчився письма i спiвати вмi?ш, як i сам дяк. Де ти побував? - Я, дядьку, не був дуже далеко, - став розказувати Василь. - От як ви менi вiдкрили свiт i розтолкували менi, що й я буду пропащий, i чужий вiк за?м, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав i трохи з ума не зiйшов. Правду ви казали, що за грошi вiсiмдесят рублiв, що я вiд хазя?на брав? Тiльки що на одежу. Що ж тут менi було робити? Як-то бог послав на думку: пiти до купцiв, у них хороший заробiток. Прийшов я до залiзняка: вiн мене трохи знав, розказав йому все сво? лихо. Вiн, подумавши, прийняв мене за п'ятдесят рублiв на год з тим, що коли буду у сво?м дiлi справний, то вiн менi i бiльш прибавить, i усе буде прибавляти, бачивши мо? старанi?. Я зрадувався, почувши, що бiльш нiчого не треба, щоб грошi заробити, як тiльки бути чесним i сво? дiло не лiнуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалi були, зараз поладнав. Тiльки бачу, що вони усi письменнi i хто бiльш чого зна, бiльш получа жаловання. От як сiв, як сiв... i правду вам, дядюшка, скажу, що нiч i день вчивсь, i бог менi дарованi? послав; i те таки правду сказать, що нашого братчика куди не пiткни, хоч у науку, хоч у яке ремесло, то з нього путь буде; непропащi за нього грошi. Ото я вiд спасiвки та до рiздва вивчивсь читати i церковне, i гражданське, писати потроху вмiю, цихвiру знаю i на щотах хоч тисяч десять пудiв уроздрiб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщикiв розщитаю i хазяйського добра гляджу як ока, щоб i копiйка нiгде даром не дiвалась. Товаришi, зна?те, охотники на криласi спiвати замiсть пiвчесько?; от i мене, як побачили, що голос ?, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; i як не тяжко менi було, не бачивши Марусi, та, пам'ятаючи ваше слово, сам себе морив i не ходив сюди. I тож-таки, що хазя?н, знавши мою чеснiсть, посилав мене не за великими дiлами по маленьких ярмарках; а пiсля хрещенiя послав уже i дальш, i я тiльки що перед празником оце привiз йому не малу суму грошей. Як же вiн мене потiшив добрим словом i розвiв мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увiрилися, що я не зледащiв, от i став я на криласi спiвати i апостола прочитав. Наум, вислухавши його, не стерпiв та аж поцiлував його у голову i дума: "Що за премила дитина! Недаром його люблю! Такий не пропаде". Далi i пита: - Скiльки-ж ти жалування получа?ш тепер? - Жалування не щот, - каже Василь, - аби б стало на одежу, а те важнiш усього, що хазя?н, знавши мою нужду, чого я боюся i через що ви не вiдда?те за мене Марусi, сам хлопоче об менi: тепер посила мене з хурою ув Одесу, i вiдтiля пiду у Москву i на заводи, i тiльки вернусь сюди iк пречистiй, а вiн менi сиска? найомщика, каже, хоч п'ятсот рублiв потеряю; увосени, як скажуть набор, сам i вiддасть, а грошi, каже, будеш одслужувати. - Нехай тобi бог помога! - сказав Наум; а далi, подумавши, й каже: - Чого ж бiльше думати? Присилай у вiвторок, пiслязавтра, людей, бери рушники; i тобi веселiше буде у дорозi, i Маруся тут свiтом не нудитиме. Тепер нiчого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть бог, вернешся, увосени i весiлля. Не можна й розказати, як зрадощiли i Василь, i Маруся! Зараз кинулися аж до нiг батькових, i цiлують ?х, i руки йому цiлують, i самi обнiмуться, i знов до нього кинуться, i дякують йому, то до матерi, то вп'ять до нього, i не тямлять себе, i, що робити, не знають. Довго дивився на них Наум, та все нишком смi?ться, та дума: "То-то дiти!" Далi й каже: - Годi ж, годi! Пустiте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю нiч стояв на одiянi* (*Одiянiя - церковна вiдправа у великодню нiч), аж поки Христа дочитались; а ви - хочете, дома сидiть або гуляти йдiте до колисок; та тiльки самi не качайтесь, бо грiх для такого празника з сею пустотою возитись. Як вже той день у Василя та в Марусi було, нам нужди мало, бо, звiсно, чи ходили, чи сидiли, а усе об однiм говорили: як один без одного скучав, коли, що i як думав; як нi думано нi гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються - отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися. Отже i вiвторок настав. Iк вечеру стали дожидатись старостiв: прибрали хату, засвiтили свiчечку перед богами; старi нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нiчого й казати. От постукали i раз, i вдруге, i утрет?, i ввiйшли старости, i подали хлiб, i говорили старости законнi речi про куницю, як i поперед сього було. Зараз Наум - а раденький же такий! - i каже, буцiмто з серцем: - Та що се напасть така? Жiнко! Що будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди, на пораду! Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась - господи! - почервонiла, що твiй мак, i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа ?? пальцем. От Наум i каже: - Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньма?мо, доброго слова не цура?мося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержу?м куницi та краснi дiвицi, так ми вас пов'яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла i наша черга до прикладу казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим сих ловцiв-молодцiв пов'язати? Iще не час було Марусi послухати, - знай, колупа. От вже мати ?й каже: - Ти чу?ш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей пов'язати. Або, може, - нiчого не придбала та з сорому пiч колупа?ш? Не вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в'яжи хоч валом, коли i той ще ?. Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев'янiй тарiлочцi два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю тричi поклонилася у ноги i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши рушники, пiднесла на тарiлочцi перше старшому старостi, а там i другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть: - Спасибi батьковi й матерi, що сво? дитя рано будили i доброму дiлу навчили. Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi рушнички придбала. Пов'язавши собi один одному рушника, от староста i каже: - Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми, приведенi, не з так винуватi; в'яжiте приводця, щоб не втiк з хати. От мати й каже: - Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п'ятiнках заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня - горе.) зв'язати. Тепер на тебе пеня напала, що не усiх пов'язала. Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум ?й i каже: - Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його i поцiлуй. От вони i поцiлувались, а Василь i викинув Марусi на тарiлку цiлкового. Пiсля сього староста звелiв посватаним, щоб кланялись перш батьковi у ноги тричi; а як поклонились утрет? та й лежать, а батько ?м каже: - Гляди ж, зятю! Жiнку свою бий i уранцi i увечерi, i встаючи i лягаючи, i за дiло i без дiла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй ?й нi плаття, нi одежi, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жiнкам; то з жiнкою у парцi i з дiточками якраз пiдете у старцi. А ти, дочко, мужичку не спускай i нi у чiм йому не поважай; коли дурний буде, то по?де у поле до хлiба, а ти йди у шинок, пропивай останнiй шматок; пий, гуляй, а вiн нехай голоду?; та i в печi нiколи не клопочи; нехай паутинням застелеться пiч, от вам i уся рiч. Ви не маленькi вже, самi розум ма?те, i що я вам кажу i як вам жити, зна?те. А староста i крикнув: - За таку навуку цiлуйте, дiти, батька в руку. Поцiлувавши, поклонялись матерi теж тричi. Мати не казала ?м нiчого; ?й закон велить, благословляючи дiточок, тiльки плакати. Далi староста сiв i каже тричi: - Христос воскрес! А старi йому у в одвiт теж тричi: - Воiстину воскрес! Старости кажуть: - Панове сватове! А свати кажуть: - А ми радi слухати! Старости кажуть: - Що ви жалали, то ми здiлали; а за сi? речi дайте нам горiлки гречi* (*Гречий - добрий.). А старi й кажуть: - Просимо милостi на хлiб, на сiль i на сватання, Пiсля сього посватаних i посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сiв бiля зятя, а мати, звiсно, поралась, сама i страву на стiл подавала, бо вже Марусi не годилося з посаду уставати. Старости сiли на ослонi бiля столу. Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже: - Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не ?жджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували. - Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, - каже Наум i просить: - Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий гарний смак! Випив староста, зморщився, закректав та й каже: - Вiд сього зразу почервонi?ш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка: чи не напо?ли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо? - Та що се ви на нас з пенею? - сказав Наум. - Тут-таки що мудре само по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров'я сiм мiхiв, так ми у не? купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили. А староста й каже: - Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расе? не пивали сi??. Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи. Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з сво?ми вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату, сюю пiсеньку: Та ти, душечка, наша Мар'?чка! Обмiтайте двори, Застилайте столи, Кладiть ложечки, Срiбнi блюдечки, Золотi мисочки: От iдуть дружечки! От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть: - Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре! Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв ?? дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще ?? люб'язного: землi пiд собою не чу?, пора?ться хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до печi, i страву сама носить, i порядок да?. Кинулась зараз до дружечок i каже: - Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. - Та й усадила ?х по чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: - Сiдайте, дружечки, мо? голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати - ?сти), а ти, старосто, ?м батуй* (*Батувати - рiзати). Так дiвчатам вже не до ?жi: одно те, що стидно при людях ?сти, щоб не казали люди: "Ото голодна! Мабуть, дома нiчого ?сти, так бiга по чужим людям та й поживля?ться; он, бач, як запиха?ться", - а друге й те, що треба сво? дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали: Ой чому, чому У сiм новiм дому Так рано засвiчено? Мар'?чка встала, Косу чесала, Батенька поражала: - Порадь мене, Мiй батеньку, Кого в дружечки брати? - Бери, доненько, Собi рiвненьку, Щоб не було гнiвненько. Садови, доненько, I вище, i нижче, А свою родиноньку ближче. Як же побачили, що стара Настя вiд тако? жалiбно? пiснi, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших: Де ж був селезень, Де ж була утiнка? Селезень на ставку, Утiнка на плавку. А тепер же вони На однiм плавку, Та ?дять же вони Дрiбную ряску, Ой п'ють же вони Холодную воду. Де ж був Василько? Де ж була Мар'?чка? Василько у батенька, Мар'?чка у свого. А тепер же вони Ув однiй свiтлоньцi. Ой п'ють же вони Зелене вино, Та ?дять же вони Дрiбнi? калачi, У мед умокаючи, Маком обсипаючи. Та в недiленьку рано Чогось то? та море грало; Там Мар'?чка та потопала, К собi батенька бажала. А батенько та на бережечку. ? човничок i веселечко: "Потопай, мо? сердечко!" Та в недiленьку рано Чогось то? та море грало; Там Мар'?чка та потопала, К собi матiнку бажала. А матiнка та на бережечку. ? човничок i веселечко: "Потопай, мо? сердечко!" Та в недiленьку рано Чогось то? та море грало; Там Мар'?чка та потопала, К собi Василька бажала. А Василько та на бережечку. ? човничок i веселечко: "Не потопай, мо? сердечко!" Далi дiвчата, бачачи, що просватанi собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли ?х зачепити i повеселити та й заспiвали: Та в саду соловейко не щебетав, Тим Василь Марусi не цiлував; Як же соловейко защебетав, Василько Марусю поцiлував. Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а ?м те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи, i заспiвали: Та ти, душечко, наша Мар'ечко! Ламлiте роженьку, Стелiть дороженьку, Щоб м'яко ступати, Надвiр танцювати, З скрипками, з цимбалами, З хорошими боярами. Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна, до скрипника та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки вибивають, парубоцтво гопака гарцю?, батько з матiр'ю, знай, людей частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли. Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася. Не дай боже чоловiковi печалi або яко? напастi, то урем'я iде - не йде, мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчу?шся, як воно бiжить: як ластiвка пропливе. Дума?ш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою. I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя. Тiки-притiки, аж ось i проводи! У се? урем'я хаза?н його висила хуру, i Василевi з нею треба виступати. - Ох нам лишегiько, - скрiзь сльози кажуть обо?. - Ми ж i не наговорились, ми й не надивились один на одного... неначе сьогоднi тiльки зiйшлися. - Не плач, Василечку, - каже йому Маруся. - Ти у дорозi й незчу?шся, як i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися... - Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко! - каже ?й Василь, пригортаючи до свого серденька. - Нехай я на чужiй сторонi один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай мене. А щоб нам одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде, то ти, споминаючи мене, поглядай на не?; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зiрочку й знатиму, що ти на не? дивишся, то менi одраднiш буде, неначе я дивлюся на тво? очицi, що, як зiрочки, сяють. Не плач же, не плач! Отак-то вони у останнi часи розмовляли i обо? плакали безперестанно! А як же прийшло зовсiм прощатись, так що там було?.. Коли вже i старий Наум так i хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що про молодих, i казати!.. На прощаннi випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замiсть хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив i що вона на не?, мов на нього, дивитиметься. Поважив ?й Василь, вiддав, а вона положила у той платок горiшки, ще тi, що сперва-наперва Василь дав ?й на весiллi, зав'язала, та й положила до серденька, та й каже: - Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш. Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усi поминають сво?х родичiв. От Маруся узяла й мисочку, щоб i сво?х пом'янути. Положила курку варену, три в'язки бубликiв, буханець, два книша та зверху п'ятаковий медяник та узяла материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нiс у хустцi аж три десятки крашанок. Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збира?ться правити панахиду. Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб пом'янув ?? родичiв. Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспiвали дяки "нi печалi, нi воздиханiя", так вона так i захлипала та й каже: - Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати. Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв ?? зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б'?, а на серцi туга така пала, що йому дух так i захвату?; i сам не зна, вiд чого йому так ?. Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старцiв божих обдiлила крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посiдали люди на гробах трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства. Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала його... що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию... далi, неначе хто ?? направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки почервонiла та так голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись: - Василю! На кладовищi мене покида?ш, на кладовищi мене й знайдеш! - Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось! Се? сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе i землi не доторка?ться. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Сто?ть як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла Маруся, цiлував землю замiсть ??, боячись i само? думки об тiм, що сказала йому Маруся, а далi промовив: - Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру, тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм - як твоя воля свята! - та й пiшов тихою ступою до господи, Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як у воду опущена. Говорити - мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задума?ться, i рученята посклада; пiде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день стоятиметь, нiчого не зробивши, поки мати ?? не покличе; приставить обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе у не? перекипить, що й ?сти не можна; та до того довела, що - нiчого робити! - узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на не? батько i ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'?сть ?? здоров'я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу милость божу, здоров'я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки ?? i речей: - Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об сво?му Василечковi! Свiт менi немилий, i нiщо не розвеселя?. Серце мо? розрива?ться, дивлячись на вас, що ви об менi убива?тесь, то що буду робити! Я й сама сво?й тузi не рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що день, вiн вiд мене - усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого; не розважайте мене; менi неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша! Порадившись меж собою, старi дали ?й волю; нехай, кажуть, як собi зна, так з собою i робить. Надiлив ?? бог розумом, вона й богобоязлива, i богомольна, так ?? отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна! Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiяко? скиндячки, нiяко? стрiчки; як пов'язала голову чорним шовковим платком, так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почу?, що дзвонять, то мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се у бiр на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок, що Василь ?й зоставив, дивиться на нього, та сво? горiшки пересипа в руцi, та й поплаче... Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi й вигяяда вечiрньо? зiроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз i стане така рада, така рада, що не то що! "Онде мiй Василь! - сама собi розмовля. - Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять i його очицi, як було бiжу йому назустрiч..." I вже тут ?? хоч клич - не клич, хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: "Прощай же, мiй Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до тво?? бiдно? Марусi". Увiйшовши ж у хату, перецiлу? усякий горiшок i платок разiв сто поцiлу? та, згорнувши, приложить до серця та так i заночу?; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба! Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома пора?ться, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на не?, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума: "Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю, мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть". От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб ?? лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп'ять i до роботи проворненька, i в усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщиту?.: "От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться". Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж озера. Напала на рижики, та так же ?х багацько було, та такi мудрi; i хоч i побродила по водi, та назбирала ?х повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще б то ?х брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала. Що ?й тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись - треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге - змокла як хлюща, так з не? i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься. З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухо? на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка ?? i б'?! Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а ?? трусить так, що й сказати не можна! Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть ? йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислуха?ться троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!" - сказавши се?, лiг i... заснув. Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже: - Подивись, Науме, що з Марусею дi?ться? Стогне час вiд часу дужче... от усе дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужо?: - Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?.. - Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... колеть... ох, тяжко менi!.. Робiть, що зна?те... ко... колеть мене!.. -Де саме колеть, Машечко? - От.., у бiк... ох, ох!.. У лiвiм боцi... Поможiть менi!.. Не стерплю... Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло - аж i Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне... Що робити - i самi не знають... Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили ?? кожухами... так кричить. - Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох, душно менi! Ох, важко менi! Болить же бiк... ох, болить!.. Послали мерщiй на лавi; узялись обо? старi зводити Марусю... Вона не здужа йти, старi не здужають ?? вести... тягнуться, силкуються, спотикаються... Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що... вiн дочку на не? схиля... Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на не?, собi плачуть... Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе каже, що ?й душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя - пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се ?й, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшепту?; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тi?, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз дiстав iордансько? води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тi?? ж води трошки напитись, а сам пiдкурював ?? херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу... аж ось i Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й самi лягати... Як тут вп'ять Маруся не сво?м голосом закричала: - Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi! Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя.. Не да?... менi дихати!.. Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку, побiг до сусiди, розбудив, попрохав ??, щоб йшла швидше на помiч до Настi, поки управивсь, поки допроводив ?? до двора, аж вже i свiта. Не заходячи додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й подивись на болящу. Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане поспiшать - задиха?ться, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалку? Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець. Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав - до цилюрика. Поки його збудили... бо вiн був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже у панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже: - Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись найняти збiржу* (*3бiрзка - вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i проходитись, та треба поспiшать. Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що ? духу з цилюриком додому. Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став ?? розпитувати, де саме i як у не? болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собi тихенько: - Овва! Худо дiло! - А Наум се почув та й руки опустив... Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув ?й руду* (*Тобто: пустив кров.) з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав ?х до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так справля?ться, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважа?ш його. Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з розпитками. - Худо дiло! - сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i говорить: - Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що зна?ш, тiльки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!.. Цилюрик аж заплакав i каже: - Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль сво?? куми? Що б то я робив, щоб вилiчити хрещену матiр сво?х дiток? Та як нема божо? волi, так наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить! - Так мо?й Марусi не животiти? - аж скрикнув Наум. - Один бог зна! - сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужо?. Подивившись на не? i подержавши за жилу довгенько, каже: - Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; зда?ться, що скоро засне. От i вiдступилися вiд не? тихесенько, щоб ?й не мiшати спати... Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати ?й, сердешнiй, не да?; а тут у бiк знову стало шпигати. Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було. Наум давав ?м волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашо? радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi..." Далi й закiнча: "Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе зна?ш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнi?, дума?мо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлу?... винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить: - Бери, - каже, - скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи мо? дитя; вона в мене однiсiнька... Без не? нащо менi жити? Не буде менi нiяко? радостi... хто мене догляне... хто... - та так i заголосить. Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копi?чку узяв. У останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав: - Нiчого не можна зробити! - 3 тим i по?хав. Моливсь Наум, моливсь... i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоря?, перехрестивсь i на думцi каже собi: - Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати? - Та з сим словом i пiшов. Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi: - Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я? - Я сього хотiла прохати... та боялась вас потурбувати... I вже здоров'я!.. Хiба спасення душi... коли б тiльки швидше... - ледве промовила се? Маруся. Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов... Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi: - Нащо ти ?? так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця? - Що ж, стара, будемо робити? - здохнувши тяжко, сказав Наум. - А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя? - Та, що-бо ти, старий, говориш? Де ?й ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала... - Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш ?? вмру, дарма що вона вже на ладан дише. Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!" Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде ?? причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести ?? до святого причастя... Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила: - Коли менi... така радiсть тут... пiсля святого причастя... що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство тво? святе! - Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому. Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить... От Настя i каже до старого: - Та ?й-богу, вона не вмре; бач, ?й полегшало. - Мовчи та молись богу! - сказав ?й Наум, а сам аж труситься. - Тепер, - каже, - янголи святi? лiтають над нею. Страшний час тогдi наста?, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу! - Господи милостивий! Ти сам бо?шся та й мене ляка?ш. Так сказала Настя не бачачи сво?? бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже: - Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку* (*Страшна свiчка - свiчка, яку запалювали в так званий страсний четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату... i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям... Як ось Маруся таки дуженько промовила: - Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум'яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд не? неначе ся?. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: "Час прийшов... господи, не остав мене!.." Маруся ?м i каже: - Батеньку, матiнко, мо? рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у сво?м царствi. Тут стала ?м руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i ?? цiлують. От вона ?м i каже вп'ять, та так веселенько й усе усмiхаючись: - Спасибi вам, мо? рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене... Простiть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Менi бог грiхи простив... простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх... та пом'янiть мою грiшну душу... не жалуйте худоби, усе земля i пил... Годi ж, годi, не плачте ж... Бачите, яка я весела... там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти... Ми недовго будемо рiзне; там год - як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мо? положiть менi у руку, як помру, а платок... вернiте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай менi... голосно молитви... а ти, матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене... Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й залл?ться сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати... От вже i гласу ?? не стало чути... Наум нахиливсь та над ухом ?? голосно чита "Вiрую во ?диного бога" та "Богородицю"... а се вона - зирк очима та й сказала голосно: - Чи ви чу?те?... Що се таке? Наум впав навколiшки i каже: - Молiтеся усi! Янголи прилетiли по ?? душу! Далi Маруся ще спитала: - Чи ви бачите? - та й замовкла... Здохнула важко... тiльки й промовила: - Мати божа!.. прийми... - i успоко?лась навiки! Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!" Кинувся до Марусi, припав до не?, вицiлував ?й руки, щоки, шию, лоб i усе приговорю?: - Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще мало? дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, зна?ш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю тво? оченьки до страшного суду! Не побачу у них сво?? радостi бiльш! Складаю тво? рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали... Вiн би й довго коло не? вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже: - Пусти, дядьку, вже ти ?? не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить. Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже: - Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду... а я пiду лагодити весiлля! Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й господи! Пiп зараз догадавсь та й каже: - Царство небесне ?й! Праведна душа була, упокой ?? господи со святими! А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти читати псалтирi. Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав: - Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою! Як же заспiвали вiчную пам'ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, - що то вже i казати, крiпко жаль! - та зараз i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за таке? горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!" Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати : - Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими сво?ми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострiчала... а тепер... закрила сво? оченьки, поки вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючi? сльози?.. Хто обiтре нам смажнi? уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з сво?м Василем! Не порадувала нас сво?м весiллячком!.. Береш сво? дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi... квiточками заквiтчанi... i з правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той свiт. Який зiбрався народ, - а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно багато дивилося, - так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти, дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, - сто?ть над сво?м дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зоста?ться на свiтi з старiстю, з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка вже ?х жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомiльна, до усякого дiла невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже красива, так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав ??, хто й не знав, то усяк любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на не? i по нiй журитись. Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з мiсця не вставала; усе сидiла бiля покiйницi, i вже не плакала, бо i слiз не стало, а тiльки тяжко здихала i нi пiвслова не здужала, голосячи, приговорювати. Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля сво?? старо? та й каже: - Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога! - Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанi? послав! - сказала йому Настя. - За грiхи! - сказав, подумавши, Наум. - Чи ? така кара, щоб нею удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiша?м перед господом нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердiю, а по правдi сво?й святiй, так ми б i давно недостойнi i на свiт дивитись. Мiри нема його добростi! - Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо? - Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн не любить. А за лихе i зле? дитя бог кара? отця i матiр, так би ми були б i за не? у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добре?, то через не? i нам що-небудь бог з грiхiв простить. - На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах догляне? - питала ще таки Настя. - I я те ж думав з першого часу, - каже Наум, - а далi, по молитвi, бог такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без не?. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужа?мо робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i робили, i пропиталися; бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм свiтi; по його волоньцi прийде i наша година. Ти менi закри?ш очi, а тебе... тогдi, круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати... та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав - коли ? ще яка гiрша сi??, - та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашо? Марусi. Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малю? труну - та що за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслi, що ?? робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд щирого серця ?? робили. А як ще маляр вичорнив ??, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертво?, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; - а обо? старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли... Як разом - крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вiкном тож крикнув: "Василь, Василь", - i розступивсь. Наум, почувши се?, скочив, зирк у вiкно... лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!.. У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, ?хав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазя?на з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна було, i вiз йому великi баришi. Як ?де i чу?, що дзвонять; здригнув крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: "Дай боже царство небесне, вiчний покой помершому!" - а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазя?ну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля. Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!.. Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили... аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько: - Марусю!.. Де моя Маруся? - I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! - став йому Наум казати. - Покинула нас! Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i не чу? нiчого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде; от i став до нього говорити... Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала... Василь, се? слухавши, як заплаче... зарида, як кинеться до не?... припав, цiлував ?й руки... I не вимовить нiчого, тiльки: "Марусю... моя Марусенько!" То покинеть ??, плаче та вбива?ться, та вп'ять до не?. А народ таки увесь, та що то - i малi дiти так i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого. Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум, внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума вiдiйти вiд вмершо?; сто?ть бiля не? навколiшках та, знай, руки ?й цiлу?, та щось i приговорю? з горючими сльозами. От Наум йому i каже: - Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш ?? жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було. - Вам ?? бiльш жаль? - каже Василь. - Та як се можна i подумати? Я ?? любив у сто раз бiльш, чим ви! - Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я ?? отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра знайдеш... - Тату, тату! - жалiбно сказав Василь. - i вам не грiх так говорити... i у яку пору i у якiм мiсцi?... Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та й став, неначе не у сво?му умi, сам собi розговорювати: "?х правда... скоро посватаюсь... та й оженюсь... зiйдетесь на весiлля... та не зовiть попа... а може... а може... дарма!.." Слухавши такi? його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб - нехай бог боронить - самому собi смерть заподiять; став його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божо? волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнi?; далi став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його... i багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним. Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, сво? думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала". Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума; розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати. Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як повалить народ - так видимо-невидимо! Що сво? селяни, а то iз города понаходило i пона?жджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати. Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв - так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати. Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по дво?, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, ?? посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став ?м кланялися i просити: - Люди добрi, сусiди любезнi?! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог - воля його свята! - замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати ?? дiвуваннячко, як закон велить i як ?? слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте ?? дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину! Потiште сво?м послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу... Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним. Далi, уставши i вiддохнувши, каже: - А де стара мати? Нехай розда? подарки сватам та по?зд знаряджа. От покликали Настю, а замiсть ?? поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба. Не сама вийшла Настя, а вивели ?? до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже: - Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили ?? дiвуваннячко до темно? ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до мо?? Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають ?й вiчную пам'ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок да? вам мати, нещасная, горкая, да? восковi свiчечки. Засвiтiте ?х, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить мо? серденько вiд журби велико?, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою... а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись. Тут ?м i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що мався пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий, великий, що попереду носять. А там поперев'язувала дружка i пiддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що аршинiв по чотири, i усе пообшиванi заснiвками. Такими ж рушниками поперев'язували i свашок, та ще ?м i по квiтцi прикололи до очiпкiв. Старост теж поперев'язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав'язали ласкавцiв, чорнобривцiв, василькiв i позолочено? шумихою калини, i свiчечку ярого воску засвiтили; i меч обв'язали, i свiтилочку перев'язали рушниками, тож гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i правi руки поперев'язували платками, усе бумажними, красними, як один, i такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки пiд вiнцем зв'язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе, а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi, синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили на кришу у трунi, а коць* (*Коць - рiд килима.) важкий, з розводами i посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, i щоб усе те пiшло на церков божу за душу помершо?. Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, - чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь - роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що ?м нiгде узяти; - а жiноче, - то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на голову, що було наготовлено ?? дочечцi, - таким же жiночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i рядна, - усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову; а далi i каже, перехрестившись: - Слава тобi, господи, що було що роздати за душу мо?? мило? Марусеньки i обдiлити добрих людей. Нащо менi те? придане ??, коли я i ?? рiшилась... - А переплакавши, i каже: - Де ж наш ще молодий? От його i привели до не?. Обняла вона його крiпко, цiлу?, плаче i приговорю?: -Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий... Як порох ув оцi, так ти менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе ?? бiля серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити ?? тобi, як будуть ?? ховати... Не забувай мо?? Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила... Не забувай нашо? з батьком старостi!.. Не покинь нас... приглянь нас у немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом'янути нас!.. Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi: - Матiнко рiдненька!.. Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже: - Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i матiр його божа на усе добре?, тiльки не покидай нас!.. - Сказавши се?, пiшла голосити над дочкою. От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була вiнчана), що самi зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних цвiткiв. Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити: пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже: - Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi... Бог послав тобi сей дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить тво?х кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом. Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати: - Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радiсть була... Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож вовiки! От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть ?? чотири боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi ленти покладенi на головах, без усякого наряду, i у кожно? у руках зелена свiчечка пала. За дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як, молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн; нi до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не зведе з сво?? Марусi... А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався ?? на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид незакритий; i зда?ться, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у не? на виду зосталася, i вона нiби усмiха?ться i потiша?ться, що ?? так хороше ховають. Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам'ятi не було, так його вели два старости у рушниках пiд руку. За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi напередi, i по воротям, i по плотам... що то i сказать не можна, скiльки ?х там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися читати ?вангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп прочита, тому й платок. Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiду?, понесли тим же чином i на кладовище. Як стали опуска?и труну у яму, то вiд Настi подали двадцять аршинiв нерозрiзаних рушникiв та на них i впустили домовину... i що то! Увесь народ так i голосить! А Наум кинувсь навколiшки, пiдняв руки догори та й молиться: "Господи праведний! Тво?ю волею осиротiв я, старець немощний! Тiло мо?? дочечки вiддаю матерi нашiй землi; а душу прийми у царство сво?... i не остав мене, грiшного!" Далi став читати отченаш, аж поки зовсiм опустили труну i попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землi у жменю... труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю i каже: - Дай нам, господи, ув однiм царствi бути з нею!.. Прощай, Марусю, у в останнiй раз! Нехай над тобою земля пером! Тож i Настя так зробила. Як же прийшлось Василевi кидати, схватив землi у жменю, як зарида... затруситься, пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся-трясся - так i впав нечувственний... Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований... От i уся Марусi пам'ять!.. Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась: - Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi. Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде... Ськали-ськали... нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, - вiн не вглядiв. Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали... нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали. Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазя?на, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв - не чули i не бачили! Справляли Наум i Настя вп'ять i третини, i дев'янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи... I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому ?х доглядiти. Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали ?? як треба i попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi - i дякам за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг ?? гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки ?? розважа i каже: - Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя менi жалчiш, що - не дай боже!- чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею. А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i розда? бiдним та неiмущим. Усiх обдiля. Стане було Настя казати: - Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно ?, чи нема - усе равно. Наш вiк - день! - Та хоч би й час, - каже Наум, - не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб ?сти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче - як хоче; я сво? дiло роблю, поки ? сила. - Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн того лiта ходив у Ки?в, та й каже: - Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi. - Де ти його бачив? - Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя. Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiяко? чутки, пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому поводиться. От чоловiк i каже: - Бачив його у Ки?вi, i вже вiн не Василь, а... отець Венедихт... - Як се так? - закричали обо? старi. - А так, - каже чоловiк, - що вiн там пiшов у ченцi. - У ченцi? - сказали вп'ять обо? та й стали богу молитись i дякувати, що довiв його до спасенного пуття. - Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, - так-то розказував той чоловiк, - служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас знаю, так закликав до себе i казав: "Кланяйся ?м, я ?х, - каже, - як отця i матiр почитую i щодня, як служу, то i ?х, i вмершу дочку ?х на божiй службi поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду ?х поминати. Через ?х молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний, бiля не? заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, - що ?? покрива, укупi лежати. Як я iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп'ять день, - я нiчого не тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якi?сь два ченця мене схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрi? речi. Довго того було, поки я у розум, - каже Василь, - прийшов, а затим тi ченцi привели мене у Ки?в, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як прийшло вiд общества мо? увольненi?, то й постригли у ченцi, а за голос i дияконом настановили. Кланяйся, - каже, - мо?м родителям: от ?м i проскура свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки мо?? i думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею". Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе вiн тутечка перед ним сто?ть: "Адже ти вже тепер отець Венедихт... ти служиш службу божу... чого ж ти спотика?шся? Ей, молись, щиро молись! Пам'ятуй, що у отченашi чита?ш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!.." На тiм же мiсцi i у той же час обiщався Наум iз старою у Ки?в ?хати. Бог ?х туди й принiс. Пiшли по монастирям, зараз у Печорському спиталися про диякона з таких i таких мiсць, про отця Венедихта. От ?м чернець i каже: - I вже пом'янiте його за впокой! Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усяко? болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi як i помер. Та ще таки вiд су?ти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили яко?сь землi, що у нього у платку була зав'язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому пiд голови. Та як закон запреща монаховi такi примхи, то його не послухали. Тяжко здохнув Наум, далi доськався його гроба, i, пришедши з Настею, найняли тут по нiм панахиду i у граматку свою записали. Довго, довго стояв Наум над гробом його... Далi здихнув, перехрестився i каже: - Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!