етенськi тiстечка, що
продавали в християнських монастирях, пiдносилися високi храми iндусiв. I
скрiзь, де тiльки мiж будiвлями, мурами й деревами було трохи вiльного
простору, виднiлись юрмища темношкiрих, майже голих людей.
I на причалах теж з'юрмився чималий тлум людей. Геть усi майже голi,
коричневошкiрi. I нi в кого, на вiдмiну вiд арабiв-морякiв i стражiв
митницi, нiяко? збро? -- навiть ножа за поясом.
Кра?м ока Алi спостерiг, як враз над пальмовим дахом довжелезно?
будiвлi з'явився темношкiрий патлатий чоловiк з якимось гаком чи топiрцем в
руках. I вiн, о диво, поплив злегка похитуючись, над дахом будiвлi. За ним
ще з'явилися з-за дерев люди з подiбними гачкуватими палицями в руках i теж
почали рухатись на рiвнi пальмового даху. Та нiхто в ?хнiй бiк i не зиркнув.
Алi аж рота роззявив вiд несподiваного видовища. Та ще мить -- усе
стало зрозумiло. 3-за рогу будiвлi виступив слон з погоничем на горбку. За
першим ще слони iз погоничами. Всi тварини тягли в хоботах здоровеннi
в'язанки довгих вохристих жердин.
Як тiльки тварини вийшли на берег, то зразу ж, керованi погоничами,
почали складати у купу в'язанки жердин.
Алi аж у ротi пересохло вiд хвилювання -- ось-ось вони, поруч зовсiм,
чудеснi iндiйськi слони! Серце калатало, хотiлося кричати вiд радостi й
захвату -- не тому, що вiн побачив такого велетенського звiра, а тому що цей
велетень такий зграбний i слухняний! Алi не витримав i заволав у захопленнi
вiд цього чудесного творiння Аллаха: "Аллах акбар!!! Аллах акбар!"
А слони, склавши свiй вантаж, спускались до рiчки.
Коли вони зайшли у воду i почали купатись, поливаючи себе з хоботiв
водою, Алi геть збожеволiв вiд захвату. Вiн тiльки викрикував, наче дервiш
на зiкрi: "О Аллах, о Аллах, о Аллах!!!"
Один iз митникiв почав кликати Алi щоб вчинити йому допит пiд присягою,
як i всiм мусульманам з корабля. Та Алi навiть не позирнув униз.
Спека рiзала людям тiла, забивала дихання, витискала з усiх пор
хворобливий липкий пiт.
Руббан не витримав ? закричав до ра?са митницi:
О достойний i ласкавий! Припини цю тортуру! Ще пiвгодини -- i конi
почнуть падати! Кiнь не може стояти без руху пiд таким сонцем... Заклинаю
Аллах, будь милосердним i справедливим!..
Ра?с у вiдповiдь не став кричати. Тiльки розвiв руками, мов говорячи:
"Я нiчого не можу вдiяти... Закон ? закон!" Руббан уже без всякого
лицедiйства схопився за голову i заволав у розпачi:
О Аллах! Милостивий i милосердний! За що ти кара?ш мене так тяжко?!! О
Аллах! Взиваю до твого милосердя!!!
I тут захропiв наврочений кiнь. Кiнь бився у корчах, на тонких губах у
нього зависла пiна.
I майже водночас на кормi пролунав зойк i з глухим стогоном упав один
митник. Та стогiн змовк пiсля дзвiнкого удару його голови об дошки. Вiн
тiльки мовчки, як риба, жував повiтря, а з носа в нього цiвками лилась кров.
Всi з жахом вiдскочили вiд нього.
В одну мить не лишилось на кормовiй палубi й одного митника,
Руббан миттю отямився i засвистiв у сюрчок. Наказав хлопцям на линвах
витягати коней iз трюму.
Одностайно, не вагаючись i митi, всi кинулись до працi. Навiть Алi
поспiшив iз свого "сiдала".
? не жалiючи себе, надриваючи собi жили, моряки витягали коней на
линвах нагору i опускали на рiнь. А конi нiкуди не кидались, не вихали, не
скаженiли, а зразу ж простували до води. Тут слов'янин не витримав i
закричав руббановi, що не можна давати коням води досхочу, а треба ?х
негайно поставити в затiнок. I, не чекаючи нiяких наказiв, заходився
вiдганяти коней вiд води i в'язати в тiнi навiсу бiля складу. Ще не всiх
коней переправили на берег, як руббан допустився помилки. Але вiн i не мiг
вчинити iнакше, бо був правовiрним мусульманином. Вiн наказав
зiнджам-iдолоклонникам винести на берег покiйника i вимити вiд кровi палубу.
Тiльки-но вони виконали наказ руббана, як зразу ж митники видерлися на
корабель i почали свiй розбiй.
I тепер виходило, що команда вивантажувала коней, а митники виносили з
корабля на берег до митницi все, що тiльки можна було потягти з корабля.
Навiть палубнi дошки!
Потiм усю команду загнали в довгий i напiвтемний сарай митницi.
I там у кожного мусульманина пiд присягою випитували iм'я кожного, хто
його батьки, звiдкiля вiн, який його достаток, що вiдбувалось пiд час
плавання.
Одночасно iншi митники порпалися в купi матроських речей i корабельного
начиння.
Потiм, пiсля тако? пригоди, матроси багатьох сво?х речей так i не
вiднайшли.
Приступили митники i до Алi, щоб пiд присягою допитати його. I почали
вже, схопили вже, щоб потягти в окрему комiрчину для допитiв.
Та матроси на чолi з керманичем пiдскочили до митникiв i видерли Алi з
?хнiх рук.
Митники кричали, що Алi дорослий i ма? вiдповiдати, як i всi. А
керманич i матроси кричали, що без кадi це питання не ма? права нiхто
вирiшувати на власний розсуд .
Хто зна, чим би скiнчилася суперечка, якби не почувся бiй барабанiв та
завивання труб, галас величезного людського тлуму.
Прибув сам раджа Калiкута подивитися на перший корабель цього року.
Власне, не корабель, а коней. Цей вiзит звiльнив Алi та корабельну команду
вiд подальших знущань.
?х усiх випустили з митницi, i вони вишикувались разом iз руббаном бiля
коней.
Раджа в золотому паланкiнi поплив до них через юрмище сво?х танцiвниць,
барабанщикiв, во?нiв i рабiв. Попереду котився тлумач, загорнутий у бiлу
спiдницю.
За паланкiном раджi горою сунув розцяцькований слон. Його довгi iкла
були подовженi гострими сталевими лезами. Хоботом вiн тримав
нагайку-трiйчатку iз сталевих ланцюжкiв. На кiнцi кожного ланцюга висiла
гранчаста сталева куля.
На чубковi в слона нiхто не сидiв i нiхто не виступав поруч нього,
Алi зрозумiв: цей слон у яскравiй шовковiй попонi --страж самого раджi.
Носi? паланкiна, велетнi-зiнджi спинилися навпроти коней. Застиг за
палашем раджi слон-охоронець.
Алi вразило коричневе вусате обличчя раджi. Незворушне, наче
вирiзьблене з каменю.
Очi велетенськi, чорнi, мов з полiрованого гагату, ледь вирлатi. Та не
було нiякого виразу в них, коли раджа оглядав кожного коня окремо. А виводив
перед його очi скакунiв фарбований слов'янин.
Наврочений кiнь шарпонувся i пiшов боком до раджi. Слов'янин завис на
линвi, тягнучи коня назад. Та велетенський слон миттю вiдступив набiк з-за
паланкiну i замахнувся сталевим нага?м на коня. Кiнь злякано захропiв i
порачкував назад, тягнучи за собою по пiску не менш переляканого слов'янина.
Це Алi побачив по тому, як вiд лиця слов'янина вiдлила кров, i воно стало
сiро-брудним.
Коли раджа споглядав останнього коня, навiть мiсцевi стражники i
митники ледь стояли на ногах, так ?х припекло люте сонце. I вiтерець з
океану не приносив полегшення вiн був вогкий i пекучий, тiльки пахнув йодом,
гнилими водоростями.
Нарештi раджа розтулив вуста i тонким голосом сповiстив, що конi цi
припали йому до смаку i вiн забира? ?х. Зразу ж iз почту раджi вибiг
кругленький чоловiчок i подав руббану важкенький мiшечок iз золотом.
Руббан простягнув цьому чоловiковi два кiнських хвости.
Це тi конi, що ?х поглинуло море за сто фарсахiв вiд Калiкута...
Ти що, руббане, невдоволений щедрiстю раджi?! -- спитав чоловiчок,
зловiсно всмiхаючись у тарганячi велетенськi вуса.
Я всiм вдоволений i щасливий! Але кому я маю продати цi хвости?
Чоловiчок сказав щось тлумачевi, той сказав раджi.
Вперше i востанн? посмiшка ледь скривила точенi вуста раджi. Вiн щось
швидко проговорив.
Тлумач сказав цi ж слова товстенькому, i той уже переказав руббану:
Найсвiтлiший повелитель ласкаво дозволя? ра?су митницi купити цих
прекрасних скакунiв. Ти вдоволений?
О наймудрiший, найщедрiший i найсвiтлiший повелителю, нема? межi мо?й
радостi вiд тво?х щедрот! Але я прошу про велику ласку! Мiй корабель втратив
щоглу i човен. Я прошу дозволу самому в лiсi вибрати i зрубати дерева! Дуже
прошу тво?? ласки!
Тлумач переклав прохання руббана.
Раджа зробив знак рукою, що вiн зрозумiв прохання.
Довго тривала мовчанка. Всi умлiвали, лише раджа був незворушний.
Нарештi вiн розкрив вуста:
Тiльки п'ять чоловiк можуть пiти в лiс. Дерево рубайте самi, а
притягнуть його мо? слони! -- переклав тлумач i показав пальцями, що треба
впасти навколiшки й дякувати.
Так руббан i зробив, а за ним i вся команда. I зразу ж чорношкiрi раби
повернули паланкiн, i раджа, нiби визолочена статуя, поплив над натовпом. А
за ним слон-охоронець зi сталевим нага?м, щоб нiхто близько не пiдступав.
Потiм посунули барабанщики i танцiвницi, вигинаючись, викручуючись у
стрiмкому танцi. Далi загупали пiшi списоносцi й лучники. А за во?нами по
чотири конюхи-ефiопи повели кожного коня. Тiльки наврочений кiнь не давався.
Падав, вибрикував. I одним ударом копита розкро?в стегно конюху-африканцю.
Тодi до руббана, що висипав на плат монети i почав рахувати ?х, пiдбiг
вусатий товстун:
Ти можеш щось вдiяти iз цим скаженим конем?
Ось цi дво? можуть з ним упоратись! -- I руббан однi?ю рукою показав на
фарбованого слов'янина, а другою на Алi.
Товстун кинувся до слов'янина, що посадовив собi знов на плече папугу i
розмовляв з ним. Папуга все повторював те саме "Курвин син!" Алi хотiв
спитати, що це значить, та все щось заважало.
Слов'янин показав на Алi:
Вiн кращий, нiж я! Вiн довше був бiля того коня.
-- Нiчого, пiдете удвох! -- вирiшив товстун. I блискавично, мигнути
вони не встигли, як бiля Алi стало дво? во?нiв iз шаблями наголо, а бiля
слов'янина аж шестеро.
Хлопець i слов'янин поспiшили до коня -- не поспереча?шся!
Алi не мав нiяких лакiток для коня. Не було й часу щось вигадати. Отож
вiн, з гарячки, витяг недожований добрий шмат акулячого м'яса -- ?дине, що
встиг вихопити в митникiв з-пiд рук.
Пiдступав до навроченого коня, простягаючи шмат солоно? риби. А кiнь
йому назустрiч,
Вхопив солону рибу i з насолодою почав гризти. Поки Алi огладжував
тварину, слов'янин вихопив в одного з конюхiв вуздечку i накинув на коня.
Тiльки спочатку не вставив вудило, звичайно.
Отак вони вдвох повели через усе мiсто норовистого коня.
Барабани били не дуже голосно, дудки тихо свистiли -- певно, щоб не
сполохати коней. Через те було добро чути дзвiн срiбних бубонцiв на ногах i
на руках танцiвниць.
Через весь Калiкут разом з раджею, усiма його слонами й во?нами,
сановниками, тлумачами та казначеями, музиками й танцiвницями пройшли Алi та
фарбований слов'янин. Через усi його майдани, з'?днанi вулицями та
кварталами рiзних вiр, мов i ремесел.
Куди не подивить -- все тут було неймовiрне й цiкаве. Ось корови. Нiби
якiсь сновиди, облiзлi, мишастi й половi, горбатi й ребристi, схожi на
скелети й привиди, намагалися вони зайти до храму, чи потягти щось з лавки
зеленяра.
На товстенних гiлках неймовiрно великих дерев довгохвостi, чорномордi
мавпи здiймали страшенний ?валт.
На самiсiньких вершках галасували зеленi папуги, точнiсiнько такi, як
папуга слов'янина.
Всi вулицi, опрiч того мiсця, де вiдбувався прохiд почту раджi,-- все
було заповнено тлумами людей.
I тут Алi побачив зовсiм голих чоловiкiв. Вони або куняли в затiнку,
або сидiли на пекучому сонцi й дивились перед собою безтямними очима,
ворушачи вустами, мовби читаючи якусь молитву.
Срiбний дзвiн наповнював вулицi, де мiдники й золотарi карбували,
кували й лили вибагливi й дорогоцiннi прикраси.
Тонкi, гострi й сильнi запахи вiд тих всiх спецiй, овочiв, плодiв та
коренiв, що лежали й висiли в лавках, чарували, паморочили голову хлопцевi.
I в той же час iз рiзних завулкiв напливав хвилями сморiд вiд нечистот,
бруду й смiття,
На одних городянах були бiлоснiжнi запинала, на других лише зотлiле
смердюче шмаття.
Алi побачив i могутнiх оголених стражникiв, i напiвзасохлi людськi живi
кiстяки. Цi недобитки тягли по?денi хворобами руки до тих, хто був
здоровiший i щасливiший за них. Та Алi не помiтив за весь похiд жодного
руху, щоб хтось щось простягнув тим, хто благав про помiч.
Були у мiстi й багатющi паланкiни. Звичайно, не такi великi й
поцяцькованi, як у раджi.
Алi роздивлявся, та все ж боявся сильно крутити головою. Схоплював
тiльки те, що траплялось просто перед очi.
Ось два пси на сходах храму завелися за якусь шкоринку. Догризають один
одного, харчать в останнiх судомах. А полова корова, не корова -- скелет
ребристий, розбороня? ?х рогами, намага?ться розкидати у рiзнi боки.
Он лежить, висохлий, немов мертвяк, зовсiм голий старець. Пiдклавши пiд
голову кулак, ворушить вустами i кра?м ока спогляда? грифiв, що спустилися
на вершок храму.
Ось, стрункiшi за найгнучкiшу тростину, виступають майже оголенi
темношкiрi дiвчата. На руках, на ши? яскравi прикраси iз якогось насiння.
Обличчя в них красивiшi, нiж у красунi спiвачки Нiссо. А несуть вони на
головi корзини з перепаленими шматами вапна. Сонце блищить на ?х темних, мов
старовинна бронза, тiлах, гра? на сторчливих персах, що при кожному кроцi
пружно пiдскакують.
Ось нужденний смiттяр, як i його батько Хасан, на сходах рожевостiнного
храму порпа?ться -- пiдбира? в корзину смiття, змiта? пiсок.
Он знову темношкiрi, майже голi, з ледве обгорнутими стегнами, жiнки й
дiвчата несуть на головах корзини iз шматами битих коралiв та вапняку.
Коли вони поспiшали разом з усiма конярами-ефiопами за раджею, папуга
на плечi слов'янина почав невдоволено щось кричати. I зразу ж один могутнiй
вояк-зiндж швидким, блискавичним рухом вхопив птаха i вiдступив кудись
набiк.
Слов'янин тiльки прохрипiв щось запаленими вустами.
Нарештi перебiгли майже через великий майдан i пiдступили до
рожевостiнно? фортецi. Зразу за мурами пiдносився, тягнувся просто в
темно-син? небо величезнiший бiлокам'яний палац. А поруч -- не менш пишний
храм з червоного каменю.
У брамi мiж двома баштами стояли незлiченi стражi. I ще сидiло кiлька
десяткiв писарiв-кадiбiв та рахiвникiв. Вони рахували тих, хто заходив з
раджею до замку.
Коли Алi й слов'янин наблизилися до рахiвникiв, тi щось голосно
закричали.
Зразу ж пiдскочили здоровеннi могутнi стражники-iндуси. Лише в
коротеньких обгортках-спiдницях, зате при шаблях наголо.
Зупинили Алi та слов'янина -- мовляв, не дозволя?ться чужинцям заходити
до фортецi раджi.
I зразу ж, як з-пiд землi, об'явився товстун i з ним чи не дюжина
м'язистих стражiв. Вони перехопили навроченого коня вiд Алi й слов'янина i
потягли, майже понесли його на подвiр'я фортецi.
Наче джин з бутля, виник чорний велетень i подав слов'янину його
розкуйовдженого зеленого папугу. Папуга кусав дзьобом пальцi чорному стражу
i кричав сво?.
Алi хотiв спитати в слов'янина, що вiн кричить, та тут наблизились два
слони з музиками, i Алi про все забув. Картатi, вiзерунчастi покривала на
слонах були оздобленi золототканими шнурами й торочками. Налобники слонiв
iскрилися золотом, срiблом i всiма барвами веселки вiд незлiченних
самоцвiтiв.
Алi й слов'янин стояли за спинами стражiв, притиснутi до мурiв, поки
заповзав у двiр велетенський ви?зд раджi. Коли ж увесь почет з барабанним
калатанням, завиванням сурм i дудок, дзвоном срiбних бубонцiв на ногах
незлiченних танцiвниць влився до фортецi, тодi стулки ворiт з рипiнням
замкнулися.
Тiльки червона курява густим димом знеслася вiд землi, закривши людей
майже по груди.
Стражники розступилися, й Алi та слов'янин змогли вiльно вiддихатись.
I вони пiшли назад до порту через усе мiсто.
?шли дво? мандрiвцiв незнаним мiстом, i нiхто до них не заговорив.
Лише папуга порушував мовчанку i белькотiв щось сво?.
Та зараз в Алi пропав настрiй спитати, що воно значить. Бо якось
незручно ?м обом -- i дорослому, i малому -- почувалося серед цих людей.
?х обох вразило ось що: люди, що йшли ?м назустрiч, побачивши чужинцiв,
вiдступали з ?хнього шляху, нiби страхаючись торкнутись iновiрцiв тiлом чи
одягом. I так чинили не лише добре вбранi, вгодованi перехожi, а й бiднi,
зовсiм нужденнi люди.
Слухай, хлопче! Тут ? дивна рiч. Ми ?м бiльше страху да?м, нiж
прокаженi! Ти це розумi?ш?! Ми для них бридкiшi прокажених! Ми -- як
нечистота для них. Ти розумi?ш?!
I Алi згодився, бо так воно й виходило.
Дивись -- продовжував збуджений слов'янин. -- Цi iндуси ходять
загорнутi в довгi тканини! ?хня вiра не вмi? шити нi штани, нi сорочки!
Алi ж iще бiльше вразило, що брудна за шарiатом тварина, собака, вiльно
гуля? на сходах храму, в храмi.
I Алi вирiшив подивитись, зазирнути до храму,
Слухай, слов'янине! Давай зазирнемо до храму.
А в них дозвiл ? чужинцям?
Не знаю. Але ж дивись -- мавпи заходять, корови гидять, собаки
забiгають...
Вони неквапно пiднялися по запльованих, засмiчених якимось лушпинням
сходах.
I тiльки-но зiбралися пройти мiж колонами, як вмить ?х обступив натовп
убогих, обдертих, брудних, але при повному здоров'?, патлатих, майже голих
молодикiв, Вони розмахували кулаками, насiдали, вiдштовхували, тiснили зi
сходiв вiд дверей храму хлопця i слов'янина.
Алi та слов'янин рачкували перед розлюченими, роз'юшеними, напiвголими
чи то жебраками, чи то злодюгами. Бо жоден з них не мав натруджених рук --
це Алi вiдразу зауважив.
Юрба гнала Алi й слов'янина до брами кварталу.
I зразу ж, тiльки-но Алi зi слов'янином переступили браму кварталу,
юрба, мов за командою, замовкла. Лють збiговиська вмить ущухла. Всi
повернули i, не розмовляючи один з одним, спокiйно пiшли в затишок храму,
щоб розлягтися i сидiти безтямно, без всякого руху i чекати, коли жерцi з
храму винесуть ?м залишки вiд пуджi6.
Хлопець i дорослий поспiшали вулицею, тремтячи вiд напруги, вiд страху,
що зараз оцi всi люди схаменуться й кинуться на них, як тiльки-но тi, бiля
храму.
I коли вони зрештою вийшли з кварталiв i попрямували пустирем до порту,
пiд першим же великим деревом слов'янин сiв навпочiпки i, втираючи рясний
пiт з лиця рукавом довгополо? арабсько? сорочки, голосно розреготався.
Смiявся довго, вiдчайдушно, аж сльози йому потекли з очей. Вiн аж корчився.
Алi перелякано витрiщився на слов'янина, бо йому здалось, що той вiд
пекучого сонця i вiд переляку збожеволiв.
Слов'янин, помiтивши вираз його обличчя, махав рукою, мовляв, вiн не
може говорити вiд смiху. I щоб Алi не переймався,-- вiн, слов'янин, не
збожеволiв,-- пояснить. Отож, пересмiявшись, вiн охрипло сказав хлопцевi:
Я думав, що iнший квартал почне нас бити. Якi тут люди, такi самi люди
у мо?й кра?нi -- Русi! Поки загроза ?хнiм халупам i храмам, вони зразу
кидаються на непроханих зайд. Тiльки вiдiгнали вiд свого порога, ?м усе
байдуже: i куди пiшов далi ?х ворог, i що буде iншим халупам робити.
Точнiсiнько як iндуси, точнiсiнько нашi князi i нашi бояри. Значить, усi
люди в однаковiй глупотi ? скрiзь!
Алi це було нецiкаво i не зовсiм зрозумiло. Вiн ще нiяк не мiг вiдiйти
вiд переляку i спитав у слов'янина:
Слухай! Ти во?н, ти дорослий муж! А тобi не було страшно, коли на нас
кинулись цi храмовi гi?ни?
Слов'янин спохмурнiв, кiлька разiв обтер обличчя, i рукав геть став
темний вiд поту. Вiн стомлено видихнув повiтря i сказав:
Ще й як було страшно! Всю утробу нiби хто рукою схопив i стиснув!
Добре! Пiшли!
Вiн, крекчучи, чого Алi нi разу ще вiд нього не чув, пiдвiвся, i вони
почимчикували до порту.
А там уже на них чекала нова пригода. Бо вiдколи Алi ступив на
дерев'янi хiдники Басри, вiд того часу всякi дурнi та небезпечнi пригоди не
полишали його, а тiльки безперервною лiниво намотувались, накручувались одна
на одну у велетенський клубок.
27. РОЗПОВ?ДЬ ПОДОРОЖНЬОГО
В одинадцяту нiч мiсяця рамадану, пiд час великого посту, до високо?
двоповерхово? оселi, схожо? на сторожову вежу, пiдступив стрункий худорлявий
молодик. Одяг на ньому був й?менський -- довга спiдниця-фута, мiцна, хоч i
потерта, безрукавка - садрiя, на ногах зовсiм новi сандалi?-хаза. Через
плече в нього висiла вовняна плетена торба, яку носять й?менськi горяни, а
за широким шкiряним поясом стирчав держак чингалу-джамбi?. Голова обгорнута
платом так, що було прикрито майже половину обличчя. На плечi з-пiд плата
спадали двi коси, якi носять моряки-й?менцi. ?шов вiн трохи розгойдуючись --
так ходять люди, що довго пробули на кораблi в морi. I водночас кроки його
були зовсiм безшумнi як у мисливця, що вистежу? сторожкого звiра.
Страннiй пiдступив пiд дверi оселi i, проказавши привiтання, тихо
покликав:
О шейх! Чи дозволиш ступити до тво?? оселi?
I голос iз даху проказав:
Зачекай хвилину, подорожнiй! Зiрки не можуть чекати.
За якийсь час почулося рипiння сходiв у будовi, потiм дверi зовсiм без
всякого звуку вiдхилились всередину, i на порозi став господар зi
свiтильником над головою.
Вiн мовчки показав рукою нiчному гостю проходити до оселi.
I тiльки коли засунув на мiцний засув дверi, оберiгався i схвильовано
проказав:
О Аллах! Зрештою я дочекався тебе!
-- Так, о шейх! Це я повернувся до тво?? оселi!
Сивий, згорблений, але ще досить мiцний чоловiк поставив на голий тахт
свiтильник i обiйняв молодика. Вiн тричi поцiлував його в скронi, а той
поцiлував йому руку.
Потiм господар запросив його до трапези. I сам полив на руки сво?му
гостевi.
Подав кухоль чисто? прохолодно? води з великого спiтнiлого глека.
Коли прибулий вгамував свою спрагу, приступили вони до трапези.
Та гiсть ?в без усяко? охоти, тiльки ще двiчi пожадливо пив воду.
Тебе мучать спрага, мiй юний друже?
О шейх! Мене мучить не та спрага! Мене мучить спрага розповiсти про
сво? пригоди достойнiй людинi,-- ти ясновидющий i ти це, о мiй шейх, добре
вiда?ш.
Вiдаю, мiй друже! I тому не будемо вiдволiкатись вiд справи довгими
балачками. Розкажи менi краще, як тобi мандрувалося всi цi роки. Чи побачив
ти всi тi дива, якi хотiв побачити? Чи здiйснилась твоя мрiя?
О мiй шейх! Я побував скрiзь, де буцiмто бувають чудеса, про якi
розповiдали бувальцi на багдадських базарах! -- Мандрiвець випив ще води i,
вславивши Аллаха та призвавши благословення на пророка Мухаммеда та весь
його рiд, почав оповiдь.
Розповiв швидко, довго не розмусолюючи про сво? пригоди в
Шатт-ель-Арабi i на кораблi в морi-океанi.
Закiнчив такими словами:
Це все було тут, у свiтi арабiв, мусульман. I головне тут було диво, що
я живий вислизнув iз лабет сво?х одновiрцiв i одноплемiнникiв. Це було
найдивнiше. I от я опинився в ?ндi?...
Коли вiдвели разом зi слов'янином коня до палацу раджi i повернулись до
гаванi, то знов потрапили в халепу.
Ра?с митницi разом з кадi та мухтасiбом звинувачували руббана, що той
уникне сплати закяту. Але руббан був метким чоловiком. Вiн встиг через
вiдступника-оманця пiдкупити кадi. I кадi так розсудив, щоб за дарованого
ра?совi коня руббан вiддав монети. А ра?с щоб сплатив руббановi за хвости
подохлих коней. А з тих грошей щоб руббан заплатив закят. Та i тут руббан
вчинив по-сво?му. Вiн заплатив з ра?сових грошей платню сво?м хлопцям. I
найбiльшi грошi дав неграм-поганам та фарбованому слов'янину. Так що трохи
грошей за хвости дохлих коней лишилось у нашо? команди! У всякому разi,
пiсля цього нi кадi, нi мухтасiб не чiплялись до руббана i його хлопцiв. Та
по обличчю ра?са я вiдчув, що добра не буде нашiй командi. Вирiшив тiкати в
мiсто, у квартали, де ра?с не ма? всi?? сили. А щоб жити в мiстi, потрiбнi
грошi. Я сказав слов'янину:
Слов'янине, ти найдобрiша людина! Дай менi в борг або просто подаруй
трохи монет! У мене нема? надi?, що руббан вiзьме мене в лiс. А я хочу пiти
в джунглi i побачити бiлого слона. Я можу пiти в джунглi лише та?мно. Щоб це
вчинити, менi треба покрутитись у мiстi i все вивiдати, де найлегше
проскочити. А в мiстi за все треба платити...
Слов'янин довго думав, а потiм вiддав менi сво? десять динарiв, а собi
лишив три динари. Потiм вiн сказав руббановi, що пiде зо мною в мiсто на
торжище. I вiдвiв мене в мiсто, щоб нiхто з ра?сових людей мене не зачепив.
Дав менi великодушно, щедро сво? динари, але ще дорожчий вiн менi
зробив дарунок -- вiддав маленьку й?менську сокиру без держака. Та ще
дорожча була його порада:
Слухай, хлопець! Хочеш жити в лiсi -- дивися, що ?сть звiр: свиня,
ведмiдь, бiлка, курiпка, голуб. Ще тут в ?ндi? ? кращий звiр-провiдник --
мавпа, звiр, дуже подiбний до людини.
Вiн пiшов до кварталу, де жили погоничi слонiв. Бо спочатку погоничi не
збиралися виступати до лiсу. ?хнi брахмани 2 не дозволяли цього.
Казали, що зорi несприятливi для походу в пущу по корабельне дерево.
Водночас тi ж самi брахмани кожного дня вiдправляли на прощу з мiста
цiлi юрби людей.
А треба сказати, що з кожним днем спека ставала все лютiшою. О шейх! Не
знаю, чи ти бачив щось подiбне в обжитому заселеному мiсцi! 3 дерев падали
зомлiлi вiд спеки папуги, ворони й кажани! Лежали конаючi люди на майданах i
вулицях. Листя скручувалось i опадало з дерев, перетворювалось на землi на
ядучий порох! Наш корабель тепер тiльки кормою торкався води -- навколо вже
був пiсок.
Водночас хвилi океану i вiтер iз заходу почали викидати до берега по
два -- по три вiтрильники щодня. Кораблi важко сидiли у водi -- були вщент
завантаженi чорними рабами, горами слонових бивнiв, штабами африканського
сиродутного залiза та калитами iз африканським золотом!!! ? зразу ж цiна на
золото впала. Те, що ранiше можна було купити за один динар, тепер
доводилось купувати за два-три динари.
Але й досi не прибув жоден корабель з кiньми. I вiд того ра?с особливо
лютував i роз'ятрював у собi злiсть проти руббана.
У той же час прийшли з лiсу в мiсто дикi люди. Принесли вони всiляке
цiлюще корiння i мед у луб'яних коробах.
Я ще не мiг до пуття усвiдомити усiх ?хнiх звича?в, що кожен ма?
спiлкуватися тiльки з тими, до кого вiн по стану подiбний. Але я змикитив
сказати портовим п'явкам-митникам, що мiй батько в Багдадi прода? те, що
гублять iншi.
Отож я пiдiйшов на торжищi до тих диких людей та й почав ?м на мигах
пояснювати, що я хочу пiти з ними в лiс i подивитись на бiлого слона. Вони
наче не зрозумiли. Тодi я пiшов i купив чудову iграшку з бiло? глини --
справжнього бiлого слоника! О шейх, не дивись на мене з осудом! Я не став,
як iндуси, поклонятись слоновi! Це не був образ бога-слона, лише звичайна
дитяча iграшка! О, якi я бачив чудовi фiгури, зробленi iндiйськими
майстрами! Повiр менi -- у наших землях нiчого подiбного нема?!.. Знов я ?м
усе пояснив на мигах, вони зрозумiли. Та показали менi, що не можуть мене
взяти, бо стражники схоплять усiх нас, а менi вiдiтнуть голову! Вони
показали менi на стражiв i на мо? горло... Тодi, на прощання, я пригостив ?х
фiнiками, а вони мене медом. Засмучений, я пiшов дивитись на iншi всякi дива
торжища. Раптом мене потяг за рукав мiцно? статури торговець iз касти шеттi
3. Вiн приходив до нашого корабля i продавав морякам рiзнi речi й
на?дки. Шеттi-торговець шепотiв менi в затiнку старого баньяну:
Тобi не личить з ними ?сти i пити! Ти хоч i чужинець, а так би як з
касти шеттi, тiльки вашо?, арабсько?. Спiлкуванням з ними ти оскверня?шся!..
Слухай, дай менi динар, i я тобi дам дорогоцiнну пораду. Вона варта двох
динарiв. Але ти ще зовсiм малий, i тому я збавлю цiну сво?й чудовiй порадi,
нiяких сил вiд люто? спеки.
Бо спека не спадала тепер i вночi. I океан з припливом не допомагав.
Навiть гiрше -- з-за океану, iз заходу вiтер нiс пекучу спеку i жовто-сiрий
претонкий пил. Просто як пилок з квiтучих верб!
У жовтавiй свiтанковiй iмлi, переступаючи через тiла людей i дохлих
птахiв, ми вийшли з мiста...
Широким битим шляхом i попереду, i позаду нас до гiр i пагорбiв
посувались юрми i окремi прочани. Вони йшли очиститись у священних
водоймах6, умилостивити сво?х iндiйських богiв, щоб вони дали
воду всьому живому.
Я зауважив, що ?хнi жерцi-брахмани вiдсилали на прощу людей вбогих,
слабих тiлом чи духом, старих i безрiдних. Лише кiлька разiв я бачив серед
подорожнiх таких здорових, як отих попихачiв бiля храму, що ледь не потовкли
нас iз слов'янином. Ми пройшли два майже покинутi людьми села, i вже дорога
почала пiдiйматися вгору. Просто при дорозi росли тут великi дерева. Листя
на них теж зiв'яло, покрутилось i почало облiтати, розсипаючись на порох по
червонiй порепанiй землi.
Отут iз шеттi ми надибали на жiнку з дiтьми. Певно, вона вже довго
сидiла пiд деревом, бо на ?? бiлому вбраннi i на чорних косах поначiплялися
засохлi покрученi листочки. Одна дитина в не? лежала на руках, а дво?
виповзли просто на шлях. Жiнка була висохла, мов живий скелет. I дiти ??
повсихали. Вони лише щось белькотiли, вже не людськi слова, а мов скавулiння
тварини, i протягували благально рученята. Серце мо? стислося вiд жаху, i я
пожалiв дiтлахiв, спинився. А шеттi тiльки зиркнув, що я чиню, i незворушно
покрокував далi.
Я дав дiтям по фiнiку i витяг баклагу з водою, щоб напо?ти ?х. Але
жiнка закричала лютим голосом, як би орлиця заклекотiла, i вирвала в сво?х
дiтей фiнiки з рота i кинула ?х у порох на шлях. А коли я простягнув ?й
баклагу, вона вiдштовхнула ??, де тiльки сила в не? взялася. Вибила в мене з
руки баклагу. Баклага вдарилась об камiнь i розлетiлася на череп'я!
Розбризкалась на дорожнiй пил дорогоцiнна вода, яка в тi днi була дорожча за
всяке золото!..
I тодi шеттi все ж спинився i покликав мене. Бо я остовпiв i не мiг iти
далi. Закричав я йому: "Вона божевiльна! Треба забрати в не? хоча б одного
хлопчика! Може, хоч вiн виживе! Вона ж ?х заморить до кiнця!" А шеттi
крикнув менi: "Даю тобi безкоштовну, проте найдорожчу пораду: не пхайся в
чужi справи! Ти сво?ю ?жею оскверня?ш ?? та ?? дiтей! Ходiмо швидше -- не
чини зла!.." Я ще хвилину постояв, намагаючись щось второпати, i до мене
дiйшло -- вона волi? закону сво?? вiри! Значить, вона свiдомо вбива? сво?х
дiтей? Значить, ?й дорожчий закон ?? вiри, нiж життя ?? дiтей?! Я злякався
цi?? благочестиво? вбивцi i побiг за шеттi.
Це тому вона така потворна в сво?х дiях, що не мусульмансько? вiри...
Якби вона була нашо? вiри, з нею б не сталося подiбного страху! Тiльки той,
хто визна? Аллаха, той уникне всякого жаху!..
О шейх! Не можу рiвнятися тво?м знанням i мудростi, але слухай, що я
взнав, коли повернувся iз джунглiв у Калiкут. Коли кiнчилось те калiкутське
пекло i почалися зливи, напали напастi на мусульман, що проживали в мiстi i
порту! Кожен другий, а може й бiльше, чоловiк, що ходив на молитву до
мечетей i робив там омовiння, помер вiд страшних виразок по всьому тiлi!..
Значить, вони порушували закони вiри! От ?х i покарав Аллах!
О шейх! Присягаюся тобi, померли найбiльшi законники та богобоязнi
люди!.. О мiй шейх, о мiй му'аллiме! Я прийшов розповiсти тобi, що було, i
прошу тебе, о мiй шейх, не будемо сперечатись про подi?! Я хочу лише
розповiсти правду... Ми розпрощалися на перевалi невисоко? лiсисто? гори, i
бiльше я нiколи не бачив того шеттi. Я повернув праворуч i вступив у нетрi.
Перш за все вiдшукав добре деревце i вирiзав собi довгий держак для
?менського топiрця. Тепер я мав не лише ножа, а й добру замашну зброю. ?ти я
не поспiшав -- намагався все роздивитися, запам'ятати дорогу, щоб вернутись
до берега... Див у нетрях було на кожному кроцi бiльше, нiж на всiх базарах
Багдада, Басри i Калiкута! О мiй шейх! Ночей всього рамадану не вистачить,
щоб розповiсти про скарби й дива iндiйського лiсу! Тому оповiм лише головне.
Страшною була перша нiч у хащах. Я залiз на товсте дерево, може, лiктiв
заввишки на десять, i скоцюрбився мiж двома гiлками товстими -- одна згори,
друга -- знизу, я на нiй лежав, Думав, що засну. Нi! Першо? ночi не спав i
митi -- такий жах мене проймав. Тiльки впала чорна темрява на нетрi, як
зразу почався страшний галас.
Якiсь нiчнi птахи божевiльно кричали вiдразливими голосами. Нявчали,
шипiли, гавкали та скавулiли на землi невiдомi менi iстоти. I що було дивним
-- у чорному мороцi ночi засвiтилися тисячi тисяч вогникiв! Однi вогники
весь час рухались, то, певно, комахи. ?ншi були нерухомi i випромiнювали
блiде син?, зелене або блакитне сяйво! А потiм вранцi, коли ледь заповз iз
дерева, то роздивився -- нерухомi свiтлячки виявилися грибами i трухлявими
рештками дерев... Я корзину прив'язав на гiлках. I тепер чув, як ?? шкребли,
гризли якiсь чи щурi, чи мишi, чи, може, тхори. Та тiльки тодi я
по-справжньому злякався, як побачив пiд деревом два зелених палаючих ока. Я
не чув, як цей звiр пiдiйшов i сiв пiд деревом. Я не мав i не маю того
слуху, що в Джарi?, але нюх у мене кращий, нiж у будь-кого з людей, яких я
зустрiчав. Пахло великим котом. У задусi гарячо? ночi менi здавалось, що я
чую ще гарячiше дихання невидимого звiра. У мене лишилося двi стрiли... Яка
з них ще несла в собi i чи несла отруту, я не знав... Не вiрилось менi, щоб
вiд краплi змi?но? отрути можна було однi?ю стрiлою тричi принести смерть!
Вранцi я не побачив нiяких знакiв на землi вiд лап звiра. Проте сумнiву не
було: вiн чатував мене. Бо коли з'явилися зеленi палаючi очi, на мо?му
деревi замовкли на вершку якiсь двi нiчнi птахи i вiд корзини повтiкали
невидимi звiрята.
Пiсля тако? ночi я йшов лiсом наче п'яний. А спека хоч i була в хащах
пiд деревами не така, як у мiстi, проте i тут люте сонце нищило зелень i
звiрiв. То тут, то там я трапляв на висохлих жаб i ящiрок, дохлих
кажанiв-криланiв, папуг i голубiв. Деякi були ще цiлi -- iншi об'?денi
хижаками та всякими комахами. Дерева теж страждали вiд спеки -- обпадало
листя, осипались недозрiлi плоди. Бiля велетенсько? смокiвницi я потрапив у
халепу. Задивився на цiлу зграю мавп, що галасували на гiллi та обривали
зiв'ялi плоди. Вони надкушували ягоди i кожну другу з плюванням i вереском
викидали геть. Вiд ?хнього борсання з гiлок дощем сипались i дозрiлi, i
зiв'ялi фiги. Вiд смокiвницi навколо розпливався винний дух забродилих,
закислих ягiд. До речi, я ще бачив пiсля нiде такого врожаю на смокiвницях.
Вирiшив скористатися прикладом мавп i поласувати фiгами. Проте коли я
пiдiйшов i потягся руками до низьких стиглих ягiд, то ззаду по корзинi
нанесли такий удар, що я перекинувся через голову.
Линви корзини, слава Аллаху, не трiснули. Та з не? все в одну мить
вилетiло на всi боки. 3 порожньою корзиною i топiрцем у руках я миттю скочив
на ноги i обернувся до напасника. А то був волохатий чорний ведмiдь. Вiн на
мене не звернув бiльше нiяко? уваги, а заходився гризти в'ялену рибу. Гриз i
випльовував. Поки я отямився, вiн пережував менi половину риби. Я не мiг
довго думати: ще хвилю -- i вiн дожу? мо? добро i завершить мо?ю головою.
Швидко висмикнув руки з петель корзини. Обiруч вхопив топiрець, пiдступив
збоку i щосили потнув звiра в голову. Вiн упав на черево i обхопив пробиту
голову сво?ми страшними пазуристими лабетами. Так ?х стис, що не можна було
з них видерти топiрець, Тому довелося кiнчити його хашашiнським ножем. Як
велить шарiат, я порiзав йому жили на ши? i облупив його. I що дивно, я його
бiлував, а з пащеки в нього смердiло вином, як вiд монаха-п'яницi. Не встиг
я позбирати сво? начиння i скласти в корзину, як уже над галявиною
закружляли шулiки та грифи. От менi б такий зiр! Коли далi пiшов з галявини
i озирнувся, то в кущах помiтив гостроносi полохливi морди шакалiв. Думаю,
що поки пiднявся на наступну гору, то вiд ведмедя лишився тiльки кiстяк.
Найбiльше клопоту було з пазурами -- довелось ?х по одному обрубувати
сокирою.
Ще два днi пiсля нападу п'яного ведмедя я простував через гори на схiд.
I кожно? ночi навколо мене ходили хижаки, кожно? ночi на мене чатувала
смерть. I я не мiг спати. Вiдсипався вдень, при свiтлi сонця, де-небудь пiд
скелею, серед товстих гiлок. Посплю годину-другу i знов iду. Важко було --
так хотiлося спати! Дiйшов я до маленького джерела, що витiкало зi скелi i
падало вниз у ковбаню. ?? береги були витоптанi слiдами всiляких тварин i
птахiв. Тут я вiдчув, що далi йти не можу -- падав вiд сну! Впаду, засну i
загризуть мене якiсь гi?ни чи ведмедi! Видерся на виступ скелi просто
врiвень з цiвкою джерельця. Тiльки мавпи тут мене дiстануть чи шулiки!
Напився досхочу i лiг на виступi спати. Спав майже до вечора. Прокинувся --
бо сонце спустилося над верхами дерев i вдарило менi в очi. Поглянув униз i
просто зомлiв -- пiд скелею стояло кiлька зовсiм чорних, довговолосих,
мускулястих лучникiв. Луки у всiх напнутi. Добре, що не цiляться ще! Я
пiдвiвся поволi i руки звiв догори, пальцi розчепiрив -- мовляв, без збро?.
Один сивоволосий показу? рукою: "Спускайся вниз". Довелося спуститись. За
корзиною i топiрцем вони самi полiзли. Повели мене кудись через заростi
бамбука звiриною стежкою. А страшно йти через заростi бамбука -- висохлi
стовбури i листя аж дзвенять! Невеликий вiтер ?х розгойду?, а вони стукотять
одне об одного колiнчастими стовбурами, наче мерцi кiстками барабанять!
Привела в ?хн? стiйбище -- великий грот пiд скелями. I страшно менi, i дивно
-- бо всi голi -- i дiти, i жiнки, i чоловiки. Ну хiба то одяг: смужечка
лубу спереду i ззаду? Але що найдивнiше -- чорнi, майже як зiнджi, а волосся
довге, хвилясте i носи або звичайнi, або довгi.
Та найбiльше здивування було вiд появи двох старих голих мисливцiв --
та це ж мо? калiкутськi знайомi! Посмiхаються, тиснуть менi плечi,
запрошують до вогнища. Яке то було щастя, що вони курiпок смажили! Дуже
боявся, що доведеться щось нечисте ?сти! По трапезi питають на мигах, куди я
йду. Я вiдповiдаю, на мигах, звичайно, що йду подивитись на бiлого слона.
Вони показують: "При?днуйся до нас, ми теж туди йдемо!" Зрадiв дуже, що
разом з ними пiду. I похвалив себе, що пiдiбрав все сво? начиння, навiть
попсоване п'яним ведмедем. Витяг ракушки з корзини i поклав перед ?хнiм
старшим. Вони менi на замiн меду цiлу коробину. Показую: "Не мiняю! Вам
дарую!" Зрадiли вони, а особливо жiнки й дiвчата. Все миттю розподiлили мiж
собою i почали прикраси майструвати. Тi?? ночi я спав спокiйно. Та лише
настала пiвнiч, прокинувся i не спав, може, одну трьохгодинки, як на
кораблi. Щось сталося зi мого пiд ту жахливу iндiйську спеку -- опiвночi я
прокидаюсь i довго не сплю. I по сьогоднiшнiй день. Не дужi зручно. Проте
можу без особливо? напруги споглядати зорi. О мiй шейх, не думай, що я гну
кирпу перед тобою, але тi шляхи, якими ходив чи плавав, знаю по зорям, по
сонцю i по мiсяцю. I коли споглядаю зорi, згадую завжди тебе, о му'аллiме!
Давно в мене така думка виникла, може, рiк на шостий мандрiв -- побачу всi
дива, що хотiв, повернусь у Багдад, розповiм правду людям на сво?й вулицi i
на сво?му кутку. А тодi смиренно спущусь у достославну Басру до шейха i
стану його учнем. Бо вiн--той чоловiк, що за неправильнi знання не
знущатиметься, виправить, а новим знанням навчить! Але повернiмося до мо?х
пригод у нетрях. З отим маленьким плем'ям мисливцiв ми пiшли трохи на
пiвнiчний схiд.
Спекота не вщухала. Вони боялися пожежi бамбукових заростей. I тому
йшли навпростець, через важкi гiрськi переходи. Коли подолали найвищу гору i
почали спускатися, то виявилось, що далеко внизу, в долинi у висихаючому
озерi комашаться кiлька тисяч людей. Менi дуже кортiло подивитись, що там
таке. Та й молодим мисливцям праглося побачити той людський мурашник. Старшi
порадилися i дозволили нам пiд проводом i при повному послуху мо?му
калiкутському знайомому спуститись униз, дивитись на все до вечора. Увечерi
ми мали наздогнати плем'я на пота?мнiй стежцi.
Спустилися найкрутiшим схилом, щоб у разi небезпеки нас не могли
наздогнати чи схопити. Коли я добре все роздивився, що робиться внизу,-- я
здригнувся вiд жаху. Ким я був десять рокiв тому -- хлопчиськом. Але й тодi
зрозумiв, що всi вони смертники! Самовбивцi! Озерце лежало на днi нiби
глибокого казана мiж крутими горами. Лише на пiвдень був вихiд iз глибоко?
долини. Певно, туди витiкав ручай iз озера. Та люди лiктiв на двадцять
вирили у м'якому каменi хiд i спустили воду. Ще й тепер проходом виносили
бамбуковими вiдрами воду i виливали далi в долину! Це в той час, коли все
навколо догорало без води! А iншi голi робiтники через той же прохiд
приносили звiдкiлясь iз долини воду для пиття i ?жi. Над тими, що приносили
i виливали воду, стояли озбро?нi наглядачi. Однак найбiльше людей було в
самому озерi. Власне, у рiдкiй скаламученiй гижi, що лишилася вiд озера. Тi
нещаснi гребли намул у густого плетенi корзини i несли на великий рiвний тiк
на схилi гори. Той схил був найдалi вiд нас. На току вони вивертали намул iз
корзин i розрiвнювали шаром, може, з пiв лiктя завтовшки. Смертельне сонце
одразу перетворювало намул на суху, порепану й претвердющу кору. ?ншi голi
люди камiннями розбивали висохлий намул. Курява здiймалась над ними така
червона, що здавалось, нiби то горить земля, i вся вона огорнута кривавим
димом. Та, знов же, найбiльша курява пiдiймалася над рештками, крiзь якi
просiювали битий i висушений намул. Часом вони, тi раби нужденнi, виймали
якiсь дрiб'язки. I зразу ж бiля них з'являлись по два, а то й по три
наглядачi. I кадiб з книжкою та терезами. Деяким з тих бiдолах, що знайшли
щось, давали невеликий глечичок води!.. О шейх! Не вiр ти нiяким казкам, що
лали та дiаманти лежать купами в долинах та ущелинах ?ндi? i ?х звiдти
дiстають при допомозi хитрощiв -- кидають облупленого барана, на нього
налипають самоцвiти, а потiм орел звiдтiля виносить барана. То дурницi!
Дурять навмисне довiрливих та невiгласiв! За кожним лалом такi сльози, такий
пiт i кров, що не вистачить нiяко? уяви собi подiбне збагнути! Вразило мене,
о шейх, те людське юрмище. Наглядачiв було не бiльше сотнi, ?хнiх слуг може,
удвiчi бiльше. А робiтникiв як зерна на току! Наглядачi не тiльки воду пили,
коли хотiли, а ще й голову собi поливали i лице, щоб освiжитись. I жоден
трудар не пiдняв руку на сво?х мучителiв!..
Мiй друже! А ти хiба не вiдмовився ударити ки?м да'?-iсмаiлiтiв?
О шейх! О му'аллiме! Коли один з них напав на мене, я вдарив його
стрiлою, я метнув у нього ножа! Не можу бути катом! Але повстати проти
наруги треба! У тих бiдакiв було стiльки камiння в руках, що якби вони
захотiли каменувати сво?х наглядачiв, то над тими пiднявся б цiлий пагорб
кам'яний!.. Але продовжу свою оповiдь, бо далi трапилося зовсiм неймовiрне.
Старший
наш довго чекав, поки ми надивимось на той жах. Нарештi наказав
вiдходити i наздоганяти. Ми пiшли майже невидимою звiриною стежкою, що змi?ю
закручувалась по лiсистiй горi. Дерева осипали додолу попечене листя, квiти
i недозрiлi, засохлi плоди. Ми просувалися поволi -- весь час розгрiбаючи
сухе листя i опалi гiлочки. Ми боялися змiй -- ?х звiдусiль повзло в
незлiченiй кiлькостi. Коли ми переходили безлiсим схилом помiж голими
чагарями, нам вiдкрилася друга долина, в яку спустили воду з озера. Де
пройшов потiк -- все було голе, жодного куща, жодно? травинки.
А над замуленим руслом потоку лежали, мов колоди на дров'янiм базарi,
мертвяки. Просто серед неба. I ?х довбали птахи. А якi ближче до кущiв, тих
шматували шакали i гi?ни. Це все серед бiлого дня, при шаленому сонцi i
чистому небi! О шейх, ти розповiдав менi про могили зiнджiв-африканцiв на
каналах i греблях Шатт-ель-Арабу... Пам'ята?ш, тодi, на багдадськiй сафiнi?
3 тими неграми так чинили ми, мусульмани. Бо ми правовiрнi, а вони
чорношкiрi раби-погани. Вони не витримали i повстали! В тiй же долинi однi
iндуси мордували других iндусiв гiрше, нiж негрiв-рабiв! Одна кров i одна
вiра! I нiхто не повстав, нiхто не обурився!
...Ми наздогнали плем'я пiд вечiр. I тут була велика новина -- без нас
жiнки здибали в хащах робiтника-втiкача. Вiн був зовсiм без тями. Жiнки
напо?ли його, обмили страшнi виразки i рани на руках, ногах i на головi --
певно, його били ки?м. Поступово вiн почав приходити до тями. I дивився з
жахом, як нашi мисливцi засмажували й пiдкопчували кiлькох здоровенних змiй
-- здобич сьогоднiшнього дня.
Менi було страшно ?сти змi?не м'ясо. Тому я витяг рештки акулячого
м'яса, останнiй кусень, i поволi розжовував його затвердiлi, мов кора,
волокна. Все плем'я весело присунулося до багаття i почало ласувати
пiдкопченими змiями. Пiднесли i втiкачевi. Вiн перелякало заверещав i
вiдштовхнув вiд себе шмат змi?ного м'яса. Я подумав, якщо вiн не хоче змi?,
бо ?? м'ясо нечисте, може, вiн вiзьме акуляче м'ясо.
Та й вiд мого пригощання вiн затулився руками. Значить, i я, i мiй
на?док, i дикi люди, i смажена змiя для нього були скверною. А брудна вода,
яку йому давали наглядачi, жменя липкого рису i кийок на голову -- були
благом? Бо то вiд сво?х i то добро! А порятунок вiд чужих -- погибель?!! О
шейх, якби мене в дитинствi вчили читати й писати, я був би добрим учнем! Та
мене вчили бiльш жорстокi вчителi -- обставини... I смерть втiкача-робiтника
мене навчила: хочеш жити -- ?ж усе! Вiн помер пiд ранок, як i бiльшiсть тих
хворих, що я бачив. Може, за годину до смертi вiн здер iз себе залишки
дхотi, i до вогнища покотилися блискучi камiнцi завбiльшки iз горошину --
цiла жменя. Так зблизька я не бачив алмазiв, та зразу зрозумiв, що це таке.
Проте я вже мав халепу iз камiнням, о мiй шейх, у Басрi! Менi кортiло
залишити собi хоча б один камiнчик, та я стримався i, зiбравши все докупи,
вiддав уранцi старiйшинi. Я все ж до кiнця не подолав себе i, показавши
камiнцi, на мигах пояснив, що хочу лишити собi тi камiнцi. Старiйшина
зневажливо i невдоволено замахав рукою i пояснив менi, що камiнцi безбарвнi
i небезпечнi, бо вони iз поганого мiсця, де багато смертей. Вiн викинув ?х у
прiрву до одного. Як гарно вони спалахнули пiд променями сонця! Певно, я не
змiг приховати свого жалю. Щоб заспоко?ти мене, старiйшина показав, що коли
ми прийдемо до бiлого слона вiн дасть менi дуже красивi, рiзнобарвнi
камiнцi. Мерця ми вiднесли подалi i лишили на вiдкритому мiсцi. Вiн був
чужинець, i вони не збирались його анi спалювати за звича?м iндусiв, анi
ховати в землю.
Жiнки пiд охороною найвправнiших мисливцiв принесли з долини воду в
бамбукових трубках, ми почали снiдати, i я з великим смаком з'?в свою частку
копчено? змi?.
3 того дня я нiколи не сумнiвався i не вагався -- ?в усе, чим мене
пригощали.
Невже ти порушив усi заборони шарiату?!!
Всi, о мiй шейх, о мiй му'аллiме! Крiм однi?? -- не ?в людського
м'яса...
Невже й таке було?!!
На островах, що далi за всi острови, де водяться бiлi папуги, я жив
пiвроку з племенем людо?дiв...
Як же тобi вдалося вiдмовитись i лишитися живим?!!
Я ?м пояснив, що ми, араби, вiд людського м'яса ста?мо ?внухами. А те
плем'я дуже боялося чоловiчо? неплiдностi. От вони мене й пожалiли... Та
повернiмось, о шейх, до мо?? подорожi в ?ндiю... Наш перехiд до "оселi
бiлого слона" був преважкий. Весь час доводилося стерегтися змiй. А вони на
ту спеку були такi швидкi, що випереджали в бою i шулiк, i мангустiв! Сам
бачив! Усе вiдбувалось навпаки! Наша шкiра порепалась, кровоточила, сочилася
сукровицею. Нас облiплювали всякi комахи. В молодих жiнок пересохло молоко i
немовлята сконали. Ми йшли через напiвголi лiси. Якби ти знав, о шейх, який
жах споглядати голi дерева, опале сiро-зелене листя! I воно шарудiло пiд
нашими ногами так сильно, що ми не могли пiдстерегти здобич. До
напiвзасохлих водопо?в у глибоких долинах ми боялися спуститись, бо там
зiбралося багато великого i небезпечного звiра -- дикi буйволи, носороги,
слони, кабани й ведмедi, тигри й леопарди. От ми й живилися змiями, рiдкими
птахами та вряди-годи бiлками й мавпами.
Нарештi, пiсля важких випробувань i горя, плем'я вступило на високу
гору. Пiвденний схил ?? був дуже крутий, з безлiсими червоними скелями та
урвищами. Вузькою кам'яною стежкою ми пiднялися до середини гори. I
потрапили у величезну печеру та кiлька височенних гротiв, з'?днаних з нею
отворами. Отут, у печерi, я й побачив "бiлого слона". Це був, дiйсно, слон!
Завбiльшки iз справжнього слона i справдi бiлий. Тiльки був вiн висiчений iз
каменю. А поруч камiння i тло, на якому його вирубали, було червоне. Я
думав, що слон фарбований у бiле або тло фарбоване у червоне. Та з часом, як
вiдбив трохи каменю i там i там, пота?мно, звичайно, i опустив у воду -- то
камiнцi якi були, такi й лишились. Вибачай, о шейх, що я збився -- знов
скажу тобi про бiлого слона. Досконалiсть рiзчика каменю була неймовiрна --
слон був справдi наче живий! Все-все в ньому було наче живе -- i очi, i
вуха, i зморшки на черевi, i нiгтi круглi на ногах. А на червонiй скелi
поруч слона ще де-де лишились якiсь клаптi кольорових малюнкiв -- там були i
рожевi i блакитнi лотоси, i папуги, i голi красунi, i навiть змi?... Я був i
вражений, i приголомшений таким витвором, i водночас у розпачi -- перся
через стiльки гiр, долин, я не знаю скiльки фарсахiв протоптав, щомитi
наражаючись на небезпеку, щоб побачити не живого бiлого слона, одне з чудес
?ндi?, а витвiр незрiвнянного iндiйського майстра! Плем'я ж поклало до нiг
слона дикi фiги, горiхи, стручки солодкого дерева i навiть якiсь рожевi
квiточки у в'язцi! Я й не бачив, коли те жiнки вiдшукали. Самi не взяли i
дiтям не дали. Я згадав, що й у мене лишилося два кокоси. Я тiльки тепер
згадав. Бо не я нiс корзину -- всю поклажу несли дiвчата й жiнки. Мене аж
обпекло -- та як же я забув про кокоси! Може, в них ще збереглося "молоко" i
воно б урятувало життя якiйсь дитинi. Витяг я кокос i поклав до нiг слона.
Я ж на мигах i кiлькома словами спитав, а де живий бiлий слон, чи ?
вiн? I всi вони почали менi пояснювати, що це ?диний бiлий слон. ?нших
слонiв, тобто живих, бiлих нема?. ? дуже свiтлi, майже бiлi. ? дуже темнi,
майже чорнi. Але геть бiлих нема?!..
Я думав, що ми побудемо день-два в печерах та й пiдемо кудись далi.
Однак плем'я лишилося надовго.
Ми ходили й спускались, мов у колодязь, у долину за здобиччю, а жiнки
тягали й тягали в печеру гiлля, лiани. Всяке паливо. Менi зрештою все це
набридло. I я хотiв пiти назад, до моря. Менi здавалось, що я добре
запам'ятав дорогу i сам вiдшукаю зворотний шлях. Та мене не пустили.
Пояснювали, що ось-ось почнуться зливи i один я пропаду в горах.
Менi не вiрилось, що в дощi я можу загинути. Навпаки, зрештою оживу,
прийду до тями. Тiльки коли вилились небеснi води на землю, зрозумiв, що
вони зовсiм не пояснили менi тi?? небезпеки, яка чека? пiд час зливи в ?хнiх
горах! Спочатку пiднявся страшний вiтер. Вiн пiдняв з усiх гiр хмари сухого
листя, дрiбних, та й великих гiлок, пилу. Серед дня настала справжня
темрява. Слава Аллаху, ?хнiй знахар ще з ранку корчився i щось белькотiв, i
тому нiхто й нiкуди не подався. I мене не пустили. Вiтер трощив велетенськi
дерева i переносив ?х на сотнi лiктiв. Кожним таким деревом могло забити
найбiльшого слона, мов якогось кота чи собаку! Внизу в глибокiй долинi
велетенськi стебла сухого бамбука пiд поривами вiтру качалися, хилилися,
терлися й вдарялися одне об одного. I ось вiд тертя в кiлькох мiсцях
вибухнули клуби бiлого диму, бiлого як молоко. А тодi вже крiзь хмари диму
виривались i танцювали гострi язики полум'я. Дим з ущелини пiднiмався все
ближче й ближче до нашо? схованки. Я злякався, що ми подушимось. Та дим
зупинився десь, не досягши, може, людського зросту до нашо? печери. I в цю
мить з темного, чорного нiчного неба вдарили на землю не цiвки, не руча?, не
струменi, а суцiльнi рiки води! Спочатку ще дiяв вiтер, i вода зливалась на
землю похило. Спочатку щомитi спалахували блискавки ? вдаряли молоти грому!
Вiд тих ударiв двигтiла гора i зi стелi печери сипалися маленькi камiнчики.
Та неймовiрна гроза швидко покотилася на схiд, а водоспади усi?ю вагою били
з неба по землi, по рослинах, по тому живому, що вцiлiло вiд спеки.
Без перерви вода лилася п'ять днiв. I невелика була рiзниця мiж днем i
нiччю. Бо i вдень у гротi ми запалювали вогонь, аби хоч щось бачити...
?жа у нас була, палива вистачало -- лише вiд усяко? отруйно? гидоти
доводилось боронитися. Чого тiльки не наповзало, щоб сховатись вiд зливи --
змi?, павуки, скорпiони, якiсь ящiрки, хробаки...
Лягали спати, обклавшись огорожею iз тлiючого вугiлля. I весь час хтось
вартував. Потiм на кiлька днiв дощi скiнчились. Викотилося сонце. Все зразу
ж навколо почало буяти зеленню, вибухати квiтами. Де й взялися птахи,
защебетали, засвистiли, затуркотiли! А якi запахи, якi аромати! Хто не чув,
як розквiтають, як духмянiють квiти в iндiйських нетрях, той злиденний
бiдак, навiть якщо в нього в лавцi стоять геть усi найдорожчi благовоння з
усього свiту! Потiм знов падали зливи, били водоспади з неба об землю. Як
стало легко дихати, рухатись! Але спати по ночах я вже не мiг. Опiвночi я
завжди прокидався, споглядав зорi та мiсяць, слухав нiчнi крики джунглiв.
Всього не переповiси, що було в гiрських хащах до того часу, поки не
скiнчилися великi зливи. Тодi вони вiдпустили мене. Я ?м подарував обидва
ножi й топiрець. Вони ж менi -- добрий лук i стрiли. Та ще й до стрiл
отруту. Отруту на птахiв, отруту проти хижакiв. I цiлу купу рiчково? жорстви
рiзнобарвно?. А то все були камiнцi червоного сердолiку, зелено-червоного
кривавику, смугастого агату, сло?стого онiксу.
Коли я з проводжатими дiйшов до верха, з якого було видно океан, вони
поклали менi в корзину рiзного зiлля цiлющого i два кавалки воску, кожен з
баранячу голову. Але була одна морока -- з одягом. I мо? дхотi, i сорочка, й
штани пiд час мандрiв подерлися, розповзлись i зiтлiли... Повернувсь я до
Калiкута в спiдницi з деревного лубу... Ну а повернувся я до мiста вночi.
Прокрався до порту, проплив по рiчцi i вилiз у Дар-ель-Арабi... Це було
наприкiнцi мiсяця канун аль-авваля 7, коли сонце ста? найближче
до Лужка 8...
О Аллах! Милостивий i милосердний! Скiльки ж на тобi грiхiв! Скiльки
порушень шарiату!!! Ти коли-небудь думав, замислювався, о мiй неймовiрний
друже, скiльки на тобi грiха?! Яким тягарем впаде твоя грiшнiсть на тебе в
день Страшного суду?!
О му'аллiме! Якщо в людини нема? душi, а в душi -- Аллаха, нiяке
виконання закону не може бути благочестям... Але знов же, не для суперечки,
а для ствердження правди я прийшов до тебе...
Та повернiмось до мандрiв. Ще тiльки раз тобi, о шейх, скажу про
дикунiв. Усi кажуть: "Дикуни, дикуни, поганi, .. вбивцi... нечистi, дурнi".
Знав, добре знав ?хнiй старiйшина, коли викинув алмази в прiрву, що це
алмази! I врятував мене вiд смертi.
Бо коли я повернувся, мене допитували, де я був у нетрях, чи не бачив я
людей, якi з дна рiки чи ставка виймають камiнцi: лали, сапфiри чи ще якi?!
Я ?м говорив, що погано пам'ятаю, бо вiд спеки щось менi з головою
вчинилось, i я вдень спав, а вночi ходив по джунглях. I почав ?м усе, що
вночi бачив i чув, розповiдати. А що було вдень -- нiби я не пам'ятаю! Тодi
ра?с i кадi прикликали знавця камiння з фортецi раджi. Вiн переглянув мо?
скарби i сказав, що всi вони з ручаю, який за другим пасмом гiр. Мiсце там
дике -- нiчи?. Дикуни туди забрiдають зрiдка, а селяни майже не заходять.
Там багато змiй та iнших небезпечних створiнь. I вiн купив у мене один
камiнчик за два динари. Потiм на базарi золотарi казали, що камiнець вiн
подарував раджi, а той йому вiддячив десятьма динарами!
Мене посадовили у в'язницю у дворi ра?са. Удень я вiдсипався, а вночi
молився вiд пiвночi до самого свiтанку. Робив вигляд, що роблю омовiння
пiском, i молився. Звикли всi до мене i мо?х молитов, бо я жодно? полуночi
не пропустив. I пам'ять не пiдвела: лише разiв три я чув нiчну молитву -
тахаджуд вiд руббана, а всю пам'ятав слово в слово! А потiм я влаштував
зiкр. Особливо я дошкуляв сторожовим. Коли вони засипали, я закликав ?х
славити Аллаха! Я в собi вiдкрив чудову здiбнiсть -- досить менi було
поспати один раз на добу повну морську трьохгодинку -- я бiльше сну не
потребував. Хоча мiг ще вдень трохи покуняти -- навiть стоячи, притулившись
до чогось, щоб не впасти. I я всiх сво?х сторожiв виснажував безсонням; коли
ж вони спали, не дивлячись на мо? заклики, тодi я починав кликати ра?са, щоб
вiн покарав несумлiнного слугу.
Зрештою вони пiшли до мухтасiба, щоб вiн вплинув на ра?са i випустив
мене, бо я, мовляв, навiжений i не можна мене тримати в узилищi. Вони,
правда, з радiстю прокололи мене б списом, та боялись, бо я ж був такий
молодий i так ревно служив Аллаховi. Ра?с мене випустив з узилища й наказав
iти в притулок при мечетi. I там пота?мно приставив до мене дервiшiв. 3 тими
я швидко впорався -- менi ж вiддали все мо? зiлля, тiльки лук i стрiли ра?с
лишив у себе. Я знав, що цi дервiшi i хашиш жують, i вiдвар маку п'ють, i
вино вживають. Значить, ?х зiлля бере. Мене знахар у племенi надоумив, яке
зiлля для чого вживати. В ?хнi оладочки з хашишем я додавав iндiйського
зiлля, i вони в мене i гавкали, i нявчали, i рачки лазили, i на стiну
стрибали. А я щоночi молився i влаштовував зiкр.
Так настав мiсяць шуббат, i припливли моряки з далеко? кра?ни Китаю --
кiлька кораблiв з дорогоцiнними шовковими тканинами i порцеляновим посудом.
Прийшли вони до мечетi. I я вивiдав у них, куди вони пливуть i коли.
Я впо?в зiллям сво?х дервiшiв, вийшов з притулку i, приставивши стовбур
пальми до муру ра?сового дому, пролiз усередину. Собаки впiзнали мене i не
зачепили. Я вiльно пройшов до вiтальнi, зняв зi стiни свiй лук i сагайдак зi
стрiлами. Менi казали люди, що всякi дива, якi забира? в людей, вiн розвiшу?
по стiнах вiтальнi. Потiм я повиймав усi ножi, чингали й крiси з пiхов i
повстромляв у стiни. Пройшов спокiйнiсiнько повз вартового. Вiн так добре
спав, що менi вдалося до стiни приколоти його ж ножем його чалму, а штани
списом!
Сторожа в порту, як завжди, пiд ранок добре спала. Я вiдв'язав човна i
з вiдпливом вийшов у море. Зорi були менi за поводирiв, i я добре розрахував
напрямок, яким iтиме корабель... Тепер я розумiю, що отодi-то я був справдi
божевiльним. Та я, о шейх, повiр менi, нi крихiтки не сумнiвався, що мене
пiдбере корабель, що прямував до Маската. I корабель мене пiдiбрав надвечiр
того ж дня. За подорож до Маската я заплатив двома камiнцями кривавику.
Третiй я до сьогоднi ношу в ладунцi -- кажуть, вiн добре захища? вiд
кровотечi. О чудове мiсто Маскат! Яка там вода, якi сорти винограду!
Маскатськi моряки мене полюбили i дозволяли щоночi сидiти у "воронячому
гнiздi". I я був у них нiби за "нiчного" дидбана.
У Маскатi я продав частину свого зiлля по дуже великiй цiнi i поплив,
поки вiяв вiтер iз пiвнiчного сходу, пасажиром на чудовiм двощогловiм i
двопалубнiм -- он якi бувають дорогi судна! -- вiтрильнику в кра?ну
зiнджiв-африканцiв -- Занзiбар. Пiд час подорожi я побачив друге чудо, про
яке мрiяв. Однi?? мiсячно? ночi, за днiв три до Занзiбару, я по линвах
видерся на щоглу i спостерiгав, як поволi оберта?ться небом зоряне
велетенське iгрище, як спалахують блакитним вогнем вершки невпинних хвиль.
Дидбан-зiндж тим часом, загорнувшись у плащ, добре спав собi у "воронячому
гнiздi". Нараз лiворуч вiд корабля закипiла вода, випнулася велетенською
водяною кулею. Куля вибухнула бризками, пiною. ? над поверхнею сторчма став
велетенський кит-кашалот. Вiн здiймався над хвилями не менше нiж на шiсть
людських зростiв. 3 його пащi стирчав тулуб кальмара-слимака, завдовжки з
середнiй човен - карiб! Присосками вiн облiпив лобату тупорилу голову
кашалота. А кит-кашалот перехопив його голову страшною зубатою нижньою
щелепою. Кашалот з громовим плюскотом упав у воду. Вiн кидався по поверхнi
хвиль, намагаючись скинути iз себе липучi руки-присоски кальмара. Прокинувся
дидбан-зiндж i заволав молитву смертi не сво?м голосом. Повискакували на
обидвi палуби люди. Кричали й плакали, молились, мов перед смертю,-- всi
наслухалися розповiдей про кашалотiв, що ковтали кораблi!
А кашалот, ослiплений присосками кальмара, стрибав по хвилях з легкiстю
дельфiна. Був же вiн довжиною не менше нашого корабля! Ось, нарештi, кашалот
розчавив нижньою зубатою щелепою голову кальмару i з багатою здобиччю
занурився пiд воду...
Як тiльки не славили Аллаха купцi й моряки за порятунок вiд
"кашалота-людо?да"! Ти б послухав, о мiй шейх, що вони вигадували про
величину кашалота! Коли ми припливли в Занзiбар, вони, тверезi, свiдчили i
присягались Аллахом, що кашалот був тако? величини, що наш корабель мiг
спокiйно проскочити йому в пельку! ?ншi говорили, що кашалот вiв проти
корабля цiлу зграю морських змi?в-людожерiв, кожний не тонший за барило i
довший за вiтрильнi ре?! Нiхто i не хотiв слухати мо?? оповiдi про те, як
усе почалось i як виглядало насправдi...
Може, вони краще тебе роздивились?.. Адже не можуть стiльки людей
помилятись?.. Тим пак, якщо вони не п'янi?
Можуть, о шейх! Коли я перебував далеко на пiвднi, де Лужок сто?ть,
може, всього на десять пальцiв нижче, нiж у Басрi - Високопоставлена, там на
берег викинуло дохлого кашалота. Ми розiтнули його, бо вiн був зовсiм свiжий
i не смердiв. I в черевi в нього знайшли щупальцi, шматки м'яса i дзьоби
велетенських кальмарiв! Найтоншi шмати щупалець-рук були товщi за мо?
стегно! Я сам вимiряв мотузком. Дзьоби, схожi на папужачi, бiльшi за голову
барана. Я взяв ?х собi до пам'ятки, та довелося менi тiкати... I я все
покинув... Отож, слава Аллаху, i друге чудо виявилося
лише байкою. Бо iнакше б рiвно через рiк пiсля мого виходу з Багдада,
на вiдстанi трьох днiв корабельного ходу, потрапив би я на вечерю
кашалоту-корабле?ду, чи, може, кашалоту-людожеру!
Два роки довелося менi витратити, перш нiж потрапити на батькiвщину
птаха Рух. Ти ж, певно, ранiше вiд мене чув, що птах Рух пiдiйма? слона в
повiтря. Пташенят нiби вiн году? диким буйволом. Так ось: на островi
Мадагаскарi, де, може, ще й сьогоднi водиться птах Рух, нема? слонiв. I
диких буйволiв нема?! А птах Рух у деяких мiсцях водився. Тiльки вiн
безкрилий, як страус. Але зросту, як жирафа. Я пройшов багато фарсахiв по
Мадагаскару, повсякчас важачи головою, але нiхто вже не бачив живого Руха. В
далекому закутку Пiдгiр'я бiля червоних скель-останцiв у височеннiй травi я
знайшов шкаралупу вiд двох я?ць птаха Рух. Я ?х заховав у корзину, обплiвши
тонкими травинами, i поскладав у них рiзне зiлля. Так було зручно пояснювати
тубiльцям, чого я прийшов до ?хнього краю -- шукаю цiлющi рослини. Хочу
навчитись лiкувати, але грошей для навчання не маю... I всяке таке. I
справдi, я потроху навчився допомагати людям рiзним зiллям. Тiльки кожен раз
чаклуни ставали на завадi -- випитували, пiдбурювали признатись, чи не
чаклун я... Вони ревно слiдкували, чи не говорю я яких заговорiв, чи не
роблю яких магiчних рухiв, коли готую зiлля. Та я нiколи не пiддався,
жодного разу. А вночi удавав, що сплю. Як я шкодував, що не навчився хоч
трохи чаклунсько? мови у Н'кумбi! Бо, виявля?ться, вiн був родом з
Мадагаскару. I серед кiлькох племен я бачив одне такого ж кольору шкiри i
виду статури, як у нього...
3 Мадагаскару я дiстався знов у Занзiбар.
Там дуже вигiдно продав шкаралупи я?ць птаха Рух. Кожне було, як
добрячий казанок.
За цей час я вирiс, став дорослим, i платив закят, як i кожна доросла
людина. Але я не вiдрiкся вiд сво?? мрi? побачити всi дива. Не завжди мiй
шлях був прямим! До всього доводилося посуватись манiвцями. Так хоч i
манiвцями, але йшов до сво?? мети. Але на жаль -- усi дива байок i оповiдей
виявилися тiльки вигадкою. Водянi гори на водяних островах на схiд вiд
Сулавесi -- звичайнi гори. Тiльки люди вiд пiднiжжя до вершка тi гори
перетворили на тераси-сходи, залитi водою. I глибина води на терасах не
бiльше, нiж по колiно!.. А крилатi дракони на схiдних островах не страшнiшi,
нiж наш нiчний геккон 9. Це невеликi ящiрки. Живуть на деревах у
вологих високих лiсах. Коли стрибають з дерева на дерево, то напинають
перетинки по боках, як ото кажани крила, i завдяки цьому можуть лiтати мiж
деревами.
Справжнiм чудом було тiльки те, що там я побачив птаха аргуса. Кажуть,
що то i ? справжнiй фенiкс. Я його бачив у лiсi двiчi. А старi мисливцi
казали, що не всiм пощастило бачити аргуса хоча б один раз! От це було диво!
Я випустив тупу стрiлу, щоб вибити перо з його хвоста. Та ?хнiй раджа не
хотiв мене вiдпускати з острова, поки я не вiддам йому перо аргуса-фенiкса.
Довелося вiддати. За те я з собою забрав духовi стрiли й цiлий глечичок
отрути на птахiв. I до самого Маскату я не мав клопотiв з ?жею --
вiдправлявся кудись на пустошi i нiколи не повертався без курiпок, чи
перепiлок, чи рябцiв, чи голубiв. Тiльки я нiколи не полював при свiдках i
нiколи не давав патрати птахiв чужим людям. Ну, а щоб якось затерти сво?
слiди ще з часiв басрiйських вертепiв, я майже рiк прожив у Й?менi. Там мене
усиновили, i я тепер й?менський беду?н...
А чого ти, мiй друже, не пита?ш про сво?х друзiв i ворогiв?
О мiй шейх, я вже вивiдав, що Бен Сахл вiдбув у Магрiб. Джарiю втопили
в каналi. Стражника задушили i повiсили на пальмi. Куди подiвся лiкар Чжан,
нiхто не зна?. Начальник митницi втратив свою посаду i довго сидiв у
в'язницi, поки його хтось не викупив. Нiссо й досi спiва?. Я вже слухав ??.
Мене вона не впiзнала. Кадарiя втекла з двоюрiдним братом емiра. Його люди
зарiзали ?? десь у Харранi. Рустем ви?хав з Басри в ?сфаган.
Але його наложниця i жiнка зникли в один час iз тобою й Абу Амаром...
Це менi сказала Айша.
О мiй друже! Молю тебе, швидше тiкай з Басри. Вона часто зустрiча?ться
з тим мельником i каландарем iз Зеленого базару.
Не знав, не знав, що вже хашашiни затягають до сво?х вертепiв старих
вiдьом! Бач, а стара впiзнала мене. А пройшло ж десять рокiв! I скiльки вона
мене бачила? Скiльки днiв?
А я хiба бачив тебе бiльше за Айшу?
О мiй шейх! Тобi нема? рiвних! Я не бачив у жоднiй кра?нi! I якщо ти
кажеш, що менi час полишити Басру, нi хвилi не гаю. Але перш нiж я пiду,
хочу тобi зробити подарунок.
Гiсть витяг iз торби трикутний, зi сталевим блиском, шматок якогось
камiнчика.
-- Що це, мiй друже?! - вкрай здивувався господар.
-- Коли я був далеко на пiвднi в кра?нi зiнджiв-ковалiв, почали одно?
ночi сипатися з неба горючi зiрки. Тодi в саваннi почалася велика пожежа. Не
можна було уявити того страху, який охопив людей! Але я згадав тебе i
кинувся до стовбура старо? акацi?, що запалав в одному мiсцi. Я виколупав з
палаючого дерева ось цей шматок залiзного зорепаду. Я згубив пiд час мандрiв
усi сво? скарби. Бо що вони, зрештою, вартi порiвняно з тими дивами, що я
бачив, яких торкався? Нiчого! Але оце зоряне залiзо -- правдивий скарб! Це
залiзо впало з неба! Це залiзо притягу?ться магнiтом.
Старий господар обережно, мов дорогоцiнний лал чи дiамант, узяв з
долонi гостя залiзний уламок. Вiн по цiлував тричi молодика в скронi. I
сказав:
-- Це трапилося три роки тому мiсяця абб 10 десь мiж
одинадцятим i двадцятим днем. Я не помилився?
У вiдповiдь молодик поцiлував руку шейху i виголосив:
-- Та нехай буде Аллах тобi захистом i хай покрiпить тебе i твою рiдню!
Не було ще звiздаря бiльшого за тебе! Я пiду сьогоднi до свiтанку, коли
почнеться приплив. Повернусь я до тебе в iншому обличчi у мiсяцi азарi, коли
Сонце стане на однаковiй вiдстанi мiж Лужком i Високопоставленою... О шейх,
мир тобi i благословення Аллаха!
Вони ще розцiлувались, i видно було, що шейх щось хоче спитати.
-- О мiй му'аллiме! Я поспiшаю в свою мечеть розповiсти про дива всю
правду i тодi повернусь до тебе смиренним учнем i слугою.
Але пройшли мiсяцi зими канун ас-санiн11 i шуббат i настав
мiсяць азар, коли Сонце на однаковiй вiдстанi вiд Лужка i Високопоставлено?,
а нiчний гiсть не з'явився в оселi звiздаря. I коли в кiнцi мiсяця нiссана
зацвiли пальми, вiн теж не з'явився.
Не з'явився вiн i в той день, коли з Басри вийшов у море на хвилях
припливу останнiй вiтрильник iз зимовими запашними яблуками з Мосула i Шама.
Але старий лоцман-звiздар терпляче чекав свого невгамовного
друга-мандрiвника, якого вiн сам для себе назвав "Падучою Зорею Мандрiв".
Звiздар чекав.
28. ЛИСТ
Життя лоцмана-звiздаря протiкало неквапно й одноманiтно. Ходив
щоп'ятницi до мечетi на проповiдь, якщо був у мiстi. Молився п'ять разiв на
добу, а ?жу вживав двiчi -- пiсля вранiшньо? молитви i пiсля заходу сонця. I
щоночi товкся на пласкiм даху свого житла-вежi. Коли вiн встигав висипатись
-- нiхто не знав, бо як удень приходили до нього люди -- вiн завжди був
бадьорий i читав сво? незлiченнi книжки. Книги в нього накопичувались i
накопичувались. Велику кiмнату на другiм поверсi, наприклад, книжки зовсiм
наповнили. Вiд пiдлоги до стелi. Мiж ними лишався зовсiм невеличкий прохiд,
по якому сам господар ледь-ледь пролазив до потрiбного фолiанта.
Коли лоцмана винаймали власники кораблiв або краму для проведення по
Шатт-ель-Арабу чи по протоках до близьких озер, тодi все змiнювалось i
мiнявся сам лоцман-звiздар. Ставав говiркий, рухливий, нiяко? книжно?
премудростi не виявляв. Усiм цiкавився, до всього мав охоту, намагався
розговорити мандрiвцiв, узнати вiд кожного хоча б якусь найменшу новину,
якусь iсторiйку. Смiявся кожному дотепу, кожному веселому слову...
Тiльки треба сказати, що брався вiн провадити купцiв усе рiдше й рiдше.
I не того, що ставав старiший -- здоров'я поки що не пiдупадало. А хотiлося
ще раз виправити сво? улюбленi трактати про зiрки, перевiрити i виправити
сво? зорянi таблицi. Хотiлося ще точнiше скласти календарi всяких пересторог
для землеробiв -- коли слiд чекати повенi, коли можлива навала сарани на
пшеничнi лани та цукрову тростину. А це можна взнати лише по сонцю. Часом
старий стiльки часу стояв на даху пiд нищiвними променями сонця i
спостерiгав за ним крiзь закопченi скельця, що шкiра на вилицях i на носi в
нього трiскалась i кровила, довго не загоювалась. По закiнченнi спостережень
вiн сiдав у затiнок i змащував сво? болючi рани мастилом лiкаря ?бн Юсуфа.
?бн Юсуф готував йому задарма дороге мастило, бо звiздар завжди попереджав
його, коли сонячна корона показу? погане проти серця, а коли проти голови,
коли вiщу? небезпеку людям з хворою душею, а коли страшнi гарячi бурi, що
донесуть пiсок i пил до зелених болiт Басри та Убулли.
Пiсля того, як бiль вiдступав i кровообiг заспокоювався, наставала
блаженна мить кейфу, i тодi старий завжди згадував Алi. Подумки вiн
промовляв до мокряка: "Ти зна?ш, Алi, як важко, коли тво? знання перевищують
знання iнших знавцiв, i коли тво? знання скарб величезний. Та в знаннi треба
повсякчас вправлятись, бо лише тодi щось зна?ш. I щоб на старостi ти не
занепадав розумом, треба навчати iнших, передавати сво? знання, пояснювати
свiй пошук iншим... Але для цього потрiбне велике бажання. А звiдкiля
виникне бажання навчати, коли дивишся, дивишся -- i не бачиш очей, якi б
свiтилися жадобою знань?! Всi хочуть щось мати. Хоча б фiнiк, хоча б фалс
битий, хоча б огiрок, тiльки щоб можна навколо нього пальцi зчепити!
Пропадають знання в мо?му кра?! Простолюдини задавленi важкого працею i
ярмом обов'язкiв -- куди ?м ще думати про добування знань? А володарi
змагаються один перед одним у задоволеннi тваринних утiх i божевiльно?
гординi! Для чого ?м багатство знань?! А вченi мужi сьогодення? Алi! Ти,
неписьменний син смiттяра, ма?ш бiльше пiдстав назватись ученим мужем, нiж
цi блюдолизи, що замiсть розумiння явищ так-сяк засво?ли ?хнi назви i
торгують ними спритнiше, нiж християни вином! Ученi-астрономи?! По чужих
таблицях i книжках лiплять гороскопи сво?х господарiв i за це одержують
платню бiльшу, нiж славетнi вченi минулих вiкiв!.. А виведи ?х уночi iз
зав'язаними очима в чисте поле, так вони ж i дороги не знайдуть до свого
дому! Вони ж не знають досконало найголовнiших сузiр'?в!.. Що вже з ними
взагалi про небеснi сфери говорити?.. Це вони, Алi, розпускають про мене
чутки, що я пота?мний манде?ць - ворожбит, вiдступник вiд вiри ... Як шкода,
що з тобою щось трапилось i тебе нема? поряд! 3 ?бн Юсуфом про мо?х ворогiв
не поговориш -- слабкий на язик пiсля чарки. Бовкне ще десь... i тодi вони
знайдуть засiб, як швидше нацькувати на мене псiв емiра... А був же добрий
лiкар... Усiм цiкавився, до всього вникав, а тепер, коли нема?
суперника-китайця, так розпасся, розледащiв. Бо зна? -- нема? кращого за
нього лiкаря. Та не можу йому сказати, щоб не заколисував себе чаркою та
круглим динаром. Смертельно образиться. I коли стане менi непереливки, не
попросить за мене емiра... ? тодi..."
Лоцман зовсiм недавно i з великим подивом для себе виявив, що вiн дуже
бо?ться смертi. I в дуже дивний спосiб бо?ться -- що з ним щезнуть усi його
знання. Якби вiн написав по три книги прикмет окремо по зорях, по сонцю i по
мiсяцю, то все одно не переказав би людям i одно? десято? сво?х знань про
змiни погоди. Отож найстрашнiше було зникнути зi сво?ми знаннями, вiдiйти в
небуття вiд сво?х книг, вiд вичовганого даху свого будинку-вежi.
Лоцман-звiздар не сумнiвався в iснуваннi потойбiчного свiту. Та вiн знав, що
куди б не потрапив пiсля смертi -- чи в пекло, чи в рай, там не буде нi
камаля, нi астролябi?, нi таблиць зоряного неба, i не буде жодного трактату
по астрономi?. Тож йому й хотiлося, саме тепер, прожити якомога довше, щоб
досхочу насолодитись спогляданням i вивченням небесних сфер. Ще страшенно
праглося побачити уважнi й допитливi, аж до божевiлля, очi Алi.
Та минав час, а моряк не з'являвся.
Лоцман тяжко, ревно вболiвав за молодика. Вiн знав, не сумнiвався, що
через те бажання виговоритись про дива у вуличнiй мечетi Алi виявив себе
перед хашашiнами. Вони шукатимуть його погибелi. Непотрiбних, зайвих свiдкiв
сво?х пота?мних справ вони переслiдують до кiнця. Те, що за сво??
спритностi, швидкостi й рiшучостi Алi уникне й цього разу смертi вiд ножа
хашашiна, старий не сумнiвався. Та от скiльки часу доведеться йому
витратити, щоб iсма?лiти згубили всi його слiди? В якi нетрi залiзти, на
якому краю свiту об'явитись i в якiй личинi знову з'явитись перед людьми,
щоб пси Гiрського Дiда дивились i не бачили, принюхувались i нiчого не
винюхали.
Так думалось i болiло старому звiздаревi, коли вiн приходив до тями
пiсля велико? напруги. А потiм починалася звичайна марнота, буденна
колотнеча, зустрiчi з людьми, i сум i туга вiдпускали його. I, дивлячись на
нього, нiхто б i не здогадався, що ще годину тому вiн сумував i побивався,
що скоро доведеться-таки почути голос труби Азра?ла...
Одного разу, коли лоцмана найняли провести куркур , вантажений цiнними
дубовими дошками, вiд початку Шатт-ель-Арабу до само? фортецi правителя, вiн
вiдчув, що хтось весь час пильну? його. Лоцман протягом усього плавання на
крутобокiм куркурi вiдчував, що хтось пильно дивиться йому в потилицю. Вiн
кiлька разiв рвучко обертався, щоб перехопити той липучий погляд. Та кожного
разу вiн бачив чи подорожнiх, чи майстрiв, що займалися сво?ми справами i в
його бiк не дивилися... I нiяких розмов особливих, чимось не схожих на
повсякденнi...
Та вiдчуття невiдступного пильнування не полишало його до кiнця рейсу.
I тому вiн, пошвидше одержавши грошi вiд власника куркура, без зайвих
розмов, тiльки зазирнувши на Зелений ринок, поспiшив додому.
Коли вдома виймав грошi з торби, то враз побачив, що серед звичних його
речей -- футляра з каламами, бамбукового пеналу з паперами, бронзового
пiдвiсного каламаря, кресала, маленького косинця i камаля -- прича?лася
невелика бамбукова трубка -- завтовшки з пiв вершка i завдовжки з три
вершки. Чiп, що закривав отвiр трубки, був наче з антилоп'ячого рогу чи
якогось дорогоцiнного дерева, що ма? напiвпрозору золотаву деревину. Без
сумнiву, бамбукова трубка була виварена чи в жирi, чи в якiйсь смолянiй
мастицi.
Лоцман спробував витягти затичку, але нiчого не вийшло. Тiльки тодi вiн
змiг проникнути всередину, коли добряче розiгрiв бамбук над жаровнею. I
дiйсно, по кiмнатi поплив смолисто - ладанний дух яко?сь незвичайно? живицi.
Старий з великим зусиллям видер чiп з трубки i, обережно пiдчепивши
шильцем, витяг назовнi тугий паперовий сувiй. Тонкий шовковистий папiр
вкривало чiтке, щiльне письмо геть чорного, мов сажа, кольору. Старий
вiдзначив подумки, що писав чоловiк, для якого письмо було не мистецтвом, а
щоденною працею. Такий писар не тiшить сво? око мудрованими викрутасами
лiнiй, вiн прибира? всi зайвi розчерки, щоб вмiстити якомога бiльше
вiдомостей на аркушi.
"Писав, певно, митник... Нi, скорiше хтось iз чиновникiв податкового
дивану... Нi, хтось таки iз митникiв - казначе?в!.. Подивимось, що ж вiн там
написав для нас?" -- сказав собi старий лоцман, бо вiн анiтрохи не
сумнiвався, що це послання на провощеному паперi призначене йому й тiльки
йому -- тому, що ця бамбукова трубка так тихо i пота?мно була запхнута в
його торбу. Та перш нiж сiсти за читання, хоча йому так кортiло проникнути в
плетиво лiтер, вiн обдивився, чи дверi на запорi, чи хто не сто?ть навпроти
його будинку. Оббiгши всi поверхи свого будинку-вежi, все перевiривши, вилiз
на дах i, зручно вмостившись пiд парапетом, почав смакувати та?мне послання.
"В iм'я Аллаха милостивого, милосердного! Господи, полегши та поможи!
Хвала Аллаху ?диному i справедливому! Та буде вiн милостивий до Мухаммеда,
пророка його, i печатки посланцiв його, i до його священного роду,
непорочного i благородного!"
А пiсля того:
"Та вбереже Аллах нас i тебе вiд сумнiву i та не возложить вiн на нас
iз тобою того, що нам не пiд силу! Та не вiддасть вiн нас нашiй слабiй
рiшучостi, кволим силам, мiнливим поглядам, злiй волi, слабiй прозорливостi
i гибельним пристрастям! 2
Знаючи тво? клопоти i великi справи, я все ж вирiшив потурбувати тебе,
знаючи твою цiкавiсть до всього дивного i незвичного. Отож я поспiшив
назустрiч тво?му побажанню, бо, як казав один мудрець, а я, сiрий, забув
його кунью3: "Заспокоюйте душу свою будь-якою дрiбничкою, тiльки
було б це ?й допомогою в iстинi". Не буду нагадувати тобi, що пустився я в
мандри заради добування засобiв до життя. Спочатку я тiльки скуповував рiзнi
цiлющi рослини в тубiльцiв i перепродував ?х купцям iз прибутком для себе.
Та потiм почав я цiкавитись цими рослинами, ?х збиранням, збереженням i
вживанням самими тубiльцями. I, взнавши незабаром добре всi ?хнi
властивостi, я змiг сво? знання перетворити в прибуток. Бо нiщо не да?
такого доброго прибутку, як знання властивостей лiкiв. Усi хворi, як ти
зна?ш, прагнуть вилiкуватись, i то якомога швидше. Отож, хоча я не полюбляю
небезпек i непевностей подорожей, пустився я в мандри, маючи надiю на добрий
прибуток до мого гаразду... Та не буду тебе стомлювати описом сво?х вдалих i
невдалих гендлiв, перейду до головного, заради чого й узявся за калам i
турбую тебе.
Зустрiв я пiд час сво?х походiв за прибутком одного дивного чоловiка.
Тим чоловiком весь час панувала одна велика пристрасть -- цiкавiсть до
чудес. Як виходить воно дивно -- цiкавiсть -- та возвеличить тебе Аллах! --
спочатку нiби жарт, а зрештою -- справа важлива i значуща! Стався той
чоловiк, а вiн був бувалець iз бувальцiв, як ти далi пересвiдчишся, менi у
великiй пригодi. Бо вiн, на вiдмiну вiд iнших правовiрних, не гордував
тубiльцями i поганими, проходив далеко в ?хнi землi й мiг дiставати менi
найкраще з потрiбного. I я йому став у великiй потребi, бо вiн був у великiй
скрутi, коли ми з ним зустрiлись. Його здолали хвороби i мучили рани на
обличчi. I до всього не було в нього нiякого заробiтку. Вiн прохав милостиню
i прийшов до мо?? лавки, яку я винайняв у тамтешнiх купцiв. Вiн подякував за
мо? щедроти, на хвилю затримався i побачив, як мiй слуга розкладав для
просушування кору одного дерева. I вiн, цей убогий, зробив йому зауваження i
пояснив, як саме треба сушити й зберiгати ту кору. Мене здивувало таке
знання тонкощiв, i я затримав його для бесiди. Вiн розповiв менi, як
опинився в такiй скрутi. Виявля?ться, вiн перед тим багато рокiв мандрував
по всiх усюдах i споглядав усiлякi чудеса заморських кра?в. Та зрештою
домiвка нагадала про себе великим сумом, i вiн поспiшив до рiдного мiста. I
от там, у п'ятницю, зiбрались усi люди у великiм домi. Вiн прийшов туди i
привiтав ?х усiх, i нагадав ?м, хто вiн такий. Бо нiхто не впiзнав його.
Нiхто з приявних анi зрадiв, анi здивувався його появi. Бо на той час його
батька не було вже в мiстi, а iншi нiчим, крiм власних гараздiв, не
цiкавились. Тодi вiн почав оповiдати про справжнi дива рiзних кра?в. Тiльки
вiн розповiдав не так, як розповiдають бувальцi та прогнози про рiзнi далекi
чудеса, а так, як воно насправдi ?. I виходило, що всi дива зовсiм не такi
великi, не такi страшнi й не такi неймовiрнi, як про них розповiдають iншi.
Над ним почали кепкувати, що вiн, найубогiший син свого батька, волоцюга й
бурлака, хоче брехнею зажити собi слави найправдивiшого оповiдача. Тодi вiн
образився, що як же це так -- вiн стiльки рокiв витратив, щоб побачити й
дослiдити, пересвiдчитись, у чому справдi диво, а де вигадка, а йому не
вiрять?! Хтось iз заможних i старших вiзьми й скажи: "Ти б краще цi роки
витратив на добування засобiв до життя. Тодi б капшуки з динарами та сакки
поважних лихварiв свiдчили б про твою правдивiсть бiльше, анiж папiр вiд
верховного кадi!" Тодi iншi, менш поважнi, й собi почали кепкувати з
мандрiвця, що нiде за морями вiн не бував, а засмаг, мов зiндж, у пiсках з
беду?нами, пасучи ?хнi кози та переганяючи верблюдиць. А тепер цей
зарозумiлий невдаха i жебрак хоче зажити слави собi, розводячи нiкчемнi
теревенi. Наш мандрiвець почав сперечатись, i дiйшло до лайки. А тодi вже й
вийшло, що нiби вiн порушу? спокiй людей, обража? старших та поважних.
Довелося йому покинути дiм осмiяним та упослiдженим. 3 горя вiн пiшов у
шинок i там, впившись, почав знову спростовувати байки про рiзнi дива. Однi
йому вiрили, iншi називали брехуном. Почалася сварка, а там i бiйка. Справа
вiдбувалась пiзнього часу -- на галас зразу ж налетiли стражники. Бiйцiв
похапали i кинули в узилища. Проте нашому мандрiвцю пощастило -- вiн утiк i
сховався в християнському кварталi. Коли пристрастi вщухли, вiн вийшов iз
схованки. Та куди б вiн не поткнувся, скрiзь уже пiшов про нього поголос,
нiби вiн навмисне збурю? серед людей суперечку i свари, щоб стражi хапали
людей i правили з них викуп. Його ж нiби стражi не беруть, дають йому змогу
кожного разу втекти. Про це йому сказав один з його друзiв дитинства, колись
хлопчик-музика в шинку, а тепер сам хазя?н шинку. Така звiстка геть
приголомшила нашого мандрiвця. Вiн не вiднайшов навiть сили у собi втекти з
мiста. I пiшов тинятися по рiзних вертепах. Небавом пропив i програв усi
сво? невеликi гаразди, що змiг зiбрати а далеких краях. На вино грошей вже
не було, i став вiн жувати оладки з банджем 4. Потiм дiйшов до
такого непотребу, що разом з персами-смiттярами забивав собi тяму димом
паленого хашишу i дурману. От з отакого вертепу, убогiшого за який не можна
собi навiть уявити, його викрали розбiйники. Вони рядились пiд погонщикiв
верблюдiв i нападали по глухих стежках на перехожих i грабували ?х. А
мiсцями ?хнiх та?мних становищ були ру?ни старовинних фортець у степу i в
пустелi. Завезли вони його в таку ру?ну, почали мордувати i вимагати, щоб
вiн виказав ?м схованку знаменитого лала емiра Юсуфа. Бо вони сплутали його
з якимось злодi?м з iншого племенi. А тi злодi? нiби загарбали десь в
якогось купця лал емiра Юсуфа. Спочатку вони лиш палили при ньому в
курильницi кульки хашишу та не давали нюхати. I то були найстрашнiшi муки,
бо вiн останнi мiсяцi тiльки в хашишi i знаходив радiсть, втiху i спокiй.
Потiм вони його били сировицею, колошматили тростинами по п'ятах. Та ?жу
давали, а часом i води напитись. Вiн зрозумiв, що не вбивали вони його тому,
що чекали якогось свого соглядатая, який достеменно нiби знав, що це вiн,
наш мандрiвець, разом з друзяками загарбав славнозвiсний лал емiра Юсуфа.
Менi так оповiдав наш мандрiвець: "Пiд вечiр прискакав на верблюдi молодий
розбiйник i сказав, що шейх уже в мiстi, та його мучить лихоманка, проте
завтра вранцi вiн вирушить до гнiзда. Тут я зрозумiв, що цей шейх
пересвiдчиться в помилцi сво?х друзiв-грабiжникiв. А тодi мене чека? смерть
i лише смерть. Я достеменно знав, що подiбнi душогуби до свого гурту таких,
як я, не беруть, а випадкових свiдкiв безжально нищать. Довелося менi взяти
страшний грiх на душу, але тiльки в такий спосiб я мiг вирватися iз обiймiв
костомахи..." Скiльки я не питав, у чому ж согрiшив мiй новий приятель, вiн
так i не пояснив менi, i взагалi просив про той випадок у ру?нi бiльше не
розпитувати... Але на тому, що вiн утiк з покинуто? фортецi, його бiди не
скiнчились. Поклавши надiю на Аллаха та на сво? везiння, вiн пустив
навпростець верблюдицю. Просто безводним степом. Верблюдиця пiшла й пiшла.
Тiльки не по прямiй, а дотримуючись яко?сь пота?мно? i геть невидимо?
стежини. На тiй стежцi, невидимiй для людини i добре розпiзнаванiй твариною,
навiть траплялися ковбаньки iз рештками води i густим буянням пустельних
швидкоцвiтiв. Де ? зелень, завжди будуть i коники, i птахи. Мiй новий друг
казав, що поки вiн переходив через безлюдний степ, то з неймовiрною
швидкiстю вiдновив сво? сили. ?, що головне, з його душi вивiялися i
слабкiсть, i зневiра. Повернулось у сотнi разiв посилене бажання жити i
довести недовiрливим невiгласам свою правду про дива. I хоч як прикро йому
було визнати силу слiв одного iз сво?х насмiшникiв, але тепер вiк зрозумiв
-- потрiбнi грошi i докази, речовi свiдоцтва далеких мандрiв, Поки вiн усе
це усвiдомлював, верблюдиця принесла його в селище на межi степу. I що тут
за лихо його чекало!.. Вiн з'явився в стiйбищi, коли там не було чоловiкiв
-- вони погнали худобу до нового пасовища. Коли наш втiкач розпитував у
жiнок шлях далi до води, одна з них довго придивлялась до верблюдицi. А
потiм, вiдiйшовши подалi, покликала верблюдицю якимось ласкавим iм'ям.
Верблюдиця стрепенулась, здибилась i, скинувши верхiвця, помчала до жiнки.
Всi ж iншi, навiть дiтлахи, похапавши хто що втрапив, зачали товкти нашого
втiкача-невдаху. Вони б добили його до смертi, та добре, що хтось iз
чоловiкiв повернувся. Ледь вдалося видерти нещасного з рук роз'юшеного
бабства. Але був наш мандрiвець так побитий, що, може, тижнiв два лежав i
нiяк не мiг оклигати. Тодi ж, коли змiг самостiйно ходити, зiбралися
старiйшини селища на чолi з шейхом i довго та прискiпливо випитували про всi
обставини його появи в ?хнiх краях. Вiн ?м правдиво розповiв про сво?
мандри, тiльки змовчав, що розбiйники мордували його через лал емiра Юсуфа.
Тим селюком вiн пояснив, що вони, тобто розбiйники, схопили його, бо
сплутали з багатим купцем i хотiли з нього видобути листа на викуп. Його
господарi довго радились i нiяк не могли дiйти згоди, що з ним робити. Бо
вони i вiрили йому, i не вiрили,-- вiн-бо так добре правив верблюдицею,
казали жiнки, нiби тi злодi?, якi покрали позаминулого року ?хню худобу. Та
все ж вони не стали тримати його i вiдпустили. Йому ж було скрутно i важко,
як нiколи в життi. Вiн пускався в довгу й непевну дорогу, один, хворий i
вбогий.
Коли вiн вiдiйшов досить далеко вiд осель, то побачив, що при тiй
стежцi, якою вiн пряму?, сто?ть жiнка з чорною козою. Вона стала на стежцi,
i вiн спинився. Жiнка сказала: "Ти анi розбiйник, анi купець. Ти справжнiй
моряк. I вони вчинили зло. Вони порушили всi закони гостинностi й допомоги
потерпiлому. Аллах покара? ще ?х! Але ти не май на них зла у серцi -- ?м
важко живеться. ?х грабують розбiйники, збирачi податкiв i купцi. На ?хнiх
землях влаштовують лови вельможнi во?ни. От i зачерствiли ?хнi серця,
позакладало ?м вуха до чужих зойкiв i плачу. Ти ж, моряк, потерпи, ще
потерпи, i знов тобi засвiтить твоя зоря... Потерпи, i все само собою
сотвориться..." -- "Хто ти, жiнко?! -- заволав мiй новий друг.-- Звiдки твоя
мудрiсть i знання речей?!" Жiнка вiдхилила запинало, i вiн побачив обличчя
старо? мулатки. "Мiй батько -- зiндж-моряк iз Бахрейну. Був вiн ловцем
перлин... Та доля закинула мене аж сюди, в цi солонi степи... Нема? часу все
розповiдати... Та й хiба горем подiлишся? Ти ж краще iнших зна?ш, моряк...
Поки ти в лихоманцi горiв, я часто заходила до тi?? оселi... Ти мариш i
говориш, говориш рiзнi моряцькi слова... А я потиху плачу, бо то наче мо?
дитинство стало поряд мене i говорить, i смi?ться, i спiва?!.." -- "Матiнко!
--- закричав мiй безталанний друг.-- Чого ж ти ?м не сказала?!" -- "Дидбане!
Хто ж бере до уваги свiдоцтво жiнки, та ще й не бiло??.. Краще вiзьми вiд
мене дарунок -- це ?дине, що я за всi роки набула отут. А без цього ти
пропадеш! Ти занадто слабий i можеш не подужати дороги. А шлях у тебе
довгий, поки ти знов побачиш зеленi хвилi моря-океану. I стара вклала йому в
руки мотузок, на якому тягла чорну козу. Мого нового друга та щедрiсть i
доброта убого? старо? жiнки так вразили, що вiн упав навколiшки i, плачучи,
поцiлував перед нею землю... Вiн менi потiм говорив: "Як повiв я чорну козу,
то вся моя злiсть, вся лють на тих людей кудись розвiялись. I таке бажання
жити i творити добрi дiла мене охопили, що де й сили взялися на далеку
дорогу!.. Отак, попасаючи козу та харчуючись ?? молоком i ще чим Аллах
дасть, я дiйшов до рiки i змiг спуститися до моря..,"
Мiй новий друг не один раз оповiдав менi про стару мулатку, бо вiн i
досi вважа?, що щедрiшо? людини не зустрiчав, Хоча були достойники, якi
осипали його дорогоцiнними подарунками, але в тих була сила, i гаразди, i
родичi, i друзi, i слуги. Мулатка ж була одна серед чужих людей. Вiн
розповiдав: "Менi дуже сумно, що я не зможу нiколи нiчим ?й вiддячити. ?дине
мене втiша?, що вона знала -- я нiколи ?? не забуду!.. Бо в не? справдi
добра душа... А ти зна?ш, що часом доброта да? таке просвiтлення розуму, до
якого не дiйде i найдосконалiший у сво?х пошуках вчений муж..."
Одного разу вiн розповiв менi про такий випадок, коли вiн теж трохи
наблизився до справжньо? доброти i спiвчуття iншiй людинi. Ось що вiн
оповiв: "Я тодi був ще зовсiм зелений. Найнявся на корабель, що йшов iз
пекельного Адена в Софалу. В аденських купцiв-посередникiв наш руббан i
нахуда 5 закупили китайську блакитну порцеляну, камфору, яскравi
шовковi тканини. На кораблi була команда бiльша, нiж на iнших
вiтрильниках,-- аж 55 чоловiк разом iз руббаном i нахудою. Хоча я тодi не
досяг повно? сили в м'язах та не опанував морського вмiння, мене не взяли в
команду на платню аль-хiласi, а призначили платню аль-бахрi6-- адже я був
чистокровний бiлий. На вiтрильнику я з усiма швидко подружився. Бо запалу i
спритностi в мене вистачало на кiлькох, i я нiколи нiкому з команди,
починаючи вiд теслi i кiнчаючи мулатами-хiласi, що виконували найважчу i
найнебезпечнiшу працю на суднi, не вiдмовляв у помочi чи якiйсь послузi...
Корабель був швидкохiдний, вiтри попутнi й рiвнi, i насолоджуючись щоночi
спогляданням променистих зiрок, я й незчувся, як ми кинули кiтвицi пiд
африканським берегом. Нашi господарi -- руббан та нахуда, захопивши
подарунки, пiшли з гратуляцi?ю до тамтешнього чорного царя. Царю ?хнi дари
сподобались, i вiн ?м дав сво?х рабiв, щоб вони перенесли нашi товари на
?хн? торжище. Я дуже хотiв пiти на торжище, але руббан наказав менi бути
невiдлучно на кораблi. А менi так хотiлося подивитись на тих зiнджiв, що
приносять iз глибини материка велетенськi слоновi бивнi та золотий пiсок! Не
минув ще час полуденно? молитви, як ми побачили, що до корабля по бiлiй рiнi
суне здоровiша валка голих зiнджiв. Я ?х нарахував аж сто п'ятдесят сiм!
Дiвчата, молодi хлопцi й жiнки з дiтлахами. Всi геть голi та в путах i
колодках. Зате охоронцi, а тих було до бiса, я не рахував, усi в яскравих
сiдницях, чудових плащах, з доброю залiзного збро?ю. Списи, довгоклюгi
сокири, метальнi ножi i довженнi чингали. Раби-носi? тягли здоровеннi глеки
з водою та якiсь паки з циновок. Я потiм довiдався, що то нахуда здогадався
закупити для невiльникiв африканську ?жу... I не принесли жодного слонового
бивня i найменшого капшука iз золотим пiском. Мо? розчарування було велике,
бо я мрiяв побачити купу золотого пiску та гори слоново? кiстки, походити по
селищу чорних поган. Казали, що вони дуже вправнi ковалi i великi чародi?...
Та нахуда i руббан були дуже вдоволенi, навiть руки потирали вiд радостi, що
взяли хороших рабiв. Наш боцман-тандiл був на кораблi водночас i лiкарем.
Цей похмурий здоровило тицьнув на мене пальцем i сповiстив руббановi, що
бере мене в помiчники. Отак i вийшло, що замiсть мандрiвки по Золотiй Сомалi
я був припнутий до смердючо? палуби з невiльниками... Та головне те, що
нахуда пiдбурював руббана швидше вiдпливати. Вiн хотiв встигнути до змiни
вiтрiв обмiняти великi залишки товарiв на африканське золото i слонову
кiстку. Ми вiдпливли на пiвдень, i все було добре цiлих два днi. Пливли ми
пiд одним вiтрилом, бо при меншiй швидкостi легше виконувати маневр i не
наскочити на скелi та вiдмiлини, дуже небезпечнi в цих мiсцях. На третiй
ранок не було сильного вiтру, але раптом по всьому морю закипiли величезнi
хвилi. В ?хньому бiговi не було нiякого ладу. Море кипiло, наче велетенський
казан з окропом. В одну мить ми втратили човен-карiб i стерно. Шалена
круговерть корабля у хвилях при ясному небi повiдбивала у всiх всякий глузд
i вони лише молились. Тiльки ми удвох з тандiлом, як могли, доглядали за
зiнджами - невiльниками. I завдяки нашим турботам нiхто з них не загинув. А
корабель з шаленою швидкiстю мчало по морю i занесло за всi можливi пiвденнi
межi. Корабель засiв на мiлинi пiд самим африканським узбережжям, де нiби
починалися володiння племен антропофагiв... Певно, нашi невiльники теж
зрозумiли, в яких краях опинились, i пiдняли ?валт. Я, щиро кажучи,
особливого страху не вiдчував вiд того, що мене занесло в таку далеч. А що з
усiма робилося! Один одному читали похороннi молитви i прощалися назавжди.
Мене ж просто тiпало вiд цiкавостi--якi ж то зiнджi-антропофаги?.. Довго ?х
не довелось чекати. Тiльки-но спала вода i вщухли хвилi, як iз мангрових
заростей до нас помчали десятки довгих човнiв з незлiченними во?нами. Всi на
кораблi вклякли в молитвi -- нiхто навiть i не подумав про зброю. Всi просто
чекали, коли ?х потягнуть до багаття, щоб засмажити!
Та цi сотнi во?нiв i не збиралися нiчого поганого нам робити. Вони
спинили човни пiд самим кораблем i чекали, коли прибуде ?хнiй молодий цар.
Ось вiн з'явився на великiм оздобленiм човнi. Росту високого, ставний,
широкоплечий i зовсiм молодий -- певно, йому було рокiв
вiсiмнадцять-дев'ятнадцять. На ньому був дорогий широкий плащ i безлiч
золотих прикрас на руках, ши? й на ногах. Вiн один видерся на палубу корабля
i в свiй спосiб привiтав руббана i нахуду, показуючи ?м, що радий зустрiчi з
ними i хоче торгувати. Йому показали товари, i вони його втiшили
надзвичайно. Вiн дав команду сво?м во?нам, i зразу ж на корабель привезли
свiжо? води, горщики з чудовим медом, горiхи та ще всякi смачнi плоди
?хнього краю... Вiд тi?? години ми жили як у раю. Всiх ваших рабiв вони
переправили на берег i посадили у пальмових куренях. Товари теж вони
привезли на берег. Нахуда i його родичi торгували. А руббан з найвправнiшими
хiласi за допомогою рабiв чорного царя ремонтував наше ушкоджене судно. Я ж
разом з тандiлом-боцманом та кiлькома во?нами-бахрi був при невiльниках.
Невiльники мене не так остерiгались, як iнших правовiрних, i показували менi
з жахом, що цi зiнджi нас усiх пере рiжуть i засмажать. Нашi раби втрачали
спокiй i тяму, коли до куренiв пiдходили озбро?нi мiсцевi жителi. Найбiльший
жах у них викликав, звiсно, чорний цар. Якось вiн прийшов i був у дуже
доброму настро?. Я набрався хоробростi i насмiлився пiдiйти до нього. На
мигах показав йому, що примандрував сюди, щоб побачити велетенських слонiв i
подивитись, як саме добувають золото. Вiн дуже здивувався мо?й смiливостi i
на мигах пообiцяв менi, що обов'язково вiзьме з собою в лiс i все покаже. I
от такий день настав -- власне, не день, а раннiй ранок. Його супроводжували
охоронцi й мисливцi. Ми дуже швидко пройшли поле з посiвами проса, ще швидше
-- висохле болото, де зiнджi-ковалi викопували руду i плавили залiзо. Потiм
ми проминули дуже високi пагорби i вступили на хвилясту рiвнину. На рiвнинi
зростали височеннi трави i низькi колючi чагарники, а поперек рiвнини
протяглися ланцюгом високi дерева -- там протiкала неглибока рiчка з пiщаним
дном. Тут мисливцi чорного царя роздiлилися на маленькi загони i пiшли
добувати малих i дуже вертких антилоп. Тiльки-но вiд нас пiшли останнi
охоронцi, вiн зразу ж почав бiгти до високих дерев крiзь високу траву. Я за
ним. Невдовзi ми дiсталися до пiщаного броду, i вiн заходився набирати в
калебасу7 пiсок i промивати, промивати, виплiскуючи розбовток
бруду i липкого пiску назад у рiчку. Нарештi на денцi калебаси лишилося
трохи темного пiску, серед якого трьома жовтими зiрочками засяяли малесенькi
золотники. Мо?му захвату не було меж. Але чорний цар викинув назад до рiчки
золотники i добре промив калебасу. Вiн поставив мене перед собою i показав,
щоб я мовчав i нiкому з правовiрних не видав свого знання про золотий пiсок.
Я присягнувся Аллахом. Та його це не задовольнило. I вiн повiв мене до
самотньо? купи велетенських дерев. Коли ми вступили в холодок пiд
велетенськi дерева, я раптом побачив посерединi того маленького гаю кам'яну
браму. Вона була поставлена iз брусiв м'якого вапняку. Та не це головне!
Головне, що в каменi були видовбанi заглибини, i в кожнiй з них стирчав
людський череп. Чорний цар показав, щоб я стати навколiшки перед брамою i
поклявся землею i небом, що мовчатиму про золотоносну рiчку. Вiдступати не
було куди, я пiдкорився поганським звичаям i поклявся небом i землею. Цар
був дуже вдоволений мо?ю поведiнкою. То я наважився його спитати, звичайно,
на мигах, чи то не голови тих, кого вiн i його люди з'?ли? Цар засмiявся i
показав, що менi не загрожу? стати смачною печенею. Вiн показав на сонце, що
ми вже добре затримались. I ми поспiшили трюхою назад до мисливського
табору. На пiвдорозi наш бiг спинило лев'яче рикання. Мiй цар застиг i
направив спис просто перед себе на жовтий висохлий кущ. Я ж нiчого не бачив.
Вiн, цар, два списи встромив перед собою в землю, а третiй подав менi назад.
Я взяв списа. Але тут лев вистрибнув з-за куща i почав, припадаючи до землi,
наближатись. Мене так пройняв неймовiрний жах вiд левиного виду, що стопи
мо? приросли до землi. Колiна й руки трусилися з такою силою, що я впустив
списа на землю. Вiд удару списа об землю лев стрiпонувся i стрибнув до мене.
Я не мiг рухатись i бачив, мов у страшному снi, як нiби поволi лев
вiдштовху?ться вiд землi i летить просто на мене. Враз груди лева протика?
спис i лев пада? до мо?х нiг. Але зразу ж зводиться на заднi i пiднiма?
переднi пазуристi лабети, щоб роздерти мене. Та зразу ж другий спис протина?
йому горлянку. Лев знову пада? i з такою силою б'?ться в корчах, що аж земля
стугонить. Тут мене чорний цар вiдкинув вiд лева, може, лiктiв на десять.
Коли я пiдвiвся, вiн уже протинав третiм списом лев'яче серце... Потiм
переможець пересвiдчився, що лев справдi мертвий, повиривав з нього списи,
виправив п'ятою довгi гострi наконечники, i ми знов повернули до рiчечки. Я
допомiг царю-зiнджу помити зброю... Коли ж ми добiгали до мисливського
табору, мiй рятiвник спинив мене i показав на ледь помiтку стежку, мовляв,
iди нею, i ти потрапиш до сво?х. Я вклонився йому просто в ноги, дякуючи за
порятунок вiд вiрно? смертi. А вiн засмiявся i показав, що не треба так
боятись левiв, бо людина найстрашнiший звiр... Коли я