их iнших во?нних тягарiв або слушно чи неслушно стягнули на себе пiдозру в нелояльностi. Куди про?хав цар, курилися згарища i як верстовi стовпи здiймалися шибеницi, на яких хиталися посинiлi трупи. Царевi скрiзь ввижався бунт, пiдступ i зрада, i, щоб у зародi знiвечити ?х, вiн ширив перед собою страх. Страшний-бо цар во гнiвi сво?м! Свiтлiйший князь Меншиков стояв зi сво?ю кавалерi?ю над рiкою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили i спиняти переправу шведсько? армi? через Десну. Вiн чекав на охочекомоннi та на. другi кiннi козацькi полки, не почуваючи себе доволi сильним для такого важкого завдання, як зустрiч з Карлом XII. Знаючи великий во?нний досвiд гетьмана Мазепи, наглив i закликав його до себе, бо мав i те також на гадцi, що на всякий спосiб краще, щоб гетьман був бiля нього, нiж десь там за Десною. Меншиков стояв квартирою в Городку, мiстечку на рiцi Сновi. Московськi офiцери запаслись грiшми, напоями й гарними жiнками, грали в костi i в карти та возилися з молодицями, поперебираними в розкiшнi вбрання, зрабованi на постоях у великопанських дворах i замках. "?й-Богу, вмерти зi смiху можна, як тая дiвка шлейф за собою волочить!" - гукав товстий ротмiстр. "Гляньте, люди, на бюст у нашо? Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що!" - кричав його товариш. Жiнота, вирвана з нормального життя, перейшовши всi етапи во?нно? деморалiзацi? i попавши в одалiски офiцерських гаремiв, затрачувала сором i пiд впливом надмiрно вживаного алкоголю попадала в вакхiчний настрiй. "Наплювать на Карла, на чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують нашi красавицi, хай живе любов!" - лунало раз у раз. У вiдповiдь роздавались жiночий виск, писк, регiт, все перемiшане в безтямний гармидер тонiв, у хаос рухiв, наглих, пристрасних, диких, вiд яких людинi нормального життя крутиться в головi i робиться млосне на серцi, а якi серед вiйни стають нiчим бiльше, як лиш звичайним, так любим вояцькому серцю iнтермеццом. Десь i музики взялися, i в Богом i людьми забутому Городку над рiчкою Снов почалася Вальпургi?ва нiч. * * * Коли Войнаровський до?здив до Городка, привiтав його цей пекельний гул, який бува? тiльки там, де багато вiйська та ще кiнницi. Здалеку видно було безлiч усяких вогнiв i свiтил, вiд яких аж луна била, нiби Городок горiв. Трохи згодом почулося iржання коней, тривожне й жалiсне, нiби конi турбувалися вiйною i жалiли за жолобами сво?х рiдних ста?нь. Пiд'?хавши ще ближче, Войнаровський почув цей для всякого табору так характеристичний шум i гам, в котрiм кри?ться передсмак битви, бажання побiди i страх перед погромом. Як людина вiйськова, бувала в походах, почув приспiшений удар свого серця, пригадалися недавнi во?ннi переживання i пригоди, котрi всякий згаду? так радо, коли вони з теперiшностi перейдуть у минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожнi питання "що робити, щоб видiстатися з халепи?" i те задовiлля, до нiчого в свiтi неподiбне, коли небезпека скiнчиться i ти з товаришами на посто? розговорю?ш про не?. Але весь цей настрiй псувала гетьманському небожевi свiдомiсть важкого завдання, якого вiн пiднявся. ?хав, щоб виправдати гетьмана, вiдвести вiд нього всi пiдозри i вивести свiтлiйшого в поле. Але разом iз цим ставав закладником у руках Меншикова, i коли б не вспiв вiд'?хати вiд нього, заки вiдомим стане перехiд Мазепи на бiк шведiв, на нього в першу чергу впаде гнiв i помста невблаганного царя. Передумував цiле те важке й важке дiло. Бачив небезпеку, котра котилася, як лавина, рухом прискореним i нестримним. Вiдчував критичне положення гетьмана, котрому досить зробити один схиблений крок, щоб скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, розумна, бувала, але ж i дiло скрутне. Чи вспi? вiн у слушний час дати щонайпотрiбнiшi розпорядки i перейти на другий бiк? Коло нього москалi, i навiть у Батуринi стоять московськi драгуни. Чи пустять вони його? I невже ж можна довiряти такому розстризi, котрий за грошi готов зробити все, невже ж можна знати, що сталося з Бистрицьким? Може, вiн уже потрапив у руки царських людей, може, цар ма? вже безсумнiвнi докази гетьмансько? зради, може, вже й пороблено всi кроки, щоб недопустити до не?? Хто зна?, чи вiн, Войнаровський, не ?де до Городка, як до сво?? тюрми. При?де, а Меншиков аж у руки сплесне: "Маю тебе!" Гетьманський небiж не дивився чорно на свiт, але ж годi йому було, наближаючися тепер до квартири князя Меншикова, дивитися на свiт рожево. Мусив сказати собi, що потрапив у дуже небезпечну гру, у котрiй вигляди на виграння зникаюче малi, а небезпека програно? дуже й дуже велика. Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументiв уживати, щоб зменшити вину. Числився з найгiршим, бо було б справжнiм чудом Божим, коли б усе те добре скiнчилося. З такими думками в'?здив Андрiй Войнаровський у квартиру князя Меншикова. ?хав гетьманським повозом, перед ним - сторожа, за ним - вози з прислугою i дарунками для Меншикова i для царя. Припiзнившись, рад був заночувати в за?здi або у якого хуторянина пiд мiстом, але забагато мав з собою людей, возiв i коней, щоб можна це було зробити непомiтно для московських варт, котрi стояли на всiх мостах i роздорiжжях, задержуючи всякого про?жджаючого й прохожого, бо у всякiй людинi вбачали москалi шведських шпигiв i Карлових агiтаторiв, котрi волочилися по краю з його прокламацiями. Бiдний цей край i безталанний народ, котрому доводиться переживати таку вiйну! Войнаровський, хоч вирiс в атмосферi пансько-шляхоцькiй, щиро полюбив Укра?ну, бажаючи ?й кращо? будучностi i турбуючися ?? теперiшньою незавидною долею. Вiн так перейнявся iдеями й думками свого знаменитого дядька, що за ?х здiйснення готовий був до всяко? жертви. Щоб там не сталося, по?де до Меншикова, зважатиме на кожне слово, скiльки хитростi в ньому, прикличе на помiч, зробить усе, щоб рятувати справу. ?дьмо! * * * Свiтлiйший князь Меншиков якраз пiдносив до сво?х рожевих уст тую з черги чарку, пiсля котро? починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про при?зд гетьмансько? карети. "Пс-ст!" - i забава ущухла. Тих, що перейшли поза межу тверезо? приличностi, виведено зi свiтлицi, жiнки подались до бiчно? кiмнати, вiд котро? зачинено дверi, свiтлiйший вибiг на рундук. Був певний, що гетьман пiсля його останнього листа поспiшив до нього. Побачивши замiсть гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого невдоволення не виявив, навпаки привiтав гостя дуже ввiчливо, бо нiчого так не боявся свiтлiйший, як закиду, що не вмi? поводитися з "людьми". "З якими ж добрими новинами приносить вашу милiсть Господь?" - запитав. "Нiчого доброго вашiй свiтлостi не привожу.- вiдповiв Войнаровський,- крiм приязного поздоровлення вiд мого дядька, котрий впевня? вашу свiтлiсть в сво?м великiм до вас поважанню i в сво?й непохитнiй вiрностi його величеству царевi". "Спасибi, спасибi! Що ж вiн, Iван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його?" "Про видужання й бесiди бути не може. Мiй дядько вже на божiй дорозi. Не знаю, чи, вернувши з Городка, застану його мiж живими. Коли б не це, не висилав би мене Iван Степанович до вашо? свiтлостi, лиш потрудився б сам. Дуже вiн собi до серця бере, що не може ставитися на наказ його величества i що Господь не дозволя? йому прикласти сво?? руки до побiди над нашим спiльним, так дуже небезпечним ворогом". Войнаровський говорив скоро, не задумуючися над тим, що говорить. Вiн почував у собi вроджену нехiть до брехнi й облуди, але виправдувався перед самим собою тим, що цiль освячу? способи i що кожна дорога добра, котра до доброго веде. "Жаль доброго Iвана Степановича,вiдповiв Меншиков,- така розумна, така образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. (Ой дуже,- погадав собi Войнаровський). Невже ж вiн дiйсно так небезпечно хворий? Чи нема лiку на його недугу? Може, гетьмановi хiрурги не досить свiдомi сво?? штуки?" "Iван Степанович, як вашiй свiтлостi вiдомо, здавна терпить на подагричнi й хiрагричнi болi, а тепер цi терпiння спричинюють ще й епiлептичнi припадки, котрi винищують його останнi сили. Дядько вiд десяти днiв уже й спати не може, змарнiв, обезсилився, нi радостi нiяко?, нi цiкавостi до життя не проявля?, нетерпеливо на митрополита жде, щоб по?днатися з Богом". "Не тратьмо надi?. Може милосердний Бог дозволить йому оглядати нашу побiду. Будемо сподiватися, а тепер, будь ласка, не погордiть нашим хлiбом-сiллю". Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищi офiцери. "Живий живе гада?,- виправдувався, iдучи.Особливо ми, нащадки Ареса й Белони. Не вiдаючи завтрашнього, нинiшним сп'яню?мо себе". Войнаровського обдало сопухом поту, горiлки, тютюну i юхту. Повiтря було густим, вiн мало не впав, а накурено так, що годi було людей в диму впiзнати. Стирчали вифiксованi вуса, тряслися розкуйовдженi перуки, блистiли бiлки п'яних очей. Московськi офiцери хотiли показати себе перед гетьманським небожем "полiтично", знайомилися з ним, шурали ногами, побренькували острогами, один наперед другого впевняли його в сво?й радостi по причинi при?зду такого шановного гостя. ?х рухи були непевнi, слова невiдповiднi, свiтлиця нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував себе, щоб сяк-так достро?тися до оточення, не плюнути на нього й не рятуватися втечею. Меншиков посадив дорогого гостя бiля себе, накладав страву на його тарiлку, наливав горiлки й вина, а сусiди з бокiв i з насупроти забавляли його новими вояцькими дотепами й анекдотами, вiд котрих в'янули вуха. Кожний закiнчувався крiпкою соромiцькою лайкою вiд мами аж до Бога. Сам Меншиков говорив мало. Вiн ще не перейшов був тi?? лiнi?, поза котрою почина?ться "напл?вать",- тримався, пам'ятаючи, що з гостини гетьманового небожа прийдеться дати царевi звiт. Його гарне обличчя з легкою iронi?ю i погордою глядiло на п'яних офiцерiв. Невеличкий, дрiбний, хоч дуже правильно збудований, вiн виглядав дивно помiж здоровенними, простакуватими постатями сво?х пiдчинених. "Жiнки! - говорив пiдстаркуватий одноокий полковник,- жiнки! - i мляскав язиком.- Одинока веселiсть i осолода нашого гiркого вояцького життя". "Жiнки дрянь! - рiшав його товариш.Грязнi? тряпки, от що!" "Молодий - дурний",- обстоював перший. "Явдошка дрянь? По мордi тебе, йолопа вiсiмнадцятого, богохульника гаспидського. Явдошка! А вийди до нас. Не бiйся. Гетьманiв небiж не вкусить тебе! Вiн делiкатний пан, розумi?ться на гарних жiнках. Виходи, сволоч якась!". Меншиков пiдсмiхався. Знав, що Войнаровському вiдомi такi сцени. Одноокий полковник не втерпiв. Виволiк Явдошку, здорову, гарну молодицю, рум'яну вiд вина i поцiлункiв п'яних старшин, свiдому сво?? вроди й привабливостi. Вбрана була в мережива й роброни, блистiла перлами й перстенями. "?вдокiя Iвановна,- рекомендував полковник Войнаровському засоромлену молодицю.- Що я кажу, не Iвановна, а - як тво? отчество, Явдошка?" "Гаврилiвна",- вiдповiла i кокетливо лiве лице рукою заслонила. "?вдокiя Гаврилiвна, честь маю вiдрекомендувати, прошу милувати ??, женщина первостепенних чеснот. Одно те, як гуля?. Фу, чорт, як вона тобi гуля?! Пропадай, пропадай лицарське? серце! Ноги якi, а бюст. Гляньте на ?? бюст!" Явдошка боронилася: "Не хочу, не покажу, гетьте-бо", "Явдошка,- накивував пальцем товстелезний генерал,- старайся, Явдошка. Наш брат вище себе не скочить, а ваша сестра бува? i на престiл стрибне. Старайся, Явдошка, сволоч якась, не вдавай монашки. Гетера!" Меншиков вважав вiдповiдним сказати сво?. Махнув рукою: "Не компрометуйте прилично? женщини. Лишiть!" Офiцери пiдняли смiх: "Генерал каже, що наш брат вище себе не скочить. А що ж тодi я?" Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим та ще тепер, здивував усiх. Меншиков нерадо признавався до того, чим вiн колись-то був. "Другого Меншикова не буде",вiдповiв товстий генерал. "Одне сонце на небi, один свiтлiйший на землi",- додав одноокий полковник, а якийсь добре вже таки пiдпитий офiцер клякнув перед свiтлiйшим i почав правити акафiст: "Iзбранний во?во-о-до". "Пашол проч, сволоч",- перервав його Меншиков i вiдтрутив вiд себе. Мiж тим атака на Явдошку продовжувалася. Молодиця привикла була до того, не соромилася москалiв. Але, побачивши чужого, iншого типу, чоловiка, тверезого, з турботою на iнтелiгентному обличчi, отямилася i зрозумiла сво? соромне становище. Останки не вбитого почуття людсько? гiдностi збунтувалися в нiй. Блиснула палкими чорними очима, роздула нiздрi i рухом, несподiвано скорим i сильним, вiдтрутила напасникiв вiд себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували знов дiстати ?? в сво? руки, але вона, як лань, стрибала з кута в кут, розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася плечима, пiдняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби. Кидала ?х здивованим офiцерам в очi: "Ось тво? намисто, ось заушницi, на, ма?ш, подавись ними. Не хочу награбованого добра, палить мене. Геть з ним, геть!" Чиясь рука обiйняла ?? за стан. "Пускай, бо вкушу!" - Сичала, iскри сипалися з очей. Хтось рачки пiдлазив до не? - побачила впору, плечима вiдчинила дверi i, переступаючи назадгузь через порiг, кричала: "Бодай би вас перша куля не минула за мою кривду i сором, бодай би ви подохли". Затрiснула дверi й пiдперла ?х з другого боку. Добувалися. Хотiли виважувати, але Меншиков не дав: "Довольно! Бачите, iстерика сталася з бабою". "Фу, чорт! - нарiкав одноокий полковник, - геть подряпала руку". Товстопузий генерал обтирав обрусом лице. "Посуду стягнеш зi столу,- гукнув на нього Меншиков.- Що робиш?" "Плюнула менi в лице". "Добре тобi. Не треба було перетягати струпи. Луснула". Хтось хотiв iти. "Куди?" "Щоб не втекла". "Лишiть. Як хоче, хай iде. Досить назнущалися над людиною". "Людина? Сволоч жiночая". "Хто з ким приста?, таким сам ста?,вiдповiв Меншиков. Був лихий на сво?х генералiв, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражiння, почав: - Довольно! Не пора на грища. Щоб ви менi тут бiльше баб не приводили. Каратиму. Вiд завтра - по вечерi година розмови i - спати. Кожно? днини може появитися ворог, ситуацiя поважна". Войнаровського нiби хтось iз землi на якусь iншу планету занiс. Все те було таке далеке вiд думок i почувань, котрими вiн проймався, вiд турбот, котрi бентежили його. Одному був рад, а саме, що Меншиков не зна? ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дiйти до шведiв, може, вiн щасливо й вернеться вiд них. Може, може..? Як усякий чоловiк, так i вiн хапався кожно? стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, вiдпливши вiд берега, за часок знову вдаря? в нього, так по хвилинi такого злудливого спокою новий прибiй усяких тривожних запитань виводив його з рiвноваги. Сидiв, як на шпильках. Ось вiдчиняться дверi й приведуть Бистрицького, ось залуна? луск копит i заболочений кур'?р принесе вiсть iз головно? квартири про "iзмiну" гетьмана Мазепи. Що тодi? Насилу вдавав спокiйного, щоб не зрадитися перед свiтлiйшим. Цей нiби брав участь в офiцерськiй забавi, але насправдi прошибав Войнаровського сво?м зором. "Чого вiн при?хав? - питався самого себе свiтлiйший.- Замiсть свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справдi вмира?, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Ма? вiн якiсь зата?нi гадки". А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрiй помiж козаками, чи не помiтний вплив "возмутительних унiверсалiв" шведського короля? Войнаровський вiдповiв уважно й обережно, бо з досвiду знав, що Меншиков хитрун i знавець людсько? душi, як кiт м'який, рознiжений, гарний, але не вiд того кинутися на миш i погратися нею. Мишею бути небезпечно. "Ще одно дiло доручив менi дядько",почав Войнаровський. "А саме?" "Рад би вiн перед смертю закрiпити за собою недавно купленi землi в Рильському повiтi й дiстати дозвiл заселювати ?х прийшлими, вiльними людьми". Меншиков здивувався. Чогось такого нiяк не сподiвався почути. "Ваш дядько ще й на смертнiй постелi про сво? ма?тки не забува?",- вiдповiв, усмiхаючися, нiби добродушно. "Це вже його грiх,- виправдовував гетьмана Войнаровський,- але не будь за ним цього грiха, то й грошей на теперiшнi великi во?ннi видатки не було би". "Правда, правда. От i недавно привiз нам Максимович двi тисячi червiнцiв вiд нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподiйсь, не оставить свого небожа в убожествi". Сказавши це, глянув на Войнаровського, як на наслiдника величезних гетьманових ма?ткiв, а разом iз тим прийшло йому на гадку; що того чоловiка не слiд тепер iз сво?х рук випускати. Тако? птицi з клiтки не випускають. "Ви втомленi,- звернувся нараз до гостя,- хочете спати". "Так, хочеться спати",- повторив, не задумуючись, Войнаровський. "Ось бачите, а я вас вночi розмовою забавляю". "Розмова з вашою милiстю вiд сну менi дорожча",- вiдповiв, похопившися, Войнаровський. Вiн усiма способами намагався впевнити князя, що в каретi виспався знамените i загалом нiяко? втоми не чу?, вiн же людина молода, в самому розквiтi сил, що ж мають казати старшi вiд нього, що стiльки трудiв мусять серед теперiшньо? вiйни зносити. "А все ж таки кiлька днiв побудете мiж нами, спiчнете собi, не пущу вас",- говорив, стискаючи його руку, князь Меншиков. "От i попав!" - погадав собi Войнаровський, i в очах йому почорнiло. Почув себе закладником, в'язнем, жертвою за велику справу. Житт?вий iнстинкт велiв рятувати себе. "Радо б я побув коло такого знаменитого вождя, як свiтлiсть ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годi старого дядька самотнiм лишати. Як що вiн ще живе - так треба доглянути, як помер - похоронити". Свiтлiйший пильно вдивлявся в заклопотане обличчя гостя, нiби любуючись його тривогою. "Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосiб треба менi вiдвiдати недужого Iвана Степановича. Який день ма?мо нинi? Четвер. Значиться - в недiлю коло полудня буду у нього в Борзнi. Добре?" "Як ваша ласка, князю". "По?ду, а тепер вам треба на спочинок. Простiть, що не дiстанете гiдного ложа, але це вiйна,- вiйна, ласкавий добродiю, що робити? Спокiйно? вам ночi". Вiдпровадив Войнаровського до ворiт i доручив нiмецькому офiцеровi вiдвести його на квартиру. "Будь ласка, йдiть серединою дороги. Це ще найбезпечнiше. Спокiйно? ночi!" "Добранiч, свiтлiйший князю, не турбуйтеся". "А вважайте на мiсток, вiн небезпечний!" - гукав свiтлiйший вiд ворiт. "Спасибi, не турбуйтеся, на добранiч!" - вiдповiв Войнаровський, бредучи по заболоченiй вулицi Богом i людьми забутого мiстечка Городка. Падав осiннiй дощ, у повiтрi чути було гар i тiнь. Пiзня осiнь. По ровах повно води, до ровiв стiка? гно?вка, гни? на купах листя. Сумно. ПIДСЛУХАВ Прийшовши на квартиру, Войнаровський скинув заболоченi чоботи, роздягнувся i, не погасивши лойово? свiчки в циновому лiхтарi, лiг на постiль. Голову обхопив руками. В вухах шумiли йому спiви i крики московських офiцерiв, поперед очi снувалася гарна Явдошка, вiд сопуху i диму мло?ло пiд грудьми. "Як вона гуля?! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!" Бував у всiляких походах, i скрiзь воно однакове. Мине битва, i без вина й жiнок не обiйдеться. Тiльки в одному кра? жiнки кращi, в iншому - поганiшi, але для вояка вночi кожна корова чорна. Скрiзь вiйна роззвiрю? людей, здира? з них личину наложену культурою, показу? ?х такими, як вони ?. Серед мира отсi одноокi полковники й товстопузi генерали - це, певно, зразки подружньо? вiрностi й батькiвських чеснот, а в походi, бач, якi хоробрi. Молодцi! Що молодцi - десятьох молодцiв зажене тобi такий пiдстаркуватий донжуан геть у козячий рiг, бо ма? досвiд. Думав про те, щоб не думати про себе. Свiтлiйший ви?мкова людина. Як вiн умi? взяти себе в руки. Нi на мент не забува? про сво? уряди й титули. Пий, та службу знай! Як вiн тими хитрими зiницями свердлував його, аж до споду душi! Чи доглянув що?.. Войнаровського пройняла дрож. Хотiлося гукнути на прислугу, щоб допомогла розбиратися, погасити свiчку, накритися з головою i спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навiть свiчки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надiйде варта i виявиться, що вiн уже не гетьманський небiж, а прямо закладник у Меншикова або ще гiрше - царський в'язень. На згадку про те окинув очима кiмнату. Невеличка, низька, з одними дверима i двома малими вiкнами на вулицю. Обкопчена, брудна, нiби справжня в'язниця. "А це що? - i вiн вiдгорнув занавiску над постелею. Побачив ще трет? вiкно, цiлком мале, так що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля.- Тим вiкном можна б утiкати,- погадав собi,- коли i бiля нього не поставлять сторожi... Втiкати? Ще заскоро. Може, вiн непотрiбно турбу?ться, може, це прямо його хворобливi вигадки пiсля трудiв дороги i пiд впливом переживань за останнi тривожнi часи? Треба пiдождати i впевнитися, що Меншиков дiйсно хоче його насильно затримати при собi". Заспоко?вшися, роздягнувся i погасив свiчку. Осiння нiч. Зi стрiхи скапу? дощiвка, шумлять в саду безлистi гiлляки. Десь далеко, на старiй дерев'янiй дзвiницi чи в дуплавiй вербi, пугутька? сова, смерть ворожить комусь... Може, йому? Хоче заснути - не може... "Явдошка, старайся!" "А бодай би вас перша куля не минула - чорти!" Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя вiд його клопотливого положення. Там прямо слiпе сповнювання наказiв, а поза тим - ?ж, пий, гуляй, твори Содому й Гоморру!; тут - почуття вiдповiдальностi за кожний крок i за кожне слово, вiд котрого залежить усе. Кожний нерв дрижав, напиналася кожна жила. Хтось iде. Може, по нього? Витягнуть з постелi й поведуть на допит. Меншиков не хотiв робити шуму i тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани. Наслуху?. Хтось вiдчинив ворота, вже на ганку, вже в сiнях... входять до сусiдньо? кiмнати. Видно, не до нього i не по нього... Вiдiтхнув... Заснути! Годi, вибився зi сну. Чу?, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, нiби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезi прийшли - чи не офiцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють - по-нiмецьки, значиться, рейтари. Лiжко пiд самою стiною, кожнiське слово чути. "Та й пили ж бо нинi!" "Дурiли". "Наскучило таке гуляще життя. Нiчого цiкавого не почу?ш - все про дiвки". "Про що ж ?м балакати? Здебiльшого люди необразованi. Тiльки знають що пити й ширити розпусту". "Хай би про вiйськове дiло розмовляли". "Не розбираються в ньому. Кожний з них провадить свiй вiддiл, а в iнше не встрява?. Пощо? Воно зробиться i без них". "Наскучило". Затрiщали лiжка - старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилинi: "Ти спиш?" "Нi. Я бачиш нинi нi п'яний, нi тверезий, а тодi мене, звичайно, сон не береться". "Мене також нi. Що ти скажеш на того гетьманового небожа, що нинi при?хав. Його дядько, кажуть, командуватиме цiлою кiнницею". "Як не вмре". "А може, вiн цього небожа на сво? мiсце прислав". Войнаровський сiв на лiжку й вухо до стiни притулив. "Смiйся з того. Хiба ти не чув, що за столом казали?" "Нi, не чув. Я в костi грав. Кажи, що?" "Говорять, гетьман непевний чоловiк". "Як то?" "А так, що до Карла тягне. Нiбито докази мають у руках". "Певнi?" "Бог його зна, чи певнi. Я на власнi вуха чув, як наш одноокий, коли цей Войнокi..." "Не Войнокi, а Войнорокi..." "Коли Войнорокi пiшов на свою квартиру до Меншикова, приставав, щоби вiн його, того Войнокого..." "Войнорокого..." "Щоб вiн Войнорокого заарештував i не пустив, поки не виясниться справа". "А Меншиков?" "Мабуть, послуха?, бо не перечив". "Жаль чоловiка. Такий iнтелiгентний". "Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спiм, бо вже пiзно". Замовкли. Войнаровський до стiни прикипiв. Не завело його погане прочуття. Дiло, очевидно, вирiшене. Тому-то Меншиков i запрошував його на довшу гостину. А не заарештував вiдразу, бо гадав, що й так не втече. Так оста?ться одно - втiкати... Наслухував хвилину. Нiмцi хропiли. Твердо сплять пiсля нинiшньо? гулянки. I Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув два добрих пiстолi, впевнився, чи не забув грошей, i вiдчинив вiконце до городу. Повiяло на нього гнилим холодом осiнньо? темно? ночi. Тишина - тiльки дощ цяпотить. Квартира була далеко, на передмiстi. На городi стояв його обоз, карету закотили до яко?сь клунi. Вози понакриванi шкурами. Пiд ними його люди. Один сто?ть на сторожi. Войнаровський закликав його по iменi. Козак пiдбiг. "Менi треба до Борзни, сей час, важне дiло". "Повозом?" "Конем. По?деш зi мною". "Добре, ваша милосте". "Зна?ш тутешнi сторони?" "Ще й як". "Як проведеш щасливо, кiнь твiй". "А сiдло?" "Цiла збруя твоя". "Спасибi вашiй милостi. Проведу". "Але так, щоб московськi вартовi не зупинили". "?х тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там - про?демо. Бог ласкав. Нiч темна, дощ. Варти грiються бiля огнищ, здалеку видно". "Так ?дьмо". "Зараз?" "Негайно. Вiзьми два найкращi конi, окульбач i проведи за цвинтар. Нiкого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!" Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його: "Степових бери, легких, щоб скоро йшли, i гнiдих або чорних, розумi?ш?" "Розумiю. А як збудиться хто?" "Кажи, що з листом бiжиш. Не говори, що я ?ду". "З листом? На двох конях?" "Для скоростi, щоб можна пересiсти". "Слухаю". "Дай менi свою шапку, для себе вiзьми в котрогось з товаришiв, мою ткни в який вiз". "Будь ласка". Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою i побрiв полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вiрного козака ждати. Привiв коней, сiли, перехрестилися i кинулися в обiйми темно? ночi й широкого поля. * * * Мчали засiяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, рiчки переходили вбрiд, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрiчати людей. (Бува?, що раднiше стрiнешся з вовком, як з чоловiком.) Прямували в напрямi Борзни. Козак дiйсно знав добре тутешнi сторони. Як побачили свiтло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторi свiтиться, чи в лiсника, чи вартiвники огнища розложили. Не поступали нiде. Добрий кiнь кiлька годин без вiдпочинку пiде. Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав i надслухував... Тихо... Це лунав вiдгомiн копит ?х власних коней. Згодом привик до ночi, до бездорiжжя, до ?зди навмання. Кiлька разiв зайцi перебiгали шлях або птиця зривалася з корчiв. Спиняли коней, давали ?м вiдсапнути, гладили по шиях i - далi, щоб дальше вiд Городка, вiд Меншикова, вiд усього, що мало статися i дякувати Боговi не сталось. "А що далi?" - питався Войнаровський. "Що Бог дасть - вiдповiдав собi.Тут уже вороття нема?. Треба скорiш сповiстити дядька, що ворог попав на слiд. Не може дожидатися при?зду свiтлiйшого. Завтра, а краще казати нинi, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьмановi найдальше в суботу треба тiкати з Борзни, до Карла або до Батурина, де вiн, як того треба буде, зможе замкнутися в твердинi. Зробить, як схоче, це вже його рiч, моя - сповiстити". Скорiше! Скорiше! Дорогами не ?хали радо. При дорогах, бува?, засiда?ться гультяйство, втiкачi, горлорiзи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневi попiд ноги або вигребуть рiв поперек дороги i - пиши пропало. Нелегко двом ?здцям боротися з цiлою бандою. Женуть. Нараз щось засичало в повiтрi, вдарило козака по лицi i вiдскочило. "Аркан!" - крикнув козак i конем повернув у протилежний бiк. Войнаровський за ним. Кiлька чорних тiней доганяло ?х, кидало арканом далеко, справно, але нiч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або ?здця. Запалили смолоскип на довгiм дрючку, не допомагало. Втiкачi мчали стрiлою. "Вiдбiгли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вiсьта, понад балку з озерцем". Повернули. Та не до?хали до балки, як козак скочив убiк i свиснув на свого коня. Побачив бiля балки двох ?здцiв на сивих конях. "Щастя, що сивi, хоч нiч, а видно". Летiли як хорти. Бiлi тiнi за ними. ?х конi притомленi, тамтих свiжi. Войнаровський озирнувся. Ще трохи i засягне його аркан. Витягнув пiстоль, i грохот покотився полями. Ще раз, i ще. Крик - бiла тiнь зупинилася. Друга присунулася до не?. Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня... Помчали... У БАТУРИН Гетьман стояв у Борзнi. Не стояв, а лежав, бо з осiнньою негодою здоров'я його погiршилося. Хвилювався, по ночах не мiг спати, лiкарi турбувалися ним. Казали, що гетьмановi треба спокою i вiдпочинку, бо вiн до краю вичерпав сво? сили. Гетьман, почувши таке, усмiхався. "Добрi лiки, але мiй аптекар не вмi? ?х готовити". Орлик не вiдступав вiд нього. Ще недавно маломовний, беззамiтно сповняючий накази свого гетьмана, останнiми днями геть вiдмiнився. Думав, радив, писав скоро, бистро, вправно. Гетьман що лиш тепер пiзнав, якого доброго писаря ма?. Орлик прямо вгадував його думки i, не розпитуючи багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрiсть його думки й енергiя руху. На довгi розмови не було часу, прийшла пора на дiло, скоре, рiшуче, добре. З розвiдок i з переловлених язикiв знати було, що i шведи, i москалi хапаються перейти Десну. Якщо скорiше перейдуть шведи, Мазепi треба остатися на цiм боцi, щоб сполучитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скорiше перейдуть москалi, тодi козакам нема що дожидати ?х, лиш перед ними треба поспiшати на той бiк, щоб лиш не бути разом... Пора! Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподiвався, що вiн принесе новi вiстки про становище шведсько? армi? i про во?ннi плани короля Карла в цей рiшаючий мент. Бистрицький по?хав до Карла з одним шведським офiцером-полоненим, що мав йому бути за провiдника й товмача, як увiйдуть у шведськi лiнi?. Цiлий план цi?? небезпечно? мандрiвки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, i гетьман не сумнiвався, що вiн вдасться, тим бiльше, що i Бистрицький, i цей офiцер-полонений - люди меткi й проворнi. Сподiвання не завели гетьмана. Шведський офiцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтня, прибув щасливо до Борзни. Його зараз покликали до гетьманського лiжка. "Вернувся? Лепський молодець! - привiтав його гетьман.- Як же там? Кажи!" Бистрицький хотiв розказувати все з кiнця - i як ?хав, i яких пригод зазнавав по дорозi, i як його прийняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив його зараз на перших словах: "Це лиши на пiзнiше. Послуха?мо колись. Тепер кажи, що Карло?" "Його милiсть короля Карла стрiнув я у Панорiвцях, що на рiчцi Ровцi, 26 верстов вiд Стародуба, на шляху вiд Стародуба до Десни". "Ого! Значиться, недалеко шведи! I що переказав менi король?" "Король Карло обiцяв дня 22-го, в п'ятницю, себто нинi, бути бiля Десни i, вiдпочивши, почати переправу сво?? армi? i табору". "Бiльше нiчого?" "Його милiсть король казав, що гетьман сам знатиме, що i як йому супроти того робити". Гетьман обдарував свого посланця, а сам, не зважаючи на заборону лiкарiв i аптекаря, встав з лiжка. Нiби нараз подужав. "Не пора хворувати,- казав до Орлика.- Краще здоровий хорунжий, як хворий полковник",- жартував. Нараджував зi сво?ми старшинами i на всi сторони свiта розсилав уснi накази довiреними людьми, поперебираними за попiв, лiрникiв, нищих, навiть за циганiв, що з ведмедями волочаться. Журився одним - долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков i чи таким чином Войнаровський не впаде першою жертвою царського гнiву. Але потiшався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав вiн час i нагоду навчитися дечого вiд свого дядька i що Меншикову, мабуть, не легко прийдеться застукати його. Грiшми теж запасся, а грошi - важна рiч. Так тодi при Божiй помочi якось вiн не пропаде. I Войнаровський дiйсно не пропав. * * * Гетьман чимало стривожився, побачивши крiзь вiкно двох по вуха заболочених ?здцiв, що гнали в напрямi його квартири. Гадав - знов гонцi вiд царя. Але, впiзнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний вибiг до ворiт. Войнаровський зiскочив з коня i кинувся до дядькових колiн. Гетьман пригорнув його до грудей, як рiдного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у свiтлицю: "Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернувся Бистрицький з вiсткою, що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це зна?, догада?ться тодi, чому я не спiшився до нього, i притрима? тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут". "Я впору втiк. Князь Меншиков у недiлю коло полудня прибуде до Борзни". "Меншиков? До Борзни?" -I гетьман аж за голову взявся. "Казав, що хоче вiдвiдати недужого Iвана Степановича". "Тепер, коли шведи над Десною, вiдвiдувати? Не бажаю я собi такого гостя". Гетьман нiяк не мiг скрити свого збентеження. То клався на лiжко, бо вiдзивалися болi, то ходив по свiтлицi, блiдий, виснажений, з почервонiлими вiд недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сiв на стiлець, так i прикипiв. Ноги йому пашiли, болiла кожна кiстка, почував в цiлiм тiлi втому. "Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'?ж щось теплого i кладися спати, бо пiд вечiр чека? нас дальша дорога". Войнаровський автоматично послухав гетьмана, встав i пустився йти: "Орлика менi поклич. Хай негайно йде!" Орлик прийшов. "Пилипе! В недiлю коло полудня буде тут князь Меншиков. При?де вiдвiдати мене. Ясна рiч, не сам. Непотрiбно тобi казати, як може скiнчитися така гостина". "Не пустить вашо? милостi вiд себе". "По те вiн, мабуть, i ?де. Розумi?ться, що дожидати свiтлiйшого в Борзнi не буду. Нинi-таки руша?мо в Батурин. Приготуй усе, як слiд. Люди, канцелярiя, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина в недiлю вранцi вирушимо далi, щоб не зустрiтись з Меншиковим по дорозi. Спiшись!" Нiби буря зiрвалася над Борзною. Гетьманський двiр лаштував скринi, ящики, шкуратянi мiшки, навантаженi походним добром. Орлик хвилини не спочив. Бiгав, накази давав, сердився, коли ?х не сповнено зразу або не так, як вiн хотiв. Козаки за весь час свого побуту в Борзнi стояли напоготовi. ?м не вiльно було вiдходити вiд сво?х коней, возiв, пушок i заборонено було вiддалюватися вiд квартир. Заграла сурма, роздався похiдний клич, i мов з-пiд землi виростали вiддiли козацькi, останки велико? армi? гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть i по що. Iшли. Бiльшiсть ?х гадала, що наближаються шведи i що гетьман поспiша? за сво?м вiйськом, щоб спинити ворога при переправi через Десну. Тiльки чури, котрi перебували бiля старшин i пiдслухали дещо з ?х прита?них розмов, догадувалися про правду, але не говорили нiкому, боячись суворо? кари. * * * Вiдправлено передню сторожу, за нею пiд вечiр рушили гетьманськi вози, за ними сердюки й компанiйцi, а там i гетьманова карета пере?хала мiст i покотилася болотистою дорогою на пiвнiчний схiд. За гетьманом ?хали старшини, що були при нiм, молодшi - на конях, старшi - в каретах. Ще якийсь вiз, ще якийсь ?здець, що припiзнився, i Борзна навiки втратила свого гетьмана з очей. Небо затягалося хмарами - надовго. ОСТАННЯ НIЧ Темнiло, коли гетьманська карета до?здила до Батурина. Небо захмарилося, вiтри вiд Сейму навiвали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахiв i мурiв, непевно i тривожно блимали свiтла у вiкнах, бовванiло фантастичне туловище замку. Подробицi його чудово? архiтектури затиралися - знати було тiльки загальнi обриси занедбаного архiтвору нашого будiвельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з пiднятими раменами, з руками спертими на меч, з головою схиленою вдiл, задуманого над сво?ю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашiптував Сейм i що на сво?х крилах приносили пiвнiчнi вiтри. Нараз - вiдчинив очi, зиркнув, затряслась на чорному шоломi червона китиця пер, велетень, нiби крiзь сон, став гукати, нi то радiсно, нi то тривожно: бам, бам, бам!.. З веж замку запримiчено гетьманську валку i вдарено в дзвони. Гетьман наказав здержати карету i послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стрiляли з гармат i не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканцiв. Гiнцi поскакали, але все-таки бiля в'?здово? брами зiбралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидали гетьмана. На всiх обличчях помiтна була радiсть, що вiн при?хав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних i непровiрених вiсток, всякий почував себе безпечнiшим пiд опiкою гетьмана. "Гетьман при?хав!" - залунало кругом, i всякий вибiгав з хати, щоб на власнi очi переконатися, чи правда це. Але всiх дивувало, що ясновельможний не вiтався зi сво?м городом, як звичайно, не розговорював з виднiшими людьми, не кинув жодного веселого, жартiвливого слiвця, що звичайно любив робити, а чим вельми пiдбивав собi всiх, лиш поспiшно прийняв хлiб-сiль, поцiлував хрест, подякував короткими словами за привiтання, сiв у свою карету i покотив на Гончарiвку. Гетьманська карета не посувалася звiльна, поважно, як звичайно, лиш, не зважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж пiдскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летiли за нею на баских конях прибiчнi сердюки. Ворони зривалися з голих гiлляк i з непривiтним краканням втiкали вiд шляху. Гетьман сумно вдивлявся у свiтла, що били з вiкон його улюбленого двора. Смуток розлуки охоплював його. Але зараз у його душi будився протест. "Не пiддаватися жалевi. Витримати. Не пора на смуток". При пiд'?здi, на першому сходi, стояли Чуйкевич i Мотря. Вiн - з ключами на пiдносi, вона - з хлiбом-сiллю. Гетьмановi пригадалася Мотря з трояндами бiля ворiт двора в Ковалiвцi. Два образи зустрiлись на хвилину i нiби пiд землю сховалися. "Не пора на смуток". Привiтався, Мотрю перед себе в поко? пустив. "Ви, як бачу, вечерю наготовили,сказав, переходячи попри столову,- спасибi вам.- На хвилину спинився. Щось думав.- Зна?те,- почав, усмiхаючися - дав би я, не знати що, щоб мiг нинi гарно з вами повечеряти i посидiти за розмовою ген поза пiвнiч". Зiтхнув i, поспiшаючи в дальшi поко?, додав: "Годi, годi". Глухо якось гомонiли по пустих кiмнатах вiдгуки його легко? ходи. Курантовi годинники дзвонили i, як ковалi, молотками виковували дев'яту годину. Лаке? вiдчиняли, i зачиняли за ними дверi. Гетьман деколи ставав, пiдносив голову й дивився на образи. "Так, так",- говорив до себе. Доторкнувсь рукою до магоневого комоду, викладеного шiльдкретом, перлiвкою i срiблом. "Гарна". Статую на коминку долонею погладив. Мотря мовчки дивилася на нього... Жаль. В кабiнетi було вiдчинене вiкно. Вiтер пiдносив занавiску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблi вiтрило. Нiби гетьманський двiр збирався кудись вiдпливати. Гетьман зупинився бiля вiкна i глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що народилася тут. "Так, воно так, Мотре Василiвна,сказав, обертаючись нараз i беручи ?? за руку.- Навiть з хатою розставатися важко". Мотря догадувалася про решту. "По?демо!" - докiнчив i хотiв зачинити вiкно. Але вiтер повiяв з такою силою, що занавiска вихопилася з оксамитово? петлi, котрою була прикрiплена до стiни, i стала лопотiти й розвiватися, як хоругва. Пiдскочив Чуйкевич, ухопив ??, всунув назад у петлю i зачинив вiкно. "Буря зрива?ться",- сказав гетьман, сiдаючи в фотель бiля свого стола. "Буря зрива?ться",- як вiдгомiн повторила Мотря. "На виднокрузi мигтить",- завважив Чуйкевич. Гетьман зiрвався. "Хай буде буря-по?демо... Мотре Василiвна, по?дете з нами?" Здивовано глянула на нього. "Куди, ваша милосте?" - запитала. "На другий бiк, з котрого нема? вороття...- Хвилину мовчав.- Що ж по?демо, чи нi?" Не зрозумiла гаразд. Але душею вiдчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося дiлом, що дiйсно надходить пора, коли треба кидати цей бiк, сiдати в човен i пере?здити на другий, з котрого нема? вороття. "Не надумуйтеся довго, Мотре Василiвна. Не ма?мо багато часу". "Аж так, милосте ваша?" "Так, Мотре Василiвна. Нинi рiшаюча нiч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде". "Не буде? - запитала, не довiряючи собi. Чекала того менту, як спасiння, прийшов i - вжахнулася. Зрозумiла важнiсть його, почула велику вiдповiдальнiсть, яку доводиться приймати на себе.- Невже ж нинi? - запитала несмiло.- Зараз-таки, негайно?" "Нинi, Мотре, бо завтра може бути запiзно. Завтра, коло полудня, при?де Меншиков до Борзни, щоб вiдвiдати мене. Не застане. Довiда?ться, що я в Батуринi i поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому менi завтра в Батуринi не бути". Глянув на не?. Стояла стурбована - хиталася, не знала, що вiдповiсти. Розумiв, що рiшалася i не могла рiшитись, душа ?? роздвоювалася. "Приходиться нам,- казав, встаючи, гетьман,- починати нову главу iсторi?. Почнемо... Чуйкевич по?де зi мною. Не багато в мене таких вiрних, як вiн. А ви?"- звернувся до Мотрi. "Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке дiло. Сповню". Надiйшов Войнаровський. Схвильований i перетомлений повною пригод по?здкою до Городка. "Ти все ще бентежишся,- говорив до нього гетьман.- Заспокойся, то не добре. До часу дзбанок воду носить. Колись мусило статися те, що станеться тепер. Колеса в повнiм бiгу не спиниш i не повернеш у другий бiк. Повечеря?мо i до роботи. Завтра тут мусить бути пусто". Ще раз окинув оком гарно прибрану свiтлицю. "Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе i дуже, на замок i на вали. Гончарiвка укрiплена не найгiрше. Батуринцi, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеря?мо, ходiмте!" Вечеряли мовчки. Мотрi нагадувалися гарнi вечерi в Бахмачi, нагадався святий вечiр, колядники, вертеп. Цiле життя - вертеп. Доля людьми, як ляльками, сува? i вертить, а ?м зда?ться, що вони грають свою роль по власнiй, непримушенiй волi. Дожидаючи нинi при?зду гетьмана, вона уявляла собi зовсiм iнший вечiр, а вийшло ось що. Душа бунтувалася, це ж примус, це насильство, не пiддаватися долi, силою iти проти не?. Не пiддаватися смутковi, радостi бажати! Життя - це боротьба, бiй за щастя, як не за сво?, то за iнших, сво?х. Сердилася на себе, на той сумовитий настрiй, котрому пiддалася. За вiкнами гудiло. Грали осiннi вiтри. Трiщали старезнi липи в садку. Бувають липи, що мають двiста-триста лiт, чому ж чоловiк живе так коротко?.. Мотря вiдганяла вiд себе такi гадки. "Будьте нинi нашою хазяйкою, Мотре, - просив гетьман.- Гостiть нам. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрiю, подати щонайкращого вина". Войнаровський сам пiшов до пивницi i сам налив чарки старим, пахучим вином. "Вип'?мо за добрий успiх нашо? справи. У вашi руки, Мотре!" Чоломкнулися чарками. "Так. Жаль такого вина. Скiльки його ?, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба пiслати по Чечеля, Кенiгзена i по сотника Дмитра. Хай приходять зi сво?ми офiцерами, з певними, з самими найпевнiшими". Войнаровський пiшов ключниковi давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його: "Про Орлика забув. I по нього пошли, по нього в першу чергу. Не натiшився вiн жiнкою i дiтьми, та нiчого не вдi?ш - треба". "Я сам по Орлика конем поскачу",-вiдповiв Чуйкевич. "Гаразд. Скажи йому, щоб жiнка й дiти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Iди". Чуйкевич вибiг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали. "Непривiтний вечiр",- почала Мотря. "Нiч,- поправив гетьман.- Але завтра знову буде день, може, й гарний". "Дав би то Бог". "Дасть". Пускався дощ. Лупотiв по покрiвлi, нiби сто бубнiв у Ковалiвцi грало. "Дощ". "Злива". Не могли розпочати розмови. Безодня вiдчинялася помiж ними. Боялися зазирнути туди. "Мотре Василiвно,-почав гетьман, вдивляючись у не? сво?ми темними зiницями,- ви не ма?те жалю до мене?" Збудилися приспанi гордощi колишньо? Мотрi. "Я? Жалю? За що?" Пiдняла голову, смiливо глянула на нього. "За тi? гарнi хвилини, що пережила в Ковалiвцi i в Бахмачi? Дякуючи ?м, я нинi iнша людина". "Спасибi, Мотре!"- i стиснув ?? руку. Не боронила i не втiкала з нею, як колись. Безпечною почувала себе. "Як мало статися - так сталось". "Може, так i краще". "Так краще, як ?. Добре, що й ви тi?? гадки. Легше менi буде. А то совiсть не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вiрте, не хотiв". "Вiрю". "Я вам добра бажав i бажаю, любив вас, Мотре, i люблю". Загуготiли громи. "Пригадав собi грiм, що не прогримiв",- зауважив з легкою усмiшкою, в котрiй почувався i смiх, i глум. "Восени- громи",-зауважила Мотря. "Бува?, що i серед зими гримить. Не сподiюся спокiйно? зими, цiле мо? життя неспокiйне..." Жалiвся. Мотря рада була потiшити його, гордощi не давали. Мужа ма?. Доброго, котрий любить ??. "Не зна?те, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене - i ?". "Для то? друго? годиться нам позабути про все". "Робити кривду собi й найближчим нашому серцю". "Хоч би й так". "Так ви жалю не ма?те до мене?" "Нiякогiського,.." "Спасибi вам, велике вам спасибi, Мотре",- i руку ?? пiднiс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробiгла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними - нараз затремтiли, вихопилися з його долонi, i - Мотря затулила очi, хотiли здержати сльози. Не змогла. Капали крiзь тонкi, бiлi пальцi. "Мотре, сонце мо?!" "Пане мiй...!" Ще один грiм, нiби камiнь покотився в провалля, i Мотря зiрвалася на рiвнi ноги. Нi, так не можна, так не годиться... "Простiть, я стiльки перебула... Не видержало серце... Прошу не дивуватись... Пройшло... Хай ваша милiсть не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа". Всмiхалася. "Лiта минуть, забудеться усе, останеться дiло, велике, святе". Похитав значучо толовою: "Коли б осталося". "Щоб там i не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря сво? дiло зробить". Хустинкою очi обтерла. "Пройшло, бачите? Пройшло. Я смiюся. За ваше здоров'я, ясновельможний, за успiх вашого дiла!" Вихилила чарку до дна. "Завтра теж день. Цiла низка днiв, дощових i погiдних, турботних i веселих,- так мина? життя. А дiло перетрива? нас. Будемо жити в дiлi, хоч умремо в життi... Правда, пане гетьмане? Ви не кинете дiла?. Доведете його до краю? Дiло ведiть! Не було Ковалiвки, нi троянд, нi Мотрi - нiчого не було. ? тiльки дiло". Сумно дивився на не?. "Гада?те, дурманю себе? Оп'янюю? Нiчого подiбного. З душi кажу. Я вже себе в руках тримаю. I не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матерi, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'?те свого вина? Гада?те, гiрке? Солодке воно i крiпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю". "Мотре!" "Гада?те - вп'юся? Нi, мiру собi знаю. Мене до чарки не тягне. Лише такий мент, такий дивний момент! Хто зна?, чи побачимося знову... Пийте ж на добрий спомин, на вiчную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зiйшло або до неба полетiло, як легка хмарка на голубому блакитi, ось-ось, ще видно ??, як мрiю, як зiтхання, а за хвилину не буде нiчого, лише синiй-синiй блакит. Пийте!" Гетьман випив одним духом i поставив чарку на стiл. "Доволi! Чую, старшини надходять. Треба менi до них". "Во?нна рада?" "Щось таке, Мотре. Ще раз спасибi вам за нинiшнiй вечiр". "Спасибi за все гарне й добре". "Ми ще не проща?мося, правда?" "Не знаю, може. На раду не пiду". "Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рiшення заждiть". "Для мене вже вирiшене все": "Як?" "Ви перейдете за Десну. Я остануся тут". "В Батуринi?" "З тими, що боронитимуть його. Iдiть, ясновельможний, вас ждуть нетерпеливо. Прощавайте!" "Не вiдходiть, Мотре!" "Нi... До побачення!" ПРОЩАННЯ Дощ лив як з вiдра, вiтер перевертав стiжки. За Сеймом запалило хутiр. Грiм запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погаса?. Вiд не? багриться вода в Сеймi, нiби хто кровi до не? долив. В бурю i громи з Батурина на Гончарiвку скачуть конi i бiжать вози. До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, нiмець Кенiгзен, сотник Дмитро, деякi сотники городових полкiв - лубенського, миргородського i прилуцького i чимало урядовцiв гетьмансько? столицi. Гайдуки зi смолоскипами присвiчують ?м, лаке? впускають гостей у палату, знiмають мокрi бурки, чоботи обтирають з болота, дворовi вiдпроваджують коней i вози до двiрських будинкiв за палатою. Гамiрно в гетьманському дворi. "Але ж бо лл?!" - каже Чечель, вiтаючись з Кенiгзеном. "Еs giеbt in Stromen,-вiдповiда? добродушний нiмець, з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля.- Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!" "Козаки чорта тобi добудуть. Ходiм!" У дверях до бенкетно? зали Кенiгзен пуска? Чечеля наперед. "Нi, пане осауле, ви гiсть, а я тут свiй, будь ласка",- вiдповiда? Чечель, усуваючись набiк. В залi вже повно людей. Вiтаються i стають гуртками в углах i попiд стiни. Лаке? не сподiвались н?чного зiбрання, що лиш тепер закладають свiчки в павук i в свiчники. "Не жалiти свiчок,- приказу? Войнаровський.- Свiтиться, як за цапову душу. Гетьман сумеркiв не любить". "Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину",- дода? батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмiдь, з чорним грубим вусом, втiлення сили й енергi?. Зала ожива?. I свiтлом, i гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешiптуватися не любить. "Ма? при?хати, хай ?де. Побалака?мо з ним. Не бачили бублейника",- гука? сотник Покотило. "Цитьте! Прислуга",- заспокою? його товариш з Максимового полку. "Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати сво? гадки? Досить того добра!" "Треба раз показати зуби! Хай знають наших". "Хай буде сяк або так, а то нi се, нi те, нi трет?, чортзна-що" "Нi Укра?на, нi Москва, нi риба, нi рак,- спльову? крiзь зуби.- Тю!" "Таке життя i печено? цибулi не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нинi проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого доброго, сво?х бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вiрну службу пiвкопи тобi не всиплють. А тодi: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернi? царськi!.. Наскучило". "Кажуть, цар гетьмана конче в сво? руки дiстати хоче". "Вiдомо... Хоче..." Збиралися в гурток i говорили тихiше. "Цар обiця? гетьмана комайдантом над усею кавалерi?ю зробити". "А гетьман?" "Не хоче. Кавалерiя - то ще не армiя. Краще йому останками свого вiйська заправляти, нiж .вести цiлу кавалерiю царську". "Авжеж..." "Цар гетьмана заманю? до себе. Кавалерiйське командування це тiльки принада, щоб до руки прийшов, а тодi його: цуп! ,а тусь менi!'... I - запала клямка". "Не пустимо гетьмана до царя". "Хай залиша?ться з нами". "Як буде, так буде, посто?мо вкупi". "Або посто?мо, або поляжемо - але разом, як пiд Термопiлами спартанцi". У залу увiйшов царський полковник Анн?нков, що в Батуринi з московською залогою бiля гетьмана стояв, нiби для бiльшо? безпеки гетьмана, а на дiлi, щоб за його рухами стежити. Гетьман i за ним пiслав. Козацькi старшини не знали того, гадали, що Анн?нков, почувши про зiбрання на Гончарiвцi, сам туди прибiг, i стали виявляти з того приводу сво? невдоволення. "I того чорт принiс". "Ще його бракувало". "Або ми, або вiн". "Забагато два гриби в борщ". Орлик заспокоював старшин: "Товаришi! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свiдка. I тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишiть!" Заспоко?вши, пiдiйшов до Анн?нкова. Той стояв посерединi зали, розкланюючись на всi боки й не знаючи, що з собою серед того чужого зiбрання робити. "Пане полковнику,- сказав Орлик,будь ласка, гетьман вас у сво?м кабiнетi дожида?". Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: "Слава Богу, тепер ми самi сво?". "Ще ? один чужий мiж нами - нiмець". "Цей вiд сво?х певнiший". "Сумно". "Але правдиво, панове". * * * Крiзь вiдчиненi дверi до сiней видно було, як Анн?нков з гетьманського кабiнету вийшов i як Орлик випровадив його на рундук. За хвилину гукнув вiзник: "Гей да, тройка" i на вулицi тоненьким голосом завищав дзвiночок. Анн?нков з листом вiд гетьмана до Меншикова по?хав. Тодi в сiнях почувся луск чобiт i бренькiт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали бiля дверей - на сторожi гетьмансько? особи. Гетьман iде! Хто сидiв, пiднявся з мiсця. В залi зробилося тихо. Всiх очi повернулися на дверi, з котрих вийшов Iван Степанович. Скорим i бадьорим кроком пройшов залу, вiтаючи всiх ураз i кожного зокрема. Бiля нiкого довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його i родини, спiшився. "Панове товариство,- почав, стаючи бiля стола.- Попросив я вас, не зважаючи на пiзню годину i на бурю, бо маю важне дiло до вас". На хвилину замовк, нiби надумувався, що далi казати. За той час хто оподалiк стояв навшпиньках пiдходив ближче. "Наближа?ться важкий момент". Всi насторожили вуха. "Може, здiйсниться те, чого я собi здавна бажав, i чого, сподiюсь, хочете також i ви". Над залою мов ангел пролетiв. Чути було, як скапували на долiвку свiчки. "Може, нам Бог допоможе, що виборемо собi волю". "Дай-то Боже!" - залунало кругом. "Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам". "Авжеж, нiкому, як не нам",вiдповiли йому. "Батурин - резиденцiя моя. Ворог недалеко сто?ть. Боюсь, чи оставить вiн його в споко?". "Хай спробу?. Поломить зуби",вiдповiв Чечель. "Батурин так легко не здамо",- додав батуринський сотник Дмитро. "Якi в нас сили?-питався гетьман i став вичислювати на пальцях.- Ма?мо чотири сердюцькi полки: Чечелiв, Покотилiв, Денисiв i Максимiв, до того частина трьох городових полкiв: лубенського, миргородського i прилуцького. Завтра ще дещо з сiл i пригородкiв прибуде. З мешканцiв Батурина, сподiюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гада?те, видержите облогу?" "Город, ваша милосте,- вiдповiв коротко Чечель,- не здамо. Це ми вам обiця?мо крiпко". "В добру волю не сумнiваюся, але чи стане сил?" "Облога довго тривати не може,зауважив Кенiгзен.- Король Карл над Десною сто?ть. Москалi або пiдуть йому назустрiч, або подадуться взад. Велико? сили пiд Батурин не кинуть". "Як вашi гармати?" - повернувся до Кенiгзена гетьман. "?х не багато i здебiльшого старi. Але гармашi добрi". "А мунiцiя?" "На двадцять днiв хватить, коли не стрiляти даром". "Про двадцять днiв i бесiди нема. До тижня сподiюсь поспiти на вiдбiй - з його милостею королем. А харчi?" Батуринськi урядники стали обчислювати, скiльки в магазинах збiжжя, скiльки його приблизно в торговцiв i доставцiв, скiльки можна завтра з близьких млинiв привезти. "Муки ма?мо досить, сiль ?, до того каша й сало. Якщо облога не потрива? довго, голоду не бо?мося". "То й добре. А мури й вали?" "Поправлено дещо,- говорив пiдступаючи Чечель.- Рови прочищенi й наповненi водою, вали пiдновлено, палiсади теж. Ма?мо дещо бочок зi смолою, кипятку наваримо скiльки завгодно - приймемо ворога гiдно". Гетьман думав. Нiби зводив усе докупи, що чув. "А люди? - спитав i повiв кругом очима.- Як гада?те, певнi вони? Бо не потребую вам казати, що при кожнiй облозi не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатнiй ворог найгiрший. Якщо ви непевнi в сво?х людях, то краще городу не замикати. Заберу вiйсько, оставлю тiльки сторожу з мiщан, хто хоче хай виходить на село,кажiть!" Зiрвалися, як буря. "Ваша милосте. Ми за людей сво?х голови дамо. Не осоромимо гетьмансько? столицi. Вороговi ?? не здамо. Ваша милiсть можуть спокiйно вiд'?хати до вiйська". "Сто?мо як мур!" - заявив Кенiгзен по-нiмецьки. Загомонiло в залi. Старшини перекидалися словами, пiдходили до гетьмана, впевняли його в сво?й силi i в охотi боронити столицю. Тi, що не так певно дивилися в будучнiсть, усувалися назад, знаючи, що перевага по сторонi перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довiрював сво?м людям, .обiджав ?х. "Ми нiчого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або вiз, або перевiз. З москалями анi в тин, нi в ворота. Вкупi нам не жити. Розлучiмся раз". Гетьман дав знак рукою. "Хто з вас противно? гадки, панове,питався,- хай голоситься". Не вiдозвався нiхто. "Тодi, Чечель, вiддаю тобi мою резиденцiю, борони ??. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що вiднiметься тая чаша вiд вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як нi, то не забувайте, що твердинi боронять не так мури i вали, транше? i бастiони, як згода i ?диномишленнiсть його оборонцiв, як послух, який виннi обложенцi свому командантовi. В тво? руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю". Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав. I другi крiпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в сво?й непохитнiй охотi пiдчинятися його наказам i не здавати твердинi. "Гармати, на осавула мого пана Кенiгзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милостi Божiй, котра вас не опуска?, поки ви не опустите городу того i не здасте його в руки ворога, iз-за чого сталася б нечесть велика всьому вiйську козацькому i кривда мешканцям нашо? столицi. Милiсть Божа да будет з вами". "I со духом тво?м",- вiдповiли побожно. "I ще одно прохання. Не погордуйте мо?м хлiбом-сiллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкi хвилини дожидають мене. Може, востанн? погощу вас у себе. Будь ласка!" Перейшли до столово?. Тут на круглому столi накладено усяких зимнiх страв, печива й м'ясива, пирiжкiв, маринованих риб i грибкiв, сушених i в медi варених овочiв. На пiдносах стояло багато чарок, налитих старим вином, вiд якого пахощi понеслися по свiтлицях. Тiльки крiсел кругом стола не поставлено - знак, що це перекуска наскоро, а не вечеря. З'?ж, попий, обiтри вуса i йди. Спiшися. "Вип'?мо, панове, як поляк каже, стремiнного за добру долю города Батурина i всiх мешканцiв його, на потугу його оборонцiв у тво? руки, полковнику Чечель.- Гетьман пiдняв чарку вгору i повiв очима докола: - Вiд краю до краю, всiм вам добра бажаю". Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фiзичну i душевну. Гетьман випив i повалився у фотель. На його обличчi появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотiв зрадитися перед старшинами, що хворий, але й сила волi ма? сво? межi. Обличчя гетьмана то жовкло, як вiск, то неприроднi рум'янцi являлися на ньому. Голова хилилася на груди. Прикликали лiкаря, Войнаровський з Чуйкевичем вiднесли хворого в вiдпочивальню. Старшини з жалем i смутком вiдпроваджали його очима. * * * "Що ж тепер? Що нам тепер робити?" - приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися, як на праву руку гетьмана. "Не тривожтеся,- вiдповiв.- Це з гетьманом не раз тепер бува?. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудiв i на молодого забагато. Спiшiть кожний до сво?? роботи. Не спати нам нинiшньо? ночi. Городовi частини полкiв лубенського, миргородського i прилуцького треба подiлити. Що потрiбне для оборони Батурина - залишити, що нi - хай готу?ться в похiд. Зi сходом сонця двинути через Сейм у напрямi Коропа, невеликими вiддiлами й рiзними вулицями, без бубнiв, сурм i спiву, щоб батуринцiв не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять - не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспiшати. Сотник Дмитро допильну? переправи через Сейм". "А гетьман? Як же йому пускатися в похiд, коли вiн недужий? Хай залиша?ться тут з усiм вiйськом, що ма? пiд рукою. Будемо боронити Батурин i його". "Так не можна. Гетьмановi треба за Десну - до нового союзника, щоб ворог не вбився клином помiж них. Може, йому дорана покраща?. Як нi, то хворого з лiкарем перевеземо в каретi. Не турбуйтеся тим. Ваша турбота - Батурин. Приготуйnе все, що до оборони потрiбне. Не забудьте нiчого". ВИ?ЗД Тускле поранкове свiтло зазирало в свiтлицi. Вiд нього блiдло свiтло свiчок. Горiли як при катафалку. Невиспанi лиця сердюкiв i прислуги зеленаво-блiдi. Але в рухах не пiзнати втоми, радше помiтний поспiх. Останнi килими й перськi коври скочують i ховають до скринь. У сiнях тих скринь цiла гора. Навантажують вози. Готовi вiд'?жджають, аж скриплять, нiби стогнуть пiд надмiрним тягарем. На ?х мiсце пiд браму пiд'?жджають новi. Така робота трива? цiлу нiч, вiдколи розiйшлися старшини. Чуйкевич усе щось нове виносить. Чимало добра в гетьманському дворi на Гончарiвцi! Всього й забрати тодi. Але в свiтлицях помiтнi вже пустки, i кроки людей лунають чимраз то голоснiше, але й глухiше. Скринi з золотою та срiбною посудою, з кришталями й дорогоцiнним склом по?дуть на сам кiнець - пiд окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку. Готово! Зi спальнi виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчi слiди втоми й терпiння, але йде сам. В однiй з бокових кiмнат наготовлено снiдання. За столом Мотря. На нiй та сама плахта й корсетка, що мала колись у Ковалiвцi, лиш жовтих троянд не видно у волоссi. "Ви ще не зiбралися, Мотре Василiвно?" "Я остаюсь тут". Гетьман зморщив чоло. "Це неможливо. Батурин може бути в великiй опресi?". "Якраз тому не хочу його покидати". "Ви не зна?те, що таке облога. Мотре, прошу вас, ?дьте з нами, зi сво?м мужем",- поправився гетьман. "Нi, пане гетьмане,- вiдповiла рiшуче,- позвольте менi залишитися тут. Я в Батуринi зросла, знаю тут мало не кожну дитину, позвольте подiлити з ними долю й недолю". "Нiхто вас не силу?, але ви жертву?те собою. Що на це скаже муж?" "Вiн дав менi дозвiл". "М'якого ви ма?те мужа. Я вас не лишив би". "Тут мати моя",-зауважила Мотря. "Мати?" "Любов Хведорiвна, прибита важким горем. Хто ж потiшить ???" Гетьман здивовано глянув на Мотрю. "Це ваше невiдкличне рiшення?" "Так, пане гетьмане". "Га! Тодi нехай вас Бог ма? в сво?й опiцi".-Нахилився i поцiлував ?? в голову, як батько. Припала до його руки, як донька. Хотiв ще щось казати, приложив долоню до чола, потер i, повернувшися наглим зворотом, вийшов з кiмнати. Пустилася за ним. Спинив ??: "Нi, Мотре Василiвно, останьтесь тут, так краще". Послухала. Крiзь вiдчиненi дверi бачила, як силувано бадьорою ходою пройшов сiни, як попрощався з прислугою i вийшов на рундук. Повiяло осiннiм холодом по пустих свiтлицях гетьманського двора на Гончарiвцi. * * * Гетьманська карета ще перед досвiтком вiд'?хала наперед ген далеко за Сейм. Гетьман, хоч хворий, сiв на коця, обтулився козацькою буркою i в оточеннi старшини ви?хав зi свого двора. Не оглядався. На непевну долю залишав його. Мусив. Тихо, не розмовляючи з собою, ?хали бiля гетьмана Орлик, Войнаровський, Чуйкевич та iншi. В поранковiй iмлi, серед осiннього дощу, виглядали як привид, нiби похоронний похiд. З коней бухала пара. Зимно було. Як пере?здили мiст, в Батуринi заграли дзвони. Недiля. Гетьман зняв шапку i перехрестився. Цiле товариство пiшло за його примiром. Конi стали. Молилися ?здцi. За Батурин, за долю людей, котрих у його мурах залишили. Пiд мостом бiля вогнища грiлися вартовi. Варили снiдання. Пiзнавши гетьмана, вискочили - вiддали привiт. Гетьман закликав ?х до себе: "Коли б так, не дай Боже, надтягав ворог, мiст зiрвати". Притакнули мовчки. Довго бовванiли ?х постатi в iмлi, поки ?здцi не окрилися перед ними на закрутi широко? болотисто? дороги, серед нив, покритих жовтою стернею i зеленою озиминою. Мовкли дзвони на батуринських церквах. Лиш на однiй гомонiв ще довго невеликий дзвiнок, нiби плакав. Хазя?на прощав. Батуринцi у святочних вбраннях поспiшали на службу Божу. "Гетьман вiд'?хав". "Кажуть, за Десну - до шведа". (Не знати, хто ?м це повiв). Жалили, та не противилися. "Чечеля сво?м намiсником залишив". "Кращого нам i не треба. Посто?мо за нього. Зуби поломить москаль". Дощ ущухав. Блиснуло сонце. Замигтiли золоченi хрести. ЗА ДЕСНУ В недiлю, 24 жовтня, пiд вечiр, гетьманська карета вiд'?хала в городок Короп на рiчцi того самого iменi. Бiля гетьмана були: Войнаровський, Орлик, Чуйкевич, Горленко, його вiрний покойовий Кендз?ровський i старшини тих сердюцьких i компанiйських вiддiлiв, що супроводжували його. Кругом Коропа стояли гетьмановi полки на чолi з полковниками Апостолом i Горленком, з охочекомонним полковником Гнатом Галаганом, з компанiйськими полковниками Кожухiвським i Андрiяшем. Тут були генеральний хорунжий Сулима й генеральний обозний, "лисий чорт", як його гетьман iнодi прозивав, Ломиковський. Люду бiля дванадцяти тисяч, здебiльшого козакiв - не молодикiв, а бувалих у походах i загартованих у боях. В самiм мiстечку розположилися щонайвiрнiшi .частини, решта вiйська примостилася по присiлках або таборилися на полях, повигребувавши собi куренi та порозпинавши походнi намети. Iншi ютилися прямо пiд возами, вдоволившися клаптем соломи. Невибагливий козак i витривалий назимно й погоду, як степовий кiнь. Кругом Коропа горiли вогнi, на мостах i роздорiжжях стояли варти, непевному народовi проходу вночi не давали, боючись ворожих хитрощiв i зради, гiрш небезпечно?, нiж боротьба у чистому полi. Куди про?хав гетьман, оживали дороги. Козаки зривалися зi сну i, споглядаючи за золоченим ридваном, толкували про дальшi плани теперiшньо? кампанi?, про те, куди ?х гетьман провадить i якi задуми в нього. Фантастичнi вiстi! Попадалися несмiливi слова про гетьманiв перехiд на сторону шведську. Толки тi викликували в одних радiсть, а в iнших сумнiв. Свiдомiшi тiшилися, бо надто вже в'?лося ?м у карк московське ярмо, а iншого способу скинути його не бачили, другi оставалися пiд впливом того дурману, яким сп'янював себе народ, а якому iм'я - православний цар i вiрна йому служба. Виникали колотнечi й бiйки, котрi доводилось старшинам втишати добрими й насильними способами. Гетьман, не зважаючи на свою недугу, на недоспану останню нiч у Батуринi, на труди дороги, зразу, конем, а пiзнiше в каретi з Батурина в Короп, скликав сво?х довiрених старшин серед ночi з дня 24 на 25 на раду. Довго обмiрковувано, чи переходити Десну i де ?? перейти, чи, може, залишити вiйська на лiвому березi, а гетьман, щоб тiльки з невеликим почотом спiшив до шведiв i провадив ?х на цей бiк. Довго не могли погодитися, бо всi вони були схвильованi тим неспоко?м, котрий обгорта? навiть смiливу козацьку душу в цей мент, коли треба рiшатися на важке й непевне дiло. Апостол казав, що нема що гаятися довше,- як переходити, то переходити купою, забираючи i тi старшинськi родини, що вспiли вже при?хати в Короп. Горленко був друго? гадки. Переправа за Десну- рiч сама собою не така-то легка, пощо i переправлятися, заки гетьман договориться з Карлом до чогось певного й рiшаючого, а договориться, так тодi шведи перейдуть на цей бiк. Не треба даром турбувати козакiв. Вибрали посередню дорогу. Половина вiйська зi старшинами, котрих спiвучасть у його планах надто видна й неоспорима, мусить, не гаючись, перейти на другий бiк, решта останеться на лiвому березi рiчки, дожидаючи розвитку дальших подiй. Якщо вони не зложаться щасливо, так не важко буде сказати Меншикову й переконати царя, що залишилися тi, якi не спiвчували Мазепинiй зрадi i в його переправi через Десну добачували щось непевне. Так i зробили. В понедiлок, дня 25 жовтня, щонайвiрнiшi частини гетьманських полкiв двигнулися з-пiд Коропа в напрямi Оболоня. Заро?лися поля й дороги людьми, кiньми й возами, заторохтiли гармати по злегка примерзлiй землi, розмiшуючи з болотом i той легкий снiг, що впав був уночi. Козаки йшли радо, бо посто? пiзньою осiнню, коли стужа добира?ться до шпику-костi, гiрше надокучать вiд самого походу, а дожидання бою гiрш томляче вiд зустрiчi з ворогом. Та ще й тому йшли радо козацькi полки, бо вели ?х не чужi полководцi, а сво? старшини пiд проводом самого гетьмана, в котрого досвiдi i во?нних знаннях нiхто не сумнiвався. Гетьман ?хав на самому передi. Спокiйний був i нiби вдоволений тим задовiллям, яке да? чоловiковi свiдомiсть, що скiнчилося тривожне хитання i що дiло вже вирiшене. Бог зна?, що далi буде, але не буде вже залежностi вiд царського гнiву й ласки, не буде того томлячого вижидання, чи лист до княгинi Дольсько? або до короля Карла дiйде щасливо до них, не попавши в небажанi руки. Отсе укривання сво?х задумiв i планiв, це повсякчасне тремтiння, щоб один схиблений крок не попсув цiлого, з таким накладом сил i здоров'я, з такою натугою думки, веденого дiла, виснажувало гетьмана Мазепу й грозило витратою останкiв сил, котрих йому якраз тепер так дуже, дуже потрiбно. Рад був, що випливе на чисту воду i, вiдкривши шолом, гляне вороговi в очi. "Ти московський цар, а я укра?нський гетьман. Ти буду?ш нову царську державу на кiстках сотнi поневолених народiв, я рiшивсь будувати свою, незалежну вiд деспотi? тво??. Я зрадив тебе, бо не хотiв зрадити власну iдею. А хоч би менi й де довелось остоятися в бою з тобою, хоч би й прийшлося зложити свою голову стару i стурбовану, так останеться Мазепина iдея. Вона житиме пiд попелом i кiстками, поки грядучi поколiння не вiдгребуть ??, не пiднiмуть високо на свiй прапор i не заткнуть його бiля престолу вiльно? та незалежно? вiд московських царiв укра?нсько? держави". Гетьман кiнчив порахунки з совiстю сво?ю, i коли його що бентежило, так це хiба усвiдомлення тих нових жертв, котрих вимагатиме його дiло. Гетьман знав, що грiзний цар во гнiвi сво?м, а гнiвом цим вiн спалахне, коли незабаром виявиться, що гетьман перейшов на сторону короля Карла. Але невже ж Укра?на i без того не приносить в жертву деспотi? царськiй сво?х людей i сво?х ма?ткiв? I невже ж тi? жертви падуть, мов у безодню, безслiдно i безхосенно? Вилюдню?ться i спустошу?ться край, нiвечиться освiта i культура; що гетьман збуду?, цар нищить сво?ю "собственною всевладною рукою". Нi, нi, далi так бути не може. Треба було раз пiдняти клич самостiйно? держави, без котрого народ дорешти пропаде, перемiниться у велике стадо невiльникiв-рабiв, що з острахом звiрячим послушно йдуть туди, куди ?х жене нагай чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Укра?но, коли, замiсть боротися за привiле? панiв i за вольностi селян, не пiднiмеш боротьби за спiльне й дороге для всiх - за свою власну державу, в котрiй вирiшаються тво? внутрiшнi питання, тво? старi, не вирiвнянi домашнi порахунки. Жертви, котрi покладеш тепер на рiдному престолi, не пропадуть, ?х прийме Господь, i вони, як не тепер, то в будучностi, стануть на судi iсторi?, як велеречивi свiдки й оборонцi тво?х прав споконвiчних i тво?х оправданих бажань... Гетьман заспоко?вся. Тiльки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу чергу прийдеться вiдповiсти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвiдомiшi й найвiрнiшi йому люди. Мiж ними залишилася Мотря. Чому не хотiла ?хати з ним? Чи справдi жаль було кидати матiр, причину ?? горя? Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так i залишилася сфiнксом, котрий манить до себе загадкою душi i тими питаннями, на якi годi дати вдоволяючий отвiт. Гетьман принаглив коня. Побачив перед собою широку, блiду смугу Десни, на котрiй злегка й несмiливо стинався лiд, нiби рiчка рада була вбрати на себе льодяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькi конi й пере?хали вози. Погода не слухала ??. Тонесенька шкаралуща льоду тiльки при берегах трималася купи, а посерединi топилася i спливала з водою. Бiля Оболоня, при лiвому березi рiки, стояв великий пором, а недалеко вiд нього козацькi пiонери кiнчали будувати мiст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядiв на того рiзнобарвного вужа, що звивався шляхами й полями, хвилястий, неспокiйний, повний вигинiв, мiсцями порозриваний, нiби його хто порубав мечем, то знову грубий i лiнивий, нiби проковтнув якусь поживу i травить ??. Гетьман пiдняв булаву. Голова вужа зупинилася. Вигини стали вирiвнюватися, вiдiрванi частини лучилися з собою. П'ять тисяч людей, тисячi коней i возiв здержувалися на наказ одного руху гетьмансько? булави. Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи накази гетьманськi. Туловище довжезного вужа повернулося i звiльна стало посуватися направо - в напрямi мосту. Досягнувши його головою, зупинилося i нiби завмерло. Гетьман злiз з коня i перший увiйшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня. Покойовi зносили найпотрiбнiшi клунки, з возу знесено декiлька важких, залiзом сильно кутих скринь. Гетьман стояв на передi порому, до котрого з берега сходили i зiскакували його вiрники. Пором захитався. "Вже всi?" - запитав гетьман, оглядаючись на берег. Там стояв задуманий Орлик. "Може, ти гада?ш вертати?" - запитав його гетьман. Орлик стрепенувся, скочив i пiдбiг до гетьмана. "Ще час. Останнiй мент. Рiшайся". "Я вже давно рiшився, милосте ваша". "Так ?дьмо!" Поромщики перехрестилися i вхопились за линву. Пором лiниво й ледве помiтно став сунутися по тихiй водi. Мiж ним а берегом лягала чимраз то ширша смуга. "Уявляю собi,- сказав гетьман до Войнаровського,- що так по безбарвних струях мовчазливо? Лети сунеться Хароновий човен". ВIДЧИНIТЬ ВОРОТА! Вже пiд час богослужiння в церквi помiтна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова "со миром iзойдiм!" I в голосi священика почувалася якась непевна нотка. Вiдвертаючись вiд престолу i благословляючи народ, вiн тривожно дивився у дверi, нiби ждав, чи не появиться в них небажаний гiсть. Хто стояв ближче до дверей, не втерпiв i виходив iз церкви, не дожидаючи кiнця. Пiд церквою, на майданах i на вулицях збивалися люди в гурти й балакали. Гетьман на досвiтках з Батурина ви?хав, забираючи з собою частину батуринсько? залоги. Чечеля командантом Батурина залишив. Це заспокоювало людей, бо Чечель вiдомий був, як досвiдчений i хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки. Батуринцi привикли до того, що гетьман часто ви?здив та виступав у похiд i останнiми роками вiн гостем у сво?й резиденцi? бував. Але якраз тепер, коли i москалi, i шведи були так недалеко, i коли нiкому невiдомо було, що принесе завтра, всякому хотiлося, щоб гетьман був тут. Що лиш вчора пiзнiм вечером прибув, а нинi вранцi, дививсь, уже його нема. Розiйшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа по?хав. В перший мент вжахнувся Батурин. Але Чечель та iншi старшини заспокоювали людей. Казали, що нiкому невiдомо, що гетьман рiшиться зробити, але що зробить, то, певно, й добре буде, конечне. Довiдалися батуринцi, що видано наказ, щоб на Сеймi мiст зiрвати, коли б московське вiйсько надходило, i тепер уже нiякого сумнiву не було - гетьман пiшов до шведiв! Всякий розумiв, що воно значить. Але, на диво, батуринцi скоро якось осво?лися з тi?ю гадкою, гетьманська столиця стала на сторону гетьмана. Добре зробив. Краще зi шведом, як з царем. Вiдомо було, що цар гада? скасувати гетьманщину, а тодi й Батурин утратив би права й привiле? столицi, а став би звичайним повiтовим городком. Пощо триматися царя? На вали, на замок! I народ кинувся до роботи. Навiть жiнки не дармували. Хоч недiля - копали, возили землю, двигали дерево й камiння. Скрипiли тачки i по цiлому мiсту роздавався луск топорiв i сокир. Спiшилися. До городу тягнулись цiлi валки з поблизьких сiл i хуторiв з утiкачами, а з млинiв - з мукою. Забувалися звичайнi турботи, забувалися ворожнечi помiж поодинокими родами, всi як один ставали до роботи, щоб скрiпити город i зробити його спосiбним до оборони. Московська залога, що стояла в сво?х казармах пiд замком, на батуринському подвiр'?, i творила нiби окремий город у городi, живучи сво?м доволi вiдокремленим життям, бо батуринцi нерадо допускали царських людей до сво?х хат i родин, здивовано i недовiрливо дивилася на працю мiщан i козакiв, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведiв скрiпляють батуринцi свiй замок, i дивувалися, чому i ?м не кажуть допомагати. Пояснювали собi тим, що ?х командант Анн?нков ви?хав, а його заступник не спiшиться накладати на них роботу. Хай риють черкаси. Це не рiч царських людей. Нiч з недiлi на понедiлок минула на дальшiй працi й на тривожному вижиданню. Не тiльки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочiвку зi смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив. Мотря весь день була на замку. Стрiчалася з Чечелем, з Кенiгзеном, з полтавським полковником Герциком i з генеральним осаулою Гамалi?м, балакала то з регентом гетьмансько? канцелярi? про те, де б краще заховати архiв, то з городничим - про лад i спокiй у мiстi. ?? поява додавала всякому охоти, ?? слова будили запал i вiдвагу. Донька безталанного Кочубея була вiдома всякому й люблена усiма, ?? краса, ?? розум i серце ?днали ?й прихильнiсть цiлого мiста. От i тепер казала вона вiдчинити сво? багатi комори i щедрою рукою роздавала батуринськiй бiднотi хлiби. Як смерклося, вiдвiдала маму. Любов Хведорiвна не нагадувала колишньо? Кочубе?хи. Сильно постарiла i зробилася мовчазливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання i не фарбувала волосся, анi не пiдмальовувала собi рум'янцiв. Мотря застала ?? в старому дворi Кочубе?в, як зi служанками краяла довгi пояси з тонкого льняного полотна ? скубала шарплi, щоб було чим осмотрювати рани. "I ви теж працю?те, мамо?" "Що люди, те й я... Що чувати в городi, Мотре?" Мотря розказала городськi новини. "Скуча?ш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натiшиться сво?м чоловiком. Краще гине на вiйнi, як дома".I ?? руки почали ще жвавiше працювати. "Як гада?те, мамо? - почала Мотря.Обложать москалi Батурин?" "Вони вже нас давно облягають, цiлу Укра?ну обложили, яко? тобi ще облоги треба?" "А чого ви сподiва?теся, мамо?" "Нiчого доброго я вже не сподiваюся, дитино, але робити треба. Мають нас рiзати, як худобину, боронiмся"... Змiнилася Любов Хведорiвна. Пiзно пiдвечiр вертала Мотря вiд мами. В перевулку, пiд замковими мурами, хтось заступив ?й дорогу. Хотiв ухопити за руку, блиснула стилетом, став. Пiзнала Iвана Носа, старшину прилуцького полку, котрий перед кiлькома роками пiдлабузнювався до не?, а на котрого вона й дивитись не хотiла. "Чого вам треба?" - спитала. "Бачу, йде самотня жiнка, провести хотiв". "Опiкуни!.. Тривога, город облоги дожида?, а вiн на лови на жiнок виходить. Останки сорому згубив!" "Мотре Василiвно! Не такого слова я вiд вас сподiвався, Гадав рятувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днiв кiлька. Послухайте мене. Тiкайте, шкода вас, ?й-Богу, шкода. Я вас люблю. Пiдемте звiдси геть. Заведу вас у безпечне мiсце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не вiдтручуйте мене, не робiть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Мiж вами й ними непрохiдна прiрва. Ма?те згинути або попасти в московськi руки - ходiть зi мною, спасайтеся, поки час!" "Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони городу? Пiдлий|" Хотiла йти. Зупинив. "Бачите стилет? Як не пустите..." "Одно слово, Мотре. Ти не дитина, зна?ш, що пiсля нинiшнього нам далi не жити". "Чому?" "Ти пожалi?шся Чечелевi на мене, вiн мiй невблаганний ворог". Мотря надумувалася хвилину. "Нiкому не скажу",вiдповiла. "Не вiрю. Нам треба побалакати по доброму. Маю щось дуже важне сказати". "Що?" "Нинi нi. Завтра, як стемнi?, жду тебе бiля старих ворiт". Мотрi на саму гадку, що завтра знов ма? стрiнутися з тим чоловiком, мороз пiшов по тiлi, але погадала собi, що, може, вiн дiйсно ма? ?й щось важне сказати, i - згодилася. "До завтра нiкому нiчого не кажи. Слово дай!" "Чесне слово даю",вiдповiла. Хтось здалеку надходив. Нiс шапку аж за нiс насунув i скрутив у бокову вулицю. Мотря побiгла додому. Довго вснути не могла. Несподiвана зустрiч з Носом збентежила ??. Нахаба. Як вiн смiв, що вiн собi гада?, за кого вiн ?? держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловiком зразу зробити порядок. Напав ??, в городi, котрому грозить облога... Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дiйсно важного почу?. Заснула аж над раном. Спала кам'яним сном, досипляла кiлька невиспаних ночей. * * * Було недалеко до полудня, як чура постукав у дверi: "Панi, вставайте негайно, панi!" Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутрянi мешти, вийшла. "Що такого?" "Меншиков з князем Голiцином ?дуть". "Де?" "Ще ?х не видно. Але наш чоловiк з Обмачова на конi прискакав, вони там ночували чи спочивали i з Соболевським розмову вели". "Нiкчемний зрадник,- крикнула Мотря.- Не такий страшний ворог, як сво?... Зна? князь Меншиков, куди гетьман по?хав?" "Мабуть, що зна?. Наш чоловiк казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну ?хав, коло Мени дiгнав його Анн?нков з листом вiд пана гетьмана, що пан гетьман у Батуринi i вiн подався туди. По дорозi стрiнувся з Голiцином, до?хали до Обмачова i тут до них Соболевський пiдiйшов". * * * Мотря одягнулася i пiшла на замок. В городi панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати. На галереях, що бiгли вздовж мурiв, стояли озбро?нi люди, старшини зазирали крiзь прорiзи в мурах. Особливо пильнували шляху вiд Обмачова. Але й iнших сторiн замку не занедбували. Кенiгзен спокiйно ходив вiд гармати до гармати, провiряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному конi пробiгав вулицями, даючи накази старшинам, щоб кожний був бiля сво?? частини. Знали, що князi Меншиков i Голiцин наближаються до Батурина, але нiхто не мiг знати, чи за ними не надтяга? вiйсько. I в Батуринi стояли москалi. Дехто радив, щоби ?х перебити. Чечель не згодився. Вiдставив тiльки сердюцький вiддiл, щоб пильнував казарми, i вночi наказав забрати амунiцiю. Москалi перестращилися i з казарм сво?х не виходили. ?х офiцери сидiли тут, як у арештi. Коло полудня з найвищо? вежi залунало: "?дуть! ?дуть!" Чечель вибiг туди. На виднокрузi появився невеличкий вiддiл драгунiв, а за ним - двi карети, кiлька возiв i знову два-три десятки ?здцiв. ?здцi й карети поспiшали. Найдальше за пiвгодини будуть пiд мiстом. Гармашi зайняли мiсця бiля сво?х гармат, заклацали курки мушкетiв, ?х дула, як гадючi язики, висунулися з мурiв. Сердюцькi вiддiли уставилися бiля ворiт. "?дуть! ?дуть!" - понеслось по городу. Хвилина ще бiльшо? тривоги i - тишина. Город прита?вся. Чечель усе ще стояв на вежi й дивився, чи за князями не надтяга? вiйська. Нi. Зiйшов. Усе готове. Хай приходять. Як же лiниво проходить цей час! Зда?ться, й зовсiм не проходить, а на мiсцi сто?ть. Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи вiдбувають нараду? Може, завернуть? Чому ж бо вони вже раз не ?дуть, а стоять? Ось кiлька ?здцiв вiддiлилося вiд валки й поскакало вперед, пiдбiгли мало що не до самого городу, стають, конi тупцюють на мiсцi, ?здцi озираються, ?м подають якiсь знаки з карет i вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озбро?них сердюкiв, котрi кидають ?м якiсь глумливi слова вдiл, нiби викликають на герць. Це, мабуть, князi послали ?х на звiди. Вертають, звiдомлення дають. Карети рушають з мiсця, але, про?хавши яку сотню сажнiв, знову стають. Чому ж вони не ?дуть? З батуринського подвiр'я вискаку? два московських драгуни, бiжать до свого команданта, щось йому передають. На мурах шум: "Чому ми ?х не перебили?" Чечель пробiга? вздовж мурiв i заспокою? сердюкiв i мiщан. Поки не надтягнуть московськi сили, небезпеки нема. Це тiльки Меншиков з Голiцином ?де. Гадав, що гетьмана застане. "Не пустити його!" "Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя". "Не пустити! Не пустити"! "Не пускаймо троянського коня!" - каже хтось iз козацьких старшин. "Не пускаймо, не треба, по що!" Вiд валки два сурмачi пiд мури пiд'?жджа?, за ними - полковник Анн?нков. Сурмачi сурмлять,- мабуть, Анн?нков переговорювати хоче,- "слухайте, слухайте, не шумiть!" На мурах тихне. Козаки збираються у тому мiсцi, куди пiд'?жджа? Анн?нков. Пiд'?хав, ста?, гука?. Його не чують. "Ближче! Ближче!.. Тихо там, чу?те, Анн?нков щось балака!" Царський полковник пiд'?хав ще ближче, долонi до рота, як трубу, приложив, кричить: "Козаки i ви, мешканцi города Батурина!" "Голоснiше, голоснiше!" Анн?нков кричить, аж йому очi з лоба вилазять: "Чого це ви зазбро?лися, мов проти ворога?" - пита?ться. "Бо приятелiв не сподiва?мося",-вiдповiдають йому з мурiв. "Чого ви це позачинювали ворота, чому не пуска?те князiв i мене?" "Бо не треба вас тут",- вiдгукують йому. "Вiдчинiть сей час, пустiть князiв у мiсто, а з ними й царських ратних людей". "Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба". Анн?нкову жили на ши? набiгають. Тако? смiливостi вiд хохлiв вiн нiяк не сподiвався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змовi. Анн?нков хоче повернути конем i вертати до Меншикова й Голiцина. Надуму?ться. Спробу? ще раз - може вговорить. А на мурах мiж тим новий шум: "Чого тут ждать? Пали!" Старшини насилу здержують козакiв. Так не можна. Анн?нков на переговори прийшов. Не годиться. "Змести ?х усiх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали!" Кенiгзен наводить пiстолю: "Послух або смерть". Нерадо заспокоюються. "Тихо там! Анн?нков знов балака". Анн?нков кричить: "Козаки i ви, чеснi мешканцi города Батурина!" "Голоснiше, не чу?мо!" Анн?нков аж вищить: "Отямтеся, не гнiвiть ?х милостей князiв i не стягайте на себе страшного гнiву його величества царя. Вiдчиняйте ворота по добру! Раджу вам". Козаки гомонять. Дехто каже, щоб вiдчинити, нема чого боятися, це ж жменька людей, нiчого вони не зроблять. "Пощо? - вiдповiдають другi.- Щоб побачили, як ми за-збро?лися? Не треба". "Утрет? взиваю вас,- гука? Анн?нков,- щоб ви вiдчинили ворота. Чому не пуска?те нас?" З мурiв вiдповiдають йому: "Бо гетьман не велiв нiкого в город впускати". "Може, шведiв не велiв гетьман впускати, а не нас?" -пита?ться Анн?нков. "Не шведiв, а москалiв". "Москалiв? Чому?" "Бо через них укра?нцям чиниться велике знищення, через них не мало вже сiл i мiст попропадало". "Цiлi мiста й села москалi попалили, а людей помордували". "Не пустимо! Гетьман не велiв!" - гукають. "А де ж гетьман?" - пита?ться Анн?нков. "До Коропу по?хав". Анн?нков поверта? свого коня, трубачi ?дуть за ним. ?х проводжають з мурiв насмiхом i глумливими словами: "?дьте до чорта в зуби!" Анн?нков прискаку? конем до карет. Щось князям каже, руками розклада?, нараджуються, не знають що робити. Аж Меншиков ста? у повозi, пiдносить руку, кулаком Батуриновi грозить. Його гарне обличчя поганi? - одна злiсть. Голiцин заспокою? свiтлiйшого, тягне за рукав, просить сiдати. Карети завертають. Передня сторожа робить зворот улiво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа поверта?ться на мiсцi, i цiла валка посува?ться зразу тим самим шляхом, що перед годинкою при?хала, а пiзнiше скручу? в напрямi Коропа. Вартовi на вежах стежать за москалями. "До Коропа по?хали, гадають гетьмана застати там". "Боже, провадь, дiдько, пхай!" * * * Батурин заспокою?ться... Вiд'?хали... Може, вже й не вернуть. На шведа пiдуть. Гетьман Батуриновi на вiдбiй поспi?. Город не тратить надi?. Така вже вдача людська, що i в найгiршому все собi яко?сь надi? шука?, дурить себе. Не дурить себе Чечель. Зна? вiн, якi наслiдки матиме нинiшня розмова. Батурин виповiв послух царевi, обiдив його любимця Меншикова й ки?вського во?воду Голiцина, котрому цар довiрив догляд над цiлою Укра?ною, зробив його нiби сво?м намiсником. Батурин не пустив царського полковника Анн?нкова до свого полку, Батуриновi москалi не можуть того простити. Чечель скликав сво?х старшин на раду. Прийшли всi схвильованi, тим хвилюванням, яке виклика? в людях усвiдомлення дуже вiдповiдального вчинку. "Панове товариство! Козаки й батуринцi виповiли царевi послух". "Двом панам годi служити". "Або слуха?мо царя, або гетьмана". "Або Москва, або Укра?на". "Гетьман нам регiментар, його накази для нас святi". "Не перечу,- вiдповiв Чечель.- Я то? само? мислi. Але ж не дурiм себе надi?ю на помилування царське". "Цар не милу? нiкого. Не помилу? i нас". "Так тодi зна?те, що воно значить? Коли гетьман не поспi? нам на вiдбiй, так за днiв кiлька сподiваймося московського вiйська". "Хай прийдуть. Чорта з'?дять. Не бачили Москви!" Вулиця шумiла: "До збро?, до збро?!" Молодi хлопцi невеликими гуртами бадьоро вправлялися на майданi. В церквах правили молебень. Жiнки лежали хрестом. Горiли свiчки, як мечi, з кадильниць снувалися дими, як з пожарищ. "Панове товариство,- говорив до зiбраних Чечель.- Не тiшмося, що вiдiгнали вiд Батурина князiв, i не гадаймо, що вони не при?дуть. Меншиков зневаги не простить, хоч би й сам цар хотiв простити. Взиваю вас усiх гуртом i кожного зокрема, щоб ви добре пильнували дiла. Не занедбуйте нiчого, що може причинитися до скрiплення нашого города. Та ще прошу i взиваю вас, щоб ви добре стежили не лиш за тим, чи не пiдходить ворог, але чи нема його мiж нами. Внутрiшнiй ворог гiрший усiх". "Посто?мо як мур". "За Батурин, за гетьмана, за Укра?ну!" Iван Нiс мовчки прислухувався до наради. Нiхто вiд нього слова не чув. Мовчки вiд Чечеля поплiвсь до прилуцького полку. ПЕРША ЖЕРТВА Пiзно увечерi в понедiлок, 25 жовтня, то? само? днини, як московських князiв батуринцi не впустили в город, Мотря, заткнувши за пояс стилет i зазбро?вшися добрим пiстолем, скрадалася до старих ворiт. За нею назирцем, як тiнь, iшов ?? паж, попiд плоти й мури, з того боку, по котрiм падала тiнь. Iван Нiс, побачивши Мотрю, висунувся iз заглибленню муру. "Не пiдходiть до мене,- сказала Мотря, стаючи в обороннiй поставi.- Кажiть, чого вам треба". "Вас". "Ха-ха-ха! Збожеволiв". "Мотре, без тебе не жити менi. Поки тут був Чуйкевич, я не хотiв нищити вашого щастя". "Боявся". "Я вже i чорта не боюсь. Все одно менi. Не хотiв. Совiсть не давала. А тепер, як бачу твою загибiль, хочу врятувати себе й тебе". "Рятуймо Батурин". "Його не вряту? навiть Бог. По тiм, що нинi сталося,- пропаде!" "Таку-то тайну мав менi сказати Iван Нiс?" "Пропаде! - повторив, а в його голосi почувалася злоба, не жаль.- Не оборонить Батурина хоробрий полковник Чечель, анi Герцик, нi навiть нiмець Кенiгзен, нi усi гетьмановi заушники вкупi - пропаде!" "Не кракайте, Iване Дмитрi?вичу!" "Не кракаю, а знаю. Кого ще не запаморочило дорешти, спаса?ться з життям". "Втiка?? З потопаючого корабля утiкають щурi. Хто такий, утiк?" "Не один, мiж iншими гетьманський канцелярист, товариш Чуйкевича по службi, Андрiй Кандиба". "Брешеш! - крикнула, збентежена такою злощасною вiсткою Мотря.- Брешеш, щоб заманити мене, чорте". "Богом клянусь". "Не вiрю. Пусти мене. Пусти!" "Не пущу! Не пручайсь. Попалась". "Як в Бога вiру?ш, пусти!" - кричала i просила Мотря, маючи тепер одне на гадцi - летiти до Чечеля, докласти йому про втечу Кандиби, про небезпеку, яка з боку втiкачiв городовi грозить. Але Нiс, хоч поранила його стилетом у руку, тримав ?? у сво?х обiймах, силуючись пiдняти ?? i понести з собою, з городу, потайником забутим усiми, геть. Мотря пручалася, кричала, затулив ?й буркою уста, обкрутив голову, перемiг. В цей мент щось ухопило його ззаду за шию, перегнуло i вiн повалився на землю. * * * Заки Мотря схопилася, заки здерла з голови бурку, котрою ?? обкручено було сильно, аж болюче, не рiвна боротьба закiнчилася. На землi лежав умираючий паж, Iвана Носа не було. "Рятунку, люди, рятунку!" - кричала, посилаючи кулi за тою чорною тiнею, що втiкала попiд мури в напрямi забутого всiми батуринського потайника. Надбiгли люди й допомогли Мотрi перенести вмираючого пажа до ?? двора. Прикликали хiрурга, порятунку не було. _ЧЕРЕЗ ДЕСНУ_ Пором причалив до правого берега Десни. Не до самого, бо мiж рiкою i високуватим берегом росли шуварi й густi верболози. З порому на берег кинено мiсток, по котрiм пройшов гетьман i його товариство. Пором вiдчалив, щоб перевозити решту возiв, котрi все ще наспiвали. Деякi спiзнилися iз-за лихо? болотисто? дороги та всiляких непередбачених пригод. Гетьманський приватний обоз був чималий. Вiн представляв велику вартiсть, i гетьман турбувався, щоб вiн не попав у руки московсько? погонi. Дивився позад себе - на широку смугу Десни, на прибережнi верболози, мiж котрими вона нiби соромливо окрива?ться, так що ?? здалеку й зовсiм не видно, i на той рiвний, злегка тiльки схвильований кра?вид, що простяга?ться аж до Сейму. Весь вiн вповитий тепер осiнньою iмлою, у котрiй прямо потопа?, нiби в молочному морi. А за Сеймом, ген далеко, його Батурин. Що там тепер? I гетьманське серце сповнилося жалем i турботою про долю цього города. Чи видержить вiн московську облогу i як подавати батуринцям знаки, що про них не забули? Заспоко?вся, перенiсшись у гадках на Дехтярiвку. Там сто?ть церква на горбку, висока i з високою дзвiницею. Можна буде давати свiтлянi сигнали. Заспоко?вшися - глянув перед себе. I тут iмла, крiзь котру насилу пробиваються сонячнi променi. Невеселою дниною вiта? гетьмана цей край. Зимним вiтром дмуха? на нього, пригаду?, що незабаром прийде зима, може, й гостра, сувора. Як поставиться до його задумiв, отсей шматок укра?нсько? землi? Чи спiвчуватиме його, чи привiта? вороже? За Укра?ною заявить себе чи за Москвою, за Мазепою чи за Петром? Правий берег Десни не те, що лiвий. Вiн ще в XV столiттю пiдпав пiд владу москалiв i в козацькому життi, у всяких визвольних рухах не брав тако? живо? участi, як лiвий. Дивно, як рiка, не так то дуже й велика та широка, дiлить те саме населення. Тому-то гетьман, як зразу не хотiв, щоб шведи приходили на Укра?ну ранiше, нiж приборкають Москву, так пiзнiше, довiдавшись, що король Карл пряму? не на Москву, а мабуть, на Ки?в, наглив його, щоб скорiше переходив Десну, бiльше довiряючи ?? лiвому, нiж правому береговi. Але Карло не послухав, отаборився в Горках, i тепер гетьмановi довелось самому переходити рiчку, залишаючи Батурин i кiлька тисяч вiйська за собою. Не знаючи Карлових планiв, гетьман не мiг робити сво?х, заряджував те, що на його гадку диктувала конечнiсть. Думаючи, дивився на переправу козакiв. Деякi, не зважаючи на холод, кидалися з кiньми в воду й перепливали рiку старим, найпростiшим козацьким способом. Менш смiливих закликали товаришi на той бiк. Чайковим мостом проходили першi вiддiли пiшого вiйська. Бадьоро ступали назустрiч невiдомому й новому. Лунала пiсня: "Як перейду за Десну, не верну аж на весну", а вiдгомiн доповiдав: "за Десну, на весну..." Бiля входу на мiст видно було сутулувату стать Ломиковського. Сидiв на конi, пильнуючи, щоб забагато четвiрок не входило на мiст, бо вiн не крiпкий, чайки не смоленi свiжо, може, котра й не видержить тягару. Мiст хитався, i незвичному до таких переходiв глядачевi могло здаватися, що вiн ось-ось i потоне разом з людьми. "Скорiше! Скорiше! Поспiшай!" - гукав генеральний обозний, маючи на увазi, що не так то легко перейти чотирьом тисячам людей з кiньми й возами. _"Як перейду_ за _Десну,_ _Не верну аж на весну",_- нiби безжурно й безтурботно спiвали козаки. "За Десну, на весну",- хриплим голосом вiдповiдала в осiннiй iмлi схована луна. Нiби глузувала собi з того спiву, насмiхалася. Мiж тим перевезли гетьманську карету, запряжену шiстернею сивих арабських коней, i гетьман сiв у вигiднi подушки, приглядаючись до переправи вiйська. Мало його, дуже мало! Замiсть сподiваних i обiцяних 20 тисяч, вiн веде Карловi лиш четвертину. Та чи певнi й вони? Появляються царськi унiверсали (Бог вiсть, якими шляхами вони мандрують), i не спинити ?х. Хто вгада?, якими словами промовить цар до укра?нського народу i до козацького вiйська? Певно, що Мазепу змалю? гiрше чорта, назове зрадником i запроданцем, вiдступником вiд предкiвсько? вiри, вiд свято?, православно? церкви i, може, навiть у тiй невеличкiй, вибранiй армi?, знайдеться ще не один такий, що повiрить влесливим словам царя, полакомиться на обiцянку прощення i покине гетьмана. Десна не спинить тих, що в душi не побудували кордону мiж Укра?ною i Москвою. Минали години. Козаки, пiшi й кiннi, вже на правому боцi. Уставляються полками, вiддiлами, збитими чотирикутниками в пiвколесо. Ще тiльки обоз надтяга?, чути, як погоничi гукають на коней. Однi вози вже наближаються до мосту, iнших ще й не видно, тiльки гамiр чути. ?дуть. Гетьман каже собi подати коня. Пiдводять - сiда?. Хоч зметружений i хворий, у сiдлi трима? себе бадьоро, по-козацьки. З Орликом i Войнаровським в'?жджа? в пiвколесо. Над ним розвiва?ться прапор i ма? бунчук. Козаки вiтають свого вождя. Голосно, грiмко, довго. Диву?ться заспаний правий берег Десни, чого це будять його. Гетьман розкланю?ться. Старшини роз'?жджають кiньми поперед сво?ми частинами: "Гетьман промовити до свого вiйська бажа?". Вiддiли посуваються вперед, чоловiк коло чоловiка, кiнь коло коня, близько. Пiвколесо звужу?ться, замика?ться, як живий обруч,- гетьман до козакiв балака: "Отсе, дякуючи Боговi милосердному, ступили ми на правий берег Десни. Хочу, щоб ви знали, куди вас веду. Гада?те - до царя? Це ж наш споконвiчний ворог, котрий хоче занапастити вольностi нашi й козакiв гада? повернути в московських солдатiв. Чи бажа?те собi того?" З кiлькох тисяч грудей понеслось грiмке: "Нi", аж стрепенулася Десна. "Я сам не раз балакав з царем, i вiн не скривав сво?х намiрiв ворожих Укра?нi, виявив рiшучу свою волю скасувати гетьманщину, розпустити полки козацькi й настановити московський уряд. Ще раз питаюся вас, чи бажа?те собi того?" "Нi, нi, нi!"-залунало кругом ще довше i ще грiмкiше, нiж перш. "Багато разiв старався я,- говорив гетьман далi,- вiдвернути його величнiсть царську вiд цих погибельних замiрiв для всього укра?нського козацького народу, та добився хiба до того, що й сам пiд царський гнiв попав. Щоб врятувати вас i себе - переходжу до короля шведського. Вiн зобов'язу?ться шанувати нашi права, нашу державну самостiйнiсть i обороняти ?х усiма сво?ми силами перед посяганнями Москви. Згiднi ви на те?" "Куди поведеш нас, туди й пiдемо",вiдповiдали тi, що стояли ближче. "Браття! Наспiв наш час, вiддячимо москалям за ?х довгочасне насильство над нами, за всю ?х неправду й жорстокiсть, оборонимо й забезпечимо на довгi часи нашу волю i нашi козацькi права. Прийшов-бо час скинути з себе ненависне ярмо i Укра?ну зробити кра?ною вольною i вiд нiкого незалежною". "Добудемо волю Укра?нi!"- понеслось по обох берегах Десни. "Ось до чого я вас кличу, браття, ось куди я вас веду. По волю й славу iдемо. Постiйте ж крiпко й хоробро, не подайте iменi козацького в наругу. Бог i хоробрий король шведський да будуть з лицарством козацьким, укра?нським!" "Дай Боже! Дай Боже!" - гукали, пiдкидаючи шапками, козаки. Нiхто не противився, хоч були такi, що надто вже привикли до ярма, воно вже ?х i не давило, не чули. Але й тих поривав гетьман сво?ю появою i сво?м рiшучим, самовпевненим голосом. Одиницi йшли