олетiв
сажнiв, може, двадцять вперед. Тодi сотник погнав за ним i, як  яструб  на
голуба, кинувся на нього. Прискакував то справа, то  злiва,  то  налягаючи
сильно, то нiби втiкаючи вiд ворога, аж нараз добре  вимiреним  i  сильним
ударом вибив йому шаблю з  рук.  Шабля  зi  свистом  полетiла  вгору  i  з
бренькотом упала на землю далеко вiд тих двох, що зчепилися  в  рукопашнiм
бою.
   Оба великi, сильнi, вкритi курявою, потом i кров'ю, нагадували казкових
богатирiв, що борються на смерть i життя. Нiхто не важився спiшити  ?м  на
помiч. Де два таких лицарiв б'?ться, там третiй не мiшайся.  Здавалося,  i
козаки, i москалi без переговорiв заключили перемир'я,  поки  не  рiшиться
цей двобiй. Не тривав вiн довго.  Жилавому  сотниковi  поталанило  вхопити
сутулуватого москаля i стягнути його з коня.
   Занiмiв Батурин i задеревiли москалi, побачивши, як ?х найкращий грець,
нiби мотиль на шпильцi, вертиться у сотникових руках, вимахуючи  руками  й
ногами i викидаючи з себе щонайгидкiшi слова i щонайважкiшi прокльони. Аж,
здавлений за горло, посинiв, вибалушив  кров'ю  забiглi  очi  i  захарчав.
Сотникiв кiнь летiв у напрямi Батурина. Сотник  ломив  москаля,  як  жнець
ломить снiп, щоб  покласти  його  наспiд,  пiд  полукiпок,  аж,  зломивши,
вiдкинув геть вiд себе.
   Сотник дихав важко. 3 його право?  руки  i  з  лобу  спливала  широкими
струминами кров, котро? не було як i коли тамувати.
   "Нас сколюють!" - кричав до Герцика.
   Герцик дав знак, i його люди пустилися в напрямi обложеного городу.  Не
всi. Декiлька заплатило життям за цей смiливий випад.  Товаришi  старалися
пiднести ?х i взяти помiж себе. Одного, щоправда, невеличкого й неважкого,
ще  молоденького  козака,  котрий  насилу  впросився  до  нинiшнього,  так
небезпечного випаду, вiрний кiнь вхопив зубами за пояс i нiс  з  кривавого
бiй-поля, нiби розумiючи, яке горе чекало б його  тяжко  пораненого  пана,
коли б вiн так попався в руки роззвiрених ворогiв.
   Московськi драгуни не спiшилися збирати сво?х поранених i трупiв. Мають
час. Бо?вище за ними. Вони збитою лавою кинулися наздоганяти козакiв.  Але
?х конi не рiвня козацьким. Козаки вiтром летять, розсiявшися  невеличкими
вiддiлами по широких полях, нiби стадо сайгакiв, наполохане стрiльцями. ?х
жменька, москалiв цiла хмара, чорна, грiзна, небезпечна.
   Нараз не з  хмари,  а  в  хмару  ударили  громи.  Заревiли  Кенiгзеновi
гармати. Грiзна хмара перервалася  на  кiлька  хмарин.  Клекотить  у  них,
вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогони. Валяться  конi,  люди.  Кулi
.виривають землю, розшарпують i розкидають людське тiло i  кiнське  м'ясо.
Даром принаглюють  московськi  офiцери  сво?х  людей  до  дальшо?  погонi.
Грозять пiстолями, декiлькох трупом кладуть.
   За той  час  козаки  вже  в  половинi  дороги  до  Батурина.  Батуринцi
пiзнають, хто з них цiлий, а хто облитий  кров'ю.  "Скорiйш!  Скорiйш!"  -
принаглюють до  бiгу.  Козакiв  i  наглити  не  треба.  ?х  конi  черевами
доторкаються озимого збiжжя, котре вже вспiло вирости так, що в житi могла
би сховатися  курка.  Куди  вони  пробiгли,  жито  принишкло  до  землi  i
забагрилося кров'ю, бо не  один  козак  навiть  не  зна?,  що  його  важко
поранено в бою. Аж тодi, як прийдеться скидати чобiт, побачить,  що  треба
розрiзати халяву, бо нога спухла i чобiт повен кровi.
   Москалi далi женуть. Вони  знов  збитi  в  одну  хмару,  котра  грозить
загладою усьому, що стрiне по дорозi. Та тiльки грозить. Бо Кенiгзен  знов
обiйшов сво? гармати, дав знак, гармашi прискочили з запаленими  льонтами,
приклали, вiдскочили i гармати вдруге заревiли, як буйволи дикi, викидаючи
зi сво?х ший добре вимiренi кулi.
   I знову крик, зойк, суматоха. Тiльки декiлька драгунiв  далi  жене,  не
маючи спромоги  спинити  коней  в  шаленому  розгонi.  Решта  густо?  лави
здержу?ться, трату? себе, переверта?ться i  заверта?  з  дороги.  Тих,  що
проскакали вперед, батуринцi беруть на око з мушкетiв. Це вже не битва,  а
лови, стрiляють драгунiв, як зайцiв, виполошених з лiса на поле.
   За той час Герцик зi сво?ми щасливо проскакують у Батурин.  Перед  ними
на  розтвiр  вiдчиняють  браму.  Окровавленi,  в  пошарпаних   одягах,   з
поламаними шаблями, на покалiчених конях в'?жджають полтавцi в гетьманську
столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибiга? з хат i з погребiв.
   Вiтають  козакiв,  виносять  питво  i  ?жу.  Герциковому  коневi   годi
продертися крiзь товпу.
   Бiля  церкви  священики  дожидають   ?х   з   хоругвами   й   хрестами.
Благословлять. Диякон грубою рукою сльози радостi втира?.
   Пере?хали. Батуринцi брами засипають землею.
   "Дали москалям чосу".
   "Може, ?м вiдпаде охота лiзти до нас".
   "Кажи вепровi, щоб не лiз у город".
   "I то правда".
   Жартують, бо щасливий випад надихнув мiщан новою надi?ю.
   "Не здавати столицi за нiяку цiну!"
   "Помремо всi, а Батурин не здамо".
   "Аж гетьмановi вiдчинимо ворота".
   "Дай-то Боже!"
   "Слава Герциковi! Слава нашим  полтавцям!"  -  довго  ще  луна?  вздовж
вулиць, котрими про?жджа? на сво? посто? хоробра полтавська сотня.
   За нею диякон ?де. Хворим слiв потiхи i розради не щадить. Його  донька
осмотрю? рани. Вона й Мотря - це справжнi сестри-жалiбницi.
   Чи?? рани доторкнуться, той i болю не чу?, вiрить,  що  рана  заго?ться
скоро. Очима, не лише мастями лiчать. Нiхто так не вмi? дивитися, як вони.
Це не очi, а вiкна у якийсь кращий i благороднiший свiт.  I  не  один,  що
крiзь них зазирнув туди, погляду цього не забуде нiколи. ЧЕРВОНИЙ КОГУТ
   Меншиков зi сво?? квартири на хуторi за Сеймом  не  бачив,  що  дiялося
бiля борзненського шляху.
   Аж почув далекi пострiли  й  пiслав  розвiдку  в  цей  бiк.  Заки  вона
вернула, сутичка Герцикових козакiв з Меншиковими  драгунами  закiнчилася.
Свiтлiйшому прийшлося прийняти до вiдома некорисний  для  себе  звiт.  Був
лихий на сво?х офiцерiв, що втратили багато людей i осоромили  себе  перед
ворогом. Не мiг переболiти першо? невдачi. Вона тим бiльша, що  весь  план
треба змiнити.
   Ворог вiдгадав його план, значиться, нiчого не вартий.
   Сердився на проклятих черкасiв, що не хочуть пiти  на  його  хитрощi  i
гадають обороняти  Батурин.  От  проклятий  народ.  Здавалося  б  тихий  i
смирний, як "агнець", котрого на "закланi?" ведуть,  аж  нараз  таку  тобi
штуку втне, як Батурин. Царського вiйська впустити не хоче. Меншиков не на
жарт турбувався. Мiг осоромити себе. Годi ж це бунтарське гнiздо облягати.
Бог вiсть як  довго.  Недалеко  шведи  стоять.  Кожно?  хвилини  цар  може
вiдкликати його  для  розправи  з  Карлом.  Який  сором  вiдступати  з-пiд
Батурина, не здобувши його! Все одно, що знiвечити  всi  сво?  дотеперiшнi
во?ннi заслуги, а може, й утратити ласку царя.  Меншиков  бачить  радiсть,
яка з того приводу запанувала б мiж його зависниками, ворогами. Нi, вiн до
того нiяк допустити не смi?. Ще раз спробу? пiдiйти батуринцiв.  Пошле  ?м
лист. I так не вiдповiв на ?хн? вчорашн? прохання о проволоку на днiв три.
Може б, згодитися на те, анiж  придумати  якусь  нову  штуку?  Дотримувати
слова не треба. Що таке слово у  вiйнi  та  ще  з  бунтарями,  такими,  як
батуринцi?
   Меншиков  не  потребував  довго  заспокоювати  сво??  совiстi.  Сiв   i
скомпонував лист, в котрiм годився  не  робити  генерального  приступу  нi
нинi, анi завтра, якщо батуринцi цього часу  не  вживатимуть,  анi  надалi
скрiплювання свого городу, анi на випади з нього, тiльки на наради,  як  i
на яких услiв'ях здати мiсто,  i  якщо  вони  за  той  час  пороблять  усi
потрiбнi приготування, щоб туди впустити царське вiйсько.
   Лист переписано й пiслано Зажарським, котрий дiстав окремi  iнструкцi?,
щоб пильно помiчати усе, що дi?ться в Батуринi, а зокрема,  який  у  ньому
пану? настрiй мiж козаками й мiщанами.
   Зажарський заткнув лист Меншикова на спис,  почепив  бiлу  хоруговку  i
пере?хав Сейм.
   З мурiв замку, як звичайно, привiтали його зневажливими словами:
   "Ще одна свиня суне рило. А бий!"
   "Вiд свiтлiйшого з  листом  до  полтавського  полковника  йду!"-  гукав
Зажарський.
   "До чорта, дядька свого, йди! - вiдповiдали йому.- В город не впуска?мо
нiкого. Не треба".
   "Пустiть! Свiтлiйший востанн? подобру хоче балакати з вами".
   "Хай би балакав був учора, як ми до нього сво?х депутатiв  слали.  Нинi
ми не цiкавi на його розмову. Будемо балакати мовою куль".
   "До москаля стрiляй, а не по-людськи  балакай.  Вiн  людсько?  мови  не
розумi?".
   "Востанн? питаюся вас, чи впустите?"
   "Востанн? вiдповiда?мо тобi - вертайся з чим прийшов".
   "Кланяйся свiтлiйшому i цiлому його бублейницькому родовi. Кажи, що  як
прийде до Батурина, то бублики на майданi продаватиме".
   Насмiхам не було кiнця. Але  Зажарський  не  спiшився  вертати.  Боявся
Меншикового гнiву. Дiстав наказ за всяку цiну дiбратися у мiсто i передати
Чечелевi лист.
   "Браття земляки! - кликав голосом благальним,- не йду до вас, як ворог,
лиш як приятель. Добру новину привожу вам. Не вiдкидайте дружньо? руки, не
копайте могили для себе, не руйнуйте свого славного, Батурина!"
   "Тому, що славний, не хочемо безславити його".
   Свиснула куля й перелетiла попри саме вухо Зажарського. Вiн похитнувся,
кiнь скочив, мало не скинув ?здця в рiку.
   На його щастя надiйшов туди Чечель.
   Побачивши натовп бiля муру i зачувши останнi слова розмови,  догадався,
що це знов, мабуть, посол вiд Меншикова, й наказав його  шнуром  витягнути
на мур.
   Чечелевi залежало на тiм, щоб  проволiкати  облогу.  Вiн  знав,  що  за
москалями велика перевага в людях i в гарматах. Вони  сво?  втрати  можуть
легко поповнити новими  пiдмогами,  а  для  Батурина  одинока  допомога  -
гетьман. Може, вiн уже надходить, може, за два-три днi  появляться  голубi
шведськi одностро?, подавав же гетьман сво?й резиденцi? свiтлянi  сигнали,
щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта  для
нього.
   I Чечель, зав'язавши Зажарському очi, попровадив його на замок, до  то?
зали, в котрiй обложенi вiдбували наради - козаки i мiщани  вкупi.  Натовп
стрiчав  Зажарського  вельми  непривiтно.  Посли  вiд  свiтлiйшого,  котрi
приходили з одним, а саме,  щоби  впустити  московськi  полки  в  Батурин,
роздратували всiх. До того нинiшнiй щасливий випад пiдбадьорив  не  тiльки
козакiв, але й мiщан. Молодi хлопцi, що ледве двигали  мушкет,  голосилися
добровiльно до служби. На Зажарського всi дивилися,  як  на  ворога  i  на
зрадника, котрий наста? на цiлiсть города i на його славу.
   "Не впускайте вовка в кошару.  Пiдшибнiть  йому  ноги,  щоб  бiльше  не
скакав!"
   Сипалося й камiння.
   Чечель мусив сердюками оточити посла  свiтлiйшого,  щоб  провести  його
цiлим. I на Чечеля сипалися за те  непривiтнi  слова.  Йому  дорiкали,  що
гра?ться у пiжмурки з москалями замiсть привiтати  ?х  гiдно  -  кулями  й
ручними гранатами, до котрих  козаки  були  великi  охотники.  Але  Чечель
вдавав,  що  не  чу?  обiдливих  для  сво??  гiдностi   слiв.   Знав,   що
роздратований народ не вмi? язика тримати за зубами. I не дивувався, бо це
облога. Люди вже багато ночей не  сплять,  мало  хто  ?сть  теплу  страву,
працюють i турбуються не в мiру,- витворю?ться нервовий настрiй.
   "Не дайте йому йти! Бачите, вiн раху? кроки, мота?  собi  на  вус  план
нашо? твердинi. На руки його!"
   "На руки i - з муру стрiмголов! Хай летить до  чорта!..  Ма?  пропадати
город, хай пропаде вiн... Кращого кiнця не вартий!"
   "Зрадник! Прислужник московський!"
   Чечель, щоб не дратувати юрби, наказав сердюкам пiднести Зажарського на
руки й вiднести його на замок. Сам iшов бiля нього.
   "Хто зневажить посла - мене зневажить. До вечора не доживе!"
   "Ого, ого!"- почулося в натовпi, але жодна рука не пiднялася проти волi
наказу полковника.
   Принесли Зажарського до замково? зали й пустили на_  _кам'яну  пiдлогу.
Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й
питалися: "Вгадай хто?"
   Посол свiтлiйшого почував себе дуже погано. Вiн не гадав, що  батуринцi
так сильно роззвiрилися на москалiв, забув язика в  ротi  й  нiяк  не  мiг
пригадати  собi  тi??  промови,  яку  склав  собi,  йдучи  з   дорученнями
свiтлiйшого, а якою гадав урозумити й переконати батуринцiв.
   Розв'язали йому очi, й вiн ще гiрше вжахнувся, побачивши кругом грiзнi,
ненависнi обличчя.
   "Чого прийшов, кажи, чого прийшов?" - гукали на нього козаки.
   "Не зна?ш, де кого не просять, на киях виносять",- доповiдали мiщани.
   "Спасiння городовi  вашому  приношу",вiдповiв,  насилу  добиваючися  до
слова.
   "Спасай себе. Нам твого спасiння не треба.  Загибель  ви  нам  готу?те,
спасителi московськi!"
   "Самi ви губите себе, бунтуючися проти його  величества  царя  i  проти
наказiв свiтлiйшого".
   "Свiтлiйший вiн тобi, а не нам".
   "Нам щолиш тодi i ясно стане, коли тi? свiтлостi погаснуть".
   "Того ви не дочека?теся нiколи!"
   "Вiн обiджа? нас. Гетьте з ним!"
   "На гак!"
   "У воду!"
   "Комiть-головою з муру. Це йому найкоротша дорога,  хай  iде,  звiдкiль
прийшов".
   Чечель бачив, що народ роздратований до краю.
   "Панове громадо! - гукнув.- Так не можна. Це ж посол".
   "Такими послами дiдько в пеклi палить".
   "Може, й так, а на землi вiн все-таки посол".
   "Вiд Вельзевула. Намовля? нас до злого, iскуша?".
   "Наша рiч не слухати його намови, але зневажати не треба".
   "А чого ж вiн нас зневажа??"
   "Я не зневажаю панiв-козакiв, анi шановного мiщанства, я одним i другим
лиш добра бажаю",-боронився Зажарський.
   "Коли ти нам добра бажа?ш, так оставайся в  нас  i  борони  наше  мiсто
разом з нами",-гукнули йому в отвiт.
   "Того я зробити не можу".
   "Чому?"
   "Бо хочу дотримати вiри й слова пославшому мя".
   "Так i ми хочемо дотримати присяги нашому гетьмановi, от що!"
   "Це iнша рiч. Гетьман зломив присягу царевi, й  тому  ви,  як  пiдданцi
царськi, звiльненi вiд вiрностi вiроломному Мазепi",- вiдповiв Зажарський.
   Та ще вiн не докiнчив цих слiв, як на нього  з  усiх  бокiв  посипалися
удари. Молотили, як снiп на току. Вiн пручався, вимахував руками, заслоняв
лице, копав ногами, та оборонитися не мiг. Аж Чечель зi старшинами кинувся
в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.
   Повели  його  в  кут  i  заступили  лавою.  Але  люди  все  ще  шумiли,
домагаючися видачi московського пройдохи, котрий  мав  смiливiсть  обiдити
гетьмана в його столичному замку.
   "Безкарно не пустимо обiди!" - гукали кругом.
   "Посто?мо за гетьмана свого!"
   "Посто?мо за волю й незалежнiсть".
   "Хай знають москалi, що наш терпець урвався!"
   "Хай знають, що прийшов час розрахунку".
   "Або житимем вольнi, або вольними помремо за волю!"
   "Батурин не здамо!"
   "Вiйська царського не впустимо в мiсто!"
   "Нi, нi, нiяк!"
   Чечель ждав, поки втихомириться громада. Дiждатися не мiг.
   "На гак з ним!"
   "У Сейм!"
   "Комiть-головою з муру пустiм!" - гукали.
   Зажарський дрожав, як на  муках.  Вiн  знав,  що  й  попереднiх  послiв
батуринцi не приймали ввiчливо, але гадав, що  його  попередники  все-таки
дещо  прибiльшували  сво?  подвиги,  щоб  приподобатися  свiтлiйшому.   Не
сподiвався, щоб у цьому бунтарському гнiздi назбиралося стiльки  злостi  i
стiльки самостiйницького завзяття.  Черкаси  такий  терпеливий  народ,  аж
нараз, диви, якими стали.
   ?х не перекона? нiхто, на них одна рада: нiж i вогонь.
   Це вiн перекаже свiтлiйшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та
на це вiн велико? надi? не мав. Кожна  кiстка  болiла  його,  в  ротi  чув
спрагу, кров спливала йому на обличчя.
   Ще трохи й затовкли б на смерть. I як тут вийти з це? яскинi злостi?
   "Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажити
гетьмана та його столицю!"
   "Шановна громадо!" - гукнув з усе? сили  Герцик,  входячи  з  Мотрею  у
залу.
   Поява нинiшнього  героя  i  люблено?  цiлим  мiстом  Мотрi  втихомирила
розгукане море. Люди розступалися, робили ?м дорогу, але все ще ненависним
оком дивились в той кут, де  за  спинами  старшин  у  смертельнiй  тривозi
ютився Зажарський.
   "Шановна громадо! - говорив Герцик.Дозвольте менi слово!"
   "Говори, полтавський полковнику, говори!"
   "Цей чоловiк з листом вiд князя Меншикова прийшов".
   "Не прийма?мо такого листа. Зна?мо, що Меншиков пише.  Радить,  щоб  ми
мiсто здавали".
   "Помремо, а президi? не здамо!"
   "А може, в листi щось iнше ??"
   "Ми не цiкавi".
   "А все ж таки лист прочитати треба".
   "Не  треба!  Не  треба!  -  залунало  навкруги.-  Не  читати  нам  того
диявольського листа!"
   Зажарський, побачивши нових сво?х оборонцiв, набрав вiдваги:  "В  листi
тiм,-почав,-князь Меншиков два днi проволоки вам да?".
   "Два днi проволоки?"
   "Так, нинi i  завтра,  щоб  ви  спокiйно  роздумали  це  важке  дiло  й
покорилися волi всесильного царя".
   "Тiльки Бог всесильний, а цар, як усi ми, чоловiк".
   "Антихрист..." - озвалося в натовпi.
   "Товаришi,- почав знову Чечель.Меншиков да? нам два днi  проволоки,  це
немаловажна рiч".
   Натовп втишився. Кожний рад був такому дарунковi.
   "А не брешеш ти, пане Зажарський?" - спитав старий сотник,  той  самий,
що нинi тако? слави здобув.
   "Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю".
   "Ну, то ти собi,  сарако,  дуже  багато  вiд  Господа  Бога  жела?ш",--
глумливо вiдповiли йому.
   "А листа все-таки читати не треба!" - гукнув хтось, i за ним  пiдхопили
iншi: "Не треба! не треба!"
   "Шкода часу!"
   "Краще починаймо бiй. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усi".
   "Президi?  не  здамо,  москалiв  не  пустимо  в  Батурин,  до  чорта  з
Меншиковим послом".
   "На гак!"
   "У Сейм!"
   "Стрiмголов з муру його!"
   Мотря бачила, що на не? черга. Вiдколи вiддалася, весь свiй зайвий  час
посвятила мiстовi. Пiклувалася приютами для старцiв i  недужих,  доглядала
поранених, щедрою рукою роздавала хлiби й грошi. Не висувалася вперед,  не
накидувалася i не лiзла людям в очi i,  може,  якраз  тому  ще  бiльше  ??
любили й поважали. Вiдчувала це i зважилася промовити слово.
   "Зажарський з листом до полковника Чечеля  прийшов,-  казала,-хай  його
Чечель чита?. Якщо схоче, переказати вам змiст, хай перекаже, як  нi  -  i
без того поживем".
   "Авжеж, авжеж..!"
   "Щоб не писав у тому листi князь Меншиков, вiдповiдь  може  бути  одна:
Батурин не здамо!"
   "Так нам, Боже, допоможи во Тройцi сво?й святiй!"
   "Батурин  по  трупах  наших  вiзьмуть!"  -  загуло  кругом,  аж   вiкна
задзвенiли.
   "А не здамо тому, бо  це  наша  гетьманська  столиця  i  ми  гетьмановi
обiцяли обороняти ??, поки вiн на вiдбiй не прибуде".
   "Слова нашого не зрушимо!"
   "Та ще тому не пустимо чужого вiйська, бо воно нам  чуже.  Хочемо  мати
свою державу i сво? власне вiйсько, хочемо хазя?нами бути у сво?й  власнiй
хатi".
   "Не хочемо бути рабами!"
   "I якраз тому треба цiлим вiдпустити Зажарського  до  князя  Меншикова,
щоб вiн переказав це наше незломне бажання".
   В залi зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жiнка,  як  ангел
хоронитель, виведе його з огненно? печi.
   "Хай iде!" - махнув рукою сотник.

   * * *
   "Хай iде!" - притакнуло сто голосiв нараз. Мотря взяла  Зажарського  за
руку.  "Спасибi,  що  послухали  мене,-сказала,  звертаючися  до  народу.-
Батурин не осоромить себе".
   Мовчки вивела перестрашеного посла з зали й повела до сво?х поко?в, щоб
спершу обмити його й оглянути рани.
   Зала знову загула.
   "Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай iде  й  перекаже  князевi,  що  ми
президi? за нiщо в свiтi не здамо".
   "Та чи оборонимо?"-вихопився хтось з гурту.
   "Як не оборонимо, так погибнемо всi до одного. А хто iншо? гадки -  хай
з мiста виходить!"
   "Вибiгло зайцiв чимало, виженiм i останнiх. Гетьте геть!"
   В залi почалась суматоха. Вiдшукали того, що поставив небажане питання,
й наставали, щоб збирав сво? добро  й  виходив  з  мiста.  Вiн  боронився,
казав, що по щиростi спитався, але кидати рiдного мiста не хоче i не кине,
що буде з iншими, хай станеться i з ним.
   "Цитьте! - озвався старий лавник.Послухайте мене, бувалого чоловiка! Не
добре дi?ться у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби,  i  багато  з  нас
кривить душею,  як  бачу.  Як  пришле  Меншиков  свого  чоловiка,  то  всi
кидаються iз на нього,  як  вовки,  зда?ться,  на  шматочки  розiрвуть.  А
настане нiч - i тi самi, що горлали ранком,  вистрибують  з  мiста,  як  з
клiтки кролi. Бог вiсть, куди  вони  дiваються,  може,  до  ворога  йдуть,
продають нас... Кого ж то прислав до  нас  князь,  як  не  нашого  земляка
Жарковича, i хто з нас скаже, куди подiвся канцелярист Андрiй Кандиба?"
   "Правду кажеш, батьку",- притакували йому.
   Лавник, нiби обухом, валив батуринцiв по головi.
   "Так воно ?, так".
   "Але так бути  не  може,-  говорив  далi  старий  лавник.-  Переказу?мо
Меншикову, що город хiба на наших трупах вiзьме,- а на мою  гадку,  спершу
спитаймо свого серця, може, в нього ? друге бажання".
   "Ми вже це сто разiв казали, що або  оборонимо  Батурин,  або  загинемо
всi".
   "Чи одно чоловiк каже, а iнше собi гада?, а ще iнше робить.  Мало  чого
не говорив Кандиба, вдаючи найвiрнiшого гетьманового чоловiка,  а  де  вiн
тепер? Де Iван Нiс, що такого лицаря з себе виявляв, i де  багато  других,
котрих iмен навiть не згадую, щоб даром  не  вражати  болючо  ?х  рiднi  i
приятелiв".
   "Ви нас кривдите, батьку,- перебили  йому,-  порiвнюючи  з  Носом  i  з
Кандибою".
   "Нiкого не кривджу, браття i  дiти  мо?,  але  говорю,  що  менi  розум
велить, бо люблю свiй рiдний город i тую нашу землю, матiр святу".
   "До чого ж ви свою рiч ведете, кажiть?"
   "До того, щоб  ми  по  добрiй  i  непримушенiй  волi  заприсягли  перед
Господом всемогучим, що нi один з нас слiдами Носа не пiде, що всi ми,  як
тут сто?мо, так i посто?мо за президiю нашу. А хто того  не  може  або  не
хоче - хай iде. Перший руку вгору пiдношу"
   Пiдняв руку i дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всi  пiшли  за
ним.
   "А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вiтер, пiду, винесу з  хати,
що в нiй цiннiшого ?, i сховаю на замку, а хату власною рукою пiдпалю. Хай
ворог зна?, що ми не дба?мо про наше добро, що в нас на серцi тiльки  одно
- честь i слава наша. Оборонимо город, так побуду?мо собi  новi  хати,  ще
кращi вiд отсих, а не оборонимо, так нам тодi вже нiчого й не  треба.  Хай
москаль не гада? собi, що,  здобувши  Батурин,  поживиться  нашим  добром,
кiстки з попелища добуде, от що!"
   Не одно серце стиснулося з болю, почувши тi грiзнi слова. Як же так?
   Червоного когута пiд власну стрiху пускати? Хто бачив це? Iде зима,  де
притулитися з родиною? На замку для всiх мiсця не стане.
   Не окривалися з тим.
   Старий жалiбним оком подивився кругом.
   "Кажете, що по трупах ваших увiйде ворог  у  город,  а  шкоду?те  сво?х
теплих стрiх. Ось яке-то тверде ваше слово. А я при  сво?м  стою:  пiдпалю
свою стрiху, щоб не тремтiв за не?. Обороняймо вали, мури i  замок,  а  не
оборонимо, так гиньмо".
   "Як пiдпалимо Батурин, ворог скориста? з тривоги i припустить штурм".
   "Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Пiдпалю. А ви, як хочете собi".
   Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нiвечити надбання  кiлькох
поколiнь.
   "Вам час, а менi спiшно, бо я боюся ночi. Боюся, щоб знов якi  Носи  не
перейшли на другий бiк".
   "Не пустимо. З городу i пес не вискочить".
   "Замiсть дивитися, щоб ворог не ввiйшов, ви сторожити  будете,  щоб  не
виходили сво?. Гарна менi оборона твердинi".
   Вiн задумався, а потiм грiмким, рiшучим голосом крикнув: "Пiдпалю!"
   "Не смiй того робити. Громада  противиться  такому  грiшному  дiлу.  Не
дамо!"
   Старий лавник нiби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий  мовчки
слухав його мову: "Що ти, полковнику, скажеш на це? Тво? слово - наказ. Ти
наш командант. Рiшай!"
   "Рiшати? - Чечель задумався, потер чоло i шарпнув свiй  вус.-  Я  одно?
думки з тобою, батьку,- сказав.- Тво? добро, так  ти  й  роби  з  ним,  що
захочеш. Нiхто тебе спинять не посмi?. Жертву приносиш, ще й яку! Жаль, що
тiльки один".
   "Знайдеться  бiльше  таких,вiдiзвався  найбагатiший  з   мiщан.-   Якщо
гада?те, що треба, так i балакати нема що. Ходiм!"
   Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кiлька.
   Iншi   залишилися.   Незвичайне   рiшення    лавника    заскочило    ?х
неприготованими. Всяке собi гадали, а такого нi. Бо кому  може  прийти  на
гадку пiдпалювати свою власну хату. Стояли, понуривши голови.

   В мiстi шумiло. Бiгали i кричали люди.  Ревiв  товар,  прочуваючи  щось
зле. Лунали пострiли, глухо вiдбиваючися вiд мурiв, котрi  давно  не  чули
пальби. Вулицями переходили вiддiли сердюкiв, щоб вдержувати  лад.  Народ,
виведений з рiвноваги, легко гарячився i брався зводити всiлякi порахунки.
Досить було сказати на когось "зрадник", щоб виставити його  на  небезпеку
побо?в, а то i смертi.
   Замкова зала  роз'яснювалася  в  мiру  того,  як  пiднiмалося  сонце  i
вступалася мряка. Але громадка мiщан все ще стояла в тьмi.
   "Як же нам?"-спитав хтось, повертаючись до сусiдiв.
   "Як? Як iншi, так i ми. Якщо треба палити - палiм. Хай летить  червоний
когут".
   "Хай летить червоний когут..." --вирiшили i розiйшлися.

ТАЙНИКАМИ
   Мотря, оглянувши Зажарського, попросила його поснiдати разом з  нею  та
випити чарку, щоб усе лихе минуло.
   "Мотре Василiвно, Мотре Василiвно!" - бiдкався московський посол.  Коли
б ви знали, як мене кожна кiсточка болить!"
   "Потерпiть, добродiю, за спасiння роду людського i за славу божу, може,
Бог тi?? жертви хоче вiд нас".
   "Нащо вона Боговi потрiбна, тая жертва? Через глупоту людську терплю".
   "Не ви один терпите, добродiю. Може, терпiння душi, вiд  тiлесних  гiрш
болючi".
   Зажарський глянув на гарну паню,  пригадав  собi  трагедiю  ??  батька,
погадав, скiльки болю мусило зазнати це добре жiноче серце, i його гнiв на
проклятих батуринських мiщухiв трохи ущух.
   "Так, воно так, ласкава  добродiйко,  великими  терпiннями  пробу?  нас
Господь".
   "Так тодi не збiльшуймо  ?х,  бо  Господь  велiв  прощати  кривду,  яку
творить нам ближнiй".
   Говорила,  як  проповiдник,  як   пройнята   божественними   заповiтами
сестра-жалiбниця, ??  слова  тим  сильнiше  вражали,  що  виходили  з  уст
незвичайно?, прямо невидано? краси.  Зажарський  забував  про  свiтлiйшого
князя Меншикова i  про  сво?  важке  та  несповнене  як  слiд  завдання  i
пiддавався всецiло чарам  тi??  прегарно?  жiнки.  Коли  б  сказала  йому:
"Оставайсь бiля мене, борони мене, гинь разом зi мною!" -  остався  б.  Та
Мотря того не жадала. Вона хотiла, щоб вiн не  дуже  чорно  малював  перед
Меншиковим свою гостину в Батуринi, щоб не повторяв усiх тих  зневаг,  якi
посипалися тут на його голову, а лише переповiв однодушне  бажання  цiлого
обложеного городу - згинути, а президi? добровiльно не здати.
   "Погано вони привiтали мене, царського посла, але за  гостиною  у  вас,
ласкава добродiйко, я забуду про них, а тямити буду про вас".
   "Спасибi вам, не поминайте  злом.  А  тепер  пiдемо,  бо  вже  недалеко
полудн?. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають".
   "З вами я i до пекла готовий. Ходiм".
   Подякував за гарну гостину i за те, що вирвала його з рук  роззвiреного
натовпу.
   "Нiби ангела небесного послав менi Господь. Коли б не  ви,  роздерли  б
мене на шматочки. Щира вам дяка,  Мотре  Василiвно,  а  з  дякою  ще  одне
прохання".
   "Яке?"
   "Переконайте тутешнiх людей, що  ?х  опiр  безсильний.  Князь  Меншиков
добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тодi даремнi зусилля,  пощо  такi  жертви?
Краще впустити царське вiйсько в мiсто".
   "Того я вам обiцяти не можу".
   "Нi?"
   "Бо того я сама не бажаю".
   Зажарський видивився на не?.
   "Коли б я бачила, що хочуть вiдчинити браму, положилася  б  на  порозi,
хай спершу сторощать мене... Ходiм!"
   "Ходiм",- повторив глухо Зажарський.
   Взяла його за руку: "Позвольте вам зав'язати очi. Не дуже то  ввiчливо,
але конечно".
   "Такi руки не жаль щоб i свiт зав'язали",-вiдповiв.
   Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечi якусь бурку i повела  в
пирницю.
   "Як дивно,- говорив, тримаючися ??,ведете мене Бог вiсть  куди,  можете
замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина".
   "Бо вiрите менi".
   "Вiрю, що нiчого нечесного не зробите ви зi мною, Мотре, Василiвно".
   "Як тую вiру затратять люди, тодi ?м i нiякого рятунку не  буде.  А  до
того воно йде"
   "Гада?те?"
   "Бачу. От i москалi про нiщо iнше й не думають, а  тiльки,  як  би  нас
пiдiйти i винищити до останку".
   "Не такий чорт страшний, як його малюють".
   "Може, й страшнiший. Невже ж i вас присилав свiтлiйший без тi?? задньо?
гадки?"
   "Не знаю. Може. Як менi це знати? Я в добрiй вiрi йшов".
   "Значиться, i вас пiдвели. Так тодi  вважайте  себе  щасливим,  що  хоч
потерпiли самi, та не стали причиною людського горя, куди ще бiльшого".
   Зажарському зробилося соромно перед жiнкою. Виправдовувався i  впевняв,
що поганих намiрiв у нього не було.
   Iшли. Пробирав ?х гнилий холод пiдземних мурiв. Свiчка  в  руках  Мотрi
кидала фантастичнi тiнi. Мiсцями  доводилося  схиляться,  щоб  головою  не
вдарити в склепiння.
   "Вважайте, тут сходи, ще один, так. А тепер повертайте вправо".
   "Ведете мене, як на другий свiт. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в
мене жар".
   "Пройде. Я добре оглянула рани. Знаю це дiло".
   "Ви словами краще залiчу?те бiль, нiж лiкар мазями".
   Мотря вдавала, що не чу?. "Кажу, щоб ви собi не кмiтували ходу".
   "Не турбуйтеся. Моя нога тут бiльше не  постане.  Хай  собi  здобувають
Батурин - я на нього не пiду. Скажу, що хворий".
   "I добре. Менше одного ворога матимем".
   "Я не ворог ваш, а приятель нинi".
   "Спасибi. Коли б тiльки щирий, бо краще ворог, нiж нещирий приятель".
   "Коли б я не був таким, то - подумайте, нас тут дво?, я - мужчина i  ви
- жiнка. Одним махом скинув би опаску з очей - i ви були б у мо?й властi".
   Мотря вжахнулася. Не подумала над тим.
   "Того я не боюся",-вiдповiла рiшуче.

   "Ого!"
   "А так. Бо з того пiдземелля ви не вийшли б без мене. Отсих  дверей  не
вiдчинить нiхто, що не зна? тайного способу".
   Зажарський усмiхнувся: "Я навiть не буду пробувати, хоч воно  i  дивно,
бо, ?й-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодiти такою, як  ви.  В
менi говорить мужчина".
   "Краще кажiть-звiр".
   "В кожнiй людинi ча?ться звiрюка,  в  тiм  я  впевнився  нинi,  там,  у
замковiй залi. Та ви не бiйтеся, панi. Ведiть: Йду, як дитина".
   "Так тодi схилiть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер
доведеться лiзти рачки. Так..."
   I вони опинилися  поза  замковими  мурами,  в  глухiм  зарослiм  садку.
Пройшли. Мотря вiдчинила ворiтця i вийшли на  тиху,  далеку  вуличку  поза
мiсто. Тут ?х обскочили вартовi.
   Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Натовпу  тут
не було, не було кому знущаться.
   "Спасибi вам, Мотре Василiвно,кликав здолини Зажарський,-  спасибi,  що
провели мене!"
   "Перекажiть свiтлiйшому, що всi ми тут помремо, а президi?  не  гада?мо
здавати",- вiдповiв йому згори  дзвiнкий  жiночий  голос,  як  жайворонкiв
спiв.

БАТУРИН
ГОРИТЬ
   Довго стояла Мотря на валах i дивилася, як Зажарський прямував до рiки,
як повернув управо, дiйшов до того мiсця, де  ждали  на  нього  драгуни  з
конем, як сiв на нього, пере?хав мiст i загубився в густiй товпi всiлякого
вiйська.
   "Дивна рiч. Балака?ш з чоловiком - i нiби вiн справдi чоловiк. I чу?, i
розумi?, i навiть нiби нiчого злого тобi не хоче. I може, не  один  з  тих
там тисячiв такий, як цей. А все-таки iдуть,  щоб  знищити  тебе,  забрати
волю, розграбити добро, палити, мордувати. Наказ одного чоловiка перемiня?
тих людей у звiрiв. Тисячi, великi  тисячi  пiдчиняються  волi  одиницi...
Одиниця дума? за них, наказу?, бажа?, буду? державу. В нас не  те...  I  в
нас нема держави..."
   Поступила до лiчницi, обiйшла поранених  i  хворих,  козакiв  i  мiщан,
котрих було, чимало, бо розпочався перестрiл i все новi жертви приносили,-
аж утомлена повернула на замок i зайшла до мами.
   Любов Хведорiвна порядкувала коло свого добра й перебирала папери. Руки
?? дрижали, жмутки  сивого  волосся  спадали  на  блiде,  на  цей  раз  не
пiдмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубе?ха, горда i  невгнута,
це була iнша жiнка. Мотря глянула на не?, i  в  ??  серцi  озвалася  любов
доньки до мами. Так - це була ?? мати, бiдна й терпляча, але куди  ближча,
нiж колишня, сильна й сво?вiльна.
   Мовчки припала до ?? руки.
   Любов Хведорiвна другою рукою пригорнула ??  до  себе  i  погладила  по
головi. "Доню",-ледве вимовила тихо.
   Перший раз у життi почула це слово Мотря.
   "Мамо,- вiдповiла, цiлуючи руку, вiд котро? стiльки кривди зазнала.- Не
гнiва?шся на мене, мамо?" - питалася.
   "Бог менi свiдком, Мотре, що нiякого гнiву в серцi не маю.  Втратила  я
гордiсть, а здобула доньку".
   "А я - маму",-доповiла Мотря.
   Наслухували, як ревiли гармати. Московськi кулi не влучали ще в  замок.
Горою перевалювалися, попадаючи в передмiстя, з  котрого  люди  вже  давно
перенеслися пiд крила замку, бо не почували себе досить безпечними/
   "Стрiляють москалi",- сказала Мотря.
   "Стрiляють, та не  влучають.  Може  Бог  дасть,  що  велико?  шкоди  не
зроблять.
   "Може..."
   Куля влучила в замковий мур,  i  замок  задрижав,  аж  посуд  на  столi
задзвенiв.
   "Попали... Привикаймо",- сказала, зiтхаючи, Любов Хведорiвна.
   "Пiсля того, що менi велiв Бог пережити, нiчого не боюсь, готова  я  на
все. I чого менi бiльше хотiти? Свiй вiк пережила. Багато  грiху  прийняла
на себе. Хай Бог простить. Не одно  спокутувала  я,  доню.  Не  одно.  Бог
тiльки зна?, що я перестраждала. Дивно, що з  ума  не  зiйшла.  Як  судили
покiйного Василя Леонтi?вича,  як  карали  його,  я  пальцi  собi  гризла,
волосся з голови виривала, аж задубiла з горя, як тая Лотова донька".
   "Не потребу?те менi того казати, мамо".
   "Аж одно? ночi, коли я вiд ума вiдходила,  покiйна  мати  моя,  а  твоя
бабка,  привидiлася  менi.  Осiнила  мене  хрестом   святим   i   сказала:
"Прощаються  тобi  грiхи  тво?,  Любове,  прощай  ?х  ближнiм  сво?м".   I
розгорнула передi мною псалом покаяння i казала читати його. З  то?  пори,
якщо помста пiдступа? до мене, говорю його  й  легше  робиться  на  серцi.
Живу, дожидаючи кiнця. Може, вiн i недалекий. Може, вже тую  кулю  в  дуло
кладуть, котра покладе край мо?му грiшному життю".
   "А може, кулi тi?? ще й не вiдлили, мамо",- потiшала ?? донька.
   "Бог нам суддею, не люди. На суд  Божий  готовiмся,  Мотре.  Не  маю  я
надi?, щоб Батурин витримав облогу. Бачиш, як москаль падить...  Це  щолиш
початок. Ще не обстрiлялися  гармати.  З  кожним  пострiлом  будуть  краще
попадати в цiль".
   "Але i нашi не дармують. Кенiгзен славний  артилерист.  А  так,-  дасть
Бог, що й гетьман на вiдбiй поспi?".
   "Дав би це Бог. Ти зна?ш, не любила я гетьмана, а тепер нiкого собi так
не бажаю, як його. Та чи прийде вiн? Може, й хоче, бо це його столиця, але
чи може? Вiн же тепер не сам. Зв'язався з Карлом i  нiчого  на  свою  руку
робити не може".
   "Прикро, що все ми вiд когось iншого залежнi".
   "Залежнi, бо не визволились вiд власних грiхiв. Знаю це по собi. Я  теж
у тiй грiховнiй неволi довгi роки жила. Все лиш себе бачила, а не  других,
про рiдний край  не  дбала,  хотiла,  щоб  на  мо?м  стало,  хоч  би  свiт
перевернувся догори дном.  А  це  грiх,  це  великий  грiх,  Мотре.  Таких
грiшникiв у нас дуже багате, i тому ми й помремо,  мабуть,  у  неволi,  бо
Господь закаменiлих грiшникiв тяжко кара?".
   Знову здригнулися мури, дверi вiдчинилися i зачинилися нараз,  шибки  у
вiкнах задзвенiли, замок нiби заскреготав з болю зубами.
   "Бачиш,-  влучають,-  сказала  Любов  Хведорiвна,  наслухуючи,  чи   не
валиться мур. Але мури заспоко?лися, куля, мабуть, застряла в камiнню,  не
перебивши стiни. Любов. Хведорiвна перехрестилася.-  Ще  не  та,  дякувати
Боговi, ще ми живi. Тут, Мотре, щонайважнiшi папери. Заховай ?х. Ти  краще
зна?ш замок i його та?мнi сховки, нiж я".
   Мотря прийняла згорток i за пазуху уткнула.
   "Та ще слухай i затям собi добре. В нашiм  садi,  вiд  головно?  дороги
бiля третьо? стежки направо, вiд  третьо?  липи  крокiв  двадцять  i  три,
закопаний мiй клад: золото й дороге камiння i дещо дзвiнкого  гроша.  Якщо
Господь покличе мене на свiй суд, а  тебе  оставить  живою,  добудь  його.
Оздоби  церквам  i  бiдним  роздай,  по  половинi,  а  грошi   поклади   в
гетьманський скарб. Скажи, це  на  потреби  державнi,  нашо?,  укра?нсько?
держави. Завинила я перед нею багато, може, хоча малу частину  того  боргу
сплачу. Совiсть не да? менi  спокою.  Не  знаю,  хто  гетьманом  буде,  чи
залишиться Iван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не  був,  скажи,  що
Любов Хведорiвна вiта?  його  й  бажа?  йому  всякого  добра,  щоб  жив  i
регiментував Укра?нi на славу".
   "Що ви це, мамо? Вiдженiть чорнi думки. Обом  нам  небезпека  одна.  Як
згинемо, то згинемо обi".
   "Я стара, менi все ближче до смертi, нiж тобi, тому й готуюся  до  не?.
От, може, за хвилину побiжиш куди, до хворих  або  на  мури,  може,  й  не
побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!"
   I мати обiйняла доньку, пригорнула до грудей й зимнi уста притулила  до
?? гарячого обличчя. Цiлувала. Довго, сердечно, за всi  часи.  Материнська
любов, здержувана гордощами велико? i багато? панi, впоминалася  тепер,  в
цей тривожний мент, о сво? потоптанi права.  Нараз  всi  меблi  спалахнули
червоним вiдсвiтом. В мiстi почувся шум, луск i крик.  Мотря  кинулася  до
вiкна. Глянула й закрила його важкою занавiсою.
   "Побiжу, довiдаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!"
   Побiгла.  Любов  Хведорiвна  осталася  сама.  Певно,  москалi   здобули
Батурин,- прийшло ?й на гадку. Чекала, коли впадуть до не? i зарубають ??,
жiнку  покараного  царем  на  смерть  Василя   Кочубея   i   матiр   Мотрi
Чуйкевичево?, котро? муж пiшов з гетьманом до шведiв i котра залишилася  в
Батуринi й обороняла його.
   Здивувалася, бо Мотря не повернулася стривожена, не тягнула ?? кудись у
пiдземелля, щоб перед ворогом  рятуватися  утечою  та?мними  хiдниками,  а
спокiйно посадила ?? на шкiратянiй  старосвiтськiй  канапi  i  просила  не
турбуватися.
   "Це мiщани пiдпалили сво? хати",казала.
   Любов Хведорiвна не вiрила сво?м вухам. Хто чув, щоб люди сповна розуму
палили сво? домiвки?
   "Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав,  що  батуринцi  на
все готовi, що ?м нiчого щадити й жалiти, що  в  них  тiльки  й  дiла,  що
оборона замку".
   Любов Хведорiвна терла рукою чоло, нiби  будилася  зi  сну.  "Батуринцi
Батурин палять,- шептала зiв'ялими устами.Самi його палять, щоб  ворог  не
мав що палити. Значиться, вони дiйсно хочуть його  обороняти  до  останку,
згинуть, а ворога в мiсто не впустять. Значиться..." - i вона  припинилася
на хвилину. Те, що хотiла сказати,  було  надто  страшенне,  щоб  вимовити
зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим  само?  себе,  що
воно потрiбне, конечне, неминуче це слово i дiло, що за словом пiде.
   "Значиться... Мотре! Ходiм!" - сказала, беручи доньку за руку.
   Мотря не допитувалася, може, догадувалася про намiри мами.
   Як вийшли на замкове подвiр'я, мимохiть зупинилися. Обдало ?х  гарячим,
гаром, чадом. Батурин горiв.
   Горiв ?х рiдний город, пiдпалений руками сво?х  власних  мешканцiв.  Ця
гадка збiльшувала грозу пожару. Не могли осво?тися з нею.  Коли  б  ворожi
стрiльна  пiдпалили  дахи  i   стрiхи   батуринських   будинкiв,   старих,
дорогоцiнних стариною, i новiших, побудованих чималою  витратою  труду  та
гроша, так це було б звичайне та приходне, а так...
   Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути  до  того,  що  нараз
побачили перед собою. Долонями  заслонювали  очi.  Iскри  летiли  на  них.
Струшували ?х з волосся i з одежi. Дими  спиняли  вiддих.  Задуха  била  з
мiста, як з велетенсько? печi. Чути було трiск, ломiт, гук. Валилися  дахи
й димарi. Поломiнь притихала на  хвилину,  то  знов  ще  з  бiльшою  силою
виривалася з хат i домiв, крiзь челюстi обезвiчених вiкон i крiзь  вирванi
дверi, й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами пiдлiтала
вгору, до хмар, до сонця,  до  самого  Бога,  як  самопальная  жертва,  як
автодафе.
   Зробилося гарячо, немов це не пiзня осiнь, а лiтн? .полудн?. У повiтрi,
як огненнi птахи,  лiтали  гонти,  горючi  трiски,  вiдiрванi  вiд  вiкон,
дiвочими руками так пильно й гарно мережанi й  вишиванi  занавiси.  Горючi
книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтворялися i, як  червонi
вiрли, втiкали вiд пожежi.
   "Ходiм!" - сказала Любов Хведорiвна, притулюючися до доньки.
   "Куди?" - питала ?? Мотря.
   "До нашого двора".
   "На замковiм подвiр'??"
   "Нi, до нового".
   "Ходiм".
   За димами не бачили дороги. Пожежа знiвечила план  мiста.  Пускалися  в
добре ?м вiдому вулицю, котрою проходили не  раз,  i  мусили  завертати  в
iншу, бо тамтою нiяк було пройти.  Полумiнь  через  дорогу  подавала  собi
руку, горiли й валилися тини, плоти, паркани, високi, дубовi брами, тесанi
сокирами дiдiв,- останнi  свiдки  ?х  загарливо?  працi.  Деякi  хати  вже
дотлiвали.  Стирчали  огненнi  кiстяки,  димар,  як   обсмалений   хребет,
недотлiлi крокви, як ребра, дубовi сволоки, як руки, опущенi в безсиллi  i
в розпуцi. Ще хвилина, луск, трiск, гук i - кiстяк валився  на  постелю  з
диму, сажi, з румовища. Так гарячо було,  що  шибки  з  вiкон  топилися  й
котилися  блискучими  кулями.  Нiби  мiсто  плакало  останнiми,   пекучими
сльозами. На подвiр'ях, як гори, лежали живцем згорiлi конi й корови. Чути
було  немилий  запах  шерстi,  лою  i  паленого  м'яса.  Загулювали   нiс,
затримували вiддих у грудях, щоб не чути того, i йшли далi  крiзь  огненне
море.
   Люди, як круки, лiтали кругом.
   Жiнки борикалися зi скринями, хотiли ?х викотити в безпечне мiсце  -  в
садок або на город. Але скринi горiли, тлiло в них  заховане  добро.  Мами
тулили до лона перестрашених дiтей i проклинали  сво?х  мужiв  за  окаянне
дiло. Де ж хто чував, щоб хазя?н пiд свою власну стрiху  червоного  когута
пускав! Подурiли хлопи! Пан Бiг ?м розум вiдiбрав!
   Людський крик, вереск, зойк додавали нових пронизливих акордiв  до  то?
пекельно? оркестри.
   Слiпий дiдусь з бандурою втiкав. Бандура горiла, вiн ??  руками  гасив,
вiд бандури зайнялася борода.
   Дiд робився подiбним до  огненного  стовпа.  Мотря  припала  до  нього.
Скинула жупан  i  обгорнула  бандуру,  Любов  Хведорiвна  долонями  гасила
обсмалене дiдове волосся. Огненний стовп погасав. Дiдусь  благословив  ?х.
Врятували неповинну Душу.
   "Пiдете з нами, дiдусю!" - сказала Любов Хведорiвна i потягнула старого
за собою. Слiпий далеко не зайшов би.
   Кочубе?в двiр стояв серед  великого  саду.  Йому  поки  що  не  грозила
пожежа. На дубах висiло ще  зимне  i  мокре  вiд  дощу  листя,  гiлляки  й
здоровезне галуззя, дерев були мокрi, вогонь не вчепиться  ?х  скоро.  Але
челядь все-таки виносила дрiбнiшi меблi i посуд далеко в  сад,  на  другий
бiк вiд пожежi.
   "Не треба! - гукнула  на  них  Любов  Хведорiвна.-  Лишiть!  Як  горить
людське, хай горить i мо?!"
   Здивовано дивилися на не?. Мабуть, з ума  зiйшла.  Вiд  смертi  Кочубея
Любов  Хведорiвна  не  та  стала.  А  до  того  -  облога,  пожежа,   якщо
збожеволiла, то й не диво.
   "Лишiть, кажу!" - повторила рiшуче i в поко?  ввiйшла.  Мотря  за  нею.
Проходили кiмнати, нiби прощалися з ними, з усiми радощами i смутками, якi
в них пережили, вони i батьки ?х, бо двiр, хоч називався новий, а основами
сво?ми, боковим крилом, до  котрого  добудовано  переднi  поко?,  пам'ятав
давнi часи.
   Вiкна здивовано дивилися на них, дверi не хотiли ?х пускати  вiд  себе,
замикалися важко.
   Любов Хведорiвна зняла той  самий  образ  Розп'яття,  в  чорних  рамах,
котрим вiдбирала колись присягу вiд  черця  Никанора,  запалила  свiчку  i
пустилася на горище. Мотря вхопила ?? за руку.
   "Мамо, ви куди?"- У не? майнула гадка, чи, не дай Бог,  не  збожеволiла
мати. Любов Хведорiвна подивилася на не? уважно,  тими  самими  мудрими  i
бистрими очима, до котрих Мотря привикла вiд дитини.
   "Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували вiд  людей.  Весь  тягар
спихали на них. Так не годиться. Коли горить  Батурин,  хай  i  Кочубе?  з
димом iдуть".
   Мотря побачила те, про що догадувалася  тiльки.  Затремтiла  душею.  ?х
гнiздо мало з димом пiти. Не жалiла матерiального добра, а  жаль  ?й  було
родинних пам'яток, споминiв, все одно - сумних чи веселих, хоч останнiх  i
не так-то багато зазнала в тiм дворi. Тут  радо  проживав  ??  безталанний
батько.
   "Годi, Мотре, ходiм! Нема що пристращатися до ма?ткiв. Може, вони й  не
добром набутi. Хай Господь ?х у жертву прийме, може, якого грiха простить.
Ма? попасти Меншикову в руки, хай горить. Хай бачить народ, що  ми  готовi
разом з ним терпiти. Так краще, так конечно - ходiм".
   Вийшли на горище i ще раз глянули навкруги. Ще раз  побачили  як  горiв
Батурин, як дими жалiбною паполомою  осотували  весь  кра?вид,  як  у  них
потопав московський табiр, в котрiм помiтний був незвичайний рух. З табору
на замок, а з замку на табiр летiли кулi, здавалося, йшли собi  назустрiч,
та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть i ру?ну.
   Московськi кулi все ще здебiльшого  не  попадали  в  замок.  За  кожним
разом, як влучала  котра  в  мiсто  пожежа  ще  гiрше  лютувала.  Ще  вище
знiмалася полумiнь, сичiла, вищала, кривавими язиками здiймалася до неба.
   Мотря мовчки за мамою iшла. Могла вирвати свiчку з ?? рук, але чула, що
не ма? до того права. Мати говорила правду. Треба,  щоб  бачив  народ,  що
Кочубе? тримають разом з ним, що люди, те й вони.
   На горищi була одна комiрка, повна всiлякого хламу - постелi,  бiлизни,
непотрiбного вбрання. Любов Хведорiвна вiдчинила до не?  дверi.  Поставила
на столi Розп'яття, перед ним свiчку i перехрестилася. "Хай Бог прийме  за
прощення наших грiхiв,- сказала, пiдпалюючи комiрку. Хвилину дивилася  ще,
чи вогонь не потухне, а тодi дверi затрiснула наглухо.- Вертаймось!"
   Вхопила Мотрю за руку i скорим ходом збiгла з  нею  надолину.  З  сiней
вискочила на ганок.
   На кам'яних сходах сидiв  слiпий  дiдусь.  Дрижачими  руками  водив  по
обсмаленiй бандурi та числив непорванi струни. Мало ?х було, i бандура  не
хотiла грати.
   "Приютiть старого,- говорила до слуг.- Щоб вiн кривди не мав.  Заберiть
його геть, щоб не згорiв з двором".
   Слуги витрiщеними очима дивилися на свою панi... Збожеволiла!
   "Як умру; то слухайте доньки, вона про вас подба?. А двора не  рятуйте,
хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний - на  замок.  Там  рук  до
оборони треба. А тут кiнець... ходiмо, Мотре!"
   I тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад.
   Вiдiйшовши крокiв, може, двiстi, озирнулися. Дах  на  Кочубе?вiм  дворi
займався. Пiяв червоний когут, б'ючи огненним крилом.
   Та челядь все-таки двiр рятувала.
   "Як собi хочуть,- сказала до доньки Любов Хведорiвна,- я сво? зробила".
   По дорозi бачили, як хворих i поранених з лiчницi на замок  переносили.
В лiчницю влучила московська граната i наробила чимало калiцтва.
   Хворi стогнали, зцiпивши зуби, нiби соромилися свого болю.
   Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, не зважаючи на пожежу  i
на  небезпеку,  приставала  до  них,  поправляла  перев'язки   на   ранах,
обтулювала ?х на носилках,  гладила  бiлою  долонею  скривавленi  козацькi
руки.
   На останнiй носилцi впiзнала старого сотника з полтавського Герцикового
полку, котрий нинi рано тако? слави  в  герцi  з  москалями  зажив.  Лежав
великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди пiдносилися,  мов  гора.  З
вiдчинених уст  цiвкою  слезила  кров.  В  нього  теж  влучила  московська
граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно,  козацька
душа нерадо  розставалася  з  хоробрим  тiлом.  Дихав  ще.  А  коли  Мотря
доторкнулася його спiтнiлого обличчя, пiдняв повiки i всмiхнувся.
   "Мотре Василiвно,- сказав,- помремо всi, а президi? нашо? не здамо!"
   Хотiв пiднятися, встати, але тiльки  головою  рухнув;  "не  зда-мо!"  -
випрямився i - замовк навiки.
   Мотря долонею очi йому  затулила,  зняла  хустку  з  голови  i  замiсть
китайки прикрила нею козацьке обличчя. ГРАНАТА
   Батурин горiв. Запалювалися щораз то новi  будинки.  Не  треба  було  й
пiдпалювати, вiтер скрiзь розносив горючi головнi. Кидав ними на церкви  й
на замок.
   Як мовкли пострiли  i  на  хвилину  потухала  пожежа,  то  зривався  ще
страшнiший вiд них гул - людське голосiння.  Здавалося,  що  замковi  мури
ожили й ридають.
   Мотря декiлька безталанних жiнок з дрiбними  дiтьми  забрала  до  сво?х
поко?в, а сама побiгла на мури.
   "Мотре Василiвно,- кричав, побачивши ??, Кенiгзен,- бережiть себе,  тут
небезпечно".
   "Менi не бiльше, як вам",- вiдповiла спокiйно.
   "Як же вам, пане осавуле, ведеться?"
   "Гармати лихi. Не доносять. Одну батарею московську  я  застукав,  iншi
теж взяв би за чуб, так закороткi руки. А все-таки ворога я приневолив  до
змiни позицiй. Бачите, свiтлiйший перенiс свою квартиру  i  посунув  назад
свiй обоз,- тут йому загарячо було.  Гей,  коли  б  так  бiльше  i  кращих
гармат".
   Останнi слова заглушив гук, подiбний до грюкоту  грому.  Задрижав  мур,
посипалося камiння, дими й копоти закрили свiт. Мотря чула  крик,  бачила,
як бiгали й метушилися люди, мов крiзь сон доходила до не? голосна команда
Кенiгзена: "Пали", а потiм якийсь солодкавий, аж млiсний супокiй  розлився
по ?? тiлi, вiдбираючи в не? владу i свiдомiсть.

   * * *
   Здивувалася, побачивши себе в замковiй кiмнатi у сво?? матерi...  Невже
ж це дiйсно Любов Хведорiвна, отся жiнка, що  так  турбу?ться  нею?  Пода?
воду з вином, оцтом обтира? виски, так лагiдно доторка?ться ?? рук i нiг?
   "Болить тебе що, Мотре?" - пита? Любов Хведорiвна.
   "Нi, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану".
   "Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже  тобi  кiнець.  Бог
ласкав, пощадив тебе. Не досвiдчай же його.  Це  не  жiноче  дiло,  Мотре,
лiзти, де кулi падуть. Лишiм це козакам".
   "А Кенiгзен?" - спитала нараз Мотря.
   "Кенiгзен, Мотре, Кенiгзен поранений".
   Мотря очi руками закрила.  Побачила  в  сво?й  уявi  геройську  постать
гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював бiля сво?х
поганих гармат, не довiряючи нi ?м, нi нiкому. "Коли б ?х у мене бiльше та
кращих",- пригадала собi його слова. Тепер вiн i тi? осиротив.
   "Важко поранений Кенiгзен, мамо?" - спитала несмiливо. Любов Хведорiвна
не вiдповiдала. Не хотiла бентежити доньки.
   "Кажiть, що з ним?"
   "Що Бог дасть",- вiдповiла мати, i Мотря  зрозумiла,  що  з  Кенiгзеном
погано i що з Батурином недобре, бо нiхто не заступить його.
   "Це був лицар",- сказала, сiдаючи на лiжку.
   "Так, доню, це був чесний i хоробрий вояк".
   "Нiмець, а боровся краще вiд наших, за нашу, чужу йому справу".
   "Не чужу, бо вiн пристав до нас душею, аж дивно".
   "Аж дивно, що в нас тi?? любовi нема?".
   Мотря зiрвалася з постелi.
   "Ти куди?"
   "До Кенiгзена".
   "Не пущу тебе! Бiля нього лiкар. Вiн уснув. Не треба бентежити його, не
йди! Тепер нiч. Ти ще не ма?ш сил, упадеш де.  Там  лютий  бiй.  Чу?ш,  як
гармати ревуть. Там, Мотре, пекло".
   "Самi ви казали, мамо, що де люди, там i ми. Менi до людей треба".
   "Ти вже потерпiла за них. Сиди!"
   "Годi, мамо. Там вирiшу?ться бiй, а я тут, як у гостинi сиджу".
   "Зажди. Чу?ш, хтось надходить..."
   Цей "хтось" був молодий сердюк.
   "Що там?" - спитала його Любов Хведорiвна.
   "Боговi дяка, гаразд. Перший приступ вiдбили ми щасливо",
   Любов Хведорiвна очi пiдняла до неба.
   "Велике милосердя тво?. Владико. Не вiдмов  ласки  тво??  для  нас,-  а
повертаючись, до сердюка: - розказуй далi, говори!",-просила.
   "Коли Кенiгзеновi потрощило  ноги  й  нашi  гармати  замовкли,  москаль
перейшов рiку. Полковник Чечель заборонив стрiляти.  Допустили  ми  ?х  до
самих валiв, а тодi гримнули мушкети. Захиталися московськi полки, не один
полетiв стрiмголов у рiку. Але й не  одного  з  наших  теж  не  стало,  бо
москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на цiль i,  мабуть,
кiлькох вiд замку вiдiгнав..."
   "I що? Що далi?" - питалася Мотря.
   "Меншиков сильно  напирав.  Мабуть,  помiтив,  що  з  гарматами  нашими
недобре, i  хотiв  покористуватись  нагодою.  Лiзло  ?х,  як  сарана.  Вже
вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями
прибiг. Засипали ми ?х таким огнем, що летiли з  мурiв,  як  мухи.  Хлопцi
камiнням жбурляли на них, полився окрiп".
   "То вже доходило аж до того?" - тривожно скрикнула Мотря.
   "У велике  заходило,  панi.  Полковник  Герцик  команду  над  гарматами
прийняв. Чу?те, знову нашi стрiляють. Час менi, прощайте!"
   I вiн побiг.
   "Перший приступ вiдбили,- промовила Мотря,- а за першим пiде  другий  i
третiй. Тепер нiч. Тiльки свiтла,  що  пожежа  горить.  Хто  зна?,  якi  в
Меншикова плани. Iду я, мамо".
   "Пiдеш?.. А що ж я робитиму без тебе?"
   "Те, що я без вас, мамо. Поблагословiть мене".
   Мотря приклякла, Любов Хведорiвна руки на голову  доньки  поклала:  "Що
доброго я в життi сво?м зробила, почисли за донькою мо?ю, Боже!"

   * * *
   Мотря вибiгла з замку.
   Батурин горiв. Здавалося, пожежа була грiзнiша,  нiж  удень,  бо  вночi
огонь усе страшнiший. Замковi мури облитi були червоною загравою, нiби  це
вони горiли. Рудi дими снувалися кругом. Валилися димарi, з луском  падали
перепаленi сволоки i розсипалися мурованi стiни.
   Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся ?х увага звернена  була  на
останн? прибiжище, на замок. Коли б вiн не упав.
   "Коли б вiн не упав..." - говорила до себе  Мотря,  пробiгаючи  замкове
подвiр'я. Тягнуло ?? туди,  де  недавно  мало  не  пожила  смертi.  Хотiла
побачити те мiсце, але пригадала собi маминi слова й завернула з дороги.
   "Де лежить гарматний осаул пан Кенiгзен",- спитала якогось офiцера.
   "В гетьманських покоях надолинi",почула вiдповiдь i побiгла туди.
   Великий склеплений покiй озарений був червоним вiдблиском, подiбно,  як
цiлий Батурин. Крiзь малi, в олово оправленi шибки вливався  вiн,  надаючи
гетьманськiй спальнi фантастичного вигляду. Бiля  лiжка  горiла  свiчка  i
хропiв на фотелю старий нiмець-лiкар.
   Мотря пiдiйшла до хворого i нахилилася над ним.
   Пiзнав ??: "Це ви, Мотре Василiвно?..  Спасибi,  що  прийшли...  Як  же
там?"
   Говорив насилу, крiзь великий бiль.
   "Нiчого. Перший приступ вiдбили".
   "А гармати?"
   "Стрiляють. Герцик заправля? ними".
   "Перекажiть, щоб пороху бiльше пiдсипав. З третьо? зряду хай  краще  не
стрiля?, щоб не розiрвало дула. Небезпечна".
   Мотря хустиною обтерла йому з чола пiт.
   "Спасибi. Як ваша ласка, подайте води. Палить".
   Мотря пiднесла йому  чарку  з  водою  i  збудила  старого  нiмця.  "Гер
медiкус, спите?"
   "Борони Боже. Я лиш так трохи задрiмав".
   "Ваш земляк хворий, а ви куня?те, як коли б нiчого".
   Нiмець нахилився над нею. "Що я йому поможу? Тут тiльки й надi?, що  на
Бога".
   Кенiгзен зачув останнi слова.
   "Мотре Василiвно,- прошепотiв.- Будь ласка, як коли б що  до  чого,  не
оставляйте мене на поталу москалям".
   "Заспокойтеся,- вiдповiла Мотря,- у мене ключ вiд  порохово?  вежi.  Не
пiдемо бранцями в Москву".
   Стиснув ?? руку, так крiпко, нiби це не рука, а меч.
   У не? дiйсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула i  чи  не  помiняла?
Так  багато  ?х  ма?.  Але  другого  такого  нi:  великий,  важкий,  дивно
позазублюваний ключ до старо? вежi, до котро?  вже  й  стежки  позаростали
травою. Нiхто не заходить туди. По що? Там лиш сови пiд дахом гнiздяться.
   Бiля вежi голодова яма. Склепiння  завалилося,  яма  кропивою  поросла,
давно нiкого не садовлять туди. А все ж таки  люди  хрестяться,  проходячи
повз не? i затулюють вуха  руками,  щоб  серед  нiчно?  тишини  не  почути
стогонiв i ридання.
   Дивнi i страховиннi речi розказують собi про тую вежу  i  про  яму.  Та
найстрашнiшо? тайни не знають. Там, у  глибоких  пивницях,  лежать  бочки,
повнi пороху стрiльного. Сухий вiн, тiльки жде на iскру.
   Може, нинi скiнчаться його дожидання...
   Ключ i тайну, як вiдчиняти вежу i куди  дiбратися  до  пивниць  з  тими
бочками, передав Мотрi Чуйкевич, прощаючися з нею.  Поклялась,  що  увiйде
туди тiльки тодi, як  чесна  смерть  привабливiшою  стане  вiд  нiкчемного
життя. Мотря весь час носила цей ключ при собi. Але не думала  про  нього.
Аж нинi, побачивши важко пораненого Кенiгзена, пригадала собi. Коли на сiм
свiтi зачиняться перед нею всi дверi наглухо, цей ключ вiдчинить ?й ворота
у другий, може, кращий, на всякий спосiб iнший свiт. Мотря ще раз  глянула
вiд дверей на Кенiгзена.
   "Не  бiйся,  гарматний  осауле!  У  мене  ж  ключ,  дверi  райскiя  нам
отверзающий".
   I вийшла.

   * * *
   Нiби в огненну пiч входила. За кожним разом, як вiтер повiвав  у  лице,
ставало так гарячо, що - гадала - упаде вiд задухи. Вiтер розносив гонти i
тлiючi снiпки. Полумiнь стрiляла вгору,  як  горючий  водограй,  знiмалася
вгору, як хвостатi комети, то знов стелилася низом i повзла,  як  стоязика
казкова гадюка.
   Стiни замку мерехтiли, нiби ?х освiтлювано кольористими  огнями.  Мотрi
прийшов на гадку  цар-пiротехнiк.  Дивись  здалеку,  жорстокий  тиране,  i
радуйся, сотворивши пекло!
   Горить Батурин. Дотлiвають хати, запаленi руками власникiв  сво?х.  Вiд
них займаються й сусiдськi оселi,  навiть  тi  в  бiчних  вуличках,  серед
садiв. Дерева трiщать, нiби з болю. Птахи, що  мали  гнiзда  на  них,  пiд
хмарами кружляють i жалiсно кричать. Щасливi тi, що  скорiше  вiдлетiли  в
вирiй. Щаслив, хто покинув Батурин!..
   Збiгала  по  схiдцях.  Якраз  у  цей  мент  завищало  щось  у  повiтрi,
заскавулiло, завило як пес, i  московська  граната  влучила,  як  грiм,  у
недалекий горючий будинок. Засичала сто язиками пожежа,  ще  вище  знялися
вогненнi стовпи, ще яснiше зробилося кругом, ще гарячiше. Мотрею захитало,
нiби якась невiдома сила ?й тручала ?? назад в замковi зали. Мало не впала
на останньому сходi. Вчепилася за поруччя, перебуваючи хвилину  в  нiмому,
безтямному жаху.  Знiвечить  тебе  розгуканий  океан  злостi  й  завзяття.
"Спасай себе!"-шептало щось до не?. "Нi, нi!" - сказала Мотря, ступаючи на
замкове подвiр'я.
   Товпища безборонних людей тулилися до стiн. Стiни стогнали й ридали, як
живi. За кожним вистрiлом гармати,  неначе  вiдгомiн  ??,  лунав  жахливий
крик. "Iсусе, Христе!"
   Жiнки,  як  божевiльнi,  бiгали,  шукаючи  загублених  дiтей  i  мужiв.
Щохвилини приносили когось згори i  клали  на  тi?  стоги  постелi,  котру
батуринськi жiнки позносили зi сво?х хат на замок. I за кожним разом з-пiд
мурiв кидалися туди цiлi сотнi жiнок, дiдiв, дiтей, питаючися: "Хто се?" А
пiзнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого i тягнули
його в пивницi або хоч пiд мур, де було хоч  трохи  безпечнiше  вiд  куль.
Загулювали очi на смерть або осмотрювали рани.  Про  лiкарський  догляд  i
опiку i мови тут не було. Ворог припуска? штурм. Чимраз  ближче  й  чимраз
густiшою лавою пiдсува?ться пiд замок. У нього  багато  гармат,  вони  вже
обстрiлянi, ?х кулi попадають як не в замок, то в мiсто.  А  в  батуринцiв
мало гармат i бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенiгзена,
що за десятьох працював, а за сотки розумiв гарматне дiло.
   Герцик на його мiсцi. Мотря бачить чорну тiнь полтавського  полковника,
що пробiга? по мурах.
   Бiжить туди, хоч совiсть каже залишиться в подвiр'?, бiля  вмираючих  i
поранених.
   Хоче знати, чи не пора вiдчинити вежу.
   Чечель вже ледве диха?. Побачивши Мотрю, да?  знак,  щоб  не  пiдходила
ближче.
   "Як же там, полковнику?"
   "Бачите як".
   "Витрима?мо?"
   "Досi всi приступи вiдбили".
   "А вистачить сил?"
   "У мене, так. Чи в iнших - не знаю, обiцяють. Ворог теж не з залiза.  В
нього вдесятеро бiльше втрат, нiж у нас. Боремося на життя i смерть".
   "Значиться небезпеки нема?"
   Чечель присiв на хвилину на каменi, щоб спочити, бо виснажений  був  до
краю. Добув люльку i набив тютюном.  "Стiльки  огню,  а  люльки  нема  чим
запалити",- жартуючи, кресав кресалом огонь.
   "Добре, що губка вiд кровi не замокла".
   Мотря глянула з валiв на долину.
   "Не пiдходьте над берег,- радив Чечель,- там ще  небезпечнiше,  станьте
тут, бiля мене!"
   "Пита?теся, чи нема небезпеки. Нашi вiдбиваються славно. Як  витрима?мо
яку годину, ворог подасться назад,  бо  втрати  ма?  страшнi.  Рано  знов,
сподiюсь, почне переговори".
   "А гетьман?"
   Чечель встав, взяв Мотрю за руку i обернувся з  нею  в  напрямi  Десни.
Довго дивилися туди. Дими й мiсяць вкривали кра?вид. Нараз Чечель  стиснув
сильнiше Мотрю за руку. "Бачите, там? Нiби зоря, то займа?ться, то гасне".
   "Бачу, полковнику".
   "Це гетьман свiтлянi сигнали да?. Зна?мо, де сто?ть,- пiдождемо".
   "Пiдождемо, полковнику,- спасибi вам".
   Сховав люльку за пояс i побiг туди, де з новою, безтяменною силою ворог
вдирався на мур. Вже видно було рiжкатi трикутнi капелюхи, вже блищали очi
п'янi диким, розпучливим завзяттям, ще мент i жива хвиля перелл?ться крiзь
греблю, залл? i затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала.
   Чула луск  прикладiв,  що  торощили  людськi  черепи,  грюкiт  тiл,  що
котилися по мурах, i свист куль, i ломiт камiння, i той гул, рев  i  зойк,
тi прокльони i скавулiння, лайку i благання ласки, весь той  хаос  звукiв,
що сп'янював ??, доводив до безтями, а разом iз тим не  пускав  вiд  себе,
приковував до мiсця, цiкавив.  Боротьба  тягнулась,  як  стихiя;  хотiлося
вирвати мушкет з рук, котрi його пускали, i, забуваючи про все,  вiдбивати
ним вiд мурiв тую небезпеку, хотiлося кидати камiння, сокирою  вiдрубувати
пальцi, що цiплялися мурiв, як не що, то хоч кричати, додаючи собi i iншим
вiдваги. А  разом  iз  тим  щось  здержувало  ??,  велiло  ждати  дальших,
непередбачених подiй, нiби нагадувало: в тебе ?  сво?  завдання  окремi...
Яка ж далека була дiйснiсть вiд примарiв уяви!
   Коли вiдняла руку вiд очей - хвиля вiд греблi котилася з  глухим  ревом
назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться - i цей наступ вiдбито.
   "Ви ще тут?" - питався Чечель, побачивши Мотрю.
   "Хотiла знати, як воно скiнчиться".
   "Тут, може, вже й докiнчилося, але  там  почина?ться  наново",-  i  вiн
побiг, куди його кликав важкий обов'язок.
   В Мотрю вступив дух. Оживала надiя. Бачила, що Батурин не  здасться.  А
там - гетьман свiтлянi сигнали посила?. Може, вiн iде, а з ним i  ??  муж,
Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б ?х Господь  у  цей  мент  принiс!  Скiльки
радостi було б, який трiумф!
   Уявляла собi тую щасливу хвилину. Не  в  Ки?в,  а  в  Батурин  гетьман,
вiдбивши ворога, в'?жджа?. Батуринцi вiтають  його,  як  свого  спасителя;
забувають про пожежу, про втрату свого ма?тку, про стiльки жертв у  людях,
а радуються разом iз ним, що врятована справа, що  чесно  перетривали  тую
важку спробу, спробу невгнутостi, без котро? народ все одно  що  глина,  з
яко? чужий гончар, який схоче, такий й вилiпить посуд.
   Цей ясний образ набирав тим бiльшо? краси, що являвся  серед  дiйсностi
грiзно?, з кожною хвилиною грiзнiшо?.
   Чечель, вiдбивши один завзятий приступ, спiшив  у  друге  мiсце,  котре
ворог пiдiбрав собi, щоб вдертися на мури, не йшов, а  бiг,  а  по  дорозi
доносили йому, що приступ уже також з тилiв почина?ться.  Мабуть,  москалi
пiд охороною ночi оточують Батурин. З усiх бокiв лунали  пострiли  й  чути
було бойовий крик. Мабуть, москалi, побачивши завзяту оборону твердинi вiд
сторони Сейму, пробують добути ?? з другого боку. Не виключене,  що  таким
робом гадають роздiлити сили обложенцiв, знаючи, що вони в них не  дуже-то
й великi.
   Сам город Батурин не укрiплений як слiд, може, вiн i не усто?ться, тому
треба було наскоро замок i вiд сторони мiста забезпечити. Чечель дав наказ
сипати новий вал.

   * * *
   Закипiла  робота.  Робiтники  забували   за   нею   про   небезпеку   i
заспокоювалися. Не один, замiсть бiгати з мiсця на  мiсце,  щоб  запопасти
новин, брав заступ  i  копав,  нiби  вiд  того  нового  валу  залежало  ?х
спасiння.
   "Скорiше! Скорiше!"
   Сотки рук кинулися гасити пожежу на пiдзамку.  Гаками  зривали  останки
стрiх, тручали стiни й димарi, пожежу присипали  землею,  бо  замало  було
води.
   Другi копали  рiв,  нову  греблю,  вiд  котро?  мав  вiдбитися  ворожий
прибiй...
   "Хутчiш! Хутчiш!"
   Iнженернi старшини зазначували, куди повести цей вал i рiв, а до роботи
ставав усякий, великий i малий, старий i нелiтнiй, мало  що  не  дiти.  Не
силували нiкого. Всякий i без того розумiв, що тут не чи?сь, а його власне
дiло.
   Мотря теж подалась туди. Взяла  заступ  -  копа?,  ??  примiр  заохочу?
iнших. Тисячi рук риють глибокий рiв, з вирито? землi росте  високий  вал,
вбивають його, деяке лишн? камiння на замку, деяка  ще  камiнна  стiна  на
згарищу стирчить - стягають на вал, скрiпляють,  забезпечують  палями,  за
палями становлять вози, борони  зубами  вверх,  роблять  усе,  щоб  тiльки
ворога зупинити.
   "Спiшись! Спiшись!"
   Дотлiваючий Батурин присвiчу? ?м до працi, червонi обличчя  робiтникiв,
червоне ?х убрання, нiби весь свiт обiллявся кров'ю.  Вороги  стрiляти  не
перестають. За кожним пострiлом крик  i  зойк.  Кулi  недаром  лiтають.  З
кожною хвилиною бiльше жертв, але й завзяття бiльша?.
   "Не дамось!"
   Все новi вiстi наспiвають - про новий наступ  i  про  новий  вiдбiй.  З
котрого боку не вдирався ворог, скрiзь вiдбито його з великими жертвами  -
для нього. Дивно, що наступати не перестав. Знати - багато б нього людей i
не щадить ?х. Московськi генерали нiколи не щадили сво?х солдатiв.
   Глибша? рiв i крiпша? вал. Мотря не бачила ще тако? жваво?  роботи.  Що
лиш тепер розумi?, яка-то сила громадське  зусилля,  викликане  розумiнням
спiльного хiсна та спiльно? потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землi
якiсь кiстки, навiть черепи людськi. Мабуть,  не  раз  боролися  тут  нашi
предки.  Попадаються  i  поломанi  шаблюки.  Все  те   вiдкидають   набiк.
Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить i ?х разом  iз  нашими
кiстками? Укра?на - побойовище одно.
   Та не пора на жалiснi гадки!

   "Поспiшайсь! Поспiшайсь!"
   Робота кипить. Ще трохи й кругом замку вiд сторони мiста виросте  новий
вал i розвернеться новий глибокий рiв, новi труднощi для  ворогiв  i  нова
охорона для наших.
   Старшини бiгають, розглядають те, що зроблено, i наказують, що треба ще
зробити. Тисячi рук виконують ?х наказ без супротивлення, навiть тi, що до
чорно? роботи  зроду  не  звикли  i  не  звикли  слухати  нiкого.  Спiльна
небезпека та спiльна оборона з'?диню?  i  рiвня?  усiх.  Скриплять  тачки,
луна? вiдгук молотiв - вал росте. Ще трохи i буде за ним безпечно.
   Вже й сердюки займають на тiм  валi  сво?  новi  становища,  примiщують
мушкети, приносять ящики з порохом i кулями.
   Нараз огонь притух, кулi здержалися  в  лету,  кров  стялася  в  жилах,
божевiльний вереск зiрвався i летить ген з-поза замку.
   "Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!"
   Безтяменний  жах,   гнаний   батогами   розпуки,   звiрський   перепуд,
позбавлений усякого застановку, якась потвора, обезвiчена й покалiчена  на
душi й на тiлi сунеться i реве: "Ой-ой! Ой-ой!"
   Спиня?ться нараз робота: "Що се? Що?"
   Котяться випущенi з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед
хвилиною працювали так пильно, кидають усе i бiжать навмання.
   "Що там сталося? Невже ж?"
   I Мотрю порива? людська хвиля, як стихiя, вона не ма? сили спинити  ??,
бiжить, летить, жене. Одне ма? на тямцi, щоб не спотикнутися,  не  впасти,
не дiстатися пiд ноги, бо тодi всьому кiнець. А в не? ключ!
   В не? ключ...
   Чiпля?ться тi?? гадки, як потопаючий соломинки. Пробу? зупинити натовп:
   * "Люди, стiйте! Заждiть, так не можна. Не  толочте  себе.  Ради  Бога,
спинiться!"
   Нiхто не слуха? ??, жах сильнiший вiд голосу розуму- женуть.
   Чiпля?ться когось за руку, сильно, мабуть, стиска? до болю.
   "Це я, Кочубе?ва Мотря, стiйте! З нiг впаду, порятуйте мене!"
   Якiсь перестрашенi очi повертаються до не?, дивляться, i розум  до  них
верта?. "Мотря Василiвна? Невже ж...  Люди,  стiйте.  Рятуйте  Чуйкевичеву
Мотрю!"
   Дехто  ста?,  решта  натовпу   пересува?ться   далi,   назустрiч   тому
божевiльному вересковi, в котрiм, крiм безтяменного "ой-ой!",  почуваються
уже й iншi голоси, грубi, поганi, як звiрський рев.
   Мотря нараз почина? розумiти в чiм дiло.

   * * *
   В замковiй стiнi була колись  в  одному  мiсцi  входова  брама  низька.
Склепiння зарисувалося, замiсть направити  його,  зачинено  браму.  Згодом
земля засипала ??, вибуяла трава, розрослись кущi й закрили цей вхiд. Люди
забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не  знав...
Аж тепер довiдався? Як? Хтось показав, якийсь новий Ефiяльт. Хто?.. Нiс.
   Отея жахлива правда вернула ?й втрачену пам'ять i енергiю.
   Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться  ще
ключ.
   "Москалi вриваються  крiзь  круглу  браму,  не  пускаймо!"  -  крикнула
голосом не розпуки, а нового завзяття.
   "Зупинiм утiкачiв. Ставаймо  в  кiлька  рядiв,  тримаймося  крiпко,  не
пускаймо... Хай хто бiжить до оружно? вежi, може, там ще ? якi мушкети!"
   Рiшучий наказ -  це  одинока  рада  в  такому  моментi.  Натовп  дiйсно
зупиня?ться, пробу? супротивлятися, але, побачивши, що годi,- поверта?ться
грудьми до ворога.
   Вiн недалеко, крокiв, може, двiстi, борiка?ться зi  жменькою  сердюкiв,
що  першi  прискочили,  зауваживши  зраду.  Не  пiддаються,  живим   муром
виростають ворогам на дорозi. Але ?х мало. Треба ?м на помiч поспiшати.
   "В кого мушкет або сокира - вперед!"
   Декiлька мужчин вискаку? i  бiжить  на  певну  смерть.  Iншi  починають
розумiти, в чiм дiло.  Позбувшися  першого  страху  i  побачивши,  що  тут
вирiшу?ться питання ?х життя i смертi, скоро зживаються з  тi?ю  гадкою  i
рiшаються згинути або побiдити. Нiчого третього не бачать.
   "Перепустiть жiнок!.."
   "I дiтей..."
   "Парубки - вперед!"
   "Ранених вiднесiть на тил!"
   "Лавою, лавою вперед!"
   Батуринський золотар, колишнiй запорожець, дядько лiт  коло  шiстдесят,
бере провiд.
   Невеличкий гурт мужчин i селян,  що  з  недалеких  хуторiв  схоронилися
перед ворогом у столицi, люди  здебiльшого  старi,  давно  забувшi  во?ннi
дiло, перемiнюються у вiддiл добровiльних оборонцiв твердинi.
   Однi - з мушкетами, другi - з джаганами, заступами посуваються  вперед.
Ворог увiйшов був у браму.
   Жменька сердюкiв не могла ?х спинити. Мало хто остався живим, а тi,  що
осталися, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою нiхто з них не пам'ятав.
Бралися попiд сили, давили себе за горло, очi видирали собi. Це  вже  була
не битва, а рiзня, не дiйснiсть, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на
греблю, розривала ??, роздирала, перевалювалася на другий бiк, аж  трiщали
кам'янi одвiрки, аж брама хиталася в основах.
   Золотар глянув перед себе, зрозумiв, у чiм рiч i гукнув позад себе:  "З
джаганами - по мурах на браму! Хутчiш!"
   Не потребував ?м казати, що там мають робити. Наказ зрозумiли як  слiд.
Брама була глибока, крокiв, може, на двадцять. У ?? мурах були вартiвнi  i
входи на верх i якiсь магазини. Все це занедбане, запущене,  прямо  ру?ни.
Склепiння зарисувалося давно. Треба було тiльки трохи зрушити  його  вниз,
прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив  цiле  пiдсiння,  давлячи
себе, тратуючи i дбаючи тiльки про одно, а саме: як би вийти з тi?? дiдчо?
тiсноти - вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них  новi  роти,  гнанi
наказами царських старшин. Стисненi з  бокiв  мурами,  як  клiщами,  ззаду
здержуванi сво?ми, а спереду оборонцями Батурина, москалi,  що  увiйшли  в
довге  пiдсiння  брами,  склеплене,  досить  низьке   i   темне,   справдi
переживають пекло. Добувають усiх зусиль, щоб вийти з нього,  штовхаються,
напирають на себе, мiсять ногами, нагадуючи ракiв у кобелi  i  хробiв  пiд
каменем, стогнуть, ревуть, вiдходять вiд розуму i  не  чують,  як  над  ?х
головами  лунають  джагани,  дрижить  склепiння  i  як  нараз  з  ломотом,
неподiбним до нiчого в свiтi, валиться, гнiтить, придавлю? ?х, торощить  i
сотнi людей перемiню? в безобразну купу людського м'яса i -- гною.
   "Гу-у! У-у! О-о!"
   Мотря долонями затулю? вуха, щоб не чути тих зойкiв, стогонiв, реву. Це
вже не люди кричать, а добува? з себе останнi,  передсмертнi  звуки  якась
жахлива звiрюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед  чим  деревi?
людська  свiдомiсть  i  на  що  ?  одна  тiльки  вiдповiдь,  одне   тiльки
заспоко?ння - конечнiсть... Те,  що  сталося,  було  рiвно  несподiване  й
непередвиджене - для батуринцiв i для москалiв. Людська хвиля рiвно далеко
вiдбилася  по  обидва  боки,  залишаючи  посерединi  мiж  собою  румовища,
помiшанi з глиною людськi тiла, нiби нову перегороду, греблю  помiж  двома
ставами людсько? злостi й завзяття.
   Москалi гадали, що батуринцi висадили замок у  повiтря.  З  перестрахом
слiпим, який не зна? стриму, кинулися втiкати назад, в напрямi Сейму.
   Але бiля моста наткнулися на новi вiддiли московського  вiйська,  котрi
вислав Меншиков, щоб спинити втiкачiв.
   "Куди тiка?ш, стерво!" - гукали царськi офiцери.
   "Завертай назад!"
   В  неслухняних  стрiляли.  Це  збiльшало  заколот.  Солдати  скакали  з
берегiв, щоб перейти рiку. Тонкий лiд заломлювався, i вони  тонули.  Деякi
плили з кригою, благаючи рятунку.
   Та нiхто ?х не слухав.

   * * *
   В цей мент бiля ворiт з'явився диякон. В правiй руцi - шабля, у лiвiй -
хрест. Бiля нього донька, а коло них - старий золотар.
   "З Богом - вперед!" - гукав диякон, ступаючи по камiнню i трупах.
   "Дiти, за нами!" - кликав золотар, повертаючись до невеличко?  громадки
мiщан  i  козакiв,  старцiв  i  хлопцiв-недолiткiв,  якi   з   безтяменним
завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнiшого вiд
себе. Диякон ?х веде. Не питаються, якi в  нього  плани,  якi  вигляди  на
успiх, йдуть за ним, за тим хрестом, пiднятим угору, в  котрого  остаточну
побiду привикли вiрити змалку.
   Може, вiн i сам не знав, куди ?х веде, розумiючи тiльки одно, що ворога
треба якнайдальше вiд мурiв.
   Iшли...
   I Мотрю потягнула за собою ця стихiя. Та не далеко. Пригадала собi,  що
в  не?  ?  сво?  окреме  завдання,  котре  вона  мусить  сповнити,  насилу
вiддiлилася вiд гурту, притулилася до останкiв муру, переждала, аж  натовп
перевалився на другий бiк, i по сходах, що  вели  до  колишньо?  вартiвнi,
вийшла на замковий вал.
   Озирнулася.
   Батурин все ще горiв. Одно велике червоне море шумiло й гудiло там,  де
ще вчора жили люди в сво?х затишних  домiвках.  З  того  моря  тут  i  там
здiймалися стовпи й димарi, як щогли  потопаючих  кораблiв,  стирчали  пнi
обсмалених дерев, як кiстяки. Висока дзвiниця палала, як жертвенний  стiс.
Обривалися дзвони i з зойками глухими спадали вниз. А  за  кожним  iз  них
пожежа бухала горючим стовпом угору, нiби дзвони перемiнювалися в духiв  i
летiли до хмар. На землi ?м не було вже дiла.
   Не задзвонять на свято побiди, коли гетьман в'?здитиме в свою  столицю,
визволивши ??.
   Разом iз отими дзвонами обривалися Мотринi мрi? i сподiвання  й  летiли
кудись у безвiсть, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.
   Нема що довше обдурювати себе. Треба дiйсностi глянути смiливо в очi.
   I Мотря глянула круг себе.
   Ворог оточував Батурин. Коли не стиснув його сво?м перстенем  залiзним,
то за хвилину стисне, здавить, сторощить.  Вiн  у  кiлькох  мiсцях  маску?
приступ. Та це лиш звичайнi во?ннi хитрощi, щоб обложенi не знали,  де  ?м
найсильнiше треба б оборонятися.
   Мотря, знаючи Батурин, як свою рiдну хату, розумi? дуже добре,  що  бiй
рiша?ться на двох точках: тут, бiля забутих ворiт, i там, недалеко  шляху,
котрим нинi Герцик ви?жджав на герць.
   А мiж тим батуринцi в першу чергу обороняють замок. Поза замком  козаки
наче нiчого й не бачать. Кожному зда?ться, що бiй вирiшу?ться там, де  вiн
сто?ть, i  що  того  мiсця  йому  за  нiщо  в  свiтi  здавати  не  вiльно.
Почува?ться, що  нема  Кенiгзена.  Вiн  був  не  тiльки  завзятий,  але  й
тверезий, холоднокровний. Завзяття не заслiплювало його.
   Сказати те Чечелевi, попросити, щоб зараз послав який сердюцький вiддiл
на пiдмогу дияконовi, котрий пiшов на розпучливу нерiвну боротьбу,  бо  як
нi - то ворог вдереться у мiсто.

   * * *
   I Мотря повернулася у той бiк, де диякон з донькою i  старим  золотарем
вiдпирав вiд брами москалiв. Бачила,  як  перед  ним,  наче  перед  якоюсь
вищою, надприродньою силою, подавались москалi, як  золотар,  забувши  про
свiй вiк, з молодецьким завзяттям косив сво?ю кривою шаблюкою, подiбний до
косаря смертi. I дияконська донька, сестра-жалiбниця, не го?ть,  а  завда?
рани. За ними густою лавою пруть батуринськi мiщани i жменька тих козакiв,
що не погибли ще обороняючи ворота. Як вони б'ються! Це  вже  не  люди,  а
боги помсти, фурi?, доведенi до крайньо? розпуки. Це вже не бiй, а рiзня i
гризня, в якiй тямиться одно - не датись!  Полягти  або  побiдити,  нiчого
третього для них нема.
   Не  усто?ть  ворог  проти  такого  фiзичного  й  морального   завзяття.
Пода?ться. Диякон чимраз далi посува?ться вiд брами. Не бачить нi  трупiв,
нi поранених, нi сво?х, нi чужих, заслiпив його успiх, полонила ум  жадоба
побiди. Не бачить небезпеки, яка ?м грозить.
   Ворог ?х збоку заходить. Мотря бачить  його  намiр,  котрого  вони  там
удолинi, серед бою, не помiчають.. Вiн лиша? тi  вiддiли,  що  з  дияконом
б'ються, i посила? свiжi роти, щоб  поза  його  плечима  увiйти  в  браму.
Одинцем, гусаком, скрадаються попiд мур, ближче, ближче до брами...
   Пiдходять пiд вал, стають у четвiрки, в  бойовий  стрiй,  з  мушкетами,
ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.
   "Вертайтеся!"
   Може, диякон i побачив свою важку похибку, може, й  рад  би  вернутись,
але це неможливо. Йому оста?ться одна  тiльки  дорога,  пробиватися  далi,
через рiку, в поля, ген - ген, може, аж на Сiч.
   Пробива?ться...
   А мiж тим ворог вдира?ться на замок. По камiнню, по трупах повзуть,  як
хроби, як гаддя, як потоп... Пропало!

   * * *
   "Тепер на тебе черга",- сказала Мотря, збiгаючи вдолину.
   Добре вiдомими тайними переходами пустилася туди, де бовванiла перед ??
схвильованою до краю уявою порохова вежа.
   "Щоб лиш добратися до не?!"
   Боялася не тiльки ворога, але й сво?х,- людини.
   Нiкого не бачити, не чути людсько? мови, не думати про  нiщо!  Сповнити
сво? дiло, вiдчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за
хвилину.
   Не хоче бачити його i - не буде.
   Спотикалася на теплих ще головнях i на  холодних  уже  трупах.  Падала,
пiдносилася, з жахом пiзнавала знайомих  i,  насилуючи  почуття  людського
жалю й  милосердя,  гонила  вперед.  Нiчого  вже  бiльше  не  знала  й  не
пам'ятала, нiякого бiльше бажання в душi сво?й не чула, крiм того  одного,
щоб якнайскорiше дiстатися до тi?? вежi, в котрiй  було  ??  спасiння  вiд
мук, вiд сорому i вiд неслави, ?? i ?? землякiв.
   Бiгла попiд мури, обтовкаючи собi ноги й руки й обдираючи одяг на собi.
Скорiш, скорiш, бо ворог настига?.
   Щоб до вежi - там усьому край. Один момент i  буйний  лет  у  невiдомий
свiт, крiзь дим i пожежу, крiзь сором i знущання, до  хмар,  до  неба,  до
Бога. Останнiй гiн, остання дорога;  серце  б'?ться,  як  дзвiн,-  ворогам
проклiн, ось ваша перемога! Добiгла  до  голодово?  ями.  Спотика?ться  на
сухих корчах, пада?. Господи, невже ж ти не дась  сповнити  ?й  дiло,  вiд
котрого так багато залежить? Невже ж у тiй яскинi, в котрiй вилися  колись
?? ближнi, як червяки, ворог допаде ??? Нi, нi!  Не  вiдмов  ??  сил,  дай
крил, щоб долетiти,- Боже, свiте!
   ...Вста?. Ще трохи, ось i вежа, ось i низькi, в землю врослi дверi.  Де
замок, де ключ?
   Це все таке просте, звичайне, а так тяжко  звести  докупи,  так  дивно.
Ключ не входить до замка, замок зiржавiв, не слуха? ключа, гарчить,  дверi
не подаються, скриплять завiси, не зрушуванi здавна,- насилу  вiдчинила  й
увiйшла.
   Сопух i темрява кидаються на не?.
   Останками сильно? волi перемага? ?х. Руками чiпля?ться стiн,  бо  сходи
ковзькi, повищерблюванi, непевнi. Але й  стiни  вогкi,  зимнi,  як  хребет
гадюки. Дрож пройма? ??, терпнуть пальцi - невже ж це смерть?
   ..."Ще нi, ще нi - не тепер, за хвилину!.."
   По сходах збiга? вдолину, пада?... Вставати, йти!
   Але як? I - де?.. В грудях гуде, в  головi  гуде,  склепiння  валиться,
пада?. Кiнець...
   "Ще нi, ще нi! Боже, дай менi сил сповнити останн? дiло!"
   Добула чир i кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить.
Притулила до кремiня чир, б'?.  Замiсть  у  кремiнь  попада?  в  пальцi...
кров...
   Не зважа? на бiль, б'? - i знов, i знов, аж скочили iскри,  i  запалила
скiпку. Ожило пiдземелля, низьке, вузьке,  страхiтне.  Пригадалися  казки,
оповiдання, i тiтка, i старенька няня, i  все,  що  було,  минуло,  неначе
огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить.
   Скiпка невелика -  спiшиться.  Пивницi,  як  лабiринт,  управо,  влiво,
сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах  мигтить  селiтра,  лiтають
кажани... Чи дiйснiсть це, чи лиш страхiтнi сни?.. Спiшись!
   Вiдчинила залiзнi дверi, побачила бочки... Ось вони!
   Треба одну розбити... Але як i чим?..
   В пивницi нема нiчого, крiм отсих бочок...
   Чому ж вона не передбачила того, чом не взяла з собою сокири?..
   Вертатися?.. Нi, нi, запiзно. Там,  певно,  вже  ворог  обсадив  замок,
подвiр'я,  зловлять  ??,  не  пустять,  поведуть  перед  Меншикова,  ??  -
Чуйкевича дружину.
   В крайнiй розпуцi добува? стилет, пiдносить, валить  ним  у  бочку,  аж
глухий луск вiдбива?ться далеким вiдгомоном  вiд  низьких  склепiнь...  Чи
вiдгомiн це, чи чиясь хода?
   Наслухувати нема коли. Скiпка дотлiва?.
   Спiшись, спiшись!
   Нараз - кров стина?ться у жилах! Хтось  ухопив  ??  за  руку,  стиснув,
здавив, скiпку пiдошвою притовк. Погасла.
   Чорно в очах, i чорно в душi - усе, усе пропало.

   * * *
   Коли Мотря прийшла до себе, зрозумiла, що чи?сь крiпкi руки виносять ??
з пивницi. Дихнуло на не? подихом тютюну i горiлки  -  мужчина.  Козак  чи
москаль? - мов блискавка майнуло через  голову  Мотрi.  На  всякий  спосiб
хтось, хто зна? дорогу. На потемки йде, дверi наглухо затрiску? за собою i
несе ??, як безборонну дитину.
   "Пусти!" - кричить i пруча?ться Мотря, але десять  пальцiв,  як  десять
гакiв, приковують ?? до широких, мужеських грудей.
   "Не втечеш, аж тепер ти моя!"
   Тi звуки врiзуються в свiдомiсть, як нiж  у  серце.  Пiзна?  голос.  Це
говорить прилуцький наказний полковник Iван Нiс, найосоружнiший для не? iз
усiх людей на свiтi.
   Сто гадок, як сто вогникiв,  займа?ться  у  мозку.  То  спалахнуть,  то
погаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гiрша темрява кругом.
   ...Iван Нiс, цей що Батурин зрадив.
   I тепер вона у його руках - безборонна.
   Коли б так нiж, коли б ?й стилет?
   Чiпля?ться тi?? гадки, як останньо? дошки порятунку. Може, вiн ? у не??
Розбивала ж ним бочку. Вихоплю? праву руку, щоб пошукати.
   "Не шукай, бо не знайдеш. Твiй стилет  залишився  там  бiля  бочок.  Не
пручайся даром. Я не ворог тобi. Люблю тебе, врятую, заховаю".
   "Краще забий мене".
   "Дiточе базiкання. Щаслива будь, що впору наспiв".
   "Чорт наднiс тебе? Хто тобi сказав, що я тут?"
   "Нiхто менi не казав, я здогадався, знаючи твою вдачу.  Того  тiльки  й
боявся, щоб ти не висадила  вежi.  Дякувати  Богу  -  саме  впору  наспiв.
Подяку?ш менi, побачиш".
   Замiсть вiдповiдi кида?ться на нього й руками обхоплю?, за шию, давить.
   Падають обо? на сходах...
   Але вiн сильнiший. Вiдiрвав руки вiд горла i вхопив обi, в  свою  праву
долоню.
   Крiзь дверi чути, як Батурин реве, там - страшний суд.
   "Пусти, а то голову об мур розiб'ю".
   "Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай - чи не краще  по-доброму
зi мною. Врятую тебе, може, ще кого. Мо? слово ма? тепер вагу".
   "Не хочу я тво?? ласки, проклятий!"
   "Не проклинай. I без того багато лиха на свiтi".
   "Ти його спричинив, зраднику!"
   "Хто не зраджу? нинi?"
   "Не так, як ти. Для наживи, для пiрнача".
   "А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?"
   Хоче пiдняти ?? i далi нести.
   "Не пiду. Лиши мене тут".
   "Невже ж я з глуздiв збився. Балакаймо, Мотре,  на  розум.  Нас  тiльки
дво?..."
   "I Господь Бог над нами".
   "Можливо, але вiн мовчить. Я мушу  врятувати  тебе.  Послухай.  Проведу
тебе за город. Там мiй вiз завезе тебе в безпечне мiсце. Просидиш, поки не
втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все, i пiрнач, i хоч би
булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми сво?ми заступити тебе, бо без  тебе
нема? для мене життя".
   "Наказний полковнику,- почала Мотря.- За кого ти ма?ш мене? Я  ж  перед
хвилиною хотiла висадити замок у повiтря, а тепер мала б  осоромити  себе,
щоб рятувати життя? Не буде того нiколи! З Батурина не вийде! Що станеться
з ним, хай дi?ться зi мною".
   Мовчав. I вона замовкла... В Батуринi ревiло. Чути було  луск  стрiлiв,
грюкiт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собi, що  там  дi?ться
тепер.
   "Пусти мене, пусти! - стала благати  Носа.-  Якщо  в  тебе  ?  крихiтка
серця, послухай мого благання. Життя,  яке  ти  обiця?ш  менi,  гiрше  вiд
смертi. Краще вбий мене!"
   "Хочу, щоб ти жила,- мусиш жити!"
   "Противний ти менi".
   Наглим рухом вiдтрутила його вiд себе, так що покотився  стрiмголов,  а
сама стала втiкати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бiгла,
але ноги не слухали ??. Дрижали, вгиналися в колiнах, важкi, зимнi, як два
стовпи льоду. Руками чiплялася за стiни, але стiни були ковзькi  й  долонi
зсувалися по них, як по склi.
   Останки свiдомостi рвалися, як шматочки  мережива,  як  нитки  шовковi,
розпливалися, як хмарки по блакитi, канули в порожнечу.
   Останнi звуки, якi болючо вверчувалися в ?? вуха,- це був  луск  важко?
мужесько? ходи.
   Iван Нiс доганяв ??. Той самий Нiс, наказний прилуцький  полковник,  що
вбив ?? вiрного чуру, перейшов до москалiв i показав  ?м  тайний  вхiд  на
замок.
   Ще трохи i вона знов попаде в його руки...
   Ще тiльки два-три сходи...
   Як добре, що якраз тодi перед нею розтворилася безодня i вона  полетiла
туди, забуваючи про все,- як добре, що ?? нема!
   Нема нiчого... ГУРАГАН
   Мотря вiдiтхнула свiжим, зимним повiтрям i  розплющила  очi.  Довго  не
могла зрозумiти, де вона i що таке дi?ться з нею.  Повисла  мiж  життям  i
смертю i нiяк не могла перехилитися нi в один, анi в другий  бiк.  Хай  би
скотилася у тую прiрву, з котро? нема?  вороття,  хай  би  усьому  прийшов
кiнець!.. Коли б так нiж... I вона мимохiть повела правою рукою.  Рука  не
ворохнулася... Невже ж ?й вiдняло руки?
   Це питання, нiби обухом, ударило ??. Почула приплив кровi до  вискiв  i
стукiт власного серця.
   Хвилина чорно, а тодi - нiби блискавка  озарила  свiт.  Пригадала  собi
усе, що сталося нинi, i зрозумiла, де вона i що дi?ться з нею.
   Прилуцький наказний полковник  не  вспiв  ??  занести,  куди  хотiв,  i
покинув тут, на замку, в глухому кутi, куди нiхто не заходить,  а  щоб  не
втекла, щоб не добралася вдруге до вежi, зв'язав ?й руки й ноги.
   Зубами розмотала пояс, котрим  були  зв'язанi  руки,  руками  увiльнила
спутанi ноги. Але встати не могла. Голова, як  камiнь,  тягнула  ??  взад.
Пада? на заморожену землю горiлиць.
   Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Днiпровi не ревуть так голосно,  як
вiн. Зда?ться, не лише живi  зняли  цей  нестяменний  крик,  але  й  мерцi
ридають i стогнуть, плаче кожна грудка землi.
   Батурин борiка?ться зi смертю.
   А вона лежить безсила й чека? кiнця.
   Це усвiдомлення доводить ?? до розпуки.
   Збира? останки виснажених сил, пiдпира?ться руками, сiда?.
   Насилу вiдчиня? повiки. Хоче бачити, що тут дi?ться.
   З глухого рогу  видно  одне  море  пожежi.  Стирчать  димарi,  валяться
останки сволокiв, крокв, лат. Батурин дотлiва?.
   Чорнi тiнi людей перебiгають туди й назад, одинцем i  гуртами,  шукаючи
виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город i замкнув його  з  усiх
бокiв... Вставати, йти, боротися i гинути разом iз ними...  Або  нi...  Ще
раз добратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом  бочки  й  пiдпалу
дожидають. Вхопити головню з  пожежi  й  кинути  ?м.  Хай  бухнуть  силою,
стократ сильнiшою вiд ворожо? злостi,  i  замiсть  жахливо?  боротьби  хай
дадуть сво?м i ворогам тихий мир i вiчний упокiй. Вставати - йти!
   Мотря пiдноситься i опира?ться об мур.
   З'ясову? собi, де вона i куди найближча дорога до вежi.
   Недалека, та, мабуть, нелегко пройти.  Мабуть,  у  всiм  Батуринi  нема
тепер  тако?  стежки,  такого  перевулка,  котрим   можна   б   непомiчене
просунутися.
   Спробу?.
   Крадеться попiд мур, як тiнь.  Як  побачить  людей,  що  з  божевiльним
криком бiжать, не знаючи по що й куди, притулю?ться до холодного  камiння,
пережде й посува?ться далi.
   Не хоче нiчого бачити, нiчого розумiти, хоче добратися до вежi.
   Ось вона. Чорна, загравою облита, грiзна й мовчазлива,  неначе  свiдома
сво?? страшно? тайни. Мотря пересунулася попри головну яму i  нараз  ста?.
Де ж дiлися дверi до вежi?
   ?х нема. Вони заставленi балками, трамами,  закиданi  останками  возiв,
ворiт, усяким хламом, котрий назношено тут Бог вiсть звiдкiль.  Помiж  тим
хламом купи людських тiл. Деякi ще ворушаться,  стогнуть,  повзуть  з  то?
гидко? купи, як  раки  з  кобелi,  i  вiдсунувшися  кiлька  крокiв  набiк,
простягаються i мертвiють. Мотря догаду?ться, що тут було. За вхiд до вежi
йшов бiй. I цей бiй уже закiнчився. Не увiйдуть туди нi нашi,  нi  вороги,
страшна сила, яка окрива?ться у вежi, пропаде там навiки. А разом  iз  тим
пропала також остання дошка рятунку. Лиша?ться одне - боротьба до  витрати
останкiв сил.
   I це робить Батурин.
   Москалi вдерлися воротами, котрi показав ?м Нiс.
   Та не легкий  ?м  хiд.  Козаки  вiдпирають  ?х  назад.  Нiби  два  моря
зударилися,  перебивши  перешийок  землi,  що  вiддiлював  ?х  вiд   себе.
Напирають на себе, то подаються, то йдуть уперед.
   За кожний крок,  за  кожний  шматок  землi  доводиться  платити  життям
багатьох людей. Але ворогiв, як сарани. Гинуть, а  на  ?х  мiсце  сунуться
новi. Багато ма? ?х цар i не щадить.
   Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин  стрiля?.  Артилерiя
мовчить. Ворог з двох бокiв увiйшов до твердинi.
   Зна? це Чечель i скiльки ма? живих i здорових людей посила? туди.
   Сам на мурi сто?ть.  Пожежа  освiтлю?  Батурин.  Гетьманський  двiр  на
Гончарiвцi теж горить. Його гасять  -  там  залишилося  ще  чимало  добра.
Мiщани,  навiть  старцi  та  хлопцi,  б'ються,  всiх  обгорнуло  нелюдське
завзяття. Нiхто й не гада? здаватися. Хто б вимовив таке слово  -  смерть.
Розiдруть на шматки.
   Навiть жiнки поруч мужiв сво?х стоять i бороняться, як левицi.

   * * *
   Та не у всiх було стiльки фiзично? i морально?  сили,  щоб  перетривати
борню.
   Деякi, побачивши свою домiвку в огнi, вжахнулися з нужди  -  бездомного
скитальства, зимових довгих ночей без даху над головою, без  теплого  кута
для дрiбних дiтей - i  перед  тi?ю  гадкою,  як  перед  страхiтною  марою,
втiкають навмання з безтямним криком: "О, горе!"
   Iншi, згубивши дiтей, пробiгають вулицями  горючого  мiста  й  жахливим
голосом, вiд котрого мороз прошиба? кiстки, кличуть ?х.
   Одна з таких, побачивши Мотрю, кида?ться до не?,  руками,  як  клiщами,
стиска? ?? i пита?ться: "Бачила ?х? Хлопчик i дiвчинка, кажи,  бачила?"  I
трясе Мотрею, неначе вiдповiдь хоче витрясти з не?.
   "Не бачила я дiтей тво?х, жiнко".
   "0-ох!" - нiби мечем, тим криком прошиба? повiтря i  бiжить  далi,  щоб
знов когось стрiнути й питати, поки не наткнеться на ворогiв i поки тi  не
заспокоять ?? навiки. Там знов молодиця, з розпущеним волоссям,  з  очима,
пущеними в стовп, бiжить  навмання  крiзь  попiл  i  жужелицю  гарячу,  не
зважаючи на те, що вогонь запалив ?? спiдницю, що лiзе по нiй, добира?ться
до живого тiла,- бiжить i блага? милосердя людського,  щоб  порятували  ??
мужа, якого тяжко поранило там бiля брами.  Чiпля?ться  до  кожного,  кого
лише стрiне, заверта? з дороги, не може зрозумiти, як це нiхто  не  слуха?
??, не спiвчува?, i з божевiльним прокльоном кида?ться в  огонь.  Не  може
перетривати свого горя.
   I бачить Мотря, як поранений у груди козак, затуливши рану  рукою,  щоб
вгамувати кров, бiжить до сво?? квартири,  забувши,  що  вона  спопелiла,-
бiжить, спотика?ться й пада?. Огонь обхоплю? його, займа?ться одежа, i вiн
горить.
   Не один. Таких багато тепер. На пожарищi скрiзь дотлiвають труни.
   Гидкий сопух розходиться кругом...
   Утiкати, утiкати звiдтiль!
   I Мотря попада? в крутiж людсько? юрби. Як хвиля  трiскою  в  ополонцi,
так юрба кида? нею. Зрозумiла, що доходить  до  одного  з  тих  мiсць,  де
рiша?ться бiй, до брами.
   Нашi ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупiв,  москалiв
i козакiв. Нашi з-поза того валу обороняють приступ до мiста.
   Лускають  самопали,  розриваються  ручнi  бомби,  козаки   обороняються
списами. Вождя тут нема. Кожний робить, що йому на гадку прийде.
   Мотря бачить присадкуватого, сутулуватого чоловiка бiля тачок.
   "Розступiться люди!" - кричить. Мотря по  голосi  пiзна?  гетьманського
коваля з Гончарiвки, вiдомого зi сво?? нелюдсько? сили. Вiн  привiз  повнi
тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на  валi,  непотрiбнi
нiкому. Бере одну за другою й високо  понад  голови  сво?х  пуска?  ?х  на
ворогiв. За кожним кидом, з-поза валу чути зойк, знак, що  куля  на  пусте
мiсце не впала. "Моя гармата нiколи не хибить",- говорить вдоволено й далi
пуска? пудовi каменюки, нiби це не кулi, а галушки.
   Нiхто не диву?ться його силi, його тихому завзяттю, бо в кожного ? сво?
дiло власне. Щасливий, хто ма? мушкет i набо?! Ладу?, мiря?,  стрiля?,-  i
знов, i знов, забуваючи за тою пильною роботою про все.
   Але таких щасливих мало.
   Тi з мушкетами на самому передi. Дуло проти дула.
   ?х найбiльше пада?. За кожним разом, як ворог, вдереться на вал, на них
перша черга ступати  з  ним  у  рукопашний  бiй.  До  очей  собi  скачуть,
стискаються смертельними обiймами, аж костi трiщать, аж очi  вискакують  з
лоба.
   Таких приступiв вiдбили нашi чимало.
   Ворожа сила ламалася на козацькiм завзяттi. Кому ж би  на  гадку  могли
прийти тi щораз то iншi способи  оборони.  Ось  з  батуринського  присiлка
гончар нiчого не робить, лиш _з_ пожарища здоровi головнi добува? й тягне.
Люди розступаються  перед  ним,  вiн  розмаху?ться  i  горюча  ломака,  як
кольориста ракета, летить на  густо  збитi  поруч  себе  голови  москалiв.
Розступаються, верещать, подаються.
   I знов, i знов.
   Кольористi  огнi  пуска?  батуринський  гончар.  А  його  син,  парубок
молодий, як iз мармуру кутий, поборовши москаля в рукопашнiм двобо?,  бере
його за ноги, розмаху?ться i, як снiп через  банти  в  стодолi,  перекида?
через вал на другий бiк. "Вертайся до сво?х",- приговорю? за кожним разом.
   Мотря бачить цi бо?, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам сво?м
не вiрить. Як бiгла звiдси до вежi, то гадала, що москалi вже  вдерлися  в
город i що нема сили, котра могла б виперти ?х назад.
   А все ж таки ?х вiдперли, i раз, i другий, i, може, десятий,- змаганням
нема? кiнця.
   Нашi по-лицарськи б'ються.
   Так що ж! I найбiльшому лицарству бува? кiнець. Коли б не Нiс,  коли  б
не тая зрада! А так... I Мотря бачить, що в  безладнiй  боротьбi  нашi  не
витримають довго.. Забагато сил тратять.
   Продира?ться вперед. Дехто  пiзна?  ??.  "Мотря  Василiвна  тут!  Мотря
Василiвна з нами!"
   Чу?, що радо  вiтають  ??,  хоч  що  значить  вона,  жiнка  втомлена  й
виснажена до краю?
   Ста? бiля коваля. Вiн уже останнiми кулями кида?.
   "Дядьку! Берiть провiд. Без проводу нас переможуть".
   "Як гада?те, Мотре Василiвно?"
   "На землю",- говорить Мотря.
   "На землю!" - гука? громовим голосом коваль.
   "Допустити ?х до валу, а тодi стрiляй i вали в них, чим хто може".
   Коваль повторю? наказ.
   Козаки  з  мушкетами  криються  за  валом,  мiщани,   парубки,   хлопцi
припадають до землi. Москалi гадають, що батуринцi  перестрашилися  нового
приступу i втекли. Збитою лавою  посуваються  вперед  вiд  брами,  вузькою
вуличкою мiж двома високими стiнами старих мурiв до того валу з  козацьких
i московських трупiв, що вирiс  протягом  яких  двох  годин,  мов  остання
охорона загрожено? столицi. Посуваються, розтрачуючи по дорозi поранених i
трупи, певнi остаточно? побiди, певнi того, що ввiйдуть у город.
   Ще тiльки крокiв, може, сто вiддiлю? ?х вiд валу, як нараз:
   "Пали!"
   Грюкнули  мушкети,  посипалися  довбнi,  колоди,  запаленi  головнi,  з
могучо? долонi коваля вихопилися i зажужжали в повiтрi одна за другою  двi
останнi кам'янi кулi. Ворог, не вспiвши вистрiлити, захитався, заметушився
i з криком та  вереском  подався  назад,  оставляючи  чимало  поранених  i
вбитих.
   "Пали!" - гукнув ще раз коваль, i  в  забарикадованiй  брамi  зчинилася
така суматоха, яко? там нинi ще не було, хiба тодi, як  падало  склепiння.
Люди на людей напирали, толочили  себе,  з  мушкетами  кидалися  на  себе,
розбивали собi черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе.
   Коваль, побачивши несподiваний успiх,  хотiв,  щоб  нашi  приступом  на
москалiв пiшли. Мотря не радила. "Нам треба щадити  людей.  Пiдождемо,  аж
вони на нас пiдуть". Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не мiг
прийти до i себе. За той час батуринцi винесли  трупи  набiк  i  пораненим
оглянули рани.
   Поранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годi ?м  було
видiстатися з безладно? товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стрiляючи
або кидаючи чим там безупинно, не  помiчав  навiть,  що  в  нього  лл?ться
кров,- аж тепер це побачив або почув i вiдходив на бiк, пiд мур, де  старi
козаки тамували кров хлiбом  i  павутиною  або  прямо  стрiльним  порохом,
розпущеним у слинi. Хто з поранених почував у собi силу,  вертав  назад  у
бiй, хто нi - оставався пiд муром, дожидаючи вислiдiв важко? боротьби.  Не
перечислилася Мотря. Москалi дiйсно ще раз наступили, i ?х ще раз так само
i з не меншими втратами вiдперто. Дорiжка вiд валу до ворiт,  котрою  вони
наступали, так густо встелилася трупом, що солдати топтали по них,  як  по
подушках. Замiсть тупоту чобiт чути було зойки та стогони, бо мiж  трупами
були ще й живi, тяжко пораненi, що конали пiд пiдошвами сво?х братiв.
   В батуринцiв вступала нова надiя.  Були  й  такi,  що  пiсля  вiдбитого
приступу перелазили за вал i, забуваючи про страх i небезпеку, виривали  з
рук московських трупiв теплi  ще  мушкети,  вiдтинали  вiд  ременя  або  з
ременем здирали порошницi i щасливо вертали до сво?х.  Гоститимуть  ворога
?х власними кулями i з ?х власних рушниць. Хоробрий коваль  з  Гончарiвки,
не маючи  сво?х,  як  вiн  казав,  кам'яних  галушок,  щоб  ними  затикати
ненажерну пельку  ворожу,  пробiгав  свою  "армiю",  порядкував,  роздавав
роботу, заохочував, почував себе, як майстер серед  челядникiв  у  великiй
кузнi. "Лавами, браття, лавами, помiж  лавами  вiльне  мiсце  лишiть,  щоб
ворожi кулi мали де падати. I не густо в лавах лягайте, чим рiдше,  |  тим
тяжче вороговi попасти!"
   В сю мить кiлькома лавами загатили  дорогу.  Десь  i  рискалi  взялися,
кожний для себе  ямку  гребе,  щоб  голову  за  купиною  сховати,  бо  так
безпечнiше.
   Недавно  ще  товпа,  схвильована,  хоробрiстю  п'яна,  але  непевна   й
несвiдома, що ?й .робити,- тепер вiддiл карний i справний, фаланга,  котру
переломити важко. Без крику i вереску  дикого,  без  лайки  гидко?  i  без
нiкчемних прокльонiв, певнi сво?? справи, з вiрою  у  сво?  сили  чекають,
коли ворог знов кинеться  на  них.  Зайнятi  сво?м  дiлом,  забувають,  що
дi?ться в мiстi i на замку. Але чують, що в мiстi погано.
   Нiчого доброго не вiщу? цей божевiльний гул.
   Мiсто, як вулкан перед вибухом, клекотить. А  найгiрше  з  супротивного
боку. Мабуть, там ворог теж  переломив  вали  i  вдира?ться  на  пожарище.
Загасить його кров'ю!
   Не одному хотiлося б бiгти туди, помагати, бо там  теж  сво?,  може,  й
близькi, але про те навiть не думай. Коваль  пробiга?  мiж  лавами,  пода?
знак: "Готовись!"
   Ворог ось-ось нахлине.
   Коваль бачить, як за брамою вискакують i знов ховаються  чорнi  ляльки,
як у вертепi, чимраз ?х бiльш , - хмара. А з то? хмари  блискавки  падуть.
Москалi обстрiлюють наших. Але ?х кулi переважно у людський вал  влучають.
Трупiв за живих беруть. А все ж таки деяка куля i в живого попаде.
   Вже поранений той гончар, що так завзято головнями метав, а його гарний
син вiддав Боговi духа. Вже й ковалевi куля передiрявила шапку i,  мабуть,
чи не задерла чуприни, але вiн не каже нiкому, щоб заколоту не  було.  Вiн
тут  вождь.  А  все  ж  таки  вже  не  пробiга?  помiж  лавами,  а  повзе,
скрада?ться, як тигр, кожно? хвилини готовий до скоку.
   Добре, що дорiжка спуска?ться вдолину. З кожно? лави можна ворога брати
на цiль. Видно кожний його рух, крок, лави, як сходи, знiмаються одна вище
друго?, а ворог удолинi.
   Перевалю?ться крiзь браму, вже не стрiля?, так густо наступа?. В коваля
теж мушкет, i в Мотрi- вона бiля його.
   "Не тратить даром куль. Добре на цiль бери... Па-а-ли!"
   Гукнули мушкети, вулиця вкрилася димом, свiта божого не видно.
   Чути тiльки, що козаки недаром стрiляють. В вулицi булькотить, хрипить,
гаркотить, як у глотцi страхiтно? потвори.
   Дим розступа?ться, видно, скачуть чорнi ляльки,  менше  ?х,  нiж  зразу
було, але все ще багато, все ще пiдстрибують, пiдбiгають, наближаються  до
валу.
   "Перша лава - ставай!" -  гука?  коваль,  i  перша  лава  кида?ться  зi
штиками вперед.
   "Гурра! Гурра!"
   Вал ширша? i росте вгору.
   Заднi лави далi з мушкетiв палять, лупотять стрiли, як цiпи в стодолi.
   "Гурра! Гурра!"
   Нараз... що це таке? В  останнiх  лавах  зойк...  Кулi  ззаду  падають,
влучають...
   Мотрi  чорно  зробилося  в  очах.  Вона  зрозумiла,  що  сталося   щось
найстрашнiше, що в цей мент могло статися,- вони попали в два огнi.  Ворог
бере ?х у клiщi. Москалi з супротивного боку вдерлися  в  мiсто.  Частина,
мабуть, вже посунула на замок, частину кинули на них.
   Тi, що на замок пiшли, може, й зупиняться ще на  короткий  час  на  тих
ровах i валах, котрi вирито нинi, але тих, що ?м отсе на тили заходять, не
зупинить нiщо. Зрозумiв це коваль i, не задумуючись довго, робить  що  тут
можна ще зробити: каже заднiм лавам повертатися лицем до нового ворога, не
бентежитися, не втiкати, бо нема куди, битися, бо нiчого ?м бiльше робить.
   Хоч би й просили пощади, ворог не дасть.
   Як гинути, то чесно, як гинули батьки  й  дiди,  по-козацьки...  Так  i
гинуть.
   Кожний з них декiлькох ворогiв тягне на той свiт з собою.
   Мотря нiколи не уявляла собi, щоб люди могли добувати  з  себе  стiльки
сил i стiльки завзяття,  щоб  вони  спосiбнi  були  перемiнитися  прямо  в
титанiв.
   Це почуття величi  i  подив,  пошана  до  хоробростi  беруть  верх  над
почуттям небезпеки. Мотрi не страшно, що вона за хвилину  згине,  ??  душа
переповнена невисловленим захопленням на вид тих людей-геро?в. Почува?  до
них не тiльки подив, але i вдяку, i як жалi? чого, то хiба, що вдяки  тi??
висловити ?м не може. Вони гинуть один за другим, i  за  хвилину  з  цiло?
отсе? лицарсько? фаланги не останеться нiчого бiльше,  крiм  велико?  купи
скривавлених трупiв, поломаних шабель i хмари диму,  котрий  розвi?ться  з
поранковим вiтром, як розвiва?ться усе.
   Боротися й гинути разом iз ними - це одне,