..
Бунтiвники!
   Свiтлiйший хотiв такого страху нагнати Укра?нi,  щоб  вона  присмирнiла
навiки. Коли вiн  входив  зi  сво?ми  офiцерами  на  майдан,  Мишка  якраз
колесував якогось хлопця.  Ломив  йому  руки,  ноги,  одну  з  другою,  "з
промежутками", безсердечно, по-звiрськи, гiрш звiра. Свiтлiйший  глянув  в
обличчя мученика й вiдвернувся. Такого болю вiн не бачив  ще  в  нiкого  i
нiколи, хоч бачив так багато.
   "Ну, годi, Мишка, годi!" - сказав i скривився.
   "Бачиш, то ще дитина. Не годиться".
   Але Мишку годi було спинити, як годi вирвати зловлену  пташку  з  зубiв
старого кота. Свiтлiйший шаблею вiдрубав голову хлопчинi.
   "Тут уже й нас не треба, панове!" - сказав до офiцерiв.
   "Не хотiв би я попастися до рук отого Мишки. Звiр, iстинний звiр.
   "Рад вдоволити ваше величество",впевняв свiтлiйшого кат i  вiддав  йому
по-вiйськовому честь.
   I Меншиков вiдвернувся вiд нього з омерзiнням: "Кровожадний  тигр,  без
совiстi, без серця!.. По?демо в мiсто, панове".
   "А з тими що робити?" - спитав Мишка, показуючи на натовп на майданi.
   Князь надумувався хвилину.  Було  ?х  кiлькасот.  Деякi  виглядали  так
нещасливо. Будили милосердя навiть у душi Меншикова, так  недоступнiй  для
того благородного почуття. Меншикову хотiлося помилувати хоч  тих,  що  не
мали нiяко? вини за собою, крiм тi??, що черкасами родилися. Все ж таки це
християни, православнi люди, одно? вiри  народ.  Може,  вони  й  не  брали
участi в бою... Помилувати?!  Так,  але  на  це  треба  багато  часу,  щоб
розслiдити дiло й  перевести  суд.  Меншиков  ма?  на  нинi  суду  досить.
Напсував собi кровi досить  чимало.  Тут  треба  поступати  скоро,  нагло,
рiшуче. Тi люди не пускали його в мiсто.  Насмiхалися  над  ним  з  мурiв.
Зневажали його. Меншиков зневаги нiкому не простить, хiба - сильнiшим  вiд
себе.
   "Половину з них,- вирiшив,повiсити, iнших скоротити о голову! О голову,
бо вони зависоке ?? держать".
   "Рубати?" - спитав кат.
   "Рубати!" - вiдповiв князь.
   Мишка почухав потилицю: "Багато дiла буде".
   "Старайся, Мишка,- заохочував його князь.- Тiльки, чу?ш, не сiдай  нинi
до обiду. Пiдожди - повечеря?ш".
   Меншиков знав, що спрацьований Мишка  був  спосiбний  з'?сти  й  цiлого
барана. А потiм клався спати i спав два-три днi.  I  не  було  тодi  тако?
сили, щоб рушила його.  Можна  було  гарматами  котити  -  не  чув.  Лежав
надутий, як гора. Постогнував крiзь сон. Кидав собою,  як  зловлений  сом.
Годi було перейти попри його; не затуливши носа.

   * * *
   Коли Свiтлiйший пере?здив попри палi, на  котрих  сидiли  "бунтiвники",
його гарний кiнь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав.
   Услужливий офiцер вiдступив свiтлiйшому свого коня. Цей iшов спокiйно.
   "Чому це так? - питався свiтлiйший офiцера.- Мiй не хоче  йти,  а  твiй
iде спокiйно".
   "Бо мiй кiнь, ваша свiтлосте, вже мало що видить. Слiпне зi старостi",-
вiдповiв той.
   Свiтлiйший оком знавця дивився на палi:  "Нiчого,-  казав.  А  все-таки
краще застромлювати на залiзнi шпилi".
   "Хохлам i дерев'яних досить",- зауважив офiцер.
   "Правда".
   Свiтлiйшому пригадалася Красная площадь у Лобного м?ста в  Москвi.  Там
вiд року 1698 стирчали на залiзних шпилях  голови  збунтованих  стрiльцiв.
Сам цар ?х повiдрубував i позашпилював "собственною рукою" при звуках сурм
i при грюкотi бубнiв.
   Чи не  зробити  б  у  Ки?вi  такого  параду?  Не  зашкодило  б.  Навiть
найстрашнiшi кари забуваються згодом.-Стають казкою  давно  минулих  днiв.
Людям  треба  "argumentum  ad  oculos".  А  тим  паче  хохлам.  Це  вельми
свавiльний народ. Нiкого не боятися. Треба ?м раз нагнати страху. Всiх  ?х
не вирiжеш. Особливо тепер, коли царевi треба багато вiйська на  вiйну  зi
шведом. Хохли - во?нственний народ.
   I свiтлiйший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що  вiн  вигубив  так
багато людей, та ще таких спосiбних до бою козакiв..? Свiтлiйший скаже, що
згинули з оружжям у  руцi,-  i  цар  заспоко?ться.  Скаже,  що  не  хотiли
здаватися. А  безборонних  вiн  винищив  розмiрно  мало.  Кiлькасот  людей
покарав примiрно для постраху. Цар губив куди бiльше...
   Пере?жджаючи вiльною ходою попри палi, роздумував над  тим,  якi  б  то
новi придумати кари, щоб слава про  них  розiйшлася  широко  й  далеко  по
збунтованiм краю, бо сам Батурин на завтра стане городом мерцiв.  Пишуться
тут тiльки згарища i трупи. Iнакше бути не може...
   За про?жджаючим князем поверталися посадженi на сво?х сiдалах  жахливих
сiдельники страшнi й водили за ним кривавими очима. Годi  було  зрозумiти,
чи благали пощади, чи посилали свiй останнiй проклiн...
   Все одно!
   I свiтлiйший стиснув острогами слiпуватого коня. Минаючи останню  палю,
запитав: "Добре сидiти?.. Що?"

   _ГЕТЬМАНОВI СКАРБИ_
   Офiцери ?хали за князем на пристойному,  во?нним  уставом  приписаному,
вiддаленнi.
   Деякi здригалися, але не показували того по собi. То поправляли  плащi,
то погукували на коней, що нерадо проходили крiзь страхiтну алею.
   На деяких обличчях малювалася  дивна,  тупоумна  цiкавiсть,  яка  бува?
звичайно в малорозвинених людей, коли ?м доводиться бачити  людськi  муки.
Нi жаху, нi спiвчуття.
   Тiльки тi, що  ?м  недобре  робилося  в  маштарцi,  понурили  голови  й
поплескували коней по шиях, нiбито конi бояться, а не вони.
   Про?хали.
   Довго ще бiгли за ними стогони  й  важкi  зiтхання.  Чiплялися  кiнськi
копита, хотiли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги.
   Нема нiчого небезпечнiшого для вождя, як на вiйнi показати себе м'яким.
   Тiльки чоловiк твердого серця може втримати дисциплiну.
   Хай конають.
   М'якосерднi офiцери пiд'?хали до себе. ?х конi ступали рядом.
   "Страшно, брат, що?"
   "Життя один жах. Краще не думати, а жити".
   "Мого дядька теж посадили на паль в Москвi, на  Краснiй  площадi,  бiля
Лобного м?ста. Розказувала мати, що три днi  й  три  ночi  сидiв.  Страшно
мучився".
   "Один сам собi життя вiдбира?, а другий - рад би вмерти i не може".
   Пiд ногами хлюпотiло болото - зi снiгом i кров'ю перемiшане.
   "Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе".
   "Тiльки ти, чу?ш, не спробуй. Дивись на  мене,  брат.  Мiй  батько  був
стрiльцем. За царiвною стояв. Зарубали. А я  все  ж  таки,  славити  Бога,
капiтан. I зi мною всiляко бувало. Як дуже зле, то гадаю  про  матiр.  Усе
треба про когось гадать".
   Над городом висiв туман. Густий, сiрий, аж чорний. Все губилося  в  тiй
мутнiй iмлi. Тiльки iнодi спалахне  щось,  скипить,  заклекотить,  полум'я
бухне високо й гасне. Солдати гасили пожежу. Бiгали  по  Батуринi,  як  по
пеклi чорти. Як привиди су?тилися ?х чорнi силуети.
   Конi стиралися боками о себе, ?здцi штовхали себе чобiтьми.  Вiдраднiше
було.
   "Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я  живу,  чи  менi
тiльки сниться".
   "Кажу тобi, не думай. Горе думаючiй людинi".
   "Гада?ш - цар i Меншиков не думають?"
   "?м вiльно, а нам нi. Вони за всiх думають i вiдповiдають за всiх. Наше
дiло слухати й робити, що нам велять. За роботою забува?ш про все".
   "Гарна менi робота!"
   ?х конi перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то  на  купах.  З
перерiзаними горлами, з  поторощеними  черепами,  з  проколеними  наскрiзь
грудьми.
   Конi жахалися i вiдскакували набiк.
   Треба було поводи крiпко тримати в руках.
   Iржали. Те iржання  далекою  луною  гомонiло  серед  мертвецько?  тишi.
Солдати не кричали, не кляли, як звичайно.
   Здавалося, що й вони вжахнулися зi свого нiчного дiла.  Гасили  останки
пожежi та стягали трупи, бо не можна було не то про?хати, але й пройти, ?х
черевики i чоботи, гамашi i штани були поляпанi кров'ю, як у рiзникiв.
   "Жорстокий наш народ",- почав молодий капiтан.
   "Кожний народ жорстокий, i нема нiчого страшнiшого, як пустити людей на
людей".
   "А все ж таки чого ми так морду?мо тих хохлiв?"
   "Щоб вони не мордували нас".
   "Хохли?"
   "Гада?ш, що не вмiють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?"
   "Але до нас вони не пхаються".
   "Бо не потребують. Мало в них землi i всякого добра?"
   "Тому, гада?ш, поруйнувати треба".
   "Треба чи нi - це знати царевi, не нам. Цар, кажуть, до моря iде, крiзь
Роntus Еuхinus, до Персi? та до Iндi?  багато?,  цiлий  свiт  пiдiб'?,  як
другий Олександр... А ми люди його".
   "На мене, то найкраще дома сидiти. В нас деревенька така у ю т л и в а,
ставок, i рiчка протiка?.  Перед  хатою  на  стовпиках  рундук.  Як  сядеш
увечерi i задивишся перед собою - на  поля,  на  лiси,  на  шуварi,  повнi
водно? птицi, так прямо рай. Нiчого тобi й не треба. Та ще коли б  дружина
люба й вiрна, та дво?-тро? дiточок..."
   Минали хату, перед котрою  на  подвiр'?  лежала  цiла  вирiзана  сiм'я.
Батько, мати, дiдусь i кiлькоро дiточок.  Сам  дрiб.  Чiплялися  за  одежу
батькiв, i так ?х порiзали.
   Офiцер зняв капелюх i перехрестився.
   "То ще  нiщо,-потiшав  його  товариш.Я  тут  бачив  куди  ще  жахливiшi
картини. Випорювали дiтей з матiрних лон... Тьфу!"
   "Ну, брат, кажи, що хоч, а таки наш солдат, то дич".
   "Солдати такi, як ?х офiцери".
   "А офiцери, як вождь".
   "Вiд вождя накази йдуть. Вiн вiдповiсть за все".
   "Перед ким?"
   "Перед Господом Богом вiдповiсть".
   "Чекай псе, нiм кобила здохне".
   До?здили до майдану.
   Тут  свiтлiйший  зупинив  позиченого  коня  й  пересiв  на  свого.  Цей
стренувся, почувши пана. Не полошився, лише  квiчав,  як  свиня.  Меншиков
гладив i заспокоював його: "Здурiв кiнь, сказився! Заспокiйся же раз!"
   На майданi "пiд караулом" стояв спорий гурт козакiв.  Мiж  ними  чимало
старшин, iменитих родiв сини. Порубанi, посiченi, покалiченi й обезвiченi,
в подертих сорочках, бо свитки й кунтушi,  навiть  чоботи  москалi  з  них
позабирали для себе, справляли враження вiдiрваних вiд шибениць або знятих
з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колiзе?, кинутих  на
поталу диким звiрам.
   Меншиков пере?хав конем перед тим фронтом. Пильно  заглядав  кожному  в
очi. Шукав мiж ними знайомих, в першу чергу  Кенiгзена  i  Чечеля,  котрих
конче хотiв дiстати в сво? руки. ?х не було. Князь сердився.
   "Де полковник Чечель? - гукав.- Хоч би  з-пiд  землi,  а  я  його  мушу
добути".
   Козаки здвигали раменами.
   "Брехуни, облудники, фарисе?! Вiд вас нiколи не довiда?шся правди".
   На?хав на котрогось конем. Кiнь знявся на заднiх ногах, але на чоловiка
не скочив.
   "Говори, де полковник Чечель?"
   "Не знаю, ваша свiтлосте. Може, вбитий".
   "Брешеш! Не вбитий вiн. Солдати скрiзь мiж  трупами  шукали.  Кажи,  де
заховали, а то язики повириваю, шкiру живцем здеру".
   Козаки мовчали, як нiмi. Свiтлiйший повернув до сво?х.
   "Привести менi Мишку сейчас. Вiшати й голови рубати може хто-небудь,  а
менi тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини,  люди  образованi,
значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали"...
   Свiтлiйший закашлявся, дим зайшов до горла.
   "Як панове старшини вiтали мо?х послiв, так я привiтаю ?х. Ще краще, бо
князь Меншиков не хоче оставатися в довгу".
   Ворони налетiли такою великою хмарою, що темно зробилося  нараз,  зняли
такий крик, що свiтлiйшому годi ?х було перекричати.
   Казав стрiляти по них. Птахи розлiталися на всi боки.
   Нараз двох ордонансiв прискакало на спiнених конях.
   "Що таке?"
   "Гетьманськi клейноди знайшлися".
   "Лиш клейноди?"
   "I грошей чимало теж".
   "Де?"
   "В окремому склепу".
   Свiтлiйший погладив вус. Блиснув очима, як вовк.  Не  скрив  жадоби  до
грошей.
   "Безпечнi там тi скарби?" - спитав.
   "Так, ваша свiтлосте. Коло того склепу варти  ратним  стро?м  стоять  i
бережуть грошей i клейноди тих накрiпко, щоб крадежi  й  "утечки"  з  ними
нiяко? бути не могло",- вiдповiв, нiби з книжки прочитав, ордонанс.
   "Добре. Побачимо".
   Навiть про козацьких старшин забув. Вiсть про Мазепинi скарби  полонила
його розум. Був певний, що тi скарби чималi. У кого ж i ? грошi, як  не  в
Мазепи? Меншикова свербiли руки.  Щось  до  них  нинi  прилипне.  Покликав
одного iз полковникiв, котрому бiльше других довiряв.
   "Передаю на тебе тих людей",показав на козацьких старшин.
   "?х треба покарати вiдповiдно до ранг i до  заслуг.  Добиратися  ?м  до
живих печiнок помаленьку та полегеньку, щоб чули, що здихають.  Зараз  тут
Мишка надбiжить, вiн митець. Добре пильнуй, щоб не втiк  котрий.  Молодшим
повiдрiзувати вуха й  носи,  поламати  руки,  поприв'язувати  до  дощок  i
пустити на Сейм. Старших,- тут Меншиков пiднiс свiй голос,поздиравши ?м ?х
хохлацькi чуби, повiсити й  шибеницi  теж  на  тратвах  з  водою  на  Сейм
пустить.  Хай  пливуть  на  пострах  неспокiйно?  кра?ни!   Побачимо,   чи
захочеться хохлам бунтуватися вдруге".
   Повернув коня, але пригадав  собi,  що  вiн  полошиться  i  пересiв  на
другого.
   Кивнув на сво?х офiцерiв i пустився назад на Гончарiвку.  Сердився,  що
не прочищено головно? вулицi. Скрiзь  балки,  головнi,  трупи.  Годi  було
про?хати. А свiтлiйший спiшився. Тягнуло його Мазепине золото до себе.
   Ворони знов збилися у велику чорну хмару  i  летiли  за  ним.  Нiби  де
князь, там для них i жир. Хоч жиру i без того скрiзь було багато.
   Бiльше, нiж  сподiвався  князь.  Навiть  бiльше,  нiж  того  хотiв.  Як
сiмейний чоловiк нерадо дивився на помордованих жiнок i дiтей.  Але,  Боже
ти мiй! Це ж вiйна. Ще гiрша, нiж вiйна,бунт!

   _"САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА"_
   Мотря пiсля допиту лежала в боковiй, далекiй кiмнатi сама одна.
   Знала, що за дверми i пiд вiкнами стоять вартовi, котрим приказано  "со
всяким остерегательством" присмотрювати за нею, щоб туди нiхто не  увiйшов
i щоб вона "утечки не учинила". Дубовi вiконницi на залiзних  завiсах  при
вiкнах, з малими, в  олово  оправленими  шибками,  позамикано  наглухо.  В
кiмнатi темно було, неначе серед ночi.
   I добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що дiялося на  майданi  i  в
маштарцi. Чула тiльки пострiл,  але  за  останнi  часи  так  до  пострiлiв
привикла, що не гук, а тишина бентежила ??. Що лиш в  тiй  тишинi,  лежачи
безсильно на постелi, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й
неласку ворогiв. Може, вже вирiшено ?? долю. Може, за хвилину  вiдчиняться
дверi й увiйдуть кати.
   Не бентежилася тi?? гадки -  деревiла.  Пережила  стiльки,  що  тратила
чуття. Що гiршого могло статися вiд того, що вже побачила?  Очима  тiла  й
душi... Жахливi картини пересувалися перед нею, забираючи з собою  останки
сил.
   Iснувала завiшена мiж небом i землею,  мiж  життям  i  смертю,  рвалися
останнi волосинки свiдомостi,  терпли  руки  й  ноги,  переставало  битись
серце, ось-ось i полетить стрiмголов, як летiла колись на розгуканiм конi,
поки не зупинив його Чуйкевич.  Пощо?  Чи  не  краще  було  згинути  тодi,
добровiльно, в буйному розгуканнi сил, у вихорi неусвiдомлених  бажань?  I
чи не краще було заснути при останнiх звуках розбито? бандури,  заснути  i
не збудитися бiльше. Не переживала б  того,  що  опiсля  прийшло.  Батько,
мати, гетьман, i - серце починало бити живiше, по тiлу розливалося  тепло.
Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути  перед  нею  усiма  привабами
сво?ми, цiлою величею сво??  буйно?  краси?  Хтось  розвивав  довгу-довгу,
шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав ?й  пiд  ноги,  сипав  жемчуг
довкола, струшував пахуче квiття з батуринських садiв, хтось i буйнi крила
причiпав ?й до рамен... "Мотре, сонце мо?!"
   Нараз не бiлi, але чорнi  конi,  й  чорний  вiз  грюкотить  по  черепах
людських. Скаче до очей червоне болото.  Яке  ж  воно  гидке!  Який  сопух
розходиться млосний! Болото з тiла, з мозкiв на  головi,  на  шпицi  й  на
дзвони колiс. Не спинять воза, жене вперед.
   Коням з нiздрiв сиплеться  полум'я.  Вiд  нього  запалюються  на  полях
збiжа, по селах стрiхи, скрiзь  червонi  вiхи,  горять  лiси,  жаль  божо?
краси, жаль Укра?ни?.. Все для царсько? потiхи...
   Куди ви, куди, демони ру?ни? Кривавi вашi слiди, кривавi  кида?те  тiнi
на життя... Прийде каяття, та вороття не буде!..
   Хто ви, люди? Звiдкiль?.. З пiвночi?.. Невже ж там  живе  така  людська
порода? Вiд рода та до рода озвiрення народа, яка й кому з того  вигода?..
По що ви тут? Жене вас батiг, щоб пiдбивати свiт? По  трупах  батькiв,  на
кривду вдiв, на  плач  сирiт  антихрист  вас  жене...  Послухайте  мене  -
вернiться! Не слухають, нi. Звiрячий страх жене...  Проклiн  ?м,  проклiн,
вiд Сяну по Дiн - проклiн!
   Петро Павлович?.. Вiн?.. Ти Аполлон чи Арес списовладний? Породила тебе
Волга, чи Дон, чи Вавiлон маскарадний?..
   Звiдкiль ти гарний такий узявся серед тi?? мерзотно? гидоти? В кого  ти
вдався? Хто ти? Невже ж i тобi  в  отсiй  боротьбi  антихриста  з  Христом
приснився сон нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, а
життям-буттям потолочений i пошарпаний, поболочений, як сон, що  приснився
менi?
   Невже ж там, у тво?й вiтчинi, лучаються теж люди, що мають серце, серце
в грудях, а не жовч i ?дь, мозок в лобi, а не мiдь, а в утробi  не  жадобу
?жi й наживи, нi! Який ти нещасливий?.. Такий, як я, сестра твоя в Христi,
вечiровая зоря над пожарищем. Вiтер свище, виють  вовки,  в  балках  хатки
опущенi, сумнi...
   Подай  же  руку  менi.  Крiзь  провалля  вiкiв,  крiзь  помсту  i  гнiв
помандру?мо назустрiч Христовi, в кра?ну  ново?  обнови,  далеку,  далеку,
далеку.
   Чому не вiдповiда?ш? Чого затис уста?
   Гада?ш -жiнка я пуста i пустословна?
   Гада?ш - пiсня я  любовна,  повна  томлячо?  жаги,  кохання  без  ваги?
Савська цариця? Марiя-?гиптянка, Магдалина?
   Киприди жриця, Содоми  дитина?  Кинута  на  укра?нськi  лани?  ?лена  з
троянсько? вiйни?
   Ах нi. Куди там, куди менi!
   Я тiльки Мотря, Кочубе?ва донька. Зна?ш? Того, що  голову  зрубали,  ба
забажав булави. Не так вiн, як мати.
   Не важко булаву до рук сво?х дiстати.
   А важко донести щасливо до могили.
   Глянь на тих, що досi ?? носили, i на того, що нинi несе."
   Де вiн, де, чому так забарився? Забув чи припiзнився, чому вiн не йде?
   Грiм землею трясе, повертаються вгору рiки, замкни, замкни повiки, бо з
ума зiйдеш, збожеволi?ш!
   ...Я Мотря, я тiльки Мотря, Чуйкевича дружина, на левадi квiтка синя, в
винограднику китиця доспiлого вина...
   ...Не пий, бо сон тобi присниться, дивний. Я дивна, непритяменна...
   Рiдна мати не знала мене. Мати дитину жене у монастир. Круки злiтаються
на жир. Бачиш? Скiльки ?х! Круки - це грiх! Злiтаються на жир i крячуть. В
небi ангели плачуть, що  сон,  наш  нез'ясований,  херувимами  мальований,
серафимами золочений, лежить посеред шляхiв. Мiй сон згорiв,  але  заграва
триватиме вiки... Та заграва це - слава...
   Мотринi думки розлiталися,  як  птахи,  на  всi  сторони  свiта.  Мотрi
здавалося, що з ними розлiта?ться й  вона,  руки  тут,  ноги  там,  голова
розколю?ться, болить, аж до нестями.
   Встати, насилу встати, доволоктися до кахлево? печi i  розбити  голову,
як глиняну посуду. Пощо ???.. Не зведеться. У не? нi  рук,  нi  нiг  нема.
Хiба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була iнша, Мотря - це  була  потуга,  а
тепер - немiч безсила, Мотря, як квiт, котрий, пiдкосила судьби невблагана
коса. Де подiлась сила i краса, куди  подiлись  мрi?  i  бажання,  погасла
зiронька остання, темрява i могила. Та не  скiнчився  свiт,  з-над  могили
сонце встане, усмiхнене, рум'яне, дихне жадобою життя,  новi  думки,  нове
чуття - i знов воскресну я. Мотря губилася в думках. Розпливалася  в  них,
як рiчка в морi, як звук у просторi, як слiд вiрла у хмарах. Мотрi - нема.
   Любов Хведорiвна сидiла бiля постелi доньки й не знала, що  ?й  робити.
Пробувала всiх лiкiв, що мала у сво?й  домашнiй  аптецi,-  не  допомагали.
Лiкаря кликати не смiла. Вiн був бiля Кенiгзена. Свiтлiйший  наказав,  щоб
Кенiгзен жив, поки його не переслухають i  не  покарають.  Лiкар  старався
сповнити наказ свiтлiйшого.
   До Любовi Хведорiвни свiтлiйший був незвичайно ввiчливим. Не  питав  ??
про нiщо, обiцяв ласку царську i заспокоював, що ?й не  станеться  кривда.
Вона вдовиця по Василю Леонтi?вичу, що через злобу гетьмана Мазепи втратив
життя, спасаючи царя.  На  прохання  матерi  згодився  злагодити  долю  ??
доньки., Хоч вона заслужила собi на велику кару, але заради пам'ятi батька
свiтлiйший дозволя? Любовi  Хведорiвнi  взяти  поки  що  пiд  свiй  догляд
доньку. Обидвi вони не можуть оставатися в  Батуринi.  Ще  нинi  дiстануть
карету i конвой, ?х вiдвезуть у найближчий монастир. Що  далi  -  вирiшить
цар. Ще нинi, значиться, ?м в дорогу. Як же тут Мотрю везти?
   Любов Хведорiвна клала зимну воду, розiгрiвала ноги доньки, цiлувала ??
руки. "Пiднiми сво? повiки, глянь на матiр свою безталанну, ти  тепер  для
не? усе".
   "Мати... Любов Хведорiвна... тут?.. I тебе загнали в цей кут,  звiдкiля
виходу нема"...
   "Не бiйся, Мотре. Ще нинi виберемося з того пекла.  Пере?демо  в  мiсце
захисне,  безпечне,  заживемо.  Одужа?ш,  розвеселишся,  будемо   дякувати
Боговi, що пощадив нас".
   "А ?х?"
   "Кого?"
   "Усiх... Гада?ш -  Мотря,  голубка  сизокрила,  гада?ш,  вона  гетьмана
любила, Чуйкевича, тебе? Не любила я нiкого i всiх. Не бажала я  нiчого  -
це грiх. А бажала я усього для всiх - волi i слави. Чому ти не така, мамо,
як колись".
   "Яка, доню, яка?"
   "Горда, невгнута. I тебе доля зломила. Доля, то сила, а ми тiльки люди.
Доля i люди - вороги споконвiчнi".
   "Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його iм'я святе.
Вiн не забуде про нас".
   "Про Укра?ну забув".
   "Господь не забува? про нiщо".
   "Забув. Ворогам ?? кинув на поталу".
   "I вороги не вiчнi. Нинi нам, а завтра ?м".
   "Завтра  буде  запiзно...  Чу?ш,  мамо?  Дзвонять  дзвони.  Похорони...
похорони... ховають Укра?ну. Насипали могилу аж до хмар. А  на  могилi  не
хрест, лиш цар... Агуш! Агуш! Агуш!
   Женiть, женiть його! Бо шкода душ, бо шкода душ!..
   Не прогнали... Пропало... 0-го!"
   Любов Хведорiвна заспокоювала доньку.  Нема  тако?  могили,  щоб  можна
Укра?ну похоронити. Ще бiльшою i кращою воскресне.
   "Але коли?.. Нас тодi на свiтi не буде. Настануть поколiння - з болем у
душi i страхом у серцi. Поколiння - раби. Страшно, мамо".
   "Бог милосердний - не вiдвернеться, простить".
   "Великi нашi грiхи. Не знаю, чи схоче простити!"
   "Треба вiрити, Мотре. Будемо молитися до Бога".
   "В монастирi?.. Молитися треба дiлами".
   Любов  Хведорiвна  не  знала,  що  вiдповiсти.  Пригадала  собi   першу
мандрiвку Мотрi в монастир.
   "Поки що - там, бо нинi там  тiльки  й  безпечно.  А  втишиться  -  так
пере?демо на хутiр".
   "З ласки царя... А може, у Сибiр... Не ти, а я".
   Любов Хведорiвна одне мала  на  гадцi,  щоб  заспоко?ти  Мотрю.  Кожно?
хвилини могла за?хати карета, бо свiтлiйший велiв,  щоб  ще  нинi,  вночi,
зруйнувати  двiр  до  основ.  Треба  Мотрю  забрати.  I  Любов  Хведорiвна
нахилилася над постелею.
   "Монастир недалеко вiд Десни. А за Десною, ти зна?ш..." -  прошепотiла.
Донька глянула на  маму.  Поки  пiдносилися,  зiницi  росли  й  наливалися
життям.
   "Як по?ду за Десну, не верну аж на весну".
   "?дьмо, мамо!" - i пробувала встати. Але голова  тягнула  ??  назад  на
подушки.
   Любов Хведорiвна натирала виски старим вином. "Я тобi, доню, i  вбрання
тепле привезла, шубочку соболеву, тую, що ти  так  любила.  Дай,  я  вберу
тебе".
   Мотря не противилася. Лежала без чуття. Думки порозлiталися , як птахи,
i в головi зробилося тихо. Лиш того вiдчуття,  немов-то  ??  розтягають  i
розшарпують, не могла позбутися. Вiдчуття прикре, аж болюче.
   Коли б заснути крiпко, крiпко i не будитися бiльше...

   * * *
   Погасла коротка днина. Любов Хведорiвна запалила свiчку i готовилася  в
дорогу. Мотря лежала вбрана. Не рухалася. Заснула.
   В Любовi Хведорiвни тiльки й гадки було, щоб ?? вирвати з того пекла  й
перевезти в монастир. За тою гадкою забувала про все, про  сво?  ма?тки  i
про синiв. Сини - мужчини, дадуть собi раду, а ма?ткiв - пощо  ?й  ма?тки.
Коли б Мотря жива. Сини... i Любов Хведорiвна здригнулася...
   Пригадала собi сина Василя, що  був  оженений  з  Апостоловою  донькою.
Апостол з Мазепою пiшов. Коли б цар не хотiв карати зятя за провину тестя.
Але ж бо Василь покiйного Василя Леонтi?вича син.  Що  син,  то  не  зять.
Батько ближчий вiд тестя. I вона заспоко?лася. Якось  Бог  дасть,  коли  б
тiльки щасливо перевезти Мотрю. Заторохтiла карета, хтось легко постукав у
дверi.
   "Увiйдiть".
   Увiйшов офiцер, котрому Меншиков доручив конвой. Вдвiйку винесли Мотрю,
примiстили в каретi, обтулили, i карета двигнулася з мiсця.  Торохтiла  по
замерзлiй землi.
   Любов Хведорiвна нахилилася над донькою, долонi  сво?  тримала  над  ??
очима. Боялася, щоб Мотря не побачила страхiтних палiв.
   Але Мотря не приходила до себе. Втратила пам'ять чи спала. Карета скоро
пере?хала вулицю i повернула на поле.
   Потонула в густiй iмлi, як у хвилях моря.
   Лишала за собою згарища, трупи, ру?ну - жахливе дiло переможцiв.
   Стада воронiв i крукiв налiтали, як хмари.
   Крякали й билися над трупами, хоч ?х було скрiзь так багато. Тисячi.
   Перед мостом карета зупинилася. Тут  збивали  тратви,  на  котрих  мали
пускати шибеницi з козаками.
   Любов  Хведорiвна  перехрестилася,  вiдвернулася  вiд  Мотрi  i   важко
заридала.
   "Беззаконi? мо? прости i грiх мой  перед  тобою  ?сть  вину",-  шептала
слова псалмоспiвця.

   _ДИВУВАВСЯ СЕЙМ..._
   Дивувався Сейм, перепливаючи попри Батурин, чому  там  нинi  так  тихо.
Звичайно навiть серед ночi свiтилося у деяких  вiкнах.  В'?здовi  брами  i
замковi мури  пильнувала  озбро?на  сторожа,  вартiвники  з  лiхтарками  й
галябардами проходили вулицями й вигукували: "Обережно з огнем!"
   Не було ночi, щоб до гетьманського двора не прискакав на  баскому  конi
якийсь  посланець,  щоб  не  надтягнув,  опiзнившися  в   дорозi,   якийсь
полковник, сотник або iнший старшина. Чумаки радо  спочивали  в  Батуринi,
знаючи, що тут ?м не буде нiяко? шкоди. Чужi  купцi  при?здили  з  возами,
навантаженими всяким  добром.  По  за?здних  дворах  не  раз  i  цiлу  нiч
забавлялося веселе товариство.
   Нинi нiби гураган перелетiв туди. Камiнь на каменi не остався. Нi  один
двiр не залишився цiлим.
   Анi краса, нi стариннiсть будинкiв не  спинили  ру?нницького  завзяття.
Гинули жiнки зарiвно як i мужчини, дiти, як i старцi,  вимордовано  дiдiв,
батькiв i внукiв.
   Трупи не похованi лежать там,  де  ?х  заскочила  смерть.  Для  бiльшо?
зневаги, для постраху  населення  вiдмовлено  ?м  останньо?  християнсько?
прислуги.
   Хай над ними небеснi зорi замiсть ярих свiчок свiтять, а вовки  хай  ?м
"вiчную" спiвають.
   Замiсть людей гайвороння, круки i  всяка  чорна  птиця  з  усiх  сторiн
злетiлася на похорони.
   Але зорi не хочуть свiтити, мiсяця не видно, тiльки вiтер ви?, раз нiби
плаче, то знов нiби злобно регочеться... Диву?ться -  бо  нiщо  не  спиня?
його лету, нi хати, нi мури, нi навiть дерева крислатi. Ще тiльки  останки
замкових мурiв стирчать, нiби останки зубiв у розторощенiй  щоцi  велетня.
Але й цей останнiй слiд могучостi колишнього Батурина залишиться тiльки до
слiдуючого ранку. Замок мають знищити до  основ,  щоб  нелегко  було  його
вiдбудувати.
   Наказ царський i завзяття  князя  Меншикова  повисли  над  гетьманською
столицею. Батурин ма? стрiнути доля Нiневi?, Тро?, Карфагену i  ?русалиму.
На вербах над Сеймом мають повиснути  не  арфи  старозавiтнiх  спiвцiв,  а
трупи повiшених батуринцiв, щоб степовi вiтри, як на струнах, грали на них
свою журливу пiсню, пiсню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко  крiзь
простори вiкiв.
   Диву?ться Сейм, перепливаючи попри Батурин,  що  таке  сталося  нинi  з
резиденцi?ю гетьманською...
   Лише не дивуються московськi караули. Привикли до ру?ни. Слова "цар"  i
"кара" зливаються в одне поняття.
   Iван Грозний i Новгород Великий, цар Петро i Батурин.  Цар  Петро  цiлi
повiти нищив i вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як вiн велить.
   Два вартових на ру?нах Батурина розмовля? з собою.
   "Завзятий народ, тi черкаси. Боронилися, як чорти. Соромно казать,  але
вiд мене якийсь дiд вiдбивався голiруч. Я на нього зi  штиком,  а  вiн  на
мене з кулаком".
   "I що?"
   "Що ж би. Все-таки, що штик, то не кулак. Поклав я його. Але  натомився
чимало. Прискакував проклятий, пiдстрибував, присiдав i кiлька  разiв  так
мене штовхнув, що аж свiчки засвiтилися в очах".
   "Зi мною, брат, ще гiрше було. Вбiгаю до яко?сь мiщансько? хати, а  там
жiнка з шаблею у руцi. Так на мене наперла проклята баба,  що  треба  було
подаватися назад на подвiр'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила сво?х
дiтей".
   "I ти втiк?"
   "Не втiк, а завалив дверi i хату пiдпалив".
   "Згорiли?"
   "Авжеж. Нi живо? душi не випустили ми звiдси. Зна?ш, коли б не  те,  що
був-таки добре випивший, то, мабуть, не дiждав би нинiшньо? ночi.  Нам  не
жалiли горiлки, а горiлка дода? вiдваги".
   "Розiгрiва?".
   "Не лиш розiгрiва?, а таке щось робить з чоловiком,  чортзна-що.  Тако?
хоробростi набира?ш, що по-тверезому i  згадувати  страшно.  Сам  себе  не
пiзна?ш".
   "А все ж таки, брат, страшно".
   "Чого?"
   "Людей ми порiзали, не поросят".
   "Звiрi звiрiв гризуть, а люди людей. Не будь вiйни,  то  намножилося  б
стiльки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасiв. Дуже-то плодний
народ, тi черкаси".
   "Плiдна земля, так i народ плiдний. Вся сила вiд землi. Коли  б  ми  не
знищили Батурина, то вiн за декiлька лiт вирiс би, як Москва".
   "Може б, i на Москву пiшов".
   "Може б, i пiшов. А не ходили козаки на туркiв?"
   "I наших вони побивали.  Згадати  Конотоп.  Мiй  батько  пiд  Конотопом
упав".
   "Там наших вигинуло багато".
   "Отож-то, брат. Зна? батюшка-цар, що робить".
   "Зна?".
   Вiтер ухопив якийсь снiпок i крутив ним.
   Снiпок пiдскакував, як живий.
   "Чорт весiлля справля?".
   "Багато нинi радостi мiж чортами".
   "Людям горе, а чортам радiсть".
   "Не згадуй чортiв серед ночi!"
   Хрестилися тричi й вiдрiкалися сатани i всiх дiл його.
   "Чу?ш?"
   "Що?"
   "Наче хтось стогне".
   "Пустяки... Це так. Пiсля кожно? рiзнi  причува?ться  чоловiковi,  нiби
хтось стогне i плаче. Поналазить того в вуха i не да? спокою".
   "Нi, таки стогне. Пiду подивитися що".
   "Iди. Постою. I так нiчого боятися. В Батуринi самi мерцi".
   За хвилину той другий вернувся.
   "I що?"
   "Козак якийсь не мiг умерти. Не дорiзали добре. Просив добити".
   "I ти добив?"
   "Ще б там! Маю  досить  на  совiстi  того  грiха.  Я  йому  свiй  штик.
Проколовся".
   "Страшно, брат!"
   "Чого?"
   "Стiльки кровопроливства ми нинi учинили".
   "Ми? Робимо те, що нам наказу? цар".
   Присунулися до себе й шепотом розмовляли далi.
   "Цар? А може, це не цар, лиш антихрист".
   "Може... А нам не один чорт".
   "Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме".
   "Як антихрист побiдить, тодi вiн буде Бог".
   "А як нi?"
   "Дурний! Молчать i не розговарiвать. Що таке ми? - I  солдат  сплюнув.-
От бачиш, що наш брат: тьфу! ...Я ранiше боявся теж. Хотiв утiкати в лiси,
душу спасати. Кажуть, по наших лiсах чимало таких,  що  перед  антихристом
тiкають. Але гадаю собi: пощо? Душа вiд Бога, хай Бог турбу?ться нею. Що я
тут мудрого сво?м дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а  тодi  треба
слухати його. Ми тiльки люди".
   "Люди! - i  другий  злобно  засмiявся.Люди!  Христос  наказував  любити
ближнього, прощати".
   "Або я знаю, що наказував Христос. Попи знають, а попи за царем".
   "Не всi".
   "Правда, що не всi.  Але  ж  попи  благословлять  нас  хрестом  святим,
випроводжаючи в похiд. Чорт ?х зна?, де правда. Краще не думати  над  тим,
бо збожеволi?ш".
   "Кажуть, у Батуринi було нинi багато божевiльних, особливо жiнок".
   "В жiнок розум слабший. Не витримували довго.  Я  сам  бачив  таку,  що
подавала себе за святу Катерину".
   "Одна казала, що вона ангелиця з неба. Пiдскакувала,  руки  розгортала,
як крила, нiби до неба летiла i - не могла. Багато смiху було, поки ми  ??
не вбили".
   "Гарна?"
   "В Батуринi багато гарних жiнок. Аж жаль. Я на таку дiвчину попав, кажу
тобi, на таку гарну, що хоч пальцi цiлуй".
   "I?"
   Солдат тiльки рукою  махнув:  "Хотiв  з  нею  отак-о  погратися  трохи,
розумi?ш, а вона як не  лусне  мене  в  пику,  аж  менi  зуби  захиталися.
Красуня!"
   "I - що? Що?" - допитувався товариш. Йому хотiлося почути щось  веселе,
живе.
   "Вбив я ??. А тепер жалiю, бо вже на таку гарну не попаду. Але  не  мiг
поздержати злостi. I таки заболiло. Сильно вдарила".
   Присунулися ще ближче. Шептали собi до вуха.
   "Зна?ш, брат, у нашiм батальйонi ? такий, що живих жiнок не любить".
   "Нi?"
   "Навiть не дивиться на них".
   "А як?"
   "До вмерлих охоту ма?".
   "До вмерлих? - i той другий сплюнув.- Того я навiть слухати  не  люблю.
Живi з живими, а вмерле, то вже другий свiт. Нам до них не торкатися".
   "Грiшне".
   Замовкли й дивилися перед себе у пiтьму, нiби хотiли  розв'язати  вiчну
загадку, що таке вмерлi i що другий свiт.
   Нараз лiктями один другого торкнув.
   "Бачиш?"
   "Що?"
   "Нiби хтось ходить".
   "Де?"
   "По кладовищу. Бачиш?"
   Другий притакнув.
   "Нiби ходить... Вмерлець!"
   Перехрестилися i змовили молитву.
   "Говорять, душа дев'ять днiв не покида? того мiсця, де  жило  ??  тiло.
Звичайно на вiнику сiда? i стирчить".
   "Я чотирнадцятого дня душу на вiкнi бачив. Притулилася до  шибки,  така
бiла-бiла й дивилася так сумно на свiт".
   "Бiдна душа, жаль ?й вiдходити вiд нас. Все-таки привика?ш.  До  всього
чоловiк привика?".
   "I не тiльки те. Що на цiм свiтi - кожний зна? з нас, а що на другiм  -
не зна? нiхто".
   "На другiм краще".
   "Для праведних, а для грiшникiв пекло".
   "Пiдемо, брат, до пекла".
   "Га, що ж, як треба, то пiдем".
   "А тi? тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всi сво? грiхи".
   "Подякують нам".
   "Говори. Все-таки, брат, позбавили ми ?х життя. Бачиш, снуються  ще  по
кладовищу".
   "Сновигають... Говорять, пiсля битви душi погибших у бою далi  з  собою
б'ються. Як задивитися на хмари, то видно".
   "Чого не побачиш на хмарах. На  хмарах  i  кораблi  пливуть,  i  палаци
знiмаються, i люди товпищами снуються. Багато цiкавого на свiтi".
   З острахом дивилися на недалеке кладовище, по  котрiм  щось  снувалося.
Попiдносили комiри, повсували руки в рукави i мовчали.
   На кладовищу з одно? гробницi вилiз дiд. Його поранили  були,  пролежав
мiж трупами до ночi, а як скiнчилася рiзня, хильцем, хильцем, то  повзучи,
як вуж, долiз до кладовища. Всунувся у гробницю, котру вiдчинили  солдати,
ограблюючи домовини, i там пересидiв до пiвночi.  Темно,  вiтер  снiгом  i
попелами мете, солдати сплять, кого  горiлка  приспала,  а  хто  втомився,
"працюючи" над мiру, i дiд зважився вилiзти зi свого  сховку.  Розглядався
кругом.
   "Рiзуни окаяннi! Такого грiха  натворили.  Не  пощадили  нi  жiнок,  нi
дiтей. Бог би ?х побив!"
   Припадав до тiл, мацав чи теплi, вухо прикладав до грудей, чи не  почу?
удару живого серця. Морозом смертi проймало його. Дiд  не  боявся  трупiв.
Прожив бiльше нiж сотню лiт. За молодих лiт не в однiй пригодi бував.  Раз
у битвi цiлий його курiнь полiг.  Вiн  один  остався.  З-поза  трупiв,  як
з-поза валу на ворогiв стрiляв. Не  раз  онукам  розказував  тую  пригоду.
Оповiданням сво?м викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось  живим
у Батуринi остався i внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть
не затулила правдi уста. Шукав живих.
   Як же втiшився, натрапивши на якогось недобитого козака. Оглянув  рану,
заволiк його до гробницi i примiстив, "Не стогни, щоб ворог не почув. Вони
ранком покинуть наш Батурин, вовкам i крукам залишать його на жир.  А  ми,
сину, на злiсть ?м житимемо. Зробимо  тут  лад.  Позапрату?мо  покiйникiв,
поживемо ще. Життя навiть вiд царiв сильнiше".
   Якогось хлопця на плечах принiс, бо цей сил не мав iти. I теж примостив
його поза домовинами в могилi. Молодицю якусь привiв. "Не плач,  доню,  не
плач. Досить тут слiз пролилося. Який iз них хосен? Хосен може бути лиш  з
дiла. Дiло робитимемо".
   Вiрив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшеницi знайшов. В  землю  його
загрiб i ратицею  притоптав,  щоб  не  зродило.  А  зерно  щолиш  у  землi
скiльчилося, виросло й видало стократний плiд. Дiд вiрив, що i з Батурином
так само буде. Не пропаде вiн, о, не пропаде!
   Останеться. Хоч би лише вiн один - дiд. Розкаже  живим,  що  претерпiли
покiйнi. Живi, хай живе гадають.
   Правди i волi не  захова?ш  у  землю  i  не  притопчеш  сво?м  чортячим
копитом, ратицею антихристовою.
   Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скiнчився  свiт.
Дiд вiрить у його безконечнiсть, вiрить, що Укра?на не вмре. Скiльки ?? не
грабували вороги. Хто на Вкра?ну прийшов, той i  ворог.  А  вона  оживала,
обновлювалася i процвiтала новою красою. Невмируща вона.
   "Одно страшне,- говорив до себе дiд,- що робучий народ дивиться на свiт
не сво?ми очима. Дивиться i не бачить, де ворог,  а  де  свiй.  Су?титься.
Пiсля кожно? пригоди  вину  на  провiдникiв  спиха?,  бони  завинили  його
нещастю". Дiд вжахнувся. Пригадав собi,  як  народ  вождiв  сво?х  ворогам
видавав. "Хай ваша голова за нас iде". От що болiло дiда. Вiн сам був не з
панiв, але з "подлих", як москалi казали. Та поживши чимало й роздивившися
в свiтi,  побачив,  де  свiтло,  а  де  тiнь.  Батька  Хмельницького  часи
пам'ятав. I його двiчi хотiли видавати. Та вiн не з  таких  був.  I  помiж
козацтвом мав чимало вiрних собi, що  скорiше  дали  б  себе  покраяти  на
шматки, нiж видали б свого вождя.
   Втомившися важкою працею, дiд присiв на каменi бiля гробу й думками сто
лiт життя свого пробiгав.
   Який довжезний шлях i скiльки на ньому горя!
   А все iз-за тi?? су?тливостi. Не вмi?мо ми однодушне постояти  за  свою
правду.
   Батурин стояв...
   Дiд кляк  i  молився  довго-довго:  "Господи,  Боже,  життя  i  радостi
подателю, судi? справедливий i безкорисний,  прийми  жертву  отсю  велику,
найбiльшу з дотеперiшнiх, за  прощення  наших  грiхiв.  Не  досвiдчай  нас
карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогiв невблаганних, дай нам
бути хазя?нами повновласними у сво?й власнiй хатi. Дай нам, Боже, добитися
волi, щоб славилося тво? iм'я святе, щоб ми не проклинали, а  благословили
тебе сво?ми вольними вустами".
   I молився дiд, щоб Господь  не  велiв  йому  вмирати  з  прокльоном  на
вустах, лише позволив з надi?ю в душi вiдiйти з  цього  свiту.  Вiн  чесно
прожив на ньому сотню лiт, не жалiв трудiв, не жахався нi  ран,  анi  мук,
витривало боровся за волю i за славу. Не доведи, Господи, щоб пiсля  того,
що сталося з Батурином, народ показав себе негiдним найвищого добра, сво??
власно? держави. Не доведи, щоб вiн у заслiпленнi, мов у слiпотi, iснував,
не розбираючись,  де  вороги,  а  де  приятелi  його,  щоб  вiн  зраджував
провiдникiв сво?х. Був би це грiх важкiший вiд усiх грiхiв наших, за  який
прийшлося б нам покутувати довго, може, столiттями цiлими.
   "Господи! жизнi i блага подателю, не опускай нас".
   Московськi караули понасували комiри на вуха, повпихали змерзлi руки  в
рукави, з острахом спозирали на цвинтар.

   "Страшно, брат!"
   "Страшно..." ГАРМАТИ
   Бiля кожно? гармати два щонайсильнiшi драгуни, як  кати.  В  кожного  в
руках молоти двопудовi. Диво, як ?х чоловiк може двигнути. Пiдносять, жили
?м набiгають, як посторонки, обличчя налива?ться кров'ю... у-ух!
   Молоти, як удари грому, в дула гармат  валять,  гармати  здригаються  i
дзвонять,  як  на  соборах  щонайбiльшi  дзвони.  Ще  голоснiше,  гучнiше,
тривожнiше.
   Нiби порятунку благають.
   Нiхто  на  порятунок  не  йде.  Хоробрий  гарматний   осаул   Кенiгзен,
побачивши, що Батурин  пропав,  даром  дожидався,  коли  разом  iз  замком
полетить до неба. Догадався, що Мотрi не довелось свого сповнити, й  хотiв
сам собi зробити кiнець. Не довелось. До його приставили сторожу,  старому
хiрурговi батогами грозили, що не добре стерiг. А раннiм  ранком  посадили
обох у волоську пiд будою брику i вiдправили за Сейм.  Кенiгзен  з  обозом
московським по?де до царя. Йому, Чечелевi (як зловлять) i iншим  визначним
старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам  муки
та й окрема смерть.
   Пушкарi здебiльшого загинули, бо не хотiли здати сво?х гармат. Тих,  що
живими в московськi руки попали, ще перед ви?здом з мiста покарають. Вони,
збитi в гурт, зв'язанi по руках i по ногах, що ворохнутися годi, бiля муру
на свiй кiнець чекають.  Догадуються,  яку  нагороду  за  ?хню  хоробрiсть
придумував для них князь. Чекають.
   А драгуни  гармати  розбивають,  важкi,  котрi  з  мiсця  рушити  годi,
щонайбiльшi. За кожним ударом сипляться рештки мурiв, оха?  земля,  ворони
зриваються з трупiв i  з  криком  якнайдальше  вiд  того  мiсця  летять...
"Ух-ух-у-ух!"
   I за кожним ударом  вiдлiтають  з  гармат  мистецькi,  гарно  виробленi
оздоби - з арматурами, з написами, з роками, коли ?х вiдлито. Деякi  ще  з
Богданових часiв, iншi гетьман Мазепа придбав, не жалiючи великих  грошей.
Всiм ?м тепер кiнець. Батурин треба безборонним лишити навiки-вiкiв.
   Череп'я з дул, особливо гарно повироблюванi голови,  князь  Меншиков  з
собою забере. Меншi гармати по?дуть перед ним, як полоненi, як свiдки його
велико? побiди.
   Прощайтеся з мiстом сво?м, з  мiсцями,  на  котрих  так  довго  стояли.
Заревiть ще раз, чи не забули ревiти, чи вас Кенiгзен не загвоздив. А  щоб
ви пороху й куль  не  збавляли  даром  -  пiдождiть.  I  до  кожного  дула
прив'язують одного з гармашiв. Руки до дула, ноги до колiс, студене  гирло
доторка?ться теплих плечей. "Пали!"
   Гармата пiдстрибу?, реве, випльову? з довгого горла ядро i разом iз ним
плю?  шматками  порозриваного  людського  тiла.  Прощаються  з   Батурином
гармати.
   Пiдкочують пiд них колiсницi,  впрягають  по  двi-три  пари  коней,  не
скорих, а крiпких, i гармати найближчою дорогою з городу ви?жджають.
   Та  дорога,  хоч  не  прометена,  а  ви?жджена  гаразд.  Чимало  трупiв
пере?хало на нiй.  Костi  поторощили,  а  тiло  перемiсили  зi  снiгом,  з
попелом, жужелицею, заморозею земною.
   Пере?жджають гармати, фальконети i гакiвницi, за ними вже  не  конi,  а
люди на низьких, залiзом кутих вiзках вивозять усяких розмiрiв моздирi. За
гарматами останки мунiцi?  з  Батурина  вивозять  в  ящиках  i  в  бочках,
шкiрами, полотнами й кожухами понакриваних, щоб порох не  замок,  бо  снiг
полiта? мокрий i легко топливний.
   А  за  мунiцi?ю  тягнуться  вози,   навантаженi   шаблями,   рушницями,
самопалами, аркебузами й торунськими  мушкетами,  булавами  до  розбивання
шоломiв i молотами до розвалювання панцирiв, вози, навантаженi бердишами i
списами дев'ятилiктевими, вози, повнi  усяко?  збро?  з  рiзних  фабрик  i
рiзних часiв, котро? чимало призбиралося в мiстi i в гетьманських складах.
Усе, що з димом не пiшло, що не змарнувалося  в  бою  i  чого  солдати  не
розiкрали, як круки, вивозив з Батурина князь.
   ?хали на возах  цiлi  гори  кожухiв,  свиток,  кунтушiв,  делiй,  гунь,
байбаракiв, усякого мужеського, жiночого й дiточого вбрання, а за ними, як
зi снопами, торохтiли вози з бiлизною, шнурами  крiпко  поперев'язуванi  й
рублями згори попридавлюванi, щоб не губилося те добро  по  дорозi.  А  на
дальших возах, телiгах, мажах - тисячi пар чобiт, юхтових, грубо  кутих  i
сап'янцiв жовтих та червоних без  пiдкiвок,  бо  ?х  здебiльшого  солдати,
збираючи цей крам на купи, до сво?х кишень поховали,  черевики  з  тонкими
пiдошвами, оксамитнi, й мешти шовковi, а далi  -  всiлякi  пояси,  хустки,
скатертки, занавiси, зво? полотна й постави сукна, стiльки того, що  можна
б кiлька ярмаркiв великих заповнити, можна б одягнути  i  прибрати  кiлька
мiст, хоч би й на яке велике свято. I меблi, i  посуд  не  залишив  князь.
Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартiсть, забирав свiтлiйший
iз собою. Його в Батуринi не треба. Батуринцям уже  нiчого  не  треба.  ?х
трупи лежать голi, обдертi, нiмi. Не  треба  крукам  добиратися  до  тiла.
Вовки не потребують роздирати чобiт. Легше пообжирають тiло аж до  костей.
Коли б був час, свiтлiйший казав би розкопати мiсто, бо, мабуть, не одне в
землю позакопували мiщани. Та йому спiшно. I так забарився довго.
   Щокраще й цiннiше - перськi коври й турецькi макати,  срiбну  посуду  й
соболевi шуби - свiтлiйший велiв  зiбрати  на  окремих,  шкiряними  будами
понакриваних, возах. Вони пiд  сильною  ескортою  ?дуть.  А  посерединi  -
скринi з гетьманськими скарбами, ?х добре треба мати на оцi, бо солдати, а
навiть офiцери "болi? клонятся к лакомству i карману, нежелi к служб?". Не
треба доводити ?х до грiха.
   А на останнiх возах, помiж чурами та конюхами,  помiж  усяким  "подлим"
ста?нним та кухонним народом, сидять жiнки, дiвчата й молодицi. Хто ?х там
нинi розбере. Це здебiльшого тi,  що  по  шинках  i  по  гостинних  дворах
служили, нетутешнi,- квiтки вiтрами з чужих пiль занесенi. Гасили вони  не
тiльки жагу горла, але  й  сердечну  спрагу  сво?х  гостей,  i,  як  умiли
приговорювати до них колись, так i  тепер  договорилися  до  того,  що  ?х
пощадили. Нехай там  пригодяться.  Це  не  шкiдливий  народ.  I  ?хав  цей
нешкiдливий народ на новi непередбаченi пригоди, на  новi  дикi  забави  в
нових, чужих панiв. Понасували собi  хустки  на  очi,  бо  соромилися  тих
трупiв, що з нiмим докором, скляними очима  дивилися  на  них.  За  возами
ступали  вiддiли  московського   вiйська.   Бруднi,   обплямленi   кров'ю,
притрушенi  сажею  i  димами,   грiмко   вистукували   чобiтьми.   Кармани
повiддувалися. Годi ?м було поховати всього добра.
   Офiцери приставали до них: "Бач, як набухався, злодюга".
   "Дещицю запопав, ваше високородi?. Грiх, щоб марнувалося добро".
   За вiйськом  везли  поранених.  ?м  одним  не  поталанило.  Вивозили  з
Батурина  порозбиванi  голови  та  покалiченi  руки  й  ноги.  В  Батуринi
боронилися навiть жiнки.
   Перед Сеймом спинилася та довга, рiзноманiтна валка.
   Ворог не напирав на них ззаду. Чекаючи на чергу, поки  ?х  впустять  на
мiст, роззявлювали роти i дивилися на Сейм. Вдруге такого не побачать.
   Сеймом плили дошки, колоди, тратви.
   До дощок i колод поприбиванi або поприв'язуванi козаки. Тiльки  вбрання
на них, що власна кров. Це ?х червона китайка, заслуга козацька.
   Прийма? Сейм козакiв у сво? обiйми, несе, колише, гойда?  ?х  на  сво?х
хвилях, нiби заспоко?ти хоче ?х болi важкi i ?х сором великий.  Колоди  на
криги  попадають,  борiкаються  з  ними,  криги  беруть   ?х   пiд   спiд,
перекидають, перескакують через них. То  знову  крига  вдаря?  об  колоду,
вискаку?  на  не?  i  ляга?  козаковi  на  груди.  З  берегiв  i  з  мосту
розлягаються крики i смiх.
   "Накрився, щоб теплiше було!"
   Через другого лиш перевалилася, шкiру поздиравши з нього.
   "Не все в середу Петра",- гука? натовп.
   Крига колоду пiд спiд бере.
   "Той уже ма? спокiй".
   Другу до берега прибило.
   "Вiдбивай, вiдбивай, хай i там люди побачать!"
   Вiдбивають колоду вiд  берега,  i  вона  далi  посува?ться,  хита?ться,
пiдстрибу?, крутиться, гуля?, як трiска.
   Пливуть червонi, страхiтнi дошки й колоди долi рiчкою Сеймом,  звiщаючи
мешканцiв хуторiв i сiл прибережних про силу i славу великого царя.
   "Тратва,  тратва   пливе!"   -   i   юрба   захиталася,   схвилювалася,
збентежилася.
   Та не зi страху перед тим, що побачила, а з  цiкавостi,  яко?  не  може
позбутися на вид мук i страдань сво?х ближнiх.
   Нiчого цiкавiшого не зна?. Штовхаються,  тручаються,  деруться,  кожний
хоче дiстатися на мiсце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать.
   На  тратвах  -  шибеницi,  а  на  них  -  козацькi  старшини.  Чуби  ?м
пообдирали. Висять неначе  в  червоних  шапках.  З  голов  кров  червоними
поясами сплива? на ?х голi тiла. Червонi тратви, червониться вода.
   Тратви теж попадають на  криги,  але  ?х  криги  не  спинять,  пливуть,
похитуючись злегка. Хитаються шибеницi, а повiшенi гойдаються на  них,  як
на дзвiницi дзвони. Вимахують руками й ногами - грiзно-смiшнi.
   Натовп реве.
   Тратви перепливають i губляться в iмлi.  Вже  не  видно  нi  дощок,  нi
трупiв, тiльки на  сiрому  небi  бовванiють  червонi  плями...  Гаснуть...
кругом iмла, густа, важка, гнiтуча.
   Зрива?ться вiтер. Хвилю? Сейм, шумить, нiби сердиться.
   Валка посува?ться до мосту. Перевалилася.
   Двига?ться табiр.
   За ним залиша?ться ру?на.  Трупи,  калюжi  кровi,  недогризенi  кiстки,
гнiй.
   Диву?ться Сейм,  що  так  тихо  кругом.  Тiльки  гайворони  хмарами  на
зруйнований город налiтають, крилами б'ють, кричать, за  смачнiший  шматок
деруться... як люди...
   По городi бiгають собаки.  Шукають  сво?х  хазя?нiв,  а,  знайшовши  ?х
неживими, сiдають бiля трупiв i виють.
   По кладовищу сну? столiтнiй дiд. Як Агасфер, як Богом забутий  грiшник,
котрий умерти не може.
   У нього тепер дiла дуже  багато.  На  дiдовiй  головi  весь  Батурин  -
останки життя, що зберiглося мiж ними.
   Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тлi?. Дiд певний,  що  так
само iскри нашого життя ворог не погасив до краю. Дiд у Батуринi  хазя?ном
тепер. Перешука? його, перери?, загляне в кожний куток,  в  кожну  щiль  i
добуде звiдти усе, що живе й цiнне. Недужих  лiчитиме,  голодних  нагоду?.
Вiн зна?, де ? хлiб.
   А тодi  й  на  трупи  черга  прийде.  Добре,  що  зимно.  Полежать.  Не
дармуватиме дiд. Сто лiт трудився, потрудиться й тепер. Не бо?ться  працi,
не праця страшна, а лiнивство, охота жити з легко? руки, та  ще  з  чужо?.
Дiдовi треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких  караулiв  або  чи  не
поскривалися тут якi мародери. Ця порода  людей  найпоганiша  з  усього  -
гi?ни. Дiд добува? з-пiд домовини рушницю, набива? ??, iде.
   Озираючися, наслухуючи, ловлячи кожний шелест сухого  листка,  обходить
кладовище i зазира? у мiсто... Тихо, тiльки трупи, круки i собаки.
   Вночi, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними i  всiляке
гультяйство, що Бога не бо?ться.  Багато  в  дiда  роботи.  Вiн  перешуку?
мiсто. Зна? оподалiк вiд замку один тайник. Не великий, але безпечний.
   Туди стяга? усiх недобитих, поранених i здорових. Зна?, чого  ворог  не
знав: де, в якiй пивницi задоловано збiжжя i м'ясо, де заховано бiлизну  й
одiж. Усе зна?. Кому ж би знати, як не йому!
   "Нема, дiтоньки, гетьмана в нашiм Батуринi, анi Чечеля,  нi  Кенiгзена,
так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Вiд безладдя i вiд  непослуху
все наше безталання".
   I дiда слухають. Здоровi виходять  разом  iз  ним  перешукувати  мiсто.
Переносять у тайник тих, що в гробницi лежали. Улаштовуються там, як першi
християни.
   Дiд нiкому плакати не дозволя?. Закуси зуби i  живи.  Живи  ворогам  на
злiсть, на перекiр царевi.
   "Не винищить вiн нас! Життя сильнiше вiд  насилля".  А  коли  втомлений
цiлоденною працею ста? пiд вечiр на останках мурiв i дивиться  туди,  куди
Меншиков зi сво?м вiйськом вiдiйшов, то  подоба?  на  опира  або  на  духа
помсти. Нiби дух Батурина з гробу встав  i  грозить  царевi  Петровi.  "Не
приборка?ш нас!"
   Круки  з  криком  лiтають  над  його  лисою  головою.  "Проженемо  вас,
пiдождiть",- каже до них. Бездомнi пси впiзнають дiда, ластяться до нього,
скiмлять. Вiн i про них обiця?  подбати,  нагодувати  ?х,  щоб  тiльки  не
бралися до трупiв, бо це грiх.
   Потiша?, що на ру?нi розпочнеться нове життя, спалахне  теплий  вогонь,
жiнки варитимуть страву, собакам знову сво? дiло буде. Не забуде  дiд  про
нiкого i про нiщо.
   Сходить з мурiв, бо нiч.  Як  привид  по  пожарищу  сну?ться.  Як  тiнь
всува?ться до потайника.
   Життя, винищене угорi, поки що мусить сховатися вниз, у пiдземелля.
   _УКРА?НСЬКА ДУШЕ!_
   Чечель  з  недобитками  козацтва  крiзь  гетьманський  сад   насилу   з
обложеного Батурина вийшов. Ворожих вiддiлiв тут не було. Вороги на досить
далеких звiдси пунктах вдиралися в мiсто i заливали його.
   Попадалися тiльки московськi варти, кiннi й пiшi чурi полеглих царських
офiцерiв, конюхи, котрi перед кнутами й  батогами  повтiкали  з  обозу,  i
всiлякий iнший хибкий  народ.  Як  вовки  студеною  зимою  крутяться  бiля
хуторiв i дворiв, щоб зарвати яке теля або хоч вiвцю, так  вони  мишкували
кругом мiста, чи не кине ?м доля який  шматок  зi  свого  багатого  стола.
Гетьманський  двiр  приманював  ?х  зокрема.  Казки  про  його   багатства
розпалювали ?х уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку.  Або  пан,
або пропав.
   Зi сторожами треба було зводити бiй. I то скоро, нагло,  бо  це  рiшало
спiр про життя i смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з  останками
козакiв з мiста вискакував. Щоб сторожi не подали про це знаку,  треба  ?м
навiки затулити рот. Розлюченими звiрами кидалися на них, зводили короткий
i жахливий бiй не пальною збро?ю, а ножами, келепами, кулаками, i  щасливо
добiгали до Сейму.
   Гонив за ними рев здобутого мiста, що конало на ножах,  серед  жахливих
мук. Гонили за ними зойки рiзаних жiнок i дiтей, останнi  вигуки  завзяття
хоробрих батуринських оборонцiв. Червоний мiсяць  присвiчував  ?м  дорогу.
Батурин горiв, як мученик на вогнищi.
   А вони втiкають!
   Чечелеве серце розпадалося на двi половини.
   Одна казала: "Вертай i загинь разом iз iншими", друга  радила  втiкати,
рятуючи спосiбних до дальшо? вiйни козакiв. Батурин - це тiльки один  стан
у визвольнiй боротьбi, хто зна?, якi бо? чекають  ще  його.  Жаль  кожного
живого чоловiка. Треба щадити кожну мужеську долоню, що може двигнути меч.
Чуття i розум боролися в Чечелевiй душi. Розум  перемагав.  Перейти  Сейм,
пробратися до Десни, до  гетьмана,  до  шведiв;  це  було  його  теперiшн?
бажання. Кожний козак, якого туди приведе, за сотню вартий -  вiн  Батурин
пережив.
   Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу.  Були  тут  не  тiльки
сердюки i всяких полкiв козацтва останки, але  й  мiщани,  а  навiть  дещо
чернi, що настягалася до Батурина ще перед  облогою  i  переживала  недолю
цього безталанного мiста. Цiла ватага - одна велика рана, бо ледве чи  був
тут один здоровий чоловiк, один, з  котрого  не  спливала  б  кров,  один,
котрого душа  не  страждала  б  на  саму  згадку  про  Батурин.  Втомленi,
виснаженi до останку, з мозками, розпаленими хворобливим жаром, з серцями,
повними невисловленого жалю, з очима, в котрих горiла охота помсти,  бiгли
за сво?м провiдником навмання, обiдранi, пiвголi, здержуючи насилу стогони
тiла й ридання душi. Тiльки зуби дзвонили, клацали, як сiкачi, i  калiчили
до кровi уста.
   Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю  зимну,  заморожену,
на снiг, у болото, тонким льодом, як западня, покрите.
   Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до не?, зривалися знову,  бiгли,
хотiли догнати сво?х. Щоб лиш разом, щоб не конати  одинцем  на  вiтрах  i
стужi, на бездорожних полях, серед страху, що кожно? хвилини  настигне  ?х
погоня. Бiжать, падають, головами розбивають  лiд,  з  ран  останки  кровi
витiкають, не врятувати, не спасти ?м життя! Обезсиленi, з морозом, а не з
кров'ю у жилах лежать у шуварах  i  лозах  понад  Сеймом,  борiкаються  зi
смертю. Лежать i слухають, як десь далеко скиглить, зiтха?, рида?  i  реве
?х безталанний Батурин, як чоловiк, що гине i сконати не  може.  А  з-поза
Сейму, з лугiв i очеретiв, свiтять, як вогники блуднi, голоднi очi вовкiв.
   Малi? Чечелева ватага. Чий крик зачу? полковник, того пiднесе з  землi,
вiзьме за руку, ряту?.
   I другi роблять так, як вiн. Але годi вертатися по тих, що прилишились.
Полковник Чечель провадить тих, що за ним iдуть. I сам  вiн  порубаний  та
посiчений, кров з неосмотрених ран  сплива?,  в  жилах  то  жар,  то  лiд.
Завзяття його на ногах трима?, почуття вiдповiдальностi не да?  покластися
на землю i сказати: "Робiть собi, що зна?те, я далi не можу йти".
   Полковник Чечель  хоче  добратися  до  гетьмана  та  здати  йому  звiт.
Розказати, як виконав наказ свого вождя, хоче почути вiд нього виправдання
або догану, готов прийняти кару за те, що мiста не вдержав,  а,  втративши
усяку надiю, утiк.
   Полковник Чечель на всякий випадок  перед  приходом  москалiв  декiлька
човнiв сховав у шуварах.
   Зна?, де вони, бо?ться тiльки, чи ворог ?х не добачив i не забрав.
   Тепер туди добратися можна, бо на  болотах  заморозь  сто?ть...  Човни,
славити Бога, ?!
   Добувають ?х, знаходять весла,  тягнуть  до  води.  Кожний  до  першого
спiшиться. Всi хочуть першими переплисти рiку, нiби на другому березi  вже
нiяко? небезпеки нема - спасiння. Доводиться бо? зi сво?ми людьми зводити,
з тою нашою природженою безкарнiстю,  з  тим  кари  гiдним  безладдям.  До
розуму приговорю? ?м, до сумлiння. Бачать же - вiн не спiшиться, жде, поки
переправляться  усi,  останнiй  пере?де.  Насилу  вговорю?  ?х,  як  Харон
перевозить укра?нськi душi за Лету, на другий бiк.
   Допали другого берега, принишкли до землi, дрижать, дзвонять  зубами  -
замерзають.
   Дехто радить розвести огонь.
   Людям  треба  зiгрiтися,  тепло  додасть  ?м  сили.  Без   нього   вони
закостенiють.  Полковник  Чечель  противиться.  Каже,  що  це   божевiлля.
Побачать вороги, ще погадають, що гетьман на вiдбiй  поспiша?.  Самi  себе
ворогам видадуть у руки.
   "Розпалюймо вогонь. Рятуймо себе. Не слухаймо його".
   У натовпi лунають вигуки зловiщi:
   "Довiв Батурин до загибелi, хоче загубити нас".
   "Як бачив, що не вдержить мiсто, чому  з  москалями  на  переговори  не
пiшов".
   Чечель на вигуки не вiдповiда?. "Хто хоче - хай за мною iде, хто  нi  -
хай грi?ться бiля вогню. Вiдповiдаю тiльки за тих, що слухають мене".
   Укра?нська душе, хто тебе може збагнути!
   Як Днiпро ти широка, як пороги шумлива й буйна, неспокiйна, не довiря?ш
нiкому, сама проти себе ста?ш. Всю вину на iнших  склада?ш,  за  собою  не
призна?ш грiха.  Котрого  з  провiдникiв  сво?х  не  обкидала  камiнням  i
болотом, навiть найбiльшого з тих, що вiчною славою тебе покрив?..

У ДОБРИХ
ЛЮДЕЙ
   Перед ними  блимнуло  свiтло,  одне,  друге,  десяте.  То  мигтiли,  то
погасали, як блуднi вогники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки  це?  Але
свiтла не змiняли мiсця, значиться, не вовки це,  а  в  селi  свiтиться  у
хатах. Вступила в них нова сила, бо нiщо так не пiдбадьорю?  чоловiка,  як
свiдомiсть, що пiсля довго?, тривожно? мандрiвки попадеш до хати, в котрiй
тепло й привiтно i в котрiй живуть люди, якi  не  перебули  того,  що  ти.
Забува?ться про небезпеку, кудись дiва?ться жахливе  питання  "що  далi?",
хочеться прямо сiсти на лавi, з'?сти ложку тепло? страви й не  думати  про
нiщо.
   Розбрелись по хатах одинцем, найбiльше по два-три.  Нема  що  триматися
купи, хай кожний промишля?, як може. Купою тепер далеко не зайдеш,  бо  не
важко попасти тепер на московський патруль, одинцем все-таки скорiше  дась
собi раду.
   Сво? не зрадять,  а  допоможуть.  Числили  на  спiвчуття.  Дехто  гадав
спочити трохи, поживитися i далi йти, бо не  в  одного  були  у  недалеких
слободах  родичi  або  знайомi.  Поранених  або  тут  сховають,  поки   не
видужають, або перевезуть у сiнi, в трощi тощо, ?  всякi  способи  помогти
ближньому, якщо охоти не браку?. Чечель заждав, поки не примiстилися люди,
а тодi його чура застукав до якогось вiкна.
   Не скоро й не радо вiдчинили. Такi даси, що по ночах  краще  не  пускай
незнайомого в хату.
   "А хто там?" - питав хазя?н, заглядаючи крiзь вiкно.
   "Спершу впустiть, а  тодi  й  почу?те  хто",-  вiдповiв  чура.  Хазя?н,
почувши хлоп'ячий голос, вiдчинив дверi i впустив чуру. Той розказав йому,
який-то гiсть за порогом чека?.
   "Боже ж ти мiй! - заметушився хазя?н.- Чому ж ви  менi  зразу  того  не
казали?"
   Вибiг, за колiна Чечеля  обiйняв:  "Простiть,  що  ждали.  Будь  ласка,
заходьте. Жiнко, докинь до  печi  трiсок.  Подай  нам  тепло?  страви.  Не
сподiвався я такого гостя, куди там, куди!"
   Вiн колись козакував, а тепер сидiв  на  невеличкiм  хазяйствi;  вiтати
полковника в сво?й хатi, хоч би  тiльки  припадкове,  це  була  для  нього
велика честь. Не скривав сво?? радостi. Але  зараз  же  догадався,  в  чiм
дiло. Знав,  що  москалi  облягають  Батурин,  а  коли  Чечель  тут,  так,
значиться, з Батурином погано. Глянув з-пiд ока на гостя i на  його  чуру,
але питатися не смiв. Не мiг. Важко було. Догадувався, що почу?.
   Зложив укiлькоро коврик i постелив на лавцi.  "Сiдайте,  ваша  милосте.
Тут вам краще буде. Ви здороженi. Боже ти мiй, Боже!"
   Не знав, як йому повести розмову.
   Чечелевi теж  важко  було  починати.  В  його  душi  Ненаситець  ревiв,
обривалися кручi й летiли у пропасть, небо  валилося  на  землю,  а  земля
западалася кудись.
   Хазяйка накривала стiл. Ставила страву, хазя?н  краяв  хлiб  i  наливав
горiлку. "Не знаю, чи смiю вас просити",говорив, подаючи чарку.
   Чечель випив мовчки. Позволив чурi сiсти за стiл i просив, щоб  i  йому
чарку подали. "Продрог хлопець,-  сказав,дивуюся,  що  не  прилишився,  як
другi".
   "Славний з нього  козак,-  похвалила  хазяйка  й  погладила  хлопця  по
головi.- Хай здоровий росте. Хоробрих козакiв нам тепер треба бiльше,  нiж
коли.- Вона не втерпiла,- а що ж там у Батуринi чувати?" - спитала.
   Чечелевi почорнiло в очах. Це просте запитання поставило  перед  ним  у
повний рiст цiлу велику i страшну подiю.
   Махнув рукою.
   "Невже ж?" - спитав тривожно хазя?н.
   "Еге ж,- вiдповiв за Чечеля чура.Нема нашого  Батурина,  нема!"  Закрив
долонями очi й заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе.
   Хазя?н стояв, нiби стовп. Задеревiв. "Нехай дi?ться воля твоя святая",-
сказав по хвилинi й перехрестився до образiв. Важка мовчанка  гнiтила  ?х.
Тiльки хлопець плакав, аж заходився. Нiхто не потiшав його, знали, що  вiн
за всiх ?х плаче i що на цей плач нiяко? потiхи бути не може.
   "Страва стигне,- озвався врештi хазя?н, звертаючись до  Чечеля.-  ?жте,
ваша милосте, крiпiться, бо на тiм, що сталося, ще не кiнець".
   "Це щолиш початок",- притакнув Чечель.
   "Початок, а кiнця ще й не видно. Багато ще  прийдеться  нам  витерпiти,
багато ще потече слiз i кровi, поки буде так, як треба".
   "Iсусе, Христе, Сине Божий, помилуй нас",- молилася хазяйка, а  хазя?н,
помовчавши хвилину, спитався несмiло:
   "Як же вiн, той Батурин, здався чи як?"
   "Нi,- вiдповiв Чечель.- Його москалi здобули".
   "I зруйнували",- доповiв чура.
   "Здобули. Я так собi й гадав, бо коли б здався, то не гостив би  я  вас
нинi в сво?й хатi. Нехай же Боговi милосердному буде дяка й за те.  Добре,
що не здався. Бо погадати собi, який би це був сором. Резиденцiя, президiя
i - здалася. Правду сказати, я того й не сподiвався.  Чечель  i  Кенiгзен,
гадаю собi, i здали москалям Батурин. Нi, цього бути не може".
   "Не здобули б москалi Батурина,почав крiзь сльози чура,-  якщо  Нiс  не
зрадив би був входу".
   "Нiс? З яких же це Носiв?"
   "А Iван, прилуцький наказний полковник".
   "Цей? Нехай же його Господь тяжко за те гидке дiло  скара?.  Забажалося
наказному  полковниковi  совершенним  стати.  I  чого-то  людина  для  тих
почестей марних не зробить, аж погадати страшно!"
   "Бога в серцi не ма?",- кивала головою хазяйка.
   "Такий гарний город i змарнував. Промiняв за пiрнач. Бодай би його  Бог
тим пiрначем побив. По кривдi людськiй вiн його  доскочив,  а  не  чесними
заслугами козацькими добув. Такий гарний город i через нього пропав.  Один
замок який, а церкви, а двори! Бувало дивишся i надивитися не можеш,  така
краса, таке добро. А тепер погадати - нiчого нема. На попелище при?деш, на
ру?ну. От що".
   Плакала. Чоловiк потiшав ??. Казав, що вiдбудують Батурин.  От  i  Ки?в
скiльки разiв палили, грабували й плюндрували, а вiн все-таки  двигався  з
ру?ни на славу Боговi i людям.
   "Вiдбудують, та життя людям не вернуть",-  вiдповiла  хазяйка  i  стала
випитуватися про сво?х знайомих у Батуринi,  чи  врятували  вони  життя  i
добро, котрi частини мiста зацiлiли i що з нього залишилося.
   "Залишилися згарища i трупи",вiдповiв Чечель.
   А помовчавши хвилину додав: "Та ще залишився я зi  жменькою  втiкачiв".
Вiн гiрко всмiхнувся. Не мiг скрити  злостi  на  самого  себе  за  те,  що
втiкав. Пiд час утечi в першу чергу  про  небезпеку  думав,  про  те,  щоб
вивести людей, а тепер совiсть стала докоряти йому, що тисячi загинули, як
геро? i як мученики, а вiн з десятками втiк,  як  трус.  Послухав  розуму,
котрий казав рятувати себе i тих, що живими  осталися,  а  тепер  серце  i
совiсть гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це
не пройде.
   Гiрко робилося на душi, але розум все-таки брав  перевагу  над  серцем,
казав, що лишня жертва - це грiх i що легше було згинути, нiж пускатися на
такi труди, невигоди й небезпеки, якi його тепер чекають.
   "Хто тобi може дати гваранцiю,казав собi  Чечель,-  що  за  хвилину  не
впадуть до села царськi люди i не захоплять тебе. Може, селяни  й  радi  б
тебе не дати, та чи ?х сила?"
   Хазя?н нiби вгадав  його  чорнi  гадки.  "Ваша  милiсть  не  потребують
боятися. Ми люди певнi й вiрнi".
   "Сподiюся",- вiдповiв Чечель.
   "Козак, хоч i на рiллi осяде, а честi сво?? лицарсько? не забуде".
   "Так воно й повинно бути".
   "Так воно i ?. Ми гетьмановi дохова?мо вiри, бо зна?мо, що вiн  нас  до
злого не веде. Як треба чого боятися,додав, принижуючи  голос,-  так  хiба
чернi".
   "Чернi?"
   "Того гультяйства, що намножилося  тепер  за  час  вiйни  i  що  тiльки
глядить, де б легким способом поживитися".
   "Як гайвороння, налiтають на спокiйних людей i не дивляться,  чи  свiй,
чи ворог, не бояться грiха",- нарiкала хазяйка.
   "Перед ними треба оберiгатися".
   "Всi вони видають себе за козакiв, а це прямо розбишаки, а не козаки".
   "Страшний народ".
   "А ще  страшнiше,  що  в  нас  щось  такого  може  бути.  Гетьман  Iван
Степанович казав винищувати тi банди, й вони його за це не  люблять  i  не
люблять гетьманцiв, бо вважають ?х сво?ми ворогами".
   "В упорядкованiй державi для них мiсця бути не може".
   "Тому-то вони i слухати про державу не  хочуть.  Для  них  усе  одно  -
гетьман, хан, король, цар, щоб ?х на службу прийняв i грошi платив або щоб
?м дозволив по сво?му промишляти. От кого боятися нам".
   "А навiдуються вони до вашого села?" - запитав Чечель.
   "Дотепер, славити Бога, нi. Наше село, хоч i не мале собi i  не  бiдне,
так не на шляху лежить. Це одне. А друге - знають, що  ми  не  безбороннi.
Самопалiв у нас не багато. У мене та ще  в  декого.  I  не  всi  вмiють  з
самопалiв стрiляти. Але за те в кожнiй стрiсi захованi списи, а з лукiв  у
нас i хлопчики стрiляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою i не
пiдходь, а вони великими ватагами не  ходять,  бо  вiд  москалiв  непевно.
Москалi з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь".
   Чечель i без того знав про тi сво?вiльнi купи, що стiльки лиха  творили
на Укра?нi, йому тiльки цiкаво було довiдатися, як до них ставився осiдлий
народ. Почувши, що неприхильне, заспоко?вся.
   "А що ж тепер, ваша милiсть,  гадають  починати?"  -  спитав  несмiливо
хазя?н.
   "До гетьмана перебиратися".
   "За Десну?"
   "За Десну, батьку".
   "Важко".
   "Чому б то?"
   "А тому, що цар, як тiльки почув про перехiд гетьмана до  шведiв,  або,
як вони кажуть, про "iзм?ну", так зараз велiв Меншикову послати  на  Десну
кiлька  полкiв  драгунiв,  щоб  не  дозволити  рештi  вiйська   козацького
переправлятися на той бiк".
   "Невже ж?"
   "Так воно ?. Тепер понад Десною  московськi  драгуни  стоять.  Переходи
караулами обсадили, на дорогах  застави  поклали  -  нiкого  за  Десну  не
пускають. Уже ?м дехто в руки попав, що до гетьмана поспiшав".
   "I що?"
   "Те, що звичайно москалi в таких випадках роблять, батоги  й  кнути  на
мiсцi, а тодi до посольсько? похiдно? канцелярi? вiдправляють питати, чи з
гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке  навiть  з
одним гетьманським канцеляристом склалося".
   Для Чечеля були це несподiванi новини. Сидячи  в  обложеному  Батуринi,
вiн не знав, що за той час дiялося на Укра?нi. Не гадав, що цар так  скоро
й рiшуче поробить усi заходи, щоб у починi задавити мазепинське повстання.
Мабуть, зрозумiв небезпеку i - спiшився. А ми?.. У нас ? -  Носи...  I  на
саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.
   "Iван Нiс,- повторив у голос; затискаючи кулаки.- Коли б не цей Нiс!"
   "Прокляте будь те iм'я  од  рода  та  до  рода",-  сказав,  спльовуючи,
хазя?н.
   "Хто на Батурин гляне, той i Носа спом'яне,- додала  хазяйка,-  так  як
отсе ми його спомина?мо, зрадника".
   I вона, пiдперши бороду рукою, хиталася журливо:
   "Такий город, такий город, i видав ворогам на поталу".
   Чечель не стiльки дивувався з вiрностi хазя?нiв гетьмановi  й  жалю  за
його зруйнованою столицею, скiльки з ?х свiдомостi i знання справи. Сидять
у селi, далеко вiд битого шляху, нiхто туди  не  загляда?,  а  знають,  що
гетьман до шведiв перейшов, i про розпорядки царськi чули, i про все.
   "А скажiть менi, будь ласка,просив,- звiдки ви всi вiстi берете  i,  як
бачу, вiстi правдивi, а не якiсь там бабськi плiтки?"
   Хазя?н хитро всмiхнувся: "Ваша милiсть знають, що козак чу?,  як  трава
росте. Нас тут кiлька колишнiх козакiв, здебiльшого таких,  що  до  служби
вiйськово?  неспосiбними  стали,  тому  й  на  рiллi  поселилися.  Але  ми
цiкавимося, що дi?ться у свiтi. Все хтось з певних  людей  на  звiди  ?де.
Скрiзь ма?мо сво?х вiрникiв, тi й переказують нам".
   "Так у вас ? своя пошта".
   "Щось нiби жива пошта.- А, наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: - Ми
вже й гетьманський манiфест читали. Я собi  навiть  вiдписав  його,  бо  я
письменний".
   "То вже й манiфести з того приводу ходять?"
   "Еге ж. Гетьман розсила? сво?, а цар сво?.  Цар  пише,  нiбито  гетьман
зрадив його, не для добра народу, а для власно? користi.  Нiбито  вiн  нас
польським панам, а церкву нашу ?зу?там на поталу вiддати бажа?".
   "Ого!"
   "То ще не все. Слухайте далi. Та ще каже, нiбито не москалi  наш  народ
угнiтали, а гетьман, нiбито не цар усякi податки на нас  накладав,  а  лиш
гетьман багатився кривдою нашою".
   "I ви вiрите?"
   "Хто дурний - хай вiрить. Я до них не належу. Каже цар, що вiн  жодного
?фимка з Укра?ни до сво?? казни не  хоче.  Обiця?  тим,  що  повернуть  до
нього, "милостиве? отпущенi? вин ?х, содержанi? чинов i ма?тностей ?х  без
всякого умаленiя" та ще нагороди великi за вiрну службу".
   "За таку, як Нiс йому служив",докинула хазяйка.
   "А гетьман?"
   "Що пише гетьман, пита?те?"
   "Так".
   Хазя?н попросив його в ванькир, добув iз-за  образа  вчетверо  зложений
лист паперу i сказав: "Читайте, що наш гетьман пише".
   Чечель прочитав гетьманський манiфест, зложив його назад  i,  вiддаючи,
запитав: "Що ж ви на це?"
   "Пита?те? Гетьмановi вiрю. Вiн правду пише. Перейшов до шведа не заради
користi, а лиш, щоб визволити нас iз царсько? неволi, з того ярма, котрого
довше носити годi. Невже ж ми слiпi чи дурнi, щоб не бачити, до чого  воно
йшло? До скасування нашого козацтва й гетьманства та до перестро?ння нашо?
землi на московський лад. Це всякому ясно,  хоч  не  всякому  страшно,  бо
багато ? таких, що це ?х анi болить, нi свербить. А  хiба  ж  нам  не  все
одно, хто над нами пану?. Хлоповi одна бiда - говорять, бо дурнi.  Та  ми,
козацькi люди, зна?мо свiтовi лад".
   "Так ви спiвчува?те тому, що гетьман зробив?" - запитав Чечель.
   "Не тiльки спiвчува?мо, але й постояти готовi".
   "То гарно. А багато вас?"
   "Того  я  вам,  пане  полковнику,  нiяк  сказати  не  можу.  Але  народ
козацький, хазяйський, гадаю, одно? думки зi  мною.  Тiльки  всiлякий,  на
землi неосiлий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться,  куди  вiтер
повi?. I за нього боюся. Дещо i за старшин, за  тих,  що  з  гетьманом  не
пiшли".
   Чечель задумався, бо  i  вiн  того  боявся.  Старшини,  звичайно,  люди
багатi, мають луги й лiси, лани та млини, усякi доходи й вигоди,  жаль  ?м
буде втратити тi ма?тки. Та ще тепер, коли  цар  обнадежу?  усякою  ласкою
сво?ю, хто тiльки пока?ться i вернеться до нього. Не  одного  вiн  на  цей
гачок легко зловити може. Зокрема тих, що мають родини,  жiнок  i  дрiбних
дiтей. Що станеться з ними? Анi ?х iз собою брати, анi дома лишати,  от  i
бiда!
   "А не зна?те, куди дiваються жiнки й дiти тих старшин, що  з  гетьманом
пiшли?"
   Хазя?н тер чоло: "Пiдождiть, будь ласка, хай пригадаю. Щось менi i  про
них доповiдали. Ага. Кажуть, немов-то деякi до Прилук втекли. Так нiбито й
Орликова жiнка, i гетьманського господаря Цурки".
   "Прилуки досить далеко вiд во?нного терену, може,  ?м  там  i  безпечно
буде".
   "Не знаю, може. Тiльки в Прилуках усього сотня воякiв  i  то  народ  не
дуже надiйний, такi, що з полкiв повтiкали. Не знаю, чи можна ?м довiряти,
бо не без ма?ткiв старшинськi жiнки до Прилук прибули".
   I оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний
буде вiд того, як себе там тi старшинськi родини почуватимуть, бо чого для
сво?х жiнок i дiтей не зроблять ?х мужi й батьки.
   "Але ми балака?мо,- почав господар,а ваша милiсть утомленi. Який  же  я
нездара. Жiнко! А приладь там постiль у  свiтлицi  i  дай  чисто?  води  в
цинову вмивальню, та ще добудь iз скринi бiлизну щонайтоншу, спiшись".
   "Нiби я цього сама не  знала,вiдповiла  йому  жiнка,-  аж  ти  менi  це
потребував казати. Все наготовлене як слiд. Проси ?х милiсть, хай  звелять
перейти у другу половину".
   Чечель щолиш тепер почув, що йому дiйсно нiчого так дуже не  треба,  як
води, бiлизни i постелi. Вiн ледве на ногах тримався, повiки спадали  йому
на очi, як крила птицi, котра вже далi летiти не може, в головi, нiби буря
шумiла.
   Подякував добрiй хазяйцi i з хазя?ном перейшов через сiни до  свiтлицi.
Тут за печею були критi дверi до мало? кiмнатки без  вiкон  i  без  других
дверей, про не? нiхто i не догадався б. В тiй  кiмнатцi  приготовлено  для
Чечеля, а в свiтлицi, на лавцi,- для його чури.
   I щолиш тепер, як Чечель обмився i хотiв перебрати сорочку, побачив, що
вона поприсихала до тiла. Насилу повiдбирали, хазя?н оглянув рани, бо,  як
колишнiй козак, розумiв це дiло, побажав гостевi спокiйно? ночi i вийшов.
   В свiтлицi моргнув на чуру. Цей зрозумiв знак i вибiг за ним.
   Сидiли втрiйку i чура розказував про Батурин, i як батуринцi не  хотiли
впустити царське вiйсько, i як Нiс зрадою впровадив  туди  москалiв,  який
бiй iшов, як Кенiгзена поранили, як боронився полковник Чечель i  як  вiн,
втративши всяку надiю, з останками людей вискочив з мiста i забiг аж сюди.
   "I тепер ми отсе у вас, а там, у Батуринi, лиш згарища,  i  трупи,  лиш
москалi, як чорти, снуються по тiм пеклi i гайвороння над трупами кряче".
   Вiн уже не плакав, тiльки скреготiв зубами й затискав молодi кулаки.
   Жаль  уступав  перед  почуттям  помсти,  котре  перший  раз  явилося  в
хлоп'ячiй душi.
   Помститися, помстити за те все, що нако?ли вороги.
   Хазяйка кивалася, i по стiнi за ?? спиною хиталася велика, довга  тiнь,
як маятник на годиннику, завiшенiм десь у просторах. Хазя?н вхопив  голову
у руки, пiдпер лiктi на колiнах i дивився на кут хати, нiби в глухий  кут,
з котрого виходу нема.
   На дворi шумiв вiтер i полiтав снiжок. СУСIДИ
   Нараз хазя?н голову пiдняв: "Цитьте!"
   Всi тро?  стрепенулися.  Надслухували.  Хтось  вулицею  iшов,  вiдсунув
ворота, наближався до хати.
   Хазя?н встав.
   "Не йди!" - крикнула жiнка й потягнула його за полу.
   "Пусти! - вiдповiв, вириваючися вiд не?.- Не зна?ш - гiсть у дiм, Бог у
дiм. Гостя нам треба-боронити. Ти, хлопче, йди  у  свiтлицю  i  зачини  на
защiпку дверi. Нiкого не впускай, поки я не вернусь".
   Взяв самопал, вiдчинив засув i вийшов.
   Незабаром вернувся з трьома сусiдами.
   Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пiзню пору нападають,
але бачили, що свiтиться у вiкнах, так поступили.
   "Ви ще не зна?те, що сталося?" - питав один. Хазя?н дав жiнцi знак, щоб
мовчала. "Нiчого не зна?мо",вiдповiв.
   "Кажiть, що сталося".
   "Москалi Батурин здобули i зруйнували".
   "Що ви кажете? - крикнули обо? i руки  заломили.-  Батурин?  Резиденцiю
гетьманську? Це неможливо!  Город  був  укрiплений,  Кенiгзен,  Чечель,  i
гетьман недалеко - i здобули? Як же це?" - вдавали, що нiчого не знають.
   "Гетьман недалеко, та не поспiв",пояснив сусiд.
   "Не спiшився,- доповiв другий.- Вiн добре, що сам до  шведiв  перейшов,
безпечно себе почува?, а що станеться з, народом, це для нього так, як для
мене торiшнiй снiг".
   Хазя?н здивувався. Дотепер про гетьмана нiхто так не вiдзивався.
   "Ти, брате,- почав,- несправедливо кажеш. Як не поспiв,  то  видно,  не
сподiвався, що Батурин так скоро здасться".
   "Вiн не здавався".
   "А як же?" - випитувався хазя?н, нiбито нiчого не зна?.
   "Наказний полковник Нiс iзрадив, вороговi хiд  у  город  показав.  Iван
Нiс, як зна?ш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати  i
видав Меншикову Батурин. Москалi город спалили,  а  людей  перерiзали,  не
жалiючи нi жiнок, нi старцiв, нi дiтей."
   Хазяйка запаску до очей пiднесла, ридала.
   "Старшини всiх нас продадуть, як на зарiз худобу, вони  тiльки  того  й
чекають"
   Хазя?н попросив гостей сiдати. "Хто  вам  це,  люди  добрi,  казав?"  -
питався.
   "То ти ще нiчого не зна?ш? Люди з Батурина прийшли, тi?, що  з  Чечелем
насилу з голоду вискочили".
   "А де ж полковник Чечель?"
   "Кажуть, що в когось у селi. Лихий його зна, де вiн. Може, далi  пiшов.
Здав Батурин, а тепер до москалiв  пiде,  "милостивого  отпущенiя  вин"  у
свiтлiйшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть".
   "Хто?"
   "Хто ж би? Старшини. Випрошують собi ствердження давнiх грамот i  нових
на всякi ма?тностi просять, а ми, хто таке ми? Для старшин  ми  гречкосi?,
коли прямо не чернь, хто про нас  дба?,  -  скажи!  Вони  викрутяться,  як
в'юни, а ми царевi за гетьманову зраду вiдповiдь дамо, хоч ми в тiй  зрадi
неповиннi, бо ми до шведiв переходити не казали".
   "Жаль говорить з тебе, мiй брате",- заспокоював його хазяiн.
   "Не жаль, а правда".
   "Може, й правда, але така, як тобi зда?ться".
   "А тобi нi, бо ти за старшинами  руку  тягнеш,  гада?ш,  сотником  тебе
зроблять,- по смертi",- додав гумливо.
   "Того я собi не бажаю i анi чинiв, нi ма?тностей не хочу, бо й того, що
в мене ?, для мене i для жiнки досить".
   "Досить, та вiд прибутку голова не болить".
   "Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку  правда  анi  по
нашому боцi, анi по ?х, лиш посерединi".
   "Себто як?"
   "Атак, що ? гiднi старшини, i негiднi, як i помiж нами  бува?.  Що  Нiс
погано зробив, що нiчого гiршого зробити не можна, того я не перечу".
   "Бо не можеш".
   "I не хочу. Я б його, як скажену собаку, колом забив, коли б  вiн  мене
пiд руки попався. Але невже ж цiй Нiс  тiльки  простих  людей  ворогам  на
поталу вiддав? Невже ж у Батуринi не погибли також нашi старшини, ?х жiнки
й дiти? I скiльки! А скiльки ?х ще на муки пiде, хай Бог тi муки  за  наше
спасiння прийме",- i вiн перехрестився.
   Перехрестилися i зiтхнули всi.
   "То правда,- вiдповiв розсерджений  сусiд.-  Але  гетьман  теж  недобре
зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби -  робiть  собi,
що хочете".
   "Того вiн нiяк не гадав. Як iшов до шведiв, так це тому, щоб скорiше  з
ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий
пiдлий зрадник, як Нiс, того вiн передбачити не мiг,  як  анi  ти,  анi  я
нiчого такого не предвиджували i навiть не гадали собi".
   "А Чечель?"
   "Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що вiн обороняв  його
хоробро".
   "А все-таки втiк. Може, за ним уже й погоня бiжить, ще вiн  нещастя  на
наше село накличе. Москалi скажуть, що  ми  Чечеля  перед  ними  скривали,
спалять нашi хати, а нас перерiжуть та перевiшають,  коли  б  на  палi  не
повсаджали".
   "Так тодi по-тво?му що?"
   "Треба нам перешукати село, чи вiн де не сховався".
   "А як сховався?" - спитав  хазя?н,  вдивляючися  сусiдовi  в  очi.  Той
мовчав.
   "А як сховався? - повторив,- то що тодi?"
   "Тодi треба його москалям передати, хай його голова за всi нашi  голови
йде".
   "Мати Божа! - аж скрикнула хазяйка.Як  ви,  сусiде  добрий,  щось  таке
можете казати? Свого чоловiка, такого славного козака, такого лицаря катам
у руки видавати?"
   "Як ми ?х не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не  пора  мiркувати,
що годиться, а що нi, а пора про себе дбати, бо нiхто про нас не дба?".
   "Недобре ти, сусiде, радиш,- озвався  хазя?н  хати,-  я  тако?  ради  i
слухати не хочу. Я до того руки сво?? не приложу.  Краще  голову  покладу,
нiж Iудою стану. А ти що, брате, на це?"  -  спитав  другого  сусiда.  Цей
видно з гадками бився.
   "Гадаю,- казав,- що нема що Чечелем турбуваться. Хто зна, де вiн тепер.
Може, вже в другому селi, а може,  по  дорозi  в  чужi  руки  попав.  Наша
турбота - його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не  було.  Декiлькох
можна притулити в селi, перебрати, нiби це челядь або сво?. Але  не  всiх.
Старшин треба вiдправити в дорогу. I то чим скорiше, тим краще".
   "За те, що билися за нас?"
   "За нас?"
   "А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як  були
молодими. Пригадай собi, у яких пригодах ми не раз були. I чи видавали нас
нашi люди? Сво?х людей на муки, на  смерть  видавати!  Страшно,  товаришi,
страшно!"
   "Страшно, але як конечно, то  нiчого  не  вдi?ш.  Краще  хай  потерпить
дехто, нiж терпiти ма? народ".
   "Нехай терплять iншi, щоб тiльки не  ми,  правда?"  -  i  хазя?н  гiрко
всмiхнувся. Тамтi дивилися на нього спiдлоба й вертiли в руках шапками.
   Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса  нервово  дрижали  вiд
збентеження. Упадок Батурина нагнав ?м такого страху, що  готовi  були  до
всього, щоб тiльки запопасти ласки в ворогiв.
   Хазя?н знав сво?х односельчан. Не багато мiж  ними  таких,  що  на  них
покладатися можна. Це здебiльшого старшi, з дiда прадiда козаки.  Решта  -
народ хибкий. Поки добре, то й вони добрi, а не дай Боже лихо? пригоди, то
щось таке вам зроблять, чого й наймудрiша голова не передбачить.
   "Зна?те ви що? - почав хазя?н, силуючися на спокiй.-  Якщо  ви  справдi
гада?те видавати ?х, то в першу чергу видайте мене".
   "Вас?" - i сусiди аж пiдскочили на лавi. "Так, мене,- вiдповiв рiшуче,-
бо я проти Москви стояв i стою, я гетьмановi вiрним був i  ?,  я  тих,  що
Батурина обороняли, за лицарiв маю,  а  не  за  злочинцiв,  котрих  карати
треба. Берiть i в'яжiть мене, хай моя голова за вашi йде,  бо,  видно,  не
сидiти нам довше в одному селi, ми тепер люди з iнших свiтiв".
   Почувши таке гiрке й несподiване слово, замовкли, бо i  що  ж  ?м  було
казати? Розумiли, що правда не на  ?хньому  боцi,  але  життя  вiд  правди
сильнiше. Рятувати себе i сво? добро,  от  що  було  для  них  найважнiше.
Честь, правда, справедливiсть, усе воно гарно, та не  тодi,  як  ворог  на
карку.
   Хазя?н читав у ?х душах, як у книжцi.
   "Як же буде? - почав.-  Пiзня  година.  Вже  й  ранок  недалеко,  треба
рiшатися, щоб нас дiйсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету".
   "Як громада скаже. Громада - великий чоловiк".
   "А  на  мо?,  громада  -  капустяна  голова.  Вискочить  який   горлай,
застрашить людей i вирiшать таке, що й погадати страшно. Зна?те,  як  воно
тепер  бува?  у  громадi.  Молодi  старшини  воловодять.  Наймит  хазя?ном
править. Поганих часiв дожили ми. Краще було у бою полягти, нiж дочекатися
такого. Сором вiд смертi страшнiший. Люди добрi, що ви сорому не  бо?теся,
що ви суду Господнього не жаха?тесь!"
   "Суд царський вiд суду Божого страшнiший, бо Господь милосердний, а цар
нi".
   "Але й милосердя Боже сво? границi ма?. Не переступаймо ?х!"
   "Царська власть вiд Бога, нам слухати треба, що цар велить".
   "А гетьманська власть вiд кого, вiд чорта?"
   "Вiд царя",- вiдповiли, щасливi,  що  попали  на  таку  розв'язку,  яка
буцiмто заспокоювала ?х совiсть.
   "Хто вам це казав? - питався стривожений хазя?н,- хто вам, люди  добрi,
таку небилицю повiв?"
   "Пiп у церквi проповiдував".
   Хазя?н зрозумiв усе. Попи з царем тримають, з тим  царем,  що  зневажа?
вiру й насмiха?ться з Бога. Цар на гетьмана  наклеп  пустив,  буцiмто  вiн
нашi церкви й монастирi ?зу?там вiддати бажа?, i попи послухали його.
   "Розумiю вас,- розпочав хазя?н голосом сумним, нiби вiн отсе на  якiйсь
стипi балака.- Ви повiрили  попам.  А  зна?те,  як  вони,  тi  попи,  собi
мiркують?"
   "Як?"
   "А так, що гетьман за Десною,  а  цар  тут.  Заки  гетьман  зi  шведами
поспi?, цар може з ними зробити, що захоче. Та ще мiркують вони  собi,  що
хоч тепер гетьмана зрадять, так це нiщо. Як побiдить цар, то  вiн  ?х  тую
зраду всiлякими ма?тностями обдару?,  а  якщо  гетьмана  зi  шведами  верх
вiзьме, то вiн ?м простить, бо гетьман свiй чоловiк i сво?х духовникiв  не
буде так карати, як кара? ?х цар. I ви повiрили попам?"
   "Вони слуги Божi й закони Господнi краще знають, нiж ми. Хай вони перед
Богом вiдповiдають за нас".
   "Кожний за себе вiдповiсть, бо на те у нас розум i вольна воля ?.  Якщо
царська власть вiд Бога, то гетьманська теж  вiд  нього.  Гетьмана  вибрав
народ, а голос народу, голос Бога. Негiднi  ми  зватися  людьми  вольними,
коли не розумi?мо того".
   "Як голос народу - голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати  того,  що
громада скаже, громада теж народ".
   "Та не така, як наша, i не в таку пору, як  тепер.  Нашу  громаду  чорт
опутав i вона голосу Божого не чу?, з отсе? розмови  бачу.  Та  я  на  суд
нечестивих не пiду".
   "А нам пора. Простiть, що позбавили сну".
   "Який там сон тепер. Спасибi, що зайшли. Бувайте!"
   Вiдпровадив ?х до  ворiт,  глянув  на  вулицю,  постояв  i  стурбований
вернувся до жiнки.
   "Ось воно як!" - сказав, ховаючи самопал пiд постiль.
   "Щось таке твориться тепер у нас на  Укра?нi,  чого  нiяк  не  розберу.
Народ не той став".
   "Iншi часи, iншi люди",- зiтхала жiнка.
   "Але ж двох правд нема, i двох честей також нi. Що було справедливе  за
батькiв i дiдiв, те чесним i справедливим осталося для внукiв, а що  нi  -
те нi".
   "Не всякий так гада?, як ти".
   "Не всякий, але подумай лиш - ёпредательство"!  ёПре-да-тель-ство"  _-_
повторив, розкладаючи безрадно руками.
   "Були предателi за часiв Христових, ? й  тепер.  I  тепер  розiпняли  б
Христа".
   "Добре ти кажеш: i тепер розiпняли б Христа за те, що вiн  людям  добра
бажав. А людям треба не благодати небесно?, а звичайно? наживи, i не слова
Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жiнко. В Батуринi
кiлька  тисяч  людей  смерть  за  нашу  правду  понесло  i  муки   страшнi
протерпiли, а тут вони тих  мученикiв,  що  вiд  рук  мучителiв  спаслися,
мучителям видавати хочуть. Я того не переживу".
   Ходив по хатi, збентежений до краю.
   В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко.  Щоб
повернути його вiд тих гадок, хазяйка просто спитала:  "Чи  не  краще  нам
полковника Чечеля кудись заховати?"
   "Куди?"
   "А хоч би в омшаник".
   "Гада?ш, не знайдуть. Перед сво?м ворогом не схова?шся".
   "То може б йому дати коня i провести куди безпечно?"
   "Не пора тепер. Свiта?. Треба чекати ночi".
   "Жаль, що ми того скорiше не зробили".
   "Як? Не бачила його? Та ж це не чоловiк, а тiнь. На  ногах  устояти  не
мiг. Порубаний такий. Дивуюся, що вiд упливу кровi по дорозi не впав".
   "Так що ж буде?"
   "Що Бог дасть, але я його живим зi сво?? хати не видам".
   Жiнка мовила поранню  молитву  i  збиралася  палити  в  печi.  ЛИЦАР  У
БЛИСКУЧIЙ ЗБРУ?
   На майданi збирався народ. Старшi на колодах сидiли,  пихкаючи  люльки,
молодшi стояли кругом.
   Сходило сонце.
   Зразу поза хатами i помiж деревами в садах являлася золота смуга, ясна,
що аж за очi брала:  Згодом  яснiсть  тая  пiднiмалася  вгору,  розкидуючи
кругом сво? щедре промiння. Нiби  незрима  рука  золоте  зерно  сипала  на
землю, нiби небесний сiвач iшов понад землею i сiяв.
   Декому здавалося, що з-поза обрiю з мрячних кра?н темно? ночi  ви?жджа?
лицар у блискучiй збру? на бiлому конi,  з  золотим  мечем  у  долонi.  На
шоломi в нього китиця огненних пер, вiтер обрива? ?х  i  кида?  на  землю.
Рожами кладуться вони на поля,  на  верховiття  дерев,  на  покрiвлi  хат,
пелюстки, платочки рожевого квiття стеляться кругом.  ?де  велетень-лицар,
мерехтить срiблиста збруя, сяйво ясне лл?ться з золотого меча, а перед ним
утiка? нiч. Горбиться, кулиться, до  землi  присiда?  i  по  ставищах,  по
мокляках, по оболонях волочить за собою свою  спiдницю  довгу  з  непевно?
темряви i з нiчно? iмли.
   Дивляться сивоголовi господарi, як  бiлий  лицар  чорну  нiч  проганя?,
знiмають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно  до  села
приплiвся, помiж молодшими гука?: "Пора дiло  кiнчать.  Доволi  кров  нашу
пили, кровопивцi. Доволi крутили нами. В  потребi  нашому  братовi  золотi
гори обiцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у вiйську служить,  то
в ре?стр впишемо тебе, а хочеш на землi працювати, так i землю дiстанеш. А
прошу".
   "I млинок, i ставок, i вишневий садок",- доповiдав його товариш.
   "Дiстанеш на Йосафатовiй долинi, а тепер ма?ш не садок, а в задок".
   Смiються кругом.
   "А скiнчиться вiйна, так гонять тебе з полку, як собаку з  хрестин.  Ти
хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йти на панiв працювати. От яка
наша правда, браття".
   "Авжеж, авжеж",- гомонить поза спинами тих, що на колодах сидiли.
   "Ти до чого, синку, ведеш?" - пiдняв на нього полинялi очi  сивоголовий
дiдусь.
   Сторопiв. Та тiльки на хвилину. Побачивши,  що  одномишленникiв  кругом
чимало, вiдповiда? смiливо, аж гордо: "До чого ж би, як не до того, щоб не
слухати панiв-старшин".
   "Анi дукiв-серебренникiв".
   "Досить слухалися -та й дослухалися ось до чого".
   I пiдняв руки, показуючи подрану кожушину.
   "Сорочки на хребтi не маю. Тiльки мо?х ма?ткiв, що тая дранка, i тiльки
худоби, що тi? вошi в нiй. Розбагатiв".
   "Потiшся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатiли, багато!"
   "Бiля гетьмана доробилися".
   "Бiля iзмiнника".
   "Податями та налогами всiлякими народ обкладав, а все буцiмто для царя,
цар наказу?, а цар у манiхвестi виразно говорить, що вiн з Укра?ни  одного
?фимку брати не хоче, що  це  гетьман  до  сво??  кишенi  грошi  з  народу
здирав".
   "У гетьмана в кожному дворi грошi".
   "А в нашого брата, що спина, то вошi".
   Притакували кругом.
   Дiд з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад  обрi?м
на бiлому конi про?жджав,  i  на  нiч  темну,  що  в  байраках  перед  ним
ховалася. Але спiдниця  ??,  брудна  й  мокра,  волочилася  по  землi,  як
смородлива ганчiрка. Дiд нишком покаянний псалом шепотiв.
   "Я також,- почав iнший,- так собi  сво?м  простим  розумом  мiркую,  що
ближча сорочка, нiж кожух. Ближчий нам робучий народ, нiж старшини".
   "Ближчий, ближчий!"
   "Хто з робучого народу, хай залиша?ться у нас. Скажемо, що сво?, а  хто
зi старшин, того видати царевi. Царевi не цiкаво нас до рук сво?х дiстати,
бо хто ми таке? - "пiдлий народ". Цар зна?, що всякi  факцi?  вiд  старшин
iдуть, старшин йому давай".
   "Справедливо  сказано:  старшин  йому  давай.  Нагородить  нас.  Так  i
видаваймо ?х, пеських синiв".
   Дiд перервав псалом: "Видамо сво?х, так чужих нам нашлють,  а  гада?те,
що чужi кращi вiд наших".
   "Менший жаль, бо чужi. Вiд свого кривда гiрше болить".
   "Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульнiше б'?".
   "Так нашi предки гадали, i тому в нас добра нема?,  тому  ми  у  чужому
ярмi.  Гей,  дiти,  якi  ви  нерозумнi.  Вiд  сво??  кривди   куди   легше
визволитися, нiж вiд чужо?. Свого гетьмана скинеш, коли вiн  негодячий,  а
царського намiсника не спека?шся, бо за ним сто?ть цар, i вiйсько,  i  всi
сили його, а в тебе що? В тебе залишиться голий кулак i безсильний жаль  у
серцi, i отсе вся твоя оборона. I будеш битися, як перепiлка в  снiгах  на
морозi, i скиглити будеш, як чайка, нарiкаючи на свiй розум дурний. Прийде
каяття, та вороття не буде".
   Iз-за гаю знiмалася хмара й летiла ясному  лицаревi  назустрiч.  Хотiла
прикрити його, нiби невод розпускала небi.
   "Хай, що хоче буде, щоб не було, як ?. Несила довше кривду терпiть".
   "Несила, несила!"
   "Гетьмани визволювали нас вiд ляхiв, а татар накликали".
   "Татари загонами народ гонили у ясир".
   "А Мазепа,  гада?те,  що?  Визволю?  Укра?ну  вiд  москалiв,  а  шведам
прода?".
   "Лютрам-бузувiрам".
   "Не хочемо, не прийма?мося!"
   "Послухай  його  манiхвестiв,  допоможи  побити  царя,  то  вiн   панiв
польських накличе на нас, закрiпостить народ".
   "Буде, що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин".
   "Церкви ?зу?там вiддасть, у  монастирях  унiатiв  понасаджу?,  польськi
порядки на Укра?нi заведе".
   "Не хочемо того, не прийма?мося".
   "Краще вiд православного царя".
   "Краще! Краще!"
   "До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай iдуть за голови нашi".
   Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Нi вiку, нi  розуму
не шанували. Горла? перед вели.
   "Нассалися п'явки нашо? кровi, вiдривать пора".
   "Пора, пора..!"
   "Перетрусити село, чи де Чечеля нема?. За  його  нам  вiд  царя  велика
ласка буде".
   "Вiн свiтлiйшого князя Меншикова обидив, царського вiйська в Батурин не
впустив, царських послiв зневажив".
   "А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втiка?".
   "Через нього тисячi народу пропало, на його невинне пролита кров  паде,
на погибiль йому!"
   "На погибiль Чечелевi! На погибiль старшинам!"
   "Видаймо Чечеля  царевi.  Вiдведiм  його  до  найближчого  московського
караулу".
   "Вiдведiм, вiдведiм!" - ревiв натовп.
   Снiгова хмара ясного лицаря тiнями накривала.
   Меркли блискучi бляхи на його широких грудях, снiдею заходив шолом, меч
iржею вкривався. Щедрою  рукою  розсипанi  троянди  линяли  й  нидiли  пiд
чобiтьми розюшених. людей. А з байракiв, з болiт, недобре  ще  примерзлих,
пiдносилася брудна спiдниця ночi. Вiтер ??  пiддирав,  пiдносив  i  понад.
селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
   "Чечеля, Чечеля нам давай! До бiса полковникiв, до бiса нам старшин!"
   "I без них проживемо!"
   "На погибель ?м!"
   "На погибель".
   Хазя?н, у котрого полковник Чечель ночував, насилу  добився  до  слова.
Старий, багатий козак мав численних сторонникiв у селi. Постояли  за  ним.
Зацитькували ревунiв. "Дайте ж чоловiковi слова!  -  казали.-  Не  шумiть!
Криками далеко не зайдемо. Це тiльки жиди криком  городськi  мури  валили,
наш крик тако? сили не ма?".
   Вилiз на колоду i став заспокоювати народ.
   Казав те, що й сусiдам на розмовi у сво?й хатi говорив, а саме,  що  не
всi старшини лихi, що ? й мiж ними люди  з  великими  заслугами.  Обороняв
гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."
   "Дукам, серебренникам, а не нам".
   "Не будь дукiв, не було б що i взяти в руки".
   "Ой прибрали ви нас у сво? загарбливi руки, так що й дихати важко".
   "Та кiнець пануванню вашому, пани!"
   "Кiнець нам, а ви гада?те що? безконечнi?" - питався хазя?н.
   "Поки землi, поти нас,вiдповiдали.- А ви от що!" - дмухали  на  долоню,
показуючи, як старшини полетять на чотири вiтри.
   "Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",- грозили.
   "Поки зробите, послухайте правдивого слова".
   "Не треба, не хочемо, не цiкавi..."
   "Цитьте, хай говорить. Кажiть, дядьку, кажiть".
   "Сво?х людей на поталу ворогам давати не годиться".
   "Треба!"
   "Не треба!"
   "Мус!"
   Поривалися на себе з кулаками. Насилу старшi й жiнки, що  повибiгали  з
хат, зупинили бiйку.
   "За зраду Бог вас каратиме, як покарав Iуду, що зрадив Христа".
   "Гетьмана покара?, бо вiн теж iзрадив".
   "Але не вас i не Укра?ну".
   "Укра?на - це ми".
   "А ми - нi? - питалися докiрливо старшi.- А ми - що?"
   "Ви струп на нашому тiлi. П'явки, опирi, кровопивцi!"
   Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум i  погана  лайка.
Вже й до рукопашного бою доходило, бо годi було старим козакам i  хазя?нам
поважним терпiти кривду вiд наймитiв i всякого зайшлого народу, котрий, на
?х гадку, як бiдував, то з власно? вини, бо гроша  в  кишенi  втримати  не
вмiв. Що заробив, те й пропив.
   Дiйшло до того, що червоними пiвнями грозили, казали:
   "Пiдождiть, хай настане нiч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
   "То я аж такого сорому  дочекався,нарiкав  сивий  дiдусь  з  полинялими
очима, що вже кудись далеко, нiби поза другий берег заглядали.- То  вже  в
нас аж до такого дiйшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде,  бо
ви нiчого пошанувати не вмi?те, нiчого святого нема у вас.  Настали  часи,
що яйце вiд курки мудрiше й дiти батькiв розуму вчити хочуть".
   "Як батьки дурнi, то i вчити ?х треба",- озвався хтось.
   Дiдусь мав синiв i внукiв у громадi.
   Не втерпiли кривди. Затрiщали плоти, зчепилися люди з  собою,  кинулися
жiнки й дiти мужам i батькам на пiдмогу, перемiнився  майдан  у  кiтловище
людське, в котрiм варилася страва чортовi на снiдання.
   "Карли - панам, проч iз старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля
нам!"
   Чорна хмара повисла над селом. Пропав,  сховався,  по?хав  кудись  геть
срiбнопанцирний лицар.
   Вулицею надходив чоловiк у  козацькому  кунтушi,  з  шаблею  при  боцi,
праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану  -  тiльки
одним оком дивився.
   "Чечель? Чечель!" - зашепотiло кругом.
   Ступив на майдан, бiля колод, на котрих старшi хазя? сидiли, став i тим
одним оком журливо на грище глядiв.
   Вчорашнiй розпучливий бiй, лицарська смерть  батуринцiв,  щоб  доховати
вiру гетьмановi й оборонити чесне iм'я  столицi,  i  отся  нинiшня  гидка,
глупа, безтяменна гризня,- якi ж далекi й неподiбнi до себе моменти, якi ж
супротивнi образиi Там вiрнiсть i  вiра,  там  хоробрiсть  i  жертва,  тут
глупота i пiдлiсть - нiби це два свiти, два  народи,  двi  iншi  культури.
Страшне, неправдоподiбне, неможливе!
   Роздумував над причинами, шукав  виправдання  якогось,  щоб  заспоко?ти
себе, щоб не зневiритися в силi i вартостi  тi??  стихi?,  i  не  знаходив
нiчого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ,  а  там  город,
тут нiби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законiв, до  ладу,
до влади, розвили в собi почуття державне,  зрозумiли,  що  таке  честь  i
боролися за не? так хоробро, як тiльки чоловiк боротися може.
   I почув вiн у  душi  сво?й  таку  велику  вдячнiсть  до  отсих  лицарiв
батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на  яку  тепер  дивився,
змалiла в його очах до розмiрiв гризнi собак за кiстку, кинену крiзь вiкно
пансько? кухнi на смородливий смiтник.
   "Батурин  смертю  сво?ю  живий  буде,  Батурин   побiдить   позагробною
побiдою",- потiшав себе, не вiдчуваючи в  серцi  сво?му  до  отсих  чорних
лицарiв народного безглуздя нiчого бiльше, крiм опрощення сумного.  Прости
?м, Боже, прости, Укра?но, бо не знають, що творять...
   "Чечель, Чечель!" - шепотiло кругом.
   "Слово "Чечель", нiби зимна вода на  роз'юшених  собак,  лилося  на  тi
голови гарячi, вiд заслiплення п'янi.
   Роздiлювалися купи, що напирали на себе, один  вiд  другого  вiдставав,
виймали пальцi з чубiв, переставали давити себе в обiймах, вiдскакували на
боки, так що над майданом тiльки жмутки вирваного волосся  лiтали,  тiльки
пояси валялися, тiльки пара з людей била, як iз коней,  на  яких  забагато
тягару накладено.
   "Полковник Чечель! Чечель!"
   А Чечель стояв, нiби вiн тут нi при чiм.
   Його гадки блукали зарослими шляхами Укра?ни, тими, що могли  вести  до
волi i слави, а завели до сорому i до неволi.
   Чому? Чому? - питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в  яку  попав,
гiршу вiд учорашньо?.
   Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами,  смерть  вождя,  котрий
позицi? не хотiв здавати. Нинi висiла над ним загроза впасти жертвою сво?х
власних людей,  темних,  заслiплених,  розлючених,  як  звiряче  стадо.  I
пригадувалися йому тi найчорнiшi моменти ;з iсторi?  рiдного  краю,  котрi
кидали тiнь на найсвiтлiшi подi?, моменти, вiд котрих  кров  стина?ться  в
жилах,  вiд  котрих  лиця  огнем  пашать,  моменти   найбiльшо?   невдяки,
найчорнiшо? зради - зради провiдникiв юрбою.
   "Юрбою, несвiдомою, чорною юрбою,повторив, дивлячись на те, що  дiялося
кругом.- Чому ж та юрба темна й несвiдома в нас?" - питав себе  Чечель.  I
замiсть вiдповiдi пригадалися Лобода, Брюховецький, Самiйлович, Тетеря,  i
багато, багато ?х,  що  тую  юрбу  замiсть  робити  силою  творчо-свiдомою
цькували, пiд'юджували, пiдбадьорювали влесливими словами,  заохочуючи  до
безнастанно? боротьби не для загального добра, а для особистих вигiд.  Хто
обiця? бiльше, хто голоснiше кричить, за тим вони пiдуть.
   "Багато, багато вини за нами,-казав Чечель собi.-  Верхи  не  трималися
купи i доли тягнули ?х удiл. Замiсть доли пiдтягати вгору, ми  для  успiху
хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу,  аж  дiйшли
до отсього, що дi?ться тут".
   "Ви кликали мене",- сказав голосом грiмким, в  якiм  не  почувалося  нi
жаху, нi тривоги.- Гадали, втiк, сховався, боюся вашого суду? Нi,  браття.
Нема менi чого боятися, i ховатися я теж не потребую. Я тут!"
   Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоцi, чи  зуби  крiпко  сидять,
гладив вус, чи його не вiдiрвали.
   Дивилися  спiдлоба,  нiби  боялися  погляду  чоловiка,  котрого   перед
хвилиною радi були затоптати в болото.
   "Чого вам треба вiд мене?" - питався полковник Чечель.
   Не вiдповiдав нiхто.
   "Батурина вам жаль? Нiхто так не жалi? за ним, як я, бо  в  ньому  були
мо? гордощi, моя надiя, слава, в ньому був я. Там я сили сво? залишив,  на
батуринських валах кров свою пролив, тодi, як ви тiльки злобою  i  помстою
дихали на себе".
   Чув, що лагiдним словом совiстi ?х не зворушить, а влещувати не  хотiв,
розумiючи, що тiльки правда, ?дина, свята, чиста  правда  може  отверезити
?х.
   "За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождем сво?м справу здам,
якщо Господь дозволить менi стати перед ма?статом його, а як нi - то перед
Богом, котрий колись усiх нас розсудить, розсудить мене i вас".
   Пiдступали ближче до нього, нiби хотiли краще чути i розумiти його.
   "Одного жалiю я нинi, а саме, що у Батуринi разом iз другими не полiг".
   "Отож воно i ?",- пiдхопив хтось. Чечель глянув у той бiк.
   "А жалiю тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, а  нiж  помiж
негiдними жити".
   "Ого, ого!" - почулося вже бiльше голосiв.
   "Вiн кривдить нас. Хоробрий який.  Легше  словами  кидати,  нiж  шаблею
рубать".
   Чечель шаблю з пiхви добув. Тiльки шматок рукоятки тримався,  та  й  то
був пощерблений i весь у кровi.
   "Ось вам шабля моя. Як ви сво?ми краще працювали, так плюньте на мою".
   Сивоголовий дiд пiднявся зi свого мiсця, пiдступив до Чечеля i попросив
тi?? шаблi.
   "Будь ласка!" - i Чечель йому подав.
   Дiд шаблю на руках угору пiдняв,  нiби  молився  до  не?,  а  потiм  ??
побожно поцiлував.  "Правдива  козацька  шабля",сказав  i  хотiв  Чечелевi
вiддать, але й iншi пiдходили до нього, бо й самi хотiли бачити тую шаблю,
котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. I ходила тая шабля з  рук
до рук, як живий свiдок учорашньо? страшно? боротьби за славу й волю i  за
честь Укра?ни. Приглядалися до не?, доторкалися руками,  нiби  вона  жива,
хоч порубана, хоч iз не? тiльки малий шматок остався.
   "Кажете, що я втiк,- говорив Чечель далi,- що я Батурин залишив, а  сам
вiд кари спасався...  Брехня!  Я  боронив  Батурин,  поки  ще  можна  було
обороняти. Трупи оборони мо?? не потребують, а попiл i згарища сил мо?х не
вартi. Тих, що живцем у руки ворогiв попали, я вирвати  не  мiг.  А  решту
сво?х людей i решту сво?х сил хотiв я заховати, щоб боротися далi за  тих,
що замiсть обороняти волю й честь заколот чинять, брат  на  брата  Ка?нову
руку пiдносять, безталанний край до заглади ведуть. I за те ви хочете мене
москалям видавати? Га, що ж - берiть,