за настро?м загалу. А загал рад був тiй змiнi-iзмiнi. Не всмiхалася ?м надiя стрiчатися в бою з хоробрим вiйськом шведським, про котрого лицарськi вчинки та во?нну вправу ходило чимало всiляких, навiть перебiльшених вiсток i оповiдань. Знали, що де король Карл зустрiча?ться з царем Петром, побiджу? перший. Хотiлося пробувати во?нного щастя по сторонi побiдника. Його хвалили, не лише як великого лицаря-вождя, але також як чоловiка доброго й людяного, котрий на свою совiсть не радо бере жорстокi, во?ннi вчинки. Розiрвалося живе колесо козацьке, цей величезний круг, що в пiзнiй осiннiй день так несподiвано появився на лугах i полях на правому березi Десни, i гетьман Мазепа при звуках сурм i литаврiв в оточенню старшини двигнувся вперед у напрямi Орлiвки. * * * Орлiвка - мiстечко на рiчцi Убiдi, недалеко Новгорода-Сiверського. Козацькi розвiдки доносили, що у слободi за Орлiвкою сто?ть передня сторожа, зложена з двох драгунських полкiв короля Карла пiд командою Г?льма та Гiлл?нштi?рна. Туди треба було гетьмановi негайно послати сво?х людей, бо шведськi розвiдки певно вже запримiтили перехiд козакiв через Десну i не важко, щоб вони не почали яко? ворожо? акцi?. Гетьман пiслав Орлика й Ломиковського, щоб звiстити про свiй перехiд до його милостi короля Карла. * * * Перед Орликом i Ломиковським ?хало три сердюки, посерединi - хорунжий з бiлою хоругвою. Шведи втiшилися, гадаючи зразу, що це московський цар посила? сво?х людей переговорювати з королем Карлом i просити миру. I мiж шведами було чимало таких, що тужили до нього, жадiбно дожидаючи моменту, коли в шведськiй армi? затрублять на остаточну "вiкторiю" i коли вiйсько стане збиратися в похiд до свого рiдного краю, виснаженого довголiтнiми славними, але й коштовними вiйнами молодого, завзятого короля. Драгуни, що стояли на сторожi, перейняли гетьманських посланцiв iз зав'язаними очима провели ?х до Г?льма i Гiлл?нштi?рна. Шведське вiйсько зустрiчало ?х мовчки, покоряючись силi та значiнню бiлого прапора. Гарнi, породистi конi, пишне вбрання, як на вiйну навiть за розкiшне, i дорогоцiнна збруя, так приваблива для ока всякого вояки, вiдразу велiли догадуватися, що не будь-якi гостi прибули отсе до передньо? сторожi армi? його милостi короля Карла. Це, що ?м зав'язано очi, не дивувало нiкого, бо такий во?нний звичай. Чужi люди не повиннi бачити i знати, що дi?ться в таборi. Це ж вiйна. Що лиш на квартирi, в свiтлицi якогось старого двора, Орликовi й Ломиковському розв'язано очi. Перед ними стояли полководцi шведськi Г?льм i Гiлл?нштi?рна, здивованi несподiваною появою невiдомих гостей. По вбранню, по голеному обличчю, по цiлому виглядi знатi було видно, що це не москалi. Що не поляки - це теж догадувалися Карловi старшини, бо в ?х армi? була шляхта польська, сторонники Станiслава Л?щинського. Ясна рiч - це козацькi старшини вiд гетьмана Мазепи. Карловi генерали й полковники знали, що ?х король переговорю? з гетьманом Мазепою, що гетьман сто?ть за Десною i що вiд нього кожно? хвилини можна сподiватися послiв. Але наслухалися також усяких фантастичних оповiдань про Мазепинi хитрощi, i тому привiтали Орлика i Ломиковського чемно, але недовiрливо, боячись якого хитрого, во?нного пiдступу. Орлик в латинськiй промовi з'ясував цiль свого приходу. Його милiсть гетьман Iван Степанович Мазепа перейшов з п'яти тисячами козацького свого вiйська бiля Оболоня рiку Десну i просить побачення з його милiстю королем шведським, щоб з його потугами сполучити сво? вiйськовi сили i дiлити долю й недолю дальшо? вiйни. Г?дьм i Гiлл?нштi?рна слухали гарно? i вправно? латини гетьманського молодого посланця i дивувалися, що козаки так вчено балакають i так полiтичне й шанобливо поводяться, а що не всього, як слiд розумiли, так довелось гетьманському аптекаревi, котрого Орлик i Ломиковський привели з собою, перекладати й розтолковувати дещо на нiмецьку мову. "Вiта?мо, шановних панiв,- вiдповiв Г?льм,- i тiшимося тим, що вони отсе довели до нашого вiдома. Просимо не дивуватися i не гнiватися, що не вiримо легко на слово, але вiйна обережностi вчить. Панове залишаться дорогими гостями в нашiй вбогiй i невигiднiй квартирi, а ми пiшлемо сво?х людей до Оболоня, щоб провiрити дiло". Орлика й Ломиковського залишили в свiтлицi й просили розгоститися. Незабаром появилася й перекуска з тонким шведським пивом. Гетьманськi посланцi дивувалися тому споко?вi, який царював у слободi за Орлiвкою, в котрiй стояли два драгунськi полки передньо? сторожi шведського короля. Нашi селяни не виявляли то? тривоги, яка звичайно бува? там, куди увiйде вороже вiйсько. Не чути було нi розпачливих крикiв, нi плачу. Шведськi команданти перейшли до друго? свiтлицi й нараджувалися хвилину, що ?м робити. Орлик i Ломиковський, особливо ж перший, справили на них гарне враження. Зразу видно було, iцо це люди чiльнi, високi козацькi достойники, а не шпигуни, анi авантюристи, котрi шукають легко? наживи. Годi було гадати, що вони брешуть i впроваджують шведiв у блуд, але ж для всяко? певностi треба було перевiрити справу, щоб не вiдповiдати пiзнiше перед королем за несповнення вiйськового обов'язку. Треба було послати людину, знаючу укра?нську мову, а найкраще когось, хто бачив гетьмана Мазепу i що певно сказати може, що це дiйсно вiн у сво?й власнiй особi, а не хтось пiдiсланий ворогами, щоб пiдманити шведiв i втягнути ?х у бiду. Таку людину вони на щастя знайшли мiж собою. Був це офiцер - iталi?ць, що ранiше служив як на?мник у московському вiйську i знав гетьмана Мазепу особисто. Покликали його, дали iнструкцi?, додали кiлькох драгунiв для скорости i разом iз тими сердюками, що супроводжали Орлика й Ломиковського, виправили до козацько? армi?, яка, перебравшися крiзь плавнi й мокруватi оболоння над Десною та вийшовши на горбкуватi поля, розтаборилася для вiдпочинку. * * * З Орлiвки до козацького табору пiд Оболонням мчав невеличкий вiддiл ?здцiв. ?х повели до гетьмана. "Команданти передньо? сторожi армi? його високостi короля шведiв Карла,- промовив iталi?ць,- посилають мене з привiтанням вашо? милостi i висловлюють свою радiсть з приводу переходу славного козацького вiйська вашо? милостi за Десну". "Дякую панам командантам передньо? шведсько? сторожi, а вас прошу розгоститися у мене та не погордувати козацьким хлiбом-сiллю". Iталi?ць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивнi очi i в тую усмiшку, якою, здавалося, нi одно друге обличчя не всмiхалося. Так, так, це був гетьман Мазепа. Гетьман догадався, по що при?хали шведи i запитав: "Що ж пiзнали? Мазепа чи нi?" "Так, ваша милосте, i пiд присягою мiг би сказати, що отсе маю щастя розмовляти з його милiстю гетьманом Укра?ни Iваном Степановичем Мазепою". "Так тодi нема нам чого гаятися. По?ду з вами до панiв Г?льма та Гiлл?нштi?рна, перед котрими засвiдчите, що це я, не хто другий, не якийсь облудник-самозванець, що пiдшива?ться пiд мо? iм'я i пiд мою особу. Розгостiться, панове, а я ще побалакаю з мо?ми старшинами". Гетьман попровадив гостя до похiдного шатра, котре мiж тим було розбито, а сам скликав старшин на раду. "Як же гада?те, панове товариство,запитав.- Що менi тепер робити? Йти до шведських командантiв чи пiдiждати на зустрiч iз самим королем? А може, в вас ? яка iнша рада. Кажiть!" Старшини не надумувалися довго. "Що тут багато радити",- казали, тривожно розглядаючись по широких полях i лугах над Десною. Козацькi бистрi очi летiли мало що не до самого Сейму, бо лiвий берег Десни був рiвний, злегка тiльки схвильований гайками й очеретами, мiж котрими окривалися селища людськi. Не одному здавалося, що ось-ось i висунуться московськi патрулi, ось-ось i погоня. Москалi, як покмiтять зраду, в першу чергу схочуть недопустити козацького вiйська до сполуки з армi?ю шведською. Схочуть клином вбитися помiж них. Це перший i найпростiший спосiб. "Сказав аз, так кажи i буки,говорили старшини.- Чим скорiше сполучимося зi славним вiйськом шведським, тим для нас краще й безпечнiше, ?дь, гетьмане, негайно до передньо? шведсько? варти, iншо? ради ми й не зна?мо". "I я так собi гадаю",- вiдповiв гетьман, почуваючи, що ступа? отсе на шлях, з котрого вже нiякого повороту нема й бути не може. "?дьмо!" Вибрав почот, котрий мав супроводжувати його, дав накази, куди i як двигнути вiйсько, i сiв на коня. Втомлений недугою, турботами й подорожнiми невигодами, сам собi дивувався, звiдки в нього береться стiльки енергi?. Поки ?х - поти й життя. Усвiдомлення важного моменту i почуття велико? вiдповiдальностi за свiй iсторичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скорiше пiдбадьорювали його. "?дьмо!" - i вiн пустив свого коня, поскакав полями за сердюками з бiлою хоругвою. Шведськi команданти вистро?ли сво?х драгунiв i привiтали гетьмана Мазепу з почестями, якi приписував ?х вiйськовий устав при зустрiчi чужого полководця i володаря землi, на котрiй вони стояли. Заходяче сонця побачило гетьмана у шведiв. ЦАРСЬКИЙ НАКАЗ У Нових Млинах, мiстечку на рiцi Сеймi, три години ?зди iз Сосницi, свiтлiйший князь Меншиков довiдався, що гетьман бiля Оболоння переправився з кiлькома тисячами свого вiйська за Десну. Свiтлiйший хвилювався. Його гарне обличчя поганiло вiд злостi i вiд бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив свiтлiйшого, як гризла його злiсть, що вiн, Меншиков, дав себе пiдвести старому гетьмановi. Меншиков ?хав вiдвiдувати вмираючого Мазепу в Борзнi, а цей труп за той час успiв упорядкувати сво? дiла в Батуринi, вивести з городу до оборони неконче потрiбнi вiйська й перевести ?х за Десну. "От чому-то,- гукав князь Меншиков, ходячи нервово по сво?й квартирi,- от чому-то Войнаровський вночi, з п'ятницi на суботу, так несподiвано i навiть не попрощавшися зi мною, ви?хав з Городка, залишаючи сво? дорогi карети! Ось чому Мазепа на всi сторони висилав з Батурина царських ратних людей. Аж тепер менi це ясно". Свiтлiйший сердився i нiчого собi в цей мент так дуже не бажав, як дiстати "iзменнiка" в руки, того старого, пережитого дiда, що важився його, Меншикова, так пiдступно вивести в поле. По дорозi в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але нiяко? змiни не мiг запримiтити. Народ, нiби нiчого про вчинок свого гетьмана й не знав, нiяко? непокiрливостi, неприхильностi, анi неслухняностi не можна було помiтити. От, як звичайно народ. Мало того. Коли розiйшлася вiстка, що Меншиков у Макошинi, стали до нього прибувати з чолобитною сотники i другi старшини iз поблизьких сiл i мiстечок. Всi вони стверджували погану вiстку, що гетьман Мазепа перейшов до шведiв, i дуже його за те ганили. Усiма силами вiдпекувалися вiд яко?-небудь спiвучастi в цьому злочинi i, як тiльки могли й умiли, впевнювали свiтлiйшого в сво?й непохитнiй вiрностi й вiдданостi його величеству царю. Меншиков лаяв ?х щонайобiдливiшими словами, гримав на них, як на сво?х пахолкiв, i, нагнавши ?м великого страху, вiдпускав у ласцi. Вiдходили застуканi й загулюканi, приниженi в сво?й гiдностi людськiй i народнiй, але з надi?ю в сво?х маленьких, бiдних душах, що, може, царський гнiв далекою бурею прогримить понад ними, може, ?м поталанить зберегти себе та сво? ма?тки. Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про нечуваний i несподiваний злочин Мазепи i найпокiрнiше радив розiслати з того приводу манiфест. На гадку Меншикова, в тiм манiфестi треба представити Мазепу, як великого ворога всього православного народу, вичислюючи всi злочинства й тягарi, яких гетьман за час свого довгого регiментування допустився. Треба числитися, що Мазепа розiшле й сво? брехливi вiдозви до народу, так тодi добре буде, якщо царське слово скорiше й голоснiше промовить до розуму i до совiстi людей. Цей лист вислав Меншиков окремим кур'?ром до царя, котрий стояв у Погрiбках над Десною, наглядаючи над рухами шведського вiйська. Що лиш тодi заспоко?вся, та не дуже, бо годi було наперед угадати, як цар поставиться до це? несподiвано? вiстки. Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди покарати Мазепу, зжене гнiв на сво?х власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього, як свiтлiйший. Але потiшав себе Меншиков гадкою, що це не йому, а ки?вському губернаторовi князевi Голiциновi доручено нагляд над тим, що дi?ться на Укра?нi, як поводиться народ i чи не грозить тут яка небезпека для царя i для Москви. Значиться, не Меншиков, а Голiцин вiдповiда? за злочин гетьмана. Але ж i на нього вiдповiдальнiсть не паде, бо цар в нiякi доноси на гетьмана Мазепу не вiрив, а донощикiв жорстоко карав, навiть таких, як Кочубей i Iскра. Недовго довелось свiтлiйшому дожидати на вiдповiдь царську, бо вже друго? ночi цар вислав до Меншикова ось яку вiдповiдь: "Лист ваш про несподiваний i злочинний вчинок гетьмана Мазепи дiстали ми i дуже здивувались. Треба ужити всiх сил, щоб недопустити козацького вiйська переправитися за Десну. Треба вiдрядити кiлька полкiв драгунiв, щоб спинити тую переправу. А полковникiв i старшину, котра не пiшла за Мазепою, звели як можна ласкавiше кликати й казати ?м, щоб вони зараз ?хали сюди вибирати собi нового гетьмана. А якщо миргородський полковник ? де поблизу, то звели його вiдшукати й присилай до мене, обнадiюючи його нашою милiстю, бо вiн був великий ворог Мазепи. I ти, князю, прибувай до нас, не гаючись". Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над кожнiсiньким словом i, знаючи дуже добре свого царя, уявляв собi його настрiй. Бачив, як Петро пiд першим вражiнням попав у лють, як кроками великана бiгав по таборi, придираючись до кожно? дрiбницi - до не досить сильно пришитого гудзика, до чобота, ненамащеного як слiд, до кiнського хвоста або копита, щоб знайти жертву, на якiй мiг би зiгнати свiй лютий гнiв. Аж вишумiвши, як на пустинi гураган, замкнувся у сво?й квартирi, пiд карою смертi не велiв нiкого впускати туди й думав. Не було тако? несподiванки, котра могла б його прибити. Навiть вiсть про погану битву не ломила царя, а додавала йому ново? енергi?. Мабуть, i тепер так було. Петровi гадки, як блискавки, озарили омрачений кра?вид, i вiн побачив усе, що йому бачити треба: шведiв, Мазепу, козакiв, народ. На сво?х людей не потребував оглядатися. Були вони мертво-послушним знаряддям у його крiпкiй руцi. Цар обчислив тi вiйська, котрi Мазепа повiв за собою, i тi?, що залишилися, побачив, що останнiх куди бiльше, i рiшився обiцянкою ласк i милостей, запевненнями прощення i нагороди перетягнути ?х на свiй бiк. Цар був жорстокий i наглий, як дикун, але почуття справедливостi не було чуже його великiй i, як безодня, незглубимiй душi. Вiн чу? й розумi?, що вина за злочин Мазепи в першу чергу паде на нього, бо вiн так слiпо вiрив йому i навiть слухати не хотiв нiяких натякiв про непевнiсть цього зрадника. I Меншиков заспоко?вся. Велико? небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться пiдставити спину пiд удари дубинки, так це не першина,- на те Петро цар, а Меншиков лише його генерал. Не сповнити наказу царського в цю мить, не виявити поспiху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити сво?м здоров'ям - це була найгiрша провина супроти його височества царя. I Меншиков негайно наказав собi подати коня, взяв невеличкий вiддiл певних драгунiв i пiд нiч пустився у Погрiбки, до царсько? головно? квартири. ПIД ДЗВIНИЦЕЮ Кiлька ?здцiв скакало навмання. Дикий крик i свист тривожили вечiрню тишину. Конi аж стогнали, принаглюванi острогами й нагайками до скорого бiгу. У Меншикова серце живiше забилось. Чи не царськi це пiсланцi за ним? Дав трубкою знак - ?здцi спинилися. Пiд'?хав i спитав - куди? До найближчих сотень з манiфестом царським - вiдповiли. Заспоко?вся. Царськi вершники, впiзнавши команданта кiнницi, вiддали йому честь i показали папери. Не були запечатанi, бо призначено ?х до прилюдного оповiщення i до якнайскоршого та найширшого розповсюдження. Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним пiдписом царським i пробiг письмо очима. Цар сповiщав усе козацьке вiйсько, що стояло бiля Десни i по iнших мiсцях, а також усiх духовних i мирян на Укра?нi, що гетьман Iван Степанович Мазепа кудись у безвiсть пропав i що треба бояться, щоб не вийшло яке лихо iз його ворожих факцiй. Тому-то цар взива? усiх козацьких старшин, щоб негайно при?здили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, Щоб вибрати собi нового гетьмана. Меншиков заспоко?вся. Для його, значиться, не було тут нiяко? небезпеки, треба лиш швидко вiдчути настрiй царя i пристосуватися до нього та пiдiйти пiд царськi бажання, вгадуючи його думки, як вгаду? вiрний пес думки й бажання свого пана. Вiддав письмо i вiдпустив штафету. ?здцi гукнули на коней, тi рванули з мiсць i потонули в пiтьмi. Меншиков i собi пустився в дальшу дорогу. Пiд'?жджаючи до найближчого села, запримiтив незвичайний рух. На майданi, недалеко церкви, горiло вогнище i гарчав тарабан. Селяни, стривоженi одним i другим, вибiгали зi сво?х хат i ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратникiв. Нiчого доброго вiд ?хньо? нiчно? гостини не сподiвалися. "Старшина де? - гукав вусатий рейтар.- Чому його чорт не принiс, хоче кулею в безмозкий лоб дiстати?" Сiльський старшина, сивоголовий, поважний дiдусь, висунувся з натовпу i поклонився в пояс. "Прийшов, старий чорт? - привiтав його вусач,- так прикажи свому дiдьчому кодловi, щоб колесом ставали й слухали, що наказу? батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтiвники, супротивники черкаськi!" "Колесом ставайте, люди добрi, колесом, дiтоньки любi, тихо там, добре слухайте, що ?х милiсть, люди царськi, читатимуть". Народ оточив колесом огнище i в безмовнiй покорi слухав незрозумiлий манiфест царський. Вусатий рейтар читав його голосом грiмким, але однозвучним, не зважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та вiдпочиваючи якраз не там, де треба,- iз-за чого змiст царського письма затемнювався дорешти. Меншиков зупинився осторонь мiж липами, так що серед темряви його й не бачили, i звiдси приглядався до цi?? цiкаво? i з малярського боку дуже ефектовно? картини. "Гетьман Iван Степанович пропав... кудись у безвiсть, i звiдси... виника? сумнiв, чи нема... тут... ворожих факцiй",- проголошував вусач. "Брешеш!" - загуло нараз десь здалеку вiд церкви, з-помiж могилок. Натовп стрепенувся, вусач читати перестав. Вiд могилок виходив височезний дiдуган, з бiлими вусами, зi жмутками бiлого волосся на пiдголенiм лобi, весь бiлий, лиш полумiнь кидала на нього вiдблиски червонi. Став пiд дзвiницею, пiд самими дверима, високий i страшний, як опир. Нiхто його не знав, жiнки гадали, що дух. Хрестилися, дiти з криком утiкали в село. "Брешеш! - гукнув, простягаючи в напрямi читаючого солдата свою костисту, довгим життя висушену руку.- Гетьман Мазепа не щез, вiн пiшов по славу i по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!" Говорив так голосно, що Меншиков чув i розумiв кожне його слово. ."Не гетьман зрадив народ, а ви зраджу?те його, вiдрiка?теся вiд нього, як Петро вiд Спасителя свого, нiкчемнi труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребi? о ризи його, гризiться за серебренникiв тридцять, поки вас царська пiдошва не розчавить, як хробiв на шляху. Гетьман камiнь двигнув, камiнь, що давив вас i предкiв ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькi черепи вашi i на голови нащадкiв ваших,- раби! Як безмовна скотина, покiрно слухайте i до вiдома приймайте, що вам чита? посiпака царський, замiсть навiки затулити його брехливий рот,- труси, падлюки!" Царськi люди збилися в гурт, ?х було кiлька, а кругом сотки непевного народу. "Готовись!" - гукав вусач. Як камiнь стояли серед моря людських голов. Дiлило ?х вогнище, котре можна було зiтханнями вгасити i затоптати ногами в одну мить. Натовп заметушився. "Як ти смiв?! - верещав вусач.- Ми люди царськi, головами заплатите за нас". "Совiстю заплатите за зраду Укра?ни",- вiдповiв дiдуган. "Авжеж, авжеж!" "Правду .говорить дiд!" "Не слухаймо москалiв, слухаймо його!" Море обливало камiнь, жар потухав... В цей рiшаючий мент Меншиков дав знак сво?м людям. З криком i свистом пустили коней в натовп. Списи, як блискавка з чорно? хмари, вилiтали. Люди захвилювалися, розступилися i з криками вiдчаю розбрелись на всi сторони свiта. На майданi осталося кiлька тiл, що звивалися вiд болю i кричали порятунку,- надаремно. "Живим його берiть! Бунтар!" - наказував свiтлiйший, спиняючи коня бiля вогнища самого. Царськi люди кинулись сповняти наказ князя. Але кругом дiда стояло вже кiлька парубкiв з головнями, вихопленими з вогню. Вiдбивалися ними вiд шабель. Iскрами й жаром сипали в очi москалiв. "Спасибi, дiти, що не оставили самого,- говорив дiдуган, напираючи на найближчого рейтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пiтьму нiчну.- Не осоромимо себе, поляжемо за других!" Шаблею даром не махав, кожний його удар смерть або важкi рани, останнiй зойк або розпучливi стогони. "От так ?х диявольських синiв! Ще наша слава не пропала". Кiлька ратникiв обiймало i цiлувало мать-землю сирую, пiд дзвiницею жменька оборонцiв слави й волi обливалася потом i кров'ю. "Хто там ще, пiдходь! - кликав дiд.Спiшись на другий свiт, щоб не минула нагода згинути з добро? руки!" "Пали!" - вiдповiв Меншиков, повертаючись до сво?х. Рейтари зiскакували з коней. Конi полошилися, треба ?х було вiдводити геть. Боялись огнища, а може, й дiда, що стояв пiд дзвiницею високий, як дзвiниця, страшний, як опир, бiло-червоний,горiв. "Пали!" - повторив Меншиков. Залунали першi пострiли - i два парубки поклонилося землi. "На дзвiницю!" - наказав дiд. Ускочили, дверi загатили, чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонiв. Загудiв найбiльший з них голосно, розпучливо, тривожно, але - надаремно. Нiхто не наспiвав на клич. З дзвiницi було видно, як гасло свiтло в селi. Народ кидав сво? вогнища домашнi, люди, як перепiлки по стернi, розбiгалися по полях i ховалися по нетрях i плавнях. Вжахнулося село. Та не вжахнулися тi? на дзвiницi. "Нам виходу з цi?? дзвiницi нема, хiба на другий свiт",- казали, ховаючись вiд куль i посилаючи сво? на долину. Мали ?х мало. Анi одно? даром не пускали. По кожнiй пiд дзвiницею роздався безтямний крик i погана лайка. "Виважуй дверi!" - гукав вусач, той самий, що читав царський манiфест. Але на спину його впав добре пущений камiнь згори, i вiн хрестом поклався на розмiшану чобiтьми землю. Облягаючi розскочились, як вовки вiд вовка, влученого кулею мисливого, i в обложенцiв вступила нова охота витривати в нерiвному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогiв, врятують честь села?.. Та куль вже не було. "Здiймай найменший дзвiн!" - наказував дiд, пускаючи вдiл вiдiрвану лату. Насилу зняли, взяв, розмахнувся i пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руцi стояв свiтлiйший. Дзвiн загомонiв у лету, нiби здивований незрозумiлим для нього бажанням грiзного дзвонаря, i, пролетiвши понад головами рейтарiв, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя. "Не попав,- промовив старий,- а жаль, бо цього в першу чергу треба б пiслати до чорта. Ануте ще раз!" Вiдчепили другий, дiд глянув, затямив собi мiсце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горiлиць: "Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь!" I - замовк. * * * Виважено дверi до дзвiницi. "Посвiтiть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип!" - кричали надолинi. "Прикладами ?х, дулами мушкетiв по головi, не пускай!" - лунало на дзвiницi. Билися за кожних схiд, за кожний щабель на драбинi. Москалi дзвiницi приступом взяти не могли. "Здавайсь! - гукали на парубкiв.Свiтлiйший помилу? за хоробрiсть". "Хай його милу? чорт!" - вiдповiли згори. Замовкли стрiли. Обложенi не мали чим стрiляти, облягаючi не могли, бо ?х люди були всерединi. Меншиков наказав огнище перенести пiд стiну дзвiницi, з того боку, куди завiвав зимний, сильний вiтер. "Докидай гiлляк!.. бiльше!.. ще!" Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвiницю, але й стiни церкви, i хрести на могилках, i хустки на хрестах, та розмальовуючи кожну гiллячку старих, безлистих лип. Дим вдирався на дзвiницю дверима й вiкнами, усiми щiлинами розгойданого повершя. Дзвони розгрiвалися,- нiби оживали. "Ось вам ще!" - гукали обложенi, кидаючи вдiл останки балкування. "Пiдпалюй сходи!" - вiдповiдав на те московський пiдстаршина. Надолинi дзвiницi стояли останки старого iконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир. Пiдпалили. Востанн? обличчя святих засiяли надземським блиском, глянули здивовано i перемiнилися в огонь. Дзвiниця спалахнула високим горючим стовпом, вiд котрого розвиднiлася нiч. "А розкажiть там царевi, як ми вiтали його манiфест!" - гукали згори. "Поклонiться гетьмановi Мазепi вiд нас!" "Скажiть, що не осоромили ми себе i його!" Решту заглушив луск. Дзвiниця захиталася, затрiщала в основах i, як пiдрубаний дуб, перехилилася на той бiк, куди хилилася здавна, на захiд. Зойкнули дзвони, i з цiлою силою непроголошених звукiв, з пiснями рад остей i смуткiв, з воскресними й похоронними акордами полетiла вниз. Облягаючi розбiглись, затулюючи долонями очi, наполоханi конi фантастичними звiрами понеслись по полях - свiтлiйший стояв i дивився на дiло рук сво?х. "Бунтiвники! Черкаси! Мазепинцi!" Мабуть, перший раз вилетiло це крилате слово на свiт, щоб то чорним птахом, то невмирущим фенiксом, то голубом бiлим лiтати понад полями i степами, понад широкими просторами Укра?ни, буйним, нестримним летом крiзь темряву вiкiв. У ПОГРIБКАХ До?жджаючи до Погрiбок, Меншиков побачив на узбiччi вiд села, мабуть, у чималому садi великий, ясно освiтлений двiр. Ворог не так-то далеко, його пiд'?зд може легко загнатися туди, цар в тому дворi не сто?ть,- погадав собi свiтлiйший i минув липову алею, прямуючи далi - в село. Цар дiйсно стояв квартирою не в дворi, а в однiй iз селянських хат, котро? малi вiконця поприслонюванi були веретами, щоб не било з них свiтло. Туди справили свiтлiйшого царськi патрулi, розставленi щодвадцять-тридцять крокiв. Чим ближче до царсько? хати, тим i бiльше тих патрулiв, самi сильнi, здоровi хлопи з волоссям, посипаним борошном, з мушкетами на раменi, стоять як стату?, завороженi наказом грiзного, великого царя. Мимо пiзньо? пори в квартирi рух. Кiннi штафети при?жджають i вiд'?жджають звiдтiль. Генерали входять i виходять з хати. На подвiр'? гуртками стоять офiцери, пiшi, кiннi, артилерiйськi, рiзних полкiв, усякого рода збру?. Вiд двох-трьох годин на накази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо холод добира?ться до шпiку-костi, а сказати того не. смiй, бо найменша виява невдоволення - це бунт. Смирись i готовий будь летiти, хоч би й на певну смерть, щоб тiльки сповнити волю царя, котрий нiякого супротивлення не зна? i знати не хоче, для котрого людина це тiльки одна цифра в його великому рахунку. Добре, що офiцери послух цей виссали з матiрних грудей, а терпеливiсть одiдичили по батьках. Не вiдчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стiною, в звичайнiй селянськiй хатинi сидить той, що ?х життя у сво?й жменi трима?, великий будiвничий, котрий на сво?х людей дивиться, як на камiння, як на сировий матерiал то? будiвлi, котра народилася в його буйнiй головi. Офiцери пiзнали команданта кiнницi його величества i тягнуться, як струни, дарма, що нiч i що свiтлiйший не бачить ?х i навiть не дивиться на тую рiзноманiтну товпу. Зiскочив з коня, драгуновi, високому як вежа, кинув свiй кожух, вбiга? у хату, у вiдчиненi дверi налiво. Кида?ться йому назустрiч задуха i той сопух, який бува? в непровiтренiй хатi, в якiй вiд кiлькох годин диха? кiлька десяткiв людей, немитих, некупаних, що Бог вiсть коли перебирали бiлизну. Принесли з собою запах овечих кожухiв, кiнського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну i горiлки. Побачивши малого тiлом, але великого значiнням достойника царського, подаються, роблять йому мiсце. В покорi туляться - прилипають до стiн. Меншиков розгляда?ться, хто це такий? Прошаки, москалi i черкаси. Видно по тiм, як себе тримаючи, як милосердно дивляться, люди, якi тiльки спиняють во?нне дiло. Але чому ?х нинi так багато? Меншиков додуму?ться. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти мiсця тих, що пiшли за Десну, а хай побiдить Карло, до нього кланятися пiдуть. "Падл?ци! - подумав голосно свiтлiйший.- Падл?ци!" - повторив, додаючи ще декiлька щогрубших епiтетiв. "Ти хто такий?" - спитав Меншиков, наступаючи на одного з них. Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди. "Ти хто?" - повторив князь. "Сотник тутешньо? сотнi, Iван Мотовиленко",- ледве видушив з себе. "Чого тобi?-гримнув на нього свiтлiйший.- Говори!" "Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне",- бубонiв запитаний. "Пiрнача забажав?" "Ваша свiтлiсть зволили вселаскавiше сказати". "Ось тобi - пiрнач!" - i луск мало?, але вправно? в биттi долонi залунав по хатi. "Iзм?ннiки, сволоч, падло! На колесо вас, на гак, на гiлляку. Ось де вашi пiрначi, блазнi. Сотнi в руках тримати не вмi? i пiрнач йому давай". Нефортунний кандидат до пiрнача присiв, пiрнув у натовп i поза плечi других протиснувся до дверей, щасливий, що на тiм i скiнчилося. Меншиков до другого пристав. "А ти?" - гукнув, показуючи на нього рукою. "Я, Андрiй Кандиба,- бубонiв цей,канцелярист гетьмансько? канцелярi? у Батуринi". "Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?" "Певну вiсть приношу, що гетьман не пропав, а бiля Оболоння з п'яти тисячами козакiв до шведа, на правий берег Десни перейшов". "Доказно зна?ш?" "На власнi очi бачив, як у недiлю вранцi виступав. Знаю, хто з ним був i хто в Батуринi остався". "Звiдки приходиш?" "Прямо з Батурина. Можу сказати, як укрiплений город, скiлька гармат i де стоять, якi запаси пороху i куль. Все знаю, служити рад". Меншиков пiдступив до нього, глянув в очi i - вiдвернувся. "Нiкчемний! - сказав, нiби у лице плюнув.- Геть менi, проч! Повiтря не тро?ть, забирайтеся всi, сейчас, вон!" Кланяючися, тиснулися у дверi назадгузь. Канцелярист гетьмансько? канцелярi? теж. "Ти в сiнях пiдожди, сволоч!" В хатi зробилося пусто. Меншиков сiв на лаву. Долонями по колiнах ударив: "Який народi" Плював. Гнилий сопух йому в носi вертiв. "Сморiд такий, фу, чорт!" Зiрвався i вiдчинив входовi дверi нарозтвiр. Вiтер його за голубу ленту термосив. "У його величества хто?" - спитав нараз чергового офiцера, що навинувсь йому пiд руку. "Свiтлiйший князь Дмитро Михайлович Голiцин",- вiдповiв той. "Довго?" "Вже годину, як зволили прийти". "З годину?"...- i Меншиков вирiшив не входити до царя. Хай Голiцин сам прi?. "Коли б його величество спитали, чи я вже тут, вiдповiси, що князь Меншиков перед годиною при?хав". "Слухаю вашо? свiтлостi". Офiцер хотiв iти. "Стривай! ? у вас водка i закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай менi зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!" Вертаючи в хату, почув, як у сiнях канцелярист зубами дзвонив. "Падл?ц!"...- i Меншиков знов присiв на лавi. Перед ним поставили пiднос. Поспiшно випив скору чарку царсько? анижiвки i закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку i на голiй дошцi спав би до самого ранку. А тут ще чека? його розмова з царем. Ще й яка! Може, i з дубинкою. "Тьфу, чорт!" - Меншиков задумався. "Коли ти гриб, так лiзь у борщ",вирiшив, випиваючи чарку. А по горiлцi пiднiс до уст кiвш грiтого пива. Пив i поглядав на дверi, за котрими цар з Голiцином балакав... Вiдчинилися. Меншиков побачив царя. Не цiлого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвiрка. Видно було тiльки чоботи чорнi, юхтовi, лосевi штани й зелений, лентою перепоясаний, кафтан. Гудзики вилискували, як зорi. Нараз цар зiгнувся i переступив порiг. "Данилич! - крикнув, побачивши свого любимця,- ти тут?" Меншиков зiрвався, мало пiднос не перевернув. "Крiпишся? Крiпись, заслужив. Дай, вип'?мо з тобою по чарцi. То ще Мазепина анижiвка, славна й вiрнiша вiд нього. Як проковтнеш, то не втече, хiба випустиш сам". Меншиков дивувався, що цар в доброму настро?. Чи не на Голiцинi перший гнiв зiгнав. А може, соромиться, що довiряв Мазепi, i сором за жартами скрива?. "Ну, от i бачиш, як цей старий чорт нас з тобою пiдвiв",- почав по хвилинi цар. "Всi вони одного батька дiти тi черкаси,- вiдповiв, махаючи рукою свiтлiйший.- Тiльки й глядять, щоб каменем вiдплатити за хлiб". Цар надумувався хвилину, а потiм руку поклав Меншикову на рам'я. "Зна?ш, Саша, мабуть, ми з тобою не вiдплачували iнакше. Що?" Смiявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував його. "Що нового, Данилич?" "Бунт..." Меншиков з острахом глянув на царя, чи не пiдда?ться вiд приступовi гнiву. Але цар не гнiвався, лиш далi попивав анижiвку. "Мазепинка",- i мляскав язиком. "А що нам з Батурином робить?" - спитав нараз. "У нас з Батурина чоловiк",вiдповiв свiтлiйший. "Поклич!" "Гей ти там, сволоч, виходи!" - гукнув Меншиков у сiни. На порозi появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярi? довгi лiта писав. З благанням ласки повалився царевi до нiг. Цар чобiт вiдсунув. Сидiв на стiльцi, спиною оперся об скриню i набивав коротку люльку голландським тютюном. Спльовував через зуби, не зважаючи де. Меншиков пiдбiг до печi, добув маленький гарний вуглик i на долонi пiднiс i вкинув царевi до люльки. "Спасибi! Не трудись, ще пальцi попечеш,- усмiхнувся хитро.- Так, так! Уважай, Данилич, щоб пальцiв не попiк". Меншиков зрозумiв натяк i очi додолу опустив. Усмiхався тою усмiшкою, в котрiй можна домiрковуватися усього. Пакнувши кiлька разiв файку, цар, нiби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав бiля його нiг, запоровши носом у землю. "Вставай! - гукнув, штовхаючи лежачого в лоб.- Не люблю таких кумедiй. Говори!.. Або нi. Стривай!.. Данилич, поклич Голiцина й Шафiрова та ще кого гада?ш. Хай чують... Помiрку?мо опiсля вкупi, що нам з тим Батурином робити". Меншиков вибiг. За хвилину прийшли Голiцин, Шафiров i ще декiлька генералiв. Канцелярист приютився у кутi. Здавалося, малi?, никне чоловiк, за хвилину не буде його. "Сiдайте!" - сказав цар до сво?х людей, показуючи рукою на широку лавку вiд покуття до мисника при дверях. "Говори!" - звернувсь до канцеляриста. "А лиш, чу?ш, не важся менi брехать, бо язик не твiй, а може, й голова". I каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись i захлипуючись зi страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити яко? похибки, за яку можна заплатити мукою i життям. Розказував канцелярист Андрiй Кандиба, як гетьман ви?здив iз Батурина, хто з ним по?хав, якi частини полкiв i якi сотнi забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скiльки гармат i мунiцi? там, як укрiплений замок, скiльки поживи у мiщан i в вiйськових магазинах. "На що покладаються батуринськi iзмiнники?" - спитав, перериваючи, цар. "На хоробрiсть Чечеля i знання Кенiгзена". "А Чечель i Кенiгзен?" "На те, що гетьман зi шведами на вiдбiй ?м упору поспi?". Цар був вдоволений з вiдповiдi. "Хай сподiваються! - гукнув i розсмiявся, аж хата загудiла: - Ха-ха-ха! Хай сподiваються, правда, Данилич?" "Чим бiльше сподiваються, тим гiрше розчаруються",- вiдповiв свiтлiйший. "Постара?мося, постара?мося",бубонiв цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя. Думав. Його люди дух у собi заперли. Нараз зiрвався i сво?м звича?м став кроками велетня мiряти невелику хату. Здавалося, що стiни порозсаджу? i що стеля впаде й розчавить усiх. За царем бiгала його тiнь, велика, безугарна, на цiлу стiну, стелю i на половину друго? стiни. На першiй - ноги, на стелi - тулов, на другiй - голова. Крiм вiдгукiв ходи нiчого не було чути. Хата завмерла, здеревiла в тривожнiм дожиданнi. Цар шаблi при собi не мав, нi пiстолiв, але руками, як довбнями, мiг поторощити всiх. Нiхто не був певний свого життя. Страшно. Цей страх рiвня? усiх. Меншикова, Шафiрова, генералiв з чорнильною душею. "Ти хто? - пита? нараз цар, стаючи перед канцеляристом: - Хто?" "Я, я, Андрiй..." "Все рiвно - Андрiй, Микита чи Охрiм. Кажи, чим ти був у службi в гетьмана Мазепи?" "Кан... це... ля... рис... том". "Чого покинув службу? На кого ?? залишив? Пощо пришлявся тут, падл?ц?! Одвiчай!" "Його величеству вiрним хотiв остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана i його людей". "Сволоч! Нинi гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене. Iуда!" Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колiнах, голова в рамена влазила, царськi слова придавлювали його, коли б мiг, пiд землю влiз би. Земля не розступалася. Хай би вбив, легше було б, нiж те тривожне дожидання. "Забрати його на конюшню i влiпити 20. Не бiльше. Той падл?ц бiльшо? порцi? не вартий!" Вивели. За хвилину чути було з конюшнi зойк i рев. "Поруть...- зауважив цар, сiдаючи на сво? мiсце й набиваючи люльку сво?м голландським, шiперським тютюном.- Мо? люди тiльки й умiють, що пороти. Бiльшому я ще ?х не навчив. Навчиш ти ?х чогось..! - Вiн поправився i, звертаючись до Меншикова, диктував: - В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шеремет'?ва, Довгоруких, Апраксиних i iнших, що в рiзних сторонах стоять, щоб не далися пiдвести старому лисовi, новому Iудi, котрий 21 рiк був менi вiрним, а над гробом, бiля домовини, зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не менi, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде". Вiдсапнувши, виправдував себе: "Двадцять i один рiк вiрно служив. Як же не вiрити було? На кожний поклик виступав у похiд, козакiв, скiльки треба, давав i не жалiв грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловiк, ?вропе?ць, не азiат, як ви. А який благородний на вид, якi вiрнi очi - собака!" Хвилювався, насилу здержуючи гнiв: "Треба оповiстити новий манiфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий i зломивши присягу, по?хав до шведа. Порозумiвся з ними i з поляками, щоб православнi церкви й монастирi в руки ксьондзiв i унiатiв вiддати. Нехай нiхто не вiрить його влесливим словам, а старшини хай з'?жджаються у Глухiв задля вибору нового гетьмана... Так буде краще. Тепер ми вже зна?мо, що гетьман не пропав, а до Карла по?хав, хай його чорт!" В конюшнi заспоко?лося. Не чути було лускоту батогiв, лиш скавулiв хтось, як побитий пес. Цей знак терпiння заспокоював царя. Йому ставало легше. "А з Батурином? - повторив нараз запитання.- Що нам з тим Батурином робити?" Присутнi несмiливо виявляли сво? гадки. Однi були за тим, щоб оставити його сво?й судьбi. Якщо Карл з Мазепою перейдуть Десну - не пора облягати Батурин. Дехто дивувався, що гетьман все-таки не мало свого вiйська в Батуринi залишив. Мабуть, не гада?, щоб ми його здобули. Меншиков був iншо? гадки. Йому не хотiлося прощати козакам i мiщанам тi?? наруги, яко? вони йому завдали, не впускаючи в мiсто. "Сам ти, царю, сказав,- почав,- що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринцi супротивилися тво?м наказам царським. Ще й насмiхалися над нами, над слугами тво?ми. Кидали на нас з мурiв обiдливими словами. Батурин заслужив на сувору кару". "Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко i основне, щоб камiнь на каменi не остався! Покарай!" Над Батурином повисло грiзне рiшення Петрове. НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ Днi i ночi минали батуринцям на безнастаннiм вижиданню й в тривозi. По вiдправi, яку дали князям Меншикову й Голiциновi, знали, що ?м нi прощення, нi пощади бути не може. Як прийдуть москалi, то треба боротися на смерть i життя, здатися, значить, вiддати себе i город на певну загибель. Про те вони й не гадали. Витримати, поки гетьман зi шведами не прийде на вiдбiй. Менш смiливi й завзятi та слабшi характером шукали нагоди, щоб вискочити з це? нетвердо? твердинi. Так зробили Нiс i Кандиба, але не всiм воно вдалося. Були такi, котрих переловлено. З ними поводилися, як зi зрадниками. Роздратована товпа робила з утiкачами коротку розправу. Бо не такий страшний той ворог, що зверху, як той, що всерединi,повторювали за Чечелем гетьмановi слова. Не тiльки козаки, але й мiщани соромилися, що лучаються мiж ними такi нiкчемнi душi. По кожнiм такiм випадку Батурин довго не мiг заспоко?тися. Розказували собi всiлякi вiстки. Привиджувалися ?м москалi. Розвiдчики вертали збентеженi й переповiдали те, що зачули вiд сусiднiх селян про переднi сторожi царсько? армi?, якi вночi перелетiли крiзь ?х село. Вiстi, зродженi з батька страху i з матерi тривоги, котрих годi було справдити. А по кожнiй з них цiла залога ставала в поготiвлю. Чечель обходив брами, а Кенiгзен справляв дула нечисленних гармат туди, звiдки нiбито мав пiдiйти ворог. Чекали годину, двi, а коли ворог не показався, радiли, потiшаючися думкою, що, може, вiн i не прийде, може, вже зi шведами в бою сто?ть. Усiма люблений диякон, що, вiдправивши службу божу в сво?й церквi, обходив вали й мури, не раз ставав, знiмав очi вгору й молився: "Да отнiметься чаша сiя от нас!" Аж 31 жовтня вранцi варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить. Заворушився город. Хто почував себе спосiбним до бою, бiг у замок. Жiнки несли харчi, питво, воду, старi дiди, що вмiли осмотрювати, i бабусi-знахарки, що знали зашiптувати рани, й собi шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немiчнi й безсилi молилися в церквах: "Да отнiметься чаша сiя". Невеликий московський вiддiл наближався. Вже й голим оком, i не з вежi, а з валiв можна було почислити людей i коней. Небагато ?х. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тiльки посланцi для переговорiв. Так воно ?, бо наперед висунулося три драгуни з бiлою хоругвою. "Не стрiляти!" - гукав, оббiгаючи мури, Чечель. "Дожидати знаку!" - наказував Кенiгзен. Тиша. "Князь Дмитро Михайлович Голiцин",зауважив хтось. "Цей самий, що ми вже його раз не впустили". "Лiзе, як свиня в город. А бий же по рилу!" "Не смiй стрiляти!" - гасив цей запал полковник Чечель. "Чекай знаку!" - наказував Кенiгзен. Голiцин пiд вали не пiд'?хав. Послав сво?х парламентарi?в. "Пустiть нас у город!" - кричали вони до козакiв. "У город не можемо нiкого впустити, гетьман не велiв. I не впустимо, ми вже вам раз це сказали". "Лист вiд його величества царя веземо". "А щоб ти пропав разом з отсим листом". "Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас". "Ти, небоже, мабуть, адресу помiняв - замiсть до пекла до Батурина привiз". "Та що з ним балакати, москаль! Стрiляй! Це всякому зрозумiла мова". "Не важся - бiла хоругов!" "Так що? Закрасiм ?? на червоне". Командант насилу здержував козакiв. "До кого лист?" - пита?. "До сердюцького полковника Чечеля",вiдповiда? москаль. "Давай його сюди!" "Кого? Лист чи москаля?" "Лист". "Не треба нам його листу. Не бажа?мо знати, що пише цар. Зна?мо, зна?мо його змiст: пiддайтесь, я помилую вас". "Не вiримо царевi, вiн не раз слово ломив. Чого сто?ш? Стрiляй!" Чечель сердиться: "Не вам тут наказувати, а менi, на мене гетьман команду здав. Лист треба прийняти й прочитати. Так не може бути!" Спустили з валiв драбину, пiд'?хав царський посланець i на кiнцi списа подав козакам лист, який доручено Чечелевi. Цар сповiщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя i Укра?ну, злигавшися зi шведами i з поляками на шкоду робучого народу i на затрату свято? православно? церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царсько? пiхоти, а то для бiльшо? безпеки. Заспокоював батуринцiв, щоб не боялися шведiв, бо скоро вiн сам, цар, у власнiй сво?й особi до Батурина при?де. Лист був написаний так, нiбито цар нiякого сумнiву в вiрностi Батурина i в прихильностi Чечеля до себе не ма? i нiбито йому дуже на добрi й на безпецi Батурина залежить. Чечель, прочитавши лист, задумався. Не важко було догадатися, що мiг вiн мати тiльки два завдання: або спробувати востанн? переломити вiрнiсть батуринських борцiв для гетьмана i перетягнути ?х на свiй бiк, або прямо пiддурити ?х, щоб дiстатися на замок, захопить його в сво? руки i тяжко покарати козакiв i мiщан за ?х дотеперiшнiй непослух i за вороже вiдношення. I те, i друге було Чечелевi не по душi. Вiн хотiв додержати присягу на вiрнiсть гетьмановi, але ж i долi Батурина не хотiв брати на свою совiсть. Тому-то й попросив Голiцинових людей пiдождати, а сам скликав сво?х старшин i визначних батуринцiв на раду. Двiчi прочитав ?м царський лист. "Хитрощi! - крикнув Кенiгзен.Тimео Dаnаоs еt dona ferentes. Рiшуче противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вiрностi мо?му регiментаревi, на те я офiцер. Офiцерське слово - рiч свята". "Один полк,- зауважив Левон Герцик,для нас нестрашний. Нас бiльше тут". "Хоч би ми тiльки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увiйшов". "Можна розоружити". "Щоб мати ворога не лише перед собою, але i всерединi? Тодi пильнуй не тiльки мурiв i валiв, але й того полку. Не впускаймо". Генеральний осаул Гамалiя був теж тi?? гадки - щоб не впускати: "Впустимо, перейдуть браму i хто нас впевнить, чи зараз-таки не почнуть бою. Вони всерединi, а iншi полки зверху, в двох огнях не усто?мося. I хто його зна, який це полк, може, двi-три тисячi людей. Впускати нiяк не можна". "А що ж ви скажете, пане городничий?"-спитався Чечель. "Що я скажу? Скажу, що город теж хоче i бажа? собi додержати вiри свому гетьмановi Мазепi. Ми ж мешканцi його столицi. Коли столиця зрадить, чого ж тодi сподiватися вiд iнших мiст? Батуринськi мiщани не бажають собi москалiв. До мене з усiх вулиць приходять люди i просять, щоб не слухати лестощiв царських, обiцяють терпiти обстрiл, голод i всякi невигоди, дожидаючи гетьмана i шведiв на вiдбiй. Не впускаймо грецького коня до нашо? Тро?". "I як же ?х впускати? -озвався батуринський сотник.- Хiба ж ми дiти, щоб вiрити влесливим царським словам. Це ж пiдступ, бiльш нiчого. Хочуть здобути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить ??, а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих. А так,- гадають собi москалi,- пiддуримо легкодушних черкасiв i без труду i без всяко? втрати дiстанемо ?х у сво? руки". "Спробуйте,- кричав Гамалiя,впустити. Город спалить, мешканцiв перерiже, а нас на муки вiзьме". "Це саме станеться,- зауважив Герцик,- якщо москалi Батурин здобудуть". "Станеться або нi - надво? баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? - обстоював при сво?м Кенiгзен.- Як гинути, так краще зi збро?ю в руцi, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хiба по мо?м трупi москалi в Батурин увiйдуть, так менi, Боже, допоможи!" Козаки, розставленi скрiзь по замку, i собi гукали: "Не впускати Москви, не вiрити царевi, це пiдступ, звичайнi хитрощi московськi, ми замку не здамо!" "Як же тодi i що - гада?те маю я вiдповiсти царевi?" - питався Чечель. Гамалiя радив вiдповiсти щось на зразок листу запорожцiв до султана. Чечель бачив, що Батурином опанував цей завзятий настрiй, коли люди перестають спокiйно думати. I вiн завзято стояв на тому, щоб Батурин оборонявся до останньо? кулi i до останньо? краплi кровi, але розумiв, що на всякий випадок царевi треба вiдповiсти полiтичне, бо лайливi слова негiднi такого поважного моменту. "Напишемо,- казав,- що ми вояки i що наша рiч сповнити наказ вождя. Наш вождь - гетьман. Що з ним сталося, не наше дiло знати. Хiба прийде другий гетьман, вибраний законним ладом, i вiдмiнить наказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всiма вiльними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог сто?ть на Укра?нi". Такого змiсту лист привезли московськi посланцi Голiциновi. Вiн прочитав i, не надумуючися довго, подався назад. Городом знов заволодiла радiсть. В церквах служили молебень, тiшився народ, що Чечель не впустив москалiв, нiчого так не боялися батуринцi, як того. Як би воно не було, а небезпека вiдсунулася на якийсь час - може, на все. Залога хоробра, старшини досвiдченi, Кенiгзен зна? сво? дiло, гетьман теж не за горами - чого ж тодi тратити надiю? Та не тiшився Чечель. Вiд догадувався, що незабаром, за Голiцином появиться московське вiйсько й розпочнеться облога. Треба було вiддати останнi накази. Чечель наказав позривати мости на Сеймi, щоб коли не припинити, так вiдтягнути на якийсь час переправу московського вiйська. Для обложених тi мости вже непотрiбнi. Що мали привезти до мiста - привезли, хто з сiл i хуторiв мав при?хати - при?хав, i Чечель дав наказ. Затрiщали поруччя, падаючи в воду, заломився помiст; що можна було з лiвого боку перекинути на правий - перекидали, що нi - пускали на рiку, щоб хвиля несла. Поспiшно пiдрiзували палi i стовпи, повбиванi в рiку, бо виривати не було часу,- москалi надходили. Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кiнний вiддiл робiтникiв. Задуднiла земля, застогнали конi пiд натиском острогiв. Теслi й пiонери мiряли очима вiддаль мiж московськими ?здцями i Сеймом i далi робили сво? дiло. Ще кiлька стовпiв хоч з другого боку пiдрiзати, ще треба перевести човни, що ?х забуто в шуварах, ще балки забрати, щоб ворог не мав готового матерiалу пiд рукою,- ще, ще! "Кидайте мiст! - гукали ?м з валiв.Бiжiть, бо замика?мо брами!" З жалем дивилися на недокiнчену працю. Бiгли в замок. Два смiльчаки ще борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали i його та пустили за водою. Хай пливе i хай да? людям знак, що Батурин зiрвав за собою останнi мости. "Скорiше! Скорiше!" - принаглювали ?х з мурiв... Ускочили... Чечель наказав брами позасипати землею. Сотнi мотик кинулися рити землю. Сотнi тачок привозили ?? з майданiв i огородiв. Брами загачено землею, камiнням, старим деревом, непотрiбними возами так, що хоч би ?х ворог i вiдчинив, так мусив би прокопуватися крiзь той насип, а це нелегка рiч. * * * Сонце продиралося крiзь осiннi хмари й освiтлювало московськi полки, що наближалися до Сейму. Пiдходили i на вiддалi гарматного стрiлу ставали на полях табором. Все новi прибували, пiшi й коннi, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хлiб. Обложенi дивилися на той караван, на той живий обруч, котрим Москва збиралася скувати i здавити Батурин, як удав трощить костi сво?? жертви. "Бiльше ворога - бiльше честi!" - доповiдали смiливiшi. Кенiгзен з файкою в зубах ходив вiд гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи ?м накази. Мiщани бiгали з одного кiнця мiста в iнший. Кожний хотiв побачити ворога на власнi очi, чи великi його сили, скiльки гармат, чи витрима? Батурин ?х натиск? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосiбних до оборони. Решта мусили вдоволятися тим, що вiд iнших зачули. "Москалiв, як сарана, як круки злiтаються на Батурин. Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости..." Кенiгзен викотив з замку шiсть гармат i дула ?х направив на московське вiйсько. Ще трохи i вони промовлять сво? слово - розпочнеться бiй. Найстрашнiшi першi стрiли, перший рев гармат; пролуна? i вухо привикне. До всього привикне чоловiк,- потiшали себе батуринцi. Аж, гляди, через Сейм переправля?ться кiлька людей. I знову бiла хоруговка в одного на списi. I знову: "Не стрiляй, наказу жди!" Батуринцi пiзнають сотника Жарковича. I вiн тут, нащадок гарних предкiв, на службi у москалiв? Сором! "Чого тобi?" "Вiд свiтлiйшого з останнiм словом приходжу. Пустiть!" - гука? Жаркович. "Ми вже двiчi те останн? слово чули, а пустити не ма?мо куди. На замок i миш не просмикнеться". "Спiзнилася його милiсть, пан сотник",- починають глузувати з нього. "А хочеться до сво?х, правда? Що? Хочеться свого борщу i добрих вареникiв по?сти". "Мабуть, наскучив московський квас". "I позаушники його свiтлостi князя". "Не сором тобi, сотнику, нам у вiчi лiзти?" "Зрадницьке дiло робиш!" - кричали йому. "Я на вас хлiбом, а ви на мене каменем",- вiдповiда? Жаркович. "Кращий наш камiнь вiд твого хлiба",- кажуть йому i радять вертати з чим прийшов. "З останнiм рятунком приходжу, впустiть, а то пожалi?те",- остерiга? ?х сотник. "Не жалi?мо, що не впустили князiв, обiйдемося i без сотника Жарковича". "Обiйдеться циганське весiлля без марципанiв". Насмiхаються. "Кров ваших батькiв i дiтей впаде на голови вашi! Пустiть!" "Як впаде, то не на нас, а на таких зрадникiв, як ти". Розмовi не видно кiнця, аж вiд Чечеля приходить наказ, щоб Жарковича витягнути по стiнi. "Найкраще б,- радять козаки,- петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тодi ми вже й потягнемо". "Ще й високо,- додають другi,- там, де i слiд такому собацi!" Насмiхаються, а все ж таки слухають Чечелевого наказу. Спускають довгу i сильну линву з петлею на кiнцi. Жаркович суне туди правий чобiт. "Не чобiт, а голову сунь!" -кличуть. "Голову, кажуть тобi!" Жаркович руками чiпля?ться за линву i пробу?, чи нога крiпко сто?ть: "Тягнiть!" "I кишки витягнемо з тебе, як попросиш",- вiдповiдають йому з-поза муру, налягаючи на линву. Жаркович спина?ться вгору. "Тримай, щоб не випустив з рук!" - наказу? сотник, що пильну? тi?? "факцi?". "А може б так справдi пустити?" - радяться козаки. Жили ?м понабiгали на руках, як посторонки, бо таки ? що тягнути. "?й-Богу, не вдержу! - репету? один.- Поможiть, а то пущу того ведмедя, що на липу за медом лiзе". "Не пускай! Не бiйсь, не заб'?ться, як кiт на всi чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому..." Тягнуть. "Та-бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобi б у Москвi по мачтi спинатися, може б, пляшки горiлки доскочив". Навмисне не спiшаться. Як Жаркович долiз до середини стiни, стають. Кажуть, що линва врива?ться, протерлася до гострого муру. Жаркович в крик: "Це знущання над послом вiд його свiтлостi?" "Над зрадником Укра?ни",поправляють його. "Хай трохи на?сться страху, худоба",- заспокоюють сотника, котрий гука? на них, щоб скорiше тягнули. "Пiзнiше прийде, пiзнiше обiрве,кажуть,- бо народ йому не дару?". I дiйсно народ не дарував. Як тiльки сотник Андрiй Жаркович перелiз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулакiв, як довбнями, стало складати його. "Царський прислужник!" "Москалiв на нас веде!" "Катюзi по заслузi!" Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру i плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим iз рук натовпу та ледве довели до Чечелево? квартири. * * * Довго не мiг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познiмав жмутки вирваного волосся i чемерки, насилу обмився i поперев'язував рани. "Гарно в вас, пане полковнику, вiтають царських посланцiв",- сказав до Чечеля з докором. "Якi гостi, так ?х i вiтають",-вiдповiв Чечель. "З чим, пане сотнику, приходиш?" - запитав. Жаркович переводив дух. Його обступили Герцик, Гамалiя, городничий i iншi. "Напийтеся води",- радили. ("Iз Сейму",- докинув хтось стиха). "Дайте чоловiковi горiлки,- радив Гамалiя,- як ?, так ?, а все ж вiн козак". Подали. Жаркович пiдкрiпився i заспоко?вся трохи. "З чим приходжу, пита?ш, пане полковнику,- почав, повертаючись до Чечеля,- з доброю радою, щоб ви впустили князя Меншикова i його вiйсько. Попросiть його, може, простить, а так чека? вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуриновi проти сили армi? його величества царя". "Цього ми не смi?мо зробити",вiдповiли йому. "Чому?" "Бо гетьман не велiв нiкого в город впускати, ми вже це двiчi переказували свiтлiйшому, i дуже нас диву?, що вiн ще втрет?, i то тебе, з тим самим питанням до нас присила?. Остогидло торочити те саме". "Але ж ваш гетьман зрадив i перейшов до ворога",- доводив ?м Жаркович. "Тим самим усi ви звiльненi вiд обов'язку слухати його i тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всi ми його вiрнi пiдданi". "Ми не холопи царськi i не пiдданцi, ми люди вольнi, козаки. А пiдданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обiдливе для козацького вуха",- вiдповiли. "Навiть i гетьман,- обстоював сво? Жаркович,- i гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми виннi послух царевi, Меншиков його мiнiстр, як же ви можете перед ним замикатися?" "Не смi?мо робити того, чого нам не дозволив гетьман, а що вiн пере?хав до шведiв - того ми не зна?мо, бо з Батурина не видно. Зна?мо, що в недiлю вранцi гетьман ви?хав з Гончарiвки, а куди вiн по?хав, це вже його рiч, не наша. Нiколи гетьман не оповiдався куди вiн ?де, наше дiло слухати його, а не наказувати, що вiн ма? робити",- вiдповiв Чечель голосом, який не залишав нiякого сумнiву, що цей хоробрий полковник не говорить на вiтер i що за словом сво?м схоче i потрапить постояти по-козацьки. Жаркович насилу пiдвiв сво? пiдбите око, глянув у вiрлине обличчя Чечеля й похитав головою. "Пане полковнику,- казав, добираючи лагiдних i нiби жалiсливих звукiв.- Пане полковнику, як ти можеш менi таке казати. Я ж чоловiк свiй, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб пiддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвiдомих. Про Мазепину зраду вже й горобцi цвiрiнькають на стрiсi". Схопився Гамалiя: "Що там собi цвiрiнькають горобцi, того ми не зна?мо, бо ?хньо? мови не училися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут нiякого Мазепи нема, а був, ? i буде ясновельможний пан гетьман Iван Степанович,зрозумiв?" Жаркович бачив, що його посольство бажаним успiхом не увiнча?ться. А жаль! Бо свiтлiйший обiцяв його велику нагороду, може, й полковницький пiрнач. Тепер ?х чимало буде до роздачi. Жаль... I Жаркович зiтхнув. "Безталанний городе,- промовив,- жаль менi тебе!" "Жалiй себе, пане сотнику,- вiдповiв Кенiгзен ломаною укра?нською мовою.- Жалiй себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив ти свiй народ, свою чесну справу, та ще нас, добрих воякiв, до зради намовля?ш. Не гарно ти, пане сотнику, робиш i ми дуже диву?мося, що ти на таке дiло пiшов". "От краще,- радив Гамалiя,- не вертай до москалiв, а залишайся з нами, козаками. Тут, а не там тобi мiсце. Не осоромиш свого чесного роду. Постiймо за нашу святу справу, дотримаймо вiри нашому гетьмановi, лишайся". Жаркович захитався. В його душi будилися спомини колишнiх походiв, колишнiх во?нних переживань, козак брав на хвилину верх над вигiдним обивателем, котрий хотiв запопасти царсько? ласки i сподiвався на тiм буйнiм конi за?хати далеко, куди далi, нiж бiля гетьмана за?де. Глянув на завзятого Чечеля, що нагадував буйного, степового вiрла, на спокiйного, задуманого Герцика, на хороброго нiмця Кенiгзена, для котрого вiрнiсть сво?му вождевi була першим i найважнiшим законом життя, на смiливого й палкого Гамалiю, глянув - i йому жаль зробилося такого товариства. Навiть батуринський сотник i городничий були люди умнi й чеснi, з котрими не сором хлiба-солi з'?сти, але яка ?х будучнiсть? Вiн знав потуги царськi i не вiрив, щоб батуринцi могли устоятися проти них. "Добрий посол,- сказав по хвилинi задуми,- добрий посол - поверта? туди, звiдки його послали. Яку ж вiдповiдь маю занести князевi". "Таку, як чув, а саме, що ворiт Батурина не вiдчинимо i царського вiйська не впустимо, бо гетьман не велiв". "З тим ви мене й вiдпуска?те, пане полковнику?" "З нiчим iншим вiдпустити не можу. Козацька честь i совiсть християнська не дозволяють". "Так тодi гаразд. Пiду. А жаль, великий жаль i вас, i городу того". "Себе жалiй, не нас,- загуло кругом.- Для нас краща смерть, нiж пiдле життя". "Iудами не будемо. Досить ?х i без нас на Укра?нi". Жаркович мовчав, боявся дратувати козакiв. "А як же менi вертатися?" - спитав по хвилинi. "Так як прийшов",- вiдповiв Чечель. "На линвi?" "Еге ж..." "А як не хочеш на линвi,- докинув Гамалiя,- то Кенiгзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обiйми свiтлiйшого". Жаркович нiчого не вiдповiв. "Прощайте!" "До побачення на страшному судi!" "На судi iсторi?",- додав Кенiгзен. Чечель плеснув у долонi. Увiйшов чура. "Зав'язати сотниковi очi й вивести за город". * * * Коли за ним зачинилися дверi, Кенiгзен сказав: "Терпiти не можу таких людей. Стервом вiд них заносить. Поки ?х _-_ поти й Укра?ни нема". "Але буде! - потiшив його Чечель.Покажiм, що буде. На мури, панове, на вали! Кожний свого дiла пильнуй. Поки Батурин - поти й нас. Згинемо, а не здамо його". Мали розходитися, як у квартиру увiйшла Мотря. Не виспанi очi, кiлька днiв гарячково? працi i тривожне дожидання витиснули слiди на ?? прегарному обличчi. Очi зробилися ще бiльшi, уста паленiли, здавалося, цiла вона горить якимось великим бажанням. Поклонилися Кочубе?вiй доньцi з пошаною, яко? навiть ?? батьковi не давали. "Пане полковнику,- сказала, звертаючись до Чечеля.- Мiй чура помер вiд ран, якi завдав йому Iван Нiс. Згинув, обороняючи не лише мене, але й Батурин, бо не з добрими намiрами носився Нiс". "Вiчная пам'ять молодому козаковi,вiдповiв Чечель.- Жаль, що Господь не дав йому зажити бiльшо? слави". "Хочу поховати його з почестями козацькими". Чечель притакнув головою: "Заслужив собi на це". "Чи дозволите пальбою попрощати його?" Чечель звернувся до батуринського сотника: "Вибери десяток козакiв, щоб вiдвезли домовину хлопця i щоб тричi стрiлили з самопалiв, як спускатимуть тiло до гробу". "Спасибi, пане полковнику,- дякувала Мотря,- покiйний нiчого так не бажав, як козацько? слави". "Хлопчики бажають ??, а мужчини, такi, як отсей Жаркович..?" - I Кенiгзен з погордою сплюнув. НА ОБОХ БЕРЕГАХ СЕЙМУ Коли в московському таборi почули залпи, що тричi залунали над батуринським кладовищем, вiддаючи честь вiрному й хороброму чурi, табiр затривожився. Москалi гадали, що обложенцi починають пальбу на тi? вiддiли, що посувалися понад Сейм, оточуючи Батурин. Царськi полковники почали рештувати сво? полки - артилерiя пiдкочувала гармати, офiцери з наказами вождя скакали на баских конях, гаркали бубни i сурмiли труби. Обложенцi що лиш тепер побачили всю ворожу силу, кiнну, пiхотну й гарматну, куди бiльшу, нiж осталося всiх людей у Батуринi. Якщо зага?ться гетьман зi шведами, то ледве чи можна буде вiдбтити тую навалу. Город не був ще оточений з усiх бокiв. Поки москалi не перейшли Сейм, можна ще вийти з нього i пробувати щастя у чистому полi. "В кого нема вiдваги,- казав Чечель,- хай iде, такий народ тiльки ослаблю? витривалiсть i вiдпорнiсть твердинi. Краще хай буде менше, а завзятих, нiж багато, а страхополохiв". Почувши згоду вождя, деякi мiщанськi родини зi сво?м небагатим добром висувалися з городу i подались в напрямi Борзни й Конотопу. Залишалися багатiшi, котрим жаль було ма?ткiв, i тi, що не могли кинути город iз-за дрiбних дiтей, через недугу або тому, що уряд не пускав. Крамарi i торговцi зачинювали крами й магазини i крам ховали в погреби й тайники або зносили на замок, щоб зберегти його на всякий випадок. Що лиш тепер, коли ворожа армiя стала рештуватися i ставати в бойовiм порядку, город нiби зрозумiв усю вагу моменту. Мiщанин чув, що приходить кiнець його звичайному життю i що зi спокiйного громадянина треба йому перекинутися в бойову людину. Перехiд для всякого важкий i не всякому бажаний, i не всякому бажаний i любий. Московськi полки двигнулися з мiсць i великими чотирикутниками наближалися до Сейму. Тут ставали у фронт,_ _карнi, мовчазливi, грiзнi, на?женi гострими списами й фузiями з крем'яними замками, на котрi застромлено довгi триграннi штики-багнети. Не було це давн? московське вiйсько, зложене з людей охочих, з дворян, з боярських дiтей та зi служивого народу, котре не вмiло поводитися з пальним оружжям i в боях боронилося списами й бердишами, i то тупими, кладучи три й чотири сво? голови за одну ворожу. Петрова армiя складалася тепер головно з рекрутського табору, з тих рекрутiв, котрих примусово доставляли тяглi двори, а котрих чужi iнструктори вимуштрували на заграничний лад, а сво? суворi кари привчили до послуху слiпого. (Чимало було тут людей без носiв i без вух, чимало плечей, покраяних шпiцрутенами, бо пройшли крiзь стрiй.) Була це армiя постiйна, а служба в нiй досмертна, хто попав у камашi, не сподiйся скинути ?й скорiше, аж станеш неспосiбним носити фузiю i махати списом. Люди, котрi лишили життя ген за собою, а перед собою бачать тiльки смерть - свою або ворожу. Униз берегом посуваються полки, розпадаючись кожний на два батальйони, батальйон - на чотири роти, рота - на стiльки ж плютонiв. На чолi полку - полковник, за ним його помiчник, батальйонами проводять майори, ротами - капiтани, плютонами - капрали. В кожнiм полку одна рота гренадерiв, високих, сильних, ?х пiзнати по шкiряних касках i по ручних бомбах, котрими мають кидати в неприятеля. Головна сила - пiхота: кафтан iз зеленого сукна по колiна, з мiдяними гудзиками й червоними "обшлагами", на ногах - панчохи й черевики з мiдяною пряжкою або високi чоботи, на головi - низька трикутна шапка. Козацьких частин у Меншикова не видно, але все-таки попадаються i козацькi кунтушi й круглi мазепинськi шапки. Це тi, що запопадають ласки свiтлiйшого i ведуть його на свою власну резиденцiю, зацитькуючи свою совiсть тим, що гетьман зрадив. Побачивши рух у царському вiйську, обложенцi висилають п'ять сердюкiв. Полки сповiльняють ходу. Помiтний рух офiцерiв до квартири команданта, що сто?ть у хуторi ген за Сеймом, i вiд нього до вiйська. Частини спиняються, стають. Москалi гадають, що батуринцi перестрашилися ?х велико? сили, й посилають сво?х людей для переговорiв з князем. Штабс-капiтан з кiлькома капралами пiдходить до самого Сейму так, що козаки можуть розглянути ?х пузатi обличчя, а вони бачать- з яких полкiв i з яких сотень бунтарi. В московськiй армi? радiсть. Облога - рiч важка, може, й довга, а може, й безуспiшна, бо шведи за плечима, найкраще було б, коли б мазепинцi город здали. Погуляли б царськi люди! Батурин багатий, а батуринки гарнi, як мальованi. * * * Два ворожi гуртки - помiж ними Сейм. Козаки долонi до уст прикладають, кричать, та не те, чого сподiвалися москалi: "Куди йдете,- гукають,- куди? Як силою пiдете, то почнемо вас бить". Руками показують на тi шiсть гармат, що сво? дула витягнули в напрямi царсько? армi?. "Здавайте городi - летить з правого берега Сейму на лiвий.- Не остоятись йому. Дивiть, якi нашi сили!" "За нами правда i Бог,- вiдповiдають козаки.- Не йдiть!" "Так присилайте до нас двох-трьох чоловiкiв на розмову",- просять москалi. "Не люба нам розмова з вами, не хочемо ??, ще раз говоримо, не йдiть, а то будемо бить!" "Гетьте, свинячi рила!" - доповiдають з валiв. "Чого лiзеш, Москва? Давно не бачили вас, бiсовi дiти! Вертайте в сво? болота, кацапи". "Пашол вон, пашол!" * * * Штабс-капiтан з капралами вертають до армi?, переповiдають свою розмову з козаками. Москалi бачать, що це звичайний грець, щоб на якийсь час вiдтягнути вороже "дiйствi?". Меншиков да? наказ вiдбудовувати мости, хоче переправитися через Сейм. Спускають два здоровi човни, вскаку? до них 50 гренадерiв i вiдчалюють вiд берега. На замку помiтний рух. Обложенцi не знають, що робити. Не хочуть першi починати бою. Хто першим стрiлить - бере вiдповiдальнiсть на себе. "Не стрiляти, не стрiляти!" - гука? Кенiгзен. "Чекати наказiв!" - повторю? Чечель, з мурiв замку приглядаючися до рухiв московсько? армi?. Вечорi?. Видно ще, як човни з гренадерами посуваються по хвилях холодного Сейму, помiж кригами, як переходять на другий берег, але не стають у бойовiм строю, лиш приймаються за роботу коло вiдбудови моста. П'ять сердюкiв вертаються до замку, закочують туди також шiсть гармат, бо невiдомо, що нiч принесе. На мурах запалюють огнi. Золотиться i червонi? вода в Сеймi. Здвоюють варти, не лише на замку, але й кругом мiста, пильнують, щоб ворог не перейшов Сейм i не вдерся з другого боку в Батурин. Нiч. Хоч як бистрi козацькi очi, вiд ворога не встережешся. Су?тяться гренадери на лiвому березi Сейму, недалеко вiд замку, чути луск ?х сокир i бердишiв, плюскочуть весла. З правого берега човни довозять будiвельний матерiал. Направляють мiст. До рана може бути готовий. По ньому перейде пiхота, перекотяться гармати, кавалерiя перепливе вбрiд, ?? не багато, при облозi мiста вона потрiбна хiба для зв'язку i для штафетiв та для патрулювання. Нарано почнеться облога. Нiч тривожить людей. Слабне бадьорий настрiй, зника? завзяття. Не одного сон морить. Хочеться де-небудь голову прихилити i спати, хоч годину, хоч двi, щоб забути про все, щоб нових сил набрати, а там хай буде, що хоче,- раз мати родила. Мiщани гуртками на майданах стають, перешiптуються. "Чи не пiслати нам людей до гетьмана, щоб скорiше йшов?" "Гетьман сам зна?, у якiй ми потребi. Як обiцяв, прийде". "Але коли?" "Як зможе". "Та чи зможемо ми витримати до того часу?" "Хай тим журиться Чечель". Дивляться в сторону Погрiбкiв. Тамто? ночi десь над Десною мiсяць горiв, як огненний стовп. Батуринцi певнi, що це гетьман свiтляний сигнал ?м давав, щоби трималися. Не знали, що це горiла дзвiниця, котру Меншиков облягав. Дивляться, чи й нинi якого сигналу не буде. Темно... Темно на небi, темно не в одного в душi. Гетьман нiякого знаку про себе не да?. "Гетьман про нас забув". "Важнiше дiло ма?". "Забув про свою резиденцiю, про сво?х вiрних людей". Нiч зневiрою окуту? душi, холод остуджу? запал. Сумно батуринцям ста?. * * * "Диякон, диякон iде! З донькою. Може, вiн що нового зна?..." Люблять старого диякона. Колись вiн на Сiчi жив, у походах бував, ще й тепер iнодi в церквi, нiби на козакiв перед фронтом, гукне: "Господу помолiмся!". Аж здригнеться народ. Диякон завзятий чоловiк. Вiдколи гетьман з Батурина по?хав, нiхто не зна?, коли вiн спить. Все на ногах, ходить, заохочу?, крiпить. Донька бiля нього. Весь Батурин зна? ??, гарна й вiдважна. До Мотрi забiга?. Тепер вони подруги, все вдвiйку. "Диякон, наш диякон iде!" Диякон батуринцiв зна?, як батько сво?х дiтей. Здалеку вiдчува? ?х пригноблений настрiй. "Чого ж ви так посоловiли, люди? Ще бою не було, а ви вже ни?те зi страху. Це не по-козацьки. Пiдождiть, вранцi заревуть гармати, веселiше буде. В мене вже тепер долонi сверблять, а вам страх. Чого? Раз мати родила, раз треба вмирать. Коли б лише чесно, щоб без сорому предстати на страшному судi. Погадайте, скiльки душ дивитиметься на нас. Як ви Батурин боронили? - спитають. Вважайте, щоб не важко було дати отвiт. Господь не одного грiха простить тому, що чесно вмре. А яка ж чеснiша може бути смерть, як не в оборонi батькiвщини сво?? перед антихристовим зазiханням? Антихрист на нас iде, боронiться, дiти, не пускайте його!" В батуринцiв вступа? дух. Молодшi i в пекло пiшли б за ним. Його слово велику силу над ними ма?. Але в старших все-таки тяжко на душi. "Великi дуже сили москаль привiв". "У Бога бiльша сила. Буде, як вiн дасть. Давид Голiафа побив, тiльки вiри не тратьте. Зна?те, як казав Христос: коли б ви вiри за макове зерно мали, то сказали б горi: "Рушся" - i гора рушилася б з мiсця. Вiра - велика рiч!" "Буде, як Господь дасть. Коли б тiльки гетьман не забув про свiй Батурин". "Гетьман про нiкого не забува?. Зна?те, яка в нього пам'ять". "Зна?мо, лиш чому вiн нинi нiяких знакiв не да??" "Тамто? ночi були свiтлянi сигнали, нинi нема". "Стривайте!" - i диякон попровадив ?х на церковний майдан. Вилiз з городничим i щез з кiлькома мiщанами на дзвiницi i крiзь темiнь осiнньо? ночi дивився в напрямi Десни. "? знак, ?!" - гукнув, утiшений. Ген, далеко за Десною, нiби червона зоря займалася, блисне на хвилину i згасне, i знов, i знов. "Гетьман свiтлянi сигнали да? з Дехтярiвсько? дзвiницi, щоб ми городу не здавали..." "Тримаймося!" Нова охота в батуринцiв вступа?. "Гетьман пам'ята? про нас!" * * * Чечель, зачувши про сигнал, вибiг на замкову вежу i дивився крiзь скло. Дiйсно, якесь свiтло мерехтiло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собi всi вищi пункти за Десною i мусив згодитися на те, що тiльки з дзвiницi в Дехтярiвцi могло це свiтло бити. А що перше його нiколи не було видно, так це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко вiд Десни, i гетьман з ними. За кiлька днiв можуть бути тут. Кiлька днiв треба витримати облогу. Треба, та чи можна? Ворог з великими силами прийшов. Гармати, певно, ще й тепер надходять пiд охороною ночi, бо чути, як земля дуднить. Скiльки ?х? Якi? Де ?х уставлять, з котрого боку почнуть огонь? Сто питань насува?ться Чечелевi на гадку. Вiдповiдь на них одна: коли б так на день-два вiдтягнути облогу. Кожна година цiнна, скiльки-то людей може згинути протягом години... Треба пробувати, може, вдасться. Посилав Меншиков сво?х людей до Батурина, чому не послати до нього? "Пiшлю",- сказав собi Чечель, сходячи з вежi i простуючи до сво?? квартири. Покликав туди Кенiгзена, Гамалiю та iнших. Кенiгзен противився, бо це викличе в ворогiв вражiння, що Батурин бо?ться, погада? собi Меншиков, що на замку нема згоди, що не всi хочуть його боронити до останньо? краплi кровi, i вiн тим скорiше i з тим бiльшою силою почне обстрiл, а може, й до наступу пiде. Але Герцик i ще кiлька казали, що пiслати людей не зашкодить, бо може москалi пiдуть на переговори i вiдволiчеться облога, а це - найважнiша рiч. "Я ще й тому,- казав Кенiгзен,противлюся, щоб посилати до Меншикова людей, бо це може легко викликати заколот помiж козаками й мiщанами. Скажуть - старшини город здають, старшини продають нас, а ви зна?те, що воно значить. Краще стiймо на тiм, що ми з ворогом нiяко? згоди не бажа?мо". "Козакiв,-вiдповiв Герцик,-можна сповiстити про наш намiр, мiщан теж, i нiякого заколоту не буде. Чому не пробувати, може, нам вдасться вивести князя в поле". "Не вiрю. Хитрiший вiн, нiж це вам зда?ться, але якщо бiльшiсть за тим, щоб послати, так шлiть". Вибрали трьох людей i вивели з мiста. Кiлька сердюкiв смоляками просвiчували дорогу, один нiс бiлу хоругву. Обскочили ?х московськi патрулi, взяли на човна, везуть. * * * Заки вилiзли на берег, позав'язували ?м очi й повели до квартири свiтлiйшого. Свiтлiйший стояв на хуторi, за тилами армi?, куди гарматнi кулi не долiтали. Свiтлiйший якраз писав реляцiю до царя. "У тих зрадникiв, що замкнулися в твердинi, не видно нiякого почуття до доброго, нiяко? охоти покоритися перед волею царською. Вони хочуть триматися до останнього чоловiка. Тому iншого виходу не бачу, тiльки скоро свiт почати пальбу, здобути замок i безпощадно знищити це гнiздо зради". Почувши, що з Батурина посланцi прибули, Меншиков перервав свою реляцiю i наказав ?х покликати до себе. В сiнях розв'язано ?м очi, вiдчинено дверi й вони побачили ласкаво всмiхнене обличчя свiтлiйшого. "Кого ж я бачу! - сказав, нiби вiн дiйсно дуже втiшився ними.- Несподiванi гостi, та ще серед ночi. Що ж вас пригнало до мене, шановнi добродi?? Може, чого браку?, кажiть, будь ласка, радо вигоджу сусiдам". Батуринцi, не дожидаючи такого привiтання, збентежилися на хвилину: "Спасибi свiтлостi вашiй. Усього ма?мо досить, чого лиш душа забажа?, i хлiбiв, i пороху, i куль. Тiльки не бажа?мо собi проливу кровi, i тому приходимо потолкувати, як би то такого грiха на свою совiсть не брать". "Будьте впевненi, що я теж не кровопивець i що менi теж жаль безталанного вашого города, котрий довiря? зрадливому гетьмановi i противиться волi царя, вiйська його величества не хоче впустити в сво? мури" "Чи гетьман зрадив, чи нi,- того ми не зна?мо, бо зради його бачити не довелось, а якщо вiн справдi зрадив царевi, то ми залиша?мося у нашiй попереднiй вiрностi". Меншиков, почувши це, встав: "Якщо ви правду кажете, панове, так i проливу кровi не буде. Впустiть вiйсько мо?, а я вже вас не скривджу, на те вам мо? слово". "Ваша свiтлосте,- вiдповiли батуринцi,- не таке це легке дiло, як кому зда?ться. Треба його обмiркувати, треба переконати тих козакiв i мiщан, що хочуть гетьмановi додержати присяги, треба порозкопувати брами i приготовити квартири для царського вiйська". "Усього мого вiйська я в город не впроваджу, лиш два полки, решта залишиться на полi, хочете, може лишитися за Сеймом, тут, де тепер сто?ть". "А все ж таки, щоб приготовити це дiло нам треба три днi часу". "Три днi часу, щоб вiдчинити город i впустити вiйсько царя?! - аж крикнув Меншиков.- Нi, добрi люди, як бачу, що ви мене за великого дурня ма?те. З вас i одно? ночi доволi. Надумайтеся до ранку. Ранком я лист до вашого команданта пришлю: так чи нi? Хай каже". Депутати розкланялися i вiдiйшли. Меншиков ходив по квартирi: "Хитруни мазепинцi. Три днi часу, щоб обмiркувати дiло. А за три днi Мазепа може бути тут i взяти мене в два вогнi. Нема дурних. Завтра рiшиться дiло. Завтра, а нинi треба закладати мiни пiд замок". _РИЮТЬ..._ Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В мiстi було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокiл, але той вал боронили хiба тiльки старi моздирi i мiлiцiя мiська, челядники шевськi, гончарськi i iншi, бо козаки мали досить роботи на замку. Туди перенеслася також Любов Хведорiвна, хоч i нерадо, тiльки тому, що Мотря не хотiла ?? самотньою лишати. Мати й донька спали в сусiднiх кiмнатах. Та не спалося Мотрi. З подвiр'я долинали крики козакiв, котрi бiгали по сходах, лускали важкими дверми, бренькали острогами й шаблями. Засне Мотря на годинку i будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартовi дають знаки, що москалi наладили мiст, збираються переходити Сейм, пiдкочують гармати. Мотря дивиться у вiкно, чи не свiта?. Ще двi-три години до ранку. Не спить, дума? - про гетьмана, про свого мужа, де вони тепер? Чи вже у шведiв, як ?х прийняв король? Коли вирушать з ним назад через Десну? Коли б скорiше! Пригаду?ться казка про королiвну на вежi, на островi серед гнило?, мертво? води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на бiлому конi летить. Доступити до вежi не може. Дудонить... Мотря чу? цей згук, глухий, далекий, нiби пiд землею. Невже ж так живо казка пригаду?ться ?й. Наслуху?. Це не вiдгук кiнських, пiдков, а нiби хтось джаганом у пивницях валить. Що таке... Вста?. В умивальницi наготовлена вода на рано. Мотря пiдносить свiчку й дивиться на воду. ?? плесо дрижить. Може, ?й так зда?ться? Кляка? й пригляда?ться уважно, нi, вода таки дiйсне дрижить. Нараз, один блиск думки i - Мотря зрозумiла все. Москалi пiдкопуються пiд замок. Пiдкладуть мiни, висадять його у повiтря, бо якраз недалеко i з порохом вежа. * * * Мотря вбира?ться, будить маму, бiжить до Чечеля i кличе його. Прийшов... Так... Москалi пiдкопуються пiд замок. Ще й облога не почалась, а вони вже за той спосiб беруться. Що ж тепер? ...Замок не видержить мiн, вiн не пiдновлений, як слiд, i не надто крiпкий. Перед очима команданта в повний рiст ста? вся небезпека. Вилетить замок, i Батурин пропав. Мотря дивиться в смiливе, вiрлине обличчя Чечеля, як мати в лiкаря бiля лiжка недужо? дитини. "Що ж нам робити тепер?" "Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мiн не заложили". "Але як?" "Звичайно. Зайти ?х i передушити, як тхорiв у норi. Вдасться - добре, а нi - так пропав наш Батурин". Ще раз глянув на воду, приложив вухо до долiвки, тут i там, бiля самих дверей. "Ще недалеко зайшли, крокiв, може, на двадцять провертiли". "Пiду!" "Ви?" "Так, Мотре Василiвно. На нiкого цього дiла не здам". "А замок?" "Замок на Кенiгзена залишу. Нiхто не допильну? краще... Бувайте!" * * * Вибiг. Мотря за ним. Бачила, як у подвiр'? то ставав i наслухував, то вухом прилягав до землi. "Тут, Мотре Василiвно,- казав,чу?те, як кують? Або мiни гадали пiдложити, або вдертися на замок. Одне краще другого. Та не дiждуть. Застукаю ?х. Для всяко? безпеки будемо й тут рити". Свиснув - прибiгло кiлька сердюкiв. Показав, як i де копати. "Тiльки без крику, нишком, i свiтла не свiтiть. Як до потайника дiйдете, прита?тися i чекати мого знаку". Побiг. Мотря пильнувала роботи. * * * "Хто пiде зi мною на дуже небезпечне дiло, може, й на смерть?" -- питався, прийшовши до першо? сотнi свого полку, котру найбiльше любив. Зголосилися всi. "Треба менi двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такi, що нема в них нi старого батька, нi мами, нi кохано? дiвчини, нiкого, хто плакав би за ним!" Виступали, голосилися. "Досить! Бiльше менi не треба. Решта - мовчiть. Нiкому нiчого не казати. Лише Кенiгзен хай заступить мене. Бувайте!" * * * Навшпиньки двадцять сердюкiв з Чечелем вiдiйшло. Подiлив ?х на два десятки. Для першого десятка провiдника назначив. Сказав, де мають перелiзти мур, як попiд замкову стiну скрадатися тихо, поскидавши чоботи,- як тiнi, дожидаючи, поки вiн з другого боку з другим десятком надiйде... Чечель сам сво?х попровадив. Вiдчинили вiкно, перекинули драбину, почули, як шумiв Сейм. За Сеймом уздовж московського табору густi огнi горiли, перекликалися варти, патрулi вiд одно? до друго? ходили. Москалi боялися, щоб обложенi не наскочили на них, перейшовши десь далеко Сейм, або щоб шведи не напали на них знiчев'я, бо нiч була темна. Чечель i його сердюки зiскочили по драбинi на вал, зсунулися по валу, крiзь рiв з водою кинули мiсток, рачки перелiзли по нiм i зирнули вдiл. Тихо було. Над Сеймом, кiлькасот крокiв вiд них, гренадери будували мiст. "За мною!" - прошепотiв Чечель, першим зiскакуючи на землю. Скакали босонiж мiж густi корчi верболозу. Просувалися, як вужi. Тiшилися, що вiтер свистав, викручуючи корчами. Нiхто не запримiтить ?х, а запримiтять - так буде запiзно. В кожного в руцi нiж. За поясом для всякого випадку пiстоль i ручнi бомби. На них щолиш в останнiй потребi черга. Тепер нi. Чечель сунувся першим, десять тiней за ним, а десять перед ним, з другого боку нори. При норi варта. Чечель здеревiв. Вартовi з фузiями стоять i дивляться перед себе - в напрямi московського табору. Вже нiчого бiльше й не побачать. Може, й не знали, хто ?х на другий свiт послав. Крикнути не мали коли - повалилися в лозах, як на полi снопи. Чечель наказав ?х втягнути досередини, бо кожно? хвилини могла прийти змiна варти. В норi було темно. В глибинi, крокiв, може, з двадцять, свiтилася лiхтарня. Кiлька людей лежало на землi i лупало скалу. Були так зайнятi сво?ю роботою i такий луск iшов вiд джаганiв, що не чули, що дi?ться за ними. Тим часом Чечель половину сво?х людей залишив бiля входу, а з другою кинувся наперед. Нерiвна боротьба не тривала довго. Котрийсь з козакiв ухопив лiхтарню, боролися в темрявi. Ворог не знав, хто напав на нього, заскочений i перестрашений боронився несвiдомо, стихiйно, як боронить чоловiк сво? життя. Нiкому пощади не давали. Чорне пiдземелля скрило в собi, як у могилi, жахливу тайну нерiвного бою. Тиша. "Давай лiхтарню!" Подали, щоб побачити вислiд сво?? роботи. Страшний... Та на мiркування не було часу, Чечель наказав засипати вхiд до яскинi. Безпечнi були, що ворог не дiстанеться туди. Вибуху вже не боялися, не страшний змiй, коли вирване жало. Розглядаються: два москалi принишкли до землi - як трупи. Пiдняли ?х - вставай! Перестрашено дивляться на козакiв i благають ласки. Чечелевi не хочеться мордувати безборонних - гидко. Вiдбирають вiд них зброю i кажуть копати далi. Чечель зна? батуринський замок, як свою власну хату, по планах i по тайнах, якi йому повiрив гетьман. За той час, як готовився до оборони, зазирнув у кожний куток, власними ногами змiряв кожний перехiд, кожний крок землi. Бачить, москалi добре копали. Просто на потайник iшли. Хтось свiдомий показав ?м дорогу. Ще трохи й дiбралися б до потайника, котрий виходить якраз на подвiр'я. З нього ? також тайний перехiд до порохово? вежi, до того останнього прибiжища обложенцiв. За той час, як Чечель розгляда?ться, козаки й москалi копають. Ще сажень, а найбiльше два i доберуться до залiзних дверей. Тут розпочнеться замковий фундамент, бо те, що прорили москалi, то тiльки прохiд попiд валами. "Копати!" Козаки митцi до тако? роботи. Однi гребуть, iншi землю й камiння позад себе сунуть до входу. Чимраз грубша стiна вiддiлю? ?х вiд свiту, чимраз ближче до залiзних дверей. Праця йде скоро. Москалi копають, як у гарячцi. Радi, що не погибли, як ?х товаришi. Ще кiлька ударiв джагана i дзвiнкий луск розляга?ться пiд землею - залiзнi дверi. Скоро вiдгребують решту землi i пробують ?х вiдчинити. "Мотре Василiвно! - гука? Чечель.- ? ви там? вiдчиняйте!" "Нема ключiв",- вiдповiда? Мотря. "Кажiть - виважити дверi!" Виважили, i на Чечеля повiяло свiжим повiтрям. * * * "Ви ще й полонених привели?" - запиту? Мотря, побачивши москалiв. "До роботи здадуться",- вiдповiда? Чечель. Каже ?м зав'язати очi й вiдвести туди, де козаки й мiщани пильно бiля валiв працюють. Вiн зна?, що москалi пiдкопу не залишать. Якщо вони ще раз спробують висадити замок, так ранiше вилетять самi. Якраз там, де застукав москалiв, значиться, не пiд мурами замку, а пiд валом, закопу? бочiвку пороху i рiвцем попiд землю проводить льонт поза залiзнi дверi. Решту пiдкопу каже завалити землею i перед залiзними дверми ставити мур. "Скоро, скоро!" I принаглювати не треба. Знають в чiм дiло. Скiнчена праця, вiдходять. В потайнику залиша?ться варта. Вартовi дiстають наказ пильно наслухувати. Як почують глухi удари пiд землею, негайно запалити льонт. Таким чином небезпека для Батурина на якийсь час вiдсунена. Чечель скрiплю? варти на тiй частинi замкових мурiв. Каже, щоб пильно стежили, чи москалi не пiшлють до пiдкопу нових людей. Бо й це можливе, хоч не дуже правдоподiбне. Або догадаються, що сталося, або погадають собi, що земля обiрвалася i засипала копачiв. Так чи iнакше - не вдалася проба, i на тiм самiм мiсцi вдруге ?? робити не треба, тим бiльше, що наближа?ться ранок. Сiрi?... ГРЕЦЬ Настав осiннiй, мрячний ранок. За якоюсь густою i мокрою занавiсою готовилося щось невiдоме - як у театрi. За Сеймом чути було придавлений гул i гамiр. Тисячi людей су?тилися. Iржали конi i скрипiли вози. Деколи полями пролiтав гук пострiлу, вiдгомоном вiдбився вiд мурiв замку i нiби прилипав до них. Може, московськi вiстовi знаки давали, що новi скрiплення надходять, а може, офiцер карав на мiсцi непослушного солдата: Ще, ще, i - тихо. Iмла. Деколи з-поза тi?? занавiси висуваються люди, пiшi й кiннi. Наближаються до рiки. Напувають коней, снуються вздовж берегiв, пiд'?здять до мостiв. Батуринцi пильно стежили за кожним рухом ворога. Не лиш тi, що на вартах стояли, але й мiщаци. Як побачили щось замiтне, давали Чечелевi знати. Годi було провiрити всi вiстi, бо "в страху великi очi". Люди бачили й те, чого не було. Верболозовi корчi брали за вiддiли ворожi, котрi окружують город, шум рiки-за тупiт надходячого вiйська. Диякон невтомно ходив по мiсту, i де тiльки появлялася його висока стать- збиралися люди, особливо жiнки й дiти. Потiшав ?х то словами зi Святого Письма, то жартами. "Що чувати?" - питалися його. "Пита?те рибу, що чувати в полi,вiдповiдав.- Хiба ж я полковник? Я звичайний диякон. Буде, що Бог дасть. Чого турбуватися?" Залунали пострiли. Народ збентежився. Втiкали i диякона тягнули за собою. "Лишiть. Без Божо? волi волос менi з голови не впаде, а як Бог схоче, то мене куля i в церквi знайде". Сердюки на замок бiгли. Народ до них. "Де стрiляли? Хто почав? Нашi, чи ворог?" Москаль пiд охороною ночi переправився через Сейм i здалеку обходив Батурин. Нашi зауважили це й почали пальбу. Якогось московського майора вбили. "Як здохне лис, то кури не плачуть,жартував диякон.- Лиш даром не стрiляйте, дiти! Мушкет без куль i кочерги не вартий". Знов смiх. Iмла, як занавiса, пiднiмалася вгору. Показався табiр, котрий безнастанно су?тився. Поодинокi частини змiняли позицi? в мiру того, як вождь змiняв свiй план облоги. Особливо пiшi, бо на кiннi полки прийде черга щолиш тодi як здобудуть твердиню. Вони, гордощi Меншикова, тепер стоять по свободах i хуторах круг Батурина, дожидаючи наказiв. Так само пiд час ночi уставлено й замасковано гармати. ?х i не видно. Для звичайного ока, бо Кенiгзен вже здебiльшого зна?, звiдки сподiватися перших пострiлiв. Перед його бистрим оком не скри?ться жоден рух ворога. По тiм, куди i як перебiгають московськi гармашi, вiн догаду?ться, де стоять батаре?. Вiдповiдно до того i сво? справля?. Нема чого дурити себе, нема чого сподiватися несподiваного випадку, переговори скiнченi, треба числитися з тим, що, як тiльки пiднесеться мряка, москалi почнуть обстрiл. Так само не дурить себе Чечель. Вiн уже обiйшов усi становища, розглянув ворожi позицi? i негайно заряджу? всiлякi змiни, вiдповiдно до того, як через нiч змiнив сво? плани ворог. Тiльки невправному оку зда?ться, нiбито москалi стоять там, де i вчора. Чечеля не пiдведеш. Вiн добре зна? хитрощi во?ннi. У вiйнi не все побiджу? лев, часом над ним бере перемогу лисиця, хитрощам покоря?ться хоробрiсть. Скрити сво? намiри, щоб ворог не догадався про нашi плани,- це головна рiч. А друге - заставити його робити те, що нам пригоже, щоб вiн ускочив у яму, яку ми вигребли для, нього. Хочеш посуватися на схiд, кажи на заходi направляти дороги, почува?ш себе доволi сильним, щоб кинутися на ворога, то до останньо? хвилини вдавай слабого, збира?ш сво? сили докупи, так посилай поодинокi частини направо й налiво, нiбито ти гада?ш сколювати неприятеля, ма?ш сильний табiр, так стягни його, нiби вiн менший i слабший, нiж у дiйсностi. I навпаки. Коли ти його ослабив, так розтягни, буцiм вiн бiльший i сильнiший зробився. Це останн? запримiтив тепер Чечель. Табiр Меншикова, здавалося, вирiс через нiч. Але Чечель дуже добре бачив, що вiйська в ньому менше. I вiн довго пильно стежив за тим, куди це вiйсько пiшло. Пiд охороною темно? осiнньо? ночi i мрячного свiтанку переправилися поодинокi частини через Сейм i зайняли становища перед Батурином iз супротивного боку. План Меншикова ясний. Вдавати, що вiн усi сво? сили звернув проти замку, а мiж тим з противного боку вдарити на мiсто i здобути його. Мiщани, заскоченi нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане панiка, треба буде перед втiкачами вiдчинити замковi ворота, а з того скористають москалi, щоб в цей мент виконати рiшаючий приступ i здобути твердиню. Чечель хоче недопустити до того. Треба в першу чергу показати вороговi, що батуринцi вгадали його намiр i що ?х неприготованими не заскочиш. Чечель скликав сво?х старшин на раду. Не прийшли, а прибiгли на його визвання. Перше враження, яке вони робили, це було завзяття. Про те, щоб здавати "президiю" i мови не було. Здавалося, що коли б хто вихопився з такою гадкою, то його роздерли б на шматки, як зрадника. "Панове товариство! - почав Чечель.Ворог хоче на нас вдарити ззаду, гадаючи, що ми всю свою увагу зосередили на його таборi. Треба йому подати знак, що воно так не ?. Як, може, дехто з вас зауважив, москалi перебралися через Сейм i сколюють нас великим i далеким луком. Що радите робити?" "Якщо ти, пане полковнику,- вiдповiв Кенiгзен,-зауважив ?х позицi?, треба на найсильнiшу з них вiдчинити артилерiйський огонь. Це буде Меншикову найвиднiший знак, що ми догадалися про його плани". "На мою гадку,- противився Герцик,спершу треба ?х вивабити на поле, а тодi i вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо ?х не багато в нас". "Вивабити, але як?" - питався Кенiгзен. "Це вже моя рiч,-обстоював свою гадку полтавський полковник.- Якщо товариство дасть менi дозвiл, розпочну грець. У мене небагато кiнницi, але вона добра". "В обложенiм мiстi годi багато кiнницi тримати, це всякому вiдомо, але ж тим бiльше треба ?? щадити. Пригодиться". "I це ви вже на мене здайте,-заспокоював ?х Герцик.- Не першина менi такий випад, а для козакiв грець рiч бажана дуже. Пiднесе дух. Коли ж визначиться козак, як не тодi? Iз голими руками звичайно не вертають. Що ж ти на це, Чечель?" Чечель не противився, але радив вилiзти на дзвiницю - мряка пiдноситься, а з дзвiницi далеко видно. Розглянутися навколо. Пiшли. Дзвiниця була обсаджена людьми. Особливо молодi не злазили з не?. Як ластiвки ютилися пiд дерев'яними в'язаннями, деякi чiпалися шнурiв, навiть дзвонiв, щоб iншим понад голови глядiти. З жалем робили мiсце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарi, що вони скажуть i що там побачать. З дзвiницi був дiйсно вiдчинений широкий i далекий вид на полудн? й на захiд, на Бахмач i на Борзну. Тiльки осiння мряка все ще мутним серпанком прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим оком видно було не далi, як на кiлькасот сажнiв. Треба було допомагати собi склами. Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий узяв ?х з собою. "От там, бачите,- казав Чечель, показуючи на борзенський шлях,- бачите в iмлi щось нiби клубиться, кiтлу?, переверта?ться, нiби хмара вста? з виднокруга i надвига?ться на нас,- це москалi". "Бачимо,- вiдповiв Герцик,- а з то? хмари нiби блискавки вибiгають, червонавi цятки, жовтуватi язики, хмара темнi?,мабуть, щось запалив ворог, хату або повiтку". "Може, й не ворог,- зауважив Кенiгзен,- а селяни дають нам сигнал, що ворог там". "Можливо,-- вирiшив Чечель,- i якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не навспряжки, зразу налiво, нiби на Бахмач, а тодi щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити ворога з його лiговища, заманити на поле, побити i - назад". Герцик, не дожидаючи наказу, прожогом метнувся з дзвiницi, тiльки дерев'янi сходи пiд ним жалiсно затрiщали. Побiг до сво?х полтавцiв, i за хвилину кiнна сотня тихо й непомiтно висунулася з мiста i невеличкими вiддiлами рiзними дорогами й дорiжками, а то й без дорiг, прямо полями, двигнулася в напрямi Бахмача. Чечель з дзвiницi слiдив за нею. "Герцик, грецик, йому в це грай!" - казав до старшин Чечель. "Не вiн один,- вiдповiв Гамалiя.Всякому з нас любiше й безпечнiше в полi, нiж у замкнутому городi. Сидиш, як борсук у норi, чекаючи, поки викурять тебе". Кенiгзен вiрлиним оком лiтав по цiлiм виднокрузi. Його обличчя справдi нагадувало скального вiрла, котрий шука? добичi i готовиться до лету. Не втерпiв: "Дивiться здоровi, я ж iду до сво?х гармат". "Пiдожди, осауле, побачиш, як i куди справити гармати". "Я вже знаю",- вiдповiв коротко i пустився по сходах. Герциковi полтавцi, про?хавши кiлькасот сажнiв, стали повертати вправо. Виглядали на розвiдку, котра несмiливо й обережно посува?ться полями. "Добре веде,- казав Чечель,- пiзнати вправного грача. Ось уже зауважив його ворог". В цей мент вiд хмари стали вiдриватися шматки. Нiби вiтер шматував хмару й кидав нею на поле. Шматки, то пiдлiтали в бадьорих пiдскоках, то спинялися й поверталися назад, щоб других тягнути за собою. "Московськi драгуни виступають Герциковi назустрiч. А вiн вда?, нiби ворог заскочив його,зупинився..." Сотня розпада?ться на кiлька вiддiлiв, проти кожного виступають драгуни. Не дуже смiливо починають собi, хоч перевага за ними". "Ще й яка! На кожного з наших пять-шiсть москалiв". "Дадуть раду, що ?х тiльки заманили в поле". "Нашi вдають, що настрашилися,втiкають". "Москалi пускаються за ними. Але ж багато ?х! Нiби вiтер листя полем мете". "I доля ?х, як зiв'ялого листя... Зiгниють". "Цар людей не щадить, ма? ?х багато. Само? кавалерi? тисяч двадцять". "З нашими чи без?" "Чорт його зна - багато. Але не добрих. Лицарського духа не мають. Цар ?х страхом до бою жене". "Це й тепер видно. З ними i грець поганий. Татари куди кращi". "Татари вродженi ?здцi. I поляк, як лучиться ?здець, то добрий, а москалi, нiби в пiжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж нараз повернув конем i про?хав мимо". Московськi драгуни, хоч могли наших обскочити з усiх бокiв i рознести шаблями, кидалися в бiй без завзяття. Герциковi ?здцi то вдавали, що втiкають, то нараз скорим рухом оберталися i кидалися на драгунiв, приневолюючи ?х до бою. Смiливiшi з москалiв, що загналися задалеко, падали жертвою козацьких шабель i пiстолiв. Козаки робили шаблями вправно, а стрiляли влучно. ?х легкi конi, нiби розумiли сво?х ?здцiв, вгадували ?х гадки; поверталися зi скорiстю блискавок вправо i влiво, знiмалися високо на заднiх ногах, гризли, кусали драгунських коней, нiби свiдомо брали участь у бою. Московськi конi, здебiльшого недавно вiдiрванi вiд воза i плуга або вирванi зi стаднин, полошилися вiд пострiлiв, боялися шабель i зраджували охоту втiкати до сво?х ста?нь. Мiж драгунами було чимало калiцтва, не тiльки вiд козацьких шабель i пiстолiв, але й вiд сво?х власних коней. Не один з них лежав на землi, придавлений сво?м конем, з-пiд котрого нiяк не мiг вибратися, не одного кiнь волочив по дорозi, бо той не встиг упору вирвати чобота iз стремена. Новi вiддiли, що безнастанно наспiвали на помiч, збiльшували тую суматоху. Зчинився крик, гамiр, рев, котрий аж у Батуринi чути було. Батуринцi повилазили на дерева й на дахи сво?х хат, щоб побачити, як Герцик з москалями б'?ться. За той час Кенiгзен вспiв перевести двi гармати i направити ?х якраз туди, де йшов цей дивний бiй. Не здаючися на гармашiв, сам налягав на дула, осмотрював замки i пiдбирав кулi. Чекав тiльки, щоб Герцик, заманивши драгунiв в поле, пустився назад, а ?х залишив, як мету, для Кенiгзенових стрiлiв. Та Герцик не спiшився. Завзятий козак нiяк не мiг розстатися з ворогом. Драгуни пiзнали в нiм полковника i кiлька разiв наважувалися на нього. Два офiцери з двох бокiв обскочили його. I то не молодики, а грачi вправнi, старi. Був такий мент, що здавалося, ось-ось i кiнець полтавському полковниковi. Вiн довго вiдбивався шаблею, махаючи нею то вправо, то влiво, так скоро, що казав би ти, в його руцi не шабля, а блискавка срiбна, аж нараз, саме в ту хвилину, як один з них наряджував пiстоль, вiн кинувся на другого i шаблею звалив його з коня. Не турбуючись ним далi, звернувся проти другого. Цей вистрiлив, куля перелетiла через Герцикову шапку, але не поранила його. Герцик, наче у вiдповiдь, шаблею засягнув московського офiцера по руцi, перетяв поводи i кiнцем рубнув його по щоцi. Удар був такий несподiваний i сильний, що москаль захитався i, облитий кров'ю, повалився на землю, а сполошений кiнь вiтром полетiв назад. Даремно драгунськi старшини посилали проти Герцика сво?х людей. Завзятий полковник, як жнець снопи, клав ворогiв на полi. "Це чорт, не чоловiк",- казали москалi, повертаючи до сво?х. Не менш пильним жнивом мiг похвалитися Герцикiв старий сотник. На чорнiм конi, сам чорний як циган, не кидав собою по полю, як це люблять молодi робити, а лиш пильно розглядався довкола i де побачив котрого з козакiв у важкiй пригодi, туди несподiвано являвся, щоб одним махом сво?? криво?, широко? шаблюки, котру не всякий мiг би й гаразд двигнути, бо була важка, як царева дубинка, вирiшити непевний двобiй. Рiшення не виходило на московську користь. Зауважили "старого чорта" москалi i пустили на нього одного iз сво?х найвправнiших грачiв. Сотник, побачивши його, спинив свого коня так, що кiнь аж присiв на заднiх ногах i голову високо вгору пiдняв, закриваючи нею ?здця. З диким криком летiв на нього москаль, великий, сутулуватий, як ведмiдь. Сотник чув його зневажливi слова, вiд кожуха несло тютюном i горiлкою, бачив червонi лиця драгуна i його короткий грубий синiй нiс i, здавалося, задеревiв зi страху. Нараз скочив конем вбiк, так що москаль пр