ьки сумний спомин остане". "А все iз-за нашо? незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, нiби рай, та не вложив у серця нашi справжньо? любовi до не?". Зажурилися журбою великою, нiби в хмарах сидiли. * * * "Пере?здив я раз,- розказував Чуйкевич,- повз хутiр один. Як мальований сто?ть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящi жили. Поле справлене, тини попiдчинюванi, навiть млинок ?. Тiльки людей нема?. Мужчини на вiйнi, молодих жiнок кудись пiгнали, хутiр - смуток один. Шукають мо? люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребi або в потайнику якому,- нема. Аж дiда старого знайшли, але не живого, тяжко покалiчений був i ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сидiла над нею собака, шкiра й костi, i пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мо? люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки ?м лизала, нiби прохаючи, щоб кривди дитинi не робили". "У звiрiв милосердя бiльше, нiж у людей!" "Звiра плекай, так вiн прив'яжеться до тебе, а в людей тiльки помста одна, вдяки нема?". "?ду я раз - розказував Чуйкевич далi,- понад рiчкою якоюсь. Вечiр гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собi, цiле тiло - порохи, пiт, незаго?нi рани. Треба знати, що тодi купiль значить! Влiз я у воду, дивлюся - iгi! примари якiсь чи що? Русалки чи живi дiвчата? На другому березi рiчки кiлька ?х, то виринають, то потопають у водi. Але так якось мертво i нiмо, хоч би тобi одне словечко сказали. Пiдпливаю - а це повiшенi на гiлляках дiвчата. Гiлляки нагинаються над водою - i вони поринають, пiднiмаються гiлляки вгору- i вони з ними летять, нiби пiдстрибують вгору, молодi, гарнi - тiльки живи!" На столi смачна страва стигла. Даремно Марiя Хведорiвна казала наготовити ??. Страва до губи не йшла. "Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, зна?те, як воно бува?. Трави високi, тiльки небо бачиш; нiби море кругом тебе шумить. Нас тiльки кiлька, усi не з тих сторiн, нiч настига?,- роби що хоч! Ви?хали ми на могилу якусь, могила не висока, не далеко зазриш. Ночi чека?мо, щоб за зорями йти. Коли отс? з трав люди виринають. Нашi-таки. П'ять козакiв-молодикiв, ще ?м i двадцять лiт нема?. Пiбралися за руки i нiби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'янi чи що? Аж пiдiйшли - дивимось, а в них, де очi, там рани однi... Повилуплювали ?м очi i так у степ пустили. Вертайте до сво?х". Марiя Хведорiвна руками вуха затулила: "Досить, Iване, досить. Ради Бога, мовчи!" ?? волосся, здавалося, ще бiльше побiлiло, а вбрання зробилося ще чорнiше. По зiв'ялому обличчi котилися сльози, як горох. Мотря сидiла витягнена, мов струна. Уста затуленi, пiд очима тiнi, вiд чого очi здавалися ще бiльшими, нiж були. Чоло бiле, як стiна, груди то пiдносяться, то опадають. Брови нiби двi хмари насуваються на себе - зударяться i блискавки вискочать з-пiд них. "Iване!" - озива?ться нараз. "Що прикажеш, Мотре?" "Вiдповiдь тобi подаю: так..." "Так?" Чуйкевич встав, пiдiйшов до не? i простягнув руку: "Значиться, згiдна стати мо?ю?" "Дружиною",--доповiла Мотря. Марiя Хведорiвна терла очi рукою. Сон це чи ява? Збентежена i зворушена оповiданнями Чуйкевича не могла перейти вiд смутку до втiхи. Уста ломилися, очi клiпали безпорадно, лице кривилося, аж головою вдарила об стiл i заридала. Обо? молодi прискочили до не?: "Тiтко, тiтусю, чого це ви?" - цiлували ?? руки, Мотря устами припала до ?? зимного чола. "Благословiть!" Марiя Хведорiвна очi вгору зняла i руки на ?х голови поклала: "Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас". СТЕПИ ХВИЛЯСТI? Линяло небо, блiдли зорi, пораннiй туман знiмався понад ставком, нiби ставок, встаючи зi сну, позiхав. Свiжим холодком заносило вiд лiсу. Мотря вiдчинила кватирку. Впивалася чарами зарання. Красо ненаглядная, земле безцiнная, чи ? де краще, як у нас? Степи хвилястi?, луги квiтчастi? i рiки, як алмаз. Ранки рум'янi?, ночi зорянi?, сонце, як Бог в небесах,- чом же в раю отсiм, грiзно гогоче грiм, чом тут життя,- один жах! Оповiдання Чуйкевича прогнали сон вiд Мотриних очей. Грiзнi картини виринали як докiр. Хотiлося бiгти в степ на могилу i грудьми до землi припасти, благаючи прощення в не?, за грiхи власнi i за провини батькiв. Що ми зробили для тебе, земля свята, чим жертвували тобi життя наше рiдне? Дерлися, жерлися, як божевiльнi з рук собi добро виривали, а його кругом так багато,- для всякого було б. По скарбах безцiнних топчемо,пригадувалися гетьмановi слова,- але лiнивi ми зiгнуться i пiдняти ?х. Велика земля, так ладу нема! - заспокою?мо себе, триваючи в давньому... Сповiдалася Мотря ранковi святому, незаплямованому вчинками людськими, сповiдалася тишинi нiчнiй, що розпливалася у iмлах свiтанкових. Обмий ?? з су?ти повсякденно? i намасти душу iсопом, щоб паче снiгу убiлилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвiла,- не без грiхiв вона... Полюбила гетьмана свого, але ж i блисковi булави пiддалася. Влади i слави бажалося ??. Блистiти хотiлося, красою i силою променiти, зависливi очi людськi пiд ноги постелити. Прости ??, земле свята! Не огнецвiту потребу?ш ти, а труженникiв до жертви спосiбних, робiтникiв малим довольних, чистих, покiрливих душ. Такою хоче бути тепер. Руку товаришевi сво?му подасть, однодумцевi сво?му, i вдвiйку помандрують шляхами, назустрiч новому добру. Сповiдалася Мотря ранковi святому... I бачила душу свою, горду, химерну царiвну, невдоволену пiдданими сво?ми. Про горе людське не дбала. А його так багато i таке жахливе воно - життя один жах! До ран цiлющим лiком припадати, бальзамом милосердя жагу ?х гасити, слiзьми топити жар. Любов самолюбиву мiж людьми подiлити, як Господь нам велiв. Такою хотiла бути тепер. В руцi тримала лист, лист, писаний власною рукою Мазепи, дрiбне, круглаве письмо. "Не вiдмiняйся в нiчому до мене, про що не раз вже слово сво? давала i рученьку; а я вза?мне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тiльки слова сво?, що давала ?си пiд клятвою, коли виходила з покою мурованого вiд мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не вiдмiниться". Вiдмiнилася... А чому?.. I Мотря смiливою рукою стала здирати з душi тую намiтку тендiтну, яку сама накинула на не?, щоб не бачити ?? правдивого обличчя. Покинула гетьмана, бо так розум велiв. Хотiла йому вiльну руку дати до працi для великого дiла. А все ж таки глибоко десь у серцi залiг намул недопито? чашi кохання. Обiда ворушилася в душi, що вiдпустив ??, що не жертвував для не? усiм. Сама до жертви то? недопустила, а опiсля ремствувала на нього. "Швидше смертi на себе сподiвався,писав гетьман у другому листi,- нiж тако? у серцi вашому вiдмiни. Згадай тiльки сво? рученьки, котрi менi не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смертi любити обiцяла". Найлюбiшi слова не розвiяли гордощiв укритих. Не вiдписувала йому довго, аж врештi вiдповiдь дала, що для не? Iвана Степановича нема?, ? тiльки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вiрнiсть i пошану... * * * Хай буде так!.. Може, воно i краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич пiд липою учора казав,- правда. Поки не вiддасться вона, гетьман не перестане думати про не?. Шукатиме дорiг, щоб дiйти до престолу. А престол у царських руках. Нинi цар i для церкви Бог, цар-антихрист... I поки не вiддасться Мотря, не заспоко?ться Любов Хведорiвна. Помста i злоба скорпiонами поженуть ?? на крутий шлях злочину... Пощо?.. Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою житт?во? мандрiвки... Прощай, казкова мрi? дiвоча! Перед дiйснiстю розплинись, як перед сонцем iмла! Забудьте Кочубе?вi сади, що колись у Ковалiвцi зачули. Не говорiть нiкому, портрети в бахмацькому дворi, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно та?мницею останеться мiж ними. Минуть лiта, виростуть iншi люди, може, тi розмови колись, комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, i неспокiйна, як iсторiя наша, i - може, може, вона здiйснить те, чого Мотрi не довелось здiйснити. Долi сво?? навiть гетьманськими кiньми не об'?деш... Боже, хай дi?ться воля твоя!.. * * * Без жалю й докору дивилась Мотря в вiкно. На обрiю зазолотилася смужка, нiби меч вiдтинав небо вiд землi. Смужка ширшала i крiпшала, полиняле золото прочищувалося, багровiло i променiло. Промiннями тремтiли ниви хвилястi?, i заспанi? садки, i дорога, що до хутора вела. Хутiр будився зi сну. В стайнях конi iржали, скрипiв журавель, милися бiля корита козаки. Набравши повнi пригорщi студено? водицi, Мотриних дiвчат обливали. Чисто, як гомiн срiбних струн, лунали веселi смiхи. Крiзь вiття дерев нiби приском сипнуло в очi. Сонце викочувалося на небо. * * * Мотря гетьманськi листи за поясок уткнула. Порвати i спалити ?х? Пощо? Нiчого поганого в них нема, нiчого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич зна?, що мiж Мотрею i гетьманом було. Вона його не дурить. Вирiвнянi рахунки помiж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати ??. * * * Мотрин чура Чуйкевичевого коня зi стайнi виводив. Гладив його по ши? i приговорював пестливо. Кiнь жадiбно свiже повiтря нiздрями втягав. Пахощами ранiшнiми несло вiд лугiв. * * * Мотря вмилася, розчесала коси, свiже вбрання вдягнула. Вiтай, нова днино, життя!.. Казала готовити снiдання. Дивно так. Вчора чужим при?хав, нинi будучим мужем вiд'?жджа?. Чого-то не бува? через нiч! * * * Чуйкевич за снiданням ока з Мотрi не зводив. Нiби ?? iншою побачив - сво?ю. Солодких слiв не говорив ?й. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко вiд'?жджати тепер! Так служба кличе, служба, не забава! Марiя Хведорiвна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом i плiснявою обросла, насилу пiдшпунтували ??. Пахощами понесло по хатi. Марiя Хведорiвна хотiла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до нiг Марi? Хведорiвни припав, прощавсь з нею, як з мамою. Прийняла його i притулила до себе. "Як сина люблю тебе,- казала, цiлуючи в голову,- а Мотрю, як доньку, дiти ви мо? рiднi". Втрiйку до брами йшли. Марiя Хведорiвна по серединi, молодi по боках. "Не барися з весiллям,- наказувала тiтка,- тiльки сир вiдкладаний добрий". "Мене хоч нинi до аналоя ведiть". Мотря мовчки iшла, нiби це не торкалося ??. Блiда по невиспанiй ночi, променiла душевним супоко?м, виглядала, як по бурi ранок. На овидi хмари бовванiють, над головою ясно. Мотрин чура коня за поводи тримав. "Гарний коник, прошу ясно? панночки,- казав,- на ньому i вашiй милостi ?хати було б безпечно". Чуйкевич усмiхнувся. "Як при?ду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його". "Тiльки хай ваша милiсть не баряться",- казав, пiдставляючи Чуйкевичевi стремено. "Ця бiда вже догадалася чогось",подумала собi Мотря, а вголос йому вiдповiла: "А тебе пiхотинцем оставимо, бо ти надто цiкавий". Козаки по?хали вперед. Нiч щедрою росою скропила мало ви?жджений шлях, i вiн за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спiв: _Менi з жiнков не возиться,_ _А тютюн та й люлька_ _Козаку в дорозi_ _Знадобиться!_ "Чу?ш, Iване, що спiвають тобi?" - сказала до Чуйкевича Мотря. "Самi в те не вiрять, що спiвають",вiдповiв, сiдаючи крiпко в сiдло. Лiвою рукою поводи стягнув, в правiй шапку тримав, низько кланявся. Марiя Хведорiвна рукою хрест у повiтрi робила. Стояли в брамi, поки з очей не щез. ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ На небi мiсяць май, а сонце грi?, як улiтку. Трави повиганялися в хлопа, будяччя розрослося, як гай. Та вiд того тiльки кiнським ногам деяка прохолода, а з козакiв, хоч вони до сорочок пороздягалися, пiт цюрком лл?ться. Найкраще б перележати жару десь у балцi, або в комишах над ставищем, або мiж розвалинами хат (?х чимало тодi попадалося по дорозi), i що лиш вечiрком ?хати далi. Та годi! Чуйкевич поспiшався. Совiсть не давала йому вважати на власнi вигоди бiльше, нiж на службу. В гетьманськiй вiйськовiй канцелярi? працi повнi руки. Творяться новi вiйськовi частини, полки виступають у похiд - вiйна! Це одне, а друге - тепер i в днину не дуже-то безпечно, а вночi ?хати, не маючи вiдповiдного конвою, i не гадай! Полтавщина гудiла. Десять рокiв гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам i багатiшим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощi, виростають свавольнi купи i тривожать спокiйних людей. До того якраз iз полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вiльна Слобода, про яку по цiлiй Полтавщинi ходили всiлякi легенди, хвилюючи i без того вже збентеженi вiйною уми. Ма?мо гинути в походах або пiд нагаями царських посiпак, так краще тiкаймо в свiт за очi! Навiть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всiляких гультiпак, що, кинувши сво? рiднi гнiзда, готовi були до всього. "Лучше псу муха, як поза уха",- казали, пускаючися на непевне дiло. Смiливий ватажок, донський отаман Кiндрат Булавин, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, пiдняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених укра?нських селян у месника-героя. Ждали, щоб вiн появився у гетьманщинi i зробив усякому панству кiнець. Тому-то не було як Чуйкевичевi оглядатися чи сонце дуже припiка?, чи нi, треба було поспiшатися, щоб щасливо вибратись на певнiшу дорогу. Цiлком певно? тодi не було, i нiхто, ви?жджаючи з хати, не знав, чи верне до не?. А все ж таки, коли вiн друго? днини, геть уже з полудня, побачив перед собою за?здний двiр з ганком на тесаних стовпах, вiд котрого холодна тiнь спускалася на спалену сонцем землю, i коли почув запах квiтуючо? липи i гул гамiрливих бджiл, не устояв проти спокуси i вступив туди. Козаки порозкульбачували коней i поклалися горiлиць на муравi, милуючись тiнистою прохолодою. Чуйкевич сiв за столом пiд липою i наказав собi подати зимного пива. Принесла його хазяйка, жiнка не стара, ще й доволi гарна собою: повновида, рум'яна, зi смiливим поглядом раз сумно-мрiйливих, то знову весело-палких очей. Непевнi часи i небезпечний, хоч дохiдний промисел виробили в нiй тую смiливiсть, яка й пробивалася в ?? рухах i в мовi. Пiзнавши в гостю знатного козака, присiла на кра?чку лавки i почала розмову. Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотiв бути. З розмови довiдався, що вона вдову?, що чимало всiляких охотникiв пiдлабузнюються до не?, але й одного мужа досить. Тепер вона почува? себе, як перепiлка в стернi. Богу подяку?, як дiтей виведе в люди. "Часи ж якi. Матiнко свята, якi тепер часи!" I почалися зiтхання-нарiкання, що доброго чоловiка тепер зi свiчкою шукай, що життя людське втратило всяку цiну, що зайвий грiш треба перед ближнiм, як пес кiстку, в землю загрiбати та ще дивитися на всi сторони свiту, чи не пiдгляда? хто зависливими очима. Коли б не челядь вiрна, не сини, що пiдхоплюються уже, i не сама вона, що й фузiю вмi? до ока прикласти, то, мабуть, i завтрiшньо? днини не дожила б. Наскочать як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства - i поминай як звали! Вона теж нарiкала на царських ратникiв, що не лише харчi i пашу, де яка ?, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селi дiтей у якусь повiтку зiгнали й пiдпалили - проклятi! I в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволя?. "Чекав народ на кiнець свiту,казала, мрiйливо споглядаючи сво?ми карими очима,- а тут, бач, i цього рятунку нема. Краще хай би свiт у безвiсть запався, нiж ма? творитися таке беззаконня". Чуйкевич потiшав ??, як мiг, зсилаючися на милосердя Боже i на розум гетьманський: "Гетьман,- казав,- про людей сво?х дба?, а тiльки люди не вмiють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацi?ю та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня". Ще Чуйкевич свого пива не допив, як вiд поля надтягнула ватага, душ кiльканадцять, не то козакiв, не то селян. Бог вiсть що таке. Вели слiпого дiда-бандуриста. Перед воротами пустили його. "Ано чи попаде?" - гукали. "Казав слiпий, побачимо!" - вiдповiв дiд, кийком шукаючи ворiт. Нiяк не мiг попасти, i ватага реготалася з нього. Аж хазяйка взяла дiда за руку i провела в двiр. "Година тобi щаслива,- дякував ?? дiд,- щоб ти бачила, сонце, свiт i дiтей перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля". "Не добре ти хазяйцi бажа?ш, дiду,почав хтось iз гурту,- бо який хосен землi з того, що вона багата? Пани багатство деруть, а люди з голоду мруть". Ватага зависливими очима глядiла на козакiв у бiлих сорочках i на старшину, що пiд липою в холодку попивав пиво. Розтаборилися осторонь, на муравi кругом слiпого дiда. "А нуте, покажи, що вмi?ш!" Дiд бандуру стро?в. "Сумно? чи весело? вам?" "Смутку i так багато на свiтi, весело? грай!" _Ой була Парася, _ _Медку напилася, _ _I в садку-холодку _ _Спати поклалася._ Хазяйка, щоб не слухати непристойно? пiснi, пустилася в хату. Але ?? здержали на ходу. "Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко?" Хазяйка обiцяла дати по чарцi. "По обiцянку на скорiй клячi поспiшайся",- гукнув молодий парубок, зiрвався на рiвнi ноги, заiржав, як кiнь, i побiг за хазяйкою по горiлку. Дiд закiнчив пiсню, як то Парасин сват, з кiнця Iгнат, припав до пазухи i вiдганяв мухи. Дiд пiдморгував i пiдстрибував, рухами доповiдаючи слова, а слухачi тiшилися, не знати чим бiльше - пiснею чи дiдом. Випивши по чарцi, розказували всячину. Хто кого перебреше. Той парубок, що iржав до горiлки, плiв небилицю про те, як то вiн черешню з власного вуха ?в: "Ще дитиною запхав собi до вуха кiстку черешнi. Тягнув батько, тягнула мати, i тiтки, й сусiдки, i цiла громада, так кiстка вилiзти не рада. Аж пiшов вiн у похiд, ранили його i без пам'ятi цiлий мiсяць пролежав. Будиться, дивиться, а над ним черешня шумить i ягоди рум'янi, нiби губи в Паранi. Виросла псяюха йому з правого уха". "Ну i що?" "А що ж би, ягоди з'?в, а з черешнi зробив хлiв, свинюшню, для таких свиней, як ви!" "Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався,- почав iнший,- бо нема тако? голови, щоб у нiй дереву корiнь пустити. Але що сватовi, сестри мо?? покiйно? зовицi, виросла гречка на пицi, то це так. Вiн сiм лiт не мився, а на восьмий впився, вiд недiлi до недiлi спав i не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, анi сiяв, не орав, гречка зародила... На руках, на ногах, навiть на спинi чиста, кажу вам, гречка". Деякi з Чуйкевичевих козакiв поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць. Розказував ?х народ, що не мав уже чим журитися,- нi хати, нi жiнки, нi дiтей, нi пана, гуляй, душе п'яна, вiд ночi до рана! Смiялися з себе i з цiлого свiту. Не боялися нi царя, нi Бога, про гетьмана навiть не згадуй. Тiльки один мовчки сидiв, нiби вiн з роду смiятися не вмi?. Того на решето брали. "Зна?те, що зробив Онисим?" - питався котрийсь, показуючи на мовчазливого товариша. "Нiчого мудрого, але розказуй вашець!" "Отож, як грабували ми недавно наше мiстечко, каже жiнка до нього: ,А пiди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; з одежi або з харчiв, щоб не було, придасться, бо бiда вовком свище. Дiтиська ?сти плачуть, а нема ?м що до рота ткнути'. Пiшов наш Онисим, не було його два днi, а на третiй притащив,- зна?те що? - дитину! Дiвчинку дволiтку, не знати навiть чи? - людське, панське чи, може, жидiвське? Плакало,- казав,- помiж трупами, змилосердився та й забрав'". "Сво? дiти маю, так знаю, що таке дитина",- боронився Онисим. "А в мене нiкого нема,- озвався дядько, чорний, як циган, i засвiтив очима.- Сам як палець, тiльки помста ходить за мною". "I це дружина, якщо iншо? Бог не дав". "Як дивлюся на людськi достатки, як вони з жiнками й дiтьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стиска?, що або ?м кiнець, або менi". "I чому б то багачам з бiдними не подiлитися?" "Захотiв молока вiд бика". "Попроси в жука меду". "У них i серед зими не випросиш леду". "Багач глухий, коли кажеш: ,Дай', а скажи: ,На', то вчу?". "Багача просити, що глухому пiсню спiвати". "Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що вiзьмеш, те й тво?". На Чуйкевича поглядали з-пiд ока. Якийсь смiливий весельчак на черевi пiдповз до нього. "Мабуть, гарне пиво",почав. "Нiчого собi",- вiдповiв Чуйкевич. "Спробував би, так грошей чортма". Чуйкевич наказав i йому дати мiрку. Той випив i, втираючи вуса, похвалив: "? ще гарнi пани на свiтi!" "Лучаються,- вiдповiли йому,- та мало". _Веди мене, поводир, _ _Де дiвчата роблять пир,_ _От там мене поцiлують, _ _Пампушками нагодують! - Тю! -_ спiвав слiпець, але його мало хто слухав. Хто хропiв, хто кулакувався з сусiдом, деякi в костi грали. Зiрвався один: "Пускайте мене, не витримаю довше. Бога нема, чорта нема; ? тiльки чоловiк-звiр, ходiмте!" Насилу посадили його на мiсце: "Розжалобився, як вовк над поросям,казали.- Куди пiдеш, ну, куди ти, недотепо, пiдеш? Сиди мiж добрими людьми, доки не проженуть". "Це такий,- пояснював Чуйкевичевi весельчак,- що йому жiнку й дiтей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу". "А ще бiльше дурного",- зауважив Чуйкевич. Той глянув на нього спiдлоба: "Ваша милiсть не тутешнi, мабуть". "По чiм гада?ш?" "Тутешнi нашого брата за чоловiка не мають,- а, присуваючися ближче, додав: - чоловiковi з очей видно, що в нього на душi. Як би ваща милiсть у погоню за такими, як отсе ми, пускалися, то не сидiли би пiд липою, а засiлися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чу?". Чуйкевич заспоко?в його, казав, що в нього дiйсно iнше дiло, i питався, що це за люди i чи?? "Сво? та божi. Не в змозi довше страждати; тiка?мо". "Куди?" "Куди Бог дасть. У Вiльну Слободу, на Запорiжжя, на Дон, куди нас ноги понесуть, а очi попровадять, щоб тiльки вирватися звiдси..." В громадi зашумiло. Сварилиcя. Однi радили не вiдбiгати далеко й дожидатися приходу Булавiна. Iншим спiшно було до нього. Наскучило псяче життя: втеча, скитальство, жах перед погонею. "Ходiмте,- казали,- а то нас опiсля не приймуть, або, як чернь, поженуть перед собою". Сварка до бiйки доходила. Люди, зацькованi, легко вибухали гнiвом i зганяли його на собi, сякали до очей. Ось-ось i почнеться кровопроливство i коостеломство, як хазяйка казала. Та до того не дiйшло. Пiднявся цей чорний, як циган, i блиснув грiзно очима. Тишина... "Товаришi! - почав.- Голото бездомная, сироти безрiднi?, брати мо? бiднi?! Послухайте, правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху i дiла нема. Отаман колоту не дозволя?, за бешкет смерть. Походний отаман жада?, щоб ви десятками збиралися, вибираючи собi старшин. Виберiть же й собi отамана". "Цигановi отаманом бути! - Закричали навкруги.- Цигановi!" Поклонився ?м: "Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!" "Хай буде!" - вiдповiли йому. "А тепер прочитаю вам, що Булавiн пише". Витягнув iз-за пояса шматок паперу i став читати, нiби кулями в вуха сипав: "Отамани, молодцi, дорожнi харцизи, вiльнi усякого стану люди, злодi? i розбишаки! Хто захоче з походним отаманом Кондратi?м Булавiном погуляти по чистому полю, красно походити, з'?сти i випити смачно, на добрих конях по?здити - то забирайтесь до мене у вертепи самарськi!" Перервав, обкидаючи громаду очима. "Всякий ласий на чужi ковбаси" - озвався хтось iз гурту. Циган спалахнув: - "Котрий це" Винуватець пiдняв руку вгору - "Я" "Чого?" "Бо всякий влесливими словами приманю? нашого брата до себе, а опiсля - дзуськи! Добре чужими руками жар загрiбати". Та ще вiн i не сказав того, як циганова рука звалила його, нiби пень сокира. Обiллявся кров'ю. "Так кожному буде, хто важиться торочити чортзна-що". Покараного обливали водою, але нiхто не встоював за ним. Циган письмо за пояс назад сховав. Чуйкевич зразу здогадався, що це один з агентiв, котрих сотнями розсилав Булавiн, поширюючи бунтiвливi вiдозви по Укра?нi. "Який народ! Жаль, що на власну руку починають... Вiз, котрого колеса обертаються кожне в iнший бiк". Нараз розлiгся свист, нiби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зiрвався перший: "За мною!" I ватага хильцем висунулася з подвiр'я, тiкаючи перед погонею. Остався тiльки дiд. Нiби байдуже пригравав на бандурi: _Гуляй, доню, не бороню, _ _Хоч би до недiлi, _ _Та дивися, щоб вернула _ _У сорочцi бiлiй..._ __ _* * *_ "Розiгралося наше море,- говорив до себе Чуйкевич.- Чуда Божого треба, щоб утихомирити його". Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке i приглядаючися до того, що творилося мiж людьми посацькими й волосними, як вони, вiдiрвавшись вiд землi i роду, робилися елементом на все спосiбним i до всього готовим, вiн бачив небезпеку, яка загрожувала Укра?нi, i сильно турбувався нею. Як у хмару в Батурин в'?здив. Дивився на замок, гарний-гарний та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсiдали, на гармати, в котрих навiть на "вiват" добре не стрiлиш,- пригадав собi свари й каверзи старшинськi, i так важко зробилося йому на серцi, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, i собi кинув усе i втiкав на Запорiжжя. Мотря не пускала... НА УКРА?НI ГУЛО На Укра?нi гуло. Вiками робилися митi, всякому ясно було, що гнiву Божого не минути... З усiх бокiв насувалися хмари, нiде не видно було шматочка ясного неба. Куди не глянеш - чорно, де не повернешся - блискавки та громи. Сiркою i згаром заносить. Люди почувають себе, як збентежена тучею отара, Не цiкава ?м праця на рiллi, не раду? ?х нi збiжжя буйне, нi скотина гарна - крiзь смуток дивляться на свiт. Для кого виснажу?ш сили, пощо потом землю облива?ш? Завтра, як не ворог, так сво? прийдуть i знiвечать тво? добро. Навiть дiти не були батькам милi. На яку долю вони виростають, який талан судила ?м судьба? Дiвчат татари поженуть у ясир, хлопцiв якийсь новий Ярема посадить на палi, останнiм москаль пообрiзу? носи - ось будуччина ваша! Змовилися всi сили лихi, щоб поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю тую бiльш усього на свiтi, так любиш, що морду?ш ??. Морду?ш роз'?днанням сво?м, буйнiстю степово? вдачi, неохотою до всього, що скову? тебе. Не призна?ш влади сво??, так чужа поневолю? тебе. Чу?те? Усiма бездорожнiми шляхами торохтять залiзнi вози, навантаженi кайданами на тебе. Чу?те? Стружать палi, на якi застромлять вас, як мотилiв на шпильку! Бачите? Блищать штики, на котрi кидатимуть дiтей неповинних ваших i котрими лона матiрнi розпорють, щоб не родили нащадкiв колишньо? слави. Рiжтесь, кусайтеся, бийтесь! * * * Гетьман Мазепа як градобур дивився на грiзнохмаре укра?нське небо i розумом сво?м силкувався вiдвернути тучу. У розум свiй не втратив вiри. Знав, що нема нiкого, щоб бистротою ума i багатством досвiду перевищував його. Але ж вiн один, а ворогiв багато. Навiть союзники, теперiшнi й майбутнi, не бажають добра Укра?нi. Всiх ?х жаха? ?? буйна сила, плодючiсть землi та людсько? природи, всiх ?х приманю? до себе гарна Укра?на, як приваблива коханка. Знесилувати ?? бажають. Жодному з них не вiрить старий гетьман Мазепа, царевi Петровi менше всiх. Цей деспот навiть з намiрами не скрива?ться сво?ми. За кого вiн ма? Мазепу? За нiкчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбiтника, котрий за нагороду малу i найбiльшого злочину не зжахнеться? Цар не вiрить доносам на Мазепу, але останн? вiйсько в нього забира?. Недавно з Жовкви вiдправлено компанiйський полк Танського пiд командуванням польського гетьмана коронного Синявського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козакiв i знову полк - проти Булавiна, щоб приборкати його. З Танського потiхи Синявському не було. Чути, що Танського полчани гiрш татарiв лютують у Польщi. Гетьмановi таких охотникiв не треба. Зате 5 тисяч доброго вiйська вiн пiслав пiд проводом свого небожа Войнаровського, людини найповнiшо? у свiтi. Полк проти Булавiна повели Левинець i Кожу-хiвський - теж певнi люди. Не пропадуть вони. Крiм того з кiнцем червня пiслав вiйсько на Волинь, пiд Попонне, на допомогу Шеремет'?ву, що польських бунтарiв громив, а 1300 стародубцiв - у Бихiв, що пiддавався генералу Баверу. З того, як на долонi, видно, що цар хоче Мазепу без вiйська залишити, щоб опiсля зробити з ним, що йому буде завгодно. Плани готовi. Виявив ?х у Жовквi, а саме: скасувати козацький устрiй на Укра?нi, а завести московськi порядки... Гарно!.. Але Мазепа на те не пiде. Це ж знiвечення його великих намiрiв, зруйнування працi цiлого життя. Треба, значиться, лицем повернутися на захiд, до Карла й Л?щинського. Обидва вони люди умнi й чеснi. Бiда, що Л?щинського не призна? Польща. Тiльки частина панiв за ним, решта з Сасом трима?. В Польщi домашня вiйна. З одного боку Сапiга, з другого - Вишневецький i Огiнський, партизани, за?зди - потоп. Але ж завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донинi держить. Там тепер кiлька полкiв - i неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасовi на престол вернути, значиться, вiддай тi? землi, а там i булаву зложи i герцогом стань. Нi, нi, не слiд тому бути! В Московщинi бунт. Пiниться Дон, за Доном пiднiметься Волга. Добре i зле! Добре, бо Петровi клопiт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Укра?ну. Укра?нi ж пiд тую пору найгрiзнiше безладдя. Тому й Булавiна приборкати треба, хоч вiн природжений Укра?нi союзник проти Петра... Хмари, хмари..! Гетьман як градобур дивиться на захмарене небо i розумом сво?м силу?ться вiдвернути тучу. * * * Жовкло на деревах листя не тiльки вiд того, що був жовтень на небi, але й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури i копотами накривали Ки?в. Гетьман знову наглядав за фортецею, нiби вiн не гетьман, а дозорець царський. Вiйськами його iншi верховодять, а його дiло дивитися, як риють вали, обкладають ?х дерниною, валять i мурують, мурують i валять безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклi, тягнуть тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателi; обдертi, голоднi, бруднi, аж гидко на них дивитися. А тисячi царського вiйська залогами на Укра?нi стоять i над народом знущаються. Навiть бiля самого гетьмана ?х чимало. Гетьман пiд сторожею солдатiв!.. Коли ж воно скiнчиться?.. Осiннi дощi - Ки?в плаче. Дощем, як слiзьми, вмиваються вiкна пишних Мазепиних церков. Дрiма? у вечiрнiх тiнях будинок академi?. Мутнi? вода в Днiпрi. Нiч. Гетьман нервово ходить вiд вiкна до вiкна. Пригаду? собi, як тут цар гостив. Вiд бенкетно? зали до входових дверей червоний хiдник. По однiй сторонi - царськi люди, по другiй - нашi старшини. Вiдчиняються дверi, цар на порозi ста?. Голови хиляться додолу. Царева голова знiма?ться вгору. Прощають його - вiн мовчки помiж лавами проходить. "Слухай, що Меншиков скаже!" "Так, так, слухай, що Меншиков скаже". * * * На столi свiчка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише. Гетьман з-пiд ока дивився на свого молодого писаря. Зна? i не зна? його. Життя навчило недовiрювати людям. По собi зна?, який це сфiнкс душа чоловiка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не зна?. I гетьман iде до сво?х мешкальних поко?в. Добува? лист. Цiкавий, що в ньому ?. Це лист вiд гарно? княгинi Дольсько?. Не любовний, певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, вiд якого в Орлика ключ. "Чи швидко ти скiнчиш? - пита?ться з третього покою гетьман.- Ще ? дiло". "Поспiшаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове". "Спiшись!" - Гетьман сiда? за стiл i нервово поверта? на всi сторони тим та?мним листом. Шматок паперу, покритий числами, i на тiм отс? шматочку, може, й написане рiшення цiлого його життя. Рiшення залежить вiд того, чи Л?щинський пiде йому на руку. Якщо Л?щинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закрiпить, вирiшиться доля Мазепи. "Чого ж ти так баришся, Пилипе?" "Вже йду, милосте ваша, вже йду!" Крiзь неосвiченi поко?, як тiнь, пересува?ться Орлик, входить до гетьманового кабiнету i на столi перед гетьманом кладе довге письмо. Гетьман перебiга? його очима i вiдсува? набiк: "Прочитаю вранцi, а тепер ти прочитай менi цей лист. Волох один привiз його вiд княгинi. В шапцi було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий ?? о тую кореспонденцiю просить. Волос у не? довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками сво?ми до згуби доведе. Вiдпечатай цей лист i прочитай!" Генеральний писар прийма? вiд гетьмана письмо i пiдходить до свiчки. Гетьман столовий вишиваний параванчик присува? до свiчки, щоб виднiше було. Орлик розрива? печатку, i з листа княгинi вилiта? другий листок. Орлик глянув i впiзнав королiвську печатку. Мовчки пробiга? цей другий лист очима. "Чого ж ти задивився у цей лист, як кiт у каганець, чому не чита?ш? Ти ж i без перекладу звик читати числовi листи; до ?х у тебе i ключ ?",- пита? гетьман. "Я i без ключа прочитаю княгинин лист, та це не вiд княгинi i не числовий, а звичайний,- лист вiд Станiслава". "Вiд Станiслава? Не може бути!" "Може, милосте ваша. Тут i пiдпис його iменi, i його королiвська печать". "Дай сюди!" Орлик подав лист вiд Л?щинського, i гетьман прочитав його. На обличчi його з'явився такий жах, якого Орлик нiколи ще не бачив. Гетьман лист на стiл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель. "Проклята будь, ?вина дочко, ти загубиш мене!" - i руками очi закрив. Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик. Рiзнi питання насувалися йому на гадку, але питати не смiв. Те, що прочитав у королiвському листi, було так несподiване для нього, що жахався промовити слово. Гетьман змовля?ться зi шведами й поляками, значиться, гада? пiрвати з царем. Того здавна бажали собi старшини i народ, того й Орлик хотiв. Нарiкали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що нi,- Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний рiст. Цар-звiр, цар-антихрист! Пригадалися жахливi кари стрiльцiв. 772 людей замучених в найлютiший спосiб. Колесували, четвертували, саджали на палi, варили i жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лiктi, цiлий у кровi. I вельмож сво?х заставляв те саме робити. Такого знущання iсторiя не тямить. I пригадав собi Орлик тi шибеницi незчисленнi, котрими приоздоблено Москву, тi вогнища, що день i нiч горiли, наповнюючи повiтря нестерпним для культурного чоловiка смородом паленого людського м'яса, пригадав собi тi трави з понасилюваними на палi козаками, що плили долi рiк, пригадав собi неподiбне до правди усмирювання бунту в Астраханi, в Красному i Чорному Ярах, згадав Ромодановського i - мороз пiшов йому по спинi. Це робив Петро в Росi?, котру вiн все-таки любив, а якже тодi лютував би вiн на Укра?нi, котру ненавидить? Орликовi почорнiло в очах. Гетьман крiзь пальцi дивився на нього: настрашився козак. Голова-то мудра, та вiдваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше скривати годi. Орлик прочитав лист i довiдався про правду, треба признатися. Але як? Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник. Один, два, три... дванадцять! Гетьман рукою очi протер, нiби зi сну збудився. "Пiвнiч - година духiв". "Дванадцята вночi",- додав Орлик. "Нiколи перед пiвночею не сплю,говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душi моторошно. Зда?ться, що ось-ось вiдчиняться дверi i появляться Виговський, Дорошенко, Самiйлович, Многогрiшний, Сомко i всi iншi, ?м же несть числа. Появляться i стануть дорiкати менi, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про ?х муки та кривди, забув про сором Укра?ни". Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподiвано поставив перед його очi, i про Петра забув. "Що ти зробив? - спитають мене тiнi замучених предкiв. Що ти зробив, щоб помститись за нас, щоб визволити народ? Матiр твою, Укра?ну, колесують, а ти орден святого Андрiя почепив на шию i спокiйно глядиш на ?? муки!.." "Уважай, Пилипе,- звернувся нараз до Орлика гетьман,- вважай, щоб i тобi так колись у пiвнiчну годину не явився дух гетьмана Мазепи". Орликовi зробилось моторошно. Вiн був перетомлений i прибитий. Гетьман зауважив це i наказав йому сiдати. Знову мовчанка. Осiннiй дощ лупотiв по покрiвлi, стогнали дерева в саду, десь далеко внизу шумiв, нiби сердився, Днiпро. "Збентежився, як бачу, Пилипе". "Моторошно менi, страшно". "З перевтоми. А спочивати нема як. Чека? нас велика робота i вiдповiдальна". "Роботи я не боюся". "Тiльки вiдповiдальностi - правда? А що ж я тодi маю казати?" "Дивуюся, як ваша ясновельможнiсть не вгнуться пiд отсим тягарем". "Хтось його двигати мусить... Двигни цей камiнь, двигни!- тямиш, що казав тодi степовий дiд? Дванадцята виб'? година, вiн на лаву покладе свого сина за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцято? години". Орлик сумно всмiхнувся: - "Не скриваюся, милосте ваша, страшно менi. Тут Петро, а там кривавi тiнi предкiв". "Кого ж ти бiльше бо?шся? Живих чи мертвих?" "Живi страшнi для тiла, а вмерлi - для духа",- вiдповiв Орлик. "Так воно, так. Боюся, щоб мiй дух колись не тривожив людей". Орлик не знав що на се вiдповiсти. Перед ним вiч-до-вiч стояли живий Петро i вмерлий Мазепа... Вибирай! Свiчка догорювала й зачинала коптiти. "Вiднеси ?? до мо?? спальнi, там згасиш i принесеш другу, бiля лiжка на столику сто?ть. Не можу стерпiти смороду догоряючо? свiчки... бачив я раз у Москвi, як догорював чоловiк". Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зi спальнi з новою свiчкою у срiбному лiхтарi. Поставив ?? на стiл i став, як звичайно, коли гетьмановi звiти здавав. "Що нового?" - спитав Мазепа, нiби забуваючи про лист. "На Дону неспокiйно". "Як 1705 року в Астраханi, коли там було убито Ржевського i заведено козацький устрiй". "Мабуть, чи не гiрше. До Булавiна багато вже станиць пристало над Пiвнiчним Дiнцем, понад Хопром i Ведмедiвкою. Навiть у Тамбовськiй губернi? бунтуються селяни, мордують панiв i заводять козацький устрiй". "То не добре",- сказав гетьман, стягнувши густi брови. "Чому, милосте ваша?" "Бо не впору. Заскоро вибухають тi бунти. Ще не час. Погибне багато народу i який з того хосен? Дивися, i я теж мушу вiйсько сво? проти Булавiна слати, хоч воно менi не на руку. Мушу, а то вороги сказали б царевi, що Мазепа з Булавiном трима?. Цар ще сильний, вiн погасить пожежу... А в нас?" "I в нас не краще. Багато посполитих до Булавiна втiка?, особливо з Полтавщини. От недавно i Чуйкевич казав, що бачив". "Чуйкевич? А що ж вiн?" "Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе". "Хай ?м Бог допомага?,- сказав, зiтхаючи, Мазепа.- Може, аж тепер Любов Хведорiвна заспоко?ться". "Дав би то Бог!" "Бог, Бог! Вона чорта слуха?, не Бога!" - i гетьман увiрвав розмову. Орлик зрозумiв, що вона йому не мила. Хотiв iти, але гетьман затримав його: "Стривай ще? А що ж нам з отсим листом робити, як ти гада?ш?" "Ваша ясновельможнiсть самi зволять змiркувати, що тут робити треба". "А що ти робив би?" Орлик зам'явся. "Говори по щиростi!" "Я вiдiслав би тi листи царевi, щоб таким чином довести свою непорушну вiрнiсть". Гетьман нiби сумно, а нiби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликовi зробилося нiяково. "Це я так зробив би, маючи на гадцi не царя, а вашу милiсть, коли б лист був проти милостi вашо? i на вашу шкоду". На уста гетьмана вибiг глумливий усмiх, але зараз i сховався пiд вусом: - "Прочитай менi ще раз лист вiд княгинi Дольсько?",- сказав. Орлик вволив його волю. Княгиня писала, що тринiтарiй, з яким гетьман бачився у ?? дворi, вертаючи з Жовкви, був у Саксонi?, переговорював з королем Станiславом i привiз вiд нього лист, який вона гетьмановi разом зi сво?м нинiшнiм листом посила?. Крiм того, король передав проект ново? умови з Укра?ною, котрий вона видасть гетьмановому довiреному пiсланцевi, якщо вiн вiд гетьмана прибуде. Та ще просив король Станiслав, щоб гетьман починав дiло, заки шведи пiдiйдуть до границь Укра?ни. Це конче потрiбно. Гетьман слухав уважно. Деякi речення казав собi перечитати вдруге, нiби лист виучував напам'ять. "От чого жада? вiд мене моя кума, княгиня Дольська! Дрiбниця, тiльки зажмури очi й лети стрiмголов у пропасти. Для тако? гарно? жiнки ти повинен це зробити. Вiдколи ?ва Адама спокусила, жiнка i спокуса - одно. Та не збився ще з глуздiв Мазепа... Спали цей лист, Пилипе". Орлик взяв лист княгинi, пiшов до коминка i спалив його. Тiльки трохи сiрого попелу осталось. "Спасибi!" - сказав гетьман i задумався. В руках обертав лист вiд Станiслава. "З розумом борюся,- почав,- чи посилати цей лист царевi, чи нi. Вранцi порадимося, а тепер iди в свою квартиру i молися Богу, да ,якоже хощеть устро?ть вещ' Може, твоя молитва догiднiша, нiж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог зна?, що, якби я не рiшився, не для власно? користi рiшуся, а для вас усiх, для жiнок i дiтей ваших. Що заприсяг колись, при тiм i нинi стою. Добро? ночi тобi". Простягаючи на прощання руку, привiтно всмiхнувся: - "Година духiв минула, спи спокiйно. Ще живий гетьман Мазепа!" * * * Як п'яний переходив Орлик гетьманськi поко?. Перед останнiми дверима щось чорне висунулося з кута. "Пiшов геть! - гукнув Орлик на гетьманського карла.- Сну?ться то, як тiнь, i людей ляка?!.. Пiслухував?" Карлик вiдскочив вiд нього. "Честь не все ходить з ростом у парi. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловiка може бути велика честь i навпаки. Нiколи я не хитався у собi, чи маю пановi мо?му вiрно служити, чи нi". "Служба службi не рiвна". "А слуга слузi. Один служить, як пан, а другий пану?, як слуга. Не в службi рiч, а в характерi. Можна служити i бути паном, а можна не мати нiяко? служби i бути слугою; що кому пан Бiг дав". "Чого ж ти хочеш вiд мене?" "Хотiв спитати, чи здоровий пан гетьман". "Пiди й подивися". "Нинi нi. Ви ж казали, що я тiнь. Тiнь мусить мати свiтло, а нинi свiтла нема - темрява. Пiдожду до завтрiшньо? днини. Менi ще час, але декому спiшно. Низько кланяюся генеральному писаревi i бажаю йому спокiйно? ночi, добро? ночi, тихо? ночi! О ревуар!" Як тiнь шулькнув у сiни i побiг до сво?? кiмнатки. "Цей чорт нiби у душi чоловiковi чита?",- погадав собi Орлик, i йому соромно зробилося перед самим собою. Вiн не належав до тих, що всiма способами старалися вплинути на гетьмана, щоб вiн пiрвав з Москвою. I ось тепер, коли це ма? статися, вiн настрашився свого власного бажання... Кому вiн служить - гетьмановi, царевi чи справi? Яке ж тут тодi може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого вiд iнших хотiти?.. Генеральний писар боровся зi сво?м розумом. Аж пригадав собi гетьмановi слова: "Молися Богу, да якоже хощеть устро?ть вещ". Пiшов на свою квартиру, взяв два карбованцi грошей i почав роздавати убогим, що лежали на вулицi i по богодiльнях Печорського монастиря. ТА?МНИЦЯ Коли Орлик наступного дня уранцi увiйшов до гетьманового кабiнету, гетьман сидiв уже за сво?м столом. Перед ним стос паперiв i хрест з часткою святого, животворящого древа. Орликовi по невиспанiй ночi нiби хтось пiску в очi насипав, по гетьману не пiзнати було втоми. Нервове напруження, в якому вiн останнiми часами перебував, пiдбадьорювало його. Здавалося, нiби вiн вiдмолод. Орликовi прийшла на гадку легенда про д-ра Фауста. Тiльки не про дiвчину тут рiч, а по державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis, - пригадав собi Орлик. Лист з печаткою Stanislaw Krol, розмова про духiв, мандрiвка перед свiтаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованцi на моленi? "да устроiт Господь вещ, якоже хочет", i нинiшнiй гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа - все те зливалося в головi молодого генерального писаря в безладний образ, овiяний мракою мiстицизму, так сильно небажаного для державного мужа. Замiсть тверезого, реального погляду на дiло вiдзивалися в душi всiлякi мiстичнi питання, смiлива активнiсть пiддавалася поганому прочуттю. "Можна служити як пан, i можна не робити нiяко? служби i бути слугою. Не в службi дiло, а в характерi". Орлик пригадав собi розмову з карлом, i йому соромно зробилося, що i в його душi рабське служальство царевi запустило таке глибоке корiння. Щоб не було - служити рiднiй справi i тiльки ?й. "Судно без дна - жизнь без iде?",- гомонiло глухим гомоном з кутiв гетьманського двора. Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. "Гарно",- i поклав свiй пiдпис. "Як же ти спав, Пилипе?-спитався по-товариськи.- Очi в тебе червонi, мабуть, довго не мiг заснути. Молодий ще, надто палко прийма?ш усе до серця. А воно не добре. В полiтицi треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей i - до вiдповiдальностi. Мусить же хтось вiдповiдати за всiх. Мазепа не вiчний... Сiдай!" Орлик подякував i сiв. Гетьман не раз натякав на те, нiбито Орликовi прийдеться колись продовжувати його дiло, але виразно не сказав нiколи. Вiн нiби i сам хитався у виборi свого наслiдника мiж Орликом i Войнаровським. Це до яко?сь мiри вражало гордощi молодого генерального писаря. Але нинi, перебувши нiч на боротьбi з собою. Орлик рiшився служити дiлу, вiрно й непохитно, з булавою чи без не?. Не в службi сила, а в характерi. "Досi я,- почав гетьман, вдивляючися у свого канцлера,--досi я не зважився сказати тобi свою велику та?мницю. Аж учора ти припадкове довiдався про не?. Припадок, бачиш, не тiльки в приватному, але й у державному життi гра? велику роль. Дiло полiтика предвиджувати припадок i обмежувати його значiння. Так, це нелегко. .От i я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти зна?ш, у чому рiч. Та не гадай собi, що я затаював сво? намiри перед тобою, не покладаючись на певнiсть твою. Нi. Знаю, що ти не спосiбний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесiдуючи з московськими або i з нашими всякого чина людьми, i таким способом, не зi зло? волi, а з необачностi, не погубив себе й мене. Ти зна?ш - за гетьмана i генеральний писар вiдповiда?. Але пiсля вчорашнього менi не залиша?ться нiчого бiльше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватно? користi, а для добра цiло? Укра?ни затiяв я це велике й необхiдне дiло. Хочу, щоб ви з жiнками й дiтьми вашими i вiтчина з вiйськом запорозьким не загинули нi пiд москалем, нi пiд шведами, а були вольними, як iншi державнi народи. Коли ж я роблю це заради яких-небудь мо?х приватних примх, то нехай поб'? мене i душею, i тiлом Бoг у Тройцi святiй i ?динiй i безневинно понесенi страстi Христовi!" Кажучи це, поцiлував хрест з часткою животворящого древа i, звертаючись до Орлика, говорив далi: "Я за тебе зовсiм певен i надiюся, що як совiсть твоя, так i повага до себе, чеснiсть та природжена честь шляхецька, не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродiя. Одначе ж для бiльшо? певностi, щоб у мене i тiнi якогось вагання до тебе не було, як я тобi заприсягнув, так i ти перед лицем розп'ятого на животворящому деревi Христа дай менi присягу, що будеш вiрним менi i не виявиш тайни нiкому". Орлик присягнув i поцiлував хрест. Тая присяга, як вiтер iмлу, розвiяла дорешти всякi сумнiви й тiнi, що були мiж гетьманом i його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, нiби рiдним йому за переконанням. Ранiше вiн пiдозрював Мазепу, що цей вивiря? i пробу? його вiрнiсть, що гра? в закритi карти, а тепер тi карти лежать перед ними на чистому столi - грати будуть ними проти спiльного свого ворога. Орлик зрозумiв вагу моменту, пiзнав цiну цього переломового факту в сво?м життi i в вiдношеннi до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, вiн сказав: "Присяга вашо? вельможностi доводить вашу щирiсть та батькiвську дбайливiсть про свою вiтчину i про нас усiх, але хто вгада?, що призначив Бог? Який кiнець поклала його свята воля отсiй вiйнi i хто вiзьме верх? Коли швед вiзьме верх, то вельможнiсть ваша й усi ми будемо щасливi, а якщо - цар, то й ми всi пропадемо й нарiд занапастимо". Слова цi, хоч так простi, що можна було ?х сподiватися вiд кожного, немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчинi в силi вiку, яким був 35-рiчний Орлик, то? смiливостi й вiдважностi, якими звичайно визнача?ться мужеський вiк, сподiвався почути вислiв подиву й захоплення, що гетьман для народного добра кида? на вагу сво? значiння i ма?ток, усе, а тим часом стрiнувся зi звичайною мiщанською чи там хуторянською трусливiстю, зi страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратити малого. До того Орлик доторкнувся дуже вразливо? струни в душi гетьмана Мазепи, а саме - до монархiчного принципу. Гетьман розумiв, що з московським царем може успiшно боротися тiльки укра?нський володар, гетьман з атрибутами монарха, котрий вислуху? гадок сво?х приближених людей на те, щоб опiсля рiшення його було прийняте i сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик житт?ве рiшення свого володаря-гетьмана пода? в сумнiв, цей Орлик, вiд котрого вiн ма? право вимагати куди бiльше, нiж вiд усякого iншого. Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так i тепер, вiн скоро пригасив свiй гнiв i вiдповiв бiльш хитро, нiж гнiвливо: "Яйця курку не вчать! Дурень я був би, коли б вiдступив вiд царя ранiше, нiж треба; не вiдчахнуся я, поки не побачу конечно? потреби. Ще в Жовквi доводив я царевi про те, що коли Карло пiде на Московську державу, а Станiслав попросту? на Укра?ну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим вiйськом оборонятися вiд полякiв i шведiв. Тому я й просив тодi царя, щоб вiн на такий випадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч вiйська, так як ми не раз допомагали йому. I зна?ш, що менi вiдповiв цар?" "Що?"-спитав Орлик. "Не то, що десять тисяч, але й десять чоловiк, не можу я тобi дати",- вiдповiв цар. Що лиш тепер зрозумiв Орлик причину гетьманового рiшення. Укра?на допомагала й допомага? царевi, не жалiючи десяток тисяч свого вiйська, а коли б на не? ворог напав, тодi вона й десятьох московських солдатiв не може дожидатися у пiдмогу. Де тут правда, де справедливiсть? I вiн затиснув п'ястук. "Гарний союзник, нема що казати!" - промовив. "Правда? Отож i бачиш, тодi-то я, почуваючи на собi велику вiдповiдальнiсть за долю нашо? безталанно? вiтчини, яку я свiдомо й добровiльно прийняв на себе, рiшився пiслати ксьондза-тринiтаря, капелана княгинi Дольсько?, до короля Станiслава, щоби з ним нав'язати переговори, i як вiдповiдь дiстав вiд нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як полохливому стаду, поки ворог нападе на нас i стане нищити землю нашу мечем i огнем. Як вiльний i не завойований народ повиннi ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гада?ш, що важнiше - вiрнiсть царевi, котрий не додержу? нам вiри, чи добро вiтчини?" "Salus rei publicae ultima ratio est",- вiдповiв без вагання Орлик. "I я так гадаю, Пилипе. Мазепа - не авантюрист i не примховатий дiдусь. Мазепа зна?, що робить. Вiрте йому. Ще раз кажу тобi, i затям те собi на вiки, щоб, як треба буде, свiдоцтво перед будучнiстю дав, що нiчого я для власно? користi не роблю, а для добра нашого народу й нашо? держави, котру я хочу на картi ?вропи закрiпити навiки. Поведеться - гаразд, а нi - так совiсть моя чиста. Я не зжахнувся перед нiякою небезпекою, заризикував усiм, чу?ш? Усiм!" Тут гетьман пiдступив до Орлика i руку свою на рамено йому поклав: - "Що ж, сину, заспоко?вся? Не ма?ш уже нiяких сумнiвiв щодо мене? Не бо?шся духiв?.. Ха, ха, ха! Дуже ти був нещасливий учора". "Тривожила мене непевнiсть". "А тепер?" "Тепер я вже знаю, чого дожидатися менi". "А що ж би ти робив, будучи Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть, Меншиков пiдi мною ри?. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносовi не повiрить. Пiдстави ?. Може, тепер, коли я балакаю з тобою, вороги мо? компонують якусь нову писульку до Гаврила Iвановича Головкiна або до його свiтлостi, колишнього бублейника, а теперiшнього князя Меншикова. З вогнем гра?ться Мазепа, i хто погасить цей вогонь, коли вiд нього займеться його гетьманська кирея? Багато вiрного вiйська бiля мене? Навiть Войнаровського я мусив пiслати. Царська помста, як дамоклiв меч, висить над мо?ю старою головою, пригадуючи менi долю мо?х попередникiв. Важко бути укра?нським гетьманом, мiй сину, ой важко! I тому хотiв би я облегчити долю наслiдникiв мо?х - от що!" Орлик за ноги свого гетьмана обiйняв: - "Спасибi за тую турботу милостi вашiй. Iсторiя не забуде того. Я правди не затаю". "Сподiюся. А тепер сiдай при мо?м столi i пиши мо?м пером лист до царя i до Головкiна такого змiсту". Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати цi листи. А коли Орлик, написавши ?х, прочитав гетьмановi, той поклав свiй пiдпис i сказав: "Тепер вложимо туди лист вiд Станiслава. У мо?? матерi ? вiрний чоловiк, ще й трохи нам з рiднi; через його вона обiцяла пiслати цi листи до Войнаровського, а вiн ?х доручить царевi i графу Гавриловi Головкiну... Д а б у д е т в о л я т в о я с в я т а я". "I д а п р и i д е т ц а р с т в i ? т в о ?",- доповiв Орлик. НА ХУТОРI По вiнчанню i по бучному весiллю, на котре гетьман вирядив сво?х заступникiв i прислав багатi дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторi в одному з Кочубе?вих ма?ткiв. До Ковалiвки ?хати було задалеко. Гетьман кожно? хвилини мiг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Ки?ва, бо дiла у вiйськових канцелярiях було бiльше, нiж канцеляристiв, та ще таких досвiдчених i вправних, як молодий Чуйкевич. Чуйкевич, хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совiстi, що занедбу? дiло. Там, може, вирiшу?ться доля тво?? вiтчини, а ти устро?в собi iдилiю. Там Арес пише мечем кривавi рядки велико? поеми, а ти тут чита?ш погiднi буколiки. Кожний ранок вiтав його отсим докором, i кожно? ночi, проходжуючися з Мотрею в городi, вiн тривожно дивився на небо, чи не побачить криваво? луни. Пожежi часто лучалися влiтку, з помсти або вiд неуваги, але тепер кожний вогонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вiсьмома роками i яко? годi було вгасити. Правду кажучи, на Укра?нi здавна горiло. Люди родилися i мерли серед вiйни, не знаючи, що таке справжнiй мир. А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокiйнiших i кращих часiв. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши ру?ну, збуду? на ?? згарищах нову й сильну державу. Аж нараз тi добрi сподiвання тратили певну пiдставу. Сво? вiйська виходили з краю, а на ?х мiсце приходили московськi. На заходi - вiйна зi шведом i поляками, на сходi - бунти й повстання, з пiвночi - Москва, вiд полудня - татари, всерединi росте невдоволення проти панiв i дукiв, незгода голову пiдносить. Важка журба за будуччину рiдно? землi захмарювала щастя молодого подружжя. "Як ти гада?ш, Мотре,- питав Чуйкевич сво?? дружини,- скоро по?демо ми в Ковалiвку i заживемо спокiйно, чи, може, й не дiждемося нашого тихого щастя?" "Якщо маю тобi правду сказати,вiдповiла Мотря,- то я на те не маю надi?. Чомусь менi зда?ться, що нас ще не одне таке чека?, чого анi розумом не збагнеш, нi серцем не прочу?ш". "I не страшно тобi?" "Нi раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Тако? тишини, як ось тепер, я витримати не можу, пригнiчу? мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки ослiплюють очi, хай вiтри трощать дерева старi,- що марне i гниле, хай гине, заради нового i здорового". "Ти все така, як колись була, Мотре. Не змiнило тебе подружжя зi мною". "Нiщо мене не змiнить, Iване". "А все ж таки був час, коли ти iнакше виглядала". "Гада?ш у Бахмачi?.. Так... Не скриваюся... Зi мною дiялося тодi щось таке, чого i сказати не вмiю". "Ти була задивлена в нього i захоплена його появою". "А ти б то нi?" "Так, Мотре. Гетьман мав i ма? надi мною велику силу. Я щиро вiдданий йому". "Чого ж тодi тривожиться, Iване? Тво? завдання - вiрно й чесно сповняти свою службу. А iнше, як Бог дасть". ?х розмову перервав Мотрин паж, котрий прибiг до городу, сповiщаючи, що при?хали гостi. "Хто ж такий?" "Якийсь старшина, котрого iменi не затямив, i гетьманова сестрiнка, панна Мар'яна, ?х вiта? Марiя Хведорiвна". Молодi господарi побiгли в двiр. "Подумай, панна Мар'яна, який несподiваний гiсть!" - говорила до Чуйкевича Мотря. Панна Мар'яна, донька гетьманово? сестри вiд другого ?? чоловiка, перебувала в Ки?вi, доглядаючи свою хвору бабку iгуменю Мазепину, гетьманову маму. Тепер ?хала вона трохи на село, щоб вiдпочити на свiжому повiтрi, i поступила на нiч на хутiр молодих Чуйкевичiв, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших лiт, але незвичайно? вроди, з гарною товариською огладою, освiчена й розумна. Войнаровського перша сестра, гетьманова сестрiнка i гетьманово? мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого iншим не доводилося чути, i розмова з нею не закiнчувалася на питаннях про погоду, про прислугу i про цiни на вбрання та на косметичнi мазi й смаровидла, з нею любо було провести на розмовi не лише короткий i лiтнiй вечiр, але й хоч би цiлу нiчку. З панною Мар'яною ?хав, як товариш i опiкун у дорозi, пан Згура, родом грек, чоловiк теж дуже бувалий, меткий i хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого нiхто нiколи не мiг знати, де вiн бува?, усе в роз'?здах з гетьмановими секретними дiлами. Мужчина дуже гарний собою, котрому, подiбно як i гетьмановi, годi було лiта вгадати, виглядав молодше, нiж справдi був, i знайомi не раз доповiдали собi жартом, що, мабуть, обидва вони одному чортовi запродалися i вiн ?м лiки проти старостi зi сво?? пекельно? аптеки приносить. Пан Згура почував у собi любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра жартувала собi, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, i амурiв дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тiльки приговорами та вiдговорами збувала його. Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповiдаючи, нiбито мимоходом, про сво? усякi лицарськi вчинки, яких не повстидалися б були Ахiлл, Гектор i Патрокл, про менших геро?в i не згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями i тiткою Марi?ю поважно слухала тих фантастичних оповiдань, а потiм так само поважно питалася: "Слухайте, Згура! Чи всi греки так здорово брешуть?" Пан Згура робив сумну мiну i звертався до молодо? хазяйки: "Мотре Василiвно, скажiть менi, будь ласка, чи у всiх укра?нок так гострi язики?" "Спитайтеся панни Мар'яни",- радила йому Мотря. А тодi панна Мар'яна, нiбито нишком, казала до Марi? Хведорiвни: "Правда, тiтусю, яка смiшна фiгура отсей пан Згура". Пан Згура не обiджався, бо вiн любив гетьманову сестрiнку i не тратив надi?, що завдяки протекцi? його ясновельможностi таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрi?ю було спорiднитися з гетьманом. Невеличке i досить достро?не до себе товариство, хоч про полiтику не балакало багато, чуло, що ?х погляди не вiдбiгають далеко вiд себе. Всi вони дивилися на гетьмана, як на сво? божество, вiрили в його розум i в досвiд, а ненавидiли царя-антихриста, котрого жорстокi кари й необчисленi вчинки викликували в них прямо омерзiння. "Iду я раз,-розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею,- ?ду я з двома тiльки козаками, коли дивлюся, так, може, крокiв двiстi-триста передi мною, з-поза могили в степу виступа? валка людей. Зразу гадав - чумаки ?дуть, пiзнiше подумав, чи не татари ясир женуть, аж, пiд'?хавши на кид стрiли, бачу - вiддiл узбро?них ратникiв веде скутих невольникiв, душ, може, двiстi-триста" "Чи не забагато, пане Згура?" - перервала панна Мар'яна. "Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотнi ?х не було, а ратникiв дванадцять". "Як дванадцять розбiйникiв". "Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбiйникiв. Що ж менi тут робити? Тiкати почуття шляхоцького гонору не позволя?, минати не можна, бо вже добачили мене, значиться, треба йти наперебiй, треба ?х клином розбивати". "Як то клином?" - питалася панна Мар'яна. "Постривайте, ось як. Я напередi, як вiстря, мо? козаки за мною, так що голови ?х коней доторкалися бокiв мого знаменитого верхiвця..." "Розiнанте?" "Нi, Чорнозора, так звався мiй кiнь. У лiвiй руцi спис, у правiй шаблюка..." "А поводи?" "Якi ж бо ви, панно Мар'яно! - поводи в зубах, от так, о". Тут пан Згура у лiву руку вхопив виделку, в праву нiж, край обруса в зуби, нагнувся понад стiл, як ?здець на конi до атаки, пiдняв брови, витрiщив очi, насторощив вуса, вишкiрив зуби i зробився такий смiшний i страшний, що жiнки аж закричали. "Таким отсе клином,- розказував далi,- як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратникiв, котрi висунулися наперед, залишаючи сво?х невольникiв, як стадо баранiв геть за собою..." "I що?" - спитали всi три жiнки нараз. "I що ж би! Нi один живим не остався. Хто вiд списiв, хто вiд мечiв - усi на бойовищу лягли, порубанi й: посiченi, як м'ясо на стiльницi". "А невольники?" "Це, бачите, не були невольники, лиш рекрутi, котрих ратники для царя свiжо набрали, з головами наголо вибритими i зi зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського вiйська солдатiв набирають. А доставивши ?х до казарми, кожному десятому, без розбору i без вини, дванадцять ки?в вiдчислюють, щоб знали, що таке дисциплiна. Тодi замикають ?х на хлiб i воду, i що лиш по такiм привiтанню зачиняють муштри вчити. Що я з ними зробив?-пита?те. Рiч проста. Вiдпровадив ?х до границi, влiпив кожному по три ки? i наказав, щоб бiльш на Укра?ну не навiдувалися, бо тут б'ють". "?х сто, а вас три - i дали себе пороти?" "Панно Мар'яно,- жалiвся пан Згура,?й-Богу, iнквiзитор ви якийсь, а не панночка субтельна, нiяко? вiри в нашу шляхетну правдомовнiсть не ма?те, нiби я коли брехав. Як я Згура, ?й же Богу, не брешу". "А скажiть, будь ласка, що таке Згура?" - спитала нараз, роблячи невинну мiну, панна Мар'яна. "Згура? Це, бачите, ми колись звалися Дiоскур, а з того зробили Згура, от так як на ф е л ь д м а р ш а л кажуть нашi козаки ф е р ш а л". "А може, ви не Дiоскур, а Дiомед?" - зауважила панночка, але пан Згура, замiсть вiдповiсти, потягнув тiльки пiвлiтри меду i так страшно блиснув сво?ми жовтуватими бiлками, що жiнки долонями позакривали очi: "Буде вже, пане Згура, буде!" "Буде вже нащадку Дiоскура, бо на нас терпне шкiра,- жартувала панна Мар'яна. А по хвилинi спитала: - А шведських офiцерiв бачили?" "Чи раз. I в боях, i в полонi". "То ви вже i в шведському полонi були?" "Не я в них, а вони в нас. Нiчого собi хлопцi. Бувають i гарнi помiж ними, тiльки багато старих. Бiлявi, лучаються i рудi, хоробрi i досвiдченi в боях, а все-таки нашому братовi не рiвня". "Хвали мене ротику, бо розiдру тебе". "Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що i в свiтi рiвного не знайти". "Особливо на писок..." * * * Так вони балакали i жартували до пiзньо? ночi, аж Марiя Хведорiвна пригадала, що пора ?м спати. Двiр на хуторi молодих Чуйкевичiв був невеличкий. Всього три свiтлички, одна бокiвка i крило для кухнi i для прислуги. "Не будемо нашим паням мiсця забирати",- почав, дякуючи за вечерю, Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: "Пардон, мосi? Згура, котра тут ваша паня?" "Всi три, а я ?х вiрний слуга i пiднiжок,- вiдрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику.- I якраз тому, не хочу я забирати мiсце паням у дворi. Пiдемо собi з Чуйкевичем у повiтку, на сiно. На сiнi добре спиться". Пiшли. Розтаборившися у гарно глиною вимащенiй повiтцi, пан Згура почав: "Прикро менi, пане товаришу, починати, але мушу, з прихильностi до вас i з вiрностi для нашого регiментаря, вельмишановного Iвана Степановича". "Що ж таке? Кажiть!" "Перше заспокiйте мене, що не погнiва?тесь на мене". "Впевняю вас". "Так слухайте тодi". Вiн присiв бiля Чуйкевича i, пихкаючи люльку, став розказувати про Кочубе?в, котрi ще й тепер, коли Чуйкевичi побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана. "Чого ж хоче теща моя?!"-аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич. "Булави,- вiдповiв Згура.- Булави захотiлося Кочубе?сi". "Можлива рiч? Гетьман мого тестя сво?м заступником у Батуринi залиша?, мiж ними гарнi стосунки". "На око гарнi, а на дiлi поганi, вiрте менi. Я тому нарочно й за?хав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любовi Хведорiвни, вона вам сприя?, робiть що, а то вийде бiда. Вони доноси шлють". "Доноси? - i Чуйкевич вхопився за голову руками.- Мiй тесть i теща - донощики на свого гетьмана й добродiя!" Вiн зiрвався з лежанки i нервово почав ходити по току повiтки. Душно йому було. Повiтря грудям бракувало. Вiдчинив дверi. Побачив перед собою двiр у вiнку старезних лип, з бузьковим гнiздом на високiй, мохом порослiй покрiвлi. Тiльки в одному вiкнi свiтилося. Чуйкевич глянув i побачив Мотрю. Сидiла бiля дзеркала i розплiтала сво? довге волосся, як русалка. Дивна така i гарна, нiби далека, а так серцю близька, його люба дружина. "Сво?? долi навiть гетьманськими кiньми не об'?деш",- пригадав собi. I тепер тая Мотря його, а ?? батьки - донощики на гетьмана. "Пане Згура! - крикнув, приступаючи до гостя,- ви жарту?те собi, гада?те настрашити мене, це неможлива рiч". "Неможлива, але правдива". "Докази, пане Згура, докази!" - настоював Чуйкевич. "?сть ?х бiльше, нiж треба, пане товаришу". "Будь ласка, якi?" "Спершу заспокойся, шановний Iване Васильовичу, а тодi i почу?ш. Не жiнки ми й не дiти, а мужчини. Гетьман сприя? тобi i тво?й дружинi, вiн i тестевi тво?му не бажа? лиха". "Знаю". "Тому-то, бачиш, i нема потреби тривожитися, щоб тiльки набудуче Любов Хведорiвна понехала сво? iнтриги. Цар довiря? гетьмановi, доносам послуху не да?, а донощикiв вида? йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубе?м не сталось. А раз ?х цар гетьмановi видасть, так гетьман i покарати мусить". "Але докази, пане Згура, докази, що Кочубе? доносять!" - настоював Чуйкевич, котрий нiяк заспоко?тися не мiг. "На днях,- почав Згура,- через Батурин переходили черцi Сiвського Спаського монастиря, що поверталися з Ки?ва iз прощi, i сiли спочивати на лавцi бiля шинку на майданi за земляним окопом, зна?ш де?" "Знаю, що ж дальше?" "Хтось доповiв ?м, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, i черцi пiшли в церкву, на вечiрню, бо це пiд недiлю було, думаючи стрiнути там когось iз Кочубе?в". "I що?" "I стрiнули Любов Хведорiвну, як вона виходила з вечiрнi. Привiтала ?х вiчливо i до свого двора заночувати попрохала. У недiлю вони пообiдали в Кочубе?в. По обiдi Кочубей лiг сво?м звича?м вiдпочивати, а черцi гуляли в лiску, що бiля Кочубе?вого двора. Пiд вечiр ?х покликано в двiр, щедро обдаровано, а коли вони хотiли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понедiлок черцi вiдстояли разом з Кочубеями заутренню i службу, а тодi одного з них, на iм'я Никанор, попрошено в садок". "Ваша милiсть розказу?те так основне, що в мене терпiливостi не вистача?",- перебив Чуйкевич. "Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповiдаю правду. Отож у садку був намет, а в ньому образ Пресвято? Богородицi в чорних рамах". "I що, що?" - добивався Чуйкевич. "Хочемо,- сказав твiй тесть до черця Никанора,- говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?" Чернець перехрестився до образу i запевнив, що нiкому словечка не скаже. Тодi Кочубе? стали лаяти Мазепу, як великого грiшника i як людину непевну й вiроломну. Саме тодi покликано Кочубея до чолобитникiв, котрi прийшли до нього, як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубе?ха далi гуляла з черцем i далi розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернувсь Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо i просив, щоб до нього при?хав сам архiмандрит, бо вiн ма? до нього важне дiло". Чуйкевич вислухав i заспоко?вся. "Пане Згура,- промовив.- Я тут ще доносу не бачу". "В тiм-то й дiло, що ми не зна?мо, чи був уже в Кочубе?в архiмандрит, чи нi, чи, значиться, донос пiслано чи нi. Але й того досить, що Кочубе? Никаноровi сказали". "Правда, досить!" "Отже й бачиш. Тепер треба нам подумати, якби-то до дальшого не допустити, бо гетьмановi доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вiрив, але яка запорука, що вiн так само й до доносу Кочубе?в поставиться. Це ж не хто-небудь, а Кочубей, стольник його величества". "Так що ж тодi, на вашу гадку, нам робити?" "?хати в Батурин тобi або тво?й дружинi i вговорити тестя й тещу, щоб вони залишили це небезпечне дiло, котре ?м може дуже багато лиха спричинити, ?м або гетьмановi, а може, i ?м, i йому. Тепер вiйна. Не до iнтриг пора". Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всiлякими неправдоподiбними оповiданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довiрений гетьманський, котрий затривожився новими каверзами Кочубе?в. "Спасибi вашiй милостi,- дякував йому Чуйкевич,- подума?мо з Мотрею Василiвною над тим, що ти нам зводив сказати i зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу тобi, воно таке жахливе й неподiбне до правди, що вiрити не хочу". "Вiр або нi, це вже не мо? дiло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав". * * * Сказавши це, вiн припав до подушки i захропiв, так грiзно, нiби тим хропiнням хотiв ворогiв сво?х вiдстрашити вiд себе. То свистав, то булькотiв, як джерело пiдземне, то iржав, як його знаменитий Чорнозор. Чуйкевич нiяк не мiг заснути. Його тесть i теща донощики! Чи можна було чогось гiршого сподiватися? Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батькiв перед злочином, хоч би вони його i Мотрю за те видiдичили, прокляли, прогнали вiд себе! Не допустити... З жалем i тривогою дивився у вiкно, в котрiм перед годинкою бачив свою Мотрю. "Мотре, чи прочува?ш ти наше нове горе?" Свiтало. * * * Ранком панна Мар'яна i пан Згура вiд'?хали, наказуючи Мотрi, щоб вона довго не засиджувалася в сво?м тихiм, але Богом i людьми забутiм гнiздi. Як опаде листя з дерев i вiдлетять спiвучi пташки, тут навiть молодому подружжю вижити буде важкоскучно. "При?зди, Мотренько, на осiнь у Батурин. Будемо розважати себе". По ви?здi гостей Чуйкевич виявив сво?й дружинi та?мницю. Зжахнулася. Зразу не хотiла й чути про те, щоб уговорювати батькiв. Вiдректися вiд ?х багатств, вони руки палять, жити з то? невеличко? платнi, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совiстi грiха. Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона ?хала в Батурин, бо тут ходить о рятування не одних тiльки Кочубе?в, але й гетьмана, а може, i загально? справи. Накинула на сво? звичайне вбрання довгий, сiрий лiтник i сiла в коляску. Чуйкевич на конi вiдпровадив ?? до половини дороги, побажав доброго успiху i з тяжким серцем повернувся на хутiр _ЗАПIЗНО..._ Був кiнець серпня. Бузьки вiдлетiли до теплих кра?в, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затягалося на сльоту. Наказний гетьман Василь Леонтi?вич Кочубей ходив по садку, що рiс бiля його городського двора в Батуринi, i мовив свою передсонну молитву, Любов Хведорiвна сидiла на ганку, дожидаючи, коли вiн ?? скiнчить. Як почула амiнь, зiйшла по схiдцях на стежку i пiдступила до нього. "Мабуть, чи не засльотиться",сказала. Кочубей глянув на небо: "I менi так воно. Любонько, зда?ться". "Коли б сльота та не спинила наших гостей". "Ти про ченцiв?" "А про кого ж би". "Не важно. Тиждень скорiше, тиждень пiзнiше,- все одно. А як i зовсiм не при?дуть, то також обiйдеться". "Що ти кажеш, Василю? - жахнулася Любов Хведорiвна.- Не будемо спинятися в половинi дороги. Не осоромимо себе. Почали, так i кiнчати треба". "В тiм-то й лихо, що ми його почали. Не добре менi серце вiщу?". "Говориш, як перед вiнчанням вiдданиця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай. Гетьмана нема. Вiн у Ки?вi. Буду? тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити роботу. Може, аж тодi, як скiнчить. У тво?х руках булава. Якщо донос дiйде до царського вуха, так цар булави вiд тебе не вiднiме, щоб ?? у якiсь iншi, непевнi руки ткнути. Гетьманом станеш, не наказним,- з ласки Мазепи i на той тiльки час, а справжнiм - iз волi його величества". Iшли стежкою, що вела вiд ганку до бiчних ворiт. В'?здила ними служба, чолобитники i гостi, котрi не хотiли, щоб про ?х при?зд всякому було вiдомо. Вже i собак з ланцюгiв челядь поспускала. Прибiгали до сво?х хазя?нiв i ластилися бiля нiг. Кочубей гладив ?х, Кочубе?ха вiдганяла, щоб не подерли шовково? спiдницi: "Пiдеш геть, кунделю мерзотний!" - гукала на них. Собаки, пiдiбравши хвости пiд себе, розбiгалися по великому дворi. Кочубе? з-пiд ворiт завернули назад до ганку. Пожовкле листя шелестiло пiд ?х сап'яйцевими чобiтьми. Кочубе?ха почала знову: "I доказiв кращих, як тепер, годi собi бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залiзо. Зволiкати не можна, бо як вiн злига?ться зi Станiславом i перейде до нього, то вже буде запiзно". "I тодi булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, i нагородить мене". "Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, сполучившися з Карлом i Станiславом, погромить царя i загорне цiлу Укра?ну, що тодi буде варта твоя булава i що станеться взагалi з тво?ми ма?тками i з нами усiма?" Кочубей побачив, що вiн дiйсно потрапив у таке становище, з якого iншого виходу нема, як тiльки до царя. * * * Нараз заторохтiв вiз. "Може, вони?" - i Кочубе? повернули до ворiт. Вiз перед воротами зупинився. Вилiзли черцi. Кочубей впровадив ?х у двiр i вiдвiв ?м окремi свiтлицi. "А де ж архiмандрит?" - запитував отця Никанора. "Нездужа?. Пересила? просфори для Вашо? вельможностi i просить балакати зi мною, якби це вiн у сво?й власнiй особi при?хав". "Гаразд. Розгостiться, будь ласка, а за хвилину зайдiть до мо?? свiтлицi". Черцi обмилися, очистили з пороху чоботи i ряси, розчесали довгi бороди i намастили волосся. Увiйшла довiрена служанка наказно? гетьманшi й запросила отця Никанора до спальнi Кочубея. "Будь ласка,- казала,- проходячи крiзь поко?, замикати за собою дверi. Так його милiсть Василь Леонтi?вич велiв". Отець Никанор пройшов три поко?, замикаючи за собою важкi, старосвiтськi, скрипливi дверi защiпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котро? дверi були завiшенi килимом. Звiдтiля вийшов Кочубей зi свiчкою в руцi. Поставив свiчку на стiл i попросив отця Никанора сiдати. "Здорожений,- казав,- спiчни собi". Сам пройшов усi поко? кругом, запевнюючися, чи в них нiкого нема. Вертаючи, замикав наглухо дверi. "На важне й важке дiло покликав я тебе,- розпочав.- З першо? розмови нашо? зна?ш, яке воно. Велика небезпека грозить вiрi нашiй святiй i всiм нам, що не хочемо покинути ??. Не дай Бог, щоб Укра?на повернулася пiд короля. На смерть замучать нас унiати i ксьондзи католицькi, остання нам виб'? година". Отець Никанор встав, перехрестився до iкони i, пiдносячи очi вгору, благав Всевишнього, щоб недопустив до того. "Бога взивай, а руки прикладай!" - говорив Кочубей. "На те я i покликав тебе, щоб ти, як вiрний слуга Христовий, допомiг церквi нашiй святiй. Та заки я розкрию перед тобою всю глибiнь отсього богопротивного починання, хочу знати, чи дохова?ш вiри менi i чи не зрадиш тайни". "Нехай менi Господь вiднiме мову, нехай менi усхне в ротi язик, коли я зайве слово скажу". В цей момент вiдхилився килим i появилася Любов Хведорiвна з образом Розп'яття на дерев'янiй дошцi. "Як Бог постраждав за нас грiшних на хресному древi, так i нам треба вмерти за вiру нашу святу i за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре". Чернець проголосив присягу, i всi тро? поцiлували образ святий, обiцяючи у великому секретi ховати те, що буде сказано помiж ними. Тодi Кочубей виголосив: "Гетьман Iван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государевi, православному царевi, батюшцi нашому, i ухилитися до полякiв, щоб Московському царству вчинити шкоду i вiддати Укра?ну на новi знущання панiв i ксьондзiв польських та унiатських. Ма?ш тут докази, списанi на паперi, а тут тобi грошi на пiдводи i на всякi iншi витрати, переночуй, а завтра скоросвiт вертай у монастир, бери благословення архiмандрита свого i поспiшай з тим словом у Москву". Отець Никанор ще раз перехрестився тричi, ще раз поцiлував образ, який пiднесла йому Кочубе?ха i з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що вiн муки та смерть потерпiти готовий для спасення душi сво??, для церкви свято? православно? та за православного царя. Кочубей випровадив ченця до його свiтлицi, Кочубе?ха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до повного лона. Думки ?? вiрлом бистрокрилим високо попiд хмари неслися. Нараз у третiй покiй, крiзь дверi, котрими ?? чоловiк пропустив Никанора, увiйшла Мотря. Любов Хведорiвна глянула, стрепенулася i образ на землю впустила. Впав, i стара, струпiшiла дошка розкололася на дрiбнi трiски. Порохно обсипало шовкову юпку Кочубе?хи. Присiла, позбирала трiски i побiгла з ними в сво? поко?. * * * Кочубей теж дуже здивувався, побачивши доньку, котра так несподiвано i то вночi при?хала до нього. Чи не посварилася з чоловiком i не втекла до батька, як колись вiд батька до гетьмана втiкала?- погадав собi. Але Мотря заспоко?ла його: "Iван казав поздоровити вас, тату". "Як же вiн?" "Дякувати Боговi, здоровий. Збира?ться вертати до служби". "Чому ж тодi не заждала й не при?хали вдвiйку?" "У мене важне дiло, тату, до вас i до мами; важне i пильне". Перевела дух: "Це отець Никанор?" - спитала нараз. Кочубей зробив великi очi: "Ти звiдки зна?ш?" Мотря скинула лiтник. "Перейдiм до друго? свiтлицi". Перейшли. Тут посiдали в кутку. "Тату,- розпочала Мотря.- Люди бiльше знають, нiж нам зда?ться. Знають не тiльки, хто таке отсей чернець Никанор, але й чому вiн до вас при?жджа?". "Невже?" - i Кочубей вжахнувся. Вiн не тiльки любив свою доньку, але й довiряв ?й. "Знають, тату, i тому-то я так нагло й при?хала до вас. Не вiдтручуйте мене вiд себе, вислухайте доньку свою рiдну, котра вашого щастя бажа?. Батеньку мiй, покиньте ви це дiло! Вiдправте отця Никанора, обдарувавши його i монастир. Дайте йому з мого приданого, скiльки ваша воля, хоч би й усе, тiльки не спокушайтеся на дiло, котрим можете осоромити себе i нас, котрим можете пошкодити Укра?нi,- батьку мiй рiдний!" Вона говорила крiзь сльози, припадаючи до його нiг i обiймаючи батька за колiна. Кочубей оторопiв. Насилу вiн послухавсь пiдмов сво?? жiнки i нерадо рiшився на небезпечний крок. Але, рiшившися, сказав собi, що вороття нема?. Нараз з'явля?ться Мотря i бентежить його. Заклика? до його розуму i серця. Хоч горда така - плаче перед ним, як дитина. Не робить же того заради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотiла вiдповiдати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, ма? якусь другу причину... Чи не тривожить ?? погане прочуття? Кочубей боявся прочуття. Вiн почував себе зламаним i прибитим i, як звичайно, так i тепер захитався в душi. Чи не пiти за радою Мотрi? Ще ? час, ще до царя не дiйшов його донос, а Мазепа, хоч i довiда?ться, так простить, як не раз прощав йому i iншим. I в його душi ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша i колишнього однодумця та спiвробiтника не одного полiтичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, вiдтручувало вiд жiнки i наближало до доньки. Але якраз у цей момент зi свiчкою в руцi появилася на порозi свiтлицi Любов Хведорiвна, а побачивши доньку бiля батькових нiг, крикнула: "Мотре!" Мотря встала i пiдiйшла привiтатися з мамою. "Яке лихо пригнало тебе пiд нiч?" - спитала Любов Хведорiвна. Нерадо побачила доньку пiд одною стрiхою з отцем Никанором, саме тодi, коли вирiшувалося таке важливе для не? дiло. "Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас". "Тривога?" "Батько зна? яка". Любов Хведорiвна глянула на мужа. Вiн сидiв, як без ума, закривши очi руками. Не вiдзивався. "Василь Леонтi?вич!" - гукнула на нього Кочубе?ха. Мовчав... "Позакладало тобi!" - повторила злiсно. Анi слова... Любов Хведорiвна поставила свiчник на стiл i сiла. В свiтлицi запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Хведорiвна вiддихала скоро й нерiвне. В грудях ?? клекотiло, нiби варилася злiсть. Нараз Мотря повалилася перед нею на долiвку: "Мамо! Хрестом святим лежу i благаю тебе, покинь цей задум поганий!" Любов Хведорiвна встала й хотiла йти геть. Мотря вхопила ?? за колiна: "Не пущу тебе, мамо, поки не заспоко?ш мене, поки не пообiця?ш занехати зраду". "Зраду! - крикнула на всю хату Кочубе?ха.- I це слово смi? вимовити донька до мами, котра ?й простила давнi грiхи i не вiдтрутила вiд себе?!" Вiдняла руки Мотрi вiд сво?х колiн: "Встань! Не роби з батькiвсько? хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не змiнилася. Вмiщу?шся не до свого дiла, Чуйкевича пильнуй, от що!" "Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Вiд берега пропастi вiдтягнути його бажаю". Кочубе?ха згiрдливо глянула на доньку. "Ангеле хранителю, ти! - зашипiла.- Краще власно? слави пильнувала б була, щоб сорому не наводиити на нашу чесну хату. Батьковi твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!" Любов Хведорiвна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дiйшло. Взяв жiнку за руку: "Любонько, залиши. Бачиш, Мотря не зi злого серця. Почула вiд людей про нашi починання i при?хала, щоб вiдрадити нам. Може, i ?? правда". Любов Хведорiвна вiд доньки повернулася до мужа. З за-тисненими кулаками наступала на нього. "Вiхоть з лiвого чобота,- кричала,- ганчiрка, помело! Дiтей тобi в запiчку колисати, на хлiб палити в печi, не булаву носить!" Кочубей вiдступив пiд стiну. Змалiв, згорбився, виглядав, як ру?на. Мотря вхопила маму за руку: "Не зневажайте батька при доньцi. Пошануйте його волос сивий". "Скора ти сивий волос шанувати, знаю,- вiдрубала Любов Хведорiвна.- Бiжи до нього, бiжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грiшника старого здiйняти хочуть, щоб не зводив людей. ?дь до Ки?ва, ?дь!" Але Мотрi материнi злобнi вигуки не чiпалися. Вiдлiтали вiд не?, як вiд стiни горох. Про себе не дбала, одне було в не? на тямцi - рятувати батька вiд згуби. За тую цiну готова була до всяко? жертви. Хай мати зневажа? ??, кривдить, прожене, щоб тiльки Никанор з доносом не вiд'?хав. Чекала аж Любов Хведорiвна вiд злостi прохолоне. Не скоро воно пройшло. Не мало мiцних слiв почула ще старосвiтська свiтлиця, поки роззвiрена Любов Хведорiвна не сiла маком у кутку. I знову мовчанка прикра. Гасне свiчка, глуха нiч загляда? у вiкна, липи шумлять. Не одно чули вони в тiй хатi, але такого нi. Мотря принесла зi спальнi води i дала напитися батьковi й мамi. Не рухалися з мiсця. Батько кам'янiв з болю, мати зi злостi. "Даремно ти трудилася, Мотре,розпочала Любов Хведорiвна,- i непотрiбно турбу?шся нами, бо ми не дiти. Давали собi раду, як тебе на свiтi не було, дамо й тепер. У тебе своя хата, свiй муж i сво? турботи. Ти вже не Кочубе?вна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичiв пильнуй". Говорила нiби спокiйно, як мати, що добрi ради доньцi сво?й да?, але крiзь ?? слова пробивалося невгнуте завзяття. "Це вже останн? ваше слово, мамо?" "Найостаннiше!" "Так тодi прощавайте!" Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину стояли так безмовно. Мотря ковтала сльози. Кочубей гладив ?? рукою по головi: "Запiзно при?хала ти, Мотре, запiзно". "Нинi я довiдалася, тату". "Жаль, що аж нинi. Бiдна!" Вирвалася з батькових обiймiв i побiгла до дверей. "Ти куди?" "Не знаю, але пiд одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощавайте!" Накинула на себе лiтник i вибiгла прожогом з хати. Розбудила сво?х людей i казала готовити конi i повiз. ГОТОВА ЯМКА Камiнь, пущений згори, котився нестримно вниз. Мотря була останньою запорою, на якiй мiг спинитися Кочубе?в донос. Але й тую запору Любов Хведорiвна усунула з дороги. Мотря не бентежила батька, вiн всецiло остався пiд впливом сво?? завзято? дружини. Не перечив ?й, слiпо робив, що вона йому велiла. Вiрив у ?? розум i покорився силi ?? волi. Ранiше вона пiддобрювалася до нього, то слiзьми брала, то влесливими словами, переконувала, манила видивом значiння i слави, а тепер i таких заходiв не треба було, бо Кочубей збайдужiв до всього, не цiкавився нi вiйною, нi успiхами Карла, нi невдачами царя, на всiлякi проекти сво?? жiнки вiдповiдав байдужо: "Добре, Любонько, добре". Прийшли осiннi сльоти, а з ними кашель i ревматичнi болi. Кочубей подав прохання, щоб йому деякий час було дозволено вiдпочити, й пере?хав з жiнкою у свiй ма?ток у Диканьку. Мiж тим Чуйкевичi вернулися в Батурин, i Мотря не стрiчалася з батьками. Носила в душi сво? важке горе i дiлила його зi сво?м мужем, котрий поступив на службу i працював так пильно, нiби хотiв тою працею спокутувати грiх свого тестя. А тесть, особливо ж теща тривожилися, що нiяко? чутки вiд отця Никанора не було. Аж довiдалася, що вiн щасливо при?хав до Москви, де його зразу примiщено в монастирському, а пiзнiше в страшному Преображенському Приказi. Хто туди попав, мало коли виходив живим. Була це яскиня, в котрiй мордували людей найжахлйвiшими способами. Без мук i тортур, без московських питок не можна уявити собi суду - а все ж таки муки мукам не рiвнi. В Преображенськiм Приказi мучили так, що навiть цар тих мучителiв звiрями прозивав. Але в прозвищу тiм була похвала, не догана. Людей живими вiшали за ребро на залiзнiм гаку, як м'ясо в рiзницькому склепi,- страшнi вiстки ходили про цей Преображенський Приказ. Кочубе?вi серце стискалося на гадку, що туди попався отець Никанор. Вiн не був жорстокий зроду i, грiшучи, боявся не так грiха, як Божо? кари за нього. Бачив муки на судах людських, i мороз iшов йому по шкiрi при згадцi про суди Божi. Але Любов Хведорiвна заспокоювала його. Видно, цей Никанор недотепа, може, наплутав чого, треба пiслати другого чоловiка, бiльш годящого. Насунувся Петро Яценко, вихрест, добрий знайомий довiреницi Любовi Хведорiвни, шинкарки з полтавського шляху. Яценко теж займався арендарськими промислами в ахтирському полку, а що був вiн великий охотник на грошi, так радо згодився стати Кочубе?вим послом. Його заприсягли на вiрнiсть i тайну, заосмотрили червiнцями i талярами й виправили слiдом за Никанором. "Тiльки вважай,- наказував Кочубей,- будь чуйкий як собака, а хитрий як змiя, щоб не попсував дiла, за яке буде тобi така нагорода, що й нiяких промислiв не будеш потребувати. В Москвi карають остро, але й нагороджують щедро". "Я на кару не ласий, а нагороди з рук даром не пущу",- вiдповiв Яценко. "Не забудь,- пригадував Кочубей,розказувати по пунктам, як я тобi не один раз до голови клав. Той ксьондз, що його Мазепа до Станiслава посила?, назива?ться Заленський. Вiн ректором ?зу?тсько? школи у Вiнницi. Людина умна, хитра i тому дуже небезпечна. Та ще не забудь доложити, що Мазепа не жаха?ться навiть на життя самого його величества наставати. Як рознеслася була чутка, що цар у сво?й власнiй особi при?де до гетьмана в Батурин, то гетьман розставив 300 сво?х вибраних i вiрних сердюкiв, щоб вони на даний з гетьманського двора знак до при?жджих стрiляли. Але потiм довiдався Мазепа, що цар до Батурина не при?де, i вiдмiнив свiй наказ. Ще раз кажу, не забудь язика в ротi!". * * * Вирядивши Яценка в Москву, Кочубе?ха заспоко?лася. Та не надовго. Царя не було в столицi. Його головна квартира стояла в Бiшенковичах. Заки Яценко до?де до Москви, заки дiб'?ться, щоб переслухали його, мине чимало часу. Мiж тим може багато дечого небажаного зайти. Мазепа, зiбравши полки, посува?ться до правого берега Днiпра. Хто його зна?, чи не йде назустрiч королевi Станiславовi? З'?дна?ться з ним, i тодi все пропало. Донос утратить вагу. Останеться свiдоцтвом вiрностi Кочубея царевi, але не принесе йому пожитку. Кочубе?ха настояла на тому, щоб покликати Кочубе?вого свояка i приятеля, полтавського полковника Iскру. Iскра при?хав у Диканьку. Вiн не вiд нинi знав про намiри Кочубея i спiвчував йому, але не сподiвався, що дiло зайшло вже так далеко. "Чому ж ви менi того скорше не сказали,- звернувся до Кочубе?хи,- я вам вiдразу порадив би iнший i куди ближчий шлях". "Який?" - спитали Кочубе?. "Не в Москву, а до ахтирського царського полковника Федора Осипова, це людина хитра до бiса i метка, у його страва на столi не прохолоне". "Справдi, чого ми i посилали наших людей у Москву,- жалувала Коаубе?ха,- маючи Осипова пiд боком". "I взагалi, пощо ви починали це небезпечне дiло? - зауважив Iскра.- Бог вiсть, що тепер з того вийде. Бiля гетьмана чимало ще вiйська, а вiрних старшин у його тепер бiльш, нiж коли. Во?нне щастя не по боцi Петра. Дон пiниться. У нутрi Росi? теж неспокiйно. Народ сильно огiрчений на царя за те, що во?ннi тягарi наклада?, вiру православну в наругу пода?, боярам бороди обтина?, а селян ще бiльше поневолю? i закрiпаща?, нiж досi. На кого ж тодi опира?ться цар? Не покладаю я велико? надi? на його успiх. Якщо Мазепа вспi? сполучитися зi Станiславом, стягнувши досить вiйська до себе, то можуть укупi побiдити царя, i що тодi станеться з нами?" Кочубей глянув з докором на жiнку. Кочубе?ха не опустила очей. "Зна?мо тих вiрних старшин, зна?мо. Хиляться, куди вiтер повi?. Хай лиш перша невдача стрiне Мазепу, або Карла, чи там Станiслава, вернуться до царя. Народ за Мазепою, як колись за Хмельницьким не пiде. Попи проти нього, хоч якi розкiшнi храми побудував. Попи тепер московським духом пiдшитi, це не тi, що були колись за Тукальського. Мазепа тепер ще гiрше зразив до себе народ, наклавши по таляровi побору вiд коня та по копi вiд кожного вола". "Але ж його вiрники голосять перед людьми, що тi побори зарядженi на приказ царя",- зауважив Iскра. "Народ не зна?, хто приказу?, а бачить, хто бере, i до нього злiсть ма?". "I це правда",- притакнув Iскра. "Мазепа на сходi всяких гульта?в, голоштанникiв i увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосiчний, на царя гостриш, а вiн на тебе пiднiметься". I того не мiг заперечити Iскра. Кочубе?ха говорила далi: "Що менi за союзник Станiслав? Кажуть, людина вiн умна, але не вождь, i яке його вiйсько? Нинi до Саса, а завтра до ляса. I шведи не такi-то вже сильнi, як кому зда?ться. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцiгу прокламацiй хлопською мовою i не поширював би ?х через сво?х пiсланцiв тайних. Сильний противник не хапа?ться таких способiв". "Що ж ти на те?" - спитав Iскра Кочубея. "Моя дружина, нiби з книжки чита?,- вiдповiв Кочубей.- Та тут i радити нема що. Сталося i вже не повернеш. Сказав а з, говори i б у к и. Посилаймо до Осипова, брате". "Посилаймо",- повторив, зiтхаючи, Iскра... I його Любов Хведорiвна перетягнула на свiй бiк. * * * Шукали тiльки певного чоловiка, найкраще з духовних, бо тi не зломлять присяги. Перебирали усiх знайомих i залежних вiд себе, таких, що вiдмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попi Спасько? церкви, Iванi Святайлi. Отсе була людина, яка найбiльше пiдходила ?м пiд смак. Пiслали по нього, вговорили i вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова. По?хав. * * * Любов Хведорiвна принесла з пивницi крiпкого угорського вина i налила три великi срiбнi пугарi, визолоченi всерединi. Перший пiднесла Iскрi, другий мужевi подала, третiй сама вгору пiдняла. "Дай Боже пить та не впиваться",промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар. "Говорить та не проговориться",додав, вiдкашлюючи, Iскра. "На печi спать, а на покутi дверей шукать",- докiнчила Любов Хведорiвна. "Готова ямка",- почав Iскра. "Запала клямка",- додала Кочубе?ха. "Тепер або пан, або пропав",докiнчив Кочубей, i всi тро?, вихиливши пугарi до дна i струснувши останнi краплi на землю, навiдлiг, поза себе, крiпко стиснули собi руки. КАМЕНЮКИ "Двигни цей камiнь, двигни! Пiд ним виводяться хроби, зiгни?м вiд хвороби, двигни цей камiнь, двигни!.. Вiн важкий. Може, вб'? тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що вiн рухне i розлетиться у дроби..." Мазепа цей камiнь двигнув, i вiн теж iз нестерпним розгоном покотився в долину. ?зу?т Заленський i капелан княгинi Дольсько?, ксьондз-тринiтар, промощували йому дорогу. Двi каменюки рiвночасно скочувалися в пропасть: та, що пустила Любов Хведорiвна, i та, що з мiсця зрушив ?? гетьман. Каменюки, нерiвно? сили i неоднакового значiння, котилися рiвночасно зарослими шляхами Укра?ни. Був ще хтось третiй, що допомагав замiрам Мазепи, а саме - болгарський архi?рей, що iз-за невiдомих ближче причин свiй владичий престол утратив i до укра?нського гетьмана приблукався. З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом i черепом лисим нагадував трупячу голову пiд ногами Христа на Розп'яттю. Людина вчена, а ще бiльше вiдважна, вiн готовий був iти, куди його гетьман пiшле, i з найбiльшо? небезпеки виходив цiлим. Як актор у театрi вбирався у рiзне вбрання i знамените грав усяку роль: нинi вiн - козак-запорожець, завтра - шляхтич, пiслязавтра - жид. ?здив до короля Станiслава i, перебраний за слiпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головно? квартири шведського короля Карла. Дивував його не тiльки дотепом полiтичним, але й знанням старинних i середньовiчних фiлософiв. Тепер вiн, у довгiй чернечiй рясi, з приправленою сивою бородою i з хрестом у руцi, на худiм конику нерозгадано? породи, заболоченiм по самi уха i не чищенiм Бог вiсть вiд коли, пробирався крiзь козацький табiр, що розложений був недалеко Фастова, до двора, в котрiм квартирою стояв гетьман Мазепа. Табiр був широко розкинутий серед пiль i навiть ровами й валами не обведений, бо все ще новi вiддiли прибували. Гетьман стягав сво? сили, нiбито готовлячися на вiйну з королем Станiславом, а на дiлi окриваючи зовсiм iншi плани. Починало сонце пригрiвати. Козаки сидiли в курiнях, землянках, у деяких були намети, iншi примощувались на возах або пiд ними, шукаючи захисту. Здебiльшого були вони в штанах i в розстебнутих сорочках, бо свиток, кунтушiв i жупанiв шкодували, зберiгаючи ?х на час походу. Молодики вправлялися на майданах. Архi?рей-розстрига бачив зi свого коня, як однi вчилися ходити, iншi то пiдбiгали, то припадали до землi, третi рубали шаблями палуби, порозставлюванi на палях. Найцiкавiше було дивитися, як вони парами наступали на себе i, забуваючи, що це вправи, запалювалися i не раз побивали себе до кровi, бо старшi козаки, що збоку приглядалися до тi?? науки, замiсть стримувати ?х, заохочували всiлякими приговiрками: "на шаблю налягай", "шаблю йому пiдбий", "так його, так!",- i шабля з недосвiдчено? руки зi свистом вилiтала вгору. За табором кiннотчики пасли сво?х коней, лежали на черевах та грали в костi або прямо в грошi. Кидали мiдяки, i котрий грiш свого противника сво?м грошем накрив, забирав його. Вгадували, чи орел, чи решка, попадалися й такi, що в таляри грали, бо росiйськi i польськi грошi були низькопробнi, з плохо? вартостi металу. Архi?рей не дуже поспiшав, хоч козаки, побачивши його, гукали: "Дорогу там його всечесностi, дорогу!",- i хоч нерадо i нескоро, а все-таки розступалися перед ним. Вiн дякував i благословляв ?х хрестом: "Да будет Господь з вами, благочестивi? во?ни Христовi!" "I со духом тво?м",- вiдповiдали дотепнiшi. ?здець з цiкавiстю розглядався навкруг. Його тягнуло до себе це море людських тiл, що нiби веснянi рiчки стiкались з усiх сторiн широко? укра?нсько? землi. Оком знавця слiдив ?х рiст, здоровi м'язи, повiльнi рухи i нездисциплiноване поведення. Порiвнював з тим, що бачив у шведському таборi, i головою хитав. Пригадав собi гадку шведiв про козацьке вiйсько. Козаки добре обороняються i славно женуться за ворогом, коли вiн побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорi i немудрi. "Може, воно й правда",- казав собi. "Отче благочестивий, благочестивий отче!",- спинили його нараз два козаки. Вiн зупинивсь: "Що скажете, дiти?" - запитав лагiдно, аж солодко. "Хочемо знати, чи тисяча бiльше, чи мiльйон. Я кажу, що тисяча, а вiн - мiльйон". Архi?рей усмiхнувся. Козаки були молодi i трохи п'янi. "Мiльйон - це таке велике число, що його i збагнути годi. Мiльйон хiба цар у сво?й казнi ма?". "Як з народу зiдре",- вiдповiв перший козак. Архi?рей вдав, що не чу?, i пояснював далi: "Вас у таборi, скажiм, чотири тисячi голов. Щоби був мiльйон, то треба би двiстi п'ятдесят таких таборiв". "Двiстi п'ятдесят таких таборiв, як отсей!" - повторили козаки, вхопилися за голови i розбiглися в рiзнi сторони, нiби вони щось дуже страшне почули. Архi?рей пiд'?здив до гетьманово? квартири. На майданi стояло декiлька гармат з дулами зверненими на табiр. Гарматчики мили колеса i чистили дула, молодшi приглядалися до замкiв, обмацуючи ?х пальцями. "От з тако?, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш,хвалив старий гармаш.- Каша, вишкварки i червона пiдливка. Бiльш нiщо". "З отсе? о,- говорив другий,- раз я мало у ворожу головну квартиру не попав. Наставив я ?? просто на сам димар, з котрого ще й курилося,- видно, для генералiв обiд варили. Але надбiг старшина, глянув крiзь скла i гукнув, щоб "на пiвградуса пiднести!" Пiдняли, i куля перелетiла понад покрiвлю та й зарилася в городi. Таку яму вирила! А по-мо?му, то попала б була прямо на самий стiл, саме у миску з генеральським борщем". "До борщу галушку пiслав би",засмiявся котрийсь. "Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим зда?ться, що вони все краще вiд нас умiють. Постривай! Не дав би я сво?х дво? очей за тво? чотири". "Бо що живе око, то не скло". "Очi Бог да?, а скло чоловiк робить, чоловiк Боговi не рiвня". Архi?рей пiдiйшов до варти. Подав клич, вказав, що до хворого гетьмана зi святою сповiддю iде,пропустили. * * * Гетьман лежав на постелi, пiдпертий лiвою рукою, а правою по картi водив. Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив i за лiжко поставив. "Сiдай, служителю Господнiй",промовив, показуючи на стiлець бiля лiжка. "Я тепер ,аdvocatus diaboli', а не служитель Бога",вiдповiв архi?рей. "Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола вигляда?ш, це воно так",- i гетьман, усмiхаючись, блиснув сво?ми здоровими зубами. Архi?рей хрестився, нiби мух вiдганяв. "Iване Степановичу,- казав,несправедливо ти зневажа?ш свого повiрника". "Не хочу, щоб повiрник зневажав мене. Зна?ш, все так роби: заки хтось тобi ногу пiдставить, пiдстав спершу йому". "По-християнськи?!" "Такi-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми? Де-де-де!" "Правда. Христос казав вiддати Боговi, що Боже, а кесаревi, що ?го же. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо - на!" "Як ти це розумi?ш?" "Всiляко. От хоч би й мене ехеmpli gratia взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловiк, значиться, божий. А не забирають же всього вiд мене для мо?х кесарiв? В мого теперiшнього кесаря,- не показуючи пальцем на його,двадцять сотнарiв золота (дай йому, Боже, наперед бiльше), а в мене - пальцi з чобiт визирають". Гетьман прижмурив одне око i, жарту.чи, казав: "Бо нехай би духовна персона summa cum deligentia не вправлялася в ка