рто-  i  в  костеметанi?.
Нехай би так часто i з  пильнiстю,  вартою  лiпшо?  справи,  не  осушувала
кубкiв, розструганiв, чарок i всяко? друго? горлу угодно? посуди, хай би з
шинкарками, гарфярками i  всякими  другими  жрекинями  ??  милостi  богинi
Гедони жертв повсякнощних ?й не приносила,- от i не нарiкала б тодi".
   Розстрига, замiсть реплiки, вишкiрив сво? рiдкi зуби:  "Гарно  сказане,
?й-Богу, гарно, аж оскома пiшла. Та куди менi до того! Куди! Сухо в жменi,
а пусто в кишенi, куди не йду, бiду веду, горем поганяю".
   "Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його".
   "Котрi вiн жертву? для добра i слави його милостi гетьмана Мазепи".
   "Що нового?"
   "Багато..."
   "Рrimo?"
   "Кочубей".
   "Sесundo?"
   "Станiслав".
   "Теrtiо?"
   "Саrolus rex"...
   "Починай вашець з Кочубея".
   Архi?рей вiдчинив уста, пiдняв брови, висунув очi з глибоких орбiт, але
гетьман поклав нараз руку на плече: "Гов!"
   Архi?рей перемiнився в знак питання.
   "Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященнiсть ваша, заки
електор возглаголав двiчi, спустила два голендерськi дукати?"
   Труп'яча головка всунулася  в  рамена  i  порскнула  смiхом:  "Зузанна,
милосте ваша, noli me tangere, Зузанна... Але звiдки милiсть  ваша  навiть
про таку нiкчемну дрiбницю знають?"
   "Гетьман Мазепа все зна?. Затям  собi,  архi?рею...  А  тепер  аd  rem!
Рrimо: Кочубей".
   "Кочубей новий донос до царя пiслав".
   "Певно?"
   "Як Бог на небi. Царевичевi цей  донос  доставив,  а  царевич  батьковi
переслав".
   "То недобре".
   "I я так гадаю".
   "Що робити?"
   "Клин клином вибивають".
   "Себто?"
   "Пiслати лист до царя, що Кочубей iнтригу мiж гетьманом i царем затiяв,
маючи на гадцi розбити ?х дiйствiя во?ннi совокупнi?".
   Гетьман подумав хвилину: "Гаразд. Пиши. На столi ? все потрiбне".
   Розстрига сiв, гетьман став диктувати лист.
   Писар ледве встигав писати пiд скорий диктат.
   "Скiнчив?"
   "Так".
   "Прочитай!"
   Розстрига прочитав написане, гетьман поправив дещо i  казав  переписати
начисто, вважаючи, щоб нi одно? похибки не було. Тодi ще раз  перевiрив  i
пiдписав: "Готово. А тепер перейдемо до другого пункту,  себто  до  короля
Станiслава. Що вiн?"
   "Не хотiв би я бути в його шкурi".
   "Ов!"
   "А так. Взагалi тепер людям розумним i чесним нема що жити на  свiтi",-
i позбавлений престолу владика важко зiтхнув.
   "Мабуть, на себе натяка?ш",- замiтив гетьман.
   "Су?ту житейскую i нiкчемнiсть мирскую бачу. Нi честь,  нi  розум,  анi
пильна праця тепер цiни не мають".
   "Проповiдь  остав  на  тi  часи,  як  знов  митрополитом  станеш.   Про
Станiслава глаголи".
   "Станiслав, як горох при дорозi,хто не хоче - скубне. Хоч  Саrolus  rех
iнсигнi? королiвськi вiд Августа вiдiбрав, Станiслав о корону дрижить. Цар
?? вже й знаменитому ?вгенi?вi Савойському предкладав".
   "I що?"
   "На щастя  Станiслава,  знаменитий  iмперський  полководець  до  корони
польсько? не палиться.  Взагалi  цар  нiкого  не  мина?,  щоб  Л?щинського
позбавити корони. I до Англi?, i до Людовика XIV, i до голандських штатiв,
до всяких дверей стука?".
   "Не все бiблейнi слова "с т у к а й т е, а о т в е р з е т ь с я в а м"
справджуються в життю.  ?вропа  не  хоче,  щоб  Росiя  стала  ?вропейською
державою. Небезпечно ведмедя у пасiку впускати... А що ж поляки?"
   "Далi конфедерують, однi за лясом, а другi за Сасом, тi  другi  не  вiд
того, щоб пальцi при царському вогнищi погрiти".
   "Невжеж?"
   "Примас, куявський бiскуп, люблiнський i мазовецький во?води,  коронний
пiдканцлер - беруть".
   "Що ти кажеш?"
   "Спитай, ваша милосте, царського посла Укра?нцева".
   "То зле, бо Л?щинський чоловiк порядний, але не багатий,  грiшми  проти
грошей воювати не може. Зате великого протектора ма? - короля Карла".
   "Саrolus rех протегу? його  так,  як  пустельника  ведмiдь,  коли  ваша
милiсть чув тую казку".
   "Як ведмiдь каменем муху на лобi сплячого пустельника вбив? Чув".
   "А так. Саrоlus rех не зна? польських панiв, наклада? на них i на мiста
великi контрибуцi? i не шану? католицького костьолу. Тим вiн  Станiславовi
ведмежу послугу робить. Вiдштовху? вiд нього полякiв".
   "А що ж Станiслав переказу? менi?"-спитав гетьман.
   "I питати не треба. Потопаючому i бритва пором. Станiслав згiдний  пiти
назустрiч бажанням вашо? вельможностi, бо мусить. Годиться навiть  на  те,
щоб гваранцiю король Карло пiдписав".
   Гетьман вiдiтхнув.
   "А тепер до третього пункту перейдемо i  до  найважнiшого.  Що  вирiшив
Саrоlus rех, отвiчай!"
   Болгарин встав,  вiдкашельнув,  випрямився,  i  його  труп'яча  головка
набрала тако? важливо? мiни, яко? гетьман нiколи в нього не бачив.
   "Не представляй комедi?, кажи!" - наглив Мазепа.
   "Терпiння, ваша милосте, терпiння? Це така  благодать,  яко?  з  легко?
руки не дають".
   "Чого ж ти хочеш, дiрявий мiху, кажи!"
   Болгарин показав на сво? дранi чоботи, на заболочену рясу,  на  сорочку
давно не прану: "Ось як вигляда?  довiрений  резiстент  по  найсекретнiшим
дiлам його милостi гетьмана Iвана Степановича Мазепи!"
   Гетьман глянув на нього i мусив признати, що виглядав вiн погано: "Нiби
з дiвками бився. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?"
   "Коли Бог дасть,- вiдповiв той.- Та я не один такий на свiтi".
   Гетьман добув з-пiд подушки гаманець i кинув йому:
   "Лови!"
   Труп'яча голiвка засвiтила очима. Зловив  гаманець,  розпустив  шнурок,
висипав червiнцi на долоню i став ?х числити.
   "? всi?" - спитав жартiвливо i злобно гетьман.
   Болгарин засоромився i сховав за пазуху гаманець з червiнцями,  а  тодi
розстебнув сорочку i зняв з ши? ланцюг з великим хрестом, котрий носив  на
голому тiлi. Зубами розкрутив шрубки i хрест  вiдчинився.  Добув  з  нього
невеличкий шматок паперу, що був тiсно  скручений  i  зложений  вкiлькоро.
Гетьман догадався, що це лист.
   "Oт, який хитрець!" - сказав вдоволено.- Тебе хитрощiв учити не треба".
   "Бiда  -  великий  учитель",-  вiдповiв,  подаючи  гетьмановi  зiм'ятий
дрiбним, але виразним латинським письмом написаний лист вiд короля Карла.
   Гетьман, побачивши пiдпис, зiрвався на рiвнi ноги. Одужав  i  вiдмолод.
Скоренько пробiг письмо.  Лице  його  просiяло.  На  устах  появилася  тая
приваблива усмiшка, якою  вiн  умiв  чарувати  людей.  Прочитав  удруге  i
перехрестився:  "Боговi  всемогущому  хай  буде  честь  i  дяка.  Скида?мо
ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення  Божого  просiм  не  для
нас, а для нашо? держави".

   * * *
   Вiдчинив вiкно. Хотiв кликати сво?х  старшин,  щоб  подiлитися  з  ними
радiсною вiсткою. Король Карло гварантував незалежнiсть Укра?ни.
   Та нараз нiби хмара насунулася на небо. Пригадав собi Кочубея.  Ще  вiн
живе. Ще живе укра?нська Ледi Макбет, Любов Хведорiвна Жукiвна. Жукiвна...
i гетьман задумався тяжко. Спомини тридцяти лiт, як хмара жукiв,  загудiли
над ним. Важко вiдiгнатися вiд них. А треба. Сказав а з, мусиш сказати i б
у к и. Не вiльно здержатися перед нiчим там, де  рiша?ться  доля  держави.
Кочубей камiнь преткновенiя. Його усунути треба з дороги, щоб не  спинився
на ньому цей великий камiнь, котрий гетьман вiдвалив вiд гробу, в який  на
вiчний упокой покладено волю Укра?ни.
   "На вiчний упокой..." Хiба ж ? що вiчного на свiтi? Для нас - вiки, для
iсторi? - момент. Не зна?мо, що буде. Та кожний з нас повинен сповнити  це
дiло, на яке вказу? йому його розум, як на  завдання  життя.  Може,  це  й
помилка. Хто може предвидiти будучнiсть? Не помиляються лиш тi, що  нiчого
не роблять. Зате ?х доля - це  доля  степово?  трави.  Виросте,  сонце  ??
спалить i нова на ?? мiсцi росте. Треба  сповнити  те,  що  нам  завданням
нашого життя вида?ться".
   Перед гетьманом на столi лежала його булава. Глянув  i  не  пiзнав  ??.
Немов не та, що досi носив.  Новими  блисками  мерехтiло  дороге  камiння.
Тiльки рубiни все тi самi, подiбнi до капель скам'янiло? кровi.
   "А Мотря? - вiдiзвався голос в потайниках душi.-  Василь  Леонтi?вич  -
батько Мотрi".
   "Га, що ж! Мусить i Мотря терпiти".
   Гетьман булаву пiдняв. Нiколи вона не була така важка, як тепер.
   Це не булава, а хрест, святий хрест, котрий  прийдеться  нести  або  на
укра?нський Сiон, або на Голгофу. ПЕРЕХИТРИВ
   I цим разом Мазепа перехитрив Петра.
   Цар написав до гетьмана два листи, в  котрих  заспокоював  його.  "Вiри
клеветникам не йму i покараю ?х на горло за те, що  зважилися  на  вчинок,
котрим вони могли заподiяти велику шкоду нашому спiльному  дiлу,  пускаючи
iнтригу мiж царя i гетьмана".
   Цар стояв на тому, що винуватi тут не лише Кочубей  i  Iскра  разом  зi
сво?ми послами,  передатчиками  доносiв,  але  й  миргородський  полковник
Данило Апостол.
   Цар знав, що мiж Апостолом i Мазепою були колись не вирiвнянi  рахунки,
а що Кочубе?в син одружений був з Апостоловою донькою i що родини  ?х,  як
близькi сусiди, жили з собою, так вiн i уявити собi не мiг, щоб Апостол  у
доносi не мачав сво?х пальцiв.
   Цар не знав, що рахунки мiж гетьманом i його миргородським  полковником
вирiвнянi i що Апостол зробився одним iз найбiльш довiрених Мазепи, тому й
домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слiдство прислав.
   Але гетьман запевняв царя i його канцлера Гаврила Iвановича  Головкiна,
що Апостол в тому дiлi нi причiм i що вiдривати його вiд полку й  посилати
в Москву разом з Iскрою i Кочубе?м тепер дуже небезпечно, бо вiн  тiшиться
великою повагою серед козацтва,  котре  i  без  того  бентежиться  усякими
слухами.
   Апостол оставався бiля гетьмана в Хвастовi. Гетьман, вiдiбравши царськi
листи i наказ зловити винуватих i вiдiслати ?х на суд царевi,  стурбувався
немало.
   Хоч цар i впевняв його, що нiяким доносам вiри не да?,  а  все  ж  таки
донощикiв до себе кличе, значиться, хоче ?х слово почути. Хто зна?, з  чим
вони виговоряться на муках.
   А до того все ж це сво? люди. Хоч як погано Кочубей i Iскра  вiдплатили
гетьмановi за його добро, а все ж таки знищити вiн ?х  не  хотiв,  хоч  би
тому, що родини ?х, а то й другi  люди  можуть  невинно  потерпiти,  от  i
Апостола тягнуть у це дiло... I гетьман покликав Апостола до себе.

   * * *
   "Товаришу! Маю тебе за чоловiка чесного i певного. Те, що  скажу  тобi,
мусить залишитися мiж нами. Любов  Хведорiвна  доскочила  свого.  Доносами
доти наскучила Москвi,  доки  цар  не  звелiв  менi  зловити  донощикiв  i
доставити йому".
   Апостол  вiрити  не  хотiв.  Догадувався  чогось,  а  все  ж  таки   не
сподiвався, щоб воно вже сталося.
   "I тебе туди вмiшали".
   "Мене? - i Апостол зжахнувся.- Хай мене грiм ясний уб'?,  коли  я  туди
сво? пальцi сунув!"
   "Не потребу?ш менi казати, але цар так гада?, жада?, щоб я i тебе  йому
пiслав".
   "А ваша милiсть?"
   "Не бiйся, я тебе не видам. Товариша й одномишленника  свого  Мазепа  в
руки катiв не передасть".
   Апостол подякував гетьмановi.
   "Але менi хочеться,- говорив далi Мазепа,- також  i  Кочубея  рятувати.
Вiн тесть тво?? доньки, батько Мотрi, мiй колишнiй  товариш.  Погане  дiло
посилати такого чоловiка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що
циган завинив, а коваля повiсять".
   "Любов Хведорiвна завинила в тому  дiлi,-  сказав  Апостол,-  а  Василя
Леонтi?вича, якщо ваша милiсть можуть урятувати, так, ради Бога,  рятуйте!
Вiн людина стара i дряхла,  виснажена  безнастанними  турботами,  як  йому
видержати московський допрос? Спасай його, Iване Степановичу, спасай!"
   "Сам вiн себе мусить спасати",вiдповiв значуче гетьман.
   "Себто як?"
   "Ти не молодик, товаришу, щоб тобi розум лопатою  до  голови  вкладати.
Кочубей живе у Диканьцi.  Вiн  уже  кiлька  мiсяцiв  не  був  у  Батуринi,
вiдмовляючись нездоров'ям. Я  маю  царський  наказ  зловити  його.  Завтра
вранцi пiшлю туди Трощинського  й  Кожухiвського,  дам  ?м  кiлька  сотень
людей, щоб наказ царський сповнили. Нинi про це ще нiхто не  зна?,  тiльки
ти, розумi?ш?"
   "Розумiю, милосте ваша. Укра?на велика".
   "Так, так, Укра?на велика, а там Запорожжя, Дон або Крим, чимало  мiсця
на свiтi".
   Апостол обiйняв гетьмана за колiна, подякував i вибiг.
   Гетьман перехрестився.
   Не буде ж Кочубей таким дурнем, щоб, дiставши вчасно вiстку,  сидiти  в
сво?й Диканьцi i дожидатися гетьманових сотень. А втече  -  так  усе  буде
добре. За той час перемелеться, i мука буде.
   Як Мазепа перейде до Карла, тодi хай собi Кочубея питають,  як  хочуть.
Дiла вiн не попсу?.

   * * *
   Посланець  вiд  Апостола  прибув  у  Диканьку  скорше  вiд  гетьманових
посланцiв. "Василю, спасайся, утiкай".
   Кочубей пiслав по Iскру, i вони перебралися через Ворсклу.
   Трощинський i Кожухiвський не застали ?х у Диканьцi. Перетрусили  двiр,
питали людей - нема, утекли.
   Три днi гонили за ними, як за зайцями хорти.
   Однi казали, що втiкачi на Коломак пiшли, iншi - що до Самари, а  третi
- що вони в Красному Кутi сидять.
   Гетьманський наказ був зловити ?х i доставити в Фастiв. Гетьман  гадав,
що коли Кочубей не схова?ться впору, так гетьман якийсь час затрима?  його
в Фастовi, пiдiбравши вiдповiдний викрут.
   Та гетьмановi плани помiшав не хто iнший, а сам-таки Василь Леонтi?вич,
i не кому, а самому собi на згубу.
   Хоче кого покарати Господь, так розум йому вiдбере.
   На таке i з Кочубе?м вийшло. НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ
   Не спiймавши Василя Леонтi?вича, Трощинський i Кожухiвський  за?хали  в
Ковалiвку, де проживала Любов Хведорiвна.
   Було це  саме  на  священномученика  Василiя.  Рано-вранцi  наповнилося
просторе подвiр'я Кочубе?вого  двора  гадяцькими  полчанами  Трощинського,
охочекомонниками Кожухiвського i сотнею волохiв.
   Люди були лихi, що три днi товклися з мiсця на мiсце, ?х огортав  гнiв,
яким лютують мисливi, коли ?м не вдасться зловити звiря. Перетрусили  весь
двiр, але Кочубея i тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчiв  i
смачного питва.
   Втомленi, невиспанi i голоднi кинулися  заспокоювати  голод  i  спрагу.
Поводилися, як побiдники в завойованому краю.
   Врештi пригадали собi, що в Кочубея ? родина, жiнка й дiти:
   "Де Любов Хведорiвна?"
   "В церквi".
   Начальники, не надумуючися довго, рiшилися взяти ?? з церкви.
   Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги  з  церкви  i  забрати
родину Кочубея, як вона вийде по скiнченiм богослужiнню.  Нi.  Трощинський
пiслав туди сотню волохiв пiд проводом ?х ротмiстра Костя Великого i  його
трьох пiдручникiв.
   Волохи оточили церкву,  Кость  Великий  i  його  пiдручники  увiйшли  в
святиню.
   Не зважаючи на службу Божу, пiдiйшли до Кочубе?хи:
   "Його милiсть гадяцький полковник кличе Любов Хведорiвну до двора!"
   Любов Хведорiвна глянула на ротмiстра i його пiдручникiв, догадалася  в
чiм дiло i вiдповiла рiшуче:
   "Не пiду з церкви, нехай постражду мiж олтарем, як Захарiя".
   Вроджена гордiсть i розумiння того великого значiння, яке в краю мав ??
муж, не давали ?й покоритися насиллю.
   Бiля не? сидiла  невiстка,  Апостолова  донька.  Тая  знала  про  добрi
зв'язки свого батька з гетьманом i покладалася на них.
   "Ходiмте, мамо. Покорiмся  наказовi  влади.  Христос,  Бог  наш,  велiв
вiддати кесаревi що кесареве, а Боговi - що боже".
   "За те й терплю, що кесаревi кесареве вiддати хочу".
   Народ у церквi заворушився.
   Священик не переривав богослужiння, але нiхто  не  слухав  його.  Народ
дивився на Любов Хведорiвну, як на ктиторку i благодительку святинi, i хоч
не любив Кочубея, як узагалi не любив панiв, а все ж таки поважав  його  i
його родину за те, що були вони щедрi для церков i монастирiв i  не  глухi
на голос людського горя.
   Усiх сильно вразив напад озбро?них старшин православно? вiри на  церкву
православну.
   До чого ми дiйдемо, коли вже й сво? сво?? церкви  не  шанують?  Чого  ж
хотiли вiд чужинцiв, католикiв i лютеран, коли  православнi  старшини  пiд
час богослужiння вдираються у православну церкву i починають гвалт?
   Народ шумiв. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.
   "Мамо!  Не  доведiм  до  кровопроливства,  до  ще  бiльшого  зневаження
святинi!"
   Насилу вговорили Любов Хведорiвну, щоб вона вийшла iз церкви.
   Перед церковними воротами чекала ?? коляса. Сiла  з  невiсткою,  волохи
оточили колясу i по?хали до нового двора.

   * * *
   Було це напровеснi.  Розвивалися  дерева,  прозябала  трава,  по  лугах
бродили бузьки-чорногузи.
   Народ, побачивши Кочубе?ву карету, оточену волохами з  шаблями  наголо,
дивувався i не ставав, як звичайно, щоб  поклонитися  генеральному  суддi,
тiльки всякий уступався,  якнайдальше  з  дороги,  щоб  не  попастися  пiд
кiнськi копита та пiд волоськi шаблi.
   Кочубе?ха нiчого, крiм кiнських бокiв та крiм штанiв i чобiт  волоських
сотейникiв, не бачила, не знала навiть, куди ?? везуть.
   В ?? душi накипало ще бiльше завзяття.
   Уявляла собi, що це Мазепа, довiдавшися про донос, мститься на них, але
цар обстане за ними i не  дасть  зробити  кривди  сво?м  вiрним  пiдданим.
Добре, що над Мазепою ? ще хтось сильнiший вiд нього, добре, що гетьман не
? самостiйним пануючим на Укра?нi.
   Щоб лиш скорiше ?х листи дiйшли до  царських  рук  -  вже  вiн  зробить
Мазепi кiнець.
   За тими думками не зчулася, як коляса наблизилася до Кочубе?вого двора.
Проминули майдан i завернули  у  двiрську  вулицю.  Крiзь  заскленi  дверi
впiзнала Любов Хведорiвна свiй новий, гострошпилястий дубовий частокiл.
   Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора  сповiстити
Трощинського, що Любов Хведорiвна тут.

   * * *
   Трощинський, пообiдавши смачно та випивши над мiру, спав у столовiй  на
новiй шкiрянiй канапi. Полковник Кожухiвський рився в Кочубе?вих паперах у
його кабiнетi, бiля Кочубе?во? святинi.
   Крiзь дверi заглядав туди Бакх, що  сидiв  на  товстопузiй  бочцi,  над
котрою було надписано: "ч о л о в i к н е с в и н я, б i л ь ш в i д р а н
е в и п'?", "ж i н к а л ю б а, щ о в е л а ч о л о в i к а з к о р ч м  и
з а ч у б а" i собi ставала навшпиньки  й  зазирала  до  кабiнету,  тiльки
москаль, котрий провадив козака на мотузку, не цiкавився нiчим i йшов собi
далi.
   Нiхто  не  смiв   будити   Трощинського,   анi   вiдривати   вiд   дiла
охочекомонного полковника Кожухiвського, i Кочубе?сi довелось добру годину
простояти перед сво?ю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися
по ?? подвiр'ю, як вiдчиняли будинки й виносили з них, що  кому  завгодно.
Вона не стерпiла тако? наруги, вилiзла з коляси i  пустилася  вузькою,  не
гаразд ще влаштованою дорiжкою вiд брами до двiрського ганку.
   Подвiр'я було повне козацьких коней. Розкульбаченi або й нi,  повпинанi
до плотiв або пущенi самопас, iржали, оглядаючися, чи не несуть ?м сiна  й
оброку. Чимало ?х паслося на великому муравнику, котрий Кочубе?ха з  таким
накладом працi виплекала перед ганком i на котрий навiть курки  не  вiльно
було  впустити.  Всюди  насмiчено,  напсовано,  наруйновано,  а  може,   й
награбовано.
   З гiрким почуттям кривди пiдступила до двора його властителька.
   Трощинський якраз переслався, стояв бiля вiкна i протирав очi.
   Побачивши Кочубе?ху,  спалахнув  гнiвом.  Як  це  ??  саму  без  конвою
пустили! Але пригадав собi, що все ж таки це жiнка високого старшини i  що
годиться ?й вийти назустрiч, бо вiн, зайнявши двiр,  явля?ться  до  яко?сь
мiри його поневiльним господарем.
   Любов ХведорIвна глянула на Трощинського i - стала.
   Гордим оком окинула його вiд нiг до голови.
   Гадяцький полковник мав на собi бiлий  кафтан  i  жовтi  штиблети.  Без
шапки був i без пояса. Шаблю також залишив десь у покоях. Хитався,  видно,
хмiль не вивiтрiв йому з голови. Ступаючи назустрiч хазяйцi, белендiв щось
пiд  носом.  Але  Любов  ХведорIвна  не  пробувала  навiть  зрозумiти  що.
Вертатися не було як i не було куди. З наказу Мазепи була  пiдчинена  тому
п'яному старшинi,  вона  -  жiнка  генерального  суддi  i  стольника  його
величества царя!
   "Зате то Мазепа,-сказала, гордо знiмаючи голову,- прислав вас  з  таким
вiйськом по мого пана, що зичливо й вiрно вiйську запорозькому  писарством
i судейством служив?"
   Трощинський  вухам  сво?м  не  вiрив.  Та  жiнка,  що  вiд  довгих  лiт
каламутила на Укра?нi воду, що навiть гетьмана не щадила сво?м  язиком,  а
тепер свого  власного  мужа  в  таку  бiду  впхнула,  смi?  ще  так  гордо
поводитися  з  ним,  з  гетьмановим  посланцем,   котрому   вона   повинна
пiдчинитися i покiрно пiддатися його наказам!
   Хотiв щось вiдповiсти, але знав, що навiть по-тверезому не легко було з
Кочубе?хою  виграти  словесний  двобiй,  а  що  ж  тодi   по-п'яному.   Не
надумуючися багато, крикнув на волохiв: "Стрiляти!"
   Волохи курки пiстолiв звели. Кочубе?ха i оком не моргнула.  Стояла,  як
витесана з мармуру. Ще мент i повалиться горiлиць на мураву, зламана,  але
не вгнута.
   На щастя, саме впору надбiг Кожухiвський. Вiн був при пам'ятi. Зрозумiв
цiлу вагу моменту.  Вбити  Кочубе?ху,  значило  би  роздратувати  й  проти
гетьмана наструнити не лише цiлий Кочубе?в рiд i всiх його прихильникiв  i
одномишленникiв, але й тих, що займали  вижидаюче  становище,  особливо  ж
старшинських жiнок. Всi вони в один голос крикнули б, що гетьман  душогуб,
що не  тiльки  доньки,  але  й  жiнки  старшин  не  можуть  себе  почувати
безпечними пiд його  жорстоким  регiментом.  Карати  смертю  жiнку  -  рiч
взагалi не мила, а ще таку, як Кочубе?ха, i до того без суду, без  доказiв
вини.
   З  тими  думками  вiн,  забуваючи  про  власну  небезпеку,.  блискавкою
метнувся мiж Любов Хведорiвну на волохiв.
   "Стояти смирно!" - гукнув на них.
   Волохи пiстолi вдiл схилили.
   Два старшини рiвного рангу i рiвночасно противнi розкази давали. Але  ж
один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорi, та ще тодi, як
перед ними стояла така горда й непокiрлива панi, як  Кочубе?ха,  а  все  ж
таки здоровий людський iнстинкт велiв ?м послухати наказу тверезого, а  не
п'яного начальника.
   "Стрiляти!" - гукав, кидаючись на волохiв, Трощинський!
   "Смирно стоять!" - ще голоснiше наказував Кожухiвський.
   Трощинський вихопив  в  одного  з  волохiв  пiстоль,  але  Кожухiвський
спiймав його руку  i  скрутив  ??  так  нагло,  що  пiстоль  пiшла  вгору,
вистрелила, але куля не поранила нiкого.
   "Пане полковнику,- сказав,- пане полковнику, лишiть!"
   Трощинський виривався, Кожухiвський взяв його попiд пахи й попровадив у
двiр.

   * * *
   Кочубе?ха далi стояла серед муравника, як статуя. На подвiр'? зчинилася
метушня. Хтось лавку принiс i просив ?? сiдати.
   В цей мент почуття людей було на ?? боцi. Зневажено жiнку  генерального
суддi!
   Невiстка сидiла в колясi i за слiзьми нiчого не бачила й  не  чула.  Що
лиш вистрiл розбудив ??. Вискочила з коляси й побiгла вузеньким шляшком до
ворiт.
   Донька миргородського полковника привикла була до вважливостi  й  шани,
яка належиться жiнкам. Зрозумiти не могла, як це ?? i ?? свекруху з церкви
поривають, везуть, заставляють годинами цiлими перед власною брамою ждати,
а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як
на ярмарку перед будою комедiянтiв.
   Дiбравшися до то? лавки, на котрiй сидiла  Любов  Хведорiвна,  вона  iз
великого зворушення i втоми повалилася  до  ??  нiг  i  втратила  пам'ять.
Зчинився заколот. Зомлiлу жiнку понесли в двiр.
   За нею пiшла й Любов Хведорiвна, щоб вiдтирати.
   Трощинський не виходив.
   Вiн, як  коли  б  нiщо,  заснув  сном  чесного  чоловiка.  Наказ  давав
Кожухiвський.
   Вибачався перед Кочубе?хою.. Натякав на службу, на тi? невиспанi  ночi,
котрi вони про?здили, шукаючи Василя Леонтi?вича. Коли б вiн не втiкав,  а
сидiв у сво?м ма?тку, то i цiло? то? немило? приключки не було б.
   "Гада?те, пане полковнику,  що  i  в  нього  Трощинський  не  велiв  би
стрiляти? Василь  Леонтi?вич  не  втiкав,-  з  притиском  зазначила  Любов
Хведорiвна,- вiн по дiлу по?хав".
   "Куди?"
   "Того я не можу знати, а коли б i знала, так не повiла б. Це його  рiч,
не моя. Як вiрна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!"
   "Ваша милiсть, непотрiбно хвилюються. Козацька рiч  -  слухати  наказiв
свого вождя".
   "Невже ж вiн наказував Трощинському впиватися та ще  питвом,  котре  нi
йому, нi гетьмановi не належить?"
   Трудно було Кожухiвському заспоко?ти схвильовану  Любов  Хведорiвну,  а
вже заставити ??, щоб хоч трохи присмирнiла,  вiн  не  мав  нiяко?  надi?.
Боявся, що як прочуня? Трощинський, то мiж ним i  суде?хою  може  знов  до
яко?сь сутички прийти, i тому, як тiльки молода невiстка Кочубея вернулась
до пам'ятi, вiн наказав узяти добру карету та  вiдвезти  обидвох  жiнок  у
Диканьку.
   Здалеку, так, щоб вони того не помiтили i щоб людям в очi  не  впадало,
?хав вiддiл його охочекомонникiв. Самi вибранi,  вiрнi  й  бувалi  козаки,
котрi не будуть робити непотрiбного бешкету. Та  коли  тiльки  свекруха  з
невiсткою вилiзли з карети й увiйшли в диканьський двiр, навкруги двора  й
коло самого будинку розставили варту, пильно  вважаючи,  щоб  Кочубе?ха  з
невiсткою  не  втекли.  Так  вони  переночували  -  у  великiй  тривозi  i
непевностi, чи не станеться ?м яка кривда або нова, може, ще гiрша наруга.
   На  другий  день  уранцi  прибув  посланець  з  наказом,  щоб  невiстку
вiдправити до ?? батька,  миргородського  полковника  Апостола,  куди  вже
попереду по?хав був ?? чоловiк Василь  Васильович  Кочубей.  ?й  дозволено
забрати сво? придане.
   "Недаром,- гадала собi Кочубе?ха,Апостол останнiми часами так  дуже  за
Мазепою тягнув. Не можна  було  лихого  слова  про  нього  сказати.  Тепер
гетьман бере його пiд свою протекцiю. Рука руку ми?".
   Лиха була на сина, що до Апостолiв пристав. Батька-маму лишив. Вiн  теж
мазепинець.
   Ще одна нiч минула, аж вiд гетьмана при?хав Валмус.  Привiз  наказ  про
добро Кочубея. Гетьман боявся,  щоб  хибкий  народ,  котрого  скрiзь  було
чимало,  довiдавшися,  що  Кочубей  попав  у  гетьмана   в   неласку,   не
покористувався нагодою i не  пограбував  його  двори.  Трощинський  зiбрав
худобу, усi скринi з цiннiшим добром, склав ?х на палуби, себто на  великi
воловi вози пiд вагу, i пiд сильною вартою вiдправив у Батурин.
   Туди вiдпустили також генеральну суде?ху в ?? власному  повозi.  З  нею
?хала одна тiльки наймичка, котру Кочубе?сi дозволено вибрати собi з-помiж
численно? прислуги.
   Кочубе?ха все ще не тратила надi?,  що  ця  опала  не  потрива?  довго.
Довiда?ться цар, i те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять  тодi
з ним. Може, ще гiрше, гiрше нiж  з  Самiйловичем  i  Многогрiшним,  бо  i
провина його куди гiрша вiд тамтих.
   Вона не знала й нiяк уявити собi не могла, щоб гетьман перехитрив усiх.
   Кочубе?ве  добро  привезено  на  Гончарiвку  в  гетьманськi  палати,  а
Кочубе?ху - зразу у ?? власний двiр на батуринське подвiр'я,  де  звичайно
попереду жили Кочубе?, коли перебували в Батуринi, а через тиждень пiзнiше
- у другий  ?хнiй  двiр,  старий,  що  був  на  замку,  туди,  де  недавно
пересиджувала Мотря з хворою тiткою Марi?ю Хведорiвною.
   ?й вiддано одну  тiльки  хату  й  поставлено  аж  двi  варти,  свою,  з
найманих, i московську. До Кочубе?хи не вiльно було  навiдуватися  нiкому,
не давали навiть пiдходити до огорожi.

   * * *
   Рятунок вiд царя не надходив.
   Кочубе?сi ставало моторошно.
   Невже ж посланцi не вручили листiв?
   Один мусив дiйти, бо не було би цiло? тi?? iсторi?.
   А може. Мазепа переловив ?х доноси, може,  передатчики  зрадили  ?х  i,
замiсть до царя, пiшли з листами до Мазепи?
   Жалiла, що не казала чоловiковi, щоб ?м дав бiльше грошей на  дорогу  i
приобiцяв ще бiльшу винагороду, якщо добре сповнять сво? дiло.
   Усього  догадувалася  Кочубе?ха,  тiльки  правди  нi.  Нiяк  не   могла
подумати, щоб хитрий Мазепа i тим разом вимотався з тi?? сiтки,  яку  вона
так пильно  й  уважно  розснувала  кругом  нього,  виставляючи  на  велику
небезпеку Василя Леонтi?вича i цiлу родину.
   Якщо гетьман перехитрив царя - пропали вони!

   _ЩО ПОЧАТИ?_
   Чуйкевич, довiдавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало.
   Вiн знав про ненависть Любовi Хведорiени до гетьмана, про ?? каверзи та
про хворобливе намагання знищити ненависного старого хитруна.
   Недавно вiд Згури  довiдався  про  донос.  Посилав  Мотрю  до  батькiв,
потайки сам бачився з Кочубе?м, благав,  заклинав,  руки  цiлував,  щоб  з
гетьманом примирився,- не помогло. Вiн, як хмара,  ходив,  аж  Мотрi  жаль
було дивитися на нього.
   Тодi вона нiби якоюсь ближчою i сердечнiшою зробилася до нього.
   Недоля зближувала ?х.
   Та, хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо  жаль  було  йому
Мотрi. Що з нею робити?  Годi  зата?ти  правду.  А  все  ж  таки  хотiлося
вiдсунути вiд не? тую чашу горя - хоч на час, хоч на  кiлька  днiв.  Може,
мiж тим налагодиться дiло. Апостол близький до гетьмана  чоловiк.  Обстане
за сво?м сватом, хоч свахи вiн також не любить. (Чимало було непорозумiнь,
як  вiддавав  свою  доньку  за  ??  сина.)  I  Чуйкевича  батько,  i  iншi
проситимуть. Гетьмановi також не на руку цiла тая прикра iсторiя.
   Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довiда?ться про все. Мотря  i
так збиралася на прощу. Монастир  в  глухому  кутi  i  досить  далеко  вiд
столицi, не скоро доходять туди такi вiстi.
   "Зна?ш, Мотренько,- казав,- тобi треба ?хати, поки погода, тепер весна,
можуть пуститися дощi, повипивають рiки i  тодi  не  пущу  я  тебе  -  ?дь
тепер!"
   Мотря  згодилася,  Чуйкевич  сам  доглянув  повiз,  навантажив   палубу
всiлякими дарами для монастиря i вiдпровадив дружину мало що  не  на  саме
мiсце. Мала там перебути не  менше  двох  тижнiв,  щоб  в  обителi  святiй
вiдпочити вiд су?ти мирсько? i вiд житейських турбот.
   Чуйкевич, вернувшись в Батурин, довiдався  про  дальшi  подробицi  долi
свого тестя i його спiльника Iскри.
   Сумнiву не було, що гетьман хотiв ?х врятувати. Посланець вiд  Апостола
прибув до  Кочубея  скорiше,  нiж  Трощинський  i  Кожухiвський.  Кочубей,
прочитавши  лист  Апостола,  зараз-таки   вислав   свого   вiрного   слугу
Завадовського до Iскри в Полтаву, щоб вiн при?здив у Диканьку. То? ж ночi,
перед  досвiтом,  при?хав  Iскра.   Зараз-таки   пустилися   втiкати.   Як
розвиднювалося пере?хали  по  мiстку,  збудованiм  проти  Диканьки,  через
Ворсклу i прибули у село Гавронцi. Тут вони, мабуть, вiдбули нараду, що ?м
далi робити. Втiкати на Запорожжя, в Крим чи куди там значило б подавати в
сумнiв правдивiсть свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на
гадку, а саме,- видно, совiсть у них не чиста, коли  бояться  стати  перед
царськi очi. Треба, значиться, не затирати за собою слiдiв, а  вести  дiло
далi, шукаючи дороги до самого царя.
   Гнала ?х туди охота поставити на сво?му.
   Ахтирський царський полковник  Осипов  був  добрим  знайомим  Iскри,  i
заговорники пустилися до нього.  Застали  його  в  Красному  Кутi,  городi
Ахтирського полку.

   * * *
   Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився.  Тесть  зробив  велику  дурницю.
Замiсть сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час i пересидiти бурю,
чого, як видно, i гетьман також хотiв, вiн вiддав себе  в  руки  москалiв,
покладаючися на свiй високий ранг, ма?тки, сивий волос, значiння, а  може,
й на протекцiю Осипова:
   Дивно, як генеральний суддя, знаючи  москалiв  не  вiд  нинi,  може  ?м
довiряти свою долю!
   Чи забув, що  робили  царi  з  укра?нськими  гетьманами,  попередниками
Мазепи, чи не зна?, що Осипову хочеться  виставити  себе  вiрним  царським
слугою, а долею Кочубея i його приятеля Iскри вiн так само турбу?ться,  як
торiшнiм снiгом?
   Погано зробив Кочубей! Тепер або вiн перекона? царя, що Мазепа зрадник,
або Мазепа - що вони наклепники.
   Одно чи друге - цар поступить жорстоко i невблаганно, не пощадить сво??
жертви. У помстi вiн страшний, не чоловiк, а звiр.
   Чуйкевич почув запах кровi, i це прикре почуття не вiдпускало його.
   Не хотiв анi упадку гетьмана, анi кари на Кочубея. Уява  малювала  йому
найжахливiшi картини, нiде не мiг знайти собi спокою.
   В безсоннi ночi гадкою звертався до Мотрi.
   Як же вона змiнилася! Це вже не та сама Мотря. Нi слiду колишнiх примх,
тi?? дивно? афектацi?, того демонiзму, котрий  доводив  його  до  розпуки.
Була спокiйна, тиха, нiби рiшена на те, щоб покiрно прийняти присуд судьби
i виповнити його. "Видно, так Бог хотiв",- казала не раз.  Нiколи  не  чув
вiд не? докору, не нарiкала на нiкого, навiть на маму, не з  перцем,  а  з
серцем пiдходила до людей, нiби  чекаючи  чогось  великого,  супроти  чого
теперiшн? ?? життя змалi? i втратить усяку вагу.
   Чуйкевич не зна?, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася  для
нього найвiрнiшою товаришкою i найщирiшою повiрницею його бажань i  думок.
Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають.
   В очах свого закоханого мужа зробилася ще кращою, ще  бiльш  достойною.
Дивився  на  не?,  як  на  образ.  Свiтлиця,  в  якiй  перебував  з   нею,
перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго  або  поганого
було для нього святотатством.
   За що ж доля ма? так важко карати тую гарну людину?
   Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею i яке  ще  ма?  дiстати  вiд
Кочубе?в, вiддав би без найменшого вагання, щоб тiльки горе вiдвернути вiд
не?.
   I Чуйкевич молився не  до  iкон,  а  до  того  великого  Бога,  котрого
ма?стату навiть  уявити  собi  не  мiг,  щоб  вiн  змилосердився  над  тою
найкращою душею, яку создав, щоб вiдвернув грiзне горе вiд Мотрi. УТIКАЧI
   Кочубей i Iскра сiли в Красному Кутi.
   Почували себе безпечними  пiд  протекцi?ю  хитрого  Осипова  i  снували
плани, як би то найкраще повести дiло далi.
   Нi на хвилину не сумнiвалися, що побiда по ?хньому боцi. Будували  свiй
донос не на брехнi, а на  словах  самого  гетьмана,  забуваючи,  що  verba
volant,  scripta  manent.  Гетьман  мав  сильнiшi  докази  невинностi,  бо
закрiпленi чорнилом на паперi, а що напишеш пером, того не витягнеш волом.
   I забували  нашi  заговорники,  що  цар  Петро  вiдзначався  не  тiльки
невговканою, дикою вдачею, але також хитрiстю правдиво монгольською.
   Признати Мазепу зрадником, значиться, або дiстати його в сво? руки, або
довести до того, щоб вiн перейшов  з  частиною  сво?х  вiйськ  на  сторону
ворога. Чи так, чи iнакше, цар утратив би одинокого  союзника,  котрий  на
кожний зазов царя умiв добути вiйсько, як з-пiд землi, до того мав  грошi,
досвiд i тримав на Укра?нi лад. Без нього почалося б там безголов'я, якого
цар тодi, бiльщ-нiж коли-будь, боявся.
   Натомiсть не дати послуху  донощикам  -  все  одно,  що  показати  себе
великодушним до гетьмана i приневолити його до шляхетно? вiдплати.
   Царевi куди бiльше залежало на Мазепi, нiж на Iскрi i Кочубе?вi.
   Вони, значиться, перечислилися у сво?х рахунках. Москалi тручали  ?х  у
пекло, а вони тiшилися, що до раю iдуть.
   Скорiше, нiж дожидали, явився у  Красному  Кутi  московський  офiцер  з
листом царського канцлера Головкiна до Осипова.
   Канцлер писав, що донос получив, що дiло вважа? важним i хоче про нього
побалакати особисто з Iскрою та Осиповим. Тому нехай вони оба ?дуть  зараз
через Смоленськ до головно? квартири царя.  Оба  вони  можуть  бути  певнi
милостi i нагороди царсько?.
   Про Кочубея не було згадки. Чому? - того  зрозумiти  не  могли.  Гадали
iз-за його старого вiку, а може, щоб поки що не робити великого шуму.
   Осипов з  Iскрою  зiбралися.  Кочубея  гадали  залишити  в  Слобiдськiй
Укра?нi, котра до регiменту гетьмана не належала, i тому туди рука його не
сягала. Кочубей вiдпроваджував сво?х спiльникiв до  Бiлгородка,  та  ледве
вони до?хали до Богодухова, як  по  дорозi  стрiнули  якогось  шляхтича  в
польському вбраннi, котрий зразу випитувався у них про найближчий  шлях  у
Батурин, а, впевнившися, хто  вони  такi,  скинув  личину  i  виявив  себе
офiцером царсько? гвардi? Оз?ровим. У  нього  був  лист  вiд  канцлера  до
Кочубея. Канцлер  писав,  що  цар  i  його,  генерального  суддю  i  свого
стольника, Василя Леонтi?вича Кочубея кличе до  себе  пiд  Смоленськ,  щоб
побачитися з ним, побалакати й порадитися, як би то можна краще i  певнiше
поганий задум зрадника Мазепи в самiм зародi вбити i якого  б  то  певного
чоловiка посадити на його мiсцi.
   Кочубей зрадiв. Значиться, не забули про нього. Сам  батюшка  цар  хоче
радитися з ним, кого б то на мiсцi Мазепи укра?нським гетьманом зробити. А
кого ж би, як не його, Кочубея?
   По?хали.
   ?хали з ними не тiльки люди, що  могли  свiдчити  проти  гетьмана,  але
також i великi надi?, що побiда на  ?хньому  боцi,  що  здеруть  личину  з
поганого зрадника Мазепи, виберуть нового  гетьмана  i,  обсипанi  ласками
царськими, повернуться на Укра?ну.
   Кочубей i Iскра приневоленi були, як якi гультя?, втiкати i окриватися,
а тепер  прийде  пора,  щоб  ?х  вороги  кидали  все  i  рятували  життя,-
страшний-бо ?сть батюшка цар у великiм i слушнiм гнiвi сво?м!
   Прибули до Смоленська. Головкiн  стояв  тодi  зi  сво?ю  канцелярi?ю  у
Вiтебську. Довiдавшися про при?зд донощикiв, пiслав по  них  пiдполковника
Л?вашова, щоб привiз ?х зi Смоленська в Порiччя сухопуттям,  а  звiдти  до
Вiтебська - водою.
   Л?вашов доставив заговорникiв до Вiтебська дня 18 квiтня ст. ст.  ?хали
з ними пiп Святайло, сотник Кованько, небiж  Iскри,  два  писарi  i  вiсiм
служок. Петра Яценка доставлено окремо з Москви, де його й досi тримали.
   Всiх розмiщено  по  рiзних  свiтлицях  порожнього  панського  двора  за
мiстом.
   На другий день надтягнув канцлер Головкiн зi сво?м товаришем Шафiровим.
Почали переслухання вiд Осипова. Той сказав, що прошений  попом  Святайлом
прибув на розмову з Iскрою до пасiки на рiчцi Коломацi i вiд  нього  почув
обвинувачення гетьмана в зрадi його величеству царевi, про що i донiс кому
слiдувало. Потiм до нього  до  Красного  Кута  прибули  Кочубей  i  Iскра,
втiкаючи перед гнiвом гетьмана. Кочубея вiн ранiше не знав, а  Iскру  знав
по вiйськових дiлах. На тiм i покiнчив Осипов.
   Царськi мiнiстри велiли покликати тодi з iнших поко?в Кочубея та Iскру.
Прийняли ?х ласкаво i сказали: "Государ милостивий до  вас,  надiйтеся  на
милiсть царську i докладно, нiчого не жахаючися, виложiть усю справу".
   Головкiн вiдпустив Iскру, залишив  при  собi  самого  Кочубея,  i  той,
пiдбадьорений  ласкавим  привiтанням,  розговорився,  починаючи  з  давнiх
часiв.
   Пригадав  зразу  Брюховецького,  що  навела  на  Укра?ну  колотнечу   i
кровопролиття, пригадав, як пiсля того, коли заспоко?но край, цар гнiвався
на генеральних старшин за те, що вони,  пробуваючи  близько  гетьмана,  не
помiтили його злочинного замiру i заздалегiдь не сповiстили царя.
   "Не хочу, щоб гнiвався на мене його величество цар, i тому, бачучи лихi
замiри теперiшнього гетьмана Iвана Мазепи i почувши  на  власнi  вуха  вiд
нього, що нам конечно бути пiд ляхами, приходжу виявити це  його  царськiй
величностi. Не робимо того для власно? користi, тiльки величаючи превисоку
значнiсть великого царя".
   Кажучи це, подав донос на письмi. В 33  пунктах  були  тут  поданi  всi
слова i дiла Мазепи,  що  виявляли  його  намiр  вiдiрватися  вiд  царя  i
пристати до його  ворогiв.  Нарештi  додав  ще  й  пiсню  про  згоду,  яку
скомпонував гетьман, а в якiй "значна проти  держави  царсько?  уявля?ться
противнiсть".
   Кочубея вiдпустили, i вiн, нiчого поганого не прочуваючи, пiшов у  свою
свiтлицю.
   Чого ж би йому боятися?  Донос  був  основний  i  правдивий.  Нiчого  з
повiтря не схоплено, все чиста правда. Матерiалу на кiлька зрад доволi, не
на одну.
   Та iнакше дивилися на дiло царськi суддi. Для них важлива не правда,  а
воля царська. Знали, що цар аж двома цистами заспоко?в гетьмана, впевняючи
його, що доносовi не вiрить, значиться, треба  й  дiло  так  повести,  щоб
донос цей показався брехнею.
   Анi Iскра, нi Кочубей бiлого не  назвуть  чорним  i  зiзнань  сво?х  не
вiдкличуть. Значиться, треба в тих зiзнаннях  дошукатися  противорiчностi,
щоб можна причiпитися до них i взяти ?х на муки.
   На муках, звiсна рiч, будуть спiвати, як  ?м  кат  загра?.  Що  схочуть
суддi,  те  скажуть,  заперечать,  вiдкличуть,  назвуть  себе   брехунами,
наклепниками, людьми без совiстi i честi,- чого не  зробить  чоловiк,  щоб
врятувати себе вiд царських тортур.
   I суддi взялися розслiджувати донос. ДОПИТУЮТЬ
   В параднiй залi довгий стiл, накритий червоним  сукном.  На  столi  мiж
двома свiчками хрест.
   Над столом портрет царя, котрий суддi привезли з собою. Цар в панцирi з
голубою андре?вською лентою через плече.  Волосся  довге,  як  грива,  очi
бистрi, палкi,  вуста  вузькi,  червонi,  в  лiвiм  кутку  усмiшка  злобна
ча?ться. Нiби цар слугам сво?м не вiрить i за ними наглядати прийшов.
   Маленькi шибки в довгих вузьких  вiкнах,  давно  немитi,  нерадо  сонце
пускають у залу, щоб не разило ясних зiниць царя.
   Вузькi,  зi  шматкiв  складенi  дзеркала  помутнiли,  нiби  ?м  страшно
вiдбивати в собi грiзне обличчя Петрове.
   За столом крiсла з високими прямими  спинками.  Мiж  двома  вiкнами  на
столику курантовий годинник. Не  йде.  Зiпсутий  чи  не  завели?  Став  на
дванадцятiй годинi. Дня чи ночi? - не знати.
   На першому мiсцi за столом, пiд царським портретом,  канцлер  Головкiн;
високий, худий, як жердка. Лице в  нього  поважне  й  недобре.  Лихий,  що
турбують iз-за доносу якогось там Кочубея.
   Нижче вiд нього - вiце-канцлер Шафiров, маленький, товстенький, кашля?,
чха?, плю? в хустинку i раз у раз витира? чоло. Душно йому.
   "Може б, так вiдчинити вiкно?" - пита?ться несмiло свого шефа.
   "Будь ласка!" - погоджу?ться  Головкiн,  i  один  з  писарiв  кида?ться
сповнити його волю.
   "Не те, не те! - противиться Шафiров.- Виш, який  чорт!  Життя  збавити
хоче. Вiдчини останн?, бiля дверей, щоб не вiяло на мене. Паралiч!"
   Писар зiскаку? з крiсла,  кулиться,  як  пес,  котрого  мають  бити,  i
вiдчиня? останн? вiкно, з котрого не буде на вiце-канцлера дути.
   Вiдчинивши, верта? на сво? мiсце, при окремiм  столику  збоку.  Там  ?х
дво? сидить  i  пiддячий.  Перед  ними  -  гербовi  бумаги  i  цiлий  жмут
свiжозаструганих пер.
   Канцлер нахмурив брови, ще раз донос чита?.
   Точки, до яких ма? придиратися, зачеркненi червоно. Кива?  на  Шафiрова
пальцем, цей присува?ться  до  нього.  Канцлер  показу?  йому  13-й  пункт
Кочубе?вого доносу i порiвню? його з ранiшим доносом, який подав Осипов.
   "Контроверсiя",- каже Головкiн.
   "Контроверсiя",- притаку? Шафiров.
   "I до того тринадцятий пункт".
   "Дiйсно тринадцятий пункт",притаку? вiце-канцлер.
   "Покликать Кочубея!"
   По залах опустошеного будинку луна? луск  драгунських  чобiт:  раз-два,
раз-два, раз, два, три!
   За хвилину широко вiдчиняються дверi.
   З  бокiв  -  два  драгуни,  всерединi  -  генеральний  суддя.   Драгуни
червонолицi, волосся посипане борошном i чути вiд них запах горiлки,  поту
i тютюну. Кочубей блiдий, втомлений, волосся посивiле, губи мов  на  ладан
дують.
   Головкiн да? знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять пiв-оборота
назад i вiдходять, замикаючи за собою дверi.
   Кочубей сто?ть бiля порога сам.
   Дивиться на червоне сукно, на хрест,  на  свiчки,  на  параднi  мундири
канцлера та його товариша, на глупо вистрашенi мiни пiддячого  i  писарiв,
бачить у зеркалi себе, i йому пригаду?ться, як вiн  ще  недавно  других  у
Батуринi судив, а тепер сам на суд ста?. Генерального  суддю  i  стольника
його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, i вiн
сто?ть, як дурень!
   Що ж це таке?
   Нагорода за вiрнiсть царевi, за те, що вiн проти свого гетьмана  пiшов,
наразив себе на його гнiв i на наругу товариства-старшин?
   Що ж це таке?
   Той самий Головкiн писав, що цар його, Кочубея, у сво?й ласцi й милостi
ма?, що поговорити з ними про зраду  хитрого  гетьмана  хоче,  порадитися,
кого б то на його мiсце настановити, а тепер трима? його  близь  порога  i
навiть сiдати не попросить, його, генерального суддю,  Василя  Леонтi?вича
Кочубея, стольника його величества царя!
   Що це таке?
   Нiяк не розумi?.
   Аж бачить перед собою царський портрет.
   Цар дивиться на нього, грiзно i гнiвно, в лiвiм  кутку  затиснених  губ
злобний усмiх. Панцир мигтить, голуба лента ся?.
   Кочубей не зна?, що з собою робити. Руки в нього задовгi, ноги заслабi,
голова в плечi лiзе, i вiн кланя?ться тричi, в пояс, нижче,  аж  до  само?
землi.
   В зеркалi бачить себе... Гидко!
   "Василь Леонтi?вич, приступи!" - чу?  голос,  не  царя,  а  високого  i
худого, як тичка, Головкiна.
   Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Нi, це iнший якийсь, рiзкий
i недобрий.
   Що це таке?
   Не розумi?.
   Але йде.
   "Ближче!" - гука? той самий голос.
   Пiдходить до стола.
   Шафiров да? рукою знак, щоб став.
   "Присягни,- приказу? Головкiн,присягни, Василю Леонтi?вичу,  що  правду
говоритимеш!"
   Пiддячий приводить  присягу,  Кочубей  повторя?  за  ним,  перекручуючи
слова, бо до ки?всько? актово? мови привик.
   "Руку вгору!"
   Кочубей пiдносить руку, рука дрижить.
   "Пальцi не так",- сердиться Головкiн.
   I Шафiров пальцi Кочубе?вi на московський лад склада?.
   Закiнчили. Кочубей руку безсило опустив.
   "Тринадцятий пункт,-  почина?  Головкiн,-  твого  доносу,  поданого  на
письмi, звучить (тут канцлер пода? донос Шафiрову i той чита?): "У  груднi
того ж 1707 року до Батурина при?здив Олександер  Кiкiн  i  Мазепа  зiбрав
бiля  себе  300  чоловiка  зазбро?них  сердюкiв.  Певне,  вiн  це  зробив,
перечувши, що за Кiкiном до Батурина при?де сам цар,  щоб  узяти  з  собою
Мазепу в Москву, от Мазепа й намiрився вiдстрiлюватися вiд царя".
   "Так було?" - пита?ться Головкiн.
   "Було, як у письмi сто?ть,вiдповiда? Кочубей.- Я слова одного  неправди
не написав. Можу хрест святий поцiлувати".
   "А Мазепi ти не цiлував?" - кида? йому Головкiн.
   Кочубей мовчить. Не зна?, що вiдповiсти.
   "Чорт тебе зна?, чи ти гетьмановi брехав, чи його величеству царевi!"
   "Його величеству царевi я брехати б не смiв",- вiдповiда? Кочубей.
   "Побачимо. Ось тут послухай, що про цей  самий  пункт  пише  ахтирський
полковник його величества Осипов".  (Головкiн  письмо  Шафiрову  переда?).
Шафiров чита?: "Пiсля  невдатного  замiру  на  царське  життя,  коли  його
величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував,  щоб  його
величество царя предати смертi або взяти до рук i  вiддати  ворогам,  а  в
минулу Пилипiвку з сво?ми полками сполучився  i  хотiв  iти  на  росiйськi
мiста".
   Шафiров закiнчив.
   "Було так?" - пита?ться Головкiн.
   Кочубе?вi в головi  шумить.  Його  бентежить  рiзкий  голос  Головкiна,
спiтнiле чоло Шафiрова, грiзний погляд царя,  хитре  обличчя  пiддячого  i
глупi  перестрашенi  мiни  писарiв:  тридцять  три  пункти   його   доносу
переплутуються, вiн не зна? що вiдповiсти i повторю? те, що перед хвилиною
сказав:
   "Було, як на письмi сто?ть. Я слова одного не збрехав".
   "Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше -  що?!
Мовчиш? Осипов по словах твого товариша Iскри писав. Покликать Iскру!"
   Знов тупiт драгунiв, знову вiдчиняються дверi i входить Iскра.
   I вiн здивовано дивиться на червоний стiл, на важливу  мiну  Головкiна,
на лискучий лоб Шафiрова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашенi очi
писарiв i  на  свого  товариша  Кочубея.  Який  же  вiн  малий,  мiзерний,
нужденний! Невже ж це справдi Василь Леонтi?вич, той самий,  перед  котрим
хиляються голови козацькi, перед котрим шапки скидають старшини, радi,  як
вiн ?м свою руку подасть? Невже ж це муж Любовi Хведорiвни  отсей  дiдунь,
що так покiрно бiля червоного стола сто?ть?
   Що тут сталося так ненадiйно?
   Iскра кланя?ться портретовi царському i його урядовцям.
   Нi цар, нi урядовцi не вiдповiдають на поклiн.
   "Пiдiйди!"
   Iскра пiдходить до стола.
   Його заприсягають i повертають вiч-до-вiч iз Кочубе?м.
   Шафiров  чита?  нещасливий  тринадцятий  пункт  так,  як  його   Осипов
ки?вському губернаторовi подав.
   Iскра поспiшно ловить сво? слова з товстих губ  Шафiрова  i  стурбовано
клiпа? очима. Морщить чоло.
   "Так ти казав?" - пита? Головкiн.
   "Так  я  казав  ахтирському  полковниковi  його  величества  Осипову",-
вiдповiда? Iскра.
   "А тобi хто казав?"
   "Я вiд  Василя  Леонтi?вича  чув.  Вiн  при  жiнцi  сво?й,  при  Любовi
Хведорiвнi, менi про це балакав".
   "А чому Василь Леонтi?вич того у сво?м доносi не написав?"
   "Не знаю. Але я радив Василевi  Леонтi?вичу  пiдождати,  аж  з'являться
признаки провинностi гетьмана Мазепи".
   "Ти менi радив?" - пита?ться нараз Василь Леонтi?вич.
   "Авжеж, що  радив,  у  присутностi  дружини  тво??  Любовi  Хведорiвни.
Пригадай собi, в тебе пам'ять стара, я тобi поможу. Було це в тво?му дворi
у Диканьцi, в боковiй свiтлицi, при замкнених дверях. Ми  образ  Спасителя
цiлували, той у  золочених  рамах,  що  його  львiвськi  малярi  малювали.
Тямиш?"
   "Нi".
   "Як же це, Василю? Ще Любов Хведорiвна питалася мене, чи я  знаю  черця
Никанора, а ти питався, що за людина ахтирський полковник Федор Осипов?"
   Кочубей перечив головою:
   "Не тямлю".
   Писарi i пiддячий на три руки кожне слово пишуть. Головкiн дивиться  на
Шафiрова, Шафiров - на Головкiна. Шафiров вста?,  пiдходить  до  канцлера,
щось шепче йому, той притаку? головою.
   Злобна усмiшка в лiвому кутку царських уст бiльша?.
   Нагло Головкiн пiдноситься з крiсла.
   "Досить!" - каже i кличе пiддячого до себе.
   "Розвести ?х по окремих свiтлицях i приставити варту. Добро i листи  ?х
описати. Нiкого не пускати до них. Брехуни, клеветники, су?слови!"
   Пiддячий навшпиньки iде до дверей. Бо?ться,  щоб  дошки  в  долiвцi  не
скрипiли. Вiдчиня? дверi, видно драгунiв з волоссям, посиланим борошном, i
з шаблями наголо.
   Шафiров да? Кочубе?вi i Iскрi знак: "Пашол!"
   Попереду - пiддячий, за ним - Iскра  з  Кочубе?м,  з  бокiв  драгуни  -
вiдходять.

   * * *
   Головкiн сiда? на крiсло: "Уф! Сволоч яка! Брехуни!"
   Шафiров хустиною спiтнiле чоло витира?.
   Душно.
   Кличуть попа полтавсько? Спасько? церкви Iвана Святайла.
   Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських  хлiбах,  вiн
спокiйно дивиться на сво?х  суддiв,  покладаючися  на  протекцiю  Iскри  й
Кочубея. Про замiри гетьмана Iвана Степановича зна? вiд Кочубея, бiльше нi
вiд кого не чув. Не його рiч туди пальцi  пхати.  Його  дiло  церква.  Але
Кочубея послухав, бо вiн вiдомий ктитор i благодитель святих божих церков.
На бажання Кочубея свояка свого Петра Яценка до нього привiв. Коли Кочубей
каже, то видно, що так воно ?, що гетьман Iван Степанович  лихi  намiри  в
душi сво?й скрива?".
   "В душi? - зрива?ться Головкiн,- а чого ж ти йому в  душу  сво?  немите
рило пха?ш?"
   Пiп Святайло мовчить,  тiльки  бороду  крадькома  рукою  гладить,  нiби
впевнитися хоче, чи справдi в нього таке-то вже немите рило. А по хвилинi,
набравши ново? вiдваги, дода?: "Коли гетьман Мазепа пiслав вiйсько сво?  у
Диканьку, щоб ухопити його милiсть Василя Леонтi?вича, то я тодi по?хав до
нього, до того ж Кочубея у Красний Кут,  а  звiдтiля  укупi  з  ним  та  з
полковником Iскрою вирушив до Смоленська. Решта вже вiдома".
   "Вiдомо, що ти така ж сама наволоч, як i тво? протектори. Пiшов геть!"
   Привели сотника Кованька  як  свiдка  по  десятому  пунктi,  в  котрому
говориться про ?зу?та Заленського. Шафiров чита? цей пункт: "У гетьмана  у
Печорському був ксьондз Заленський, ?зу?т, ректор вiнницький, i той  перед
значними особами висловився так: ,Ви, панове  козаки,  не  бiйтеся  шведа,
котрий не проти вас, а проти Москви лашту?ться'. Той же ксьондз  казав:  ,
Нiхто не вiда?, де кри?ться i тлi?  огонь,  але  як  разом  вибухне,  чого
незабаром вже треба сподiватися,  тодi  хiба  кожний  дiзна?ться,  але  сю
пожежу не легко буде погасити'".
   Сотник Кованько слухав тi слова поважно й побожно, як голос священика в
церквi.
   "Бачив Заленського?" - пита? його Головкiн.
   "Бачив у Печорському монастирi у свого полковника якогось  ксьондза,  а
як його звуть не знаю".
   "Ксьондзiв, як псiв. Можеш засвiдчити, що був це ?зу?т Заленський?"
   "Того я нiяк засвiдчити не можу. Козаки питали в ксьондза, де  швед?  а
вiн ?м вiдповiдав: швед тепер прита?вся, але вiн  ма?  змогу  такий  огонь
здiйняти, що не швидко вгасиш".
   Кованько чу?, як пера шкребчуть по паперi, i йому зда?ться, що це  йому
чорт по душi шкребе.
   Пощо вiн дав себе наструнити проти свого регiментаря,  проти  гетьмана?
Чому не пам'ятав, що гетьман бiльший за генерального суддю i що  для  того
вiн в царя бiльший послух знайде?.. Ка?ться, а все ж таки рятуватися хоче.
   "Та ще питали козаки ксьондза,говорить,- на кого швед пiде, чи на  нас?
А ксьондз вiдповiдав: не на вас".
   Бiльше нiчого не зна?.
   "Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських мiнiстрах з
и н ч и м и о к о л и ч н о  с  т  я  м  и.  Кочубей,  генеральний  суддя,
стольник  його  величества,  пан  великих  ма?ткiв,  як  йому,  бiдному  й
малозначному сотниковi не послухати тако? особи?"
   "Сволоч!"  -  кида?  сотниковi  в  лице  Головкiн,  а,  звертаючися  до
пiддячого, приказу?: "Тую каналiю питати ще раз окремо з п р и с т р а с т
i ? м".
   Кованька вiдводять.
   До зали  входить  вихрест  Петро  Яценко.  Безнастанно  кланя?ться,  аж
присiда?, голова в нього трясеться, повiки клiпають, борода  дрижить.  Вiн
Кочубея не знав. Був  у  нього  тiльки  один  разочок,  i  то  через  попа
Святайла, i йому було доручено переказати дещицю протопоповi,  духiвниковi
його величества в Москвi. Бiльше нiчого не зна?, був  тiльки  передатчиком
слiв його  милостi  Василiя  Леонтi?вича.  Гадав,  що  обов'язком  кожного
вiрного пiдданця його милостi государя ?  не  затаювати  нiчого,  що  може
вийти йому на втрату.
   Кочубе?вi писарi зiзнають, що вони тiльки чисто  й  вiрно  переписували
те, що ?м давав ?х пан i повелитель Василь Леонтi?вич Кочубей.
   I ?х вивели з зали. За ними пiшли по наказу Головкiна також пiддячий  i
царськi писарi.
   В залi  остався  тiльки  канцлер  Головкiн  i  його  службовий  товариш
вiце-канцлер Шафiров. Зi стiни дивиться на червоне  сукно,  на  хрест  мiж
ярими свiчками i на сво?х високих урядовцiв цар  Петро.  Дивиться  грiзно,
наче  приказу?:  "Добре  ?х  до  рук   прибрать!   Дошкульно   питать,   з
пристрастi?м! Сволоч така! Дрянь черкаская. Iнтригами бентежать царя!"
   Канцлер i його товариш умiють царську волю навiть з портрету читати.  В
них тiльки й гадки, щоб не зробити щось не згiдного з бажаннями царськими.
Знають, яка кара за це. Досвiдчили царсько?  дубинки.  Костi  трiщать,  як
доторка?ться до тiла. Цар б'?, аж  з  кафтанiв,  суто  золотом  нашиваних,
шматки, як з курки пiр'я, летять. Меншикову  раз  цар  голубу  андр??вську
ленту порвав. Ордени посипалися на землю. Мало не вбив.
   Головкiн Меншикова не любить. Завиду? йому навiть тако? царсько? ласки.
Хоч би й бив, щоб тiльки бiля себе тримав.
   "Не знаю я,-зверта?ться Головкiн до Шафiрова.- як отсе князь Олександер
Данiлiч побо? його величества так славно видержу?. Дряхлий такий, хрупкий,
маленький. Казав би ти: вдар i розлетиться, а витриму? якось".
   "Привик,-  вiдповiда?  Шафiров,-  до  всього  чоловiк  привика?.  Малий
Олександер Данiлiч, та сильно? комплекцi?. Залiзний чоловiк".
   "А лоб у нього iз бронзи".
   "Цитьте!" - i обидва насторожили слухи. Пiдходять до вiдчиненого вiкна.
   "А-а! а-а! - а-а!"
   Рахують.
   "З пристрастi?м Iскру питають",каже вдоволений Головкiн.
   "Добре б'ють. Та й кричить як!"
   "Не привик. Черкаськi старшини не привикли до кнутiв".
   "Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони,  як  барони,
безпечно собi походжають".
   "Сволоч!"
   "А-аI А-а? А-а? Сусе Христе, Мати Божа! Ой!"
   "З пристрастi?м..." - повторя?, потираючи руки, Головкiн.
   "Славно жарять",- зiтха? Шафiров, обтираючи спiтнiле чоло.
   Зi стiни дивиться цар.
   Його чиновники чують цей погляд на собi. Цар лихий, що  при  мордованнi
не були.
   Беруть чотириграннi капелюхи  i  бiжать  туди,  звiдкiля  людський  рев
луна?.

   * * *
   Запущений двiрський сад, великий, наче лiс. Стежки  травою  заростають.
Лавкам пiдгнивають ноги. Щебечуть птахи, вiтрець галуззям хита?.
   "Гарно як",- говорить Головкiн.
   "Поетично",--пiдтверджу? Шафiров.
   При стежцi троянди цвiтуть. Нiхто ?х не догляда?.  Обросли  кропивою  i
лопухами. Але квiття гарне i свiже, як колись за добрих часiв,  коли  парк
доглядав огородник.
   "Хорошi рози",- кида? мимохiдь Головкiн.
   "Да колци iм?ют",- вiдповiда? Шафiров.
   Перед ними панська ледiвня,  без  леду.  Кiлька  ступнiв  i  входять  у
долину, до великого, темного, гнилого пiдвалу.
   Хвилину не бачать нiчого. Чують тiльки, як стогне,  сопе,  нiби  дух  з
себе спуска?, важко скатований Iскра.
   Очi до сутiнкiв привикли.
   Кат, з закачаними вище лiктiв руками, з кнута кров  на  землю  стряса?.
Велика червона крапля збiга? йому по чолi, по бровi, по повiцi, через вуса
на рот.
   Обтира? рот червоною рукою: "Тю, Юха така".
   Головкiн дивиться на нього.
   "Молодець!"
   "Рад служити милостi вашiй",вiдповiда?  солодко,  всмiхаючися,  звiр  у
подобi людськiй. Iскра на камiнних плитах долiлиць  лежить,  не  Iскра,  а
щось таке червоне, безобразне, здрига?ться i пальцями землю гребе.
   Брудною рогожею накривають Iскру.
   "Не реви!"
   Пiддячий з бумагою на бочцi сидить, дерев'яна лiхтарка жовтувате свiтло
на сивий папiр кида?,- щось пише.
   "Виголосив що?" - пита?ться пiддячого канцлер.
   Пiддячий зрива?ться, пiдносить до очей бумагу, чита?:
   "Пiсля шостого удару сказав: ,Вiд Кочубея чув, що в  нього  полковником
миргородським  Апостолом  i  судцем  генеральним  Чуйкевичем  була   проти
гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати  за  гетьмана.
Так цей не схотiв'".
   "Бiльше нiщо?"
   "За шостим ударом нiчого бiльше не виявив. Твердий. Сердився, що б'ють.
Вiн же полковник!"
   "Бувало, що й гетьманiв били. Нiчого. А далi?"
   "Дiстав ще два удари i повiв: Генеральний судець  Чуйкевич  до  Кочубея
писульку присилав, сповiщаючи, що  за  Днiпром  огонь  займа?ться;  борони
Боже, як би i в нас не зайнявся'".
   "Бiльше нiщо?"
   "По слiдуючих ударах замовк. Говорити не мiг, лише ревiв".
   "Скотина... Винести проч!"
   Помiчники ката  кладуть  Iскру  на  брудну  рогожу,  накривають  хребет
кафтаном i несуть у палату, залишаючи червонi слiди за собою.
   "Кочубея давай!" - наказу? Головкiн.

   Привели генерального суддю.
   Кочубей iшов, як вiл у рiзницю.
   Свiт перевертався дороги дном.
   Невже ж вони  смiють  його,  стольника  царського,  його,  генерального
суддю, катувать, як якого-будь пiдлого гультяя, як розбишаку?
   Вiн донесе його височеству  царевi,  не  пощадить  нiкого,  зневаги  не
дару?. Це ж наруга одна, пiдступ, фарисейство! Так з  поважними  персонами
не роблять.
   Переходячи попри грубе дерево, хотiв розiгнатися i  головою  ударити  в
нього.
   Мiж двома драгунами iшов.
   Впустили його по схiдцях, самi перед входом уставилися - наголо  шаблi,
волосся борошном присипане, як снiгом.
   "Василь  Леонтi?вич,  признавайся!"  -  гукнув  на  генерального  суддю
канцлер.
   "Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав i не  зата?в,  як  на
сповiдi святiй усе по совiстi сказав".
   "Не хочеш по добру, так на муках розповiсь. Розбирайсь!"
   Кочубе?вi свiчки засвiтилися в  очах,  низький  погреб  бурею  загудiв,
дзвони далекi заграли, сурми, литаври - бiй...
   "Берiть його!"
   Прискочив кат, зiрвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом - геп!
   .Кочубей зойкнув i впав хрестом на плити.
   "Старьо!" - сплюнув з погордою кат i вiдступив набiк.
   Кочубей лежав без духа.

   * * *
   Головкiн i Шафiров перешiптувалися хвилину.
   "Бити, та не вбивати,-  радив  Шафiров,-  вб'?мо,  i  все  пропаде,  не
розкри?мо правди. На нас упаде вина".
   "Дрянь етакая,  нiкому  ненужная  тряпка",-  сердився  Головкiн.  Казав
Кочубея вiдливати водою.
   Дочутилися, пiдвели - вiдповiдай!
   Вiдхиляючи вiд себе муку, виголосив, що за гетьманом  нiяко?  зради  не
зна?. Все це, що доносив, видумав через хатн? ремствування  на  Мазепу,  а
писульку, про яку Iскра каже, Чуйкевич до нього не писав.
   Пiддячий спису? зiзнання. Хоче записати слово в слово, та не поспiва?.
   "Повтори!" - наказу? Головкiн, i Кочубей дрижучим  голосом  силу?  себе
повторити точно так, як за першим разом.
   Кочубея вiдпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, пiд стару липу.
   Драгуни стережуть його.
   Видно, дiло не скiнчене, мабуть, ще раз покличуть.
   Кочубей переста? дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть  робити  все.
Для них не важний вiк, ранг, ма?ток. Тут кiнчиться  чоловiк,  а  лиша?ться
предмет: костi, м'ясо, шкiра, котру  треба  якнайдошкульнiше  скатувати  i
збезобразити не тому, щоб довiдатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони
хочуть, чого ?м треба... Чого?.. .Правди нi. Вiн же написав правду,  i  за
те його катують, значиться, треба брехати, треба вiдкликати,  що  написав,
заперечити  усе,  назвати  себе  брехуном  i   наклепником,   щоб   тiльки
визволитися з ?х рук.
   Що лиш тепер бачить, що таке Москва, що московськi люди, що цар. Що лиш
тепер розумi?, що таке кнут i тортури, що таке суд  з  катами.  I  розумi?
Кочубей, що всi тi листи, якi нiбито писав цар, усi  тi  гарнi  слова  про
милiсть i нагороду, про вибiр нового гетьмана i таке iнше,це одна  облуда,
одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись,  щоб  вiн  в
останнiй хвилинi не втiк.
   Пiдвели - тепер, запiзно! Тепер вiн у  ?х  руках,  як  птах  у  котячих
кiгтях. Зоста?ться одне - брехати!

   * * *
   Кочубей  бачить,  як  Iскру  вдруге  до  катування  ведуть.  Вiн  увесь
жовто-червоно-синiй.  Очей  не  видно,  запух.   Хита?ться,   як   п'яний.
Прикладами фузiй пiдганяють його: "Стерво!"
   Кочубе?вi дивно, що таке сталося з його свояком i товаришем. Невже ж це
той самий Iскра, з  яким  вiн  ходив  у  во?ннi  походи,  ?здив  на  лови,
бенкетував, жартував, з яким ще  вчора  снував  гарнi  плани  про  близьке
майбутн?? Чи можлива рiч, щоб так знiвечити людину?
   Взагалi Кочубей не пiзна? свiта. Невже ж  це  дерево,  той  патик,  пiд
котрим вiн сидить? Невже ж це небо - тая синя ганчiрка вгорi, сонце  -  та
блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..
   Оста?ться одно - брехати.
   Чому ж не бреше Iскра? Чого ж вiн так кричить, як коли б з  нього  душу
дерли?.. Деруть.
   I нараз  -  цiкавiсть.  Проста,  звичайна  цiкавiсть:  скiльки  батогiв
дiстане Iскра?.. Вiсiм... о два менше,  нiж  за  першим  разом...  Мабуть,
бояться, щоб не вбили... I вони ще чогось бояться. Бога - нi,  царя.  Бога
нема, ? чорт i його намiсник на землi - цар!
   Чому ж тодi вiн, Кочубей, не додумався до  того  скорiше?  Чому  слухав
Любов Хведорiвну, забуваючи про вчинок ?? праматерi ?ви?.. Прийшло каяття,
та вороття нема?...

   * * *
   Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб - краще б у могилу!
   Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя  i  отечества  до  того
брехливого доносу, щоб таким робом порiзнити царя з його вiрним гетьманом?
Домагаються видачi однодумцiв.
   Кочубей слуха? i нiби не розумi?. Пальцi навхрест склада? i  цiлу?  ?х.
Нiхто не намовляв його, нiяких однодумцiв,  окрiм  Iскри,  не  ма?.  Донос
вигадав сам через хатн? ремствування на Мазепу. Нiяко? зради за  гетьманом
не зна?...
   Брехати, брехати, брехати!

   * * *
   За що ж його б'ють?..
   I ще, i ще, i ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно - нiч.
   Кат сопе, вiша? кнут на кiлок, клене.
   "Кажуть, з п р и с т р а с т i ? м питати, а вбити не вiльно. Мий i  не
замочи! Не легка рiч царським катом бути. Добре, що царя тут нема?.  А  то
вiн кнут iз руки бере i сам б'? - кого попаде... Верховний кат".
   "?  ще  яка  робота?"  -  пита?  пiддячого.   Пiддячий   до   Головкiна
зверта?ться. Щось шепчуть.
   Головкiн головою до стелi пiдвалу досяга?,  Шафiров  кулиться,  кашля?,
чха?, хустиною обтира? лоб.
   В пiдвалi повiтря, що витримати годi.
   Чути горiлку, тютюн, пiт i людську кров. Досить ?? вицiдили з черкасiв.
   Нараджуються. Оз?ров нахилився над Кочубе?м. Слуха?, чи диха?.
   "Не можна бiльше питать,- каже.Старий i дряхлий дуже, щоб нам не здох".
   Царський суд погоджу?ться з гадкою Оз?рова.
   "На нинi досить. Можеш iти!" - зверта?ться до ката пiддячий.
   "Поклич хiрурга!"
   Прийшов.
   "До пам'ятi цього тут привести,наказують,- це твоя рiч!"
   Хiрург огляда? Кочубея i крутить головою. Сумнiва?ться.
   "Говорять тобi? Чув?!"

   * * *
   Канцлер з вiце-канцлером  виходять  з  мордiвнi.  Драгуни  вiддають  ?м
честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.
   "Чи не краще б ?м поробити п а р и к и?" - зауважу? Шафiров.
   "Борошно дешевше,-вiдповiда? Головкiн.-А в сутi речi - один чорт.  I  з
борошном голову знiмуть, i з париком. I одно лишн?, i другого не треба".
   "Су?та",- потверджу? Шафiров.
   Вдихають свiже повiтря. Дивляться на молоду зелень, на шовковi трави  i
на троянди.
   "Гарно як!.." - каже Головкiн.
   "Поетично",- пiдтверджу? Шафiров.
   "Тим двом вже не до того".
   "?м i життя не миле".
   "Що таке життя? - фiлософу? Головкiн.- Вчора пан, а  нинi  тебе  кнутом
валять, з п р и с т р а с т i ? м.  I  не  питаються,  чи  ти  генеральний
суддя, чи стольник, чи який там чорт,б'ють".
   "А все ж таки завзятi тi черкаси,говорить Шафiров.-  Нiкого  видати  не
хотiв. Каже, нiяких спiльникiв не маю. Сам  я  вигадав  цей  донос...  Вiр
йому".
   "Гада?ш, вiрю? - запиту? Головкiн.Я  нюху  табаки  не  дав  би  за  тую
гетьманську вiрнiсть. Але що нам до того, де правда".
   "Де цар, там i правда. Цар гетьмановi вiрить. Гетьман хитрець!"
   "Го, го!"
   "А все ж таки нам треба Апостола в руки  дiстать.  Вiн  же  Кочубея  до
втечi намовляв, посланця з листом до Диканьки вислав".
   "Треба".

   * * *
   Балакаючи, збиваються з дороги. Попали  на  якусь  бiчну.  Двора  крiзь
густi дерева не видно.
   "Вертаймо".
   Побачили червонi слiди i пiшли по них. Головкiн чобiт з кровi об  траву
витира?.
   "Забагрив б а ш м а к".
   "Добре, що руки чистi",- потiша? Шафiров.
   "Один чорт..." ВИНА I КАРА
   Суд тривав дванадцять днiв.
   Суддi не поспiшали, щоб не погадав цар, що дiло поверхово розбирали.
   Гетьман  Апостола  не  прислав,  хоч  Головкiн  писав  до   нього,   що
миргородського полковника треба забити в кайдани i прислати на слiдство по
дiлу Кочубея i Iскри.
   Головкiн сердився на Мазепу, але нiчого вдiяти не мiг,  бо  за  Мазепою
цар.
   Головкiн ще й тому рад  був  дiстати  Апостола  в  руки,  щоб  показати
Мазепi, що мусить бути так, як царськi суддi бажають.
   Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дiстануть ще й
його!
   Присуд короткий i гострий.
   Кочубея i Iскру, як брехливих донощикiв i наклепникiв,  котрi  в  такий
гарячий во?нний час  мають  смiливiсть  турбувати  його  величество  царя,
царевича, губернатора i других царських людей, скарати на горло.
   Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька - в Архангельськ  у
жовнiри.
   Яценка й ченця Никанора,  за  те,  що  вплуталися  в  не  сво?  дiло  i
згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекi  московськi  городи,
щоб вони вдруге чогось такого не робили.
   Федора Осипова похвалити за службову пильнiсть. Вiн  людина  розумна  й
добра, потрiбна на той час.
   Про нього списано похвальну грамоту i наказано ки?вському губернаторовi
оповiстити ?? по цiлiй Укра?нi.
   Останн? рiшення  отсього  немаловажного  й  великозлочинного  дiла  суд
залиша? пресвiтлiй волi його величества царя.
   Постанову списували кiлька  разiв.  Знали,  що  за  не?  можуть  судити
суддiв. Били Кочубея i Iскру, можуть бити ?х. Всi вони царськi люди.
   Два днi присуд готовий i суддi вагалися, чи  пiдписати  його,  чи  дiло
далi вести. Питали б ще з у с е р д i  ?  м,  так  Кочубей  дряхлий,  його
насилу привели до життя. Рани го?тися не хочуть. У нього жар.
   З Iскри нiчого не добудуть. Сказав, що хотiли, бiльше, мабуть, не зна?,
а iншi - дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубе?хи.
   Усiм вiдомо було, що це вона затiяла донос, але ??  якось  не  вмiшали.
Нiхто не важився кликати Любов Хведорiвну на суд.
   Суддi також. Мали ж би з нею мороку!
   По довгiм ваганнi канцлер узяв перо.
   Дрижучою рукою пiдписався.
   Шафiров довго витирав лоб, заки те саме зробив.
   "Нехай буде воля твоя святая!" - сказав.
   "I да приiдет царствi? тво?",- додав Головкiн.

   * * *
   Дня 30 квiтня Кочубея, Iскру й усiх заплутаних у донос,  крiм  Осипова,
виряджено в кайданах у Смоленськ. Везли ?х пiд вартою на човнi до Порiччя,
а далi на возах до мiсця призначення.
   ?хали до Вiтебська людьми вольними, особами високого рангу  i  великого
значення, а верталися збитими, скатованими, безнадiйними.
   Надбання цiлого життя змарнованi, здоров'я знищене, це вже не  люди,  а
живi трупи.

ТАБIР
ШУМИТЬ
   Задумавши похiд на Москву, король Карло змарнував лiто  й  осiнь.  Лiто
простояв у Саксонi?, осiнь - у Польщi.  Сам  собi  шкодив.  Нiби  на  руку
Петровi йшов.
   Не  слухав  анi  досвiдчених  полiтикiв,  нi  сво?х  старих  генералiв.
Покладався на власний генiй i на сприятливiсть щастя. Що лиш зимою рушив у
Литву.
   Вiйсько терпiло голод i стужу.
   Бiдна з природи, а всякими вiйнами до останку виснажена кра?на не могла
дати вiйську того, що треба - даху i страви.
   Карло хвилювався i на населенню зганяв злiсть. Особливо польським панам
не жалiв нi згiрдливих слiв, нi контрибуцiй.  Тим  зраджував  собi  навiть
прихильникiв свого союзника Станiслава.
   Скинувши польського короля з престолу, хотiв те саме зробити з  Петром.
Мало-мало не повезло йому. Несподiвано  з'явився  в  Гроднi.  Коли  б  двi
годинi скорiше поспiв,  дiстав  би  був  царя  в  сво?  руки.  Цар  аж  до
Петербурга утiк. Укрiпляв його. Казав також  укрiпляти  Москву,  Серпухiв,
Можайськ, Твер. Пiд карою смертi не вiльно було мiщанам кидати сво?х мiст,
а за те селян виганяв на роботи  коло  городських  мурiв.  Села  й  землi,
котрими мав проходити Карло, цар наказав руйнувати. Мiж тим  Карло  дiйшов
до Радошкович i став. Нi вороги, нi сво? не знали чому.  Нiби  в  пiжмурки
грався. "Вгадайте, куди пiду,- на Москву чи на Ки?в?"
   Був це одинокий вислiд того довгого й нiчим не виправданого постою.
   Цар не знав, куди  пiде  Карло  i  де  йому  збирати  сво?  вiйська,  в
Московщинi чи на Укра?нi?

   * * *
   Мiж тим гетьман Мазепа пiд Бiлою Церквою табором стояв.
   Табiр рiс, бо гетьман стягав туди останки свого вiйська i формував новi
частини.
   Молодикiв обучували вiйськового дiла.
   Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблi i фузi? цiкавий, а кiнь i вiн
- одно. I не треба ?х насильно до полку тягнути, як москалiв.  Укра?нцi  -
во?нний народ. Багато тепер намножилося таких, що ?м у хатi нiчого робить.
Краще лицарсько? слави добувати. На вiйнi хоч шаблю в руках ма?ш, а в хатi
що? В хатi ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввiйдуть, чужих  чи
сво?х.
   Що ма?ш, заберуть,  тiшся,  як  голову  залишать.  А  з  полку  гетьман
платить. У  нього  грошей,  як  бобу.  Чудеса  люди  про  Мазепинi  ма?тки
розказують.
   Табiр пiд Бiлою Церквою росте.
   Пригадуються Богдановi часи, сумно?  пам'ятi.  Бiлоцеркiвська  угода  з
1651 року.
   Помiж козаками водяться ще  такi  старцi-дiдугани,  що  пам'ятають  цей
сумний мент; чурами тодi, хлопчиками служили.
   "Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, що з  ляхами,
з мостивими панами  у  Бiлiй  Церквi  замирив",спiвають  пiсню,  яку  тодi
зложено, i сивi ?х голови хиляться вiд журби додолу, як  ковиль-трава  вiд
вiтру на степовi.
   З ким не мирилися предки нашi, i нiчого з того замирення не виходило!
   От i тепер глухi слухи  по  табору  блукають,  нiбито  гетьман  знов  з
поляками миру шука?.
   Однi i слухати про те не хочуть, iншi кажуть, хай навiть з  вельзевулом
iде, щоб тiльки вiд Москви вiдсахнуться.
   "Москаль хоч вiри свято? православно? не нiвечить".
   "Тiльки насмiха?ться з Бога i з його святих".
   "Але унi? насильно не заводить".
   "Бо цар усяку вiру ногами топче, гiрш бусурмана".
   "Бусурман, будь це татарин, нога?ць, будь турок, чи яке лихо, вiрою  не
цiкавиться".
   "А цар, кажуть, вiйну з Богом затiяв. Хто кого переможе,  чорт  i  вiн,
його намiсник, чи Бог?"
   "Невже ж?"
   "А так. За царем чорт, а за Богом хто?"
   "Добрi люди".
   "Та де куцому до зайця! Де чоловiковi до чорта!"
   "Цар тако? смiливостi дiбрав, що з чашi церковно? горiлку п'?,  в  ризи
священичi вбира?ться, п'янi синоди по ночах склика?".
   "А Бог дивиться i - мовчить".
   "Чека?, що люди на це скажуть. Чи за Богом пiдуть, чи за антихристом".
   "Бог усякi знаки посила?. Кажуть, на одному хуторi вродилася  дитина  з
зубами i з розумом, як у старого".
   "Я сам бачив когута з трьома ногами".
   "А телята з двома хвостами, гада?те, не лучаються?"
   "Перше такого не бувало".
   "Бо перше антихриста не було".
   "Як не порвемо з царем, то Бог нас покара?, iз лиця  землi  нас  зiтре.
Слiду нашого не оставить".
   "Доповiдають, що кiнець свiта надходить. Вигинуть тi народи,  що  тепер
?, а Бог новi сотворить".
   "I творити не треба. На морях ? такi острови,  що  на  них  добрi  люди
живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть.  ?х  Господь  на  наше  мiсце
покличе, а ви йдiть собi геть, до чорта зi сво?м антихристом!"
   "I гетьман того не бачить?"
   "Бачить, та нiчого не вдi?. Заворожено його".
   "Душу чортовi записав, щоб не старiтися".
   "Невже ж?"

   * * *
   Табiр хвилю?ться. Довге бездiлля до доброго не веде.  Старi  козаки  не
легко  з  молодими  зживаються,  дивляться  на  них,  як  на  щось  нижче,
недосвiдчене й незаслужене. Хотiли  б  кращих  харчiв  i  бiльшо?  платнi.
Молодi покликаються на козацьку рiвнiсть. Лучаються бiйки i розрухи, треба
розслiджувати дiло й карати винуватих.
   Кари зраджують людей, особливо  молодших.  Вони  тому  тiльки  й  шаблю
припиняли до боку, що козаковi море по колiна.
   Табiр шумить.
   Гетьманове шатро осторонь сто?ть.
   Воно велике, з непромокального полотна, як на вiтрила. Всерединi оббите
шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавськi узори.
   Шатро з трьох  частин  зложене.  В  першiй  -  гетьмана  канцелярiя.  В
середнiй - вiн гостей прийма?, у третiй - спить. Шатро на помостi з дощок,
прикрiплене сильними линвами до паликiв, крiпко в землю  вбитих.  Над  ним
гетьманська хоругов з вiтрами лопотить.
   Кругом його декiлька iнших шатер -  для  генеральних  старшин,  писаря,
суддi, обозного тощо.
   Майдан обведений глибоким  ровом  i  крiпким  частоколом.  З  частоколу
гармати  висунули  гирла  на  всi  сторони  свiта.  Обслугують  ?х  старi,
досвiдченi i вiрнi гармашi, котрi бiля гетьмана вже не раз службу робили.
   Вiддiли iз сердюцьких полкiв, а також сотня волохiв стоять кругом  того
табору в таборi.
   I москалi ?. На них козаки з-пiд ока  дивляться,  а  вони  на  козакiв.
Бiльше з ними хлопоту, нiж хiсна. Гетьман зна?,  що  коли  б  до  розрухiв
прийшло, солдати першi втiкали б. Вони тiльки за царя вiрно  б'ються.  Цар
ма? окрему силу над ними. Не люблять його,  але  бояться.  Страхом  ?х  до
послуху неволить. В огонь i в воду пiдуть, як цар накаже. Козаки - нi.
   Кожний полк ма? свiй окремий вигляд, свою думку та  вдачу.  Козак  хоче
знати, куди вiн iде i за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе дiло.
   Велика рiзниця мiж козаками й  царськими  людьми!  Царськi  люди  -  це
маленькi ланки у великому ланцюзi, котрим цар-велетень куди захоче, туди й
поверне, без противлення пiдуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще
з загалом. Вибiрнiсть гетьмансько? влади мають на  гадцi.  I  теперiшнього
гетьмана вольними голосами обирали, пiсля Самойловича на  рiчцi  Коломацi.
Дехто був  за  Борковським,  загал  "бути  гетьманом  Iвановi  Степановичу
Мазепi" - гукнув. I вибрали  Мазепу.  Можна,  значиться,  i  тепер  когось
другого обрати - Полуботка, Скоропадського  або  Апостола.  Не  одному  до
булави спiшно.
   Так собi не один гада?, хоч казати бо?ться, бо  тепер  во?нний  стан  -
карають.

   * * *
   Полудн?. Весняне  сонце  продира?ться  крiзь  хмари  й  огрiва?  табiр.
Мерехтять червонi шаровари, вилиску? збруя, просихають  головна  вулиця  i
стежки помiж курiнями.
   Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман, в  окруженню  старшин,  зi
свого шатра в табiр виходить. Над ним бунчук хита?ться, перед ним  прапор.
Де прапор стане, там, значиться, i гетьман сто?ть.
   Табiр заметушився. Вилазять козаки з-пiд сво?х возiв; хто в костi грав,
хова? ?х у кишеню, хто пив - хова? пляшку, як  забагато  випив,  кри?ться,
щоб п'яним не лiзти ясновельможному в очi. За це сильно карають. В  таборi
впиватися не вiльно, хоч  крамарi  з  Бiло?  Церкви  здовж  шляху  i  собi
розтаборилися,  приманюючи  козацькi  душi  до  солодких  чарок.  Не  один
останнього  рубля  пропив.  А  скiльки  червiнцiв  пiшло  до   крамарських
загребущих рук!- хто почислить?
   Гетьман головною вулицею проходить. Направо й налiво глядить:  "Здоровi
були, козаки!" - кличе.
   "Доброго здоров'я ясновельможному  пану  гетьмановi!"  -  вiдповiдають.
Шапки вгору летять, з пiстолiв палять.
   При деяких частинах своя музика ? - сурми, бубни, свирiлi й бандури. Як
гетьман коло тако? частини проходить - грають. Вiн любить музику,  за  нею
не одного недобачить i недочу?, а в кожнiй частинi, все одно в полку чи  в
сотнi, ? дещо такого, чого йому нi бачити, нi чути не треба.
   Йде туди, де свiжi охочекомоннi стоять. Ще ?х не бачив.  Пригляда?ться,
що  за  люди.  Нiчого  собi:  на  полтавських  та   чернiгiвських   хлiбах
викормленi, степовими вiтрами злелiянi, охотою помсти  i  кари  розпаленi.
Заприсяга? ?х на вiрнiсть. Болгарський  архi?рей  присягу  проводить.  Вiн
тепер або бiля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний  собою,  та
зате архi?рей, не то  що  звичайний  пiп.  I  проповiдь  по-нашому  скаже,
навчився. Ще й як? Нiби  другий  Феофан  Прокопович,  що  на  всю  Укра?ну
ки?вським  золотоустим  славиться.  Архi?рей  до  вiрно?  служби  завзива?
церквi, вiтчизнi i регiментаревi сво?му, бо  -  "що  тобi  з  шаблi,  коли
право? руки не ма?ш, що з хоробростi, коли вiрностi в тебе нема? Козак без
вiрностi, що судно без керма, що  вiз  без  колiс,  що  плуг  без  лемеша,
сагайдак без стрiл, фузiя без пороху i куль".
   Козаки, присягнувши, видобувають шаблi i пiдходять цiлувати  хрест.  "В
отсiм   хрестi,-говорить   архi?рей,-частина   животворящого    древа    -
пам'ятайте!"
   Гетьман в очi охочекомонним глядить. Не всякому добре з них  видно.  Не
один тiльки того жде, щоб грабувать. Дисциплiни треба би тим людям,  а  на
те часу  нема.  Хто  його  зна,  чи  не  прийдеться  нинi-завтра  в  похiд
виступати. Не вiк же Карловi у Радошковичах стоять. А рушить вiн,  тодi  i
цар двигне сво? потуги, тодi й Мазепi треба йти.
   Ця гадка бiльше всього  тривожить  Мазепу.  Розумi?,  що  настане  тодi
рiшаючий мент. Сполучити останнi  сво?  сили  з  царськими  вiйськами,  це
значить здатися на його ласку й неласку. Та ще  яко?  сполуки  бажа?  собi
цар! Вiн хоче, щоб Мазепа перейняв командування над  кiнницею,  значиться,
не над сво?ми полками,  а  над  мiшаними  московсько-укра?нськими  кiнними
силами, мiж тим як пiшi  укра?нськi  полки  пiдуть  пiд  команду  Петрових
генералiв.  Таким  чином  укра?нсько?  армi?  не  буде,  а  будуть  тiльки
укра?нськi частини в московськiй армi?. Finis Ucrainae!
   З жалем i смутком дивиться гетьман  на  те  море  козацьких  голiв,  що
шумить  кругом,  на  тих  здорових,  рослих,  гарних  воякiв,  з  котрими,
здавалося б, свiт цiлий можна побити,- тiльки Укра?ну визволити годi!

   * * *
   Пронизливi Мазепинi зiницi бiгали по козацьких обличчях i бачили на них
усе, крiм свiдомостi тi?? небезпеки, котра повисла над ?х рiдною кра?ною.
   Перестрiй Росi? на губернi?, кажуть,  уже  готовий.  ?  також  ки?вська
губернiя, значиться, гетьманщини нема, а буде одна  недiлима  Росiя.  Нема
того, за що пролилось стiльки  кровi,  за  що  такi  довгi  роки  боролося
козацтво, чому i вiн, Мазепа, присвятив так багато  сво?х  турботних  лiт.
Побiдить Петро i одним махом зробить кiнець останкам самостiйно?  Укра?ни,
забуваючи, що укра?нцi допомогли йому побiдити. А якщо  побiда  останеться
за Карлом, так цей знову вiддасть Укра?ну полякам, за кару, що не пристала
до нього. Це закон вiйни. Побiдник дикту? свою волю, нагороджу? i кара? по
власнiй уподобi.
   За похибки провiдникiв терпить загал, бо провiдник повинен  передбачати
лихо.
   Передбачати - легко сказать!
   От i тепер. Мазепа передбачу? небезпеку, яка  грозить  Укра?нi  з  боку
царя. Зна?, що треба порвати з Москвою i пристати до шведiв, бо  тiльки  з
ними можна добитися волi й самостiйностi. А як важко перевести цей намiр в
дiло. Як обережно треба переговорювати з новим союзником, щоб не довiдався
старий. Ще гетьман мало кому звiрився зi сво?ми планами, а вже  Кочубей  i
Iскра побiгли з доносом до царя. Що то було б, коли б вiн провадив  справу
по-громадськи? Громада в один голос  кричить:  "Визволити  нас  iз  властi
антихриста!", а якщо вiн притакнув би ?й i сказав: "Добре,  визволяймося",
так вона тодi друго? заспiвала б. Казали б, що москалi це люди одно? вiри,
а шведи - лютри, що гетьман хоче шляхетськi порядки завести на Укра?нi, що
з ляхами руку держить, i - почався б такий танець, якого  за  часiв  ру?ни
танцювали. Важка рiч вести народ до волi! Мойсей 40 лiт провадив жидiв  до
обiтовано? землi i помер, не увiйшовши до не?.
   Чи не так i зi мною буде?

   * * *
   Табiр шумiв. Вiн мав сво? турботи. Сварився за ?жу, кожний хотiв  нових
чобiт, кращо? свитки, гострiшо? шаблi, молодшого, скоршого  коня.  Гетьман
не бачив тут тi?? одно? гадки, того спiльного бажання, котре нiби сталевим
ланцюгом спаю? табор i робить його нездобутним.  Вiдчувалося,  що  тут  що
голова - то розум, що серце - то бажання.
   Як важко на такiм грунтi будувати самостiйну державу!
   Козаки зроду хоробрi, але не вишколенi i до послуху не звичнi.  Щоби  з
них зробити вправний, во?нний iнструмент, на те  треба  часу,  треба,  щоб
полки привикли до себе, щоб вони  стали  товаришами  долi  й  недолi,  щоб
перейнялися одним во?нним духом.  А  тут,  що  зведеш  докупи  якусь  нову
частину, так зараз цар бере ?? для себе. А чого нашi можуть навчитися  вiд
москалiв? I куди одним i другим мiрятися зi  знаменитими  каролiнцями?  зi
шведським жовнiром i офiцером?
   Тiльки в сполуцi з вишколеною i карною армi?ю  шведського  короля-героя
можуть козаки зробитися гострим i невгнутим мечем у руках  свого  iдейного
вождя. А поки цього нема, поти й не може бути й самостiйно? держави. Годi!
   З котрого боку не дивився Мазепа, бачив, що перехiд  на  сторону  Карла
конечний i неминучий, хоч i як небезпечний. Вся труднiсть лежала в тiм, як
i коли зробити цей крок. Старшини наглять, народ теж, а гетьман бачить, що
ще не пора, що треба далi збирати сили i далi окривати свою гадку,  а  мiж
тим переговорювати з Карлом, щоб добитися якнайкращо? угоди.  А  воно  так
важко. От i тепер. На якийсь час треба було  припинити  всякi  переговори,
поки велося судове слiдство з Кочубе?м. Нiхто не зна?, як журився  Мазепа,
коли цар казав сво?м людям розбирати це погане  дiло.  Скiльки  ночей  вiн
недоспав, дожидаючи, чи не покличуть i його до Смоленська та не поставлять
вiч-до-вiч з донощиками, ?хати? Нi, того не зробив  би  Мазепа.  Вiн  -  i
царський суд! Анi гадати...
   Мазепа вже раз рiшився був на небезпечний крок. Цар хотiв  при?хати  до
нього до Батурина, щоб вияснити непорозумiння. Дiло було погане. Доноси не
без пiдстави. Гетьман боявся,  щоб  гостина  не  перемiнилася  в  суд  над
господарем. На той випадок приготовив 300 вiрних сердюкiв. На  даний  знак
мали почати бiй. Але цар  роздумався.  Не  при?хав.  Потребував  грошей  i
вiйська. Лишив гетьмана в споко?. Чи й тепер цар iз-за то?  само?  причини
не вда?, нiби вiн доносам не вiрить. Мабуть... що так.
   Але могло бути iнакше. Гетьман не мав певностi, чи Кочубей не переловив
якого тайного листа вiд Дольсько? до нього або  вiд  нього  до  не?  i  до
Карла. За грошi все можна дiстати. Один писаний  доказ,  i  цiле  слiдство
повернулося б на iншi шляхи, зрада Мазепи  стала  би  безперечним  фактом.
Його покликали б на суд. Це прискорило б дiло. Гетьман, замiсть  ?хати  до
царя, по?хав би до Карла. Розумi?ться, не сам, а з вiйськом i старшинами.
   Але до того вiн ще не готовий. Ще йдуть торги. Гетьман хоче виторгувати
якнайбiльше, хоче пристати до нових  союзникiв  за  цiну  самостiйностi  й
неподiльностi Укра?ни... Як летiти, то з великого коня.
   I гетьман усмiхнувся. Щастя i тим разом не покинуло його. Цар  повiрив,
а може, вда?, що вiрить у вiрнiсть гетьмана Мазепи. Кочубей заперечив свiй
донос. Iскра теж - i гетьман може далi вести сво? переговори з Карлом.
   Веде i, мабуть, доведе до бажаного кiнця. Бiда тiльки в тiм,  що  Карло
не слуха? нiкого.  Гетьмана  теж.  Поклада?ться  на  свiй  власний  розум.
Змарнував кiлька мiсяцiв  на  бездiльному  постою  i  дав  Петровi  нагоду
зiбрати бiльше вiйська та краще вимуштрувати його. Петро  не  дурний.  Вiн
учиться во?нно? штуки вiд Карла. А це не добре. Найгенiальнiший вождь,  як
непотрiбно перетягне вiйну, то може ?? програти,  бо  вороги  освояться  з
його тактикою i переймуть секрети його побiд.
   Гетьман хоче, щоб Карло йшов  на  Москву,  а  вiн,  мабуть,  пряму?  на
Укра?ну. Це також небажаний i небезпечний зворот. Союзник добрий, коли вiн
здалеку, а ввiйде в край - i з союзника зробиться неприятелем, бо народ не
любить чужого вiйська, яке б воно не було. Тепер не  люблять  москалiв,  а
прийдуть шведи, то й ?х не любитимуть. I не  дивуватися.  Яке  б  не  було
вiйсько, а для народу тягар.
   Гетьман умiв думати i рiвночасно,  як  машина,  робити  звичайне  дiло:
приймати звiдомлення, давати розпорядки, пiдписувати канцелярськi  папери.
Незвичайна енергiя не покидала його. Пригноблення пiсля невдачi не тривало
довго. Вiн скоро приходив до себе i пiдносив голову вгору...  Ще  наше  не
пропало!
   Так було й тепер. Думки його йшли одною  дорогою,  а  звичайна  щоденна
праця, праця вождя в таборi, котилася другими шляхами.
   Гетьман вислухував жалоби на харчi,  на  оружне  постачання,  розглядав
усякi непорозумiння мiж поодинокими вiйськовими частинами,  рiшав,  мирив,
картав i карав - скоро, вправно та бистро, що дивував  усiх.  "Голова!"  -
казали козаки. "Гетьман!" - доповiдали старшини. Великим умом  пiдтримував
сво? значення. Боявся одного - старостi.
   Коли б так справдi занедужав i знемощiв, коли б однi?? днини почув,  що
вiн старий не лiтами, а духом, що вже не ма? то? молодечо? енергi?, котрiй
дотепер завдячу? так багато, о - тодi було б погано. Гетьман навiть гадати
не хоче, що тодi було б, бо зна?, що нiхто не  розмотав  би  того  клубка,
який вiн трима? в сво?й руцi,  нiхто  не  знайшов  би  виходу  з  великого
укра?нського полiтичного лабiринту, котрий вiн так довго будував.

   * * *
   Сонце грiло. Бунчук непорушне висiв над гетьманською головою. Прапор не
розвiвався за вiтром, не лопотiв, як птах. Погода. Почина?ться  жара.  Вiд
коней i людей лягають фiолетнi тiнi, бiлi сорочки  слiпучо  вражають  очi,
червонi шаровари горять.
   Гетьман далi обходить широкий табiр.
   Все щось нового й небажаного.

   * * *
   Ось там, направо, бiля  головних  ворiт  якийсь  рух.  Зчепилися  люди,
гамiр, крик, щось деруть, нiби м'ячем перекидаються. Здалеку забува?ш,  що
це люди, зда?ться, нiби жеруться вовки.
   Гетьман прискорю? ходу. Пiдручний старшина бiжить наперед.
   "Тихо там! - гетьман iде!"
   Гамiр тихне. Козаки розступаються. Менш  смiливi  зникають  у  натовпi,
цiкавiшi стають кружком.
   На землi руха?ться щось. Несмiливо, крадьки пiдносить голову - чоловiк.
   Очей його не видно: кров  i  болото.  Рукою  протира?  повiки  i  плю?.
Випльову? зуб, один, другий,- сильно побили його. Здивовано  розгляда?ться
кругом, чому далi не б'ють, лиш насмiхаються з нього. ? з чого. Вiн тiльки
в сорочцi i то в такiй дранiй, що ледве трима?ться хребта. Все поздирали з
нього, чоботи, жупан, шапку, пояс - все. Тiльки тая сорочка на хребтi i  в
долонi з табакою рiжок. Того рiжка нiяк дати не хотiв. Кусав,  драпав,  як
кiт - тим ще гiрше сво?х напасникiв дражнив.
   Побачивши перед  собою  старшину,  а  далi  цiлий  гурт  з  бунчуком  i
хоругвою, вiн догаду?ться, що це гетьман надходить i що, мабуть, тiльки  й
тому його i бити перестали. Набира? вiдваги.  Хоче  встати,  але  пригаду?
собi, що без шароварiв,- соромиться, сiда?, пiдбираючи ноги пiд себе.
   "За що ви так його збили?" - пита? гетьман.
   "Шпиг, ясновельможний пане гетьмане",- вiдповiдають.
   "По чiм зна?те, що шпиг?"
   Шлявся по цiлiм таборi, пiдслухував, пiдглядав, а як спитали, до  якого
полку i до яко? сотнi належить, то став  крутить,  назвав  полк  i  сотню,
котро? тут нема".
   "Правда це?" - спитав побитого гетьман.
   Цей на губу показав, що говорити не може, вся була в кровi.
   Гетьман головою покрутив.
   "I зi шпигом так робити не  слiд.  Треба  його  судовi  вiддати,  а  не
знущатися над чоловiком. Це ви зробили  безправно,  i  винуватих  кара  не
мине. А що вiн це в кулацi держить?" - спитав  гетьман  i  всмiхнувся,  бо
шпигун виглядав дiйсно смiховито. В однiй  сорочцi,  до  котро?  притискав
щось грацiозно, нiби не соромився сво?? наготи,  а  боявся,  щоб  йому  не
вiдiбрали того рiжка, який йому з цiлого ма?тку залишився.
   "Та це вiн рiжок з табакою ма?",-вiдповiли козаки.
   "Та й табака  якась  диявольська,  нiби  перець  у  нiй  i  вапно.  Хто
спробував, чха?, нiби носатина в нього. Вiн, мабуть, i  не  наш.  Дряхлий,
тiло м'яке i кiсть тонка - чи не шляхтич який!"
   Гетьман глянув i мусив признати козакам правду.  Шпигун  на  козака  не
скидався. Казав йому дати шаровари i кобеняк i вiдвести до свого шатра.
   Писаревi тi?? сотнi, на  котро?  територi?  збулося  це  кровопролиття,
велiв розслiдити справу й подати звiдомлення до полково? канцелярi?.
   Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карнiсть  на  вiйнi,
коли в таборi дiються такi  безправства.  Поняття  самосуду  над  злодi?м,
зрадником i шпигуном так глибоко вкорiнилося в психiку народну,  що  важко
вирвати його з корiнем. ШПИГ
   "Ось i вiн!" - сказав Орлик до гетьмана, наближаючися  до  окопiв,  якi
вiддiляли гетьманову квартиру вiд решти табору.
   Помiж двома сердюками стояв середнього росту чоловiк, вже немолодий,  з
хитрими очима, що глядiли спiдлоба, як у зловленого до клiтки звiрка.
   Вiн уже подобав на чоловiка, був обмитий i  причесаний  гладко.  Тiльки
лиця подряпанi i голова свiтить плiшами.
   Побачивши  гетьмана,  поклонився  низько,  раз  i  другий,  нiби  хотiв
звернути на себе увагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо i  не  казав
його вiддати пiд суд.
   Гетьман глянув i - став. Здвигнув раменами, пiдняв високо брови i  мало
не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою i тiльки дав рукою  знак,
щоб сердюки йшли собi геть, а до шпига промовив рiзко: "Ступай!"
   Цей втрет? покiрно похилився i, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до
шатра, з котрого гордо маяла  хоругов  з  гетьмановим  гербом.  Гетьман  з
Орликом за шпигом iшли.
   Орлик мовчав, але цiкавий був, що це за птиця. Невже гетьман зна? його?
   Гетьман пiдняв важку занавiсу, впустив загадкового чоловiка й вернув до
Орлика й Ломиковського.
   Скоро вислухав ?х  i  велiв  на  заходi  сонця  прийти  з  Апостолом  -
побалакають.
   "До побачення!"
   Орлик i Ломиковський не вiдходили.
   "Не спiшитесь?"
   "А безпечно вашу милiсть оставляти сам на сам з непевним чоловiком?"  -
спитав Ломиковський.
   "Нiкому не кажiть. Це мiй чоловiк. Найповнiший  у  свiтi.  Розкажу  вам
пiзнiше. Варта хай нiкого в шатро не пуска?, нiкого! Прощайте!.."
   "Свят, свят, свят! - казав гетьман, подаючи тринiтаревi  руку.-  Але  ж
потерпiли ви, отче, страданiя i то не вiд ворога, а вiд мо?х людей".
   "За добре дiло варт i муки прийняти".
   "Авжеж, авжеж. Але чого це ви так неуважно йшли через табiр?"
   "На мо? нещастя сотня, яку я назвав, що нiбито до не? належу,  вiдiйшла
кудись з табору, i це було причиною мого  страждання.  Але  це  нiщо.  Хто
терпен, той спасен. Волосся вiдросте, жаль тiльки зубiв. Здоровi були".
   "Ще й який жаль. Добрi зуби - то й шлунок добрий, а добрий шлунок -  це
основа здоров'я. А до того тепер такi часи, що iнодi й кусатися треба",- i
гетьман усмiхнувся, показуючи сво? здоровi, бiлi зуби.
   "Сiдайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а
отсе пирiжки. Живiться. Зi страху, мабуть, зголоднiли".
   "Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили".
   "Козаки, як вовки, не хотiв би я ?м попастися в руки".
   "Я теж удруге не рад би. Добре, що з це? халепи вийшов. Але ж бо били!"
   "Били?"
   "Ой били, ваша милосте, ой били",лементував патер.
   Нараз гетьман нiби щось пригадав собi i зжахнувся.
   "А листи? Чи не вiдiбрали у вас також i листiв? Ради Бога, кажiть!"
   Патер побожно зiтхав, схрестовуючи на грудях руки.
   "Говорiть! - наглив його гетьман.Треба ж  ?х  пошукати,  заки  попадуть
комусь у руки, що зна? латинську мову".
   Патер хитро пiдморгнув очима.
   "Отже?"
   "Отже, лист тут..."
   "Де?"
   "На плечах, милосте ваша, на плечах".
   "Як то на плечах?"
   "Виписаний на голому тiлi. А в рiжку не табака, а  порошок.  Треба  ним
обмити спину, а тодi  ваша  милiсть  прочитають  власноручне  письмо  його
королiвсько? милостi Карла XII".
   "Тому ти так, отченьку, боронив цього рiжка".
   "Авжеж, що тому. Без нього й письма не вiдчита?ш".
   "Ну,- здвигав раменами гетьман,чого вже люди в тiй вiйнi не  вигадують,
далi  й  найбiльша  осторожнiсть  не  допоможе,  хто  хоче  перехитрити  -
перехитрить".
   "Спосiб на спосiб, аж дiйде до того, що вiйна стане н о н с е н с о м".
   "Почека?мо ще трохи,- смiявся гетьман.- Вiдколи свiт, вiдтодi й  вiйна,
i поки його - поти й вiйни. Дурний, хто вiрить, що людей можна перетворити
в ангелiв. Але ви, отче, крiпiться, ?жте й пийте, бо  хоч  який  ми  ма?мо
респект перед духом, але й тiлу треба його т р i б у т у м вiддати".
   "Вiддайте кесаревi, що кесаря".
   "Авжеж. Так ото festina,venerabilis frater, а то мiй терпець  урветься.
Дуже я цiкавий, що пише Саrolus rex".
   "Добре пише",- вiдповiв, за?даючи смачнi пирiжки, тринiтар.
   "Гада?ш?"
   "Знаю, ваша милосте.  Ваша  милiсть  будуть  вдоволенi  сво?м  покiрним
слугою, котрий перетерпiв страстi i мало що не був умертвлен за свою вiрну
службу".
   "Яка служба, таке й возмездi?,  отче.  Гетьман  Мазепа  розумi?ться  на
речi".
   Тринiтар припiднявся з мiсця. "Сratias ago magnificentiae vestrae".
   "Еrgo, ad rem!" - сказав гетьман, пiдводячи патра до сво?? умивальнi.
   "В давнину гостям ноги з дороги мили,  а  гетьман  свому  гостевi  зми?
спину". .
   "Добре, що не голову. Саrolus rex  xотiв  менi  на  головi  писати,  на
тонзурi. Та я не дав. Тонзура - рiч свята. До того,  хоч  як  ??  прикрий,
може вилiзти на верх, i тодi був би с а м о й б о л ь ш о й с к а  н  д  а
л".
   "I били ж би козаки, пiзнавши патра".
   "Ой били ж би, милосте ваша!"
   "Обнажай тiлесо сво?, преподобний отче!" ПIДПИСАЛИ
   Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того,  що  вичитав  на
спинi патра.  Король  Карло,  йдучи  слiдами  свого  попередника  Карла  Х
Густава, гарантував гетьмановi й укра?нським станам  Jus  totius  Ucrainae
antiquae vel Roxolaniae, на цiлiй областi, на якiй ? схiдна  церква  й  на
якiй народ балака? окремою вiд московсько? i польсько? укра?нською мовою.
   Це  обновлення  шведсько-укра?нського  договору  з   року   1657   було
безперечно переводним дипломатичним успiхом  гетьмана  Мазепи,  котрий  не
вдоволявся станом свого теперiшнього посiдання,  а  невтомно  прямував  до
об'?днання всiх укра?нських земель, кажучи, що як летiти,  то  з  великого
коня.
   Цей великий кiнь i стояв отс? перед ним готовий до дороги.
   Король Карло признавав Укра?ну  самостiйною  державою,  а  ??  гетьмана
титулував князем i гарантував, що титулу цього i всiх йому  належних  прав
не нарушить. Вiйська шведськi, якi увiйдуть на Укра?ну, будуть  оставатися
пiд начальним керуванням  укра?нського  князя-гетьмана  i  всi  укра?нськi
землi, якi добудуть  шведи,  належатимуть  до  Укра?ни.  В  забезпеку,  що
Укра?на зi свого боку додержить договору, король Карло вважав потрiбним на
час вiйни обсадити  сво?ми  вiйськами  городи  Стародуб,  Мглин,  Батурин,
Полтаву i Гадяч.
   Крiм писаних пунктiв отець тринiтар  передавав  гетьмановi  вiд  короля
деякi уснi iнструкцi?. Вiд  нього  довiдався  Мазепа,  що  договiрний  акт
виготовля? перший мiнiстр короля Карла, граф Пiпер, i  що  при  найближчiй
зустрiчi цей важкий iсторичний документ пiдпишуть оба  контрагенти,  себто
король Карло XII зi сво?ми вiдповiдальними мiнiстрами  i  князь  Мазепа  з
укра?нськими генеральними старшинами.
   Гетьман перехрестився тричi.
   "Боговi хай буде дяка".
   "Во вiки вiков",- додав вiд себе патер.
   "А тепер,- звернувся до нього гетьман,- пiдеш, отченьку, до нори".
   "Я?"
   "Не бiйся. Нiчого тобi там  не  станеться.  Це  так  про  людське  око.
Поставлю сердюкiв на вартi коло холодно?, а вночi покличу до себе,  нiбито
на допит, а. насправдi на вечерю. Завтра спiчнеш, а там подума?мо, як дiло
повести далi. Кривди за свою службу не матимеш".
   "Вiрю".
   Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець,  i  пiшов
пiд сторожею сердюкiв, котрих покликав гетьман, наказуючи  ?м,  щоб  добре
стерегли цього чоловiка й не дали йому зробити нiяко? кривди.
   "Щоб йому нi один волосок з голови не злетiв!"

   * * *
   Надходили старшини.
   Орлик i Ломиковський стояли бiля окопiв i палко розмовляли мiж собою.
   Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко.  Козаки
робили йому дорогу i здоровили. З бiчно?, перехресно?, вулицi, видно  було
лубенського полковника Зеленського. Йшов зi сво?м писарем  полковим,  живо
розкладаючи руками. На всiх помiтне було якесь збентеження,  мало  того  -
тривога.
   "Спiшно ?м приставати до шведiв,- казав гетьман,- Доведу  до  того,  що
зажадають вiд мене, щоб не казали пiзнiше, що це було мо? бажання, а не ?х
воля, i що гетьман самовiльно на таке важне дiло рiшився".
   Вiдсунув ворiтця i пiдiйшов до першо? сторожi.
   Сонце сходило з полудня. Табiр був  озолочений  його  блиском.  Гетьман
залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору i руху.  "Сiч,-
погадав собi.- Що ти вдi?ш! Де не станеш табором, робиться з нього кiш. Не
так, як у других армiях. Тут ? своя традицiя, свiй темперамент,  з  котрим
треба вождевi числиться.  Вiддавати  тих  людей  пiд  московську  команду,
значить, вiдбирати ?м охоту битися за отсе ?хн?, власне життя. А  який  це
вояк,  що  нерадо  б'?ться?  Цар  хоче  мене  зробити  вождем  над   сво?ю
кавалерi?ю, а Карло вiдда? усi во?ннi сили, сво? i мо?, якi лиш будуть  на
Укра?нi, пiд мiй начальний провiд. Це рiзниця. Ще й яка!"
   Орлик i Ломиковський побачили гетьмана i кланялися йому. Гетьман  рукою
покликав ?х до себе.
   "Ось i Зеленський надходить, i Горленко",- сказав гетьман.
   Ломиковський кивнув ?м, щоб скорiше йшли. Тi прискорили крок.
   Зеленський вiдправив свого писаря i привiтався з гетьманом.
   "Про що ти так зi сво?м писарем балакав?"
   "Не дають менi спокою, щоб приставати до шведа. Вже  й  козаки  про  те
саме плещуть, прямо здурiв народ".
   "Все та сама пiсня! - сказав гетьман,-будь ласка, в шатро".
   Перейшли  перший  передiл,  у  другiм,   гарно   полтавськими   узорами
вишиванiм, крiзь малi прорiзи, нiби вiконця, падало ярке сонце й  золотими
квадратами лягало на пiл, вистелений грубим турецьким ковром.
   "Ще нам Апостола браку?,- сказав гетьман, сiдаючи у  складане,  похiдне
крiсло.- Сiдайте, будь ласка,- запрошував гостей.-  Пилипе,  налий  чарки,
насухо не добре говорити, в горлi дере".
   Генеральний обозний i полковники вихилили спорi чарки угорського вина.
   Надiйшов Апостол.
   "Можемо  починати,-  сказав  Орлик.-  Говорiть  ви,  пане   генеральний
обозний".
   Ломиковський вiдкашельнув: "Це, що  перед  хвилиною  сказав  лубенський
полковник,  суща  правда.  Прилипають  до  нас  люди,  як  мухи  до  меду:
переходiть i переходiть до шведiв. Боюсь, щоб ребелi? яко? не було,  бо  i
козаки, i народ тако? злостi до москалiв дiбрали, що довше ?х  у  вiрностi
царевi не вдержиш".
   "Нiяк не вдержиш,-потвердив Горленко.-Мiй полк прямо  зубами  скрегоче,
дивись, i кинуться на царських драгунiв".
   "Козакiв,- почав Апостол, пiдкручуючи свiй химерно  закарлючений  вус,-
козакiв можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з
поспiльством по селах i по городах, коли там нiякого вiйська нема?"
   "Ось з мо?х Лубнiв,-  жалувався  Зеленський,-  доносять  менi,  що  там
зазбро?нi товпи всiляких п'яниць та гультiпак спокiйним  людям  проходу  i
прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смертi орендаря,  а
старшина ледве живий утiк.  Бочки  розбивають,  трунки  розливають,  усякi
пакостi чинять".
   "В Стародубi,- притакував Орлик,- не краще. Скоропадський пише, що  там
шевцi, кравцi, лимарi i весь чорний  народ  напали  на  тамошнього  вiйта,
пограбували його, з  погребiв  закопане  вино  добули,  попилися  i  жидiв
потурбували".
   "Що це? -спитав гетьман.- Приходiть з вiстями Iова, страхайте мене!"
   В голосi його вiдчувався нiби гнiв а нiби злоба.
   Старшини принишкли. Не знали, чи вести балачку далi, чи перестати,  щоб
не гнiвати ясновельможного.
   "Чого ж ви мовчите? Не окривайте нiчого, хай знаю, що дi?ться пiд  мо?м
регiментом тепер, коли  нам  порядку  треба  i  спокою.  Кажи,  прилуцький
полковнику, що ти чув!"
   Горленка вразив тон гетьмансько? мови: "Бачу, що  милiсть  ваша  нерадо
слуха? нас, тво?х вiрних старшин".
   "Годi менi радо слухати, що пiсля 20 лiт мо??  важко?  працi  твориться
таке безладдя. Говори!"
   "Доносять, що в Мглинi сотника до смертi прикотили i три  днi  в  тюрмi
тримали. Коли б не товаришi сотеннi, то живим не оставсь би".
   "Це вже не добре,- зiрвався гетьман.- Сотник - голова  в  сво?й  сотнi,
управитель ??. Це  дiло  треба  прослiдити.  Безкарно  такого  бешкету  не
пустимо. Що ж дальше?"
   "Смiливiсть гулящого народу,- зважився забрати слово Орлик,- переступа?
усякi межi  закону,  послуху,  навiть  респекту,  для  тво??  особи,  пане
гетьмане, належного".
   "Що ж такого?"
   "Гультя? на гетьманський замок у Гадячi напали, хотiли управителя вбити
i розграбити добро, добре, що гадяцькi мiщани до того не допустили".
   Гетьман покрутив головою: "Бiльшо? вдяки сподiвався я за мою працю  для
добра Укра?ни".
   "Це не нашi люди,-.потiшав його Ломиковський,- а московськi. Московськi
втiкачi й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас i разом
грабуймо панiв i старшин. Уздовж Днiпра гуляють двi такi московськi шайки:
одна - в вiсiмсот душ з Перебий носом во главi,  а  друга  -  в  тисячу  з
отаманом Молодцем. Гулящий народ,  як  вода,  наплива?  до  них,  i  треба
боятися, щоби з  тих  шайок  другий  Булавiн  не  вийшов.  В  Полтавськiм,
Миргородськiм,   Прилуцькiм,   Лубенськiм   i    Переяславськiм    полках,
скрiзь-скрiзь неспокiйно".
   "Скрiзь неспокiйно..." - повторив гетьман i почав пальцями  бубнити  по
столi, що було знаком його невдоволення.
   "Яка причина тим небажаним  познакам  видимо?  ребелi??"  -  спитав  по
хвилинi.
   "? рiзнi причини,- зважився вiдповiсти  Апостол.-  Хоч  би  та,  що  ми
безнастанно в походах, а вiдома рiч, як вигляда?  без  хазя?на  хазяйство.
Але найважнiше те, що народ не