що залиша?ться  ?й.  I  вона
бореться, не думаючи, як, не застановляючись,  не  мiркуючи  над  вислiдом
боротьби, перемiня?ться в частину тi?? збiрно? душi,  яка  борониться  вiд
насилля, вiд нечестi, вiд перемоги. I дивно Мотрi,  що  тая  боротьба  так
довго трива?, що сили людськi такi невичерпанi.
   Звiдки ж нараз усе захиталося, чому  це  якраз  тепер  досi  непобiдимi
середнi лави подаються i розступаються на боки?
   Боковий удар? Чому нашi не вiдпирають його? Невже  ж  в  останнiй  мент
бракло вiдваги, щоб вмерти так  хоробро,  i  як  хоробро  боролись?  Мотря
вжахнулася.
   "Вперед! Вперед!" - i кида?ться навмання. Але  чу?,  що  чиясь  залiзна
долоня прикову? ?? до себе i вiдсува? набiк... Коваль... Так, це вiн...
   Вiн останки сво?х борцiв полуоборотом поверта? управо, в напрямi  валiв
i мурiв, бо несподiвано з мiста наспiла йому визначна пiдмога -  Чечель  з
сердюками.
   Скiльки ?х? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж  ?м
у мiстi нiчого бiльше робить?
   На всi тi питання Мотря не вмi? вiдповiсти,  а  думати  над  ними  нема
часу.
   Чечель весь у  кровi,  без  шапки,  в  порванiм  кунтушi,  роззвiрений,
страшний, як фурiя, як сам бог вiйни, з такою силою напер  на  москалiв  з
боку,  так  нагло  й  несподiвано  для  них,  що  ?х  товпища  зжахнулися,
захиталися i, помимо закликiв сво?х офiцерiв, помимо  усяких  зусиль,  щоб
вдержати ?х у бойовiм строю, подалися назад,  залишаючи  на  мiсцi  чималi
втрати в забитих i поранених.
   В Чечелевi лави вступа? коваль зi сво?ми  недобитками,  дехто  вспiв  i
свого пораненого  товариша  потягнути  за  собою,  скоро  i  без  вагання,
вiдбиваються направо й налiво  -  шаблями,  прикладами  мушкетiв,  кидають
бомби ручнi i  промощують  собi  шлях  до  валiв,  до  того  мiсця,  котре
заздалегiдь вибрав собi в сво?й уявi Чечель i до котрого ?х веде, поклавши
все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула
зрада, супроти яко? безсиле навiть найзавзятiше лицарство. Чечель  хоче  з
останками хоробро? залоги перебитися i вискочити з твердинi, перейти Сейм,
а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай  кожний  спаса?ться,
як може. Жаль козакiв. Вони  ще  придадуться,  а  в  мiстi  чека?  ?х  або
безцiльна смерть, або допит i жахливi муки.
   Сердюки слiпо йдуть за сво?м хоробрим полковником, не питаючися, якi  в
нього задуми i плани.
   Вперед, вперед, бо за ними лише сором i муки...
   Москалi заливають Батурин. Гасять пожежу кров'ю i трупами людей.  Живих
кидають туди; дiтей, що вiдбилися вiд сво?х батькiв i  бiгали  по  городi,
розпучливо взиваючи порятунку, ловлять ?х i з насолодою, яко? не виявляють
навiть звiрi, знущаються  над  жертвами  сво?ми,  кидають  у  жар,  як  на
сковороду м'ясо, як вареники в окрiп. Займа?ться одiж, шкварчить живе тiло
людське, i противний сопух розноситься кругом.
   Неймовiрне, страшне автодафе.
   "Нелюди! Звiрi!" - верещать жiнки,  кидаючися  як  левицi  на  ратникiв
царських,  але  ?х  розпачливий  крик  стрiча?ться  з  тупоумним  насмiхом
людей-звiрiв. "Ось вам!" - i вони за волосся волочуть  безталанних  жiнок,
пробивають ?х штиками, торощать голови прикладами мушкетiв.
   Перемога, побiда, звiрське божевiлля!
   Навiть старцi й калiки, що ютилися пiд мурами, бо нiяк i нiкуди ?м було
втiкати, не  знаходили  пощади.  I  ?х  вбивали  безпощадно,  з  глупим  i
безцiльним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя,  що
мало подобу людську.
   Так  люту?  i  скаженi?  тiльки  вода,  прорвавши  греблю,  i   пожежа,
вихопившися з тих меж, у якi вложив ??  промисел  людський,  так  скаженi?
безумне й бездушне живло. У  звiрiв  куди  бiльше  милосердя.  Роззвiрений
чоловiк вiд живла i вiд звiрюки страшнiший.  Це  не  вiйна,  а  рiзня,  не
здобута твердиня, а сам спiд, сам останнiй круг пекла.
   Не здержати того злочину страхiтнього,  не  спам'ятати  побiдникiв,  не
пригадати ?м, що й вони люди. Нi! Нi!.. Втiкати, втiкати вiд них.
   I Чечель щасливо пробива?ться в напрямi Гончарiвки. А з  ним  коваль  i
його гурт, з ними i Мотря.
   Москалi, не зустрiчаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать
здалеку якiсь вiддiли i, не знаючи, що це ?хнi брати, якi з  другого  боку
увiйшли в мiсто, беруть ?х за козакiв, котрi подалися взад, i стрiляють на
них. Тамтi вiдстрiлюються, добру хвилину трива? це непорозумiння, а за той
час Чечель зi сво?ми щасливо доскаку? до Гончарiвки,  заводить  по  дорозi
бiй з  вiдiрваними  московськими  вiддiлами,  що  пустилися  на  дозволену
грабiж, як гi?ни й шакали на жир, i, користуючися  загальним  безладдям  i
суматохою,_ _в котрiй не розбира?ться нiхто,  добре  вiдомими  стежками  й
хащами вискаку? з мiста i окрива?ться в байраках i очеретах.
   Летить за ним дика оргiя звукiв, трiск пожежi, луск  самопалiв,  плачi,
зойки й ридання  мордованих  людей,  п'янi?  крики  побiди,  жалiсний  рев
худоби, все це перемiшане з собою, страшне,  жахливе,  велике,  як  кiнець
свiта.
   Летить, спиня? його, як докiр, як грижа совiстi, як проклiн, за те,  що
вiн кида? безталанне мiсто i що не гине разом iз ним.
   Але останки тверезого розуму кажуть йому рятувати те, що в кожнiй вiйнi
найважнiше й найцiннiше,- останки  регулярно?  армi?,  за  котру  вiн,  як
вождь, ма? вiдповiдь дати.
   Ряту?.
   Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бiк рiки, вже й  заграва,
що б'? вiд догорюючого мiста, не зраджу? ?х ворогам.
   Приймають збiгцiв у свою опiку лiси й поля.

ПОЛIТАВ
СНIГ
   Полiтав снiг.  Зразу  дрiбними,  а  там  i  великими,  щораз  густiшими
платками. Та не бiлими, а червонуватими, рудими, нiби паленiв вiд того, що
дiялося кругом. Сипався  снiг.  З  чорно-бурих  хмар,  мов  з  величезного
решета, сипався тихо, густо, одноманiтно на ру?ни мiста, на згарища  i  на
безчисленнi трупи, що лежали кругом,- нiби милосердне небо  хотiло  вкрити
смертельним рядном  того  великого  покiйника,  якому  iм'я  -  Батурин...
Втихомирися, засни, ти заслужив собi на вiчний упокiй!
   Але вiтер  не  хотiв  спокою.  На  пожарищi  зривалися  вiтрянi  труби,
поривали попiл,  iскри,  недотлiлi  ганчiрки,  жмутки  людського  волосся,
гралися ними, мiшали все те з бiлим снiговим  пухом  у  сумiшку  брудну  й
несли на Гончарiвку. З глумливим смiхом i з реготом диявольським кидали на
гетьманський двiр.
   Чорт  женився  з  бiдою.  Тiшився  радiстю  великою  з  приводу   свого
нинiшнього трiумфу.
   Такого Ка?нового вчинку не бачив вiн давно. Квiтуче мiсто перемiнено  в
одну довгу та широку могилу, людському тiлу завдано нову велику рану,  яка
не заго?ться довго. Цiлi  столiття  буде  палити  свiдомiсть  народiв,  як
тавро, випалене на серцi розпаленим залiзом.
   Пожежу гетьманського двора вже пригашено.  Варти  стоять  кругом  i  не
пускають нiкого. Не одна ватага солдатiв заганялася туди, прочуваючи добру
наживу. Але ?х  здалеку  вiдганяли,  як  крукiв  вiд  падлини.  Свiтлiйший
наказав,  щоб  у  грабiжникiв  стрiляти,  а  кого  з  награбованим  добром
приловлять - того на гiлляку.
   Перед головними ворiтьми, у сторожiвнi, сто?ть московський офiцер.  Вiн
пильно стежить, щоб нiхто до двора не наближався. На липах в'?здово?  але?
хита?ться кiлька чорних мiшкiв. Так здалеку, в нiчних сутiнках, виглядають
повiшельники,  яких  звiльна   присипа?,   мов   вибiлю?,   снiг.   Жадоба
гетьманських скарбiв завела ?х туди.
   Тихо круг гетьманського двора. Живо? душi тепер у ньому нема. Лиш  бiла
панi ходить по покоях, руками чеше довгi коси i зiтха?.
   Двiрська  прислуга,  розумiючи,  що  не  оборонить  пансько?   домiвки,
розбiглася на чотири вiтри.  Кого  догнали  i  вбили,  а  кому  поталанило
добратися  крiзь  великий  гетьманський   сад   до   очеретiв   i   човном
передiстатися на другий бiк.
   Тiльки старий  дворецький  не  втiкав.  Як  надбiгла  перша  московська
ватага, вiн собою заступив ?й дверi.
   "Покажи нам, де гетьманськi скарби?"
   "Не знаю. Я ?х не ховав".
   "Половина тобi, а половина нам. Не бiйся, не скривдимо. Покажи!"
   "Не знаю i не покажу".
   "Так ми тебе",-i почалася намова не словами, а дiлом.
   Питали його батогами й вогнем - не виявив нiчого.  Скатованого  вкинули
до темницi, щоб нарозумився.
   Там вiн руку на себе наложив.
   Старий  лiрник  нав'язував  струни  на  обсмаленiй  бандурi,  нiби  вiн
важнiшого дiла й не мав. Так його й застали грабiвники.
   Гадаючи, що це гетьманський  бандурист,  стали  придиратися  до  нього.
Обiджений бандуру на головi кривдника розбив.
   За те й лежить тепер пiд  старими  липами  бiля  двора  i  зимний  снiг
накрива? його i його розбиту бандуру... Присипа?.
   Гойдаються  на  гiлляках  повiшельники,  гiлляки  скриплять,  товчеться
гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин  стогне,
рида?, реве.
   Вартовi зустрiчаються з собою.
   "Рiжуть нашi".
   "Та же не гладять".
   "Здалеку страшно, а зблизька привика?ш".
   "Всякого норову люди бувають. Наше дiло робити, що велять".
   "А совiсть?"
   "Бачив ти ???"
   "А ти?"
   "Вiдколи мене в гамашi встромили, забув про не?. Для  нас,  брат,  нема
тепер нi совiстi, нi Бога, а ? одно - начальство".
   "На-чальство..." - i розходяться у рiзнi боки,  бо  з  вартiвнi  вийшов
офiцер.
   Але й вiн, почувши  нестяменний  зойк  i  гул,  затулю?  вуха  рукою  i
пода?ться назад.
   Скриплять  гiлляки,  гайвороння  товчеться,  сиплеться   зимний   снiг,
великими, густими платками,  крiзь  котрi,  нiби  крiзь  сiтку,  мерехтить
червона заграва.
   Снiг перемага? огонь. Гасить те, чого не згасила людська кров.
   Вже його кругом двора нападало стiльки,  що  весь  двiр,  нiби  в  бiлу
сорочку вбрався. А все ж таки, як сильнiше вiтер повi?, на тiм бiлiм ряднi
видно золотi та кривавi смуги. Хитаються гiлляки, i вiд них чорнi тiнi  на
бiлий снiг падають.
   Снiг iде.

   * * *
   Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи,  ясени,  клени,  а  помiж
ними - стежки, вулички в'ються, то знов - розлогi муравники зi статуями  i
грядками всiляких заграничних квiток, то ставок з мiстком  до  острова,  а
там уже нi стежок, нi грядок, лише усяка деревина, усякi корчi  густо,  по
власнiй уподобi ростуть, нiби це не сад, а прямо дикий байрак,  котрому  й
кiнця нема?.
   Тiльки де-не-де  захована  помiж  корчами  самотня  лавка  сто?ть.  Тут
гетьман любив вiдпочивати. Дивився на небо, на  хутори  далекi,  розкиненi
кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтiли  в  синiй  далечинi,
дивився i думав про долю тi?? кра?ни.
   Тепер - усе те присипане  снiгом,  нi  стежок-дорiжок  не  пiзнати,  нi
статуй, тiльки на однiй з лавок, ген далеко в глухiм гущавнику, вiд  поля,
щось чорне бовванi?.
   Снiг iде...
   Снiг, бiлий, зимний, так рiвно, спокiйно iде. Може, вiн горами великими
ляже, аж до неба... Може, вкри? собою i живих, i трупи, i зло, i добро.  I
не буде нi пожежi, нi кровi, лише один великий, бiлий, нiмий  i  бездушний
спокiй.  (Думка  врива?ться,  як  павутина,  Мотря  не  може  ??  зловити.
З'явля?ться нова.)
   Тими стежками колись "вiн" ходив.  Може,  це  його  думки  шелестять  з
останнiми листками... (Вжахнулася...) Вiн?.. Грiх думати про  нього...  О,
ох, який там  плач,  який  там  шльох...  терновий  вiнець,  коли  ж  тому
кiнець?..
   (Мотря хусткою голову обтулю? щiльно.)
   Снiг iде...
   (Думка шовковою ниткою сну?ться.) ... Там, у тому  дворi,  прощалася  з
"ним"... Як по?ду за Десну, не верну аж  на  весну...  Гадала,  на  крилах
прилетить - не до не?, а до столицi... Не поспiв... А тепер  -  запiзно...
Тепер усьому кiнець... лиш не ?й... (Затулю?  вуха  руками.)...  Той  крик
вверчу?ться в мозок. Перед ним  не  втечеш  -  хiба  схова?шся  у  себе...
(Замiсть думок з'являються питання.) Чому не по?хала  з  "ним"?..  Просив,
благав, не послухала... Вартiвником у Батуринi залишилась... Мала ключ вiд
iншого свiта... (На цей спомин здрига?ться цiла.)... Огонь-лiд, лiд-огонь,
лiд...
   Снiг iде...
   (I  знову  питання.)...  Чому  з  Чечелем  не  пiшла?..   Тягнули   ??,
пробивалася, дiйшла аж сюди, а далi сил не  стало.  Ледве  дотягнулася  до
лавки...
   I добре. Добре так. Сказала собi, що Батурина не кине... I  не  кине...
Тiльки хвилину посидить, сил набере... (Щоб тiльки  в  очах  не  було  так
чорно!) I в город!.. (Питання)... По що?.. (Вiдповiдь)... Як то  по  що?..
Захищати його... (Питання)... Попелища i трупи?.. (Вiдповiдь)... Хоч би  й
те. Вона i Батурин - одно...
   Вiтер регоче в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ i суховiй, дiйснiсть i
мрiя, ха-ха!"
   Вiд того смiху зимнiше, нiж вiд холоду.
   В кiстках i в головi болюча порожнеча. Тiльки той гул,  що  вiд  городу
летить, як гураган. Втiкати, втiкати перед ним у нетрi власно? душi!..
   ...Ковалiвка, Батурин, Бахмач, сонце i смiх, стужа i плач... Поранковий
усмiх днини, i довгi, темнi, вечiрнi години, i нiч, глуха, нiма, в  котрiй
нiчого  нема,  лише  горе,  широке,  безкра?,  як  безодня,  преiсподня...
бе-бевх!.. Душа, завiшена в просторах,  мiж  небом  i  землею,  в  болючiй
нерiшимостi, в безсильному, тимчасовому триванню,  перехилю?ться  i  пада?
стрiмголов...
   Бе-бе-вх!
   Снiг iде...

   ЗНАЙШЛИ
   Вартовi з офiцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.
   Зi смолоскипами бiгали, заглядаючи мiж корчi.
   "Жаль, що собак нема, собака носом чу?".
   "Солдат вiд собаки не гiрший".
   "А все-таки нюх не такий. Куди!"
   "А розум?"
   "Гада?ш, собака дурна?"
   Балакали, як за добрих часiв, i бавились снiгом.
   Попереду офiцер.
   "Цс!" - дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кiт, прича?вся i - прискочив
до лавки.
   "Ти хто?"
   I вiдтрутило його, як звичайно вiдтручу? живого чоловiка вiд мерця.
   "Посвiтiть!"
   Розмотав хустку, струснув снiг: "Гум! Жiнка  i  не  з  простих.  Та  ще
нiчого собi... Мабуть, не заков'язла".
   Вiдiзвався в нiм iнстинкт мужчини. Казав двом солдатам взяти ??  уважно
i вiднести в двiр - пiд вiдповiдальнiстю за недоторкальнiсть  особи.  Знав
сво?х людей.
   "Як береш? Ну, як береш? Це ж не снiп? Бачиш? З панiв, не Матроша  яка!
Скотина!"
   Якнайобережнiше взяли й попрямували до двора.
   "Зрозумiй ?х! Казали iстреблять  усiх  без  розбору,  хлопiв  i  жiнок,
старих i дiтвору. А тут - пiд вiдповiдальнiстю".
   "Бо панi. Не Матроша. Чув?"
   "Всi вони руку за собою тягнуть, тi пани".
   "Крук круковi не виклю? ока".
   Оглянулися, чи хто не слiдку? за ними.  Впевнившися,  що  нi,  нарiкали
далi: "Дурнi ми з тобою, брате".
   "А тобто чому?"
   "Бо тому, що не мудрi. Наш брат морду? бiдного  хохла,  а  нам  би  так
укупi та, ще попросивши вольницю донську до спiлки, одно? нiченьки  темно?
та невидненько? та зробити усiм тим баринам-кровопивцям  отак  о!"  -  вiн
рукою показав на горло.
   Товариш зацитькував його: "Ще чого доброго збудиться i зачу?".
   "Не бiйсь! ?? вже i?рихонськi труби не збудять. Така, як кiсть".
   "То нащо двигати трупа?"
   "Спитайсь його. Вони до живих не мають iнтересу".
   "Правда. Цар трупiв у спирт кладе i платить".
   "За трупи?"
   "I за спирт з аптеки - особливо".
   "Трупiв у Батуринi набере нинi, скiльки схоче".
   "Та не таких, як йому треба. Вiн хоче особливих".
   "0-соб-ли-вих".
   Доходять до двора. Там ще й декiлька незруйнованих кiмнат.
   В однiй примiщують Мотрю на шкiрянiй канапi.
   "Нiчого собi",- зауважу? солдат.
   "Красива, та не для нашого брата. Нашому братовi i порiзаних досить".
   Солдати лихi, що не дали ?м в мiстi погуляти.
   "Багато того добра змарнували нинi, ой багато!"
   "На мене, то досить, коли б вирiзати хлопiв".
   "I старих баб".
   "Хай буде i старих баб, а дiвок, та ще гарних, нiяк нi. Грiх".
   "Грiх марнувати дар божий".
   "Свiтлiйший i дiвок рiзати велiв, щоб не плодилася iзмiна".
   "Не вигубиш черкасько? породи i не викорiниш iзмiни".
   На тiм i врива?ться розмова. Але солдатам не спiшно розходиться.
   "Красива бариня",- мляска? товстими варгами один.
   "Не для пса ковбаса!" - зауважу? другий.
   "Чого сто?ш? Ну, чого сто?ш, стерво! - гука? вiд порога офiцер.-  Пашол
вон!"
   I солдати розскакуються, як собаки вiд ласого шматка.
   Офiцер залиша?ться сам на сам з невiдомою.
   Вiн продрог. Ходить по кiмнатi,  потираючи  руки.  "Та  й  погода  яка.
Гу-у-у!" - Пiдступа? до годинника на магоневiй комодi.
   Годинник сто?ть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в  хатi
хтось умре.
   Йому хочеться, щоб годинник iшов,вiдраднiше.
   Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник почина? грати  арiю,
але врива? ?? нагло i шипить, харчить, нiби насмiха?ться злобно.
   "От тобi i гетьманськi часи".
   Пригадав собi незнайому, пiдступив, дивиться i йому робиться страшно.
   "Не диха?, бiла, як труп, а все ще така гарна. Може, це вiдьма?"
   Пригаду? собi давно забутi казки про вiдьом i опирiв.
   Вiн утомлений, бо цiлу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще  пiшов
би спати, хоч би й тут на якому фотелi, i спав би, поки не зроблять з  тим
проклятим Батурином якийсь кiнець.
   Чу?, що розгулялися нерви. Надивився нинi на таке, що - тю! Спльову?.
   "Нема нiчого страшнiшого, як здобувати твердиню". Ма?  повнi  вуха  тих
верескiв i стогонiв, сотки очей  дивляться  на  нього,  страшним  поглядом
передсмертним, сотки рук чiпляються за його кафтан, за рукави, за  пальцi,
навiть за вiстря шаблi.
   "Фу, чорт! Погано, противно, аж млосно".
   Мло?ть його вiд запаху кровi i вiд смороду паленого людського  м'яса  -
позiха?  широко,  безконечно,  тим  позiханням,  що  свiдчить  про  крайн?
вичерпання нервiв... "Офiцер!?"...
   Це слово пiдбадьорю? його. Соромиться слабостi сво??. "Це ж  iзм?ннiки,
на них iншо? кари й бути не може".
   "А невже ж iзм?ннiки не люди?" - вiдзива?ться слабий  голосок  десь  iз
споду душi.
   "Авжеж, що люди! - притаку? несмiло i знову позiха?, широко вiд вуха до
вуха.
   Послав по лiкаря.
   Чому ж вiн не приходить, хоч би фершал який. Може  б  ще  врятував  тую
паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрiбнi,  бiлесенькi
руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не  треба,  щоб  вона  вмирала?
Чимало трупiв там!
   Не зна? чому, але хоче, щоб вона жила,- хоч вона!
   I без не? стiльки життя змарнували нинi, стiльки краси, радостi, щастя.
Вже досить, досить...
   Якiсь спомини давнi, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагаду?ться
йому. Зда?ться, душа розрива?ться надво? -  кiньми  розшарпують  його.  Не
витрима?.
   Затулю? очi руками, пада? в фотель i плаче, як дитина, вiн  -  царський
офiцер, та ще драгунського полку, а до того потомственний дворянин.
   Почува? себе грiшним, ненавидить свiтлiйшого i всiх генералiв i  самого
царя-антихриста.
   "До чорта ?х!" - вихоплю?ться йому з уст.
   "Гi?ни, озвiрюють безвинний народ, i Бог дивиться на те..."
   Повiяв вiтер,  захиталися  на  гiлляках  трупи  повiшених  грабiжникiв,
закракали ворони.
   "Випустять з клiток звiрiв, а потiм вiшають ?х за те, що  кусаються.  I
де ж тут правда!"
   З сильнiшим вiтром ще  сильнiше  спалахнула  заграва  i  в  ??  блисках
оживилося блiде обличчя Мотрi... "Ожива??"
   I йому зробилося страшно. Не може пiдвести очей туди, де вона лежить, а
так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а  не  з  тою  тiчнею
вовкiв, прощення просити за  тих,  що  лежать  порiзанi,  помордованi,  що
шкваряться на вуглях, як м'ясо смажене ?х свiтлостям  на  пир.  Забути  не
може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених,  то?  все?
мерзенно? гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?..  I  годинник
сто?ть... А там все ще мордують людей. Виволiкають ?х iз закутин  мiських,
з пивниць, з-пiд звалищ, з-пiд жужелицi, i рiжуть, як  худобину,  людо?ди!
Кому того треба? Защо? По що?
   Плутаються гадки... Бачить свiй  батькiвський  двiр,  iкони  з  вiчними
лампками, батька, що чита? Святе Письмо, матiр, що  постить,  сповiда?ться
кожного свята i недiлi. Пригаду? собi, як вчила його  заповiтiв  Божих,  i
прощення, i милосердя, i нараз - вiн цiлий у кровi,  як  тигр,  i  весь  у
багнi, як свиня.
   Iменно - як свиня!..
   Соромиться самого себе.
   Як же вiн представ би на судищi Господнiм, коли  б  його  влучила  була
нинi яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання сво?? Хiба те,  що
не один вiн винуватий i що не один ка?ться сво?х Ка?нових  учинкiв.  ?  ?х
чимало. Так усi вони, усi, нiщо супроти царя, царя з Божо? волi i з  Божо?
ласки.
   "А я ж вам вiльну волю дав",- скаже Господь.
   "Але ж i цар з Божо? волi",- вiдповiсть, не придума? нiяк, як  йому  це
все звести докупи.
   Переста? хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихоманцi.
   (Коли ж цей фершал прийде?)
   Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому
Батуринi, котрого завтра не  буде,останеться  тiльки  ру?на,  велика  купа
вугiлля, кiсток i стерва... Гидко!
   (Чому ж той фершал не йде?)
   Наслуху?, але чу? тiльки, як все ще  шумить,  стогне,  реве  руйнований
город.
   Не бачити, не чути, забути!
   Але як?
   I знов пригаду?ться мати, як проводить молитву, як йому  дрiбнi  дiточi
пальцi склада?, щоб хрестився по закону, як  пильно  вважа?,  щоб  вiн  не
перекрутив якого слова в "Отченашi", або  у  "Вiрую",  бо  це  грiх,  дуже
великий грiх!..
   А людей рiзати не грiх?!
   Свиня - iменно: свиня!
   Зачиня? вiкна i дверi, щоб не чути виску.
   Ага!.. Мабуть, i мерцiв розбудив цей  крик,  i  вони  перевертаються  в
гробах...
   Пригаду?ться йому одна мерзотна картина. Як перебiгав  через  кладбище,
побачив  солдатiв,  що  перевертали  гроби.  Добували   трухлi   домовини,
пiдносили порохновi вiка i з  мерцiв  здирали  коралi,  перстенi,  золотом
перетиканi пояси...
   I тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сiдаючи
до страви, зараз-таки, ще нинi.
   Соромно, гидко!  Свиня!  I,  як  побачив  це,  не  втерпiв,  стрiляв  в
труподерiв. Уявляв собi, що у шакалiв стрiляв. Бачив, як вони  з  вереском
нестяменним падали на мерцiв,- новi мерцi... До чого воно подiбне, Боже?!
   I пригадав собi ще жахливiшу картину.
   Зарiзана дiвчина лежала, як мальована, гарна, як ангел.  Може,  одна  в
батькiв. А над нею солдат. Тримав у руцi шнурок перлiв i зубами розкусував
одну, пробував, чи правдива... Голову вiдрiзав, щоб  не  розiрвати  шнурка
перел. Щоб не розсипались...
   Образи чергувалися так скоро, що, здавалося,  череп  не  здержить  того
хламу, лусне й розiрветься на шматки. Зубами дзвонив, не з  зимна,  а  вiд
зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на  нас  i  мовчати?  Одно,  що
робиш,- бiлим снiгом притрушу?ш оте  гидке  i  на  всякий  вислiв  жахливе
багно...
   "Бiлим снiгом..."
   I вiн усмiхнувся гiрко.
   Ще сильнiше повiяв вiтер i ще яснiше озарила заграва цiлу кiмнату.
   Якi гарнi тi шовковi обо?, золоченi стюки  на  стелi,  важкi  оксамитнi
занавiси бiля вiкон! Дивно, що  солдати  не  подерли  ?х  ще  на  онучi...
Мабуть, для свiтлiйшого залишили. Вiн гарненько пообдира?  те  все  i,  як
крук, затащить до свого гнiзда.
   (Мало ще накрав!)
   I за те, щоб багатилися свiтлiйшi, мають гинути тисячi невинних жiнок i
дiтей.
   До чого воно подiбне? Чому хто не скаже ?м ув очi,  що  вони  не  люди?
Чому вiн не кине шаблi царевi пiд ноги, бо це  не  цар,  а  звiр,  "урод",
гидкiший вiд усiх тих "уродiв", якi вiн стяга? з цiло? Росi? i  марину?  у
спиртi, у сво?й кунсткамерi. На саму гадку про можливiсть  такого  моменту
кров стина?ться у жилах. Бачить того мужчину, вищого вiд усiх,  прищатого,
жовтуватого, з волоссям, як грива, i  з  випулистими  очима.  Гидкий,  але
великий,- не от миру сего. Все нишкне, мертвi? й малi? перед  ним,  вiн  -
цар!..
   "Творю державний народ,- каже, мов грiм гримить,- будую нову Росiю. Без
болю не родиться нiщо. А ти розслинився, як баба,  драгунський  офiцер!  З
потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!"
   I офiцер кулиться в гетьманському фотелi, ноги йому ще гiрше трясуться,
очей пiдвести не смi?, щоб не побачити царя. Це не цар, це - мус...
   Чу? шурхiт якийсь... Треба ж дiйсностi глянути в очi,  не  втече  перед
нею - треба.
   I вiн вiдносить утомленi повiки.
   Перед ним не цар, лиш очi, не очi, вiкна у  якийсь  iнший  свiт...  Чи?
вони тi предивнi очi? Вiн ?х бачив колись... Коли? Де?.. Де?..
   I пам'ять почина? працювати пильно, скоро,  передираючись  через  подi?
нинiшнi, вчорашнi, чимраз далi  в  минуле.  Вiдкида?  усе  гидке,  погане,
брудне, як болото, як кал, i прочищу? шлях. Вже зна?.  Тi  очi  бачив  вiн
тут, у гетьманському дворi на Гончарiвцi, може, навiть у тiй самiй кiмнатi
на балу, на котрий прийшов зi сво?м командантом. Такi очi  мала  там  лише
одна людина i не лише там, але й на цiлому свiтi,- Кочубе?ва  Мотря.  Вони
не  давали  йому  спокою,  бентежили,  тягнули  до  себе,  затроювали   те
вдоволення, яке да? царському офiцеровi вiрна служба царевi. З  то?  пори,
як глянув у них, згубив себе...
   "Мотря? Кочубе?ва Мотря? Тут? Тепер?" - i вiн зiрвався на рiвнi ноги.
   Витягнув шию вперед, глянув - так, це  вона!  Вона  пiдноситься  i  теж
пода?ться вперед, руку приклада? до чола - може, й вона його пiзнала?
   Господи, як же вiн гляне у тi великi очi, вiн, червоний вiд  кровi,  як
тигр, i брудний, як свиня, iменно - "як свиня". Що, вiдповiсть, коли  вона
спита?ться про батуринцiв i про сам Батурин? Чи будуть балакати, як  тодi,
на балу, коли кругом була така розкiш, лише розкiш.  Як  пояснити  ?й  той
нелюдський рев i гул, що все ще висить над мiстом, як буря?
   "Мотря?.. Кочубе?ва Мотря?.. Мотря Василiвна?"
   Спуска? очi, хилить голову до землi,  вдаря?  закаблуками,  робить  три
кроки назадгузь i нараз, хапаючи голову в руки, нiби зi страху,  щоб  вона
не луснула й не розлетiлася на шматки, вибiга? в сiни.
   "Мотря! Кочубе?ва Мотря!"
   В сiнях на фершала наткнувся, на нiмця. Iшов, не поспiшаючи. Совiсно та
спокiйно робив свою службу. За те й грошi брав. Дивувався тiльки, чому  це
його до двора кличуть тодi, як на вулицi так багато дiла.  Але  кличуть  -
iде.
   Побачивши вищого офiцера, здоровить його.
   "Фершал?"
   "Так, ваше високородi?, з третього походного лазарету, Якоб Беме".
   "Спiши! У тi? дверi, просто  до  голубо?  зали.  Вона  ще  живе.  Може,
вряту?ш. Спiши!"
   Побiг.
   Якоб Беме озира?ться за ним вiд порога: "Здурiв?"
   СКОРIН
   Той офiцер звався Петро Павлович  Скорiн.  Вiн  вiдзначався  не  тiльки
великою  хоробрiстю  та  божевiльною,  як  казали,  вiдвагою,  але   також
незвичайною уродою.
   Був це такий. красунь, що не тiльки жiнки ставали, мов навроченi,  коли
вiн переходив вулицею, але й мужчини  дивилися  залюбки  на  цього  живого
Аполлона. Так його й прозивали в полку.
   Кращого мужчини годi собi подумати. Навiть цар любив Скорiна i  не  бив
його в злостi, як iнших,- прямо не пiдносилася рука.  Дякуючи  тiй  вродi,
Скорiй чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'?ра до
заграничних посольств,  бо  цар  любив  похвалитися  перед  свiтом,  чимсь
незвичайним.
   А  незвичайним  являвся  Скорiн  не  тiльки  вродою,  але  також   дуже
полiтичним поведенням,  котрим  здобував,  собi  загальну  прихильнiсть  i
доброзичливiсть. А все ж таки близьких друзiв вiн не мав.
   Не тому, щоб не мiг когось полюбити й прив'язатися до нього, але  прямо
- Скорiн був дивак. Серед найширшо? забави вставав, махав розпачливо рукою
i виходив. Анi в винi, нi в костях, нi в дiвчатах не знаходив смаку.
   Найбiльше ще з усього любив конi. Бувало, як не ма? служби, то сяде  на
коня й траплялося, що й пiвднини гуля? Бог вiсть де.  А  по  ночах  книжки
читав, чужомовнi. Який кому хосен з такого друга?
   Скорiн був мовчазливий, але язик мав  гострий,  як  бритва.  Як  бувало
затне кого, то вже не вiдлижешся нiколи.
   Коли б не цей язик, вiн нинi був би вже, може, близько до самого  царя,
як Меншиков. Але Скорiн не пiдлещувався до нiкого, навiть до  царя  нi.  I
тому, хоч i був вищим офiцером, але до найвищих не дiйшов.
   Вiд лiт трьох, з того часу, як з батуринським царським полковником  був
у гетьмана на балу, ще бiльше став мовчазливим. Говорили собi, що в головi
йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попiд руки його
водив i знайомив з найкращими i найбагатшими "черкашенками", мiж iншим - з
Кочубе?вою Мотрею.
   Та дiйсно? причини мовчазливостi i вiдчуженостi Скорiна нiхто не  знав.
Скорiн влюбився в Мотрю.
   Загордий був, щоб ?? це сказати. Боявся гарбуза. Бо  всi  говорили,  що
Мотря дуже носа дере i не на пiрнач, а на булаву погляда?. А до того  вона
завзята укра?нка, а вiн корiнний москаль. Так i не захочуй печеного льоду.
I Скорiн наказав сво?му серцю мовчати. Потiм стала вiдома iсторiя Мотрi  з
гетьманом, потiм вона вiддалася за Чуйкевича i - аж нинi зустрiнувся з нею
уперве пiсля того незабутнього для нього балу. I, бач, яка зустрiч!
   Скорiн сидiв у вартiвнi i роздумував над усiма подробицями тi??  дивно?
стрiчi. Нiби хтось вигадав таке, нiби це казка, як взагалi  усе,  що  нинi
дiялося в Батуринi,- одна страхiтна казка, пiсля яко?, мабуть,  вiн  довго
не засне.
   Як добули  москалi  Батурин,  Меншиков  дав  Скорiновi  наказ  обсадити
гетьманський двiр, бо гадав, чи нема там  важних  паперiв  i  "перзон"  до
гетьмана близьких, вiд котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков
знав вiд Носа, що в Гончарiвцi  захованi  також  гетьманськi  клейноди,  а
може, й другi скарби, бо всього в такiм поспiху годi було забрати.
   Скорiн, заки добували Батурин, "дерся як  диявол",  вiн  загалом  бився
останнiми часами так одчайдушне, що всi казали - смертi  собi  шука?.  Але
дивитися на солдатськi звiрства i злочинства в здобутому мiстi  йому  було
незвичайно важко, i тому вiн утiшився, як Меншиков  послав  його  захищати
гетьманський двiр. Це вiн i зробив рiшуче, скоро, безпощадно.
   На жаль, заки прийшов туди, "братiя" погуляла дещо. Побили дворецького,
вбили якогось бандуриста i ще декого та розграбили чимало. З  близьких  до
гетьмана "перзон" не знайшов тут Скорiн нiкого, якщо до таких не  вчисляти
Мотрi.
   "Мотря?" - i вiн задумувався, чи йти до не?, чи нi.
   Хiрург сказав, що  вона  жива,  тiльки  виснажена  дуже  i  "стурбована
сильно". Бо?ться о ??  ум.  Не  всяка  "комплекцiя"  може  перенести  такi
"пертурбацi?" та "iритацi?", а жiноча зокрема! Скорiн знав,  що  йому,  як
командантовi двора, треба б переслухати Мотрю,  заки  вона  оста?  ще  пiд
свiжим вражiнням подiй i заки  не  придума?  яких  викрутiв,  щоб  зата?ти
правду, але, з  другого  боку,  вiн  не  важився  турбувати  ??.  Вроджене
лицарське почуття казало йому пошанувати ??.
   "А якщо Мотря Василiвна втече?" - прийшло йому на гадку.
   Як царський офiцер, вiн стривожився, як Скорiн - нi. Навiть хотiв,  щоб
утiкала. Вiдповiсть... Нехай! Вiн же мужчина.
   Краще вiдповiдати йому, нiж ?й. А до того - так надо?ло життя.  Надо?ло
жити в розрiз зi сво?ми переконаннями. Досить тi?? облуди...
   Але вона не втече, раз,- що не може, а по друге,- тому, що не схоче. Не
з таких вона, що втiкають.
   I Скорiновi зробилося страшно за Мотрю. Один допит...
   "Треба щось порадити на те".
   Довго бився з гадками. Поки що вiн тут командант.  Всi  мусять  слухати
його. Може, вивезти Мотрю... Вивезе... Конi ?, а вiз теж, мабуть, десь  ще
знайдеться. Покладе, накри?, вiзьме ескорт i  ви?де  з  мiста.  Полковника
Скорiна нiхто не здержить. Хай спробу??
   I, не задумуючись довго, пiшов у двiр.

   * * *
   "Мотре Василiвно,- говорив, несмiливо пiдходячи до не?, як винуватець,-
я полковник Петро Павлович Скорiн. Ми знайомi з балу у гетьмана в  отсьому
самому дворi. Пригаду?те собi?"
   "Полковник Скорiн?.. пригадую собi... Чого тобi треба  вiд  мене,  пане
полковнику?"
   Не знав, як ?й це сказати,  але  почував  радiсть,  що  вiдiзвалася  до
нього. Голос ?? впливав на нього, як пiсля бурi музика. Хотiлося  слухати,
не зважаючи на змiст, лише сам звук. Легше ставало на душi.
   "Мотре Василiвно,- почав тихо й  лагiдно,  нiби  не  офiцер.-  Вам  тут
оставатися годi. Дозвольте перевезти вас".
   "Мене? Перевезти? Куди ж би то?"
   "Куди прикажете. Я готовий до ваших послуг".
   Перестрашено глянула на нього. Благороднiсть ворога гiрше  злякала  ??,
нiж злякало би звiрство. Не сподiвалася.
   Силуючись на спокiй вiдповiла: "Спасибi Вам, Петре Павловичу,-  i  руку
простягнула до нього.- Спасибi, але ви самi бачите, що прихильнiстю  вашою
менi хiснуватися годi".
   "Чому, Мотре Василiвно?"
   "Бо менi й балакати з вами важко, а не то втiкати".
   "Важко - бо ворог, розумiю... Простiть".
   "Нi не те, Петре Павловичу, не те. Але я хвора, дуже хвора, балакати не
можу".
   Вiн мовчав, та не вiдходив вiд не?. Хотiлося висповiдатись  перед  нею,
скинути грiхи. Нагадувалися слова псалмопiвця: "Уми?ши  мя  i  паче  снiга
убiлюся".
   "Примiщу вас у возi,- почав,- як у колисцi, i ?хати будете безпечно, не
бiйтеся. До Скорiна нiхто придиратися не посмi?".
   Мотря всмiхнулася гiрко.
   "Забува?те, Петре Павловичу,сказала,- що  ви  полковник  в  армi?  його
величества царя".
   Облила його кров.
   "Нi, Мотре Василiвно, я це тямлю, добре тямлю. Вiдвезу вас  у  безпечне
мiсце, вернуся i скажу, що зробив. Не жахаюся кари".
   Подивилася на нього довго-довго:
   "Ви, Петре Павловичу, справжнiй герой".
   "Я, Мотре Василiвно, тiльки людина".
   "Бути людиною в теперiшнiх часах - це найбiльше геройство. Але, бачите,
i менi хочеться бути,  як  не  геро?нею,  так  хоч  людиною.  Будь  ласка,
зрозумiйте мене. Я з  Батурина  втiкати  не  можу  i  не  хочу.  Хочу  тут
спокутувати сво? грiхи... Але я все ж таки  дякую  вам,  Петре  Павловичу.
Щирим серцем дякую вам".
   Сказала це так, що Скорiн не смiв бiльше нi слова  вiдповiсти.  Побажав
спокiйно? ночi, вклонився i вийшов.

   * * *
   Скорiн вернувся до вартiвнi.
   "От тобi жiнка!"
   Вiдiпняв шаблю i кинув капелюх на лавку.
   "Значиться, нiчого не порадиш. Дивними шляхами блука? наш  талан.  Усе,
мабуть, розгада? колись чоловiк, тiльки свого призначення - нi".
   Сiв i голову опер об стiну. Дивився у вiкно.
   Снiг лiпив. Нiби завзявся вибiлити Батурин. I добре. На  рано  не  буде
видно тих калюж кровi, мозкiв,  кишок,  того  всього,  вiд  чого  робиться
чоловiковi гидко, аж млосно...
   В головi йому шумiло, як на потоках.  Може,  тому  й  здавалося,  що  в
Батуринi тихло. Батурин не ревiв, лише гуготiв глухо.
   "Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили - кати".
   Несвiдомо ноги згиналися в колiнах. Кляк, голову похилив на стiл i,  як
над могилою, в котру тiльки що спустили покiйника, став  шептати  молитву:
"...вiчний упокiй даруй,  Господи,  представшимся  рабам  тво?м...  вiчний
упокiй... вiчний упокiй". Втомлена думка нiяк не могла вiдiрватися вiд тих
слiв, не мiг спромогтися Скорiн на те, щоб пiднятися i  положитися  спати,
хоч було вже так пiзно...
   Благовiстилося на день.
   ЧЕРВОНI ПАНЧОХИ
   "Петре Павловичу!" - гукав знайомий голос.
   "Петре Павловичу!" - i хтось шаблею грюкав до вiкна.
   Скорiй глянув - свiтлiйший.
   Зiрвався, припняв шаблю, натягнув  на  голову  капелюх  i  вискочив  iз
вартiвнi.
   Побачив Меншикова на чорному конi, за ним гурт офiцерiв, а  там  вiддiл
вiйська, самi кiннотчики. Все невиспанi, але  не  блiдi,  а  рум'янi,  очi
свiтилися, як у вовкiв.
   Скорiн глянув на Меншикова й перше, що зауважив, це був прегарний карий
кiнь, по колiна в кровi, нiби  в  червоних  панчохах.  Кiнь  iржав,  махав
головою i нетерпеливо викидував ногами; хотiв скинути з  себе  тi  червонi
панчохи. Свiтлiйший поплескував його по гнучкiй, пiною обляпанiй ши? рукою
у довгiй шведськiй рукавицi.
   Рукавиця теж була бiльше червона, нiж бiла.
   "Кат,- майнуло Скорiновi через голову.- Кат",- хоч свiтлiйший  на  ката
не подобав, бо був дрiбний i невелико? сили.
   Але якраз тим прикрiше вражала тая кров i злюща усмiшка на його гарних,
немов до цiлування сотворених устах.
   "Здоровi були, Петре Павловичу!" - сказав свiтлiйший голосом, в  котрiм
почувалося те вдоволення, яке да? лиш свiдомiсть побiди.
   "Здоров'я желаю вашiй свiтлостi",глухо  вiдповiв  Скорiн.  Князь  подав
руку вродливому полковниковi. (Треба з ним дружити, бо хто зна, чи  завтра
не стане вiн любимцем царя).
   Скорiн з вiдразою всунув сво? пальцi в окервавлену долоню князя  i,  не
задержуючи ?х там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.
   Свiтлiйший зiскочив  з  коня,  подав  його  сво?му  ад'ютантовi,  обняв
Скорiна за стан i пустився з ним до двора.  Але  снiгу  нападало  по  самi
колiна.
   "Промести стежку!" - гукнув свiтлiйший на солдатiв, а поки це  сталося,
почав зi Скорiним балачку.
   "Як же тут? - питався.Усмирили?"
   "Казав повiсити кiлькох сво?х, за грабiж i за  мародерство",-  вiдповiв
Скорiн, несвiдомо кладучи особливий притиск на останньому словi.
   "Мародерство? - повторив Меншиков i нiби  здивувався.  Але  по  хвилинi
махнув рукою.- Не зашкодить. I так то?  сволочi  забагато  на  свiтi.  Хай
знають дисциплiну... А з Мазепиних людей не застукали нiкого?"
   "З Мазепиних людей?" - i Скорiн задумався.
   "Так. З людей iзм?ннiка Мазепи",повторив князь.
   "На жаль, нi".
   "То зле. Нам треба добути гетьманськi клейноди. Кажуть,  що  дворецький
зна?, де вони захованi. Чому ти того дворецького не попав у сво? руки?"
   "Бо вiн повiсився",- вiдповiв Скорiн.
   "Сволоч! - гукнув князь.- Сволоч. Завтра накажу питати трупа".
   Скорiн видивився на нього.
   "Так, трупа питатиму, i то з пристрастi?м. Це зробить велике  вражiння.
Хай знають, що кари царсько?, як справедливостi Божо?, нiкому не минути".
   Скорiновi мурашки полiзли по спинi.
   "Що ж ти на це?" - питався князь.
   "Консеквенцi? в такiй процедурi не бачу".
   "Консеквенцi?? Не розумiю. Висловлюйся яснiше".
   "Гетьмана,-  почав,-  ма?мо  карати  за  те,  що  не  був   вiрним,   а
дворецького, що хотiв ним бути".
   "Ха-ха-ха! - зареготав князь.Фiлософу?мо, полковнику, фiлософу?мо. А ми
не фiлософи, лише вiрнi слуги й во?ни його величества царя. Вiйна ма? свою
фiлософiю, сво? принципи i сво? власнi консеквенцi?".
   Скорiн глянув у тi вiкна, в котрих блимало свiтло ло?во? свiчки.
   Там лежала Мотря.
   "От я й забув вашiй свiтлостi сказати,- почав, нiби про  якесь  байдуже
дiло.- В гетьманському садi знайшли ми Мотрю Василiвну".
   "Мотрю Кочубе?вну?" - мало не крикнув князь.
   "Чому ж ти менi зразу не казав. Це ж велика  птиця.  Го-го!  Гетьманова
коханка. Не будь-хто!"
   "Донька покiйного Кочубея, скараного на смерть  за  вiрнiсть  царевi",-
поправив Скорiн.
   "Вже я про ту черкаську вiрнiсть i слухати  не  хочу,-  замахав  руками
князь. Але по хвилинi задуми  признав.-  Правда.  Кочубей  все-таки  понiс
несправедливо смерть. Але його донька наче iншого  гнiзда  птиця.  Зна?мо,
зна?мо, хто така Мотря".
   "З гетьманом за Десну не пiшла".
   Меншиков хитро всмiхаючись, глянув на Скорiна. "Advocatus diaboli"
   "I не дивуюся. Петро Павлович чоловiк молодий, а Мотря Василiвна  жiнка
велико? вроди. Розумi?мо. А все ж таки  спита?мо  i  ??,  може,  нам  дещо
скаже".
   "Сумнiваюся".
   "Побачимо".
   I вони увiйшли в двiр.

   НА СУД!
   Свiтлiйший на скору руку  склав  суд.  I  Скорiна  покликав  туди.  Той
вiдпрошувався, як мiг. Нiчого гидкiшого i бiльш  противного  не  було  для
нього, як такi суди. Судити  й  карати  людей  за  те,  що  боронили  свою
справу,- де тут провина? де предмет злочину?..
   Не йти, не йти туди за нiщо в свiтi. Прямо сказати:  "Судiть  мене  або
карайте смертю i без суду. Не пiду!"
   Але за кожним разом вiн почував кривду, яку зробив би Мотрi.  Лишив  би
?? самою. Як би там не було i що не сталося б, а все-таки  бiля  не?  буде
вiн i може прийти такий момент, коли вiн ?й допоможе. Як треба - по?де  до
царя, представить рiч. Як попасти на добрий настрiй царя, то можна i  його
переконати.
   I Скорiн пiшов на суд.
   До його голови нiби хтось молотками  валив.  По  тiлi  лазили  мурашки,
мло?ло. А тут вiн - вояк. Треба себе перед  людьми  по-вояцьки  тримати  -
полковник!
   Повiв рукою по чолi, протер очi, поправив чуб i мовчки сiв за стiл.
   Почував на собi хитрий погляд свiтлiйшого.
   "Тобi, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться".
   "Так, князю, негарно я себе почуваю".
   "Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат. Потерпи!"
   Свiтлiйший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний.  Вiд  нього
заносило навiть пахощами Фрiзона  з  вулицi  Сан-Онор.  Мав  начiпанi  всi
ордени й вiдзнаки, котрi телiпалися на його вузьких грудях  i  мигтiли  за
кожним поворотом його неспокiйно? фiгури.
   Iншi члени того так званого суду тримали себе менш бiльш  як  звичайно,
себто ставилися байдуже до дiла. Хiба не все одно, чи когось  там  ударять
десять, чи двадцять разiв, чи будуть припiкати огнем, чи  прямо  покладуть
на колесо або застромлять на паль? Буде, як  скаже  свiтлiйший.  На  те  у
нього й iнструкцi? царськi - а вони, що таке вони?  Покликано  тiльки  для
бiльшо? поваги, так сказати,- для прикраси. I панове  суддi  перекидуються
очима. Питають один одного,  чому  свiтлiйший  не  почина?  дiла.  Скорiше
почне, скорiше закiнчить. А свiтлiйшому якраз захотiлося думати.
   Сто?ть при вiкнi i дивиться на зруйноване мiсто,  не  так,  як  дивився
колись ?ремiя, о  нi!  Йому  нагадуються  iмператори  римськi,  Сцiпiо  на
звалищах Картагiни, Цезарове veni, vidi, vici,вiн  пригаду?  собi  всiлякi
замiтнi вислови завойовникiв свiта. Хотiлося б  i  йому,  Меншикову,  щось
такого незвичайного сказати, та нiчого  на  гадку  не  приходить.  Мабуть,
тому, що гадка його цiлком реальними шляхами мандру?. У нього багато дiла.
Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тiльки  гармати,  зброю,  припаси
амунiцi?, але також якнайбiльше грошей, срiбла, дорогого посуду  й  iншого
добра, i треба вивозити так, щоб найбiльше до його комор попало. Та  ще  й
не малу турботу ма? свiтлiйший iз-за того, щоб  якнайосновнiше  прослiдити
Мазепину зраду, в повний рiст розкрити цю iсторичну  подiю.  Хай  побачить
Петро, що поки булави не носитиме його  чоловiк,  хоч  би,  примiром,  вiн
Меншиков, поти Укра?нi нема що довiряти.  Що  казать  -  багато  турбот  у
Меншикова! Ось, примiром, вiн не може  вирiшити,  як  йому  забиратися  до
Мотрi,- гостро чи полiтичне. Петро Павлович казав, що вона хвора.  Коли  б
справдi  не  вмерла?  Може,  цар  схоче  спокутувати   кривду,   заподiяну
Кочубе?вi, нагороджуючи його жiнку й дiтей, так тодi треба,  щоб  i  Мотря
жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що зна? про Мазепину зраду, а зна?
вона, мабуть, бiльше, нiж iншi.
   Крiзь вiкно побачив свiтлiйший  тих,  що  ?х  мали  судити,-  козацьких
старшин i знатнiших мiщан, яких, здобувши город, вхопили зi збро?ю в руцi.
Стояли або прямо лежали, бо  вже  не  мали  сил  стояти,  перед  рундуком,
порубанi, скривавленi, до людей неподiбнi.
   Милосердитися над ними? Нi, такого почуття князь Меншиков не  припускав
до свого серця. Не смi?! I Меншиков крiзь вiкно дав  знак,  щоб  пiдводили
пiдсудних.
   "Почина?мо!" -- сказав, приступаючи до стола.
   Всi вiдiткнули, нiби  ?м  легше,  зробилося.  Скорiше  почнемо,  скорше
закiнчимо.
   Бiля дверей стояли два високi солдати,  здоровi,  кремезнi,  з  шаблями
наголо.
   Меншиков кивнув головою, i один з них вiдчинив дверi, переступив  порiг
i за хвилину вернувся назад,  впускаючи  перед  себе  старого  козака,  зi
зв'язаними руками. Нi рангу, нi заможностi не можна було по  нiм  пiзнати.
Одiж порвана, волосся скуйовджене, весь, нiби його з колеса зняли.
   Стояв, потупивши зiр. По затиснених устах знати  було,  що  до  балачки
нескорий.
   "Ти хто такий?" - спитав Меншиков,  голосом  мало  що  не  байдужим,  i
запитаний назвав сво? iм'я i полк, в котрiм служив, i ранг.
   "Твiй полк з гетьманом Мазепою за Десну пiшов. Чому ти тут залишився".
   "Не весь мiй полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, i
я з нею".
   "Значиться, окремi доручення дiстав. Якi вони? Кажи!"
   Той мовчав.
   "Говорять тобi, щоб ти виявив, якi доручення вiд Мазепи дiстав!"
   Мовчав.
   "Глухий? Востанн? питаю тебе по-людськи, скажи, якi доручення  мав  вiд
гетьмана-iзмiнника, i остерiгаю тебе, що його величество цар  -  (тут  суд
пiднявся з мiсця, постояв хвилину i назад сiв),його величество  цар  казав
милувати тих, що виявлять жаль i покаються. ?м будуть поверненi ?х ранги й
ма?тки,  ?х  буде  нагороджено  новими,  куди  ще  бiльшими,  а  тих,   що
триватимуть у великому, досiль нечуваному в нас грiху, ждуть кари жорстокi
i смерть... Говори!"
   Мовчав.
   "Говори!"
   Жертва глянула на сво?х  мучителiв  поглядом,  в  котрiм  була  злiсть,
ненависть i погорда, але не було каяття.
   "Чого ви знуща?теся надi мною,сказав  голосом  рiшучим.Карайте,  я  вам
нiчого бiльше сказати не маю i не  скажу,  так  менi,  Боже,  допоможи  во
Тройцi Тво?й святiй!"
   Меншиков нервово порушився на крiслi. "Вивести його геть! -  гукнув  на
Солдатiв.- 3  пристрастi?м  питать.  Скотина!  Гада?,  маю  час  на  довгi
розмови. Тю! Там ось скiльки сто?ть. Коли ж я скiнчу, як  з  кожним  стану
вести такi розговори. Тю!"
   Солдати вiдчинили дверi i хотiли за  руки  вести  козака.  "Лишiть.  Не
доторкайтеся до мене. Сам пiду, знаю куди".

   * * *
   Меншиков нервував. Уявляв собi, що пiсля всiх  тих  жорстоких  звiрств,
яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як вiск, i що виспiвають,  як
пташки, все, що тiльки знають про Мазепу i його плани. А тут перший з  них
показався твердим, як криця. Якщо i з дальшими буде такий клопiт,  так  до
чого цей суд? Краще ?х без суду сколесувати, почетвертувати, повсаджати на
палi. Вже мав дати такий наказ, коли пригадав  собi,  що  треба  ж  царевi
послати якийсь матерiал про Мазепину зраду, треба ж iз тих людей щось таки
добути, хоч би й брехню, хоч тiльки натяки якiсь, а - треба.
   I Меншиков звернувся до наймолодшого з офiцерiв:
   "Вийди, Осипов, на рундук i  промов  до  них.  Ти  вмi?ш  ?хньою  мовою
балакати. Промов ]м до розуму i до совiстi. Скажи те, що я перед  хвилиною
тому сукин синовi балакав, тому сотниковi собачому, щоб не  треба  кожному
зокрема в голову лопатою класти, а саме,  скажи,  що  батюшка-цар  -  (всi
встали i знову присiли),що цар, у великiй милостi сво?й,  як  справедливий
монарх-самодержитель, усiм ?м простить ?х велику вину, якщо вони  виявлять
жаль i покаянi? i як скажуть усе, що знають, тут передi мною,  перед  його
свiтлiстю князем Меншиковим, мов на сповiдi святiй. Хто ж i далi триватиме
в вiдомому хохлацькому упрямствi, котре на нiщо нiкому й так не  здасться,
хай зна?, що ждуть його такi жорстокi муки, про якi нiхто  ще  досi  й  не
чував. Iди!"
   Офiцер вийшов, i  за  хвилину  чути  було,  як  вiн  укра?нською  мовою
повторював наказ Меншикова, нiби диякон апостола читав.
   Один iз суддiв, розсiвшися вигiдно в фотелi, похилив голову на груди  i
захропiв.
   Меншиков глянув у той бiк i зiрвався з  мiсця.  "Милостивi  господа!  -
гукнув.- Перед нами дiло велико? ваги, так сказати  державне  дiло,  а  ви
спите, як на запiчку баби. Того я нiяк не стерплю".
   Сплячий офiцер не чув. Тепло i м'який фотель  вколисали  його  до  сну.
Навiть усмiхався крiзь сон. Це ще гiрше дратувало свiтлiйшого.
   "Розбудити його!"
   Сусiди штовхали сплячого офiцера, але той вiдганявся  вiд  них  i  далi
хропiв. Аж хтось-таки доволi дошкульно штовхнув його в бiк i  вiн  очуняв.
Розiкрив повiки, глянув,  лице  його  скорчилося,  очi  заклiпали  i  вiн,
побачивши в чiм дiло, став виправдуватися. Кiлька ночей не спав,  продрог,
а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Виправдовувався.
   Свiтлiйший сiв у свiй фотель i гукнув: "Подавать там!"
   Впровадили  молодого  сердюка,  рослого  й  гарного.  По  вбраннi,  хоч
подертому та з гарного матерiалу, i по рухах, певних себе, складних, видно
було, що це не простого роду дитина. Тiльки руку мав обв'язану аж по  саме
рам'я. Крiзь тую наскоро наложену перев'язку проступала кров.
   Мабуть, не легкi були рани.
   "Ти хто такий?" - спитав Меншиков, дивлячись грiзно на нього.
   "Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син  Олексiя,
сотенного писаря тутешньо? сотнi".
   Говорив голосно i певно. В  його  голосi  не  почувалося  нi  жалю,  нi
тривоги.
   Меншиков нахмурив брови:  "Значиться,  ти  чоловiк  не  простий,  може,
навiть читати вмi?ш".
   "I писати",- додав сердюк.
   "Так тодi понiма?ш, яка провина за тобою i яка тебе кара чека?, коли не
повину?шся мо?му наказовi".
   "Нiяко? провини я за собою не чую".
   "Як?" - гукнув свiтлiйший, визвiрюючись на нього.
   "Не чую нiяко? провини за собою",повторив спокiйно сердюк.
   "А супротивлення волi його величества царя! А те, що тебе з  оружжям  у
руцi зловили! А тво? "дерзкi" вiдповiдi на судi!"
   Сердюк мовчав.
   Один iз суддiв пiднявся: "Ваша свiтлiсть позволять доложити собi, що  я
цього чоловiка впiзнав. Вiн "дрався", як чорт, коли ми входили в замок. Не
знаю, скiльки наших людей зарубав. Вiн мого коня поранив, на мене напирав,
це я його обезоружив".
   Меншиков дав знак, i офiцер присiв.
   "Що ж ти на це?" - спитав сердюка.
   "Я козак. Мо? дiло слухати наказiв старшини. Не здаватися, а битися".
   "Ти знав, що гетьман зрадив, що його накази, значиться, не  обов'язують
нiкого, чого дрався?"
   "Про нiяку зраду я нiчого не чув, для мене гетьман -  це  гетьман  i  -
край".
   Меншиков скипiв. Смiливi вiдповiдi козака доводили його до  нестяменно?
злостi, але, з другого боку, в нiм все ж таки озвалося те почуття  пошани,
яке будиться навiть у найжорстокiшому серцi на вид хоробростi.
   "Гарно,- казав князь, поправляючи на сво?х грудях ордени.-  Гарно.  Ти,
значиться, слухав свого начальства, бо не знав,  що  воно  незаконне,  що,
зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну пiдставу. Але тепер,  коли
я тобi це обвiстив, ти обов'язаний покоритися i виявити нам, що зна?ш  про
зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здiшнього сотника син, ти, мабуть, зна?ш
не одно, чого звичайнi чорняки не знають".
   "А саме?" - спитав тим самим байдужим голосом сердюк.
   "От хоч би, де захованi гетьманськi клейноди".
   Сердюк розсмiявся вголос: "А хiба ж я ?х ховав? А хоч i сховав би, так,
гада?те, скажу? Не на такого напали, нi, нi! - Махнув здоровою рукою.-  От
i придумали! Кажи ?м, де гетьман заховав сво? клейноди".
   Та ще вiн не вимовив того, як офiцер, що перед хвилиною хропiв на сво?м
фотелю, прискочив на нього: "Хахло! Мужва! Як ти смiв? Як ти,  сукин  син,
смiв вiдзиватися так до його свiтлостi князя?" - I, не надумуючись  довго,
замахнувся на нього. Удар був сильний i болючий, бо офiцер уразив  сердюка
в болючу руку. Той затиснув зуби,  блиснув,  як  вовк,  очима  i,  теж  не
надумуючися довго, здоровою  рукою  вiдбив  удар  так  сильно,  що  офiцер
похитнувся i полетiв геть пiд вiкно. Рейтари вхопили козака, скрутили йому
руки назад, вiн вiдбивався ногами. Офiцери кинулися на нього,  з  шаблями.
Тiльки Скорiн сидiв, бiлий, як стiна.
   Ним трясло, як у пропасницi. То вставав, то присiдав знову, нiби не мiг
рiшитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяностi
i справедливостi. Хотiлося встати, махнути рукою на все i  йти,  куди  очi
понесуть.  То  знову  нiби  хтось  радив  йому,  кинути  шаблю  пiд   ноги
свiтлiйшому i сказати, що вiн згiдний  бути  вояком,  але  не  катом.  Був
навiть мент, коли Скорiн хотiв скочити на порятунок сердюковi. Але всi  тi
хотiння  являлися  тiльки  вiдрухами  не  зiпсуто?  ще  до  останку  душi,
вiдрухами так дивними й не згiдними з житт?вим досвiдом, що Скорiн не  мiг
зважитися на те, щоб перевести ?х у дiло. Закусив зуби i дивився, нiби  не
при  умi.  Бачив,  як  катували  парубка,  як  вiн  пручався  усiм  тiлом,
вiдбивався ногами, кусав i як все ж таки остаточна пiддавався перемозi.  I
пригадалися Скорiновi всi жахливi картини минуло?  ночi:  той  солдат,  що
вiдрiзав голову дитинi, щоб не розiрвати шнурка  перел,  тi?  рейтари,  що
трупiв добували з гробiв, щоб поздирати з них  трухлi  вбрання  i  золотом
перетиканi пояси. Пригадалися  порозчереплюванi  голови  й  повипусканi  з
черев кишки, i Меншикова кiнь у червоних панчохах, i тi трупи, що хиталися
на гiлляках, як мiшки,- все, все! i - Скорiновi зробилося так  гидко,  так
скучно, так нудно на свiтi, що не  хотiлося  вже  нiчого,  лише,  щоб  раз
покiнчити з тим усiм. Годi  довше,  годi!  Але  в  його  свiдомостi,  десь
глибоко на сподi, як iскра в попелищi, жеврiла ще одна гадка:  що  буде  з
Мотрею? I ?? покличуть на цей суд, стануть питати, знущатимуться над  нею.
Не дожидати того, не бачити!  -  протестувала  душа,  але  останки  розуму
казали витримати, щоб там i не було. I Скорiн  бачив,  як  князь  Меншиков
зiрвався зi свого мiсця... Який же вiн смiшний, дарма, що гарний.  Як  вiн
пiдстрибу?, мов лялька  на  шнурку,  як  кумедно  розвiваються  поли  його
зеленого кафтана, показуючи червону пiдшивку  й  бiлi  шкiратянi  штани  з
великою латкою на задi. Яке воно жахливо-смiшне отсе цiле життя!
   "Панове, на мiсця! На мiсця, панове!"  -  гукав  свiтлiйший  на  членiв
високого суду, котрi возилися  бiля  дверей  з  сердюком,  як  з  ведмедем
собаки.
   Почувши  голос  вождя,  розскакувалися,  поправляли  кафтани,   ордени,
волосся i вертались на сво? мiсця. Бiля дверей стояли рейтари, а мiж  ними
лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, пiдскакувало  в  судорогах
передсмертних i постогнувало важко.
   Князь Меншиков пiдступив до вiкна. Вiдчинив його i  плеснув  у  долонi.
"Кiлька людей тут!"
   До зали вбiгло кiлька рейтарiв.
   "Того тут на паль!"  -  наказав  свiтлiйший,  показуючи  блискучою  вiд
брильянтових перстенiв рукою на те щось, що лежало бiля дверей.
   Пiдняли й винесли геть.
   Хтось хотiв замикати вiкно. Меншиков не велiв. Хай провiтриться.
   В залi, хоч як вона  була  простора,  дiймаво,  аж  млiсно,  чути  було
людський пiт i кров. Крiзь вiкно влилося холодне повiтря. Але разом iз ним
з  мiста  стали  напливати  дими,  свiжий  згар  i  людське  голосiння.  I
свiтлiйший велiв-таки зачинити вiкно.
   Члени суду приходили до  себе.  "Фу,  чорт!  -  нарiкали  на  сердюка.-
Проклятий хохлай, геть менi подряпав руку".
   "Який народ!"
   "З ними по-людськи годi. Огнем ?х i залiзом".
   "Нiякого послуху не знають. Iвана Iвановича так у черево штовхнув, що в
ньому аж загудiло. Може, й бебехи вiдбив".
   "Можливо. Та ж то звiр. Росте, як степове бодяччя. Нiкого  не  бо?ться.
Нiяко? дисциплiни цi проклятi черкаси не знають".
   Майор  Iван  Iванович  сидiв  у  сво?м  фотелi,  згорблений,  скулений,
тримався руками за черево i - то жовк,  то  зеленiв.  Нишком  поглядав  на
свiтлiйшого i не смiв нiчого казати.
   Свiтлiйший ходив по залi, як по клiтцi тигр.  Заложив  руки  за  спину,
понурив голову, як би нею збирався розбивати мур. Груди  його  пiдносилися
високо i скоро, аж побренькували ордени.
   "Фу, чорт!"
   Зала принишкла. Князь сердився. Офiцери знали, що не на  них  сердиться
князь, а все-таки страшно. Невиспанi,  голоднi,  як  собаки  пiсля  довгих
ловiв, почували в душi злiсть i  злобу  до  свiтлiйшого,  проклинали  його
невгаваючу енергiю, але нiхто з них не важився виявити назверх  найменшого
слiду отсього невдоволення. Навпаки, кожний готов був  усмiхатися  солодко
або робити поважну, дiлову мiну, вiдповiдно до того, що буде потрiбне.  За
вiчним i повсякчасним страхом забували про iншi почуття.
   Князь сердився! Одинока турбота, що вiн рiшить.
   I князь рiшився.
   Пiсля доволi довгого проходу вернув на сво? мiсце. Але не сiдав.  Стояв
за столом, поклавши на нього обi сво? перстенями блискучi руки.
   Голову задер, нiби зазирав кудись  далеко.  Нiздрi  роздувалися,  як  у
звiрюки, котра вiтрить криваву поживу.
   Офiцери спiдлоба глипали на нього. Дух запирали в собi.
   "Господа! - почав свiтлiйший.- Менi бачиться, дiлу нашому кiнець".
   Господа вiдсапнули. "Славити Бога",говорив кожний в душi.
   "Казус, котрого свiдками були ми  перед  хвилиною,  настiльки  жахливий
сво?ю неймовiрною смiливiстю i настiльки проречистий,  що  я  не  потребую
довго розводитися над ним. Кожному з нас ясно, що тi? люди нерозкаянi".
   "Авжеж, авжеж",- зашепотiло кругом.
   "У мене дiла повнi руки. А врештi я теж чоловiк. Я не з залiза. Не можу
бiльше жертвувати собою, як можу".
   "Авжеж, авжеж",- притакували йому.
   "Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотiв зворушити ?х  совiсть
i промовити до розуму. Та куди!"
   "Куди - куди!" - притакував весь стiл.
   "Так тодi...-тут свiтлiйший потер лiвою рукою чоло,  хвилину  помовчав,
нiби  остаточно  рiшався,-  так  тодi,-  вiн  пiдняв  голову  ще  вище  i,
звертаючись до придворних рейтарiв, гукнув: - вiдчинити  дверi  нарозтвiр.
Вiкна теж, усi, усi!"
   Рейтари в одну мить сповнили його волю. Зала наповнилася димом,  шумом,
гуготом, усiма голосами, що неслися вiд мiста. Офiцери пiднялися зi  сво?х
мiсць i повернулись, хто в напрямi дверей, хто до  вiкон.  Крiзь  дверi  й
вiкна видно було живий вiнок людей, покалiчених, окервавлених,  що  стояли
на зимнi, пов'язанi мотузками, ременями, навiть ланцами вiд  возiв,  а  за
ними мур московських солдатiв з шаблями й рушницями.
   Були там сердюки, хоч немилосердно-скатованi, а все ж  здоровi,  рослi,
гордi, були й старi, ремiсники, мiщани, привиклi до почестей та пошани вiд
сво?х i чужих, були хлопцi-недолiтки, котрi  за  честь  собi  мали  стояти
поруч сво?х батькiв i дiдiв у тiй важкiй не по ?х вiку  i  силам  пригодi.
Всi вони дожидалися справедливого  присуду  царського  за  те,  що  хотiли
сповнити свiй обов'язок супроти рiдного мiста й гетьмана свого.
   I цей присуд вони почули.
   "Бунтарi, хами, iзм?ннiки! - гукав на них Меншиков  не  сво?м  голосом,
високим, як свист, i пронизливим, як  скрип  колеса.-  Розбишаки,  злодi?,
горлорiзи нерозкаянi, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищiй волi
царськiй i як зневажати мене, представника царсько? влади. Почу?те ви силу
мою, що правнукам вашим вiдпаде охота до усякого бунту i  зради,  що  вашi
будуть зриватися зi сну, а жiнки прес... вашi родитимуть уродiв  на  свiт.
Черкаське кодло мерзотне,  ви,  ви...-  i  вiн,  виведений  iз  рiвноваги,
пiдскакував,  бив  кулаками  по   столi   i   приступував   чобiтьми,   аж
побренькували остроги.- Я вас, сукиних синiв, заставлю так умирати, як  не
вмирав ще нiхто на свiтi, що вiд того дерева повсихають i земля  зробиться
неродючою надовго. Я ваше  зрадницьке  гнiздо  переверну  догори  коренем,
зруйную, рознесу, щоб i слiду не осталося з вашо? погано?  породи.  Я  вас
провчу!"
   Офiцери стояли, витягненi, як струни. Нiхто  не  поворухнувся.  Солдати
задеревiли. Лише котрийсь iз козакiв не втерпiв.
   "Та й розходився як! -промовив до свого сусiда.- Верещить, мов на пуп".
   Свiтлiйший зачув цей шепiт. Це його роззвiрило ще гiрше.
   Вiдсунув стiл, перевернув свiй фотель, вискочив крiзь дверi та з шаблею
кинувся на безборонних.
   Офiцери вжахнулися. Могла зчинитися рiзня,  котро?  вислiду  годi  було
передбачити. Розумiли, що нiяк ?м оставатися  безмовними  свiдками  такого
"iнциденту". Хтось кинувся у дверi. За ним побiгли й iншi. Оточили  князя:
"Ваша свiтлосте, позвольте вам сказати, що тi хами негiднi гинути з  вашо?
достойно? руки. Лишiть це дiло "палачевi". Вони  на  таку  честь  собi  не
заслужили".
   Свiтлiйший отямився. Але все-таки  нiяк  не  мiг  заспоко?тися.  Велика
вiдповiдальнiсть за батуринське дiло, непевна  полiтична  ситуацiя,  важкi
втрати в людях пiд час облоги, все  воно  схвилювало  князя,  утратив  тую
владу над собою, яка була основою його дотеперiшнiх незвичайних успiхiв. В
таких  моментах  Меншиков  робився  iншою  людиною.  Тонка,  хоч  блискуча
поволока легко набуто? культури й товарисько? оглади облiтала з  нього,  i
свiтлiйший    князь    виявляв    первiснi    iнстинкти    пiдмосковського
громила-кулачника. Стуливши п'ястук, штовхав ним старцiв у груди, пiдбивав
бороди, що аж зуби скреготiли, плював у лице: "Ви ж якi! Падло! Тю!"
   Жертви княжого гнiву безмовним поглядом дивилися на нього. Але нi  один
не упав на колiна i не благав  пощади.  Охопило  ?х  нестяменне  завзяття,
зимне, як сталь, i тверде, як криця. Всi вони з погордою дивилися на свого
дикого переможця i як бажали ще чого, то хiба, щоб найскорше  вiдiйти  вiд
нього. Те хохлацьке завзяття дратувало Меншикова до  останку.  Безмовнiсть
жертв вiдбирала в нього ту звiрську насолоду,  яку  мучителям  да?  жах  i
тривога мученикiв.
   "На колiна! - гукнув.- На колiна!"
   Та нiхто перед ним на колiна не  впав,  хоч  солдати  штовхали  козакiв
ззаду - хотiли ?х сокрушити.
   Князь повiв очима по натовпi, скочив, як тигр, i, вхопивши лiвою  рукою
за груди якогось сивоголового старця,  правою  рукою  став  його  бити  по
головi, по висках, по лицi.
   "Не смiй! Лиши! Лиши!" - зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок
продирався крiзь натовп.
   Вiн розiрвав ланцюг, котрим були зв'язанi його руки i, побренькуючи ним
понад головами натовпу, кричав: "Це мiй батько! Не смiй!"
   Меншиков вiдскочив, подався  у  дверi,  солдати  загородили  дорогу  до
сходiв, офiцери оточили князя.
   "На паль його! - гукнув свiтлiйший.Сейчас на паль.  Тут  перед  брамою.
Берiть!"
   Рейтари кинулися на парубка. Почалася борня.
   "Живим не дiстанете мене!" - сказав козак, вихоплюючи штик i пробиваючи
себе.
   "Щотретього - на паль, щочетвертого - колесувати,  iнших  повiсити,  як
собак,- наказував свiтлiйший.- Нiкого не щадити. Хай чують,  що  вмирають,
стерво вонюче!"
   Цей наказ заспоко?в його. Вийняв хустку, обтер лице й руки.
   "Мишка тут!" - гукнув.
   З-помiж солдатiв висунувся  мужчина  середнього  росту,  вiспуватий,  з
маленькими, нiби заспаними очима, з  солодкою  усмiшкою  на  широких,  мов
напухлих вiд ужалення оси,  устах.  Короткi  ноги,  довгi  руки  й  високо
пiднятi широкi рамена робили  його  подiбним  бiльше  до  горили,  нiж  до
людини. Це був найвправнiйший з мучителiв у цiлiй армi?  князя  Меншикова.
Людина дiйсно без серця i, здавалося, навiть без розуму. Робив  сво?  дiло
цiлком спокiйно, зимно, тупо, без нiякого вражiння, усмiхаючися заодно.
   "Чого ж ти сто?ш? - питався його князь.- Числи! Щотретього - на паль".
   Мишка рахував: раз, два, три - i щотретього вiдводив на бiк.
   ?х  оточили  солдати  i  повели  липовою  але?ю  за  браму.  Нiхто   не
повернувся, нiхто не попрощався з ними.  Пощо?  Незабаром  зустрiнуться  з
ними там, де нема нi болю, нi терпiння, нi свiтлiйшого князя Меншикова.
   Мишка став знову числити: "Раз, два, а третiй уже пiшов..."
   "Числи тих, що осталися",-вирiшив князь, i Мишка числив.
   Четвертих вiдвели на подвiр'я.

   * * *
   "Можемо йти, господа" - звернувся  князь  до  сво?х  офiцерiв,  i  вони
вернулись у судову залу.
   Князь велiв позачинювати вiкна i дверi.
   Ним трясло. Продрог i нервував.
   Скорiй сидiв бiля стола, блiдий, тер рукою чоло.
   "Ти, Петре Павловичу, тут?" - спитав князь, побачивши його.
   "Я, князю, тут",- вiдповiв Скорiн, щоби щось вiдповiсти.
   "Не цiкавишся дiлом?"
   "Не здоровиться менi".
   "Дiло вельми цiкаве, правда, панове? Зна?те, такого цiкавого дiла  я  в
сво?й практицi не тямлю. ?й-Богу".
   Вiн тер руки i ходив по залi. Коли був схвильований, то не мiг  усидiти
на мiсцi, а до того привик, що й цар так бiгав, коли розсердився.
   "Кожне зухвальство ма? свою границю, в хохлiв воно безграничне".
   Свiтлiйший вдавав, що вiн спокiйно i по-дiловому дивиться на рiч.
   "Уявiть собi, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих  людях  за
злiсть!"
   "Це не люди,- зауважив сонний офiцер,- а звiрi".
   Князь згордливо подивився на нього: "У кого масло на головi, не лiзь на
сонце. Звiрi - звiрi! В тiм-то й бiда, що вони не  звiрi,  а  люди,  i  то
бiльше розвинутi, нiж не один iз вас, господа".
   Свiтлiйшому хотiлося вилаяти сво?х офiцерiв, щоб на них  зiгнати  решту
свого гнiву. Але побачив ?х глупо вистрашенi обличчя, вiдвернувся до вiкна
i став пальцями тарабанити по шибi.
   "Отсе хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. З ними  я  весь  свiт
пiдбив би, не то, що з вами.- I в гадках князя помiчалися iнодi такi заячi
скоки, як у царя. Вiн у не одному хотiв наслiдувати його, розумi?ться,  як
царя не було близько коло нього, бо в його присутностi вiн  складався,  як
ножик.- Та нiчого не вдi?ш. Хоч  хоробрi,  а  покарати  треба.  Треба  так
покарати, щоб ?м на все вiдхотiлося бунту".
   Князь дивився, чи перед брамою не  затiсують  палiв.  Цiкавий  був,  чи
кiньми, чи волами наволокати будуть. "Один чорт,- вирiшив i махнув рукою.-
Пустяки".
   Повертаючись вiд вiкна, говорив:
   "Ви, господа офiцери, будь ласка, добре бережiться. Як довго останнього
батуринця не витягнемо з нори й не повiсимо,  так  довго  не  можемо  себе
почувати безпечними. Нинi треба нам це дiло зробити".
   Нараз зауважив майора Iвана Iвановича, що все ще тримався за черево i з
болю то жовк, то зеленiв: "Чого ж  ти  тут  торчиш?  Не  дивись  на  Петра
Павловича. Його недуга iншого сорту, нiж твоя. Десь тут  ?  хiрург.  Кажи,
хай осмотрить тебе. Може, дiйсно в тебе бебехи вiдбитi. Та й копирсався  ж
цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор".
   "Майор!" - i Меншиков згордлизо  надув  сво?  вузькi,  мов  до  цiлунку
сотворенi, губи.
   "Йому б, ваша свiтлосте,- озвався хтось несмiливо,- горiлки  з  перцем,
це кращий лiк вiд блюмеyтростово? мастi".
   Князь став i глянув на смiльчака: "Може,  ти  й  правду  кажеш,  брате.
Горiлка нiкому не зашкодить.  Кажи  принести  баклажок  i  двi-три  чарки.
Вип'?мо та закусимо. Продрогли й зголоднiли ми. Пiди!"
   Свiтлiйший сiв.
   "Сiдайте, господа офiцери. Навiть Петро Павлович вип'?".
   "Спасибi!" - вiдповiв Скорiн.
   "Овва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомственний дворянин i
фiлософ".
   "Мене i без горiлки голова болить".
   "Як хочеш, а ми таки вип'?мо за здоров'я його величества i на  погибель
врагам i супостатам його".
   Всi встали. Мусив пiднятися i Скорiн.
   "Дайте й менi,- попросив. Налили й пiднесли йому. Випив i попросив  ще.
Налили другу.- Ще!"
   "Нi,  Петре  Павловичу,-  спинив  його  свiтлiйший,-  боюся   за   тво?
здоров'я".
   "Хочу впитися, князю,- вiдповiв.- Я ще п'яний не був нiколи".
   "Як не був, так i нинi не треба. Але третю все-таки можна тобi дати, не
вп'?шся. Так. А тепер, панове, верта?мось до дiла".
   Вiн розгорнув перед собою папери,  вмочав  перо  в  чорнило,  спробував
писати, вiдкинув, узяв друге, полизав, щоб  краще  чорнило  приставало  до
пера, i нотував собi якiсь пункти сво?ми, для власного вжитку  придуманими
карлючками.
   "Нам треба переслухати ще одну персону - почав, вiдсуваючи папiр,- i то
жiночого рода, не з простих жiнок, а  Мотрю  Василiвну,  доньку  покiйного
Василя Леонтi?вича,  котрого  несправедлива  смерть  хай  упаде  на  чорне
сумлiння хитрого зрадника  Мазепи.  Як  вам  вiдомо,  панове,  отся  Мотря
Василiвна не була чужою гетьмановi Iвановi  Степановичевi,  i,  якщо  вона
справдi женщина такого ума, як про не? говорять, то треба нам сподiватися,
що вiд не? одно? довiда?мося бiльше, нiж вiд усе? тi?? чорно? юрби".
   I свiтлiйший наказав покликати Мотрю Василiвну.
   "Якщо вона недужа, то можна ?? сюди принести  з  лiжком,  дверi  доволi
широкi".
   Суд поправився на сво?х крiслах. Мимохiть кожний глянув на сво? чоботи,
пригладив  штани  i  поправив  пальцями  волосся.  В  залу  внесли   Мотрю
Василiвну, вiдому широко  й  далеко  за  казковi  ма?тки,  за  фантастичнi
пригоди - аж до смертi безталанного батька включно. Всi  були  цiкавi,  як
вона буде поводитися перед судом i якi вiдповiдi подасть. Не менше  цiкаво
було, як свiтлiйший  переслухуватиме  тую  панi,  чи  так,  як  козакiв  i
батуринських мiщан, чи полiтичнiше. Знали, що свiтлiйший  дбав  про  славу
чемного  й  добре  вихованого  чоловiка,  як  звичайно  дбають   про   не?
доробкевичi.
   Внесли лiжко. На нiм лежала  Мотря.  Була  накрита  по  саму  шию,  очi
повiками накрила. Двi хвилi темного волосся спливали по подушках.
   Дивно вражала та жiнка серед гурту мужеських грубих облич,  так  дивно,
що навiть свiтлiйший, бачилося, забув язика в ротi. Дивився i не знав,  що
йому робити. Гукати  сво?м  звичайним  способом  не  хотiв,  але  й  надто
уважливо поводитися - теж нi. Вiн же тут пан життя i смертi усiх, отже,  i
??. Як велить, так i буде.
   "Ви, Мотря Василiвна, Василя  Леонтi?вича  Кочубея  донька,  а  дружина
Iвана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?" - спитав голосом рiзким,  але
спокiйним, без тону зневажливого i злобного.
   "Я Мотря Василiвна Чуйкевичева",почувся тихий, але виразний голос.
   "Будь ласка, розкажiть нам, що зна?те про ви?зд бувшого гетьмана  Iвана
Степановича Мазепи. Куди i з якими намiрами вiн вiд'?хав.  Вичислiть,  хто
був при йому, i загалом, будь ласка, говорiть усе, як на судi".
   Мотря порушилася  на  лiжку.  "Знаю,  коли  гетьман  вiд'?хав,  бо  при
вiд'?здi його  з  двора  була,  а  на  решту  питання  дозвольте  менi  не
вiдповiдати".
   Князь Меншиков посунувся зi сво?м крiслом в напрямi Мотриного лiжка.
   "Я, ласкава панi, не дикун, знаю,  яко?  вважливостi  гiдна  жiнка  то?
"кондицi?", що ви, та ще недужа. Але бувають  випадки,  коли  ця  чемнiсть
мусить уступити перед обов'язком. Мiй обов'язок - вимагати вiд вас  точно?
вiдповiдi на раз поставлене вам запитання".
   "А мiй обов'язок, князю,мовчати".
   "Позвольте  пригадати  вам,  що  тут  не  салон  ясновельможного   пана
гетьмана, а тiльки судова кiмната, значиться, мiсце,  котре  нас  звiльня?
вiд кавалерських, так милих нашому  мужеському  серцю  обов'язкiв  супроти
гарних жiнок, вкладаючи  на  нас  натомiсть  ?диний  та  важкий  обов'язок
пильно? i вiрно? служби нашому  пановi  й  повелителевi,  його  величеству
царевi".
   Мотря знову примкнула повiки й лежала в лiжку, як у саркофазi. Байдужим
був для не? цей суд, байдужим - князь Меншиков i цiла тая трагiкомедiя.
   Хоть сонце пiднялося високо, в залi тьмилося вiд димiв, що повисли  над
мiстом. Здалеку чути було луск сокир.  Це  в  гетьманському  садi  стинали
щонайкращi, найрiвнiшi дерева на гострi палi для непокiрливого козацтва.
   За кожним ударом мертвецьки-блiде обличчя Мотрi здригалося, нiби це  ??
били.
   Скорiн мовчки дивився на носи заболочених чобiт, наче вперше ?х бачив i
нiби дивувався, чому вони тако?, а не  iншо?  форми.  Його  прегарне,  мов
грецька статуя, обличчя тратило свiй звичайний вираз,  бездушнiло.  Тiльки
очi горiли, тiльки в них малювалася та внутрiшня  боротьба,  котру  Скорiн
провадив з собою. Його руки лежали спокiйно на  колiнах,  але  й  вони  за
кожним ударом сокири ледве помiтно здригалися. Нiкого бiльше не  турбувало
те, що дiялося поза стiнами цього дому. Колесування, всаджування на  палi,
припiкування залiзом - вони до того привикли. А вже вiдрубування голiв або
вiшання - це прямо рiч природна, без яко? годi собi уявити  життя.  Як  же
без того i вдержати "подлий народ" в границях приличностi? Навiть шляхетно
уроджений чоловiк мусить чогось боятися. Хто начальства,  хто  жiнки,  хто
Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах  вiйни,  та
ще в такому небезпечному кра?, як Укра?на!
   Нiхто об тiм не думав. Думали, коли свiтлiйший покiнчить дiло з Мотрею.
Наскучило. Жiнка вона гарна, то правда, i значна, донька Кочубея, але годi
навiть з такою красунею возитися, як кiт з оселедцем. Або кажи, або хай  з
тобою батiг говорить.
   Офiцери лихi були на Меншикова. Сподiвалися сенсацi?, а тут нiщо, сiро,
як цей пiзноосiннiй день.  Охочий  до  спання  майор  всувався  у  фотель,
долiшня щока обвисала йому, очi малiли й уже мав знову задрiмати, як нараз
почув якийсь луск i дзенькiт острог.  Це  свiтлiйший  посунув  фотелем  i,
стаючи над лiжком Мотрi, цiдив крiзь зуби: "Ви, Мотре  Василiвно,  мабуть,
привикли до сво?х козацьких судiв, а в нас  вони  iншi.  Я  з  вами  довше
цяцькатися не можу. Або кажiть, або зачну говорити по-руски. Чула?!"
   I вiн  тупнув  ногою,  як  на  солдата.  Скорiй  порушився  на  крiслi,
пiдскочив, але запанував собою i сiв назад.
   "Чого сердишся, князю?-вiдповiла спокiйно Мотря.- За тобою право й сила
переможця, за мною тiльки право людини, а вся моя сила  -  мовчання.  Чого
хочеш вiд мене? Хочеш карати - карай, я готова. Посилай  мене  на  смерть,
але не вимагай того, чого я нiяк зробити не можу".
   Лагiдна, переконуюча мова Мотрi заспоко?ла князя. Вiн усе ще не  тратив
надi?, що довiда?ться дещо вiд не?. Про зносини Мазепи зi  шведами  -  нi,
бо, може, вона  того  й  не  зна?  (Мазепа  не  дурний  з  такими  тайнами
звiрюватися перед жiнками), але все ж таки  повинна  вона  сказати,  котрi
старшини перейшли з гетьманом i чи забрав вiн усi  iнсигнi?  з  собою,  чи
деякi залишив у Батуринi i де. Хоч те повинна_ _йому сказати. Що ж  це  за
тайни? А для нього все-таки важливо знати одне i друге, та ще  з  ??  уст.
Гетьманськi iнсигнi? - не що-будь. Поминаючи ?х реальну вартiсть, вони при
виборi нового гетьмана гратимуть велику роль.  Iнсигнi?  в  очах  "подлого
народу" - це святощi, символ законно? влади. Це вона йому мусить сказати.
   Вiн погладив вус, притягнув крiсло до ?? лiжка i почав  iншим  голосом:
"Ну, так. Я бачу. Ви потрапили, так сказати, у важкi  обставини.  До  того
недуга. Але, гада?те, легко менi  допитувати  таку  гарну,  таку  шляхетно
уроджену панi i виставляти себе, як людину грубу, неедуковану.  Зрозумiйте
мене. Покиньте ви всiлякi упередження i говорiть зi мною, як з  чоловiком.
Годi ж менi записати в протоколi, що ви не сказали нiчого. В  якiм  свiтлi
показав би я себе перед царем. Нi, нi, Мотре Василiвно, повiрте  ви  слову
мо?му, я вам лиха не бажаю, я навiть  готовий  постояти  за  вами.  Скажу:
жiнка, котру важко досвiдчила судьба,  втратила  батька,  перебула  чимало
всiлякого горя, з рiдною матiр'ю не змогла дiйти  до  ладу,-  гада?те,  не
зна?мо, хто така Мотря Кочубе?вна.Ц Але ж все-таки  вiдчинiть  сво?  уста,
покажiть, що ви не легковажите царським судом й не помiта?те мною. Скажiть
хоч дещо!"
   Мотря глянула на Меншикова: "Чого хочеш, князю?"_._
   "Чого я хочу?  Ось,  примiром,  менi  цiкаво  знати,  хто  з  гетьманом
вiдiйшов з Батурина, бо, хто остався знаю, i знаю, що  вони  тут  творили,
мiж ними й ви, Мотре Василiвно".
   "З гетьманом вiдiйшов мiй муж, Iван  Чуйкевич.  Я  ?х  випроводжала  на
порiг отсе? хати".
   "А другi?"
   "Других не бачила й бачити не хотiла".
   "Не хотiла. В тiм-то i рiч. Не хотiла... А знали ви, куди вони йдуть?"
   "Як знала, то про себе".
   "Про себе. Гарно. Це все одно, що нiчого не знали б. Ще гiрше. Так тодi
полишiм це дiло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з  вашого
боку не мудро. Бо ми вже й без вас зна?мо".
   "Як зна?те, то чого ж пита?те мене? Бачите, що менi балакати  важко.  Я
недужа".
   "Чого питаю? Бо це мiй обов'язок, панi. Важкий обов'язок. Але, якщо  ви
не хочете балакати про других, щоб не  зраджувати  ?х,  так,  будь  ласка,
скажiть, чого це ви, женщина така  делiкатна  й  добре  уроджена,  дралися
разом з мужвою, мов яка амазонка? Менi це iнтересно  знати,  навiть  дуже,
хоч би для зрозумiння отсього сфiнкса, що зветься жiночою душею".
   (Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловiком,  котрому  не
тайнi чужi слова, котрий пройшов курс iсторi?, не минаючи й мiфологi?.)
   "Але,- додав нараз, зриваючися з фотеля,-  вам,  мабуть,  важко  лежачи
говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. От-так".
   "Спасибi, князю. Пита?те, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш
город? Бо вiн ворог, ворог, свiтлiйший князю".
   Офiцери, почувши новий зворот у допитi,  зацiкавилися.  Дехто  встав  i
пiдiйшов ближче. Свiтлiйший дав рукою знак, щоб повернулися на мiсця.
   "Ворог,- повторив, киваючи головою.А я гадав, що ми  союзники  у  вiйнi
проти шведiв. Значиться, не знали ми, в якому характерi приходимо до вас".
   "Союзник не вдира?ться насильно в мiсто i не здобува? його, знаючи,  що
мiсто дiстало наказ вiд свого зверхника не впускати нiкого в сво? мури".
   "Але ж цей зверхник зрадив царя, i ваш город не  обов'язаний  був  його
слухати".
   "На це питання Батурин вiдповiв  вам  тричi.  Я  iнакше  вiдповiсти  не
можу".
   "Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибi. Зна?мо, хто ми  такi  та
як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Укра?ну, як на частину  нашо?
держави, а тут - ми вороги! От тобi що! А  чому  ж  бо  то  ми,  москвичi,
значиться, вороги вашо? Укра?ни?"
   "Тому, що не приятелi, а чому не приятелi - це вже ваша рiч. Видно,  не
хочете ними бути".
   Офiцери штовхали себе лiктями. Розмова робилася цiкавою. По рухах князя
i по його голосi крiзь зуби знали, що в нiм накипа? нова злiсть i  що  вiн
?? довго не вдержить. Вибухне i тодi буде цiкаво.
   "Якi ж то ворожi  дiйствi  я  супроти  вашо?  Укра?ни  помiтили  ви  за
москалями?"
   "Ще пита?ш, князю? Коли славно? пам'ятi Богдан  Хмельницький  за  Божою
помочею визволив Укра?ну  i  з  добро?  волi,  зважаючи  на  спiльну  вiру
православну,  пiддався  пiд  протекцiю  московську,   цар   пiд   присягою
зобов'язався у  всiх  правах  i  свободах  заховати  й  обороняти  вiйсько
запорозьке i весь народ козацький-укра?нський, землi  нашо?  нi  до  сво?х
володiнь не прилучаючи, анi не дозволяючи сусiдам нарушувати ?х цiлостi".
   "Зна?мо це i  у  великiм  поважаннi  трима?мо  iм'я  великого  гетьмана
Богдана Хмельницького".
   "Iм'я, то так. Але, що сталося з його наслiддям?  Хто  спустошив  землю
вiд рiки Случi до Днiпра, перегнав здавна там осiлий народ  у  слободи,  а
землю передав у кормигу ворожу?"
   "Зробили це iсторичнi конечностi, сильнiшi вiд наших бажань. Але  невже
ж тi землi не заселилися наново?"
   "Самусь i Палiй кращу вiдповiдь дали б вiд мене. А  менi  ви  позвольте
спитати вас, що сталося з  городами  укра?нськими?  Ще  за  життя  Богдана
Хмельницького   ваше   правительство   виманило   собi    право...Меншиков
нетерпеливо порушився на крiслi; Мотря говорила далi: -  ...право  тримати
свою залогу в Ки?вi з тим, що ?? начальник не буде присвоювати собi нiяких
прав до мiста i до людностi його. А тепер у  Ки?вi  сидить  во?вода,  нiби
другий гетьман i нiби  сильнiший  ще  вiд  нього.  В  Переяславi,  Нiжинi,
Чернiговi i по iнших мiстах теж стоять московськi залоги i  не  перестають
кривдити народ. А наше вiйсько, нашi козацькi  полки,  що  мали  обороняти
рiдну землю, ви кида?те  по  далеких  землях,  виставля?те  ?х  на  походи
далекi, на бо? важкi, на всiляку бiду, щоб вони вигинули i щоб кра?на наша
не мала сво?х оборонцiв. Тодi вам легше буде прибрати  ??  до  сво?х  рук,
вольностi нашi покасувати, московськi порядки завести i саме iм'я  Укра?ни
загладити навiки. I ви ще пита?теся, князю, чому Батурин  не  хотiв  перед
вами вiдчинити сво?х брам i чому я  боролася  разом  з  батуринцями  проти
вас?"
   Меншиков слухав i не перебивав довго? промови. На  ньому  помiтне  було
здивування, що жiнка, i то молода й гарна жiнка, зна? iсторiю й цiкавиться
полiтичними питаннями. У них таких жiнок нема. Вони могли  вирости  тiльки
серед лiберального устрою, там, де шанувалася особиста  свобода,  де  iдея
незайманостi й недоторкальностi людини робилася житт?вим, якщо не  писаним
законом. Його бистрий i вiд природи багато вивiнований ум бачив  величезну
рiзницю мiж Ки?вом i  Москвою,  розумiв,  звiдки  виплива?  ворожнеча  мiж
москвичами й укра?нцями. Два свiти, два  iншi  свiтогляди,  двi  культури,
котрi важко звести докупи, як важко  помирити  воду  з  вогнем.  Мiж  ними
мусить iти бiй, поки один iз противникiв не ляже переможений, знесилений i
надовго неспосiбний до дальшо? боротьби. В душi признавав  вищiсть  такому
жiночому типовi, як Мотря,  вважав  його  цiкавiшим  i  привабливiшим  вiд
покiрно?, слухняно? i безвольно? пiвнiчно? жiнки, i коли б не  отсе  важке
батуринське дiло, не вiдповiдальнiсть,  яка  тяготiла  на  нiм,  вiн  радо
побалакав би з Мотрею, як любив балакати  з  культурними,  високорозвитими
людьми. Але годi - треба закiнчити дiло.
   "Позвольте, Мотре Василiвно, завдати вам  ще  одне  питання.  Воно  вже
меншо? ваги. Тут дiло не в людях, а в предметах мертвих, безжизненних. Вам
вiдомо, де гетьман Мазепа заховав сво? гетьманськi клейноди".
   "Менi?"
   "Кому ж би, як не вам. Ви ж були  близька  до  нього  людина.  Може,  й
ховали разом. Скажiть, де вони? Жаль, щоб такi дорогоцiннi предмети попали
в руки яких грабiжникiв, котрi ?х продадуть торговцям  за  будь-що.  Це  в
вашiм iнтересi сказати, щоб вони не пропали. Правда? Отже,  бачите,  я  не
вимагаю вiд вас нiчого важкого й неморального,- будь ласка, скажiть".
   Мотря захиталася на хвилину. Князь Меншиков говорив так переконуюче, що
годi було не повiрити йому. А що, як хто iз довiрених видасть тайну  i  як
дiйсно клейноди попадуть у руки грабiжникiв, котрi ?х поломлять на золото,
повилуплюють дороге камiння й понiвечать? Чи не краще, щоб вони.  перейшли
до ворога, а пiзнiше вернулись вiд нього до рук нового гетьмана. А  все  ж
таки сказати - це значить видати тайну.
   "Князю!-промовила, сiдаючи на постелi, Мотря.-Ми все  ще  балака?мо  на
двох мовах i не розумi?мо себе. Пiсля того, що я вам сказала, мала я деяке
право сподiватися,  щоб  ви  дивилися  на  мене,  як  на  людину  свiдому,
розвинуту й морально здорову. А ви, отже, ставите до мене  вимоги,  як  до
жiнки глупо? або неморально?..."
   Тим вона кольнула Меншикова в саме серце.
   Довго здержувана  злiсть  добулась  наверх  з  повною  силою  первiсно?
людини.
   "Мотре Василiвно! - гукнув.-Ви кривдите мене. Я до  того  допустити  не
можу. Я тут вождь, замiститель найвищо? волi царя. Я можу зробити з  вами,
що завгодно".
   "Робiть!"
   "I зроблю. Гада?те, жахнуся ваших гарних  очей  i  ваших  красноречивих
слiв! Гада?те, вчарували мене, як колись старого гетьмана!"
   "Кривдь, князю, далi. Я безборонна".
   "Не  смiй  перебивати  мене.   Таке   поведення   дерзке,   сво?вiльне,
недопустиме. Я вговкаю тебе, бiлоручко, дамо, загнуздаю - о загнуздаю,  на
те я Меншиков!".
   А звертаючись до сво?х офiцерiв, вiн нiби виправдовував себе: "Господа,
ви бачили, бачили, господа, як я поводився з нею. Ввiчливо, наче Бог зна з
якою дамою. Мав на увазi, що це донька Василя Леонтi?вича, а вона кривдить
мене, Меншикова. Не смiй".
   Пустивши раз поводи сво?й пристраснiй вдачi, вiн заганявся чимраз далi:
"Фу, чорт! Мальована хохлачка! Гада?, водитиме князя Меншикова, як  водила
колись за нiс старого Мазепу,-  а  зась!  Поклав  твiй  батько  голову  на
колоду, можеш ти спину пiдставити пiд  батiг.  Батiг  не  ангел,  душi  не
вийме, а правду скаже... Фу!"
   "Князю!" - почувся нараз голос Скорiна.
   Меншиков повернувся туди.
   Глянули собi в очi... ?вропа - i по-?вропейськи вдягнена Азiя, людина i
?? личина, хитро придумана.
   Скорiн, о голову вищий вiд князя i куди ще вродливiший, нагадував в цей
мент не Аполлона, а бога Ареса на полi бою.  Серед  сво?х  товаришiв,  вiд
котрих несло горiлкою i людською  кров'ю,  вiн  скидався  на  чужинця,  на
мешканця з iншо? планети, що припадкове заблудив туди. Нiби за  кару  його
доля послала. З затисненими  п'ястуками  стояв,  неподвижно,  мов  статуя,
котра ожива? нараз  i  диву?ться,  побачивши  сво?  оточення.  Меншиков  -
дiйснiсть, Скорiн - фантом, мрiя майбутнiх людей.
   Стояли супроти себе i мiряли сво? сили.
   Все принишкло кругом. Що значили при них тi пахолки, прислужники,  раби
царсько? волi?
   "Чого тобi, Петре Павловичу? -  спитав  князь,  насилу  здержуючи  свiй
гнiв.- Хворий, так iди! Не спиняй дiла".
   Скорiн, замiсть вiдповiдi, ступив кроком  вперед.  Князь  крок  подався
назад.
   Реальний, тверезий ум свiтлiйшого з вправою московського торговця  став
перечислювати усi здобутки i втрати з отсього ризиковного дiла. Скорiн  не
будь-хто. Його полк пропада? за ним, Скорiна шану? цар, жорстоке поведення
з вищим офiцером могло б викликати  небажаний  настрiй  серед  офiцерських
кругiв. I на козацьких старшин могло  погано  вплинути.  Треба,  значиться
уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову...
   "Петре Павловичу, чого  тобi?  -  ну  скажи,  чого  тобi?"  -  спитався
лагiднiше.
   "Князю, це жiнка! Пошануй ?? горе, доволi того знущання".
   Князь Меншиков глянув на Скорiна пронизливо, довго i кивнув на драгунiв
рукою.
   "Винести ?? геть, до найдальших кiмнат! Вартових приставити до  дверей.
Пiд вiкнами також.  Нiкого  не  впускати,  крiм  матерi.  Чекати  дальшого
розпорядку".
   Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вiкна.
   Тарабанив пальцями по шибках i дивився в напрямi в'?здово?  брами.  Там
виростали палi один бiля одного, i на них вилися в муках люди.
   "Бунтарi!" - вицiдив Меншиков крiзь зуби i повернувся на залу.
   Скорiн усе ще стояв.
   "Чого тобi, ну чого  тобi,  Петре  Павловичу?  Ти,  мабуть,  з  глуздiв
збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хохлачка?  Офiцер,  полковник!  З
потомственних дворян!"
   Скорiн мовчав.  Але  вуста  його  дрижали  вiд  множества  слiв,  котрi
тиснулися на них з глибин душi.
   "Ти ще торчиш?" - i Меншиков пiдступив до  нього.  Глянув  i  згордливо
всмiхнувся.
   Чув, що небезпека минула. Тепер залишалося  пiдскочити,  замахнутися  i
грiмким поличником покiнчити  цей  дивний  iнцидент.  Але  княжа  рука  не
пiдiймалася на цей божеський архiтвiр. Заложив руки в  кишенi  й  пустився
кругом стола.
   "Господа  офiцери,-  казав,-  так  бути  не  може.  Я  знаю,  що  вiйна
роздратову? чоловiка до краю. Але на  те  ми  офiцери,  щоб  панували  над
собою. Хто хоче побiджувати других, мусить в першу  чергу  побiдити  себе.
Жада?мо дисциплiни вiд солдатiв, а самi ?? не вмi?мо тримати, чого доказом
нинiшн? поведення Петра Павловича. Чоловiк  здоровий  i  при  повному  умi
чогось такого нiяк зробити не може..!"
   "Князю!" - пробував його перебити Скорiн, але  князь  обернувся  наглим
зворотом, став .бiля стола, лiву руку опер на  нiм,  а  праву  випрямив  в
напрямi дверей. "Проч менi з очей!" - гукнув, аж  усi,  що  були  в  залi,
присiли i зi страху дух у собi заперли.
   Розумiли, що це рiшаюча хвилина.  Двi  вдачi,  два  свiти  стиралися  з
собою. За одним була правда, а за другим - сила.  Один  боровся  за  право
людини, другий - за право поневолювати ??... Котрий з них побiдить?
   Скорiн випрямився, як струна, кинув собою вперед, зробив  два  кроки  в
напрямi стола i став:
   "Князю! Так далi не можна. Доволi того, доволi!"
   "Проч!" - повторив князь, показуючи далi на дверi.
   Скорiн глянув на князя поглядом повним жагучо? погорди, повернувся i  -
вийшов.
   Нiхто  не  дивився  за  ним.  Всiх  очi  прилипли  до   блискучо?   вiд
брильянтових перстенiв руки свiтлiйшого. Тая рука в мiру того,  як  Скорiй
наближався до дверей, опускалася все нижче. А  коли  дверi  замкнулися  за
Скорiном, упала на стiл.
   Князь Меншиков вiдiтхнув свобiднiше.
   Побiда була за ним.
   Сiв i почав щось писати на листах грубого,  зеленавого  паперу  гусячим
пером, карлючками, котрi придумав для власного вжитку.
   В залi було так тихо, що чути  було  стогони  колесованих  на  подвiр'?
людей i рев насаджуваних на палi сердюкiв.
   Нараз усi пiдскочили на сво?х мiсцях. Князь також. Його перо, як лемiш,
що вихопиться з руки ратая, заскребло на паперi, залишаючи за собою  чорну
борозну й кiлька цяток, мов кiлька грудок викинено? з борозни землi.
   Хтось вистрiлив. I то недалеко. В перший мент здавалося, що в залi.
   Вбiг  драгун.  "Ваша  свiтлосте,  позвольте  доложити  вам,   що   його
високородi?, господин полковник Петро Павлович Скорiн зволили наложити  на
себе руку!"
   Князь Меншиков устромив у чорнильницю перо i вiдсунув вiд себе паперi.
   "Петро Павлович Скорiн?"
   "Так, ваша свiтлосте. Полковник Скорiн застрiлився".
   "Де?"
   "Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крiзь лоб".
   "Лiкар ??"
   "Покликали".
   "Так - добре. Можеш вiдiйти".
   Князь Меншиков подався на спинку фотелю i закрив долонями очi. Обчисляв
усi плюси й мiнуси того так несподiваного iнциденту.
   Скорiн пустив собi кулю в лоб. Сам, з власно? i непримушено?  волi.  Це
факт. А все iнше - неважне. Скорiна любив цар. Одного любимця,  значиться,
менше. Це важно. Мiг згинути в бою, згинув з власно?  руки.  Хай  з  Богом
спочива?. Рахунок, значиться,  не  найгiрший.  I  Меншиков  глянув  кругом
стола.
   Офiцери сидiли, як  i  ранiше.  Сонний  майор,  не  виносячи  мовчання,
борiкався зi сном. Клiпав  сво?ми  вузькими  очима.  Той,  котрого  копнув
сердюк, вже не жовк i не зеленiв, але все ще тримався  за  черево  руками.
Горiлка з перцем розiгрiвала його. В деяких очах помiтне було  здивовання.
Сенсацiя.
   ?сть нова тема до "коришпонденцi?".
   Але щирого жалю не виявляв нiхто. Покiйний Скорiн був вояк  хоробрий  i
товариш чесний, та - дивак. З нiким вiн близько не зiйшовся, ходив, як  не
вiд свiта того. Почувався чужим серед сво?х. Може, так  i  краще,  як  вiн
зробив. З таким чоловiком годi себе почувати безпечним. Нiколи не збагнеш,
що вiн гада? i що може зробити. Що для всiх бiле, це для нього чорне.  Хай
з Богом спочива?.
   "Панiв  офiцерiв,-  почав  князь  Меншиков,-  беру  на  свiдкiв,  що  я
покiйного Петра Павловича не довiв до того, що  вiн  з  собою  зробив.  Не
повинен я в смертi його".
   Офiцери пiднялись зi сво?х мiсць.
   "Я з ним поступив лагiднiше, нiж нашi вiйськовi приписи велять".
   Всi притакнули, а сонний майор додав: "Покiйний Петро Павлович  не  вiд
нинi шукав собi смертi. У боях лiз де найгiрша бiда".
   "За це ми й пошану?мо його, як хороброго офiцера непобiдимо? армi? його
величества царя,- заявив Меншиков, але пригадав собi нараз, що може Скорiн
ще й не вмре, бо не вiд кожно? кулi люди вмирають. Вiн плеснув у  долонi.-
Принести Петра Павловича сюди!"
   Принесли труп й поклали посеред покою.
   Обступили його кругом i дивилися без спiвчуття.  На  вiйнi  труп  -  це
явище звичайне. Лiкар стояв оподалiк.
   "Врятувати не мiг?" - спитався його князь.
   "Нiяк не мiг, ваша свiтлосте. Куля застряла  в  мiзку,  увiйшла  правим
виском".
   Несмiливо пiдiйшов i пояснював, що спричинило смерть.
   Внутрiшнiй розлив кровi, тут безсильна всяка помiч лiкарська.
   Свiтлiйший приклонив колiна, перехрестився й  прошепотiв  молитву.  Всi
пiшли його прикладом, навiть лiкар, хоч про нього казали, що вiн лютер i в
Бога не вiрить.
   "Такий красунь i так опоганив себе,сказав князь, встаючи  та  стрiпуючи
порох зi сво?х колiн.- Свиня, iменно свиня! Бога в серцi не мав. Як  можна
таке безобразi? з собою робити! Ось до чого, милостивi  господа,  доводить
фiлософiя. Iменно фiлософiя. Не роздумуй над життям, а лише  живи,  та  ще
коли тобi лiт мало що понад тридцять i коли носиш офiцерський мундир.  Для
офiцера потрiбна шабля, а не книжка, послух i  карнiсть  -  це  для  нього
закон. Накрить його!"
   Хтось накинув на покiйника плащ, бо  свiтлiйшому  здавалося,  що  Петро
Павлович пiдносить лiву повiку i дивиться на нього...  Шкода  таких  очей.
Другого такого офiцера в цiлiй армi? нема. Щоб  цар  не  затужив  за  ним.
Може, ще раз схоче глянути на нього.
   "Залишити його до завтрашньо? днини тут. А  завтра  вранцi  поховати  з
почестями серед саду!"
   Свiтлiйший надумувався хвилину. Потiм кивнув на лiкаря. Вiдiйшли  набiк
i балакали пошепки.
   "Як гада?ш, не можна б забальзамувати те тiло?"
   "Важко, ваша свiтлосте, не берусь. Матерiалiв нема i дiла того нiколи я
не робив, не вмiю".
   "А що ж ти вмi?ш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять".
   Фiзiкус здвигнув раменами: "Багато ми ма?мо ворогiв на цiм свiтi".
   "А на другiм ще бiльше,- додав свiтлiйший. А по хвилинi: -  Але  голову
Петра Павловича можеш вложити в спiрiтус?"
   "Це я можу зробити".
   "Так  вложи.  Може,  цар  схоче  колись  подивитися  на  не?,  а  може,
примiстить у сво?й кунсткамерi - отже! Лиш  вiдтинай  так,  щоб  нiхто  не
бачив. Люди су?вiрнi, дурнi - розумi?ш?"
   Лiкар притакнув, поклонився i подався назад.
   "Господа!" - звернувся свiтлiйший до сво?х  офiцерiв.  Нам  тут  бiльше
нiчого робить. По?демо в город!"
   Поправив шаблю i ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими  соболями
пiдбитий плащ i вiдчинили дверi.
   _"ТА?НСТВО"_
   Пiд окопом гурток ордонансiв розмовою скорочував нудьгу дожидання.
   Солдати водили  старшинських  коней  по  боковiй  але?.  Конi  задирали
голови, витягали ши? й iржали. Вiтер грався листками, розносив згар.
   Клаптi чорно? сажi падали на коней i  на  людей.  Конi  порскали,  люди
чхали: "Здоров!"
   Годi було вгадати, чи це  вечiр,  чи  ранок,  осiнь  чи  зима,  ява  чи
томлячий сон.
   Брудно, гнiтючо, тьмаво.
   "Фу, чорт! Який поганий день!" - сказав свiтлiйший, ступаючи по сходах.
   Гадав, що дихне свiжим повiтрям, а тут дими.  "Ще  не  згасили?  Доволi
того фей?рверку!"
   Послав у мiсто ордонансiв i наказав гасити пожежу. На стежцi,  недалеко
сходiв, ступив у калюжу кровi. (Червонiла на бiлiм снiгу. Видно,  що  люди
обминали ??.) Кiлька крапель бризнуло на бiлi  штани  свiтлiйшого...  Кров
Петра Павловича. "Свиня!.. Чом не запрятали?"
   Набрав у пригорщу снiгу й витирав пляму. Але кров  не  сходила.  Тiльки
розмазав ??.
   Пригадав собi народне повiр'я. Кровi, котра про вбiйника  свiдчить,  не
зми?ш...
   Дурне! Як би це правда, то не один ходив би червоний вiд нiг до голови.
Перший цар...
   Свiтлiйшому пiдвели коня.
   Вичищений, бiлий, без червоних панчiх.
   Свiтлiйший поплескав його по ши?. Але кiнь вiдвернувся вiд нього. "Чого
ж ти вiдверта?шся вiд мене, дурню!" -  i  притулив  сво?  лице  до  гарно?
голови звiряти. Чув, як кiнь дрижав,  аж  постогнував.  Жилки  надувалися,
ноги тремтiли. Кiнь, то дивився перед браму, де стирчали людьми  оздобленi
палi, то озирався позад себе, де на подвiр'? мучили "бунтарiв". Припiкали,
колесували, здирали шкiру.
   "Чого дрижиш, ну чого дрижиш, дурнику?  Тобi  не  зроблять  нiчого.  Не
дам".- I свiтлiйший поцiлував коня у бiлий лискучий лоб.
   "Iди з ним у бокову алею!" - наказував солдатовi.
   "В сад. Бачиш, звiрина полошиться, нерву?ться. А ти чiпиш тут, не знать
чого. Не бачив, як саджають на паль?"
   Солдат узяв коня за поводи й повернув ним у сад.
   "Не шарпай трензлею, уважно провадь, скотина!"
   За свiтлiйшим пiвколесом стояли офiцери.
   "Пiдемо, панове, до Мишки",- сказав князь i усмiхнувся,  нiби  провадив
?х туди, де грають серби, танцюють циганки, а  карли  творять  непристойнi
жарти.
   Мишка подвизався. Докладав усiх зусиль,  щоб  показати  себе  справжнiм
митцем. "Молодець Мишка!" - гукав на нього свiтлiйший.
   "Рад послужити вашому величеству",вiдповiв катюга.
   "Дурний ти, Мишка, я не величество,  я  тiльки  свiтлiйший",-  поправив
його князь.
   "Як звав, так звав, коби що дав",не засмiявся, а нiби заiржав Мишка.
   Меншиков добув з кармана таляр й кинув йому.
   "Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Пiдемо".
   Увiйшли у велику гетьманську маштарку, бо повози по?хали з гетьманом, а
тi, що залишилися, вiдставлено до московського обозу. В  кутi  дрiмали  ще
якiсь двi  старосвiтськi  брички,  спадок  по  Самойловичу.  В  них  спали
мертвецьки п'янi солдати.
   Загалом тверезих тут не було. Мученики - п'янi вiд болю, мучителi - вiд
горiлки. Миша не жалiв ?? - ради "усерднiйшого дiйствiя".
   Вже само повiтря п'янило. Слабших офiцерiв мло?ло, ?м робилося недобре.
"Нагидив скотина!" - сердився на них свiтлiйший.
   "Пошол вон! Ще чого доброго облю?ш менi кафтан".
   Щасливi, що таким дешевим способом увiльнилися вiд  дальшого  обов'язку
бути свiдками "та?нства", вибiгали на двiр.
   "Бачить скотина, що вiддасть учорашний  обiд,  i  чека?.  Офiцери!  Вам
треба було бачити, як цар усмирював стрiльцiв. А то ?х мло?ть,  як  хохлам
добираються до шкiри".
   Свiтлiйший дiйсно сердився, дивлячись на тую м'якосерднiсть. Вiн привик
до страшного "Преображенського уставу",  куди  не  раз  заходив  з  царем,
подивляючи його невичерпанi концепцi? в вигадуваннi щораз  нових  способiв
мучення людей.
   Меншиков завидував царевi не тiльки його царського  вiнця,  але  й  то?
велетенсько? сили, того "твердого характеру", котрому  нiщо  й  нiколи  не
могло устоятися.  Вiн  хотiв  наслiдувати  царя,  щоб  стати  гiдним  його
спiвробiтником.
   На кару батуринцiв дивився, як на завдання велико? ваги.
   Скинувши рукавицю з право? руки, брав розпалену шину  i  водив  нею  по
голiй спинi прикрiпленого  до  лавки  старця,  приговорюючи:  "Отак  його,
сукина сина,  полегеньку  та  помаленьку,  щоб  руку  нашу  почув.  Тверда
московська рука, що, хохли питльованi, га?"
   Тiло шипiло, надувалося,  шкварилося,  як  на  сковородi  м'ясо,  i  по
маштарцi розходився противний м'ясний сморiд.
   "Чого ревеш? - гукав свiтлiйший,- ну чого  ревеш?  Не  хотiв  роззявити
рота на судi, так i тепер мовчи".
   Жертва не видержувала муки. Благала милосердя i пощади, обiцяла сказати
все,  що  зна?.  ??  вiдчiпали  вiд  лави,  обливали  водою  i  заставляли
зiзнавати. Та  з  зiзнань  нiчого  не  виходило.  Однi  якiсь  нерозгаданi
фантасмагорi?.
   Виносили труп з маштарки, щоб не заважав.
   "Духом вони крiпкi, черкаси-то,  але  тiлом  наш  чоловiк  сильнiший",-
говорив князь.
   "У наших бiльше  вправи",-  зауважував  сонний  майор.  Вiн  щолиш  тут
продрухався, мабуть, тому, що бачив дiло, а не слова.
   "Так,- притакнув свiтлiйший,- наших  б'ють,  а  козаки,  нiби  шляхтичi
польськi, походжають собi безпечно, мов якi графи. Але  заждiть!  Провчимо
ми i вас. Буде одна держава, один цар i один кнут - незалежники!"
   Меншиков сердився на привiле? хохлiв. Що ж то, вони з iншо?  глини,  як
москалi?
   "Натягай крiпко!" - кричав на тих,  що  помiж  двома  лавами  розтягали
якогось здорового й крiпкого сердюка.
   "Це не баба на  постелi  лежить,  а  хлоп,  як  дуб,  його  хоч  волами
розривай. Та-ак!"
   Костi хрустiли й вихоплювалися зi вставiв. Сердюк, зцiпивши зуби, глухо
стогнав.
   Свiтлiйший допитував його, де гетьманськi клейноди.
   Мученик, замiсть вiдповiдi, тiльки страшно глянув на сво?х катiв.
   "О, того лиш пусти,- шипiв князь,так вiн скочить тобi до очей, як тигр.
Уговка?мо ми вас, бунтiвники, заговiрники, iзм?ннiки!"
   Меншиков пiдступив туди, де батогами били. Вiн любив пописуватися сво?ю
силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивiться. Вихопив батiг
з рук солдата, плюнув у жменi й замахнувся. Удар був настiльки сильний, що
кров приснула з тiла просто свiтлiйшому в очi. "От так його!"  -  похвалив
сам себе i наказав подати води, промити  лице.  Наставив  долонi,  один  з
офiцерiв лив воду з гарно поливаного  полтавського  збанка,  а  свiтлiйший
долонi пiдносив до лиця, розмазуючи кров по цiлiй головi. Довго не мiг  ??
обмити, нарiкаючи на тонку козацьку шкiру. "В  нашого  чоловiка  вона,  як
пiдошва, груба. Взагалi ми грубошкурий народ, а в них шкiра тонка, жiноча.
Лиш доторкнися - i сикне, як фонтан".
   "Погодiте, задам я вам  пам'ятку,  до  нових  в?нiков  не  забудете!  -
повторив улюблену погрозу царя.- Чого не дописав Мазепа в кореспонденцi? з
Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма нiякою водою не зми?ш".
   Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд.
   Услужливий  офiцер,  той,  котрого  сердюк  штовхнув  був   у   черево,
побачивши, що його свiтлiсть ми?ться, а нема  в  що  втертися,  забув  про
бiль, побiг у палату й принiс гарно вишиваний рушник.
   "Спасибi тобi,- дякував свiтлiйший, втираючи свiжо вмите лице.-  От  до
того вони митцi, черкаси  тi.  Скрiзь  люблять  оздобу  i  розумiються  на
кунштах. Сховай  цей  рушник,  пригодиться.  Лиш  не  вкради,  бо  всi  ви
природженi злодi?, вори. "Болi? клонитеся к лакомству i карману, нежелi  к
служб?",-повторяв Петровi слова, а, нахилившися,  шепнув:-  Та  не  за  те
злодiя били, що вкрав, а що дався зловити".
   Оба розсмiялися сердечно.
   Людей карали далi.
   Цiла величезна маштарня  перемiнилася  в  один  великий  бiль,  в  один
страшливий стогiн, в одне благання  смертi.  Тут  вона  являлася  одинокою
надi?ю, останнiм схоронищем перед жахливими муками катiв. Свiтлiйший ходив
вiд жертви до жертви i оком знавця приглядавсь до операцiй. Любив  совiсно
повнити свою службу i хотiв мати  чисту  совiсть  перед  царем.  Не  можна
сказати, щоб не любив тi?? роботи. Вона йому  давала  бiльше  емоцi?,  нiж
театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Свiтлiйший бiльш ?в
i краще травив, надивившися на муки людськi.  Краще  смакувало  йому  його
власне безпечне життя.
   "Безпечне?" - i вiн задумався. Невже ж може хто бути безпечним у Росi?,
поки тут царю? Петро?
   I в душi свiтлiйшого "решпект"  перед  царем  боровся  з  ненавистю  до
нього. Це друге почуття перемагало. Свiтлiйший чув, що вiн не любить царя,
тiльки бо?ться його. Царя не любить нiхто, навiть рiдний син,  нi.  Бiдний
цар...
   I свiтлiйший зiтхнув. "Всi ми з рабською покорою всепiдданiше  коримося
перед ним, але дякували б Боговi, коли б послав його до  чорта.  Всiм  нам
вiн скорiше або пiзнiше голову скрутить".
   "Як б'?ш? Не спiшись! Кнут не втече!"  -  гукнув  свiтлiйший,  i  удари
залунали з новою силою.
   По них чувся  вже  не  зойк  i  не  стогiн,  але  тихе,  ледве  помiтне
скомлiння.
   "Ваша свiтлiсть,-  пiдiйшов  до  нього  услужливий  офiцер,-  позволять
сказати собi, що лице ще не вмите як слiд".
   "Кров?"
   "Точно так".
   "Де?"
   "На правiй повiцi".
   Свiтлiйший плюнув на палець i потер повiку.
   "Зiйшла?"
   "Ще не зовсiм".
   "Нехай ?й чорт". А в душi  погадав  собi:  все  зми?ш  з  себе,  тiльки
людсько? кровi - нi. Все одно - на штанах чи на повiцi, Петра Павловича чи
котрого iз хохлiв.
   "Пiдемте!" - звернувся до офiцерiв.
   "Тут уже без. нас закiнчать".
   Вийшли з маштарки i побачили тих, що ?м недобре зробилося.
   Стояли блiдi, як стiна.
   "Офiцери!" - сказав до них згордливо князь.- 0-фi-це-ри! А може, в  вас
совiсть нечиста? Треба наiзусть вивчити во?нний устав. I треба все як слiд
робити, що вiн велить".
   Випрямився i вiдiтхнув глибоко: "Зна?те, панове, такий моцiон  корисний
для нашого здоров'я. Найкращий аргумент  на  це  -  його  величество  цар.
Iсторическiя i фiлософскiя книги, псалми, акафiсти, кантики  i  мадригали,
танцi i спiви - все  одно  нiкуди  не  годиться.  Мужеська  душа  потребу?
трудiв, небезпек, бо?в, без того вона м'якне i  бабi?.  Пiдемте,  господа,
туди, де подвиза?ться мiй Мишка".
   Мишка подвизався. Колесував.
   Це була його найулюбленiша робота. Вiн так "iскустно" прикрiплював свою
жертву до колеса, що вона не могла навiть скорчитися, не то  розпростувати
члени. Та ще вмiв Мишка не спiшитися, а робити дiло з  "промежутками".  Як
спинялося колесо, прискакував знов i врадувано гукав: "Лiва рука вже пiшла
до чорта". То знов: "Але ж покололася права лаба.  I  сам  ляйбмедiкус  не
поскладав би ?? тепер докупи. Ого!"
   "А як би не так?" - зауважив хтось.
   "Так що? Гада?ш, не видержу? - i Мишка шкiрив сво? великi, рiдкi зуби.-
Але мене-то на колесо за що? Хiба я вiрно не служу батюшцi-царевi?"
   Це був його перший i останнiй аргумент. Поза ним Мишка нiчого бiльше не
знав. Вiрна служба царю й отечеству  i  -  хай  свiт  цiлий  валиться.  На
черкасiв дивився, як на завзятих ворогiв. Мучив ?х з насолодою. Але й  без
того мучив би кого-будь,  кого  б  сказали.  Навiть  свiтлiйшого,  коли  б
приказав цар. Хiба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб  дурно  хлiба  не
?в.
   Колесували на майданi, прилюдно, для бiльшого постраху людей.  Тих,  що
не погибли у нiчному бою, що ?х виловили по  далеких  садах,  витягнули  з
пивниць, з ям, добули з очеретiв, гнали  туди,  хай  дивляться,  яка  кара
чека? кожного, що важиться ставити опiр царевi в його  задумах  великих.