Викупанi шведи розходяться по сво?х постоях, в  о  д  я  н  и  к  а  до
королiвсько? квартири ведуть.
   Перед воротами звичайно? мiщансько? хати два високого росту трабанти  з
аркебузами на вартi стоять.  Старшини  щось  ?м  говорять,  вони  перечать
головою. Пропускають одного з них,  другий  перед  воротами  з  пiдозрiлим
гостем оста?ться.
   За хвилину виходить прибiчний офiцер i проводить його крiзь варту.

   * * *
   Зiльник, вузька  дорiжка  до  дiмка  з  ганком,  обвитим  лозою  дикого
винограду.
   Перед схiдцями на бубнi сидiв мужчина лiт двадцять i кiлька, дивився на
карту, розпiстерту на другому  бубнi  перед  ним.  Високе  чоло  в  лисину
переходить, по боках жмутки каштануватого волосся стирчать. Заходяче сонце
озолочу? ?х. Виглядають  нiби  королiвський,  невправною  рукою  з  золота
викутий вiнець. Мiж бровами глибока складка вгору, до  поперечних  зморщин
на чолi. Очi спущенi вдiл,  пiд  ними  синi  пiдкови  -  з  трудiв  i  вiд
недоспаних ночей. Уста нетерпеливо тремтять, нiздрi  роздуваються.  Карта,
мабуть, не  зовсiм  годиться  з  тим,  що  бачить  i  що  йому  розвiдники
приносять.
   Оподалiк старшини; перешiптуються, але  не  пiдходять.  "Vivat  Carolus
rex!" - кричить ще якийсь запiзнений шведський вiддiл, котрий що лиш тепер
до Могилева входить.
   Король нетерпеливо стрiпу? головою, пiдноситься  i  бачить  старшину  з
несподiваним гостем. Очi його блищать дитячою  втiхою,  уста  усмiхаються,
вигляда?, як хлопець, котрому нараз щось цiкавого показали. Але в ту  мить
радiсть покрива?ться  серпанком  утоми.  Вста?,  склада?  карту,  хова?  у
кишеню,  вiдсува?  бубон  i  пiдходить  до   гостя.   Високий,   стрункий,
вузькоплечий, нiби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й  набрати
тiла. Йде, не  спiшучись,  сильно  згинаючи  колiна,  як  гiрняки.  Йдучи,
заклопотано кланя?ться, раз, другий, третiй. На нiм кафтан, колись  синiй,
тепер непевно? краски, золота трава на комiрi, на рукавах i  при  гудзиках
потускла, ?? покрив порох, як патина.
   "Архi?рей?" - спитав голосом, що нагадував його клопотливий усмiх.
   "Так, ваше королiвське величество, найпокiрнiший слуга".
   "Б а г а т е л л я, отче, б а г а т е л л я,  рад  вас  побачити,  будь
ласка!" - Правою рукою показав на дверi, лiву на спину поклав.
   "Можете вiдiйти! - звернувся до  старшин.-  Як  ваше  iм'я?  Драке?  Зi
шведського шляхетського полку?.. Ви пiд Головчином гарно свiй вiддiл вели,
доволi гарно... Кажете,  хоробро  билися  москалi?..  Ляпалi?,  мiй  пане,
ляпалi?. Москаль танцю?,  як  на  блясi  ведмiдь.  При  найближчiй  нагодi
дiстанете полк.
   Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, б р а в у-р е з..."
   На його устах появля?ться та сама хлоп'яча добра усмiшка i зараз  гине,
нiби король засоромився того, що сказав.
   "Ваш швагер залишився там...-: головою кивнув на захiд.- Пiд Головчином
були великi втрати. Кондоленцiя, мiй пане..." Руку старшинi подав, але теж
так якось несмiливо, нiби боявся, чи цей не вiдтрутить ??.
   "О ревуар!.. Отче! - будь ласка..!"
   Розстрига поклонився в пояс.
   "Будь ласка!"
   "Ваше королiвське величество..."  -  розстрига  десницею  чверть  круга
зробив, прохаючи, щоб король перший увiйшов.
   "Багателля, отче, багателля - ходiм!"
   Увiйшли в свiтличку  бiлену,  колись,  може,  й  обставлену  заможно  i
прибрану чисто; тепер у нiй, як звичайно в хатах,  з  котрих  хазя?  перед
неприятелем втiкли. Що можна було забрати, забрали, вони чи  москалi,  якi
що лиш подалися з мiста, не вгада?ш. Лишилося тiльки лiжко, дубова  вздовж
стiни лавка, така сама скриня  i  якась  стара  комода,  не  достро?на  до
свiтлицi, нiби гiсть. На лавцi срiбна умивальниця, а бiля не? такий  самий
збанок з водою. На кiлку бiлий чистий рушник з королiвським знаком.
   "Ти вiд його милостi пана гетьмана, отче?" - питав Карло латинською, не
досить вправною мовою.
   "Вiд нього, ваше величество".
   "Давно бачився?"
   "Днiв тому кiлька".
   "Значиться, поспiшав?"
   "I дуже".
   "Де тепер гетьман?"
   "Я оставив його в таборi, миль вiсiм вiд Бiло? Церкви, тепер  вiн  уже,
мабуть, до Ки?ва доходить".
   Король добув карту з кишенi i на скринi простер.  Шукав  Бiло?  Церкви.
Вiдмiряв циркулем вiддаль звiдси до Ки?ва: "Скорим походом iде".
   "Козаки до скорих походiв привикли".
   "Чув я про те. В ?вропi козак - це легкий кавалерист, а я ?х за  кращих
пiхотинцiв числю, а що найкраще в них, так це пiонери".  Пригадував  вiйни
Богдана Хмельницького.
   "Перед доброю кавалерi?ю респект, але певна пiхота - це грунт. Вона i в
полi добра, i на окопах, i на  барикадах  у  мiстi,  пригодиться  всюди...
Багато в гетьмана пiхоти?"
   Розстрига вичислював полки i подавав число  сотень.  Король  рахував  у
головi. "Коли б третя часть того - досить... А провiант?"
   "Хватить!"
   "Хватить, але чи в евiденцi? вiн? Якi магазини, млини, достава?"
   Не легка була рiч дати вдоволяючу вiдповiдь на всi тi запитання.
   "Московськi апетити звiснi, а московського вiйська чимало на Укра?нi  i
чимало його проходить".
   "Але ж i козаки служать в армi? росiйськiй".
   "Це теж не добре. Забагато ?х гетьман царевi посила?".
   "Мусить".
   "Що значить мусить, коли край вiйська потребу?".
   "Ваша величнiсть не знають, у якiй о п р е с i ? знаходиться Укра?на".
   "Не розумiю, як такий великий народ таку велику опресiю терпить... А як
народ ставиться до свого гетьмана i як поставиться до нас?"
   "Гетьман тiшиться повагою i с п л е н д о  р  о  м  ,  який  належиться
державним володарям, а москалiв народ ненавидить за  ?х  здирства.  Шведiв
повита?, як сво?х спасителiв".
   "Я не так дивлюся на дiло, скептично. Так легко воно  не  прийде.  Степ
ма? свою психологiю i сво? права. Не легко ?х  переломити.  Простiр  -  це
сила, з котрою треба боротися. Не важко побiдити царя, куди важче боротися
з вашими дiмензiями i дистанцiями".
   Циркулем водив по картi: "А чого це ви нараз кличете мене  на  Укра?ну?
Ранiше справляли на Москву, а тепер на Ки?в".
   Розстрига не сподiвався такого питання.
   "Я, ваша королiвська величносте, не стратег,  боюсь,  що  вiдповiдь  не
буде вдоволяюча".
   "Хочу ?? почути".
   "? всiлякi причини. Перше, що земля пiд ногами горить".
   "Як менi це розумiти?"
   "Гетьман дуже полiтичне свою акцiю веде, але його контрагенти - нi".
   "Я?"
   "Нi. Але король польський. У Польщi не досить тайни  бережуть.  Царськi
люди довiдуються вiд полякiв, чого ?м знати не треба".
   "Примiром?"
   "Король Станiслав хвалився перед турецьким посланцем, що гетьман Мазепа
заодно з ним сто?ть i почне допомагати йому проти Москви. Вiд  того  посла
чув це стольник Кантакузен i далi  подав  подiбно,  як  цар  за  випивками
позаушники або й поличники сво?м людям да?".

   "Як це?"
   "Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусiда налiво,  цей  свого,  так
обiйде кругом, аж царський сусiд з правого боку мусить ударити царя".
   "I вдарить?"
   "Як часом".
   "А як ударить?"
   "I тодi рiзно бува?.  Часом  цар  тiшиться,  а  часом  розiзлиться,  що
обидили його ма?стат".
   "Монгольська фантазiя. Але ми вiдбiгли вiд речi.  Кажеш,  отче,  король
Станiслав не добре секрети береже?"
   "Коли б гетьман не був на  чотири  ноги  кутий,  давно  спотикнувся  б.
Особливо небезпечно було пiд час процесу Кочубея".
   "Чув я про  це.  Тому-то,  мабуть,  i  зi  мною  гетьман  припинив  був
переговори".
   "Довше годi обдурювати царя. I це одна  причина,  з  котро?  випливають
iншi".
   "Котрi?"
   "Ось цар гетьмана Мазепу на вождя все? сво?? кiнницi у  вiйнi  з  вашою
величностю кличе".
   "Може, з усi?ю кiнницею в час битви перейти".
   "Вона ж мiшана, укра?нсько-московська".
   "Правда. А далi?"
   "Далi те, що цар кожно? днини нових полкiв вiд гетьмана жада? i гетьман
мусить давати. Як що вiн скоро не  сполучиться  з  вашою  величнiстю,  так
вiйсько його до особисто? сторожi змалi?. А врештi цар хлiба  вiд  Укра?ни
вимага?. Чим бiльше вiзьме - тим менше останеться для нас".
   "Можливо, та все це не стратегiчнi причини".
   "Про них я не беруся казати. Я не спецiалiст по тому дiлу".
   "Подумаю, отче, i пораджуся з мо?м штабом. А тепер порадь ти  менi,  де
маю примiстити гетьманового посла?"
   Посол  зробив  покiрну  мiну:  "Маленька  записочка  з  пiдписом   його
величностi, щоб мене не молестувала варта, i покiрний слуга короля Карла i
гетьмана Мазепи дасть собi раду".
   Король написав кiлька  слiв  сво?м  характеристичним  письмом  i,  нiби
засоромлений, подав записку гостевi. Кланявся i  наступав  на  нього.  Цей
назадгузь подавався до дверей. ШВЕДИ..!
   Квартирмайстер Гiлл?нкрок обома колiнами клячiв на лавцi. Лiвою долонею
пiдпер голову, а правою рукою водив по картi, розложенiй на великiм столi.
   Бiля карти лежав лист бiлого паперу. Гiлл?нкрок циркулем бiгав по картi
мiж Могилевом i Вiтебськом, скакав у Лiфляндiю, вертав  назад  у  Могилiв,
звiдси мандрував до Ки?ва, i знов, i знов.
   Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.
   Лист бiлого паперу вiдгори додолу  покрився  усякими  лiнiями,  всякими
геометричними фiгурами, поруч котрих стояли цiлi колюмни цифр.  Гiлл?нкрок
перечеркував лiнi? i цифри i, невдоволений вислiдом сво?? роботи,  рисував
на маргiнесi, нiби для вiдпочинку,  план  яко?сь  твердинi  з  палiсадами,
редутами, шанцями i траншеями.
   Мухи сiдали йому на червону потилицю, аз лоба капали на карту  краплини
поту. Вiн витирав ?х хустиною i працював далi.
   Генеральний квартирмайстер так захопився сво?ю  любою  роботою,  що  не
почув, як у хату увiйшов ексцеленцiя граф  Пiпер,  старець  з  поморщеними
лицями, з поораним чолом i з роздутими,  безнастанно  дрижачими  нiздрями.
Пiпер нагадував за?ждженого расового коня.
   "Працю?мо!"  -  сказав,   кладучи   протекцiонально   руку   на   плече
Гiлл?нкрока.
   Цей вiдвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зiскочив з  лавки  i
заметушився по хатi, шукаючи мiсця, на котрiм Пiпер мiг би вигiдно сiсти.
   "Прошу не турбуватися, я тiльки на хвилину, хочу довiдатися,  яка  ваша
гадка про наш дальший похiд".
   "Моя гадка, ексцеленцi?, що треба  простувати  на  Вiтебськ,  щоб  бути
ближче Лiфляндi? i генерала Л?венгавпта".
   "Так гада?те?"
   "Гадаю  так,  ексцеленцi?,  бо  поки  ми  не  сполучимося  з   корпусом
Л?венгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Укра?ну,  ??  дiмензi?
завеликi на нашi сили, проковтнуть нас степи".
   Пiпер,  досвiдчений  дипломат,  котрому  не  були  чужi   також   тайни
стратегi?, пiдняв брови i роздув сво? широкi, нiби шкурятянi нiздря.
   "Тiшуся, що оба ми то? само? гадки. Я також пишуся на похiд  у  напрямi
Вiтебська".
   Вiн узяв Гiлл?нкрока за руку i попровадив його до стола: "Покажiть,  де
тут у вас цей Вiтебськ?"
   Гiлл?нкрок вказуючим пальцем ткнув у карту: "Ось вiн, а тут Могилiв,  а
отсе дорога до Ки?ва. Мо? обчислення ще не скiнченi, але i а того, що  вже
готове, видно, що нам треба прямувати на Вiтебськ,  щоб  не  вiдбiгати,  а
наближатися до Л?венгавпта, бо як нi, то ворог поб'? його, а опiсля зверне
всi сво? потуги проти нас".
   Нахилилися над картою i потонули в лабiринтi цифр i лiнiй  так,  що  не
зчулися, коли увiйшов польний маршал Реншiльд, мужчина гарний,  рослий,  з
гострим носом i червоними,  як  у  дiвчини  устами.  Махав  капелюхом,  як
вiялом, навiваючи прохолоду на сво? спiтнiле обличчя.
   "Але ж гарячо - уф!"
   "Гаряче,-  вiдповiв  Пiпер,  вiдвертаючись  вiд  стола.-  I  чим   далi
посунемося на пiвденний схiд, тим бiльше буде нас припiкати".
   Реншiльд пiдшивкою свого кафтана стер порох з лавки пiд стiною i сiв.
   "Температура  змiню?ться,-  говорив,  надуваючи  рум'янi  губи.-   Нинi
гарячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не  тiльки
ворога, але також жару i стужу. Правда, Ма?рфельд?"
   "Правда, пане графе,- вiдповiв входячий у квартиру  генерал  Ма?рфельд,
товариш i однодумець  Реншiльда.-  Панове  на  во?нну  раду  зiйшлися?"  -
спитав, обкидаючи оком квартиру.
   "Во?нна рада, без короля?" - вiдповiв, роздуваючи нiздрi, Пiпер.
   "Його милостi короля  що  лиш  не  видно.  Пригляда?ться  до  вправ  на
майданi,-сказав, вiдчиняючи вiкно, Ма?рфельд.Але ж  жара.  Фу,  чорт,  яка
жара! Почува?ш себе, як бiфштекс на сковородi. Чи не краще було б сiсти на
коней та поскакати до Днiпра. Рiчка гарна, купiль славна".
   Та ще вiн не скiнчив тих слiв, як у  дверi  увiйшов  молодий  хорунжий,
придiлений  до  служби  бiля  квартирмайстра  Гiлл?нкрока,   i,   вдаряючи
закаблуками, а рiвночасно пiдносячи  руку  до  капелюха,  крикнув,  як  iз
спросоння: "Його милiсть, корольI"
   Пiпер, Гiлл?нкрок, Реншiльд i Ма?рфельд зiрвалися з  мiсць.  Першi  два
стояли випрямленi бiля стола, другi мiж дверми i вiкном, далеко вiд  себе,
як далекi були собi симпатiями i переконаннями, представники двох  партiй,
двох напрямкiв, котрi поборювали себе.
   З шаблею пiд лiвою пахвою i з капелюхом у правiй руцi появився у дверях
король Карло. Халяви  високих  чобiт  згиналися  в  колiнах,  король  нiби
присiдав, кланяючися направо й  налiво  кожному  з  присутнiх  окремо.  Тi
вiдкланювалися ще нижче.
   "Добрий день панам! Добрий день!"
   Нiби не знав, вiд чого почати розмову, нiби виправдувався, що  прийшов.
Кафтан з  синього  полинялого  сукна  защiпнутий  на  дванадцять  мосяжних
гудзикiв, на ши? хустка з чорного шведського крепу, споднi зi шкiри  рена,
довгi шкурятянi рукавицi, весь одяг по приписах,  як  ув  iнших  офiцерiв,
може, й гiрший i бiльше  знищений,  нiж  у  деяких.  Тiльки  голова  iнша,
ви?мкова,  незвичайна,  з  височезним  чолом,  зi  жмутками   неслухняного
волосся, з очима, що нагадували загадочнi фiорди.
   "Пан полковник,- звернувся  до  Гiлл?нкрока,-  як  звичайно,  працюють.
Правда? Так. Працi в нас  багато.  Перед  нами  похiд.  Куди  ж.  Гада?те,
панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжiться, говорiть. Знаю,  що  перервав
балачку на тую тему. Продовжайте ,санс женад'".
   I знову кланявся направо й налiво, очима блукаючи кудись далеко.
   Королiвськi старшини мовчали.
   "Iнкомодую?"
   "Нi,  ваша  милосте,-  почав  Пiпер,  моргаючи  нiздрями,  як   дiвчина
бровами.- Нi раз. Ми дiйсно балакали  про  те,  куди  нам  прямувати,-  на
Вiтебськ чи на Ки?в".
   "I що?"
   "Я i наш квартирмайстер гада?мо, що краще на Вiтебськ".
   Король узяв шаблю з-пiд пахви,  вдарив  нею  об  долiвку  i  сперся  на
рукоятку. Пiпер пiдставив йому стiлець: "Ваша милiсть зволять присiсти".
   "Спасибi, спасибi. Сiдайте i ви, панове. Побалака?мо".
   Реншiльд присiв на футринi вiкна, Ма?рфельд став бiля  нього,  Пiпер  i
Гiлл?нкрок примiстилися на тапчанi.
   "Панове все окремо; праве й лiве крило, а я посерединi".
   Бiля королiвських уст появилася на  хвилину  ледве  помiтна  усмiшка  i
щезла.
   "Чому ж то на вашу гадку, ексцеленцi?, нам треба йти на Вiтебськ?"
   "Тому,- вiдповiв Пiпер,- бо це дикту? нам логiка дотеперiшнього  нашого
походу".
   "Во?нна логiка окрема. Тут Арiстотель i Лейбнiц  нi  при  чiм.  Тут  не
консеквенцiя важна, лише оригiнальнiсть. Треба думати так, щоб  ворог  про
тво? думки не догадався".
   "На скiльки такому думанню не противиться конечнiсть".
   "Конечнiсть?" -  запитав  король,  i  його  очi  впилися  в  канцлерове
обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.
   "Конечнiсть?"-повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблi.
   "Конечнiсть  велить  нам  триматися  близько  Лiфляндi?,  щоб   скорiше
сполучитися з корпусом Л?венгавпта",-вiдповiв канцлер, обтираючи  хустиною
чоло.
   Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою  ще  попереднього
короля, вiн догадувався, що Карло супротивно? гадки, i з досвiду знав,  що
нема що тратити багато слiв, щоб його переконати. Карло ХII питався ради в
сво?х генералiв, але робив, як йому хотiлося. Так  буде  й  тепер.  Видно,
король схиля?ться до планiв Реншiльда, котрому спiшно на Укра?ну i котрий,
мабуть, не бажа? собi злуки з Л?венгавптом, а може,  навiть  жде  на  його
загибель, щоб позбутися визначного суперника.
   Реншiльд сидiв на вiкнi, баламкаючи злегка ногами, а його  дiвочi  уста
прибирали форму букви "о", нiби свистали.
   Це доводило канцлера до злостi.
   Вони, графи й ексцеленцi?, не любилися стихiйно.
   "Коли б, не дай Боже, москалi побили Л?венгавпта,- почав квартирмайстер
Гiлл?нкрок,- тодi..."
   "Тодi, гада?те,- пiдхопив король,- i ми пропали. Не бiйтеся, Л?венгавпт
досвiдчений генерал, а ми теж якось дамо собi раду.  Не  в  однiй  опресi?
бували".
   "У Л?венгавпта,- вiдiзвався Реншiльд,- 16-тисячний корпус".
   "Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч",- зауважив Гiлл?нкрок.
   На королiвському обличчi появилася знову та  сама  легка  усмiшка.  "Не
штука,- сказав,- побiдити  рiвносильного  ворога.  Це  рiч  звичайна.  Вiд
шведiв треба вимагати незвичайних побiд, про котрi говорив би весь свiт".
   В квартирi на хвилину запанувала мовчанка. Тiльки мухи дзичали, сiдаючи
на голови старшин. Ма?рфельд ловив ?х рукою  i  кидав  крiзь  вiкно:  "Тю!
Проклята мушва".
   "Московське  вiйсько,-  перебив  мовчанку   Реншiльд,-   настiльки   не
вишколене, що дивно було б, коли б Л?венгавпт не  дав  собi  з  ним  ради.
Треба сподiватися, що вiн сво? завдання  добре  сповнить.  Нам  треба  йти
туди, куди нас логiка фактiв кличе".
   "Логiка фактiв?" - спитав Гiлл?нкрок.
   "Так. Нам  треба  вiдтяти  вiд  Росi?  щонайбагатiшi  провiнцi?,  себто
Укра?ну, з котро? цар Петро бере харчi для вiйська i щораз-то  новi  полки
вiд гетьмана Мазепи. Укра?нський народ чека? нас".
   Пiпер не втерпiв: "Не знаю, чи ? на свiтi такий народ, котрий чекав  би
чужого вiйська. Це ж тягар".
   "Але ж ми йдемо визволяти укра?нцiв з московського ярма".
   "Це розумiють, може, деякi козацькi старшини, а народ зна?  тiльки,  що
шведам треба дати квартири, харчi i т. д. А що жоден  народ  не  да?  того
радо, так з того приводу мусять виникнути непорозумiння.  На  прихильнiсть
укра?нського народу нам нема що  числити.  Це  народ  православний,  а  ми
протестанти. Не дурiм себе".
   Козаки сильно озлобленi на царя. Його вважають прямо сво?м катом. Краще
з Лютром, як з Вельзевулом, говорять".
   Обличчя Пiпера ще бiльше поморщилося,  а  його  очi  заблистiли  насилу
здержуваною погордою. "Пане графе,-казав, звертаючися  до  Реншiльда,-  не
малюймо собi будучностi надто рожевими красками. Увiйдемо  в  край  чужий,
невiдомий нам, мiж народ, котрого не розумi?мо. Треба  числити  на  власнi
сили, а не на його сприятливiсть i допомогу".
   "Себто?" - спитав, нiби свиснув, Реншiльд.
   "Себто,- вiдповiв, роздуваючи нiздрi, Пiпер,- треба нам  сполучитися  з
Л?венгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку.  Надто
великий ризик, це не хоробрiсть, а очайдушнiсть, авантюра".
   "Лицар i авантюрист - недалекi поняття,- зауважив  король,  перериваючи
тим висловом суперечку двох сво?х ексцеленцiй.- Жалiю,  що  не  можу  бути
одно? гадки з паном канцлером. Рожевi скла це прикмета молодих, а чорнi  -
старих. Я хочу голим оком дивитися на свiт".
   Пiпер скривився, нiби йому  гiркого  подали,  i  вiдкашельнув  значуче.
Король порушився на сво?м стiльцi.
   "Не хотiв я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собi цiню,  але
пiсля побiд, яких нам не пощадив Господь, не ма?мо причини дивитися  надто
чорно в будучнiсть. Козаки - народ во?нний. Це вояк iншого типу, нiж  наш,
але хоробрий. При добрiм проводi вiн може стати дуже корисним союзником".
   "А скiльки тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?"
   "Приблизно вiдомi менi сили гетьмана Мазепи,- вiдповiв  король.-  От  i
тепер ? у мене посланець вiд нього - розказу?".
   "Але ж цар щораз нових формацiй вимага? вiд Мазепи, i цей вiдмовити  не
може",- зауважив Гiлл?нкрок.
   "I якраз тому,-  перебив  король,-  нам  треба  поспiшати  на  Укра?ну.
Скорiше прийдемо, бiльше козакiв перейде на наш бiк. А  не  забуваймо,  що
також великий вiзир обiцяв менi  свою  допомогу.  Не  гадаю,  щоб  падишах
супротивився полiтицi свого вiзира".
   Реншiльд  i  Ма?рфельд  трiумфували.  Король  стояв  на  ?хньому  боцi.
Ексцеленцiя  Пiпер,  наймудрiша  шведська  голова,  вiрний  дорадник  двох
королiв, про котрого казали, що  король  Станiслав  в  руку  його  цiлу?,-
програв. Стояв безмовно, похитуючи сво?ю червоною, спiтнiлою головою.
   "Але ж бо душно",- говорив, щоб щось сказати.
   Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й гобо?, загудiла земля вiд  тупоту
тисячiв нiг.
   Реншiльд зiскочив з вiкна i вiдступився набiк, щоб король  мiг  бачити,
як переходить вiйсько.
   Йшли сiрi батальйони високих i худих, бородатих фiнцiв,  а  за  ними  -
голубi полки шведськi з  синьо-жовтими  прапорами,  з  грифами,  яблуками,
схрещеними стрiлами, з ренами й цвiтучими деревами.  Прапори,  полинялi  в
бойових огнях, зi слiдами кровi, подертi, пошарпанi, як вiрлинi крила,  що
в бурю попiд небо лiтали.
   Король, котрий стояв з шаблею пiд лiвою пахвою, з  капелюхом  у  правiй
руцi i очима, що нагадували фiорди, летiв кожному прапоровi навстрiчу.  Не
кланявся, стояв випрямлений, як свiчка, як статуя. Вiйсько побачило  його.
"Vivat Carolus rex!" - роздалось з тисячi грудей.
   Музика тихла, мовкли сурми й бубни, вiйсько здоровило свого  улюбленого
вождя - полк за полком, кожна чота, кожна четвiрня, аж до останньо?.
   Перейшли. А король все ще стояв посеред квартири з шаблею пiд пахвою, з
капелюхом у руцi i очима, що нагадували фiорди, вiдпроваджував сво? полки.
Високий, худий, гордий.
   Нараз уста його задрижали, як уста  дитини,  обличчя  осiнила  усмiшка,
повна безмежно? любовi, i вiн вимовив одне тiльки слово: "Шведи".
   В тiм однiм словi було все: любов, гордощi, жаль.
   "Шведи,-повторив ексцеленцiя Пiпер, стираючи  хустиною  пiт  з  чола  i
сльозу зi свого ока.Шведи".
   "Куди ж пiдемо, панове?" -  запитав  король,  перебиваючи  нараз  довге
мовчання.
   "Куди нас ваша милiсть попровадять",- вiдповiв граф Пi-пер.
   Забув про самовпевнений погляд Реншiльда, про його  уста,  що  нiби  на
весь свiт зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося,
рад був скрiзь устрявати,- бачив тiльки свого молодого, великого короля, i
в вухах i в серцю його лунали слова: "Vivat Carolus rex!".
   "Пiдемо, куди нас ваша милiсть попровадять",- повторив граф Пiпер.
   Король кланявся, як звичайно, несмiливо й покiрно:
   "Дякую, дякую  панам".  А  звертаючись  до  Гiлл?нкрока  просив:  "Пане
полковнику, будь ласка, продовжуйте свою  працю.  Вона  важна,  вона  дуже
важна. Позвольте глянути на карту".
   Гiлл?нкрок вiдсунув стiлець вiд стола  i  цiлий  стiл  хотiв  присунути
ближче до вiкна.
   "Спасибi. Не турбуйтеся. Я й без того бачу".
   Нахилився  над  картою  i  бiгав  по  нiй  сво?ми  синiми,  розмрiяними
зiницями. "Тут Днiпро, а тут рiка Сож, тут наш Могилiв, а  там  Смоленськ,
там Мстиславль".
   На хвилину здержався на тих двох мiстах, нiби вирiшував,  котре  з  них
вибрати, ма?: "Прошу, працюйте далi. Не перебиваю".
   Взяв шаблю пiд пахву, ще раз поклонився i вийшов.
   Реншiльд пiдступив до Пiпера i простягнув до нього руку. "Ексцеленцi?!"
   "Ексцеленцi?!" - вiдповiв Пiпер, i помiж ними нiби нiчого й не було.
   Реншiльд i Ма?рфельд вийшли. Гiлл?нкрок  узяв  циркуль,  лiвим  колiном
прикляк на стiльцю, лiвою рукою пiдпер голову, а правою водив на пiвнiч  i
на схiд вiд Могилева, туди, куди перед  хвилиною  перебiгали  сивi  зiницi
короля Карла.  "Могилiв,  Днiпро,  Сож,  Мстиславль,-  повторяв,  вгадуючи
королiвськi гадки.- Значиться, перейдемо  Днiпро  в  напрямi  рiчки  Сожi,
пiдемо на Мстиславль".
   "Пiдемо, куди король велить",-повторив Пiпер.

   _ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!_
   Лiто стояло в повнiй красi. Житт?ва  сила  природи  добiгала  до  свого
вершка,- мiсяць серпень. Незабаром i Спаса. Освятять квiти, овочi  i  мiд,
вiдпiчнуть спрацьованi руки хлiбороба i дiти з жалем глядiтимуть на  небо,
прощаючи вiдлiтаючих журавлiв: кру, кру, кру!
   Настане осiннiй вiдпочинок, а там i вечори довшi, i казки, i  пiснi,  i
вечорницi.
   Так звичайно, та не тепер.
   Хоч i тепер сонячнi днi  чергуються  з  ночами  зорiшливими,  по  спецi
приходять дощi, по погодi громи, на полях дозрiвають  збiжжя,  а  в  садах
овочi, хоч у природi не видно нiяко? змiни, нiякого вiдхилу вiд звичайного
щорiчного порядку, так на землi,  помiж  людьми,  iнакше.  Людей  огорнула
тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собi мiсця прибрати.
   Звi?ться курява на шляху - кидають  серпи  i  коси  й  бiжать  у  село,
кажуть, що вороже вiйсько надходить, гримить - гадають, що гармати ревуть,
в шумi вiтру чують крики i стогони людей... Вiйна.
   Казав би ти, що привикли  до  не?.  Не  вiд  нинi  трива?.  Рiк  у  рiк
набирають молодь у полки i шлють у далекi походи  в  Польщу,  в  Литву,  в
Московщину, Бог вiсть де. Не один пiшов здоровий, як дуб, а  вернувсь  без
ноги, без руки, обезвiченим калiкою, тягарем для  громади  i  для  родини.
Багато не верне нiколи.
   Невже ж можна привикнути до того?"
   Вiйна...
   Гетьманська  столиця  Батурин  ще  не  бачить  ??.  Тут  тiльки   трохи
московського вiйська посто?м сто?ть, для порядку. Пишнi  батуринськi  сади
вгинаються пiд яблуками, грушами та сливами, солодкими, як  мiд;  зародили
поля,  худоба  теж  здорова.  Та  не  тiшаться   сво?м   добром   мешканцi
гетьмансько? столицi. Почувають себе, як перед вiдлетом птахи. З  тривогою
дивляться на пiвнiч i на захiд. Звiдтам хмари надходять - буря iде.
   Всiляко про шведiв говорять. Кажуть, що добрi люди. В  Могилевi  нiкому
кривди не робили. Платять за все. А все  ж  таки  страшно,  бо  це  чужий,
невiдомий народ i лютерсько? вiри. А найстрашнiше,  що  цар  велить  перед
шведами городи й села палити, пустошити край.
   Тривожиться Батурин. Робота  людей  не  береться.  Гуртами  по  вулицях
стають i розмовляють. Кожна вiсть блискавкою перебiга? город, кожне  слово
стосотним  вiдгомоном  вiдбива?ться,  росте  до   розмiрiв   велетенських,
страхiтних.
   Багатiшi по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по  лiсах  ями
для себе заздалегiдь гребуть, щоб було де перетривати негоду.
   Свiдомiшi городу  не  гадають  кидати.  Це  ж  крiпость,  треба  тiльки
направити ??. Направляють. Дивуються,  чому  гетьман  не  велiв  укрiпляти
Батурина, хоч, кажуть, укрiпля? Стародуб, Чернiгiв, Ромен i Гадяч. Мабуть,
не гада?, щоб ворог облягав його столицю. Потiшаються.
   На замку з раннього ранку до пiзньо? ночi гримлять  молоти,  скрегочуть
пили, глухим гомоном вiдбиваються вiд старих замкових  стiн  удари  сокир.
Самi мiщани проводять тую роботу, захищають себе i свою столицю.
   Мотря  на  лавцi  пiд  хатою  сидить.  Вона  в  чорному  вбраннi,  лице
приблiдло, що лиш перебула недугу.  Дивиться  на  небо  син?,  гаряче,  на
дерева, повнi овочiв i листя, на силу i красу природи i так  ?й  дивно  на
серцю, що й виповiсти не  може...  Кривавий  помiст,  колода  i  сокира...
Батько... Того образу  не  забуде  нiколи.  Хоч  як  бажа?  -  не  може...
Диву?ться, як Любов Хведорiвна може ще жити на свiтi. По?хала на  хутiр  i
безвихiдно пробува? у ньому. Вона - причина такого нещастя...
   Повiки опускаються на очi, голова пода?ться взад, на бiлу, теплу стiну,
перед очима лiтають  рожевi  листочки  троянд,  руки  пашать,  нiби  хтось
мурашок до них насипав,чорно..
   Мотря будиться на бiлiй постелi. Бiля не? сидить ?? муж. Чому вiн, чому
не той iнший?.. Судженого i конем не об'?деш... Той iнший у  Ки?вi  тепер.
Вiйсько туди з-пiд Бiло? Церкви привiв. Ки?в  ожив.  Гетьмана  дзвони  св.
Софi? вiтали. Та не так, як вона собi того бажала,  як  тiтцi  розказувала
колись. Де вiн, де його побiда, де цей великий  день?  Як  важко  дожидати
його?..

   * * *
   Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очi сво?? любо? дружини.
   Мотря пiдносить повiки. "Ти тут?"
   "Бiля тебе, Мотре?"
   "А робота?"
   "Я ?? пильную".
   "Правду кажеш?"
   "Невже ж я коли брехав тобi, Мотре?"
   "Не хочу, щоб iз-за мене терпiли тво?  дiла.  Не  забув  якого  наказу,
Iване?"
   "Вони в мене списанi на паперi. Роблю, що гетьман велiв, не турбуйся!"
   Очима, повними вдяки, дивиться на нього.
   "Що нового? ? вiстi якi?"
   "Вiстi, як птахи, не зна?ш звiдки прилетiли. Не важнi".
   "З Ки?ва нема яко? пошти?"
   Чуйкевич зам'явся, мовчав.
   "Та?ш що передi мною? Може, щось недобре?"
   "Нi, Мотре. Нiчого доброго i нiчого злого. От так собi".
   "Чому ж ти тодi не говориш? Не бентеж мене".
   "З Ки?ва посланець прийшов".
   "З Ки?ва? - I Мотря сiла на постелi.- Хто такий?"
   Чуйкевич взяв ?? за руку: "Не  тривожся,  сотник  один  iз  сердюцького
полку, ти його не зна?ш".
   "З чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?"
   "Заспокойся. Гетьман здоровий i здоровить тебе. Цар його кличе, та  вiн
не спiшиться. Нема дурних. Казав перебрати  i  наготовити  акти,  що  я  i
зроблю".
   Мотря заспоко?лася, але за хвилину стала знову питати:
   "Тiльки всього? Не та?ш ти що передi мною?"
   "Як на сповiдi кажу, яка ж бо ти!"
   "Хочу все знати, все, все - розумi?ш? Не хочу бути лялькою  до  забави,
дитиною, перед котрою закривають правду,  пiдросте,  довiда?ться.  Коли  я
дружина тобi, так нiчого не скривай передi мною. Не бiйся,  я  сильна,  не
вгнуся. Кажи!"
   "Нiчого незвичайного не привiз цей сотник. Вiр менi".
   "А що розказу? про Ки?в, про гетьмана, про дiло?"
   "Багато".
   "Хочу почути. Мушу!"
   "Пiдожди. Вiн ще нинi не ?де. Завтра запрошу його до себе,  розкаже.  А
нинi ти хвора - спiчни!"
   "Не можу. Це недуга не тiла, а душi. Ти зна?ш: душа спокою не ма?".
   "Оповiдання ще гiрш збентежать тебе".
   "Збентежать i заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось,  бачиш,  я
вже здорова, сильна - поклич".
   Чуйкевич не мiг вiдмовити. Згодився i пiслав за сотником чуру.
   "Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю".

   * _* *_
   Чуйкевич пiшов перебратися, щоб  гiдно  привiтати  гостя.  Вернувши  до
свiтлицi, здивувався. Побачив Мотрю вiдсвiженою i причепуреною. "Яка  сила
волi у тi?? жiнки,- погадав собi.- Такий удар  перебула  й  не  зломилася.
Цiкавiсть до справи трима? ??".
   Мотря прибирала в свiтлицi. Старi меблi творили гарний контраст  до  ??
молодечо? появи.
   "Мотре, невже ж у нас прислуги нема?"
   "Не можу всидiти без дiла. Тривожуся, сама не знаю чого".
   "Лиши тривогу менi, я мужчина. Найгiрше вже поза нами".
   "Хто зна?, Iване,- вiдповiла, сiдаючи в старосвiтський фотель,- не  раз
зда?ться, що гiрше, як ?, вже й бути не може, а поживеш -  i  побачиш,  що
нi. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми  зна?мо,  який  дарунок  готу?  нам
доля?"
   "Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим пiдносить".
   "Доля не пита?ться нас - що хоче, те й да?".
   "Поборемо злу долю i заживемо щасливо".
   Говорив зi щиро? душi, бажаючи не так собi, як  сво?й  дружинi  тихого,
безтурботного щастя.
   "Дай Боже,- вiдповiла Мотря.- Ось i наш гiсть".
   Чуйкевич вибiг назустрiч.
   "Мир дому сему i всiм живущим  в  нем,-  промовив  гiсть,  переступаючи
порiг. Перехрестився до образiв а, побачивши хазяйку, вiдрекомендував себе
i  поклонився  в  пояс.-  Гарною  дружиною  поблагословив   вашу   милiсть
Господь",- повернувся до господаря дому.
   "?й-Богу, ненаглядна краса. Тiльки стiй i дивися, забуваючи про  шаблю,
вiйну i про всякiя другiя о к о л и ч н о с т i". (Гетьманський  пiсланець
старався актовою мовою говорити).
   Мотря подала йому руку. Обтер хустиною  вус  i  поцiлував  голосно.  "I
солодка ж яка! ?й-Богу, як марципан".
   "Пан сотник комплiменти любить",зауважила Мотря.
   "Люблю, чого менi Бог не зволив дати".
   "Нежонатий?"
   "Парубком залишуся до смертi".

   "Не вподобалась жодна?"
   "Була одна i тую Бог до себе покликав. А друго? не хочу".
   "Вiрний".
   "Добрий козак вiрний Боговi, гетьмановi, шаблi i дружинi. Зломиш одному
вiру - як же вiрити тобi?"

   "Зна? гетьман, кого посилати".
   "Хай Бог милу? його милiсть пана гетьмана!" - вiдповiв сотник.
   "Розгостiться, будь ласка! - просила його Мотря. Чурi  казала  прийняти
шаблю i шапку.- Сiдайте та розказуйте, що в Ки?вi чувати".
   Гiсть рукою махнув: "Розказувати багато, а слухати мало.  Нiчого  тепер
доброго не чувати".
   З його широких грудей добувся голос, подiбний  до  сопоту  ковальського
мiшка,- сотник зiтхав.
   Його  обличчя,  що  нагадувало  старий,  почорнiлий  ремiнь,  ще  гiрше
потемнiло, а очi сховалися пiд брови.

   "Сумно в Ки?вi тепер".

   "Невже ж?"
   "Так сумно, що, вiрте менi, який я старий,  а  врадувався,  як  молодий
хлопчина, що мене гетьман в Батурин посила?. Гадаю, розважу себе".
   "I розважили?"
   "Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнiв пану  Чуйкевичевi
кажучи. Боже ти мiй! Пощо тi?? вiйни?  Чи  не  краще  жити  б  по  законах
Христових та раювати бiля гарно? i добро? дружини?"
   "Пан сотник, як проповiдник балака,зауважила Мотря.- Вiйна  за  волю  -
дiло святе, i не хотiла б я, щоб мiй муж iз-за мене  вiдтягався  вiд  того
святого обов'язку".
   "Вiйна за волю,- повторив, зiтхаючи, сотник.-  Добува?мо  тi??  волi  i
нiяк добути не годнi. От i тепер. Зда?ться, тiльки простягни свою  руку  i
воля твоя. А чи зловиш ??? Бог святий зна?. Так нас тi? москалi обсiли, що
обiгнатися годi. Гетьмановi прожитку не дають.  Все  якiсь  посли  то  вiд
царя, то вiд Меншикова, гетьман хвилю?ться,  та  нiчого  не  вдi?,  мусить
робити, що йому велить. От яка тут воля!"
   Перейшли до столово? i за вечерею  балакали  далi.  Чарка  розв'язувала
язик. Гiсть довiряв господарям, як рiдним.
   "Вiд першого серпня в Ки?вi сто?мо. Боже ти мiй, як вiджив  наш  старий
золотоверхий Ки?в! Козацтва, як того макового цвiту. Аж за очi бере. Само?
кiнницi тисяч кiлька, може, шiсть, як не бiльше. Подумайте!"
   Очi  старого  козака  заблистiли  прита?ним   огнем.   Мотринi   зiницi
розгорювалися вiд того огня. Оживала. Бiлi лиця наливалися кров'ю.
   "Як вийдеш бувало на який майдан, як глянеш  -  скрiзь  червонi  шапки,
скрiзь гострi списи в сонцi горять, як хрести  на  ки?вських  церквах.  Не
знаю, чи коли вiд Богданових часiв стiльки вiйська в нашiм  Ки?вi  бувало.
Щоб не збрехати, кiнницi й пiшого тисяч, може,  двадцять,  як  не  бiльше.
Погадайте! Це ж армiя, i ще яка! А гармат, а возiв з мунiцi?ю, з  харчами,
з припасами всiлякими - сила-силенна!"
   "I що?" - питався Чуйкевич.
   "I що?" - повторила Мотря.
   "I нiщо,- вiдповiв сотник.Нiщо..."
   Його  брови  пiдлiзли  вгору,  уста  скривилися  жалiсно,  а  з  грудей
видобулося те саме зiтхання, що нагадувало сопiт ковальського мiшка.
   "З такою армi?ю, можна собi гадати, вдесятеро сильнiшi царськi  полчища
розiб'?ш, Укра?ну на ноги поставиш, мир подикту?ш  -  ага!  Нi  армi?,  нi
миру, нi волi, нiчого нема".
   I вiн руки сумно опустив по собi.
   "Що ж сталося такого?" - тривожно питалася Мотря.
   "Що? Стривайте, зараз вам скажу".
   Вiн випив чарку за здоров'я хазяйки, обтер уста i розказував далi:  "Ще
ми не надивилися на наш святий Ки?в, ще не спочили з  далеко?  дороги,  як
вже i посол вiд царя прибiга?:  посилай  йому  чотири  тисячi  кiнницi  на
допомогу  полковникам  ки?вському  й   бiлоцеркiвському,   котрих   ранiше
виряджено в Польщу для руйнування тих  панiв,  що  з  королем  Станiславом
тримають. Помилуйте,  чотири  тисячi  кiнницi!  Цар  гетьмана  вождем  над
кiнницею настановля?, а чотири тисячi кiнницi вiд нього бере. I  будь  тут
мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити.  Перше
мати розважала його, тепер iгуменi Магдалини вже в живих нема i гетьмановi
в нiкого розради шукать".
   Мотря довгими вiями сво? зiницi прикрила.
   "Пiслав?" - спитався Чуйкевич.
   "Викручувався, як мiг. Казав: скорiше  булаву  покладу,  як  таких  сил
позбавлю Укра?ну. Хто захистить ??, та ж мене народ проклене! А посли один
за других прибiгали: ,посилай i посилай'".
   Сотник замовк, його обличчя, як ремiнь,  стало  м'якнути  i  морщитися,
робилося подiбне до шкiри. Чоло пооралося, сердився козак.
   "Бог його побив би! - вихопилося з уст.- А я! Поб'?,- сам собi доповiв,
усмiхаючися гiрко.- Коли йому швед не дасть ради, то нiхто йому нiчого  не
зробить, проковтне нас з чобiтьми".
   Мотря припрошувала гостя до страви.
   "Менi вже, ваша милосте, i страва не смаку?, i чарка не веселить  душi.
Забути не можу, як тi? полки з Ки?ва вiдходили.  Двi  тисячi  гадячан,  що
попереду в ки?вськiй  фортецi  стояли.  Не  один  до  того  Ки?ва  прирiс:
побратався, покумався, дiвчину собi знайшов. А тепер кидай усе,  що  серцю
твому любе, i спiши в тую Польщу, не знати за що й  за  яке.  Хочуть  пани
Станiслава, хай ?м буде  Станiслав.  Що  гадячанам  мiшатися  до  панських
порахункiв. Так розум каже, а цар приказу?  iнше.  Двi  тисячi  гадячан  у
Польщу виступають, а за ними тисяча молодикiв, що  тiльки  свою  вiйськову
службу починали. Деяким ще й вуса не засiвалися - молодики! Тих  найгiрший
жаль. Ще вони й не викохалися, ще матерi не натiшилися ними, а вже -  iди!
Зна?те, старий я козак, всячину бачив,  а  того  забути  не  можу...  Нiби
молодий лiс рубають... Ранок був.
   Лiтнiй, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а  вулицями,  нiби
хмари чорнi перевалюються, вiддiл за вiддiлом iде,  невесело,  нерадо.  Що
нерадо! Жодного погiдного обличчя я не бачив, жодного ясного ока, всi,  як
той поклiн. Навiть конi голови поопускали. Не порскають,  лиш  оглядаються
позад себе i жалiбно iржуть. Звiрина теж щось розумi?".
   "Не всяка,-перебив Чуйкевич,- але конi, то так".
   "Кiнь - товариш козацький, вiн усе розумi?. Я ще  до  нинi  те  iржання
жалiбне чую... Пiшли... За гадячанами тисяча молодикiв, нiби буря цвiт  iз
наших садiв обiрвала i на чужi дороги несла.
   Проводжав ?х весь Ки?в. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах.  Хоронили
ми нашу надiю. Пiшли... Гетьман довго дивився  за  ними.  Я  недалеко  вiд
нього стояв, бачив його i вдруге таким бачити не хочу.  Жаль  його  ломив.
Робив, чого робити не хотiв, а мусив".
   "Дуже наш гетьман подався?" - спитав Чуйкевич.
   "Не знаю, що вам вiдповiсти" На око - такий, як був тому рiк-два, може,
й бiльше, але хто його частiше вида?, що змарнiв  i  по  ночах  не  спить,
нерву?ться.
   Важкi пережива? часи. Яка вiдповiдальнiсть!  Подумайте!  Кожний  з  нас
вiдповiда? за себе, а вiн за всiх. Не легко такий тягар на  сво?й  совiстi
нести. Я козак, в полiтицi не розбираюся, та не хотiв би я  тепер  у  його
шкурi сидiти".
   "Чому ж то так?" - питався Чуйкевич.
   "Чому? - i сотник потер рукою чоло.Пита?те? Нiби не зна?те самi? -  Вiн
оглянувся, чи не слуха? хто, а тодi  присунувся  ближче  до  Чуйкевича  i,
шепочучи, почав.-Швед наближа?ться до нас, кажуть, на Укра?ну,  iде,  хоче
нас вiд Москви  вiдiрвати.  Погадайте,  який  преважний  мент.  I  що  тут
гетьмановi робити, тримати з царем, чи приставати до шведа?"
   "А на вашу гадку, що кориснiше?" - спитала сотника Мотря.
   Сотник глянув на не? уважно i без вагання вiдповiв:
   "До шведа!"
   Хвилину мовчали, а тодi вiдiткнули всi тро?, нiби ?м камiнь зсунувся  з
грудей. Зрозумiли себе.
   "До шведа... Але з чим? - говорив далi сотник.- Не гадайте, що  на  тих
трьох тисячах кiнець. Цар, як вампiр, щораз ново? кровi хоче:  давай  йому
козакiв i давай! Гетьман мусив послати на Литву  до  Пропойська  чотири  з
половиною тисячi мiських козакiв i 1600 компанiйцiв, а до  Смоленська  теж
тисячу компанiйцiв i вдво?  тiльки  пiхоти.  Обчислiть  те  все,  узна?те,
скiльки вийде? Дванадцять тисяч  з  лишком.  Погадайте,  дванадцять  тисяч
нашого козацтва вкинуто тому Молоховi в зуби. З чим же залишився  гетьман,
з чим йому переходити до шведа?  А  не  перейде,  так  i  решту  вiзьмуть,
оставляючи його й Укра?ну без усяко? сили. Ось що в нас у Ки?вi чувати!" -
додав, затискаючи кулак.
   Чуйкевич i Мотря уважно слухали оповiдання старого сотника.  Вiдома  ?м
була залежнiсть гетьмана вiд московського царя, а все ж  таки  вжахнулися,
почувши такi високi цифри. Укра?на стратила 12 тисяч вiйська  -  навiть  у
великiй битвi мало коли так багато народу гине, це ж погром. I перед  ними
виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа i  чи  перейде  вiн
тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його вiйсько, себто при Петрi.
   З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселi вiстки
не пошкодили ?? здоров'ю. Але, на сво? превелике диво, зауважив, що  Мотря
виглядала краще, нiж перед розмовою,  мiсце  втоми  й  обезсилення  зайняв
новий душевний пiдйом, якесь нове завзяття.
   "А Карло? Де тепер Карло?" - питалася старого сотника.
   "Кажуть, з Могилева руша?".
   "Куди?"
   "Бог його зна".
   "На Москву чи до нас?"
   "Невiдомо нiкому".
   "Так воно й повинно бути. Вороговi не треба знати, куди вiн пiде".
   "Щоб тiльки не вiдбився далеко вiд Л?венгавпта,-зауважив  Чуйкевич.-  У
Л?венгавпта великий корпус, i сам вiн добрий генерал. Боюсь,  щоб  москалi
не вбилися клином помiж них. Тодi царевi не  важко  було  б  побити  зразу
Л?венгавпта, а потiм i Карла".
   Замiтка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Вiн задумався,  думала  i
Мотря. Душний серпневий вечiр пригнiчував думки. Важко було,  гнiтучо,  як
перед бурею.
   Чуйкевич встав i  вiдчинив  дверi.  Зашелестiло  виноградове  листя  на
ганку. Падали зорi. Сотник хрестився: "Свят, свят, свят. Господь Саваоф".
   Глянув на Мотрю i нiби засоромився: "Стара звичка, ще з дiточих  часiв.
Покiйна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась  летить.  У
битвах тисячi душ вилiтають з тiла, i не хреститься нiхто, хiба шаблею,  а
серед миру хрестишся на вид падучо? зорi".
   "Змiняються люди: iншi в бою, а iншi в час миру",- зауважив Чуйкевич.
   Сотник встав i поклонився хазяйцi, дякуючи ?й за вечерю:
   "А за гарну розмову ще бiльша вам дяка".
   "Це я вам повинна дякувати за вiстi".
   "Простiть, що кращих не привiз, лиш самi турботнi".
   "Не ваша вина, пане сотнику".
   "Чим хата багата, тим рада, а наша Укра?на багата на турботи".
   "Розбагатi? i в добро,- вiдiзвався  Чуйкевич,  щоб  перебити  сумовитий
настрiй.-Ще наша козацька мати не пропала".
   "I я так кажу,- вiдповiв сотник,- як у бiй iду, а помiж добрими  людьми
iншi гадки приходять, жаль ?хнього щастя".
   "Нiчого не жаль для такого дiла, як воля",- сказала, встаючи з  крiсла,
Мотря. Очi ?? горiли, на лицях цвiли рум'янцi.
   Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового
припадку. Але Мотря говорила спокiйно:
   "Карло на Укра?ну прийде, привiта?мо його. Я перша вийду назустрiч.  Не
з гарним словом, а з дiлом. Забрав цар наших козакiв, тепер на жiнок пора.
Невже ж жiнки безсилi? Не всяка з нас  любить  веретеном  крутити,  деякiй
руцi буде любiший меч". НА КВАРТИРИ
   Листки облiтали з дерев, птахи вiдлiтали до теплих кра?в, бабське  лiто
буяло над стернею. У повiтрi дрижала безлiч струн. Незримi руки  грали  на
них.  Пiсню  осiнньо?  задуми,   вiчную   пам'ять   буйному   процвiтанню.
Наближалася осiнь.
   "Знов розпочнуться дощi, болота, ломання костей,  бiль  зубiв.  Гармати
грузнутимуть по осi, мука для коней, i мука для людей.  Пiдводи  тягнуться
довгим шнуром: а гей! а гей! Виснажена  коняка  паде,  -посторонки,  ззаду
напирають вози. Пере?хали - один, другий, десятий. З  конини  нема  слiду.
Поторощенi костi хрупотять, як сухе гiлляччя на нев'?ждженiй  дорозi.  Дощ
за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне... З землi  повстав  ?си  i  в
землю перетворишся - болото. П а н т а р е й".
   Гетьман пiльною дорiжкою ?де. Перед ним гайок. За ним село i  селянська
хата, в котрiй вiд кiлькох днiв ма? свою квартиру.
   Звичайна, навiть не багацька хата. В дворах ста?.  Пограбованi,  скрiзь
кров.
   "Скрiзь кров, трупи, кривда - гидко. Чоловiк  -  звiр".  Пригадав  собi
свiй останнiй постiй. Двiр нiчого собi. Нiби пани вiд'?хали кудись. Тiльки
дверi розбитi, а в свiтлицях поторощенi меблi, побитi дзеркала i  скло.  В
однiй - нi, нi! Вiйна погана рiч! ?? не виправду? нiщо. Хто почина? вiйну,
ступа? Ка?новими слiдами. В однiй кiмнатi лежав  дiдич,  дiдичка  i  дiти.
Помордованi, накупi, як падлина, вивезена за село, пiд лiс. Пiд вiкном вив
пес. Вiн один плакав за ними. Донька горiлиць  лежала.  Великi,  синi  очi
кликали про помсту до неба...
   Гетьман хоче забути тi очi. Вiн вийшов перейтися,  втiк  перед  вiйною,
бiжить у гайок, щоб забути  вiйсько,  накази,  тривогу.  З  природою  хоче
побути сам на сам. "А невже ж у природi мир? В природi вiчний бiй за корм,
за право до життя. Звiр звiра жере, рослина соки з рослини висиса?, скрiзь
боротьба, насилля, кривда. Весь свiт одна гидь!"
   Шулiка стрiлою з неба на землю упав. "Певно,  миш  зловив,  поживиться.
Закон життя. Сильнiший слабшого нiвечить, треба бути сильнiшим". Прискорю?
ходу, втiка? перед власними гадками. Не пустимо тебе,  не  втечеш!  Ти  не
безвинний, на наказ твiй люди людей мордують!
   "Хочу завести лад, щоб мир по вiйнi настав".
   "Дуриш себе, мира не буде тут нiколи. Це край могил.  Зi  старих  могил
новi виростають, як дiти з батькiв. Це степ!"
   "Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в мiста.  Хочу  людям  людськi
закони дати, мир i добро".
   "Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти  наверху,  бо  насподi
важко. Не втiкай перед нами, не пустимо тебе!"
   "Геть!"
   Ста? i озира?ться позад себе. Бабське лiто сну?ться над полями. Повiтря
дрижить, мiниться, як розтоплений опал. На виднокрузi дими.  Села  горять.
Гуляють гультя?. Хто ?х прибере до рук i де ? та  моральна  пiдстава,  щоб
уговкати ?х? Цар палить цiлi великi простори, проганя? людей, робить перед
ворогом пустиню. Злi люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хвороба.
   Сiмнадцять вiкiв лицемiрства, облуди. Говорять одно, а  роблять  друге,
слова гарнi, а вчинки поганi. Ка?новi нащадки. Дiйшов до лiса, сiв.
   Сам один. За поясом пiстоль.  Стiльки  оборони.  Добре  так.  Наскучили
варти, шпиги, охорона. Хоче свобiдно дихнути. Не вiд нинi. Не  годен.  Все
слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, во?вода, бояри, цар...
Ось яка воля в гетьмана Укра?ни!
   Кинути те все: ма?тки, почестi, булаву, i йти,  до  якогось  скита,  до
пустельника, що мiж камiнням ютиться. Збирати гриби, носити зимну  воду  з
джерельця в лiсовому проваллi i дожидати смертi. На свiт дивитися,  як  на
пекло. Всi чортовi служать, свiдомо чи нi, але служать. *
   Пригадав собi череп людський, що  стрiнув  раз  у  садку  бiля  якогось
двора, в котрiм на квартирi стояв.  Череп  був  сухий,  бiлий,  з  бiлими,
здоровими зубами. В ньому шершнi гнiздо собi звили. Мiд зносили до нього.
   Шершнi людськi в черепах ближнiх сво?х насолоду для себе збирають...
   "Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортiв ангелiв поробиш.  Люди
лиш силi коряться. Сила - ?х Бог.  Боги  старинних  народiв  силою  сильнi
були. Не  доросли  ми,  щоб  слухати  морально?  сили.  Любов,  милосердя,
правда... Що таке правда? Що для кого корисне,  те  його  правда.  Петрова
правда,- береги морськi в сво?  руки  дiстати,  розбити  пороги  Днiпровi,
пшеницю укра?нську до Москви везти, ?сти,  пити,  веселитися,  колесувати,
живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому  вигiдне,  те
для нього й правда. Гидко!"  В  селi  клекотить,  як  у  казанi  вариться.
Мешканцi втекли, а  тi,  що  залишилися,  по  городах  ютяться.  Село,  як
муравлисько, в котре свавiльний хлопець патик уткнув.  Знiвечив  муравлину
працю. Люди з  дiда-прадiда  працювали,  будували  хати,  управляли  поля,
плекали худобу. Прийшла вiйна i  змарнувала  те  все.  Насмiялася  над  ?х
працею, над усiм, що вони вважали важним i корисним. Вiйна - це  глум  над
людським  життям.  Безлiч  змарнованих  сподiвань,  безпощадне   нiвечення
безцiнних цiнностей життя, варварство. Наскучило дивитися на  згарища,  на
ру?ну, на трупи. Стирчать димарi,  тлiють  недопаленi  сволоки  й  бальки,
з-помiж  них  костi  людськi  визирають,  недосмаленi   кiстки.   Дiти   з
порозбиваними головами, як неопiренi горобцi пустими хлопцями виверченi  з
гнiзда i кинутi на стежку. Пощо воно? Нащо?  Кому  того  треба?  Людям  чи
людо?дам, апокалiптичним бестiям, що родяться в царських  кублах?  Петровi
хочеться вiйни, хочеться ново? держави, ново? слави - для себе i для сво?х
нащадкiв вiд помийницi яко?сь, вiд жiнки з товстелезним лоном. Правий  син
противиться неправому батькiвському дiлу. А  ти,  гетьмане  Укра?ни,  будь
знаряддям тупим i послушним у руках царя-антихриста. Нi, нi! Досить  того,
досить - аж забагато. Скiнчити раз з ру?ною тi?ю.  Добути  всiх  сил,  щоб
побороти зло. З Москвою не договоришся до нiчого. Вона Азiя. Не по  дорозi
нам з ними. Або ми, або вони, миру мiж нами бути не може. Iнша кров,  iншi
вдачi, iншi свiтогляди, не погодиш води з огнем  нiколи.  Добути  останнiх
сил, покористуватися доброю нагодою  i  порвати  цей  дiдьчий  ланцюг,  що
прикрiпив наш вiз до московсько? телiги. Нинi ще час, завтра,  може,  буде
запiзно. Нинi вони Азiя, завтра вiд ?вропи переймуть те, що  ?м  потрiбно,
щоб поневолити ?вропу...
   Осiннiй кра?вид холодом повiяв на душу. Сумнiв з iмлою летiв.  "А  якщо
переможе цар?"
   Так тодi останеться спомин боротьби, свiдомiсть протесту, зерно,  котре
не  пропада?  нiколи.  Боронитися,  визволятися,  пробувати.  Найгiрше   -
безмовне? терпiння, згода на зло, безтямна бiготня  на  одному  мiсцi,  як
бiгали батьки пiд свист чужого батога. I чому мала б не вдатися ця спроба?
Карло генiальний  вождь,  вiйсько  його  вишколене,  загартоване  в  боях,
культурне. Петро, що лиш учиться вiд Карла. От i тепер, недавно тому,  дня
29 августа, Карло побив Петра бiля мiстечка Доброго. Сам цар брав участь у
бою. Перевага сил була,  як  звичайно,  на  московському  боцi,  а  побiда
осталася на шведськiм. Петро втiкав, Карло пiшов за ним, ще одна сутичка i
ще одна шведська  побiда.  Побiджу?  генiй,  лицарське  завзяття,  во?нний
досвiд. Чого ж сумнiватися тодi?..
   Дими стелилися кругом.  Здавалося,  пiвсвiту  горiло.  Су?тилося  село,
гуло. Майдан, вулицi, подвiр'я, вкритi людьми, кiньми, возами, вози i люди
вздовж шляхiв аж  по  виднокруг.  Кишить.  Злюща  рука  розрила  муравлинi
купини. От так собi на глум. Глум  заправля?  людством.  Безглуздi  примхи
глумливо? долi - це iсторiя наша. Нiчого робить. Кiнчаймо, що почали.
   Вiтер вiчную пам'ять буйному процвiтанно спiва?. А недавно була  весна.
Спiвали, солов'?, ма?вi ночi сп'янювали тебе.
   Пригадав собi пажа, в оксамитному вбранню, в бiлих панчiшках, в лакових
мещтах, гарного, як на потретах ван  Дейка.  Королiвський  двiр,  вродливi
панi, брабантськi мережива, як зi  слоново?  костi  вирiзьбленi  рамена  i
плечi. "Хлопчику гарний, Еросе  подiльський,  вийди  над  рiчку,  як  зорi
затлiють,- люблю тебе!"... "Венус Мiлоська,  на  сармацькiм  Олiмпi  наказ
твiй - щастя  мо?..."  Якi  пахучi  тi  рамена  бiлi,  мереживо  -  невiд,
зловишся, ой, так! Тiкай! Ось незаховстаний кiнь,  гони!  Вовки  мчать  за
тобою. Втiкай, бо розiдруть! Таволга по спинi  б'?,  боляче  ноги  ранить,
кров капа? на трави - втiкай! Який безграничний цей  степ,  який  червоний
мiсяць, як опир, як млинове коло в млинi, де  мелють  людей  на  iсторичну
муку. Чортiвський млин...  Скучно  тобi?  Замало  жiночо?  краси,  дiвочо?
ласки, хочеш  сили  i  слави?  Пробуй,  може,  доскочиш  ?х...  Дорошенко,
Самiйлович - булава... Яка важка i яка непевна! Перемiни булаву на скиптр,
чаплине перо на княжий вiнець... Перемiню...
   Життя летiло, як незаховстаний кiнь. Що раз новi задуми, видива,  мрi?.
Ловив, прибирав у руки, мрiю перетворював у дiйснiсть. Не те,  не  те.  Не
те, що душу може заспоко?ти во вiк. Вперед, вперед, неспокiйна душе! Перед
тобою найвищий шпиль, найнебезпечнiший момент. Побiдиш або згинеш третього
нема. Побiдиш -  iм'я  тво?  громом  покотиться  по  свiту,  мiльйони  уст
благословляти його будуть, згинеш - так що?  хiба  не  гине  все,  квiтки,
звiрi, хiба зорi не злiтають з неба, острови не западають в море?  Вперед,
вперед, неспокiйна душе!
   Довго скривав ти свiй намiр, навiть перед близькими собi. Довго  ростив
ти його у собi, як дитину в матiрному лонi. Пора пустити його в свiт,  хай
бореться за сво? iснування, згине або  житиме  здоровий  i  дужий.  Настав
рiшаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття нема?!
   Твiй кiнь над прiрвою сто?ть. Скачи!.. Ворог  тенетами  обставив  тебе,
рви ?х, рви! Щоднини посли вiд царя летять, вiд Меншикова i кличуть  тебе,
щоб iшов до них, з останками твого  вiрного  вiйська,  з  рештою  старшин,
битися вкупi за царя i  його  державу  на  загибiль  власного  народу,  на
посоромлення iменi твого.
   Невже ж ти послуха?ш ?х, пiдеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш
себе?.. Нiколи! Життя i смерть, tertium non datur...
   Якийсь ?здець скаче з села. Ста?, розпиту? людей,  верта?ться  i  знову
жене. Чи не шука? його?.. Тiкати в лiс! Щоб подалi  вiд  людей.  До  скиту
якогось, до пустельника, оброслого  волоссям,  в  невиправленiй  шкурi  на
хребтi. Збирати ягоди i гриби, носити воду з зимного  джерела  i  дожидати
смертi.
   Нi, нi! Стривай! Не до того сотворив тебе Господь! Пiдемо...
   Вста?, ?здець зауважив його, кiнь полями скаче, вiтер пiну  вiдрива?  з
вудил, земля дудонить.
   Хто це такий? Кендз?ровський? Чому  якраз  вiн?  Чому  не  котрийсь  iз
старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.
   Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив  нагло  коня,  аж  цей  заднiми
ногами в землю зарився, зiскочив, шапку з голови зняв: "Милосте ваша!"
   "Що такого?"
   "Король Карло, шведи..." - Кендз?ровський грудьми робив,  вiддиху  йому
бракувало.
   "Кажи ж бо раз!"
   "Шведи... на Укра?ну... увiйшли..."
   "Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король  шведський  на  Смоленськ
пiшов.  Що  тобi  до  голови  прийшло  турбувати  мене  такими   бабськими
плiтками?"
   "Ваша милiсть, це не плiтки, це правда.  Певнi  люди  доносять.  Король
Карло з усiми потугами сво?ми в гетьманщину  ввiйшов,  над  рiчкою  Iпутою
отаборився, сам вiн в  Суражському  повiтi  у  Дроковi  в  головнiй  сво?й
квартирi сто?ть. Люди звiдти втiкають. Чимало ?х. Всi  те  саме  говорять.
Видно, не брешуть".
   Кендз?ровський дивувався, що гетьман тую вiстку так спокiйно  сприйняв.
Гетьман зауважив це i замахав руками. "Ще тiльки  того  менi  треба.  Чорт
його несе... А що табiр?"
   "Хвилю?ться, милосте ваша. Ворог в нашiм краю".
   "Дурнi. Мало-то ворогiв було на Укра?нi. А старшини?"
   "Старшини вашо? милостi шукають. Теж турбуються, i дуже".
   "Пiдемо".
   "Ваша милосте - кiнь!" - i вiн пiдставив стрем'я.
   "Не треба. Пiду. Не можу хвилини побути сам  на  сам.  Скрiзь  знайдете
мене".
   "Я гадав - дiло важне".
   "Мало-то важного на свiтi!"
   Кендз?ровський замовк.
   Гетьман дума?. Не треба перебивати йому.
   На польову дорiжку  вийшли.  Гетьман  напередi,  Кендз?ровський  кiлька
крокiв за ним, коня веде. Кiнь порскл?, мабуть, дорогу чу?,- "здоров!"...
   Табiр гуде.

   "Швед у Гетьманщину ввiйшов".

   "Де старшини? Де гетьман?"

   "Давайте ?х тут!"
   "Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю".
   "Гетьман полки царевi запродав. Жменьку бiля себе залишив, як на глум".
   "Нас продають!"
   "До шведа ходiм!"
   "Швед добре платить, москаля побива?".
   "Швед лютер, тримаймо з православним царем".
   "Де старшини, де гетьман? Давайте ?х тут!"
   "Втекли, залишили нас, продають християнський народ".
   Побачивши  гетьмана,  мовкнуть  i  розступаються.  Здоровлять.  Гетьман
вклоню?ться  -  уважливо,  надто   уважливо.   Розумiють   тую   згiрдливу
уважливiсть. Злобну усмiшку бачать на гетьманових устах.
   "Ма?те дiло до мене?"
   Мовчать. Руки пускають по собi.
   "Ма?те дiло? Кажiть! Я тут. Слухаю вас".
   Не вiдповiда? нiхто.
   "Ми? Нi". Раменами здвигають.
   Гетьман далi йде.
   "Кашу без сала варять".
   "Сало з табору вивозять".
   "Я сам бачив учорашньо? ночi. Два навантаженi вози по?хали в город".
   "За горiлку, як за лiки плати".
   "Але службу робити треба".
   "Ма?тки на нашiй кривдi збивають".
   "Нашому братовi нiде правди нема, нi в хатi, нi в походi".
   "Кидаймо табiр!"
   Гетьман ста?. Гурт розбiга?ться. Крикуни ховаються мiж возами, як  мишi
побачивши кота.
   "Брешете з-поза плота..?"
   Не знають, що вiдповiсти.  Не  сподiвалися,  що  гетьман  надiйде.  Без
почоту, без нiяких знакiв, як звичайний старшина.

   "Гетьман не втiк. Гетьман тут!"

   "Де?"
   "Ось, бачиш, до квартири просту?. За ним канцелярист коня веде".
   "Потривожили нас".
   "Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли".
   "Я? Брешеш"...
   До сутичок доходить.
   На майданi .натовп. Посерединi  кiлька  ?здцiв,  конi  за?ждженi,  люди
заболоченi, труднi. Видно, здалеку причвалали.
   "Кажеш, генерал Iнфлянт Стародуб зайняв?"
   "На власнi очi бачив".
   "А шведи?"
   "Спiзнилися. Полковник Скоропадський пiдiслав  селянина.  ,Веди  нас!,-
приказують шведи,- до Стародуба найкоротшим шляхом,  анi  -  то  смерть'".
,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю'".
   "I повiв?"
   "Повiв, але кругом. Заки шведи до Стародуба дiйшли,  Iнфлянт  у  городi
сидiв".
   "Та й хитрий Скоропад".
   "Всi вони хитрi, лиш не там, де треба".
   "А шведи що?"
   Втiкачi розказують про шведiв. Хвалять.  Кажуть,  що  шведське  вiйсько
нiяко? кривди не робить, не грабу?, за  харчi  добре  платить  -  дзвiнким
грошем, золотом i срiблом. Грошi давнi, передво?ннi, не так, як цар.
   "А цар?"
   "Цар людей, як мiтлою мете. Села, хутори, пасiки, навiть церкви - усе в
Стародубщинi попалене".
   "Навiть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували".
   "А люди що?"
   "З життям утiкають, як ми. Хто не втече, цей зрадник".
   "Зрадник?"
   "Кажуть, що зраджу? царя, що  на  шведiв  чекав,  щоб  йому  показувати
позицi? московськi. Московське  вiйсько,  що  в  Стародубщину  нiбито  для
оборони краю прийшло, палить, грабу?, мешканцiв убива?  або  до  роботи  в
фортецях жене - щосильнiших. З жiнками, як звичайно, робить, дiтей вбива?,
щоб не заважали, старих, щоб не псували хлiба. Пекло там".
   "Пекло скрiзь".
   "Але там гiрше, як де".
   Натовп росте.
   Гетьман на майдан увiйшов. Натовп розступився, гамiр  утих.  До  ?здцiв
пiдступив.
   Тi, побачивши його, позiскакували з коней i поскидали шапки - чекають.
   "Iз Стародуба?"
   "Так, милосте ваша".
   "Перед ворогом утекли?" - пита? рiзко.
   Розумiють цей тон. До колiн припадають йому.
   "Прощення милостi вашо? просимо. Суплiки вiд полкiв сво?х привезли".
   "Суплiки? Тепер? Тепер на бiй пора, не на жалоби".
   "Товаришi пiслали нас, не наша вина". Добувають зашитi в шапках  папери
й подають. Гетьман дивиться на них i прийма? жалоби.
   "Яка в Стародубi залога?"
   "Чотири батальйони й чотириста драгунiв".
   "Мало вам було? Чому не пристали до них?"
   "Невмоготу,  милосте  ваша,  невмоготу.  Москалi  винищують  народ.   У
суплiках списане все, як слiд".
   "Прочитаю, але мушу вам сказати, що  нiчого  доброго  не  ждiть.  Це  ж
непослух. Ви не сповнили наказу. У вiйську послух мусить бути. Геть!"
   Рукою показав на канцелярi? вiйськовi.
   Вiддали коней, самi з опущеними головами  поплелися  туди,  заболоченi,
виснаженi, на волокит похожi бiльше, нiж на козакiв.
   Натовп розходився.
   "Гетьман гнiвний".
   "Не мине ?х кара".
   "Карати не будуть. Це ж посли, вiд полкiв. Полки  ?х  iз  суплiками  до
гетьмана пiслали".
   "Послiв карати не годиться".
   "Не покарають".
   "Нi, нi... Але ж гетьман розгнiваний!"
   "Розсердився, що швед у Гетьманщину ввiйшов, не спитавшися його".
   "А може, й питався"...
   "Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лiзти".
   "Також! Чув, що не шведи, а москалi шарпають наших, як вовки".
   "Правда"... НАРАДА
   Налiво - велика хата, направо  -  через  сiни  -  свiтлиця.  В  хатi  -
гетьманська приватна канцелярiя, в свiтлицi гетьман живе.
   Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостолi, iншi. Балакають.
   "Я казав,- кричить Ломиковський,- що треба Карла о  протекцiю  просити.
Тепер що?"
   Апостол бере його за руку: "Я все казав, що обозного слухати треба,  бо
вiн усi розуми по?в".
   Ломиковський  злiсно   вiдтручу?   його   вiд   себе:   "Миргородському
полковниковi жарти в головi. Добре дурiти, коли приступа?".
   Зеленський заспокою? ?х: "Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити".
   "До чого придасться наша рада, коли гетьман не слуха? нiкого".
   "Сво?м розумом робить, нас за дурнiв трима?",- зiтха? Ломиковський.
   Орлик над паперами сидить. Нiби нiчого не чу?. Його спокiй нерву? ?х.
   "Пан генеральний писар нiчого собi до серця не бере".
   "Панове зна?те, яке мо? дiло".
   "Мало знати, треба щось робити. Виговський батьковi Богдановi  не  одно
наустив".
   "Бо це Виговський, а я тiльки Орлик".
   Горленко спльову?: "Кажiть, що хочете, а так не повинно бути. Ми  якiсь
полковники, вiдповiда?мо за сво?х людей. Гетьмановi слiд числитися з нами.
Вiн зволiка? - сunctator, не знати  чого  жде,  а  тут  земля  пiд  ногами
горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Дiждемося  до  того,
що забере нас у полон. От що!"
   Ломиковський зрива?ться на рiвнi ноги: "Нам  треба  нинi  побалакати  з
гетьманом на розум. Так далi годi. Москалi останнi сили забирають вiд нас.
З чим ми перейдемо до Карла? Вiн висмi? нас. Гетьману пiжмурки гра?ться  з
нами. За кого вiн нас держить? Ти, писаре, вже раз вiдчинив би уста".
   Орлик дивиться  на  Ломиковського,  але  мовчить.  Пригаду?,  собi,  як
гетьман назвав його лисим дiдьком. Усмiха?ться.
   Це доводить  Ломиковського  до  розпуки:  "Стерпiти  не  можу,  як  хто
дурнувато смi?ться".
   Орлик кида? перо. Вста?.
   Горленко заступа? йому дорогу: "Сиди, пане писарю,  сиди.  Ломиковський
не зi злого  серця.  Ми  всi  турбу?мося  небезпечними  вiстками.  Панове,
подайте собi руку! Помилуйте - такий момент, такий важкий момент!"
   Орлик верта? на сво? мiсце. Ломиковський сiда?.
   "Я не обиджую нiкого. Зна?те, який  я  згiдливий  чоловiк.  Але  тут  i
святому не стало б терпцю. Чернiгiвський полковник суплiку пише на  майора
Геннiнга, що людей прямо кату?, його милiсть цар спустошу? землi, нiвечить
наш регiмент, в краю бунт, непослушенство, анархiя, а гетьман розбалаку? з
нами, жада? писульок, каже цiлувати хрест i далi з царем трима?.  До  чого
воно подiбне, панове! Панове, до чого воно подiбне?"
   Витягнув руку як проповiдник i дивиться по хатi: "Кажiть, що хочете,  я
нинi з Iваном Степановичем балакаю на розум".
   Нараз  вiдчиняються  дверi,  i  в  хату   вскаку?   молодий   хорунжий:
"Ге-етьман!"
   Ломиковський мовкне, Апостол крутить ус, Горленко витрушу?  файку.  Всi
певнi, що гетьман до сво??  канцелярi?  увiйде.  Встають  i  дивляться  на
дверi. Але дверi, як зачинилися за молодим хорунжим, так зачиненi стоять.
   Гетьман до сво?? свiтлицi пiшов.
   Не казав нiкого пускати,  засунув  засув,  ще  й  защiпку  заткнув.  На
дубовий ослiн пада?. Рукою очi закрива?. Лежить.
   Не думати про нiщо, вiдпочити хвилину. Вiн  же  не  сталь.  Такий  вiк.
Стiльки працi за ним. Спокою, хоч хвилину  спокою!  Нехай  валиться  свiт!
Стiльки лiт, стiльки турботних лiт.
   Силу?ться, щоб не думати про нiщо.
   Кров у висках гра?, свище, шумить.
   Хоч годину,  хоч  годину  малу  забути  про  все!  Хто  другий  стiльки
працював, що вiн?..
   Чорнi кружiльця вертяться по свiтлицi, сволоки нависають, гнiтять.
   Страшно, коли перетлiлi сволоки валяться, торощать усе,  меблi,  людей.
Була хата, люди будували ??, прибирали, щоб було гарно, вигiдно,  любо,  а
тепер, диви, ноги людськi  стирчать,  хочуть  добутися,  знятися,  встати.
Годi!.. Страшно, коли валиться дiм...
   Не думати, не думати про це!
   Весь свiй мужеський вiк вiн хату  будував,  щоб  у  нiй  народовi  було
вигiдно й гарно. Нiхто не зна?, як важко будувати хату-державу. Все  хтось
псу?, пiдважу? основи, вiтри зривають дах, громи б'ють. (У високi  будiвлi
звичайно громи б'ють.) Гасив пожежу, зводив зруб, ось-ось i  хата  готова.
Почеплять вiху на даху, закосичать квiтками i стяжками, освятять. Аж нараз
- зруб хита?ться, трiщить...
   Неправда, брехня! Це чорт пiдшiпту?  таке,  щоб  вiдтягнути  вiд  дiла.
Будiвля сто?ть, сволоки не вгинаються, зруб не трiщить, нi!
   Не думати, не думати про це!
   За вiкнами шумить. Нiби це не хата, а корабель  -  серед  моря,  в  час
бурi. Хвилi здiймаються високо, корабель трiщить, бо вiн ще не викiнчений.
Буря заскочила його, пiрвала, понесла...
   Забути, забути про все!
   Вiкна малi, а шуму так багато. Реве натовп. Наслухався  того  реву,  аж
вуха пухли. Важко догодити всiм. Неможливо. Навiть не старайсь. Усе одно -
закричать тебе, засиплять пiдзорами, поб'ють  словами,  як  камiнням.  Так
провiдникам платять.
   Забуття i прощення ?м! Забуття!..
   Важкий провiдникiв талан, а ще  провiдникiв  недержавного  народу.  Хто
спочува?, хто розумi? тебе?  Де  спiвробiтники  щирi  й  нелукавi?  Всякий
глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кида?  на  шлях  каменюччя.  Пади!
Чому це ти ма?ш до мети дiйти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять лiт...
   Забути! Провiдник мусить забути про все, забути, що вiн чоловiк.  Треба
бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цiлi вести. Треба  не  бачити
нiчого, крiм мети. I чим бiльша  вона,  тим  бiльша  тiнь  вiд  не?  паде.
Велика, чорна тiнь, в котрiй губиш себе, серце, чуття усе,  що  було  любе
тобi.  Страшна  тая  тiнь...  Самiйлович,  Петрик,  Палiй.  Палiю,  лицарю
невгнутий, як жаль тебе! У снiгах корота?ш свiй  вiк.  Прости...  Ти  дiло
сво? добре робив, прийшла пора, треба  було  усунути  тебе,  бо  стояв  на
завадi до  велико?  цiлi.  Важкий  провiдникiв  талан,  треба  бути  злим,
незрозумiлим для багатьох, не любленим товпою, самотнiм. Доки  жила  мати,
розумiла мене. Багато болю на серце сво?  брала,  багато  переймала  жури.
Покинула мене...
   Хтось постукав у дверi. Гетьман долонi вiд  очей  вiдняв.  Так  стукала
мати, вiдвiдуючи його. Наслуху?... Нi... Причулося. Чи  одно  причува?ться
тепер. В тiм шумi всякi голоси чути. Навiть Мотрi. О..! Як на  арфi  гра?,
нiби позасвiтний спiв, з другого берега спiва. Велика цiль  розлучила  ?х,
упала довга, чорна тiнь. Вона остання розумiла його - як нiхто. Була  йому
всiм - гарна, добра, розумна, спосiбна вiдчути  кожне  дрижання  душi,  як
нiхто. I розлучила ?х одна велика цiль, рiвно дорога для нього i для  не?.
Не зв'язала, а розлучила ?х.  I  тепер  вiн  сам.  Сам  зi  сво?м  задумом
останнiм. Для нього посвятив усе. Невже ж  не  довершить  його?..  Мусить!
Чу?ш, товпо, чу?те, ви старшини, що радите через стiну,- мусить!
   Недаром посвятив стiльки  лiт,  витратив  стiльки  сил,  позбавив  себе
найбiльшо? радостi в свiтi  -  мусить.  Чу?ш,  ти  там,  що  полчища  сво?
посила?ш на смерть, гадаючи, що нема сильнiшого й мудрiшого вiд  тебе!  Не
сподiйся гетьмана Мазепу запрягти до телiги сво?? - вiн ма? свою цiль, для
котро? посвятив усе, не покине ??...
   Хто ж це стука? у дверi другий раз? Мабуть, Орлик. Хай пiдожде. Гетьман
вiдпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розумiють того. Люди смiшнi,  його
сво?ю мiрою мiрять. Поскакали б  раз  усiма  шляхами  думок,  котрими  вiн
пробiга? десять разiв у день, бачили б який це труд. Куди там ?м?
   Гетьман сiда? на ослонi. Кожна кiстка болить, кожний волосок, нерви, як
натягненi струни. Почува? себе, як звiр, обскочений хортами.  Цар  не  да?
спокою. До нього йди. Кiнницю провадь. Треба тебе, щоб бачило вiйсько,  що
ти крiпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так крiпко, як цар з нами.  Гада?,  що
старий Мазепа, свiй розум виснажив, можна пiддурити  його...  А  старшини?
Тi, як хлопчики нетерплячi. Забаглося ?м шведа. Гадають, Америку вiдкрили.
Пiдождiть. Я думаю за вас. На те мене Господь на  мойому  мiсцi  поставив.
Вiд Бог вдасть...
   Третiй раз хтось постукав у дверi.
   Гетьман встав.
   Як же тi крижi болять...
   Вiдчинив дверi.
   "Увiйди"!..
   Орлик.
   "З чим приходиш, Пилипе?"
   "Ваша милiсть спочили?"
   "Трохи. Решта в гробi".
   Орлик мовчить.
   "Що скажеш?"
   "Старшини"...
   "Хочуть балакати зi мною. Поклич ?х тут. Стривай! Хто там ??"
   "Апостол, Ломиковський, Горленко". "Хай увiйдуть!"
   "Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввiйшов? Знаю, знаю.  I  те
знаю, що Iнфлянт у Стародубi i де Карлова квартира знаю. I  багато  дечого
ще".
   Обезоружив старшин. Не знають що казати. Ломиковський  чортом  глядить.
Гетьман  усмiха?ться  глумливо.  "Цар,   чи   там   Меншиков,   народу   у
стародубському полку з сiл, городiв,  хуторiв,  млинiв,  навiть  з  церков
проганя? - правда?"
   "Правда, милосте ваша".
   "I ви турбу?теся?"
   "Як же не турбуваться?"
   "Гнiва?теся на мене, на регiментаря вашого, що я ще тут".
   "Не гнiва?мося, а журимося, милосте ваша",- перебива? Ломиковський.
   "Гада?те, Мазепа збожеволiв".
   "Того ми нiяк не гада?мо".
   "Гада?те. Знаю. Не вiд Орлика, бо вiн не мав часу менi  сказати,  знаю,
бо знаю вас, як свою кишеню".
   Дивиться на старшин. Тi опускають очi. Гетьман  бере  Ломиковського  за
гудзик, приневолю? голову пiднести вгору. "Зна?те, що я вам скажу?"
   Чекають.
   "Коли ви вiри не ма?те до мене, не поклада?теся на мiй розум i  досвiд,
так я собi Орлика беру i ?ду геть. А ви робiть, що хочете з собою. От що!"
   Перестрашив ?х, як дiтей.
   "Зна?те, до чого те все провадить?"
   Мовчать.
   "Бачили тих козакiв, що суплiки вiд сво?х полкiв привезли?"
   Притакують.
   "Далеко ми такою дорогою зайдемо - правда? В регiментi мусить бути лад,
послух мусить бути. Раз я пiслав якусь частину  -  мусить  iти.  Iнакше  -
годi. Як  послуху  нема,  то  не  буде  й  волi.  Не  захочуймо,  до  чого
неспосiбнi. Слухаймо московського кнута - i пропадаймо".
   Гетьман видимо хвилювався. Сiв на  ослiн,  рукою  по  столi  тарабанив.
"Скажiть самi, що менi тепер з тими людьми робити?" Дивився на них.
   Апостол вiдкашельнув. "Послами вiд полкiв прийшли, послiв не карають".
   "Посли вони чи козаки мо?? Ось як ви розумi?те дiло. Та не про них рiч.
А про тi сотнi з полкiв, миргородського, лубенського i прилуцького,  що  я
?х генераловi Iнфлянтовi на пiдмогу пiслав, а вони до втiкачiв пристали  i
разом з ними вертають, суплiки до мене вперед посилаючи? Суплiканти!..  Як
менi такi частини назад до армiй приймати?  Вони  ж  наказу  не  сповнили?
Добре, як що ми не пiдемо з царем,- додав тихiше,- а  коли  б  не  те?  Що
сказав би цар? Без суду голови постинав  би.  От  до  чого  доводить  така
поведiнка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а  Мазепи  слухати  не
треба, бо вiн не цар i не король, а тiльки гетьман. Я таким  гетьманом  не
буду".
   Замовк на деяку хвилину. Нiхто не перебивав, говорив далi.
   "Я вам сказав, може, бiльше, нiж треба було,  а  вам  ще  мало.  Палець
подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажiть!"
   Мовчали...
   "Кажiть же бо!"
   Не вiдзивався  нiхто.  Гетьман  встав.  Став  серед  свiтлицi,  в  колi
старшин. Шепотом говорив до них: "Я вже вам подав пункти того договору, що
стане мiж нами i королем шведським. Його вже,  мабуть,  вистилiзував  граф
Пiпер, може, хочете знати, до чого добалакався зi Станiславом? Будь ласка.
I того не затаю перед вами".
   Гетьман добув з похiдно? скринi, що пiд його лiжком  стояла,  унiверсал
короля Станiслава: "Прочитай ?м, Пилипе!"
   Орлик прочитав, старшини заспоко?лися.
   "Що ж, прода? вас гетьман полякам? Нехту? православною вiрою,  заводить
унiю, народ шляхтi в хлопи переста??"
   "Дякуючи Боговi - нi",- вiдповiв Апостол.
   "Як же гада?те? Довiряти Мазепi чи нi?"
   "Кому ж довiряти, як не милостi вашiй?"
   Дякували i хвалили його великий полiтичний хист.
   "Коли гак, то чого ж ви тодi бентежитеся, панове?
   "Журимося, як би нам скорiше зiйтися зi шведом на кордонi i не  пустити
московського вiйська на Вкра?ну".
   "Лишiть журу менi. Або я вас проваджу, або шукайте собi другого вождя".
   Попри вiкно майнула чорна тiнь. ?здець...
   "Посланець якийсь".
   "Так пiзно".
   "Може, вiд царя"...
   Прощались з гетьманом i переходили до канцелярi?. Не  спiшаться  спати.
Що тепер  сон?  Тривога  така,  що  Господи!  Помилуйте!  Король  Карло  в
Гетьманщину ввiйшов, а гетьман не спiшиться назустрiч.
   Гетьман позiха?: "Якi скучнi, крiм одного Орлика. Так вiн  ще  молодий.
На кого ж я оставлю це велике дiло, якщо Господь покличе мене на суд?"
   Гетьмановi робиться страшно. Забува? про чорну  тiнь,  що  пересунулася
попри вiкно. "Не пiддаватися старостi i втомi. Витримати на позицi? аж  до
кiнця. Не здавати ??.
   Покликав Кендз?ровського.
   "Хто там такий?"
   "Царський посланець з письмом".
   "Постели менi. Спати хочу. Не здужаю".
   Кендз?ровський стелить i допомага? роздягатися Мазепi.
   "Що за чоловiк цей посланець - не зна?ш?"
   "Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?"
   "Хай пiдожде до завтра. Гетьман спить. Не велiв себе будити".
   "Це посол вiд царя".
   "Хай буде i вiд двох. Гетьман недужий. Зрозумiв?" ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ
   Блiдий осiннiй ранок. Сонце не спiшиться на небо. Не цiкаво йому.  Поля
пустi. Чого не забрали люди, те столочили конi й вози. Кругом толока. Куди
не глянь - дорога. Скрiзь слiди колiс i кiнських пiдков. Тут здохлий кiнь,
там лежить людський труп. Не позаховували  ще.  Будиться  осiннiй  день  i
позiха?. Нецiкава земля.
   Гетьман подзвонив. Увiйшов Кендз?ровський.
   Пiднiми занавiску. Яка погода?"
   "Мрячно. Засльотиться, мабуть".
   "Посланець де?"
   "На квартирi".
   "В кого?"
   "В генерального писаря. Покликати?"
   "Ще час. Подай менi води".
   Гетьман ми?ться i снiда?.
   "Що в таборi нового?"
   "Як звичайно".
   "Бешкетiв не було?"
   "Дрiбнi. З утiкачами бiда. Тисячi ?х напливають".
   "Зi стародубського полку?"
   "Так, ваша милосте".
   "Що кажуть?"
   "Шведiв хвалять, нарiкають на Москву".
   "Стара пiсня. А бiльше?"
   "Шведськi прокламацi? показують".
   "Та-ак? Якi ж вони".
   "Гарнi. Нашою мовою, всякому зрозумiлi.  Шведський  генерал  Лягеркрона
заспокою? наш народ. Обiця? не робити  кривди.  Пише,  щоб  бургомiстер  з
лавниками вийшов до нього зi Стародуба на розмову. Обiця? платити  за  все
дзвiнким грошем".
   "Цiкаво. Поклич посланця".
   Входить молодий ротмiстр, б'?  чолом  i  пода?  лист.  Гетьман  лежить.
Голова  перев'язана  мокрою  хусткою,  рука  дрижить.  Бiля  нього  Орлик.
"Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспiшаючись читай... Голова мене  болить...
Лiкар де?.. Чому ще не прийшов?" - Гетьман хвилю?ться.
   "Лiкаря поклич!"
   Орлик  лист  бiля  гетьмана  на  крiсло  кладе  i   виходить.   Гетьман
ротмiстровi рукою знак да?: "Будь ласка. Сiдай!"
   Посланець вибача?ться, що лиш за першим разом сiда? на  кра?чку  крiсла
бiля вiкна.
   Приходить хiрург. Змiню? мокру  хустку,  приклада?  щось  до  боку.  Не
вгодив. Гетьман нерву?ться. "Геть!"
   Царський посланець уважно кожне слово, кожний рух ноту? собi в тямцi.
   "Читай же бо, Пилипе!"
   Орлик розломлю? велику печать i чита? царське письмо.
   Цар гетьмана заклика? до себе негайно. Пише, що хитрий швед замiсть  на
Москву несподiвано на  Укра?ну  звернув.  Гетьмановi  треба  до  царського
вiйська з усiми сво?ми силами прибувати. Козацька кiнниця  переслiдуватиме
неприятеля ззаду i нападатиме на його обоз. Гетьман стане  на  ??  чолi  й
буде заправляти тими "д?йствiями".
   Гетьман слуха? царського листа й усмiха?ться гiрко. Йому тепер на коня?
   Царський посланець притаку? головою. Вiн,  мабуть,  теж  не  може  собi
уявити Мазепи з мокрими хустками i плястрами, як  вiн  сидить  на  конi  i
турбу? ворога на тилах.
   Орлик чита? далi. Цар сповiща? гетьмана, що Шеремет'?в i  Меншиков  "сь
русскимь войскомь находятся близь Стародуба, готовьiе встречать идущаго вь
Малороссiю непрiятеля".
   "Хай Бог допомага? ?м на добре дiло. Жалiю, що участi приймати не  можу
i, мабуть, побiди на сво? очi вже не побачу. Бог не благословив... Коли  б
я тепер особою мо?ю гетьманською  оставив  Укра?ну,  то  вельми,  опасаюсь
,дабьi на сi? время внутреннее между здешнимь  непостояннымь  народомь  не
про-изошло возмущенiе'... Так i напиши його величеству, Пилипе... Що ж там
далi? Читай!"
   Орлик пробiга? дальшi рядки, робить великi очi й пiдносить брови вгору.
"Чому ж ти не чита?ш? Спiшись. Бачиш, я хворий. Насилу слухаю. Болить".
   Орлик чита? "радiсную вiсть про велику побiду  царського  вiйська  бiля
Лiсного в кровопроливнiй нiчнiй битвi при участi самого царя.  Л?венгавпт,
найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведiв  полягло,  до
трьох тисяч Карлового вiйська попало в полон з пушками i хоругвами. Обоз у
руках побiдникiв. Л?венгавпт з недобитками втiка?,  без  усяких  припасiв,
без амунiцi?, його переслiдують побiдоноснi вiйська царськi"...
   Орлик склада?  лист  i  зi  страхом  дивиться  на  Мазепу.  Той  лежить
недвижно, як труп. Хустка насунулася на  очi,  уста  сцiпленi,  не  диха?.
Царський посланець вста?, витяга? шию в напрямi лiжка, нiби пита?ться: "що
тепер?"
   Орлик навшпиньках виходить зi  свiтлицi  i  кличе  посланця  за  собою.
"Хiрурга! Скоро до гетьмана хiрурга, хай негайно iде з п'явками i банками,
з блюментростовою мастю!" - да? накази в сiнях, а  до  посланця  говорить:
"Не дадуть чоловiковi спокiйно вмерти. Де йому до коня, до команди?  Куди,
куди! Це ж живий труп".
   "Його  величество  не  знав,  що  з  Iваном  Степановичем  так  погано.
Доповiдали, що це проходячi? болi, що вiн так цiлi роки хворi?".
   "Проходячi? болi!.. Вмерти чоловiковi не дають. От що".
   "Жаль такого доброго  й  розумного  гетьмана.  Доложу  його  величеству
царевi".

НОВИЙ
НАКАЗ
   Сильно стривожила гетьмана Мазепу вiсть про царську побiду пiд  Лiсним.
Вiсiм тисяч шведiв полягло на полi бою, а майже три попалося в полон.  Ось
що значить хоробрий вояк. Гине, а не зда?ться.
   Тим  i  потiшився  гетьман.  Не  мiг  зрозумiти  Карла.  Чому  вiн   на
Л?венгавпта не заждав. Були недалеко вiд себе, тодi, як  Л?венгавпт  стояв
бiля Шклова. Сполучитися i вдарити на москалiв. Чому вiн того не зробив, а
несподiвано, не дожидаючи свого знаменитого генерала, повернув на Укра?ну?
Поверх десять тисяч втрати, а як до  того  додати  мало  що  не  15  тисяч
козакiв, котрих гетьман приневолений був послати останнiми часами  царевi,
так вийде втрата тисяч 25! Це вже  не  жарт,  це  дуже  змiню?  рахунок  -
перехилю? важку на бiк Петра.
   Розумiють це гетьмановi  старшини.  Похнюпили  носи,  не  налягають  на
нього, щоб спiшився до Карла. Але зате цар кида? його туди.
   Цар безнастанно наста? на гетьмана Мазепу, щоб вiн  з  останками  свого
вiйська приставав до нього.
   Дивно й пiдозрiло. Сил у гетьмана мало. I в краю його треба, бо анархiя
росте. Цар повинен це розумiти. А все ж таки кличе. Посол за послом iде  -
вiд нього, вiд Меншикова, вiд  Шеремет'?ва,  вiд  ки?вського  губернатора.
Спокою йому не дають. Чому? Чи не хочуть дiстати його в сво? руки? Мабуть,
що так. Особливо тепер, пiсля того, як Улашин з листом  вiд  Понятовського
до Мазепи  попав  у  царськi  руки.  Це  також  безголов'я.  Понятовський,
резидент короля Станiслава при боцi Карла XII, пише  до  гетьмана  лист  i
посила? його так необачно, що посланець з  листом  попада?  в  руки  царя.
Божевiльнi. Вони ж можуть згубити Мазепу. Улашина припiкали  огнем.  Лихий
зна, що вiн вибалакав на  муках.  Щоб  не  сказав,  самого  листа  досить.
Писаний документ не те, що доноси Кочубея. Дiло куди гiрше.
   Гетьман  стривожився  дуже.  Тако?  скрути  не  тямить.  З  усiх  бокiв
обскочили його.
   Переказують, нiбито цар дуже ласкавий до нього, нiби вiн нiяким доносам
i доказам не вiрить i дiйсно хоче бачити гетьмана бiля  себе,  як  старого
досвiдченого вождя й одинокого свого союзника. Але покладайся  на  те!  Це
можуть бути звичайнi московськi хитрощi, щоб тiльки гетьмана  заманити  до
себе.
   Не пiде. Нiяк не пiде. Перед ним одинокий шлях-до Карла. Кличе Орлика й
Войнаровського до себе.
   Орлик мовчазливий i сумний. Його морочить погане прочуття.  Не  опуска?
гетьмана, бо не може. Прикував його. Бореться помiж власними  мiркуваннями
i помiж впливом, який ма? на нього гетьман.
   Войнаровський слiпо дядьковi вiрить. Зна? його ум, пiде заради нього  в
огонь i в воду.
   "Новий наказ,- i гетьман показав ?м  царський  лист.-  Кличуть  мене  в
головну царську квартиру".
   "Не ?дь!" - аж крикнув Войнаровський.
   "Як по?деш, загубиш себе й Укра?ну!" - доповiв Орлик.
   Гетьман глянув на них: "I я так  собi  гадаю,-  сказав.-  Але  як  менi
вiдпекатися вiд них? - Думав. А по хвилинi: - Пилипе, пиши!"
   Орлик приладив папiр i затесав перо. Гетьман диктував:
   "Iсторiя з Улашином, котрий нiбито вiз  лист  вiд  Понятовського,  мого
брата, тепер  резидента  Станiслава  Л?щинського  бiля  короля  Карла,  це
звичайна лукава вигадка ворогiв його величества i мо?х. Таким чином гадали
вони зрушити царську вiру до мене й посiяти  нову  на  Укра?нi  ворожнечу.
Нiякого брата Понятовського я не мав i не маю. Що ж до наказу, щоб я кидав
усе i ?хав до головно? квартири його величества  царя,  так  Бог  найкраще
бачить, що воно не можливе. Хiба що в домовинi привезуть  мене  туди,  що,
мабуть, i станеться в недалекому часi. А коли б мене Господь  i  пiдняв  з
того одра недуги, на котрому я тепер лежу, то й тодi ?хати менi з  Укра?ни
не порадiю. Тут безладдя завелось  i  росте  з  дня  на  день.  П'яницi  i
бродяги,  всякий  небезпечний  народ  Бог  зна  що  робить  по  полках   -
полтавському  й  миргородському,  i  лихо   це   перекида?ться   у   полки
чернiгiвський та стародубський, у котрих до  тепер  смирно  було.  Якщо  я
ви?ду до царсько? головно? квартири, то свавiльники нападуть  на  мiста  i
мiж поспiльством знайдуть собi однодумцiв. Полковники i  полкова  старшина
нарiкають i кажуть, що, як ?х поведуть у Стародубщину, так це буде остання
погибiль ?х родинам i ру?на ?х добра та ?х ма?ткiв,  бо  тодi  поспiльство
кинеться вбивати i грабувати людей  чесних  i  заможних...  Це  ти  напиши
?хньою мовою i ?х канцелярським стилем та ще додай,  що  гетьман  зауважу?
можливiсть скорого нападу Станiслава на Укра?ну, до чого, щоб недопустити,
вiн просить його  величество  царя  прислати  декiлька  тисяч  регулярного
росiйського вiйська для оборони".
   Скрипiло Орликове вправне  перо.  Гетьман  глядiв  крiзь  вiкно.  Табiр
шумiв. Вiн мав сво? турботи - харчi, горiлка, чоботи i бiлизна. Турбувався
малим. Великому - i турбота велика. У високе дерево громи б'ють.
   "Скiнчив?" - пита? гетьман Орлика.
   "Кiнчаю, милосте ваша, ще лиш останнiй пункт".
   "Остаток повинен бути крiпкий. Кiнець дiло хвалить".
   "Кiнець дiло хвалить,- повторив Войнаровський, дивлячись крiзь  вiкно.-
Невже ж тi? там думають про це?"
   "Бачив ти думаючу товпу?"
   "Я скiнчив, ще тiльки чорнило присхне",- i Орлик поклав перед гетьманом
на столi гарним, крученим письмом записаний  лист  зеленкуватого,  грубого
паперу.
   Гетьман перечитав.
   "Справляти нема коли. Хай буде й так.- Поклав свiй повний пiдпис.-  Хай
з Богом iде. Треба виправити зараз, таки нинi,  негайно.  I  не  будь-ким.
Дiло важне".
   Орлик пiдождав, аж присохло чорнило на  гетьманському  пiдписi,  зложив
лист, надписав, прибив велику печать i вийшов.
   "Може заспокою царя на деякий час,сказав гетьман, звертаючися до  свого
небожа.- Надовго не заспоко?ть ?х нiхто". У СМОЛЕНСЬКУ
   Раннiм ранком загомонiли дзвони  в  усiх  смоленських  церквах.  Як  на
Великдень i як  на  пожежу.  Один  наперед  другого  голоснiше,  сильнiше,
скорiше. Дивно, що не порозбивалися, не повривалися, не повихоплювалися зi
сво?х ярем на старинних дзвiницях, котрих основи тямили  ще  давнi,  княжi
часи.  Церковнi  брами  зама?нi  галуззями,  квiтками,  хоругвами.   Перед
церквами арки, з надписами iз Святого Письма.  Стежки  посипанi  днiпровим
пiском i рiнячками.
   У городi Смоленську сiм трiумфальних брам - з  вежами  й  вежечками,  з
цибулястими куполами й баньочками, розмальованими й  позолоченими,  аж  за
очi бере.
   На однiй святий Юрiй на бiлому конi списом пробива?  смока.  На  головi
святого Мономаховий вiнок, з-пiд нього  в'ються  жмутки  чорного,  буйного
волосся, грiзно глядять випуклистi очi, надуваються червонi,  масткi  губи
Через плече голуба стрiчка. Юр - Петро. А смок  -  король  Карло.  Бритий,
зiркатий, на висках жмутки  волосся,  як  лиликовi  крила.  Царський  спис
пробив його наскрiзь, пришпилив до землi.  Вiн  в'?ться  з  болю,  сичить,
сiркою диха?. "Слава побiдившому дракона!"
   Дiти з острахом дивляться на вiзерунок. ?х вiдганяють вiд брам, щоб  не
спиняли роботи, котро? ще чимало. Цiлi дерева привозять з лiсiв i вбивають
рядами вiд ворiт до ворiт... Туди про?де цар.
   Вулицi замiтають, вигортають, Бог вiсть, колишн? болото.  Поспiшаються,
бо сонце вже зiйшло. Цiлу нiч робили при лампах i смолоскипах, не  жалiючи
нi труду, нi грошей, щоб приподобатися побiдоносному царевi, i коли  ласки
не запопасти його, так хоч не бачити гнiву.
   "Страшний-бо цар во гнiвi сво?м!"
   У вiкнах хат  виставленi  образи  святого  Петра,  Георгiя,  Андрея,  в
знатнiших попадаються портрети царя,  мальованi  рукою  мiсцевих  малярiв.
Перед образами  свiчки.  ?х  запалять,  як  надiйде  похiд.  Перед  дверми
стiльцi, накритi рушниками, на них хлiб-сiль.
   Останки колишнього замку, мохом  порослi  мури-вали  дрижать  вiд  реву
гармат. Пригадують колишнi бо? з року 1611 i 1632 пiд стiнами Смоленська.
   На Днiпрi уквiтчанi галери.
   Мiж щоглами на шнурах хоруговки,  на  щоглах  великi  хоругви  мають  з
чорним вiрлом, з буквами царськими.
   Город кривичiв, наслiддя Вячеслава i  Всеволода  Ярославича,  жемчуг  у
вiнку Мономаха, стелиться пiд ноги московського царя. Забува? славнi  часи
Ростислава, коли його купецькi судна сунулися по  бистрих  хвилях  Днiпра,
коли великий Новгород i гордий Псков шукали з ним приятельських зв'язкiв i
пiдчинялися його впливам. Забува? незабутнього  князя  Святослава,  котрий
так завзято боронив його незалежностi вiд Москви i вiд Литви,  та  покiрно
стелиться пiд ноги царя-побiдника, царя-антрихриста.
   Дзвони на смоленських церквах гудуть, ревуть гармати, лопотять хоругви.
Народ стурбовано, чека?.
   "Як над'?де, на колiна падай".
   "Не треба. Цар не любить того".
   "А як?"
   "Смирно стiй. На нього дивись".
   "А що кричать - гура чи як?"
   "Що другi кричатимуть, кричи".
   "О Господи, як страшно!"
   "Чим бiльший цар, тим гiрший страх. Не зна?ш?"
   "I хотiла би побачити його i боюся".
   "Кажуть, як яку дiвку сподоба?, зараз до себе бере".
   "А ви не радi - правда?"
   "Тю!"
   Розмову заглушують бубни. Харчать, гаркотять, грохотять.  Цiлий  вiддiл
барабанщикiв iде i бубнить. Як один. Всi руки враз вгору пiднiмаються, всi
палки в один мент на бубни падуть. Хай би один спiзнився - голова не його.
Сам  цар  знамените  бубнить,  розумi?  цю   штуку.   Дi-дрррум-бум-бум..!
Дi-дрррум-бум-бум!
   По вiкнах, по дверях, по дахах домiв, як олов'яний  град,  розсипаються
глухi, настирливi звуки: дi-дрррум-бум-бум!
   Барабанщики в такт ногами  сильно  викидають,  болото  з-пiд  черевикiв
скаче на одiж i на лиця людей. Подаються взад, попiд мури.
   "Шведи! Шведи!" - бiжить з уст до уст. Натовп  хвилю?ться,  кожний  рад
побачити приниження тих, що привикли до слави. (Хто не  дивиться  радо  на
горе сво?х ближнiх.) Пересуваються мовчазливi четвiрки, в пошарпаних синiх
кафтанах, в чоботях рваних, з  поперев'язуваними  головами,  з  руками  на
опасках. Не радо тримають крок, ступають як чужими ногами, прикрий хiд...
   Шведськi полоненi в трiумфальному походi царя Петра.
   Перед ними ?х хоругви. Вели ?х перше до побiди й слави, тепер у  неволю
ведуть. Нiби розумiють це. Не розвiваються гордо,  похилилися  вдiл,  нiби
руки в розпуцi опустили, i замiтають землю,  чужу,  непривiтну.  Товпа  ?м
грозить кулаками. Падуть  лайливi  слова,  вереск,  свист,  хтось  плюнув.
Бранцi нiби не бачать того. Хто згаду? минулi хвилини побiд,  хто  надiями
забiга? в будуче.
   Живий ще Карло, живi каролiнцi, ще не скiнчилася  вiйна!  Реви,  товпо,
плюй, скаженiй, пiддобрюйся до царя, котрий глядить на тебе гiрш,  нiж  на
стадо худоби,- на те ти товпа..! Прости  ?м,  Господи,  не  знають-бо,  що
творять.
   Якийсь молодий швед сильно на ногу наляга?. Не може  далi  йти,  ще  не
витягнена куля. Сперся на свого товариша i - плаче. З болю  чи  з  сорому.
Закрив очi рукою, закусив зуби, нiчого не бачить i не чу?...
   Перейшли.
   "Не цiкавий народ".
   "Нiс напоздовж, очi впоперек, ти гадав якi?"
   "Худяки".
   "Сила в костях, не в салi. Бачиш, канони везуть".
   Котяться вулицями Смоленська на шведах здобутi гармати. На дулах  кров,
порозбиванi замки, мало котра схоче  на  сво?х  стрiляти.  Пiдскакують  на
нерiвних вулицях. Не радо ?дуть ними.
   "Цар, цар!"
   I натовп реве,  дереться,  скаженi?.  Не  розбереш,  що  таке  кричить.
Пiдносяться руки з хлiбом-сiллю, з чарками, з малими дiтьми, щоб  побачили
побiдоносного царя. Ось вiн, вiн сам найяснiший, той, що шведа пiд  Лiсним
розбив, побiдитель!
   ?де на чорному конi, чапрак золотом шитий, дорогим камiнням оздоблений.
   Царська голова вище всiх. Трикутний капелюх, на грудях срiбний  панцир,
через груди голуба стрiчка святого Андрея. Кiнь  угина?ться  пiд  ним.  Не
кожний понесе такий тягар.
   Цар голову гордо здер, малий вус стирчить, очi шукають жертви.
   Дивiться, духи смоленських князiв, нащадки  Ярослава  й  Мономаха,  ваш
наслiдник вашими слiдами ступа?!
   Бiля царя - Меншиков i Шеремет'?в, за ним - його бояри й генерали,  всi
близькi йому i - його дубинi. Щасливi, бо цар в днях трiумфу не б'?,  хiба
жартом, скорiше милу? вiрних слуг сво?х, кого орденом, кого  землею,  кого
тим, що за вухо потягне. Ласкавий цар в день сво?х  трiумфальних  в'?здiв.
Нiхто не святкував ?х так гучно i  так  довго,  цiлий  тиждень...  Кухлями
п'ють горiлку.  Запиваються  на  смерть,  щоб  пам'ятали,  як  трiумфально
в'?здив у город побiдоносний цар.
   Пере?хали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози  й  вiзки,
навантаженi всяким  добром.  Позаду  хворi  й  пораненi.  I  тим  довелось
звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горiлиць  i
незамкненими, скляними очима дивляться на чуже мрячне  й  невеселе  осiнн?
небо, засiяне хмарами сполошених ворогiв i галок.
   Грають дзвони на смоленських  церквах,  вiд  гуку  гармат  розсипаються
старi городськi мури, останнi свiдки колишнiх, княжих часiв.
   Цар Петро святку? побiду бiля Лiсного.

   * * *
   Пiсля в'?зду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено  й  деяких  шведських
старшин. Просьба чи наказ? Один не пiшов. Кулю в лоб собi пустив.
   "Молодець! - гукнув цар, почувши про цей iнцидент.- ?й-Богу,  молодець.
Вип'?мо за його хоробру душу".
   Випили.
   "А тепер п'ю за здоров'я полонених шведiв,  учителiв  мо?х  у  во?нному
дiлi. Спасибi, що так добре вчили, чого доказом побiда пiд Лiсним".
   Цар у знаменитому настро?. Вже третiй раз гримнув кулаком Меншикова  по
колiнi, диво, що не строщив. Здорово ?сть,  а  ще  бiльше  п'?,  найбiльше
анижiвку.  Жовтi,  глинянi  лиця  червонiють,  очi  випулюються,   чуприна
пiдноситься, як грива. Цар нагаду? лева, що ось-ось вискочить iз клiтки  i
розiдре когось.
   "Жаль, що нема мiж нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловiк.  Не  те,  що
ви",- каже цар.
   Царськi люди солодко всмiхаються, нiби не знати який комплiмент почули.
   "Iван Степанович особливо гарно латинською мовою жарту?.  Вигаду?  такi
смiховитi слова, що хоч кладися. Налийте менi анижiвки.  П'ю  за  здоров'я
Iвана Степановича Мазепи".
   Випивають.
   "Iван Степанович, може, вже й не живе",-  зауважив  хтось  iз  царських
людей.
   "Iван Степанович хитрий, вiн перехитрить i смерть",- жарту? цар.
   "Що хитрий, то правда,- зауважу? Шеремет'?в.- Бiльше хитрий, як  вiльно
гетьмановi вiйська козацького-запорозького його величества царя".
   Цар дивиться на Шеремет'?ва уважно. "Не розумiю. Висловлюйся яснiше".
   Шеремет'?в нахиля?ться до царя i щось  йому  упiвголоса  говорить.  Цар
слуха? i сопе, як ковальський мiшок. "Фу, чорт! Наскучило менi".
   Шеремет'?в  мовкне,  вiдсува?ться,  малi?.  Нагаду?  пса,  на   котрого
господар накричав. Пес бере хвiст пiд себе i хова?ться до буди.
   "Наскучили менi тi доноси,  пiдозри  i  другi?  глупостi.  Налити  менi
чарку!" . Випив.
   "Iван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!
   Цар грiмко порожню чарку на стiл кладе.
   "Iван Степанович нашому братовi не рiвня. Учений, досвiдчений,  чоловiк
заграничний".
   "Власне тому, що за границею вчився"...- почина? Шафiров,  але  цар  не
да? йому докiнчити гадки.
   "Росiя, як не позичить розуму в заграницi, то зiгни?, згине,  втопиться
у сво?м брудi, смородi, в темнотi. Заграниця - фу!"
   Цiлий стiл з острахом дивиться на розгнiваного царя. Чекають, коли  вiн
чаркою або ножем кине Шафiрову в лоб.
   Але цар нараз, нiби йому якась нова гадка приблукалася до  голови,  тре
чоло лiвою рукою, лiкоть спира? на  столi,  пальцi  до  очей  приклада?  -
дума?.
   "Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, черкаси спосiбнi до всього.
Але - невже ж би вiн смiв?! - i цар кулаком грюкнув об стiл.- Невже  ж  би
смiв вiн робити що-небудь проти мо?? волi i на мою шкоду?!"
   В залi муха бринить.
   "Пiсля обiду скликати консилiум. Розiбрати й роздивитись дiло  гетьмана
Iвана Степановича Мазепи. Чому вiн не ?де, коли я його кличу, чому стiльки
на нього жалоб, що це за Понятковський, що до нього писав лист,  i  т.  д.
Треба раз з Iваном Степановичем зробити кiнець".
   Гук, шепiт, блиск,- пускають кольористi вогнi. Цар -  охотник  до  них.
Цар-пiротехнiк.
   Вста?, обтира? масткi губи, хлiбом чистить вус. "Роздивити точно справу
гетьмана Iвана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай
умира?, або хай слуха?, що йому наказу? цар... Фу! Чорт!"
   Переверта? крiсло, розбива? двi  чарки,  спльову?  крiзь  вiкно  i,  не
кивнувши  нiкому  на  прощання  головою,  ходою  великолюда  виходить   iз
бенкетно? зали,- високий i страшний цар Петро пiсля побiди близ Лiсного.
   _ТАК МАЛО ?Х!_
   Високий  консилiум,  себто,  царськi  мiнiстри  вкупi  з  фельдмаршалом
Шеремет'?вим, вирiшив: primo: пiслати царський наказ до ки?вського во?води
князя Дмитра Михайловича Голiцина, щоб вiн з царськими ратними людьми,  що
були в нього в Ки?вi пiд рукою, i  з  усею  чималою  армi?ю  iшов  у  глиб
Укра?ни, маючи на метi недопускати  хибкостi  помiж  непевним  укра?нським
народом.
   Secundo: наказати гетьмановi Мазепi, щоб вiн  пiслав  во?водi  Дмитровi
Михайловичевi Голiцину козацький гурт iз рiзних полкiв свого регiменту,  а
решту свого вiйська розставив понад Десною.
   Теrtio: щоб гетьман сво?ю особою  явився  у  головну  царську  квартиру
задля  важно?  розмови  з  фельдмаршалом.  Аргументи  ад  3.  Мiж  народом
поширю?ться чутка, немов то гетьман хоче кинути  Укра?ну,  треба  розвiяти
??, гетьмановi вiдомi норови i звича? тутешнi, його iнформацi? потрiбнi  i
важнi, а врештi свавольства, якi прокидаються на Укра?нi, затихнуть,  коли
народ побачить, що укра?нське i московське вiйсько це одно...
   Гетьман прочитав рiшення царського консилiуму i жбурнув папiр на  стiл.
"Пустили фарбу. Тут уже ясно  сто?ть:  окремого  укра?нського  вiйська  не
повинно  бути,  а  гетьман  Мазепа  ма?  вiддати  себе  в  руки  царського
фельдмаршала.
   Як я передбачав, так i сталося. Та не дiждуть. Нiколи  в  свiтi  такого
самогубства не зроблю".
   Покликав Войнаровського:
   "На, читай!"
   Войнаровський перебiг очима стрiчки.
   "Що ж ти на це?"
   "Хочуть нам заспiвати амiнь".
   "Хочуть. Тут виразно сто?ть: мiж народом поширюються  чутки,  немов  то
гетьман задуму? кинути Укра?ну, себто до шведiв перейти, тому вiн  повинен
усi сво? сили вiддати пiд московську команду, а  сам  у  царську  квартиру
йти, щоб добровiльно вiддати себе катам. Дурнi! Дурнi!"
   Гетьман ходив по сво?й свiтлицi i не мiг заспоко?тися:
   "Добре менi доносив мiй канцелярист Болбот, що  москалi  притворюються,
немов-то довiрюють менi, а вдiйсностi  тiльки  того  й  хочуть,  щоб  мене
безборонним дiстати в сво? руки. Де Орлик? Клич його тут!"
   Войнаровський покликав Орлика. Гетьман i  йому  ткнув  письмо  до  рук:
"Читай!"
   Орлик прочитав рiшення царсько? ради.
   "Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш якi! А ти хитався".
   "Хитався, ваша милосте, признаюся до грiха. Але я вже рiшився. Для  нас
нема? вороття".
   "До шведiв".
   "До шведiв!"
   "Амiнь,- доповiв гетьман i перехрестився.-  Пиши!  Гетьман  восени,  по
грудi, бувши тяжко хворим, нiяк сухопуттям ?хати не може. Але  наказ  царя
вiн викона?, хоч би йому довелось умерти по дорозi. Човном  iз  Салтиково?
Дiвицi попливе по Деснi проти води, а потiм по Борзнi  до  города  Борзни.
Додай: Гетьман проха?, щоб новопоставлений митрополит Йоасаф,  вертаючи  з
Москви, поступив до Борзни й маслособорував його,  якщо  гетьман  не  умре
скорiше по дорозi... Так".
   Орлик писав, гетьман неспокiйно ходив по сво?й квартирi. Думав.
   Войнаровський побожно водив за ним сво?ми мрiйливими очима.
   "На тiм не край. Камiнь зрушений з мiсця - треба його  вiдкинути  геть.
Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас... Поклич
менi старшин!"
   Чекали в гетьманськiй канцелярi?, жаднi  рiшаючих  вiсток.  Бачили,  що
наближа?ться перелом, рiша?ться доля ?х i Укра?ни.
   Увiйшли. Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман i ?м казав  прочитати
злощасний лист.
   Читали двiчi, не довiряючи сво?м  очам.  Все,  що  балакалося  пошепки,
тайки, як здогади, як звичайнi полiтичнi плiтки,  стояло  тепер  чорне  на
бiлiм,   рiшаюче,   певне,   безсоромне.    Вiддай    вiйсько    царському
фельдмаршаловi, а себе здавай  на  ласку  й  неласку  царя.  Безглуздя  на
Укра?нi заспоко?ть ки?вський во?вода, козаки вигинуть у  боях,  гетьмановi
голову зрубають.
   "Що ж ви на це?" - питався гетьман старшин.
   "Нiчого iншого ми й не ждали",- нiби  спокiйно  вiдповiв  Ломиковський,
нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся.
   "Що мусило статися - сталось",додав Горленко.
   "Показав чорт свою чортячу пику",докинув Данило Апостол.
   "Але що нам почати тепер? - питався гетьман.- Кажiть! Говорiть  ясно  i
рiшучо, не затаюйте гадок".
   "Скажемо, що казали не раз".
   "До чого намовляли ми милiсть вашу".
   "Про що благали тебе, пане гетьмане".
   "Себто?" - питався гетьман.
   "Щоб переходити негайно до шведiв".
   "Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажiть!"
   "Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи як, де i
коли можуть зiйтися нашi вiйська".
   "Нашi вiйська!" - сумно повторив гетьман.
   "Нашi вiйська"...
   "Не журися, гетьмане,- потiшав його Ломиковський.- Мало  тепер  у  тебе
козакiв, та козацька мати не пропала. Прилинуть вiрли до нового гнiзда, не
бiйсь! Посилай до короля Карла".
   Просили його, благали, наглили.
   "Це вже давно треба було зробити, а ти  гаявся,  тепер  останнiй  мент.
Вiдповiдатимеш за нього".
   "Голос народу - голос Бога... Ти вже готовий, Пилипе?"
   "Готовий, дякуючи Богу".
   "Так пиши iнструкцiю до  Карлового  канцлера  графа  Пiпера.  Пиши,  що
гетьман i близькi до нього старшини тiшаться, що король  шведський  ступив
на Укра?ну, i щирим серцем  вiтають  його.  Просять  у  нього  допомоги  у
великому дiлi визволення рiдно? землi.  Впевняють  в  прихильностi  сво?й,
благають, чим скорiше вирядити до них помiчний  вiддiл,  а  для  переправи
його через Десну обiцяють  збудувати  в  Макошинськiй  пристанi  пороми...
Добре так?" - питався гетьман старшин.
   "Добре, щоб тiльки не було запiзно".
   "До Карла недалеко. Пiшлемо цього листа негайно. Але ким?"
   В думках переходив людей, котрим мiг би довiрити таке важне  дiло.  Вiд
цього кроку може залежати все. За лист i за  iнструкцi?,  якi  усно  треба
додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба  певного  чоловiка,
найповнiшого... I очi гетьмана мимохiть упали на Войнаровського. Нi. Цього
не пiшле. Надто  знатний.  Войнаровського  не  можна  виставлять  на  таку
небезпеку.
   "Бистрицький у нас?" - спитав гетьман.
   Вiдповiли, що так.
   "Бистрицький по?де до короля Карла. Вiн на чотири ноги кутий".
   Пiслали по Бистрицького, управителя гетьмансько? Шептакiвсько?  волостi
та його далекого свояка.  Мiж  тим  Орлик  скомпонував  до  Пiпера  письмо
по-латинськи, а гетьманський, аптекар  переклав  його  на  нiмецьку  мову.
Пiдпису гетьман для всяко? безпеки не поклав. Бистрицький пiшов.
   "Та-ак...- i гетьман вiдiткнув.Зда?ться все, що треба було  зробити.  А
тепер,- звернувся до сво?х полковникiв,на вас черга. Полки вашi готовi?"
   "Хоч би цей мент у похiд".
   "Гаразд. Виступайте. Зна?те мо? плани. Робiть так, щоб не  пропали  для
справи: Числю на вас. Хай вас Господь веде!"
   Обiймав ?х, прощався i благословив.
   "Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною".
   "Дай Боже!"
   Вiдпровадив ?х до ворiт.
   Вернувшись, довго бився  з  думками.  Збирав  докупи  всi  нитки  сво??
теперiшньо? сiтки. Ще кiлька днiв, заки вирiшиться судьба, заки встане  по
другому боцi.  Тут  шведи  i  вiн,  а  там  Петро.  Пiчнеться  нова  глава
укра?нсько? iсторi?. Кiлька днiв не дати себе в руки ворогам.
   Почував вiдповiдальнiсть, як камiнь, на сво?х плечах. Важкий! Боже, дай
донести його!
   Нездужав. Подi? останнiх лiт пiдiрвали  його  здоров'я,  пiдкосили.  На
коня сiсти не мiг. Болiло в крижах, чорно робилося в очах. Не пiддаватися,
стояти, витримати на становищi, тепер, коли рiша?ться усе,-  витримати!  -
кричав на себе в душi, як вождь на сво? вiйсько, котре захитувалося в бою.
Ви-три-ма-ти!
   "Андрiю",- звернувся нараз до Войнаровського, i голос  його  заломився.
Почувалася в ньому любов, почувався жаль.
   "Що скажете, дядьку?"
   "Ще одна гадка прийшла менi до голови".
   "Кажiть".
   Гетьман говорив лагiдно i м'яко: "Треба менi Меншикова заспоко?ти,  щоб
не кликав до себе. Не знаю як. Чи  не  по?хав  би  ти?  Я  купив  землю  у
рильському  повiтi.  Скажеш,  що  при?хав  допильнувати   купна.   Це   ?х
заспоко?ть. Погадають, що гетьмановi i не  сниться  вiдриватися  вiд  тi??
держави, в котрiй вiн собi новi землi купу?. Що ж ти на це?"
   "Як гада?те, дядьку, що треба, по?ду".
   Гетьман пригорнув свого небожа до грудей: "Спаси, Андрiю.  Одного  тебе
маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку - для справи".
   "Для справи",- повторив Войнаровський.
   На майданi озвалися сурми.
   Останки вiрних полкiв виступали в похiд - миргородського, полтавського,
прилуцького. Старi, досвiдченi в боях козаки, котрих гетьман берiг, як ока
в лобi, на рiшаючий мент.
   Цей мент прийшов.
   "З Богом iдiть!" - i гетьман благословив ?х на  непевну  дорогу.  Довго
стояв у вiкнi, дивлячись  на  широкий  шлях,  котрим  ,осувалися  козацькi
четвiрки, чоти, вiддiли, пiшi i на конях, з пiснею на устах, з завзяттям у
душi. Котилися гармати, виблискували шаблi й мушкети.  Старшини  на  конях
чвалували полями.
   Гетьман стояв, поки не пере?хав останнiй вiд обозу, поки останнiй  чура
не поволiкся за ним.

   "Пiшли. Так мало ?х"...

   Знеможений повалився на лавку i вхопив голову в руки.
   "Так мало!.."



БАТУРИН
У
ГОРОДКУ
   Вiдколи виявилося, що Карл пряму? не через Смоленськ на Москву, а через
Стародуб i Новгород-Сiверський на  Укра?ну,  москалi  стали  посуватися  в
напрямi Десни.
   Шведськi й московськi вiйська надвигалися на себе, як двi хмари.
   Цар  Петро,  вiдсвяткувавши  в  Смоленську  побiду  над   Л?венгавптом,
поспiшав до сво?? армi?, котрою проводив Шеремет'?в.
   По дорозi виганяв народ iз сiл та хуторiв в  городи  -  до  робiт  коло
укрiплень, казав палити села та жорстоко карав  людей,  котрi  не  вгодили
йому, не дали вчасно i в достатнiй кiлькостi пiдвод  i  харчiв,  не  несли
радо всяк