Юрiй Логвин. Та?мниця одного дiаманта

---------------------------------------------------------------
   Юрiй Логвин, "Та?мниця одного дiаманта", 1989
   Yuri Logvyn "The Secret of One Diamond"
   © Copyright видавництво "Радянський письменник", Юрий Логвин
   E-mail: marta_argat@yahoo.co.uk
   Date: 17 февраля 2006
   Spelling/correction Nata&mamka Luo

  По  вопросам  коммерческого использования  данного произведения  обращайтесь
  непосредственно к автору по адресу:
   Internet: marta_argat@yahoo.co.uk  Тел. (380  44)  235-2595
   Юрий  Логвин  (Yuri Logvyn)
---------------------------------------------------------------




     <i>Цю книгу присвячую</i>
     <i>пам'ятi славетного арабiста</i>
     <i>Агатангела Юхимовича Кримського</i>
     <i>та ки?вського лiкаря</i>
     <i>Олексiя ?вановича Вилегжанiна,</i>
     <i>який був свiдком та спiвучасником</i>
     <i>останньо? подорожi</i>
     <i>А. Ю. Кримського на Схiд</i>
     <i>i розповiв менi про це.</i>
     <i>Автор</i>




     <img width="176" height="126" src="diamant-0.png">



     <img width="157" height="178" src="diamant-1.png">

     Роман
     Ки?в
     "Радянський письменник" 1989



     ББК 84Ук7-44
     Л69
     "Та?мниця одного дiаманта" - роман про часи, коли арабськi во?ни почали
очищати  свою землю  вiд  лицарiв-хрестоносцiв.  Але  ?м заважали мiжусобицi
феодалiв  та  дiяльнiсть секти  вбивць-асасiнiв.  Ця глибоко  законспiрована
секта, заснована на рабськiй, фанатичнiй покорi рядових бiйцiв, наводила жах
на  весь  Близький Схiд. Вождi-шейхи з наполегливiстю одержимих  прагнули до
релiгiйного панування  та  накопичення  незлiченних скарбiв.  Для цього вони
використовували  убивство й грабунок,  отруту  й  наркотики,  торгiвлю живим
товаром. Свiдком усього цього й став юний мандрiвник Алi...
     Редактор О. М. Григор'?в
     4702640201-035
     М223(б4)-89 " `
     I8ВN 5-333-00239-8 © Видавництво "Радянський письменник", 1989

        1. КНИГА ДЕЯКИХ ТА?МНИЦЬ
     Перед  першою  свiтовою  вiйною  у  Вiденськiй   бiблiотецi  зберiгався
стародавнiй рукопис Джаубарi  "Аль-Китаб аль-мухтар фi'кафш аль-асрар"... Не
зна?мо, чи був Джаубарi  персом  чи  арабом,  але книга  написана  арабським
письмом.
     Ми  ж з  вами,  любий  читачу, певно що не  зна?мо жодного з  арабських
дiалектiв i не зна?мо арабсько? лiтературно? мови.
     Тому  повiримо  давно   померлому  швейцарцевi  Адаму  Мецу,  який  цей
манускрипт читав ще  десь  на початку  нинiшнього  столiття. Адаму Мецу  вiн
сподобався.  ? вчений навiть  переповiв одну iсторiйку  з книги Джаубарi. Ця
iсторiя  про  бувалого  чоловiка,  що   ходив  по  мечетях  iз  товаришем  -
надзвичайно розумною мавпою - i розповiдав найнеймовiрнiшi iсторi?.
     Стародавнiй автор  чи не  знав, чи не  назвав у сво?му рукописi  ймення
перехожого та  звiдкiля вiн був. Мабуть,  тому не згаду? його iменi також  i
Адам Мец.
     Але ми гада?мо, нi, просто впевненi, любий читачу, що цей мандрiвець iз
мавпою був колишнiй моряк Алi, син убогого й нужденного смiттяра iз славного
мiста
     Багдада.  А  Джаубарi  опису?  нам часи  десь  початку  XIII  столiття.
Значить, i Алi жив у той час.
     ? Багдад у той  час був ще славний  i знаменитий, та  найкращi часи для
Багдада  давно минули.  Правда,  найгiршi часи ще  не настали -  монголи пiд
рукою Хулагу-хана зарiзали останнього  халiфа  Аль-Мустасiма i  сплюндрували
Багдад,  Мiсто Миру, в 1258 роцi вiд  Рiздва  Христового, що рiвнозначно 656
року хiджри.
     Найславетнi часи минули так давно, що вже оповiдачi в ханах-за?здах, на
базарах-суках, в мечетях, харчевнях та лазнях розповiдали про доброго халiфа
Гаруна  ар-Рашида  i  його  вiрного  вiзира, що  перевдягались  у  звичайних
обивателiв  столичного  мiста i тинялись у такiй машкарi ночами по сумнiвних
закапелках. ?, звичайно, попадали у рiзнi неймовiрнi пригоди.
     Про  iншi  звички  Гаруна  ар-Рашида  нiхто  вже  й  не  пам'ятав.  Ну,
наприклад,  про таке:  при пiдозрi  на когось Гарун ар-Рашид покивом  голови
кликав  ката - той завжди був серед челядi. ? кат зразу ж уривав нитку життя
невдахи-посiпаки. ? вiдомостi, нiби для того,  щоб краще рубалося, кат носив
iз  собою  шкiряну  подушку  i пiдставляв ??  пiд  шию  приреченому.  Отаку,
наприклад, мав звичку Гарун ар-Рашид, якого нам казки "Тисячi i однi?? ночi"
розмалювали, як лагiдного дивакуватого батька сво?х пiдданих...
     Але  суща  правда  в  казках  "Тисячi  i  однi?? ночi" те,  що  пригоди
вiдбувалися в  розкiшнiм i багатiм мiстi  Багдадi. Хоча столиця халiфату так
нiколи не писалася анi в грамотах, анi в книгах, анi карбувалася на монетах.
Називали Багдад iншим iменем - Мадiнат-ас-Салям - Мiсто Миру, Мiсто Безпеки,
так,  як його назвав дiд  Гаруна ар-Рашида - славнозвiсний Аль-Мансур.  Його
iмення було Абу-Джафар, але вiн вирiшив прийняти почесний титул "Аль-Мансур"
- тобто "Переможний", з яким i лишився у людськiй пам'ятi.
     Цей  "Переможний" настiльки боявся власних пiдданих, що  завiв  звичай,
якого  потiм  дотримувались усi  халiфи без  винятку,  незалежно  вiд  ?хнiх
розумових здiбностей чи ступеня "переможностi". Це  звичай "фарас-ан-науба".
Тобто  в халiфськiй стайнi завжди - i вдень i вночi - стояв добрий кiнь  пiд
сiдлом,  щоб на ньому,  в разi  небезпеки, мiг  втекти  халiф  - "повелитель
правовiрних".
     Невiдомо, чи  знали  про цей звичай  царi, королi та iмператори ?вропи.
Але  вiдомо, що  через  тисячу рокiв з  розпечено?  серпневим сонцем Москви,
охляп  на скакунi тiкав Петро ?  до Тро?цького монастиря. Щоправда, потiм що
пригоду iсторики або замовчували, або подавали не як вияв нестримно? панiки,
що охопила майбутнього  "Переможного", а як  вияв бурхливого темпераменту та
нестримностi!..
     Цiкаво  було  б  iще знати,  чи  тодi,  коли Катерина  II виламувала  з
царських регалiй дорогоцiнне  камiння i  зашивала  в одяг, бо  чекала чорних
звiсток  про бунт Омеляна  Пугачова -  цiкаво було б знати, чи тримала  вона
напоготовi коней? Чи дотримувалась вона звичаю "фарас-ан-науба"?! Шкода, але
поки що про це не доводилось  чути, а от про зашитi в одяг дiаманти iсторики
згадують.  Взагалi щось воно так вже випадало, що в  "Переможних" схильнiсть
до завоювань  i  перемог  завжди по?днувалась  iз  схильнiстю до  втечi  вiд
справжньо? чи уявно? небезпеки.
     ?ван  Васильович, котрий Грозний, наприклад, плекав  мрiю  про втечу на
далекi туманнi береги Альбiону до скупих та пихатих британцiв. ? собi це  за
вину  не ставив  анi  перед  богом,  анi перед  сво?ми  пiдданими, рабами та
холопами. А водночас дуже, дуже лютував на втiкача - князя Курбського.
     Не любили, ой  не любили "Переможнi" помазаники божi втiкачiв, особливо
як  вони раби, холопи!  Петро Великий  так  не любив  втiкачiв,  що  наказав
рекрутiв  позначати тату?ровкою на руцi. А  щоб тату?ровка наймiцнiшою була,
робили ?? по  живому тiлу пiдпаленим порохом. Бо  раптом  втече новобранець,
зляка?ться шведських куль i турецьких ятаганiв, не схоче накласти головою за
царя-батюшку...
     Та не збиваймося на манiвцi, а повернiмося до головного - до заснування
Мiста Миру  знаменитим,  славетним  Аль-Мансуром. Вiн, як свiдчать хронiсти,
довго ?здив до ?раку. Бо ?рак пiдтримав його чорне знамено роду  Аббасидiв *
у  боротьбi  проти  бiлого  стягу  халiфського  роду  Омейядiв.  Врештi-решт
Аль-Мансуру сподобалась мiсцина поруч  iз сiльцем Багдад,  де нiби збирались
кiнськi ярмарки. Отут вiн i наказав будувати. Але й тодi, як i тепер, робили
попереднi плани. Тiльки тодi було менше керiвникiв i ще менше проектантiв. ?
це,  слава Аллаху  милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будовi
мiст.  Хоча,  як  ми бачимо,  проблеми,  якi  зараз часом  виникають  з вини
славетних зодчих, виникали й тодi.
     План Мiста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур
майбутнiми вулицями  та  майданами свого майбутнього  круглого  мiста, бо  в
планi  мiсто було як колесо  вiд гарби: ступиця - резиденцiя  халiфа,  спицi
колеса - вулицi, обiд -  зовнiшнi  мури з незлiченними  вежами. З вулиць  до
резиденцi? прямого ходу  не було. Тiльки по галереях мурiв через  незлiченнi
варти й залоги...
     Аль-Мансур дбав про те, щоб у мiстi жили тiльки його придворнi.
     М'ясний  ринок  вiн  взагалi  випхав  за  стiни  мiста,  бо  в рiзникiв
повсякчас у руках довгi гострi ножi.
     Палац  же  приголомшував  усiх,  хто  його бачив.  ? не  лише золотом i
смарагдовою полив'яною банею височиною аж на 80 лiктiв. ?  на  банi  вершник
мiдний золочений. Переповiдають, що вершник показував списом  туди, звiдкiля
загрожував ворог чи "навiть, ще страшнiше, власнi пiдданi - бунтiвники".
     Ми здогаду?мось, що  розповiдь про  списоносного стража разом з арабами
перенеслася  до ?спанi?  в  Гранаду.  У переповiстках ?хнiх сусiдiв-християн
Аль-Мансур перетворився на легендарного Альманзора.
     Про  чарiвного   вершника   на   початку   минулого  столiття   написав
американський романтик Вашiнгтон ?рвiнг. Як довела славнозвiсна поетеса Анна
Ахматова  (а  без  псевдонiму -  Ганна Горенко), ця  розповiдь  ?рвiнга  так
вплинула  на  Олександра Сергiйовича Пушкiна,  що вiн  скомпонував незабутню
казку  про  золотого  пiвника. ?  завершив  ??  генiальним гаслом  для  всiх
казкарiв, як  членiв Лiтфонду,  так i  початкiвцiв: "Сказка  ложь, да в  ней
намек - добрым молодцам урок!"
     Отож  мiсто збудували. Але тi, хто в ньому мешкав, потребували i ?жi, i
питва, i рiзних послуг всяких фахiвцiв.
     ?  незабаром Кругле Мiсто обросло з  усiх  бокiв людськими житлами всiх
ступенiв достатку та вбогостi.
     Ну  а  при такому оточеннi вже нi того страху, нi то? поваги до мурiв i
башт Круглого Мiста, Мiста Спокою, Мiста Миру.
     Халiф Аль-Мансур, як  достеменно  вiдомо,  нiяких вузiв  не закiнчував,
теорi? та практики мiстобудiвництва  навiть екстерном  не складав. Тому його
на?вну футурологiю i вiру в безпеку власно? персони вибачимо.
     Але  навряд подiбнi речi можна вибачити  так галасливо розрекламованому
будiвництву  мiста  майбутнього, столицi Бразiлi?. Той  же Аль-Мансурiвський
палац,  тiльки  оточений   не   мечетями,  лавками,  лазнями  та  ханами,  а
звичайнiсiнькими  бiдонвiлями.  Ось  як! ?  не коли-небудь,  а  в 70-тi роки
останньо? ери...
     Коли маленький  Алi, якого, як ми вже вирiшили,  потiм називатимуть Алi
аль-Багдадi (Алi  iз  Багдада), народився  на базарi  i  почав сво? нужденне
трудове життя на тому ж базарi, то давно вже не було i  "Аль-Кубба аз-захаб"
-  "Золото? банi" з вершником на верхiвцi -  завалилося склепiння  ще в  941
роцi  пiд  час  страшно? повенi. А  мури палацу  стирчали  до  середини  XII
столiття. Тобто ?х розтягли на цеглу ще  десь  за  пiвстолiття до народження
малого Алi.
     Батько Алi, Хасан, жив без жiнки i служив смiттярем на базарi.
     Отож доводилося йому все робити власними руками. ? смiття прибирати,  i
кiзяки, якi назбирав на базарi, продавати дрiбним торговцям, якi скуповували
й перепродавали  не лише  кiнськi  та  волячi кiзяки, а й  людськi  фекалi?.
Доводилося самому дiставати поживу,  самому готувати страви  i  доглядати за
малим.
     Жив  смiттяр з  малим в щiлинi мiж двома  будинками. З одного боку  був
ма?ток знаменитого ювелiра, а з другого боку був будинок лiкаря-християнина.
     Ювелiру  батько  платив  за  те,  що  вiн  зайняв  простiнок мiж  двома
будинками. Платив i лiкарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих
глиняних мурiв.
     Будинки  стояли  недалеко   вiд  легендарно?  повноводно?  рiчки  Тигр.
Неподалiк вiд ?хньо? схованки було припнуто старезний водяний млин на плаву.
Вiд  раннього  ранку  до пiзнього  вечора вiн  гуркотiв  жорнами,  безупинно
плескав  лопатями  колеса по каламутнiй водi  i рипiв, рипiв старими  сво?ми
болонками та дошками. Коли повiвав вiтер до сховища  малого Алi вiд  рiчки -
вiн приносив найкращий у свiтi, житт?дайний теплий дух розмолото? пшеницi.
     Повсякчас  над рiчкою чулися  крики човнярiв, вiд зорi до зорi, а  то й
глибоко? синьо? ночi.  Бо  не одна  тисяча човнiв була  у  славному Багдадi.
Човнярi чого тiльки не перевозили,  кого тiльки  не переправляли з берега на
берег: i людей, i тварин, i коштовностi, i кiзяки, сушенi на  паливо, хмиз i
глеки з бiтумом, рабiв i во?нiв, поетiв i повiй...
     Спробував  Хасан одружитися вдруге, щоб у  домiвцi  була  господарка  i
помiчниця.  Та якось старий  Хасан  прийшов додому ранiше,  нiж  звичайно, i
побачив  - мачуха до?да? гарячi  оладки, а  малого вiдштовху? вiд дерев'яно?
тацi з вареними бобами.
     Вiн тодi сказав, за мусульманським звича?м  i правом, три рази, що вона
йому не жiнка. ? вигнав геть.
     У Хасана  було багато роботи, бо вiн прибирав якраз весь бруд, що був в
тому кутку базару,  де торгували дрiбною птицею, м'ясом  i дрiбною  худобою.
Але  водночас це була ?дина можливiсть жити, бо хтось десь давав йому кiстку
мозкову, чи шмат потрiбку, чи клапоть шкiри з мiздрею. Та ще  й те, що  йому
вдавалося продавати  зiбранi за день корзини кiзякiв, приносило  йому якийсь
прибуток.
     Та  всього цього  ледь-ледь вистачало  на життя, i зовсiм  не вдавалося
батьковi  заощадити  монет, щоб  винайняти  собi  справжн?  помешкання, а не
щiлину  мiж будинками. Бо вiн ту щiлину перекрив згори очеретом  i вербовими
гiлками, а передню та задню стiни зробив з очерету та шматкiв старо? повстi.
Ту повсть Хасан знайшов на смiтнику.  Багатi люди повсть чiпляли на вiкнах i
на човнах в  спекоту i поливали згори водою.  Вода тонким шаром розпливалася
по повстi, а протяг насичував кiмнату чи  каюту  вогкою прохолодою в жахливi
спекотнi  днi  багдадського  лiта... Тодi люди  могли жити або в  пiдвальних
помешканнях,  через   якi  протiкали   вiдведенi  струмочки  вiд  каналiв  i
водосховищ, . або в кiмнатах, де на вiкнах висiла мокра повсть.
     Те, що поруч базару вони мешкали, було велике щастя.
     Але  лiворуч, неподалiк,  зразу за  кривусiнькими вуличками,  за мурами
старими,  напiврозваленими,  був  невiльничий  ринок.  То  була  непереборна
спокуса  для смiттяра  Хасана.  Вона завжди вiдволiкала його вiд нормального
плину життя.  Бо коли  прибувала  нова валка рабiв, вiн  полишав малого  Алi
збирати кiзяки, а сам дрiботiв з корзиною кривими вуличками  до невiльничого
ринку.
     Страждаючи i вдаючи, що вiн гарливо працю?, крутився бiля тих мiсць, де
мали показувати знатним покупцям оголених невiльниць i  можна буде хоч кра?м
ока зиркнути на жiночу голизну.
     Коли батько i син, вкрай  висотанi денною працею,  поверталися  ввечерi
додому  i  з рiчки вiяв вiтерець, то вони не могли навiть  вогню розпалити в
жаровнi, щоб зiгрiти свою юшку. Бо зразу ж  в  один  голос i ювелiр-iудей  i
лiкар-християнин кричали, що вони виженуть ?х геть,  бо вони смородом  сво??
страви псують ?м рiчкову вечiрню прохолоду.
     Тодi вони забирали свiй горщик i йшли в найубогiший шинок, що утримував
один  християнин  - такий же араб, як  i  батько Алi,  смiттяр Хасан, тiльки
молився у церквi i вживав вино не потайки, а вiдверто i в яку захотiв годину
дня.
     У шинку збиралося багато  мусульман, бо  там можна було  випити вина. ?
виходило, що в шинку завжди було бiльше мусульман, нiж християн, бо  ?х сюди
гнала заборона випивки в мусульманських за?здах.
     Отут, а ще в християнських монастирях могли впитися до того стану, коли
?м ввижалися  i  дiви  райськi,  i  зеленi кущi Едему,  i  сам тверезий,  як
скельця, пророк Магомет.
     В шинку з дозволу господаря  Хасан розiгрiвав свiй горщик на жаровнi, а
за те мав принести завтра сушених кiзякiв - вони дають найкращий жар.
     В закопченiй  довгiй  кiмнатi було  затишно,  краще нiж вдома,  i малий
сьорбав з насолодою сочевичну юшку,  вмочуючи в  не?  пiдгорiлий i пiдсохлий
окра?ць  хлiба.  Батько ж ?в похапцем,  пожадливо,  сьорбаючи  та плямкаючи,
бризкаючи слиною, i все говорив i  говорив. Розповiдав сво?м сусiдам,  таким
же злидарям, як  i вiн, за скiльки сот динарiв <sup>2</sup> продали сьогоднi
танцiвницю  Фатiму, скiльки  правили  за  повiю-грекиню,  скiльки  коштували
служницi та якi були груди у молодо? вiрменки. Що продавали сьогоднi бiлявих
слов'янських жiнок,  вивезених  аж  з-за  Каспiю,  з  кра?ни,  що  лежить за
останнiм мусульманським кра?м - земляки волзьких булгар.
     А  далi  тiльки  й було балачки,  що  про  фалси <sup>3</sup>,  дирхеми
<sup>4</sup> та динари, про те, хто скiльки й чого дiстав або випив чи з'?в.
Скiльки хто з них, з цих смiттярiв,  водоносiв, вантажникiв, носi?в, заробив
чи втратив часток битого срiбного дирхема.
     Бо найбiльший  заробiток кожного iз  них  був не бiльше пiвтора  динара
щомiсяця.
     Тiльки й  патякалося тут, у цiй компанi?  нежонатих, нужденних злиднiв,
про цi динари, яких ?хнi руки нiколи  й не торкалися, а лише  пестили сво?ми
заскорузлими  репаними пальцями "чорнi" дирхеми  та затертi  тьмянi  лусочки
фалсiв. А про золотi зливки чи самородки говорили з бiльшим захватом, нiж би
про справжн? пришестя бога  на землю! ?м аж наморочилися  голови,  коли вони
вже  з  третiх  чи  четвертих рук переповiдали, якi  зробив сережки господар
Хасаново? хижi - знаменитий золотар-iудей Бен Закарiя.
     Потiм вони пили дешеве християнське вино. Воно  било ?м у  тiм'я i вони
наче дурiли.
     Певно, щось туди пiдмiшував господар  -  чи курячий  сушений послiд, чи
весняну гiрку кору верболозу...
     З того  часу,  десь  рокiв вiд  трьох, Алi  навчився  вiдрiзняти  запах
чистого вина вiд дурманного  всякого зiлля. Це була найбридкiша потрава, яку
вiн коли-небудь  нюхав  потiм  у  сво?му  життi. А нюх мав  пречудовий.  Вiн
принюхувався здаля  до того вина, яке подавали в  глинянiй пляшцi тим людям,
що сидiли пiд стiною,
     подалi вiд вогнища, вiд диму. Вiд них пахло iншим та й по-iншому тхнуло
?хн? вбрання, нiж у того збiговиська, серед якого  сидiли Хасан i його малий
син Алi.
     Та це не були жебраки, вони нiколи не канючили  милостиню. А жили сво?м
нужденним життям, мрiяли про всякi пригоди. Вони  завжди говорили про монети
та про жiнок. Вони були такi ж самотнi, як i батько Алi. Такi ж самi одинаки
з невитраченою хiттю, як i батько Алi. Тiльки нi в кого з них не було дiтей.
Тому Хасан  був нiби вищий вiд них на голову. Особливо  його уважно слухали,
коли вiн розповiдав про рабинь.
     Проте балачки нестримних любителiв усiляких непристойностей не вплинули
на Алi. Не були йому  цi  теревенi анi цiкавi, анi бридкi. Бо з трьох  рокiв
вiн навчився  плавати. В тi години, коли нiхто не працював,  не гендлював, а
ловив кейф <sup>5</sup> у  тiнистих закутках спекотного  Багдада, малий  Алi
бiг  до каламутних  хвиль  Тiгру.  Пiд  таку  пору  з  живих  iстот  на водi
погойдувалися лише млявi чайки.
     Коли малий  кидався у воду, птахи голосно скрикували,  вдаряли гострими
крилами,  висмикували  з  каламутно?  води  жовтi  лапи  i  вiдлiтали  трохи
осторонь, i знов ?х несли каламутнi струменi.
     З трьох рокiв малий навчився плавати, а в сiм уже  краще за всiх плавав
i пiрнав.  У вiсiм рокiв мiг проплисти вiд одного мосту до другого, тримаючи
в руцi палаючий свiтильник.
     Вiн навчився  пiрнати без  жодного плюскоту.  Обмацував урвистi слизькi
береги, а в норах там стояли туготiлi усачi iз срiбною лускою.
     Малий видирав рибин iз ?х  схованок i перекушував ?м хребет бiля голови
- тодi здоровеннi рибини мертво повисали в його руках.
     Разом з хлопчиками смажив на березi рибу,  остерiгаючись лише  отруйно?
iкри та чорно? плiвки в черевинi.
     Часом вiн стiльки риби наловлював, що i батька пригощав нею, i приносив
до шинкаря-християнина.  Вимiнював на  глиняну пляшку каламутного  вина, щоб
тато не витрачав сво? битi фалси, а збирав ?х  одне  до  одного i спромiгся,
зрештою, купити собi рабиню i мати ?? за жiнку.
     Алi вболiвав за  свого старого. Йому було за нього i соромно, i прикро.
Особливо коли привозили нових рабинь. Траплялося, що в такi днi торговцi для
заохочення  покупцiв  наказували  оголеним рабиням танцювати  пiд  калатання
бубону та свист сопiлки.  По таких днях  смiттяр  впивався у  християнському
шинку i повертався, тримаючись за мури. Потiм у  темрявi малий  чув, як його
батько сопе, скрегоче зубами i корчиться на сво?му ложi.
     Наслухавшись  вiдвертих i непристойних балачок базарно?  голоти,  малий
добре  розумiв, що  якби  батько його одружився, то не мордувався б  отак. А
пiти  до  повiй у  старого  Хасана чи  то  хоробростi не  було, чи  то  сина
стидався. Цього малий не мiг збагнути нiяк, та й нiколи цього б не збагнув.
     Отож став малий заробляти  батьковi на жiнку. Та  одного разу батько до
вина, що малий йому купив, узяв ще глек вина i впився до повного хитання.
     Алi не стримався i  сказав  батьковi, що через  те кляте вино нiколи не
купить жiнку.
     Сп'яну   Хасан  замахнувся,   щоб  вжучити  малого.  Неповага,  бунт  -
хлопчисько насмiлився виговорювати батьковi!
     Та раптом закрив руками лице,  наче протверезiв умить, i швидко, зовсiм
не хитаючись, вийшов iз шинку.
     Нi  до шинку,  анi  на  базар невольничий  не  зазирав аж до  наступно?
молiльно? п'ятницi<sup>6</sup>.
     ? малий  Алi навiть дуже й  дуже шкодував, що  вiн сказав  батьковi про
вино.  Бо тепер батько вигадав собi, що вiн  вигра? багато грошей у  костi i
зможе купити жiнку. Ну й, звичайно, програвся до  останнього  фалса. Так. що
якби не риба, вловлена Алi, то вони б вiд голоду загнулись.
     Хасан зовсiм збожеволiв i,  як хворий чека? чудодiйного лiкаря,  чекав,
коли заспiвають  на  мiнаретах слiпi муедзини  вечiрню молитву  i можна буде
поспiшати до шинку...
     Плавання та риболовля були для Алi  i розвагою, i  втiхою, i  справжнiм
дiлом. Та ще  бiльше, нiж вода,  розрадою, справжнiм  святом були  розповiдi
бувалих людей - купцiв, прочан, подорожнiх, мандрiвникiв, лицедi?в, матросiв
та погоничiв верблюдiв.
     Часом  Алi  зазирав,  з  корзиною  для  смiття  на  спинi,   на   базар
коштовностей.  Не  дуже  часто,  бо  базарнi  наглядачi  та  купецькi  слуги
пильнували, щоб голота тут не тинялася.
     То був  базар, де продавалися рiзнi  дорогоцiннi речi, всiлякi коштовнi
фарби,  спецi?. На той  сук приходили каравани верблюдiв з далекого  Й?мену.
Одногорбi  високi верблюди. Справжня  ?хня шерсть  була майже бiла,  та  пiд
пекельним сонцем вони сяяли наче позолоченi, бо в ?хню шкiру в'?дався жовтий
пилок знаменитого арабського шафрану "варсу", що виростав лише в заобрiйному
пiвденному Й?менi.
     На  майже  чорних верблюдах  привозили  iз Куфи гвоздичну олiю, а також
фiалкову  олiю. А  з  пiвдня,  з  Аль-Джанубу <sup>8</sup>,  з  мiста  Джура
прибувала у фаянсових глеках  вода з  троянд,  iз  квiтiв  пальми, i запашна
вода.
     Через  Багдад  всi  пахощi  розходилися  по  всьому  свiту  на захiд  -
"Магрiб",  до  ?спанi?  й  Алжiру,  у  ?гипет  -  тобто  "Мiср"  ("Середина"
по-арабському}; в ?ндiю i навiть в Китай, до "Машрiку" (Сходу).
     Тут  торгували найбагатшi  купцi з усiх  базарiв. Цi ряди i  лавки були
вiдомi ще з часiв Аль-Фарабi , який ствердив думку  всiх торгуючих людей, що
?  двi речi  найбiльш благороднi i  двi найбiльш  ганебнi.  Першi  -  продаж
прянощiв  i  торгiвля   батистом,  другi  -   ткацьке   ремесло  та   робота
пiдмiтальника вулиць.
     Хлопчик зазирав лише на самiсiнький край цього привiлейованого торжища.
     Тут скупчилися, стулилися найменшi лавки, може, трохи бiльшi за  собачу
буду в добрiм  ма?тку.  В затiнку лавок, пiдiбгавши ноги по-шевськи,  сидiли
продавцi дрiбних порцiй перцю, гвоздики, шафрану, ладану, гумiарабiку, смоли
камфорного  дерева. ?  вiдмiряли  наперстками  свiй  дорогоцiнний  крам,  бо
приймали  за  нього плату в  ясних  золотих  динарах  та повномiрних  старих
дирхемах. "Чорнi" дирхеми новiтнiх часiв та фалси тут не ходили!
     До  заможнiших  крамниць треба  було  йти вглиб  вулицi. Крiм  базарних
наглядачiв,  слуги й прикажчики пильнували, щоб не  тiльки обiдранi дорослi,
але й бiдна малеча не проникала в глибину славетного базару.
     Так i  Алi нi разу  не  побував  там i  зблизька не  бачив  найбагатших
крамниць.
     На самiм початку кварталу збиралися люди бувалi.
     Там  стояла  знаменита  харчевня  Омара  Кривого.  Тут завжди  товклася
сила-силенна подорожнiх.
     Якось  малий  Алi  почув вiд  приявних,  що  Кривий  Омар  любить  живу
рибку-маринку. Тому малий ловив маринок в заплавi бiля млина i не вбивав ?х,
а кидав до старого глека з холодною водою. Приносив глек до харчевнi Кривого
Омара  i стояв десь пiд  стiною за  стовпом. Тихо  стояв, слухаючи розповiдi
бувальцiв. Стояв  так довго,  поки  його не  помiчав одноокий господар Омар.
Тодi доводилось, спродавши рибу, зразу ж iти геть.
     Отут, саме в цьому мiсцi, хлопчик почув усi  тi iсторi?,  якi  назавжди
вкарбувалися в його душу. Тут вiн почув, що на предалекому островi Сулавесi,
а вiн  аж  за  казковою ?ндi?ю та чарiвним  островом  Цейлоном,  де в кожнiй
калюжi  можна  знайти  червоний лал `° або небесно-синiй сапфiр,  так  там у
великiй  кiлькостi водиться мерзенне i  жахливе  сотворiння  -  рогата свиня
завбiльшки  з  добру  телицю!  Щетина  в  рогато?  свинi  завтовшки з  голку
дикобраза!  Розповiдали  ще купцi та  ?хнi  слуги й прикажчики, що зi сво?ми
хазяями мандрували до Басри, а то навiть i далi,  розповiдали, нiби водяться
на островах за  Сулавесi  летючi  крокодили-дракони.  ?  також  птах  Рух на
пiвденнiм островi Мадагаскарi, неймовiрно? величини, що може пiдняти i слона
в повiтря  i на  кожний  свiй пазур настромити по буйволу! Тими  буйволами й
году? сво?х  пташенят. Бувальцi  моряки, присягаючись Аллахом, розповiдали -
нiби велетенська риба-кашалот вночi пiдстерiга? кораблi бiля острова Сокотри
i бiля  Занзiбару  та ковта?  ?х. Тому мореплавцi в морi-океанi  не  пливуть
вночi, а  лише вдень i весь  час намагаються триматись бiля берега, щоб було
де командi заночувати. Розповiдали про водянi острови на схiд вiд Сулавесi -
нiби за  межею можливого  ?  водянi гори,  що складаються  з  солодко? води.
Прозорi, мов скло, гори височать, аж до хмар, . а навколо солона-пресолона i
темна вода моря-океану. На водяних островах ростуть водянi пальми, дозрiва?,
водяний рис i  мешкають водянi люди, що проходять з  одного  боку острова на
другий,  пiрнаючи крiзь  солодку  воду. Тому ще нiколи не  вдавалося  ?х  нi
вловити, нi завоювати!
     Не переказати, скiльки iсторiй вiн, малий син смiттяра, почув, продаючи
рибу Кривому Омару. А ще скiльки  почув вiд оповiдачiв на березi Тiгру, бiля
старого водяного млина, в подвiр'? ?хньо? вулично? мечетi. Особливо ж багато
розмов точилося  тут,  на торжищi,  про  небезпечний  шлях до  островiв,  де
виростала i дозрiвала найдорожча, найулюбленiша приправа - чорний перець.
     Минав час, i  пiдростав Алi, вбивався в силу. Тiльки лишався  страшенно
худющий.  Але  головою  його,  як  iз  самого  малечку,  володiли  дивнi  i,
безперечно, правдивi оповiдi про кра?ни далекi.
     Та  й сво? рiдне мiсто  його  цiкавило все  бiльше й  бiльше.  Не гiрше
знаменитих  багдадських  злодi?в  i  пройдисвiтiв вiн знав, як проникнути  з
одного кварталу в закапелки iншого, де продають найдешевшi оладки, i в якого
купця  найкрасивiшi  жiнки  та рабинi,  з  якого  кварталу  найшвидше  можна
потрапити  на той чи iнший  мiст. ? хто  з християн торгу? найкращим,  а хто
найгiршим вином. Де збираються запеклi гравцi в  костi, а де гравцi в нарди,
де втiшаються шахами. А де пота?мнi мiсця зустрiчей любителiв дiвчат i чужих
жiнок. Де можна  купити найкраще пальмове вино i  кому можна  добре  продати
сушенi кiнськi кiзяки.
     Знав, що  рибу  найкраще  ловити бiля величезних  плавучих млинiв. Йому
були  вiдомi  в  обличчя  найвправнiшi  мiрошники   i  найчеснiшi   торговцi
басрiйськими  фiнiками.  Дорослi,  однi  жартома,  а   другi  дуже  поважно,
свiдчили, що цi фiнiки посилюють чоловiчу силу.
     Знав,  у  якому  за?здi-ханi  збираються  досвiдченi  мандрiвцi,  а  де
перехожi оповiдачi  казок та чудесних iсторiй.  Або  прочани, що  намагалися
обiйти  якомога бiльше мусульманських  святинь  i славетних  мiст.  То  були
прочани з далекого-предалекого Кандагара, iз славного Герата, iз снiжних гiр
Ельбурсу,   де   жахливi  вбивцi-асасiни   <sup>12</sup>   побудували   сво?
неприступнi фортецi.
     Алi  такого  наслухався i  стiльки запам'ятав рiзних iсторiй  про  дива
рiзних кра?н,  що  напам'ять  мiг  переповiсти  бiльше  цiкавого,  нiж  було
записано в багатьох арабських збiрниках казок та подорожнiх iсторiй. Але вiн
нiкому й нiчого не розповiдав, а лише запам'ятовував i запам'ятовував.
     ?  чим далi,  тим  бiльше якийсь  неспокiй  почав охоплювати його душу.
Наповнював його прехудюще, але мiцне тiло. Поки вiн не зрозумiв раптом - той
неспокiй, та тривога - то поклик до великих мандрiв i чудесних пригод!
     Отож одного разу вiн прийшов з рiчки i, подавши батьковi багатий полов,
сказав:
     -  Завтра  вранцi руша?  велика  сафiна  <sup>13</sup>  з  мосульськими
товарами.  На  нiй також  пливуть до  Басри купцi, що мають  сво?  лавки  та
кораблi у славному мiстi. Я хочу пiти з ними у плавання i побачити  всi дива
свiту.
     -  Бiдний  мiй хлопчику!  ?ди!  Я  тебе  не  тримаю -  може,  хоч  тобi
посмiхнеться доля! Досить з мене  мiтли та кiзякiв! Я все життя дивлюся лише
пiд ноги! Може, ти побачиш бiльше, нiж смiття на базарах!
     Старий сiв, заплакав, а малому Алi було дуже шкода свого батька, такого
старого, як тодi йому здавалось, i геть невезучого.
     Щоб якось втiшити i розважити батька, сказав:
     - Тату, якщо я стану знаменитим мандрiвником,  я тобi привезу в дарунок
роботящу й слухняну рабиню. Нехай вона тобi буде за добру жiнку!
     Але  цi слова ще  бiльше роз'ятрили душу смiттяра,  i вiн проплакав усю
нiч.
     Алi ж досить  швидко заснув, так  i  не вирiшивши, чи сказати  про одне
темне дiло, чи  змовчати. Та все ж вранцi, коли побачив, що в  батька сльози
висохли, лише навколо очей чорнi кола, сказав:
     -  Тату,  присягаюсь  Аллахом,  я  не  вигадав,   а   це   менi  сказав
Юсуф-Дiвчинка, що служить в шинку бiля Зелено? брами...
     - Той, що став на путь грiха i ганьби?!  - розсердився батько. Зневажав
вiн i боявся содомiтiв.
     - Так! Вiн сказав менi, що всi отi гравцi  в костi, i Верблюд, i Тариф,
i  Куввас, вони з  тобою  грають фальшивими  кiстками. Бо  ти недобача?ш. Як
п'явки, вони з тебе всi монети виточують!!!
     -  Менi  часом здавалося,  що мене дурять...- похнюпився Хасан  i  ледь
чутно  говорив. - Та як же я мiг повiрити,  що це роблять мо? друзi, такi  ж
бiднi, як i я? А як же тепер?.. ,
     Хасан розгублено i розпачливо розвiв руками,
     Алi лагiдно посмiхнувся i сказав:
     - Тату! А лише один раз ходи в якесь iнше мiсце грати! Вигра?ш - добре!
Один раз програ?ш - бiда!
     - Але ж i в iнших шинках взнають, що я недобачаю...
     - Тату! В Багдадi шинкiв, як зiрок на небi. Не взнають...
     - ? то  правда! - зрадiв на хвилю смiттяр i витяг звiдкiлясь iз глибини
сво?х подертих лахiв дирхем старого карбування, тих часiв, коли халiфи дбали
про славу i вартiсть сво?х монет.
     - Вiзьми, синку! Це ?дине, що я не програв  i не пропив! Вiзьми! Грошi,
чим вони важчi - тим з ними легше!

        2. ТОВСТИЙ ДЖАФАР
     Останньо? суботи мiсяця шуббата  <i><sup>1</sup></i>, останнього мiсяця  зими,
коли  суворi вiтри Машрiку мiняються на  вiтри зi сторони Магрiбу, прощалися
вранцi смiттяр Хасан i  його  син  Алi. Холодний вiтер забирався пiд лахи  i
старого  i  малого, але вони стояли та й  стояли, все нiяк не  могли вiдiйти
один вiд одного.
     Аж тут з  корми сафiни  почувся  грубий  голос  кухаря. Алi  видерся  з
обiймiв свого безталанного тата й побiг  на корабель до жаровнi.  Треба було
допомогти кухаревi. Бо той дуже старався: по-перше, на суднi пливли купцi, а
як  усiм вiдомо, вони  i  люблять, i вмiють попо?сти;  по-друге, якщо перший
снiданок  нового  кухаря  смакуватиме  мандрiвцям,  то  ?хнi  калитки  ширше
вiдкриються для плати...
     Нарештi,  пiсля гарячого снiданку,  матроси вiдв'язали линви вiд паль i
перескочили з берега на подiю.
     Спочатку поволi, а  далi  все швидше почали  вiдпливати за корму палаци
можновладцiв, мечетi, обороннi мури та сторожовi башти.
     Злегка  напружилось сiре  вiтрило,  а  течiя пiдхопила  дерев'яне  тiло
лодi?.
     Повноводна  рiка випиналася  каламутними плесами  швидко?  течi?. Бо  в
далеких горах починали танути снiги, а в долинах уже гримiли грози.
     Проривалося крiзь  хмари  сонце  i  рожевiло  i  золотило  гострi шпилi
мiнаретiв <i><sup>2</sup>,</i> спалахувало на мiдних банях палацiв i сяяло золотими
iскрами на смарагдових i блакитних банях мечетей.
     Неслися над водою голоси i звуки вранiшнього Багдада.
     Злiтали в тьмяно-блакитне небо, золотими крилами  б'ючи, згра? голубiв.
А за  ними  ще пiдiймалися  височеннi бiлi  голуб'ятнi,  i новi й новi згра?
зависали в блакитi рожево-золотими пелюстками.
     Скреготали  ланцюгами  припнутi до  берега  дерев'янi  млини.  Стомлено
вдаряли вони по жовтiй водi  ослизлими  лопатями  колiс, а в  ?хнiй  глибинi
невблаганнi  жорна  гуркотiли,  розмелюючи  добiрну  ?вфратську  пшеницю  на
запашне  борошно.   З  того  теплого  борошна  через  кiлька  годин  вправнi
багдадськi пекарi випечуть в глиняних печах балабушки, хлiби та коржi.
     ?ржали конi на водопо?.
     Проходила сафiна межи розведених наплавних мостiв.
     Пропливала пiд  стрiмкими багдадськими  мостами,  що високо пiдносились
сво?ми цегляними стовпами над правiчним Тiгром.
     Малий, хоч  i  пiддував мiхами вогонь у глинянiй великiй жаровнi, все ж
оглядайся  на всi  боки.  З човна  було  так  цiкаво побачити те, що  ранiше
споглядав лише з берега, або виткнувши голову з води.
     Ось позаду сафiни дозорцi з'?днали човни напливного мосту.
     Тим  мостом рушили на  лiвий  берег  верблюди,  вантаженi  корзинами  з
яблуками i гранатами.
     ?х спустили по ?вфрату на плотах аж iз гiрсько? Сiрi?.
     По  iншому  мосту   поволi  сунув  караван.  Серед  високих  одногорбих
верблюдiв були й двогорбi. То, певно, валка аж iз далекого Мерва.
     Бувалi  люди казали,  що тiльки  там  виростали  найсмачнiшi динi. Динi
привозили  до  Багдада  у  свинцевих ящиках на  льоду. Якщо  вдавалося  динi
привезти цiлими, то за одну  диню платили  аж сiм  сотень  дирхемiв! Ось якi
цiни платили за лакiтки вельможi та грошовитi багдадцi тих часiв!
     Всi   звуки,   весь  галас   перебивали   завивання,  крики  та   лайки
човнярiв-перевiзникiв,  званих  куфаджi.  ?  неслися  вони,  крики,  вiдбитi
стократ  луною вiд води, вiд занедбаних мурiв, вiд склепiнь старовинних веж.
Та ще бiльше посилювались цегляними мостами.
     ?хню сафiну переганяли часом трохи меншi  судна,  вантаженi величезними
корчагами з оливковою олi?ю.
     А  вони  обганяли  ще  бiльшi,  нiж  ?хня сафiна, вантаженi болонками i
дошками доброго дуба, зда?ться, чи не з Вiрменських узгiр'?в.
     На лiвому  i  правому  берегах, на схилах,  попiд оборонними  мурами та
багатими подвiр'ями вельможних, лiпилися шинки.
     В найубогiших пили погане вино, грали в костi, та жерли  сочевичну юшку
i давилися черствими балабушками.
     У  добрих шинках, крiм запашного вина, холодно? води i пахучого  хлiба,
вiдвiдувач мiг на нiч взяти до  комiрчини  дiвчину  чи хлопчика. А коштувало
все два дирхеми за нiч.
     Коли  згадували спiвтрапезники про цю плату,  батько Алi зводив руки до
неба i вигукував з розпачем:
     - Де ж дiстати такi грошi?!!
     Був у Алi  приятель-рибалочка, з  гарненьким обличчям i зовсiм дiвочими
пухкими вустами. Носили разом з ним рибу до шинкiв. ? того хлопчика привабив
один торговець i взяв за прислугу до сво?? корчми.
     Господар не стiльки ганяв його по роботi, як  вiдгодовував, i приставив
до нього старого  музику.  Той навчив  його грати на  аль-утi<sup>3</sup>  i
спiвати дiвочих пiсень.
     Коли  Алi через пiвроку  зустрiвся з  приятелем на березi Тiгру,  той у
воду  не  полiз,  а  лишився сидiти  на каменi, товстий i  чисто  вбраний, з
пiдведеними сурмою очима.
     Алi стало  моторошно, що хлопець нiби зробився дiвчиною. Алi не став  з
ним розмовляти, а схопив свою рибу i мерщiй подався геть.
     Пiсля  цi??  зустрiчi  вiн  на  вузьких  вуличках  намагався  непомiтно
прослизнути повз колишнього друга.
     Аж поки  цей Юсуф не прихопив його зненацька  i не виказав  Алi, що вiн
знав про старого Хасана та його друзiв-шахра?в...
     Отож малий допомагав кухаревi чистити часник, цибулю, патрати рибу.
     Хоча, як  писав у той  час  один китайський мандрiвник,  в  Багдадi всi
?дять хлiб та м'ясо, п'ють кисле молоко, але  дуже зрiдка ?дять рибу,  овочi
та рис. Але на сафiнi було по-iншому: купцi ?ли свiжу рибу i курятину. Кухар
рибу  витягав  iз садка, що  волочився  збоку  на линвi  за  судном.  А кури
товклися у плетенiй вербовiй клiтцi на  кормi. Годувати ?х  i дивитись,  щоб
вони  не  побили  яйця,  що знесли,  було  одним iз  обов'язкiв  Алi.  Кухар
дивувався,  що хлопець  так швидко  i  старанно  викону?  всi  його  накази,
особливо ретельно прибира? всяке смiття i непотрiб.
     Звiдки було знати кухаревi-товстуну, що все це було хлопцевi забавкою у
порiвняннi з базарними вулицями чи готуванням кiзякових колобкiв для палива.
     А яка насолода швидко обiрвати золотi покривала цибулин, або  почистити
головку часнику вiд бiло? шкаралупи  так, щоб жоден зубок не вiдпав! Обрiзай
корiнцi та бадилля чорно? редьки, переливай кунжутну олiю <sup>4</sup>, один
запах  яко?  вже  насолода  i  радiсть  душi!  ? вся  городина i  всi спецi?
найкращi, найчистiшi!
     Пасажири трималися двома гуртами - купцi та збирачi податкiв. Ненависно
зиркали один  на одного.  Бо не було  у купцiв гiрших  ворогiв,  нiж збирачi
податкiв.
     А  серед купцiв вирiзнявся  один товстун на iм'я Джафар.  За  очi  його
звали Покiйником. Хоча на покiйника вiн аж  нiяк  не скидався  -  цiла  гора
жиру!  Прiзвисько  "Покiйник"  йому  дали,  бо сталася з  ним одна  предивна
iсторiя, у якiй Всевишнiй явив свою волю  i покарав того,  хто зневажа? його
iм'я.
     Ось що довiдався хлопчина вiд кухаря про товстенного купця.
     Ще змолоду був Джафар багатим купцем, а коли вбився у  силу, то взагалi
загрiбав  гори золота. Та якось  вiн  поручився  у  великих грошах за  свого
доброго  приятеля.  А  той обдурив його  i  лишився жити  в ?гиптi. Довелося
платити Джафаровi величезний борг. Та вiн  не був дурнем - пiдкупив  судових
чиновникiв i сплатив лише частину боргу зразу.  Бо  iнакше  пiшов би жебрати
пiд  фортечнi мури. ?  так i далi пiшло - Джафар давав гостинцi чиновникам i
по  малих частках сплачував борг. Про що зрештою  довiдався секретар вiзира.
Сказав вiн одного ранку, коли в його кiмнату понабивалися всi його попихачi:
     -  Друзi мо?! Вiльнi  i раби! Правовiрнi та люди  письма! Менi потрiбна
людина, яка б не  боялася анi Аллаха,  нi  Страшного суду. ?  щоб людина  та
служила лише менi - не гiрше, нiж вiрний пес...
     Усi  мовчали. Звичайно, всi вони посiпаки та  блюдолизи,  одним словом,
гi?ни  та шакали. Чистих там не бува?! Але й вони замовкли, бо сво?м  пiдлим
нутром вiдчули,  що  йдеться про пiдлоту,  яку треба  вчинити  вiдверто,  не
ховаючись.
     - Що - нема? у мене вiрного пса?
     Тодi виповз наперед брат цирульника самого халiфа.
     - Я зроблю для тебе все, що забажа?ш! ? навiть бiльше того!
     Ляснув у долонi секретар вiзира:
     -  Якщо так, то говорю  тобi - iди в податкову  управу! Покажеш ?м мого
листа, але не вiддавай i не  дай переписати.  ? нехай вони  складуть  ре?стр
усiх  боргiв Джафара...  А потiм витискай з  Джафара усi  грошi,  як  тiльки
зможеш. Що буде зверх боргу купця i боргу казнi, то все тво?!!!
     Ледь  не  захлинувся  брат  цирульника   вiд  щастя  та   пожадливостi.
Здоровенний був чоловiк, красень, та мiлкий душею.
     - Але я не подужаю його мордувати!..
     - То бери башибузукiв iз двiрцево? варти. Бо вони геть розледачiли!
     Схопився брат цирульника i чимдуж кинувся до сторожiв.
     Прихопив  iз собою з пiвтора  десятка  здоровенних тюркiв.  При  повнiй
збро? поперлися всi гуртом до податкового вiдомства.
     Там  брат цирульника вчинив  неймовiрний  ?валт,  i чиновники поспiшили
видати записи всiх боргiв Джафара.
     Звiдтiля брат цирульника помчав до  оселi Джафара,  а  за ним поспiшили
тюрки-башибузуки. Схопили товстого Джафара  i  потягли спочатку до казарми у
фортецю. Там з нього зiдрали всi  його шати.  Лишили  тiльки чалму. Нею вiн,
мов пiд час хаджа, обгорнув свою срамоту. Вiн стояв  перед ними навколiшки й
просився у сво?х мучителiв,  щоб вони  його  помилували i не  позбавляли  нi
життя, нi достатку...
     Проте брат цирульника спокiйно, без гнiву, повторював:
     - Давай грошi, давай грошi, давай грошi...
     Тюрки ж били його бамбуковими палицями по голому тiлу.
     Потiм  його  потягли  в  прохолодний  льох  казарми  - тюрки  стомилися
мордувати його на спекотi.
     Тюркам  набридло це  дiло,  i  вони, розподiливши шати  купця, посiдали
попiд  стiнами  й  кейфували.  Тодi  брат цирульника пообiцяв  кожному,  хто
мордуватиме його клi?нта, по два дирхеми...
     Кухар  перегортав  над  жаровнею  на  решiтцi  рибу,  поливаючи на  не?
кунжутну олiю, заправлену тертим шафраном, посипав скибочками цибулi.
     А його новий помiчник намагався розгледiти в глибинi каюти крiзь велику
щiлину купця Джафара. Джафар не вiдмовляв собi в зручностi не лише вдома,  а
й  у  дорозi. Алi знав,  що Джафар платить за окрему  каюту бiльше, нiж  усi
пасажири сафiни, разом узятi, за про?зд до самiсiнько? Басри.
     Зрештою  Алi  добре  розгледiв   повне,  бiле,  наче  набрякле  лице  з
вишнево-червоною бородою.
     Кухар  пiдливав з  глечика, такого маленького,  що  вмiщувався  на його
долонi, якийсь одному йому вiдомий соус. Хлопчик спитав у дебелого кухаря, з
чого склада?ться сумiш.  Та кухар  на нього  визвiрився,  нiби Алi спробував
його при всiх пограбувати. Бiльше Алi нi про що не питав. Тiльки уважнiше до
всього придивлявся, прислухався.
     Кухар вiв далi.
     - От  пiдтягли Пузаня  линвою аж пiд  самiсiньку  стелю. Заходилися  то
попускати  вниз, то пiдтягувати вгору, що  вiн ледь головою об склепiння  не
товкся.  Як спускали його до землi, то  дво? тюркiв лупили  його  по  п'ятах
очеретяними тростинами.  Товстун дри?ав  ногами,  скавулiв  як  сотня собак.
Навiть, кажуть, було чутно на вулицю!
     А цей пройдисвiт спокiйно собi стояв i торочив  нудним голосом: "Грошi,
грошi, грошi..." Тюрки почали стомлюватись. Тим пак що ?м не вдавалося з ним
встругнути свою улюблену  штуку - шарпонути зненацька вгору, коли всi кiстки
наче  вилiтають  назовнi  вiд болю. Вiн був занадто важкий. Стомився i  брат
цирульника. Та  й час уже було до писаря вiзира  поспiшати та  доповiсти про
всю справу. Отож вiн махнув рукою i  крикнув: "Кидайте  цей мiшок з лайном!"
Ну а тюрки - вони ж хiба люди? Бидло, невiгласи! Якби таке сказати  арабовi,
то вiн би  потиху опустив  людину.  А цим скажи: "Кидай!"-воно й кине! Линву
вони кинули. Джафар сво?му мучителю сiв на голову  з усього маху! Звичайно -
впусти на  когось такого  кабана - всi кiстки  трiснуть! У брата  цирульника
зламалася шия. ? Джафаровi дiсталось - об дурну голову свого ката потовк усi
сво?  досто?нства.  Вiд болю  вiн втратив  свiдомiсть аж  на  три  днi.  Всi
дивувались, що вiн не сконав... Мiй  знайомий, слуга того лiкаря, що лiкував
Джафара, казав, що в нього  все понапухало, мов торба з огiрками. Ну а брата
цирульника  забрали з казарми  i вiднесли додому,  де вiн  того  ж  вечора i
сконав - дихання припинилося. А  товстун  так-сяк оклигав, чортова калита  з
динарами!  Коли ж вiн оклигав,  довелося писаревi  вiзира  за  нього  самому
братись, хоч як цей хитрун не хотiв, щоб про нього пiшла слава, що вiн кат i
здирник! Писар вчинив згiдно  зi сво?м розумом i  освiтою - наказав привести
жiнку i доньку  Джафара. Щоб були вони приявнi при допитi свого повелителя i
господаря. Його жiнка була з поважно? родини i не витримала такого видовища,
коли мордують голу людину.  Вона знепритомнiла. Побачила це донька - i  собi
гепнулася додолу. За  наказом писаря  ?х  почали  заголювати, щоб  лiкар мiг
дiзнатись,  чи мертвi вони, чи живi? Тут Джафар здався  i  розповiв,  у кого
його розписки - сакки  i в  кого його дорогоцiннi каменi  схованi... Ось так
вичавили з жирного бурдюка золото... Та вiн швидко надолужив сво? - в когось
позичив грошi, винайняв кораблi i перевiз - цiлу сотню! - скакунiв до ?ндi?.
Там якраз  почалася вiйна!.. Вiн стiльки заробив на конях, що змiг  собi все
повернути... i ще зверх того!  Вiн з ?ндi? привiз таке камiння -  i лали,  i
агати, i бiрюзу, i гранати, й сердолiк, i яспис...
     Риба  дiйшла, i малий Алi поспiшив iз  стравою  на  фаянсовiй тарелi до
каюти  купця.  Хлопчина  привiтався в низькiм  поклонi  i поставив  тацю  на
низенький  розкладний  столик. Не звичайний столик, а  кипарисовий.  Товстий
Джафар заворушив варгами, i в глибинi його горлянки забулькали слова.
     - Пiднеси менi  рибу до носа! Хiба  не бачиш, що  черево  менi  заважа?
нахилитись i понюхати ?жу?
     Коли  ж хлопчина  на  витягнутих руках пiднiс  до блiдого  лиця смажену
рибу, Джафар швидко обмацав гарячими  пальцями  малого. Потяг повiтря носом,
важко видихнув ротом i забелькотiв:
     -  О Аллах! Це ж не хлопчик,  а риб'ячi кiстки! Однi ребра  й хребцi!..
Скажу капiтановi - нехай  винайме  товстунчика.  Тодi я  не пошкодую i трьох
дирхемiв за смажену рибу i слугу!.. ?ди геть i не метеляйся перед очима!
     Вiн тицьнув малому в долоню стерту половину дирхема.
     Як тiльки Алi  повернувся  до жаровнi, кухар видер  в  нього  з  кулака
тонесеньку срiбну лусочку.
     - Тьху! - сплюнув обурено - Такий багатир, а смiттям  платить! Це тому,
що  ти кiстлявий!  Я  пам'ятаю  його  колишнiх прислужникiв - всi  були  мов
вiрменськi пампушки на сметанi!
     Алi  почорнiло  в  очах,  задзвенiло  у вухах  вiд  лютi.  Все стислося
всерединi у важку грудку, запекло вогнем  у  грудях! Вiн найкращий плавець i
рибалка! А його  мають за смiття,  за хлопчика-повiю?! Що вiн - нi на  що не
здатний, як тiльки гидотою собi на прожиток заробляти?!
     Кухар же вiв далi, мов козолуп на базарi в скотському ряду:
     -  Ось вiдгодую  тебе до Басри,  i тодi матимеш iншу цiну... Бо  хоч ти
добрий помiчник, але з тебе нi хорошого прибутку та й для себе нiяко? втiхи!
- ? кухар голосно зареготав власному жартовi.
     А хлопчика аж знудило i вiн вiдiйшов до  борту,  нiби викинути лушпиння
вiд цибулi...
     ?хня  сафiна плинула  вниз  по Тiгру за  течi?ю, а навстрiч ?й посували
знизу щедро вантаженi судна.
     Купцi, що тримались окремо вiд Джафара  i вiд збирачiв податкiв, уважно
розглядалися на стрiчнi судна i пояснювали один одному:
     - Он  та, з чорними корчагами... То, певно,  для мосульцiв везе земляну
смолу <sup>5</sup> i рiдку нафту.
     -  А  та вся  завалена  тиковими<sup>6</sup> дописами. А оно  й  в'язка
сандала  <sup>7</sup>... Ну,  це  хтось  собi в  Багдадi доброго човна  хоче
зшити...
     - Тодi сандал для чого?
     - Як для чого? Продасть ремiсникам - вони з нього всякi витребеньки для
жiноцтва вирiжуть i змайструють.
     - Дивiться, дивiться!  Аж  носом  воду черпа?! От скiльки фiнiкiв хтось
замовив басрiйцям... В кого такий гарем?
     Всi зареготали.
     Вiтру не було, i тому бурлаки пiдтягували судна канатами, якi припинали
на  березi чи до  стовбурiв  пальм,  чи  до  каменiв. Вони  горлали високими
жiночими  голосами бойову  пiсню  i перебiгали по  черзi  з  корми на  носа,
перебираючи товстий канат i складаючи його кiльцями на кормi.
     Пливли  також  по  рiчцi  на  круглих  очеретяних,  вимащених  бiтумом,
корзинах-човнах люди з рiчкового племенi.
     Попереду ?хньо? величезно? подi? i позаду пливли ще двi великi  лодi? з
озбро?ними охоронцями.  Тюрки мали  захищати сафiну i ?? пасажирiв у  нижнiй
течi? рiчки, де почнуться очеретянi заростi з тисячами проток та озерець мiж
ними. Бо,  як  вiдомо, в тих  безкра?х болотах  жили  племена, що  розводили
буйволiв та  ловили рибу i полювали на птахiв. А коли траплялася нагода, то,
не зважаючи на всi каральнi походи халiфiв, наскакували на купецькi судна.
     Уже був мiсяць азар<sup>8</sup> i  напружились води у  Тiгрi, пiднялись
високо.  Здавалось, вода прорве захиснi греблi  та вали,  залл? собою  увесь
простiр, не лишиться навiть високих пiр'?стих голiвок пальм.
     Малий, тiльки  випадала вiльна мить, видряпувався на вершок  щогли, щоб
згори  побачити  далекi   селища,  залитi  водою,  оглянути  тонкi  смужечки
водозахисних  валiв,  далекi  греблi  i  помилуватись,  як  вiдбиваються   у
блакитно-каламутнiм дзеркалi води розкiшнi вiяла фiнiкових пальм.
     Коли сафiна з пасажирами та  крамом  приставала увечерi  на ночiвлю, то
лодi? з  тюрками теж прив'язували до берега i виставляли на сушi i на човнах
сторожу. Але грабiжники чомусь не з'являлись.
     Тодi Алi не витримав i спитав - та  не в пожадливого базiки-кухаря, а в
одного чорнобородого купця, що мандрував аж iз самого Дамаска:
     - Господине  мiй, ласкавий i добрий! - Алi чув, як базарнi писарчуки та
рiзнi фiгляри улесливо звертались до купцiв та ?хнiх прикажчикiв - Дозвольте
менi, нiкчемному, порушити твiй спокiй i... - Далi хлопчина не знав, як йому
вести мову з цим чорнобородим здорованем.
     - Що тобi?
     -  Господине  мiй! Всi  тiльки  й базiкають  про розбiйникiв, а  ?х все
нема?...
     - Ось що тебе цiкавить?! Тепер розбiйники не нападають на який завгодно
корабель - купцi при собi намагаються не тягти багато динарiв. Вони вiддають
мiняйлi в Багдадi сво? золото. А мiняйло при свiдках пише на паперi, скiльки
динарiв дав йому купець. А  в  Басрi з тим  папером-сакком прийде купець  до
iншого  мiняйла, який у долi з багдадським мiняйлом, вiддасть сакк мiняйлi i
одержить  сво?  золото...  Ну,  звичайно,  лишить  якусь  частку  золота цим
мiняйлам.
     - За що? Вiн же одержу? сво? золото?
     - Те золото, що лиша?ться  в мiняйл - то ?м плата за клопоти  з грошима
купця. Адже вони  тим  папiрцем  оберiгають  грошi купця вiд  розбiйникiв  i
злодi?в.  Адже одержу?  свою платню  нiчний  сторож за охорону будинку. Тебе
оберiгають - плати! За все в життi треба платити! За все треба!  За золото -
плати!  За хлiб - плати! За  охорону-плати!.. Життя  -  накритi столи  серед
базару! Той,  хто стара?ться,  той бере  з цих столiв для свого прожитку! За
все треба платити. А от як платити найменшу цiну за найкраще - то  найбiльша
наука в життi!..
     Хлопчик був вражений,  що чорнобородий,  який з iншими  говорив нiби iз
зневагою, по-простому роз'ясню? йому, служцi кухаря на рiчковiй сафiнi, сину
нужденного смiттяра.
     Алi  подумав:  "Це  перше диво, яке зi мною сталося  в подорожi! Правду
кажуть бувалi люди, що найбiльше з чудес трапля?ться в мандрах!.."
     Але його при?мнi роздуми  перебив  горластий кухар,  i  довелося чимдуж
поспiшити до жаровнi...


        3. РОЗБ?ЙНИКИ
     На третiй день з'явилися розбiйники.
     Судна мандрiвцiв були  вже недалеко вiд Шатт-ель-Арабу - злиття великих
рiк ?вфрату й Тiгру.
     Вода пiднялася високо i геть залила все навколо. Греблi, дороги та вали
зводились над водою  не вище нiж  на лiкоть-два. Каламутнi води  розбiгалися
сотнями звивистих проток межи заростей велетенського очерету-касабу. Коли на
сходi  зблякло  небо i  згасла  вранiшня зiрка  Сiрiус,  з молочного  туману
виринули чорнобокi човни.
     Один з розбiйникiв  звiвся на повен зрiст  i  закричав, що вiн  вимага?
плату за ?хню  охорону.  Зовсiм мала плата  - по  сотнi динарiв  з купця, по
десять дадуть подорожнi, по дирхему з кожно? голови команди!
     Його слова гримiли над склистою водою протоки i над рисовими полями, та
зразу ж потопали в густiй запорi височенних стеблин очерету.
     ?  тут,  як  на бiду, чи  на  щастя,  бо  капiтан  сафiни не  встиг  ще
придумати, як  вiдповiсти, iз сво?? каюти протиснув черево Джафар i заревiв,
як верблюд пiд час тiчки:
     - Ти, ганьба сво?? мами! Затичка в курячiм  гузнi, пожиратель  свиней i
тухло? риби! Не  потребу?мо тво??  охорони! Мо?  знаменитi  сiдницi, сiдницi
Джафара Покiйника, запорука мо?м словам! Подивися на них - ?х  споглядання й
буде тобi платою за турботи!
     ? Джафар повернув свiй могутнiй зад до рiчкових розбiйникiв.
     Напасники заклякли на сво?х човнах вiд подиву та обурення.
     А тюрки вже попадали за борти лодiй iз самострiлами та луками.
     Малий Алi, щоб усе добре розгледiти,  наче наполоханий кiт, видерся  на
щоглу. Тiльки  вiн обхопив вершечок щогли, як заверещали розбiйники, заревли
тюрки-стражники. В повiтрi засвистiли короткi арбалетнi стрiли, глинянi кулi
з арбалетiв i пронизливо заспiвали довгi очеретянi стрiли рiчкових людей.
     Згори хлопчиковi  було добре видно, що всi  купцi, кухар,  - капiтан  i
матроси  впали  на самiсiньке  дно  сафiни, сховалися за  паками бавовни  та
?гипетського льону.
     Купець Джафар  теж гепнувся за паками i плазом-плазом рачкував до сво??
повстяно? каюти. Голова його притискалася до дошки, а от сiдницi пiднiмались
горою над палубою. Кiлька разiв стрiли чиркнули по його неймовiрному заду.
     Стрiли дзижчали i навколо Алi. Проте вiн не встиг перелякатись i думав.
Лиш про те, щоб втриматися на щоглi i краще роздивитись розбiйникiв.
     Вiн не трусився вiд  страху - був  упевнений, що  розбiйники грабують i
позбавляють життя лише багатi?в. Про випадковi стрiли чомусь не подумав. Але
рiчковi розбiйники нiкого, крiм нього, не бачили. З усiх подорожнiх лише вiн
був на виднотi -  сидiв на  вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини.
Це розлютило напасникiв. Стрiли одна за одною впивалися в  щоглу  бiля  його
нiг, свистiли над головою, лоскотали пiр'?нами по руках i по  ногах, порвали
сорочку, порiзали вiстрями холошi штанiв.
     Зрештою стрiли прошили б  хлопця, та  трапилася халепа - товстун Джафар
рвонувся до сво?? каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олi?ю,
i все те гепнулося на розпечену жаровню!
     Мить -  i  густий  чорний дим заклубочився вгору, закрив  вiд стрiльцiв
хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною.
     - Пожежа,! -  заволав  капiтан  i, не зважаючи на  стрiли, вискочив  iз
схованки  i скинув  у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибiг
кухар i, голосно лаючись, обпiкаючи собi руки i лице,  пiдхопив напiврозбиту
корчагу з олi?ю. i перекинув за борт. Хтось iз матросiв теж отямився, зiрвав
повсть iз Джафарово? каюти i кинув ?? на палаючу олiю.
     Рiчковi грабiжники,  побачивши переполох на  сафiнi, щосили завеслували
до  мандрiвникiв.  Але вони  не  розрахували  -  олiя  розпливлася по  водi,
наздогнала тлiючу паку.  ? пiдхопилося  вгору над водою жовтими  й червоними
крилами  полум'я.  Швидка  течiя  на зворотi витягла серпом палаючу  олiю. А
вiстря серпа за якусь мить торкнулося заростей касабу.
     Мить  -  тогорiчнi сухi стеблини очерету засвiтились жовтими  свiчками,
затрiскотiли, зачадiли тонкими смужками бiлого диму.
     Малому текли сльози, вiн  чхав i  кашляв, але  не  злiзав  зi  щогли  -
хотiлося  побачити,  що  ж  буде  далi?!  Що вчинять рiчковi розбiйники,  як
дiятимуть тюрки? На крик свого шейха напасники  вдарили лопатями просмолених
весел i миттю зникли за пеленою бiлого диму. Той дим  густо, мов сметана, що
виливалася  iз   глека,  слався  над  темною  водою.  Дим   прикривав  втечу
розбiйникiв краще, нiж вранiшнiй туман ?х напад.
     Сходило сонце десь за очеретяними стiнами i рожевiло хмари ?дкого диму.
     А  полум'я  проривалося  все   далi  й  далi   у  нескiнченнi   зарослi
очерету-касабу, вибухало клубами густого диму.
     Алi сидiв  на щоглi i споглядав,  як  пожежа розповза?ться,  вибуха?  у
правiчних  болотяних  нетрях.  З  вiдчайдушним  криком  вгору злiтали  згра?
птахiв. ?х  розпачливий  крик заглушував  навiть трiск очерету  та гоготiння
вогню. Маленькi  пташки  спалахували  оранжевими квiтками  i  падали вниз  у
густий дим.
     Алi вчепився за щоглу, що аж нiгтi побiлiли, i все дивився, дивився.
     Вiн отямився  лише тодi, коли внизу смикнули линву i боляче вдарили нею
по п'ятах.
     - Гей ти, мавпо!  Ану злазь! Хто  прибиратиме?!  -  волав унизу  кухар,
задерши червоне обличчя iз залишками смалено? бороди.
     Хлопчик напружився i,  висмикнувши кiлька  стрiл,  узяв ?х у зуби. ?ншi
стрiли глибоко вп'ялися, i вiн не змiг ?х навiть розхитати.  ? ставив на них
п'яти, як на щаблi драбини...
     Малий  прибирав черепки  вiд корчаги, витирав,  вискоблював  вiд олi? i
посипав пiском дошки, пiдмiтав попiл та вугiлля.
     На сафiнi тим часом знявся ?валт - всi лiзли з претензiями до Джафара!
     Сотник тюркiв  вимагав,  щоб Джафар  Покiйник сплатив за  всi стрiли та
кулi, що вони випустили по розбiйниках. Мовляв, якби  вiн стримав свiй язик,
нiхто б у бiйку не полiз - араби бачили, якi  могутнi бiйцi сидять у лодiях.
Крiм того, вiн, сотник,  вимагав десять  динарiв i  глек вина для поранених.
Капiтан вимагав грошi за попсовану повсть.
     -  Вона  зовсiм  цiла!  Трошки  забруднилася  по  краях!  -  репетував,
обурювався Джафар.
     - Мiй господине!  - вiв сво?  капiтан. - Повсть була  бiла, тепер  вона
чорна! Подерлась i обгорiла на цiлий лiкоть! Заплати - i можеш собi забрати!
     Пiсля капiтана напосiв на Джафара збирач податкiв. Той, що перший залiз
пiд  паки  з  пряжею. Вiн вимагав  неймовiрнi  грошi  за  свою втрачену паку
бавовни.
     Молодий прикажчик купецький,  що з Мосулу, став над малим i дивився, як
той  грайливо, ретельно  вишкрябував дошки вiд  бруду - сумiшi олi? та золи.
Великi,  з  пухнастими  вiями,  очi  молодика  звузились, i  вiн  зневажливо
процiдив:
     -  Однi  полохливi  шакали,  другi пожадливi  пси! -  Вiн, не клiпаючи,
подивився на малого. - А ти не боягуз.
     Алi здвигнув плечима.
     - ?м  потрiбнi грошi. А  я найбiднiший  на  сафiнi.  Для чого  ?м  мене
чiпати?..
     Тут звiдкiлясь наче виринув кухар i спитав прикажчика;
     -  Мiй господине! Чому  га?ш час i  не вимага?ш  вiд Джафара  плати  за
корчагу олi?? Дивна олiя. Не олiя - мед! А як  горiла! Ще б трохи - i вона б
спалила смоленi човни цих байстрюкiв. Не гай часу - вимагай сво? - Джафар не
збiднi?!
     Молодик,  не  повертаючи  голови,  скоса  зиркнув  на кухаря  i  мовчки
вiдiйшов.
     Кухар забурмотiв собi пiд носа в рештки обсмалених вусiв:
     - Дивний цей мосулець. Так себе трима?, немов вiн тут най родовитiший i
найбагатший  на  всiй  сафiнi... А всього лиш прикажчик!.. Багатьох я  бачив
подорожнiх... а цей щось собi ма? на умi...
     Спочатку  Джафар  репетував,  що  всi  його  грабують,  хочуть  пустити
жебраком по  майданах. Та  зрештою вiн викричався,  заспоко?вся, а  тодi вже
розплатився з усiма, виторгувавши собi кiлька дирхемiв.
     Тюркам  вiн купив у  капiтана  корчагу  вина,  а  грошi  для  лiкування
пообiцяв  дати,  коли припливуть до  Басри.  Спочатку тюрки  обурилися, але,
впившись солодкого вина, знов прийшли до Джафара i сказали, що найкращi лiки
для ран - добре вино. ?  нема чого ?м чекати до Басри.  Нехай  для пiдправки
здоров'я виставить ще одну корчагу.
     Про людське око Джафар  почав сперечатись. Але всiм  було зрозумiло, що
друга корчага обiйдеться  йому дешевше  у разiв десять, нiж платня охоронцям
за ?хнi подряпини та гулi.
     Коли  судна  пливли  по широкiй чистiй водi,  Джафар  покликав  кухаря.
Замовив собi смажену по багдадськи курку.
     - Дивись, зроби все так, як  я кажу!  Щоб була справжня  курка.  Щоб  я
вiдчув  насолоду душi й тiла! Та  скажи менi, ти добре зна?ш, як пiдготувати
курку для смаження?!
     Кухар почав говорити, що i як треба, проте Джафар перебив його:
     -  Слухай,  ти,  син  грiха  й нещастя,  слухай уважно! Вiзьми найкращу
курку... Я плачу за не? три дирхеми.
     -  Але,  шановний  мiй  володарю,  зiрка  багдадського  базару, тут  не
базар-сук, а корабель. Тут кожна курка кошту? п'ять дирхемiв.
     - Ти,  син  грiха i нещастя, я куплю найкращу курку  за  дирхем  битий,
чорний, в найближчому селищi! Тобi це вiдомо?!! -волав Джафар.
     - Мiй господине! Наше судно стане на стоянку лише ввечерi. До того часу
капiтан не спинить.
     - Грабiжник... вбивця... розбiйник... i злодюга! - прохрипiв товстун. -
Ти хочеш з мене здерти шкiру i вицiдити  кров!.. До речi - добре зцiди  кров
iз курки! До краплi!
     Кухар скривив i так кривого рота в недобрiй посмiшцi.
     - Хiба я божевiльний, щоб, купивши по  три дирхеми курку на багдадськiм
базарi,  знову ж ?? продати на  сафiнi за три  дирхеми?! А добiрна пшениця i
просо для курей, щоб вони неслися? А плетена клiтка з парено? лози?
     - Добре, чотири дирхеми!
     - Нi. Або п'ять дирхемiв, або будемо ?сти рибу!
     - Добре, син блудницi i смiттяра, п'ять дирхемiв.  Але за них найкращу,
найкращу курку!!!
     Джафар витягав по черзi  усiх курей з клiтки,  важив у руках,  роздував
пiр'я на гузнi, щоб краще бачити, яка з них жирнiша.
     Коди ж  товстун вибрав найжирнiшу, кухар сказав, що всi курки  коштують
по п'ять дирхемiв, а саме оця кошту? шiсть дирхемiв.
     На Джафара просто стiй напав, i вiн кiлька хвилин лише  ворушив губами.
Але все ж заплатив за курку шiсть дирхемiв.
     - Вiдвари ?? ,- товстун загинав  пальцi,- по-друге - роздiли на частини
i залий часниковим розчином.  Потiм залий яйцем i засмаж на сковородi. Засип
шматки вареним рисом та залий другим яйцем i доброю олi?ю, та трохи пiдсмаж!
Та  дивися,  син  грiха i  розпусти, щоб  олiя була найкраща,  iз сiрiйських
оливок! Та починай швидше готувати!.. А поки треба чимось перебити голод.
     -  ?  корзина  добрих басрiйських  фiнiкiв ,-  вiдповiв  кухар  йому. -
Найкращих. Для себе купував.
     - Неси! - видихнув Джафар нетерпляче. Коли ж  малий з  корзиною прибiг,
то Джафар,  вiдкривши кришку, уважно оглянув,  чи  всi фiнiки,  i  подивився
пiдозрiло на малого.
     - Ти не вкрав хоча б одного, га? Ти, син жебрака i повi?.
     - Хiба ви знали мою  маму?  -  вiдповiв  йому хлопчик.  - Бо я про  не?
нiчого не знаю... А  от  тато мiй  людина поважна -  вiн уже  двадцять п'ять
рокiв працю?  смiттярем на  базарi  бiля Зелено? Брами. Це там,  де торгують
живою i битою птицею ти рiзним м'ясом...
     Джафар  на слова  Алi ледь  не вдавився кiсточкою вiд фiнiка,  з  шумом
виплюнув ?? i гаркнув:
     - Пiшов геть звiдсiля, скелетина чортова!
     Джафар, сопучи  та  гикаючи, жер фiнiки. А  хлопчина  поспiшив  чистити
цибулю, часник, кришити рiзну зелень до соусу i глядiти за тим,  щоб  вогонь
на жаровнi був рiвний i курка рiвно виварювалась у бронзовiм казанi.
     Коли кухар рiзав курку, то  вiн вицiджував з не? кров на  дно розбитого
горщика,  довго струшував,  щоб  усi  краплини  кровi  впали  на  денце,  не
забруднивши  дощок палуби.  ? наказав  малому  викинути  черепок з кров'ю  у
рiчку.  Тiльки  обережно,  щоб не  забруднив корабель  кров'ю, бо це  погана
прикмета!
     Та хлопець не виконав його наказ. Вiн згадав слова одного вченого суфiя
на базарi, де той тлумачив слова хадисiв i Корану, що всi закони добрi, якщо
вони йдуть на користь людинi, якщо ж вони проти людини, то ?х можна полишити
без уваги!
     Алi зробив  вигляд, що кинув черепок у воду, а сам запхав його в щiлину
мiж паками.
     Коли кухаря  покликав  Джафар  i знов почав йому  торочити  про  курку,
хлопець поставив черепок на жарини.  - i вмить кров була готова. Видер ??  з
черепка i заковтнув  просто з пiр'ям.  Бо всерединi його рвало на шматки вiд
голоду. Подумав, що дивна рiч, але йому, як i Джафаровi пiсля тако? веремi?,
захотiлося не просто на?стися, а нажертися вiд пуза.
     Алi i кухар порпалися з куркою.
     Джафар  запихався  фiнiками  i  крадькома зиркав на  молодого мосульця.
Вiдчувалося, що  вiн таки  не втерпить i  спита?  в молодика,  чого  той  не
править  грошi  за  розбиту  корчагу  олi?? Та  молодик сидiв  з усiм гуртом
купцiв.  ? Джафаровi довелося  би йти  до  них. А цього товстун  не мiг собi
дозволити - вiн був найбагатшим i не до лиця йому мiшатися з гуртом!
     Та й покликати  його теж було не  з руки Джафаровi. Для чого показувати
всiм, що ти стурбований, чи доведеться тобi платити за корчагу олi?, чи нi?
     А тим часом обварена курка була подiлена на  частини i кухар занурив ??
настоюватись у часниковий соус.
     Алi  за  той же  час  почистив  луску  з  великих вусачiв,  випотрошив,
попластав навпiл та й склав на решiтку.
     ? пiд доглядом кухаря почав потроху смажити рибу для купцiв.
     Вони ж усi зiбралися на носi й сидiли там щiльним гуртом.
     Джафар  же сидiв  на порозi сво?? каюти i  нетерпляче й гучно  втягував
носом повiтря, принюхуючись до таких спокусливих запахiв курячого  бульйону,
часника i кислого вина, кунжутно? олi? та  смажено?  риби, шафрану, солодко?
цибулi та духмяно? кiндзи.
     ? от малий  на великiй  тацi  понiс до купцiв гору  смажено? риби. ? ще
принiс ?м корзину вчорашнiх  пампушок. Кухар вправно випiкав  ?х на глинянiй
сковородi.
     Купцi  по черзi пiдходили до борту судна, а хлопчина поливав ?м на руки
з  довгогорлого  мiдного глечика,  щоб усi вони змили руки  й обличчя  перед
трапезою.
     ?ли правою рукою лише, як ?дять вихованi й шляхетнi араби.  Вони чудово
вправлялись однi?ю правицею iз шматками риби i з пампушками.
     Спочатку купцi мовчали, а далi  знов загомонiли. Хлопець, коли кухар не
кликав його,  пiдходив до  гурту i сидiв з рушником  i  глеком,  чекав, поки
купцi скiнчать трапезу i захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купцi.
Звичайно, балачки  точилися  про розбiйникiв. Один купець середнiх рокiв,  з
пасмами сивини в  густiй  бородi,  говорив,  що рiчковi  розбiйники вбивають
людей зрiдка,  хоча грабують догола. Вони, як i пiрати  з Персидського моря,
обберуть купцiв  i  кажуть: "Ми  з  вас  трохи вовни настригли.  ?дiть  собi
вiльно, обростайте, тодi ми вас знову обстрижемо!"
     Один  пiдстаркуватий  в  засмальцьованiм  дорогiм персидськiм  каптанi,
обсмоктуючи кiсточку, прохрипiв:
     - Часом та вовна дорожча вiд нашо?  кровi. Часом так  пострижуть нашого
брата  купця, що  вже  вiн нiколи й не зведеться на рiвнi.  А жебрацтво - не
життя для колишнього купця. То смерть живцем!
     Тодi той ставний, чорнобородий, в зеленiй чалмi  (знак прощi  в  Мекку)
проводив сво? далi.
     -  Озернi  розбiйники  -  грубi  дикуни, пожадливi  й  темнi, ?х  можна
задобрити,  якось улестити.  Зна?ш, зрештою, де  ?х можна  сподiватись, коли
вони можуть  наскочити! А тi, отруйнi змi?, отi клятi iсма?лiти<sup>2</sup>,
невiдомо  коли, невiдомо  де,  невiдомо як з'являються на  погибель людей! ?
нiхто не може вiд них  уберегтись: нi шах, нi султан, нi iмам, нi купець, нi
во?начальник чи вчений богослов! Отруйнi змi?, скаженi, заюшенi пси, обпо?нi
гашишем, розбещенi повiями в пота?мних  замках,  розбещенi i обдуренi сво?ми
пiрами <sup>3</sup>  та  пота?мним iмамом  -  ото страшнi  злочинцi!  Навiть
славнiй  Садах ад-Дiн <sup>4</sup> через пiдступнi зазiхання асасiнiв  мусив
стерегтися щодня i щогодини. Звитяжець не спав  на одному мiсцi двiчi! Ви це
зна?те,   чи   нi?!!   А   вiн   же   не   боявся   жодного   найстрашнiшого
франка-хрестоносця. ? вiн тремтiв, бо не знав, чи побачить вiн уранцi сонце!
     Купець у дорогому халатi криво всмiхнувся i вiдповiв:
     -  Ми подорожнi, купцi. Що нам тi хашашини? Вони вбивають можновладцiв,
суддiв, емiрiв, тих, хто переслiду?  ?х. Вони рiжуть вельможних, владцiв,  а
ми хто, а ми що?..
     - Вони всiх  рiжуть!  -  чорнобородий перебив його навiть  непоштиво. -
Вони хочуть, щоб усi ?м корилися, вони хочуть собою заполонити свiт! Щоб усi
були  слухнянi  й безмозкi - бо  ?хнiй  "Гiрський Дiд" <sup>5</sup>  за  них
дума?! Темна голота й ученi дурнi  вiрять, що вони принесуть людям рiвнiсть!
Не може бути  в оцьому свiтi  рiвностi  мiж багатими  й бiдними, розумними й
дурними,  щасливими  i невдахами. Шейхи  хашашiнiв спокушають голоту тим, що
нiби всi рiвнi, i всi  потраплять до раю! ? змушують голодранцiв  виконувати
кожен наказ свого пота?много iмама. Я  знаю -  це рiвнiсть рабiв,  слухняних
рабiв  свого  кривавого  господаря!.. Тi  ж, хто  навколо  "Гiрського Дiда",
нагромадили в сво?х руках скарби незлiченнi, а голоту обдурюють рiвнiстю!
     -  Звiдки ти  про  них зна?ш, що так  можеш ?х  ганити? -  пiдозрiло  i
зловiсно  нiби запитав пiдстаркуватий  купець  у коштовнiм,  засмальцьованiм
каптанi.
     -  Знаю! Мiй  дядько, син ?бн Лятiфа, знаменитого дамаського купця,  що
постача? вiйськам преславного Салах ад-Дiна зброю для вiйни з хрестоносцями,
не захотiв ?м  вiддати  караван збро?  нiзащо.  Так  просто,  за  одне слово
"подаруй"  ?хнього  "Старця"! Вони  вимагають  вiд людини  не тiльки  всього
достатку ??, але й покори собаки, яку перiщать  нага?м, а вона  плазу? перед
господарем i облизу? його бруднi капцi. Вони оголосили джихад<sup>6</sup> не
лише невiрним, гяурам, вони оголосили джихад всiм тим, хто не дума?  так, як
вони! А  Аллах, нехай славиться його  iм'я, створив  усяку людину,  щоб вона
вiдрiзнялась, одна вiд одно?. Нема людей  схожих мiж собою розумом, як  битi
дирхеми одним  карбом!  Я  купець - i  менi джихад в iм'я  загробного раю не
такий солодкий, як  добування  засобiв  життя!  Адже  сказано  в хадисi,  що
добування засобiв життя ? основою свiту. ? як казав один мудрець:
     "Менi лiпше вмерти на верблюдi в караванi, що везе дорогоцiнностi,  нiж
впасти з коня в розпалi битви проти невiрних!"
     - Ну, це ти  говориш погане! - спохмурнiшав пiдстаркуватий у замизканiм
каптанi .- Адже сказано, що тих, хто не пiдкорю?ться, треба знищувати. Хтось
же повинен винищувати тих, хто не визна? Аллаха?!!
     - Може, й повинен, - вiдказав чорнобородий. - Це справа долi  й Аллаха.
Я ж знаю сво? - купець викону? волю Аллаха, добуваючи собi засоби життя...
     Поки  цi дво? чи  то сперечалися, чи то кожен хотiв сказати лише сво? i
йому було зрештою  байдуже, що говорить iнший, Алi зовсiм  було незрозумiле,
про яких iмамiв, про яке рабство йде мова... Малий нiчого не  мiг зрозумiти,
тiльки  вiдчував з тону,  з  постави,  що  цей чоловiк у замизканiм  дорогiм
каптанi  - вiн  за вiйну  й  жорстокостi.  А чорнобородий здоровань,  схожий
швидше на во?на, нiж  на купця, зовсiм  не хоче колотнечi i кровопускання, а
хоче  торгувати  i  нiкого не  боятись.  ?  те  вiдчув  Алi  -  чорнобородий
страшенно, до лютi,  до  розпачу бо?ться пота?мних  убивць-хашашинiв, вiрних
рабiв "Гiрського Дiда". Алi пригадав,  як вiн кiлька разiв чув, що хашашiни,
якi  живуть  у неприступних фортецях Ельбурсу,  вживають аль-хашиш. Вiд того
вони  стають лютi-прелютi i вбивають  сильних цього свiту - шахiв, султанiв,
емiрiв.  Запам'ятати Алi  запам'ятав,  та  розповiдi  про  холоднi гори, про
неприступнi твердинi, про очманiлих вiд дурману вбивць його не  цiкавили. Бо
про вбивства й розбiй вiн чув  з самiсiнького малечку i нiякого в цьому дива
не було. Хiба диво - голод i спрага, спека i холод, крадiжка i бiйка?!!
     Алi помiтив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, нiби
зовсiм це його не стосу?ться  i вiн над  пустими теревенями  не збира?ться й
замислюватись.
     Вiн мав великi  чорнi  очi з довгими пухнастими вiями,  як у дiвчини, а
маленька борiдка кучерявилася дрiбними кiлечками. Син  смiттяра,  що  завжди
хотiв ?сти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумiв - зовсiм йому не
смаку? смажений на  решiтцi вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею i
кiндзою.
     Та знов, як завжди, пролунав  крик кухаря,  i  малому довелося бiгти до
жаровнi. Кухар витяг iз часничного соусу шматки курки,  обмочував  у розбитi
яйця  i вправно кидав  на розпечену сковороду.  Сковорода вибухала  бризками
жиру та соку на всi боки,  а  шмат курки прихоплювався з  усiх бокiв золотою
шкiркою. ? тут треба не гаяти - швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце
i почорнi?.
     Кухар  наклав  на  тацю  шматки смажено?  курятини, потiм  проваренi  в
курячому  жиру  та   шафранi   пупочок,   печiнку,  серце,  накрив   свiжими
оладками-загребами i полив соусом з  вина, лимона, часнику та  борошна, ще й
обсипав листками запашно? кiндзи.
     Алi  попер  тацю  до Джафарово?  каюти  i  хотiв поставити  тацю  перед
товстуном на спорожнiлу корзину фiнiкiв.
     - Неси в каюти, йолопе! - заволав Джафар,  аж посинiв. - Мухи налетять,
я не збираюсь ?х годувати за шiсть дирхемiв!!!
     З великим зусиллям,  ледь не  впустивши дорогоцiнну тацю, пролiз  малий
повз купця до каюти i поставив  курку на кипарисовий столик.  Самому Алi вiд
запаху смажено? курки аж наморочилося в головi i такий голод стис шлунок, що
вiн  був  ладен з'?сти рiчковий  намул з  берегiв,  що  пропливали повз ?хню
сафiну.
     Вiн вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував  сво? тiло в каюту, Алi не
втримався i з  денця корзини прихопив чотири фiнiки. ? одного зразу ж забгав
у рота. Не встиг малий насолодитись смаком  знаменитого басрiйського фiнiка,
як з каюти захрипiв Джафар:
     - Неси сюди фiнiки, син повi?!
     Малий прихопив корзину i випустив з долонi три фiнiки назад, на денце.
     Джафар  у  пiвтемрявi каюти  нахилився  над  тацею  i дер зубами куряче
стегенце, лiвою рукою показав, де поставити корзину.
     Вiн скосив очi до корзини i уважно оглянув фiнiки.
     Потiм  догриз  нiжку,  обтер губи, викинув кiстку i тiльки  тодi роздер
пельку i не сво?м голосом заволав:
     - Злодiй! Злодюжка! Де капiтан!? Мене грабують тво? слуги!
     Алi  задубiв  вiд жаху  i  не  мiг  нi виплюнути  кiсточку  фiнiка,  нi
проковтнути ?? - вiн тiльки жував i жував ??, тверду як камiнчик.
     На диво, першим в дверях каюти з'явився не капiтан, не кухар чи хтось з
матросiв. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.
     - А ти чого?! Хiба я тебе кликав?!! - захрипiв Джафар.
     Мосулець витяг з рукава старий повновiсний дирхем i  поклав  на  тацю з
куркою.
     -  О перлина  багдадських  торговцiв  смарагдами  i прянощами!  Славний
знавець коней  i цiн на них по всiх портах моря-океану! Окраса цього дивного
корабля! Вiн просто  дурний ще хлопчик, вiн  забув тобi сказати, що я в тебе
купив тi фiнiки, що на денцi корзини. Вiн не встиг, бо я довго шукав динара,
найкращого для тебе, о Джафаре!
     Джафар  покрився  потом, мов  росою, вирячив  очi  i  зрештою спромiгся
вичавити хрипко:
     - Та яке камiння?! Я камiнням не займаюсь! Конi часом бували,  але  вже
давно...  Дурницi якiсь!.. Фарби мiй фах, i дерево для  будов...  Але  прощу
тебе, краще сiдай до трапези i поснiдай зi мною...
     Джафар знов порожевiшав i став улесливим i усмiхненим.
     Алi продовжував смоктати фiнiкову кiсточку.
     Волоокий молодик обернувся до хлопчика:
     - Принеси глек i тазик...
     Хлопчик,  наче  прокинувся, поволi рушив до велико?  корчаги.  Наповнив
черепком по вiнця глечик i поспiшив до каюти.
     Молодик облив руки, втерся рушником Джафара i сiв навпроти Джафара.
     - Ти, син  грiха, геть!  Коди  буде  потреба, покличуть! -  забулькотiв
Джафар.
     Малий  вклонився i  обережно  порачкував  з каюти,  прихопивши легеньку
корзинку з фiнiками на денцi.
     Бiля жаровнi  кухар  по?дав  смажену  рибу, редьку, пiдсохлi  пампушки,
запивав  прохолодною водою. Бризкаючи  слиною i крихтами,  пробелькотiв ледь
зрозумiло:
     - Чого  там Покiйник галасу?? Ти що -  украв  його  фiнiки?! Вiн завжди
бо?ться, що в нього щось вкрадуть...
     Малий повернув корзину  боком, вiдкинув  кришку i показав кухаревi штук
вiсiм фiнiкiв.
     - Це менi...
     -  Оце все тобi? -  здивувався кухар, але  потiм прогунявив, покрутивши
бiля скронi: - Точно, що вiн повередився розумом, як  сiдницями  забив свого
мучителя... Але на торговi справи у нього якесь боже благословення...
     ? кухар простягнув руку в корзину i взяв собi половину фiнiкiв.
     Алi  було байдуже - вiн увесь горiв  вiд сорому, що отак не стримався i
поцупив цього  чортового фiнiка. Його аж  нудило вiд сорому.  ?  вiн не  мiг
з'?сти решти фiнiкiв...
     ? спати голодний вклався, тiльки води випив цiлий глек.
     Вiн  лежав голiчерева, слухав цвiркунiв i споглядав обсипану iскристими
зiрками чорну небесну безодню.
     Десь кричали гидкими голосами шакали i схлипувала болотяна птаха.
     Потроху сором спадав, але  на його  мiсце напливала  злiсть. Злiсть  на
себе, що не  втримався й спокусився. Вiн аж заплакав,  аж вкусив себе щосили
за руку. А за злiстю пiднялася зненависть на багатих сильникiв. Ревна образа
на ?хню зневагу i зажерливiсть. Ось цей Джафар Покiйник - як його мучили, то
вiн  страждав! А як ти мучишся вiд голоду, так  тобi  це, виходить, не мука?
Одного фiнiка пожалкував?.. Бач, i камiнням торгу?!.. А торговцi камiнням  -
то мiхи  iз золотом... Чого б вiн отак спiтнiв з переляку, якби цей мосулець
не виказав якусь небезпечну та?мницю?..  Чи, може, цей ненажера бо?ться, щоб
хтось не довiдався, що вiн торгу? камiнням?..  Ось вони якi, багатi?  - злi,
пiдозрiлi, ненажери i боягузи! Полохливi, як гi?ни!..
     Бiльше про багатi?в Алi думати  не захотiв. Вiн почав думати про чудеса
-  про  летючих  драконiв  -  летючих крокодилiв  з  крилами,  як  у кажана.
Невеликого крокодила вiн бачив. ? тепер намагався уявити, як же той крокодил
летить - чи хвiст у нього пiд час лету висить чи нi?..
     Сон i невиплаканi сльози зморили сина смiттяра, i вiн поволi  занурився
у теплий морок.
     Крiзь дрiмоту ще чув  чийсь зойк увi снi i щось нiби закапало з корабля
у воду, наче хтось вилив воду iз чашi.
        4. НАГЛА СМЕРТЬ
     Прокинувся Алi, бо його штовхали п'ятою пiд ребра. Вiн розклепив повiки
i побачив над собою перелякане й розлючене водночас лице кухаря.
     - Прокидайся,  байстрюченя! Бiда!  Ангел  смертi,  Азра?л,  завiтав  до
нас...
     Алi сперся на витягнутi руки i люто видихнув у посмалену пику кухаревi:
     - Якщо ти,  мiй господине, ще раз скажеш, що я байстрюк,  я  тобi вночi
горлянку розчикрижу!  Вiд  вуха до  вуха!  -  Малий чув  такi  похвальби  на
М'ясному базарi.
     - А! - заволав кухар. - Тримайте мене, бо я заколю цього поганця!
     Проте байстрюком вiн Алi вдруге не назвав.
     До кухаря легко пiдскочив огрядний капiтан i шарпонув за плече.
     - Цить, дурню!.. Тут та?мна смерть! -  сичав вiн на свого пiдлеглого. -
Стражники усiх нас  замордують сво?ми допитами. ?ншi  тим часом прибудуть до
Басри i дорого всi спродадуть...
     Кухар безтямно подивився, на капiтана, на малого i щось собi замурмотiв
пiд носа.
     А син смiттяра,  сотворивши  молитву  (як вчив  його  батько,  ревнивий
мусульманин  - крiм вина, звичайно), заходився  чистити посуд.  Коли вiн все
приготував, що вiд нього вимагалося, то витяг задубiлi шмати пампушки,  взяв
з корзини солодку цибулину.
     Поки  всi  камешилися  бiля мерця, тихо сварилися  про щось,  про  щось
домовлялися, малий  з  насолодою  з'?в таку смачну цибулину i сухi окрушини.
Навiть сльози не виступили.
     Мертвяк його зовсiм не цiкавив, бiльше  того, вiн його дуже лякав, як i
всякi мертвяки.  Хоч  i не прислухався навмисне  син смiттяра i навмисне  не
дивився на  бак  сафiни,  вiн  знав  уже напевно, що нагла смерть наздогнала
чорнобородого здорованя.
     ? раптом до хлопця прийшов переляк вiд  власного бунту проти  старшого.
Переляк i водночас лють почали його просто  трусити. Навiть зуби  стукотiли.
Та  вiн  зразу ж  вирiшив, що  нехай  його заб'ють, але  вiд  сво?х слiв  не
вiдречеться.  Його судомило з  такою силою, що вiн не мiг всидiти  на мiсцi.
Тому вирiшив, поки дорослi влаштують все з покiйником, вловити риби.
     За каютою Джафара, за паками льняно?  пряжi скинув Алi сорочку i штани.
А  поясом, довгою  замизканою  ганчiркою,  обгорнувся - негоже  було  бiгати
голяка - волосся починало щедро сходити на його худющому тiлi.
     Без  жодного плюскоту хлопець скочив у  воду.  Вiдразу вiдчув, як  його
потягло течi?ю вздовж борта сафiни. ? що вiн зразу ж  побачив - бризки кровi
на промащених бiтумом дошках.
     ? зразу ж в його головi виникла картина - чорнобородий купець не завжди
лягав з усiма  покотом пiд  напнутим  повстяним покривалом. Бувало, що серед
ночi вiн вилазив iз загального гурту i  вмощувався бiля самiсiнького  борту,
загорнувшись у теплий вовняний плащ.
     Малий уже проплив  сафiну  i зачепився руками за  греблю, за  очеретянi
в'язанки, що  скрiплювали землю.  Вибухла нараз  думка: "Невже отой старий -
хашашiн, i  вiн зарiзав уночi чорнобородого?!" Далi думка та не полинула, бо
пальцi  намацали  в заглибинi  мiж  двома в'язанками  очерету  хвiст  добро?
рибини.
     Алi  щосили  хапонув  повiтря  -  i  занурився  пiд  воду.  Риба   була
здоровенна, i коли вiн просунув обидвi руки ?й у зябра i потяг на себе, вона
вся туго  зiпнулась, потiм  пружно  розправилась, боляче  зачепила  колючкою
спинного  плавця  по  грудях.  Вiн  все  ж  прихопив зубами  мiсце з'?днання
риб'ячо?  голови  зi  спиною  i  щосили  стиснув  щелепи.  Риба  забилася  з
неймовiрною силою, та зразу ж i обм'якла. Алi  ледь вiддихався, коли виринув
на поверхню.
     На сафiнi ж нiяк не могли дiйти до повно? згоди, що ж дiяти?
     Тому  хлопчина  встиг зловити  ще трьох вусачiв i  назбирати  на  схилi
греблi сухих буйволячих кiзякiв.
     З рибою вiн перелiз  на сафiну по кормовiй  линвi, вдягся i таким самим
робом повернувся на берег по кiзяки з великою торбою.
     Крiм  кiзякiв вiй ще пiдiбрав,  де тiльки мiг, сухi тростини, луску вiд
пальмових стовбурiв.
     Хлопець роздмухав жар, що зберiгався у глибинi жаровнi,  i  на власному
паливi засмажив власну рибу.
     Зрештою мерця з  судна  вiднесли на другий човен стражникiв.  ? зразу ж
три судна  вiдчалили,  розпустили  повнi  вiтрила i  хутко попливли вниз  за
течi?ю.
     Кухар заходився готувати рибу  i мiсити тiсто на  оладки. Вiн аж  сичав
вiд  злостi, коли звертався до  хлопчика.  Малий  мордувався  страхом  перед
кухарем i злiстю на себе, що вiн так необачно пригрозив старшому. Та вирiшив
-  що б  там  не було, а  страху свого  не являти людям i вiд  слiв сво?х не
вiдмовлятися!..
     Тим, часом на сафiнi вiдбувалися дивнi речi.
     Купцi, не такi  грошовитi, як Джафар Покiйник, всю мандрiвку ?ли разом.
Тепер  кожен  купував  у кухаря собi  окремо. ? це виходило кожному набагато
дорожче.  Джафар не вилазив  iз  сво?? каюти. Тiльки звiдтiля час  вiд  часу
з'являвся вирлоокий мосулець. Та двiчi влазив туди капiтан.
     Синовi смiттяра випав су?тний день.
     Вогонь  у  жаровнi  горiв  вiд   ранку.  Його  треба  було   увесь  час
вирiвнювати, щоб не чадiв сизим димом. Треба було чистити й патрати рибу.
     А курей скубти й смалити.
     За кожним криком  купця чи збирача податкiв доводилося бiгти й подавати
воду й рушника.
     Вiднести ?жу ? забрати посуд назад.
     Мити посуд.
     А мiдний посуд ще й пiском вiдтирати.
     День  прогаласував над головою  малого  мов  у  сивому  дурманi.  ?  до
самiсiнького вечора вiн не з'?в анi крихти.
     Лише пив i пив холодну воду з великого глека.
     Тому  не  дуже  добре запам'ятав,  як  зникли  заростi  очерету  i  над
тонесенькою смужкою берега постали га? фiнiкових пальм.
     За пальмами,  наче  величезнi плетенi  корзини, на клаптиках пiдвищено?
сушi лiпилися одна до одно? очеретянi домiвки рiчкових арабiв.
     По залитих водою полях,  якi  були  за греблями, на нижчому рiвнi,  нiж
сама рiчка, ходили чорнi, товсторогi буйволи. Така була  вода нерухома, що в
нiй, мов у найкращiм срiбнiм дзеркалi, все вiдбивалося без жодного порушення
лiнiй, лише догори ногами.
     Сафiна й  перша  лодiя стражникiв  трохи  приспустили  вiтрила, i судна
зразу стишили хiд,
     А  трет? судно приткнулося  носом  до греблi, якраз навпроти пiдвищено?
дороги до селища.
     Швидко зiбралися до  сафiни  озернi  араби. ? один збирач податкiв,  що
чомусь виявився на тюркськiй лодi?, повiв з поселянами розмову. Вiн пiдiймав
руки до неба, розводив широко на боки,  хапався за голову, бив себе кулаками
в  груди. Певно, то був добрий знавець цих людей з озерного  краю, бо швидко
скiнчив сво? казання, щось вийняв з-за пазухи i передав у руки шейховi.
     Хлопчина кра?м  ока  побачив  -  шейх  змахнув  рукою, i  добрi  хлопцi
пiдхопили мари з лодi? та перенесли на тонку смужку греблi.
     Матроси з лодi? вiдштовхнулись вiд землi жердинами, i течiя та бадьорий
вiтерець дозволили лодi? наздогнати iнших мандрiвцiв.
     Тiльки тонесенька смужечка землi пiднiмалась  над плесом рiки - i зразу
ж  над водою  виростали сотнi, тисячi, сотнi тисяч пальмових стовбурiв. Вони
пiдносили в склисте й розпечене бiрюзове небо темно-зеленi вiяла  пальмового
листя.
     Русло  зробило  зворот, i лодi?  винесло в  широченнi, безкра? струменi
Шатт-ель-Арабу - злитих вод правiчних рiк Тiгру та ?вфрату.
     ? з хлопчикових очей назавжди зникли поселяни, що з марами над головами
бiгцем  просувались  по  тонесенькiй,  мов   волосинка,   смужцi  греблi.  ?
здавалось, що то ожили учнi пророка ?си, i вiльно собi ходять по водах.
     Безмежна  ширина  Шатт-ель-Арабу в цi веснянi днi наповнилася  безлiччю
вiтрильникiв.  Хоча всi  вони  були  добре  впакованi  вантажем  i  осiли  в
каламутнiй водi, рухались  вони швидко й поспiшали  наввипередки  i вниз  за
течi?ю, i вгору проти течi?. А вiтер весь час був низовий, з пiвдня. Надимав
сво?ю вогкiстю вiтрила вiд право? руки.
     Та  вправнi  капiтани  так  ставили  сво?  навкiснi  вiтрила,  що  вони
напружувались мов велетенськi сiрi воли i тягли сво? лодi? i вгору, i вниз.
     Алi  вже на другий день призвича?вся  до шаленого  поспiху  в  роботi i
встигав  споглядати   й   безкраю  рiчку,  й  далекi   пальмовi  береги,   i
запам'ятовувати що було цiкавого на тих вiтрильниках, якi вони зустрiчали на
сво?му шляху.
     За день ходу до  Басри, мiста  на водi, мiста-брами до свiту чужого, не
арабського  - мiста, вимрiяного  для купцiв i мандрiвцiв  не менше, нiж  для
всiх  правовiрних Мекка та Медiна, капiтан  винайняв  у  прибережному селищi
лоцмана. Цей пiдстаркуватий, але мiцний широкоплечий чоловiк став  поруч  iз
стерновим на деменi i почав керувати рухом.
     Капiтан пiдняв на ноги всiх матросiв i порозставляв на потрiбнi мiсця.
     А  лоцман-поводир усе приглядався до берегiв,  до  острiвцiв,  порослих
пальмами, i наказував стерновому:
     -  Праворуч, праворуч!  Тепер лiворуч.  Прямо, прямо! Тримай он  на  ту
поодиноку зламану  пальму! - Задирав пiдборiддя  i кричав  капiтановi: - Хiд
тихiше!
     А капiтан верещав на матросiв, що вчепились у линви снастей:
     -  Пiдтягай,  пiдтягай  вiтрило!   Рею,  рею  розгортай  на  три  кроки
лiворуч!!!
     Матроси напружувались  до набрякання жил  на руках i шиях, щосили тягли
линви й канати. ? всi блоки та дерев'янi частини - щогли i ре? - вiдповiдали
на ?хнi зусилля рипiнням, скрипiнням, глухим потрiскуванням.
     Тепер  двi лодi?  зi  стражниками-тюрками  слiдували за сафiною,  точно
повторюючи всi змiни ?? курсу.
     Часом  на  широченному плесi, де,  здавалося,  й берегiв не було видно,
повз сафiну вгору пропливали одне за одним судна.
     Так близько, що здавалось - вони зараз  зачепляться реями, заплутаються
снастями.
     Малий  Алi  мав на якийсь час  перепочинок  вiд жаровнi i приступив  до
лоцмана.
     Вiн вклонився i спитав, не стримавшись, як справжнiй ?речний багдадець:
     -  О шейх! Чому, поясни менi, темному, чому рiчка така широка, як море,
а судна  ось-ось зiткнуться  i потоплять  одне  одного?  Невже тiльки тут  ?
достатня глибина?
     Старий  мов  тiльки й чекав цього питання, наче кiнь на ристалищi знаку
сурми в день перегонiв.
     Вiй  задер  ще вище сво?  гостре,  горбоносе  обличчя, втягнув широкими
нiздрями повiтря i виголосив на одному диханнi:
     - Це тому, допитлива дитино, що вже не одну сотню лiт в нашому халiфатi
не було порядку!.. Розпускай,  розпускай  вiтрило!  Тримай  он  на ту  третю
могилу!  Як прибрала  руйнiвниця щастя i розлучниця людей  нашого доброго  i
славного халiфа Гаруна ар-Рашида, вiдтодi нашi халiфи занедбали дiла  вiри й
людського   буття.  Занедбали,  вiдповiдно,   й   устро?телi  та   будiвничi
спорудження  нових  гребель i  каналiв. Забули  звiздарi  споглядати  небо i
обчислювати   по   зiрках,  яка   й  коли  буде  повiнь.   Мандейцiв-знавцiв
<sup>2</sup>  не  питали  про зiрки, а  часом  ?м, як  чаклунам, вкорочували
життя...  Розвертай вiтрило  на крок праворуч!  Тримай  кермо  на  поодиноку
пальму!.. А вiд  повенi  та швидкостi ?? настання залежить кiлькiсть намулу,
що  створить обмiлини,  запори  та  пота?мнi груди...  Розвертай,  розвертай
вiтрило  праворуч  на чотири  крокуй Стiй! Пiдтягай вiтрило!  Ти  багдадець,
цiкава дитино, у вас там течiя стрiмкiша i русло сталiше. А нам тут, менi та
iншим  рiчковим  поводирям,  доводиться  кожного  разу обстежувати  русло...
Розгортай,  розгортай на повну силу  вiтрило!  Убога тепер  ми кра?на,  хоча
халiф,  надiя  правовiрних, почав  збирати все докупи. Ах, якi  колись  були
часи! Ти зна?ш, адже я iз старовинного басрiйського роду.  Ми жили тут ще до
вас, до арабiв...
     - О шейх! А  хто ж  ти  - ти  наче не перс i  не iудей?!  -  здивувався
хлопець.
     - Я мусульманин. Але кров'ю iз старовинного роду мандейцiв. Я знаю ?хню
мову i книги,  старi ?хнi мудрецi навчили мене знанням зоряного неба, сонця,
мiсяця. Та знання мо? нiкому не потрiбнi - люди стали лiнивi розумом. ? коли
я щось ?м  сповiщав заздалегiдь,  вони  це вважали чародiйством.  А чародi?м
бути небезпечно. Гей, капiтане! Дай  перепочинок тво?м хлопцям! До тих трьох
могил  дно  рiвне  i глибоке!..  Добрi  часи минули... Люди  стали  дрiбнi i
безчеснi. Нема?  великих людей! От  за часiв  Гаруна ар-Рашида був справжнiй
флот, справжн? вiйсько! Тодi  була  справжня торгiвля, справжн? будiвництво!
Треба  було халiфу  впорядкувати  землi  навколо Басри -  купили,  полонили,
привезли i  пригнали  до  Басри тисячi тисяч невiльникiв.  Звичайно, чорних,
негрiв, iз кра?ни зiнджiв <sup>3</sup>. Що тут тодi було?! Солончаки, ропа i
сiль  на  поверхнi  ?рунту!   Тодi   устро?телi   та   будiвничi   поставили
рабiв-зiнджiв  до  працi.  Вони  колупали лопатами  солонцi,  знiмали шар за
шаром, поки не з'являлась солодка земля. А мертву солону землю вони згрiбали
i  насипали над  сво?ми  мертвими товаришами! Он бачиш -  одна за одною  три
великi наче гори над  водою -  то все могили зiнджiв! Нiхто не зна?, скiльки
?х сконало. От були часи -  всi солончаки на  фiнiковi га? перетворили! Де ?
кращi фiнiки, нiж  басрiйськi?! Капiтане, став хлопцiв до  вiтрила! Ото я  й
кажу  - був порядок. А тепер що? Капiтане,  вiтрило на  два  кроки  лiворуч.
Керманичу!  -  Вперше широкоплечий чоловiк  пiдвищив  голос на керманича.  -
Тримай  стерно  ледь-ледь   праворуч!  Тут   лежить   затонулий  басрiйський
вiтрильник. Капiтане! Двох  хлопцiв постав на носi - нехай жердинами мацають
дно! Я,  нащадок халдейських магiв, учень знаменитих граматикiв басрiйських,
я  став поводирем  оцих ночов  з чужими лахами? Нiкого тепер не цiкавлять нi
зорянi  науки,  нi  чиста, досконала  арабська мова.  Всiх лише раду?  тепла
балабушка в ротi та оманливий блиск динарiв!
     - Скажи, о шейх! Отi всi сугорби межи фiнiковими гаями,  то  все могили
зiнджiв?!!'
     - То  все могили зiнджiв-рабiв!.. Керманичу<sup>8</sup>!  Тримай стерно
на той острiвець, що лiворуч!.. Тут що пагорб - то могила зiнджiв...
     - О Аллах! - Вражений Алi звiв вгору руки. - Скiльки ж ?х тут було?! Не
менш, нiж пальм у гаях!
     - Бiльше!  - сказав нащадок халде?в,  жителiв прадавнього Вавiлона.- Он
яка була  сила в державi - якщо вона могла виморити працею  на  свою потребу
таку кiлькiсть рабiв. Чим бiльше рабiв - тим бiльша сила!
     - Де ж  вони потiм подiлись,  о преславний шейх? Куди вони подiлись, як
вивершили канали i греблi? Сконали всi до одного?
     -  Якби! Це було б  найкраще! З'явився  в наших мiсцях  мерзенний перс,
справжнiй  шайтан-спокусник,  i  намовив ?х,  сам же  бiлий, повстати  проти
бiлих!
     - ? вони повстали? ? ?х не повбивали?
     - Перш нiж ?х повбивали, вони  такого натворили...  Вони похапали бiлих
людей  i  зробили  рабами.  Отодi  всi побачили,  що  правду  казали  великi
книжники:   "Не  чекай  добра  вiд   людини,  голови  яко?  торкнулася  рука
работоргiвця!" ? тодi всi побачили, що ?хн? нутро  гидке й рабське, яке може
бути  лише  в чорного  раба.  Спочатку до  цих  злодi?в  поназбiгались  бiлi
голодранцi, вся ворохобна наволоч.  Вони тут воювали з вiйськом халiфа, поки
зрештою  ?хньому призвiдцю не вiдiрвали голову i не вiдправили до Багдада! А
iнших зiнджiв половину винищили, а половину загнали в пустелю за солончаковi
болота, далеко на захiд.
     - ? вони там померли вiд спраги?
     - В пустелi  вони вiднайшли та?мний оазис i  збудували  там  фортецю. ?
зараз там,  кажуть  люди, живуть.  Тiльки  хто  туди потрапля?, той  уже  не
верта?ться. Всiх бiлих вони вбивають  або холостять i перетворюють на рабiв.
А сво?х, чорних, нiкого звiдтiля не випускають... Капiтане! Небезпечне мiсце
пройшли. Дай  вiдпочинок  хлопцям!  Стерновий,  тримай  он на  ту  палю,  що
стирчить над острiвцем!.. А iмамом у  них якийсь бiлий ворохобник.  Помiчник
того клятого перса. Йому бiльше трьохсот рокiв. ? до всього вiн одноокий...
     - Триста  рокiв! - проговорив Алi, i вiд здивування йому очi полiзли на
лоба, а вуста лишились вiдкритими. Манде?ць поглянув на  враженого хлопчика,
посмiхнувся i проказав далi:
     - Хоча один святий чоловiк, родом  iз Бахрейну, оповiдав  менi, що ?хнi
пота?мнi вивiдувачi час вiд часу вистежують рудобородих, блакитнооких i дуже
високих чоловiкiв. Крадуть ?х, привозять i пропонують ?м добровiльно вийняти
одне око.  Якщо  полонений  згоджу?ться,  то  його  калiчать,  посвячують  у
та?мницi ?хньо? вiри i вiн ста? ?хнiм та?мним iмамом. Якщо ж не згоджу?ться,
його  вбивають. ? виходить, що одноокий  iмам живе четверту сотню рокiв i не
вмира?.
     -  О славний  шейх!  "А скажи менi, як же дiстатись у ту фортецю, i щоб
вони не вбили i не звалашили?!
     - Для чого тобi туди дiставатись?
     - Я  хочу  дiзнатись,  чи  справдi  ?хнiй iмам  такий  старий,  чи  все
пiдроблене?
     - Хлопчику! Ти  хiба  для того полишив Багдад, щоб розгадувати та?мницi
та шахрайства людськi? По тво?му обличчю я бачу, що тебе покликала  в дорогу
iнша зоря - зоря мандрiв. А де мандри, там завжди чудеса... i пригоди...
     Малий Алi  затремтiв  вiд несподiванки  i  страху  -  тiльки  став  цей
манде?ць на сафiну, а вже зна? все i про його задуми? А вiн же  нiкому слова
не вимовив про сво? мрi?. ? капiтан, i кухар думають, що вiн  з ними попливе
назад до Багдада й буде весь час прислужувати бiля жаровнi.
     ? всi iншi так думають.
     - О шейх! Невже ти бачиш мо? думки i мрi?? - тремтячим голосом проказав
хлопчина.
     - Бачу! Я багато чого бачу i знаю наперед...
     - Тодi скажи менi, о славний  шейх,  хто винен в смертi  купця-сiрiйця?
Кiлька днiв тому вiн сперечався iз старим купцем i лаяв хашашiнiв. А вранцi,
коли всi прокинулись, вiн був...
     Стерновий схопив за вухо Алi i притяг до себе.
     - Що ти патяка?ш, щеня?! - засичав вiн на хлопчика.
     -  Кров  була?  -  спитав  манде?ць хлопчика,  наче  його  й  не  мучив
стерновий.
     - Засохлi бризки на дошках борта... над водою...
     -  Стерновий! Обома руками  тримай стерно i прав он-о  на тi  поодинокi
тополi, що визирають з-за пальм.
     Стерновий зразу ж вiдпустив вухо хлопця.
     - Принеси стрiли, що лежать межи паками льону.
     -  То мо?  стрiли! Тими стрiлами озернi розбiйники мене хотiли вбити. Я
на щоглу залiз, щоб краще ?х бачити, а вони по менi почали стрiляти...
     - Принеси  стрiли...  Стерновий! На  пiвлiктя  лiворуч! -  Алi побiг по
стрiли, але його прихопив кухар i посадовив чистити зубки часнику. Захрипiв,
наблизивши обсмалену бороду до самого лиця хлопчика:
     - Що ти там, собако, патяка?ш цьому чаклуну?! Кажи!
     - Нiчого, я...- перелякався Алi, та згадав слово  самому собi - i задер
пiдборiддя, як лоцман  -  манде?ць: - Я питав, чи  зна? вiн дорогу до оазису
зiнджiв-ворохобникiв?
     -- Гляди менi! Ти,  син...- кухар озирнувся  на мандейця - i спокiйнiше
скiнчив: - ти, син грiха...
     Манде?ць  тим  часом щось пояснив стерновому, а тодi вiдiйшов вiд нього
i, легко перестрибнувши двi корчаги i паку  пряжi, схилився над схованкою зi
стрiлами.
     Ось вiн вже стояв над жаровнею i уважно обдивлявся тонке i довге вiстря
кожно? стрiли. Потiм спитав у хлопчика:
     - Скiльки було стрiл? Ти пам'ята?ш?
     - Сiм! Тут лишилось шiсть...
     -  Таким вiстрям дуже  легко вбити людину у  вухо. Один тiльки удар - i
лише сiпне ногами. Кровi ж... кiлька крапель... А ти, - широкоплечий зиркнув
на кухаря - син тiтки  капiтана! Хлопця не упослiджуй! Я  над ним бачу певну
зiрку.  У нього незвична  доля, а вам горе,  якщо його скривдите.  Так  його
зiрка свiдчить... Ти  ж, малий, сам взна?ш, хто взяв твою стрiлу. А взна?ш -
тiкай  мерщiй! З ними тобi твоя зоря не свiтить... Стрiли вiзьми i нiкому не
вiддавай. Мене знайдеш на каналi, де живе купець Бен Сахл. У нього  найкращi
троянди в Басрi... Я тебе чекаю, коли б ти не прийшов...
     ?  манде?ць поклав  стрiли  бiля  малого, а  сам знов перескочив  через
корчаги i паку з льоном та й став бiля стернового.
     Алi побачив, що в кухаря вiд слiв мандейця тремтить пiдборiддя.

        5. У СЛАВН?М М?СТ? БАСР?
     До Басри, славно?  i  багато?,  галасливо?  i дивно?, що  здiймалася на
берегах  звивистих каналiв  високими стiнами  ханiв  i палацiв,  сторожовими
вежами  та маяками, багдадська сафiна  прибула  в  той  час,  коли далеко за
мiстом  у   морi  починався   вiдплив.  Тодi   багато   каналiв  обсихало  i
перетворювалось на багнистi рови. Тому з корабля кинули у воду важкi кiтвицi
i зупинились у безпечному й глибокому мiсцi русла.
     Зразу  ж  до сафiни пiдпливли  два  човни  з  митниками.  Неподалiк  же
спинилася цiла зграя човнiв для перевозу людей i краму.
     Алi  подивився, як  митники, мов шакали,  кинулись все обмацувати й  до
всього чiплятись  на кораблi, i тихцем, тихцем порачкував  за каюти Джафара,
за паки з льоном. Роздягся, а  корзинка й стрiли давно були зготованi, i без
жодного плюскоту спустився  по линвi кормово? кiтвицi у воду. Каламутна вода
в Басрi була бридка на смак - i гiрка, i солона, i смердюча, та тiло тримала
добре.  Перевернувшись  голiчерева,  добро  Алi  тримав над  водою i  тiльки
пiдправляв сво? стрiмке плавання до  мiста - вода сама несла його.  На суднi
вiн уважно прислухався до всiх балачок  про Басру i знав,  куди йому плисти,
щоб зразу ж дiстатися до корабельних причалiв.
     Алi  плив за виром води по опадаючих каналах Басри, i смiття коливалось
навколо нього на поверхнi справжнiм килимом.
     Та  Алi вся ця гидота зовсiм не хвилювала, бо вiн поспiшав до причалiв,
де гойдалися на глибинi бiлобокi басрiйськi дхау <sup>1</sup>,  де прихились
iндiйськi гостроносi  кораблi,  куди  припливали  навiть  широкi плоскодоннi
джонки <sup>2</sup> iз найдальшо? кра?ни свiту - Китаю.
     Хлопець поспiшав на свiй корабель, той, що повезе його в ?ндiю.
     Та не все так  сталося,  як уявляв  собi Адi. До ?ндi?  зараз  нiхто не
вирушав - ще не почалися  лiтнi  мусони <sup>3</sup>. Лише ?х постiйна  сила
може  напнути гострокутнi вiтрила  крутобоких  дхау i  перенести  сапфiровою
синню океану  пiд стiни  казкового малабарського  мiста  Калiкута . А там  i
слони, i дикi павичi, i тигри в джунглях, i самоцвiти в рiках!..
     Та найгiрше було те, що його й  брати не хотiли на жоден корабель. Всiм
зразу  впадало  у  вiчi те, який вiн худий. Вiн  доводив, що  вiн  мiцний  <i>i</i>
витривалий, та нiхто й слухати його не хотiв.
     От i випадало,  що треба йому знайти той канал, де купець Сахл плека? в
Басрi найкращi троянди.
     Та спочатку треба було попо?сти,  бо вiд рання  вiн нiчого  не  брав  у
рота. Вiн купив у водоношi кухоль вiдразливо? солонувато? води, про яку один
книжник  сказав,  що  вона  схожа  бiльше на рiдке  холерне лайно,  анiж  на
справжню воду. Вiд  цi??  води  хлопцевi аж закрутило в  кишках.  Та  сушенi
фiнiки були наче медовi коржi! Хоча кожного разу потiм, все сво? життя, коли
клав до рота  басрiйського  фiнiка,  вiн завжди бачив перед собою масну пику
Джафара з викривленими злiстю слинявими варгами.
     Коли  вiн  до?дав  останнiй фiнiк, внизу  в  каналi з-за рогу  з'явився
човен.
     Човняр   стояв  на  кормi  i  довгою  жердиною  гнав  човен  по  мiлкiй
скаламученiй водi. На носi сидiв той самий мосульський прикажчик, тiльки вже
вдягнений у дороге святкове вбрання.
     - Агов, малий! - Мосулець спинив рухом човняра. - Що поробля?ш?
     - Нiчого.
     - Пiдеш до мене слугою?
     Алi лише мить подумав i згодився.  "Поки усталиться лiтнiй мусон, треба
ж десь перебути i щось ?сти! Не буду ж бiля мечетi просити!"
     Юний багдадець спустився в човен, а човняр зразу ж погнав свою посудину
до базару.
     ?  там мосулець купив хлопцевi  нову сорочку i штани, а також  маленьку
шапочку з хусткою. Потiм вони ходили по ?стiвних рядах i купували  iндiйськi
оливки, зерна фiсташковi, шпичаки цукрово? тростини, сiрiйськi зимовi яблука
(по  динару  кожне!), лущений мигдаль,  сушенi динi  з Шубаркана, Й?менський
цукор у дерев'янiй  трубцi. ? ще всякi iншi добрi на?дки - i смажену рибу, i
волов'ячу печеню,  i курячi  смаженi  потрiбки,  i якiсь морськi дива. А  на
закiнчення купили ще й глек рожево? води.
     Вони  довго  крутили в  ровах басрiйських каналiв, поки  зрештою човняр
висадив ?х  бiля дерев'яних складiв. Вони пiшли вперед, потiм, коли мосулець
озирнувся  i побачив,  що  човняр  вiдплив у сусiднiй  канал, вони повернули
назад  i довго  петляли вузькими  хiдниками, поки врештi-решт  постали перед
грубезними дверима.  Старий будинок  нависав гранчастим  еркером<sup>6</sup>
над самiсiньким хiдником. Аж здавалось, що поодинокi перехожi зачепляться об
нього сво?ми високими тюрбанами.
     Мiсце було якесь дивне - кiлька крутих зворотiв каналу, на протилежному
боцi глухi стiни складiв iз сандаловим та тиковим деревом. Павiтер переносив
через  гнилий канал пасма запаху найтонших вiдтiнкiв. А малому  багдадцю  аж
серце завмирало вiд таких пахощiв.
     Мосулець  постукав якимсь  секретним стуком у  потрiсканi  й забрудненi
дошки дверей.
     У вiдповiдь не було  чутно анi  крокiв, анi якогось руху. Та враз дверi
нечутно нiби запали всередину будинку. ? вони вступили в прохолодну темряву.
     Тiльки тодi хлопчина помiтив у мороцi жiнку в глухому запиналi.
     - Господиня моя матiнко... Нехай хлопець перевдягнеться.
     Жiнка  допомогла хлопцевi зняти важку корзину з  голови i завела його в
таку ж темну кiмнату, як i цi сiни.
     Крiзь  ледь вiдхилене вiконне запинало  в кiмнату вливалось  свiтло.  ?
його було  досить, щоб  малий  побачив  гору мiдних глечикiв  i тазикiв  для
омивання  рук. У  кутку  мiднi  посудини пiднiмались аж до стелi.  Малий вiд
здивування зупинився, розглядаючи мiднi скарби.
     - Роздягайся! - глухо промовила з-пiд запинала жiнка.
     Та  Алi наче зацiпило - перевдягатись при  жiнцi?!  Ще з ним такого  не
було!
     -  Давай  швидше!  Що  ти там  камешишся? -  нетерпляче  казав у  сiнях
мосулець. Хлопець тремтячими руками стяг сорочку i штани, але коли нахилився
до нового одягу на тахтi,  то побачив,  що жiнка сто?ть впритул бiля нього i
уважно розгляда?ться  на його наготу. Аж запинало в не?  вiдхилилось. Тiльки
яке в не? обличчя, вiн не второпав, бо йому вiд