Богдан Лепкий. Мазепа ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ НЕ ВБИВАЙ ДОРОГОМУ ШВАГРОВI IВАНОВI ЛIЩИНСЬКОМУ В БОРИСЛАВI У ЖОВКВI Вiдколи Жовква Жовквою, таких Великоднiх свят, як 1707 року, вона не переживала. Ще зимою за?хав туди цар Петро з Меншиковим i з новим сво?м канцлером Гаврилом Iвановичем Головкiним. З царем нахлинуло багато царських людей, бояр, прислуги та вiйськових старшин. Невеличке мiсто заро?лося людьми, не було двора, де б не стояли москалi. Жовкiвцi тулилися по повiтках i "маштарках", а були й такi, що залишали сво? хазяйство та пере?здили жити на село до родичiв або до знайомих. До царя часто-густо прибували пани польськi, що вороже ставилися до Карла i до нового польського короля Станiслава Л?щинського i обстоювали за Августом, хоч вiн ще влiтку зрiкся корони i 14 вересня пiдписав мир у Альтранштадтi. Вiдвiдували царя у Жовквi навiть такi вельможi, як кракiвський каштелян Януш Вишневецький та мазовецький во?вода Хоментовський. Вони без великого почоту i кроку ступити не вмiли, тому-то на час тако? гостини у мiстi за жоднi грошi зайво? квартири не знайшов би. Були, щоправда, такi шинкарi та властителi гостиниць, що гарнi грошi тодi заробляли, але загал терпiв i молився до Бога, щоб раз увiльнив ?х вiд тих непрошених гостей. Цар Петро бiсився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло трiумфував. Цар боявся, що Карло, покiнчивши з Августом, усi сво? потуги на Московщину кине, i заздалегiдь давав накази, як народ ма? на той час поводитися. Росiя велика, впустити ворога, а тодi не дати йому нi хлiба для людей, нi пашi для коней,- це дуже простий спосiб, щоб загнати його в бiду. Тому-то цар i писав до Апраксiна, щоб усi хлiбороби, великi й малi, не тримали хлiбiв по клунях та по коморах, а закопували зерно в лiсах та дебрях, звiдки б ворог не легко мiг його добути. Царськi люди, навiть найчiльнiшi, знайомилися тодi з його славною дубинкою i благословили такий день, коли ?м поталанило не досвiдчати царського гнiву. Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа. "Весь тягар вiйни ляга? тепер на нас",- писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на во?нну раду. * * * Саме в страсну п'ятницю при?хав гетьман з невiдступним Орликом i з деякими старшинами до Жовкви на тую раду. Ледве пiднайдено для них квартири, i то примусом, а не з добро? волi, i навiть не за добрi грошi. Малий городок перемiнився у якийсь венецький маскарад. Зеленi московськi кафтани змiшувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три мови - укра?нська, польська i московська - зливалися у якусь мiшанину, вiд яко? аж вуха пухли. Матiркування, шлякування i псякревання чути було на кожному кроцi, ?х заглушувало хiба тарахкання хлопцiв дубовими довбеньками до церковних парканiв у велику п'ятницю i в глуху суботу. А коли прийшов Великдень, то жовкiвськi дiвчата не зважилися виводити гагiлки на цвинтарях бiля церков, не спiвали про Романа, бо бачили, що при?хав ще хтось могутнiший i небезпечнiший вiд нього. Гiрка була паска цього року, i не один та й не одна слiзьми ?? обiлляла, порiвнюючи минулi страстi Христовi з власними терпiннями, котрi ?м отсе доводилося переживати. Нi слiду колишньо? радостi в це найнадiйнiше весняне свято. Хоч Великдень був пiзнiй i природа вспiла вже прибрати нове - зелене, бiле, рожеве й син? - вбрання, хоч цвiли фiалки й пахла черемха, хоч у збiжжях могла сховатися курка, нiхто не втiшався весною i кожний з острахом дивився на пiвнiч - чи не надсува?ться нова туча у виглядi нових царських або яких iнших вiйськ. Жовкiвцi, як звичайно мешканцi малих мiст, не дуже-то розбиралися в полiтицi. Куди там ?м було розумiти хитрощi Петровi, котрий польську корону, скинену з голови Августа, предкладав i королевичевi Соб?ському, i Ракочому, i якомусь там герцоговi англiйському, котрий одиноким сво?м союзником признавав Мазепу, а рiвночасно чужинцям пропонував князiвство ки?вське або володимирське, як нагороду за спiлку або хоч би навiть за посередництво в замиренню Росi? зi Швецi?ю... Хто дасть бiльше?.. Навiть люди, що не раз мали з полiтикою дiло, не годнi були стежити за дивними скоками гадок, якi вiдбувалися у великiй, але неспокiйнiй i ненормальнiй головi молодого царя. Тому-то мешканцi славного й гарного города Жовкви несотворенi речi розказували собi тихцем. Не один, дивлячись на солдатiв, полякiв i навiть на сво?х, на козакiв, хрестився, бо нiяк зрозумiти не мiг, звiдки й пощо вони тут взялися. Нiби Пандора ящик свiй над Жовквою вiдчинила i, що в ньому було, висипала нараз на мiсто. До того, вiдома рiч, що цар несамовитий, на нього всi дивляться, як на антихриста,- який же тут Великдень? Добре, що минув i що кiнця свiта не було. * * * Бiльше нiж тиждень i мало що не два довелося ждати гетьмановi Мазепi на тую во?нну раду. Правда, у Жовквi вiн не потребував скучати. I вiн ?здив, i до нього при?здили люди, але треба було дуже секретно видiтися з ними й дуже полiтично балакати, бо в Жовквi пiд тую пору i стiни вуха мали. Гетьмановi старшини теж не були радi. Весна. В ма?тках чимало роботи. В кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тiй Жовквi не знати пощо й нащо. Нарiкали старшини, зiбравшись в гетьманськiй господi, коли ?м довелось на гетьмана ждати, так як нинi, у вiвторок по провiднiй недiлi. * * * Гетьмана ще вранцi покликали на раду, бо Цар скоро вста?. Сидiти може геть поза пiвнiч, а вставати мусить разом зi сходом сонця, i зараз за роботу береться. Чорт, не чоловiк! Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вiсть як довго тривати! Петро не любить зайвих слiв. Або говори до речi, або мовчи. Декому вже й язик вiдрiзали за те, що непотрiбне балакав. З Петром короткий процес. Чекають старшини, гетьмана нема. "Ясновельможний сам пiшов?" - пита? Орлика компанiйський полковник Танський. "Сам, як палець". "Також новi звича?, щоб гетьман одинцем ходив, нiбито в нього надiйних людей нема". "Видно, нас там не треба",- дода? обозний Ломиковський. "Нас тiльки тодi кличуть, як голову пiд кулi та пiд шаблi треба наставляти,- зауважу? Танський,- а до вiйськово? ради - то ми за дурнi. Москалi всi розуми по?ли". "Звичайно, вони барини, а ми холопи ?хнi". "Царськi люди in spe". Говорили чимраз тихiше, щоб який чорт не пiдслухав. Хтось добув iз шароварiв добре вже постиранi кiстки. "Кидаймо!" Скорочували час, як могли. Але нервувалися, i навiть костi не могли цьому нервуванню зарадити. "Хтось iде!" I властитель костей сховав ?х назад у сво? глибокi шаровари. Увiйшов покойовий гетьманський Кендз?ровський, оженений з сестрою Настi Скоропадсько?, чоловiк молодий, не дуже ще бувалий, але вiдомий сво?ю вiрнiстю Мазепi. "Як же там, Кендз?ровський,- стали питати його,- не чув, що там дi?ться на тiй радi?" "Звiдки я, вашi милостi, чути маю. Дверi позамиканi наглухо, скрiзь варти, туди й миш не пересунеться". "От, як москалi вмiють секретнi ради тримати!"- зауважив хтось. "То правда, а ми свобiдний народ i не любимо секретiв. Що на серцi, те й на язицi". "Бiжимо з язиками, чи треба, чи не треба". "Але як же там, пане Кендз?ровський, не чув, коли гетьман поверне?" "Кажу милостям вашим, нiчого я не чув, i сам прийшов подивитися, чи не повернувся вже ясновельможний, бо звiдси до царського постою недалеко. Пiду назустрiч". "Iди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так i нас iсповiсти". I Кендз?ровський пiшов. Ломиковський потягнувся i позiхнув на всю губу: "?й-Богу, вже менi того всього забагато!" "А менi обiдати хочеться,- сказав, утираючи губи, полковник Танський.- Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо ма? чоловiк себе морити?" "На гетьмана з обiдом чека?мо". "Може, вiн у царя обiдатиме". "А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар сво?х радних на обiд запросить. Iду я. У мене тут i знайомi ?. Хоч медку поп'ю. Тутешнi люди вмiють добрi меди ситити". I Танський вийшов. Ломиковський знову протягнувся, аж крiсло затрiщало, i позiхнув вiд вуха до вуха. "Не люблю я цього Танського",сказав. "А це чому?" "От так, не люблю, та й годi! Непевний вiн для мене чоловiк. Нiколи тобi не подивиться в очi, як кiт". "Щось нiби Кочубей". "А гада?те, панове, що Кочубей певний?" "Хто його зна?, чи певний вiн, чи нi, а грiха на совiсть не треба брати,- зауважив Орлик.- Щодо Танського, то гадаю, що вiн, як компанiйський полковник..." "Компанiйський, охочекомонний чи сердюцький - один чорт. Тут не в ранзi дiло, а в людинi",- замiтив прилуцький полковник Горленко. Вiн недолюблював тих нових формацiй i, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всiляких попридумуваних ним старшин. Взагалi генеральнi старшини i полковники старих, справжнiх, козацьких полкiв тримали себе за щось окреме. "Молоде вино вишумiти мусить. Так i тi новi гетьманськi полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не пiдходи". Критикували однi других, аж до Кочубея дiйшли. "А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму пiд Самойловичем копав, а тепер, мабуть, пiд Мазепою гребе". Апостол боронив свого свата. Не такий-то вiн небезпечний. От, звичайно, бiда, коли жiнка чоловiком нiби швець шкурою крутить. "Нi, нi, пане товаришу, не борони ти генерального судцi. Побачиш, вiн колись ще таку штуку затi?, що всiм одне горе вийде",- обстоював Горленко. "Наш судень Чуйкевич куди краща людина". "Золото - не чоловiк!" "А син?" "Яблуко вiд яблунi недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався". "Гадаю, що в нього ще бiльше характеру, нiж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубе?ву Мотрю, ну, як чорт у вербу". "Добра менi верба, Кочубе?ва Мотря! Це ж найпишнiша троянда, пане товаришу!" - зауважив Орлик. "Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жiнку ма?ш, але й на iнших не вiд того, щоб глипнути оком. Звичайно - молодий. А менi вже не до жiнок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а вiн ?? у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вiрнiсть!" "Бувають ще характернi люди на нашiй Укра?нi". "Укра?на буйна, а на нiй усяке квiття процвiта?". "Але будяччя найбуйнiше буя?!" "Звичайно - степ. Та ми вiдбiга?мо вiд речi. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, вiн тепер знову до Мотрi свата?ться". "Говорять". "Кажуть, нiбито Кочубей i старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб ?м дiтей повiнчати дозволив". "А гетьман що?" "Викручу?ться,- прошептав Горленко.Кортять Мошка гуглi",- i старшини стали голосно смiятися. "Такий старий, а на жiночу вроду -пес". "Тут не в старостi дiло, а в комплекцi?. Тако? комплекцi? наш гетьман i - годi". "Але що йому не наскучать тi юбки?" "Доброму козаковi гостра шабля i гарна юбка не наскучать нiколи. Шабля на вiйнi, а юбка дома, от воно як!" Апостол крутив свiй дивно закоцюрблений вус. "Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?" - жартував Ломиковський, а Горленко вiдповiв: "Товариш Данило, бачите, кiнець вуса такий гачок чiпа?, щоб на нього жiнок ловить". "Як риб на вудку". Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло i вiдповiв: "Тво??, товаришу, не зловлю. Не бiйся?" "Тс!.." На порозi появився Кендз?ровський, цитьнув i нараз вискочив на двiр. "Гетьман iз во?нно? ради верта?!" Полковники попричiсували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували i поховали. "Та й накурили ж ми в тiй хатi". "Нiби архi?рей у церквi накадив". Орлик вiдчинив вiкно i здалеку побачив гетьмана, котрому назустрiч бiг Кендз?ровський. * * * Орлик знав гетьмана, як тiльки можна було його милiсть знати. Вгадував, коли вiн у доброму, а коли в поганому настро?. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликовi потемнiло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого вiн бачив по вiд'?здi царя Петра з ки?вського бенкету... "Слухай, що Меншиков каже". Орлик вiдскочив вiд вiкна i почав згортати та порядкувати на сво?му столi якiсь папери. Деякi ховав у нагрудну кишеню. "Не остався наш гетьман у царя на обiдi",- зауважив Данило Апостол i перестав крутити свiй ус. Нагло вiдчинилися дверi, i в хату увiйшов Iван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блiдаве, нiби зi слоново? костi, паленiло. Мiж бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтiв. "Здоровi були!" - сказав, не пiдводячи задуманих очей, перейшов хату i вступив у свою спальню. Кендз?ровський занiс за ним туди кирею i шапку, замкнув дверi i вийшов до старшин. Тi стояли, збитi в гурт, збентеженi i не знаючи, що ?м робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний? Тако? ситуацi? вони не пам'ятали. Гетьман дуже вважав на товариськi форми. Хоч як був iнодi стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зi старшинами чемно i ввiчливо вiтався. А тепер вiн перелетiв через кiмнату як вiтер, i тiльки його сап'янцi проскрипiли, аж, здавалося, долiвка пiд ногами застогнала. Що такого зчинилося на радi, що вивело старого гетьмана з рiвноваги? I старшини стали перешiптуватися мiж собою. "Навiть у царя на обiд не залишився!" Це ?х турбувало найбiльше. Це був дiйсно поганий знак. Крiзь зачиненi дверi чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив... "Що сталося?" - питали Кендз?ровського. "Не знаю. Його милiсть словечком не вiдзивалися до мене",- вiдповiв i, зiтхаючи, вийшов. Пристали тодi до Орлика. Але й вiн нiчого сказати не мiг. "Може, якi листи?" "Нiяких таких листiв не було. Видно, на радi збентежився". "Цар - нахабна людина. Чи не обидив вiн його?" "Не гадаю, щоб аж до того дiйшло. Цар потребу? наших людей i - червiнцiв, а вони ? тiльки в Мазепи". "Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тодi у сво?х покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обiд зварити, а в Хмельницького все грошi знайшлися..." - зауважив хтось. Гетьман ходив, ходив, ходив. "Ви, як собi гада?те,- озвався Апостол, шарпаючи свiй вус,- а я таки йду. Не люблю тако? гостини". Вийшов Апостол, а за ним й iншi. Дверi, немащенi, мабуть, вiдколи ?х у завiси поклали, заскрипiли так жалiбно, що гетьман, зда?ться, цей скрип почув i вийшов зi сво?? вiдпочивальнi. Явився на порозi не рум'яний уже, а бiлий. Орлик стояв при столi, Горленко пiдпирав пiч, Ломиковський дивився у вiкно. "А тамтi де?"-спитав гетьман, розглядаючись по хатi. "Обiдати пiшли". Орлик несмiливо приступив до гетьмана: "Ваша милiсть теж зводять прийняти обiд". Гетьман заперечив головою: "Не хочу!" Це "не хочу" було так сказано, що Орлик i не питався далi. Гетьман переступив порiг. Прискореним кроком пiдiйшов до Ломиковського, подав руку, потiм до Горленка i теж звитався з ним. "Як ваше здоров'я?" - спитав, силуючися на усмiх. "Спасибi милостi вашiй. Живемо помаленьку". "Гiрке це наше життя, панове товаришi, ой гiрке! Вороговi сво?му такого не бажаю". Орлик подав гетьмановi якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сiв, спираючи руки на непевнi поручча. Прикра мовчанка запанувала в кiмнатi. Нараз - гук! Гетьман здригнувся: "Стрiляють царевi до обiду!" - процiдив крiзь зуби. Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вiкна. Вiд цi?? зеленi падали вiдблиски на бiле гетьманське обличчя i робили його нiби мертвим. Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу i ?м жаль зробилося старого. На гадку, що його на царськiй радi могла стрiнути обiда навiть дiлом, а не лиш словом, кров ударила ?м до вискiв. Це ж не лиш для нього, але й для них усiх обiда. Невже ж посмiв би цар тепер, коли стiльки тисяч козацького вiйська, кiнного й пiшого, б'?ться за його престол, котрий трiщить, як отсе старе крiсло, на якому сiв гетьман,- невже ж смiв би вiн вiддячуватися Укра?нi каменем за ?? хлiб? Гетьман мовчав. Всi три його вiрники не спускали з нього очей. Як же вiн за останнi мiсяцi подався! З то? пори, як Мотря вiд'?хала вiд нього, нiби й життя покида? Мазепу. Нiби Мотря молодiсть з собою забрала. Гетьман схуд, посивiв, морщинами покрилися лиця, тiльки тi очi свiтяться, як свiчки. Як свiчки над усопшим,- прийшло Ломиковському на гадку. I вiн стихiйно i не надумуючися довго обхопив гетьмана за колiна: "Ваша милiсть, зводьте прийняти обiд, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же так у голодi сидiти. Будь ласка!" "Спасибi вам. Такого вони менi пива наварили, що й страви не хочу". У словах гетьмана почувся жаль. Старшинам дивно було слухати таких слiв i дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарiкати й жалiтися не любив. "Коли б я так вiрно i дбало служив Боговi, то дiстав би найбiльшу нагороду, а тут, хоч би ти i в ангела перетворився, то й тодi, мабуть, жодно? подяки не зажив би за службу i за вiрнiсть свою". Знов залунали голоснi стрiли, перебиваючи гетьмановi слова. "На вiват стрiляють проклятi!" - вихопилося Горленковi. Гетьман пильно подивився на нього. "Стрiляють!" I вiн гiрко всмiхнувся, i поправився у старiм i невигiднiм крiслi. Як же вiн постарiв,- знову промайнуло ?м через голову. Це вже не той Мазепа, що був перед роком. I мороз пiшов ?м поза плечi. Якби так вiн, не дай Боже, покинув ?х тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а погано? царсько? на кращу, божу, службу, що тодi сталося б з ними i з цiлою Укра?ною? Нема чоловiка, щоб мiг зайняти його мiсце й гетьманувати так, як вiн. Мазепа нiби ?х гадки вiдгадав: "Га, що ж, в ложцi кашi з'?сти себе не дамо, хоч роти в них широкi й апетити великi". Горленко стиснув рукоять шаблi, Ломиковському очi засяяли. "Милосте ваша! Не журiться. Ваш розум, а нашi руки - не пiдемо в Москву шукати науки". "Не пiдемо!" "Чого ж ви сто?те? - перебив ?х нараз гетьман.- Сiдайте! Подай, Пилипе, три крiсла. Ближче! так". Старшини крiсла до гетьмана притягнули. "Присуньтеся, щоб не балакати голосно". Присунулися крiсло в крiсло, i гетьман почав: "Кажете, не пiдемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на свiтi, вiд котрого не можна би чогось навчиться. А вiд москалiв таки чимало. Подивiться на них. Не знаю, як вiйна скiнчиться, але як тепер воно ?,-- то цар програв. Август зложив королiвську корону, на польському престолi засiв царський супротивник. Станiслав Л?щинський. Карло побiджу? i трiумфу?. А дивiть, який послух у царському вiйську! Чи чували ви, що там про якiсь бунти, про якусь супротивнiсть царевi? Анi слiду чогось подiбного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скiнчилася б баталiя, а вже горлали б нашi всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гiршого, залунав би клич - переходiть на другий бiк! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфiрста був i з ним з високо? вежi одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловiка, що поруч нього стояв: "скачи!" "I що?" "I - цей скочив..." "Монгольська деспотiя". "А в нас анархiя слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархiю переломити". Нiхто не перечив. Зеленi вiдблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотiли. Сонце схилялося на захiд, а в хатi були вiд заходу вiкна. I знов забринiли шибки. "Але ж стрiляють до бiса!" - зауважив Ломиковський, i гетьман знову допитливо глянув на нього. Годi було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи нi. Чому вiн нiчого не говорить? Мовчить, як грiб! - питалися в душi старшини. Це ж така непевнiсть, що довше й витримати годi. Висить над тобою скеля i гнiтить. Нi втiкати вiд не?, нi трутити, щоб покотилася до чорта. Натяки, натяки й натяки, а нiчого певного, нiчого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блука?ш. I Ломиковський, як близький до гетьмана чоловiк, зважився завдати йому питання: "Що ж там на тiй радi було?" Гетьман здивовано подивився на нього. "Нарада тайна була. Зна?те, що таке тайна?" - вiдповiв нерадо. "Прощення вашо? милостi за смiливiсть прошу, але ж ми не чужi до вашо? милостi люди, не стороннi, а так сказати, сво?, близькi, з чого собi i честь велику ма?мо. Бачили збентеження свого регiментара i радi б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойно? особи, щось такого, за що ми, як вiрнi його старшини, повиннi б з усiх сил сво?х крiпко за ним постояти". Усi три припiднялися з мiсць. Видно, слова не сказанi були на вiтер, а добулися десь iз глибин душi. ?х обличчя зробилися поважнi й грiзнi, в ?х очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав ?м був у цей мент: "Так, зневажено мене. Iдiть i боронiть мою честь!" - вони безперечно пiшли б, не зважаючи на нiщо. Але гетьман не сказав того. Ще не пора. Потягнув ?х злегка за поли: "Чого ж би ви зрива?теся, сiдайте! Невжеж гада?те, що Мазепа дасть обiджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене нi за грошi, нi за титули. Грошi я й царевi даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться, вождь i начальник Укра?ни, теж не потребую.. Мiй титул нинi не згiрший вiд королiвського польського, а за значiння я з ним також не мiнявся б. Але болять мене тi? торги, що за живу шкiру укра?нського ведмедя iдуть. Мене герцогом хочуть зробити, а ки?вське, волинське й чернiгiвське князiвства другим дають. До чого воно подiбне? Це ж фантазi?, на якi я, старий, досвiдчений i практичний чоловiк, нiяк не пiду. Мазепа - гетьман i гетьманом усi?? Укра?ни хоче зостатися. Мазепа нiяким чином не допустить до того, щоб чужинцi сидiли на нових престолах пошматовано? укра?нсько? землi. Досить менi цього, досить!" Гетьман зiрвався з дряхлого крiсла i став нервово ходити по хатi. Повставали й старшини i попiдпирали собою стiни, щоб не спиняти його. Крiзь вiкна залiтав спiв птахiв i свiжий запах розквiтлих бузкiв, котрих було повно по городах i попiд плотами. "Або отсе перестроювання Укра?ни на московський лад. Замiсть виборних старшин мають командувати нами, козаками, московськi бояри. Що п'ятий чоловiк з полку перейде в компанiю, дiстане мундир i солдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сiяти i орати та щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажiть, можемо ми на таке пристати?" Гетьман встав i глянув старшинам в очi. "На таке ми нiяким чином пiти не можемо". "Краще зi шаблею у руцi згинути чесно, нiж соромно пхати шию в ярмо". Гетьман значуще подивився на вiкна. Орлик зрозумiв цей знак i позачинював ?х. "Милосте ваша,-- почав палко Ломиковський,- регiментаре наш, надi? ти наша! Пощо ж нам гаятися, яко? ще бiльшо? наруги дожидатися? Затягають петлю на ши? нашiй чимраз то крiпше, зашморгнуть нас. Усi ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Укра?ну не лиш поневолити до решти, але хочуть злити ?? з Московщиною в одно, хочуть переорати нашi останнi межi, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами i шаблями i гно?ть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, рятуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а вiдвернеться вiд Карла й Станiслава. Пощо нам дожидатися такого повороту, ?й же Богу, або тепер, або нiколи. Гнiвайся на мене, пане гетьмане, вiдбери вiд мене ранг й ранговi ма?тностi, роби зi мною, що твоя воля, а я раз мушу це тобi сказати, бо так само, як я, гада? нас багато, дев'ятдесять дев'ять чоловiк на сто!" Гетьман узяв Ломиковського за руку, i його уста осiнив знову звичайний, приязливий усмiх: "Приятелю мiй! Ти зна?ш, як поляки кажуть: ц о н а г л ?, т о п о д я б л ?. Не хочу я, щоб i в нас сталося п о д я б л ?. Розумi?ш мене?" Ломиковський глибоко зiтхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виля? хвостом. "Не на те я,- говорив гетьман,- цiле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все дiло попсувати. Полiтика, товаришi, не така проста рiч, як декому зда?ться. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вiрте ви менi, старому. Бачу це не вiд нинi, що ви напира?те на мене, мо л?сту?те мене, щоб я зробив, як вам завгiдно, а я казав уже це не раз i нинi кажу, що зроблю так, як менi мiй розум i мо? полiтичнi плани велять. Не iнакше! Мусить же в кожному органiзмi бути якась голова. Хвiст конем не вертить, а кiнь хвостом. Не обiджайтеся на мене. Я вас люблю i за вами й жiнками й дiтьми вашими постою, бо на це я хрест святий цiлував, але лишiть ви отсi намови. Я вам довiряю, довiряйте ж i ви менi". Гетьман устами всмiхався, а очима грозив. "I ще вам одне хочу сказати, щоб ви спокiйно могли вiдiйти вiд мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чу?те - не здасть себе живим у полон нiколи й нiкому! Але того самого вiн i вiд вас бажа?. Побачимо, чи дотрима?те з ним кроку". На улицi затупотiли чоботи. Весняне болото пiдсохло, чути було здалеку, як хто йшов. Орлик вiдчинив квартирку i глянув. "Меншиков!" - прошепотiв. Старшини скоро попрощалися з гетьманом i подалися в дверi вiд подвiр'я. Гетьман ще скорше пустився у свою вiдпочивальню. Орлик скоренько постелив йому лiжко, зачинив дверi вiд свiтлицi i сiв при сво?м столi писати. Гетьман роздягнувся i поклався в постiль. Зробив це навмисне, щоб не виходити його свiтлостi назустрiч. Забагато честi, та ще пiсля нинiшньо? во?нно? ради. Треба ж цiну собi знати. Хто не цiнить себе, того й не дооцiнюють iншi. Помиля?ться цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на бояр. Нинi позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'?. Гетьман столик з медицинами ближче до свого лiжка присунув. ПОСОЛ ВIД ЦАРЯ Орлик удавав, що щось пильне пише. Йому ця нашвидко зготовлена комедiя дуже подобалася. Хай знають наших! Цар горо?житься, бо гада? криком вiдстрашити лихо, як китайцi ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совiсть нечисту ма?, або бо?ться. Одне i друге криком хоче вiдвернути вiд себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, i цар з таких-то людей, але гетьман iз iнших. Вiдчинилися дверi, i черговий офiцер Меншикова оповiстив, що його свiтлiсть князь Олександр Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зводив прибути. Орлик на рiвнi ноги зiрвався. Лiвою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, гудзики позащiпав i вискочив на ганок. Його свiтлiсть якраз на останнiй схiд ногою ступав. Високi чоботи з чуткого юхту, прилягаючi до тiла лосевi ясно-жовтавi споднi, зелений, золотом гаптований кафтан, андрi?вська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристiйним, але мало iнтелiгентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замiсть гетьмана його генерального писаря. Орлик поклонився у пояс. "Його милiсть гетьман дома?" - спитав князь. "В лiжку лежать, недужi",- вiдповiв Орлик. "Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер i недужий!" "Його милiсть пан гетьман в доброму здоров'? на раду до його величества пiшли, а недужими вернули". "Можна провiдати? Не стурбую його?" "Перед вашою свiтлiстю дверi до вiдпочивальнi його милостi пана гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!" I Орлик вiдчинив дверi до свiтлицi, в котрiй перед хвилиною велася розмова гетьмана зi старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини сильно сво?м звича?м накурили. Меншиков, переходячи свiтлицю, кинув оком на Орликiв стiл, потягнув носом дим i, повертаючись до Орлика, завважив: "Не дуже то в тiй домiвцi Iвановi Степановичевi вигiдно. Мала вона, i не ма? тако? обстановки, до яко? вiн привик". Крiзь дверi вiд гетьмансько? вiдпочивальнi чути було сухий, вiдривний кашель. Орлик постукав щиколодками право? руки i спитав: "Його свiтлiсть князь Меншиков. Чи вiльно?" "Проси!" - почувся голос з-мiж подушок. Орлик вiдчинив низькi однокрилi дверi, як до келi? чернечо?. Меншиков увiйшов. Орлик подався назад, зачиняючи дверi за собою. Меншиков поклонився до iкони, котру гетьман привiз i наказав почепити в утлi, праворуч вiд свого лiжка, перехрестився тричi, доторкаючись пальцями свiжо вимито? i жовтим пiском ради гетьманового при?зд витерто? долiвки, а тодi, стаючи перед лiжком i заломлюючи руки, питався нiбито дуже тривожно: "Невже ви справдi нездужа?те, шановний Iване Степановичу?" "Вдаю! - вiдповiв гетьман i вказав на крiсло.- Сiдай, князю!" "Спасибi милостi вашiй. Висидiвся на радi". "Я також. I досидiвся, бачите, до чого". "Невжеж?" "Вдаю, жартую, брешу - що хочете гадайте собi". Свiтлiйший збентежився. Гетьман нiколи таким тоном не вiдзивався до нього. "Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Iване Степановичу. Дуже нам не впору ваша недуга". Гетьман з докором подивився на нього: "Зна?те що, князю?" "Що такого?" "Не будемо гратися словами, бо менi тепер не до того. Якщо вам дiйсно моя недуга не впору, так чого ж ви тодi наклику?те ?? на мене?" "Ми? На вас? Iване Степановичу, що це ви? В гарячцi балака?те чи як?" "Балакаю я те, що гадаю, свiтлiйший князю, а гадаю я, що людинi старiй i такiй заслуженiй, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч бiльша увага. На всякий спосiб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком i стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих мо?х не гукали, а тепер я тим бiльше не бажаю собi того". Меншиков ноги розкрачив i руками за пiд боки взявся: "Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, нiби царя-батюшки нашого не зна?ш. Подивись, я, може, й найлюбiший з близьких до нього людей, а спитай, яко? зневаги менi не доводиться вiд його величества зазнавати". Гетьмановi було того забагато. В нiм накипiла злiсть ще зранку, розмова зi старшинами долила оливи до вогню, так тепер вiн, не витримавши, й вiдповiв: "Це, князю, ти, а це я". Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Вiн же був у Москвi, що в Москвi, в цiлiй Росi?, перша пiсля царя людина, що хотiв, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотiти. Вiн з бублейника вибився в князi, в генерали, блистiв вiд орденiв, купався у достатках, гордощi розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нинi-завтра вiдберуть iз рук булаву, смi? так спокiйно казати: "це ти, а це я!"... Вiдповiв би гетьмановi свiтлiйший, коли б не дiстав був вiд царя виразного наказу йти i заспоко?ти старого. А наказ царський сильнiший вiд почуття особисто? честi i вiд обiджених гордощiв свiтлiйшого. Тому-то це "ти i я" Меншиков сховав у сво? серце, як гадючку, проковтнув, як гiркий лiк, i вiдповiв спокiйно: "Знаю я, Iване Степановичу, що ти чоловiк достойний i великозаслужений, але цар-батюшка над усiма нами сто?ть. Йому й покоритися треба. У нього сильний темперамент, а до того часи такi, що треба бути святим, щоб не бентежитися зело. Потерпiм ради царя-батюшки нашого i рада вiри нашо? свято? православно?". "Терпiв я, князю, i терплю чимало, але зневаги стерпiти не можу. Хто зневажа? мене, той мене до гробу заганя?, як ось тепер... Не посила?те ви тепер якого пiсланця до Львова?" - спитав нараз гетьман, змiнюючи свiй голос. "Або що?" "Бо менi хотiлося б тамошнього митрополита попрохати, щоб вiн з маслосвятi?м при?хав до мене. Може покраща? менi, а як нi, то, може, Бог якого грiха вiдступить... Грiшнi ми, князю, ой грiшнi!" Меншиков сiв. "Пощо такi гадки? Ваша милiсть доживуть ще вiкторi? над ворогами нашими, доживуть ще нашого спiльного трiумфу". "Не гадаю",- заперечив головою гетьман. "До митрополита у Львовi посилати не раджу. Вiн чоловiк непевний. Ще вас католицьким миром намастить". "Краще католицьке, нiж жодне". "А менi зда?ться, що краще пiдiждати, аж вернете в Ки?в". "Пiдiжди, Iване, аж приложу гiрчицi до рани". Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нинi. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талерiв, а вже й помину по них нема. Скiльки тих грошей на вiйну треба: грошей, грошей i ще раз грошей! Найкраще забрати б ?х насильно, а гетьмана вiдсунути вiд них, десь на Сибiр або у якусь глуху провiнцiю за Москвою. Але цар тако? нагло? перемiни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От i взяв би вiн того старого за вуси, от i поторгав би тою хитрою головою, а тодi: "пашов вон, сякий-такий сину!" Так цар не да?. I, всмiхаючись солодко до гетьмана, говорив свiтлiйший князь Меншиков: "Так тодi ма?мо в Боговi милосердному добру надiю, що вiн зглянеться на нашу о п р е с i ю i не позбавить нас такого мудрого й вiрного союзника, яким ти ?си, Iване Степановичу". "Спасибi, князю, оставайся в здоров'ю. Твiй свiт перед тобою, а мiй уже геть-геть!" "Не треба, Iване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Вiн також не молодик, а нашi бояринi i генеральшi зiтхають до нього як до Адонiса". Гетьман зрозумiв натяк на свою слабiсть до жiнок, зокрема, може, i до Кочубе?во? Мотрi, i вiдповiв: "Бо Толстой еротики класичнi? на теперiшню мову i теперiшнiм ладом переклада?, а я i книжки мудро? прочитати не маю коли. Все гонять мною з одного краю у другий, з одно? небезпеки в другу, i ще одно? пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества i ради блага церкви нашо?, а з поминенням всякого взгляду на життя i здоров'я ваше. Нiчого я за тую службу вiрную не бажаю, як тiльки шани, яка належиться чоловiковi старому i чесному". "Що тодi маю переказати його величеству царю, батюшцi нашому?" "Передай йому мiй поклiн i впевни у вiрностi гетьмана Iвана Степановича". Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами i вийшов. _ЧОГО ПРИХОДИВ?_ "Як ти гада?ш, Пилипе, чого це свiтлiйший до мене приходив?" - спитав гетьман Орлика, коли той, вiдпровадивши Меншикова, повернувся у вiдпочивальню. "Не можу я, ваша милосте, знати, не вiдаючи, що на радi зайшло". "Щоб там i не зайшло, а без причин вiн не приходив. У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тодi з серцем, спершу полають, тодi обiймають: "мо? ж ви!"... Настрашилися, що розгнiвали Мазепу. А в того Мазепи все ще i козакiв нових набереться, i червiнцiв дещо знайдеться.Жаль утратити союзника такого. Поки коника тягне, не вiдпрягай". Орлик бачив, що в гетьмановому серцi злiсть у гореч перемiнилася. "Ваша милiсть подоброму з князем Меншиковим розiйшлися?" - спитав. "Чеши дiдька зрiдка, вiн i так кострубатий. Чу? серце мо?, що мiж нами ще до великого дiйде. Вiн менi ногу пiдставля?. Котрийсь iз нас конечно спотикнеться i впаде... А все ж таки спасибi йому, що до лiжка поклав". I гетьман став уголос смiятися: "Коли б не наднiс його чорт, я й досi сновигав би по хатi, а менi вiдпочинку треба. Кожна кiстка болить. Погадай, я все при роботi i при турботi. Як не похiд, то фортеця, як не фортеця, то на раду ?дь, як не з чужими, то зi сво?ми сво? серце гризи. А тут уже й вiк. Коли б менi тво? лiта, Пилипе, я цiлий свiт догори ногами перевернув би, а так - слухай, що Меншиков скаже!" "Ваша милiсть ще й мене можуть пережити". "Можу, можу! Але я того навiть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чека?. Чую, що воно надовго затяга?ться. Ходимо, як у хмарi. А хто з нас угада?, чи нинiшнiй вiтер тую хмару розвi?". Вечорiло: Останн? промiння заходячого сонця падало з вiкна просто на гетьманову голову, осяювало ?? краще вiд герцогсько? корони. Мазепине обличчя, недавно блiде, аж зеленаве, оживало тепер, променiло. Орлик з насолодою дивився на нього. "Пилипе!" "Слухаю милостi вашо?". "Я на тебе великi надi? покладаю, на тебе й на Войнаровського". Орлик нахилився до гетьмансько? руки. "Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно бiля мене сидиш. Може, я ще проживу декiлька лiт, а може, мене Господь нинi-завтра i покличе до себе. Щоб ти тодi з Андрi?м попiд сили не брався, щоб ви менi в мирi i в добрiй згодi тою дорогою iшли, яку я вам в останнiй хвилинi покажу. Розумi?ш - в останнiй хвилинi, бо часи змiняються, як погода в мартi, i нiчого певного я нинi сказати не можу i не хочу, а роблю так, щоб для нашого спiльного дiла добре було". "Ваша милiсть можуть покладатися на мене; надi? не заведу". * * * Останнi слова заглушив крик, зразу далекий, а потiм чимраз ближчий, нiби хтось порятунку просив i з цим проханням добивався до гетьманських вiкон. Орлик побiг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тiнями. Подушки з бiлих робилися сiрими, стеля нависала над лiжком, iкона з невгасаючою лампою вiдривалася вiд стiни i нiби у повiтрi плила. Гетьман передумував нинiшню во?нну раду, розмову зi старшинами i гостину Меншикова. Все воно переконувало його i впевняло, що наближа?ться рiшаючий момент, рiшаючий не лиш для нього i для Укра?ни, але, мабуть, для iсторi? цiлого Сходу. Тендiтна сiтка, котру вiн так хитро й обережно сплiтав, доснована до решти. Треба вважати, щоб ?? не порвали. Кiнець дiло хвалить - треба подбати, щоб кiнець не обезславив дiла. Мазепа дорожив тим сво?м дiлом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покiнчивши з Мотрею, нiчого бiльше в життi сво?м не бачив, що могло б приманювати його. Так, так. При?хали бiлi конi в Бахмач i повезли вiд гетьмана Мотрю. Бiлi конi!.. Коли б тiльки на тому й покiнчилося! Пiслав би гетьман свою шестiрню чорну i в золоченiй каретi привiз би назад Мотрю. Та чи при?де вона? Для не? Iвана Степановича вже нема?, ? тiльки гетьман Мазепа... Зрозумiй ти ??! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрi знов з мамою попсулось, навiть, мабуть, до великого доходить... Бiдна, бiдна Мотря! Старий Чуйкевич i Василь Кочубей радi би дiтей сво?х повiнчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай iде. Вiн ?? силувати не стане. Щастя бажа? Мотрi. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночi нема, ще й сумеркiв не було. Тепер лише пiдвечiр'я... Чого в тiй хатi такi малi вiконця? Вiдчинити б ?х, щоб видно було кущi розквiтлого бузку i син? небо над ними, i багато, багато зiр. Хай би чути було, як солов'? спiвають i як любi розмови гомонять по садочках... А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке? Вернув Орлик i донiс, що це наших людей знов москалi "пороли". Побилися з солдатами чи з рейтарами, мабуть, i польськi драгуни теж були. Намiшали вiйська, як в казан гороху з капустою, i тепер клекотить. Нiхто не розбира?ться в тiй стравi. Гетьман, почувши, аж на лiжку присiв: "От, бачиш, якi то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут свiтлiйший до мене вiд царя приходив, а там мо?х людей зневажають. Яке ?м дiло до нас? Мо? люди пiд мо?м регiментом стоять. Карати ?х нiхто не ма? права. Не стерплю того, не стерплю!" Вiн кулаком бив об нiчний столик, аж плящинки з лiками скакали. "Провiриш менi, Пилипе, це нове, нiкчемне дiло. Переслухати свiдкiв, розслiдити, хто винуватий, i звiдомлення подати на письмi. Досить менi тi?? зневаги. Мо?х людей я маю судити, я ?х вождь. У всьому руку свiтлiйшого бачу. На царську гарячу комплекцiю вину спиха?, а сам вiн воду каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто такий гетьман Мазепа!" ТАНСЬКИЙ Якось на провiдному тижнi зiбралися в гетьмана старшини, давали йому сво? звiдомлення i накази приймали. Вечором розiйшлися: хто до себе на квартиру вiдпочивати, хто до знайомих, а хто до за?здного дому, де в боковiм, окремiм, покою можна було тихо й незамiтно старого меду попити. Бiля гетьмана остались тiльки Орлик i Ломиковський. Цей почав. "Не хотiв я вашiй милостi при людях цього казати, знаючи, що не мило буде милостi вашiй таку новiсть почути". "Що ж там знову нового?" - спитав нiби байдужо гетьман, привиклий до всiляких немилих новин. "Компанiйський полковник Танський вiд князя Меншикова лист дiстав?" "Танський? Вiд Меншикова? Лист?.. Якого змiсту?" "Щоб з полком сво?м, взявши за шiсть мiсяцiв плату i придбавши харчiв, у похiд у Польщу пiд накази польського коронного гетьмана Сiнявського рушав". Гетьманом аж пiдкинуло на лiжку. Його вдумливi, пронизливi очi змiнилися нараз, запалали гнiвом, на висках набринiли жили, вуста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й м'яла накривало. Ломиковський, як сидiв бiля гетьмана, так мимохiть вiдсунувся вiд нього, Орлик пiднявся з мiсця i стояв, з тривогою дожидаючи громiв з тi?? хмари. "Правда це?" - спитав не сво?м голосом гетьман. "Як Бог на небi, правда,- вiдповiв Ломиковський.- Не смiв би я гетьмановi мойому брехати". "А ти чув про це?" - повернувся гетьман до Орлика. "На жаль, чув,-вiдповiв тривожно Орлик.- Танський, кажуть, вже й у похiд готовитися почав". "Заки пiде, як скажену собаку застрелю за непослух, за легковаження регiментаря свого!" Орлик пополотнiв. Ломиковський i собi з крiсла пiднявся. Гетьман вiддихав важко. Обидва вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок. "Чом ти менi про цей лист не сказав ранiше. Ти ж нiчого не смi?ш затаювати передi мною?" - гримав на Орлика Мазепа. "Не було коли, ваша милосте. Чекав я аж старшини розiйдуться". "На другий раз, не гаючись, кажи. Зi сну мене буди, вiд страви вiдривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подiбне. Свiтлiйший щоднини бачиться зi мною, балака? про всiлякi речi, нiбито радиться, а тут поза мо? плечi полками мо?ми розпоряджа?ться, накази людям мойого регiменту розда?, нiби мене вже й на свiтi нема?, нiби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Танському грошi на шiсть мiсяцiв уперед i харчi для його полчан? I питаюся я, як смi? Танський йти, не дiставши наказу або хоч дозволу вiд мене, регiментаря свого? Нехай спробу?! Як скажену собаку застрелю!" Орлик, зачекавши аж перша хвиля гнiву перекотиться, запримiтив: "Може, Танський i не винуватий у тому. Може, гадав, що свiтлiйший у порозумiнню з вашою милiстю цей наказ вида?". "Так тодi чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямiнам нашим, це понижу? не тiльки мою владу, але й честь вашу. Прихвоснi роблять таке, а не полковники, котрих я надiляю так щедро i ма?тками, i значiннями. Танський нiбито з панiв, а хам вiн, холоп - отщо!" Нова хвиля злостi пiдкочувалася пiд серце старого гетьмана. Вiн цiлий аж трусився. "I з такими людьми кажете ви менi починати якесь полiтичне дiло, писати нову сторiнку iсторi?? Ха-ха-ха! З такими людьми!" Гетьман смiявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрий смiх, що не зауважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська квартира, пiд'?хав вiз. Почувся крик варти, i черговий офiцер вибiг на ганок. Орлик i Ломиковський пiшли подивитися, що за гiсть так пiзно до гетьмана при?хав. "З Вiнницi,- сказали, вертаючи в гетьманську вiдпочивальню,- якийсь Залевський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?" "З Вiнницi?.. Залевський? - аж скрикнув гетьман.- Ведiть його до мене, а самi можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед свiтлицею поставити варту. Щоб менi туди нiхто не входив. На твою вiдповiдальнiсть цей наказ видаю". "Слухаю милостi вашо?!" "Завтра вранцi заходьте знов до мене". Орлик i Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик вартi накази давав, як варта здоровила панiв генерального писаря й обозного i як вони попри двiр у город пiшли. До дверей гетьмансько? вiдпочивальнi хтось несмiливо постукав. "Увiйдiть!" Заскрипiли дверi i почувся покiрний, тихий, але дуже виразний голос: "Laudetur Jesus Christus!" Вiдблиск невгасаючо? лампи освiтив злегка згорблену стать нiби шляхтича а нiби нашого козака, бо по одежi, та ще в сумерках, годi було пiзнати. Гетьман пiднявся, вдивився в тi сумерки, а потiм, простягаючи руки перед себе, вказав: "Скорше б я смертi сво?? сподiвався, як вашо? особи. Козак, ?й-Богу, козак! Навiть вус невеличкий вирiс, не менший, як у мене! А покажiть голову". Гiсть ще бiльше нагнувся над лiжком господаря, а той по головi його погладив. "I тонзура заросла. ?й-Богу, нiхто б не пiзнав, що це духовна особа,- Говорив без слiду недавнього гнiву i збентеження.- Вiтаю вас, отче ректоре, i дивуюся смiливостi вашiй". "Для доброго дiла варт i життя не пожалувати". "То правда. Не гнiвайтеся, що не хочу свiтла. Не хочу кликати Кендз?ровського. Нехай собi люди гадають, що Мазепа спить. Тут, зна?те, i пiдслухують, i пiдзирають, i гадки вгадували б, коли б можна". "Не тiльки тут, скрiзь так у полiтицi бува?". "Але тут бiльше, як скрiзь. Щось вони нiби зачувають сво?м носом, та на слiд попасти не можуть. На всякий спосiб, стереженого Бог стереже". Обидва привикали до сумеркiв i при блисках лампади слiдкували за грою сво?х облич. "Були?" - спитав нараз гетьман коротко свого несподiваного гостя. "Був",- вiдповiв ?зу?т Залевський. "У Саксонi??" "У його милостi короля Станiслава". "I як вас приняв гех Stanislaus?" "Над усяке сподiвання гарно. Людина вiн образована, iдейна, чоловiк, можна сказати, iдеальний. Про милiсть вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велiв". "Спасибi. А дiло?" "Дiло не легка рiч". "Не легка?" "Так, бо милiсть ваша дуже багато жадають". "Я багато жадаю? Отець ректор жарту? собi. Не жадаю бiльше, нiж менi належиться. Годi з одно? бiди в другу лiзти, з ярма в шлию, з-пiд кнута пiд канчук. Подумайте! Коли б я тепер вiддав Правобережну Укра?ну, пiсля того, як вона довго борикалася за свою незалежнiсть i як я деякi ?? частини вже таки дещо до ладу довiв i загосподарював, так це був би новий козир у руках мо?х ворогiв проти мене. Сказали би. Мазепа половину Укра?ни запродав. СIага расtа claros faciunt amicos. Тут Укра?на, а там Польща, тiльки тодi можуть вони бути для себе добрими сусiдами й союзниками. А поки Польща сяга? рукою по Чорне море, поти вона необачно вiдбива?ться вiд Балтiйського. Одне втратить, а другого не здобуде. В боротьбi з укра?нським степом вона обезсилиться до краю, не опану? сво?? внутрiшньо? анархi? i скiнчиться тим, що Москва i ?х, i нас проковтне в свiй ненасичений шлунок". "Але те саме, що сказали б укра?нцi про вашу милiсть, коли б ваша милiсть вiддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станiслава, якщо вiн згодиться його вам вiдступити". "Раrdоп! В тiм ? велика рiзниця". "Яка?" "Загарбане вiддати, а сво? прогайнувати,- це не все одно. До того його милiсть король Станiслав, кiнчаючи давню польсько-укра?нську ворожнечу, покладе пiдвалини пiд новий устрiй Схiдно? ?вропи. Помиренi колишнi вороги з'?диняться i спiльними силами вiдпиратимуть грiзного ворога вiд сво?х границь. Як нi, то, як кажу, вiн i нас, i вас поневолить, одних i других зробить сво?ми холопами й рабами. Цар Петро це символ ново? Росi?, котра зi сво?х болот i снiгiв виступа? на широку ?вропейську видiвню, щоб на нiй вiдiграти великодержавну, iмперiалiстичну роль. Балтiйське i Чорне море, Карлати й Царгород - це тi границi, до котрих вона пiде по наших трупах. Король Станiслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловiк образований i розумiючий iсторiю, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрi поза границями сво?х власних ма?ткiв границь i добра Речi Посполито? не бачать". "Не легка рiч робити щось проти волi панiв i вельмож польських". "Треба робити те, що iнтерес державний велить. Кожний пануючий зречеться частини, щоб цiлiсть скрiпить. Це - конечнiсть i годi". "А ваша милiсть частини не зрiкаються". "Бо менi не вiльно. Це ж укра?нська земля. Я чужо? землi не домагаюся, навiть найменшого шматочка, нi!" "А що ж вашiй милостi да? цар Петро?" - спитав нараз, не без хитростi, ?зу?т. "Власне тому, що да? не те, чого менi треба, я хочу балакати з Карлом i Станiславом. Менi, як гетьмановi Мазепi, нiчого бiльше й не треба. Як бачите, я собi не менший пан вiд якого там короля i не бiднiший вiд жодного з них, але для iде? державно? i заради культури ?вропейсько? зважуюся на гру, в котрiй можу втратити все". "Того нiколи не буде. Карло побiдник, Карло герой, на нього дивиться весь свiт". "А во?нне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександр Македонський, Ганнiбал i Вал?нштайн - це не геро?? А що сталося з ними? ,Еvеntus Ьеlli sеmper dubius est'". Балакали по-латинськи, але так легко й живо, нiби це була ?х спiльна, рiдна мова. Один на другого дивилися з-пiд ока. Обидва мали за собою школу й досвiд. ?зу?т балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кожний звук почути, зате не чулося того чуття, з котрого звуки людсько? мови виходять i забарвлюються ним. "Ваша милiсть,- почав ?зу?т,- можуть бути впевненi, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милостi вашо?, вважаючи себе його милостi послом i адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти нашi не оставалися в боргу, ?х контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав i не складаю, сподiваючися, що ваша милiсть, як вельми досвiдчений полiтик, поступлять дещо зi сво?х постулатiв, деякi з них переведуть пiд рубрику дезiдератiв, противна сторона також пiде на компромiси i почин наш увiнча?ться успiхом аd maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae". Гетьман глянув у хитрi очi свого гостя i заперечив головою: "Отче ректоре! На довгi торги в мене часу нема. Земля пiд ногами горить. ,Hannibal ante portas!' Як людина, начитана в iсториках грецьких i римських, а також знаюча пiзнiшi аннали й volumina legum, зрозумi?те, venerabilis pater, що за що-небудь я певно? теперiшностi за непевну будучнiсть не промiняю. Краще живий хорунжий, нiж умерший сотник. Мо? бажання мiнiмальнi". "А максимальнi, милосте ваша?" "Максимальнi - це те, до чого безперечно всякий народ ма? природжене право i чого певно, може й у недалекiй будучностi, будуть добиватися освiдомленi одиницi i цiлi народи,- нiким i нiчим необмежена воля... Але скажiть менi, яке становище Карла?" "Становище Карла?" "Так.. Його до мого проекту". ?зу?т зморщив чоло. Пiд напором того несподiваного запитання думка його стала зi здво?ною швидкiстю працювати. "Його милiсть Саrоlus rex, не можу зата?ти правди, рад довести до згоди". "Рад. Ось i бачите. На його я числю. Сподiваюся, що цей молодий, генiальний чоловiк зрозумi? мо? важке положення i не допустить до довгих торгiв, котрi, як самi ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, мiж мечами танцюю, як сновида по покрiвлях височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок i - все пропало..." "А релiгiйне питання?" - так само несподiвано спитався ?зу?т. Гетьман, не гаючись, вiдповiв: "Ви зна?те, як я ставлюся до нього. Толеранцiя, отче ректоре, це мiй iдеал. Насильним ширенням яко?сь вiри i опресi?ю супротивникiв релiгiйних слави божо? не умножимо. Середньовiчнi практики релiгiйного питання не розв'язали, видно, треба вирiшувати його iншими способами, а саме свободою слова й совiстi. Нехай духовнi, сповняючи пильно i совiсно сво? обов'язки, воюють не мечем, а словом божим". "А якщо нам не дозволять сповняти сво?х обов'язкiв?" "В державi, котро? я буду головою, насильства нiкому не дозволю чинити". * * * Пiзно в нiч продовжалася розмова в гетьмановiй вiдпочивальнi, а царськi шпигуни, здалеку пiдглядаючи за його мешканням, дивувалися, який там спокiй. "Мабуть, Мазепа дiйсно хворий",казали, вiдкладаючи свою працю до завтрiшньо? днини. ВIД'?ЗД Нiби крiзь сито цiдився весняний теплий дощ. Дерева i корчi, повнi зеленого листя, понамокали й понависали i здалеку виглядали, як стiжки, копицi сiна, як гори. Зi стрiх i з дахiв спливала струминками дощiвка. Вулицями шумiли потоки, забираючи з собою весь бруд i нечистоту, нанесену кiньми й людьми. Одних i других було на таке мале мiстечко, як Жовква, аж забагато. Ще не свiтало. Без годинника годi було вгадати, яка тепер година,- анi нiч, нi день. Та хоч так рано, Жовква будилася зi сну. Блимало свiтло по хатах, козаки напували коней, солдати прокльонами вiтали день. Нараз засурмлено в труби i заграли козацькi литаври. Вулицями, як тiнi, помчали ?здцi i побiгли пiшi. Мiщани виходили на ворота i до фiрток. "Бувайте здоровi! Не поминайте злом!" "?дьте здоровi, най вас Бог провадить!" Навiть до непрошених гостей привикнеш. Нарiкав, як прийшли, i жалу?ш, коли вiдходять. Все-таки сво? люди, хоч i з таких далеких сторiн. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять,козаки. I не одна дiвчина притулилася до вишнi в садочку, i як вишнею вiтер, так нею хитав жаль, i як з вишнi дощ, так з ?? очей на траву скапували сльози... По?де i, може, не побачаться бiльше. Така велика тая Укра?на, такi непевнi часи! Як пес за возом, побiгла б за козацьким табором,- куди вiн, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже нещаслива дiвоцька доля. I без кохання годi, i з коханням важко. Заграли дзвони й заревли на пiвнiч вiд мiста гармати. Пролетiв кiнний козацький вiддiл i заторjхтiла ошклена карета. Мешканцi Жовкви прожогом метнулися з хат. "Гетьман ?де! Гетьманi" Кланялися i повними смутку очима вiдпроваджали карету. Вiдколи гетьман до Жовкви при?хав, москалi трохи присмирнiли. Мiщани до гетьмансько? канцелярi? жалуватися ходили, i гетьман уймався за ними. Декiлька солдатiв таки гостро покарали, вiдрiзуючи вуха й носи або пропускаючи крiзь вербову алею чи там крiзь шпiцрутени. Якщо жалоби не допомагали, то за покривдженими жовкiвцями ставали ?х новi знайомi - козаки. Щонайгiрших пакiсникiв закатруплено за мiстом так, що й дiйти було годi, хто й коли це зробив. Тепер жовкiвцi поопускали носи, бо ?х протектор вертав на велику Укра?ну. Гетьманський ридван котився на пiвнiч. Поруч гетьмана сидiв Ломиковський, навпроти Орлик. Ридван великий i вигiдний, як хата. Дорога нерiвна й болотиста, ридван хитався на ремiнних пасах i, нiби колиска, колисав ?х до сну. Ломиковський позiхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що вiн не виспався. На гетьманi не пiзнати втоми. На його блiдiм обличчi вицвiтали легкi рум'янцi, в кутиках уст та?лася злобна усмiшка, в очах огники грали. Як минули останню хату i з садкiв ви?хали на поле, гетьман рукою показав налiво. Ломиковський i Орлик зирнули в вiкно. Кiлькасот сажнiв перед ними щось мрiло, су?тилося, шумiло, нiби хмари, нiби дими, нiби лiс двигнувся з мiсця i йшов. Козацьким очам не важко було пiзнати - вiйсько! "Бачите, панове?" "Бачимо, милосте ваша!" "Москалi з почестями випроваджають мене". "I Танського полчани з ними". "Бо Танський до москалiв пристав. Пiдлабузнювався свiтлiйшому, гадав, що мiд лизати пiде". "Скушту? вiн московського меду! - завважив Ломиковський.- Я тому Танському здавна не вiрив". "Чимало таких. Але не гадаю, щоб вiн там велико? слави зажив. Його полк без дисциплiни. Не знаю, чи втрима? його в руках". "Додадуть 600 москалiв". "Почесний караул,- i гетьман усмiхнувся.- Хотiв я зразу провчити Танського i спротивитися. Але, гадаю собi, ма? хтось iнший пiд команду Сiнявського йти, так краще хай його посилають. Бо треба вам знати, хто такий Сiнявський з Бережан. Пiзнав я чимало тих панiв i мушу сказати, що Сiнявський не з кращих. Горда i пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архiмандрит". "Чому ж то вони таку нараду вашiй милостi роблять?" "Пита?те? Щоб заспоко?ти розгнiваного гетьмана. Дурнi, дурнi! Гадають, що пiддурять мене... Мазепа обид не забува?". Через поле в напрямi то? дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало два ?здцi. Один - на карому, другий - на гнiдому конi. Оба в зелених кафтанах з блискучими гудзиками; на ногах високi чоботи, на головах трикутнi капелюхи. З плечей на кiнськi зади спливали довгi плащi, наопашки вбранi. Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, i по тiм здалеку можна було вгадати, що це свiтлiйший князь Меншиков. Не великий, не товстий, з гарним, солодко всмiхненим обличчям, здалеку виглядав як хлопчик. Усмiхом гетьмана вiтав. Гетьман наказав здержати карету. Вилiз, а за ним Орлик i Ломиковський. ?м подали коней. Гетьман ще не вспiв ускочити в сiдло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим i той другий ?здець, на гнiдому конi. Цей другий був хлопець лiт 16, високий i худий, з вузькими грудьми, слаборозвитий. Лице його, над мiру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонiзувало з рештою тiла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражiння тяжко схорованого i передчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощi, безладно спускалося на комiр. Годi було подумати, що це царевич Олексiй, син Петра i його престолонаслiдник. Не нагадував батька нi зверхнiм виглядом, нi доведенням з людьми. Несмiливий, нiби перестрашений, викликував скорше милосердя, нiж тую пошану, яка належалася будучому носителевi царського вiнця. Мазепа глянув на царевича i йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собi його трагедiю, добру маму i жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черницi. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрiчi. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати. I гетьман пiдскочив конем до Олексiя. Поздоровив його. Царевич усмiхнувся якоюсь лагiдною i сумною усмiшкою, вiд котро? оживилося, вiдмолодiло i покращало його негарне обличчя. Малi i круглi, як у риби, вуста ворухнулися, хотiли щось сказати, але нараз здавили в собi невимовленi слова i замовкли. Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав: "Його величество, батюшка, наш наймилостивiший цар i повелитель, здоровить тебе, гетьмане Iване Степановичу, i бажа? тобi щасливо? дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважнi дiла. Пiд опiку вiдда? тобi його величество Олексiя, свого сина". "Будь ласка, князю, передай його величеству царевi мою щиру подяку за його великоцiнну пам'ять та за його добротливi побажання. Якщо Господь Бог не вiдмовить менi сил i здоров'я, постараюся сповнити завдання, яке вклада? в мене мiй важкий уряд, на славу Бога, на добро народу i на вдоволення царя. З великою утiхою приймаю до вiдома, що його величество цар довiрив менi свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим, так сво?м досвiдом старечим". Кажучи це, гетьман поклонився царевичевi, а той ще раз жалiсливо всмiхнувся i насилу зважився вимовити одне тiльки "Спасiбо!" "А тобi, свiтлiйший князю,- говорив гетьман, повертаючись до Меншикова,- щиро дякую, що потрудився нинi i трудишся не раз ради мо?? маловажно? для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобi!" Меншиков зрозумiв легку iронiю, що окривалася в тiм комплiментi, але вдав, нiби вiн гетьмановi слова прийма? щиро до серця. Повернув коня i разом з царевичем, Мазепою, Ломиковським i Орликом пiд'?хав до вiйська, котре уставилося чотирикутниками на лугах i нивах, не жалуючи нi гарно? трави, нi зеленого збiжжя, що пропадало пiд кiнськими копитами i пiд вояцькими чобiтьми. Козаки стояли по серединi, москалi по боках; ззаду, пiд лiском, декiлька гармат. Гетьман глянув i погадав собi: "Беруть наших у клiщi. Гадають цiлу Укра?ну такими клiщами здавити". Козаки стояли свобiднiше. Тiльки переднi з них мали одностро?, темно-синi чемерки i шапки кругло? форми. А там попадалися одяги, рiзного крою i цвiту. Видно, що полк був недавнiй i не добре ще зорганiзований. Москалi були в довгих темно-зелених кафтанах з червоними вiдлогами, однi - в камашах, а iншi - в чоботях високих, добре вимащених. У всiх були довгi "скалковi фузi?". З трикутних капелюхiв трьома струминками спливала цюрком дощiвка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були сво? довге волосся, i на кафтани стiкало з нього щось подiбне до рiдкорозчиненого тiста. Гетьман пере?хав попри фронт i покликав до себе Танського. "Полковнику Танський!" "Слухаю вашо? милостi!" "Пiд чи?м ти регiментом сто?ш?" Танський здивовано глянув, але подумав хвилину i вiдповiв: "Пiд регiментом його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи". "Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться менi, не дуже крiпка пам'ять!" Не дожидаючи вiдповiдi, гетьман махнув на прощання булавою, вiйсько вiдповiло голосним криком, в котрому годi було дослухатися слiв, бо москалi одне кричали, а козаки iнше, i гетьман, попрощавшись з Меншиковим, повернув у свою карету. Меншиков повернув конем до вiйська, а Ломиковський i царевич подались до того вiддiлу, що супроводжав гетьмана. Орлик ?хав бiля гетьманово? карети. "Пилипе,- говорив до нього через вiкно гетьман,- уважай на Олексiя. Я його навмисне не попросив до сво?? карети, хоч дощ i хоч жаль менi, що змокне хлопчисько". "Вiн дiйсно нужденне вигляда?. Нiби жалi?ться кожному: miser et pauper sum". "Бачиш? Навiть сином царя невелике-то щастя бути". Дощ-капусняк накрапав чимраз густiше. Орлик поставив комiр вiд сво?? довго? непромокаючо? бурки. "А не запросив я царевича до сво?? карети раз тому,- говорив далi гетьман,- бо знаю, що цар того не любить; вiн хоче, щоб син привикав до во?нних трудiв, а по-друге,- тут Мазепа притишив свiй голос,- бо менi треба буде повернути незабаром убiк та поступити до одного двора. Розумi?ш?" "Розумiю, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не зауважив". "Не iнакше". "А якщо вiн спита?ться, де подiлася вашо? милостi карета?" "Так скажеш тодi, що гетьман по?хав iншим трохи дальшим шляхом, але кращим i для важко? карети певнiшим, i що пiд вечiр нажене вас". Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьмановi усякi викрути на гадку. Якраз тодi царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якiсь тайнi iнструкцi? давав). Мазепа оком знавця обкинув худорляву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого i здорового коня. "Пiвтора нещастя,- сказав, похитуючи головою.- Але на конi сидить не найгiрше. Тiльки, мабуть, йому i байдуже, чи це кiнь, чи корова". "Царевичевi, мабуть, цiлий свiт байдужий",- потвердив Орлик. "Того сказати не можна. Вiн тiльки iншими очима дивиться на свiт". "Це люди з двох iнших планет". "Але сонце для обох - Росiя". Орлик задумався. Нараз, повертаючися до гетьмана, сказав: "У нас багато таких, що свого сонця не бачать". "Залiнивi,- вiдповiв гетьман,- щоб дивитися на нього. У звiрят, якi в печерах живуть, заникають очi. Так i в них. Нехай собi сонце свiтить десь там у полi, ?м до нього байдуже". Карета перехилилася вбiк i мало не перевернулася. Машталiр здержав конi. В'?хали у велику баюру. Гетьман озвався до Орлика: "Нема нiчого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед i хай цiла валка ?де. Нам доведеться польовими ,дорогами об'?здити це прокляте болото. Розумi?ш?" "Розумiю, милосте ваша". Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли цiла валка, до останнього козака, сховалася в лiсi, машталiр повернув кiньми, ви?хав на польову дорiжку i пiгнав до села, що лежало в придолинку, помiж гайками. Перед селом, у великому саду, стояв двiр княгинi Дольсько?. Веснянi роботи скiнченi, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився помiж двiрськими ланами i незамiтно, бiчною брамою, за?хав перед кам'янi сходи старосвiтського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже то добре хазяйну? i зайвого гроша на обнову палати не ма?. "Чи не схоче знов позичити в мене? - погадав собi гетьман.- Га, що ж? Кум кумi рад... Як попросить, то дам. Сприя? менi тая гарна паня". Гетьмановi хотiлося пiсля побуту в Жовквi, де вiн мало що не кожно? днини зустрiчався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про iнших москалiв i не згадуючи, хотiлося йому тепер яку годину-двi побалакати з гарною i умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двiрську й великопанську атмосферу, до яко? вiн вiд дитини привик. Був це iнший свiт, неподiбний до того, в якому переживав цар i яким гадав ущасливити сво?х землякiв - i неземлякiв, котрих вiн сподiвався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурнiй людинi протест i охоту боротися з нею, таку реакцiю почував у собi гетьман, про полiтичнi його плани навiть не згадуючи. Вони були природним випливом тi?? стихiйно? реакцi?, а заразом скрiпляли ??. Без насильства не збуду?ш i не перетвориш держави. Це ясно. Насилуй собi сво?х людей - але яке тобi дiло до нас? Ми ж iнший народ, i насильство тво? над нами стократ гiрше й кари гiднiше, бо воно знуща?ться над нашим почуттям нацiональним. За нами найсвятiше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природi, щоб зберегти свiй рiд i гатунок. Яке дiло Укра?нi, що ти хочеш утворити нову, московську державу? Княгиня Дольська розумi? тi гадки й почування, вона сприя? не лиш гетьмановi, але й Укра?нi, i тому вiн радо побалака? з нею, бо зi сво?ми все ще бо?ться говорити щиро, все ще не хоче розкрити карт. З Дольською безпечно. * * * На жаль, гетьман завiвся у сво?х сподiваннях. Двiр був майже пустий. Привiтав його старий служка й попросив до зали, в якiй гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловiчка, що, здавалося, навiть у кунтушi добре ходити не вмiв. Анi вильотiв вправно не закине, нi вуса не пiдкрутить з фантазi?ю, тiльки дурнувате пiдсмiха?ться. "Ваша милiсть, пан гетьман, не пригадують собi мене?" - пита?. Гетьман уважно глянув на шляхтича: "Не тямлю, щоб я мав при?мнiсть стрiчатися з вами". "А я мав честь бути представленим вашiй ясновельможностi. Я отець Августин, тринiтарського ордену чернець, вашо? милостi покiрний слуга i пiднiжок". "Ви - отець Августин? Нi, жарту?те, добродiю. Я вже всiлякий маскарад видав, але щоби хто мiг перекинутися з умного тринiтарiя в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив". Отця Августина нiби хто медом помастив. "А все ж таки я, simplex servus Dei, не хто другий, лиш отець Августин",- вiдповiв i подав условлений знак, по якiм про еrrоr in реrsona i мови не могло бути. Вiд отця тринiтарiя довiдався гетьман, що княгиня сподiвалася його, гетьмана, але не нинi, так i по?хала кудись, i що коли б навiть пiсланця по не? зараз пустити, то що лиш завтра, пiд вечiр, можна би сподiватися ??. А що гетьман мусiв за яку годину-двi ?хати далi, щоб ще перед нiчкою наздогнати царевича Олексiя, так треба було i без княгинi прийняти звiт тринiтарiя з по?здки до короля Карла. Звiт цей не вiдбiгав далеко вiд того, що привiз Залевський, вони нiби порозумiлися, щоб виторгувати дещо вiд гетьмана в користь Польщi i католицизму. Гетьман дав тринiтарi?вi таку саму вiдповiдь, як i Залевському, i просив його, як тiльки княгиня повернеться, порозумiтися з нею i ще раз по?хати до Карла. Чернець дуже уважно вислухав гетьмана, нiби кожне слово його карбував собi в думцi, а тодi, перепрошуючи i застерiгаючись на всi боки, натякнув, що по?здка така кошту? силу грошей, котрих, на жаль, анi в нього, анi в княгинi нема?: "Княгиня вже й сво? дорогоцiннi брильянти заставила, i тепер вона турбу?ться, яким би то способом викупити ?х, щоб не пропали". "Грiш - рiч набута,- вiдповiв гетьман.- Щоб ми здоровi були, для доброго дiла не пожалi?мо м а м о н и". А в душi погадав собi: яка то сила в тiй марнiй мамонi! Без не? вiн зданий був би на ласку й неласку царя. Як багато грошей, тодi й пан хороший, а без гроша дурна i наймудрiша голова. Чернець згорнув дукати, подякував i запевнив, що в нього тепер друго? гадки нема?, крiм тi?? одно?, якби-то найкраще послужити його милостi пану гетьмановi. Гетьман подякував за тую дбайливу прихильнiсть i просив поздоровити княгиню. "?? милiсть, княгиня, вельми високо собi цiнить знайомство i приятельськi стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевнiй ф о р м а ц i ? i благородного ума е к с ц е л ? н т н i й е д у к а ц i ? , висловлюючися за?дно з найбiльшою реверенцi?ю". "Не з бiльшою, нiж я про ?? милiсть, княгиню". "?? милiсть княгиня будуть дуже болiти, що не бачилися з ясновельможнiстю вашою". "Не менше болiю я, що не бачив княгинi". * * * Гетьман розпрощався, i непочемний шляхтич вiдпровадив його до карети з тою самою нiбито дурнуватою усмiшкою, з якою перед годиною привiтав його, а яку звичайно носять на сво?х тупих i безвиразних обличчях пiдупавшi панки та всiлякi збiднiлi свояки-резiстенти, що тримаються клямок з пiвмискiв повних на дворах, поки що не цiлком ще пiдупавших i тiльки повiльно й незамiтно падаючих у низ сво?х високих i добротливих протекторiв. "Цей vеnеrаbilis раtеr роль свою гра? summa cum laude,- думав гетьман, вiддаючи себе в обiйми м'яко вистеленого нутра сво?? карети.- Такий артист варт добро? заплати. Нашi ченцi не менше хитрi вiд усяких ?зу?тiв i тринiтарi?в, але потрiбно? е д у к а ц i ? не мають. Доказ - iсторi? доносiв на Мазепу". ПО ДОРОЗI Дорога була безпечна, бо перед ви?здом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа i очистила старанно всi ходи й переходи, всi шляхи i стежки вiд усякого пiдозрiлого й ненадiйного елемента. До того день, кiлька здорових i добре озбро?них гайдукiв - можна було ?хати безпечно. Дощ уйнявся, веснянi хмари розвiвалися, як дими по битвi, молода зелень аж хапала за очi. Гетьман жалував, що не застав княгинi. Все воно краще мати дiло з панею, нiж з ?? служкою, хоч би навiть з таким хитрим i дотепним, як отсей тринiтарiй. Мудра княгиня Дольська! Вмi? вона пiдiбрати вiдповiдних людей, грачiв, не партачiв. Можна бути певним, що ?? посли не пошиються в осли, дiла не попсують. Гетьман був рад, що вигляди на новий союз Укра?ни зi Швецi?ю прибирали конкретнi i кориснi форми. Останнiй побут з царем i Меншиковим у Жовквi впевнив його, що з Москвою не за?деш далi, нiж до чорта в зуби. Петро, навiть побитий, буде ще для Укра?ни ворогом дуже небезпечним. У нього вже нинi вiйська поверх сто тисяч (крiм козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рiвня знаменитiй армi? шведськiй, але все ж таки куди краще вiд давнього, котре анi оружжя доброго не мало, анi бойовим духом не вiдзначалося. "Нъть попеченiя о томъ, чтобьi непрiятеля убить, одна забота - какъ бы домой поскоръе",- писав про московське вiйсько московський чоловiк Посошков. "Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ ноженъ не вынимать!" - це було бажання пересiчного московського лицаря. I тепер ще дух московсько? армi? не пiднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом i духа зреформу?.. Вояка да? не земля, а чоловiк, бойовий вишкiл краща?, дисциплiна поправля?ться, воруження теж, мобiлiзацiя справнiша, устрiй "тила" вiдповiднiший. За лiт кiлька у нього буде 200 тисяч справного i карного, на заграничний лад вишколеного i зоруженого вiйська. I що тодi станеться з Укра?ною? Що значитимуть супроти цi?? бойово? сили нашi смiливi i хоробрi, але мало карнi полки, котрi сво?х виборних i всяких других прав нiяк позбутися не хочуть? Гетьман чув, що це, мабуть, останнiй момент, коли ще можна врятувати загрожену автономiю Укра?ни, а властиво останки тi??. Прогавиш цю нагоду - i вона вдруге не верне. Укра?ну поневолять, а там i винародовлять ??. Усi подi?, во?ннi й полiтичнi, усякi порахунки, економiчнi й культурнi, публичнi й особистi, з непереможною силою штовхали Мазепу в обiйми нового союзника. Як чоловiк освiчений, i з книжок, i з досвiду вчений, вiн бачив усю небезпеку такого полiтичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподiваннями, лише обережно, розглядаючись на всi сторони, йшов вперед до намiчено? цiлi, не зриваючи поки що за собою мостiв, бо, може, ще доведеться ними назад переходити рiчку. Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах Укра?ни, наздоганяючи гнiдого Олексi?вого коня, але сто разiв швидше буяла гетьманова думка полiтичними дорогами й дипломатичними стежками цiло? ?вропи, шукаючи ратунку i захисту для велико? i важко? до переведення iде?. Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка. "Що там такого? Нам спiшно!" - спитав гетьман. Йому вiдповiли, що чоловiк якийсь лежить поперек дороги. За хвилину побачив крiзь склянi дверi карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подiбне до чоловiка, але так пошарпаного й окервавленого, що годi було в ньому доглянутися образу й подобi я божого. Призвича?ний у вiйнах до подiбних i до гiрших ще образiв в часi миру не любив ?х i гидився ними, тому, не гаючись i не зважаючи на болото, вилiз iз сво?? карети i пiдступив до трупа. По останках одежi впiзнав шведського жовнiра. Головних нарисiв драми не важко було догадатися. Москалi, а може, й нашi на московськiй службi провадили туди шведських бранцiв. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих i знесилених до краю залишали безсердечно на шляху - на поталу диким звiрям i хижiй птицi. Мабуть, це один iз отих безталанних... Молодий, фiзично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з пансько? або iнтелiгентно? родини. Може, який одинак, цiла надiя батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на квiтучi дерева й, повертаючись очима на далекий схiд, питаються: "Де вiн тепер, що робить i коли верне до нас?" А вiн, отсе сподiвання, цей дорогоцiнний предмет турботи й туги, нiби зужита й до нiчого вже не пригожа ганчiрка, лежить поперек дороги в болотi i в кровi. Можна його пере?хати возом, стратувати кiньми, згно?ти - нiхто й словечка не скаже. Це ж - ворог! Гайдуки витягнули шведа на поле, зложили йому руки навхрест i хотiли очi хустиною накрити, поручаючи його опiцi вiрлiв-братiв i вовкiв-сiроманцiв. I це вже самаритянська прислуга, бо такi тепер часи, що з живими не панькаються багато, а про трупи нема що й казати! Але гетьман був друго? гадки. Його зворушив трагiчний кiнець невiдомого лицаря, що з хоробрим сво?м королем пiшов по славу, а зайшов в укра?нське болото. "Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повиннiсть! Кожного з нас може такий конець стрiнути". Швед нiби те вчув i - стрепенувся... Конав чи до притомностi приходив? Гетьман казав чутити його i забрав з собою. Щоб там з полiтичного союзу i не вийшло, вiн людський союз заключив iз шведом. "Як видужа?, може, менi придасться",- погадав собi. Думки його все ще рiзними шляхами блукали, але в душi впевнений був, що дiло вирiшене,- колесо нашо? iсторi? повернеться у другий бiк. Годi цю змiну спинити. Всi сили спричинюють ??. Тривожили гетьмана два питання. Як згуртувати козацьке вiйсько, розкинене по всьому сходу ?вропи, i яке становище займуть старшини? Здоганяючи царевича, вiн роздумував над ними. Вiйська в нього було доволi, щоб, перекидуючи його нагло на бiк Карла, тим самим вирiшити вiйну. Але ж бiда, що вiйсько це не вкупi i не пiд його рукою: воно в Биховi, в Польщi, на Волинi, в Казанi, скрiзь. Цар нiби навмисне вiдрива? козацькi полки вiд гетьмана i перемiшу? ?х зi сво?ми. Гетьман повсякчасно тремтить, що вiд нього нових полкiв зажадають i знову ?х пiшлють Бог вiсть куди, аж оставлять його, нiби вождя, без армi?, з одною тiльки i то, може, нечисленною прибiчною сторожею. Переходити до Карла з малими силами, а потiм боротися проти сво?х власних полкiв, котрi вiн залишить на сторонi Петра, наражаючи ?х, з одного боку, на шведськi кулi, а з другого - на помсту й переслiдування царя,- це надто прикро, це прямо неможливо для нього. I Мазепа ще раз розгляда? справу, шукаючи якогось виходу. Одинока можлива розв'язка цього питання-спрямувати вiйну на пiвнiчний захiд i на Укра?нi дiстати свобiдну руку до концентрацi? вiйська i до переходу. Так само не вирiшене друге питання - становище старшин. Гетьман зна?, що не всi вони пiдуть слiпо за ним, здаючись на його розум i характер. Будуть такi, що в даний мент скажуть: вiльно гетьмановi зрадити царя, так вiльно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зрадi не рiвна, шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирiшить це питання не iдея, а приватна охота не втратити зарiбку. В осередку того типу старшин явля?ться Кочубей. Гетьман чу?, як зловiщо звучить це татарське iм'я. Вiд Кочубе?в прийдеться ще багато лиха зазнати. Нiчого доброго вiд них вiн не зазнав, але якщо Любов Хведорiвна загрозить дiлу, о, тодi вiн поступить безпощадно. Здавить, сторощить, змете... А Мотря?.. "Бiдна, бiдна Мотря!.." Гетьманська карета пiд'?здила до якогось села, в котрiм слiдний був незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалi з шведськими бранцями, а пiд вечiр надтягнув гетьманський вiддiл з царевичем. Селяни не заспоко?лися ще пiсля першо? гостини, а вже ?м других гостей доводиться вiтати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декiлька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум i на знущання долi. Нi затишних садiв, нi свiжо вибiлених стiн, нi гарно вбраних дiвчат, нi веселих дiтей - все сiре, обдерте, сумне, хоч кругом так зелено, пахучо i надiйно. Тiльки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показу? напрямок до панського двора. Пиша?ться вiн на горбочку серед тiнистого саду. Гетьманська карета скручу? в липову алею. НЕСПОДIВАНИЙ ГIСТЬ "Тiточко! Пощо пригадувати минуле? Залишiм це питання. Давайте турбуватися живим!" "Не все, що пройшло, те вже й вiдгуло. Не раз минуле вiд теперiшнього живiше. Я мерцiв не викликую з гробу, про живих нагадую тобi. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобi бажають". "Хто такий?" "Хоч би перший Чуйкевич". "Чуйкевич?" - I Мотря тiльки рукою махнула... Вони сидiли в городi пiд великою липою, над котрою, нiби невидима музика, бринiло безлiч комах. Пополудн? було погiдне i тепле, аж душне, тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землi почува?ться так, як нiколи. "Буйнi сего року трави",- зауважила Мотря. "I збiжжя, славити Бога, гарнi. Кажуть, давно не було такого врожаю",- додала Марiя Хведорiвна. "Де кум, де коровай. Куди там жнива, тiтусю! Ще й веснянi бурi не прошумiли". "Вiдверни ?х, Господи, вiд нас! - А подумавши хвилину, Марiя Хведорiвна запитала: - Не скучно тобi, Мотре?" "Менi? Чи не скучно? Нi, тiтусю". "Сидимо вдвiйку, як черницi, безвихiдно й безви?здно. Зимою снiги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, свiта божого не бачимо. Менi-то нiчого, бо я стара, чого менi бiльш захочувати? Але тобi, Мотре! Тобi якраз пора жити, втiшатися i впиватися насолодою життя". "Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу". "Дуриш себе". "?й-Богу, не дурю, тiтусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвiтисто, пахучо. Пригаду?ться казка про заворожену царiвну". "Тiльки царевич не при?жджа?, дитино". "Не викликуйте вовка з лiсу. При?хав би i попсував би менi мiй райок". "Не вiк так раювати, дитино. Годi Мотрi Кочубе?внi в тому безлюддi до сиво? коси сидiти. Бачу, тобi все ще Бахмач не вивiтривсь iз голови". "Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тiтусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали!" "То не починала б тi?? розмови, правда?" "Не по-чи-на-ли б". "А все ж таки почала я ?? i не раз пiчну, бо жалiю тебе. Жалiю таку пишну вроду i таку добру душу. Чому ти не ма?ш бути щасливою, як другi?" "Бо я не така, як другi, тому й щастя мо? iнше. Не для всякого таке саме щастя". "А яке ж воно для тебе?" "Таке, як я пережила, тiтусю. Iншого й не бажаю". "Себто тобi тепер хоч у черницi?" "Чого це зараз у черницi? Невже ж i в широкому свiтi не можна добре свiй вiк пережити? Чесно, корисно, навiть славно. Гада?те, що я тут, у тiй самотинi, скучаю?" "Як же й не скучати, Мотре?" "Отже, бачите, що нi. Цiкавлюся, що робиться в свiтi, а як вiсток нiзвiдки нема, пiклуюся городом, садком, господарством. Iнодi Любов Хведорiвна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двiр стурбу?, догори дном переверне, а як вiд'?де, то знову ма?ш роботу, заки все на сво? мiсце повернеш. I так якось воно живеться, щоб далi, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового". "Гада?ш?" "Вiрю, тiтусю". Вона стала, випрямилася i, вдивляючись понад верховiття садiв, казала: "Принишкла земля, прича?лася, зриву жде. I вiн буде, великий зрив, диводив, Апокалiпса святого Iвана. Гада?те, я п'яна? Нi, я безталанна силою духа, котрий невiдомого слуха i, крiзь мале й ледаче, величне бачить i втiша?ться, а вам ввижа?ться, немов то Мотря плаче". Притулилася до Марi? Хведорiвни, як колись дiвчинкою малою, i, пiдводячи сво? великi, нiби здивованi очi на ?? тихi, принишклi зiницi, впевняла ??, що Мотрi добре, спокiйно, весело i що вона другого життя навiть не бажа?. Але Марiя Хведорiвна перечила головою. Казала, що не йме Мотрi вiри, що Мотря скрива? свою тугу перед нею, ставлячи вродженi гордощi вище власного щастя: "А так робити не годиться. Чоловiк раз живе на свiтi. Раз вiн молодий, одною весною цвiте. А там гаряче лiто, i сльотлива осiнь, i довга бiла зима. От що! Не марнуй життя свого, Мотре!" "Спокiйнi будьте, тiтусю! Безслiдно зi свiту не зiйду. Не знаю, якi тi слiди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик i не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!" "Яке ж те життя, без мужа i дiтей? Досить одно? сиво? коси в родi". "Може, й менi доведеться посивiти зарання - га, що ж велике дiло! Що там тiло, щоб серце не змiлiло... Зна?те, тiтусю, iнодi менi так важко, так важко, що й виповiсти не вмiю. Жаль батька, мами, вас, себе, всiх жаль. Чому ми не такi щасливi, як могли б бути при наших ма?тках i урядах, чому ми однi другим затрою?мо життя?" "А Чуйкевича тобi не жаль?" - спитала нараз тiтка. "I Чуйкевича iнодi жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собi, що ? куди бiльше горя на свiтi, що кервавиться земля, що пропада? добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про сво? мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тiльки для себе горнути, бо хто зна, чи воно щастя. Нагорнули мо? батьки всякого добра, i невже ж вони щасливi?" Сонце сховалося за двiр i з-поза бiлих стiн сипало золотом на Мотрю i на тiтку. Мотрi голова в золотiм сяйвi горiла, як на образах святi. Темна стать Марi? Хведорiвни помiтно виступала на тому золотистому пiдкладi, нiби iкона. Дерева тулилися до себе як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило ?? теплою долонею, i вона пестилася. "За той час, як ми балака?мо, тiтусю, не одна квiтка розцвiлася. От хоч би й косатиння отсе. Перше тiльки пупляхи стирчали, а тепер, дивiть, який гарний квiт". Марiя Хведорiвна глянула й перехрестилася: "Дяку?мо тобi, Господи великий, за тую красу i за те добро, що зсипа?ш його на свiт, звеселяючи ним нашi негiднi очi. Прости i не гнiвайся на нас, що не вмi?мо вживати твого найбiльшого дару, дару життя". Заскрипiли ворiтця i почулося, як хтось до двора пiшов, побренькуючи шаблею i острогами. "Хто це?" "Хтось чужий, бо лаяли собаки". "Та, мабуть, i не зовсiм чужий, бо скоро уйнялися". "Побачимо". Так гарно було в городi в це тепле весняне пiдвечiр'я, що не спiшилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе. Але замiсть прислуги побачили козака, що пройшов двiр i виходив до них дверми вiд городу. Марiя Хведорiвна руку над очi поклала i крикнула: "Чуйкевич!" В ?? голосi чути було радiсть, бiльшу вiд то?, з якою вiтають звичайних гостей навiть на хуторi, де скучно за людьми. Мотря не рушалася з мiсця. Свiжо виструганою стежкою з двора пiд крислату липу йшов козак. Лiвою рукою пiдтримував криву шаблю, правою шапку знiмав. Пiдступивши до жiнок на крокiв три-чотири, шапкою до землi доторкнувся i за пояс ?? уткнув. "Доземний поклiн, милостi вашiй, Марi? Хведорiвно, i вам, Мотре Василiвно!" - промовив рiзко, але чути було, що голос його злегка тремтiв, нiби ломився, не знаючи, яка вiдповiдь полетить йому назустрiч. Марiя Хведорiвна встала й простягнула руку до нього: "Слихом слихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам принiс до хати". Чуйкевич поцiлував руку Марi? Хведорiвни, а вона поцiлувала його в голову, як сина. Гiсть до панночки пiдступив. Дзеленькнув острогами i буйною чуприною потряс. "Давно не бачилися - витай!"-сказала Мотря i теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав i до уст пiднiс: - "Чи вiльно?" Мотря подивилася на нього: "У вас у столицi такi дивнi звича?, що я, селюшка, навiть вiдповiсти на таке питання не вмiю. Вiтаю тебе. Сiдай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи близька?" "Вiд гетьмана лист до генерального суддi возив, а, вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собi, як ?х Господь милу?, чи здоровi". "I добре зробив,- озвалася тiтка,- а то б я тебе i знати не хотiла. Спiшно чи заночу?ш у вас?" "Тепер такi часи, що спiшитися треба, але й не заночувати теж годi". "Так же й кажи. Заночу?ш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скуча?мо за добрими людьми". "Мотря Василiвна теж?" "Казала я тобi, що двiрських розмов провадити не вмiю". "Бодай би вас Бог милував,вмiшалася Марiя Хведорiвна.- Старi знайомi, давно не бачилися, знаю, що втiшилися собою i перемовляються, пустомельствують, Бог вiсть нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведiнку, подайте собi руки i будьте добрими приятелями. Принеси собi, Iване, стiлець,- ось вiн там, пiд деревом, бачиш? - i сiдай з нами". Чуйкевич послухав. "Так. Але чого це ти так вiдсува?шся вiд мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бiйся". Чуйкевич присунувся ближче. "От тепер-то я й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирiвнявся i споважнiв". "Краще кажiть, що постарiв. Вже й сивi волоски попадаються". "Не зi старостi. Такий рiд, що сивi? скоро. А до того й часи клопотливi. Звiдки ж ти тепер? Розказуй!" "Здалеку, шановна Марi? Хведорiвно, з самого Ки?ва". "Що ж там гетьман?" Чуйкевич сподiвався такого питання, бо воно в повiтрi висiло i кожний при всякiй зустрiчi питався його, що гетьман? Але не сподiвався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролуна?. Нi одна жилка, нi одна рисочка не затремтiла на ?? обличчю, сидiла, як витесана з мармуру, ?? волосся ще горiло в загравi заходячого сонця. Iнша була як ранiше i, може, ще краща вiд колишньо? Мотрi. Чуйкевич так задивився на не?, що забув вiдповiсти тiтцi. "Чогось ти менi забува?шся, козаче! - сказала, похитуючи головою.- Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?" "Недавно його милiсть з Жовкви вернув". "З Жовкви?-спитала Мотря.-Що ж вiн там робив?" "Цар на раду во?нну кликав". "Ого! На во?нну раду, кажеш? Видно, щось велике цар готу?". "Вiйнi кiнця не видно. Царевi не везе. Вiн на всi боки кида? собою, замиритися хоче, але Карло не показу? до миру охоти". "I добре робить. Царевi не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вiрити йому". Мотря слухала уважно. Чуйкевич говорив далi: "Кажуть, бурхлива була тая рада. Кажуть, нiби цар гетьмана обидив..." Мотря спалахнула: "Обидив? Як?" "Нiхто не зна?, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до сво?х старшин вернувсь i нарiкав на невдячнiсть царя". "I що? Що далi, говори!" - наглила Марiя Хведорiвна. "I - нiщо. Помирилися якось". Всi тро? на хвилину замовкли. "По-ми-ри-ли-ся..." "Цар навiть сина свого гетьмановi довiрив, i гетьман до Ки?ва вернувсь. Далi фортецю буду?". "Та ж ?? ще тогiдь збудували!" - зауважила Мотря. "Не хоче наша земля слухатися царських iнженерiв,- пояснював Чуйкевич.- Тi окопи, що ?х насипали тогiдь, поусувалися. Тепер ?х iзгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться ?здити далеко. Коней так позаганяли, що вiд вiтру валяться". "Навiть коней козацьких обезсилю? цар,- i Мотря жалiсно зiтхнула.- Видно, хоче вiн, щоб у нас нiяко? сили не залишилося. Одних порозкидав по свiтi, других дома залишив i висоту? з них жили, хто ж тепер стане супротивлятися йому?" "Хiба запорожцi",- зауважила тiтка. "Запорожцi гетьмана не люблять". "Хто тобi це, Мотре, казав? Запорожцi пiдуть за тим, хто за волею обстане. Гордi?нко - умний чоловiк. Але я про ки?вську крiпость почав. Отож там тепер другий перстень валiв будують, починаючи вiд печорського мiстечка аж наниз, до Днiпра". "Боже, скiльки роботи!" - аж скрикнула Марiя Хведорiвна. "Ще й яко?! Третина козакiв злягла. Гинуть вiд тяжко? працi, а тi, що ще живуть, останню одежу продають iз себе, щоб прохарчуватися. В день працюють, а вночi нищими по дворах ходять, милостинi благаючи. Ось як доробилися ми на царськiй службi". "Доробилися",- глухо повторили жiнки. "I Цiкаве от що,- розказував далi Чуйкевич.- Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли". "Скарб?" "Так, ассiрiйськi монети. Це, бачите, нiби земля змилосердилася над сво?ми дiтьми i сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу". "Хiба що земля змилосердиться над нами",- з жалем промовила тiтка. Мотря заперечила ??: "Костi нашi викине колись, бо ми лежати в нiй негiднi. Ми не дiти ?? рiднi, а пасинки якiсь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гiрко, соромно, пiдло!" Кров пiдступила ?? до лиця, очi зробилися великi-великi. Чуйкевич глянув на не? i пiзнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокiйну й покiрну, мов на образi Благовiщення Пречиста, а буйну грiзну, несамовиту. Марiя Хведорiвна пригадала собi колишнi припадки з Мотрею i взяла ?? за руку: "Мотре! Погано ми вiта?мо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб нiяк не було,приговорювала жартуючи.- Що в нас погано - це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер вiйна, а на вiйнi нема добра. Настане мир..." "Злетяться круки на жир..." "Мотре, Мотре!" Чуйкевич теж почав уговорювати ??. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздрату? Мотрю. "А може, ти Мотре, менi не рада? - питався, беручи ?? за руку.- Говори щиро. Якщо ти не можеш спокiйно дивитися на мене, то пiду собi геть i без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вiр менi, не можу". Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марiя Хведорiвна дивувалася, звiдки в нього стiльки лагiдно? терпиливостi набереться. Жалiла його. Мотря отямилася: "Прости! I ви простiть, тiтусю! Не винна я, така вдача моя-неприкаянна". Оперлася плечима об липу i дивилася на зорi. Вечорiло. Холодок повiвав вiд лугiв. Чути було, як вертав товар iз пашi... "Ось яку гарну нiчку посила? Господь,-начала тiтка.- Якраз для любо?, тихо? розмови. Розмовляйте, дiточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю". I пiшла. Чуйкевич шаблею писав якiсь знаки по стежцi, нiби план битви малював. Мотря дивилася на зорi. Нараз, не зводячи очей з неба, запитала: "А шведи що? Бачив ти ?х? Бачив Карла? Говори. Якi вони, який ?х король, чи справдi такий лицар, як кажуть?" Чуйкевич далi шаблею по стежцi водив: "Доводилося менi битися зi шведами i мушу сказати тобi, Мотре, що не пiднiмалася моя рука на них. Соромно було. Нiби я на братiв сво?х iшов. Це не на?мники, що за грошi шкуру свою на вiйну несуть, не товпища слiпi, що пiд свист нага?в на ворога йдуть, це справжнi лицарi, що вiрять вождевi сво?му i за ним по славу, як птахи у вирiй, летять". ? мiж ними молодики, як дiти, ? старi, що, мабуть, онукiв дома залишили, але боягузiв я там не бачив, тому-то й кервавилося серце мо?, коли ?х у полон переможених десятикратною перемогою брали, i лаяли, i зневажали, i знущалися над ними глупо, нiкчемно, пiдло..." "А ?х король?" "Що ж тобi про нього казати? Вiн, як кожний великий чоловiк, у легендi живе. В легендах як у хмарах ходить. Невстрашений i грiзний у бою, все на передi, все там, де найгiрший огонь, i куля його не береться (москалi вiрять, що вiн заворожений якоюсь невiдомою силою). А поза бо?м вiн лагiдний, тихий, нiби засоромлений i нiби винуватий". "Винуватий, що народовi слави бажа?. Всi, що великого бажають, перед малими в винi, винуватi... Багато ?х, тих лицарiв шведських?" "В тiм-то й бiда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять". "Як то собак?" "А так, що поставлять собаку, де ма? стояти чоловiк, i вона варту держить". "I не втече?" "Нi. Сто?ть, а коли ворога побачить, так ла?, знак пода?". "В них собаки, а в нас?" - i Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пiшов по спинi. Це тая Мотря, що була колись, та сама, котро? вiн нiяк не може забути, котра тягне i вiдтручу? його вiд себе, як крутiж на Ненаситецькiм порозi. Нема йому життя без Мотрi, нема i бути не може. I, забуваючи про все, вiн, дивлячись ?й просто в очi, спитав: "Мотре, а що ж буде з нами?" Сам сво?х слiв злякався. Гадав, що Мотря зiрветься i прожене його, або згiрдливо гляне на нього i пiде в двiр. Бiльше й не побачить ??. Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, вiдповiла спокiйно: "Що буде з нами? - пита?ш. Або я знаю, козаче? Диву? мене тiльки, що ти ще не забув Мотрi". "Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в працi, у книжках i не знайшов нiде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не мiг тебе забути, Мотре". "Навiть пiсля того, як я з гетьманом сидiла?" "Навiть пiсля того". "Правду кажеш?" "Як на сповiдi святiй". * * * Весняна нiч вкривала ?х сво?м зоряним омофором. Тихо було, навiть вiтрець не шевелiв гильками. Хвилину мовчали обо?, нiби вслухувалися в тишину. Нараз Мотря пiднялася з лавки i спитала: "I не соромно тобi гетьманову коханку любити?" Чуйкевич i собi з мiсця зiрвався: "Мотре,- прошипiв,- уразила ти мою найболючiшу рану!" Шаблю долонею стиснув i пригнув ?? так сильно, що будь вона не з дамаскинсько? сталi, а звичайна, то луснула б надво?. "Прости! - промовила Мотря, простягаючи до нього руку,- я по щиростi спитала". "Мотре! - почав з жалем Чуйкевич,ти навiть не здогаду?шся, що за пекло пережив я у Бахмачi. Я мужчина, в мене ? гордощi сво?. Серце мо? мiж гетьманом i тобою - як мiж молотом i ковадлом лежало". "I ти видержав удари?" "Я перемiг свiй бiль... Я не можу тебе не любити". "Дивно!" "Сам собi дивуюся, Мотре". В дворi запалювали свiчки. Незабаром тiтка покличе на вечерю. "Зна?ш що? - почала нараз, змiнюючи свiй голос, Мотря.- Говорiм, як приятелi, тямиш, ти обiцяв мо?м приятелем бути". "I буду". "Так тодi, будь ласка, скажи менi, Iване, чого ти хочеш вiд мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?" "Правди хочу, Мотре". "Правди? Так тодi знай, що я вже нiкого кохати не можу". "Гетьмана любиш?" "Люблю свою мрiю, а бiльше не питай". Зорi заглядали ?м в очi, тишина заспокоювала ?х серця. "А все ж таки, щоб не було тобi гiрко вiд'?здити вiд мене, знай, що негiдно? не любиш. Якою я при?хала в Бахмач, такою вiд'?хала з нього. Зрозумiв?" Чуйкевич мiцно стиснув ?? руку: "Спасибi тобi, Мотре!" "Плiткам не вiр. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж i коханкою його не хотiла бути. Вiд'?хала вiд нього. Я хотiла, щоб гетьман всецiло посвятився справi. Розумi?ш мене?" "Розумiю". "Так тодi хiба можемо йти в хату. Мiж нами скiнченi порахунки". Мотря справдi пустилася йти, але Чуйкевич задержав ??: "Стривай! Послухай i мого слова". Посадив ?? на ласку, сам стояв, стискаючи шаблю: "Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщирiший у свiтi. Не одну нiч передумав вiн про тебе. Не один раз тiкав перед очима тво?ми, бо спокою йому не давали. Смертi в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долi сво?? не минути... Так тодi, покорiмся ?й". Слухала спокiйно i уважно. А вiн говорив далi, нiби з другого берега гукав, крiзь бистру рiчку кохання, котре втiкало вiд них. "Для обох нас життя - одна мука. Тобi мати не да? спокою, а менi - ти! Пощо воно?" "Гада?ш - краще покiнчити з життям?" Чуйкевич зжахнувся: "Бог менi свiдком, що тако? гадки я не допускав до голови нiколи!" "А що ж тодi?" "Що?.. Позволь - хай подумаю, як тобi це сказати. Казатиму звичайно, без афектiв, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не вiддашся за мене, Мотре, поти Любов Хведорiвна робитиме пекло - тобi, батьковi i - йому". "Гетьмановi, гада?ш?" "Так, йому. А сама ти сказала, що гетьмановi треба тепер спокою, щоб вiн всецiло мiг посвятитися справi". "Так, сказала я це". "Так тодi й бачиш. Любов Хведорiвна не стане впiвдороги, далi коверзуватиме проти гетьмана i попсу? дiло. Не гнiвайся, що так про твою маму кажу". "Кажи!" "I гетьман, поки ти не вiддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхiв, щоб дозвiл на вiнчання добути. Спута?ш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш". "Нi, я того не хочу, Iване". "Так тодi - кругом нас зачарований круг, з котрого тiльки один вихiд бачу". "Який?" "Будь дружиною мо?ю. Кохання не жадаю вiд тебе, хоч, правду кажучи, i надi? не трачу, що заживеш зi мною i полюбиш мене. Я ж не осоружний тобi. Кажеш: ,Мрiю кохаю'. Знаю ??. Це i моя мрiя. Вона з'?динить нас - побачиш. Маючи одну цiль перед собою, попряму?мо до не?, як добрi друзi, а може, може, згодом i любов прилучиться до нас". У бузку залящав соловей, затремтiли зорi, озвалися жабами озерця. Мiсяць випливав на небо. На ганку появилася чорна стать Марi? Хведорiвни: "Iване, Мотре, будь ласка, на вечерю!" "Пiдемо!" - вiдповiла Мотря. "Ходiм". I вони йшли поруч, несучи в серцях сво? житт?ве питання. "Що ж ти. Мотре, на те?" - озвався перед сходами Чуйкевич. "Дай подумати хвилину",- вiдповiла спокiйно Мотря. "Коли можу сподiватися отвiту?" "Завтра вранцi, а може, ще й нинi. Не знаю". I увiйшли до хати. * * * За вечерею Чуйкевич розповiдав про вiйну. I тiтка, i Мотря цiкавилися Альтранштатським миром. Знали, що Август вiдрiкся там королiвсько? корони, вiд Чуйкевича довiдалися, що крiм цього написав власноручне письмо до Л?щинського (розумi?ться, на бажання Карла), в котрiм поздоровляв його, як нового законного короля. Та ще зiрвав Август союз iз Петром i дав Карловi слово, що заплатить контрибуцiю, не буде нападати на шведiв i проти них не буде з нiким шукати ворожих союзiв. "А чи додержить слово?" - спитала Мотря, котро? прихильнiсть була на сторонi короля Станiслава. Чуйкевич похитав головою: "Яке там у полiтицi слово. Роблять те, що мусять. Август да? слово, а його сторонники в Люблiнi зговорюються з Петром". "I до чого договорилися польськi пани з царем?" "До того, що коли вiйну вигра? Петро, то знову посадить Августа на престолi, а вони за це мають допомагати йому побити Карла". "Пани б'ються, а на хлопах шкiра трiщить",- зауважила тiтка. "Що трiщить, це правда. В Московщинi чеканять тепер низькопробну монету - життя дорожi?. На млини, на рибнi ловлi, на за?зднi двори, навiть на домовини наложили налоги, на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублiв, себто п'ятнадцять червiнцiв. Тютюн, сiль, смола, поташ, навiть сало - це монополi? царськi. I жий там бiдному чоловiковi, як хоч! Цар три мiльйони рiчно потребу?, з того 80 вiдсоткiв на вiйну. Легко сказати - три мiльйони, а звiдки ?х узять?!. Не даш - кари якi! За що-будь нiздрi виривають, колесують, шкварять на вiльному огнi. Не знати, де страшнiше - на вiйнi чи в краю?" Жiнки сумно головами хитали. "Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ нiби того й не бачить". "Народ - не дивниця, але старшини! - поправив Чуйкевич.- Старшини розбираються в дiлi. Кожному вiдомо, що дi?ться в Москвi, а вони нiби не бачать. Якось воно буде - гадають". "Так буде, що знову край перемiниться в пустиню. Знову лиш димарi говоритимуть про колишнi свободи i села, i черепи людськi з нiмим докором глядiтимуть чорними очодолами в наше веселе небо". "I воно вже нашим не буде,- з жалем доповiла Мотря.- На укра?нськi дикi поля чужинцi гайворонами нахлинуть i заведуть свiй лад, свою мову i звича?, а про наше життя тiл