вдоволений, i то не тiльки в нас,  але  й  у
московських землях. Там бунти, i до нас бунтарський дух перекида?ться".
   "Наш народ нiколи не був вдоволений",- перебив Апостола гетьман.
   "Це правда, але нiколи вiн без  причини  не  бунтувався,  а  тепер  тих
причин багато i такi вони важкi, що  й  виповiсти  трудно.  Милостi  тво?й
вiдомо - так i говорити не стану. Нiвечать  нас,  винищують,  обдирають  i
зневажають, не лиш народовi терпiти, але й  нам  на  такi  знущання  довше
дивитися годi".
   "Годi нам дивитися довше  на  те,  що  з  Укра?ною  робить  Москва!"  -
загомонiли гуртом.
   Гетьман скорим рухом пiдвiвся з крiсла i глянув крiзь вiконця направо й
налiво.
   Не було нiкого. Лиш хоругов лопотiла з вiтром, то широко  розвiваючись,
то тихо прилягаючи до полотен шатра.
   Здалеку гудiв табiр. Вiн мав сво? турботи. Заздрим оком  дивився  туди,
де жив гетьман i його старшини, не прочуваючи навiть, якi-то в  них  тяжкi
турботи.
   "Чого ж ви тодi хочете, панове?" - спитав гетьман, вертаючись  на  сво?
мiсце.
   Як на даний  знак  поставали  з  лавок.  Обступили  його,  схвильованi,
збентеженi, тривожнi. Всi нараз радi  були  говорити,  жалiтися,  виявляти
сво? задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмовi з Мазепою треба
бути помiркованим. що його анi криком не настрашиш, нi жалiсливими словами
не зворушиш, з ним треба балакати спокiйно i розумно.
   "Рещментарю i батьку наш!  -  почав  Ломиковський.-  Вiдомi  тобi  нашi
бажання, але нам не вiдомi тво? задуми, i вiд того нам  важко  двигати  на
сво?х спинах тягарi наших урядiв. Подумай собi: з одного боку, Москва  нас
кривдить i притиска?, Москва посяга? на нашi права споконвiчнi, ми непевнi
нi сво?х урядiв, нi ма?ткiв, нi безпечного  пробування,  з  другого  боку,
народ бунту?ться, городовi старшини не в силi це? ребелi? опанувати, а ми,
як той степовий вiтер, кида?мо собою направо й налiво, нинi тут, а  завтра
Бог вiсть де, i нiяко? надi? нема в нашому серцi, що воно до кращого  йде.
Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, згадав i постановив,
то не ходили б ми як у мряцi, не бачучи дороги перед собою".
   "Непевнiсть тривожить людину",пiдхопив Апостол.
   "Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що,-  додав  Горленко.-  Соромно,  що
старшини  тво?  i  довiренi  тобi  люди  так  само  непевнi  й   несвiдомi
завтрашньо? днини, як останнiй чура з обозу".
   Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль.
   "Як бачу,- сказав гетьман,- ви невдоволенi мною. Так тодi - будь ласка!
- вiн пiднiс i назад на стiл поставив гетьманську булаву.- Будь ласка!"
   В шатрi зробилося тихо. Чути було, як лопотiла  хоругва  i  як  здалеку
шумiв табiр.
   "Пошлiть по полковникiв, що осталися вдома, вдарте в  литаври,  скличте
раду  i  виберiть  собi  нового  гетьмана.  Я  проти  волi  сво?х  старшин
рейментувати не хочу. Може, я старий, може,  менi  й  важко  шукати  нових
дорiг, може, очi мо? не довиджують, а  ушi  не  дочувають,  виберiть  собi
iншого, кращого й молодшого,- будь ласка! Я вже сво? вiдгетьманував,  пора
й менi спочити".
   Не раз чули це старшини, i за кожним разом бентежила ?х  така  погроза.
Нинi бiльше, нiж коли. А що буде, коли  гетьман  дiйсно  рiшився  прийняти
титул герцога й зажити на сво?х ма?тках?
   Перед ними розкрилися чорнi горизонти. Цар Петро,  Меншиков,  вiйна,  i
вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого  чоловiка,  котрого  шану?  i
перед котрим ма? респект грiзний, невблаганий цар. Без Мазепи  почалася  б
на Укра?нi така анархiя, що й погадати страшно.
   "Будь ласка!" - повторив, стукаючи булавою, гетьман.
   Апостол обхопив гетьмана за колiна.
   "Батьку й добродiю наш! Бог свiдком,  не  хотiли  ми  вразити  серця  й
ма?стату твого. Не гнiвайся на нас. Ми до шабель звикли, не до  полiтичних
розмов. Зна?ш, ясновельможний гетьмане, що i мiж мною i тобою  перше  щось
не наладжувалося, а тепер я тобi найвiрнiший слуга i товариш. Що  прикажеш
- сповню. I всi ми так, i не лиш ми, але  й  багато  iнших.  Розхмар  сво?
чоло, не карай нас гнiвом сво?м".
   Гетьман мовчки обiйняв Апостола i посадив його бiля себе.
   "Не гнiваюся я на вас, панове товариство, а по щиростi кажу, як  що  ви
невдоволенi мною, так виберiть собi кращого вiд мене".
   "З тобою, Iване  Степановичу,  хочемо  жити  й  умирати!"  -  закричали
гуртом.
   "Так тодi не пускайте сво?х гадок заячими слiдами, а кажiть, чого  собi
бажа?те, панове!"
   Апостол потягнув Ломиковського за полу.  Той  почав  тихо,  але  рiзко:
"Обiцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивiв Укра?ну з ляцько? неволi, так
ти нас виведеш iз теперiшньо?, щоб ми не загинули нi  пiд  царем,  нi  пiд
королем, лиш добилися волi".
   "Обiцяв i хочу дотримати слова, так хай менi  свiдком  буде  Господь  i
Христос, наш Спаситель".
   "А коли ж ти нас виведеш, Iване Степановичу, як не  тепер?  Приставаймо
до шведiв i разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до
Укра?ни!"
   "Приставаймо до шведiв, приставаймо!" - гукали старшини.
   "Карло на Березину йде. Цар у тривозi. Скарби сво?  в  Бiлоозеро  казав
вивозити, городи й села палити велiв".
   "Як шведи увiйдуть в Укра?ну, запiзно буде".
   "Або тепер спасеш нас i визволиш вiд  ворога  нашого  найлютiшого,  або
нiколи!"
   Гетьман два пальцi до уст приклав: "Тихо, панове, ради  Бога,  тихо!  З
таким крамом мудрi люди не виходять на торг. Гада?те, гав  ловить  Мазепа?
Ох, якi ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що  роблю,-  обезпечаюся
на всi боки. Кожний з вас вiдповiда? за свiй полк або за свiй  уряд,  а  я
вiдповiдаю за всiх. Iсторiя всю вину звалить на гетьмана  Мазепу.  Не  дай
Боже невдачi, народ обплю? мене i обкида? камiнням. Я не живу  з  нинi  на
завтра, я про будучнiсть гадаю, розумiючи, що за  всiх  прийдеться  колись
вiдповiсти перед судом Божим, бо не лиш з вибору  вашого,  але  i  з  волi
Божо? я свiй уряд дiстав".
   Гетьман схвильовано ходив по шатрi.
   "Як дiти приста?те до мене: переходи й переходи! Легко це сказати,  але
важко зробити. Чи погадали  ви  про  цей  перехiд?  Коли  б  тут  не  було
московського вiйська, то iнша рiч.
   А так - вони стежать за нами, пiдзирають кожний крок.  Зараз  спитають:
"А куди, а як, а чому?" Козаки розкиненi по всiх усюдах,  ?м  прийшлося  б
перебиватися насилу, щоб до нас добиться",
   Старшини очима за гетьманом водили.
   "Та не гадайте, що я не хочу  послухати  вас.  Як  що  ви  хочете,  щоб
зiрвати з Петром i шукати собi нового, може, й  кращого  союзника,  так  я
поперек вашо? дороги не стану, щоб ви  опiсля  нарiкали  на  мене.  Прошу,
подайте менi на письмi сво?  бажання,  ось  папiр,  а  тут  чорнило.  Будь
ласка!"
   Гетьман рукою показував на стiл: "Сlаrа расta  claros  fasiunt  amicos.
Пишiть!"
   Гетьман пiднявся з  мiсця:  "Пишiть,  панове,  а  я  пiду  й  вiдпочину
хвилину. Втомився я".

   * * *
   Гетьман знав, що таке письмо це  не  легка  рiч.  Iсторичний  документ.
Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть ?х  докупи.
Гетьман не хотiв ?м заважати. Пiшов до третього передiлу.
   "Як же маю писати?" - питався Ломиковський.
   "Пиши, як розумi?ш,- вiдповiв Апостол,- прочита?мо i справимо. Не зразу
Рим збудували".
   Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипiло по паперi.
   Апостоловi важко було тихо сидiти. Взяв Горленка набiк i,  закарлючуючи
вус, шептав йому до вуха: "Це треба нам було давно зробити. Боюся,  чи  не
запiзно".
   "Краще пiзно, як нiколи",- вiдповiв Горленко.
   "А що ж нашi жiнки й дiти? - спитав Апостол.-  Як  ми  ?х  оставимо  на
помсту москалям?"
   Горленко задумався: "Треба буде  i  ?х  покликати  до  себе.  Перейдемо
разом, а як нi, то й  залишити  в  якомусь  городi,  подалi  вiд  во?нного
пожару. Та об тiм ми ще побалака?мо з Iваном Степановичем. Вiн голова".
   "Авжеж, що не хвiст, такий як Кочубей".
   "Гей, гей, Кочубей!" - промовив Горленко i зiтхнув.
   "Такий богатир, такий пан i пiд батiг спину наставив".
   "Бо дурний. Жiнцi потурав".
   "Жiнку люби, та ума не губи".
   "Отож i я кажу!"
   Пiдступив до них Орлик: "Цитьте, не  заважайте  генеральному  обозному,
хай пише".
   "Я вже написав",- озвався Ломиковський.
   "Так прочитай вашець",- вiдповiв Апостол.
   "Хай Орлик прочита?
   "Нi, нi, хто писав, той хай чита?. Не всякий його письмо розбере".
   Ломиковський читав. Зараз по  першому  реченнi  його  зупинили.  Письмо
починалося звичайною формою: "Ихь царского пресвiтлого  величества  войска
запорозкаго генеральнiи старшины и полковники".
   "Так не можна,- казав Апостол.- Тут дiло не  про  царя,  а  про  нас  i
гетьмана".
   "Про Укра?ну",- додав Орлик.
   "Пиши:  ,Наш  ясновельможний  i  вельми  ласкавий   пане   гетьмане   i
добродiю'".
   Довго перечилися, заки справили письмо вiд початку до самого кiнця.
   "Прочитай ще раз ad ovo",-домагався Апостол.

   Ломиковський  насилу  прочитав  сильно  посправлюваний   i   почерканий
концепт. "Що предложивши, зичим вашей ясновельможностi доброго здоров'я",-
закiнчив.
   "Нi, так не йде!- зауважив Горленко.- Краще пиши: ,Що предложивши, наше
вiрно прихильнo? вашiй ясновельможностi засила?мо поздоровленi?'".
   "I  так  нi,-  противився  Зеленський,  котрий  довго  мовчав,  нiби  з
останнiми сумнiвами боровся.- На мою гадку, ось  як  слiд  написати:  ,Сi?
доклада?м, не тiльки радячи, але i велицi просячи, жеби старшiи над  нашим
войском козацким будучi? не рознилися для сво?х приват  мислями  сво?ми  i
один над  другого  чести  сво??  не  приносили,  але  спольною  братерскою
вяжучися  любовю,  щирим  совiтом  дiло  то?  Божо?,   велике?   вкупi   з
регiментарем,  паном  гетьманом  сво?м  орудували,   котрому   доброго   i
довготрiвалого здоров'я i щасливого во всем  поведенiя  заживати  зичим  i
Господу Богу Оного в сохраненi? сво? особенно? iз глибин  душ  наших  щире
йому вдячних поруча?м'".
   Перечилися за чергу в пiдписах, аж вирiшили, щоб пiдписувати поазбучно.
   Пiдписали.
   "Фу! Та й утомився! - сказав Апостол, передаючи Горленковi  перо.-  Аз,
буки, вiди, глаголь... так, це на тебе черга".
   "А тепер хай писар гарно начисто перепише".
   Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай i начисто пише.
   "Ей, Орлику! - накивував йому пальцем Апостол,- щось ти менi нинi  дуже
вiд усього вiдпрошу?шся. Чи не ма?ш ти,  мосьпане,  яких  заднiх  гадок  i
iнтенцiй?"
   "Я?"
   "Ти, Орлику, ти".
   "От i вигадав миргородський полковник".
   "Уважай!"
   Ломиковський переписав на повному листi паперу,  i  старшини  пiдписали
вдруге.
   "Це для Iвана Степановича,  а  чорновик  хай  Ломиковський  для  всяко?
безпеки схова?. На ньому теж нашi iмена стоять".
   Розiйшлися.

ПIДДАВСЯ
   __
   Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що i як вони  напишуть.  Не
важно. Важливо, щоб написали. Хоче мати доказ у  руцi,  що  не  самовiльно
поступив, а пiшов за ?хнiм бажанням. Бог вiсть,  як  дiло  скiнчиться,  не
завадить обезпечити себе.
   Переговори з Карлом припинив би на деякий час.  Через  доноси  Кочубея.
Погано дiло тодi стояло. Добре, що  вдалось  перехитрити  царя.  Потерпить
Кочубей.
   I гетьмановi гадки пiшли шляхами - до Батурина, Диканьки, до Ковалiвки.
   Пригадав собi сво? довголiтн? товаришування з Василем Леонтi?вичем,  як
жива явилася перед ним Любов Хведорiвна,  побачив  Мотрю...  Мотре,  сонце
мо?!..
   Як недавно це було, а як далеко вiдiйшло вiд нього! Мотря  не  його,  а
Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотiв. Не жалi? за тим, що  в  Бахмачi
було.  Передвечiрн?  сонце,  осiннiй  погiдний  день.  Боже  ти  мiй!  Яка
благодать - гарна й розумна людина..!
   Нi злостi, нi помсти не  почував  у  сво?му  серцi.  Хотiв,  щоб  Мотря
щасливою була. Але чи буде? Ось i тепер, яка чорна хмара  надвига?ться  на
?? небо. Батька цар покара?. Як не дiстав Мазепи, мусить Кочубея  скарати.
Цар Петро нiчого безкарно не пуска?. Ма?стат свiй не тiльки силою  i  умом
пiдтриму?, але й страхом. При допомозi страху все в сво?х  руках  держить.
Деспот. Тiльки хитрощами можна поборювати  його.  Цар  Кочубея  скара?  на
горло. Мазепi нiяк рятувати його. Або Кочубей, або дiло. Дiло вiд  Кочубея
важнiше. Дiло найважнiше з усього. Для  дiла  кожна  жертва  добра.  Треба
робити дiло...
   I гетьман снував далi сво? плани. Роздумував, як i коли перейти йому до
Карла. ? два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або  щоб  скорим
ходом увiйшов на пiвнiчну Укра?ну i вiдрiзав ?? вiд Москви. За  шведськими
тилами можна б тодi пiдготовити край до велико? змiни. Бiда, що  Карло  не
слуха? нiкого. Сво?м розумом робить. Вождь  i  фiлософ.  Гетьман  рад  був
якнайскорiше побачити його. Цiкавий чоловiк, генiй.
   Невже ж ?х у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко - може,
й другi.
   Тiльки нашим браку? того, що чужим доля да?,-  авторитету  й  традицi?.
Карло хлопцем одно й друге дiстав, наш чоловiк мусить ?х здобувати, нашому
треба боротися за те, що другi готовим до рук разом зi скиптром  дiстають.
У нас боротьба на всi фронти i тому така важка побiда.
   Гетьман нiяк не може уявити собi укра?нського Карла, анi Петра.
   З тим i засина?.
   Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються,  коли  Мазепа
спить. Вiн працю? не раз до пiзна  вночi,  а  скоро  свiт  вста?.  Але  тi
двi-три годинi сну, крiпкого й безтурботного сну,  нiби  на  його  власний
наказ, покрiплюють його. Не раз у повозi притулить  голову  до  подушки  й
засне так, як другий навiть на лебединих пухах не спить.
   Цей добрий сон - один iз секретiв його молодечого вигляду.
   Мазепа опанував свiй сон силою волi...

   * * *
   Орлик двiчi вiдхиляв занавiсу i двiчi подавався  назад.  Гетьман  спав,
скинувши кунтуш i сап'янцi. Бiля  його  похiдного  лiжка  лежало  свiтляне
вiконце. Вечорiло.
   Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендз?ровського вiдпустив,  нiкого
не було в шатрi.
   Генеральний писар тримав прохання старшин i думав.
   Пригадав собi свою молоду дружину i сво?х маленьких синiв. Що станеться
з ними? Вони ж у Батуринi. Коли б так Мазепина  зрада  виявилася  скорiше,
нiж вспi? спровадити ?х до отсього табору,пропали.
   Орликовi мороз пiшов по спинi. Невже ж вiн ма? право  ставити  добро  i
життя сво?х найближчих на непевну ставку? Невже ж вiрнiсть гетьмановi  рiч
святiша вiд щастя його рiдних дiтей i кохано? дружини?
   Вiн пригадав собi тую нiч, коли гетьман,  дякуючи  слiпому  припадковi,
був приневолений розкрити перед ним тайну. "Iди i молися Боговi, казав, ти
молодий, i по-божому живеш, може, Бог вислуха?  тебе.  Молися,  яко  хощет
Господь, да устро?т..." Хитрун! Усiх нас на шнурку водить,  як  хоче,  так
наструнить,  а  тодi:  "Йди  i  молись  Богу!"...  Злiсть  пiдступала   до
Орликового серця. Як може один чоловiк володiти таким великим гуртjм? I то
не товпою, а  людьми,  як  не  образованими  i  вченими,  так  бувалими  i
досвiдченими?
   Буртувався проти насилля. Це, що нинi робив гетьман, з от-сим  письмом,
це чиста  комедiя  -  лицедiйство,  коли  не  лицемiрство.  Гетьман  давно
рiшився, все сво?м Богом чинить, а старшинами так крутить,  що  нiбито  не
вiн ?х веде, а вони його провадять. Один чоловiк усiма заправля?, всi  пiд
його дудку танцюють, усе вертиться, як вiн  собi  бажа?.  Старий,  дряхлий
чоловiк.
   Забував про добродiйства, яких вiд гетьмана зазнав,- бунтувався.
   "Велике  дiло,  що  мене  з  консисторського  канцеляриста  генеральним
писарем зробив, першим при собi, значиться,  чоловiком!  Не  будь  у  мене
снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нiм?  Нi
то син, нi то пахолок. "А пiди-но ти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе!"  Так
раз у раз. Знаряддя я у його руках,  бiльш  нiчого.  Послушне  знаряддя  в
гетьманових руках. А як  приманю?  мене!  Все  менi  тую  булаву  показу?,
мовляв, по мо?й смертi, може, вона тобi припаде, тобi або Войнаровському".
   Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман зата?в перед ним сво? зв'язки  з
княгинею Дольською. "?зу?т Заленський i  болгарський  митрополит-розстрига
бiльше в нього вiри мають, нiж я. А тринiтар?"
   Орлик пригадав собi  нинiшню  пригоду  зi  шпигуном,  котрий  нiбито  в
холоднiй сидить. "Але пiд вартою, щоб йому  волос  з  голови  не  злетiв".
Комедiя, котра могла скiнчитися трагiчно. Чи не скiнчиться  трагiчно  цiла
тая велика комедiя, котру старий гетьман затiяв?
   Раб  бунтував  проти  власти   господина   свого.   Вiчна   залежнiсть,
безнастанний послух, повсякчасна тiнь, у якiй йому доводилося  ходити,  бо
велетень Мазепа тую тiнь на його постать кидав, проймали болем його палку,
честолюбиву душу.
   "Гарно! Регiментар ти ?си, а ми, пiдчиненi тобi мiнiстри, ма?мо слухати
тебе i сповняти накази тво? вiрно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти
деспот, що монархiю з гетьманату робиш. А то вiн так м'яко прибрав  нас  у
сво? руки i крутить нами, як ляльками в вертепi. Танцю?мо на його  шнурку.
Тю!"
   Кинув Ломиковського письмо на стiл.
   "Такi поважнi старшини, а не бачать того. Пишуть,  не  знаючи,  що  вiн
дикту? ?м. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловiк. Петро тiлом, а  вiн
духом страшний. Духом сво?м поневолю? нас".
   Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духа. Ще раз гадками  в  тую
нiч вертав, коли вiд гетьмана з тайною на печорський двiр  побiг  i  грошi
нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось  чоловiка  не  впав.
Лежав серед дороги, як колода. I йому грiш у долоню  вткнув.  "Молися,  що
Господь устро?в усе по добру". Не прийняв. Вiн не нищий. "А чого ж ти  тут
лежиш?" "До Ки?ва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може,  тут  Бог  смерть
менi пошле".
   Хотiв упевнитися, чи Ки?в ще наш.  Подивитися  на  Лавру,  на  Мазепинi
церкви, на  академiю,  гетьмана  побачити  хотiв,  Степановича  Iвана.  Чи
гетьману? вiн, чи антихрист?
   Орлик до богадiльнi його вiдвiв, а на рано до гетьмана попровадив.
   Ще й нинi  тямить  цей  мент.  Старий  козак,  що  за  Виговського,  за
Дорошенка i Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив,  пiдступив
до гетьмана i доторкнувся до його  одежi.  Впевнився,  що  гетьман  ще  ?.
Мазепа руку йому подав:
   "Здоров був, батьку!"
   "Доброго здоров'я вашiй милостi у Господа прошу",- сказав  i  повалився
трупом.
   Орликовi на цей спомин мурашки полiзли по шкiрi. "Духом  сво?м  насилу?
нас. Тако? жертви, як вiн, нiхто не жадав вiд козацтва. А  слухають  його.
Навiть на Сiчi свою партiю ма?".

   Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив.  "Але  й  насиллю  кiнець.
Годi, щоб вiн нас до нещастя провадив. Нас - то ще. Але що виннi  жiнки  й
дiти нашi? Ми, батьки i мужi ?х, ма?мо ?х добровiльно в  руки  московських
катiв вiддати? Нi, нiколи й нiзащо в свiтi! Тако?  жертви  нiхто  не  смi?
вимагати вiд тебе, навiть гетьман вiд свого генерального писаря, нi!"
   Орлик встав. "Що ж тодi?..- питався сам себе тривожно...- Сказати  йому
це? Знищить чоловiка. Назве зрадником i бунтарем, прихвостнем Кочубея. Пiд
суд вiддасть...
   Найпростiша рiч - вбити. Лежить сам, нiде нi живого духа. Спить.  Один,
добре вимiрений удар стилету, i всiй трагедi? кiнець. З шатра ? потайник у
балку, про котрий не зна? нiхто. Можна вийти, вернути в табiр другим боком
i - кiнцi в воду".
   Орлик  гiрко  всмiхнувся:  фантазi?.  Зрада  Валенштейнових   офiцерiв,
укра?нський Хеб. Вiн не спосiбний до того.
   Чув жар в очах. Чи не яка недуга?
   Прикладав руку до виска. Рука дрижала й була гаряча.
   "Всi ми нiби в мареннi. Вiн один здоровий, вiн один зна?, чого  хоче  i
що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловiк, що так  спокiйно  спить  за
шовковою стiною, тодi як його генеральний писар,  молодий  i  дужий  Пилип
Орлик, з ума сходить. Кiнець тому, кiнець! Пiди,  кинь  йому  цей  лист  i
скажи, що довше гратися в полiтичнi пiжмурки  не  будеш.  Складай  перо  й
печать i йди собi вiд нього, до жiнки i дiтей, ти ж муж i батько. А як  не
пустить? Так вночi вихопиться з табору i по?де геть, щоб не бути при ньому
й не вiдповiдати, як генеральний писар, за тую небезпечну затiю..."
   "Пилипе!- почувся  Мазепин  голос  з  третього  передiлу.-  ?  ти  там,
Пилипе?"
   Орлик встав, поправив пояс, пригладив  рукою  чуб,  взяв  Ломиковського
письмо i вiдхилив занавiсу. "Йди геть! Геть!" - наказував собi в душi.
   Гетьман глянув на свого писаря, пiднявся, сiв на  лiжку,  очi  в  нього
втупив.
   Орлик хотiв видержати цей погляд - не мiг.
   Повiками зiницi накрив.
   Турецькi узори затанцювали на долiвцi, сонячнi квадрати засу?тилися, як
живi, гетьманська хоругов залопотiла, як крилами птах.
   "Втiкати, втiкати, втiкати!"
   Ноги трималися землi.
   Рушитися не мiг.
   Стояв у ногах постелi. Лист "дурницями"  записаного  паперу  тремтiв  у
його руцi.
   "Пилипе!" - почув м'який оксамитовий голос.
   "Слухаю, милостi вашо?",- вiдповiв, пiдступаючи до гетьмансько? руки.
   Перед ним лежав гетьман Мазепа.
   "Важко тобi, Пилипе. Гада?ш менi легко?-казав гетьман, беручи Орлика за
руку i притягаючи його до свого лiжка.Сiдай. Побалака?мо  хвилину.  Багато
часу не маю, бо нинi ще треба  бачитися  з  тринiтарем,  з  отсим  шпигом,
зна?ш".
   Орлик сiв на кра?чку лавки. Голова йому горiла.
   "Хвилю?шся?- почав гетьман.- Розумiю тебе. Жiнка,  дiти.  Що  ж!  Кажи.
Коли в тебе сили нема, я не налягаю, iди до них. Важко менi оставатися без
тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемiнився. Краще випущу його  з
клiтки, хай летить".
   Орлик вiри вухам сво?м не йняв. Чи справдi вiн це чу?, чи  лиш  йому  в
мареннi верзеться.
   "Кажи, Пилипе, кажи! Ще час.  Ще  можеш  умити  руки  сво?,  як  Пилат,
простять тобi. За декiлька днiв, може, буде запiзно. Рiшайся!"
   Орлик не зчувся, коли  колiна  його  опинилися  на  долiвцi,  а  голова
припала до постелi. "Пане мiй! Не проганяй мене  вiд  себе.  Не  гiдний  я
ласки тво??, не варт бути вiрником тво?м, бо я лиш чоловiк. Але - поборю я
ворога в собi, не зраджу тебе, як жiнцi i дiтям сво?м щастя бажаю".
   Почув долоню гетьмана на сво?й головi.
   "Не добру клятву проговорив ти,  Пилипе.  Щастя  жiнцi  й  дiтям  сво?м
бажати i менi вiрним оставатися - не все одно. Родина -  щастя,  i  служба
вiтчинi сво?й - теж щастя. Подружити  тi  два  щастя  з  собою  -  це  вже
забагато добра. Треба забути про одно, щоб  другому  служить.  Я  про  все
думав, Пилипе. Про жiнок i  дiтей  ваших  теж.  Не  хочу  ?х  безпомiчними
залишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити ?х перед  важкою
рукою царя, котрий навiть Меншикова в злостi не щадить, не знаю.  I  тому,
жалiючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, iди до них".
   "Остануся бiля тебе, Iване Степановичу, аж до смертi".
   "Мо???"
   "Нi, сво??. Так менi. Боже, допоможи!"
   Гетьман пiднiс його i казав сiдати.
   "Що ж там письмо?" - спитав нараз другим голосом, спокiйним, дiловим.
   "Написав Ломиковський?"
   "Покажи!"
   Гетьман прочитав. "Отут ще треба справити, Пилипе, щоб сумнiву  нiякого
не було".
   Подиктував в однiм i в другiм мiсцi змiненi речення в тiй самiй актовiй
мовi, в якiй зложене було письмо i якою вiн писав сво? унiверсали й  листи
до полковникiв i до старшин.
   "Пiдеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання i щоб  завтра
вранцi принiс менi. Хай прийдуть також Апостол,  Горленко,  Зеленський  i,
розумi?ться, ти. А тепер зайди до холодно?, виведи звiдти нашого  шпига  i
достав його тут. Поклич Кендз?ровського".
   Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз  завернув  його.  "Яко  хощет
Господь, да устро?т. Пригаду?ш собi?"
   "Пригадую".
   "А все ж таки ма?ш час до завтра, роздумай гаразд. Дiло велике й важке.
Якщо не почува?ш у собi сил витримати бiля мене аж до кiнця, щасливого або
нi, так краще скажи, i вiдпущу тебе".
   "Витримаю, милосте ваша".

   * * *
   Кендз?ровський перший прийшов. Допомiг  гетьмановi  вбратися  i  накрив
стiл до вечерi.
   Робив це, коли гетьман не хотiв мати нi  чурi,  нi  служок  бiля  себе,
довiряв йому. Стародубського  полковника  свояк  дослугувався  рангу  бiля
гетьмана, до котрого приляг цiлим серцем.
   "Що чувати?" - спитав його гетьман.
   "Нiчого незвичайного. В таборi, як в улику, шумить.  Так  перед  кожним
походом бува?. Козаки хвилюються".
   "Що кажуть?"
   "Всячину торочать. Той клянеться, що на  шведiв  у  степу  наткнувся  i
ледве втiк, другий запорожцiв бачив, як iз Сiчi  до  нас  тягнули,  третiй
короля Станiслава десь пiзнав, чого хто собi бажа?, те й увижа?ться йому".
   Гетьман усмiхнувся: "Нашим усе чогось нового захочеться".
   "Надокучила Москва".
   "I ти на тую нуту спiва?ш? А дух у таборi який?"
   "Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старшi розважають  себе  i
?х, то жартами, то чаркою".
   "Розважають?"
   "Розважають, милосте ваша".
   Кендз?ровський бачив, що гетьман не вiд того, щоб щось веселе почути.
   "Вчора був я свiдком весело? приключки".
   "Яко??"
   "У вдарнiй сотнi прилуцького полку гостилися  старшини.  Сотник  Федiр,
випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув:
   "В удар!" Старий сотник зiрвався, вискочив з курiня, допав коня i  сiв,
але лицем не до голови, а  до  хвоста.  Товариство  в  смiх.  Котрийсь  iз
молодших i каже: ,Ваша милiсть ?дуть назад'.
   Сотник страшно подивився на нього.
   'Не зна?ш, куди ?ду, так i знати не можеш, чи вперед ?ду, чи назад.  Це
одно, а друге, як треба, то поверну конем i по?ду вперед, а трет?, пiди-но
ти краще та купи менi табаки' (вiн родом iз-за  Збруча  й  нюха?  табаку).
Насилу зняли з коня".
   "Краще жартувати, анiж сумувати, але ось i Орлик шпига веде".
   Гетьман гукнув на шпига: "Увiйди!"
   Цей згорблений увiйшов  у  шатро.  Але  як  тiльки  опустилася  за  ним
занавiса,  випрямив  спину  i  латинським   привiтом   повiтав   гетьмана.
Кендз?ровський подав зимну вечерю i налив чарки. Гетьман вiдправив його  з
шатра з тим, щоб, як затрублять у таборi на сон, прийшов до нього.
   Гетьман з тринiтарем по-латинськи балакали.  Гетьман  дякував  йому  за
корисну i справну вислугу, нагородив щедро i вгостив на славу.
   "Дiло добiга? до кiнця, а тодi пiчнеться що лиш властива акцiя з новими
союзниками. По?деш, отче, до княгинi Дольсько? i перекажеш ?? наш привiт i
щиру подяку. Завтра мо? старшини довiдаються правди. Нинi я ?х  приготовив
до того. Поки що все склада?ться щасливо. Старшини написали менi прохання,
щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в мо?х руках".
   Тринiтар затирав руки. "Ad maiorem gloriam  Dei.  Все  в  божих  руках,
ясновельможний пане".
   "Авжеж, що не в наших. Волi божо? нiкому не минути. Робимо, що  можемо,
совiсть наша спокiйна. А тепер скажи менi, де гада?ш сю  нiч  ночувати?  Я
казав би, оставатись у таборi. Кендз?ровський вiдпровадить тебе до Орлика.
Це зараз недалеко вiд мене. Добре?"
   "Як ваша милiсть прикажуть".
   Гетьман добув зi скринi одяг, шаблю i шапку. Тринiтар перебрався.
   "I спереду, i ззаду, хоч куди козак,- жартував Мазепа,  повертаючи  ним
вправо i влiво.- I рiдна мати тебе не впiзнала б, такий молодець".
   В таборi трубiли на сон.
   Пустiли майдани i мовкли вулицi. Над табором зоряна нiч розпинала  свiй
великий намет. За  табором,  якраз  проти  головних  ворiт,  на  задуманiм
виднокрузi викочувався мiсяць, великий i червоний... "На  розлив  кровi",-
казали вартовi.
   Надiйшов Кендз?ровський. Гетьман велiв йому провести гостя до  мешкання
генерального писаря.
   Гетьман вийшов перед сво? шатро. Здалеку дивився на табiр, на куренi  й
намети, на вози  i  конi,  що  вкрили  собою  широкi  поля,  аж  геть  пiд
виднокруг.
   Хто i пощо стягнув тих людей з цiло? Укра?ни, вiдiрвав вiд землi i  вiд
родини, вiд звичайного життя? I що станеться з ними за мiсяць, за два?  Чи
багато залишиться в живих, а тi, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту
зорiшливу нiч, що так i тягне тебе в рiдне село, у вишневий садок?
   На чий зазов  прийшли  тi  люди  сюди,  на  гетьманський  чи  царський?
Свiдомiсть ?х пригнала чи послух i мус, гроза царсько? кари?
   Гетьман дивився на зорi, нiби вiдповiдь у них читав. I вони розсiянi по
небу, як у безладдi, а на дiлi в карностi i в порядку.  I  вони  кружляють
там, а тут люди, скрiзь  мус.  Позбутися  страху,  визволитися  з  примусу
слiпого i пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совiстi сво??,-  це
найбiльше завдання людини...
   Гетьман глянув на мiсяць... Який же вiн червоний! Грiзний!
   Вернув у шатро i засiв до сво?? роботи.
   Писав поза пiвнiч.

   * * *
   Десь далеко в хуторах i селах спiвали другi пiвнi, коли  нараз  почувся
тривожний крик. Гетьман пiдiйшов  до  вiконця.  Вартовi  стояли  на  сво?х
мiсцях, але вулицями  бiгли  люди,  одинцем  i  гуртами:  Лускали  чоботи,
дзвенiли шаблi, лунали незрозумiлi крики, зливаючися в один тривожний гул.
Гармашi пiдбiгли до гармат лаштувати ?х.
   "Без мого окремого наказу анi одного стрiлу! - крикнув до них гетьман.-
Пiд карою смертi, зрозумiли?"
   До гетьманського  шатра  бiг  генеральний  писар.  Побачивши  гетьмана,
спинився. "Прошу милiсть вашу в шатро - в потайник",- додав ледве чутно.
   "Що таке?"
   "Бунт".
   "Де?"
   "В прилуцькому полку почався. Скрiзь табором пiде".
   "Де обозний?"
   "Обозний сотнi на_ _вдар готовить".
   "На вдар?"
   "Щоб придавити бунт".
   "Що ви це? На вдар? Битву робите в таборi? Подурiли!"
   Сердюцькi вiддiли виступали зi сво?х курiнiв  i  оточували  майдан,  на
котрiм стояло гетьманське шатро. Тихо,  скоро,  справно.  Нiби  живий  мур
виростав кругом гетьмансько? домiвки.
   Направо вiд головних ворiт клекотiло. Гадав  би  хто,  повiнь  прорива?
греблю i грозить потопом табору. Вже й стрiли починали лунати,  а  по  них
пронизливий крик.
   Ломиковський вiдмежовував певними й вiрними сотнями прилуцький полк вiд
решти табору.
   На кордон напирали;  вiн  хитався,  то  подавався  взад,  то  випинався
вперед.
   Козаки з других полкiв, що забарилися були в прилучай,  хотiли  вертати
до сво?х, ?х не пускали, гадали,  що  бунтарi,  приходило  до  рукопашного
бою... Крик, шум, рев...
   З бiчно? вулицi бiг Апостол. "Ваша милосте,- говорив задиханий,- не е к
с п о н у й т е себе! Блага?мо вас, Iване Степановичу, iти в шатро!  Табiр
нездисциплiнований, люди непевнi, товпа". Брав гетьмана попiд руки.
   "Лиши! Не пiду! Чого хочуть?"
   "Всiляко кажуть. Хтось  вiсть  пустив,  що  гетьман  вiйсько  покинув,-
утiк".
   "Коня!"
   "Милосте ваша, стiйте!"
   "Коня менi в цю мить!"
   Привели три.
   Червоний мiсяць зайшов, небо хмарилося, в таборi робилося темно.
   "Посвiтити менi!"
   З шатра винесли кiлька смолоскипiв, запалили, пiдняли вгору.
   Гетьман скочив на коня, праворуч - Апостол, лiворуч - Орлик.
   "Перша сердюцька сотня зi мною!" - подав наказ.
   Гаркнули бубни, залунав тупiт чобiт, бiлий гетьманський кiнь  гордовито
ступав.
   Смолоскипи, як огненнi бунчуки, маяли над головою.
   Спинилися бiля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
   "Нас зрадили!"
   "Нас продали!"
   "Москалям на знущання!"
   "Вiроломники, торговцi! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!"
   "Я тут!" - озвався нараз гетьман, висуваючи свого бiлого коня вперед.
   "Милосте ваша, не е к с п о н у й т е с е б е!" - благав його Апостол.
   Орлик вхопив гетьманового коня за вуздечку.
   "Пусти! Зi смолоскипами  тут!  Свiтiть,  хай  бачать  темняки,  невiрнi
Фоми,- хай бачать, бентежники, що я ще не втiк, анi не заков'яз зi  страху
перед ними. Доторкайтеся мене,  впевнiться,  що  це  Iван  Степанович,  не
лялька, котрою обдурюють вас. Чого ж ви сто?те крикуни, бешкетники, ревуни
безсоромнi?  Чого  дивитеся  на  мене?  Горлайте,  ревiть,  покажiть,  якi
хоробрi!"
   Переднi мовчали. В заднiх рядах озивалися ще несмiливi погрози,  як  по
бурi громи.
   "Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай  побачу  тебе,  бо
певно ще  у  бою  не  бачив.  У  власному  таборi  воювати  хочеш,  лицарю
безiменний, виходи!"
   "Гетьман, гетьман!" - загомонiло кругом.
   Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
   "Вiн..."
   "Iван Степанович".
   "Не втiк".
   "Не передав нас москалям".
   "Хай живе гетьман Iван Степанович!"
   "Хай живе!"
   Перша сотня прибiчного  сердюцького  полку  вдарила  в  бубни.  Гетьман
скинув шапку з голови.
   "Козаки! Бешкетiв у таборi  не  стерплю.  Не  рейментую  над  язикатими
бабами, а козакiв проваджу по волю i по славу. Кому  захочу?ться  ребелiй,
кого сполошиш бабською сплетнею, як вiхою нев'?ждженого коня,- хай  iде  з
табору, геть, до  повних  мисок,  на  теплi  запiчки,  до  спiдниць.  Менi
боягузiв не треба, менi треба козакiв таких,  як  були  за  Остряницi,  за
Наливайка, за  Гунi,  за  батька  Хмельницького,  Виговського,  Дорошенка,
таких, як тi, котрими я рейментував досi. Гетьманське слово даю, що нiкому
за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут.
Хай бачу тих, що остануться бiля мене, готовi так само, як i я, на  дальшi
труди, походи, бо?, на рани i смерть за  нашу  вiру  святу,  за  вольностi
козацькi, за жiнок, дiтей, батькiв i сестер, за Вкра?ну, ?? добро i славу.
Хай нинiшня тривога, як лопатка  у  руцi  хазя?на,  вiдвi?  полову,  бо  з
половою нема менi чого возиться. Виходiть!"
   Товпа подавалася взад, далi. Мiж нею i бiлим конем росла широка  смуга,
озарена  червоним  свiтлом  смолоскипiв,  з  котрих  на  стоптану   мураву
скапувала перетлiла смола.
   Товпа втiкала перед бiлим конем i перед  очима  гетьмана,  що  росли  й
пломенiли, як зорi, як  смертоноснi  кулi,  вилiтаючi  з  цiвок.  Влучали,
разили, спричинювали бiль. Бiль сорому, глуму, згордливо? наруги. На смугу
мiж бiлим конем i чорною товпою не виступав нiхто.
   "Нема таких?"
   Тишина.
   "Нема таких?"
   Вiдгомiн повторю?: та-ких!
   "Втрет?, i востанн?, питаюся вас,  панове  козаки,  чи  нема  мiж  вами
таких, що завтра спроможнi зробити новий бешкет, новим соромом обезславити
наш останнiй козацький табiр?"
   "Нема! Нема! Нема!" - загомонiло кругом.
   Гетьман шапку знову з голови  скинув,  направо  й  налiво  нею  майнув:
"Вiтаю  вас,  що  обiцяли  доховати  вiри  батькам  сво?м,  вiтаю  козакiв
укра?нських, котрих обiцяюся повести крiзь огонь i воду по добро i  славу.
I знайте, скорiше мiсяць вiдiрветься вiд неба, нiж я покину вас!"
   "Хай живе Iван Степанович! Хай живе гетьман!"
   "Спокiйно й карно  розходiться  по  курiнях  сво?х.  Нiхто  за  нинiшню
тривогу не буде вiдповiдати. На це вам мо? слово".
   "Спасибi, батьку наш!"
   "Але, як що ви ще раз зважитеся заколот який пiднiмати, покараю гостро,
безмилосердно, за нинi i за той раз. Розходiться!"
   Бiлий кiнь стояв на чорнiм майданi, поки останнiй чоловiк не зiйшов  iз
нього.
   Меркли зорi. Лягали пораннi iмли. Проймаючий вiтрець потягав вiд лугiв.
   * * *
   "Звичайний iнцидент,- казав до  Апостола  гетьман,-  а  панове-товаришi
ребелiю з нього зробили. Добро? ночi вам. Заходьте вранцi до мене". ГОДI
   Ломиковський,  Горленко,  Апостол  i  Зеленський  раннiм  ранком   iшли
головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра.  В  таборi  було
спокiйно, як нiколи.
   Козаки милися, годували коней, дехто мовив поранню молитву.
   Нiде нi слiду вчорашньо? тривоги.
   Де, яка була зломана шабля, втоптана в  болото  шапка,  вiдiрваний  вiд
жупана рукав, позапрятували ?х i кров попритрушували землею.
   "Тiльки зуб не один у болотi остався",- зауважив Данило Апостол.
   "В козака зубiв повна губа, як виб'ють два-три, не почу?".
   Гетьман дожидав ?х у шатрi.
   Гладко вибритий, гарно вбраний, вiтав ?х сво?ю звичайною усмiшкою.
   Ломиковський добув з кире? зложений удво? великий лист паперу.
   Гетьман прочитав його уважно. "Тепер гаразд. Усе, як  слiд,  виразно  i
ясно. Знаю, чого хочете вiд мене, i постараюся вволити вашу волю".
   "Не нашу, а й свою".
   "Рад буду, якщо ваша воля мо?ю стане. Пiдпишiть же тепер".
   Поклав лист на стiл, старшини пiдписували, як учора.
   "Так. А тепер принеси, Пилипе, ?вангелi? i хрест, зна?ш, котрий".
   Апостол заглянув до одного й  до  другого  передiлу  шатра  -  не  було
нiкого.
   Зеленський зазирнув крiзь вiконця - нi живого духа кругом.
   Горленко викресав огонь, роздмухав чир i засвiтив свiчки.
   Святочний настрiй  запанував  у  гетьманському  шатрi.  Крiзь  вiконця,
заслоненi шовковими  тонкими  занавiсками,  пробивалося  поранкове  сонце.
Блiдо горiли свiчки. Полинялими красками розцвiталися вишиванi  на  шовках
квiти.
   "Присягнiть на святе ?вангелi?  i  на  хрест  з  часткою  животворячого
древа, що це, що  написали  ви  менi,  написали  свiдомо,  щиро  i  що  не
вiдступите вiд того нiколи й за нiяку цiну, а так само i не вiдступите вiд
мене, коли я згiдно з бажанням вашим перейду до короля Карла".
   "Присяга?мо!" - повторили за гетьманом, пiдносячи праву руку  вгору,  i
поцiлували хрест i ?вангелi?.
   "А тепер i я, гетьман Iван Степанович Мазепа, присягаю  вам,  старшинам
мо?м, у слушний час перейти з вами на бiк i  пiд  протекцiю  його  милостi
короля шведського Карла  XII,  щоб  визволитися  з  неволi  московсько?  i
зробити Укра?ну незалежною державою. Так менi, Боже, допоможи..."
   Гетьман уста до ?вангелiя i до Христового Розп'яття приклав.
   Скiнчили......
   Зеленський погасив свiчки, Орлик сховав ?вангелi?.
   Гетьман просив старшин сiдати. "Не гощу вас, бо ще рано".
   "Рано i непотрiбно,- вiдповiв Ломиковський.- Пiсля тако?  хвилин  краще
постити й причащатися".
   "Важна хвилина!" - докинув Апостол.
   "Преважна",- повторили й другi.
   "Може,-  казав  гетьман,-  важнiша  навiть  вiд  коломацько?  ради.  Не
важко-бо прийняти до рук булаву, а важко ?? щасливо донести до гробу.  Пiд
нову державу основи кладу. Поможiть менi. Як не пiдставимо спин усi  враз,
i хата впаде, i будiвничi згинуть. Поб'?. Так не раз бувало".
   "Не басурмени ми, додержимо присяги".
   "Я також. Вiрте!.. А тепер, як сво?м одномишленникам i  спiвробiтникам,
кажу вам, що в мене ? посол вiд Карла".
   "Вiд Карла?"
   "Вiд Карла XII, шведського короля, його  милостi.  Цей  шпиг,  що  його
вчора мало не роздерли козаки,чули?"
   Всi, як сидiли, зiрвалися з мiсць.
   "Iване Степановичу!"
   "Батьку ти наш!"
   "Посол вiд шведського короля?.. Боже!"
   "Кажи, з чим прибув?"
   "Що каже король?"
   "Чи бере нас пiд свою протекцiю?"
   "Не  пiд  протекцiю  бере,  а  гваранцiю  самостiйно?  держави   да?",-
вiдповiв, заспокоюючи ?х, гетьман.
   "Самостiйну державу гваранту? Карло? Невже ж це правда? Не жарту?ш ти?"
   "Король Карло з вiйськом на  Укра?ну  прийде.  Поможе  нам  визволитися
з-пiд властi Петра. Укра?нськi землi, якi вкупi  вiдiб'?мо  собi,  до  нас
прийдуть.  Усi  укра?нськi  землi  належатимуть  до  одного   укра?нського
гетьмана-князя, цiла Укра?на пiд одною булавою заживе".
   "Цiла?"
   "Неподiльна. Карло нi герба нашого не нарушить, нi титулу.  Королiвське
слово да?. Його мiнiстр Пiпер документ уклада?".
   Старшини гетьмана за ноги  обiйняли:  "Батьку  ти  наш,  спасителю  наш
добрий!"
   По руках цiлувати хотiли. Один другого обiймав.
   "Не лобзанi? ти дам, яко Юда",казав  Апостол,  хлипаючи  в  гетьманових
обiймах.
   "Воскресенiя день i возвеселимся людi?",- прочитував Зеленський.
   "Кiнець дiло хвалить,- втихомирював ?х гетьман,- А це лише початок, хоч
i добрий. Подбайте ж, щоб i кiнець був гарний".
   "Гаразд! - вiдiзвався гетьман.- А тепер побалака?мо про дiло.  Сiдайте.
I слухайте уважно".
   Посiдали i гетьман почав:
   "Того, що зна?те, нiкому поки що не кажiть. Поки  що  треба  нам  тайну
тримати. Але близьких собi  людей  наструнюйте  вiдповiдно,  прихильно  до
Карла й до шведiв. Треба ж ?х зустрiнути не як  ворогiв,  а  як  союзникiв
наших".
   "I наструнювати не треба. Самi люди того хотiли".
   "Шведи, що прийдуть на Укра?ну, будуть пiд сво?ми генералами,  але  пiд
мо?м начальним командуванням, платню даватиме ?м король Карло, а харчi ми.
Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчiв".
   "Подба?мо".
   "Королiвським вiйськам для во?нних  операцiй  i  для  запоруки,  що  ми
додержимо угоди, треба вiддати городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву  i
Гадяч".
   "Вiддати!.. А то ж то як? Навiть гетьманову столицю Батурин вiддавати?"
   "Тiльки на час вiйни. Король  гварайцiю  да?  не  рухати  нашо?  землi,
титулу, герба, прав i привiле?в наших".
   Заспоко?лися.
   "Карлова побiда - це визволення  наше.  Розум  велить  усiма  способами
допомагати йому до побiди. Треба Дон прихилити  до  шведiв  i  калмицького
хана Люку з усiма його полчищами. Для нас ще й тая користь,  що  краще  ?х
зробити союзниками, нiж ворогами".
   "Борони мене, Боже, вiд приятелiв, бо з ворогами сам собi  дам  раду",-
зауважив Апостол.
   "Пословиця не до кожного випадку пiдходить,- вiдповiв на те гетьман.- I
твоя тепер не годиться, бо на всi сторони воювати нiхто не може.  Слухайте
мого плану. Вiн такий. Король Карло повинен з одною армi?ю  простувати  до
Москви, а iншi сили пiслати на Петербург. Зруйнувати його,  забрати  землi
новогородську та псковську, щоб  приневолити  Петра  податися  в  пiвнiчнi
надволжанськi землi, де земля не так родить, як  вiд  Москви  на  пiвдень.
Випертий з укрiплених городiв цар  муситиме  прийняти  баталiю  в  чистому
полi, а в чистому полi його солдати проти хороброго шведського вiйська  не
устоять".
   "Нiяк не устоять",- притакнули старшини, починаючи балачку над  во?нним
планом. Був це предмет найлюбiший ?х  серцю.  Запалювалися  i  забiгали  в
подробицi, яких до загального плану годi втягати.  Гетьман  не  перебивав.
Хай вибалакаються. Даром такi розмови  не  минають.  Можна  з  них  дечого
навчиться.
   "А ми? - спитав Зеленський.- Яке наше реnsum, гетьмане?"
   "Наша рiч вiдбивати укра?нськi землi i прибирати ?х до  наших  рук.  По
чуже не пiдемо. I в себе роботи багато.  Шведському  вiйську,  як  зна?те,
ма?мо давати харчi, а во?ннi  нашi  операцi?  залежатимуть  вiд  головного
плану, на котрий згодиться Карло. На нинi хiба досить. Дякую вам.  А  язик
за зубами добре держiть, бо цар не спить".
   "Царський кнут, як меч Дамокла, висить над нами".
   "Вiдсунемося вiд нього".
   "Краще зломити його".
   "Цар, стиснутий з рiзних бокiв, попросить Карла о мир".
   "I пiдпише пункти, якi вiн подикту?".
   "Поки пiдпише,- зауважив  гетьман,треба  написати  до  нього.  Годиться
привiтати царя з днем Петра святого, це тезоiменство його. Побажа?мо  йому
вiкторi? i таке друге".
   "Чеши дiдька зрiдка",- усмiхнувся Горленко.
   "I ще одно. Вiдомо вам чи нi, що цар велiв нам двигнути табiр пiд  Ки?в
i ждати там аж до другого наказу".
   Старшини здивувалися. Зачувши, що наказ такий прийшов, але вiд гетьмана
вчули його вперве.
   "Пiдемо?" - спитали всi враз.
   "Будемо   поспiшать   помаленьку,вiдповiв,   усмiхаючися,   гетьман.-Не
зашкодить пройтися".

   * * *
   Бiля ворiт спиняла когось варта. Гетьман пiслав довiдатися хто.
   З Ки?ва гонець, вiд Веляминова-Зернова.
   "Зернов, це той, що Кочубея вiз. Певно щось про його дiло  переказу?",-
зауважив Орлик.
   "Про Кочубея? - повторив гетьман i нахмурив чоло.- Це не гаразд. Нiчого
доброго з того дiла не вийде, чу? серце мо?".
   "Сам собi винен",- зауважив Зеленський.
   "Перейдiть, панове-товаришi, до мо?? вiдпочивальнi, а я гiнця в першому
передiлi прийму",-сказав до старшин гетьман.
   Перейшли.
   Апостол хвилювався.
   "Журишся сватом?" - пристав до нього Ломиковський.
   "Невже ж тiльки ним? Цiле це дiло вельми небезпечне. Бог зна,  як  воно
скiнчиться".
   "Будемо борониться".
   "Але як?"
   "Один за всiх, а всi за одного. З нами гетьман".
   "Тiльки й потiхи, що вiн".
   Пильно поглядали на занавiсу... Не розхилялася.
   "Довго гетьман бариться".
   "Коли б не щось лихого".
   "I на найгiрше треба бути готовим".
   Увiйшов гетьман. В правiй руцi тримав лист, лiву за пояс ховав, щоб  не
показати, що тремтить. Старшини очима  до  вуст  гетьмана  прилипали.  Вiн
мовчав.
   Мовчанка робилася нестерпно довгою.
   Над шатром лопотiла хоругва, ?? кiнцi попали  на  вiконце,  i  в  шатрi
зробилося тьмяно, нiби хмара повисла над шатром.
   "Царський  суд  присудив  Кочубея  й  Iскру  на  смерть.   Цар   присуд
ствердив",-сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.
   Апостол вiдвернувся до вiкна. Не крутив закарлюченого вуса, не пiдносив
лiво? брови, стояв, як мур. Нiхто не  вiдзивався  до  нього,  хвилину  всi
мовчали. Шанували його жаль.
   "Вiчний упокой даруй. Господи, неспокiйнiй душi  Василя  Леонтi?вича",-
прочитав Зеленський.
   "Вiчний упокой йому й Iскрi",пiдхопили другi.
   "Хоробрий був козак".
   "Аж на старiсть лихий його опутав".
   Апостол шукав сво?? шапки.
   "Ось вона, пане полковнику,- подав йому Горленко.- Йдеш?"
   "Пiду пройтись".
   Розпрощався.

   * * *
   "Жаль миргородському полковниковi свого свата",- зауважив Ломиковський.
   "Все воно свiй чоловiк... Коли ж ?х скарали?"
   Гетьман розгорнув лист: "Ще не скарали. Саме повiдомля? мене Зернов, що
обох донощикiв на  царський  наказ  до  Ки?ва  привiз.  Цар  доруча?  менi
екзекуцiю Кочубея i Iскри".
   "Велика честь!"
   "I я так гадаю. Велика менi честь сповняти такий наказ. Невже ж я  кат?
Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нiбито в мене мордiвня яка  чи
що!"
   Гетьман сердився. Долiшня його губа тряслася.  Чоло  то  морщилося,  то
вигладжувалися складки. Аж сiв i лице лiвою рукою накрив.
   "Гей, гей Кочубей!- зiтхав Горленко.-Такий знатний старшина, i на горло
карають. Оставляй ма?тки, землi, грошi, усяке добро  i  голову  на  колоду
клади".
   "Щастя його, що в Москвi не карали.  Там  умертвлюють  помаленьки,  щоб
посмакував, що таке смерть".
   "Дикуни!"
   "А як же ти, пане гетьмане, зробиш? - питався Зеленський.-  Скара?ш  чи
нi?"
   "Власне з думками б'юся, карати чи нi? На всякий спосiб пiшло по них  i
спроваджу тут".
   "Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано  зробили  Кочубей  i
Iскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишнi товаришi нашi. Як
треба покарати, то покарати, але знущатися не слiд. Це не по-людськи".
   "Про знущання i бесiди нема,- тер чоло рукою  гетьман,-  думаю,  чи  не
врятувати б ?х".
   Старшини переглянулися по собi. Пригадали собi тую велику небезпеку, на
яку виставляв ?х Кочубей, Розумiли, що коли б цар повiрив був у донос,  то
покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усiх вiрних  йому  старшин.
Так звичайно робили царi, виходячи з того заложення, що  гетьман  радиться
сво?х старшин i тому вони вкупi з ним мають вiдповiдати. Нi одного  з  них
не було б нинi на свiтi... А жiнки ?х,  а  дiти?  Чи  не  подумав  об  тiм
Кочубей? Не тiльки думав, а може, й хотiв. Вiн i його дружина, горда Любов
Хведорiвна. Помилувати Кочубея, значиться, i на будуче виставляти  себе  i
дiло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, той  не  заверне  з
не?. Доносив царевi, побiжить з доносом до короля. Натура  вовка  до  лiса
тягне.
   Довго думали старшини.
   Гетьман нiби заснув.
   Нiхто не догадувався про його гадки, його важку боротьбу мiж розумом  i
серцем.
   Серце пригадувало Мотрю, розум казав покiнчити раз  iз  Кочубе?м.  Поки
його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти дiла, на  котре
рiшився гетьман!.. Хай гине!.. "Спасай його!" - благав голос, що нагадував
Ковалiвку, Бахмач, останню любов, як останнiй погiдний день осiннiй.
   Не мiг рiшитися, рiшення вiддав старшинам.
   "Що менi робити з Iскрою i Кочубе?м? Порадьте, кажiть! Як скажете,  так
i буде".
   Питання заскочило старшин.
   Зеленський: "Ма?мо ?х судити?"
   Горленко: "Нiби так, тайним, товариським судом".
   А Ломиковський: "Треба виконати присуд".
   "Конче?" - спитав гетьман.
   "Так".
   "Чому?"
   "Бо не виконати не можна".
   "Але можна зробити так, щоб i виконувати не було на кiм".
   "А як знов до москалiв пiдуть? Чому ж не втiкали, заки  ?х  арештовано?
Мали час. В Осипова протекцi? шукали. Берiм таке. Ми переходимо до шведiв,
Кочубей та Iскра остаються на Укра?нi i - трiумфують. Цар  нагороджу?  ?х,
вони все до сво?х рук прибирають. Подумати тiльки,  що  станеться  тодi  з
родинами й ма?тками близьких тобi людей".
   "А з во?нного боку,- почав Горленко,- ще гiрше.  Залишиться  таких  два
визначних старшини як Iскра й Кочубей. Кочубей зна? всi ходи  й  переходи,
всi нашi секрети. Пiдiймуть  народ  проти  тебе,  зчиниться  нова  домашня
вiйна. Годi милувати ?х".
   "Не знаю,- вiдповiв гетьман,- чи цар менi ?х до помилування предложить.
Мабуть, нi. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тiльки присуд  виконати
велить тут для бiльшого  постраху,  щоб  нiхто  на  гетьмана  доносити  не
важивсь".
   "Отож-то i ?! - пiдхопив Ломиковський.- Кара на Iскру й Кочубея пiднесе
авторитет гетьмана в очах старшин i народу. Може, це i здержить не  одного
вiд подiбного кроку. Будуть боятися. А пустиш чи дозволиш виховзнутися  ?м
з-пiд меча Фемiди, так скажуть: "Можна доносити на гетьмана. Не кара?".
   Гетьман бився з гадками. Пригадувася йому  Пилат  i  вмивання  рук.  Не
хотiв того. Шукав яко?сь розв'язки. "А коли б я здержав  екзекуцiю  i  вiд
себе царя о помилування просив, як гада?те, панове?"
   Ломиковський стояв на сво?м: "Того нiяк не годиться  робити.  Цар  може
наново розглядати дiло, може й нас покликати на суд, а  в  першу  чергу  -
Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московськi,  а  говорити  на
муках ? тепер що".
   "Це правда, ? тепер що зiзнавати",притакували старшини.
   "А винен же Кочубей чи нi?" - спитав нараз гетьман.
   "Перед царем - нi, перед Укра?ною - так".
   "Щоб придобритися царевi, зраджував нашi тайни".
   "Свого гетьмана продавав".
   "Давнього товариша й добродiя".
   "Що, дякуючи йому, дiйшов до ма?ткiв i значiння".
   "Треба раз покiнчити це дiло".
   "Треба".
   "Треба".
   Всi притакували, один Орлик мовчав.
   "А твоя гадка яка?" - спитав його гетьман.
   "Моя рiч, ваша милосте, писати. Хай говорять старшi".
   Гетьман глянув на свого писаря з-пiд ока.
   "Молися. Пилипе, яко хощет Господь, да устро?т".
   Орлик очi опустив.

   * * *
   Гетьман вiдпустив старшин i залишився сам. "Значиться, треба  покарати.
Важко".
   Нараз пригадав собi Чуйкевича. Не слiд, щоб вiн був у  таборi.  Вiн  же
Кочубе?в зять. Казав покликати його.

   * * *
   "Ти не жiнка, а козак. Не потребую та?ти перед тобою правди.  З  тестем
тво?м погано дiло сто?ть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще  не
читав. Може, вiн i не такий то жорстокий, Бог ласкав".
   Чуйкевич  мовчав.  Дивився  перед  себе.  Гетьман  глянув  на  нього  i
продовжив: "Тесть твiй завинив. Не передi мною, а перед  справою.  Доносом
сво?м мiг на цiлий край стягнути  велику  бiду,  мiг  попсувати  всi  нашi
сподiвання".
   "Мiг",- потвердив Чуйкевич.
   "Жаль менi тебе. Хоч вчинок тестя на зятя нiяко? тiнi не кине, а все  ж
таки прикро, бо це тесть. Розумiю i спiвчуваю тобi".
   Гетьман подав Чуйкевичевi руку: "Ще бiльше жаль менi тво?? дружини.  Це
ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба ?? саму в  такому
горю оставляти. ?дь у Батурин, розважай, потiшай, крiпи. Скажи, що гетьман
жалi?  Мотрю  Василiвну  i  спiвчува?  ??  горю,  але,  бачить  Бог,-  для
загального добра треба завдати гвалт сво?м почуттям особистим".
   Чуйкевич поклонився.
   "?дь тодi зараз, таки нинi. Вiзьмеш козакiв, десяткiв два,  батуринцiв.
Дорога не близька, поспiшай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе".
   А помовчавши хвилину: "В Батуринi маю для тебе роботу. Слухай!"
   "Слухаю милостi вашо?".
   "Батурин резиденцiя наша. У вiйнi всяко з резиденцiями  бува?.  Вони  в
першу чергу виставленi на небезпеку. Там усякого мого  добра  чимало.  Дам
тобi повновласть порядкувати ним.  Що  можна  добре  в  землю  зарити  або
замурувати, зарий i замуруй, що нi - приладь, щоб скоро  можна  на  палуби
покласти. Опiцi Божiй поручаю тебе".
   Гетьман пригорнув Чуйкевича до груди. Той чув, як щось здавило його  за
горло, запекло в очах.
   Насилу здержуючи сльози, вибiг з шатра.
   Гетьман проводжав його очима.
   "Так воно, так! Терплять невиннi  люди.  Жаль  такого  доброго  козака.
Пильний i терпеливий. Не висува?ться вперед, не  жада?  для  себе  багато.
Таким найгiрше на свiтi.  За  те  нагородив  його  Бог  тим,  чого  другим
вiдмовив,- Мотрею. Терпить за себе i за не?, бо любить ??. Тяжко  йому.  А
невже ж менi легко?"
   Гетьман подзвонив за чурою.
   "Подати менi коня!"
   "Хто по?де ще?"
   "Два чергових старшини i ти. Бiльше нiхто".

   * * *
   Гетьман об'?хав табiр i повернув на польову дорогу. Пустив свого сивого
вперед. Оподалiк ?хали старшини i чура.

   Хвилювала степова трава, пахли квiти, сонце пекло.
   Гетьман довго не вертав до табору.

В
БАТУРИНI
   Чуйкевич ?хав i думав про Мотрю. Знав, що вона  вернула  з  прощi  i  з
хутора пере?хала в Батурин у батькiв двiр, на  котрому  декiлька  свiтлиць
вiдведено для молодого подружжя. В другому дворi  жила  Любов  Хведорiвна,
вiдокремлено, як покутниця.
   Бiля не? була лише одна людина з прислуги, варта  не  допуска?  нiкого,
можна собi уявити, що дi?ться в душi тi?? гордо? жiнки.
   Чуйкевич не жалiв тещi. Багато нагрiшила. Тестя жаль було, слабий,  дав
намовити себе до злого.
   "Що робить Мотря?"
   Не так то давно розлучився з нею,  а  зда?ться,-  роки,  не  зазнав  ??
ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а вiн вiддав  би  тепер
половину свого життя, щоб облегшити ?? горе.
   "Що робить Мотря?" I на тую згадку принаглював  коня.  Козаки-батуринцi
насилу поспiшали за ним. Нiде не спинялися довго. Спочивали  стiльки,  щоб
не за?хати коней. Добрий кiнь - рiч дорога. А ще в час вiйни.
   На останньому нiчлiгу снилася Чуйкевичевi Мотря. Нищим роздавала грошi.
З пiднесеною головою, горда.
   Такою на сво? превелике диво вiн i застав ??.
   Стрiнулися в городi, як тодi, в Ковалiвцi, коли з листом  вiд  гетьмана
при?хав.
   Не дзвонили пiльнi дзвiнки, не цвiла дiвина, стара няня не шкандибала в
поко?, пiдпираючися костуром.
   Мотря, почувши тупiт кiнських копит, пустилася до брами.
   Зiскочив з сiдла, пiдбiг, пригорнув до себе.
   Усмiхнулася усмiхом сумовитим.
   "Ти звiдки тут узявся?"
   "Гетьман прислав". "
   "Гетьман? По що?"
   "Невже ж не рада, що при?хав?"
   "Рада, але по що вiн тебе прислав? В канцелярi? тепер багато роботи".
   "Бiльше нiж сил i часу. Але i в Батуринi не сидiтиму даром".
   "Сподiваюся".
   Прямували до оброслого виноградом ганку, i  Чуйкевич  розказував  сво?й
дружинi, по що його гетьман прислав.
   "Видно, нiчого доброго Батуриновi сподiватися".
   "Звичайно, вiйна, а це столиця".
   "Так  я  собi  й  гадала.  Зна?ш,  батуринцi  начеб   щось   прочували,
готовляться. Направляють  вали,  прочищують  рови,  частоколи  скрiпляють.
Звiдси видно. Ось глянь".
   Стояли на схiдцях, i Мотря рукою показувала в  напрямi  замку:  "Бачиш,
навiть вежi лаштують. Час позрушував камiння. Такий гарний замок.  Гармати
теж попрочищували й наготовили кулi",додала тихiшим голосом. Не  боронила,
коли муж взяв ?? руку i приклав до сво?х уст.
   "Ходжу туди щоднини".
   "Куди?"
   "А на замок".
   "Що ж ти робиш на замку?"
   "Помагаю. Жiнки теж працюють. Невже ж я гiрша вiд них?"
   "Краща".
   "Не жартуй".
   "Говорю щиру правду".
   "Тихо вже!"
   I рукою затулила йому уста.
   (Боже ти мiй, вона, мабуть, не зна?! Мабуть, ще вiсть  до  Батурина  не
наспiла про допити Кочубея, про муки i кару! Як ?й це сказати?)
   "Тiльки й мо?? потiхи, Iване,казала, змiнюючи голос.- А то не знаю, щоб
я тут робила сама, без батька, мами i - без тебе".
   Пригорнув ?? до грудей i гладив  волосся  рукою.  Яке  гарне,  буйне  i
м'яке, як шовк... (Як ?й це сказати?)
   "Пiдемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся i  перебери
бiлля".
   (Нiби музики грали).
   Побiгла. Стояв серед свiтлицi, простуючи костi. Трiщали.
   Про козакiв забув.
   Вибiг до них.
   Там уже цiла товпа: батьки, рiдня, дiвчата. Боже ти мiй!  Яка  радiсть.
Скiльки питань! Де таких слiв узяти, щоб ними виповiсти усе нараз,- скоро,
скоро, скоро!
   Тiльки чура осторонь стояв. В нього не було нiкого. На людську  радiсть
крiзь свiй смуток дивився.
   Чуйкевич козакiв до завтра вiдпустив, чуру з собою забрав.
   Вертаючи до ганку, питався кожного дерева i кожно? квiтки:
   "Як ?й це сказати?"
   Важнiшого питання в цей мент не було для нього на свiтi.
   Вмитий i перебраний увiйшов до свiтлицi, де чекала на нього  з  вечерею
Мотря.
   Про перше забув, на другу задивився.
   "Не бачив мене?" - спитала, всмiхаючися злегка.
   "Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща ста?ш. Тiльки приблiдла менi".
   "Сонця мало, а багато хмар".
   "Над Батурином?"
   "Над нами".
   "Знаю, Мотренько, знаю".
   (Як ?й це сказати?)
   "Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю Василiвну,  i  передай,
що щиро спiвчуваю ?? горю".
   "Спасибi i за спiвчуття... Що ж вiн? Постарiв?"
   "Нi, такий, як був".
   "То й добре. Тепер молоднiти треба, не  старiтися.  Кажуть,  над  цiлою
кiннотою, нашою i московською, командувати ма?".
   "Ти й це чула?"
   "До Батурина всякi вiстi доходять. А що ж у таборi нового?"
   "Особливих новин нема, хiба те, що перед кiлькома днями мало до проливу
кровi не прийшло".
   "Аж так? Що ж сталося? Розказуй!"
   Чуйкевич розказував про нiчну тривогу в таборi.
   Повисла йому очима на устах. Аж горiла. Коли дiйшов до того  мiсця,  як
то гетьман з'явився перед товпою, встала. "Невжеж ж?" I присiла ближче  до
нього.
   Як закiнчив, спитала: "Ти був?"
   "Був бiля гетьмана".
   "То добре. Треба вiри доховати йому, бо анi вiн без  нас,  анi  ми  без
нього не вдi?мо нiчого. Треба забувати  геть  усе,  треба  забути,  Iване,
навiть бiль, навiть кривду найбiльшу, треба тямити, що й вiн лиш  чоловiк,
хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажа?мо собi".
   Уста ?? наливалися, як вишнi, очi бiльшали, лиця паленiли.
   Чуйкевич глянув i погадав собi: "Нема ?й що казати".
   "А вiйна?"
   "Розгорю?ться, як пожар, з кожним днем бiльша?. Король  Карло  в  Росiю
вступив".
   "А на Укра?ну прийде?"
   Чуйкевич глянув на свою дружину.
   "Чека?ш його?"
   "Як спасення".
   "Я також".
   Руки ?х спочивали на собi.
   "Може, й прийде,- говорив Чуйкевич.Карло вже  з  Радошкович  двигнувся.
Говорять, до Березини пряму?. Нiхто не зна?, чи  на  Москву  пiде,  чи  на
Укра?ну поверне. Москалi нiяк не можуть вгадати його планiв".
   "Так i треба. А гетьман?"
   "Гетьмановi наказ прийшов - з Бiло? Церкви до Ки?ва йти".
   "Ближче до Батурина буде".
   "Дав би то Бог, щоб нашi з Укра?ни не виходили".
   "Гада?ш, щоб прийняли тут шведiв i сполучилися з ними?"
   "Так було б найкраще".
   Мотря зiтхнула. "Зна?ш, я впевнена, що нашi  бажання  здiйсняться.  Чу?
серце мо?. Нi книжка, нi шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на  замок,
до окопiв, до валiв. Скрiпляй ?х, обновлюй, будуй, щоб не було запiзно! Ми
все спiзня?мося, Iване. От добре, що ти при?хав".
   "Добре?"
   "Авжеж. Будемо вкупi журитися й працювати".
   "Моя ти!"...
   "Але не так, нi,- перечила, вiдсуваючи його голову вiд себе,- а  там  у
крiпостi. Багато там роботи".
   "З тобою нiяка робота не страшна".
   Журилися й розважали себе.
   Чуйкевичевi так дивно було. Недавно табiр, вiйськова  канцелярiя,  шум,
гамiр, крик, а нинi старий двiр, в городi зелень, квiтки, вiн з Мотрею  за
столом сидить, балакають з собою, вона  така  добра  до  нього,  ввiчлива,
щира. Нiби з пекла до раю ускочив.
   Чи надовго?
   I вiн зажурився.
   "А про батька мого не чув?" - спитала нараз Мотря.
   Чуйкевича нiби хтось у болючу рану вразив... Як ?й це сказати?..
   Вiдразу, так як воно ?, не затаюючи нiчого...
   Нi, нi! Ще хвилину стривай. Пощади ??. Диви, яка гарна, добра, як можеш
бiль ?й завдавати!
   "Про батька мого не чув, питаю тебе?"
   "Нiчого доброго не чув, Мотре".
   "Доброго я й не жду. Знаю, що хто царевi в руки попав, тому  вже  добра
не буде, кажи".
   Приказувала; спокiйна, рiшуча, горда, як королева...
   (Пощади ?й, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гiрка,
але здорова. Кажи!)
   "?  така  вiсть,   що   царський   суд   признав   Василя   Леонтi?вича
ви-ну-ва-тим".
   "Його, Iскру й усiх, крiм Осипова".
   "Перед царським судом за ним  вини  нема.  Винуватий  вiн  перед  нашою
будуччиною. Бач, яка справедливiсть царська!"
   "Це треба ?м було знати вперед".
   "Тепер запiзно".
   Чуйкевич глянув на свою дружину. Змiнилася, зiв'яла. Де ж тая  гордiсть
королiвська, пурпура уст, ся?во очей, вiд котрого ясно ставало в хатi?
   Припав до не?, потiшав.
   "Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить".
   "Бог простить, а Укра?на?"
   Цiлував ?? руки.
   "А якою ж то покарою покарають його? Може, вже й покарали?"
   "Нi, Мотре, ще нi. Як я вiд'?здив з табору, Василь Леонтi?вич  пробував
у Ки?вi. Ще до Бiло? Церкви не ,прибув".
   "До Бiло? Церкви його привезуть?"
   "До гетьмана? Гетьмановi цар карати велить?"
   "Мабуть. Василь Леонтi?вич - гетьмана генеральний суддя".
   "Щоб бiльшо? нечестi завдати i бiльшого жалю. Ох, Iване, Iване!"
   Перший раз у життi сама притулилася до нього.
   "Мати в запертi..." - почала тихо.
   "Матерi нiчого не зроблять".
   "Батька скарають"...- Жалiлася, як дитина.
   Нараз: "А яку кару йому присудили?"
   "Зна?ш, як цар кара?, Мотре".
   "Жорстоко".
   "У його милосердя нема".
   "Може, на горло?"
   "Не-зна-ю".
   Без крику повалилася на землю.

ВЕЗУТЬ!
   Був кiнець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошенi i зжатi  поля.
Нiде нi одно? копи, анi стiжка. Селяни до мiсяця косили, жали i, що  могли
захопити, везли додому. Знали, що на полi до рана не просто?ть. На те  пiд
Борщагiвкою табiр.
   Табiр хвилювався. Даний був наказ звивати його i йти на Ки?в. Та  скоро
цей наказ вiдкликали. Козаки не знали  чому  i,  як  звичайно  в  подiбних
випадках, тлумачили собi всiляко.
   "То йдуть, то вертають,колотять".
   "А тобi що на тiм псу?ться? Така тут каша, як i в Ки?вi".
   "До Ки?ва нас не пустять. Знов  десь  на  полi  поставлять.  Хiба  може
хрести на ки?вських церквах здалеку побачиш".
   "Отож-то ?. Тому менi й байдуже.  А  ти  хвилю?шся,  рвеш,  як  молодий
кiнь".
   "Скучно стоять".
   "То сiдай".
   "З тобою не договоришся".
   Козацькi гуртки бiльшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили  козаки  з
курiнiв i з-пiд возiв. Позiхали вiд вуха до вуха.
   "Кажуть, швед знову москалiв побив".
   "Ще й як! У мiстечку Головчинi був сильний бiй".
   "У Головчинi?"
   "Так".
   "А де той Головчин?"
   "Там, де шведи москалiв побили".
   "Ага".
   Старi козаки реготали.
   "Дивно, що цар не всто?ть проти короля".
   "Проти нього навiть ти не всто?ш".
   "Дурний!"
   Липнева жара до сварки охоту вiдбирала.
   "Багато руских полягло?"
   "Я ?х не числив".
   "Хочеш, щоб я тобi почислив зуби?"
   Старшi  розборонювали  молодших.  "Тю!  Скачуть  до  себе,  як  когути.
Стривай, скакатимеш до шведа".
   "Ти б волiв у гречку?"
   "Не в твою".
   Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.  Пристали  до  нього.
"Ваша милосте, чи правда, що швед знову руских розгромив?"
   Сотник покрутив носом. "Так не треба казати. Говориться: рускi дрались,
як льви, та а т с т у п i л i".
   "Ага, атступiлi. А хто тим атступл?нi?м командував?"
   "С а м i найбiльшi генерали. Шеремет'?в i Меншиков".
   "А цар?"
   "Досить з вас, бiльше нiчого не скажу".
   I сотник, вiдганяючись вiд козакiв,  як  вiд  мух,  пробивався  у  свою
полкову канцелярiю.
   "Чули?"
   "Хто не оглух, той чув. Або що?"
   "Тепер зна?мо, чому гетьман пiд Ки?в не йде".
   "Чому?"
   "Бо не зна?, куди швед поверне".
   "Влучив, як  пальцем  бабцi  в  око.  Гетьман  генерального  бунчужного
Максимовича з сотнею компанiйцiв по Кочубея пiслав".
   "Така честь?"
   "Не честь, а щоб не втiк".
   "Хто?"
   "Дурний! Кочубей i Iскра. ?х мають на горло карать".
   "Де?"
   "Тут у таборi, тому й не двигнули його".
   "Не вiрю. Таких старшин, щоб на горло карали!"
   "А ти гада?ш, що в них не таке горло, як у тебе?"
   "Не вiрю!"
   "Ведуть, ведуть!" - залунало кругом, i козаки, як мухи, обсiли вал,  що
замикав табiр зi сходу.
   "Ведуть!"
   "Де?"
   "Не бачиш? На ки?вськiм шляху. Ось яка курява здiйма?ться, як хмара.  А
в нiй, як блискавки у хмарi, компанiйцiв шаблi".
   "Наголо, аж страшно. Такi пани i пiд топiр голови покладуть".
   "Було, що й королям голови стинали".
   "Хто?"
   "Люди. Королi людям, а люди королям".
   "Ти бачив?"
   "У книжках пишуть",.
   "Або то правда?"
   Сурми заграли на збiрку.
   "Бодай би ?м! Навiть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!"
   "Отсей у повозi направо. Ходи, бо замкнуть на хлiбi й на водi, не чу?ш?
Збiрка".
   Не радо спiшив усякий на свiй майдан, де уставляли сотнi, не було т у м
у л ь т у при в'?здi Кочубея й Iскри у табiр. Гетьман не хотiв  непотрiбно
сво?х колишнiх старшин на позорище виставляти. I так мають з себе  досить.
Перебули вони муки царськi.
   Майдани лежали здебiльшого  по  другому  боцi  дороги,  звiдти,  з-поза
куренiв i шатер, не  видно  було  того  сумного  в'?зду.  Хiба  який  чура
вискочив, як горобець з-пiд стрiхи, й роззявив з дива рот.
   Напередi генеральний бунчужний Максимович на  чорному  конi.  Всi  конi
пiдiбранi чорнi. I компанiйцi  у  чорних  мазепинках.  Половина  сотнi  за
Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декiлька ?здцiв по боках.  Всi  з
шаблями наголо, нiби  не  знати  яких  небезпечних  розбищакiв  везуть.  А
Кочубей i Iскра, коли б ?х навiть пустили, не зайшли б далеко. Ледве  живi
сидять, скатованi такi. Попiдпухали, очей ?м не видно. Кочубей  насупився,
як сич, Iскра злiсно дивиться перед себе, втiка? вiд людських очей.
   Пере?хали табiр i повернули налiво, перед канцелярiю. Iскрi допомагають
вилазити з повозу, Кочубей  пробу?  встати  сам,  захитався,  пада?.  Його
беруть попiд руки, як пораненого в битвi, i  зносять.  Компанiйська  сотня
околю? будинок, до котрого  ввiйшли,  два  ста?  при  входi  на  вартi,  з
набитими фузiями при ногах. Вечорi?.

ЧИТАЮТЬ
   На другий день, коло полудня, весь табiр виляг на майдан. Козаки сво?ми
сотнями уставилися кругом.
   Посерединi невеликий круг, туди не пускають нiкого.  До  круга  перехiд
вiд гетьманського шатра. Сердюцькi  старшини  пробiгають  ним,  вiдганяючи
людей.
   Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.
   "Замiсть з ворогом воювати, сво?х б'ють".
   "Бува?, що свiй вiд ворога страшнiший".
   "Не знати, чи й Кочубея приведуть?"
   "Мабуть, нi. Хворий дуже".
   "Я сам бачив, як гетьманський хiрург до холодно? iшов".
   "Хворий, то хай би вмирав. Пощо голову вiддiлювати вiд тiла. Без голови
на страшному судi стане".
   "В руках свою голову принесе".
   "Не вiн один. Буде таких багато".
   "Цар ласкав".
   "Тихо, вже йдуть!"
   Всi очi повернулися в один бiк.
   Гетьман з Велямiновим-Зерновим наближалися до майдану. Гримiли литаври,
тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.
   Гетьман був у чорнiй кире?, горностаями пiдбитiй, пояс на  сумний  бiк.
На рукоятцi шаблi червоний рубiн горiв. Гетьман задуманий, похмурий,  нiби
нiкого не бачить, нiби всьому не рад.  За  ним  старшини,  всi,  якi  ?  в
таборi, канцеляристи теж. Тiльки Чуйкевича нема.
   Велямiнов-Зернов в параднiй, золотом шитiй унiформi, з орденами. В руцi
в дудку скручений папiр, на шнурку звиса? печать.
   Входять вiльною вулицею на середину майдану. Гетьман за старим  звича?м
поверта?ться на всi сторони свiта, козаки вiддають йому честь. Перша сотня
прибiчного сердюцького полку стрiля? з мушкетiв угору, всi враз, як  один,
"тра-рах!" Птахи зриваються i кружать неспокiйно, в  повiтрi  чути  порох.
Орлик оповiща? зiбрання, що цар  гетьмановi  грамоту  прислав  i  царський
посол  переда?  ??  Мазепi.  Гетьман  розгорта?,  перебiга?  оком  i  каже
Орликовi, щоб прочитав уголос. Орлик чита? голосно, але беззвучно,  так  i
видно, що не з добро? волi чита?.
   В манiфестi сповiщалося козакiв i весь народ, що царський суд  присудив
генерального суддю Василя Леонтi?вича Кочубея  i  полтавського  полковника
Iскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Iвана  Степановича  Мазепу,
котрому його величество цар довiря? за його вiрну, довголiтню службу й  за
великi для царя й отечества заслуги.
   Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав  з  ноги
на ногу. Апостол крутив вус, Ломиковський стискав  рукоятку  сво??  шаблi,
Горленка кашель напав. Вiн рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання.
Орлик читав:
   "Його величество цар ствердив справедливий присуд свого високого суду i
пересила?  лжеклеветникiв  i  облесливих   брехунiв   гетьмановi   Iвановi
Степановичевi Мазепi  -  для  покарання.  Покарати  ?х  треба  негайно  та
прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав, i вiдав, i  затямив  собi
добре, яка доля чека? того, що зважиться безчестити  гонор  i  добре  iм'я
свого зверхника i впроваджувати в блуд його  величество  царя.  Такому  не
буде нiяко? пощади".
   "Амiнь!" - промовили духовнi, що в святочних ризах з хрестами й iконами
уважно  й  побожно  слухали  царського  манiфесту,  який   наказано   було
прочитувати також у церквах.
   I знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стрiли, народ захитався,  i
гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою
i прийшов.
   Пiд хмарами лiтали наполоханi вистрiлами птахи i кракали чорнi галки.
   Присуд став правосильний. Нiякого вiдклику не було,  нiхто  помилування
не просив.

СПОВIДАЮТЬ
   З Борщагiвки привезено старого попа.
   Сповiдник вiдвiдав  спершу  полковника  Iскру,  а  тодi  до  Кочубе?во?
в'язницi увiйшов.
   Кочубей довго сповiдався. Хотiв пригадати собi  всi  сво?  грiхи,  цiле
сво? довге, багате на добрi i злi вчинки життя.
   Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.
   Вiдгребував з хламу минулого давно забутi  подi?,  i  вони  розсипалися
перед ним, як порохно.
   Кiлька разiв переривав сповiдь.  Падав  горiлиць  на  тапчан  i  лежав,
закривши руками повiки. Панотець терпеливо сидiв бiля нього i  ждав,  поки
безталанний мученик не набере сил i не виявить ще якого нового грiха. Було
?х багато, полiтичних, родинних i буденних, людських.  Великий  ма?ток,  i
грiхи чималi.
   "Тисячу  червiнцiв  мо??  покiйно?  доньки,  по  чоловiковi  Забiлихи,-
говорив уривисто,- обiцяв я дати на будiвлю церкви в Батуринi i не дав. Як
що ?х знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб  на  церкву  в
Батуринi пiшли. Може, Бог милостивий який грiх за це менi простить".
   "Велике милосердя Боже i нема такого грiшника, щоб його  Бог  вiдтрутив
вiд себе, бачучи каяття у серцi його".
   Кочубей так щиро зiтхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи  це
не його останн? зiтхання. Нi. Старець вiдчинив очi i потер чоло: "Нiяк  не
пригадаю, де я тi тисячi червiнцiв заховав. Дружина моя  Любов  Хведорiвна
знатиме. Перекажи ?й, всечесний отче, якщо вона ще живе".
   "Любов Хведорiвна здорова. Гетьман за нею i за цiлою родиною Iскрiв  та
Кочубе?в до царя вставля?ться, щоб ?м кари нiяко? не було, щоб вони  могли
без жодно? бiди i туги в господах сво?х спокiйно та мирно пробувати  i  зi
сво?х ма?тностей користуватися, бо, досить, що ?х  батьки  й  чоловiки  за
свою вину слушну кару потерплять".
   "Гетьман вставля?ться за нашими жiнками й дiтьми, що ти кажеш, отче?"
   "Гетьман кривди нiяко? не  дозволить  ?м  зробити.  Це  вiн  сам  велiв
переказати тобi, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав".
   В наболiлiй душi Кочубея була окрема  рана  -  гетьман.  Вона  його  не
болiла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав його упадку, це правда.  А
все ж таки дожидав його великодушностi. Гетьман не одному простив, Кочубей
сподiвався, що свого колишнього друга помилу?. Аж бачить -  нi.  Мститься.
Певно, й на родину його та Iскри покладе важку  руку,  ма?тки  забере,  бо
вони великi в землi, будинках, в посудi, вбраннях, в образах i в дзвiнкому
грошi. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубе?вi останнi години
життя. Аж отсе вiд священика чу?, що гетьман  ?х  родини  пiд  свою  опiку
бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар вирiшив.
   I Кочубе?вi зробилося легше на серцi, нiби  камiнь  важкий  зсунувся  з
нього. Перехрестився i очi до неба пiдвiв.
   "Бiльше не пригаду?ш собi нiчого?" - запитував священик.
   "Бачить Бог, бiльше пригадати не можу, пам'ять не  слуха?  мене,  туман
очi вкрива?, нiби з другого берега дивлюсь".
   Священик розгрiшив його. Покути не завдавав. Незабаром спокуту? усе.
   "Яке тво? останн? бажання, Василю  Леонтi?вичу,  кажи,  гетьман  обiцяв
сповнити, крiм одного..." - речення не  докiнчив.  Кочубей  доповiв  собi:
крiм життя.
   "Гетьмана побачити хочу" - вiдповiв.
   "Доложу йому".

   * * *
   Чура з лiхтарною, за ним гетьман, за гетьманом кiлька гайдукiв.
   Табiр спить. Тiльки  варта  сто?ть.  Хоч  гетьмана  по  ходi  пiзнають,
здержують i питають про гасло.
   Бiля в'язницi старшина сторожить.
   Зрива?ться на рiвнi ноги  i  втворя?  перед  гетьманом  дверi.  Гетьман
лiхтарню вiд чури бере i входить. Сам.
   "Останню твою волю сповнити прийшов",-  каже,  кладучи  лiхтарню  перед
собою на землю.
   Кочубей хоче встати. "Лежи, Василю Леонтi?вичу, лежи".
   "Досить лежатиму, милосте ваша, але i встати важко. Цiле тiло болить".
   "Не з мо?? вини, Василю Леонтi?вичу. Я тебе не скривдив".
   "Сам я собi найгiршим ворогом був - знаю".
   "Самого себе найтяжче побороти".
   "В тiй боротьбi паду".
   Вiн дiйсно впав на  тапчан  i  лежав,  як  мертвий.  Гетьман  глянув  i
вiдвернувся. "Що вони зробили з чоловiка!"
   Пригадав собi колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового  на  все.
Пригадав сво? з ним затi? ще за  Самойловича  i  пiзнiше.  Чи  одну  чарку
вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить  перед  ним  не
Кочубей, а його тiнь, привид, котрий мiг би  перестрашити  найвiдважнiшого
козака... Царський суд... Так мiг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто  пiд
ким яму гребе, сам у не? паде...
   Кочубей  наглим  рухом  зiрвався  i  сiв.   Гетьман   притримав   його:
"Заспокойся! Хочеш - хiрурга пришлю".
   "Не треба. Хай вип'ю чашу до дна".
   Десь далеко гукали сичi, як тодi, в Ковалiвцi, коли занедужала Мотря...
Розбита бандура...
   "Iване Степановичу,- почав нараз генеральний суддя,- прости менi".
   Гетьман узяв його за руку: "Не маю що тобi прощати,  Василю.  Бачиш,  я
такий, як був, нiяко? шкоди ти менi не вчинив".
   "Але мiг, хотiв,прости".
   "Ти мiг пошкодити дiлу. Добре, що не пошкодив".
   "Не пошкодив, кажеш?"
   "Нi, Василю Леонтi?вичу, не пошкодив. Наше дiло добре сто?ть".
   Кочубей ухопив гетьмана за руку:  "Добре,  кажеш?"  -  i  в  очах  його
з'явилася тривога.
   "Нинi добре, а завтра - як Бог дасть".
   "Хай Бог стереже  нас  вiд  московсько?  протекцi?  i  ласки,  хай  Бог
допомага? тобi, Iване Степановичу!"
   "Прости, Василю, що я не допомагаю тобi. Бачить Бог -  не  можу.  Ти  в
мо?м таборi, але в московських руках. Зернов каже, що присуд  правосильний
i невiдкличний. Не моя власть застановити його",
   "I не треба. Донесу свiй хрест. Раз треба вмерти.  Менi  не  до  життя.
Краще грiб, нiж такий сором..."
   "Люди забудуть,- потiшав його гетьман.- Люди все забувають, i добро,  i
зло".
   "А iсторiя?"
   "Всiх нас перед ?? суд покличуть. Нiкому не простять. Невже ж  я  знаю,
як вона осудить мене?"
   Кочубей думав. Силувався думати. Силуванi  слова  вибiгали  на  губи  й
верталися назад. Аж спитав: "Кажеш, дiло добре сто?ть?"
   "Гадаю, що так".
   "Спасибi, що потiшив. Захищай  Укра?ну  перед  Москвою,-  просив  крiзь
сльози,- щоб не зробили з нею того, що зi мною. Глянь, який я став".
   Гетьман глянув на свого  колишнього  товариша,  i  морозом  повiяло  на
нього, хоч i як тут душно було.
   "Жаль менi тебе, товаришу,вiдповiв, стискаючи його руку.--  Коли  б  ти
сильнiший був..."
   "Гада?ш, утiкав би? Нiколи! Завинив i кару прийму. Згину  для  постраху
iнших, щоб не шукали чужих богiв, а свого берегли. Хоч тим послужу рiдному
кра?вi, хоч тим. Ох, Iване Степановичу, коли б ти знав, як я вiдмiнився  в
душi, як я тепер iнакше диблюся на свiт, коли б ти  знав,  як  я  турбуюся
нашою долею. Запiзно".
   Зi зворушенням тремтiв, як у пропасницi. "Помилуй мя  Боже  по  великiй
милостi тво?й",- почав псалом  покаяння,  але  пам'ять  не  слухала  його.
Переплутав слова i вертався назад: -  "Помилуй  мя...  Кажеш,  дiло  добре
сто?ть..? Борони його, захищай, захищай, Iване  Степановичу!"  -  упав  на
тапчан i повiками накрив пiдпухлi очi.
   Гетьман на лiхтарку дивився, на нетлi, що пхалися до свiтла.
   Кочубей не будився. Гетьман встав i пустивсь до дверей. З порога ще раз
озирнувся. Кочубей спав. Спав чи - не жив? СТРАЧУЮТЬ
   Нiч, але ясно, як  у  день.  Тихо.  Навiть  дерева  не  шумлять.  Верби
задивилися в ставок, тополi в небо пнуться. Птахи перестали спiвати.
   Чути тiльки глухий луск сокир.
   Мiж Борщагiвкою i табором, на  майданi,  помiст  будують.  Високий,  як
хата. До помосту схiдцi.
   Солдати пильнують рубачiв та сокирникiв i наглять.  Заки  сонце  зiйде,
помiст повинен бути готовим. Наказ такий.
   Сокирники балакають тихцем: "Стоять, як чорти над душею. Поспiшай, коли
нiч, хоч i ясна. Треба вважати, щоб пальцiв сокирою не вiдрубать".
   "?м мають голови рубати, а ти собi пальцi рубай. Ладно!"
   Перешiптуються, щоб солдати не вчули.
   "А наглять!"
   "Чорти б ?х так до гарячо? смоли наглили!"
   Тихнуть. А по хвилинi:
   "Котрого стинатимуть першим - Кочубея чи Iскру?"
   "Не знаю. Хiба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе".
   "Кажуть, чия вина менша, того першим карають".
   "Так тодi, мабуть, першим Iскрi голову вiдiтнуть".
   "А кат вже ??"
   "Хiба мало москалiв?"
   "Правда".
   Пiдiйшов старшина: "Не разгаварiвать!  Екiй  народ!  Лiнтя?,  озорники!
Тут, гляди, два архи-брехуни за вас голови положать. Скарають ?х".
   "Скарав би вас Господь",- вiдповiда? сокирник пiд нiс.
   Працюють.
   Луск сокир бентежить нiчну тишину.

   * * *
   Помiст готовий. Великий i  крiпкий,  щоб  не  заломився.  Кругом  дощок
поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
   Сходяче сонце малю? дошки на червоно.
   Сокирники сокири за пояси заткнули - iдуть.
   "Не заждемо, щоб подивиться?"
   "Я не цiкавий. Приправити голову - це штука, а вiдрубати - велика  менi
рiч! Iду додому - голодний".
   "А ма?ш хлiб?"
   "З корою. Доброго хлiба давно  нема.  Солдати,  як  круки,  деруть.  Не
накормиш ?х. А ти?"
   "Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли".
   "Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть - смерть".
   "Маю з голоду вмирати - хай згину з  ?х  рук.  Може,  Бог  якого  грiха
вiдпустить".
   "У нас то ще сяк-так. Але у Чернiгiвщинi!  Там  по  четверику  житнього
борошна з хати беруть. Гетьман такi великi магазини на хлiби для  москалiв
поклав, як церкви".
   "Покладе i в нас. Не бiйся. Все для них, а ти  з  голоду  гинь.  Навiть
ночi спокiйно? не ма?ш, помости будуй. Тю!"
   Солдати вiдганяли народ, що з усiх бокiв  напливав,  щоб  побачити,  як
тратитимуть Iскру й Кочубея.
   Московський старшина молодицю за юпку по сходах на помiст тягнув. "Коли
така цiкава, то ходи! Покладеш голову на колоду - цюк! - i нема".
   Жiнка в крик. Вихопилася, бiжить. Народ вiдступа? вiд помосту.
   "Та це вiн жарту?".
   "I жартам московським не вiр. Жартуючи, зарiже чоловiка".
   Якась жiнка з маленькою дитиною стояла.
   "Ви його чому не залишили?"
   "Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловiк на вiйнi".
   "А не перестрашиться воно?"
   "Хай привика?. Я не хотiла йти, пiгнали".
   "З усiх довколишнiх сiл  зганяють  народ,  як  череду.  Не  скоро  таке
побачиш".
   "Може, й  скоро.  Хто  його  зна,  що  завтра  буде.  Тепер  щось  таке
твориться, що ранiше й не снилося нiкому".
   "Антихрист..."
   Зацитькували себе: "Ще, не дай Бог, почу?  солдат,  i  пропадеш  нi  за
цапову душу".
   "В Московищинi винищили за те сила народу".
   "I нищать ще".
   Баба дiда безногого на тачках везла.
   "Дорогу дайте бiдному калiцi, дорогу!"
   Люди розступалися, скрипiли тачки.
   "А ти, бабо, кращого повозу вже не мала?" - пита? москаль.
   Баба вистрашено дивиться на  рiжкатий  капелюх,  на  волосся,  посилане
бiлим борошном, i хреститься.
   "Багато нищих назлазилося,- зауважу? хтось.- Як на прощу йдуть".
   "Тягнуть, як круки на жир".
   "Кажуть, Кочубей перед смертю грошi роздаватиме".
   "Якi? Вiд нього останнього ?фимка вiдiбрали,  ще  й  мучили,  що  мало.
Питали, де заховав скарби".
   "Може, за те й голову йому зрубають".
   "Для грошей все зроблять з чоловiком".
   "Навiть з таким, як генеральний суддя".
   "Навiть з таким. На вiйну грошей потребують".
   "Малчать!"
   Москалi бiгають  кругом  огорожi  i  прикладами  вiдштовхують  цiкавих:
"Атступiсь!"
   "Бодай би тебе вiдступив Господь, як конатимеш,- вдарив мене у груди!"
   "Малчi".
   Дарод  замовка?,  але  перестрашенi  дiти  плачуть  i   кричать.   Мами
присiдають з ними, щоб не бачила Москва,  й  зацитькують:  "Цить,  доньцю,
цить, мамка тебе не дасть".
   "Кажуть, що йому сталося таке через новий двiр".
   "Кому?"
   "Та Кочубе?вi. На старi лiта нового двора не будуй".
   "Бузину перед вiкнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в  нiй
лихий сидить".
   "От плещуть казна-що, яка та  бузина!  -  перебив  ?х  дядько.-  Булави
захотiлося Кочубе?вi, а гетьмансько? булави ще нiхто щасливо не носив".
   "А Iван Степанович двадцять лiт ?? носить".
   "Ще не донiс, постривайте".
   Дiдусь з голубом сивим на головi йшов.  Перед  ним  розступалися  люди,
навiть солдати,- юродивого бояться.
   Нiхто не спиняв його. Пiдiйшов пiд самi сходи  i  став.  Голуб  знявся,
злетiв, закружляв довкола помосту i знову на голову сiв.
   Дiдусь головою крутив.
   "Колода i топiр... Що це? Скотобойня?"
   Тишина.
   "Грiха не бояться. З тих дощок дзвiницю  збудувати  можна,  щоб  з  не?
дзвони iм'я Господн? благовiстили".
   Люди притакували: "Авжеж".
   "Дерева Господь у лiсi не садить, що на  ньому  людей  мордувати,  воно
росте людям на користь".
   "Авжеж, авжеж..."
   "Кого це мордувати будете?" - запитував, повертаючись до товпи.
   Нiхто не вiдповiдав.
   На солдатiв подивився: "Кого?"
   "Кочубея i Iскру",- вiдповiли йому.
   "А життя ви ?м дали?.. Бога ви  не  бо?тесь?  Господь  велiв  ближнього
свого любить. Нагого приодiти,  голодного  накормити,  недужого  посiтити,
так-то ви сповня?те волю  його?  Беззаконi?  творите  повсякчасно  i  гнiв
Господнiй стяга?те на землю. Такий-то ви храм Бога  живого  ?сте?  Так  ви
соблюда?те заповiти його? Таку-то церкву вселенськую стро?те на землi?"
   Борода його тряслася, ноги дрижали, як у  пропасницi,-  тремтiв.  Голуб
крилами махав.
   "Собаки кровопивнi?! Диявольського кодла сiм'я. Поки  знущатися  будете
над образом i  подобi?м  Божим?  Поки  в  кровi  будете  мити  руки  сво??
Вiдiйдiть,  старцi,  щоб  не  скарав  вас  Господь,  що  глядiли  на  таке
беззаконня. Кара Господня гряде, Господь  брань  сотворить  i  перевратить
престоли, i сожжет огнем городи i веси  вашi,  i  кости  псам  на  зяденi?
продасть..."
   Пiною покрилися уста, повалився  на  землю  i  тiло  його  корчилось  й
пiдкидалось, вiд схiдцiв помосту до огорожi товкло.
   Голуб знявся i високо лiтав йому над головою.
   "А вiд нього не полетить",дивувалися жiнки.
   "Голуб духа святого символ",пояснював дячок.
   "Дух святий з ним, вiн божий чоловiк".
   "Всi ми божi люди, та до диявола на службу пiшли".
   Дво? людей взяли божого чоловiка за руки й ноги i повернули ним так, що
де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
   Не помогло. Пiдкидало ним далi.
   "Але ж трясе!"
   "Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить".
   "За правду муки терпить".
   Голуб знижував лет.
   "Iдуть! - загомонiло в натовпi.Заберiть старого, вiднесiть  його  геть!
Не треба, щоб дивився на кару". "Хiба вiн бачить? Очi заплющило йому". "Не
годиться, вiднесiть!" Несли, як мерця, народ робив дорогу. "Iдуть, iдуть!"
   Глухо бубни гули, сукном прикритi, не гули, а харчали.
   Жiнки хрестилися: "Iсусе Христе, Сине Божий, помилуй нас".
   Тая з дитиною на руках плакала, дитина собi.
   "Ще нiчого нема, а вона вже реве. По що йшла?"
   "Я не хотiла, пригнали".
   Чути було рiзкий тупiр трьох московських рот.
   "Аж три роти ?х супроводжують".
   "Кочубей не хто-будь".
   "Але ж вони на возi!"
   "Бо сил не мають iти".
   "Так ?х скатували, Боже ти мiй!"
   "На простiм  драбинястiм  возi  ?дуть,  а  ранiше  ?здили  в  золочених
каретах".
   "Байдуже раковi, в якiм глеку його вариш".
   "Та й страшнi якi!"
   "Iзбави, Боже, душу мою вiд кровi",молився сивоусий дiдусь,  спираючися
на кийок. Кийок аж трiщав.
   "Уми?ши мя iсопом, i паче снiга убiлюся",- прочитував його сусiд.
   "Зсаджують ?х з воза; не  пручаються,  послушно  йдуть.  Дорогу,  люди,
дорогу там!"
   Солдати прикладами мостили широкий перехiд до  схiдцiв  помосту.  Народ
колисався, як вiтром розгойдана в  озерi  вода,  направо  й  налiво.  Один
другому крiзь голову зазирнути хотiв.
   "Чого штовха?шся, чорте!"
   "Мене штовхають ззаду".
   "Може, ще на голову вилiзеш? Ти не голуб, не бiйся. Пiшов геть!"
   Одна рота увiйшла на майдан. Оточила його, солдат  коло  солдата  стояв
попiд плiт. Набитi фузi? при ногах, ноги розставленi широко.
   "Чого це вони так ноги розкрачують?" - пита? свого батька хлопчина.
   "Фузiя важка. Як крiпко не сто?ш, то звалить".
   Друга рота двома колонами обставила прохiд  крiзь  натовп  до  схiдцiв,
третя залишилася на полi. Готово!
   Напередi священик з хрестом у руцi, за ним Кочубей i Iскра. Кочубей  на
Iскру спирався,  той  пiдтримував  його.  "Вiдваги,  свате,  вiдваги,  вже
недалекий кiнець".
   "Боже великий, вiчний, святий, допоможи менi!"- молився Кочубей.
   "Iстинно, iстинно говорю вам: наступа?т время i  наступило  уже,  когда
всi  находящi?ся  в  гробах  услишать  глас  Сина  Божого  i,   услишавши,
оживуть",- потiшав ?х священик словами ?вангелiста.
   "Господь  утiшенi?  мо?  i  прибiжище  мо?  Господь",-  шептав   Василь
Леонтi?вич Кочубей.
   За злочинцями йшов Вельямiнов-Зернов,  червоний,  надутий,-  посол  вiд
царя. Вiн не бачив  трагедi?  тих  двох,  бачив  себе,  гордий,  що  перед
численним народом явля?ться заступником  царським,  царська  воля  в  його
руках, на його наказ тим двом кат голову  зруба?.  Дасть  знак  i  -  нiби
свiчку здмухнув, одну i другу; були i нема!
   Зернов гордо ступав.
   За ним декiлька достойникiв московських i козацькi старшини.
   Проходять. Скриплять сап'янцi, побренькують  шаблi,  шелестять  шовковi
кунтушi.
   "А гетьмана нема".
   "Не хотiв дивитися на смерть товаришiв".
   "Колись  товаришi,  а   тепер   вороги.   Доноси   на   нього   писали.
Лжеклеветники".
   "Гетьман хворий, подагричнi болi".
   "До гетьмана все хвороба приходить, як йому ?? треба".
   Недобрi, що гетьмана не бачать. Нарiкають на нього, а дивитися люблять.
Гарний такий.
   "Тож-то був козак!"
   "Кращого на всiй Укра?нi не знайти".
   "I старiсть не береться його".
   "? таке яблуко, що до нового червоним i здоровим  просто?ть,  а  ?,  що
восени порепа?ться i зiгни?".
   "Тихо! Манiфест читають!"
   Зернов прочитав манiфест царський по-московськи,  старший  гетьманський
канцелярист переклав його на нашу мову.
   Сурмачi загрубiли, рота, що стояла на полi, випалила з мушкетiв.
   "Ведуть!"
   "Кочубей спотика?ться. Який же вiн слабий!"
   Кочубей на схiдцi ступив.
   Глянув на колоду i на ката з сокирою i очi рукою закрив.
   "Потихоньку та полегоньку",- потiшав його Iскра.
   Увiйшли.
   Зернов руку вгору пiдняв...
   Заметушився натовп.
   Кожний навшпиньки вставав, щоб бачити краще.  Напирали  на  плiт  i  на
солдатiв, що стояли як мур.
   "Тягнуть... шапку з голови здiймають... кладуть, Боже!"






   "Не убий!" чути нараз
   голос вiд поля, тонкий, високий, як
   свист.
   Божий чоловiк бiг на майдан.
   Сиве волосся розкуйовдане, пiна з рота тече: "Не убий!"
   Бiлий голуб летить над його головою, високо-високо.
   "Потоптав народи во гнiвi сво?м, поправ ?х у яростi  сво?й  i  кров  ?х
паде на ризи його, заплямував все одiння сво? - не убий!"
   Солдати з третьо? роти, що стояли в полi, пустилися за ним.
   "Не доторкайтеся мене,  слуги  антихристовi,  гнiвом  Господнiм  поражу
вас!"
   Насилу народ втягнув божого чоловiка в товпу.
   Вiн ще звiдти кричав: "Не убий!"
   Але стук сокири заглушив цей крик. Раз i другий. Глухий стук. За кожним
разом стогiн i зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
   Тихо...
   Томляча тишина...
   А по нiй шум.
   Шумить i гуде натовп.
   Дивуються, розказують собi, сперечаються.

   * * *
   З борщагiвсько? дзвiницi дзвони гудуть - на Службу Божу.
   Солдати розганяють натовп: "Чого сто?ш? Не бачив трупiв? Пашол вон!"
   Прикладами фузiй штовхають людей.
   Дiти плачуть, жiнки заспокоюють ?х, а самим сльози течуть.
   "Е-ей!"
   Розходяться.
   * * *
   На червоних дошках два трупи лежать. Голови бiля них.
   Навiть червоною китайкою не покрили.
   Лежать на позорище вселюдне.
   В борщагiвськiй церквi Службу Божу правлять.
   Церква свiтла й кадила повна.
   Пiд церквою божий чоловiк.
   Ледве сто?ть.
   "Тиранство люто?! - говорить  до  людей.-  Вбивають  i  моляться  Богу.
Дiлами Богу поклоняйтеся,  не  спiвом  i  кадилом.  Господа  не  обдурите,
лицемiри!.. Не вбивайте!"
   Його зацитькують i вiдводять.
   Бiлий голуб на його головi.
   Солдати кругом червоного помосту на вартi стоять.  Покiйних  стережуть,
хоч ?х нiхто звiдтiля не вкраде. Такий наказ. Стоять i позiхають. Для  них
це не новина.
   У Москвi карають не так. Там ? на що подивитися, ой ?!..
   Чути дзвони. Службу Божу священики скiнчили. Люди вертають в село.
   Дехто все ще кругом помосту ходить,  хоч  зна?,  що  нiчого  нового  не
побачить. Хiба тi домовини двi, великi, дубовi, що привезли  ?х  на  возi,
запряженiм у чотири чорнi конi.
   За домовинами священик прийшов,  той  старий,  що  сповiдав  Кочубея  i
Iскру.
   Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,  i  покiйникiв  у
домовини вложили.
   Зносять по схiдцях, схiдцi трiщать.
   "Куди ?х повезете?" - питають вiзникiв.
   "У Ки?в".
   "Аж у Ки?в! А там?"
   "У Лаврi Печорськiй поховають, бiля трапезно? церкви".
   "Хоч голови ?м зрубали?"
   "Вони й без голов важнiшi, нiж ви зi сво?ми головами дурними".
   "На боже не щадили грошей".
   "Черцям i черницям щедрою рукою давали".
   "Кочубей п'ять церков власним коштом поклав".
   "Ще й у Батуринi муровану церкву покласти обiцяв".
   "Обiцяв, та Бог не дозволив".
   "Не все Бог да?, чого чоловiк хоче".
   "Ой не все. Де ж коли покiйнi такого кiнця сподiвались!"
   "Навiть не снилося ?м".

   * * *
   Чорна четвiрня з мiсця руша?.

   Вiз котиться ки?вським шляхом.

   "Потихенько да полегенько..."
   * * *
   14 липня гетьман весь день з вiдпочивальнi сво?? не виходив.
   Хiрург доглядав його.

   Нiкого не впускали.
   "Гетьман нездужа?",- по таборi пiшло.
   Пiд вечiр гетьман Орлика до себе прикликав. Сидiв у постелi, бiля нього
?вангелi? лежало.
   "I так, Пилипе, Кочубея i Iскри вже мiж живими нема",- промовив сумно.
   "Хай з Богом спочивають",- вiдповiв Орлик.
   "Про жiнок i дiтей ?хнiх треба нам подбати. Не  хочу,  щоб  ?м  сталася
кривда.  Хай  спокiйно  i  мирно  живуть  у  домiвках  сво?х,   хiснуючися
ма?тностями сво?ми. Одно? копiйки не  хочу  зi  спадку  по  них.  Все  хай
дiстануть родини. Сiдай i напиши  до  Головкiна  письмо.  Кажи,  що  важко
недужий Iван Степанович вставля?ться за жiнками й дiтьми покiйного Кочубея
i Iскри. Зворушливо пиши".
   Орлик сiв при столi, гетьман ?вангелi? читав.
   "Готовий?" -  спитав  свого  генерального  писаря,  побачивши,  що  вiн
вiдложив перо.
   Орлик написане подав.
   "Гаразд. Гарно ти компону?ш, Пилипе,  i  швидко.  Можна  переписати  на
чисто. А тепер у мене ? ще друге дiло.  Що  нам  робити  з  отсим  наказом
царським, щоб я командування над усею його кiнницею перейняв?  Як  гада?ш,
Пилипе?"
   "Нема  тут  що,  ваша  милосте,  багато  й  гадати.  Пiсля   того,   що
постановлено мiж нами, вашiй милостi до царя нiяк не можна йти".
   "I я теж так собi гадаю. Напиши i друге письмо, царевi, що  я  нiяк  до
нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли  б  не
цей другий наказ, то, певно, за першим пiшов  би.  Гарно  все  по  пунктах
скомпонуй, ти ?х стиль зна?ш".
   Орлик i друге письмо написав i гетьмановi до лiжка принiс.
   "Опiсля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тiлом, але  i  душею.  Поклич
менi архi?рея, болгарина. Кажи, хай зараз iде".

   * * *
   Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав.
   То? ж ночi розстрига з табору зник. Пропав, як камiнь у воду.
   Ранком гетьман розiслав людей, щоб шукали його.
   Не знайшли.

В
МОГИЛЕВI
   Вiд Дорогобужа пливе Днiпро на захiд. Нiби  центрально-росiйська  плита
не хоче пустити його на Укра?ну. Що лиш бiля Оршi вiн  визволю?ться  з  ??
твердих обiймiв i врадуваний бiжить на полудн?, до Могилева, до Ки?ва,  до
порогiв i Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гiндуса  у  нiрванi,  в
глибинах бурхливого Чорного моря. Раду?ться Днiпро, поспiшаючи на Укра?ну.
Вiн уже не рiчка, а рiка, велика й могутня, третя з черги в ?вропi.
   Зеленi луги й левади виходять йому назустрiч, з шовковими травами  i  з
пахучими квiтками.
   Товпищами непереглядними вiтають його шелестливi шуварi  та  трепетливi
осики. Спиня? свiй скорий хiд i задуму?ться  над  долею  кра?ни,  в  котру
вплива. Тодi вiн глибокий, дуже глибокий, люди говорять - бездонний.
   То знову iзгибом могутнiм скручу?, розлива?ться широко, залишаючи броди
й мiлини, щоб людям легше було передiстатися на протилежний берег.
   "Гарна рiка!" -  каже  молодий  шведський  офiцер-каролiнець  до  свого
товариша.
   Вони грiються до сонця i дивляться на шведських воякiв, що купаються  в
Днiпрi. Моряцький народ рад гарнiй водi. Поринають у  хвилi  з  головою  i
випливають далеко  вiд  того  мiсця,  де  пiрнули,  обсмаленi,  всмiхненi,
веселi, як тригони. Дехто пробу? переплисти рiку.
   "Гарна  рiка",-притаку?  другий  офiцер,  з  обличчям,  як  у  дiвчини.
Молодий, йому ще й двадцять лiт не минуло.
   "Бачиш, як радо купаються нашi вояки".
   "Змивають пiт i кров, слiди останньо?, головчинсько? битви".
   Мрiйливо, великими синiми очима дивляться  на  лiвий  берег,  на  якому
рисуються гори.
   "Чи це хмари, чи гори?" - пита? молодший.
   "Гори, товаришу, як у нас".
   "Як у нас",- сумним вiдгомоном повторю? другий.
   "В багату й урожайну кра?ну входимо, мабуть".
   "Збiжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецi?ю скучно".
   "За рiдною землею, мабуть, чоловiковi i в небi скучно".
   "Скучно".
   "Але тут дивно якось почува?ш себе. Нiби тобi давнiй, дуже  давнiй  сон
сниться"
   "Нашi предки ходили туди, перед вiками. По слiдах предкiв провадить нас
Саrolus rex".
   Мимохiть, вiдрухово шапки з голов скидають i кладуть на мураву.
   "Який хосен з тих колишнiх походiв?"
   "Не будь колишнiх, може б i нинiшнього не було".
   "Правда. Король Карло зна?, що робить".
   Молодий   офiцер,   студент   Упсальського   унiверситету,    studiosus
upsalensis, задумався.
   Король фiлософiю любив,  його  молодшi  офiцери  теж  радо  фiлософiчнi
книжки читали.  Бува?  iнодi,  що  король  несподiвано  офiцера  стрiне  й
балакати з ним стане, як з рiвним собi, по-товариськи. Про що  балакати  з
ним?
   "Над чим задумався, друже?"
   "Про короля нашого  думаю.  Дивнiшого  вождя,  мабуть,  вiд  Олександра
Великого не було".
   "А Ганнiбал, а Цезар?"
   "Не те.  Великi,  але  iншi.  Ганнiбал  розпучливо  рiдне  мiсто  перед
римською загладою обороняв. Цезар будував iмперiю римську".
   "Може, Карло шведську буду?..."
   "Може... але вiн  не  подiбний  до  них.  Король  -  фiлософ,  фантаст,
студент, авантюрист, iнодi Арес, то знов Гамлет, iмператор, то  знову  Дон
Кiхот... нiяк не розбереш".
   "I не треба. Над головами  святих  сяйво  глорi?  пала?,  над  головами
великих людей - легенда".
   "Коли б я на власнi очi не бачив короля Карла в  таборi,  в  походi,  в
битвах а сheval i еп revant, коли б не чув серед найбiльшо? небезпеки його
голосу хлоп'ячого, нiби розбавленого студента на суботнiшнiй кнайпi, гадав
би, що Карла видумали люди, щоб  скучно  на  свiтi  не  було,  бо  людство
потребу? геро?в. Звичайна людина - скучна".
   "Геро?в потребу? людство. Карло ?х творить".
   "Творить i нищить".
   "Як Хронос".
   Шведським воякам не хотiлося вилазити з Днiпра, вода  така  чиста,  так
любовно обiйма? ?х м'язистi тiла, сонце так гарно грi?,- розкiшно тут.
   "Чи не зда?ться нашим каролiнцям,  що  вони  в  купiль  сво?х  пращурiв
попали? Не один, мабуть, i про рани забув".
   "Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо  довго.  Саrоlus  rех  цiлий  свiт
пiдбити хоче, мрi? про одну  державу,  одного  Бога,  про  велику  спiльну
культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть  за  землю,
вiру, мову, за королiвськi роди".
   "Ноmо bestia domestica".
   "Чергував я раз бiля короля на квартирi. Король нагло вийшов  зi  сво??
бiдно?  домiвки,  в  котрiй  тiльки  свiчки  i  вiск,  що  велика,  срiбна
умивальня, вийшов, i я мимохiть заглянув  у  книжку,  котру  вiн  читав  i
залишив, не закривши. Вгадай яка?"
   "Плутарх".
   "Тим разом нi. Були  це  ворожби  Урбана  Гiярна,  ученика  Парацельса.
Король нiгтем на книжцi якраз те мiсце назначив, в  котрому  кажеться,  що
пiвнiчний Золотий Лев подужа? Чорного Орла i владу свою на Азiю  i  Африку
розпiстре".
   Замовкли. Незаго?нi рани, пiд Головчином добутi, i  пiдгорячковий  стан
мрiйливо настроювали шведських геро?в на порозi укра?нсько? землi.
   "Укра?на,- почав старший,- теж льва у гербi ма? i краски ?? такi ж,  як
у нас, золото-блакитнi, як ?хн? небо i пшеницею покритi лани. Може,  Урбан
Гiярн i не збрехав, може, воно й здiйсниться".
   "Тiльки не знати коли, нинi чи завтра?"
   "За нашого життя чи  коли  порохом  розсипляться  нашi  кiстки.  Вiрить
король, треба вiрити й нам".
   "Vivat Carolus rex!" - вихопилося ?м iз уст.
   "Vivat Carolus rex!" - пiдхопили вояки, i Днiпро той  виклик  на  сво?х
хвилях геть далеко понiс.
   Старшини лежали горiлиць i вдивлялися в сонце. Укра?нське  сонце  грiло
синiв Швецi?.
   Думали про сво?х батькiв,  про  рiдню,  про  фантастичнi  заливи  сво??
пiвнiчно? кра?ни. Але думки все до короля повертали - вiн ?х пiдбив,  взяв
у полон на вiки.
   Хотiли визволитися з тi?? неволi - не могли. Шукали плям на сонцi -  не
знаходили. Король смiшний, король фантаст, король  студент,  непрактичний,
загонистий, дивний!.. Зраджували собi його всiма  способами  -  не  могли.
Чули, що поки живе, вiн переможець над ними i що  навiть  по  його  смертi
оставатимуться   пiд   непоборною    силою    тi??    могутньо?,    дивно?
iндивiдуальностi.
   "Що вiн ма? з життя?-почав молодший офiцер.- Нiчого. Ходить  у  старому
плащi, ?сть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тiльки  хiсна,
що титул королiвський".
   "Навiть жiнок не любить".
   "Зна?ш? Може, й любить бiльше вiд нас".
   "Нiчого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий  овоч  вiдбира?.
Перед переправою через Березину сестер жалiбниць, маркiтанок, весь жiночий
народ казав по цей бiк лишити. Кажи, що  хочеш,-  це  вже  не  по-людськи.
Певно, що жiнки, якi за армi?ю iдуть, не рrima, а все ж таки - жiнки. Знав
Карло, що з ними робитимуть москалi".
   "Тямив, що Далiла з Самсоном зробила. А тобi, мабуть, все  ще  рум'яно?
нiмочки Лiзи жаль. Потiшишся, як на Укра?ну прийдемо.  Там,  кажуть,  дуже
вродливi дiвчата..."
   Бiля них, недалеко в комишах, зчинився  крик.  Зразу  не  помiчали,  бо
вояки бавилися в водi, голосно смiялися й гукали. Але крiзь цей  шведський
галас продирався жалiсливий чужинецький голос, нiби хтось з чоловiка  душу
дер.
   Старшини встали i побачили такий трагiчно-комiчний  образ,  що  дочиста
розiгнав i розвiяв ?х мрiйливий настрiй.
   З комишiв тягнули заболоченого  чоловiка.  З  чобiт  i  з  одежi  його,
невiдомого й нерозгаданого крою i фасону, цюрком  спливала  вода.  Вiн  зi
страху дзвонив зубами i потрясав приправленою бородою,  котра  вже  тiльки
трохи  трималася  пiдборiддя.  Маленькi  чорнi  очi  тривожно  визирали  з
глибоких очодолiв,  як  мишi  з  ямок,  а  кирпатий  нiс  моргав  широкими
нiздрями, як у гончо? собаки.
   "Водний божок!" - смiялися шведи.
   "Нерей чи тритон?"
   "Шпiон".
   Водяник, побачивши старшин, зiгнувся в  чотири  погибелi,  доторкаючися
вiдлiтаючою бородою землi, причому вода ще жвавiше стiкала з його спини  i
з пошарпаних рукавiв, i вiн виглядав ще смiшнiше.
   Старшини аж клалися на землю.
   "Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?"
   "На човнi в комишах сидiло. Так i видно пiдзирав нас".
   "Невже ж шведське вiйсько амазонки, щоб менi ?х у купелi пiдзирати?"  -
озвався нараз водяник класичною латинською мовою.
   "Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais sum",- сказав,  кланяючись
старшинам у пояс.
   "Помилуйте, панове,- реготався studiosus  upsalensis,таж  то  зi  смiху
вмерти можна".
   "Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepais  sum",-  повторив  водяник
голоснiше, навiть рiзкiше.- Жадаю вiд офiцерiв його милостi короля  Карла,
щоб узяли мене пiд свою протекцiю i допомогли скоро  побачити  королiвське
лице".
   Старшини перестали смiятися. Повставали, пiдiйшли до дивного гостя.
   "Знак?"
   Зняв з руки перстень.
   "Гаразд, побачимо".
   Дали знак до збiрки i незабаром вiд Днiпра у город Могилiв  марширували
шведськi голубi одностро?,  а  мiж  ними  чоловiк  космополiтично?  краски
авантюристiв. Пiд пахвою нiс  свою  бороду  i,  живо  розкладаючи  руками,
говорив зi шведськими старшинами мовою Цiцерона.
   Сильно поруйнований Могилiв, з котрого Петровi солдати тiльки що втiкли
перед побiдоносним Карлом, виглядав, як город у казцi.
   Шведськi вояки, що за  час  свого  довгого  походу  сильно  обносилися,
повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани  й  гамашi.
Хто запопав московський зелений кафтан, обертав його пiдшивкою  наверх,  а
товаришi смiялися i казали, що то вiд врокiв тутешнього жiноцтва.
   Щораз то новi частини  надтягали,  обдертi,  бруднi,  заболоченi,  очей
людям не видно. Але тi очi все-таки свiтилися во?нним завзяттям i вiрою  в
генiй свого вождя.
   "Vivat Carolus rex! - гукали, пiдкидаючи капелюхами,-  vivat  victoria,
vivat!" Дула канонiв, пообтулюванi ганчiрками, на  лафетах  i  амунiцiйних
возах гармашi з пообв'язуваними руками, ногами, навiть  головами,  завдяки
бандажам, великими не вмiру. Ледве тримаються канонiв, але покинути ?х  не
хочуть.
   "Vivat Carolus rex!"
   За  вiддiлами  вози  з  тяжко  пораненими,  котрi  вже  йти  не  годнi.
Повiдтинанi пальцi, порозвалюванi  голови,  кров  крiзь  бандажi  протiка?
наверх.  Але  й  вони  дивляться  в  напрямi   королiвсько?   квартири   i
притомленими, хворими голосами кричать:
   "Vivat Carolus rex!"
   За пораненими небiжчикiв везуть, тих, що по дорозi померли. Товаришi не
хотiли ?х без вiйськового  похорону  залишити.  За  них  вiзники  кричать:
"Vivat Carolus rex!"
   Мiж шведськими частинами вiддiли польськi, шляхтичi на конях, кожний  в
iншому вбраннi, iнша збруя, попадаються навiть сталевi шоломи й мисюрки. В
деяких  шаблi  предкiвськi,  дорогоцiннi,  рукоятки  в  ящурi,  в   сталi,
оздобленi слоновою кiстю або насаджуванi дорогим камiнням.  Усяко?  породи
конi, усяко? форми списи, луки, скалковi довгi рушницi  з  пiдпiрками,  бо
само? не вдержиш, у вистрiлi дрогне.
   За вiйськом женуть стадами худобу. Реве. Чу? свiй кiнець.
   Бубни, сурми, всякого роду дудки,  сопiлки,  мультанки,  iншi  крикливi
iнструменти. Справжня мандрiвка народiв, во?нний маскарад.