-----------------------------------------------------------
Данное  художественное  произведение  распространяется в электронной форме с
ведома и согласия автора произведения на некоммерческой основе  при  условии
сохранения  целостности и неизменности текста, включая сохранение настоящего
уведомления. Любое коммерческое использование настоящего текста без ведома и
прямого согласия автора HЕ ДОПУСКАЕТСЯ.

По  вопросам  коммерческого использования  данного произведения  обращайтесь
непосредственно к автору по адресу:

Internet:  hadeda@ukrpost.net  Тел. (380  44)  235-2595  Юрий  Логвин  (Yuri
Logvyn)

            Iсторичний роман - лауреат конкурсу
            украiнського детективу  "Золотий Бабай"

   Yuri Logvyn "Golden hoofs"
   © Copyright Юрий Логвин
   E-mail: hadeda@ukrpost.net
   Date: 20 Apr 1999
   Spelling/correction 17-OCT-2001 by KYTY3OB mailto:mchief@komos.ru
   Применена транслитерация:
   Росi""    -  Ставится то же латинское "i".
   спонука"?" -  Ставится то же русское "э".
-----------------------------------------------------------

-----------------------------------------------------------

     Iсторичний  роман  -  лауреат конкурсу укра?нського детективу  "Золотий
Бабай".  Давньоримський фiлософ  Сенека писав, що  бiльшiсть людей  не  дуже
хочуть жити, проте дуже бояться смертi. Герой цього детективу - людина,  яка
хоче жити i не бо?ться померти. Дiя роману вiдбува?ться у серединi  i другiй
половинi 16 сторiччя.


               Змiст
     Фурн ель-шайтан (Пiч шайтана)
     1. ЧОГОСЬ МЕНI ДРIМА?ТЬСЯ
     2. МОГИЛА БIЛЯ БРОДУ
     3. ШАЛЕНI ПСИ
     4. ПОТА?МНI СТЕЖКИ
     5. МИНИ I ГРИБИ
     6. ТАТАРСЬКI КОНI
     7. ЗОЛОТI КОПИТА
     8. ТУРЕЦЬКI ПСИ
     9. КРОВ НА ПОГАНОЙ ЛУЖЕ
  10. КОЗОЛУП
  11. КОЗАЦЬКА ШАПКА
  12. П'ЯНI СОРОКИ










     Вiн не  зчувся, як сонячний промiнь  пiдкрався до нього i, мов батогом,
уперiщив по очах. Прокинувся вмить, та не поворушився,
     Тiльки  ледь-ледь розтулив повiки. Все,  як  i вчора  - вибiленi вапном
стiни, вохриста долiвка.  Чисто  виметена. Бо  пилу  нема,  хоча  чорнi ноги
сiрими п'ятами  гатять по  долiвцi.  Тi  чорнi  ноги  дрiботять  iз  шаленою
швидкiстю.  Коли   вони  бiля   нього,  тодi  вiн  бачить  тонкi  литки.  Як
вiддаляються, то видно й довгi  м'язистi стегна. Стегна рухаються iз шаленою
швидкiстю. А  над стегнами стрибають-крутяться крутi лискучi сiдницi,  немов
два тугих кавунцi!
     Повiки ширше не розплющив - очей вище не  зводив - раптом  озирнеться i
побачить, що вiн прокинувся!
     А йому треба зача?тись, щоб прийти до тями i  вирiшити все безпомильно.
Треба зрозумiти - те,  що вона його  приспала - це  для нього  порятунок  чи
пастка? Адже  караван  мав рушити в ту мить, як сонце витнеться з-за  скель,
зразу пiсля вранiшньо?  молитви салят ель-фаджр. А  перед  молитвою всi паки
повиннi бути на верблюдах. I зброя налаштована до бою. Значить, вона затягла
його в мертвий квартал не для любощiв, а щоб сховати вiд караванщикiв. Отож,
вона знала, що буде пастка? Така пастка, з яко? нiхто не вискочить живцем?..
Але  ж вона пила це вино разом iз ним  з однi?? чашi. I на нiй не телiпались
нiякi  лахи  (голяка сидiла),  щоб  вона  могла  сховати в  складках тканини
дурманне  зiлля.  I  вино  пили по  черзi...  От тiльки дайте пригадати: хто
зробив  останнiй ковток? Вона чи вiн? Якщо вiн, значить, вона  так пiдкинула
зiлля, що воно  осiло на днi,  i вiн все його i заковтав... Але  ж вона така
метка, що могла сипонути дурман спочатку. А тодi в кiнцi  з останнiм ковтком
випила  зiлля-протидiю?..  А,  може,  вона  спочатку  випила  те  зiлля,  що
знешкодить сонне зiлля?  Та чого вiн, власне, лама? собi голову i плута?ться
у  павутиннi  пiдозри, мов необачна  муха? Вона ж чаклунка, та  ще й  чорна!
Хоча, хоча, а що вона,  власне, йому поганого зробила?.. Нi, нема чого дурне
вигадувати - вона йому весь  час допомагала.  Хоча не хто iнший, а  саме вiн
забрав ?? в рабство... Бо що  тодi було?..  Вискочили  вони на п'яти прудких
гостроносих шебеках  аж за Геркулесовi Стовпи в океан. I  бiля само?  Африки
прихопили пiсля  короткого  i запеклого  бою  португальський галеон. Товарiв
захопили цiлу гору, монет, срiбних i золотих  - кiлька скринь!.. Та ще сотнi
пiвтори чорних у трюмi. Тiльки  вона не була разом з усiма рабами. Здибались
вони  в димовому чадi камбузу. Його туди понесло  через  усi палуби й вузькi
люки  i  стрiмкi  сходинки  шалене бажання знайти  хоч шматочок  солонини чи
сала...  Це вже скiльки рокiв вiн не  ?в  хоч  якогось там сала, чи шинки?!.
Поки  вся бусурманська  братiя  рватиме  здобич i дiлитиме, вiн хоч  поласу?
по-людському сухарями  i свининою.  У  хмарах  диму,  в примарному червоному
свiтлi вiдкрито? печi стрибали двi  примари.  Одна  постать  велика,  чорна.
Здоровило-негр  щосили  вимахував абордажною  шаблею. Крушив стiни,  полицi,
розбивав  на друзки  посуд  i  нiвечив начиння кухарське, але поцiлити  свою
жертву  не  мiг. "Стiй! Стiй, чортова душо! "  -  заволав  вiн, вступаючи  в
камбуз.  Вона на якусь мить, зовсiм на якись невловимий момент затнулась.  I
здоровило-негр таки дiстав  ??  гаком абордажно? шаблi по грудях.  Затрiщала
сукня. Оголилась ?? пазуха. I по чорнiй шкiрi простяглась свiтлорожева смуга
рани.  Не  встиг вiн i клiпнути оком,  як  смуга заструменiла  кров'ю. Одним
ударом кольчужно?  рукавицi  в  потилицю  вiн  завалив негра  на пiдлогу.  А
пiдлога була засипана погаслими i жеврiючими шматочками вугiлля. У присмерку
то  тут,  то там спалахували блакитнi вогники i  звивались в  гору над  ними
тонкi  цiвки бiлого чадного диму.  Для  певностi  вiн  щосили  п'ятою вжучив
лежачого пiд здухвину. Той гикнув i захарчав. Ще раз вгатив ногою у пахвину.
Пiсля цього удару не було чутно  й дихання. А  тодi вже ступив  до поранено?
негритянки, Але вона  виставила вперед руку зi  свiтлою, наче сiрою долонею,
мовляв: "Не пiдходь. Я  сама  впораюсь! " Лiвою  рукою, довжелезними тонкими
пальцями вона стягувала роздертий золотавий шовк, щоб прикрити груди. По  ??
обличчю побачив, що вона  не стида?ться, а  хоче щось сховати,  "Що воно там
таке? " -  вiн блискавично схопив i вiдвiв на боки ??  руки. Розiрвана сукня
розповзлася  по скривавленому чорному  тiлу.  I  йому  вiдкрилась ??  худюща
окостувата  грудина.  Лiва  цицька  стирчала  просто  на  нього  здоровенним
набряклим сосцем. На мiсцi право?  було три ледь помiтних рубцi. Вiн зразу ж
розжав пальцi i розвiв руками,  мовляв: "Вибачай. Я нiчого не  хотiв. Просто
було  цiкаво... " Вона знов стягла,  вже обома  руками, скривавлену сукню. А
вiн ще раз, на всяк випадок, вдарив лежачого i пiдняв  його абордажну шаблю.
I  кра?м  ока  пильнував,  що дi?  чорна.  Вона  обережно переступила  через
розкиданi  по  пiдлозi  гарячi  жарини  i пiдiйшла до свiтла розкрито? печi.
Розпахнула подерту сукню i почала швидко чи то терти себе, чи  то вдаряти по
грудинi, по ребрах. Кислий дурман чаду густiшав, сильно дерло  в горлi.  Вiн
злегка  торкнувся  ?? плеча.  Обернулась,  зблеснувши  здоровенними  бiлками
вирлатих  очей. Показав  ?й на мигах: "Де в них ?жа? Я  хочу м'яса! "  - Вiн
показав, як вiн трима? кiстку обома руками i дере зубами м'ясо.
     - М'яса хочеш? - Спитала вона м'яким спадаючим голосом.
     - Ти говориш арабською?!
     - Ага.
     - Тодi скажи - де солонина i сухарi?
     - Ми пливемо до Лiсабону. Солонину давно з'?ли. У сухарях - у них черва
завелась.
     - Тодi пiшли на гору. Корабель скоро згорить.
     -  Благаю:  не вiддавай  мене  матросам!  Ти сильний  i смiливий.  Тебе
бояться...
     - Звiдки ти таке зна?ш таке про мене?!
     - Я чаклунка...
     I от тепер вона танцю?, обернувшись, за сво?ю звичкою, спиною до нього.
Хоча мала  б злягатись iз ним. Бо  вона,  тiльки була  найменша  нагода десь
усамiтнитись, ?? аж тiпало  всю, судомило, так вона його бажала... Найбiльше
любила  покласти  його  голiчерева, настромитись  на  нього  i  стрибати  до
нестями...  Потiм починала його всього обцiловувати i з розпачем промовляти:
"Чого у вас, у бiлих, такi маленькi губи? Ну як з тобою цiлуватись?.. "
     Вiн все  ж  остерiгався ??. I тому, коли вона перший раз вхопила сво?ми
товстенними губами його прутень, вiн аж закляк,  здерев'янiв. Вона  миттю це
вiдчула i випустила з  рота його набрякле до болю  ?ство  i  скочила зверху,
настромившись на прутень. Нахилялась до  нього  i шепотiла:  "Ти не бiйся! Я
можу його сво?м ?ством взяти, як пальцями... " Вона обома долонями прихопила
його лице, обережно цiлувала пухлими гарячими  губами повiки, вилицi. А там,
унизу,  сво?м ?ством вона його  м'яла  (то стискала,  то  вiдпускала), немов
пальцями... Вiдчув, що  вже  пекучим бажанням набряка? його прутень.  Не вiд
споглядання ?? пружнiх  лискучих стегон,  ?? крутих сiдниць.  А вiд спогадiв
про те, як вони  вперше пiсля морського розбою зустрiлись у веселiм кварталi
- дар ель-кихабi...  До  речi,  солонину  i сухарi вiн таки тодi знайшов.  В
однiй  каютi  на  кормi.  Дим вже заливав каюту.  Вона  стояла бiля нього  i
здивовано споглядала, як вiн з превеликою насолодою трiскав стару солонину i
прiлi сухарi. Зрештою вона не витримала i спитала.
     - Ти та?мний?..
     Щось його за язик потягло i вiн вiдповiв, навмання бовкнувши:
     - Я чародiй у вiйнi.
     -  От добре!  Я  так  i  знала, що ти  чарiвник!  Тодi обiцяй менi - ти
продаси мене в дар-ель-кихаб!..
     - Як хочеш... А ти краще мене розмовля?ш арабською...
     - Дурницi. Скоро i ти навчишся. Ти розумний!..
     "Якого  чорта  я  оце все  згадую? Здурiти  можна!..  Та  менi ж  треба
проскочити  через Оджаи  шайтан -  Жаровню шайтана! А  я тут розлiгся  i  ??
соромiцькi танцi споглядаю!  Вставай! " - Наказав  собi.  Але, як пiдслухала
його думку, чорна чаклунка подала голос.
     - Я теж пила  сонне зiлля. Менi треба було вгамувати хiть i не лiзти до
тебе. А  тобi  треба було будь-що  добре  виспатись перед  походом.  Караван
приречено. Ти ма?ш врятуватись. Ти встанеш i  нап'?шся верблюдячого кисляку.
Вiн  пiд  корзиною для фiнiкiв. Я  приготувала  три очеретяних колiнця. Якщо
сили  тобi не  зрадять, то  для покрiплення  вистачить бiло? очеретини. Якщо
ослабнуть м'язи i суглоби, i ти впадеш на  розпечений пiсок - заковтай зiлля
з  червоно? тростини!  Чорну.., чорну... тiльки  тодi можеш  розкрити,  коли
смерть  тобi  засмердить в  лице i зблисне щербатим мечем перед очима. Зброя
схована  у  щiлинi стiни...  Не  розплющуй, бо  пропадуть  всi  мо?  чарiвнi
танцi!..  Ти  розплющиш  очi,  як на гробницi закричить самиця  ререга!..  Я
поцiлую тебе i пiду...
     Вона  нахилилась  до нього, i  вiн  вiдчув  на  сво?му  обличчi  гарячi
набряклi сосцi ?? грудей. Вона цiлувала його пальцi. I що дивно - язик у не?
був гарячий, довгий  i шерхуватий, мов у теляти. "Е нi, щось тут не те!.. Це
омана - у не? нема? право? цицьки!.. "
     -  Не  дивись, не  дивись!  Я  зникаю,  я  зникаю!..  -  Ще  вона  щось
зашамотiла, замекала дивно i за мить почулось, як дзвiнко посипались камiнцi
у висохлий  водовiд-сегiю.  Вiн  прислухався. Повна  тиша.  Навiть  не  чути
трiскоту цикад  з-за муру жилого кварталу. Та ось заквилив ререг на гробницi
марабута. "Все! Час настав! " - сказав вiн подумки, розплющив очi i пiдвiвся
з долiвки.
     Прислухався, затамувавши дихання.
     Тiльки рiзкi крики самицi ререга, яка кружляла над цвинтарем.
     Визирнув iз вхiдного отвору цього мертвого будинку.
     Свiтло  слiпить, випiка? очi.  Небо  наче  розплавлений свинець i  нiби
мерехтить якимись смугами. Тiнi - чорним атраментом на вохристiй кам'янистiй
землi.
     Рвонувся  на  вулицю.  Перескочив через  вулицю. I  швидко побiг  попiд
стiнами будинкiв i потрiсканих мурiв. Бiг до цвинтаря. За гробницею марабута
цвинтар  спускався  вниз до  свiтло-рудо? стiни.  В одному  мiсцi,  де стiна
гостро завертала,  у закутку, вiн  знайшов той припас, який  йому  наобiцяла
чорна чародiйка.
     Гарливо  припасував  на собi зброю  i  корзину з бурдюком  та  торбу iз
сушеною сараною, а три рурочки iз  зiллям  надяг на шию. У  кутку ще  стояла
плита вапняку. Вiдвернув плиту i побачив дiрку. Якраз, щоб пролiзти назовнi.
Присiв навпочiпки та визирнув у дiру.
     Зразу  пiд  муром  iшло  двi-три саженi похилого кам'янистого грунту. У
ньому й  починалась щiлина-спуск  у долину  Оджаи  Шайтан.  Упираючись обома
руками  у  кам'янистi  стiни  крутого  спуску-щiлини, швидко спускався вниз.
Гаряча глина  й каменi, здавалося, ось-ось обпечуть  лiву  руку  до пухирiв.
Якiсь три-чотири камiнцi з легким стуком покотились униз. I знов тихо...
     Не зчувся, як спустився на дно ущелини.
     Ущелина тут ще не була така глибока, щоб зразу закрити сво?м схилом вiд
нього  все  мiсто-касбу.  Звiдсiля  будинки  виглядали  наче  купа  зiм'ятих
бджолиних сот.
     Ущелина спустилась ще  нижче, розширилась.  ?? урвистi схили  зробились
крутiшими i закрили  вiд його очей i слiпучий бiлий пояс  оборонного миру, i
золотавi  стiни будинкiв.  Ось  тодi й почався його шлях до Оджаи  шайтан...
Його не треба було вчити, як iти - вiн вже вiдбув три соляних походи. Ступав
розмiрено i читав "Отче наш". Закiнчував i знов починав. Не затинаючись,  не
спиняючись, без перерви знов i знов!.. Знав, що навiть якщо його хто тепер i
побачить, то нiяка  куля  його не дiстане. А погоню  хто  за ним надiшле? Нi
один iз  рабiв чи  обранцiв, який  пiшов через  Жаровню Шайтана, до  Джерела
Аллаха не доповз.  А от  це  його не лякало  - йому допомагала молитва. Та й
чорна чарiвниця йому наворожила удачу.
     Сонце  зависло  бiлою  нищiвною  плямою посеред розпеченого срiблястого
неба.  Тиснуло пекучим жаром згори на кожну смужку незахищеного тiла. Як вiн
не загортався в блакитний лiтам, а променi знаходили шпаринку, то на ши?, то
рiзали наче лезом  по вилицях, то по перенiссю. Не дуже високо, лiворуч  вiд
нього,  широкими  колами  лiтала  та  велика  самиця  ререга, що кричала  на
гробницi  марабута. I  шкiру на пальцях,  хоч  яка вона вже була задубiла, а
сонце пропiкало  вогнем.  Вiдчував, що до  вечора  шкiра не витрима? -  геть
пересохне, потрiска?ться, i трiщини закривавлять.
     Так було до  полудня.  А тодi вже  почало i знизу  смалити  його, немов
в'юна на сковородi.
     Вiн притишив ходу на якусь  коротку мить, щоб замiнити козлинi сандалi?
гострокутнi на широкi (немов гусячi лапи) закругленi сандалi? для ходiння по
пiску. Бо, нарештi, почався чорний пiсок.
     I коли вiн пройшов може з пiвмилi, вiн побачив першого висохлого негра.
Вiн  пройшов  повз  нього, не спиняючись.  Вона  його попередила:  на чорнiм
пiску, щоб  не побачив - не спиняйся, iди далi! Вiн тiльки одному здивувався
- висохлий негр був  зовсiм  голий. I  його обвугленi  мощi  нiде не були нi
подзьобанi птахами, нi погризенi звiром.
     Не  боявся  дивитись  на  чорний  пiсок.  Адже  сонце  вiд  темного  не
вiдбива?ться. Але...  але  тiльки  не тут -  очi йому ви?дало не блиском,  а
шаленим жаром, що так i струменiв вiд розпеченого пiску.
     Задер голову - на срiблястому небi ререга не було.
     От  тiльки  тепер  почав  розумiти  назву цi?? долини  - Оджаи-шайтан -
Жаровня шайтана. Це, дiйсно, черiнь печi сатани.
     Хоч як  важко  було йому, а округлi широченнi сандалi?  дали полегшення
його ногам. Дивна рiч - нi пити, анi ?сти не хотiлось. Дратував лише пекучий
бiль тонких смужок обпалено? шкiри на лицi, на пальцях.
     Вiн думав,  що  робити з обпеченою шкiрою, як побачив другого висохлого
негра. Ледь не спинився, щоб краще роздивитись висохлого  мерця. А  тому, що
це була чорна дитина. I знов вiн  не побачив  на маленькiй  мумi?  нi слiдiв
звiриних зубiв, нi пташиних дзьобiв.
     Шкiра почала при  найменшому  руховi трiскатись i кривавити. Треба було
щось робити.  Довелося спинитись i  зняти корзину. У торбу, поруч iз сушеною
сараною, чаклунка  поклала козячий рiжок з маслом. Вiдкрив чопик i  обережно
налив масло на суглоби пальцiв. Розтер. Змастив i перенiсся i надбрiв'я. Але
полегшення тривало не дуже довго. Поки  вiн пiдiйшов до наступного засохлого
негритяти, масло випарилось, зникло. I знов шкiра на  руках i обличчi почала
загрозливо  натягуватись.  Здавалось,  ось-ось  i  трiсне  i бризне  кров'ю.
Повiтря  вже так розпеклось, що коливалось, як  склистий дим.  Все миготiло,
виламувалось перед його  очима.  Далекi рудi гори, ?х темнi шпилi  вiн тепер
бачив нiби крiзь струменi прозоро? води.
     Почало тиснути по-справжньому у скронях. За тим почалась бiда з очима
 - мов хто iз середини вичавлював ?х гострими пазурами. Стало важко
дивитись перед собою  i вгору. Але вiн боявся  дивитись тiльки пiд ноги, щоб
не збитись зi шляху. Знав, що треба  йти просто  на  два далеченних шпилi. I
хоч як не було важко, час вiд часу пiднiмав голову i дивився вдалину. Тiльки
при кожному русi його починало на додаток до болю ще й нудити.
     I ось йому привидiвся наче якийсь рух  на небi. Зрештою, знемагаючи вiд
болю, крiзь пелену,  що застувала йому зiр, побачив лiворуч вгорi орла. Орел
пiднiмався по колу все вгору i вгору. Орла несло розпечене повiтря. Що це не
гриф, заспоко?ло його.
     Що  не гриф, а  орел,  то була  добра  ознака. Грифи прилiтають  - тодi
смерть невiдворотна!
     Задивився на того строкатого орла, що швидко пiднiмався  вгору, час вiд
часу рiзко змахуючи крилами. Щось раптом захрустiло пiд правою сандалi?ю.
     Таки  спинився,  хоча  й обiцяв  чародiйцi  не спинятись,  i озирнувся.
Побачив,  що наступив на череп висохлого негритяти. Суха голова  розсипалась
на  якесь брудне борошно. Не на скалки, не на кусники. А розсипалась  пилом,
мов величезна порхавка спекотного дня.
     Знав, що нiчого не вдi?ш i треба йти далi. Для  бадьоростi вiн заспiвав
щось, але й сам  дiбрати не мiг, що вiн спiва?.  "Невже те чародiйське зiлля
так довго дi?? Чи тiльки  зараз почало дiяти?! " - у розпачi  i з превеликим
жахом подумав. Нараз згадав ту молитву, що спiвав дiд- воляр: "Не убо?шся от
страха  нощного, от стрiли летящия во  днi,  от вещi во  тьмi преходящiя, от
сряща i бiса полуденного... "
     Iшов далi i повторював слова молитви. I дихання почало вирiвнюватись. I
крок змiцнiв.  Попростував уперед швидко, не  особливо  переймаючись тим, що
попереду нього, досить далеченько, iде якийсь чоловiк. Як i  вiн, той пряму?
до  двох  далеких шпилiв. "Цiкаво,  що то  за чоловiк?  Важко дiбрати,  але,
зда?ться, у нього за спиною зв'язка довгих стрiл i пласка корзина?.. "
     Поки  вдивлявся  у  самотнього мандрiвця,  що йшов одною з ним дорогою,
просто на очах праворуч i лiворуч почали у склистiй полуденнiй юзi виростати
пальми. Он пiд однi?ю заблищала вода джерела. I от коли побачив ряботiння на
водi,  тут  йому захотiлося  туди кинутись.  Забув,  що  спину йому  обтяжу?
корзина з  тугим бурдюком. Ступив праворуч  вiд сво?? стежки,  зачепився  об
камiнь i впав навкарачки на чорний розпечений пiсок. У руки i колiна запекло
несамовито.
     Вiд  болю вiн отямився, звiвся i побачив,  що сто?ть на прямому чорному
шляху, що веде до фiалкових гостроверхих шпилiв. "Скiльки до них  миль? Сiм,
вiсiм чи десять?.. Нiчого, подужаю. А он i два гостроверхих шпилi. Отам, мiж
ними Джерело Аллаха... "
     Знов втратив пильнiсть i наступив на висохлого маленького негра. Грудна
клiтка розсипалась на порох, а голова мумi? покотилась прiч зi шляху.
     Здригнувся i вiдсахнувся на якусь мить. Тiльки на мить.  Бо пити i ?сти
хотiлось сильнiше смертi.
     Не спиняючись, на ходi, вивертаючи суглоби, дiстав з-за спини з корзини
спочатку  бурдюк. Порепаними, у кривавих  трiщинах, вустами  прихопив  рурку
бурдюка i  насмоктався  верблюдячого  кисляку. Сховав  бурдюк  i з'?в кiлька
жмень сушено? сарани.
     Спочатку  стало легше i з'явилась справжня  бадьорiсть. Та трохи згодом
почалось  щось неймовiрне - почало  нудити,  тiпати, судомити, рвати м'язи i
вивертати всi суглоби. Його кидало то вперед, то  штовхало назад, то зносило
з прямо? дороги на гостре камiння чи в тонкий пил. Не  рятували вже й широкi
сандалi?  вiд  вогненного пiску. Шкiра  трiскалась,  i  кров зразу  засихала
чорними струпами. Все частiше вiн падав. Пересохло i в ротi, i в горлi,  i в
носi.  Важко було дивитись.  Вiд спраги  швидко  слабiшав. Але тепер у нього
зовсiм  вiдбило  тяму,  що  в  бурдюку  ще  повно  верблюдячого  кисляку.  У
запамороченiй  головi  вже  не  було  згадки  про  зiлля,  подароване чорною
чарiвницею. Та ось його занесло на гострi каменi,  i вiн вдарився так, що  в
очах все затьмарилось. I не було чутно, як йому каменi печуть тiло.
     Коли туман в  очах розiйшовся, то побачив перед лицем три очеретинки на
шворочцi  - бiлу, червону та чорну.  Пригадав, що  це його порятунок - треба
з'?сти  зiлля.  Намагався пригадати - коли яку  вживати? Але не змiг  i тому
простягнув руку до червоно? очеретини...
     Вiн не знав, за  який  час почало  дiяти те зiлля, але  тепер  змiг iти
далi. I пухирi хоч повискакували на зап'ястях, на литках i на стопах, тiльки
трохи щемiли...
     Його бiльше не заносило, не хитало.
     Твердою  ходою вiн  наближався до скель у  кiнцi  долини.  А праворуч i
лiворуч вiд його шляху все частiше траплялись висохлi негритята.
     Скiльки ?х  було?  Не  менше  сорока,  якщо  пригадати, скiльки побачив
сьогоднi. Скiльки насправдi - не  зна?  нiхто, бо  хто зна?, скiлькох вiн не
помiтив, коли йому оте з головою трапилось?
     Пiдступив до перших скель, коли сонце позолотило гiрськi схили i кинуло
довгi тiнi на сiрий пiсок.
     Чорний пiсок закiнчився ще може  за пiвмилi до скель до перших гiрських
схилiв.
     Вiдколи кiнчився чорний пiсок, кiнчились i висохлi негритята.
     Уважно обдивився, чи не прича?лась де змiя, чи не сховався скорпiон  чи
сiренький  смертельний  павучок. Поприбирав  камiнчики. Зняв  снiп гальфи зi
збро?ю  i  корзину. Лiг на  спину  пiд самiсiньку скелю на гарячий,  але  не
розпечений, пiсок i задер угору ноги, прихиливши до камiнно? стiни.

     Подивився вгору. Бiлувате,  наче сироватка, небо все  бiльше у височинi
бралося легкою, легкою блакиттю.
     I  ось вгорi на  неосяжнiй  вишинi наче пливла  майже  невидима квiтка.
"Диви,  куди гарячим  повiтрям  пiдняло  орла...  -  Блаженно  посмiхаючись,
подумав i заплющив очi. - Порахую до трьох сотень i  пiду далi. Скiльки  тут
до  Колодязя Аллаха  - крокiв двiстi. Вважай, вiн вже  прийшов! Прийшов? Нi,
перебiг   Чортову   жаровню,   як   бусурмани   кажуть:   фурн-ель-   шайтан
аль-висвас-аль-ханнас... Диви, не забув,  не забув... " - радiв  вiн i почав
рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потiм перейшов на турецьку... Далi
збився i продовжив  нiмецькою, але знов збився i поки пригадав, провалився в
гарячий,  задушливий   морок...  Iз  хворобливо?  дрiмоти  його  викинув  ще
гарячiший, нiж ранiше, струмiнь розпеченого вiтру. На додаток на нього згори
iз  шаленою швидкiстю  накочувалось  сухе  трiскотiння.  Розклепив  закислi,
запаленi повiки.
     Над  ним розпластались  чорнi  крила  грифа.  Вiд  крил тхнуло  трупним
смородом.  Змi?на голова  з голою  ши?ю  вивернула  до нього нерухоме,  наче
скляне, жовте око.
     Смердючий птах зустрiвся з ним поглядом i, змахнувши крилами, вiдскочив
назад. А з височини темнiючого неба один  за одним падали  чорнi велетенськi
птахи.
     "А  гниди сучi!  Та я ще  живий!  Я перебiг фурн-ель-шайтан ель-висвас-
ель-ханнас! "  -  Заволав  вiн  пересохлими  вустами. I  шкiра трiсла, i вiн
вiдчув солоний смак сво?? кровi.
     Вiн вiдштовхнувся ногами  вiд скелi, вивернувся на льоту  i  вже був на
колiнах.  Притяг до себе зв'язку  гальфи. Тут саме й  побачив те, вiд чого в
нього аж  зайшлося серце.  Здоровенна гриваста гi?на тягла за рурку бурдюк з
кисляком. З бурдюка тонкою цiвкою виливався кисляк.
     Висмикнув iз снопа гальфи ковану iз  цiльного залiза  дарду-акермуа i з
нелюдською силою метнув у гi?ну. Гостре i тонке, як бритва, лезо наконечника
прошило, протнуло  чубок i груди гi?ни. Тварюка завалилась на бiк. Та бурдюк
не випустила. Тут ще чотири головатi, низькозадi гi?ни вискочили iз заростей
гальфи. Кинулись  до  нього за всiма  законами  мисливського мистецтва.  Двi
прямо на  нього, а двi намагались заскочити йому за спину. Вiн встиг схопити
зв'язку гальфи  зi  збро?ю i  притулитись  спиною до скелi.  Гi?н  - чотирi,
дард-акермуа - лише  двi. Та  ще дерев'яний держак з  гострим залiзним гаком
для  ловлi  змiй. Та голе, без  гарди,  лезо  гiшпансько? шпаги. А  гi?ни не
стояли на мiсцi  - вони все крутились  перед ним, стрибали туди-сюди. Тiльки
вiн замахувався на  крайню гi?ну злiва, вона легко вiдскакувала. Одночасно з
тим, двi  гi?ни  з  правого  боку  кидались просто  до його  нiг.  Вiд цього
гармидеру грифи не тiльки не  порозлiтались, а тiльки незграбно  покрокували
далi, поволочивши широко розкритi крила.
     Розпечене сонце вже за шпилем найближчого хребта.  З кожною миттю  небо
вгорi  синi?,  а на обрi?  золота смуга перетворю?ться  на  вишнево-темну  i
злива?ться з чорнотою скель.
     Впаде темрява i вони розшматують його. У гi?н щелепи сильнiшi левових.
     Ось коли  вiн згадав  про чорну очеретину.  Пастила в  нiй була чорна i
гiркiша  за  полин.  Але якось заковтав ?дучу сумiш,  бо  хоч  в  ротi  геть
пересохло, гiркота викликала слину. Тiльки гiркота дiйшла до шлунка, як тi??
ж миттi вiн вiдчув непогамовну лють i напругу.
     Ця  лють i кинула  його на  гi?н.  З  першого випаду вiн протнув  гi?ну
просто мiж  ребер  у серце.  На пiсок звiрюка  гепнулась  вже дохла.  Тiльки
дри нула лапами, згрiбаючи пiсок кiгтями.
     Iншi  три гi?ни  не втiкали.  А  тiльки вiдскочили, розвернулись i знов
кинулись на нього.
     Одну вiн рубонув по мордi з усього маху клинком шпаги. Кров бризнула на
всi боки. Гi?на заверещала.  Та не втекла, а поранена, без  всякого страху i
обережностi  поперла на  нього. Вiн встиг вiдступити,  щоб зручнiше сiконути
клинком... Не втримався  - послизнувся.  I  падаючи,  всадив клинок у  тулуб
звiрюки. Та, протнута шпагою, гi?на перла на нього. I вже ?? смердюча пащека
бiля його лиця. Вiн встиг пхнути ?й у пащу залiзний гак. Щелепи стискаються.
Трiскотять  покришенi  iкла  i  хрупа?  навпiл зламане залiзо гака.  Зламане
залiзо випада? iз скривавлено? пащi. Гi?на роззявля? пащу  i тiльки мить - i
вона порве йому обличчя! У неймовiрному вивертi вiн встига? вхопити звiра за
обидва вуха  i вiдвернути вiд себе скривавлену смердючу морду i втопити ?? в
пiсок.
     Гi?на заверещала якимось незвичним голосом i враз замовкла. Вiд напруги
в нього потемнiло в очах  i зайшлося, наче забулькало, серце. Якусь мить вiн
лежав нерухомо i не мав сил, щоб розклiпити повiки.
     Коли ж роздер сво? запаленi очi, то побачив, що лежить вiн пiд возом на
оберемку запашно? лугово? трави. I  трима? за вуха  козу з таким здоровенним
вим'ям, що воно пiдв'язане в торбу.
     А  друга коза, теж шута, але з маленьким вим'ям,  намага?ться  обжувати
китицi його знаменитого червоного пояса.
     Омелько озирнувся на всi  боки. На  ярмарковiм майданi обiд. Хто дрiма?
пiд  возом,  хто  хропе,  розкидавши руки й ноги; хто  пiшов  у  верби  та й
простягся в холодочку. Хто ще щось в казанку чаклу?, зазира? туди, як сорока
в кiстку.
     Нi на нього, нi на його воза нiхто й не озирнувся.
     Вiн,  зрештою, здогадався вiдпустити  вуха кози. Сумнiву не було  -  це
шинкарка напо?ла  його оковитою, настояною чи на корi шелюгу, чи на курячому
сухому  гiвнi.  Помогоричили, як заведено  на ярмарку. I  щоб вiн вiд  трьох
чарок у таке неподобство  потрапив?! Та вiн щиро? оковити мiг i десять чарок
перехилити  i  потiм  збити  з  пiстоля полум'я  свiчки!.. Хоч сон  був  вiд
трутизни, але все одно вiщий. Чорна йому завжди снилась  напередоднi бiди...
Нiби попереджала... I  вiн завжди рятувався! Так йому щемно стало, як вiн ??
згадав, що аж сльоза накотилась на запаленi повiки.
     Пiдвiвся, протер очi,  обтрусив шапку i знов настромив на свiжовиголену
лискучу голову.
     Пiд другим  ?хнiм возом, на охайно  розстеленiй свитi,  спав  рудовусий
Степан Кринка. Нiкого бiльше  з ?хнього  маленького гурту не  було. Всi десь
пiшли. Кому куди i що  кому  бажалось. Все, як годиться  -  козацький  казан
спiльний, а далi - вiльному воля.
     Отаманом  у  них був Iван Грак, але в  Черкасах все облаштував  Омелько
Баламут.  Вiн пiднiс  барильце осетрово? iкри писарю черкаського старости, i
писар виправив грамоту  в  лядську  область, що  нiби  вони надвiрнi  козаки
старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.
     Ярмарок був багатющий!
     I  з  яких  тiльки  земель  не прибули  торгiвцi! Навiть iз  Угрiв з-за
Карпат, були литовцi з Вiльна, волохи  з Молдови, греки з Криму i вiрмени зi
Львова i Кам'янця, нiмцi зi Шльонська. А що православних позбиралось зi всiх
земель!..
     Тiльки козаки привезли  рибу,  ще  й добру рибу, тому торгувалося як  у
казцi - тiльки встигай монети рахувати!
     Та  щось Омельковi почулося  не  те в  гутiрцi базарних похлiбникiв.  I
занадто часто зиркали на козакiв стражi. Тепер, пiсля цього жахливого вiщого
сну, Омелько не вагався. Нишком помолився i вийшов з ярмарку та й потягся до
корчми.  Вiщi знаки -  справа добра, але пiдозра  ще не доказ!  Треба шукати
докази... От вiн i пiшов до корчми по докази.




     Вiдколи  вiдчайдушний  генуезець  Крiстобаль  Колон  (як кажуть захiднi
вченi,  за  походженням iудей), знаний  як iспанський мореплавець  Христофор
Колумб, вiдкрив Новий  Свiт,  сталися  в  нашiй старiй  ?вропi  рiзнi  дива.
Почались вони зi справжньо? повенi злата та срiбла, що наплинула з-за океану
в  Iспанiю.  А звiдтiль вже по  всiх усюдах. Через  ту  кiлькiсть золотих та
срiбних  монет сталися неймовiрнi  перетворення з  цiнами i товарами на всiх
торжищах  i  митницях. Тобто  через  те злато- срiбло  все в тодiшнiм  життi
зрушилось, закрутилось, загуркотiло й стало де боком, де раком, де дибки,  а
де й догори  ногами.  Але  всiх тодiшнiх змiн i подiй нам, любий  читачу, не
перелiчити, не пояснити i не зрозумiти.
     Скажемо лише трохи про двi речi (залежнi вiд монет), якi в столiттi ХVI
вдосконалились i розповсюдились, як нiколи до того.
     По-перше -  це  зброя,  як холодна,  так i вогнепальна. Бо  в  нiй була
величезна потреба. Спочатку -  щоб загарбати чужi добра, а потiм - захистити
вже сво?, награбоване, добро.
     Такого розма?ття ручно? клинково? збро? не знало  потiм жодне столiття.
Тут  тобi  короткi  широкi  мечi "ландскнехти",  що  поперек  черева  носили
пiкiнери. I  дворучнi мечi  для велетiв iз швейцарсько? та нiмецько? пiхоти.
Мечi завдовжки до двох метрiв та вагою кiлограмiв у п'ять. Або iталiйськi та
iспанськi  шпаги  з тригранним  лезом,  довшим  метра,  з  крученими хитрими
рукоятями, що  й  пальцi  захистять  i  вороже  лезо  зламають.  Або вузький
венецiйський меч "schiavona", довжиною  до  метра, вагою бiльше кiлограма...
Ну,  а чингали!.. I нiмецькi  вузькi, з перехрестями, закрученими, мов роги.
Гранчастi  толедськi з глухим захистом  пальцiв,  перехрестям  проти ворожо?
шпаги та ще й з боковою дiркою-пасткою проти ворожого леза. Або от нiмецький
чингал  iз  перехрестям, вивернутим  змi?ю, та лезом, в яке вклепана  дюжина
зубцiв, що вiдкриваються i розривають тiло ворога, коли чингал висмикують iз
рани.
     Толедський чингал з  пружиною, що  розкрива?ться в  ранi  на три  леза.
Iталiйська дага довжиною в  лiкоть i шириною  в добру долоню.  Канонiрський,
вузький, мов швайка, стилет iз позначками дюймiв.
     А  що  турок загарбав майже  всю  Угорщину, то й з  шаблею-адамашкою та
булатним кривим ятаганом запiзнались ?вропейськi вояки. I вже не з пiсень та
сербських казок, а на власних шиях та ребрах. Угорськi та австрiйськi ковалi
швидко навчилися кувати добрi шаблi. А рукоятi сво? зробили - що  й не гiрше
толедських виробiв захищали пальцi.
     Ще чотиригранний, майже в два лiктi довжиною кончар, що висiв у гусарiв
та драгунiв при сiдлi. Та ще й  улюблена зброя мадярських гусарiв - гострий,
широкий однобiчний  палаш. Iз нахиленою рукояттю, щоб сильнiше падав удар на
пiшого ворога...
     А пiратськi палашi, тесаки та абордажнi шаблi iз гаками та зубцями?
     Про те, хто i як оздоблював свою зброю, говорити нема?  нiякого сенсу -
нiякого гросбуху не вистачить. Скажемо лише те, що замовники збро? не жалiли
монет, щоб прикрасити  зброю i  златом, i срiблом, i самоцвiтами, i слоновою
кiсткою, i чорним деревом, i рогами рiзних звiрiв - вiд оленiв до носорогiв.
     По-друге  -  малювання гравiрування та  друкування всiляких карт  -  як
гральних, так  i географiчних. Про  гральнi карти  помовчимо. А от про карти
земель та морiв скажемо кiлька слiв. Яких тiльки там земель не було названо,
яких тiльки  кра?н не було  вимальовано.  Все на картах  було пiдписане -  i
рiчки,  i руча?, i озера,  i моря, i гори, i переправи на рiчках, i мiста, i
фортецi, а для оздоби карт по краях добрi  рисувальники намалювали, а славнi
гравери вирiзали все те на  мiдних дошках, а вправнi друкарi видрукували.  I
було там  всяких-всяких заморських тварин i людей  тубiльних дивовижних. Тут
ма?мо сказати цiкаву рiч: на багатьох картах того часу позначено досить таки
велику  землю - Рутенiю. Щоправда, на одних картах Рутенiя знаходиться вище,
на  других нижче, ще  на одних вона бiльше вiдсунулась на захiд, ще на iнших
зовсiм попливла на схiд.
     Назву землi Рутенiя написано щирою латиною, а от пояснень що до Рутенi?
не  зроблено  нiяких. Навiть не  намальовано на  околицях жодного насельника
Рутенi?, чи  ?? якихось  дивних тварин, рослин чи  знаменитих будiвель. Тому
вважа?мо за  потрiбне пояснити  читачу,  де  починалась Рутенiя i  куди вона
сягала.
     Нема?  сумнiву,  що  починалась  Рутенiя  вiд  Мiста.  А  в  Мiстi  вiд
зруйнованого i пограбованого Собору. А в  Соборi вiд Стiни Нерушимо?, з яко?
Богородиця  благословляла  i  захищала  розумних  i  нерозумних  насельникiв
Рутенi?, ?? розкiшнi й проклятi лани.
     Другими  витоками  Рутенi?  були православнi братства при церквах.  Там
вчилися грамотi i Божому  слову, покрiпляти один одного i словом, i шелягом,
вчили боронити заповiти дiдiвськi i звича? сво?? землi. Багато з тих молодих
братчикiв розходились по мiстечках i селах i навчали письму i слову, правили
службу Божу. А дехто поринав у ковиловi степи, щоб гострою шаблею та каленим
списом зупиняти ворожi хвилi зi Сходу та Пiвдня.
     Рутенiя  також могутньо зростала у небагатьох старовинних фортецях. Там
ще  поодинокi магнати не зреклися дiдiвсько? вiри, плекали старожитнi звича?
та  покрiплювали  i  монетою, i  хлiбом вчених  мужiв, вправних  будiвничих,
рiзб'ярiв та малярiв i друкарiв книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми  так
гада?мо, що Рутенiя сягала туди, де православний хлiбороб сiяв  гречку, жито
та  пшеницю,  а його жiнка варила  борщ, вареники  та галушки.  Рутенiя була
скрiзь, де пекли найсмачнiшу в свiтi ковбасу i де вмiли робити найсмачнiше в
свiтi сало з найсмачнiшою шкоринкою.
     Тепер  у тебе,  любий  читачу,  нема? нiяких сумнiвiв  що до  того,  де
знаходилась Рутенiя.
     I тому  ми  почнемо  оповiдь про  одну пригоду, що  сталася в Рутенi? у
неймовiрнiм  столiттi.  Одного спекотного  дня.  Завжди в  цей  час налiтали
людолови  з  проклятого  Криму.  Чекали, коли почнуться жнива.  А  де женцям
сховатись  в чистiм полi? Хiба встигнеш добiгти до гаю чи  байраку, коли вже
побачиш ординського пса? Вiн  на конi, у нього тугий лук i каленi стрiли, та
ще  й  аркан -  зашморг на  твою шию.  А в  тебе  в  руках лише  серп.  Хiба
дотягнешся до нього?..
     Вже й час жнив настав того лiта, та  люди не виходили на лани. Бо пiшла
чутка,  що  бачили  десь  неподалiк  татарських  кiнних розвiдникiв.  Але  й
сигнальних  вогнiв нiхто не палив, не  було видно  димiв вiд пожеж удень  чи
заграв уночi.
     Врожай достиг багатющий.  Важенне колосся просто ламало  стебло. Почало
сипатись  зерно.  На  лани  чорними  хмарами  спадали  птахи.  Не  витримала
хлiборобська душа.  Поспiшили в поле всi, хто тiльки мiг, рятувати небачений
врожай.
     Першого дня стояли на високих грудах дозорцi, i другого дня пильнували,
i третiй день додивлялись на всi боки. На четвертий день мусили пiти дозорцi
на пiдмогу женцям. Бо в женцiв руки млiли вiд напруги i серце заходилось вiд
поспiху - зерно сипалось i сипалось на незжатих нивах.
     От тодi, коли сонце  злетiло найвище, коли поморенi  люди  збирались на
обiд, чорною марою з балок виринули татари.
     Чоловiкiв кого стрiлою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто
кiньми потолочили.
     Жiноцтво, безборонне, зморене i оголомшене жахом, поборкали арканами чи
похапали  руками.  Пов'язали руки  сировицею, погнали  до знаних  ординських
шляхiв.
     Поспiшали татари, тому й  добивали  тих, хто  занепадав силами. Боялись
ординцi вiдплати, бо  таки в цю  землю вони далеко залiзли. Дiтей цього разу
не хапали - кололи дардами та сiкли шаблями. I чоловiкiв наказав ?хнiй ватаг
не ловити...
     Щоб забезпечитись  вiд погонi та помсти - праворуч  i  лiворуч  висилав
татарин стрiльцiв-пiдпалювачiв. Здалеку били  вогненними  стрiлами  i  мчали
далi.
     На всяке зло татари мали добру тяму - розумiли кривавi пси: коли  пала?
твоя хата, не будеш когось рятувати.
     Коли ж пiдiгнали татари свою здобич до  рiчки Гнило?,  ?х там чекали ще
два чамбули  з бранками. З'?днались людолови i почали переганяти бродом свою
здобич.
     Саме  тодi на них i вискочили козаки. То  були Омелько  Баламут,  Левко
Барило, Семен Ботало, Степан  Хрiн, Степан Кринка та ?хнiй отаман Iван Грак.
Вертали вони з ярмарку у лядськiй землi. Торгували там рибою.
     Отаманом у них  був  Iван Грак, але все в  Черкасах  облаштував Омелько
Баламут.  Вiн пiднiс барильце осетрово?  iкри  писарю черкаського старости i
писар  виправив  грамоту  в  лядську область,  що нiби  вони надвiрнi козаки
старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.
     Ярмарок був багатющий. Тiльки козаки привезли рибу, то торгувалося як у
казцi - тiльки встигай монети рахувати.
     Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi  базарних нахлiбникiв.  Тому
Омелько, не гаючи часу, подався до корчми. Удав, нiби вже добре на пiдпитi?.
Взяв штоф, чарчину та й упав  на лаву якраз поруч одного калiчного, жебрака,
чи що воно. Той досьорбував пиво з мiдно? бито?  кумпанi?. Омелько непевними
рухами, розхитуючись  збоку на бiк,  витяг  з-за халяви  здоровенну  тарань,
побив ??  об  лаву  i в  два порухи здер iз  не? всю шкiру з лускою.  Калiка
завмер з  пiднятою кумпанi?ю, потяг носом i вiд спокусливого  запаху аж  очi
закотив пiд лоба. Омелько нацiдив собi  чарчину, цокаючи штофом  об вiнце та
проливаючи оковиту на стiл. Тодi плюснув  убогому сусiду в його битий мiдний
кухоль. Розломив запашну жирнючу тарань i посунув кусень по мокрих дошках...
     Випили по першiй, потiм по другiй, пiсля третьо? Омелько витяг тарань з
другого чобота.
     Старець пожадливо пив i  дер зубами тарань, i слина з  його масних варг
капала на  дошки столу.  А  вiн  навiть i  не  втирався - поспiшав заковтати
смачне  пригощення. Очi  його  вiд оковито? i  вiд насолоди  на?дком  почали
розпливатись на рiзнi боки.
     Омелько  непомiтно  i швидко озирнувся по корчмi  i враз мiцно прихопив
сусiда за лiкоть.
     - Ну,  базарна душо,  - просичав на вухо  старцю,  -  що ляхи проти нас
замишляють?!
     - Ой,  пане-козаче...  вiдпустiть!  - Зашепотiв, затинаючись, жебрак. -
Ляхи кажуть... що ви не надвiрнi козаки... черкаського старости... I грамота
ваша пiдробна... Треба вас... схопити... i допитати... Тiльки не наважуються
самi...  чекають  пiдмогу...  зi Львова...  А  вiрмени... ну  отi  купцi, що
торгували... у вас всю рибу... купно з возами i волами,.. пустили поголос,..
нiби ви не надвiрнi, а запорожцi- злодi?... I що вашi осетри не черкаськi, а
лиманськi... з  турецьких володiнь,..  значить ви... не все мито сплатили...
Бо вище  Порогiв таких  здоровенних  осетрiв  нема?...  Ага,.. ще  тут  один
шинкар... з Олеська вiн,.. говорить вiн,.. нiби впiзнав вiн одного вашого,..
ну, отого, щербатого.. А  той  щербатий колись, давненько  вже,..  покалiчив
одного шляхтича... Коли його ляхи схопили,.. то вiн оголомшив стражника... i
втiк iз в'язницi... На Укра?ну втiк...
     - Цiкаво, цiкаво. А скажи менi, ваш вiйт грошi любить чи дарунки?
     - I дарунки теж...
     - Як шапка з куницi?
     - Пiде... за милу душу...
     - Спасибi  тобi за пораду...  А тепер iди на базар i слухай. I все менi
перекажеш. -  I зразу ж без всяко? перерви гостро i люто.  -  Хоч одне слово
ляпнеш  iз чужо? намови -  втоплю отам на  тирлi в багнюцi! Та не думай мене
дурити. Менi все  докажуть... Ось тобi "пулка", нагодуй сво?х байстрюкiв. Та
гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди!
     Жебрак  тремтячими руками схопив  монету i швидко  подрiботiв  геть  iз
корчми, забувши, що вiн кульгавий на обидвi ноги.
     А в обiд вiйт мав у дарунок зелену  оксамитову шапку з  кунячою опушкою
та  венецiйського сап'янового гаманця iз новiсiньким  таляром  всерединi.  А
козакам написали  справний папiр,  що всi мита вони  сплатили i тепер вiльнi
вiд iнших податкiв у лядських володiннях.
     Коли наступного  ранку вiдкрились торги, то з козацьких возiв продавали
рибу два острозьких купцi.
     Раннiм-ранком пустили козаки сво?х вiрних коникiв у зворотну путь.
     Бадьорою риссю йшла  козацька  батова.  Верхи козацьких шапок як квiтки
вигравали  на  сонцi. У  всiх  новi  справнi  чоботи,  пояси,  хто  й  жупан
прикупив... Та, найголовнiше, добрим порохом та свинцем у шльонських  нiмцiв
розжилися.
     Однак в Омелька було погано на душi. Все не так з цими хлопцями  пiшло.
У степу, як билися з турком i татарвою, орли. А  тут всiх понесло, як з гори
в ожеледицю. Отаман Iван щодня бражничав  з панотцем  Микола?всько?  Церкви,
Левко Барило все в кiнський ряд бiгав, у торги втручався, покупцiв розбивав,
могоричив  з  ними. Семен Ботало  годинами лiрницькi  псалми  слухав та  все
сльози витирав. Степан  Кринка,  як ставав до воза, то рибу, не  торгуючись,
продавав. Коли йому Омелько виговорював,  закипав:  "Що я, вiрменин який, чи
жид, щоб  з  людиною за кожний  мiдяк гризтися?! " Ну  й Степан Хрiн, той до
цi?? чортово? вдовицi-шинкарки щоночi стрибав.
     I  виходило  Омельковi  i рибою торгувати, i  грошi пильнувати. Та й за
двома  пастухами, що  ?х вiн найняв до коней i волiв треба було  пильнувати,
щоб сво?часно вигнали  на  леваду, i щоб почистили  i напо?ли, i  до  за?зду
ввечерi, не гаячись, повернулись.
     Отож,  Омелько  при возах з  рибою i днював,  i  ночував.  Не  випадало
нiякого передиху i  нiяко?  втiхи.  А могла бути i втiха. Бо  з  першого дня
примiтив  одну  бубличницю.  Ну така  вже охайненька,  рум'яненька, кароока,
брiвки по шнурочку, а цицi аж пазуху пипками проколюють... Одначе бiда, та й
годi, - не мiг покинути дiло  - як узявся йти з  хлопцями у цi землi, що пiд
ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси...
     Бубличниця  вертка, язиката, а  як  при  Омельковi,  то така  тиха,  як
перепiлочка.
     Якось вiн кинув ?й, як ото вранцi купував гарячi бублики, що от стiльки
клопотiв у нього, ма? за всiм пильнувати.
     - Та бачу, голубе мiй, - проспiвала бубличниця, - я терпляча...
     Омельковi аж теплом залило вiд тих  слiв, а як  вона ще сво?ми  тонкими
пальцями  торкнулась  його  засмаглого  п'ястука, то  наче  iскра  мiж  ними
вдарила.
     А тепер  оце  перебите ярмаркування.  I  грошей не взяли  тих, що могли
взяти. I не погуляв по-людському. Мрiяв вже два роки розговiтись на ярмарку,
вдарити лихом об землю, щоб  аж двигтiло. Все  через того Степана: ну хiба ж
можна  отак,  не криючись,  не  забезпечившись, вертати туди, де  iз  владою
за?вся?! Та ще й товариство не попередивши.
     Ну, звичайно,  панове-браття щасливi - у литовських землях таких грошей
нiколи б не вторгували.
     Вiд зорi до зорi поспiшали козаки  на  пiвдень. Тiлесно  Омельковi було
добре й бадьоро, бо вiн не пив учора.
     Могоричили вчора з Острозькими купцями в тi??  шинкарки, до яко? вчащав
щербатий  Степан  Хрiн.  Привiтна, усмiхнена, говорить,  просто  мед з  вуст
лл?ться, а сiрi очi зизi все обраховують - хто який кусень взяв, хто скiльки
випив.
     Як вподобав вiн зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидiв. Наче й
не було за  що. Зате тепер було за що -  не  сподобалась Омельковi  горiлка,
настояна  на  калганi.  Гiрка була  не гiрка, а  якась  ?дуча. Друго?  чарки
Омелько i не пив, вуса мочив... Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття
дудлили ??, як узвар у спекотний день.
     I  тепер,  вже  на  другий  день,   братство  було  геть  подурiле  вiд
вчорашнього  бенкету. То спало  в  сiдлi, то, як тiльки вгамовувало спрагу з
якогось джерела, починало пiснi горлати.
     Омелько мовчав  - що  з  ними зараз  розводити  проповiдi,  як  ця суча
шинкарка ?х дурманом обпо?ла?!.
     Та коли другого дня при руча? варили кулешу, i щербатий Степан витяг iз
перемiтно? суми жбанчик оковито?, Омелько не стерпiв.
     - Панове-браття. Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володiннях
 - не пиймо! У цiй землi весь час бережися, як на вiйнi. Поки не
вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати...
     Що отаману Iвану аж пекло випити, то  вiн  так  розважливо i примирливо
заговорив:
     - Пане-брате! Всi папери у  нас справнi.  Грошi ?, обнову ма?мо. А який
бойовий  припас?!. Чому б не  потiшити  себе трохи пiсля  праведно? працi?..
Га?..
     Третього дня дiстались до  великого  села. Щербатий Степан Хрiн сказав,
що це останн? велике село у лядських володiннях.
     Довге  село починалось iз  корчми  i на ви?здi  з iншого боку кiнчалось
корчмою.  Гулянку почали в  першiй  корчмi.  Гуляли вiд обiду до  пiвночi. I
музик  найняли, i  спiвали, i танцювали,  аж  земля гула. Омелько  i  порогу
корчемного не переступав - коней попорав, збрую на  кожному коневi перебрав,
всю  поклажу  перемацав,  кожну шворку i ремiнь  перевiрив,  чи мiцнi, чи не
перетерлися,  чи не  зотлiли.  Так  i не  виспавшись,  як слiд,  похмелялись
рано-вранцi у другiй корчмi. I захмелiлi поскакали битим шляхом на пiвдень.
     Як  добре  злетiло  вгору  липневе  сонце,  пустилися  битого  шляху  i
спрямували сво?х коней на манiвцi.
     Тепер  щербатий Степан Хрiн вiв батову. А  отамана Iвана, геть сонного,
нiс  звичною  риссю  його вiрний  кiнь.  Якби в отамана  Iвана  був не такий
вишколений кiнь, вже давно вилетiв би козак iз сiдла.
     Омелько ?хав останнiм i придивлявся,  все запам'ятовував.  Може за  яку
годину отаман Iван прочунявся, враз притримав коня i зрiвнявся з Омельком.
     - Пане-брате!  Не  будь  гнiвливий!  Усмiхнися душею, ну,  звесели свою
душу...
     - Не час, пане отамане!  Ти, пане отамане, краще мене зна?ш, що горiлка
на вiйнi - злочин i смерть!
     - Схаменися, Омельку! Яка там вiйна - тихо скрiзь i спокiйно...
     - Тихо?!. - Схопив отамана за червоний рукав.
     - А що  там? - Обернувся щербатий Степан Хрiн. Вiн  вже очуняв,  тiльки
очi в нього ще були налитi кров'ю.  Омелько рвонув шаблю з пiхов i  зняв над
головою.
     - Стiйте!  Тихо! Я зараз...  - скочив  на землю, кинувши повiд  отаману
Iвану.
     Бiгцем,  пригинаючись,  поспiшив  на вершину пагорба i щез  у  чагарах.
Тепер  iншi теж прислухались i почули звуки, подiбнi до того, як десь далеко
женуть велику череду чи  отару.  I ще немов  приглушенi людськi голоси, тихе
кiнське iржання. I козацькi конi занепоко?но нашорошили вуха.  З верха груда
Омелько просто скотився,  просто з'?хав навприсядки по шовковистiй  висохлiй
травi.
     -  Бродом  переганяють  дiвчат  Не  злiчити,  скiльки  ?х!  Татар  наче
небагато. Половина  на тому  березi стоять... Половина на цьому. Може  й три
десятка буде... Не встиг Омелько закiнчити, як отаман Iван враз одмiнився.
     - Мало чи багато - б'?мося! Самопали до бою! - Крижаним голосом наказав
отаман.  -  Креши  вогонь,  заправляй    ноти.  Левко,  Семене,   Степане  -
спiшуйтесь. Ми -  верхи. Кожен бере одного.  Левко!  Твiй  -  крайнiй злiва.
Господи, спаси, сохрани i помилуй! Амiнь!
     Пiднялись  обережно на  пагорб  i стали  за  чагарами  i двома  кривими
в'язами.
     Левко iз руки стрелив, за ним зразу Семен лупонув гiшпанським мушкетом,
опертим на фуркетi, щербатий Степан, хоч i не найкращий стрiлець, та  притис
самопал до в'яза i не схибив.
     А  отаман  Iван, Омелько i  Степан  Кринка  залпом докинули на землю ще
трьох татар.
     Громова луна пострiлiв  покотилася над грудами над болотистими берегами
Гнило? рiчки. I дим ще не почав розходитись, а козаки  вже набивали  порохом
самопали.
     Тим  часом,  бранки  рвонулися на рiзнi  боки. I  хоч не дуже  багатьом
вдалося порвати пута, а все ж хто з них кинувся  в очерет, хто назад на  цей
берег подряпався,  хто  просто зопалу  брiв  по водi. Останнi ж товклися  на
бродi, збиваючи одна одну з нiг, рвалися на  всi боки, затягуючи ще сильнiше
пута собi i на руках, i на горлi.
     Татари  не дуже розгубились. Однi ординцi  кинулись швидше на той берег
до  пов'язаних  полонянок,  другi  з  арканами i  нагаями  пустились вертати
втiкачок, а третi, бачачи, що окремi полонянки ось-ось втечуть i сховаються,
побили ?х стрiлами. Четвертi, з'?днавшись  iз тими, що ?х з-за  верболозу не
побачив  нi Омелько,  нi отаман Iван, помчали через  рiчку на козакiв.  I ?х
було не менше чотирьох десяткiв.  Мчали на козакiв iз скаженим завиванням  i
рясно сипали поперед себе стрiлами.
     Знов Левко Барило стрiляв перший, бо ранiше  всiх налаштував самопал. I
зняв вiн татарина в дорогiм каптанi та зеленiй чалмi.
     Iншi козаки зразу  за Левком,  як  i перше,  вдарили з самопалiв.  Знов
шiсть важких свинцевих куль кинули шiстьох зайд на землю.
     Iз навiсним виттям випустили татари хмару стрiл i миттю скотились назад
до рiчки.
     Та коли  дим над чагарником почав розходитись, побачили козаки, що упав
Левко  i  стримить у нього в серцi стрiла.  I ще бiда  страшна  - кiнь  його
пiдбiг у бою до господаря i всi татарськi стрiли,  що мали поцiлити козакiв,
уп'ялися в коня.
     Тiльки встигли козаки набити самопали, знов ординцi з-за пагорба на них
поперли. Тепер вже  всi козаки зiйшли на  землю та поставали на колiна,  щоб
менша цiль була для татарських стрiл.
     Аж задзижчало повiтря вiд стрiл. Семен Ботало i вистрелити не  встиг  -
двi стрiли його дiстали: у скроню i в горло вп'ялися.
     Щербатий Степан Хрiн зi свого самопала  поцiлив у коня, i татарин через
його голову на землю  брикнувся  з  усього маху.  Зразу  ж Степан кинувся до
Семенового мушкета i вже зблизька вистрiлив у  переднього татарина. Мушкетна
куля знесла пiвголови вершнику.
     Праворуч вiд щербатого Степана стрiляли отаман Iван,  Омелько та Степан
Кринка.
     Що  татари  перли на них купою, то  двох татар кулi  вибили iз сiдел, а
третього куля не взяла,  а  пробила голову  коневi. I вершник тiльки гикнув,
коли його кiнь  покотився з розгону, i в смертельних судомах лупонув хазя?на
копитом у скроню.
     I знов татари вiдвернули назад, випустивши в останню мить зливу стрiл.
     Двi стрiли дiстались  щербатому забiяцi. Навзнак завалився Степан. Кров
прискала йому з  ши? i заливала нову розкiшну  вишиванку. Тiльки тепер кра?м
ока помiтив Омелько гарну обнову. Пронеслося миттю: "А  може Степан уночi до
родичiв ходив?! Хiба б та вiдьма вишила б йому таку сорочку?! "
     Закляв Омелько  з  жалю, а  рука не тремтить  - рiвно засипа?  порох  у
цiвку. Коли наче харчить хтось. Повернув голову - отаман Iван сидить, руками
в землю вперся, а голова на груди впала, як ото вiн пiдпилий ?хав.
     Омелько i Степан Кринка до нього, а вiн вже й не диха?: голчаста стрiла
скроню пробила i тiльки крапочка кровi виступила.
     Обернулися козаки до броду. А там,  а там - по всьому  броду, по всьому
берегу  орда  суне.  Не  менше як  сотнi пiвтори. Зараз  перескочать рiку  i
возьмуть в коло, i зроблять сво?ми стрiлами з козакiв ?жакiв.
     - Тiкаймо! - Заволав Степан Кринка.
     Кинулись  козаки  до  чагарiв,  де  коней  лишили, скочили на  коней  i
помчали.
     Озирнувся   Омелько  -   з  трьох  бокiв  уже  татарва   чорним  поясом
розповза?ться.
     Лише  дорога  до  заболоченого  озера  ще  вiдкрита.  Дорога  погана  -
мочарини,  баюрини,  купи  чагарiв.   А  береги  озера  заросли  височенними
очеретами.
     Проскочити оце вiдкрите мiсце - i все. Тодi ще може бути якась надiя.
     Свиснув щосили Омелько, прихилився до гриви, просто лiг на коня. Поруч,
на голову попереду, мчав Степан Кринка.
     А позаду та все ближче i ближче кiнський чвал, ревiння татарське, свист
пронизливий стрiл.
     I побачив  кра?м ока Омелько, як у страшному снi: хилиться,  хилиться з
коня Степан Кринка, а в нього i в спинi, i в лiвому боцi стрiли стирчать.
     Ось кiнь Степанiв легко вирива?ться вперед - вiн без верхiвця.
     Степанiв кiнь попереду, Омелькiв  кiнь за  ним - мчали звивистим шляхом
межи густих чагарiв.
     Одна  за другою двi стрiли  черконули по  Омельковiй  шапцi i  зразу  ж
стрiла рiзонула по шабельному ременю, як бритва. Шабля заметелялася при боцi
на одному ремiнцi. Знов  черконула стрiла  по  шапцi, i зразу ж за нею друга
вдарила в приклад мушкета, ще одна вп'ялася в ложе.
     Омелько миттю вирiшив звернути коня в чагарi: "Один кiнь пройде, лавою
 - нi. " Повернув у звивистий прохiд межи кущами. Як завили позаду
татари, зрозумiв - так i годиться.
     Кiнь  iшов, як би  хто вiв на поводi - обминав  кущi, проскакував  межи
кущами.  Душа в  Омелька  почала  спiвати:  "Вiдiрвуся!  " I тiльки  вiн  це
подумав,  як кiнь  перечепився i  завалився з  усього розгону.  А Омелько не
встиг  i зрозумiти,  що трапилось,  як вже був  на землi. Хоч  i  була земля
м'яка, i  трава  густа, та так гепнувся, що  аж джмелi  загули  в  головi, i
почорнiло в очах.
     За  якусь  мить став приходити до тями  i крiзь туман  наче побачив, як
його Буланко i рудий Степанiв кiнь скачуть далi у вибалки, зарослi шипшиною.
     Не  сво?м  голосом заволав  Омелько,  щоб завернути  свого  коня.  Якби
Буланко  був  один, то може б  i  хазя?на послухав та  повернувся.  Але вони
скакали вдвох i все далi й далi... В розпачi закляв Омелько,  та все ж якось
звiвся на ноги i, кульгаючи й заточуючись, побiг до очерету.
     "Тiльки  б добiгти до  води!...  Тiльки б добiгти! "  -  Волав  подумки
Омелько.
     Вже пiд чоботами в травi вода болотна, руда вода тепла, чвирка?.
     Позаду  земля  стугонить вiд ординських копит, лютi  крики  все ширше й
ширше захоплюють простiр i з права i з лiва за купами чагарiв. Вже не бiжить
Омелько,  а бреде по колiна у  болотяних паростях, жаб  та  в'юнiв  полоха?,
дрiбне птаство зганя? вгору.
     Як  почала  вода  вище стегон пiднiматись,  висмикнув  Омелько  кривого
турецького чингала i  вирiзав найтовщу очеретину. Пробив мушкетним штемпелем
всi колiнця, щосили  продув, ще раз прочистив штемпелем, знов продув щосили,
аж голова запаморочилась, ще сильнiше, нiж тодi, як з коня перекинувся.
     Добре обдивився на всi боки  i, вгледiвши  три кущi очерету, добрiв  до
них.
     I то? ж  митi впав на нього громом тупiт сотень копит,  свист i  ревище
всього людоловського табуна.
     Занурився Омелько межи трьома кущами  очерету. I ревище затихло, тiльки
дзвоном,  як  дорогий  кришталь, дзвенiли  бульбашки  повiтря,  що разом  iз
каламуттю пiдiймалось iз рiдкого намулу.
     Правицею, розвiвши пальцi, вiн затулив носа, а другими притис очеретину
у вустах. Лiвицею вчепився у пiдводнi стебла  очерету. Очi  мiцно заплющив -
поки каламуть не опаде - вiдкривати очi не можна.
     Самопал за  спиною висiв - притягував  до дна, допомагав ховатись. Та й
каптан намокав  i весь одяг намокав, ставав важким. Поворухнув  ногою  - i з
чобота  посипались  вгору  бульбашки  i  якась  риба,  чи  линьок  чи  в'юн,
проскочила по ньому, зачепивши хвостом по лiвицi.
     Тепло  було у гарячiй болотнiй водi,  ще  й  нагрiтiй нищiвним липневим
сонцем. Але як  же бридко лежати iз  заплющеними очима, i так важко через ту
рурочку  очеретяну  дихати.  Хоча  Омелько й  так  старався,  щоб сильно  не
ворушитись, щоб якомога менше було потрiбно повiтря. Думав про  татар  i про
п'явок.  Бiльше  про  п'явок.  Од  згадок про  п'явок його  аж  судомило. Ще
вiдтодi, коли вперше у дунайським болотах вiд туркiв ховався. Скiльки ж вони
з нього тодi кровi вицiдили! Про п'явок багато не продума?ш. П'явка вона i ?
п'явка,  кров  ссе з  тебе.  Насмокчеться  - вiдпаде, але кров  з ранки  все
наплива? i наплива?. Оце страшно - ?? вже нема, а кров все витiка?...
     А татарва?.. Якщо стiльки ?? сюди прискакало,  щоб  одного його знищити
чи  схопити, значить почнуть для того щось дiяти. Але  що? Коней у болото не
пустять i самi не полiзуть пiшака. Болiт вони бояться  може бiльше за все на
цiй землi. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Днiпро,
тримаючись за кобилячий хвiст.
     Омелько  зача?вся пiд  водою, а  внутрiшнiм  зором  бачив, як татари по
високому  берегу  розтяглися  ланцюгом. I пильно вдивляються  у  кожен порух
очеретяних стеблин. I вслуховуються, мов пси гончаки,  у кожен шерхiт, кожен
звук, що долiта? до  них вiд болотних заростей. Псiв у них нема?, тож вони й
не знайдуть його слiдiв при входi в болото.
     Але  татари  без дiла не стоятимуть довго. ?хня  сила - швидкiсть. Та й
зразу не  вiдступляться вiд болота. Вони бачили, як вiн спускався з пагорба.
А вiд заростей на всi боки - лише трав'янистi пагорби. Татари знають - вiн в
очеретах.  I його треба звiдти вигнати на чисте мiсце. Стрiлами  навмання не
битимуть  - з болота стрiли не повибира?ш. Бо добре  знав Омелько: де тiльки
було можна, вони  сво? стрiли збирали.  Хоча, власне, якi  вони  ?хнi  -  тi
стрiли? У них стрiли або московськi, або турецькi. Самi вже нiчого не вмiють
робити. I луки  у  них  привiзнi. I грошi на походи ?м дають або греки,  або
вiрмени. Якби не цi хрещенi лихварi, i половини грабункiв не було б...
     Що  можуть  пси  зробити, щоб вигнати його на сухе? Та  дуже  просто  -
пiдпалити очерет. Он  який  вже  день  спекота.  Та  й старого сухого стебла
досить i на урiзi суха трава з весни зосталась.
     Отож, якщо  пiдпалять i не буде вiтру - кiнець. Адже тодi, коли згорить
сухе  стебло,  i  вiд нього займеться пiдсохлий зелений  очерет,  густий дим
постелиться  по водi... Тут  вже можна захлинутись димом i пiд водою, i якщо
висунеш голову з води... Раптом щось вдарило в очеретину, ледь не вибивши ??
з  Омелькового рота, сильно дряпонуло по чолу. Чи болотяна черепаха, чи може
гоголь пiрнав...
     I зразу  по тому за якусь хвилю козак  вiдчув  - почина? дерти в горлi.
"Пiдпалили! Пiдпалили, пси смердючi, пiдпалили! " - Подумки волав Омелько.
     Дим просто  розривав Омельковi легенi, починало стискати  горло, рiзало
мов ножем  у  дихалках,  раптовий  бiль  наскрiзь  пронизав  скронi.  Пекуча
зненависть пройняла  втiкача, бо вiн  знав  - скорiше захлинеться димом, нiж
випiрне з води. "Здохну, а не дiждуть пси, щоб ?хня хитрiсть сповнилась. " У
дихалках пекло вогнем, i вiд того болю вiн час вiд часу втрачав всю силу. Не
знати як, але очеретину тримав, не випускав.
     I  ось  такого  задушного  ?дучого повiтря хапонув козак, що, втрачаючи
тяму, безнадiйно подумав:  "Амiнь...  "  Та,  змагаючись iз останнiх сил  iз
бажанням випiрнути  i вiддихатись, збагнув, що над водою той самий цим, яким
вiн душиться через очеретину.
     Та  враз  ж  полегшало -  наче хто вдихнув у нього новi  сили. У головi
прояснiшало, у горлi болiло, але не так нестерпно i пекуче.
     Зрештою наважився  вiдкрити очi.  Крiзь  прозору  воду  згори  на нього
лилося  золотаве  свiтло.  Час  вiд  часу   свiтло  наче  закривалось   нiби
повздовжнiми хмарами.
     "Та це ж надi мною дим хмарами пливе. А пливе  тому, що вiтер знявся...
"
     I  почав Омелько читати всi молитви, що вiн знав. Хоч на нього i млiсть
напливала, i бiль раз  по раз пронизував голкою скронi, хоч часом вiн не мiг
пригадати всi слова молитви, читав i читав. I не сумнiвався вже: вряту?ться.
Тiльки  дочекатись, поки  сонце зайде. Татарськi пси  знають, що  нiч на цих
землях - найнебезпечнiша година. Та  не  будуть  вони бiля  спаленого болота
пильнувати одного козака. Треба дочекатись заходу сонця.
     Омелько  вiдчув,  що  почина?  засинати -  на голову наче  хтось поклав
теплий  лантух iз  пiском. Омельковi зовсiм не хотiлось розкривати  очi, але
вiн  примусив  себе  розплющити  ?х. Розплющив. Над  ним  трохи  збоку  наче
розпливалась якась свiтла  пляма. "Та це ж мiсяць! " -  Здогадався Омелько i
вирiшив: "Треба вилазити".
     Омелько  iз великим зусиллям  поворушив задубiлими кiнцiвками, а далi й
звiвся на ноги i розплющив очi. Спочатку вiн нiчого не мiг розгледiти. В очi
попав намул i довелось пiдiйти ближче до  берега, щоб промити очi. Як промив
очi, озирнувся на всi боки.
     Тiльки  тепер,  коли очерет  вигорiв  до само?  води,  стало видно, яке
велике те болото.
     Де-де  ще  вiд купин  обгорiлого очерету  тяглися вгору тоненькi  цiвки
диму. Скрiзь на водi плавало обгорiле листя i недогорiлi тростини.
     Над схiдними пагорбами здiймався величезний золотавий мiсяць.
     Омелько  поплентався  до  берега, женучи перед  себе хвилi.  I  на  них
заколивались  золотавi  смуги  розбитого  мiсяця.  Десь  далеко  на  лузi  в
мочаринах  деркав деркач.  Iз  сухих  пагорбiв лилося  несамовите  дзюрчання
незлiченних коникiв.
     Як Омелько  не витрушував воду iз  вух, а все ж, видно, туди  ?? зайшло
забагато.  Певно,  тому час  вiд часу звуки раптом  пропадали, i на  Омелька
падала  нищiвна тиша, ще страшнiша,  нiж  пiд водою. Тодi Омелько  спинявся,
нахилявся  i  трусив головою, i звуки  знов вибухали навколо  нього,  i  вiн
блаженно усмiхався.
     Десь за пагорбом наче затупотiв одинокий кiнь. "Може, не спiймали?! " -
Вiдчайдушна надiя тьохнула в серцi. I тихо свиснув тим переливчастим високим
посвистом, до якого привчав свого коника ще вiд лошати.
     За пагорбом заiржав кiнь.
     "Буланко!  " -  Прошепотiв Омелько i перехрестився. Все ближче й ближче
тупiт копит, i ось  на тлi ще свiтлого заходу край  неба вималювався точений
абрис Буланка.
     Не  зважаючи  на  важенний  мокрий  одяг, мушкет i  пудовi  чоботи,  на
закляклi ноги, козак важко побiг на гору до свого вiрного коня.
     Буланко тихо заiржав i поклав на плече хазя?ну голову. Погладив коня по
гривi,  але  коли  рука  опустилась  униз  i  зачепилась  за  патичок,  кiнь
здригнувся всiм тiлом.
     -  Боже! Стрiла обламана. А пси смердючi! -  Закляв крiзь зуби Омелько,
розвертаючи коня до мiсяця.
     Добре протер очi, уважно  роздивився при мiсячному  сяйвi рану i уламок
стрiли, що стирчав iз соколка.
     Погладжуючи   Буланка  лiвицею  по  лопатцi  i  плечу,  примiрявся   i,
проказавши молитву, швидко i щосили смикнув уламок стрiли. Буланко вiд  того
здригнувся всi?ю шкiрою i аж присiв на заднi ноги. Болiсно захрипiв.
     Омелько пiднiс  до очей  уламок стрiли. I дуже зрадiв  -  на уламку був
сталевий наконечник. Цiлий, не обламаний.
     "Тепер  все  буде гаразд! " -  Ще  бiльше  зрадiв Омелько,  перебираючи
шовковисту гриву.
     Але враз вiдчув козак, що замерза?. Що важенний мокрий одяг скову? його
рухи, що  розбухлi  чоботи дибами  висять  на ногах,  важенна  холодна шапка
крижаним обручем стиску? скронi.
     Ледь  спромiгся  видертися на коня  i, злегка,  як завжди,  смикнув  за
вуздечку, цмокнув губами, i кiнь пiшов бадьорою риссю.
     Нi ?сти,  нi пити не хотiлось. Тiльки хотiлось зiгрiтись.  Його  тiпало
вiд внутрiшнього холоду.
     I коли на якусь мить холоднi судоми трохи вiдпускали Омелька, сон зразу
ж падав на нього теплою задухою.
     Коли ж ударяла нова хвиля холоду, Омелько прокидався i бачив,  що  його
вiрний Буланко несе його луговим низьким берегом яко?сь рiчечки.  А по рiчцi
за  ними  пливе  невiдступно  здоровенний яскравий  мiсяць,  що вже  почина?
щербитись.
     З  усiх кущiв,  iз  лугово? трави,  iз пагорбiв долинали пташинi крики,
цвiрчання коникiв i наче далекий брехiт лисицi.
     Чим далi, тим менше лишалось у козака сил. Вiн схилився на коня, голова
впала на груди, як ото в покiйного отамана.
     А вiрний Буланко бадьорим кроком все йшов  i йшов луговою стежкою понад
водою.  "I куди ото вiн тьопа?? "  -  Крiзь сон намагався зрозумiти Омелько.
Але нiчого  зрозумiти  не  мiг i  знов провалювався у  болiсний сон, щоб  за
якийсь час  знов  вiдчути  пронизливий  холод  у  всьому  тiлi  i  на  хвилю
пробудитись.  Коли  по  якiйсь  хвилi набiжного сну Омелько розклiпив  очi -
побачив, що кiнь тьопа? темним просадом.  Мiсяць свiтить у спину, i попереду
по вибитiй дорозi бадьоро пiдстрибу? тiнь коня i вершника.
     "Ти ба, Буланко дорогу зна?... Колись ми тут наче були,.. але  коли? Не
пам'ятаю... А от  Буланко пам'ята?... Тiльки  хiба  ж  вiн скаже...  Отако?,
бач,.. " - думав Омелько i не зчувся, як заснув.
     Прокинувся наступного разу не вiд пронизуючого холоду, а  вiд  того, що
тепле й лагiдне свiтло торкнулося його обличчя.
     Розправив плечi, поворушив спухлими, задубiлими пальцями i озирнувся на
всi  боки. Сонце  витнулося з-за буйних кущiв,  його променi  починали добре
зiгрiвати.  I  нема? нiякого просаду i  нiяко?  бито? стежки.  Кiнь  широким
кроком труха?  у соковитiй травi берегом рiчки. Все навкруги заросло буйними
кущами.  I серед тих  кущiв  нiби  галявина, i  на нiй  кiлька  престарезних
в'язiв.  З  товстенними  крученими  вузлами корiння  i стовбурами, що низько
роздiлилися на товстеннi гiлки.
     "Хоч трiшечки вiдпочину, поки  сонце добре  пiдiб'?ться, а тодi  висушу
лахи та побачу, що далi робити... "
     Омелько спiшився, стягнув iз себе  самопал i сiв на товстеннi вузлуватi
коренi  в'яза.  Прихилився  спиною  до  шерхуватого  репаного  стовбура. Щоб
обезпечитись, поставив самопал межи колiн. А повiд намотав  на лiвицю. Як же
затишно та зручно було сидiти, прихилившись до сухого теплого стовбура. "Оце
перепочину,... добре зiгрiюсь... покладу лахи на сонцi i споряджу  мушкет...
"
     Сонце пiднялося вище, i Омелько крiзь дрiмоту вiдчував, як нагрiва?ться
на ньому i висиха? одяг. "Полежу трохи... " - подумав Омелько,  нахилився до
тепло? трави  i  згадав, ну просто привидiлось йому,  як  ото  колись, як ще
хлопчаком вiн веде на леваду панських  жеребих кобил.  А  на  левадi, як оце
його  зараз, так тодi приморило дрiмотою панську дiвку Марiю. Всю нiч вона з
iншими дiвками та  парубками витанцьовувала.  Бо  до  ?хнього  пана при?хали
куми. А в того пана був ?здовий i добре грав у дуду. То пани собi сво? свято
гуляли, а вся молода челядь  тупотiла пiд дуду до самого ранку. Пiсля добро?
гульнi пани можуть спати i до обiду, а панськiй челядi треба дiло справляти.
Отож взяла Марiя три штуки полотна, рубель та  й попленталася до каменя  при
джерелi,  щоб полотно мочити й вибивати, на травi вибiлювати i знов мочити й
вибивати. Кинула Марiя полотно, присiла на травицю перепочити.  Похилилась i
враз заснула. Чи ?й снилося, що вона ще танцю?, чи може що iнше, тiльки вона
то на один бiк повернеться, то на другий i ногами сучить. Сорочка та запаска
вiд того все вище й вище та вище закасуються. Що литки i колiна в  не? аж до
червоного засмаглi, то вже вище колiн стегна бiлi,  мов сметана. Стегна бiлi
та тугi. Шкiра чиста, як у  дитини, нiжна. Жодно? волосинки,  жодно? плямки.
До  того  Омельковi кортiло  на жiночу  голизну роздивлятись. А  тут  просто
потягло  до сонно? Марi?. I вiн наблизився до  не?  впритул.  Але  не просто
пiдiйшов. Озирнувся на  всi боки, прислухався, а тодi пiдiгнав кобил нiби ?х
попасаючи, став i розглядався на Марi?нi бiлi стегна.
     Марiя  знов  перевернулась i сорочка  закасалась до  срамного  тiла,  а
пазуха розкрилась, що було видно праву цицьку iз набряклим рожевим сосцем.
     Омелько посмiхнувся в дрiмотi  i мляво подумав:  "А цицьки у Марi? були
кращi, нiж в  отих мармурових богинь у князя Матяша.  А  я  чомусь все на ??
чорне лоно зирив...  Дивне дiло - доля. Ну геть  нiчого людина не зна?, що з
нею буде. Хiба мiг таке собi помислити,  що я колись те лоно чавитиму  i для
??, i для власно? втiхи?... "
     Коли тут кiнь шарпонув  за  повiд. Омелько миттю сiв i просто ослiп вiд
нищiвного сонця. Зразу не мiг побачити, що наполохало вiрного коника. Все тi
ж буйнi заростi, розлогi в'язи, трав'янистий схил берега. Тодi козак глянув,
куди  нашорошенi  вуха  Буланка.  I побачив крiзь  мереживо кущiв: по  схилу
спускались воли - рудий  i чорний. Тiльки не мiг зразу роздивитись, хто веде
волiв.
     Кулаками протер сльозливi очi, насунув шапку  на брови i тихо пiдвiвся.
Мушкет  на  плече,  коня вхопив  за повiд бiля  самого трензеля.  Крадучись,
ступив крок,  ступив  другий, ступив третiй. I -  о диво! Вiдчув: знов вiн у
силi! I  каптан геть  висох, не заважа?  жодному руховi. Низько пригнувшись,
ступав нечутними котячими кроками. Висока, буйна трава i волога, пухка земля
глушили тупiт кiнських  копит. Ось в  одному мiсцi кущi розiйшлись, i  козак
побачив: воли стоять на урiзi води i неквапно смокчуть воду.
     А  попереду  них  геть гола дiвчина.  Зайшла  у  воду  по  чорне  лоно,
нахиля?ться i хлюпа? обома руками собi на пишнi перса.
     Омелько  завмер,  вагаючись,  чи  тишком-нишком пiдiйти  ще  ближче, чи
вiдкрито йти, щоб вона почула i встигла хоча б сорочку на себе накинути.
     Поки  Омелько  розкумекував,   що  чинити,   як  iз  верболозу  вилетiв
здоровенний чорний собака. Загавкотiв басовито - луна над водою  покотилася,
множачись вiд берегiв. Дiвчина прудко вискочила з води i кинулась до  одягу.
Хоч Омелько  вiдганяв  псюгу прикладом, все ж устиг роздивитись, як стрибали
наливнi  бiлi перса  купальницi,  як вигинались рожевi сiдницi  при  кожному
кроцi.  Пес ледь таки не вхопив  Омелька, бо Омелько  завмер, як побачив, що
дiвчина  обернулась до нього  спиною  i,  широко  розставивши  литi  стегна,
нахилилась над сво?ми одежинами.
     -  А  щоб  тобi добра  не було!  - Закляв Омелько чи то  вiд злостi  на
собаку, чи то  вiд захоплення  рожевими сiдницями  i бiлими пишними стегнами
дiвчини.
     Дiвчина насварила собаку, i вiн зразу ж перестав кидатись на козака.
     Козак iшов до  дiвчини, а пес поперед  нього  i все обертався, вишкiряв
здоровеннi iкла i гавкав, як у дiжку.
     Омелько аж свиснув собi тихо у вуса, коли вийшов iз  кущiв до дiвчини -
вона й сорочку вдягла i запаску припасувала i пояс пов'язала та так хвацько,
якби ото на танцi йшла. I довге чорне волосся встигла заквiтчати ромашкою.
     Як годиться, знявши шапку, привiтав чорнобриву дiвчину:
     - Здоровi були, пане отамане! А ми  про  вас,  пане отамане, чули! Радi
вас у гостi запросити, пане отамане!
     -  Можна й  у  гостi, якщо не  жарту?ш,  красно  дiвчино,  -  погодився
Омелько, а  сам собi подумав: "Не второпаю що,  але щось воно тут  не те?...
Але  побачимо, як подивимося.  "  I невловимим  порухом  перевiрив, чи легко
вийма?ться чингал iз пiхов. "От холера його матерi! Куняв, куняв,  а мушкета
так i не спорядив! "
     Липи давно вiдцвiли, але бджоли так i ро?лись, так i гули над головою.
     "Скiльки ж  тут  диких бортей?! Та  хiба  цi гречкосi? щось  тямлять  у
бортництвi?... "
     Дiвчина весело щебетала про сво?х сестер, що  за?зд держать, а вона ото
?м допомага?.
     До  Омелька слова дiвчини  долiтали наче через  якесь запинало. Омелько
перехрестився, щоб ця  мара вiд нього  вiдiйшла - не допомогло. Не мiг  нiяк
второпати всього i зрозумiти, що вона говорить.
     Дiвчина  йшла  на крокiв два попереду, все оберталась, вiдкидала  пасмо
чорного  волосся, всмiхалася i говорила, говорила. То копилила пухкi вишневi
вустонька,  то вони  розпливались  у  посмiшцi. Та от  очi в  не?  нерухомi,
застиглi, як погаслi чорнi вуглики.
     Пiднялись  дорогою  на  груд,  i  зразу  ж   побачили  побiленi   зруби
мiстечково?   фортецi.  Невелике  зовсiм  мiстечко,  але  обезпечене  добрим
захистом.
     Омелько аж спинився на хвилю: "Дивно, дивно, як же ми  могли цим шляхом
iти в Галичину,  а тут не  спинялись... А може  менi  привидiлось, що це той
шлях? Ну, такого зо мною ще нiколи не траплялось... Чи то в мене пропасниця,
чи тому, що я з Буланка гепнувся?... "
     I корчма при шляху  здивувала:  стiни вибiленi, призьба червоною глиною
пiд шнурок пiдведена, свiжими очеретяними кулями крита.
     Вискочила назустрiч ?м  чорнява  молодиця  в тонкiй  пишнiй намiтцi. Ну
тобi геть, як близнючка,  схожа на  свою сестрицю, дiвицю ще. I ця  величала
Омелька паном отаманом, кланялася в пояс, запрошувала до корчми.
     Та  Омелько  поки  сам не напо?в коня,  поки не всипав у шальку  порцi?
вiвса, i  не  обернувся до корчемних дверей. На останок присипав плавуном  з
порошницi рану.
     Як вступив  iз  сонячного  дня в корчму, то  наче  у  якесь чорне пекло
провалився. Лупав бубон, верещала скрипка i хтось на кугичках пiдсвистував.
     Попiд стiнами столи, заваленi горою всяких пундикiв i заставленi всяким
питвом у  баклагах,  штофах, куманцях. А  на лавах коло столiв, тiльки що не
один на  одному,  возсiдало  дивне братство  - наче  зiбрався  весь  минулий
ярмарок.
     Лише один стiл невеличкий стояв порожнiй. Якраз стояв  проти устя печi.
I така ж чорнява  молодиця, як i  та, що зустрiла Омелька, тiльки  з великим
черевом, витирала ганчiркою велику червону пляму.
     Чорнява молодиця i ?? молодша сестриця посадовили  Омелька  на ослiнчик
до  порожнього столу. I поки  вiн примощував бiля себе мушкет, на столi  вже
стояв запашний  борщ, духмянiла жирнюча тарань, обпливали сметаною вареники,
вилискував зеленою  поливою глечик iз холодним кисляком,  червонiли на  тацi
здоровеннi раки, крiзь зелене  скло баклаги свiтилась сльозою чиста оковита,
а на чарочцi спалахували вiдблиски вогню iз устя печi.
     Середульша сестра, з  важка черевом, а лицем така ж чорнява, як  i  двi
iншi, витягла  з вогню рогачем  горщик тушено? воловини. Взяла голими руками
горщик з вогню i понесла козаковi. Ще й ложку посунула козаковi. Та  Омелько
?хньо? ложки не взяв, а витяг iз череса свою, козацьку ложку.
     Подивився козак собi  пiд руку, там  вже  бiля  мушкета  лежить  чорний
псище, нiби мушкет сторожу?.
     "А  часом  цi  сестрицi  не вiдьми? "  - Якось весело  подумав Омелько,
сьорбаючи густий  борщ  i  шукаючи язиком шматочки  засмаженого  сала. I  не
знаходив. Неймовiрно смачний запах смаженого сала був, а самого сала в борщi
- анi крихти. Дуже здивувало воно, та не став питати нiчого в сестер. Чи вiд
гарячого густого борщу, чи  вiд чарчини оковито?, а така бадьорiсть (веселi?
просто!  )  розлилася  по всьому тiлу. Тушена  воловина з  грибами ще додала
насолоди  утробi,  аж  спiвати  захотiлось.  Як  ото чарчину перехилив, душа
усмiхнулась. Вiдiгнала оковита  турботи i горе кудись за  туманний  обрiй  -
вiдпливли  i щезли  i  татари,  i побратими,  i нещаснi  бранки. Все навколо
прояснiшало.  Добре стало видно всiх гуляк. I не  вищала скрипка, а  спiвала
просто  людським  голосом. Бубон перестав калатати так-сяк, а  бив  дзвiнко,
просто ноги  пiдштовхував до танцю.  Розламуючи  найбiльшого  рака,  Омелько
подивився лiворуч i дуже здивувався  - на кiнцi дубового  ослону сидiло тро?
вiзникiв з ярмарку. Крайнiй тримав в'яленого рибця, такого блискучого, немов
черкеський чингал. Крiзь проколотi очi рибця телiпався уривок шворки.
     "Чи не моя то мотузочка? -  Подумав  Омелько.  -  Пiду подивлюсь. "  I,
схопивши мушкет i баклагу, пiдвiвся зi свого ослiнчика.
     - Пане отамане, пане отамане!!! - Загорлали корчемнi гультя? i тягли до
нього порожнi чарки. - Сiдайте до нас!
     Гультя?  посунулись  по  лавi,  звiльняючи   мiсце  Омельковi.  Крайню,
пухкеньку приблудну молодичку зiштовхнули з лави.
     Чорний собака теж пiдскочив до галасливого столу. А молодичка постояла,
постояла та й, пiдскочивши до козака, гепнулась йому на колiна.
     Омелько обережно поставив чарку на стiл, схопив молодицю за  поперек i,
не сходячи з мiсця, високо пiдняв ?? i пересадовив на колiна сусiду.
     - Ого-го! Оце  сила!  Оце руки!  -  Загорлали гультя?. -  Залiзний  пан
отаман!  Слава отаману! Слава! Слава! - Ляпали  долонями по  мокрих  дошках,
тупотiли ногами. Скрипаль i бубонист просто нахилились над  Омельком i тнули
веселу музику. Аж ноги в козака самi пiдскакували.
     Омелько твердою рукою  наливав зi  сво?? баклаги оковиту  в гультяйськi
чарки. I кра?м ока зиркав на рибця в руках пелехатого вiзника. Це  таки його
рибець, його мотузка. Вiн сам на не? насиляв по десятку рибцiв.
     Випили  по чарцi, i хотiв  Омелько  спитати в гультя?в, чи  вони самi в
нього на ярмарку рибу купували, чи в якихось перекупок.  Але не став питати,
бо нараз  густо  запахло смаженим салом.  Вся корчма вщерть  виповнилась тим
спокусливим духом. Обернувся до печi - середульша, пузата, перекида? широким
ножем з велико? пательнi я?чню на  тацю. Молодша сестричка бере  тацю i несе
до його столу.
     Омельковi  вiд виду  золотих  жовткiв  та  прозорого сала,  вiд  запаху
свiжатини ледь серце не зайшлося  - рокiв два тако? домашньо? я?чнi вiн i не
нюхав, i не куштував.
     Козак  зразу ж полишив галасливу компанiю. Вломив здоровий шмат  хлiба,
пiдхопив  ним  жовток, шмат сала  i  цiлий  жмак  золото?  всмажено? цибулi.
Хрумтiла  на  зубах  цибуля. Розтавав пухкий  хлiб.  Хрупала шкоринка. Добре
посолений  сiрою  сiллю жовток був незмiрною  насолодою. Закортiло до всього
цього  розкiшного  смакування  ще  й  чарчину  перехилити.  Останню. Нахилив
баклагу i лише пiвчарки нацiдив. I не засмутився вiд того. I так йому добре,
а заливати  очi  оковитою йому, Баламуту,  не  годиться. Всi у  Великiм Лузi
знали, що Баламут  нiколи не впивався -  нiхто його не бачив на землi, нiхто
не пам'ятав, щоб  вiн непотрiбство якесь п'яне варнякав. Отож одним  ковтком
спорожнив чарчину. I  тiльки оковита досягла  шлунка, як просто вогнем пiшло
по всьому тiлу, напружило всi м'язи i враз наче ото, як покришку з киплячого
казана зняли, i вийшла пара - отак Омелька полишили всi сили.
     I чорний пес враз схопив зi столу, просто з миски, печену воловину.
     "Отру?ли, чортовi  сестри...  Пропав я  нi  за цапову душу... " - встиг
подумати Омелько, опадаючи на стiл у солодкому безсиллi.
     Старша  сестра стала над козаком, потягла за вухо i перевернула  голову
на другий бiк.
     - Еге, дiвчата... Впилось наше золотце... Нумо мерщiй тягнiть...
     Чорнокоса  дiвчина  та ?? черевата сестра пiдхопили пiд руки Омелька  i
потягли до  комiрчини. У комiрчинi  вони  його  штовхнули  на  старосвiтське
дубове лiжко. I зразу ж кинулись нишпорити по його одягу.
     Спочатку  глиняний  свiтильник  тримала  вагiтна  сестриця, а  старша i
молодша   заволодiли  всiма  Омельковими  добрами.  Старша  нiяк  не   могла
намилуватись широким срiбним поясом, що його пiд каптаном носив козак. Дiвка
витягла iз пiхов кривий турецький чингал  i крутила ним,  i його  дзеркальне
лезо вiд свiтильника пускало зайчики  по  стiнах. I окуту  срiблом порошницю
вiдкрили i понюхали. Почали чхати, кленучи бойове зiлля.
     Стягли каптан з козака, i старша сказала:
     - Каптан новий, трохи мулом зашмарований  та сильно  болотом  смердить.
Сукно вiдмiнне - лунське.  Як випрати i випрасувати, то не менше трьох монет
вiзьмемо...
     Середульша  висмикнула патичок  з петлi,  розкрутила  очкура  i  почала
стягати з козака шаровари.
     Вдова  все роздивлялась карбований срiбний  пояс i, не пiдводячи  очей,
спитала у черевато?.
     - Шаровари чогось вартi?
     - Шароварам цiна  базарна...  А от  у шароварах  рiч  дуже цiнна-а-а...
Подивiться, сестрички.
     - Ой матiнко, яке воно велике! - Зойкнула дiвка.
     - Добра  штука, як головка в баса! - Поважно зазначила старша сестра. А
тодi молодшiй. - Ми з сестрою  цi забавки зна?мо. I  тобi вже  час.  Ми тобi
його першiй вiдступа?мо.
     - Я боюся...
     -  Тю  на тебе!  -  Скрикнула вагiтна. - Як ти така ляклива, то  тодi я
перша!
 - I почала розкручувати пояс, кинула фартушину на козуб, запаску на
дiжку i здерла з себе сорочку.
     - Пiдожди, не квапся. Ми удвох почнемо,  а мала тодi нехай приста?! - I
шинкарка скинула з себе геть усе, крiм намiтки,
     Подивилась на молодшу сестру.
     -  Ти  подивись  на  не?  - ну  тобi чисто черниця! Ану  розбирайся! Та
свiтильник  на решето постав. Та обережно, бо ще менi корчму спалиш... А ми,
сестричко,  - це  вона до черевато?, - покладiмо його  на лiжко... Та важкий
же, собака...
     - I  не  кажи, сестро!  М'язи у  нього  як вилитi.  I, дивися,  весь  у
рубцях... Ось вiд  шаблi рубець... ось вiд кулi... А цей вiд чого? Я щось не
второпаю...
     - Це його залiзом розпеченим мордували... I дивися, досi живий!
     - А сьогоднi, як дума?ш, виживе?..
     - Побачимо, сестричко... Ану,  мала! Знiмай зi  свого судженого гайтан.
Щоб вiн нашим чарам не завадив.
     Дiвка,  вже розiбрана, пiдскочила  до Омелька  i обома руками  стягла з
його ши?  шовковий  шнурок  iз  кам'яним  хрестиком.  Передала  його старшiй
сестрицi.  Та  обережно, самими пучками взялась за  шовкову шворку  i почала
уважно роздивлятись.
     - ?й же, я такого не бачила! I камiнь якийсь зелений. Часом не смарагд?
I скiльки ж вiн може коштувати?.. Перший раз бачу...
     -  I я перший раз бачу, - вiдказала молодша, нахилившись над Омельком i
потягуючи за ?ство обпо?ного бiйця.
     - Що ти там  робиш?! Що то значить молоде, дурне, не  навчене. Хто ж до
себе спочатку  тягне? Треба ту шкiрку вiдтягувати назад, розкривати, а потiм
закривати...  Ось так, ось  так, ось так!...  - Почала черевата роз'ятрювати
чоловiче ?ство. Губу закусила, очi примружила i важко дихала.
     - Ану, дiвчата! - Розсердилась старша, - Не дрочiть,  бо  вилл? сiм'я -
нiчого нам не дiстанеться...
     - Сестрице, - докiрливо  перебила  ?? середульша,  легенько перебираючи
пальцями по ?ству, мов по сопiлцi, - та в нього таке коромисло, що ми ще всi
втрьох на  ньому погойда?мося...  без перерви... Повiр менi. Я ?х всiх краще
тебе знаю.
     - Авже. Хто на тебе моргне, ти тому й даси...
     - Тобi що  -  завидки? Що,  я в тебе  кого вiдбила? - У цю мить рипнули
дверi, i в комiрчину прослизнув чорний пес. I зразу пхнувся мордою у пахвину
козаковi.
     Вiд дотику  холодного  мокрого собачого  носа  козак  враз пiдвiвся  на
лiктях  i з жахом подивився на  свiй натiльний хрест у руках голо? шинкарки.
Потiм побачив череп-свiтильник  у руках голо? дiвки.  Омелько розкрив  рота,
щоб крикнути, але  жах стис йому  горло.  Хапав  ротом  повiтря, але марно -
повiтря не проходило в легенi. З останнiх сил, зi страху, схопився Омелько i
вжучив обома кулаками.
     Шинкарка впала навзнак,  дiвчина гепнулась боком на кошик. Але  вагiтна
вчепилась  ззаду  в  горло козаковi.  Дихання  в  Омелька  не  стало  i  вiн
перепнувся через  шинкарку,  вдарився  головою  об  дiжку. У головi  запекло
вогнем,  перед  очима попливли червонi плями. Крiзь червоний морок бачив, що
дiвчина вже пiднялась i людським черепом замаху?ться йому в лице. Вiдчув, як
ногу  нижче  колiна прихопив iклами чорний пес. I вдова  схилилась над ним i
примiря?ться  його  турецьким чингалом, щоб  вiдтяти йому  ?ство...  Омелько
дотягся з неймовiрним зусиллям до ?? намiтки, щосили шарпонув. I в ту ж мить
горло Омельковi вiдпустило, i вiн вiдчайдушно заволав....
     То йому  здалося, що  вiн закричав,  бо насправдi вiн лише  захрипiв  i
розкрив очi.
     Лежав на пожарищi. У  правицi  тримав  мушкет,  лiвицею  не  в  намiтку
вiдьмину вчепився, а затис ремiнь вуздечки.
     А чорний  пес  здоровенний,  просто таки  прездоровий,  вхопив  його за
шаровари  i  тягне,  аж  тканина трiщить.  Ледь звiвся на ноги Омелько, бо i
руки, i ноги в нього помлiли, подубiли.  Озирнувся  на  всi боки. Над купами
обвуглено? глини, та чорного  вугiлля  та сизого  попелу  здiймалося  кiлька
обгорiлих, закопчених коминiв. Подихи легенького вiтерцю здiймали той  попiл
сивим туманом. На витолоченiм i обгорiлiм  споришi  лежало  кiлька  хуторян.
Один  мертвяк закляк посеред дороги  i  не випускав iз мертвих пальцiв добру
сокиру.
     Козак ступив  у бiк мерця, щоб взяти сокиру. Та псище прихопив його вже
за полу каптану i потягнув у iнший бiк.
     Омелько  послухався пса  i  пiшов  туди,  куди  той  тяг. Намагався  не
дивитись  на  побитих людей.  "Що дивитись? Треба скудельницю  копати  та  й
покласти туди християн... Ну невже таки нi одна душа не врятувалась?... "
     Пес привiв Омелька до колодязя з журавлем. Тiльки пiдiйшли до колодязя,
зразу став лабетами на зруб i зазирав у колодязь.
     Омелько й собi нахилився над колодязем i побачив: треба лiзти.
     Припнув коня  до  колодязного стовпа. Мушкета  спер  на зруб. Роззувся,
закасав шаровари та й полiз у дiрку.
     Пес  лапи  на  зруб  поклав,  зазирав у  темний  колодязь i  повискував
нетерпляче, ще й хвостом метеляв. Як би чекав когось.
     Зрештою, за  якийсь час вилiз козак iз колодязя. Утер пiт з  чола, став
босими ногами на зруб та й почав  жердину  iз  цебром тягти. Помалу витягав,
обережно, з передихом.
     А пес, як не сказиться, все бiга?  навколо  зруба,  пiдiйма?ться дибки,
зазира? в колодязь, скавулить.
     Зрештою, витяг Омелько у цебрi ледь живого хлопчика. Не так  вже й, щоб
у цебрi. Вже той хлопчик у цебро не влазив.  Омелько посадовив його на цебро
та й до жердини прив'язав сво?м шовковим поясом. Вiдв'язав хлопчика, взяв на
руки. А  пес  скаче, хлопчиковi п'яти  облизу?, козаковi  руки. Хлопчик ледь
губами ворушить - замерз, задубiв, мокрий наскрiзь,  вода з нього  чурить, а
посмiха?ться все ж до собаки.
     - Собака твiй?
     - Нi. Собака  дядька Семена. Вiн у дубовiм гаю свиней випасав. До нас у
гостi приходив, бо наша хата коло гаю.
     - Тво? у гаю сховались?
     - Нi. Не встигли. Тата й маму татари взяли. Дiда й бабу порубали.
     - Отако?... Ну  скидай сво? кармазини, та вигрiвайся  пiд сонцем... А я
коня попораю та щось пошука?мо покрiпитись.
     Що  малий так задубiв, то й не був спроможний  сорочку  свою, ослизлу в
зеленi, зняти, то Омелько роздяг його i посадовив на свiй згорнутий пояс.
     - Та  дивися -  весь час повертайся до сонця то спереду, то  ззаду. Щоб
усе тiло прогрiлось.
     Омелько  розсiдлав коня, обдивився всього, всього  -  вiд вух до копит.
Притрусив iз  порохiвницi  порошком  плавуна  рану вiд татарсько? стрiли  на
соколку. Iз саков вийняв торбину i зi здивуванням подивився на не?
     - А звiдки це в мене? Це не моя торбинка. Подивимося!..
     Розкрив  торбу Омелько i витяг iз не? тонкого полотна вишиванку. Тiльки
червоною  ниткою пекучою  розстилався вибагливий вiзерунок. "Коли, коли вона
пiдклала?  Як  Буланка  укоськала? Та вiн же нiкого, крiм мене... Та куди я,
дурень, дивився?! "
     - Я ?сти хочу.
     - Га?! - Очманiло скинувся Омелько. - Що тобi?
     - Я ?сти хочу.
     - Зачекай,  тут щось ще ?!! - Омелько поворушив рукою в  торбi i  витяг
пакуночок, загорнутий у хустинку. - Ось тобi  бубликiв в'язка. Пригощайся. А
менi треба коня напо?ти та нагодувати. Бо кiнь козаковi перший товариш.
     Малий взяв бублики, притис до грудей,  нюхав,  облизував губи  i ковтав
слину. Аж сльози на очi накотились, але не  вкусив жодного бублика нi  разу,
поки Омелько не попорав Буланка, не вмився i не втерся хустиною. Тiльки коли
козак сiв навпроти малого, тодi вiн вп'явся у бублик зубами.
     Омелько й собi вломив бублика з низки. Вiн смакував, той бублик i йому,
аж сльози на очi навертались, як вiн згадував останню розмову з бубличницею.
Коли  Омелько  побачив, що  малий домина?  третiй бублик, вiн забрав  в'язку
назад. Малий, здавалось, залл?ться сльозами.
     - Не можна з голоду  зразу на?датись. Коли  я в сарацинiв був у полонi,
то якось ми йшли через пiски i так випало, що лишились ми без ?жi. Вода, хоч
i погана у козячих мiхах, була. I от ми йшли з водою, а без  ?жi. I нiхто не
сконав. А як прийшли до оазу, то тi, хто накинувся  на ?жу,  той i сконав. Я
якось,  Божою  волею,  утримався  вiд  ненажерства i  не тiльки  не  мучився
кишками, а й утiк iз тих страшних кра?в.
     - А що то таке оаза - це як ото за?зд, де всяку ?жу продають?
     -  Нi, хлопче.  Це коли серед пiскiв  i  каменю в якiйсь  улоговинi б'?
джерело.  Тодi  там виростають  такi дерева  пальми. У  них  голий стовбур i
високий.  Гiлок  нема? жодно?.  Замiсть  гiлок  з вершка  стовбура  вироста?
здоровенне листя. Уяви собi - одним листом можна накрити мажу з волами!
     - Листя таке широке?.. Як лопухове?
     -  Нi!  Таке довге. Ну, як би тобi сказати, на  що воно схоже... Зна?ш,
малий, воно схоже на лист папоротi... - Омелько потяг носом.
     - Що це таке - смаженим салом так сильно пахне? Чи менi мариться?
     - Там за горбом  згорiла клуня дуки  Савки. Я сам бачив, як татари туди
нагаями i дардами свиней загнали i пiдпалили.  Свинi так кричали, що я  злiз
iз  дереза i  хотiв у гай утекти. А татари  мене  побачили. Я тодi  на хутiр
побiг i залiз у колодязь...
     - Переверни штани й сорочку, щоб добре висохли, а  я для всякого случаю
мушкет споряджу.
     Коли козак  осiдлав коня, вiн посадовив хлопчика в сiдло, взяв  у  руки
мушкет iз запаленим  нотом i цмокнув коневi. Кiнь рушив за хазя?ном. Пес теж
крутився коло них.
     Пiднялись на пагорб i побачили внизу такi згарища, як i з цього боку.
     - Бодай не дiждали, сучi пси! - Омелько прискорив кроки.
     Зразу  пiд  схилом  було  найбiльше  згарище.  Здоровенна  кругла  купа
перегорiлих  болонкiв та товстенних шматiв обпаленi,  закопчено? глини.  Вiд
чорно?  купи  розпливався   довкола  густий  i   масний  запах,  нiби   чад,
перепаленого м'яса i сала.
     Якщо  всi  згарища вичахли i тiльки попiл  вiд вiтру крутився часом, то
тут  у  кiлькох  мiсцях  з-пiд  золи  блимали червонi  жаринки.  Потрiскував
пiдгораючий смалець, i нестерпно смердiло спаленими ратицями.
     На  цьому,  ще  пихкаючому  синiм  чадом,  згарищi  вже греблося кiлька
здичавiлих собак, i стрибали й сварились мiж собою ворони.
     Чорний пес загавкотiв на цих приблуд, а вони всi стали на нього брехати
з таким завзяттям, що аж у вухах лящало.
     Омелько кiлька  разiв так хльоснув  нагайкою, так стрельнув вузлованою,
що  ворони зразу  знялись, а  собаки,  хоч  i огризаючись, а все ж  вiдiйшли
подалi.
     - Якби оцих свиней люди ?ли, скiльки б днiв вони ?ли.
     Омелько нiчого не сказав, тiльки махнув нага?м.
     Хлопчик незграбно спробував злiзти з коня i впав.
     - Ну що, джуро мiй молоденький, не  забився? - Пiдхопив i поставив його
на ноги козак.
     - Нi, не забився...  Тiльки знов ?сти так захотiлось... бо  тут печенею
пахне...
     - Брехати  тобi не буду - я теж ?сти захотiв. Але ми не можемо i крихти
звiдсiль взяти,  поки все не вислiдимо. Це зробили татари. Бо ?м ?хнiй закон
свиню не дозволя? нi  тримати, анi вживати.  То хiба вони  це нам пригощення
приготували? Татари хитрi й пiдступнi: не може бути, щоб вони яко?сь мерзоти
не зробили. Щось вони таки втнули...
     - А що вони могли утнути?
     - Звiдки я знаю?! Треба добре, добре все оглянути.
     Кiнь занепоко?но вихав i вiд  запаху пожежi, i  вiд брехоту  здичавiлих
псiв. I Омелько прив'язав Буланка до  обгорiло? вишнi.  Тонкi  гiлки гнулися
вiд щедрого  врожаю вишень.  Вишнi були всi попеченi  i вкритi чорною жирною
кiптявою. Вишнi пахли смальцем.
     Де голiруч, де дрючком,  а де  сокирою,  тi?ю,  що  лежала  на  хуторi,
Омелько потроху розваляв верх згарища.
     Пiд  залишками будiвлi, одна на однiй, розчавленi, спеченi  й обвугленi
начорно свинi, пiдсвинки, поросята.
     Омелько просунув товстенну жердину пiд обвуглених поросят. Якось  дивно
вони в одному мiсцi скупчились. Пiдважив  жердиною i вiдвернув набiк товстий
пласт iз вугiлля i обгорiлих поросят.
     - Дядьку Семене! - Заволав хлопчик не сво?м голосом.
     Омелько  Баламут  вiдпустив  жердину, зняв шапку i  перехрестився. Взяв
хлопчика за плечi.
     - Допоможи  менi  все глиною  закидати.  Щоб нi пси, нi  ворони його не
по?ли. Не плач! Дядьку Семену  вже нiчим не поможеш. Царство йому небесне та
упокiй його душi!
     I козак та хлопчик заходилися загрiбати свинопаса i його поросят.
     А чорний пес,  видно  таки якимось сво?м  собачим  вiрним нюхом упiзнав
свого господаря. Шерсть йому на  чубку стала дибки,  вiн сiв на  заднi лапи,
задер морду i завив з такою силою i тугою, що Омелько аж здригнувся.
     Хлопчика вiд завивання пса почало тiпати, вiн  цокотiв зубами, вчепився
в рукав Омелька.
     - Ой боюся, ой боюся! Татари вернуться i нас пiдсмажать.
     - Не  бiйся татарина. От ми полагодимо тут  все та й  по?демо у Великий
Луг. А там вловимо татарина i, щоб ти його не боявся, втопимо, як курку.
     - А чого втопимо?
     -  Бо татарин  сучий син, вогнем  його  не  зляка?ш.  А води вiн  ще як
бо?ться!
     - Ой я боюся, все одно боюся!..
     - Не бiйся! Щоб ти не боявся, то будь менi сином!
     - А мiй батько не помер! Його татари забрали...
     - Твоя правда, малий. Тодi будь менi названим сином. Згода?
     - Згода!
     -  Ну, якщо згода, то тодi мiй син, названий, не може боятись татар. Бо
я, твiй  названий батько, Омелько Баламут, нiколи не боявся нi  татарина, нi
турка. Стерегтися ?х треба, а боятись ?х козак не може. От ти зна?ш, скiльки
менi було  рокiв, як  я першого татарина впорав? У  мене тiльки  вуса почали
пробиватись.  Я тодi тiльки  просився в парубоцьку  громаду. Менi  пообiцяли
порадитись пiсля Покрови, коли почнуть на досвiтки збиратись.  Так ото в наш
край того  лiта  продерлися якiсь  шаленi ?хнi вiдчайдухи.  А  я  в  лiсi  з
козаками  здибався. ?демо ми лiсовою  дорогою,  i на нас  татари  вискочили!
Почався  гармидер, що ну! I в тому гармидерi я одним тiльки козацьким списом
(свого не було! ) з  одного удару вiдправив татарина  в пекло. Тут гармидер,
смерть i  валт, а я пiдiбрався до вбитого, стягнув з  нього лук i  стрiли. З
такого тугого лука я вперше стрiляв. I першою ж стрiлою зняв iз коня зацного
татарина! А  вже  з  того  татарського  дуки  я здер  кольчугу  iз  сталевим
зерцалом, що й слiв не ма? описати! Бiльше в бою я нi з кого не злупив тако?
прекрасно? здобичi!..  От  яка iсторiя... Тепер сiдаймо  на коня i  ?дьмо до
людей.  Будеш  менi поводирем,  бо я  не знаю, де тут найбiльший городок  iз
заборолами.
     - Я знаю, я знаю!  Ми  з дiдом  та бабою  туди на ярмарок ходили. Я там
живого ведмедя бачив. Вiн  танцював пiд дуду... Батьку, а пес  Бубка?! Як ми
без нього?
     - Вiн тебе порятував, значить тепер, коли його хазя?на спекли, ма? тебе
за  хазя?на признати. А як нi,  то й не клич  його: така його собача доля  -
бути без хазя?на...
     У  полудень, коли вони спинились  напо?ти i попасти коня бiля прозорого
джерела,  ?х  наздогнав  чорний  пес Бубка. Лащився  до  малого, облизував i
повискував.
     -  От  бачиш, синку!  Як я  тобi й  казав, тепер  вiн  признав тебе  за
хазя?на. На, пригости його бубликом. Багато не давай - дай кусничок.
     - А чого? Менi Бубцi не шкода i цiлий бублик дати.
     - Е  нi, синку! Цiлий  бублик -  то  ?жа,  а  маленький  кусничок  -  i
пригощення, i нагорода. До всяко? божо? тварi  ?? закон треба вживати. Будеш
знати всi  закони - будеш мудрим, як цар Соломон. Вчися, а я  що  знаю, тобi
передам.  ...  Пiд вечiр,  голоднi i змученi,  дiстались вони  до  мiстечка.
Володарi його добре укрiпили справними заборолами  дубовими, вмащеними бiлою
глиною. Навiть двi рубленi башти над воротами поставили.  Здалеку i вибiленi
заборола, i башти здавались кам'яними.
     А  передмiстя  все,  до  щенту,  було  розбите, сплюндроване  i спалене
ординцями.
     По дорозi до мiстечка верхiвцi про?хали через ще два хутори. Нi поживи!
Нi води не могли напитись! В один колодязь ординцi побитих дiтей покидали, у
другий  -  поколотих свиней, козу  i порубаного  собаку.  Всякий посуд  було
потрощено,  дiжки  з медом  порубано,  як  де  був  великий казан,  то  його
попробивали келепом.
     На  останньому  хуторi  знайшли  два  добрi,  окованi хорошим  залiзом,
заступи.
     -  Ех,  якби  нам сьогоднi  вранцi  цi  заступи...  -  Бiдкався Омелько
Баламут.
 - Ми б ото людей по-людськи поховали. Нiчого! У мiстечку переночу?мо,
зробимо запаси i повернемося на  твiй хутiр i похова?мо... А  потiм  по?демо
мо?х  хлопцiв  шукати. Як знайдемо -  похова?мо. А  не  знайдемо  - панахиду
замовимо.
     У мiстечку  люди  сидiли один  в  одного просто на головi.  Бо  з  усiх
околиць таки встигло багато люду сховатись.
     А Омельковi довго залога не вiдчиняла ворота - все сумнiвались, а чи не
привiв козак на хвостi ординцiв?
     Коли козак iз хлопчиком та собакою зрештою  опинились за стiнами, то на
нього  всi  накинулись  -  що вiн бачив, що  зна?,  де був?  Все ?м розповiв
Омелько. Хто голосив, як довiдався, що сталося на хуторах, де жили ?х родичi
чи куми, хто приголомшено мовчав. Але всi вголос дивувались, як його сонного
перенiс вiд Гнилого Броду вiрний Буланко за нiч на цiлих шiстдесят миль.
     Дiлились iз Омельком хто чим мiг. Хоча видно було по людях, що вони тут
не розкошували.
     Та коли  козак почав  закликати чоловiкiв по?хати  завтра на  хутори та
поховати замордованих, поволi товариство розсмокталося, наче його й не було.
А жiнкам самим з козаком не годиться бесiдувати. То й вони порозходилися.
     Найдовше  лишалася стара баба, все в малого розпитувала, що на  ?хньому
хуторi сталося.  Перед тим, як  i  самiй  пiти, вона,  не  обертаючи лиця до
Омелька, проказала:
     - Не гнiвися на людей. Тут люди залежнi. Ми не козаки. Пани над нами, i
слуги в них  лютi. На хуторах жили прийшлi люди. Вони нашому пановi були, як
кiстка в горлi. Нiхто наче й не жене на панський  лан,  а всi пiдуть  завтра
панську пшеницю  жати. Всi в нього в руцi. I стережися -  панськi похлiбники
за кожним  тво?м кроком стежать. По  тебе сотник сво?х  гайдукiв не прислав,
бо,  певно, в  карти  гра?.  Як  програ?ться  та проспиться,  зразу за тобою
прийдуть. Бувай здоров, соколе! Хай тобi Бог помага?!
     - Ходiть здоровi, матiнко! Спасибi за слово - а дiло тепер мо?.
     Омелько зняв каптан. Поклав одну полу на призьбу.
     - Лягай, синку, бо досвiта нам тiкати... - прошепотiв козак, обгортаючи
другою полою хлопчика.
     - А я не хочу спати, - ще тихiше прошепотiв малий.
     - Тодi  пильнуй,  чи пiдходитиме  хто до коня. Зараз мiсяць ще в силi -
добре видно.
     Козак послабив пiдпругу Буланковi i щез у дверях корчми.
     За останню "пулку" взяв сулiю оковито? i почав частувати. Говорив усiм:
"Як все пропало, то хоч людей почастую i себе потiшу. Ну, i хлопцiв пом'яну.
Добрi були козаки. Упокой, Господи, ?хнi душi! "
     Коли  товариство добре пiдпило, Омелько  поставив  корчмаревi у заставу
свiй срiбний пояс.  За це корчемнi гостi, а  серед них  i стражники сотника,
одержали вiдро  оковито?.  Гульня  пiшла справжня.  I тодi  Омелько забрав у
корчмаря мiдний добрий казанок, торбу солi, торбу борошна i баклагу горiлки.
     - Нiхто не пiдступався до коня? - Прошепотiв Омелько на вухо малому.
     - Крутились якiсь дво?, та Бубка не пiдпустив.
     - Ви в мене молодцi! Тепер головне - вийти за стiну.
     Тi?? ночi Омелько був фортунний - тiльки  почало  сiрiти, вiн посадовив
хлопчика на коня i пiдiйшов до брами. Там куняло дво? пiдпилих стражiв. Вони
й вiдкрили браму без зайвих балачок.
     - Батьку, ми ?демо до Гнилого Броду? Тодi я спатиму...
     - ?й же, ти таки мiй син! Спи! Не бiйся - я тебе триматиму мiцно....



     Омелько  тримав хлопчика мiцно, а той,  схиливши бiляву голову на  сво?
лiве плече, мiцно спав.
     Козак не став вертати на попереднiй шлях, що йшов через спаленi хутори.
Напевно знав: за?дуть на рiдний хутiр хлопчика - малий  прокинеться. А цього
не повинно бути.  Зараз - подалi вiд  згадок про бiду.  Зараз потрiбне  щось
таке, щоб вiн не тiльки  не думав,  а  й  не згадував про свою  бiду. Щоб не
почав сам себе жалiти. Треба так його навчити, щоб iнших жалiв. I знав, i те
добре пам'ятав Омелько  з  усiх сво?х  бойовищ  i мандрiв:  хто починав себе
жалiти - той швидше  й пропадав.  Думаючи отакi думи та пригадуючи всiх,  iз
ким  вiн  поруч воював  та  мандрував  i  в Уграх, i  в Сербi?,  i  в  землi
мавританськiй, перебираючи в пам'ятi  ?хнi смертi  й  погибель, незчувся, як
широкий шлях розiйшовся на двi дороги.
     Праворуч  - просто  на захiд, лiворуч -  стелилась  дорога на  пiвдень.
Захiдна  дорога золотавим пасом  змi?лась межи лiсистими пагорбами. Пiвденна
простелилась  межи золотих  ланiв пшеницi рiвним попелястим  пасом.  Пшениця
обсипалась.
     Бiля  самiсiнько? дороги  на  закурених  будяках  сидiла  сила  силенна
горобцiв. Навiть не цвiрiнькали - так обважнiли, так вола зерном понабивали.
     "Бач, скiльки люди  тяглися вчасно  виорати, посiяти... А як вродило! I
кому дiсталось - горобцям, голубам та мишам... Де ж тепер тi? славнi? женцi?
Чи вже ?х пригнали до степу?... "
     Омелько iз  серцем  згадав, як вiн  ото умовляв канiвських молодцiв  не
приставати до литовського  гетьмана, не найматись на вiйну проти  царя. Хiба
не вiн ?м казав: "Ви всi пiдете за  гетьманом,  а татари  на?дуть! У них тут
скрiзь вуха та очi... Хто  з купцiв сам розповiсть, а яких вони пiдкуплять -
вiрменину та греку аби була дзвiнка монета. А за що: за пораду, чи за зраду,
чи за товар - без рiзницi. "  Йому на те канiвцi та  черкасцi: "Тобi добре -
он вам якi ?зi випали! Ви вже он скiльки осетрiв напластали. А  в  нас  однi
йоржi та червiньки. А жити якось треба... "
     Татари й наскочили! Правда, сюди -  на розграниччя з Галичиною. Але хто
зна?: може, iнша орда й на  канiвськi села проскочила?  I тепер  там люту? i
шмату? Укра?ну?! "
     Поки вiн так розмiрковував, стерня i полукiпки скiнчились.
     Тепер  обабiч дороги пшениця була  геть витолочена,  i далi  в нiй були
витоптанi ходи.
     Омелько, не спиняючись, вдивлявся i вдивлявся в отi  слiди копит, босих
нiг  i  слiди-смуги,  протягнутi  в  пилюцi.  I зразу бачив, де кого  руками
схопили, а кого де заарканили i на арканi по хлiбу тягли.
     У побитих, потоптаних хлiбах ходили й пурхали голуби та горобцi. Навiть
перепiлки безбоязно снували у сплутанiй соломi.
     "Прокляття нам, а птаству - бенкет!  Тут горобцi  пшеницю жеруть, а там
шулiки та ворони мо?м побратимам очi видзьобують... "
     Здавалось, що дорога так  i йтиме по  рiвному.  Та ось  почався ухил, i
наче здалеку  повiяло легенько прохолодою. Потiм дорога ще бiльше нахилилась
униз у глибоку долину.
     Омелько насторожився. Спинив коня.
     Пес зразу  ж прилiг у затiнку вiд  Буланка, поклав морду  на  лабети  i
висолопив довжелезного рожевого язика.
     Просто  над  вершником  пронеслися  сизi  голуби, жорстко, зi  свистом,
розбиваючи повiтря.
     На шум пташиних крил  пес i  не звернув уваги. Але ось  нашорошив вуха,
пiдвiв морду i вмить скочив.
     I  тут  внизу, в долинi, з того боку, куди  повiвав  вiтерець, почулось
мукання i ревiння.
     Малий прокинувся ранiше, нiж Омелько встиг його розбудити.
     - Татари?!
     - Побачимо, як подивимося. Тримайся добре!
     Омелько ще на хвилю  затримався, викресавши вогню та заправивши  нота в
курок самопалу.
     Тихим переливчастим свистом пустив Буланка в розмашисту рись.
     Коров'яче  ревiння з  правого  боку  з  улоговини  за  пшеничним  ланом
посилювалось. Наближалось. Нiби хто гнав корови навперейми подорожнiм.
     Тому  Омелько пустив Буланка чвалом. I пес  гнав за конем, нiби справдi
хорт.
     Омелько обернувся i крiзь  жовтий туман  гарячо? куряви побачив корови,
що важким чвалом вибiгали на дорогу.
     Людей нiде нiяких не було. Нi наших, нi татар. Нiкого й  нiчого. Тiльки
корови гнали за ними по дорозi важким незграбним чвалом.
     Налякано знялося обважнiле вiд пшеницi птаство.
     - Ну, синку, попали ми з тобою.
     Малий не мiг визирнути з-за Омелька i злякано прокричав:
     - Татари корови женуть!
     - Корови самi  бiжать, бо не подо?нi. У них вим'я запалилося. От вони й
ревуть, щоб ми ?х подо?ли.
     - Я вмiю до?ти. Давайте спинимося i подо?мо.
     - Нi! Зараз не можна. Треба ?х вiдвести туди, де ? до чого припнути. Бо
корови  чужi,  i  ?м страшенно  болить вим'я.  Почнеш до?ти  -  ще  сильнiше
болiтиме. А воно скотина - може вдарити рогом.
     Все  ще  не виймаючи   нота  з курка  самопалу, направив козак  коня на
леваду до купи вербичок. Корови потупотiли за ним.
     Тут  Омелько   спiшився  i,  прихиливши  самопал  до  верби,  заходився
засилювати i припинати худобу до стовбурiв.
     - Синку! Нумо мерщiй, бери оту руду. Та легенько, не тягни рвучко.
     Тiльки козак  i хлопчик взялися за  дiйки, як чорна корова  застогнала,
заревла, аж кiнь шарпонувся набiк. А хлопцевi аж ноги i руки заклякли.
     - Не бiйся! Починай. Нам ще сьогоднi треба поховати хлопцiв.
     Омелько знав, що робив, коли мiцно прив'язував скотину до дерева.
     Корови ревли вiд болю, а одна, чорна, що найсильнiше ревла, захарчала i
завалилась на бiк, тiльки шия й голова задерлися вгору, бо линва тримала.
     За кожним  рухом "доярiв" з дiйок  чвиркало молоко,  змiшане з гно?м та
кров'ю.
     -  Синку! Дивися, на  ноги  собi не  бризни  - виразки  ще нападуть!  -
Голосно повчав Омелько,  а  сам кра?м ока дивився, як малий  тягне i стиска?
дiйки i чвирка? подалi загнилим кривавим молоком.
     "Беручкий,  тьху, тьху, тьху!  Щоб  не  наврочити! Невже  менi  таки  з
хлопцем пощастило? "
     Коли корови були  подо?нi, Омелько повiдв'язував ?х.  А сам з хлопчиком
поспiшив до баюрини з водою, щоб обполоснути руки.
     Пес попхався  до смердючо? закаляно? трави. Омелько на нього крикнув, i
пес, огинаючись, нехотя вiдступив.
     Коли мандрiвцi рушили далi по дорозi, за ними потопали  чотири  корови.
П'ята так i не пiдвелася.
     - Треба дорiзати... А, може, оклига??..
     Омелько гостро свиснув, i Буланко пiшов, пiшов бадьорою риссю.
     Хлопчик  вивернувся  i з-пiд руки козака побачив, як швидко вiдпливають
назад незжатi ниви, корови закриваються пеленою густо? куряви.
     I скоро вже не було нi ланiв, й нi якого iншого знаку людсько? працi.
     Здавалося б, починалась пустош, i шлях мав звузитись. Та, навпаки, шлях
все  розширювався.  I  обабiч  шляху траву було  витолочено, i вона  припала
товстим шаром рудуватого пилу.
     Лише один раз спинилися, точнiсiнько в полудень. Омелько пiдвiв Буланка
до маленького  джерельця, дав зробити  кiлька  ковткiв, а тодi вiдвiв набiк,
щоб кiнь трохи попасся.
     - Напо?мо потiм! Зараз не можна - нехай охолоне, бо ще запалиться!
     Самi покрiпилися окрайцем зачерствiлого хлiба-загреби та  добрим шматом
старого сала та цiлою голiвкою часнику.
     Пес одержав теж добрий шмат.
     Потiм  козак  напо?в  коня iз джерельця  i дав полизати грудку кам'яно?
солi. Буланко хотiв ?? захопити  всю,  а Омелько притримував, щоб не дати за
один раз.
     Зразу не сiдали на коня, пройшлися, може, чверть милi обабiч дороги, де
не  була   трава  вибита.  Кiлька  разiв  Омелько  спинявся  i   насторожено
прислухався.
     Зрештою, сiли на Буланка i погнали розмашистою риссю до Гнилого Броду.
     Не  спинялись,  коли  бачили почорнiлi  тiла  бранцiв. I  дохло? худоби
траплялось чимало. Воли та корови. Коней не було.
     Всi людськi останки були понiвеченi птаством.
     Омелько лише хрестився i проказував.
     - Господи! Упокой ?хнi невиннi? душi!
     Малий теж хрестився  i повторював слово в слово i з тим же придихом, що
i його названий батько.
     А потiм, до самого Гнилого Броду, не було нi мерцiв, нi дохло? худоби.
     Коли ж ви?здили на пагорб до тих покручених  в'язiв, подорожнiх  просто
приголомшив нудотний солодкий сморiд тлiння.
     I  ще  вони  й не  встигли ви?хати низьким похилим  боком  пагорба,  як
звiдтiля знялося кiлька чорних шулiк.
     Татари стягли  в  одну купу  всiх козакiв. Трохи осторонь вiд  забитого
Левкового коня.
     Ординцi  здерли  з  козакiв  усе. Почорнiлi,  понiвеченi лежали  козаки
рядочком.  Навiть Степана Кринку  притягли сюди  на пагорб. Тiло  його  було
найбiльше  понiвечене.  Певно,  на  арканi волочили його  вiд  чагарiв сюди.
Омелько зрозумiв, що цей понiвечений мертвяк - Степан Кринка, бо вiн упiзнав
зразу усiх iнших.
     Повiвав гарячий вiтерець, i наче  сухе листя, шелестiли клаптi прозоро?
шкiри на мертвяках. Омелько перехрестився i проказав захриплим голосом:
     - Синку! Я такого i в землях ?гипетських, i  в землях мавританських, нi
в пустелi огненнiй не бачив.
     Малий теж перехрестився i прикрився долонею.
     - Дивися, синку, i запам'ятовуй ?х! I завжди молися за ?хнi душi! Може,
й твою матiр тодi гнали... Пам'ятай ?х, бо хто ж ?х ще пам'ятатиме!
     - А ви, батьку?
     - Я  старший  за тебе.  Тому,  коли я  помру,  тодi тiльки ти  один  ?х
пам'ятатимеш  i розкажеш про ?хню славну смерть добрим  людям.  Ось дивися i
запам'ятовуй! Крайнiй - Левко Барило. Стрiлець найкращий, списом вправлявся,
як  добра молодиця рогачем. Як  торкнувся бусурмена -  так  тому й гаплик! I
кiнь у  нього  був славний. Бiля  хазя?на в бою  загинув! Левковi конi так i
йшли в руки. Не було коня, щоб вiн  його  не приборкав. Справжнiй чародiй. I
спiвав Левко, ну твiй соловей! Упокой, Господи, його душу...
     - Упокой, Господи, його, душу...
     - А ото на боцi лежить Семен Ботало. Знаменитий козак! Його гiшпанський
мушкет найтяжчий  у  Великiм Лузi.  Як треба було якого  знатного  бусурмена
зняти, кликали Семена. Жодного разу не схибив...  його мушкет бив найдалi! I
спiвав гарно! Особливо псальми.  Всi знав напам'ять! Я  до  сьогоднi не знаю
нiкого iншого, хто мiг би проспiвати всi без похибки. Якби вiн був живий, то
вiдспiвав би все товариство.
     - А ви, батьку?
     - Я що? Латиною знаю десять псальмiв. Та три нашою, руською. Я спочатку
латину вивчив, як у  в'язницi сидiв. А наше  письмо подужав,  як на  Укра?ну
повернувся... Господи, упокой його душу...
     - Господи, упокой його душу...
     -  Оте страшне тiло, без лиця котре, то  славний козак, душа правдивая,
Степан  Кринка.  Ми з ним, коли вже всiх татари повбивали, удвох тiкали. Ну,
його стрiла iз коня зняла.  Добрий був - не сказати! Хто б чого не попросив,
якщо в нього воно було, все  вiддасть! Не було в  куренi людини, якiй би вiн
чимось, та не  допомiг... I з нами в лядську Галичину  пiшов, бо отаманового
товариша болотяна пропасниця  прихопила. А менше шести  не можна виступати в
мандрiвку.
     - А чого?
     - Шiсть чоловiк потрiбнi, щоб без перерви iз самопалiв бити...  Господи
милостивий, упокой його щедрую душу i вiдпусти йому, якщо грiшив.
     -  Господи милостивий,  упокой  його щедрую душу i вiдпусти йому,  якщо
грiшив!
     - А  оце, зiщулився,  наче висох, то Iван  Грак. Наш  отаман!  Господи,
упокой його душу!
     - Господи, упокой його душу!
     - Бачиш,  що смерть i татари з людини зробили? Вiн був  найдебелiший iз
нас. У тiлi був чоловiк... А  тепер?..  Був  вiн i  стрiлець,  i  рибалка, i
кiннотник  вправний.  Найголовнiше  не  те  - вiн  був  отаман!  Як на якесь
небезпечне чи  важке дiло  йти, то вiн  i  найшвидше  хлопцiв  пiдмовить,  i
спорядить все найшвидше,  i найбiльшу здобич вiзьме... А  добрий був,  як  i
Кринка! За невiльникiв завжди дбав, кого  тiльки  можна, з неволi викупав чи
вимiнював. Завжди, завжди нам казав: "Хлопцi-молодцi! Не забивайте татарина,
а  хапайте.  На  невiльникiв християнських мiняйте! " I ось  вже  нема  пана
отамана... Господи, упокой його щирую душу!
     - Господи, упокой його щирую душу!
     -  А оце з цього  краю лежить  козак  Степан Хрiн.  Вiн  нас привiв  на
ярмарок, бо добре знав дорогу i вмiв митницi обминати. Веселий був чоловiк -
i  воювати вмiв, i  гуляти був гаразд!  Мiщанин, а бач -  знаменитим козаком
став.  Всi в  куренi  його знали. Як  де яка небезпека - там  вiн  перший! I
жодно? рани не одержав! Таланило козаковi.
     - А вам, батьку?
     - I менi таланило.  Тiльки  по-iншому.  Я  вiд жодно? рани не сконав...
Отож... Гарячий був  козак Степан  Хрiн. Господи, упокой його гарячу душу...
Амiнь.
     Омелько постояв  трохи  мовчки,  а тодi  з  якимось натиском  i  поволi
проказав:
     - А тепер, синку,  iдiть отуди з конем i собакою,  щоб на вас  вiтер не
вiяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай.
     Омелько одного заступа щосили загнав у  землю i повiсив на нього каптан
i прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму.
     Копав  i  поглядав все  на  сонце, як воно  почина? хилитись, та  однак
пражило з такою  ж силою, як i в полудень. I вiтер повiвав сильнiше. I вiтер
ворушив  клаптi  шкiри  на  мерцях.  Омелька   аж  тiпало  всього  вiд  того
шерхотiння.  Його тягло  кинути  заступ i заткнути  вуха,  щоб  не чути того
страшного шелесту.  Але  вiн вже  не  мiг  випустити  заступ iз рук i копав,
копав, копав...
     Та за якийсь час, чи то вiд страшно? напруги, чи вiд трупного  смороду,
а тiльки почав вiдчувати якусь навiть не втому, а млявiсть.
     Вирiшив на  хвильку  перепочити,  подихати  чистим  повiтрям.  Прихилив
заступ  до стiнки ями i,  спершись однi?ю  рукою об край ями, важко вискочив
нагору.
     "Ще виберу на пiвлiктя i поховаю. I зараз  звiр  не  дiстане.  Але  для
певностi  ще  виберу...  ". Так  розмiрковуючи, Омелько  пiдiйшов  до  схилу
пагорба, щоб подивитись, що там з малим i конем.
     I йому аж вогнем бухнуло в тiм'я!
     За   низькими   чагарами,  прикульгуючи,  крався  татарин.  При  повнiм
обладунку: сагайдак iз луком та  стрiлами, шабля  i нагай на правицi. Крався
до його  вiрного  коня, який по пiднiжжю  горба вибирав собi якесь  зiлля  в
непотолоченiй травi.
     Омелько прикинув на око - вiд татарина до Буланка, так як вiд Омелька i
до Буланка, i до татарина.
     "Ах ти ж козолуп перекопський! " - Кляв Омелько i  боковим зором шукав:
а де ж хлопчик i пес?
     Ось вони обо?, вмостившись в улоговинцi пiд деревцем, зморено спали.
     Омелько вклякнув на колiна у високу, порудiлу вiд спеки траву.
     Викрешуючи вогонь  для  ноту, промовляв подумки: "Господи! Тiльки нехай
не прокинуться зараз нi малий, нi собака! "
     Козак пiдповзав до краю схилу, щоб якомога наблизитись до малого.
     Татарин низом пiдкрадався до Буланка.
     Козак  добре бачив кожен рух  татарина, бо сонце  било йому  в спину, а
татарину навкiс у лице.
     Ординець  добре  знав  дiло - жодного  рiзкого, похапливого  руху.  Все
плавно,  м'яко,  поволi. Коли зайда  простяг  руку вже  до вуздечки, а  кiнь
шарпонув головою  i поводи  заметелялись перед  самими  пальцями, татарин не
втримався i щось буркнув.
     I в ту ж мить чорний пес скочив без гавкоту i помчав до татарина.
     Але й  татарин, вловивши мить,  схопив  вуздечку. I  тодi  Омелько тихо
свиснув: "Стояти! ".
     Буланко завмер.
     На звук татарин  обернув голову. Але що  сонце било йому в очi, Омелька
не  вгледiв. Та побачив,  що до  нього в  диких стрибках пласта?  над землею
чорний пес. Татарин якось незграбно боком  видряпався в сiдло.  Правою ногою
нiяк не попадав у стремено.
     I Омелько збагнув, що таки нога в нього добре повереджена.
     Тодi, з одною ногою  в стременi, татарин вихопив лук i наклав на тятиву
стрiлу.
     I от тодi вже Омелько щосили свиснув Буланковi: " Ставай дибки! ".
     Вiрний козацький кiнь на  хазяйський  свист  став сторчма. Але татарин,
вигнувшись, мов кiт, утримався на конi i збро? не згубив.
     Тiльки  Буланко  опустився  на  землю, татарин хльоснув  його нагайкою.
Смикнув за повiд, направляючи до броду.
     Буланко вiд незвички до нагая, вiд незвичного болю, став, як укопаний.
     А пес вже поруч, пiдскаку?, щоб дiстати ногу вершника.
     Татарин встиг  висмикнути шаблю  з  пiхв i сiконути пса. З вiдчайдушним
лементом собака покотився у високу траву i замовк.
     Омелько свиснув по-новому.
     I  Буланко пiшов вибриком,  по колу, по  колу. Козак все пiдсвистував i
наближався до татарина.
     - Батьку! Батьку! Стрiляйте його! - Волав хлопчик.
     - Неси заступ! Швидше! - I собi закричав Омелько.
     Що кiнь iшов по колу, то татарин спритно вивернувся,  попустив шаблю на
темляку, напнув лука, щоб поцiлити в Омелька.
     Омелько коротко i дуже високо свиснув.
     Вмить  кiнь збрикнув. I  вже цього  разу  послаблена  пiдпруга  з'?хала
набiк, а за  нею  посунулось сiдло.  Але татарин,  падаючи,  все  таки встиг
спустити стрiлу.
     Стрiла чиркнула по шапцi козаку.
     I зразу ж позаду почувся зойк малого.
     Омелько  пiдбiг, коли татарин, не зводячись iз колiн, намагався витягти
стрiлу iз сагайдака.
     Козак  перехопив самопал за ствол i прикладом  поткнув  ворога  в лице.
Татарин навзнак гепнувся в траву.
     Омелько видер  у нього  з лiвицi лука,  вiдкинув якомога  далi вгору по
схилу, здер iз руки шаблю i сам затис ?? в лiвицi.
     Татарин,  вмиваючись юшкою, почав зводитись.  I  в  правицi  вiн тримав
кривий нiж.
     Омелько плавно i швидко простяг  лiвою  шаблю i  гострою,  мов  бритва,
?ломанню вперся противнику в горло.
     - Кинь ножа на землю!.. - Чiтко наказав татарською мовою.
     Вiд  несподiванки  ворог  завмер. I в ту  ж мить  Омелько  врiзав  йому
носаком чобота межи ноги.
     Татарин, хапаючи сiрими вустами повiтря, завалився на бiк.
     Цього  разу  Омелько  обiйшов його ззаду. Видер нiж iз кулака ординця i
запхав собi  за халяву. Ще раз  загатив  ногою скоцюрбленого  ворога. Тiльки
цього разу пiд здухвину.
     Тiльки тодi пiдняв голову i подивився на пагорб.
     На серединi схилу сидiв хлопчик,  рвав траву i прикладав до скронi. Уся
права половина обличчя була в нього закривавлена.
     - Ходити можеш? - Закричав йому Омелько.
     - Не знаю... Я боюсь...
     - Цього клятого козолупа?
     - Нi! Кровi боюсь. Вiн менi у череп голови пострiлив!
     - Тьху на тебе, таке вигадав! Нумо бiгом до мене! - Малий  пiдвiвся, i,
не вiдпускаючи руки вiд скривавлено? голови, побiг униз.
     Козак вiдхилив руку вiд голови.
     - Ну, козаче, ти  в сорочцi  народився.  На пiвнiгтя  вниз - i в жилу б
попало. Тодi справдi тобi амiнь -  кров'ю  зiйшов би. А так  - дурниця.  Ну,
велика  подряпина.  Полiку?мо ??,  як я  цього  людолова спутаю.  Ти дивися,
навчайся,  як  бусурменiв в'язати.  Вони наших бранцiв хитро  в'яжуть  -  не
втечеш.  Але  мене ще хитрiше  один  француз  вчив.  Хитрючий  був чоловiк i
великий багатир.  У нього корабель був  на двi палуби.  I  на  кожнiй палубi
стояли гармати. Вiн i гiшпанськi кораблi лупив,  i бусурменськi. То вiн мене
вчив  корабельнi  вузли  в'язати... Ну  от, бачиш,  i  ми  вмi?мо  полонених
в'язати...  Нехай  шолудивий пес  полежить,  а  ми  тобi  подряпину проми?мо
оковитою...  Не кривися...  Сьогоднi ти був у  бою зi справжнiм ворогом.  Це
вiйна,  твоя  перша  вiйна!  А хто був на вiйнi, той  ма? право  i вухо собi
проколоти, i сережку носити.
     - А чому у вас, батьку, сережки нема??
     -  А менi  не  можна.  Мене часом братство гiнцем посила?. А  чим менше
гонець  ма?  прикмет,  тим краще.  Або  послало  мене  братство  кудись щось
вивiдати.  Я вдягнусь у  селянськi лахи  i пiду  кудись чи на ярмарок, чи на
прощу. А панськi пси побачать, що в мене вухо проколоте - зразу виявлять, що
я  козак.  А пани i козаки - вороги!..  Тепер притрусимо  подряпину порохом.
Перев'яжемо  хусткою. Добрий  менi був дарунок.  Ну,  бублики  ми  з'?ли,  а
хустина, бач,  тобi згодилась... Тепер  обшука?мо перекопського козолупа!...
Дивися:  багатий - i за  другою халявою в  нього нiж!  Ану, що  в капшуцi  в
нього?..  Ах ти ж злодюга!... Рахуй - срiбних хрестикiв - десять,  два разки
коралiв з дукачами, срiбнi перстенi - аж п'ять... диви: угорський золотий...
А  оце,  синку,  два   шахвiри.  Дивися  на  них  i  запам'ятовуй:  цiна  ?х
незбагненна! Цей пес шолудивий десь ?х iз шатiв iконних видер.  Ах ти ж нужа
бусурменська... Тепер ми його прив'яжемо i Буланко на арканi витягне його на
пагорб. Тут я не можу його лишати - за ним треба око та око!
     - Батьку, а мiй собака?..
     -  Справдi.  Я  й годi, що в  нас собака  ?... Подивимось... Ще  живий,
диха?... Ота-ак, вухо йому вiдсiк, ну й лоба повередив... Але кiстка цiла...
Для  такого собаки й оковити не шкода. Проми?мо, притрусимо  з нашо?  вiрно?
натруски.  Сорочки  не шкода?  Тодi рiжемо  один рукав  i перев'яжемо собачу
морду. Затягнемо його в затiнок, щоб не спiкся  - сонце ще  височенько. А ми
пiшли  -  час ховати хлопцiв.  Хотiв  ще поглибити могилу,  але  чую:  треба
поспiшати!
     Козак  зiбрав докупи татарську зброю, засилив татариновi ноги арканом i
прикрутив другий кiнець до сiдла.
     - Ну, конику, пiшов!
     I  вони  поволочили  татарина  похилим  боком горба  до свiжо?  могили.
Татарин щось запаморочено скрикував, стогнав, але Омельковi на  те й рисочка
не здригнулась.
     - Синку, стань отамо, щоб на тебе моровий дух не вiяв.
     Омелько  вдяг каптан,  вийняв  з перемiтно?  суми  даровану  вишиванку.
Розрiзав ?? на шматки i прикрив ними спотворенi козацькi обличчя.
     -  Синку, ходи-но  сюди!  Попроща?мося з  мо?ми  бойовими браттями. Ось
вони, во?ни  справедливi, лежать перед нами бездиханнi?  i нема?  ?м  нiяко?
частi  в дiлi живих. Таки правду сказано в Писанi?: "Краще псу живому, а нiж
леву мертвому!  ". Ось  вони,  леви вiйни, лежать понiвеченi,  а он вiн, пес
смердючий, живий.  I йому, хоч вiн у  полонi, краще, бо в нього ? надiя. А в
них нема бiльше.  I жоден iз них вже не  порiшить  нi  списом, нi шаблею, нi
кулею отаке татарське падло... Тепер  помолимося за  мо?х братчикiв, славних
лицарiв.
     Омелько взяв шапку в зiгнуту лiвицю i, прокашлявшись, почав.
     - Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева...
     - Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева...
     -  ...  iдеже  несть  болезнь,  нi  печаль,  нi  воздиханi?,  но  жизнь
безконечная...
     -  ...  iдеже  несть  болезнь,  нi  печаль,  нi  воздиханi?,  но  жизнь
безконечная...
     - Амiнь!
     - Амiнь!
     Отак Омелько i малий  пом'янули  по черзi всiх  загиблих. Потiм Омелько
роздягся до сорочки. Розрiзав на татариновi його ж  кривим ножем  каптан. I,
обгорнувши  тими  клаптями   собi  руки,  поперетягував  мерцiв  до  могили.
Останнього  спустив на татарськiм поясi, обв'язавши пiд пахви отамана Iвана.
Потiм козак i хлопчик кинули по грудцi землi на побитих во?нiв.
     I  Омелько,  мов шалений, загрiбав заступом  землю. Малий теж взявся за
заступ i заходився допомагати.
     - Облиш! Витягни  iз суми баклагу.  Та обережненько  вiдкрий  i пiднеси
менi. Не  можу - дух  моровий треба перебити. Ху-ху...  Хух! Таки менi легше
стало. Тепер добре затули i запхай назад.
     Сонце,  розпечене, червоне  зависло над  велетенськими чорними  дубами,
коли могила була засипана, i верх ?? охайно виведений.
     На заходi сонця Омелько встиг  зрубати  два тонких деревця, збити з них
хрест за допомогою двох вухналiв, знайдених у перемiтнiй сумi.
     Коли поставив хрест над могилою, кинув хлопчику:
     - А ну збiгай, чи живий там твiй собака.
     Малий тiльки повернувся йти, аж тут на пагорбi i пес з'явився.
     -  Ходи, ходи,  до мене,  собацюра. Хороший, хороший.  Ну в кого ти тут
кращого собаку знайдеш?.. А тепер, синку,  вiйна продовжу?ться.  Треба ж нам
оце татарське падло до мiстечка вiдвести. Воно само йти нездатне - воно ногу
повередило. Повантажимо на коня i помандру?мо... ?сти хочеш?

     - Нi. Пити хочу.
     - Тодi мерщiй збiгай до ручаю. Напийся та набери в порожню баклагу води
- в дорозi знадобиться.
     Поки  малий та собака бiгали до ручая, козак пiдвiв  коня до  татарина.
Перевернув  його лицем на землю i наказав голову не здiймати, щоб  не  бачив
зайда, якими знаками опуска? коня на землю.
     Як  лантух,  перекинув  полоненого  через  сiдло,  добре  прив'язав  за
поборканi руки до сiдла. I пiдняв Буланка на ноги.
     Став Омелько перед могилою. При повнiм обладунку:  шабля  татарська при
боцi, сагайдак з луком i стрiлами, за поясом чингал турецький, у халявi  нiж
татарський. На поясi порохiвниця i гаман з кулями i  нотом. На плечi мушкет.
     Зняв шапку, перехрестився.
     - Упокой, Господи, ?хнi душi! Амiнь!
     I пiшли вони назад до мiстечка.
     Спека потроху спадала.
     I швидко сутенiло.
     Тiльки-но  ще рожевiла зоря  на заходi, а  вже по  темно-синiй небеснiй
банi заiскрились незлiченнi зорi.
     У мочаринах деркав деркач i десь далеко-далеко в болотi ревiв бугай.
     Вгорi над страннiми чи то пурхали, чи то танцювали в повiтрi кажани.
     Часом над дорогою низько i безшумно пролiтали дрiмлюги.
     Коли з-за  чорного  лiсистого  обрiю  виплив  сяючий,  яскравий мiсяць,
Омелько сказав.
     -  Отамо пiд деревами перепочинемо.  Там, якщо  я не  забув, джерельце.
Треба дати бусурмену передихнути. Iнакше в нього в головi жили лопнуть.
     Пiд  купкою  дерев Омелько спинив  коня, опустив його  на землю. З коня
татарин звалився, як солом'яний куль. Пес загарчав на зомлiлого татарина.
     - Тихо! - Нахилившись,  гостро  зашепотiв на нього  козак. - Доведеться
тебе вчити! Ну?!..
     Собака винувато  вiдвернув  зав'язану  полотном  морду  i  вiдступив на
кiлька крокiв вiд полоненика. Почав довго  обнюхувати дерева. Особливо одне,
найтовще. Пiднiмав морду, нюхав, знов водив носом по  корi, але нi загарчав,
нi гавкнув, а тiльки  пiдняв  ногу i  сцикнув  кiлька  краплин на  вузлуватi
коренi.
     Хлопчик пiдвiв до джерельця i напо?в коня. Потiм сам напився.
     А козак довго вiдтирав синюватим  гле?м i руки, i лице, i шию на витоку
джерельця.
     Потiм  вiн засипав вiвса в шальку Буланковi i зморено прихилився спиною
до найтоншого деревця.
     -  Батьку, а чого ви до  товстого не сiли? Воно i теплiше,  i спину  не
муля?.
     -  Тому,  що ти сидиш навпроти мене  i можеш  бачити, що там дi?ться за
мо?ю   спиною.  А  за  товстенним  деревом   хiба  ти  щось  побачиш?  Тепер
покрiпимося.
     I знов вони по?ли  черствого хлiба та  старого сала  з  часником. I все
запили джерельною водою.
     - Спати хочеш?
     - Анi трiшечки.
     - Тодi чатуй. Ось тобi нiж. Стережи татарина. А  я  полежу. Чогось менi
дрiма?ться.  Дивися,  щоб  кiнь  нiкуди не йшов. Пильнуй, прислухайся.  Мене
збудиш, як отуди мiсяць пiднiметься! - I Омелько показав суху одиноку  гiлку
старого явора та й поклався на землю.
     Спочатку  малий сидiв пiд деревом, але  коли вiдчув, що йому  теж спати
хочеться, пiдвiвся. Так було краще. Вiн прислухався до ночi. Повертав голову
на всi  боки.  Навколо  безугавно  дзюрчали  цвiркуни, наче  далеко-  далеко
брехала лисиця та скрикувала поблизу дрiмлюга.
     Нi кiнського iржання, нi мукання коров'ячого, нi собачого гавкоту.
     I Буланко лише головою струшував i  тихо бряжчав збру?ю. А  пес -  i не
чути навiть, як диха?.
     Батько Омелько дихав глибоко й повiльно. А  татарин у путах дихав важко
i щось мурмотiв увi  снi. Та хлопчик  не  вiрив, що полонений справдi спить.
Прикида?ться. А  сам  замишля?,  як  би  ото  скинути  пута  i  вбити  свого
переможця.  Батько  Омелько  хiба  ж  не  сказав,  що  татари  завжди  якусь
пiдступнiсть вигадають?! Спершу батько Омелько сказав, що треба остерiгатись
татарсько?  пiдступностi, а вже  ж потiм вони  знайшли  спеченого  разом  iз
поросятами свинаря...
     За якийсь час  i стояти було  вже  важко.  I почало  малого  хилити  до
стовбура. Навiть  на  якусь  хвилиночку  вiн  заснув,  бо  прийшов до  тями,
зачепившись  головою об горбасту кору. Рана запекла просто вогнем, сильнiше,
нiж тодi, коли промивали рану оковитою i присипали iз натруски.
     Пiдвiв голову  i подивився,  чи пiднявся  мiсяць на  рiвень сухо? гiлки
цього велетенського дерева.
     Мiсяць постав на небi  так,  що здавалось, нiби сухi  покрученi гiлочки
схопили його, мов вiдьминi пальцi.
     Не  знати  чого,  але  хлопчик замiсть того, щоб  будити козака,  почав
вивчати велетенську чорну купу верховiття.
     I те,  що  вiн  побачив, скрутило  його холодним жахом,  стисло нiмотою
горло. Шкiра пiшла пуп'янками, межи лопаток зачурiв холодний пiт.
     Десь на серединi дерева, бiля самого стовбура, на похилiй товстiй гiлцi
сидiв чоловiк. Блакитне промiння падало  збоку i добре вимальовувало вуса та
лице,  подерту  довгу сорочку,  бруднi, забрьоханi ногавицi  i блискуче жало
коси. Косовище лежало в чоловiка на колiнах, а щербате полотно звисло писком
униз. Вусатий сидiв  непорушно, лише метеляв лiвою, здоровенною, розтоптаною
ногою.
     I чи дивився, чи не  дивився на нього iз чорних запалих глазниць. Малий
не мiг зрозумiти: очей не видно, тiнь чорна запала.
     Схопився  за  горло,  намагаючись  прокашлятись.  А очей  не  зводив  з
чоловiка на деревi.
     I тут чоловiк зняв широченну долоню з п'ятки коси i приклав товстенного
пальця до вуст, нiби говорячи: "Тихо! Нi звуку! "
     Тут малого i вiдпустило. Вiн кинувся до козака.
     - Батьку! Мiсяць пiднявся.
     - Ну й добре! - Сiв Омелько, а нi позiхаючи, а нi потягуючись, наче вiн
i не спав.
     -  Батьку,  ходiмо  звiдсiля  швидше.  -  Тодi тихо  зашепотiв. -  Менi
страшно! Тут нечиста сила...
     - Перехрестись, щоб нечистий щез! Ану,  дай голову.  Е, хлопче, у  тебе
жар! Дiйсно, треба поспiшати.
     I Омелько, як i  перше, повантажив татарина  на Буланка.  Сам  присiв i
наказав малому:
     - Залазь менi на плечi. Треба швидше нам добуватись у мiстечко.
     - Я не хворий. Я сам пiду. Я вже дорослий.
     - Тихо! От не вилигуйся. Тепер ти козацький син. Залазь i не мудруй!..
     I  знов  вони мiряли  широкий шлях. Буланковi  копита м'яко  ступали  в
товстий шар пилу, i позаду за ними довго хмарилась курява, поволi опадаючи в
блакитних мiсячних променях.
     Над самою землею час вiд часу ?м перелiтали шлях дрiмлюги, а над ними в
шарпанiм танцi проносились кажани.
     - Е синку, не спати! Ти менi пальцями очi закрива?ш.
     - Чогось менi дрiма?ться...
     - Ти менi краще скажи: де ти там сатану угледiв?
     -  Сатана  сидiв на  отiм  в'язi,  що  в нього  суха гiлка  стирчала. У
солом'янiм  брилi.  Сорочка  бiла,  довга, нижче колiн, подерта.  Ногавицi в
нього полотнянi, забрьоханi.  I  на колiнах у нього лежала  блакитна коса. I
щербата. Така точнiсiнько, як ото в смертi у церквi намальована.
     - Тобi сатана щось говорив?
     - Нiчого вiн не говорив.
     -  То тобi, синку, привидiлось. То  вiд гарячки,  вiд рани.  Та й  твiй
Бубка нiчого не почув.
     - А сатана сидiв тихо, тихо...
     - Я кажу про нюх... Нiчого пес не почув.
     - А хiба сатана пахне?
     - Смердить та ще й як. Сiркою паленою смердить.
     - Нi, цей не смердiв.
     - То я тобi й кажу, що воно тобi привидiлось.
     I вони  все йшли й  iшли курним  шляхом,  власне,  брели  по кiсточки в
пилюцi. Пес вiд тако? густо? куряви чхав, але вiд коня не вiдбiгав.
     Та, зрештою, Омелько прислухався до  дихання татарина, i вони  зiйшли з
дороги.
     Зупинились на рiвному мiсцi.
     -  Щоб нiякий сатана за деревом чи на деревi не пiдстерiгав нас. Спи. Я
чатуватиму.
     Хлопчик  покликав пса Бубку,  i вони удвох вмостились,  зiгрiваючи один
одного.
     Омелько сидiв, по-турецькому  пiдiбгавши ноги i тримаючи на колiнах лук
i стрiлу.
     Водночас  i  прислухався  до  нiчних  звукiв,  i  подумки  молився, щоб
вiдступився i вiд малого сатана, i вiд нього самого.
     Вiн не сумнiвався, що малий побачив сатану. А все тому, що  безгрiшний.
Ще не пiзнав нi великого грiха, нi спокуси велико?!
     Через якийсь час Омелькова голова зовсiм прояснiла. Вiн вiдчув, як наче
поволi виплива? iз важко? каламутно? води останнiх днiв.
     Подивився  на   сяючу  зорями  небесну  баню.   Дишло  Чумацького  Возу
повернулось на добрий кут. Значить ось-ось пропiють другi пiвнi. "Якi пiвнi?
Де тепер тут знайдеш живе село чи хутiр? Все орда сплюндрувала! "
     Омелько вiдчував бадьорiсть веселу, гостру, не схожу нi на  вино, нi на
дурманнi сарацинськi оладки манджун. То все дурман, який вiдда? тебе  в руки
ворога. I  як же люблять люди самi себе в тенета заганяти! А, власне, що про
iнших вболiвати, коли сам скiльки разiв у дурне пхався.
     Голова була в нього свiжа, ясна, i вiн знав, що до самого свiтанку тiло
його буде, як напнутий лук. З  якого  часу з ним  таке почалось!  Чи з  того
часу, як плавав  iз французом i кожних  чотири  години мiнявся на  чатах  на
щоглi, виглядаючи  чужi кораблi?  Чи,  може, ще  з того  часу,  як  залiз  у
пустелю?
     Ох же й була мандрiвочка!
     Поки караван iшов через гiрськi кабiльськi селища та  землеробськi оази
далi на пiвдень вiд гiр, остерiгався i подивитись  на жiноцтво. Та  й що там
побачиш? Завинутi в пелени, мов небiжчик у саван... А проте, хiба часом вони
не навмисне вiдхиляли  запинало? Показували. лице, але так, нiби ненавмисне:
коли  воду  набирали,  коли  кошики  пiднiмали,  коли  вiд  вiтру намагались
загорнутись, а воно нiби навпаки виходило. Та й тут все ж трапилась пригода.
А  все через  рибу. В останнiм тiм селищi  перед  Пустелею.  Селище було, як
величезний  рудуватий  мурашник. Нi, скорiше, як свiтло-свiтло вохристий. Як
дивитись здалеку, то аж очi слiпили його  стiни пiд шаленим бiлим сонцем. От
де тiснява - один будинок прилiплений до одного, один будинок поставлений на
другий. Межи глухими  стiнами  будинкiв  петляли  проходи, немов  глибочезнi
шанцi. Станеш посерединi i не можеш до кiнця руки  випростати. Стiна навколо
селища -  якби  на  найвищого  верблюда  став би,  то  все одно не  досяг би
пальцями верха.
     Вони добряче тодi затримались.  Той караван, що привiз  ?х сюди, набрав
нову поклажу i повернув  назад, до моря. А вони зi сво?ю поклажею i товарами
чекали провiдникiв i охорони з пустелi.
     Вдень Омелько вiдсипався в прохолоднiй коморi,  де поскладали вони сво?
начиння,  а ввечерi  виходив на  "вулицi" i намагався  вiд  тутешнiх жителiв
дiзнатись  i  завчити  побiльше  слiв.  Вночi  сидiв  бiля  жаровнi  посеред
караван-сараю  та  слухав, як син господаря  гра?  на дзвiнкiм  аль-утi, або
спостерiгав, як  грають охоронцi чужих караванiв у костi. Хто з  них i  вино
пив, тiльки не  на  людях,  а  в  кiмнатах-комiрчинах,  що були  влiпленi  в
товстенну стiну караван-сараю. Дурманнi оладки  маджун  вживали вiдверто,  а
потiм  годинами дурно хихикали  чи  дивились поперед себе безумними  очима i
тупо мовчали.
     На  свiтанку,  як тiльки вiдчиняли браму, iшов полювати. Не стiльки для
поживи старався, як для  того,  щоб  руки  вiд збро? не  вiдвикали. Спочатку
приносив лише червонодзьобих курiпок. А далi й зайцiв бив  сполоханих, а там
вже пiдтягся, що здоровенних блакитних голубiв на льоту цiлив.
     Одного разу, тiльки вiдчинили ворота, вiн вийшов разом iз робочим людом
- неграми-землекопами, що вiдгрiбають пiсок вiд пальмових коренiв, пастухами
чорних  дрiбненьких  кiз, збирачами палива то возiями води  на цiлiй  чередi
вiслюкiв.
     Всi  прямували  спочатку до  трьох чи  то озерець,  чи великих  ставкiв
посеред густого пальмового гаю. Власне, цi озерця i тримали життя в оазi.
     Омелько, не  спиняючись,  дiйшов  до  краю  останньо?  водойми, з  яко?
змi?вся  тоненький ручай у пустельний  степ i скоро пропадав  серед низького
хирявого очерету.
     Пiд останньою пальмою щось плюснуло.  Нахилився i побачив, як пiд самим
корiнням  у  темнiй водi зблиснула мiдяним боком одна  рибина, потiм  друга,
потiм ще й ще...
     Зопалу хотiв залiзти i зловити руками. Та вчасно згадав про напучування
на узбережжi: у таких водах бува? черва, що в'?да?ться в тiло, i тодi людина
гине, стiкаючи кривавою сечею. Або  вiд  купелi в таких ставках  хворiють на
смертельну пропасницю. Але ж i рiчково? риби схотiлось!
     Пiшов Омелько до тамтешнього чорного коваля, i той дозволив йому самому
викувати гачка.
     На доброго гачка наживив кiлька коникiв. З першого ж  закиду в нього не
клювало,  а  просто  потягло  линву  з  рук.  Ось  на  сiрiм пiску  б'?ться,
пiдстрибу? блискуча марена. Завтовшки з литку i завдовжки  на пiвтора лiктi.
Ще три не менших марени витяг iз  озерця одна за другою. I зразу назад. Бо в
такiй  спекотi  все псу?ться  митт?во.  I коли вiн  поспiшав  до  за?зду, то
вирiшив  iти  найближчою  вуличкою-щiлиною.  Але  вуличка  враз  скiнчилась,
вперлась у  крутi  вапняковi сходи. Довелось  ними  пiдiйматись. Злiва глуха
стiна. А  праворуч  межи  двома  стiнами  вiдкрилось  малесеньке  подвiр'я в
глибокiй  ямi.  Там просто  на землi  сидiла  стара  жiнка, лузала  кавунове
насiння i захоплено хихикала, спостерiгаючи,  як манюпусiнький цапик перчить
маленьку козу.  Якби не ?хнi  запальнi  любощi, то й  не здогадатись,  що це
дорослi кози.
     Омелько  задивився на веселе дiйство у ямi  i забув, що  може застувати
дорогу  людям. Поки  хтось над його головою не проказав  насмiшкувато: "Наша
Зульма. Наша Зульма... " i ще щось. Тiльки тих слiв Омелько ще не знав.
     Стара  баба пiдвела голову, бо  почула слова. Але араб  пiшов униз i на
сходах  лишився  тiльки  рибалка. Стара задерла голову i  помахала Омельковi
рукою, i на нiй забряжчали незлiченнi срiбнi прикраси. Вона показала мовчки,
щоб вiн спустився на другий бiк сходiв i вступив у перший вхiд праворуч.
     Коли вiн переступив високий порiг рiзьблених розтрiсканих дверей, перед
ним  впiвоберта постала висока,  як на мiсцевих, дуже стара  баба. Та очi ??
свiтились  просто молодечим  запалом. Але  все  довгасте  лице,  а  особливо
випнута нижня губа й пiдборiддя, були сiченi глибокими, дрiбними зморшками.
     Повела його, взявши за руку наче не людською рукою, а висохлою пташиною
лапою, сутiнним прохолодним проходом. За кожним кроком на  нiй все дзвенiло,
бренькало,  бо  навiть  на  кiсточках  у  не?  були  надягненi  обручки   iз
дзвiночками.  Пiсля п'яти поворотiв  вони  опинились у зовсiм порожнiй чисто
вибiленiй  кiмнатi.  Через  круглий  отвiр  у стелi навскiсно  падав пекучий
сонячний промiнь.  I вiд того яскравого  гала  на вибiленiй  стiнi примарним
свiтлом наповнювалась вся кiмната.
     Стара  показала   на  рибину  i   простягла  в  плату  на   коричневiй,
зморшкуватiй долонi слiпучо-бiлу ракушку каурi. Омелько засмiявся: "Дурницi!
" i зняв iз шворки одну марену.
     Тодi вона  приклала палець до безкровних,  пожмаканих  вуст i на  мигах
пояснила, щоб Омелько прийшов, коли нiч настане.
     З тi?? вибiлено? кiмнати вона повела його ще другим  ходом  i випустила
на зовсiм iншу вуличку.
     Турок,  що удавав себе за купця iз  Шаму, страшенно зрадiв свiжiй рибi.
Потяг Омелька з  рибою до кухарки  господаря  за?зду. Наказав приготувати цю
рибу.  I  все ?й  пояснював, втовкмачував, що  ?й треба  робити,  хоч  стара
негритянка робила все якнайкраще.
     Омельковi  набридло  те  турецьке камешiння, i вiн пiшов вiдсипатись до
комори.
     Прокинувся тiльки тодi, коли вся кiмната сповнилась духом смажено? риби
та  кунжутно?  олi?. Поруч на циновцi стояла  велика  миска,  накрита  згори
меншою  мискою. По  розкiшнiй  трапезi  рибою  та  гарячим пшеничним коржем,
Омелько знов заснув i спав до самого вечора.
     Омелько  зазирнув до велико? вiтальнi, де сидiло купецьке товариство  i
вело сво? безконечнi розмови  про  оборудки,  монети, золото i сiль, товари,
верблюдiв, носi?в та охорону. Його нiхто наче не помiтив, не покликав, i вiн
вийшов   на  невеликий   майдан.   У  майдан  вливалось  не   менше   десяти
вуличок-щiлин. I вiн неквапно пiшов  у сутiнках  по колу майдана i непомiтно
шаснув  у щiлину. Просувався  навпомацки  -  тримаючись  лiвицею  шерхувато?
глиняно? стiни. Зробив три звороти лiворуч i далi  вже прямо. I коли  зробив
крокiв сорок, бiля  його  плеча  зарипiли  низькi  дверi  i  старечий  голос
прохрипiв:
     - Куввас! (Стрiлець! )
     Цього разу  на  старiй  нiчого не  бряжчало, i вона  тримала над  сво?ю
головою старовинну бронзову лампу.
     Придивився до лампи  i побачив  - а вона вилита у виглядi двох я?чок  i
напруженого, аж вигнутого вгору, мужського ?ства. I з кiнця цього бронзового
дiтородного члена стримiв палаючий  нотик.
     "Ото початок! - Вмить пiдтягнувся Омелько. - А що ж далi буде?! "
     Стара  наче вела,  як  i  перше,  але  зайшли  зовсiм  в iншу  кiмнату.
Малесеньку,  та  проте  iз  дуже високою  стелею. Дивно було  якось, нiби  в
колодязi.
     Коли Омелько сiв пiд стiною на килимок, то колiна його  майже торкались
низенького столика. Там на полив'яних тарелях купками зводились кавунове  та
динне насiння,  родзинки,  сушенi  фiги  та  сушенi  фiнiки. I стояв  чорний
спiтнiлий глек.
     Навкоси  трохи,  у  самiм  кутi сидiв невеличкий  опецькуватий  юнак  у
широченнiй  сорочцi,  широких  шароварах  iз  китайки,  i  в  сандалiях,  що
тримались на тонких ремiнчиках, обвитих навколо пухлих литок.
     Господиня  поставила соромiцьку лампу  на  виступ  стiни  до  ще однi??
лампи,  просто?, без викрутасiв. I сiла  теж навкiс вiд  Омелька,  тiльки  з
лiво? руки.  Стару Омелько  вранцi  добре роздивився.  А  юнака  було погано
видно,  бо  подвiйнi тiнi  вiд  ламп  на  виступ  стiни  падали навскiсно  i
закривали  лице i руки юнака. Та й тюрбан щiльно обвивався навколо голови та
ши?.
     Вiд юнака йшов мiцний запах благовонiй. Омельковi подумалося, що тiльки
жiнка може вмащуватись  так  без мiри.  Та зразу  ж  вiдкинув цю  думку,  бо
згадав, як арабськi молодики просто обливають себе пахощами.
     Стара обома висохлими  руками взяла запiтнiлий чорний глек, нацiдила  в
чашi  золотаву рiдину. Омельковi залоскотав нiздрi  гострий  солодкий  запах
вина. "Та це ж наймiцнiше вино iз родзинок... " - вмить визначив Омелько.
     Омелько  лузав насiння, але  до  вина не торкався. Тодi стара показала:
"Чого не п'?ш? "
     Вiн  взяв  глек,  i пiднявши високо вгору, мов  iз бурдюка, пустив собi
цiвку в горло.
     Стара аж застигла з виряченими очима, але вiдпила ковточок iз маленько?
чашi  i  звiдкiлясь iз-за  спини,  з темряви  витягла опуклобокий  блискучий
аль-ут. Почала слабенько передзвонювати струнами.
     Омелько  забрав у  не? iнструмент, перебрав  струни,  прислухаючись, як
вони настро?нi, i переладнав  по-сво?му i забрязкотiв щось  схоже  на те, що
колись грав дiвкам у замку в Уграх.
     Стара  ще  бiльше вирячила  очi, а  юнак  захихикав тоненько i притулив
обома руками запинало до вуст.
     Кра?м ока  Омелько  побачив, що долонi  його замащенi чимось темним. Що
воно? Наче волоських горiхiв тут нема?.
     Солодке вино дiяло навдивовижу швидко,  i вiн  у веселiм захватi, хоч i
збиваючись,  бо скiльки часу не  торкався  струн, а все  ж намацував сво?, i
почала видзвонюватись  iз  чужих,  незвичних струн  своя рiдна  мелодiя: "За
рiкою, за Дуна?м... "
     Стара iз якимось здивуванням i недовiрою слухала Омелька.
     Юнак бiльше не хихотiв, а, прикриваючись рукою,  малесенькими  ковтками
смакував вино.
     Омелько перервав гру i показав старiй, щоб вона випила свою чашу.
     Стара  злякано вiдтрутила  чашу  обома руками. I тодi  вiн примусив  ??
випити. Бо напевно знав, тут  йому якусь хитрiсть пiдлаштували, а як так, то
нехай i вони повпиваються!
     Юнака  прихопив  за руку i  притискав йому  чашу до  вуст, поки  той не
випив.
     Але  коли  вже  вiн вiдпускав його руку, зрозумiв,  що занадто нiжна  i
пухка рука в юнака.
     "Та це ж баба!  Ну пiдождiть, сучi сестри! Я вас упораю! " Вiн налив ще
вина в чашу старiй. I так само, як i молодiй, притис до вуст i змусив випити
всю чашу без передиху. Вiн смiявся ?й в очi. Але вона не сердилась на нього,
а в  не?  так  очi  заблищали,  що аж  страшно стало  Омельковi.  Як у  цi??
зморшкувато? черепахи можуть бути такi хтивi молодi очi?
     Стара  ж,  коли вiн тримав бiля  ??  вуст  лiву  руку  з чашею,  правою
сперлась йому на  стегно,  щоб нiби не впасти.  Вона кiнчиками тонких довгих
пальцiв  ковзнула по  його ?ству. Омелько  зробив вигляд, що не помiтив,  що
сп'янiв.  I  почав знов по?ти хлопця. Той  нiби огинався, мляво вiдштовхував
Омелькову руку. Омелько  робив вигляд, що  не  помiча?  руку старо? на сво?м
стегнi.  Вiн  все нiби намагався  напо?ти юнака. А стара  тихцем,  тихцем, а
почала погладжувати сучка Омелькового, i вiн почав набрякати.
     "Хлопець" вiдштовхувався мляво, але так, що  його шаровари закасувалися
вище бiлих круглих колiн, аж на пухкi стегна.
     Стара  геть  розiйшлася  i  почала  по  всьому  ?ству  огладжувати.  Аж
трусилась вiд хвилювання. ?? рука вже не могла робити свого дiйства справно,
шарпалась.  I  тодi стара схопила вiльну руку "хлопця" i поклала на Омелькiв
товкач, i вони удвох - стара i "хлопець" - огладжували розбурхане  Омелькове
?ство. Зрештою "хлопець" не витримав i ковзнув рукою в шпарку бiля очкура.
     Омелько  вiдкинув недопиту  чашу, перетяг на себе "хлопця",  спустив  з
"нього" шаровари i з першого руху настромив на сво? роз'ятрене ?ство.
     Стара здерла  з "хлопця"  головне запинало. По  просторiй бiлiй сорочцi
зазмi?лось безлiч дрiбненьких, довгих косиць-торочок.
     Омелько пiднiмав ряджену  пiд  пахви  i рiзко  опускав униз. Вона щораз
скрикувала i намагалась вчепитись у  нього руками, щоб не так сильно било ?й
у ?ство.  I  десяти раз вiн не кинув ?? подiбним робом, як  вона зойкнула  i
вигнулась у солодких судомах.
     А  стара  встромила пiд  сорочку свою  пташину лапу до  мiсця з'?днання
чоловiчого  i  жiночого  начал. I  почала хапати  повiтря  сухими вустами  i
цiлувати, вiддихуючись, руки Омельковi...
     Нараз Бубка беззвучно пiдняв голову. Повiв перев'язаною мордою як би по
колу i вухо туди нашорошував.
     Омелько  застиг,  прислухаючись, тiльки  руки його, самi  наче,  почали
напинати лука.
     "Чи звiра  чу?? Чи людину? Тут тiльки встигай... А воно таке згада?ться
- чорти батька зна що!.. "
     Та  пес заспоко?вся  i поклав морду на лапи. Хлопчик  потихеньку сопiв,
спав так мiцно, що аж заслинив ?диний цiлий рукав сорочки.
     Татарин увi снi щось тихо-тихо шепотiв, часом злегка зойкав. I тодi пес
поводив гострим трикутним вухом.
     Омелько насторожено  прислухався. Роздивлявся  на  всi боки. Позирав на
яскравi зорi  i мiсяць, що  починав щербитись. I  все  не наважувався почати
сво? та?мне дiйство. То брехiт лисицi, то сичик кричав у найближчiм гайку. А
Омельковi була потрiбна тиша. Але й час, по зорях, не можна було прогаяти. I
коли вiн побачив,  що вже  часу на половинi межи другими пiвнями i о пiвнях,
вiн сказав подумки: "Час  починати! Господи, поможи подолати супостата!  Дай
менi нечестивого в руку мою! " Омелько перехрестився.
     Тодi  закрив  очi  i  зосередився, точнiсiнько  так,  як  вчила  Чорна,
дивитись  у  самого себе. Проговорив слово в  слово, хоч  нiчого не розумiв,
закляття Чорно?. Пiсля того, цьому теж  його вчила Чорна, уявити,  що це сам
вiн лежить спутаний, а вiн  водночас  i його товариш, намага?ться вивiдати в
нього, що з ним трапилось.
     Кiлька разiв козак збирався почати так,  як  вчила  чаклунка, але  щось
нiяк не  вiдчував  рiвноваги:  щоб  вiдчувати  i себе поборканим -  i себе ж
товаришем пов'язаного.  I  от,  коли  досяг,  пiсля  кiлькох  спроб,  певно?
легкостi, спокiйно i обережно взяв за плече татарина.
     - Мустафа!  Чому  ти лишився бiля рiчки? - Тихим  рiвним голосом спитав
Омелько чомусь раптом турецькою.
     - Я Селiм... - ледь чутно, не розплющуючи очей, вiдказав полонений.
     - Я й кажу, Селiме, - чому ти затримався бiля рiчки?
     -  Хiба ти не зна?ш  - козаки  наскочили! Коня  кулею  поранили, i мене
вдарило. Кiнь понiс у болото. Упав кiнь i мене  придавив. Я зомлiв. Отямився
- нiкого наших нiде нема...
     - Селiме, друже, будемо тiкати вiд невiрних?
     - Нi. Сил нема?.
     - Будеш у неволi гнити.
     - Нi. Не буду. Дядько везе товар до Москви. У  Москвi  полонених дешево
купить. I мене обмiня?.
     - Та якi там у Москвi полоненi?
     - Хiба не  зна?ш  -  цього  року у  Москвi повно  полонених  козакiв. З
литовського вiйська козаки. Московський цар прода? задешево.
     - Дядько Муравським шляхом пiде?
     - Сьогоднi для нас iншого нема?....
     - Пiсля урази пiдуть?
     - Зразу. Треба встигнути на осiннi торги до Iстамбулу...
     Омелько потихеньку вiдпустив руку приспаного полоненого i задумався.
     Дивнi думки в  нього в головi крутились.  Вiд тих думок i серце  почало
калатати.  Аж важко стало  дихати.  Навiть у  головi почало бухати.  Омелько
навiть вiдчув,  як  ледь зволожились  долонi.  Напруга охопила його  всього.
Омелька почало  тiпати,  мов  у лихоманцi. Вiд хвилювання Омелько  звiвся на
ноги  i нечутно i швидко обiйшов навколо стоянки.  Буланко потягся  до нього
шовковистими губами.
     Бубка  пiдвiв  морду  i   принюхався.  Малий  нiчого  не  почув   i  не
поворушився. Хоч мiсяць i щербився, однак було добре все видно.
     Тiльки вдень видно i в  затiнку, а зараз тiнi були наче  з найчорнiшого
атраменту, непрозорi, ворожi i та?мничi.
     Козак обдивився i перевiрив всю поклажу i збрую на  конi. Обмацав кожен
ремiнець, кожну пряжку,  кожен  вузлик. Потiм  взявся за себе.  Перш  за все
роззувся  -  промацав  халяви,  пiдбори,  носаки i п'яти. Тiльки  цмокнув  у
захватi  - кращих не  треба. Постаралися львiвськi шевцi - знаменита робота.
Далi все по  черзi зняв, весь одяг перетрусив,  оглянув, перевiрив.  А  тодi
знов усе перемотав, перевзув, пiдв'язав.  Щоб нiде, не дай Боже,  не муляло,
не терло, не метелялось.
     Хоч  свою  зброю знав краще,  нiж  сво?х  п'ять  пальцiв,  а  все  одно
перевiрив i самопал, i чингал турецький.  Перевiрив,  як легко вiдкриваються
порошниця i натруска.  Чи не зволожився гнiт у виробленому  бичачому мiхурi?
Все звично  рухалось, нiде не за?да?,  нiде  нема?  зайвого люфту. Взявся за
сагайдак.  Витягував стрiлу за стрiлою -  всi рiвненькi,  гладенькi, мов  на
верстатi точенi. Але  що це:  на всiх стрiлах бiля оперення випалено тавро -
знизу серп чи  човник, а над  ним угорi три крапки.  На всiх стрiлах. Де вiн
оце бачив?..  Десь бачив... Де?! Омелько  наклав стрiлу  i спробував напнути
лука. Роги лука плавно вигнулись,  коли натягував тятиву, бiля рукометi знов
побачив серп i три крапки над ним. Шаблю  iз пiхов висмикнув - наче хробачки
зазмi?лись  на  лезi  пiд  мiсячним  яскравим   промiнням  -   то  позолотою
бусурменськi написи вправний зброяр навiв.  Тут теж, десь посерединi напису,
наче розiрвався  ланцюжок позолоти i яскраво зблиснув серп i три крапки  над
ним...  I ось  тодi вже згадав козак i йому горло перехопило. Три  крапки  i
серп пiд  ними, то родове iм'я купця Сабiта. Того,  якого вiн порятував бiля
берегiв  Алжира.  Тодi  iспанцi обстрiляли турецьку  каторгу,  i  хоч галера
втекла,  та, не  доходячи берега, затонула. Вони удвох iз купцем  Сабiт-агою
допливли до берега.  Власне,  Омелько дотягнув його  до берега, бо той почав
уже  захлинатись.  I  берегом  вiн   йому  пiдсобляв  iти,  бо  купець  геть
виснажився.
     Коли  ?х  помiтили i пiдiбрали горлорiзи адмiрала пiратського  Драгута,
вони спитали купця: "Це твiй слуга чи бранець? Чи вiн твiй бранець? " Вiн ?м
вiдповiв: "Це не  мо? добро. Я його не  купував.  "... Потiм,  в  Алжирськiй
неволi  Омельковi  не  раз  доводилось  чути про це кодло  -  Сабiтiв.  Вони
промишляли всяким крамом, а найбiльше невiльниками. Омелько добре запам'ятав
тодi це баб'яче безволосе лице, як  у  кастрата. А його  тавро  вiн лише раз
бачив на паках зi шкурами, що вiдправляли до Марселю. Хто ж цей Селiм йому -
небiж? син? онук?  I скiльки  ?х, отих гендлярiв живим товаром, тих Сабiтiв?
Зразу  всього не  взнати!  Нi, одне можна було  вже зараз  сказати - не син.
Морда  хоч масна, баб'яча, а проте, вуса i борода, як на цих козолупiв, таки
непогана, та й на руках волосся в нього росте.
     Омелько взяв коня пiд узду.
     I  зразу  ж  встав  покалiчений  пес.  Пошкрябав  лапою  малого.  Малий
прокинувся i сiв. Протирав очi кулачками.
     - Годi спати! Сiдай на Буланка та  напiй його з ручаю. Не бiйся  - менi
звiдсiля все видно. А самопал, сам бачиш, заправлений, гнiт тлi?. Хода!
     Омелько пiдсадив малого i дав йому поводи. Малий свиснув, пiдробляючись
пiд Омелька, як той пускав коня  риссю.  Та кiнь з мiсця пiшов  чвалом. Бiля
ручаю малий не втримався i шкереберть покотився у високу траву.
     Коня малий напо?в, але  вилiзти  в сiдло з двох разiв йому  не вдалося.
Тодi вiн посвиснув, як  Омелько. Кiнь опустився  на переднi, а малий залiз у
сiдло.
     - Ну, синку, з тебе будуть люди!
     Омелько  вiдвiв  малого  подалi  вiд  сплячого,  чи,  може,  чатуючого,
татарина i почав говорити тихо-тихо, але з великим притиском.
     -  От зараз,  синку, я почну  найважче i найтонше дiло. Я допитаю цього
турка...
     - А... а вiн татарин!..
     - Не лiзь поперед батька в пекло.  Турок. Зда?ться, з вельможного роду.
Якщо так, зможемо його вимiняти на наших бранцiв. Але все в руцi Божiй. Отож
уважно дивись на лице турка, як я з ним говоритиму... I нiчого не бiйся, щоб
я не робив. Тiльки весь час тримайся вiд нього так, щоб  вiн  тебе  рукою не
досяг...
     - Та вiн спутаний...
     - Тихо! Не бовкай. Якщо вiн тебе схопить, не дай Бог, коли його в живiт
от  так, от  так! Оцим ножем! -  Омелько  витяг iз шапки вузенький i тонкий,
зовсiм iграшковий наче, стилет.  Весь стилет був iз однi??  смужки крицi - i
лезо, i рукоять. Рукоять з насiчкою, щоб рука не ковзала.
     - Тримай цього ножа у рукавi непримiтно. От так! У тебе хоч один рукав,
та в ньому ножичок венецiйський. Тiльки обережно - не врiжся.
     Тут козак засмiявся i враз замовк.
     Нахилився,  зiгнувшись  навпiл,  обертався  на   всi  боки,  вдивлявся,
прислухався. Малий теж,  як i  козак, схилився, i  прислухався, приставляючи
долоню до вуха. А пес, навпаки, пiдняв перев'язану морду вгору  i наче ловив
тiльки йому одному знаний запах.
     Омелько нахилився, став навколiшки i приклав вухо до землi.
     - Щось  тупотить! Мерщiй до гаю! I давай ножа. - I застромив тонке лезо
за халяву.
     Знов  поклав  Буланка на  землю, витяг на  нього  бранця.  Той  болiсно
стогнав, кашляв i очманiло водив ошелешеними очима на всi боки.
     Бiгцем попрямували через луг,  через неглибоку пiщану оладку, пiднялись
у гай.
     Тiльки зайшли  у високу  лiщину на  узлiссi, як  вже стало  добре  чути
тупотiння та наче стогiн гурту людей.
     Мiсяць висвiтися найвище на темно-блакитному небi, бо було вже о пiвнях
- i на сходi за лiсом швидко розчинялась i сiрiшала до того темна блакить.
     Хоч i  щербатий, яскравий мiсяць добре освiтлював шлях, по  якому перли
корови.  Може з два десятки.  Вони  сопiли  i  хрипко чи  то  мукали, чи  то
стогнали. Iшли щiльним гуртом i часом було чутно, як цокаються ?хнi роги.
     Стояло  таке  безвiтря,  що  коли  вони  збивали  порох  ратицями,  вiн
клубочився десь у них пiд животами i лишався за ними стiною сiрого диму.
     Козак не встиг прихопити  за  морду собаку, як той чи з тривоги,  чи як
сторогу, щосили загавкотiв.
     -  А бодай тобi, дурню! - Омелько прихопив  пса за  морду. Той ображено
заскавучав.
     Але було запiзно - корови почули гавкiт i повернули зi шляху в напрямку
гаю.
     - Бiжимо! - Омелько прихопив одною рукою повiд, другою за руку малого i
вони побiгли га?м.
     Винуватий пес, опустивши морду,  поспiшив за ними. Добре, що  тiльки на
узлiссi  був  молодняк  i  густий  чагарник,  а далi  стояли, досить  рiдко,
велетенськi дерева.
     I втiкачi мiж ними швидко просувались на захiд, у темряву.
     Спочатку вони чули  за собою  ревiння, мукання, важкий тупiт. Але  десь
через милю бiгу позаду все стихло. Омелько ще  провiв коня вузьким ярком  на
пагорб над тонким руча?м.
     - Спинились. Далi не можна - людолов скона?. Чу?ш, он як гика??
     Вони спинились i, як i передн?, спустили на землю ординця.
     - Ну  що, синку, затагану?м? Води скiльки хочеш найчистiшо?. У ранкових
сутiнках  i  багаття не  свiтить  далеко  i дим  вiд  туману низового  важко
вiдрiзнити. Збирай шишки мерщiй...
     Омелько вмить викопав окутим  заступом ямку повздовжню. По боках поклав
два  шмати  вивернутого дерену,  i  на них, як  на цеглини, поставив  мiдний
казанок.  Шишки  горiли  майже   без  диму,  тiльки  дух  смолистий  ладаном
розпливався  по всiй  галявинi.  Козак  витяг iз капшука свою  ложку  i  дав
малому, щоб той розмiшував пшоно. А сам взявся за бранця. Iз перемiтно? суми
витяг сиром'ятну линву.  Окремо поприв'язував ноги до стовбура, а старi пута
зняв. З руками так само зробив. Турок лежав. Важко дихав запаленими вустами,
в кутах яких сiрiли великi за?ди. Навiть не спробував нi  руками, нi  ногами
ворушити.
     - Селiме. Пити хочеш? - Проникливо запитав козак турецькою.
     Полонений просто скочив, але сиром'ятнi пута вiдкинули знов на землю.
     - Селiме. Ар'яну нема. Але вода - справжнiй шербет.
     - Собака! Ти знуща?шся з мене!
     - Селiме. Мiй юний друже, ти  з поважно? родини. Не гоже так неввiчливо
розмовляти зi старшими. Не я винен,  що ти попався. Це доля. Кисмет. Ти вояк
iз воякiв, свiдчу перед Всевишнiм.
     - Як ти смi?ш сво?ми собачими вустами згадувати Аллаха?
     - Селiме! Я справжнiй друг вашого кодла. Повiр  менi, i ми  поскачемо з
тобою  до  Криму.  Я  тебе  проведу i  через землi  лядськi, i  через  землi
литовськi. Хочеш - шляхом Волоським? Далеко? Тодi найближчий тобi шлях
 - Кицманський. Небезпечно? Тодi знайдемо дорогу до Чорного шляху. Теж
не  хочеш?  Мовчиш?  Ну,  тодi  я  тебе  проведу до Муравського  шляху.  Там
зустрiнемо твого славного дядька. Вiн людина вдячна - заплатить менi за твiй
порятунок. Не дуже багато. На дорогу в Магрiб. От  там твiй один родич винен
менi великi грошi. А як iз лихвою, то, взагалi, вже скарб Алi- Баби. Та я не
мстивий вiрменин, i нi грек, i нi моабiт.
     - Хто ти?  - Вирячивши очi вiд  Омельково? промови, спитав полонений. -
Ти справдi шайтан.
     - Нi! Сьогоднi  я  твоя доля,  твiй хабiр.  Не зна?ш  цього  слова?  Ну
спита?ш у Сабiт-аги. Чи, може, вiн не потопав у Магрiбi?
     -  Хто ти? Звiдки ти все  зна?ш?  Ти шайтан! Хто ти? - Ледь не  скиглив
бранець.
     - Хто, хто? Тобi сказано - во?н! - Гостро кинув Омелько. Прокашлявся  i
шепнув малому. - Напо? iз баклаги! Пильнуй, щоб головою не вдарив.
     Але турок нi на якi вибрики не був здатний - розмова його приголомшила.
Вiн пив i цокотiв зубами об полив'яне горло баклаги.
     - Забери! Нехай буде недопо?ний. Покiрнiший буде. А тепер добре вимiшай
кашу. Та вкришимо туди тараню... Диви, що воно виходить - чи то кулiш, чи то
iз риби шарпанина... Нiчого, смачно.
     Козак i малий, по черзi,  загрiбали  на?док однi?ю ложкою, i,  дмухаючи
щосили, та все одно обпiкаючись, намагались вгамувати голод. Омелько  набрав
ложку з горою, струсив ?? на траву.
     Бубка зразу ж туди писок, але Омелько насварив.
     - Обпечеться, нюх втратить... А  добра шарпанина упарилась. I  олi?ю не
треба мастити...
     - А мама завжди олi?ю мастила... - сказав малий, облизуючи ложку i враз
заплакав гiркими сльозами.
     - Цить! Перед ким скиглиш? - Грiзно прошепотiв Омелько. Малий  отямився
i почав однi?ю рукою око терти, другою нiби дим розганяти.
     Коли кулiш вичах, Омелько пiдiзвав Бубку, i пес миттю злизав, i метеляв
хвостом, i  зазирав в обличчя козаковi. А  козак спитав, не  обертаючись  до
поборканого.
     - ?стимеш чи питимеш?
     - Пити, пити,  пити... - чи то просив, чи то заклинав спадаючим голосом
зайда.
     - Дай  йому три  ковтки.  Не  бiльше!  - Наказав  хлопчиковi,  тодi  не
повертаючи голови, почав вести  турецькою. -  А який зараз у касбi мо? друзi
п'ють шербет! На срiбних  тацях  лежать золотi  холоднi помаранчi. Джерельна
вода  у  кришталевих  ?гипетських карафках.  Карафки запiтнiли вiд  крижано?
води.  Дзюркотить-спiва?  срiбний  водограй.  На  стiнах у  фiгурних клiтках
туркотять  блакитнi  горлицi...  О  Магрiб!  О  райськi   пахощi   квiтнучих
помаранчi!  О  Магрiб! Там  мо?  друзяки-мореплавцi слухають  срiбнi  струни
аль-ута,  а я, славний стрiлець, я тут слухаю  бекання  барана: "Хто ти? Хто
ти? "
     Омелько  пiдiйшов до  турка,  задер  йому штанину i обдивився розпухлу,
наче колода, ногу.
     - Нагодуй i його, i собацi лиши. Творiння безсловесне, але розумне.
     Хлопчик поставив казанок турчиновi межи ноги i годував.
     Омелько  сидiв, по-шевськи схрестивши  ноги,  i з незворушним  обличчям
чекав, коли малий нагоду? i полоненого, i собаку.
     -  Кiптяву травою  з пiском обiтри, щоб  суму  не бруднило. Добре ложку
вiдiтри  i вимий.  I треба  поспiшати. Нога  в цього злодюги погана - я такi
бачив. Треба його до костоправа, бо буде пiзно.
     Омелько пiдвiв Буланка до полоненого. Поклав на землю.
     - Зможеш сiсти на коня? - Спитав.
     - Я розiп'ятий, як я можу? - Визвiрився ординець.
     Тодi Омелько поклав свою зброю, щоб ворог не вихопив чи шаблю, чи ножа.
I розв'язав спочатку ноги, потiм руки. Полонений встав, але захитався i впав
на колiна, вiд болю завив i завалився набiк.
     Омелько обережно взяв  його пiд  пахви i перетяг у сiдло.  Турок щосили
вчепився в кульбаку.
     -  Руки  за  спину! Я  зав'яжу тобi  руки,  бо  люди  запiдозрять якусь
хитрiсть. Тодi  все пропало.  Тепер  слухай мене уважно. Я  тебе  вiдвезу  в
мiстечко, там тобi вправлять суглоб. Я куплю коняку. Для тебе. I нiби повезу
тебе на обмiн за тутешнiх бранцiв
     - Давай зараз тiкати до Криму!
     - Таки повiрив, купецький  небiж? Але  зразу до Криму не вийде. У  мене
кiнь знаменитий. Але трьох вершникiв, та ще з лахами, i йому забагато.
     - Нас дво? - ти i я! - Заперечив турок.
     -  А  хлопець  мiй?  Зараз  посаджу  його  тобi  за  спину  i гайда  до
мiстечка...
     Викочувалось червоне сонце з-за невеличкого соснового бору, коли кiнь i
Омелько вибiгли з лiсу на широку стежку, що йшла лiворуч вiд  незжатих ланiв
пшеницi.
     I пес бiг то позаду, то трохи вибивався вперед, i все нюхтив, нюхтив.
     Ноги  в  Омелька рухались легко,  дихання  було  рiвне. Тiльки  самопал
доводилось перекидати з одного плеча на  друге,  бо таки важкенький i муляв,
якщо довго лежав на однiм плечi.
     Омелько  зауважив, що  Буланко  нашорошу? вуха,  намага?ться  повернути
голову праворуч.
     I  пес  щось  заметушився,  то  стрiмко вискочив  два  рази вперед,  то
вiдстав. То знов пiдбiг i просто трюхав пiд ногами в коня.
     Коли стежка  пiшла  на  похилий пагорб,  де  вона  з пагорба  завертала
лiворуч, до густого гаю, i  вони по  нiй пiднялися, i  ?м стало бiльше видно
довкола, всi тро? скрикнули.
     - А щоб тебе холера вхопила!
     - О Аллах!
     - Батьку! Собаки!
     - Слухай мене уважно, Селiме. Не признавайся, хто ти i хто тво? родичi.
Бо заправлять за тебе грошi, як за султана.
     - Може, втечемо?! - Просто плакав Селiм.
     - Ти  що - дурний? У них  собаки! I  не  два... Поки вони не  надбiгли,
давай домовимось.  Якщо вони тебе вiд мене заберуть, я сам поспiшаю до Криму
i сповiщаю  твого дядька,  що ти в полонi.  Нехай вiн  тебе викупа?. У нього
головнi  склади,  як  i   ранiше,  у  Кафi?   Далеченько   доведеться   менi
мандрувати...  Тiльки щоб ти iнакше назвався... Ну, наприклад, Ахметом. Тодi
третi люди, якiсь бiдаки, викуплять тебе, як свого родича Ахмета. Прiзвисько
тво? нехай буде бiдацьке. Давай - Балтача. Згода?
     - Згода... А якщо, iншалла, мене  ранiше викуплять чи  я втечу,  що про
тебе i кому передати?
     - Передай через купцiв-магрiбiнцiв до Касби в Алжирi славному командиру
каторги "Аунi Аллах!  ", що корабель загорiвся бiля iспанських берегiв. Омар
Куввас закопав все золото на узбережжi. Утiк вiдтiля пiд виглядом жебрака. А
тепер мовчи.  Вони не повиннi знати, що я Омар Куввас. I не прохопись,  що я
розмовляв турецькою.
     - А хiба хто з цих гяурiв зна? мову?
     - Якщо  тебе заберуть, то,  без сумнiву, вiдправлять до  Львова. А  там
повно тлумачiв iз усяких язикiв. Отож про мене ти повинен мовчати.
     Омелько бачив i зразу ж по собачому завиванню почув - з трьох бокiв  на
них пустили зi свор гончакiв.
     Добре  знав  Омелько  -  тодi  гончаки  порвуть  на  шмаття тебе,  якщо
тiкатимеш. Тому Омелько й зупинився сам, зупинив коня i пiдiзвав пса.
     - Ну, синку, потрапили ми в халепу добру. Тому не шарпайся. Не рухайся!
Замри! Але не бiйся! Не дав Бог свинi  роги, то й цi лядськi посiпаки нас не
подужають. Амiнь!
     I вони  мовчки стали  чекати,  коли  до них наблизяться  пси-гончаки  i
вершники iз списами.



     Купка вершникiв, що заходила на  них  з лiво?  руки, була найдалi.  Але
собаки в них виявились найпрудкiшi i швидко наближались.
     Тi вершники, що просто на них мчали, були ближче, але ?хнi собаки бiгли
повiльнiше за лiву зграю. Гончаки вiд право? руки наближались ще повiльнiше.
     Спочатку до втiкачiв гавкiт долинав окремо вiд  трьох зграй. Але далi в
мисливському  запалi  гончаки  так  роз'ятрились,  що  завили,  загавкотiли,
забрехали, нiби востанн?, i за хвилю i вони, i весь бiлий свiт щезне.
     Собачий брехiт злився в  одне суцiльне виття.  Наче  сатанинська  сурма
сурмила всiм ганебну смерть.
     Буланко  вiд  наближення цього собачого  завивання "в зав'ял"  завихав,
затупцював. I  турок  полонений  на ньому  затрусився, заметляв головою, мов
ганчiркова лялька. Забряжчали окуттям заступи при перемiтних сумах.
     Омелько огладив  коня, цмокнув губами  i  подув у  тонесенький кiстяний
сюрчок. Буланко став, мов укопаний.
     Бубка  нашорошив уцiлiле  вухо. Шерсть  у  нього на чубку  i  по всьому
хребту пiднялася дибки. У горлi наче забулькотiло.
     Омелько перекинув  у  лiвицю,  до самопалу вуздечку,  i  вiльною  рукою
вхопив Бубку за густий чубок. Знав добре: утрима? на мiсцi - поряту? пса.
     Та й Омелька несамовитий,  шалений брехiт занепоко?в - стало тоскно, не
знати як.
     Нараз щось сталось у напрямi бiгу лiво? згра?  собак. I головна  зграя,
що  насувалась  просто  на втiкачiв.  Обидвi вони якось  почали  вiдхилятись
направо вiд козака i його коня.
     Омелько не встиг  обернутись i подивитись назад, бо йому було важко  це
зробити, утримуючи на мiсцi пса.
     А малий вивернувся на конi, подивився назад i заволав не сво?м голосом.
     - Батьку! Ото сатана! Вiн!
     Тут i Омелько  спромiгся вивернутись, щоб подивитись  назад.  Тут вже й
Омельковi захотiлось заволати вiд побаченого.
     Вiд  густих  верболозiв,  з   опадки,  розмахуючи  косою,  ревучи  щось
несамовито,  що воно чулось через собаче виття, широкими кроками чи то  бiг,
чи то стрибав дядько в золотiм брилi. Iз блакитною, сяючою косою в руках.
     Права свора собак, найповiльнiших, змiнила напрям свого бiгу i котилася
просто на дядька з косою.
     Козак зиркнув кра?м ока  на лiву та передню свору - сумнiву  не було  -
вони пролетять до  дядька повз коня. Ще сильнiше притис за чубок Бубку - той
аж виснув жалiбно.
     Тим часом гончаки i  дядько  невблаганно зближались. Ось-ось  зiтнуться
купа скажених псiв i дядько в брилi. Нараз дядько спинився.
     Найбiльший  пес вистрибнув iз  купи  i  метнувся до  дядька.  Вправним,
вiдпрацьованим рухом доброго косаря дядько махнув сво?м щербатим знаряддям.
     I вишкiрена  собача пащека  вiдкотилась  в один бiк, а тулуб з  розгону
покотився далi, щедро зрошуючи кров'ю прибиту пилом траву.
     Омелько боковим зором бачив - злiва один вершник пiднiма? рушницю.
     "Диви, яничарка iз курком,  " - миттю вiдзначив  козак. I  в ту  ж мить
лупонув пострiл i огорнув вершника хмарою диму.
     "От ледащо  панське! I  порох не той, i  стрiлець  не  той! " - Подумки
зневажливо вiдзначив.
     Дядько зразу ж, як у нього вистрелили, розпоров ще двох псiв. В  одного
нутрощi  вивалились на траву кривавим шматтям. А другому  розкро?в спину вiд
хвоста до чубка. Пес вищав iз такою силою, що перекрив брехiт iнших собак.
     Собаки спинились пiвколом i  щосили брехали на дядька. Та тiльки дядько
замахувався косою, миттю вiдскакували.
     Тут пролетiли повз втiкачiв одна за одною друга i третя свори.
     Дядько, нiби граючись, змахував косою. Тими легкими  помахами коси  вiн
розкидував покалiчених в одну мить собак.
     Навколо  дядька  були  розкиданi  собачi  кривавi тельбухи.  А два  пси
повзали по колу, розпластуючи по закалянiй травi сво? кишки.
     З тi?? купки,  що скакала просто на втiкачiв, ще лупонуло два пострiли.
Та обидва стрiльцi були нездалi.
     Вершники з трьох бокiв кричали на псiв.
     Але  пси ?х не слухались i  знову кидались  на  косаря.  З двох помахiв
дядько порiшив  найкращих гончакiв.  Та, замахуючись  втрет?, послизнувся на
собачих кишках. Падаючи,  встиг викинути косу вгору, i здорова строката сука
сама себе настромила на щербате закривавлене полотно.
     Чвалом пролетiли повз втiкачiв кiлька вершникiв до мiсця собачого бою.
     Та  бiльша  частина  "ловецького"  гурту  зненацька  осадила коней.  Цi
панськi  охоронцi не звертали нiяко? уваги на тих, що оточили мiсце собачого
бойовища, а гарцювали навколо втiкачiв.
     - Чого тiкав? - Спитав гостро сухорлявий чорнявий вершник,  наставляючи
списа на Омелька.
     - Добрий день,  панове!  -  Омелько  вiдпустив чубок собаки i, знiмаючи
шапку, нахилив лiвицею мушкета, що цiвка дивилась худорлявому просто в лице.
- Хiба ви ординцi, панове, щоб я од вас тiкав?
     Чорнявий у  вишиванiм  вишневiм жупанi мовчки здав коня назад  i  трохи
набiк.
     "Зна?  стерво  вояцьке  дiло.  Ну  нiчого, ми  ще побачимо,  похлiбнику
лядський, "  - подумки проказав  Омелько i, всмiхаючись, повiв  мушкетом  за
охоронцем.
     Та iншi вершники почали обступати з бокiв i заходити в спину.
     - Панове,  ви що - обiйняти  мене захотiли? Я ж, ха-ха-ха, не дiвиця. -
Смiявся Омелько, а сам все вiв мушкетом  за ватажком. - Кажiть дiло, панове!
Рахую до трьох!
     - Дитину пожалiй! - Ледь не закричав чорнявий у дорогiм жупанi.
     А тодi  прояснiв  лицем,  бо  побачив, що  iншi полишили мiсце собачого
побо?ща  i  пiдступають  за  спину  Омельковi.  Враз  Омелько  почув  позаду
нiмецькою:
     - Перший раз бачу живого  запорожця. Що,  вони  всi такi коси на головi
лишають?
     - Бувають набагато довшi!  - Вiдповiв нiмецькою другий голос. - Вони ?х
за обидва вуха замотують.
     Омелько як крикне:
     - Ахтунг! Камрати, чесного рейтара ображають!
     - Як?! - У два голоси скрикнули за спиною в козака. - Ти нiмець?
     - Я рейтар капiтана фон Бухау.
     Перед Омелька ви?хало  два бiлявих мiцних чоловiки. Обо? у добрих синiх
жупанах, при палашах, при списах та iз пiстолями в кобурах бiля сiдел.

     - Камрати, ви брати? - Спитав козак.
     - А ти зi Штiрi?? - Спитали вони. - Як тебе звати?
     - Емiлiо  Баламо! -  Не моргнувши  оком, виголосив Омелько,  а сам  все
кра?м ока зирив на чорнявого.
     - Ти що, iспанець?! - Ще бiльше здивувались найманцi-нiмцi.
     - Кажуть, що тато був канонiром iмператора Карла.
     - О!.. А матiнка?
     - Матiнка  була  маркiтанткою...  Самi  розумi?те... Як  кажуть  - тато
герцог, а мама... баронеса...
     - Ха-ха-ха!
     - Охо-хо-хо! Як же тебе занесло сюди, камрате?
     - Солдатська  доля! Або, як оцi татари-бузувiри кажуть  - кисмет! А  як
вас величати, камрати?
     - Мене - Йорген, а його - Рудi.
     - От i познайомились! Оце поспiшав вiддати  борг картярський. Але тепер
по?демо в корчму. Я вас пригощаю.
     -  Камрат! -  Сказав  Йорген тихо. - Краще поспiшай вiддати борг, а  ми
самi за тво? здоров'я вип'?мо.
     - Тебе хотять кинути до льоха, - ще тихiше проворушив вустами Рудi. - А
потiм допита? староста. Тiльки нас не видавай...
     - Камрати! Слово рейтара! Салют!
     А тодi, притискаючи руку до грудей, благально проказав до чорнявого:
     -  Уклiнно  тебе,  пане добродiю, прошу - поспiшаю у Канiв  до сотника,
його брата  татари вбили. Оце поховав. Тепер поспiшаю, щоб  попередити.  Ну,
щоб тещi не дiстався вiтряк.
     - Ти спочатку завiсь самопала. А тодi пiдiйди  ближче, то й поговоримо!
- 3 пихою вiдказав чорнявий.
     - Пане добродiю. - Омелько  схилився i  притис руку до серця. - Не можу
сина полишити.
     - Що ти  брешеш? Цей  хлопчак  iз  хутора. Хутiр  попалили, всiх у пень
порубали. Тiльки вiн i лишився.
     - Неправда! - Скрикнув ображено малий. - То дiда та....
     - Цить, синку! - Гримнув Омелько, i Бубка гавконув. -  Слухай, чоловiче
добрий, не застуй менi шляху. Вiтряк, то дiло дуже поважне...
     Не встиг  Омелько  договорити про вiтряк, як ззаду почувся вiдчайдушний
зойк i смертельне харчання.
     Всi враз обернулись i аж скрикнули!
     На вихаючiм рудiм  конi  було два вершники - спереду,  в сiдлi, молодий
козачок,  а позаду той,  вусатий дядько в брилi,  тiльки без бриля.  I весь,
весь, iз голови до нiг, кривавий.
     - Та вiн же здох! -  Заволав могутнiй чолов'яга  у бiлiй  свитi. - Його
собаки загризли! Ну загризли!..
     Вусатий дядько здоровенною лiвою рукою схопив за лице козачка, а правою
серпом перепилював йому горло.
     Але найстрашнiше було  те, що лiво? щоки в  дядька не було  - всiм було
видно  оголенi зуби верхньо? i нижньо?  щелепи. З широкого верху рани тонкою
цiвкою прискала
     - Стрiляйте! - Заволав чорнявий ватажок.
     - Чоловiче! Вiн вже мертвяк. - Тихо сказав Омелько i закинув самопал за
спину.
     Але всi почули цi  слова, хоч знову  забрехали пси, тiльки поборканi на
сворi.  I  лише Омелько  проговорив,  як  i козачок i  його  кривавий убивця
скотились у траву.
     А Омелько нi хвилi не гаяв - у два стрибки був бiля ватажка "ловцiв"  i
став упритул до коня.
     - Вiдпуска?ш?!
     - Вiддай  татарина  i хлопчика! -  Сичав ватажок, бо й вiдпустити списа
боявся, а вдарити списом вже не мiг.
     - Татарина бери. Сина не вiддам.
     - Вiддаси i сина, ще й коня! Усе вiзьмемо, i тебе також!
     - Тодi  тобi  смерть! - Омелько стояв  упритул  до  стремена  ватажка i
пронизливо дивився йому в очi.
     I той вiд Омелькового погляду аж наче як завмер. I не бачив, що Омелько
простяг  руку  пiд  груди  коневi  i  сильно, рiзко, коротко  вдарив великим
пальцем в пота?мну точку.
     - Не вiриш, добродiю ласкавий? Тодi спробуй зрушити коня!
     I Омелько  вiдскочив,  просто вiдлетiв,  щоб чорнявий  не  дiстав  його
гострим клюгом списа.
     Швидко ступив до рейтарiв i витяг ?м iз капшука угорського золотого.
     - Добре випийте, камрати! Менi треба поспiшати - дорога далека!..
     А  чорнявий  кляв  i  пробував  зрушити  свого  коня  з мiсця.  Штрикав
острогами  коня, перiщив нага?м, шарпав  за  узду. Але кiнь тiльки здригався
вiд болю всi?ю шкiрою, а з мiсця не рушав.
     -  Хлопцi!  Киньте Олексу i вiдьмака - обо? сконали! Хапайте запорожця!
Вiн  чаклун! Зброю до бою! - Волав чорнявий, а  кiнь  його стояв  на мiсцi i
важко дихав.
     -  Пане  отамане!  - Пiдвищив  поважнiсть  ватажка  Омелько.  -  Панове
молодцi!  Не поспiшайте! Дайте слово сказати! - Закричав козак i  вже тримав
напнутий лук i стрiлу, наставлену на чорнявого.
     - Сатана вiн! Не слухайте! - Не вгавав чорнявий ватажок.
     - Перехрестись, тодi послуха?мо! - Пробасив здоровило у бiлiй свитинi.
     -  Як  не вiрите, доведеться  перехреститись! - Омелько притис пальцями
стрiлу вже напнутого лука до рукометi. Вiдпустив оперення i перехрестився.
     - Ну кажи!..
     - Слуха?мо!
     - Диви, справдi, хрещений!..
     -  Панове  молодцi! Я  вiддаю  вам  татарина.  А ви  да?те менi вiльний
прохiд. Живим мене ви не вiзьмете. Вiдступiть далi, ще далi, ще...
     Омелько крутився, наставляючи стрiлу i всi почали здавати коней.
     Кра?м ока побачив, що один з  вершникiв нiби зробив рух, щоб спустити з
повiдця суку i пса.
     -  Псарю!  Б'ю   око!  Лiве.  -  Гарикнув  Омелько  щосили.   Псар  вiд
несподiванки  вiдпустив свору  i  звiльнена  сука,  мов  звiльнена  пружина,
полетiла до козака.
     А  на  зустрiч  ?й свиснула  стрiла  i перекинула  суку. Строката  сука
пiдскакувала  в смертельних судомах,  збиваючи хмару куряви  iз  запорошено?
трави.
     Пес  зупинився  навпроти Омелька  i загрозливо  гарчав,  але вперед  не
кидався.
     - Панове молодцi! Тепер вiрите, що не схиблю?
     Тут найманець Йорген пiдняв руку.
     - Я не буду битись цей чоловiк.  Тут дуже  темнi сила. Беремо татарин -
цей запорожець iде геть.
     -  Я не буду  стрiлять  цей кнехт.  Я писав  контракт  -  я охорона пан
сотник. Цей  кнехт  на пан сотник  не напада?.  Я не нападаю  цей кнехт.  Це
порядок.
     -  Який  вiн  тобi кнехт?! Вiн чортiв вiдьмак!  - Ще злостився чорнявий
ватажок, але якось мляво i невпевнено.
     -  Та  заберiмо  татарина,  i хай  вiн собi пiд три чорти ?де! -  Басом
виголосив найдебелiший вершник у бiлiй свитi.
     - А що я пану сотнику скажу? Вiн же мене поставив! А я що тепер?..
     - Скажемо все, як було - всi тут засвiдчать - завадила нечиста сила...
     - Щира правда - тут попа треба!
     - А ми люди простi, грiшнi. Що ми можемо супроти диявола?
     Чорнявий  на тi слова  замовчав, немов говорячи:  "Робiть, що хочете. Я
вмиваю руки! "
     Омелько тихо i непримiтно дав наказ коневi опуститись на колiна.
     - Не сумуй. Чекай терпеливо. - Прошелестiв над головою турка.
     Бранець  поволi злiз iз  коня, але  ступивши на праву ногу, зойкнув вiд
болю i впав на закурену траву.
     - У нього нога повереджена. - Пояснив Омелько панським "ловцям". А тодi
малому тихо, ледь ворушачи губами. - Перелазь швидко наперед.
     Сам переступив у сiдло, високо задерши запилений  львiвський знаменитий
чобiт.
     Буланко зразу ж пiдвiвся з колiн.
     - Синку! Тримайся мiцно, бо  пропадемо! - Просичав малому в потилицю. I
голосно, весело викрикнув - Ауфiдерзейн, камарати!
     Свиснув, гикнув i з мiсця в чвал пролетiв межи Йоргеном i Рудi, що вони
ледь встигли здати коней.
     Коли втiкачi  вiдскакали може крокiв на триста, позаду лупонув пострiл,
потiм другий, потiм третiй. Та били в бiлий свiт. Навiть  i близько куля  не
просвистiла.
     "Але ж  у них чотири рушницi!  - Гарячкове  думав Омелько,  направляючи
коня лiворуч, лiворуч,  щоб отуди на широкий  луг  вискочити,  що за густими
вiльхами i  вербами  розстелився. - Господи! Спаси,  сохрани  i помилуй мене
грiшного, нерозумного! "
     I  тiльки  останнi слова подумки  проказав  Омелько, як лупонув  гучний
пострiл. I водночас iз пострiлом довбонуло в ствол мушкета. Та так, що козак
ледь не вилетiв iз сiдла.
     "Господи! На все твоя  воля! "  -  Ледь не заспiвав Омелько. Але навiть
перехреститись не мiг,  а пообiцяв  Всевишньому, що лише  втече вiд панських
псiв, то прочита? всi тi псальми, що пам'ята?.
     Буланко  ось-ось  доскаче,  долетить   до   рiвно?  зелено?  скатертини
велетенського лугу.
     Мали б погнатися за втiкачами,  хоч i не  ?хня  масть була, як  кажуть,
сьогоднi. Сам би вiн, наприклад, не вiдступився б i продовжив погоню.
     Ось Буланко  домчав до зелено?, соковито?  лугово?, нiким  не  кошено?,
нiким не топтано? трави. Повертаючи коника  лiворуч, пiд захист велетенських
верб, Омелько змiг на одну мить озирнутись через лiве плече. I  схопило його
око дивну картину.
     З  боку  невидимого  звiдсiля  шляху дрiбною трюхою  тяглася череда тих
самих корiв.
     Омелько притишив бiг коника i почав завертати по колу назад.
     - Батьку! - Злякано закричав хлопчик. - Що сталось?!
     - Не  бiйся,  синку! Щось сталося, та тiльки  не з  нами.  - Дивися, що
зараз там буде! Бачиш?
     - Бачу! Корови до панських воякiв бiжать!
     - Як бачиш, то тепер слухай!
     I тiльки Омелько проказав  це, як зi  схилу пагорба,  де сталося собаче
бойовище, понеслося таке  коров'яче  ревiння, мукання та стогiн,  що Буланко
затремтiв увесь i затупцював на мiсцi.
     А  пес задер одновуху морду, роззявив iкласту пащеку i завив, заскиглив
тоскно.
     - Батьку! Менi страшно! Я боюся!
     -  Не бiйся!  Нехай нашi  вороги бояться!  Давай отако ставай,  я  тебе
пiдтримаю, i дивися. Це тобi ревище, щоб знав. Бачиш?
     -  Бачу!  Корови  обступили  псiв  порiзаних i  того слугу  i  сатану в
брилi...
     -  Синку,  вiн не сатана.  Вiн  божевiльний  був.  Вiн, певно,  з  горя
збожеволiв, що татари в полон його родину захопили...
     - Батьку, батьку! Тi слуги  вiдганяють корiв списами, а  корови  на них
пруть. Ой, нiмцi пiстолi пiдняли!
     На узвишшi лупонули пострiли. Залементували гончаки.  Ще  страшнiше, iз
смертельним вiдча?м заревiли корови.
     - От синку, не поталанило нам! Якби  тi корови прибiгли ранiше, трошки-
трошки, ми б i турка не вiддали, i спокiйно б  собi вiд'?хали. Ну та,  слава
Богу, все  одно  вважай,  що  корови нас врятували  вiд  погонi. Цi  панськi
похлiбники не пiдуть нiкуди, поки вони тiло того парубка не заберуть. Iнакше
?м родичi його не подарують... Ну, синку, поверта?мо на схiд.
     Омелько  тихо цмокнув  губами, злегка потяг за узду, i  Буланко полетiв
розмашистою легкою  риссю  квiтучим  сонячним  лугом.  Поруч  iз  конем  бiг
здоровенний  одновухий пес. Вiн то занурювався  в траву шовковисту, то  наче
виринав з не?, але ходу не притишував.
     Шум  веремi?,  стрiлянини,  одчайдушного  ревища  та  брехоту  гончакiв
вiдпливав все  кудись  далi за  густе верховiття  майже чорних  вiльх та  за
срiблястi крони велетенських верб.
     Небавом не було нiчого дурного, людського, чути. Лише приглушений тупiт
копит Буланка по вогкiй землi, шерхiт трави вiд бiгу одновухого пса.
     Лише десь на дощ кричала iволга у високих вербах.



     Сухий м'язистий кiнь у нестримному чвалi толочив буйнi луговi трави.
     I  долина стелилась  перед втiкачами  рiвним  зеленим килимом.  Може  i
годину вони мчали  i  все на пiвнiч, на  пiвнiч. Праворуч рiвнину обмежували
пагорби, порослi чагарниками. Лiворуч тонкою  iскристою линвою змi?вся ручай
пiд затiнком височенних  дерев. У ?х незмiрному верховiттi шепотiв  вiтер та
стогнали  дикi голуби, та ще виспiвувала, мов на срiбнiй сопiлцi, свою пiсню
пота?мна iволга.
     За весь час утечi i малий нiчого не питав, i Омелько нiчого не говорив.
     Пес  Бубка  теж,  як у  змовi  мовчання, поспiшав за ними  без  жодного
гавкоту чи гарчання.
     I от,  коли  минула й друга година  невпинно? втечi, Омелько  притримав
навальний бiг свого коника-пробiяки.
     - Татари кажуть: "Коня втратиш - голову втратиш! "
     Стишив хiд коня i перевiв  його на широкий крок.  I коли  вони ще трохи
просунулись  на  пiвнiч  i  сонце  стало  ополуднi,  то  побачили  -  долина
кiнча?ться. I там оно пiднiма?ться щiльна купа велетенських срiблястих верб.
А далi починались невисокi, але крутi груди.
     Ось  i долина  скiнчилась,  i вони  прибули до  витоку  ручаю.  Омелько
спiшився, зсадовив малого на землю.
     Бубка закрутився коло них, метеляв хвостом, зазирав у вiчi.
     - Потерпи, собацюро! - Посмiхнувся Омелько i наче лицем просвiтлiшав. -
Менi теж у животi смокче...
     Пiдвiв коня у блакитний прозорий затiнок. Зняв усю поклажу, розсiдлав.
     - Поводи, поводи його, прогуляй! Спочатку  на сонцi,  а як обсохне -  у
затiнку. Та далеко не вiдходь - щоб я вас бачив. Як добре вичахне - напiй.
     Самопал Омелько оглянув найперше.
     -  А  бодай тобi добра не було! Похлiбники, падло панське!  - Вилаявся,
обмацуючи   нотовий курок.  Куля (ота ?дина! ), яка наздогнала козака i ледь
iз  сiдла не  вибила, вдарила  у ствол  бiля  курка i курок зачепила.  Курок
розплющило. Тепер без кузнi i без лещат не полагодити цей справний нiмецький
мушкет.
     Малий вигулював спiтнiлого коня, а Омелько розпакував суму. Лишилось ще
добре   пшона.  Торбинка  пшеничного   борошна.  Кiлька  шматочкiв   старого
темно-жовтого сала, з десяток тараньок, добрий  капшук дрiбно?  солi. Кiлька
грудок кам'яно? солi в ганчiрцi. Окрушини сухого хлiба- загреби, скорiше вже
сухарiв.
     -  Ану  пiдведи менi  Буланка!  -  Покликав  Омелько. Наказав повернути
коника  i з  цього  боку,  i з того боку, а тодi приклав  долоню до  пахвини
коневi.
     - Поводи ще трохи!
     Не вiдстьобуючи  з пояса  нi  лука, нi  сагайдака  зi  стрiлами,  козак
зачерпнув iз одного з чотирьох пульсуючих джерел кришталево чисто?, крижано?
води.
     Закасавши  рукава каптана  i сорочки, Омелько  добре вимив  руки, видер
шматом полотняного рушника.
     Всипав у  казанок  кiлька добрих жмень  ледь-ледь  жовтавого пшеничного
борошна. Круто посолив.
     Проказав молитву, та й почав вимiшувати тiсто.
     -  Напiй коня,  де  ручай  у  травi  протiка?.  Там  вода  теплiша.  Як
нап'?ться, засип у шальку вiвса та надягни ?? добре. Щоб коневi було зручно!
- Загадав роботу хлопчиковi, а сам не вiдривав очей вiд тiста.
     Коли вимiшав  круто тiсто,  що воно вже не  липло до рук,  то насипав у
казанок  ще  борошна. I заходився  щосили сво?ю грушевою  ложкою  перетирати
тiсто з борошном.
     Бубка пiдiйшов упритул, вивернув одновуху морду, зазираючи в казанок на
козацькi руки.
     Малий, напо?вши та поставивши Буланка з шалькою у холодку,  метнувся до
кущiв. Там ще  з  весни, з весняного водогону,  поначiплялось рiзного сухого
гiлля, стебла бур'янiв. Це смiття висохло, вибiлилось пiд пекучим сонцем, аж
дзвенiло вiд сухостi.
     -  Тепер вiзьми легший заступ i  викопай отамо  ямку! Пам'ята?ш,  як  я
робив пiд соснами?.. От i добре!..
     Омелько  так зосереджено, з  такою силою i  швидкiстю перетирав тiсто з
борошном, що аж упрiв.  Та  й сам  не зчувся, як перетворив добрий  буханець
тiста  на дрiбненькi, мов горошини,  кульки. Всi цi  кульки  козак  обережно
зсипав у неглибоку дерев'яну миску.
     Зачерпнув  iз джерела казанок води  i  поставив  його  над  ямкою,  яку
спробував викопати хлопчина.
     Заклав у ямку паливо, брязнув по кременю важким кресалом, вибивши цiлий
снiп жовтих iскор на сiрий трут.
     I ось дзеркальнi боки мiдного казанка облизують прозорi язики полум'я.
     Полум'я пiднiма?ться вгору, переростаючи в слабенький  блакитний димок.
Димок  тягнеться  по товстенному  стовбуру  i  розчиня?ться  у велетенському
верховiттi старезного дерева.
     Спека над  долиною  -  аж  повiтря  розплавля?,  i воно  склиться  бiля
пiднiжжя недалеких пагорбiв, наче струменi води.
     Коли  в  казанку завирував,  зашумiв,  забризкав окрiп,  Омелько  одним
легким порухом всипав туди всю гору борошняних кульок.
     Швидко пiдкинув пiд казанок сухого бадилля. Вогонь, наче розмiрковуючи,
поволi поповз  по новому паливу, а тодi враз вибухнув бiлим димом i високими
пасмами полум'я.
     Малий i козак ламали патички i все пiдкладали  пiд казанок  у ямку, щоб
жар не слабiшав, щоб окрiп не переставав вигравати.
     Ось випiрнула  з каламутного варива одна, потiм  двi  кульки,  потiм ще
кiлька,  i  закрутились по  колу,  i враз  нагору  пiднялись  всi  борошнянi
горошини.
     - Ось i затiрка готова! Будемо обiдати! - Тiльки козак  те проказав, як
Бубка пiднявся з пiску, в  якому вiн собi для прохолоди вигрiб яму. Пiдiйшов
до людей, приязно махаючи хвостом i трусячи на всi боки пiском.
     - Ну чортяко, не труси! Iди коня стережи! -  Наказав  Омелько, i  Бубка
похмуро пiшов до коня.
     Омелько зняв  казанок  iз  вогню. Повичерпував  варене  тiсто  i наклав
дерев'яну миску з верхом.
     Встали з малим, проникливо  прочитали "Отче  наш"  i  сiли  розкошувати
гарячою  затiркою.  По  черзi брали ложкою  тiсто з тарелi та  ще з  казанка
гарячо? каламутно? юшки.
     - Бач,  синку, як смаку? на вiйнi  гаряча  страва? Пiсна затiрка,  а як
смачно. ?в би та ?в!
     Бубцi  вони розмочили в юшцi великий  окра?ць  загреби i  лишили кiлька
ложок вичахлого  тiста. Самi ще  роздерли по таранi.  Хлопчик дав Бубцi шмат
iкри, що  той  аж тертись головою  почав об  малого,  пiд руку  йому  мордою
пхався.
     - Наткався, як павук! - Похвалився малий, погладжуючи себе по череву.
     Поки  Омелько дожував свою тараню  i вiдкрив рота, щоб загадати  малому
роботу, як той вже скоцюрбився калачиком на теплiй травi i вмить заснув.
     Омелько мовчки  махнув  рукою  i  все сам  почистив,  помив,  заховав у
перекиднi  суми. Швидко осiдлав коня, повантажив  перекиднi суми, припасував
до сiдла сокиру та заступи.
     Накрутив повiд на товстого сучка i вийшов iз затiнку на слiпуче сонце.
     I тiльки вдивляючись пильно-пильно, напружуючи  з усiх сил очi, Омелько
побачив  крiзь полудневу югу малесенькi  крапочки в  глибинi  долини. Зовсiм
тобi кiлька макових зернят. Та зернята цi рухались, то розтягуючись в рядок,
то збиваючись у темну плямку.
     "Ах ти ж падло панське! - Вiд лютi в очах Омельковi потемнiло. - Це ти,
чорнобривчику, в жупанi дарованiм?! Тво? щастя,  що оце менi малий трапився.
Та я б вас,  падлюк, отут би усiх "отд?лав! ", як каже Лютий цар московський
Iван... Та не моя сьогоднi карта - час тiкати! "
     Омелько метнувся в захисток, розгрiб пiсок  i поклав на гаряче  вугiлля
все паливо, що лишилось. I, наламавши здоровенну купу зелених гiлок, закидав
ними вогнище.
     Малий вiд трiскоту ламаних гiлок навiть не ворухнувся, Омелько  висадив
сонного хлопчика  в сiдло i повiв коня  лiворуч за  купу верб до найближчого
пагорба.
     Вiн  примiтив ще здалеку улоговинку  вiд дощово? води  -  по  нiй можна
пiднятись  межи  терновими  кущами.  Малий  i  в сiдлi  продовжував спати. I
Омелько його не будив. Тiльки притримував, щоб малий не перекинувся з коня.
     Час вiд часу  козак обертався назад i дивився,  як наближаються крапки-
вершники.  I ще  дивився на  купу старезних верб - а  чи  пiшов уже дим  вiд
свiжо? зеленi?
     Дим  заклубочився над верховiттям у ту мить, коли Буланко,  iз  великим
зусиллям подолавши досить крутий схил, заходив у прохiд межи тернинами.
     I зразу  ж крапки-вершники на мить застигли,  а тодi почали невблаганно
наближатись.  Все  швидше i  швидше пiдкочувались до  велетенських верб  над
витоками ручаю.
     Бубка нашорошив вуха, зупинився i  почав нюхтити повiтря, задерши вгору
одновуху морду.
     Омелько  нахилився i погладив  Бубку по чубку. Пес  заметеляв хвостом i
проскочив  уперед  по  проходу  межи  високими  тернинами.  Гiлки  кущiв  аж
вгинались вiд рясних, але ще зелених ягiд.
     Перед самiсiньким виходом на верх груда,  де  кущi особливо зближались,
Омелько спинився. Щось мугикнув собi пiд носа, а тодi  один товстий пагiн iз
великим  зусиллям  притис  якомога  нижче. I прикрутив  його верхiвку жмаком
трави до кореня  супротивного  куща.  А до однi??  гiлочки  пагона приладнав
стрiлу. Та так вправно, що серед листя i не розпiзна?ш ??.
     Навiть якщо хтось i нахилиться, щоб  розплутати  зав'язку,  тiльки  вiн
торкнеться,  пагiн випроста?ться i  вдарить того  стрiлою,  хто стоятиме  на
стежцi.  Якщо пiшому - то в обличчя.  Якщо вершнику - то в черево,  або його
коню в морду.
     Поки Омелько ладнав на ворогiв свiй "самострiл", малий спав,  сидячи  в
сiдлi,  мiцно  вчепившись  в  луку  сiдла.  Омелько  повiв  коня  далi  межи
шовковистих  трав та  безлiчi  квiтiв,  що буяли  по  всiх верхах  пагорбiв,
обминаючи густi купи терну, шипшини та глоду.
     "Треба йти зараз на пiвнiч, тiльки на пiвнiч!  Поки зорi не  зiйдуть на
небi. Тодi й  обрахую, чи ще на  пiвнiч  пертись, чи можна вже, нарештi,  на
схiд повертати... "
     Омелько прискорив крок i майже бiг поруч коня.
     Далi Омелько  пустився  бiгцем,  тягнучи за повiд  коня.  Буланко пiшов
дрiбною  риссю.  Малий  прокинувся у сiдлi, але пальцi ще  мiцнiше  стис  на
кульбацi.
     - Батьку! Чого ви не сiда?те на коня?
     -  Так треба, - пояснив на  бiгу  малому, розмiрюючи кроки, щоб дихання
було рiвне. - Це я готуюсь до походу.
     - Я теж хочу готуватись до походу! Спинiть коня, я побiжу разом з вами.
     - У  цей похiд я рушаю сам самiсiнький. I без коня,  i  без тебе, i без
козакiв-братчикiв. А хто догляне, тим часом, мого, найкращого в свiтi, коня,
коли я буду в та?мнiм походi?
     - Я догляну, я! Вiн мене вже майже слуха?ться.
     - От бачиш -  вiн  тiльки мене й тебе слуха?ться. Якщо його чужим людям
лишу, то повинен ?м всi сво? та?мницi, як  управляти конем, розповiсти. А як
хтось буде чужий знати мою та?мницю, то в мене  вже не буде всi?? сили, вона
пропаде, послабне.
     - А  от  я  знаю та?мницю! I  вона не  пропаде.  Я такий,  що нiкому не
викажу. ?й Богу, не викажу!
     - Синку,  синку! Слухай  мене  добре i  запам'ятовуй.  Нiколи, нiколи в
свiтi не клянися  i не божись  тим, що  буде! Можна клястися тiльки  тим, що
було,  або  що  ти  зробив.  Все що буде,  то не в  нашiй  силi,  якщо  того
Вседержитель не дасть. Бо на все воля  Божа! От  у Писанi? сказано,  що коли
наш  Спаситель пiшов молитись в  сад Гетсиманський,  бо душа його болiла, то
вiн сказав учням, що вони зневiряться в ньому ще тi?? ночi. А святий Петро i
сказав йому: "Нехай  всi  зневiряться  у  тобi, я  не зраджу тебе!  " А Iсус
сказав  йому: "Iстинно  кажу тобi: цi?? ночi ще, перше, нiж заспiва? пiвень,
ти  тричi вiд мене вiдречешся! " А Петро i каже йому: "Навiть якби я  мав iз
тобою вмерти, не вiдречуся тебе! " I тодi Спаситель взяв iз собою Петра i ще
двох сво?х учнiв i молився в Гетсиманськiм саду. А тодi прийшов зрадник Юда,
з вояками,  щоб схопити Спасителя.  Вояки не знали, хто  Христос.  Тодi  Юда
пiдiйшов  до  Христа  i поцiлував  його.  Отак Юда поцiлунком  видав  нашого
Спасителя  на  страстi!  I  стражники  тодi схопили  Христа.  Учнi  Христовi
злякались  озбро?них стражникiв i  повтiкали  геть. А Петро iшов оддалiк  за
полоненим  Спасителем. I  зайшов з  усiма в палац  юдея  Каяхви. I сидiв там
серед слуг юдейських, щоб побачити, чим все скiнчиться. Бо Спасителя  нашого
юде?  били  в  лице, плювали i знущались  над  ним.  В той час одна служниця
пiдiйшла до Петра i каже: "Ти був з Iсусом. " Але Петро перед  усiма слугами
вiдрiкся:  "Не  знаю,  про  що  ти таке  говориш.  " Злякався Петро, що його
впiзнали, i пiшов до  ворiт. Побачила  його iнша служниця  i  сказала людям:
"Цей був з  Iсусом  з  Назарету. " Петро знов  вiдрiкся: "Не  знаю  я  цього
чоловiка. "  Потiм до Петра ще пiдiйшли приявнi при тому у дворi i  сказали:
"Ти  таки справдi  один iз них, бо й твоя вимова тебе виявля?. "  Тодi Петро
став  клястися та божитися: "Я не  знаю  цього чоловiка! "  I  враз заспiвав
пiвень.  I  Петро  згадав  те, що  Iсус  сказав йому:  "Ранiше,  нiж  пiвень
заспiва?, ти тричi зречешся мене.  " I  пiшов Петро звiдтiля i гiрко плакав,
що  зрiкся  зi страху Учителя...  Бачиш, синку, святий  Петро клявся Вчителю
бути вiрним, а не змiг. Бо тодi так повернулось, що, якби Петро тiльки слово
сказав,  його б замордували. А йому жити  хотiлось. Бо  хто  ж гинути хоче?!
Тому,  синку,  нiколи не клянись, не божись: "Я  зроблю! ". А подумки  моли:
"Дай менi, Боже, зробити те  й те!... " I Бог тобi поможе, i виведе з  бiди,
iз неволi i поряту? вiд нагло? смертi!..
     Хоч  все те  Омелько проказував на  бiгу, а проте дихання в нього  було
рiвне, вiн  навiть  не  спiтнiв, хоча був  при повному уборi  -  сагайдак зi
стрiлами, лук, мушкет i все iнше бойове начиння.
     У той час, коли Омелько доказав малому притчу про третiй крик пiвня, за
?хньою спиною,  далеко десь, наче дитина ляснула в долонi один раз. Потiм ще
три слабих ляпки було.
     - Х-хха! Комусь у пику стрiла  влучила... Та не будемо бiльше спокушати
долю - час тiкати!
     Омелько пересадив хлопця наперед, легко злетiв у сiдло.
     - Гей, гей!.. - I нахилившись, легенько ляснув Буланка всi?ю долонею по
ши?.
     Буланко з мiсця пiшов  чвалом по  самому гребеню  довгого трав'янистого
груду.
     - Тримайся синку! Почались нашi перегони!
     Вiрний Омелькiв кiнь Буланко, невтомний, широкогрудий, гнав по  високiй
травi.
     З-пiд його  копит бризкали на всi боки  коники,  розправивши рожевi  та
зеленi прозорi  крильця.  I ?х зносило вiтерцем, i вони  розсiювались далеко
довкола.
     Кiлька разiв  з-пiд самих копит,  мов iз  пращi хто викидав здоровенних
зайцiв.
     Не раз i не два iз густо? трави сторчма злiтали розпасенi курiпки.
     Омелько нахилив голову до малого.
     - Ще миль десять проскачемо, а тодi отаборимося. Десь тут, i без зiрок,
знайдемо нашi козацькi стежки.
     Та може й п'яти миль не  проскакали, як вузьке ребро  сугорба ще бiльше
знеслося вгору, i  перед  ними  вiдкрилось  зразу  кiлька  неглибоких долин,
порослих деревами.
     - Ото як вискочили з вербово? долини, зразу вiдчув, що  ось-ось вийдемо
на козацькi стежки!  Бачиш, оно чотири здоровеннi липи? За ними ще може миля
на  пiвнiч  i почина?ться  луг!  А там  всякого дерева густо- прегусто. Отам
нехай панськi посiпаки начуваються!
     Буланко наче  вiдчув  радiсть свого  хазя?на i помчав, помчав з  одного
лисого пагорба на iнший.
     Ось i липи лишились  десь праворуч чотирма величезними копицями  зеленi
за густими свiтлими чагарями.
     Поступово  сугорби знижувались, вирiвнювались, все  бiльше i  бiльше на
них  кучерявилось зеленi. Пiшов пологий  схил  праворуч.  Нiби на ньому була
широка  стежина  мiж деревцями  терну,  низьких  вишеньок,  обсипаних  рясно
кривавими ягодами, кущами дозрiваючо?, морквяного  кольору, шипшини, високо?
широколисто?  лiщини, i далi вже й  густi купи молодого  чорноклену, липи та
в'язiв.
     I  хоч Буланко  мчав  по травi, а  було  видно,  що це широка  справжня
стежка.
     А Бубка добре вiдстав i  важко скакав, висолопивши  довженного рожевого
язика. Нараз вiн хрипко гавконув два рази.
     Омелько зразу ж стишив бiг коня, а тодi зовсiм його  спинив.  I Буланко
затупцював на мiсцi, а тодi застиг, нашорошив вуха.
     Тут  i  зморений  Бубка  пiдтягся,  важко  дихаючи,  аж  йому  здухвини
западали.
     Омелько, вже iз стрiлою на тятивi, схилився, напiвобернувся до Бубки.
     - Ну, що ти там чу?ш, собацюро?
     Чорний  пес задер до  козака свою скалiчену морду i  застережливо,  але
якось не злiсно гавконув.
     - Тримайся мiцно! Пригнись, щоб не завадив менi!
     Омелько пустив  вiрного  Буланка  тихою  ходою.  Може крокiв  зо двiстi
протопав кiнь трав'янистим звивистим просадом. Тут  Буланко заiржав.  I йому
десь   попереду,   за   зворотом,   за  кущами  лiщини,  вiдповiли   слабим,
переривчастим iржанням, яке в кiнцi наче захлинулось.
     Омелько легко i плавно пiдняв рукометь лука i почав напинати тятиву.
     Коня вiн ледь-ледь  пiд боки торкнув  носаками, просто одночасно з обох
бокiв зачепив, торкнув по шкiрi.
     Слухняний кiнь пiшов дрiбними, дрiбними тихими кроками. Не iржав.
     Малий не дихав i пильно вдивлявся в зелений морок попереду.
     Ось крутий зворот  стежки. Кiнча?ться тiнь. I  на яскравому сонцi  межи
свiтлих кущiв  лiщини тьопа? кiнь  половий. Голову опустив i  порваний повiд
волочився  по  землi,   чiпляючись   за   пагони  зiлля.  Кульбака  на  конi
скособочилась  на  правий бiк, i  з не? стирчало двi стрiли, а в  перекидних
сумах стримiло аж три стрiли.
     -  Степанiв Лиско! Не дався людоловам!  Бачиш, синку, що то  значить  -
боже  сотворiння  - кiнь?! Разiв  три, не бiльше, тут Степан бував!  А Лиско
зразу  знайшов стежку. Але  не в цiм диво. Диво в тiм, що Лиско знайшов сюди
шлях iз того мiсця, в якiм ми нiколи до цього разу iз Степаном не бували!..
     Вiрний Степанiв кiнь Лиско  ледь плуганився, ледь переставляючи копита.
Навiть не змахував хвостом. Хоча мушва висiла над ним чорною хмарою.
     Омелько опустив зброю i,  не дивлячись, стрiлу закинув  до сагайдака, а
лук у налуччя.
     Пiдiгнав Буланка в кiлька стрибкiв до охлялого коня. Омелько зiстрибнув
у траву i  кинув малому повiд. Приказуючи: "Лиско, Лиско... " та погладжуючи
замордованого   коня,   вийняв  вудила   з  його   запалених,   загно?них  i
закривавлених губ.
     Розстiбнув пiдпругу, зняв  сiдло i перемiтнi  суми зi стримлячими в них
стрiлами.
     - Синку! Ось дивися - три стрiли вдарили в суму.  А  Кринка, земля йому
пухом,  спакував  у  не? торбинки  з порохом.  Якби  хоч одна стрiла об щось
залiзне черконула i  висiкла iскру - то весь порох вибухнув би! Од  славного
Лиска хiба що копита  лишились  би...  От  що могло би бути! Та  на все Божа
воля. Тепер треба швидко десь тут джерельце  знайти. Я тут одне  пам'ятаю на
цiй стежцi... Ти подивися  тiльки, що в нього з язиком, яснами i губами.  Це
вiн iз  сталевими  вудилами  намагався напастися. Все собi  розтер,  розбив,
повередив... Он  якi  виразки! Бiдна скотина. Скiльки кiнь  через людину мук
зазна?,  що й  не  сказати...  Ану, синку, подай Буланка ближче, зараз ми на
нього повантажимо Степановi торби i пiдемо шукати воду...
     Вони повели коней - Омелько  знесиленого Лиска, а хлопчик навантаженого
аж чотирма перекидними  сумами  Буланка вглиб  молодого лiсу,  праворуч  вiд
пота?мно? стежки вниз пологим схилом.
     Чим  далi  по схилу,  тим дерева  ставали вищими.  Не  пройшли  вони  й
трьохсот крокiв, як почулося дзюркотiння води. Обминули в блакитному затiнку
кiлька старезних чорностовбурних яворiв. I ступили на осяйне сонце. Навпроти
них трав'янистий смарагдовий схил обривався кам'яною стiною. З не? в кiлькох
мiсцях тугими цiвками била вода. Нижче  брил  вода збиралась  нiби у великiй
баюрi i  звiдтiля витiкала  вузьким  руча?м  у оточеннi рiдкого  очерету  та
високо?  осоки.  По  довжинi може на пострiл iз  лука.  I зразу  зникав  без
усякого слiду.
     - Синку, стiй! Он бачиш слiди на муловi?  Сюди приходять i дикi кози, i
дикi  голуби прилiтають. Якщо ми  пiдемо туди з кiньми i  собакою  - i слiди
сво? лишимо, i сво?м  запахом все навколо забруднимо. I звiрi не прийдуть. I
ми лишимося без дичини.  Тому пiдемо отуди  вниз,  де ручай протiка?, там  i
самi нап'?мося, i коней напо?мо, i з собою води вiзьмемо. Затагану?мо отамо,
на узвишшi - пiд тими соснами. Там мiсце зручне: що там за кущами - не видно
знизу. А звiдти, з верха - добре видно.
     Коли  вони  спускались зеленою долиною, у  них iз-пiд нiг вилiтали цiлi
згра? зелених рожевокрилих коникiв.
     Напо?ли  коней. А тодi Омелько лишив в  улоговинi малого з  Бубкою  при
замордованому  Лисковi, а сам вiдвiз  нагору всю поклажу i  вiднiс Степанове
сiдло.
     Тодi спустився  з Буланком  назад до джерела i заходився  коло  бiдного
Лиска. Кiнь покiрно зносив дi? козака, лише здригався усi?ю свiтлою  шкiрою.
Коли ж почав  двома гострими паличками, бо  пальцями не мiг залiзти  в рани,
витягати черву,  то кiнь тiльки дрiбно тремтiв - i аж наче хрипiв. Ран  було
чимало:  i на спинi, i на круповi, i на  грудях,  i на заднiх ногах. Все вiд
стрiл.  Та,  слава Богу, нiде  жодне вiстря не  застряло.  Але мухи  встигли
обсипати яйцями рани, i тепер у гною i сукровицi камешилась жовта черва.
     -  Синку, поки я  отут черву  колупатиму, ти збiгай на гору i,  скiльки
можеш, шишок назбирай. Справа дуже пильна i нагальна. Поспiшай!
     - Ага! - Кивнув малий  i чимдуж побiг пiд сосни. Пес Бубка пострибав за
ним...
     Коли  хлопчик принiс ще один казанок, повний  шишок,  i висипав його на
велику купу, на верх iз кiньми пiднявся козак.
     - Молодець!  Здогадався в казанок  збирати  шишки.  Тiльки  iншим разом
питай дозволу, якщо хочеш суми розв'язати.
     Омелько поставив коней у затiнку товстенно? розлого? сосни.
     Схопив замашну сокиру  i з кiлькох ударiв  вiдтяв засохлий товстий сук.
Розколов на скiпки i заходився викопувати ямку для вогнища.
     Лиско знесилено  куняв, опустивши голову. А Буланко приступив  до нього
впритул  i  хльоскав  хвостом, вiдганяючи мушву  i  вiд  себе i вiд  хворого
товариша.
     - Принеси води.
     Поки  малий скотився униз до  води i  принiс повен  казанок кришталево?
води,  Омелько  вже  розпалив  шишки в землянiй  пiчурцi. Поставив казанок i
наказав малому пiдкидати  шишки, щоб  вогонь не слабiшав нi на мить,  а  сам
взяв заступа i зник за чагарями, що малий i спитати не встиг.
     Бубка погрiбся, погрiбся  та  й умостився в ямку,  розкинувши  лабети i
заплющивши очi. Пес спав,  але час  вiд часу увi снi подригував лапами. Щось
йому снилось.
     Малий все пiдкладав i пiдкладав шишки,  i майже невидиме полум'я лизало
блискучi золотi боки казана. Тiльки жар обпiкав лице i руки.
     На самiм днi  казана  почали  народжуватись маленькi бульбашки повiтря,
потiм вони почали вiдриватись вiд мiдi i злiтати вгору, лопатись, i тодi над
поверхнею  закрутилась  тонкою  цiвкою  пара.  Пара  здiймалась   угору  все
сильнiше. Ось вода завирувала, почала бити ключем. Окрiп виплескувався через
вiнця блискучого мiдного казанка.
     Тiльки малий  подумав:  "А  для  чого було варити воду, якщо нема? чого
варити? ",  як з кущiв  вийшов козак. Iшов вiн без  шапки, шапку притисши до
грудей.
     - Тримай шапку! -  Омелько прихилив  заступ до  сосни  i витяг  iз суми
дерев'яну тарiль.  Обережно висипав iз  шапки на не?  якiсь вогкi бульбуватi
коренi, завбiльшки з голубинi яйця.
     - Що воно таке? Я такого зроду не бачив!
     -  Бо тобi нiхто не показував -  ти  й  не бачив. Це найкращi  лiки вiд
знесилення. Це справдi золота рослина  -  "любка". Люди якi тiльки  грошi не
платять за лiки заморськi,  а вона, "любка", пiд ногами. Тiльки треба знати,
як  ?? приготувати. Я цьому од бусурменiв навчився. Там, де я в лiсах вирiс,
там  "любку"  дiвчата у ворожбi  вживали. Ну, щоб причарувати якось парубка.
Так  ?? й зовуть у нас:  "Люби мене, не покинь".  Але  то  дiло  таке - кому
ворожба помага?,  а кому й  хресний хiд не допоможе.  А  от  зовсiм  кволому
чоловiковi  цi бульбочки сили додадуть... Бачиш -  вони  вже  чистi, помитi.
Тепер ми  ?х беремо - насилю?мо,  як намисто, голкою  на нитку. I трима?мо в
окропi, поки не прочита?мо "Отче наш" три рази.  В окрiп ?х треба  занурити,
щоб вони не  гiрчили, i не плiснявiли, i добре сохли. А сушенi бульбочки вже
розмелюють i роблять або з молоком, або з водою бовтанку. От i бусурмени, що
сидять за морем по Кубанi, чи в нас  отут межи Бугом i Днiстром,  вони перед
важким походом завжди запасаються "любкою", тiльки  по-?хньому буде "салеп".
Отаких п'яти бульбочок на цiлий день  здоровому вояку вистачить, щоб сили не
втратив.
     - А воно смачне?
     - Та нiяке... Як от рiпа варена. Куштував?
     - Нi.
     - Ну, ну... тодi, як глей на вишнi...
     - О! Так глей же смачний.
     - Ну воно таке, як розмочений глей пiсля дощу... Ось дивися: вже готовi
стали  нiби  отой  глей  - прозорi i золотавi. Тепер витягнемо i повiсимо  в
затiнку - нехай  вичахають.  Тодi наскребу на  тацю  i  дам  Лисковi... А ти
вiзьми Буланка i  вiдведи отуди, до друго? сосни, засип  у  шальку  вiвса  i
нехай ?сть.  Вiн добре напився, i  тепер можна  й погодувати.  Це  тому, щоб
Лиско не хвилювався,  що  йому не дають. А я зараз  пiду в  долину i перетру
отам на каменях  трохи  вiвса. I зваримо кашу Лисковi.  I Бубцi  буде  каша.
Собака теж добре змучився. Щоб ти знав, вiвсяна каша собакам дуже корисна. Я
коли ото у пана конi випасав, то сам бачив, як його псар  хворих чи змучених
гончакiв вiвсянкою вигодовував.
     - Батьку, то ви були панським пахолком?
     - Я нiчи?м пахолком не був. Я жив у його садибi...
     - Як так жили?..
     - Коли варитимемо кашу,  я  тобi  все розповiм. А зараз нагодуй коня. А
ти, Бубка, наш мудрий собако, ти менi стережи Лиска.
     Омелько вилив з  казана воду, взяв торбинку з вiвсом i спустився вниз у
долину до купи каменiв.
     Насипав на один, рiвненький, мов стiл, здоровенний камiнь вiвса i зачав
розтирати невеликим пласким уламком. Добре  розтерши зерна, зразу ж на цьому
каменi i провiяв вiд остюкiв.
     Коли ж пiшов ще далi  вниз  iз  казанком до води, то побачив,  що  з-за
пагорба,  одна  за  одною,  приземлились  невеликою   зграйкою  курiпки.   I
розбрелися  в  густiй травi  ловити  коникiв.  Омелько  почекав,  чи  ще  не
прилетить  хоч  одна птаха,  а  тодi  швидко,  вздовж  ручаю,  низько-низько
зiгнувшись i, ступаючи  нечутно,  але  швидко,  поспiшив  до  колдобини  пiд
червоною кам'яною стiною.
     Двi  стрiли  тримав у  зубах,  третю наклав на тятиву.  Коли  до птахiв
Омельковi лишилось пiвсотнi крокiв, птахи помiтили його.
     Знялись iз сухим трiскотом, швидко-швидко б'ючи  крилами. Злетiли круто
вгору,  мов  ?х  хто метнув iз пращi. Над  усi?ю долиною  пронизливо залунав
?хнiй крик тривоги: "рiп-рiп-рiп! "
     Омелько одна за одною, блискавично, метнув сво? три стрiли.
     I стрiли наздогнали  птахiв.  Всi три птахи впали  на  крутому зеленому
схилi вгорi над кам'яною червоною стiною.
     Омелько не  полiз  за здобиччю,  а зсипав назад до торби потертий овес,
забрав казанок iз водою i пiднявся вгору, до сосон.
     - Синку! Пiди  та  забери курiпок на схилi, над джерелами. Думав, що на
водопо? вiзьму пару  голубiв, та бач, вполював курiпок.  Буде  вечеря... Та,
гляди, обережно. Не послизнися: внизу гостре камiння - i колдобина глибока.
     Малий таки не втримався на крутiм схилi на соковитiй травi. Послизнувся
i покотився вниз. На щастя, не на гостре камiння i не в колдобину.
     Але ?диний цiлий рукав сорочки подер об кам'яну стiну.
     -  Злякався?  - Запитав Омелько, не пiднiмаючи  голови,  бо зосереджено
вирубував сокирою копистку iз товсто? сосново? сухо? гiлляки.
     -  Ага! Злякався,  що  курiпки впадуть  у  колдобину. А як ?х  звiдтiля
витягти?  - Радiсно  признався  малий, простягаючи Омельковi  три  стрiли  з
прилиплим  до них сiрими  пiр'?нами. В  другiй  руцi вiн мiцно тримав важких
жирних курiпок, що його аж хилило набiк.
     - Нiчого! Все гаразд,  синку.  Бери ось  копистку i  перемiшуй кашу. Бо
вiвсяна каша швидко  пригора?. Та дивися - не забувай шишки пiдкладати i ось
цi смолистi трiски. А я випатраю курiпок... Та й жирнючi! От де на покинутих
ланах порозпасалися.
     Омелько невловимим  рухом  гострого  ножа  розтяв курiпок  мiж  лапами,
надрiзав горло пiд дзьобом. Тодi встромив два пальцi в черево, одним сильним
ривком  видер  усi нутрощi.  Уважно ?х оглянув,  чи  нема глистюкiв, а  тодi
обережно вiддiлив жовчнi мiхурцi. I вже пiсля того кинув Бубцi.
     Поки варився тертий овес, Омелько сипонув у середину випатраних курiпок
солi i поклав бiля хлопчика, накривши згори свiжою гiлкою лiщини.
     - Дивися, щоб мухи не обсипали червою. Ось гiлочка, вiдганяй...
     - А ви, батьку, хiба куди йдете?
     - Та пiду подивлюсь у долинi. Наче менi привидiлось гнiздо печериць.
     Омелько  зняв порожню  шальку  з  Буланка,  запхав  у  не? двi  глинянi
баклаги, натяг ?? собi на лiве плече i поспiшив униз до вогко? улоговини.
     Вiн повернувся, коли  вже сонце спустилось над  дубовим га?м, що чорнiв
за другою долиною  вiд цього узвишшя. В обох руках нiс  запiтнiлi баклаги  з
джерельною  водою, а за плечем  метелялась роздута шалька, i з не?  стирчало
мокре лопухове листя.
     - Сьогоднi зготу?мо  хитру  страву.  Коли  я  ото вздовж  сарацинського
берега  плавав на купецькiй шебецi, то  було  у нас  дво? черкесiв- морякiв.
Вони брали  забитого птаха i занурювали в  окрiп. Все  пiр'я  i  пух змокали
наскрiзь. А тодi в  земляну пiчурку. Згори накидали  жару i засипали гарячим
пiском.  Птах  там  запiка?ться.  Витягають  його  iз  вогнища  - все  пiр'я
спеклося,  як  добра  кора стало.  Можна  як  по спеченiй  хлiбнiй  шкоринцi
постукати  пальцем. Розламу?ш  - а там така смакота, такий дух...  Але  ми з
тобою ще хитрiше зробимо. Як ото французи - напхають курку чорними земляними
грибами. ?х, щоб знайти, треба часом i на три заступи розколупати землю. От!
Я, по правдi кажучи, не ?в тако? курки. Бо тi чорнi гриби такi дорогi, що ?х
тiльки ?хнi володарi можуть ?сти. От! А ми з тобою вiзьмемо наших печериць i
напха?мо наших курiпок i спечемо...
     I  отако говорячи, Омелько витягав iз шальки дрiбнесенькi, мов тернини,
печерички i закладав ?х у випатраних птахiв.
     -  Ой, як вони гарно пахнуть! Як нiмецька цукерка.  Менi один раз дiд з
ярмарку одну цукерку привiз.
     - Авжеж! Ця  печериця так повинна пахнути. Якщо гриб точнiсiнько такий,
як оцi, а такого запаху нема - не бери!
     Та бiльше грибiв  лишилось. I тодi Омелько посипав ?х сiллю, загорнув у
лопухове здоровенне листя i зав'язав хрест-навхрест смугою кори, зiдраною iз
горiхового пагона.
     Омелько  виклав  густу  кашу на  тарелю,  кiлька  великих  кавалкiв  на
лопуховi листи.
     - На тацi Лисковi, на листку - Бубцi. Пильнуй, щоб добре вичахло!
     Омелько  вилив  у  казан обидвi  баклаги i заходився  швидко  пiдкидати
паливо.
     - Вчися, синку. Поки не посутенiло, вогонь здалеку не свiтить, а дим iз
доброго палива, сухого, майже прозорий - теж здалеку не видно.
     Як вода завирувала, козак занурив по черзi курiпок i зачекав, коли ?хн?
пiр'я просякне окропом i туго облiпить темною одежиною пташинi тушки.
     Розгрiб заступом жар. Вирiвняв  розпечений пiсок у ямцi i  вмостив туди
загорнутих  у  лопухи курiпок i  лопухову перев'язану  паку iз  молоденькими
печеричками.  Швидко  i гарливо загорнув все  жаром,  а тодi  рiвненько  все
засипав розпеченим пiском.
     Крiзь пiсок тонесенько, ниточками, пробивався сивий гiркий димок
     -  Тепер воно вже само печеться. А поки ще видно, пiдемо до ручаю та ще
раз напо?мо коней. Бо час вже нагодувати Лиска. Бубка, ану ходи з нами!
     I вони всi спустились до води.
     Вже в  наступаючих  сутiнках Омелько  нагодував  Лиска  розвареним,  як
тiсто, вiвсом i наскобленими бульбами  "любки". Бубка  наминав  з лопухового
листа кашу, аж давився.
     - Ну чого ти  давишся? Та нiякий лях i нiякий татарин  тут не забере! -
Проказував з докором до собаки Омелько.
     Бубка  на його  слова  переставав  глитати  кашу,  пiднiмав замурзану у
вiвсянку пащеку, вдячно метеляв хвостом i знов починав наминати вiвсянку.
     Омелько  прихилився спиною  до нагрiто?  за день  правiчно? сосни  i  з
насолодою вдихав запах розплавлено? живицi.
     Малий,  побачивши, що  козак принюху?ться, i  собi  почав  тягти  носом
повiтря. I враз обернувся до "батька".
     - I ще щось так гарно пахне iз кущiв! Звiдтiля, зi схилу...
     - Молодець! 3 тебе будуть люди... Це приходить нiч, i "любка" розкривав
сво?  чародiйськi  квiти... Ой, якби оце  менi кобзу  мальованую та  жiночку
молодую, то заспiвав би, заграв би, щоб не було нiкому нiякого лиха...
     Козак  замовк, заплющив очi. I було незрозумiло, чи заснув вiн набiжним
сном,  чи прислуха?ться  до  нiчних звукiв,  що  починали линути з  долини i
пагорбiв, чи просто замрiявся iз заплющеними очима.
     Не  знати, скiльки б часу вiн сидiв непорушно,  схрестивши по-шевському
ноги, i слухав би отi нiчнi  та?мничi  звуки, якби тут  не пiдiйшов Бубка до
земляно? печi та не почав обережно гребти гарячий пiсок.
     - Ну, якщо Бубка гребеться, час вечеряти.
     Омелько  розгрiб  розпечений пiсок  i  попiл  i витяг  трьох  курiпок у
твердiй  корi iз обгорiлого  лопухового  листя i спеченого до вуглисто? кори
пiр'я.
     - Поки не вичахне - собацi не давай! Щоб нюху не втратив. У тому м'ясi,
що даси Бубцi, щоб не було жодно? кiсточки.  Собака зголоднiв, поспiшатиме i
може вдавитись кiсткою. Тонких кiсточок взагалi не можна давати собацi.
     - А в нас, коли лишались кiстки вiд курки, нашi баба давали собацi.
     - Синку! То простi сiльськi собаки. А в тебе справжнiй пастирський пес.
I не  давай йому печериць. Я не знаю, чи не зашкодять вони собацi.  ?й Богу,
не пам'ятаю, чи давали сарацини сво?м собакам пустельнi запеченi печерицi.
     Коли Омелько,  обпiкаючи  пальцi, розламав вугiльну шкаралупу курiпки i
виклав  м'ясо iз печеними печерицями  на дерев'яну тарiль, весь  простiр пiд
вiковими  соснами межи  щiльним колом  кущiв заповнився таким густим запахом
печено?  дичини i лугових печериць, що не стало чути  нi аромату "любки", нi
живицi, нi запаху солодкого кiнського поту, нi гострого собачого духу.
     З-пiд  найтовщих нижнiх  гiлок  сосни на них яскравим лiхтарем  визирав
слiпучий щербатий мiсяць. I зорi висипали на ще не вповнi синiм,  а, швидше,
блакитно-сiрiм небосхилi.
     Бубка, вивертаючи морду  то так, то  так, стиха повискував i, по черзi,
то правою передньою, то лiвою лапою торкався хлопчика.
     Омелько не  сварив  собаку.  Вiн з насолодою,  аж  примруживши  очi вiд
задоволення, жував стегенце.
     Хлопчик вiдiрвав два  шматочки бiлого м'яса. Один, хоч i гарячий, зразу
кинув собi в рота, а другий тримав, поки не вичахне.
     Бубка миттю заковтав свiй шматочок i розлiгся перед хлопчиком, поклавши
йому морду на колiна.
     Омелько  i хлопчик мовчки,  зосереджено обсмоктали всi кiсточки  першо?
курiпки, за?ли дрiбненькими  печеними печерицями. Розламуючи  другу курiпку,
Омелько сказав:
     -  Отож  тепер слухай i  запам'ятовуй. Тiльки ти  один,  бiльше  нiхто,
знатимеш про мене правду. Я тобi розповiм про сво? життя.  I хто я, i звiдки
я. I як я  геро?в, i  як дурницi робив... Отож, щоб ти знав:  нi батька,  нi
матерi в мене  не було. Мене в малиновiм кущi заскочили гончаки одного пана.
Я був слабенький, упав i лежав, тому пси мене не порвали. I я лишився живий.
У той час повз  лiс великим шляхом iшла одна жiнка. Iшла вона  на  прощу  до
Ки?ва.  Мене  й вiддали ?й,  бо  вона  була перша  iз  жiнок,  кого зустрiли
мисливцi. Я не знаю, скiльки  менi тодi було рочкiв. Може три, може  чотири.
Набагато був менший за тебе...
     - Батьку, а чого ви у лiсi були?
     - Як  чого?  Та вiд татар  утiкав...  Ти он до колодязю залiз, у  землю
сховався... А я  в малиновiм кущi спасався... Взяла мене та жiнка.  Звали ??
Варварою. Вважай, що була вона менi так би, як матiр. От вона i привела мене
iз собою до ма?тку мого пана. Лишилась вона у пана якийсь  час, може на рiк,
а може й бiльше... Вона помагала  куховарити i вишивала  сорочки та рушники.
Поки я  не втiк iз панського ма?тку, то  не бачив, щоб хто краще не? вишивав
сорочки.  Сяде на  сонечку i  почина? так спроквола колупати голкою.  Але не
встигнеш i озирнутись - а  вже  на  бiлiм полотнi червоний вiзерунок  вогнем
пала?. ??  вмiнню, певно, заздрили, бо мене називали Варчиним байстрюком. Бо
коли вона  все ж пiшла на прощу  до  Ки?ва  i сказала, що скоро повернеться,
нiхто мене  бiльше жодного разу не назвав байстрюком. Як  "матiнка  Варвара"
пiшла i не повернулась, приставили мене до дiла, щоб я дарма панського хлiба
не ?в. Спочатку ми пасли гусей на левадi коло ручаю. Я i  ще дво? хлопчакiв,
ну  може, трохи старших  за мене. Нi кращим, нi гiршим  я  не був  вiд  них.
Тiльки на  вiдмiну вiд них, я  весь  час хотiв  ?сти.  Це помiтив старенький
пастух-воляр i сказав менi: "Дитино моя!  Ти не надiйся i не  чекай, що тебе
нагодують. У людей сво?  клопоти, яке  ?м дiло  до тебе? Бо ти нiчийний. Ти,
дитино моя, сам себе забезпечуй, щоб  голодним  не  бути. Ти дивися, що ?сть
скотина i чистий птах, шукай його i вживай... " Так я i робив потiм. Я всякi
трави  i корiння перепробував,  ледь  не сконав  вiд дурману. Та  вже не був
нiколи голодний вiд снiгу до снiгу. Взимку було гiрше, але теж навчився себе
нагодувати... Мiй  пан був православний i  тримався  старосвiтських  звичок.
Вiн, як ото  пани-ляхи у сво?х лiсах,  дерева нi на  поташ, нi на вугiлля не
переводив, на продаж не рубав. Як що й продавав, то це коней, мед i вiск, що
його бортники  в лiсi збирали. Та й не  сам пан продавав, а його управитель.
Ото  вже  було  падло!  Але  про нього я тобi  потiм розповiм. Як я  пiдрiс,
поставили мене з  челядинськими  хлопцями пасти свиней. Свиней у нашого пана
достобiса було. Ми ?х ганяли через  пiщанi  пагорби до гаю дубового.  Там  з
одного боку коло гаю ще й пiдлiсок вирiс, кажуть, пiсля пожежi. Усяко? ягоди
сила силенна  там  була.  Ще й заростi лiщини, та тако? рясно?  i врожайно?,
просто  диво. А з  другого боку болiтце серед пiщаних пагорбiв. Як приженемо
туди свиней,  свинi  зразу розбiгаються, хто  куди.  Однi жолудi пiд  дубами
шукати, iншi в лiсок ягоду оббирати, а ще й попруться у болото вилежуватись,
у багнюцi. Хоч нас i тро?, але  ж  свиней у пана було  достобiса. I кнурi, i
свинi, i пiдсвинки, поросят, як гороху. Бiга?мо ми, бiга?мо,  все ?х до купи
пiдганя?мо, щоб  далi в пущу  не  поперлись та там i не пропали... Тут таких
лiсiв нема. А в пущi було повно велетенських дубiв. ?м було по тисячi рокiв,
старi  люди казали. I звiра там усякого  - i  красного: оленi, лосi,  зубри,
кози. I хижого  звiра  було  скiльки хочеш: ведмедi,  вовки, рисi. Через  ту
бiганину за свинями не було часу,  щоб  ягодою досхочу поласувати, чи грибiв
спекти,  чи  карасiв  у  болотi в  корзину  натоптати.  Так  нас  тi свинi i
пiдсвинки замордують, так ми за ними набiга?мося, що,  бувало,  попада?мо на
землю i плачемо.  Та  раз я таке побачив:  одне  порося залiзло в  ямку,  не
глибоку, але само вилiзти не може. Поборсалось, поборсалось i як заверещить.
Тут я бачу: свинi пiдняли голови  вiд  землi, прислухаються.  А  тодi з усiх
бокiв - i вiд лужка, i вiд болота, i з чагарiв побiгли до ямки. А порося все
репету?. Позбiгалося все свинство - i мале,  i велике. Я витяг порося. Вмить
все  свинство  заспоко?лось  i  розiйшлося зразу  по  всiх усюдах.  I тут  я
скумекав:  треба те  голосисте порося  спiймати i шмагати лозиною,  щоб воно
верещало. I тодi всi  свинi позбiгаються...  Так я i зробив за  якийсь  час,
коли свинi  розбiглися на всi боки. Виламав я  лiщиновий пагiн. Пiдкрався до
того "спiвучого"  поросяти i  схопив його.  Потiм я  iнших поросят  пробував
лупцювати лозиною, але в жодного не було такого голосного верещання. Почав я
шмагати  наше  голосисте  порося, а  воно  як зарепету?!  Я шмагаю,  а  воно
репету?.  Зразу  почали збiгатись  дорослi свинi. Обступили  мене, розлючено
рохкають. Мо?м товаришам до мене i не пiдiйти. Вони щось кричать менi, але я
не чую - от який рейвах знявся!... Коли тут, на мо? щастя, iде дiдусь-воляр.
Побачив  вiн таку веремiю,  i кричить менi щось. Я  не чую. Тодi вiн менi на
мигах показу?: "Покинь  порося! Тiкай! " Я  так i зробив. Пiдбiгаю до нього.
Вiн i каже: "Молодець, сам  докумекав! Та довго  не мордуй порося, бо свинi,
хоч вони й свинi, а за сво? дитя вас загризуть... " Отодi я вперше зрозумiв,
що я  до чогось власною головою можу докумекати. I  ще  я зрозумiв, що треба
старших  не тiльки  слухатись, але i  вчитись  у них... Ну,  потiм, поки пас
свиней  iз хлопцями, я  завжди тримав при собi  те голосисте порося.  Я його
злегка перiщу лозиною, але порося "спiва?" так, нiби я його життя позбавляю.
Чим воно голоснiше  репету?, тим  бiльше пiсля  цього я його  пригощаю  - чи
окрушиною хлiба, чи ягодою, чи морквиною,  чи грушками падалками. Я його так
навчив,  що  тiльки дам  понюхати грушку  i торкнусь лозиною  до спини, воно
вищить, як недорiзане. Он яке було розумне порося - знало, що менi вiд нього
потрiбно. А ще кажуть - дурний, як  свиня! А бач, i  серед свиней ? розумнi.
Серед  всяко? тварi ? розумнi i ?  дурнi. Потiм мене  той  дiдусь-воляр взяв
помiчником. Ми випасали волiв на левадах,  по берегах рiчки, у кiлькох сухих
улоговинах. Бо  в мо?му кра? нема? нi високих пагорбiв, нi  глибоких  ярiв i
долин.  Там  навiть бiльше  половини  сiльських  хат  стояли над  землею  на
товстенних дубових палях. Як спекотне лiто, то пiд хату в затiнок ховались i
собаки, i кури, i свинi. А як  навеснi повiнь бувала добра,  то вiд  хати до
хати на  човнi  в гостi ?здили... Коли з дiдусем  випасав  волiв, то все  по
берегах, по оболонях. Тут не було ягiд i горiхiв, зате риба,  раки i болотнi
птахи до мо?х рук так i  пливли. Дiдусь-воляр навчив мене сiтки плести i  на
рибу,  i  на  птахiв.  Я  потихеньку  ставив ?х у  болотi i  в  ручаях, а  в
чагарниках сильця  на  птахiв. Для  забави лук собi зробив. Невеличкий такий
лучок ясеневий.  Стрiлки очеретянi, а наконечники кiстянi. Забавка забавкою,
на друге лiто так навчився стрiляти, що дня не було, щоб ми з дiдусем дичини
не ?ли. А як дiзна?мось, що панський управитель у сусiдн? село подався чи на
торжище кудись,  то дiдусь вiдпускав  мене  до лiсу.  З  лiсу я  й  рябчикiв
приносив. Ото смак! Я собi пищика зробив iз заячо?  кiстки. Залiзу в лiщину,
причаюсь i починаю пiдсвистувати пищиком. Дивна  птаха: як сполоха?ш його  -
злiта? з дерева з  таким шумом, мов цiла зграя. Як сiда? на гiлку  - ну нiяк
не  почу?ш. Отож я сиджу  i пiдсвистую.  I на всi  боки  роздивляюсь. Щоб не
про авити, коли вiн сяде. Дивишся, дивишся - нема.  Знов поверта?ш голову  в
той  бiк - сидить на  гiлочцi  бiля самого стовбура  i  головою крутить, мов
курка на сiдалi - зазира?: де  ж той чужий рябчик, що його виклика?? Ось тут
його треба негайно  бити... А  смачний птах!  Iз  усiх лiсових  птахiв  менi
найсмачнiший...  Ми  з  дiдусем  три  лiта  випасали  старих волiв.  Як  вiл
пiдходить до повно? старостi, тодi ним востанн? навеснi орють  i вiдпускають
на пашу. I бiльше вiл не працю?, а все лiто тiльки випаса?ться. I якщо воляр
добрий i паша хороша,  то до  осенi  вiл ста?  гладкий, важенний,  шерсть на
ньому аж  блищить, як  атласна.  Тодi  волiв збирають у  гурти i  женуть  на
продаж. Чи до Литви, чи  в Польщу. Я сам, коли служив пану каштеляну, сво?ми
очима бачив на Кракiвському торжищi тисячi наших волiв. Правду кажу: тисячi!
Наша воловина соковита, нiжним жиром проросла. Тi  кракiвськi рiзники, хто в
наших  купцiв-гуртовикiв  виторгову? дешево наших "абшитованих" волiв, потiм
великi  грошi  заробля?. Наша воловина у Краковi тодi коштувала  на  третину
дорожче вiд ?хньо? телятини... Дiдусь-воляр  був  мовчазний. Всi дивувались,
як  ми з ним добре живемо. Бо я  був,  як  куниця - ось я  ?, а ось мене вже
нема... Неговiркий був, але вчив мене добре: за три  роки нiхто мене з луком
не  вгледiв.  Лук  i  стрiли високо в  дуплi  старо? сосни ховав - який туди
управитель полiзе? У дуплi i берестяний козуб iз  сiльцями i сiтками  ховав.
Старенький показав менi, i як березову кору знiмати, i  як  випарювати, i як
тоненьким  сосновим  корiнням шити бересту. Я так старався, так  гарливо все
припасував,  коли  потiм  поставив  козуб  на  воду, то  нi  краплi  води не
пройшло... Хто його  зна?, як би воно далi було,  та тiльки в кiнцi третього
лiта при?хали гуртовики-перекупщики.  I дiдусь-воляр  помандрував  iз ними у
лядськi кра?. Всi несказанно здивувались: ну куди йому, старому такому, свiт
за очi мандрувати? Старенький  нiкому нiчого не  вiдповiдав, не пояснював. А
тiльки менi, як вже валка  рушала, вiн пiдiйшов  до мене i сказав: "Омельку!
Дай  тобi, Боже,  удачу! Славна ти дитина. Та послухай мене: роби завжди все
тихо, стережися всякого галасу. А особливо стережися  бабства.  Ти ?м тiльки
слово скажи,  а вони по  всiх  кутках  таке розкудкудакають... Ну а я далеко
помандрую. Тiльки менi  не  до Кракова. Я  з Кракова на прощу пiду до Матерi
Божо?  до  Ченстохова. " Я вiд несподiванки  ледь не  впав i  кажу дiдусевi:
"Дiду!.. Хiба ви католик пота?мний?.. То ж католицька Матiр Божа! Не наша! "
Дiдусь- воляр  i вiдказу? менi: "Нi, дитино, - не католик.  А iкона наша. То
католики нашу  iкону собi  захопили.  I  вона ?м помага? все бiльше й бiльше
сили  набирати.  Тому я  пiду помолюся перед нею, щоб  вона наш православний
народ згадала i захистила... " Ось яка та?мниця  менi  була  вiдкрита... Так
пiшов  наш дiдусь-воляр з  купцями-гуртовиками  i назад  не повернувся. I тi
гуртовики бiльше  не з'являлись, поки я на панськiм дворi жив. Тому я бiльше
нiчого не  знаю про мого  вчителя.  Був, жив старенький воляр - i нема... За
три  роки, що  допомагав  старому воляревi,  я  добре  пiдрiс, змiцнiв.  Всi
дивувались, що я харчуюсь iз усiма у пана в людськiй, а сили менi прибувають
i прибувають. Не буду  ж я  ?м казати, що я скiльки  хочу, стiльки й наминаю
дичини, меду, ягiд i риби. I нi разу не попався нi з пiр'ячком рябчика, а нi
з  кiсткою  чи  шкуркою  заячою не попався - все добре ховав  у  землю, чи в
дуплах у пущi ховав - хто скаже, чи то куна розкошувала,  чи я?.. I взимку я
виходив по  здобич, хоч у мене нi чобiт,  нi кожуха  не було.  Розмочив собi
шмати добро? волячо? шкiри,  що в дiдовiм  закутку  знайшов, та  й такi-сякi
постоли змайстрував. Обмощу  ноги сухим мохом, обгорну онучами, що зробив iз
полотняних ганчiрок.  Ще треба  якось  i  мороз,  i  людей  обдурить.  То  я
позв'язував кiлька  заячих шкурок, надяг пiд сорочку  хутром на голе тiло, а
тодi  вже згори дiдову  стареньку свитку. Вiн  менi лишив.  Менi вiд  заячих
шкурок тепло, як нiби у  кожусi. А  люди все дивуються, який я витривалий. А
морози, скажу тобi, синку, за мо?? молодостi бували просто страшнi... Я тi??
зими сам один з болiт, озерець  та  рiчок приносив  риби бiльше, нiж панськi
рибалки. А дичину в лiсi з лука не бив i сiльця i пастки не ставив. Слiди на
снiгу  зразу  покажуть, де  хто ходив, хто що робив. Я всю зиму, а зi мною i
челядь, кожен день ?в свiжу рибу... Ага,  забув ще  тобi сказати  - влiтку я
пота?мно, потихеньку в панськiм  лiсi  бортничав. Бач, у пана була i  пасiка
влiтку в липовiм  гаю виставлена  -  не менше сотнi. I в лiсi  було не менше
чотирьох десяткiв бортей. У селi було аж  три родини бортникiв. Нiяко? iншо?
повинностi  вони  не  знали  вiд  пана, тiльки бортi пильнувати,  мед i вiск
добувати. Я  все  потайки та тихцем брав - не тому, що я злодiй природжений.
Нi! Бо якби я попросив у панських похлiбникiв  меду, чи зайчатини, чи юшки з
минiв, то надi мною б до кiнця мого вiку реготались би. Зна?ш, синку, я таки
був чемним хлопцем
 - i за кисiль з водою, i за гливтяк-загребу, i за обгорiлу печену рiпу
 - я за все дякував старшим. Хоч менi останньому наливали миску,
останньому  окрушину  черствого  хлiба  кидали.  Бо я нiчий.  У  мене навiть
прiзвиська не було. Омелько - та й усе.  Бо я тiльки один  був Омелько. I на
панськiм дворi,  i в селi.  Нi старого, нi  малого бiльше нiякого Омелька не
було... I от  я перезимував свою рибну зиму, i почалась весна. Березовий сiк
пiшов  -  квартами  пив.  У рiчки  пiшла плiтка,  повна  iкри.  Очерет новий
витнувся - шпичаками солодкими  ласую. Та така дивна весна, важка.  То сонце
пече, як на Петрiвку,  то одзимки зi снiговою вiхолою прихоплюють  ще  перед
Юром. А тодi зразу  пiсля  Юра стала благодать - i сонечко свiтить,  i дощик
теплий з веселкою висiва?ться. Зелень всяка пiшла ?стiвна. Грибочки першi. А
на  обмiлини  з  рiчок,  озерець,  болiт  почали  вилазити незлiченнi  раки.
Особливо пiд захiд сонця, як  берег угрi?ться. От не повiриш,  а  поки сонце
зайде, у мене оттакенний лантух повний ракiв. Я  не пожадливий -  принесу на
кухню  -  нехай варять. I менi, ти зна?ш, нiхто нi разу "спасибi" не сказав.
Брехати не буду - хвалили, дивувались  мо?й спритностi, називали щедрим. Але
подякувати - ну, нi в кого язик жодного разу не повернувся... Пiсля Юра, я й
кажу, наче Бог змилувався. Я такого теплого, лагiдного лiта не пам'ятаю. Все
вчасно, все коли треба - i туман, i  сухмень,  i  дощ, i  сонце.  Тi?? весни
побачив пан,  як  я  коней пораю i без конюхiв один вправляюсь.  Вiн наказав
управителю дати менi крiпку кобилку карую, довжелезну вузловану ванду i шмат
добро? сировицi на постоли. I приставив мене при сво?х кобилках. Це була, як
рiвняти з волами, служба важка. Та  я не розгубився. Я ж все навкруги  знаю,
всi  гайки, болота, луки,  озерця, руча?  i  рiчечки  облазив. Надi  мною  в
людськiй кепкують, питають, а чи не важко  менi отако вдосвiта вставати?  Чи
не важко  води  повен жолоб кожного ранку натягувати  з криницi? А менi воно
нiщо! У мене тепер кобилка, хоч муца, так бахматна. Я тепер куди хочу
 - вмить примчу. I сiтку закисну в озерце, i сiльце на рябчика поставлю.
Та  потроху  мо?  насмiшники  замовкли,  бо  конi  в  мене  вчасно  напо?нi,
нагодованi,  вичищенi i блищать, як  новий грiш.  I так  менi добре: все, що
захочу, - все  виходить! Захотiв тетерюка вполювати  -  вполював. Захотiлось
меду - нову борть знайшов -  нiхто, крiм мене, не  зна?... I захотiлось менi
поласувати печiнкою миня. Ой яка то  риба - минь! А засмажену з печiнкою так
просто iз  язиком проковтнув би.  Тодi я  вигнав кобилок на оболонь туди, де
якраз двi рiчечки зливаються. Неширокi вони  були, але глибокi. I вода там в
одному  мiсцi завжди була  просто  крижана.  Бо там iз  кам'яного  дна  били
холоднi ключi. Влiтку вода там крижана, а от узимку там завжди опарини були.
I  нiколи, я  так  пам'ятаю,  крига ?х не  покривала.  А  на левадi завжди з
другого  боку,  де  вода  тепла,  панськi челядницi  прали  одяг  i  полотно
вiдбiлювали. Отож  пригнав  я туди сво?х  кобилок i  пустив  на пашу.  А сам
розiбрався i полiз у воду. Вода там крижана i темна, бо глибока, та ще й над
нею кущi нависли.  Я пiрнаю в крижану воду пiд самим кам'янистим берегом. Бо
пiд каменями ? глибокi нори. А в тих норах лежать мини, наче поснулi.  Вони,
чим теплiше лiто, тим кволiшi, ну, просто соннi. А восени, особливо пiд зиму
ближче, на гачок iдуть тiльки так. От  я ?х i беру голими руками, витягаю ?х
iз нiр i витягаю нагору...




     Хороше було те мiсце межи двома лiсовими рiчечками. Тут лiс кiнчався, i
оболонь, широка  й рiвна, розстилалась може  на цiлу  милю.  Понад  берегами
рiчечок росли густi кущi верболозу.
     Бiля   злиття  рiчечок  завжди  камешилось  жiноцтво  -  замочувало  та
вибiлювало полотно.  На зручних пласких каменях прало  бiлизну. Галас, смiх,
плюскiт води,  соковитi удари намочених сорочок об  гладесенькi  каменi. Там
сходились i  панськi челядницi, i  сiльське бабство. Не треба було i ярмарку
чекати,  щоб  узнати  новини.  У  кого  лисиця  курку  вхопила,  чия  корова
отелилась, кого чоловiк побив, чия дiвка на чийого парубка  козирить, у кого
хлiб глевкий, а в кого пироги найсмачнiшi. Тут бабство не дуже дивилось - чи
заголенi стегна, чи з пазухи цицьки по самi пипки не визирають.
     Дядьки,  тим пак  парубоцтво, сюди  не дуже потикались. А  що  зразу за
куртиною кущiв  молодесенький коняр Омелько випасав панських кобилок,  то на
те нiхто не звертав уваги.
     Того погожого ранку одна молоденька вдовиця по дорозi на панськi лiсовi
сiножатi, де мала  ворушити й гребти сiно,  завернула до  каменiв. Там якраз
панськi  челядницi  стелили  вимоченi  суво? полотна. ??  понесло такий  гак
зробити через  дурнi сни. Такого ?й наснилося, що  вона нiколи  не вiдчувала
анi  пiд  час залицянь  на вечорницях, нi в тi  пiвроку короткого i  нудного
замiжжя, анi  з пiдстаркуватим полюбовником, що оце навеснi  собi завела.  А
тут таке  наснилось: нiби пiшла вона купатись у  лiсове озерце.  Точнiсiнько
таке малесеньке iз пiщаними  бiлими бережками, в якому  вона вчора ввечерi з
дiвчата ми  змивала  пiт  пiсля  цiлоденно?  спекоти... Ото  тiльки  скинула
запаску,  сорочку,  розв'язала  намiтку  i зайшла у воду, коли  щось за  нею
позаду - "бульк!  "  Вона  оберта?ться -  а  позаду  сто?ть чорнявий вусатий
парубок. Голiсiнький. А його  задубiлий пiвень йому  аж пiд  груди стримить.
Ноги в  не?  обважнiли,  нiби в них гарячий пiсок насипали. I голова солодко
наморочиться,  все  пливе,  а погляду не  може вiдвести...  Бо... те ?ство у
парубка зовсiм не людське i не скотське. Воно, мов велетенський опеньок... I
нiби  той  парубок  чорновусий бере  ??  безсилi  руки  i  наклада? на  сво?
страшенно гаряче  ?ство: "Не  бiйся. Це все  для  тебе. Саме  таке,  як тобi
треба. " Парубок вiдпуска? сво? долонi з ?? пальцiв.  А вона почина? згинати
цей величезний гарячий опеньок i притиска? його собi до грудей. Притиска? до
черева. Опеньок  покiрно вигина?ться в ?? руках, мов гусяча шия. I ось вона,
з силою  притискаючи, веде його набухлу гарячу верхiвку по сво?му череву, по
шовковистому волосiнню. I коли ?? ?ство розкрива?ться, i цей гарячий опеньок
почина? занурюватись  в  ??  палаючу плоть, ?? струшують  солодкi  нестерпнi
судоми...
     Вдова прокинулась. Серце калатало шалено. Здавалось - ось-ось вискочить
через горло. У скронях гуло, в ротi пересохло.
     Крiзь прозорий пухир у вiконницi пробивався сiрий переддень.
     Вдова  подивилась на сво? руки.  Вони були  опущенi межи ноги  i  мiцно
стискали  волохатий пружний трикутник. Вдова злякано,  ще  не знявши руки iз
свого пишного лона, озирнулась на  пiч:  чи не прокинулась  свекруха i чи не
бачить вона  такого  соромiцького дiла невiстки.  Нi.  Свекруха мiцно спала,
повернувшись до невiстки сивою потилицею.
     Молоденька вдовиця вiдвела  руки вiд  лона i вiдчула,  що  вони вологi.
"Боже,  що  це зi мною дi?ться?! А це все тому, що вчора з тими грибами ледь
не замордувалась,  поки  вiд  пiску  не вичистила! "  Вдова обсмикнула подiл
сорочки, обтерла об нього руки, заплющила очi - зразу вставати не хотiлось.
     Тiльки  закрила  очi,  зразу  ж  почало  ?й  знов ввижатись  у  виглядi
здоровенного рожевого опенька. Нiби  вiн сам  собою залазив ?й пiд  сорочку,
тицькався ?й то в напруженi пипки, то в пупок, то в лоно. Вона,  затамувавши
дихання, чекала, коли вiн почне проникати в  не?. I  опеньок дiйсно розсунув
?й стегна i почав поволi й гаряче занурюватись в ?? ?ство. ?? ?ство вiд тi??
пружно? сили, що заходила в не?, розпалилось до нестерпного жару. I ось вона
струснулась  вiд солодкого болю.  ?? почали  тiпати судоми, i вона закричала
вiд гостро? солодощi...
     I  вiд власного  крику  прокинулась.  Вiконце  вже  свiтилось  ранковим
сяйвом.
     Свекруха злiсно засичала з печi:
     - Переспала - от i репету?ш. Вставай. Люди вже корови доять.
     - Самi подо?те. Менi на сiно загадали...
     - I за що менi на старостi доля послала таке ледащо?
     -  То за  вашi грiхи  -  за  вашого  язика  чорного i  носа довгого.  -
Вiдрiзала вдовичка i почала збиратись на панську роботу...
     I  от  вона,  зрештою,  пiд  прокльони  свекрухи та  хрюкання голодного
поросяти в сажi вийшла з двору...
     Та навпростець не  пiшла на панськi покоси, а зробила здоровенний гак i
опинилась на каменях.
     Довго вона, правда,  не затрималась i не розпитувала, чи скоро сiльськi
повернуться з Ки?ва, а з ними i ?? пiдстаркуватий полюбовник. Взнала тiльки,
що переказували з одним перегонщиком волiв - до жнив обiцяв пан во?вода всiх
робiтникiв розпустити по домiвках.
     Це, власне, те, що вона хотiла взнати. Але зразу  не пiшла.  А ще трохи
побазiкала з молодицями, та  й  потихеньку стежечкою понад холодною рiчечкою
до лiсу. Бо  вода завжди в  нiй  була  найспекотнiше  лiто холоднiша,  нiж у
сусiднiй рiчечцi.
     I вже  вона  пiдходила  до  лiсу,  коли побачила  на зворотi  за кущами
панського  коняра Омелька. Розiбравшись наголо, вiн  печерував пiд  урвистим
берегом.
     Вдова  аж  здригнулась  вiд  побаченого  -  добре знала,  що  це  мiсце
найхолоднiше - скрiзь б'ють крижанi ключi. А цей парубчак, як циганча, - хоч
би йому що.
     Ось хлопчина занурився з головою просто пiд корiння вербового куща.
     Випiрнув i метнув у траву плямистого тугого миня.
     Навiть  не вiддихуючись, знов занурився i  ще  викинув двох  минiв,  не
менших за першого.
     "Ну й  беручкий хлопець. " - Подумала вдова.  Омелько схопився за лозу,
зграбно пiдтягся i вискочив на берег.
     Тепер вдова побачила його на весь зрiст. Що в нього добрi м'язи, нiчого
дивного - весь час хлопчина  при роботi. А от що в холоднiй водi  його ?ство
не зменшилось, як у всiх, до якогось мiзинчика, а  стирчало, мов добрий чiп,
так це вдову вельми зворушило.
     Побачивши вдову, Омелько метнувся за кущi. Але  стежка  якраз звивалась
пiд  кущами.  I ще Омелько не встиг вдягти  сорочку,  як вдова  була поруч i
приязно посмiхаючись, проспiвала:
     - Омельку! Мо? гриби, а тво? мини. Згода?
     Омелько  був заскочений зненацька, то й обернувся до  вдови, тримаючи в
руках  двi  силки:  на однiй  три,  на  другiй  п'ять  минiв,  навiть  забув
прикритись. Омельковi спочатку мову вiдiбрало, але коли вдовиця перепитала:
     - То  згода? Чи ти нiмий? - Стояла i посмiхалась  - i  бiльше нiчого не
говорила.
     - А-а-а-а... вже згода... -  видобув iз себе,  зрештою. -  Я зараз. - I
прожогом кинувся за кущ вдягатись.
     Забрав  Омелько  свiй  полов i  погнали  кобилок аж до  лiсу,  звiдкiля
витiкала рiчечка.
     Отам на узлiссi пiд старим дубом на старому попелищi розвели вогонь.
     Омелько  вправно  i швидко  видер з  риби  нутрощi,  але  так,  щоб  не
повередити печiнку, посолив щедро. Бо в старезнiй калитi в нього завжди була
сiль у ганчiрцi.
     Минiв  настромив на патики,  а  патики встромив у  землю  навскiсно  до
вогню.
     Збiгав  до  берега  -  руки  вiдмити вiд риб'ячого  слизу. I  назад  до
багаття. А вдова там сидiла так, що сорочка ?й закасалася, i геть вiдкрилися
тугi бiлi стегна.
     Омелько зиркнув на жiночi розкошi та й перевiв погляд на вдовин вузлик.
     Вдова перехопила його погляд.
     - Хочеш грибiв скуштувати?
     - Ага,.. як ваша ласка...
     - Та чого ти по-панському. Ми люди простi. Кажи менi: "ти".
     - Ага... Добре...
     Посмiхаючись,  вдова розв'язала  хустку i  подала  Омельковi  горщик  з
грибами та ще й ложку.
     Покуштував один грибок Омелько i аж очi закотив пiд лоба.
     - Оце грибочки. Таких i пан наш не ?сть.
     I  неквапно  почав ?сти  кожен грибочок  смакуючи. Вдова пiдсунулась до
нього зовсiм упритул.
     - Тобi не холодно? Ти вже зiгрiвся? Там такi крижанi ключi б'ють...
     - А.. ага... там... б'ють... - ледь виговорював Омелько з повним ротом.

     А вдова зовсiм до нього притулилась, притислась правою цицькою до лiво?
руки хлопця.
     - Та не штовхайся... - Проказав Омелько, з насолодою облизуючи ложку.
     Тодi  вдова  вiдсунулась  i повернулась так до Омелька,  щоб вiн всю ??
пазуху бачив.
     Омелько   зачаровано  споглядав   розкошi   вдовицi   i  ще  повiльнiше
пережовував грибочки.
     А вдова ще руками собi цицi пiдперла, що ось, зда?ться,  вони  у розрiз
сорочки викотяться. Не дивиться вдова на рибу, хоч риба пiдгора?.
     Хлопчина  теж про  рибу  забув  -  дивиться  в  пазуху  вдови  i хрума?
грибочки.
     Не  могла довго  витримати  вдова.  Закасала зовсiм  сорочку, прихопила
обома руками Омелька за шию та й потягла на траву
     Так з горщиком i перекинувся Омелько.  Якусь мить вiн ще тримав горщика
i ложку. Але коли вдовичка почала на його штанях очкура розкручувати, то вiн
отямився i покотив горщик подалi по травi i ложку вiдкинув...
     Поки  вдова та  Омелько любились, мини  майже  згорiли...  А  Омелькова
кобилка повизбирувала рештки грибiв, що висипались iз горщика...

     В обiд сiли пiд копицею вдова та ?? сусiдка Марiя.
     -  Ой Марi?, так менi  сьогоднi хороше, так менi  добре, аж млосно. Ну,
геть як п'яна. - Проспiвала вдова i завела руки за голову.  I вiдкинулась на
запашне лiсове  сiно. - Боже,  яке воно гарне, оце лiто. Квiти як пахнуть. А
як тепло. Дивися, коли скосили, а вже сiно готове.  I  не пересохло, а  саме
таке, як треба.
     Закинула лице вгору, заплющила очi i завмерла. Марiя дивилась, дивилась
на усмiхнене лице вдови i подумала:
     "Не може  вона  так  радiти вiд  погожого дня, не може. Чого б  ото  ?й
радiти, що панське сiно добре посохло? А чи не завела вона собi  крутiля? От
присягаюсь - знайшла. Ну чого б оце вдовi радiти, як би не те?... Свекруха в
не? -  вiдьма, змiюка пiдколодна - всi знають. Гараздiв  у них  нiяких - яке
воно там хазяйство вдовине... "
     I почала Марiя говорити вдовицi улесливо i проникливо:
     - Ой подруженько моя, бачу я, що тобi, мо?й бiднiй сиротиночцi, сонечко
посмiхнулось... Ну хто ж вiн? З якого села? Парубок чи вдiвець?
     Вдова розклiпила повiки, сiла i вибаньчилась на Марiю.
     - А як ти взнала?!
     - Ой подружко моя дорогенька! Ти ж увесь  час  марна ходила. Я знаю, як
тобi несолодко  живеться.  I свекруха в тебе  справжня вiдьма. Всi знають. У
вас  i  садиба стара -  все валиться, i поле  ваше пiсне... А тут  ти раптом
ся?ш, як пишна рожа... Значить,  тобi щастя усмiхнулось... А яке  може  бути
щастя в наших молодих роках... Звичайно, щоб нас сильно кохали...
     Мовчала, мовчала  вдова,  а  Марiя все ?й  в  обличчя зазира?,  по руцi
гладить, рiзнi жалiсливi слова пiдбурливi проказу?.
     Зрештою, не витримала вдова i все Марi? виклала. I про сни  соромiцькi,
i  про перелюб з  Омельком. Ще й про смаженi гриби,  як ?х Омелькова  кобила
до?ла, та як найсмачнiшi мини на вугiлля перегорiли.
     Марiя все те  слухала  (слину  ковтаючи),  аж по сiнi  йорзала, головою
хитала, очi вирячала та все приказувала: "Ой не  може бути! Ой не може бути!
"
     Вiд вдовиних соромiцьких оповiдок роз'ятрилась Марiя в заздростi: "Бач,
вдова,  нiщо вбоге, а як розкошу? в перелюбi. А я?.. То десь пiде нап'?ться,
то пан  його кудись на лови забере. А оце, вiдколи ярину  посiяли, десь  там
во?водi, бачте,  сiни рубав.  Ой  же доленько моя, нещасливая.  Та хiба може
замiжня жiнка собi завести полюбовника? Зразу, ну зразу ж взнають... "
     Пiсля перепочинку знов взялися жiнки перегортати свiже сiно.
     А вдова, все щасливо посмiхалась. А Марiя насупилась, бо почала думати,
а чи не прибрехала ?й  вдовиця?  Бо була Марiя не так хтива, як  заздрiсна i
цiкава до чужих та?мниць i грiшкiв.
     I  не  стiльки  вiрила,  коли  когось  слухала,  як  починала  зразу  ж
пiдозрювати тих, хто ?й щось оповiдав, а чи не дурять ??.
     Отож пiсля  розмови пiд  копицею  Марiю запекла  заздрiсть i роз'ятрила
пiдозра,  що  вона  вирiшила  сама  все  перевiрити,  сама пiти  до  лiсу  i
зустрiтись iз пастушком...
     Пiшла  вона до лiсу по ягоди,  саме  туди, де Омелько випасав  кобилок.
Гарне те мiсце - i дуби вiковiчнi, i  великi галявини горбистi - якраз такi,
щоб лошата грали i виростали мiцними.  А ще й молоднячок сосновий острiвцями
з  усiляким  буйним  пiдростком.  I  скрiзь  -  ягiд,  ягiд. Наче  в  когось
розiрвались кораловi пацьорки, i все навколо засипало червоними намистинами.
     Пiдкасала  Марiя  подiл  сорочки та й схилилась  над ягiдним  розсипом.
Вибира? соковиту ягоду - одну в козуб, другу в рота.
     I все потихеньку з-пiд намiтки зирка? на горбисту галявину, де  Омелько
випаса? панський косяк.
     Сонце пражить з  усiх сил.  Вiд лiсового зiлля, вiд квiтiв, вiд молодо?
хво? та розплавлених патьокiв живицi густий дух iде, аж голова паморочиться.
Повiтря густе, парке. Наче перед дощем.
     I справдi - не знати звiдкiля насунулись хмари. Стало чорно  навколо, i
враз ливнув дощ. Бив густими тугими  струменями, наче не з неба, а з лопатей
водяного млина.
     Ну, а якщо жiнка задумала поблудити, то ?й i злива допоможе.
     Як  уперiщив дощ, то  Марiя кинулась  пiд  того дуба,  куди Омелько  зi
сво?ми кiньми приткнувся.
     Омельковi добре - його тiльки  першi краплi оббризкали - вiн вже й  пiд
дуба сховався, кобилку пiд узду трима?.
     Поки Марiя  перебiгла  через  цю горбисту  галявину - вимокла наскрiзь.
Отож прискочила  Марiя до того дуба, пiд якого вже  Омелько сховався. Тiльки
стала вона  пiд того дуба - почав набiжний дощ утихати. Далi i сонечко крiзь
струменi проглянуло. Тепло, аж гаряче, - мокра трава так i пару?.
     Марiя не стала поруч iз Омельком,  сховалась iз другого боку.  Але так,
щоб ?? було трошки видно Омельковi.
     От сто?ть вона та вiддиху?ться. Та навмисне так важко, так знесилено.
     А тодi розв'язала  торочки,  зняла  постоли,  онучки  та й почала  далi
розбиратись.  Розiбралась  донага,  тiльки  намiтку  не  зняла,  та  сто?ть,
повернувшись спиною, так,  щоб  ?? Омелько з-за стовбура бачив. Сто?ть гола,
викручу? сорочку та все приказу?:
     - Ой же вимокла, ой же вимокла.
     Крутить та крутить сорочку.
     А Омелько все бiльше й бiльше висову?ться з-за стовбура. Марiя те кра?м
ока спостерiга? i, зрештою, каже:
     - Омельку.  Поможи. Бо  так  зморилась, так зморилась, ну нiяк  не можу
добре викрутити...
     - Та як же я?.. Як ти?..
     -  Та хто  там нас  побачить...  Ну  поможи,  бо  я  нiяк  не можу... Я
триматиму кiнець, а ти  крути...  От i добре. Диви, якi в тебе руки  сильнi.
Враз викрутив. От спасибi. Дай я тебе поцiлую!
     А як Марiя зi  смаком поцiлувала його просто в  губи, то вiн упустив на
траву викручену сорочку i прихопив за плечi молодицю.
     - Ну й довго ти отако мене триматимеш? - Посмiха?ться Марiя.
     - Та я не знаю, що робити - трава геть у водi.
     - То давай навстоячки. Отако. - Зiгнулась Марiя навпiл i прихилилась до
стовбура...

     Потiм Марiя попросила Омелька допомогти ?й назбирати повен  козуб ягiд,
бо треба швидше додому. Щоб свекруха чого не запiдозрила...
     Кинулись вони удвох збирати ягоду, i тут Омелько не втримався i  ще раз
познав Марiю. Потiм вона ще схотiла, i вони ще раз полюбилися.
     - Ой  пропала я, бо сказала,  що iду до джерел по ягоди.  Це вiд нас не
так i далеко...
     - Та не бiйся. Я тебе зараз на сво?й конячцi пiдвезу.
     Пiдсадив Омелько Марiю на свою кобилку.
     - Та тримай добре козуб, щоб ягода не висипалась. Тебе я триматиму, щоб
ти ще не впала... Но, карая!
     I за якiсь лiченi хвилини Омелько пiдвiз Марiю до узлiсся.
     Звiдсiля було видно  он там  з-за попелястих кущiв верболозу  i хату, i
великого чорного човна, витягнутого на смугу бiлого пiску.
     Зсадив Омелько Марiю на землю.
     Вона й пита?, лукаво посмiха?ться:
     - Ну скажи, Омельку, тiльки щиро: коли тобi було краще - зi мною, чи iз
удовою?
     - А я ще не розкуштував...
     - Тодi треба нам ще зустрiтись, щоб ти розкуштував.
     - Твоя воля...
     - Воля не моя, бо в мене  i чоловiк, i свекор i свекруха... Коли нагода
випаде... Слухай, Омельку, давай ще... бо коли ще та нагода трапиться...
     I вони ще раз зляглись, тепер на самiм узлiссi, пiд крайнiм деревом, на
сухiй шовковистiй травi.  Бо сюди злива сво?ми рясними струменями  чомусь не
сягнула...
     I мала Марiя  сестру Уляну. I хоча вона була ще  зовсiм молода дiвчина,
та тако? вправно? куховарки i старанно? робiтницi i серед найкращих молодиць
не могли знайти. Тому-то панi i взяла ?? до себе прислужницею.
     Панi не  могла нахвалитись дiвчиною  i  все було б чудово, та  почались
зазiхання пана.
     До всього,  на велику бiду, по?хала панi  на прощу до  Ки?вських печер.
Вона  помандрувала до святих отцiв молити про дитинку, бо була неплiдна.  Як
тiльки панi по?хала, то зразу пан вирядився на лови.
     А Улянi наказав добрий  обiд зготувати  та хороше постiль переслати.  А
самiй Улянi любистком коси змити, бо вiн страх, як любисток любить...
     Сто?ть Уляна бiля кухонного столу, патра? товстенних линiв, а самiй очi
сльози заливають.
     Та  хоч i в розпачi була  Уляна,  та однак посолила ретельно випатраних
линiв, заправила зiллям i поставила в пiч, щоб запеклися...
     I тiльки  тодi побiгла до сво?? сестри Марi?. ?? сестра Марiя пiшла  за
доброго господаря, та  набагато  старшого  за не?. Свекор та  свекруха  буди
зовсiм  старезнi люди. Проте  i вони все щось робили... А свекор  Марi?н був
найкращий майстер снастi риболовнi майструвати i тими снастями найкращу рибу
брати.
     Прибiгла Уляна до Марi?ного подвiр'я. Марi? нема. Серед двору сидить на
лавi бiлий, як лунь, довгобородий дiд i лагодить ятiр.
     -  Га!  -  Приклав  дiд долоню до свого жовтого  вуха, з якого стирчало
жорстке сиве волосся: - Марiя де? Та панське сiно згрiба? отамо в лiсi...
     Поспiшила  Уляна  до сiножатей.  Там молодицi i дiвчата  копицi  високi
виводять iз запашного лiсового сiна. Нема? з  ними  Марi?, бо  пiшла  вона в
хащi по  якесь  зiлля.  Марiя  не  сказала, по яке, бо може ще те зiлля  вiд
необачного слова сховатись. Як же об'явиться, то вже не допоможе.
     Не  стала  далi  Уляна  розпитувати,  а побiгла  туди,  де,  знала,  на
галявинах ростуть  найкращi трави i квiти. Не добiгла дiвчина  до заповiтних
галявин, а наскочила у липовiм гаю на свою сестру Марiю.
     Але  кликати  ??  не  стала,  сховалась  у  густiй лiщинi  i  дивилась,
затамувавши  подих,   як   заголена  Марiя   йорза?  пiд   панським  конярем
молоденьким.  Досхочу  намилувались  Марiя та Омелько, та Уляна  дочекалась,
поки  ?? сестра пiде геть. I тут  вона й  подумала,  що саме  Омелько  ??  i
розвеселить, i пожалi?, i поряту?.
     Вийшла вона до Омелька та й розповiла про сво? горе. Омелько ?й i каже:
     - Чому ти ма?ш вiддавати пановi першому зразу все, чого вiн забажа??
     I познав Уляну.
     Заплакала  ревно Уляна, бо  була ще незаймана.  Та було пiзно. I калину
ламали, i сорока, сидячи на вершку сосонки, на весь лiс крекотала...
     Поплакала, поплакала  Уляна та й схаменулась  - час вже давно линiв  iз
печi витягати. I знов заплакала. Тiльки тепер вже зi страху, що бiда ?й буде
за зiпсовану страву.  Омелько зрозумiв, що тепер вона по-  iншому плаче, нiж
над сво?м втраченим дiвоцтвом.
     - Що тобi? Скажи. Може, я твою бiду вiдведу.
     - Та  риба  у печi вже домлiла. Поки  я добiжу, добре, якщо вона тiльки
пересохне. А як обвуглиться... Ой бiдна я та нещасна...
     - Не мертвись! Моя  кобилка звична до жiноцтва. Не скине. Тiльки голову
пригни, щоб в очi не хльоснуло. I за гриву мiцно тримайся.
     - Ой, не можу я залiзти на кобилу - сорочка вузька - ноги не закину.
     - Пiднiми повище сорочку, а я пiдсаджу.
     - Таке скажеш.  Оце щоб я при тобi сорочку закасувала?..  I ще як хтось
побачить?..
     - Ну й дурна!.. Я ж тво? все-все бачив, а ти стида?шся.
     - Так то ж ми те?... А отако заголенiй на коня вилазити?
     -  Не коверзуй! Берися  за чубок  кобили  обома  руками.  Заплющуй очi.
Давай! Гоп!
     I  Омелько,  задерши  Улянi  сорочку до самих  сiдниць,  пiдхопив ??  i
висадив на кобилку.
     - Тепер можеш обсмикнути сорочку i запаску пiдрiвняти.
     - Ой! Все одно стегна  до сiдниць голi... та ще й отако  розкаряченi...
Ой матiнко моя, що менi робити?!
     - Рибу з печi витягати!
     - А правда... от я дурна! Жени свою кобилку швидше!
     Омелько тiльки одною рукою сперся об спину  кобилки,  пiдстрибнув, наче
злетiв. I вже був на кобилцi.
     -  Пiшла,  кашлатая!  -  Омелько торкнув  злегка вандою i кобилка пiшла
чвалом. - Тримайся добре!
     -  Ой, я боюся! -  Скрикувала Уляна,  вивертаючи перелякане  обличчя до
Омелька. - Як нас хто побачить... Я пропала...
     -  Та не бiйся,  дурна! - Притулявся ?й  до вуха Омелько. -  Цi кiнськi
проходи  тiльки  я  знаю.  Навiть  панський  псар  не  зна?.  Поки  нас  хто
роздивиться, ми вже щезнемо.
     Коли перед узлiссям на  квiтучiй галявинi Омелько спинив кобилку, Уляна
попросила:
     - Знiми мене, Омелечку... Бо в мене аж у головi паморочиться...
     Омелько зняв геть розiмлiлу дiвчину i поставив на землю.
     Обсмикнула сво? вбрання, перев'язала пояс, обмацала коси.
     - Ой  який ти, Омельку, вправний хлопець. ?й же,  нiхто  краще тебе  не
?здить верхи...  Я  так боялася, що  ми об  дерево  розiб'?мося.  А  ти  так
кобилкою правив - нiде i гiлочка не дряпонула.
     Чмокнула  в  щоку Омелька i  кинулась  бiгти з лiсу, та враз спинилась.
Обернулась i, притискуючи руки до грудей, просто плачучи, заблагала:
     -  Тiльки  ж ти  нiкому  не  кажи,  Омелечку...  Бо втоплюся,  як  кому
скажеш...
     - Я не скажу, гляди, щоб ти кому не бовкнула...
     - Присягаюсь, не скажу!  - Перехрестилась Уляна i прожогом кинулась  до
узлiсся i далi в село.
     Чи було тодi щось iз  паном, чи не було, а якщо й було, Уляна нiчого не
говорила, а Омелько й не питав.
     Тiльки якось,  може за тиждень, зiбралась Уляна в  лiс  до  Омелька. Бо
коли Омелько пригнав коней до конюшнi, вона його,  як поруч iз челядi нiкого
не було, спитала, а чи буде вiн у лiсi пасти i де саме.
     Омелько i назвав ?й урочище, де мав випасати свiй косячок
     - Ну то  я, як пощастить, прибiжу до тебе зразу  пiсля обiду.  Що  тобi
смачненького принести?
     -  А можеш  млинцi iз сиром принести?  Вiдколи Варвара пiшла  на прощу,
нiхто мене млинцями не пригощав.
     - Та я тобi цiлий горщик запечу!..
     I справдi, приготувала Уляна цiлий  горщик млинцiв  iз сиром, у сметанi
запечених. Ще взяла хлiба, молоденьких  огiркiв, шмат  свинячого  окосту.  I
зразу, по обiдi, навiть не помивши посуду, метнулась iз панського двору.
     I,  як  на бiду, угледiв панський  управитель, що  Уляна  взяла  важкий
вузлик (певно, що з на?дком) та й поспiша? кудись iз двору. I не  до села, а
до лiсу чимчику?.
     Поспiшив управитель обережно, потайки, за Уляною до лiсу.
     Тим часом, i вдова взяла в одну  руку вузлик iз обiдом, а в другу вилка
(про людське око) та й подалася провiдати свого молоденького крутiля.
     Хто хоче - нехай вiрить, а хто не хоче,  нехай не  вiрить, але й  Марiя
подалася до лiсу. Власне,  через лiс, бо  взяла чоловiкового коня i  по?хала
верхи.  Нiби  до сусiднього  села, через лiс i мочарини. Тупа? та тупа? кiнь
кошлатий пiд Марi?ю, гойда? ??, пiдкида?. ?й аж млосно ста? вiд тих струсiв,
бо нагаду? те  коливання ?й  ??  любощi з чоловiком, якого вже  давно нема з
Ки?ва. А ще бiльше нагаду? цього беручкого панського конярика...
     Першою вийшла, першою i прибула до Омелька служниця Уляна. Вибрали вони
рiвненьке   затишне   мiсце  бiля  куща  лiщини.  Розв'язала  Уляна  вузлик,
розстелила рушник i виставила сво? гостинцi.
     -  Оце  полуденок.  Окiст я потiм, а  зараз  - млинцi. Сьогоднi в  мене
справдi свято. ?й Богу!
     Млинцi  i справдi були святковi.  Як нiколи старалася  Уляна,  змiшуючи
борошно пшеничне та гречане. Залила сумiш найсвiжiшою маслянкою, щедро вбила
яйця i  гарливо  заколотила кописткою рiдке  тiсто.  На розпечену сковороду,
политу запашною  конопляною  олi?ю, заливала  рiдке  тiсто  найтоншим шаром.
Головне ж було перекинути прихоплений  жаром, млинець на  другий  бiк  i  не
подерти  його. Та  ще й  зi сковороди  зняти i  кинути  на тацю.  Ну, а  вже
загорнувши  iз сиром, покласти  в горщик, залити сметаною та запекти в печi,
то  було  легке  дiло.  Головне, щоб млинець був  тонкий, просмажений  i  не
подертий.  I  як млинцi пекла, i як сир  загортала, i як  сметаною в горщику
заливала, i  як у пiч ставила, то все  дивилась,  озиралась,  щоб iз  челядi
непомiтно хто  не пiдкотився та не почав пхати свого носа в ??  куховарство.
Тiльки тодi з полегшенням зiтхнула, як  зав'язала все у  вузлик i  винесла з
панського  двору.  Зрадiла без  мiри  i  не  помiтила, що управитель за  нею
тягнеться.
     Смаку?, розкошу? Омелько млинцями, а Уляна притулилась до нього. Мовчки
куйовдить густу й цупку Омелькову чуприну.
     Омелько  не   мiг  потiм  нiяк  збагнути,  як   цей  управитель,  бугай
здоровенний,  змiг пiдкрастися нечутно i заскочити  його зненацька. Чи тому,
що вiн до  безтями захопився млинцями, чи тому,  що Уляна куйовдила волосся,
шарудiла пальцями коло вуха.
     Тiльки налетiв управитель на Омелька зненацька. I вдарив ззаду в плече.
Певно хотiв по ши? дати, та схибив. Бо iнакше зламав би хлопцевi шию.
     Покотився  Омелько по  травi. Та  зразу ж пiдвiвся, не розумiючи ще, що
сталося. Управитель пiдскочив, прихопив за горло  хлопця i  почав гамселити.
Не мiг панський  похлiбник стерпiти образи за  свого  пана  - його челядницю
обiйма? якийсь байстрюк безрiдний. Та ще й млинцi з панського столу намина?,
як сво?.
     Задиха?ться хлопець,  почина? втрачати свiдомiсть.  А  ще як управитель
поцiлив у пiдборiддя, зомлiв Омелько i впав на землю...
     Замордував би управитель хлопця!
     Та якраз на галявину з одного  боку вийшла вдова,  а  з другого ви?хала
верхи Марiя.
     Вдова  була  молодиця  рiшуча,  то й не здiймаючи галасу,  пiдбiгла  до
управителя i вузликом  по головi вжучила. Якби не товста шапка, то провалила
би черепок панському слузi - у вузлику був добрий горщик.
     Управитель вiдпустив зомлiлого хлопця, i слухаючи джмелiв,  пiдвiвся  i
грiзно попер на молодиць.
     Але вдова наставила вилка, а Марiя вхопила серпа i пiшла на управителя.
     Управитель вiдступив i з погрозами та скаженою лайкою забрався геть  iз
лiсу.
     Приплентався,  роз'ятрений вiд  люто? образи i  обурення, управитель до
панського двору. I  до самого вечора скрiзь нишпорив,  скрiзь заглядав, усiх
сварив i всiм  погрожував. А хлопцiв-свинопасiв ще й уперiщив батогом, бо не
там, бач, свиней пасли. Перед багатою вечерею видудлив пiвкарафки оковито?.
     - Ну куди, скажи  менi, - запитував вiн у сво?? молодо?, найцицькатiшо?
у  селi, жiнки.  Вона йому саме пiдставляла  вареники у сметанi. - Куди свiт
котиться?..  Сьогоднi  пiшов перевiряти, добра  б йому не було,  як  випасав
кобил оцей  байстрюк... I ти  дума?ш, ну,  от ти менi скажи, що ти дума?ш, я
там побачив?!!
     - Та звiдки я знаю?
     - I  я теж, уяви собi, не знав, що  там побачу... А таки побачив. Зна?ш
що?! Вгадай!
     - Ну звiдки я можу знати? I не ворожка я, щоб вгадувати.
     -  Ну  так я  тобi скажу: сидить  це  стерво недоросле i жере млинцi iз
сиром... Ти тiльки подумай: жере млинцi iз сиром!..
     - Може, кому  риби  наловив? Вiн, кажуть, добре рибу ловить.  То його й
пригостили.
     - Еге!..  Млинцi  з  панського  столу!..  А  до нього ота сучка, Уляна,
притулилась,  кучерi  йому  розчiсу?...  Ну  ти  скажи  -  де  це  бачено  -
байстрюковi  з пансько? кухнi пундики тягати?!! Це  одне. Друге -  вiн  i не
парубок ще. У  громаду його ще не прийняли. Та хто його й прийме, як у нього
й могоричу нема за  що поставити?.. Ну, я цю сучку не чiпав. А то ще панi на
мене щось наговорить... Воно менi  треба...  А цьому байстрюковi я по  мордi
добре дав...  I, взагалi, задушив  би. Так з'явились  захисницi... От  скажи
менi, як ти дума?ш, хто цього байстрюка прибiг захищати?!!
     -  Ну,  Василю,  звiдки  я  знаю...  -  З придиханням  проказала  жiнка
управителя. ?? чоловiк  i  не здогадувався  i  не знав,  що вона вiд  усяких
iсторiй про бiйки, перелюб, всяке злодiйство i шахрайство аж умлiва?.
     - Так  знай  -  прискакала  верхи Марiя, ота  сестра Уляни...  Верхи на
конi...
     - Невже?! Верхи?.. Може, вона кудись ото через лiс до родичiв? Га?!!
     - Ага!.. До родичiв! Та вона теж цьому байстрюковi гостинець притягла -
горщик вiвсяного киселю i пампушки...
     - А ти звiдки зна?ш?
     -  Як  вона  кинулась  захищати  цього  байстрюка,  все  висипалось  iз
хустки... От як...
     - Ну, ну... скажи менi,  котику, а хто  там ще був?  -  Зазирала в  очi
п'яному бугаю пишнотiла молодиця.
     - Прибiгла туди... i вдова... Та не з порожнiми руками. Притягла горщик
вареникiв i  меду  махiтку.  От  як!..  От!..  Якби  не  цi курви, я б  його
навчив... Та вони стали перед  ним стiною...  Що  менi ?х, товкти?!! Слухай,
голубонька моя золотая, нацiди менi ще!  Просто  серце пече  -  ну куди воно
свiт  котиться?! Служницi  байстрюкiв панським харчем годують!..  Баби  геть
скурвились - шмаркачiв недорослих у крутiлi беруть!..

     Вже  й  зозуля  мандрикою  вдавилась. А лiтн? сонце з кожним  днем  все
пекучiше ставало, слiпило з високо? небесно? банi.
     Лани  на  очах  половiшали  i  починали,  починали  променитись золотом
дозрiваючого колосся.  Обсипались фiалковi i рожевi пелюстки макового цвiту.
I з-пiд них починали визирати тугi сiро-зеленi головки, якi на очах зростали
до величини яблука.
     Тут якраз  iз  Ки?ва  повернулись чоловiки.  У  Ки?вi вони, як  вправнi
теслi-полiщуки, працювали в  замку. Адже замок зрубали з дерева,  i його час
вiд часу доводилось ремонтувати.
     Повернулись  якраз  пiд  жнива  i   чоловiк  Марi?,   i  пiдстаркуватий
полюбовник удовицi.
     Ось  i  жнива  напливли  в осяйнiй спекотi щедрого  лiта.  Тако? добро?
погоди,  як  у тi  жнива,  люди  давно  не  пам'ятали.  I  може тому, щоб не
спокушати долю, працювали на ланах так завзято та гарливо, як нiколи.
     Шалена праця  сiльська в  жнива. Та однак Марiя встигала i  до кущiв на
узлiссi  ускочити,  з  Омельком  перелюб  вчинити.  Зовсiм  голову  втратила
молодиця.  Коли  тiльки  могла  чкурнути  до лiсу,  щоб злягтись  iз прудким
коняриком, то i хвильки не гаяла.
     А  панський управитель пiсля тi?? веремi? в  лiсi, наче й не помiчав нi
Омелька,  нi  трьох  його полюбовниць. I не  дивився в  ?хнiй бiк. Та  однак
тихцем стежив за хлопчиною i його захисницями. Пiдгледiв вiн, i як  за ланом
в кущах Марiя з хлопцем шаленствувала.
     Вислiдив та?мно, як удовиця в спекотний полудень у маленькiм озерцi, що
в густих вiльхах сховалось, голяка удвох iз хлопцем купалась.
     Вислiдив, як Уляна  пота?мно лишала в жолобi в конярнi для Омелька ласi
шматки вiд панського обiду.
     Все розвiдав управитель. Та галасу не  здiймав. Тiльки казав все жiнцi,
що  хоч  i жнива, а цi  двi здурiли  - по черзi,  наче змовились, чинять  зi
шмаркачем зовсiм сатанинський перелюб...
     Думав, думав управитель, що йому далi робити...  Аж тут йому  трапилась
добра нагода - почув вiн, як Омелько сказав Улянi вранцi, що з обiду пастиме
кобил за старим бортним лiсом.
     Коли хлопець сiдав на кобилку, якраз проходили повз панський двiр жницi
iз села.  Хтось iз них  спитав,  куди  Омелько вирядився,  вiн вiдповiв,  що
попасе на Оболонi, а далi пережене за старий бортний лiс.
     Пiшов  вiрний  слуга  до Марi?ного  чоловiка i  пiд  великою  та?мницею
сповiстив,  що його  жiнка геть  з глузду з'?хала  -  бiга?  в пущу до цього
сопливого байстрюка Омелька.
     Потiм  побiг до  удовиного  полюбовника, вправного теслi. I сказав йому
довiрливо:
     -  Поки  ти  отут ступи  та товкачi витесу?ш,  там  оцей  шмаркач,  цей
байстрюк так твою вдовичку розчовгав, що вона тебе скоро покине...
     - Який такий байстрюк?!! - Тесля аж сокиру в окоренок загнав.
     - Та який! Нашого пана молоденький коняр, шмаркач геть, Омелько!
     - Та що вона, з глузду з'?хала? - Аж зубами скригнув тесля. - Та вiн ще
пiдлiток! Вiн ще й не парубок!
     - От тобi перехрещусь! - Управитель перехрестився.  - Вона з ним голяка
бiля Рудого Каменя купалась i... злягалась на Каменi...
     - Коли?!!
     - Позавчора. У полудень...
     А тим часом  жiнка управителя не  втерпiла i вирiшила пiти й подивитись
на того зеленого джи уна, що стiльки клопотiв завдав ?? чоловiковi.
     Куховарка вона була вправна. То й набрала всяко? печенi, та ще пундикiв
та наливку в  зеленiй венецiйськiй пляшцi.  Зрештою, вона ж не якась  удова,
щоб  грибами хлопця частувати.  Чи  служниця Уляна, щоб краденими недо?дками
пригощати коханця.
     Того дня Омелько випасав кобилок на найбiльшiй галявинi  в  навколишнiх
лiсах. I ця галявина була найближче до управителевого двору.
     То  ж  управителевiй  жiнцi  не довелось довго йти лiсом. А зразу  вона
потрапила на галявину, де сидiв  Омелько... Сидiв Омелько  i ?в пiсний кулiш
щербатою ложкою iз щербатого закопченого горщика.
     Привiталась молодиця з Омельком  i сказала, що прийшла його пригостити.
Бо шкода  ?й славного хлопця  - весь час вiн при конях вдень i вночi, а йому
тiльки холодний кулiш та рiдка юшка дiстаються.
     Стала вона хлопця  частувати, а  Омелько з першого  слова второпав чого
вона, ця невiрна  жона,  хоче.  Та знiяковiв.  Бо  це  не  вдова нiчийна  чи
служниця Уляна. А сама управителева жiнка. I наливка малинова не додала йому
хоробростi - тiльки розморила в цей спекотний день...

     Почавши  сво? дiло,  управитель вже  не спинявся  i по?хав  до пана.  I
виказав, що поко?вка його  панi  тяга? з пансько? кухнi всякi ласощi до лiсу
Омельковi. Та ще й перелюб iз  ним чинить, люди кажуть... ... Що була обiдня
пора, значить  мав  Омелько  зустрiтись iз  сво?ми  полюбовницями  за старим
бортним лiсом.
     Отож вiд села побiгли, один про  другого  не  знаючи,  Марi?н чоловiк i
тесля, полюбовник удовички. Бiгли до тi?? галявини, куди на обiд мав Омелько
перегнати сво?х кобилок.
     Так само поспiшали до лiсового пасовища пан, його псар та управитель.
     Омелько ?в  та  кивав  головою  на  всi  теревенi, що ?х вела  цицьката
молодиця. I  нiяк  не мiг  зважитись,  щоб  торкнутись  управителево?  жони.
Побачивши,  що хлопцевi нiяково,  i вiн, певно,  так i не зважиться  перший,
молодиця весело i вiдчайдушно розкрила пазуху  i вивiльнила цицi. Взяла ?х в
руки i наставила здоровими надроченими сосцями на хлопця.
     -  Скажи, Омелечку, по правдi тiльки, в кого кращi цицi  - у мене, чи в
Уляни, чи в Марi?, чи в Iваново? вдовицi?
     Омелько вiд споглядання таких щедрот i ложку випустив, i рота розкрив.
     - Та-тако? краси нi  в кого... -  Омелько  не  доказав, бо молодиця вже
затулила йому рота соковитим поцiлунком...

     Мчать лiсом пан, псар i управитель.  Того  дня пан вирiшив замiсть кушi
взяти  свого самопала i  випробувати  його  на кабанах. Аж тут управитель iз
сво?м доносом  пiдкотився. То  пан  не  вiднiс  самопал  до  хати,  а так iз
самопалом i помчав до старого бортного лiсу. Навпростець дороги нема?. То  й
крутять  тро?  вершникiв по  всiх  галявинах,  бака?нах  та  улоговинах межи
старезними дубами. За паном скаче псар. Кiнь у нього гарячий, легкий. Псарiв
коник так i вирива?ться вперед, щоб перегнати панського  коня, але зна? псар
панську вдачу - не можна випереджати  пана в цих перегонах. То коли на зубра
полюють чи на лося, там де небезпека, там треба попереду пана на гострi роги
лiзти...
     А  управитель зовсiм позаду  скаче.  Вiн  сво? слово кинув, як принаду,
тепер нехай сам пан слiд гонить, а його наче й нема?.
     Вiд села бiгли в лiс спiймати сво?х невiрниць тесля i Марi?н чоловiк. I
той,  i  другий  повiрили  управителю.  Бо  хоч ненавидiли  цього  панського
похлiбника,  боялись, але знали, якщо цей бугай щось говорить, то тiльки те,
що  сам зна? чи бачив.  Тому так ?м обом  i запекло, коли вiн ?м виказав все
про перелюб.
     Теслi був  найдовший  шлях  до вказаного  мiсця.  Як ото пан  не схотiв
самопала в хату вiднести, так само тесля побiг iз сокирою.
     Марi?н же чоловiк вхопив вила-трiйчатка i швидким  кроком  почимчикував
до  знаменито?  сво?ми  травами i ягодами галявини за старим  бортним лiсом.
Iшов  швидко, а серце йому  калатало, як би летiв. Все вiд образи, вiд того,
що ось тепер справдились материнi слова. Казала ж вона йому: "Митрику! Та не
засилай сватiв до  Марiйки. I роботяща вона, i гарненька, та бач, iз  такого
вона роду,  що  у  них  всi молодицi  собi полюбовникiв заводили... Та й при
панськiм дворi вона  служила... А ти вже старший... Вiзьми собi  краще вдову
iз Рудницi... Зна?ш синку, як кажуть: вiвця не для себе вовну носить, бджола
мед не для себе,  а  старий  жениться  не для  себе.  "  Не послухав матiнки
старенько?, от i ма?ш тепер ганьбу на свого посивiлого чуба... "
     Поки з трьох бокiв до галявини наближалась бiда, Омелько все вовтузився
iз жiнкою управителя.
     Взяти  вiн ??  взяв, та  нiяк не мiг  скiнчити  любовного дiйства. Бо в
якусь мить подумав  про Уляну, що вона, певно, вже  вийшла  з двору i  скоро
буде тут. I ця митт?ва згадка нiби зацiпила йому. I вже як вiн не товк лоно,
як не торсав звiльненi вiд  сорочки  пишнi цицьки  молодицi, закiнчення  для
нього не наставало.
     Тодi вiн пiднявся над нею, спершись на п'ястуки,  i  почав  вдаряти  ??
швидко, швидко, з усiх сил.  ?? неймовiрно великi груди стрибали вiд кожного
удару. Молодиця щось шепотiла, зойкала, стогнала, а тодi притягла  до  себе.
Вiн  просто впав лицем межи ?? грудей. I вона тодi закинула сво? товстi бiлi
стегна вгору i обхопила хлопця, схрестивши ноги i радiсно заплакала.
     I саме в цю солодку  мить наскочили  до галявини  всi:  пан, i псар,  i
управитель,  i  чоловiк  Марi?  з  вилами  в руках,  i  коханець  удовицi  з
теслярською сокирою.
     А що вони  побачили  саме жiнку управителя  пiд  панським пастушком, то
почали реготатись, як несамовитi.
     Пан, пiднявши люфу  самопалу,  з лiвицi навiть вуздечку випустив, задер
товсту пику над воластою ши?ю i аж захлинався, аж булькотiв вiд смiху.
     Псар спочатку  беззвучно розсмiявся, розтягши  вуста  до вух,  а  тодi,
зиркнувши запопадливо на пана, зареготав на все горло.
     Тесля,   взявши  руки  в  боки,   нестримно  гоготiв,  аж  вигинаючись,
вiдкидаючись усiм тулубом.
     А Марi?н чоловiк тихо скиглив вiд смiху, все хапаючись за живiт.
     А управитель висмикнув iз пiхов ножаку та й попер на Омелька.
     Та заголена його жiночка заступила Омелька, широко розкинувши руки.
     - Котику! Котику! Тiльки без душогубства!.. - Зарепетувала невiрниця.
     Вiд того "котику"  всi  зайшлися  таким реготом,  що  аж конi  кинулись
врозбiг.
     Чоловiк же  Марi? впустив вилка, зiгнувся навпiл,  схопився за живiт i,
ридаючи, повторював: "Котику! Котику!... "
     Управитель на мить зупинився, наче розмiрковуючи, що робити далi.
     Омелько  пiдтяг  штани  i  схопив  ванду. Тут управитель наче отямився,
вiдштовхнув з дороги свою невiрну жiнку так, що  вона  покотилась шкереберть
по травi. I далi попер на Омелька.
     Омелько,   щосили  розкрутивши  ванду,  вперiщив   по   пицi  панського
прислужника. Та так, що з роз'?дено? пики аж кров чвиркнула.
     Заволав управитель  наче недорiзаний  пiдсвинок. Впустив на землю ножа.
Схопився обома руками за  очi. Всi аж занiмiли  вiд його лементу. А Омелько,
пiдтримуючи  лiвицею  штани,  другою схопив iз трави ножа i  замахнувся, щоб
порiшити управителя. Швидше всiх отямилась невiрна жiнка.
     Побачивши, що  ?? "котику" зараз кiнець, прикрила його сво?м тiлом  так
само, як мить перед цим свого коханця.
     Омелько, не повертаючи голови, зиркнув туди, сюди. I побачив: ще мить -
i всi прийдуть до тями i тодi схоплять його.
     Тодi йому не жити!
     Притримуючи  штани  однi?ю рукою,  не  випускаючи  з  правицi ножа, вiн
пiдбiг до управителевого коня i скочив на нього. Як це вiн зробив, з ножем у
кулацi i при спадаючих штанях, вiн нiяк потiм не мiг збагнути, як це в нього
вийшло.
     Тут  i пановi скiнчились  смiшки,  бо  у нього на  очах  викрадали його
доброго коня.
     Вiн  заправив   нота  i  вистрелив. Та не влучив. Бо,  поки вiн висiкав
вогонь та припалював  нота, Омелько вже влiтав у затiнок лiсу.
     Псар тодi нап'яв лука i пустив стрiлу.
     Але стрiла вп'ялась в стовбур липи в мить, коли за нею зник Омелько.
     Омелько  мчав  i  мчав через лiс, через  Чортове  болото,  куди  навiть
рибалки за  в'юнами  не зазирали, через  засiки, через  мочарини  i  бака?ни
вiльшаника, через густi хащi i вiдкритi оболонi.
     Вiд кiнського чвалу, вiд плюскоту води, вiд ударiв гiлок вiд шуму листя
вiн не чув, чи  женуться за ним,  а чи не женуться. Але знав - гнатиме коня,
поки той сам не стане!
     I було на хлопцевi одягу тiльки що сорочка та штани на очкурi без пояса
i дертi постоли.  Зате  ножа мав  гострого i  доброго коня  пiд  цяцькованим
сiдлом.



     -  Батьку, батьку, ви спите?..  А  що  було  далi?  -  Малий  торкнувся
Омелькового плеча.
     Омелько розклiпив очi i подивився на малого поглядом, яким дивляться на
людину, коли намагаються пригадати, хто вона i як ?? звати.  Але вуста  його
вiдкрились i вiн чiтко проговорив.
     - Я  не сплю. Я прислухаюсь. Ти бачив, як  ото синички  щось дзьобають,
дзьобають, а самi - туди  зирк, сюди - зирк? То вони визирають, чи нема яко?
небезпеки!  Отож i козак повинен весь  час прислухатись  i придивлятись,  чи
нема де  ворога...  Отож, далi ось що було... Я  витяг добрих вiсiм  минiв i
збирався до  лiсу, щоб спокiйненько там ?х засмажити.  I тут  мене  побачила
одна вдова. Вона саме йшла ворушити панське сiно.  I несла вона цiлий горщик
смажених  грибiв. Угледiла  вона  мо?х добрих минiв i  каже:  "Пригости мене
минями. А  я тебе пригощу грибами. Згода?  " "Авжеж! - Кажу  ?й. - Мо? мини,
тво?  гриби...  " Перегнав  я  до  гаю  панських  кобилок.  Там ми  спокiйно
засмажили минiв, а я вiд пуза на?вся грибiв... Потiм вдова до мене приходила
аж у лiс. Приносила менi  всякi гостинцi: то галушок гречаних, то вареникiв,
то пирогiв. А я  ?? частую рибкою, раками, рiзними лiсовими ягодами, медком.
Чи новий козубок iз берести змайструю, чи нове мотовило вирiжу або  копистку
вистружу. Всяку дрiбничку робив для господарства.  Бо вона вдова  - важко ?й
без  чоловiка.  Вона  удвох  iз  свекрухою (та лихою  та  язикатою)  жила...
Похвалилась вдова  сво?й сусiдцi Марi?, що я добрий хлопець. А та Марiя була
молодиця заздрiсна. I ?й теж захотiлось, щоб  я  ?й допомагав. Я був  зовсiм
молодий,  зелений, не мiг вiдмовити...  Бо вона була улеслива i хитра. Могла
пiдлеститись до чоловiка, що воно йому й не треба, а вiн зробить.  Ти зна?ш,
це  ж  таки  вона вперше  в  мо?му життi,  подякувала менi.  Ще  й  у  щiчку
поцiлувала, коли допомiг  ?й цiлий кошик суниць  назбирати, хоч  я  знав, що
вона нещира, а все одно дуже при?мно, коли тебе хвалять i тобi дякують. Вона
потiм до мене частенько бiгала,  коли я  в лiсi кобилок i лошат випасав. Наш
пан добре  знався  на  конях. I  загадував менi весь час  мiняти мiсце. I не
тiльки з-за пашi. Щоб лошата  добре зростали, ?м  треба  бiгати пагорбами  i
долинами. А в  нас  там тiльки  в лiсi й були  невеликi  сугорби i неглибокi
опадки... А Марi?н чоловiк на той час пробував у Ки?вi. Ще з весни,  його та
iнших селюкiв пан направив лагодити замок у Ки?вi. У Ки?вi зна?ш, який замок
на горi сто?ть?  У ньому аж п'ятнадцять  височенних рублених веж! А  шпихлiр
там який! Три  поверхи вгору  i один пiд землю. От  де пороху та збро?!  Але
рублений замок з часом  десь та пiдгни?. Тодi його треба там ремонтувати. От
ки?вський во?вода й загадував по всiй ки?вськiй землi присилати  йому добрих
теслярiв... Отож то Марiя, то вдовиця, до  мене в лiсовi  хащi навiдувались,
бо вдома ?м було сумно...  Ну  а  я, як мiг, потiшав ?х.  I обидвi мене дуже
любили. Так вони менi самi казали.
     - Батьку! А вони мiж собою не билися?
     -  Га?!  -  Аж  здригнувся  Омелько вiд несподiванки. -  Чого  б  це ?м
битись?!

     -  А от у  нас  на хуторi сусiдка  Уляна  i  сусiдка  Тетяна  страшенно
побились.  Вони  обидвi сiльського  мiрошника любили  i  за нього  побились.
Тетяна Улянi пику до юшки подерла. А Уляна  Тетянi намiтку зiрвала i пiвкоси
видерла.
     - Нi. Такого сраму не було! Навпаки, вони  мене захистили вiд панського
управителя. Вiн задушив  би мене, якби не молодицi... Розумi?ш, у Марi? була
сестра Уляна...
     - Як наша сусiдка?
     - Ваша  сусiдка - молодиця, а Уляна була ще дiвчина незаручена. Вона  в
панi була служницею. I дуже добре вмiла  куховарити. Одного разу вона шукала
свою старшу сестру Марiю i прийшла до лiсу. Бо Марiя  пiшла до мене в лiс по
зiлля  (я ?й обiцяв назбирати).  Побачила  Уляна,  що  Марiя зо мною веселою
розмовою  розважа?ться, що  я  Марi? на сопiлцi граю...  I Уляна теж  почала
приходити  до мене в гостi... Та коли людина йде в  гостi  то,  звичайно,  i
гостинцi несе. I таке всяке смачне менi приносила, що й  не сказати... Одним
словом, до куховарства у не? був дар Божий. I от одного разу зготувала Уляна
цiлий горщик млинцiв. I з сиром  млинцi вона запекла у сметанi... А ще перед
тi?ю пригодою управитель угледiв, що Уляна до лiсу з вузликом ходить. Була в
нього вдача, як у гончака - рознюхати  все  про всiх. Все  хотiв знати,  щоб
потiм людей ?хнiми та?мницями тримати в  сво?х руках... Уляна була ще молода
дiвчина, необачна, не  зважала  на пiдступнiсть  панського посiпаки...  Отож
понесла вона менi найсмачнiшi в свiтi млинцi. А  вiн, гаспид, потайки слiдом
за нею.... Синку, от повiр менi, де в гостях не бував, хто мене не пригощав,
а таких смачних млинцiв не ?в!..  Та не дав менi панський катюга до?сти весь
горщик!.. Може я  половину  й з'?в,  як  тут вiн вискочив  з-за  кущiв  i як
кинеться на мене! Збив мене кулаком на землю! Вiн важчий був за мене разiв у
два... Я якось пiдвiвся. Перед очима у мене все пливе...  А вiн мене знов як
вжучить!.. Я  знов  упав. Вiн тодi сiв на мене...  За горло схопив! Кричить,
репету?:  "Байстрюк чортiв!!! Панських млинцiв закортiло?!! А  ти ?х  у пана
заробив? Заробив?! Ах ти  жебрак самосiйний!...  " Одною рукою мене  душить,
другою мене товче. Уляна кричить, блага? його, щоб вiн мене не вбивав... А я
вже й зомлiв! Додушив би був, так якраз трапились у лiсi i вдовиця, i Марiя.
Вони, кожна окремо, йшли до мене в гостi i несли гостинцi. I якраз вони туди
трапили на  галявину,  коли  все  сталось.  Вдовиця була  молодичка  рiшуча.
Пiдбiгла i вузликом вжучила управителя по головi. А в тому вузлику вона менi
несла горщик з варениками  i махотку  сметани. Якби не товста шапка, вона  б
йому  тим горщиком  геть  би  череп пробила... Тодi це  панське  гiвно  мене
облишило  i  поперло  на мо?х  рятiвниць. Тут  вже й  Марiя посмiливiшала  -
вихопила серпа  i  наставила на панського пса! Вдова схопила вилка  i теж на
нього!  I  воно  вiдступило i  геть  з  лiсу.  Тiльки  нахвалялось,  що мо?м
захисницям  так  вiдплатить,  що  вони до смертi  його  пам'ятатимуть... Але
сказано - не  копай яму другому, бо  сам туди впадеш! I от цей старий кабан,
як та базарна перекупка, почав проти мене людей пiд'юджувати. Бо на той час,
якраз  пiд  жнива,  iз  Ки?ва  повернулись всi  робiтники. I  чоловiк  Марi?
повернувся. I  Петро. Той  Петро хотiв вдову засватати,  бо  й сам  уже  був
пiдстаркуватий  парубок.  Управитель наклепав  ?м,  що поки вони в Ки?вi при
замку гибiли, ?хнi улюбленицi бiгали до мене в лiс розважатись. Та не просто
бiгали, а носили  менi  цiлими кошиками i сало, i пампушки, i сир, i яйця, i
пироги, i горщики вареникiв,  i глечики сметани... Ну i ще,  пес  дурний,  i
сво?й жiнцi про мене всякого напатякав. А в нього  жiнка була не  старша  за
Марiю i дуже гарна. Та була в не? вада  - цiкава до чужих справ надзвичайно.
Наслухалась  вона про мене вiд свого чоловiка. I закортiло ?й на  власнi очi
побачити, що то  в  пана за пастушок, що його аж тро? - вдовиця,  молодиця i
дiвиця - люблять. Пiшла вона до лiсу, щоб  зi мною запiзнатись... Управитель
тим часом, знаючи, що i Марiя, i вдова збираються до  мене  в лiс,  побiг  i
наговорив i Петровi, i Марi?ному чоловiку, що я ?хнiх жiнок забавляю в лiсi.
Тi  обо? повiрили  доносу i  побiгли в  лiс,  щоб i мене,  i сво?х  молодиць
провчити.  Управитель  i  пановi розповiв,  що  в лiс побiгли чоловiки,  щоб
провчити  його пастушка. Пановi  закортiло подивитись на весь цей рейвах.  I
вiн поскакав до лiсу. За паном його псар, а за псарем управитель. I приспiли
вони всi до старого бортного  лiсу. I Петро, i Марi?н чоловiк, i пан, i псар
i управитель. А я саме пригощався варениками, а його жiнка стала передi мною
i виставля?ться,  що в не? краща за всiх молодиць сiльських  постава... Таке
побачивши,  пан регочеться. Псар  йому  пiдхихику?. Марi?н чоловiк вiд смiху
плаче. А Петро як буряк зробився червоний, захлина?ться вiд смiху - слова не
може вимовити. Та менi не до смiху - управитель вихопив з-за халяви колiя  i
на  мене  пре!.. Управителева  жона стала  межи  нами, щоб не було, значить,
смертовбивства.  Та   цей  кабан  вiдштовхнув  ??  так,  що  вона  по  травi
покотилась.  Я  все ж  встиг  схопити  панський "дарунок" - довгу  вузловану
ванду. I як уперiщу управителя по мордi. Вiн  як зареве,  як зарепету?, ножа
на землю  впустив.  Я  зразу ж ножаку пiдхопив. Та бачу:  панський мисливець
знiма?  кушу  з плеча -  хоче,  певно,  мене  порiшити!  Тодi  я  скочив  на
управителевого коня i пустив його  чвалом  через  лiс,  через болото,  через
нетрi, через га? i дiброви!.. Отак я втiк вiд  пана i його вiрного пса... Як
то кажуть: "Пан  наш добрий, та собаки  в  нього лихi... "  А  тепер, синку,
лягаймо спати. Час пiзнiй - скоро пiвнiч. Лiтнi ночi короткi -  не встигнемо
виспатись!
     Малому  ще  хотiлось  спати (справдi лiтня  нiч  коротенька),  як  його
розбудив Омелько.
     Скоро мало зiйти сонце,  бо там, за лiсом, на сходi починали рожевитись
легенькi, мов туман, хмарки.
     В ямцi пiд казанком стрибав веселий вогонь над смолистими сучками.
     У казанку починав вирувати окрiп.
     До  низько?  товсто? гiлки козак прив'язав за  заднi ноги дикого козла,
його гiлчастi роги майже торкались оголених коренiв сосни.
     Бубка намагався  злизати руду, що крапала з дичини.  Але  пiщаний грунт
всмоктував червонi краплини.
     - Синку! Веди коней напувати. Бач, Лиско вже почина? оклигувати.
     - Ой! Батьку! Де ви його пострелили? Бiля джерел?
     - Та нi. Там, на галявинi, - Омелько кивнув головою в той бiк, де  вони
здибали Лиска. - У деяких  козлiв зараз  гiн.  От я  його й пiдманив, нiби я
iнший козел - його суперник.  Добре, досить нам балакати! Веди коней. Роботи
сьогоднi...
     Справдi, день був скажений. Копали i  заварювали  бульби любки. Збирали
вершки  плавуна  в долинцi пiд  схилом.  Щоб  i  рани тим  плауновим  пилком
засипати,  i в порох домiшувати. Адже  всiм  вiдомо -  без плавуна порох для
затравки не той.
     Ще випiкали в землянiй пiчурцi з березово?  берести мастило, щоб рани i
копита Лисковi змащувати.
     Але  ?ли вiд пуза свiжатини: варено? i запечено? в землi, i смажено? на
патичках. I ще Омелько напластав шмати дичини, завтовшки з палець, пересипав
сiллю  i загорнув у  широкий рушник.  Той рушник Омелько витяг iз перекидно?
торби загиблого товариша.
     Як  вся  робота  була пороблена,  коли дiйшло  до надвечiр'я,  витяг на
свiтле мiсце перекиднi торби Омелько i сказав:
     - Ну, а тепер, синку, подивимося, яка нам спадщина вiд  братчика нашого
Степана, царство йому Небесне, лишилась, i що ми з нею ма?мо робити.
     I Омелько розiклав на травi все, що знаходилось у перекидних сумах.
     - Ось  бачиш:  шкiрянi торбинки - це порох.  В кожнiй торбинцi  по  два
фунти.  Можна  й  не перевiряти - не ляхи продавали  - нiмцi. Ось тут що? А,
брусок свинцю. З нього можна вилити може й пiвтори копи куль.  То в нiмцiв у
ротi у  всiх однаковi  мушкети  - вилив кулi -  до всiх  пiдходять. А в нас,
синку,  гуляй  душа,  як хочеш  - у  кого мушкет польський, у  кого турецька
яничарка, у кого московська пищаль, а в кого й карабiн мiланський. Одному на
заряд треба  два золотники пороху, а  кому аж  цiлого лота треба засипати...
Ось рiг лосиний з дiрками. Зна?ш, що це?
     - Мед цiдити.  Щоб дохлi  бджоли в мед  не  попали.  Я такий цiдилок  у
панського пасiчника бачив. Ми з дiдусем до нього ходили.
     - Нi, синку, то  ти бачив глиняний  цiдилок з  однаковими дiрками. А це
рiг лосиний. I в ньому дiрки для лиття куль до мушкетiв та до карабiнiв. Бач
який Степан був чоловiк - праведник!  Його нiхто не  просив,  а  вiн  зробив
мiрки зi збро? всiх товаришiв iз нашого гурту. Щоб не переплутати - лiтерами
позначив. Ось дивися:  ось воно де свiдчення, як вiн  нас  всiх  любив. Бач,
бiля дiрки  лiтера  "О"?  Це мо?  iм'я - Омелько. А оце "I" - це для мушкета
пана отамана нашого Iвана....
     - Батьку, а оце що за велика дiрка, оця найбiльша, i бiля не? написано,
як нiби одвiрки?
     - Ха-ха-ха! От  вигадав!  Та то  ж  Степан  зробив  дiрку  для куль  до
гакiвницi пасiчника Пацюка. Ми оце якраз до нього i поспiша?мо.
     - Батьку! А хiба  ми поспiша?мо? Ми вчора  цiлу  нiч стояли  i сьогоднi
цiлий день сто?мо.
     - А ти  хотiв  би  швидше?  Хiба  тобi погано вiдпочивати? I  вiд'?лись
сьогоднi, як  пани.  I Буланко вiдпочив, а  Лиско на очах ожива?. I в собаки
рана  добре го?ться.  Та й тобi сiдницi  пiдго?лись.  Адже добре  з незвички
намуляв?
     -  Ага!  Добре  намуляв...  Тiльки... - Малий  рота  не  закрив, але  й
говорити далi не став.
     - Ну що тобi?
     - Та... та... я боюсь... може за нами тi, з шаленими  псами женуться...
- У малого очi налились сльозами.
     - А чого ти так дума?ш?
     -  Бо  вони  всi  такi  лихi та  затятi!  Пан,  як  покатоличився,  тих
головосiкiв  позбирав  з усiх  околиць. Вона  хрещенi,  та гiршi татар. Вони
багатьох людей замордували... I в багатьох людей ?хнi добра повiдбирали.
     - Звiдки ти, дитино, таке зна?ш?
     -  Дядько Семен говорив дiдовi. Дядько Семен - вiн  i  Письмо  читав, i
знав, як ворожити по Письму... Вiн багато всього знав...
     - Добре, що сказав. Я покумекаю про них. А тепер подивимося, що тут ще.
Дивися, нi, ти подивися - окуляри!.. I цiлiсiнькi лишились  у цiм гармидерi!
Це вiн купив Сивому - дяку Микола?всько? церкви. Великих здiбностей людина -
вiн i образи малю?, i книги перепису?, i, до всього, вiзерунки на дошках пiд
образи рiже. Але очима став слабувати
 - зблизька погано бачить... Дивися - три разки коралiв. Та ще й
йохимський таляр привiшено.  I  кому це  вiн такий дарунок приготував?..  Не
второпаю... А це  чиста книга. Бач,  який цупкий  папiр. Десь  у  Польщi  на
папiрнi зроблено. До венецiйського паперу ляхам ще, як куцому  до  зайця. Ця
книга або Сивому, або Пацюку.  Поспитаю,  чи говорив щось про папiр Пацюк iз
Кринкою... А це що ще в шкiрянiм капшуку? Карти! Та й гарнi. I сумнiву  нема
-  волоськi карти! Це Кринка, царство  йому Небесне,  для всього  товариства
купив. Бо мо?, нiмецькi, так засмальцювали, що нi чорта там не добереш. А цi
- ну картини, як у панськiм палацi. Зразу видно, що волоськi.  Нiхто в свiтi
не малю?  краще за  волохiв. Я в Рагузi,  коли  ото  в полонi був,  у палацi
одного патрицiя бачив  волоську картину. На нiй була вимальована  Магдалина.
Ну жива, та й годi!..  Мене до того патрицiя на  допит водили. Тiльки було б
цiкаво  знати -  це  карти  венецiйськi  чи  генуезькi? Хотiлося,  щоб  були
венецiйськi...
     - А чого, батьку?
     - Бо мiй найкращий  вчитель був венецi?ць. Як вiн мене  муштрував, ти б
тiльки знав!  От, присягаюсь тобi, все, чому вiн мене навчив, все менi потiм
або  життя  врятувало, або принесло перемогу. От  був характерник!  Вiн мене
тодi  навчав, коли  я  в  Угорщинi  служив...  Менi  було  тодi  десь  рокiв
сiмнадцять. Це через рокiв два пiсля того,  як я вiд пана втiк... Вiн навчав
мене усiм вправам, що тiло розвивають  i  загартовують. Зна?ш,  з  чого  вiн
почав мене вчити? Вiн почав з того, що вчив мене правильно падати.
     - Батьку! Якщо чоловiк упаде на землю - його легше вбити!
     -  Того  легше  вбити, хто не вмi? падати! Слухай  уважно: якщо  людина
просто пада?,  вона  забива?ться,  вередить  собi руки чи  ноги.  Тепер вона
слабша за ворога...  Але давай, синку, краще  все по порядку.  Ми сьогоднi з
тобою  добре попрацювали  i тепер можемо посидiти, побесiдувати...  Ех, якби
оце менi кобзу, струни  золотi?... Думав собi з осенi  загостювати в  одного
мельника на хуторi i  там собi спокiйненько кобзу змайструвати. Та, бачу, не
доведеться... Та добре... що там всякi мрi?... Що буде, всього не вгада?ш...
Отож слухай. Як скочив я на чужого коня, то помчав через панськi лiси, а там
через  знайомi болота. Потiм пiшли незнанi пущi. Я гнав коня все на пiвдень,
на пiвдень. Як  я перескочив панськi володiння, то вирiшив - треба тiкати за
Пороги.  Там воля... Коня я не загнав, але скакав на ньому, поки  не вiдчув,
що  вiн  справдi  почина? приставати i  весь пiною  пiшов.  Переночував  я в
незнайомому мiсцi,  покрiпився  ягодами i, попасши  коня, попрямував далi на
пiвдень. I  десь може  в полудень здибався я на лiсовiм  шляху  з  козаками.
Спитали вони мене, хто я такий та звiдки я i чого, отако, простоволосий, без
поклажi  i  збро?  мандрую.  Я  ?м розповiв.  Козаки  посмiялись  над  мо?ми
пригодами  i назвали мене Баламутом. Я пристав до них i попрямували  ми далi
до Бердичева  на  ярмарок. Бо тi  козаки везли рибу на ярмарок  у  Бердичiв,
точнiсiнько, як ми  з братчиками  цього року, тiльки в Галичину... Знов була
риба. У мене так в життi: як тiльки нова риба,  обов'язково якась пригода...
I потихеньку, бо воли, тяглися козацькi вози лiсовою дорогою. Скажу тобi, що
та дорога була стара-старезна.  А  чому я  так  кажу?  Бо  так  довго по нiй
?здили,  вибивали землю, що  на?жджена колiя занурилась  глибоко-  глибоко в
землю.
     ?деш дорогою, верхи, а на рiвнi твого лиця i праворуч i лiворуч земляна
стiна -  з  не? коренi  дерев  стирчать,  на  верху, по  краях дороги дерева
ростуть, кущi  кучерявляться, трава буя?. А  лiс старий, дерева велетенськi.
Отож вели козаки сво? мажi в тiй глибоченнiй, так би сказати, колi?... А тим
часом у тих мiсцях вже нишпорила татарська зграя. Того  лiта деякi татарськi
чамбули занесло аж  пiд  Бiлу i  Сквиру. От куди пси смердючi в нашу Укра?ну
залiзли! Ну, ясиру  тодi  вони великого не взяли, але наших людей у сутичках
iз  ними  загинуло  багато. I багато сiл i хуторiв попалили...  Отаманом був
козак крутий i впертий, а проте досвiдчений. Вiн, як  би йому який знак був,
раптом спiшився.  Приклав  вухо до землi i тiльки  сказав:  "Орда! "  Зразу,
мовчки,  козаки спiшились.  Заднi вози  спинили.  Переднi  ще трошки- трошки
вiдвели вперед. Повернули ?х поперек  дороги по два  вози. I заднi поставили
поперек.  I з бокiв, уздовж, по возу  поставили.  Це - щоб не можна було мiж
стiною i возами проскочити в середину табору. Менi наказали волiв  по  парах
налигачами пов'язати. Щоб потiм не шукати кожному пари. Коней поставили межи
возами i менi сказали за ними наглядати. Не встиг я всiх волiв  пов'язати, а
козаки вже  ноти запалили  i в самопали заправили. Поклали самопали на вози,
по два самопали кожний.  Примiрялись, прицiлились до звороту дороги. I  ще -
кожен  при самiм возi встромив у землю ратище, щоб пiд  рукою  було...  Ось,
нарештi,  ми  всi  почули  чвал  татарських коней.  Аж  земля  двигтiла  пiд
ногами...
     - Батьку! Ви сильно злякались?!
     - Нi! Не встиг. Дуже хотiлось  побачити, якi вони, тi сучi татари. То я
й забув  про страх... I от вони вилiтають  в хмарi куряви з-за  рогу! Конi у
них низькi й довгi i всi кошлатi. Мастi вони гнiдо?, солово? та рябi, як ото
корови бувають. У наших коней я тако? мастi не бачив. Тiльки татари вилетiли
з-за   рогу,   як   вдарять  самопали.   Так  i  покотились  з  коней,   мов
яблучка-гнилички. Тим би татарам  назад за рiг шляху сховатись. Та куди там!
?х цiла турма  пре, так розiгналися в  скаку,  що  не спинити. Пруть на нашi
вози, наче й нiчого не трапилось. Тут панове-запорожцi  знов як ушкварять iз
самопалiв.  Ще кiлька татарiв гепнулись на землю. Ну, тут вже пiшла веремiя.
Конi гоготять, iржуть.  Ще й  воли собi заревiли. Татарва кричить: "Ура! " i
пре на нас. I тут мене таке хвилювання пройняло, що не сказати! Так всього i
тiпа? - бiжи  i  бий, бий,  бий  татарву прокляту! Схопив  козацького списа,
видерся на  бокового  воза. З  воза по  корiнню вилiз  на  верх. I криючись,
пригнувшись геть до землi, побiг навпростець через кущi до звороту дороги. А
там лише  один татарин пристав, лука витяга? iз сагайдака,  стрiлу наклада?.
Якраз пiдi  мною. А я  за деревом.  Я  з  усiх сил як потну його списом. Так
спис,  повiр  менi, протнув його наскрiзь  i на  цiлий лiкоть  вийшов  через
груди. Так,  що  назад я не змiг  висмикнути спис! Що  робити?!  Стрибаю  iз
самого  верху на шлях. У курявi, як у туманi, сховався. А в  курявi на шляху
конi вбитих татар товчуться, назад без вершникiв не вертають i не тiкають. Я
татарських бахматiв по  одному прихопив, пов'язав ?х мiж собою вуздечками. I
погнав на  вози.  У спину татарам. Бо татари таки  доскочили до  возiв,  уже
шаблями  i  ощепами  б'ються  з козаками.  Аж тут  у спину татарам  та  ?хнi
татарськi конi i вдарили! Притисли вершникiв до возiв. Запорожцям татар нiби
на тацi подали  - рiж ?х, сiчи, коли! Я нi митi  не  згаяв - схопив з дороги
загублений  лук  i стрiли.  Як  куна видерся  знов на  верх  i  сховався  за
дерево... Татари не витримали близького бою, розвернули (хто встиг! )  коней
i...  тiкати.  Отут  я поцiлив  свого найзнаменитiшого  ворога.  I взяв свiй
найдорожчий  луп. Бо то  тiкав  ?хнiй  сильник. Кольчуга на  нiм,  на грудях
зерцало  сталеве, золочене,  як  сонце ся?.  Шолом  iз шишаком у  нього, теж
золочений по краю i зеленою намiткою обгорнутий. Он як! Це я ?хнього "хаджi"
пострелив. Це менi  запорожцi пояснили. "Хаджi" - то  в  бусурменiв той, хто
прощу в  ?хн? святе мiсто Мекку вiдбув. Тих "хаджiв" у них дуже шанують... I
враз татари чкурнули назад, тiльки курява за ними  закрутилась... Отаман наш
дуже переймався, що нiкого живцем не взяли. А, значить, i не вивiдали, якими
шляхами вони наскочили, i  скiльки ?х усього i  куди ще вони йдуть? Але чого
не змогли, того  не  змогли!  Треба було  до  ладу все приводити пiсля цього
гармидеру. Уяви собi таке - ми забили одинадцятеро татар. А я аж двох! Коней
ми взяли пiвтори дюжини. При добрiй збру? i пiд хорошими сiдлами. Ще й зброя
татарська нам дiсталась: шаблi, луки, ощепи, келепи. Я взяв найдорожчий луп:
шолом,  кольчугу,  лук i стрiли...  Наших  тiльки одного  шаблею  по  головi
сiконули, та ще двох стрiлами  подряпали... Коням i волам дiсталось бiльше -
чотирьох коней i трьох волiв поранили стрiлами. Правда, не сильно. От тiльки
мого  панського коня  стрiлою просто в серце  вбили. То я собi взяв  кобилку
того  татарина,  що  я  його  списом  пробив  наскрiзь.  Багата  здобич  нам
дiсталась, а  втрат -  нiяких. Тiльки от через мене  ледь  не  розсварились.
Отаман i його побратим такi лютi зробились на мене! Чому, мовляв, не виконав
наказу, а пiд час бою вилiз за вози?!! Чому не глядiв коней i волiв, як було
наказано?!!  Хотiв вже  отаман у мене  i  здобич  забрати, i  геть вiд валки
прогнати... А тi, iншi козаки за мене горою. Мовляв,  зовсiм хлопчик, а двох
татарських джигiтiв упорав! Та яку хитрiсть у  бою вчинив  - кiньми у  спину
татарам вдарив. Вони сперечаються, кричать, а менi спати хочеться, ну просто
падаю! Побачили те  козаки, то пожалiли мене i сказали, щоб на воза сiв... I
я пiсля всi?? веремi? проспав на мажi з рибою до самого Бердичева. Отож наша
маленька  валка  з  великою  здобиччю  прибула   до  Бердичева  рано-вранцi.
Поставили козаки мажi табором  край  торжища. Загнали туди татарських коней,
припнули сво?х коней i волiв зовнi. Причепурились i пiшли ми всi на вранiшню
службу.  У  мене нiчого не було, то  одяг я кольчугу  iз зерцалом. Iдемо всi
гуртом до церкви.  Попереду отаман, я останнiй. Козаки всi в добрих чоботах,
у жупанах, у шапках iз шликами, на шовкових поясах шаблi висять. А в мене нi
шапки, нi свитки, тiльки полотняна сорочка, штани та саморобнi постоли. То я
поверх сорочки вдяг бусурменську  кольчугу iз  золоченим зерцалом.  Якраз на
мене. Я йду  останнiм,  але всi  дивляться на  мене.  I молодицi, i дiвчата,
тiльки - шу-шу-шу.  "Хто такий? "  "Звiдкiля цей?  " "Хто вiн? " "Гарненький
козачок...  " "Який  то козачок?  То ?хнiй  джура!...  " Тiльки  вступили до
церкви, як хор заспiвав. I мене  дивна  радiсть пройняла. Хор спiва?, а менi
наче  не  люди складно ведуть  сво?  голоси,  а наче  то  херувими нам хвалу
виголошують...  Та  церква  в Бердичевi  дуже  висока,  з  дубових  болонкiв
рублена. Всi стiни  страстями  нашого Спасителя помальованi.  Чистого дерева
нема - все кольорове! Панотець  править службу, хор спiва?, а моя  душа така
радiсна, така легка -  наче  туди до верху  банi  повз  заломи пiдноситься i
зараз  крiзь  останн?  вiконце  вилетить  у  блакитне  небо. Все,  все земне
вiдлетiло, мов полова вiд наливного  зерна! Забув i про татар, i про здобич,
i про коней, i про  отамановi ревнощi.  Тiльки радiсть  у мене  в  грудях  i
ангельськi  пiснi у вухах...  Помолились ми та  й  подались  на торжище... Я
вперше  потрапив у  справжнiй людський мурашник. I  зна?ш,  синку, хто жив у
далекiм лiсовiм селi i вперше  потрапив  у  мiсто, та ще й на  ярмарок, може
розгубитись, занепасти духом. А менi - навпаки.  Цiкаво, весело,  що стiльки
людей навкруги. I все чужi, незнайомi. Крiм наших,  православних, прибули на
ярмарок ляхи, волохи, греки й нiмцi, юде? з Польщi i вiрмени аж iз  Криму...
Сiли нашi козаки  пiд  возами,  розiклали татарську зброю, не всю, звичайно.
Вози з рибою не розкрили. Сказав  отаман, що треба  спочатку  коней та зброю
продати. I  справдi, небавом пiдiйшов  до нас лях - пан Ян.  Пита? в отамана
пан Ян: "Пане козаче! Оцих лошат прода?те чи мiня?те? " Отаман так примружив
око та й спроквола менi  каже: "Ану, козаче Баламуте. Покажи пану  ляху  оте
гнiде лоша, " - I пальцем великим собi за  спину  тицька?, якраз на  гнiдого
коня. Вивiв  я гнiдого i почав  "показувати".  Я при панських  конях  чомусь
навчився.  Як  пiде  гнiдко рдитись, та вихилясом  та вибриком, то  дибки аж
танцю?.  А я  його то  боркаю, то дрочу  потайки. А пан Ян i  не бачить мо?х
хитрощiв. Я крадькома позираю на отамана. Бачу, той  на мене вже зла не ма?.
А смi?ться про себе, тiльки виду не показу?... Скiнчив я сво? лицедiйство iз
гнiдком, взяв  кобилку карую... Вважай, синку,  найголовнiше i найважче  ось
що: конi не знають нашо? мови! От де бiда...
     - А хiба конi можуть знати мову?! Вони тiльки iржуть.
     - Синку, який ти нетямучий! Я про ту мову  кажу, якою ми конем чи волом
правимо.  Якщо ми кажемо  воловi ...соб" i "цабе", то iспанцi,  наприклад,  це
кажуть по-iншому...
     - А як?..
     - От  все  пам'ятаю,  а  це забув... Отож навилигувався  я  досхочу  iз
татарськими кiньми. Переконався пан, що конi добрi, жвавi. Той пан Ян був не
просто  собi  зальотний  лях. Вiн служив самому  кракiвському  каштеляну.  I
вдягався пан Ян справдi по-панському - кунтуш червоний, як вогонь  горить...
Важка шабля висить на поясi. Пояс срiбний, у три пальцi завширшки. За поясом
чингал, весь  у  самоцвiтах. На  зелених  сап'янових чоботах срiбнi остроги,
золоченi. Набакир у нього лядська шапка-рогатка з  павичевим пером. I не сам
вiн при?хав до Бердичева у критiм вiзку. Ще була в  нього охорона: гайдуки в
кiрасах  при палашах, та  при списах i алебардах, та з мушкетами. Зразу було
видно  -  поважний  покупець.  Отож i купив вiн увесь табунець... I вирiшили
козаки  пiти  до  корчми та й обмити добрий почин. Поки  козаки збирались до
корчми, я пiдскочив до шапошникiв i купив собi чорну шапку-бирку...
     До тi?? корчми вiд наших возiв  може  й ста сажнiв не  було! Але козаки
гонор не гiрше ляхiв  вмiють  гнути,  туману навести. Порозчiсували  гриви i
хвости коням,  збрую протерли, самi  приджеджулились. I "по?хали" до  корчми
гуляти... А що волiв i вози лишили,  то  не боялись. Бо ярмарковий  староста
добре  дбав,  щоб порчi комусь та крадiжки не було. Та й люди не були  таким
гiвном, як зараз стали. Жили весь час на одному мiсцi,  а не тинялись, як тi
цигани.  Як людина  на  одному мiсцi  сидить,  i  ??  всi  знають, ?й  важче
скурвитись. Та й влада  тодi  була литовська. I нам, православним пiд Литвою
було набагато легше жити, не те, що зараз, коли з Польщi все шляхетне смiття
сюди посунуло...  Отож, "?демо" ми до корчми  та  таким дрiбним кроком, що я
тодi й не думав, що можна  так поволi ?хати... Але  скажу  тобi, синку, отой
венецi?ць, мiй наставник, так вiн мене  навчив i коня  муштрувати. Вiн  мене
навчив такого, що вище цього не бував  на свiтi! Дивися: пуска?ш коня вскач!
А вiн  спочатку скаче на мiсцi, а тодi почина? потроху здавати назад, назад,
назад. Ногами  загрiба? вперед, а сунеться назад!.. Ми до корчми ?демо, а на
нас увесь ярмарок збiгся подивитись. I ти зна?ш, не брешу: на мене бiльше за
все  показували  i про  мене найбiльше питали... Тодi  тiльки  один  орендар
тримав  таку велику  корчму iз  здоровим за?здом.  Всi  iншi  корчемки  були
невеликi  i  тримали ?х  нашi люди. А  цей прийшов звiдкiлясь, казали, аж iз
нiмцiв... Як побачив  корчмар,  що ми до його за?зду пряму?мо,  крикнув щось
сво?м пахолкам та й вибiг за ворота. Отаманового коня пiд узду бере, у за?зд
заводить. А його слуги вже  на  стiл несуть... Сiли до столу.  I я  випив  з
усiма, як рiвний. Я звичайно мовчу,  що мене  ще й до парубоцько? громади не
прийняли. Ото  було  б  непотребство  -  я,  виходить,  хлопчак  (хоча  двох
бусурменiв ще вчора вколошкав! ) i не можу з ними за одним  столом сидiти  i
не можна менi з ними оковити пити...
     - Батьку, ви дуже оковито? хотiли?
     - Га?.. Менi вона байдужа. То люди п'ють, щоб ?м веселiше було. Або щоб
сумно не було. А менi часу нема, щоб сумувати... Чого менi пити?
     - А зараз вам не сумно?
     - I зараз не сумно! Тим пак, як згадав усi сво? пригоди, так менi аж на
душi  тепло  стало,  ?й Богу!.. Як  випили  чарки  три, звiдкiлясь i  музики
об'явились. Два  дiди  та хлопчина-сопiлкар. Один дiд скрипку морду?, другий
дiд у бубон гатить, а хлопчак так дме у сопiлку,  аж щоки йому не луснуть...
Я бiльше чотирьох чарок не пив, а вилiз з-за столу та спитав,  де цирульника
знайти. Орендар тут  як  тут: "Не треба шукати! Зараз цирульник  тут буде. "
Крикнув щось  по-?хньому сво?му синковi. Той метнувся з  двору, тiльки п'яти
замиготiли.  I хвилi не  минуло -  веде у двiр  цирульника. Почав  вiн  мене
голити,  -  смiх i  грiх - у мене вуса  тiльки  пробились та на пiдборiддi з
десяток  чорних волосин закручу?ться. А з чуприною довелось йому постаратись
- волосся  в  мене було  жорстке, як грива в  жеребчика. Вiн менi пiд кружок
зробив  зачiску, як  ото  молодих  козакiв  та джур голять...  Поки  скiнчив
цирульник  мою голову мордувати, все подвiр'я наповнилось людом.  Де взялися
дiвки та молодички базарнi, якiсь гуртовики, коноводи, носi?... На два столи
рядять  i  на  третiй корчмар  вже  пляшки  носить.  Скрипка  вищить,  бубон
стукотить, сопiлка свистить на весь куток... Одна молодичка пiшла з отаманом
танцювати. Весь двiр ходором заходив. Хоч  оковита мене  майже, ну майже, не
брала i зараз не дуже бере, тодi вперше, певно, подiяла.  Бо я купив за цiлу
пулку  в  якогось  хлопчиська  калинову  сопiлку i собi  пустився  у  танцi.
Пiдiграй музикам на сопiлцi!
     Тут приходить  пан Ян з двома  охоронцями i  пита? мене, чи згоден я за
добру плату  татарських коней до Кракова  перегнати.  Бо нiхто не хоче  мати
справу з татарськими бахматами. А навколо весь за?зд  гуде, земля пiд ногами
двигтить  - запорожцi бенкетують.  Я стою  перед паном Яном i думаю. Пан  Ян
каже менi: "Чого ти, козаче, дума?ш? Пан каштелян дасть тобi десять злотих i
сукна п'ять лiктiв на жупан. Сукно лунське, червоне, як вогонь. Ти  подумай,
якi то грошi - десять злотих.  Стiльки, як дорослому козаку в походi гетьман
да?? " "А  я дорослий козак, - кажу йому. - Оце  зерцало, -  i  б'ю  себе  в
груди, - я в бою здобув! Я вчора  сам двох  татар упорав! " "Та бачу, - каже
пан Ян. - Хто б тобi дав такий обладунок, якби ти його сам не взяв? " Може я
i  лишився  б iз  козаками,  та пiдманув мене  пан Ян  ось  чим.  Каже менi:
"По?хали до Кракова. Там ? де погуляти. Там за?зди  на два поверхи, корчми i
трактири  на  кожнiй вулицi,  i  музики  i  в  буднiй  день  грають.  А  якi
дiвчата-краков'янки... Найкрасивiшi  у всiй Польщi!  " Я його питаю: "Кращi,
нiж отут, в Бердичевi? " Пан Ян аж  зареготав i каже: "Хiба тут дiвчата? Тут
тiльки селючки.  А в Краковi  столичнi  шляхтянки! " Отож не служба за грошi
мене  спокусила, а цiкаво менi стало: якi там такi  особливi  красунi в  тiм
Краковi. Ага, ще одне хотiлось подивитись: а якi то  за?зди в два поверхи? I
вирiшив  я подивитись на все сво?ми очима.... Вiдв'язав я свою татарочку вiд
конов'язi, злетiв у сiдло...  Тiльки  й бачили мене  в  Бердичевi... А зараз
зробимо перепочинок.  Пiдемо коней  напо?мо, води наберемо  та кулiш зваримо
собi.
     Омелько взяв за повiд Буланка i кивнув  головою: "Бери Лиска. Це ж твiй
кiнь. " I вони повели  коней схилом. Конi,  спускаючись у долинку, присiдали
на заднi, таким робом гальмуючи.
     Сонце  скотилось  по  небосхилу  розпеченим  золотим колесом до  самого
чорного лiсу. Залило червiнню стовбури сосон, терни i кущi шипшини.
     Фiалкова тiнь  залила долинку,  але поночi не  стало. Згори,  з вершини
небесно? банi вiд  високих-високих,  наче  прозорих хмарок наче  променилось
свiтло  i розбавляло  тiнi в ярку. Як  спустились  в долинку, Омелько спинив
коней, прислухався. Нiчого небезпечного вiн не почув, i вони повели коней до
ручаю.
     Порскали конi, п'ючи воду.
     Крiм тонкого плюскоту цiвок води об камiнь та порскання  коней,  нiчого
не було чути.  Нiчого. Як не  напружуй слух - нiчого,  крiм  биття  власного
серця  та  дзюркотiння води  не  почу?ш. У  долину поволi вливався тонкий  i
п'янкий запах чародiйського квiту любки...
     Блакитнi тiнi поволi густiшали, але  холоднiше не ставало. Напо?нi конi
неквапно самi йшли на пагорб знайомою ?м стежкою.
     Враз над ними нечутно  з'явився птах. Летiв швидко, то пiдiймаючись, то
опадаючи, наче  гойдаючись  на  невидимих хвилях. На  мить  вiн  зник на тлi
темних старих сосен. Та зразу ж знов з'явився над сухою сосною, що на самому
краю груда. Круглокрилий птах сiв на самий вершечок покручено? гiлки i тричi
прокричав  над  грудом:  "ку-вiть!  ку-вiть!  ку-вiть! " А  тодi  щось  нiби
замурмотiв,  замурмотiв  i  впав  кудись  на  той  бiк  груду. I  бiльше  не
з'являвся.
     - Завтра ввечерi пiдемо!
     - Чому ввечерi, батьку?
     -  Бо  сич  прокричав! Вчора,  сьогоднi, завтра - нашi три  днi. А  сич
скiльки разiв прокричав? Тричi!  Завтра нiч  вже не наша. Треба тiкати. Вiщi
голоси треба слухати!



     Омелько, ставши на колiна, схилився  над казаном  i вимiшував кописткою
страву.
     Малий сидiв пiд сосною,  обхопивши  колiна  руками  i  поклавши  на них
пiдборiддя.  Бубка  поруч,  межи  оголеними  коренями сосни, мордував  давно
обгризену кiстку.
     - Ну що ти там гризеш? Там i запаху вже нема?! - Проказав Омелько.
     Собака глибше прихопив  зубами кiстку, пiдвiвся, винувато пiджав хвоста
i вiдiйшов за кущi. I продовжував там мусолити свою забавку.
     У тишi злегка потрiскували смолистi трiски та булькало пшоняне вариво.
     Нараз  на  тому  боцi,  за долинкою, на  схилi, хтось  задерчав, сухо i
довго.
     Малий здригнувся, обернувся у той бiк усiм тiлом.
     - Не лякайся  - то  дрiмлюга. Трiскотiтиме, поки не набридне. Ти  ж  ??
бачив. Вона уночi перед нами над шляхом лiтала.
     - Ага! Лiта? нечутно. А трiскотить - аж сюди чути.
     - То так зда?ться, що голосно, бо тихо навкруги... А  тепер  слухай, що
було далi. Отож  iз Бердичева ми помандрували на захiд по Волинi. Можна було
коротшим  шляхом  до  Львова.  Але  пан  Ян  не  хотiв.  Вирiшив подалi  вiд
татарських шляхiв триматись... У Луцьку я продав панське сiдло  i купив собi
свитку. Хорошу бiлу свитку, i ще купив собi черес iз калитою. Сховав у нього
все  -  не  треба  й калити  до пояса  в'язати. А  з Луцька ми  поспiшили до
Перемишля,  а там, не спиняючись нiде довго, -  просто до  Кракова. I хоч то
все  лядська  земля,  королiвська, а скрiзь  там  ?  нашi  села. Особливо  в
передгiр'ях i горах. Скрiзь нашi, православнi,  церкви. I мова наша,  правда
вiдмiнна, але наша. I там наших православних людей ляхи  називають русинами.
Отодi я й  повiрив до кiнця  дiдусю-воляровi, що Матiр  Божа  в Ченстоховi -
справдi наша iкона. Бо я сильно сумнiвався, чи не вигадав чогось старенький.
Зна?ш,  старi  люди,  як  малi  дiтлахи,  щось  вигадають, i  всiм,  i  собi
товкмачать, що то щира правда... Прибули ми до Кракова у вереснi. Але погода
стояла, як улiтку. Краков'яни  казали,  що вони не пам'ятають тако? лагiдно?
погоди  од вiку! Де мене потiм по свiту не носило, але Кракiв мене найбiльше
вразив, бо  то було перше велике мiсто все укрiплене,  захищене  i  геть все
муроване. Геть все з каменю i червоно? цегли. I всi будинки критi черепицею!
     - Що воно таке?
     -  Та  так,  якби  гонта. Тiльки коротша i  не з  дерева роблена,  а  з
червоно? глини...  Отож за?хали  ми до  мiста через  здоровеннi-  здоровеннi
фортечнi  ворота. Я  ?ду  верхи, а мо? татарськi конi арканом всi  пов'язанi
один  до одного батовою.  Пан  Ян  попереду  верхи  на  сво?му  здоровенному
нiмецькому огирi, мов гетьман, виступав. Люди з ним вiтаються, а на мене всi
так i зирять. А я нiби нiкого не бачу, тiльки пильную, куди пан Ян заверта?.
Ну, поли свитки я розпустив, щоб бачили краков'яни мою кольчугу iз зерцалом.
Воно на  сонцi золотом краще вигра?, нiж  всi  ?хнi лядськi кiраси.  От так!
Коли  бачу:  пiдступа?мо  до  кованих  ворiт  у   кам'янiй  брамi.  Брама  у
височенному цегляному мурi. Виходить, що в самому мiстi ?  правдивi фортецi.
Я  миттю  пiдперезався,  шапку  набакир збив.  Вiдчинилась  кована брама,  i
вступили  ми  у великий  чотирикутний  двiр.  А з усiх бокiв двору височеннi
палати... Я спiшився i притяг  за аркан всiх сво?х коней до купи. I став  зi
сво?ми бахматами якраз  навпроти  високого  бiлого   анку. Цей   анок  рiвно
посерединi  головного  палацу.  [анок не простий, а  мармуровий.  Мармур, то
такий бiлий камiнь,  дуже дорогий, з якого найкраще висiкати всякi фiгури...
I от на мармуровий  анок вийшов сам пан каштелян. Плащ на ньому оксамитовий,
червоний,  горить  вогнем. Шапка з чорного соболя з бiлим страусовим пiр'ям.
На поясi-златоглавi висить  шабля, вся в самоцвiтах. Ступив пан  каштелян на
мармуровий  анок - все завмерло. Охоронцi- гайдуки  з алебардами застигли по
боках вiд  анку, наче стату?... Пан Ян шапку на лiву руку i бiгцем  вгору по
сходах до пана каштеляна доповiдати  про  подорож на Укра?ну. Що вiн  там ще
доповiдав, чути не було. Хоч тиша у палацовiм дворi була така, як при виходi
самого короля. Щось сказав пан каштелян пану Яну. Той спустився вниз до мене
i  сказав показати пану каштеляну  татарський луп. Ну а я,  нiчого такого не
передбачаючи,  поки ми  з Бердичева  мандрували, я  ?х усiх об'?здив.  I пiд
сiдлом,  i  охляп. На однiй смирнiй кобилцi навiть без  вуздечки мiг ?здити.
Показав я пану каштеляну все, що я з ними  в дорозi робив. Великий пан добре
посмiявся, дивлячись,  як я гасаю на кошлатих бахматах по бiлих каменях його
двору.  I  сказав цей вельможний  пан: "Цих коникiв  триматиму  за  блазнiв.
Потiшатиму гостей цими потворами. Нехай цей кумедний  русин ?х догляда?. Без
нього вони не матимуть виду! "  Той вельможний  пан каштелян  не просто собi
був великий пан... Вiн у добрих конях знався досконало. I навiть сам злучкою
займався. I коники в нього  справдi були найкращi. У нього була i стайня, як
палац. А  в стайнi  в нього  були  конi всяких порiд i  з найдальших кра?в i
земель. Я тодi по-?хньому ще мало тямив. Особливо, коли швидко говорили. Але
запам'ятав слово в слово, якби записав  у головi. I тiльки потiм розкумекав,
що пан каштелян мене за  блазня  при потворних конях лишив.  Але навiть коли
мови навчився (а це  в  мене пiшло дуже швидко!  ) i зрозумiв, за  кого мене
лишили, не образився. То ж чужi люди
 - ляхи. I мова в них чужа. Вони мене блазнем вважають. А я ?х
гультяями.  Бо серед них найбiльше нероб. Нiмцi щось майструють,  вiрмени та
юде?  щось продають,  купують.  А  цi  тiльки  бенкетують,  щодень  гульбища
справляють. Отож, у  палацi  було таки  весело.  Весь час до  пана каштеляна
вельможнi? гостi прибувають. Обiди,  банкети, танцi щоночi. Ще бували ви?зди
на  полювання  та кiнськi  перегони...  Ну,  менi не  до  банкетiв:  я сво?х
татарських  коникiв  тримаю, як лялечок -  завжди вони напо?нi,  нагодованi,
вигулянi i вичищенi, ще i гриви позаплетенi... Часом пан каштелян казав менi
вивести  коникiв i показати його  вельможним гостям.  Я старався, показував.
Всiм весело.  Часом,  як я щось викину - чи на скаку пiд черевом пролiзу, чи
стоячи на двох конях одночасно, прогарцюю через усе подвiр'я, вельможнi пани
менi i злотого подарують... Було б у  мене добре затишне життя, та в  палацi
пана  каштеляна була  панночка  Ядзя. У  нашому  палацi  цiлi табуни молодих
панночок та задрочених  паничiв у похлiбниках ходили... Але панночка Ядзя не
просто  так  гуртувалась  там з  тими  похлiбниками.  А  доглядала  вона  за
здоровенним  бiлим папугою. Коштував  вiн  грубi пенязi.  Цього папугу  панi
каштеляновiй подарував якийсь гiшпанський герцог... Отож,  та панночка  Ядзя
походила  iз дуже знаменитого роду.  Казали, я так чув,  що ?хнiм  родичем у
старосвiтськi часи був навiть один ?хнiй король. Але то колись було. А тепер
вона жила при панi  каштеляновiй i доглядала за ?? живою цяцькою. Вона часом
i у двiр виносила папугу у здоровеннiй сталевiй клiтцi. Круглiй такiй.
     - А чому в сталевiй?
     -  Бо дзьоб  у  нього  такий  здоровенний та  сильний,  що  вiн  гiлку,
завтовшки з палець, - раз! i перекусив. Ото дзьоб!
     - Як в орла?
     - Може й бiльший! I ще, зна?ш, вiн лапою, як людина, брав горiхи i клав
собi  в  дзьоба.  Але  головне  -  по-людському  говорив.  По-гiшпанськи.  Я
запам'ятав  тi слова. I потiм, коли сидiв у  мавританськiм узилищi, спитав в
одного  iспанця,  якi тi слова. Iспанець  довго  реготався - папугу  навчили
найгiршим моряцьким  лайкам. Певно,  тому  й  подарував  герцог папугу  пани
каштеляновiй.  Хто  ж  триматиме в  себе  такого базiку?! Отож  закохався  в
панночку Ядзю.  А вона на мене й не гляне. З iншими з челядi i поговорить, i
пожарту?. А  до мене - нi! Думав я, думав, що такого зробити, щоб привернути
?? увагу? Вирiшив показати, який я коняр. У кам'яному дворi сво?х татарських
коней муштрую, всякi фiглi на них роблю. Всi аж жахаються, як  бачать,  що я
на  тих конях виробляю. Бо  пiд ногами  не трава - камiнь! Та  Бог милував -
сохранив  мене  у  мо?й глупотi.  Отож гасаю  подвiр'ям,  блазнюю... Та  моя
укоханая Ядзя  на мене й  не зиркне... Потiм нагода трапилась себе показати.
Вiдпустили челядь на ярмарку погуляти. А там славнi ?хнi борцi змагались. От
повернулись дворовi i все згадують, як там борцi змагались. Та й собi почали
силу пробувати. Спочатку жартома, а потiм завелись -  по-справжньому  почали
змагатись. Як гайдуки пана каштеляна  зачали боротись, тодi навiть шляхтянки
повиходили подивитись.  Як угледiв  я,  що панна  Ядзя на  мармурових сходах
спинилась, то i я  полiз боротись. Ось коди виявилось, що в мене найсильнiшi
вiд  усiх пальцi. Як  прихоплю кого, то вже не вирветься, поки сам пальцi не
розiжму! Я  був наймолодший серед борцiв, але не змiг подолати тiльки двох -
нiмця-кнехта  та одного здоровенного мазура. Виявилось,  що я третiй по силi
на  тому  дворi!..  А  Ядзя навiть не додивилась, як  я  зборов здоровенного
гайдука. Всi  тiльки  ахнули, як я  його поклав. А Ядзя повернулась  i пiшла
геть. А нiмця я теж перемiг. Тiльки вже в  стрiльбi  з  лука.  Якось там пан
каштелян оголосив збори  на  полювання. Ну й  почали  збиратись  його гостi,
ясновельможнi пани.  Поки  пани  у  палатах вiтались  та  вiншувались,  ?хнi
челядники та гайдуки вихвалялись сво?ю вправнiстю та спорядженiстю до ловiв.
Влаштували стрiльбу з куш та лукiв, Я не тiльки краще всiх лучникiв поцiлив.
Мо? всi стрiли пробили дошку. Он  як! Нiмець був богатир i славний стрiлець,
а я  його перевершив! А Ядзя i не зиркнула на  мене. Жодного разу! Подумав я
тодi: "А може, Ядзя на  мене не  дивиться, бо на менi одiж благенька? I як я
про це не подумав?  "  I вирiшив я продати  свiй найкращий луп - кольчугу iз
зерцалом. Пiшов я до лихваря. Сидить вiн в мурованiм малесенькiм склепику. А
вiкно  отакенне,  здорове  над  ним.  I  те  здоровенне  вiкно  складене  iз
невеличких скляних плиточок.  I кожна скляна  плиточка -  прозора,  як вода.
Геть все видно,  що на вулицi робиться. Навiть у  палацi пана  каштеляна  не
було такого прозорого скла... I чого там тiльки не було в тiй лавцi лихваря.
Чого тiльки  люди не  позаставляли пiд грошi  лихваревi!.. Стояли там  повнi
полицi з нiмецькими срiбними  кубками,  флорентiйськими розписними  блюдами,
срiбними  i  кришталевими ?гипетськими карафками.  Стосами стояли  товстеннi
книги в дорогоцiнних палiтурках,  оздоблених  срiблом i  позолотою. А збро?,
збро?! Стiльки  - можна було озбро?ти цiлу роту.  Мечi та кончари, шпаги  та
палашi, а ще й шабель, шабель.  Та всi не  простi, а з золотим вiзерунком на
клинках.  Рукоятi  iз  слоново?  або  риб'ячо?  кiстки.  На  пiхвах  срiбло,
позолота,  сап'ян i  оксамит, i  самоцвiти.  А  шоломiв  рiзних - гартованих
чорнених, з позолотою, як горщикiв  у багато? господинi  на  тинi. Була ще й
кiраса мiлансько?  найкращо? роботи.  Вся iз золотим  ритинуванням:  рослин,
тварин  i  всяких поганських  богiв... Отож,  принiс я лихваревi кольчугу iз
зерцалом, щоб продати, бо менi були потрiбнi  грошi. Вiн менi й вiдказу?, що
вiн  не  купу?.  А от пiд  заставу може взяти  в  мене доспiх i видати  менi
стiльки  грошей,  скiльки менi на дiло треба. Я  стою  i думаю, скiльки менi
грошей потрiбно, щоб купити лунського сукна, заплатити  кравцевi за пошиття,
скiльки  коштуватимуть  чоботи сап'яновi iз пiдкiвками  срiбними та ще онучi
добрi, та  шкiряний пояс з кишеньками та ще смушева шапка... Лихвар i пита?,
чому  це я  мовчу. Я йому кажу, що я рахую,  що менi потрiбно i скiльки воно
коштуватиме. "Не мордуй свою голову - кажи менi, що треба. Я в одну мить все
пiдрахую. " - I тягне до себе рахiвницю з кiстяними кульками на дротинках. Я
й почав все, що менi треба,  називати. Вiн да? кожнiй речi цiну i склада? до
купи.  А служка його сто?ть при дверях. У наш бiк i не  дивиться, так,  наче
йому дуже цiкаво,  що  там на вулицi робиться.  Та  тiльки  лихвар  перестав
рахувати, служка миттю зник.  Я розумiв, що грошi, якi менi да? пiд кольчугу
-  дрiбничка  до ??  справжньо?  цiни. Тому  я не  згодився i пiшов до iнших
лихварiв на тiй вуличцi.  Але  там  менi давали  ще  менше... Довелось  менi
повернутись до першого  лихваря... Коли я взяв грошi в лихваря, тут i служка
об'явився. Вiн i каже служцi: "Проведи  до  Гершка-кравця. Нехай  вiн паничу
кунтуш поши?. " - А  тодi до  мене. - "Паничу, вiн  тобi добре поши?! Гершко
майстер на цiлий Кракiв! А до нiмцiв не ходи  - вони дуже довго  шиють! I до
вiрмен  не ходи -  то такi  шахра?, що свiт не бачив! "  I  вiдвiв мене його
служка до  Гершка-кравця...  Якось, коли  я вже  збирався  покинути  Кракiв,
здибав я того Гершка-кравця. Вiн менi i  сказав, що лихвар ще  з  нього взяв
монету за те, що вiн мене до нього направив. Отакi лихварi по всьому свiту -
i  з чужого  живцем  шкуру здере,  i зi свого хоч  крихту,  а вхопить!.. Але
Гершко таки справдi мав золотi руки
 - пошив менi такий кунтуш, як самому вельможному пану. Менi тiльки тому
городськi владцi козу  не  заправили, бо гадали, що то  така  забаганка мого
пана каштеляна, щоб  його фiгляр по-шляхетському  був убраний. Там  у  них у
метрополi? з цим суворо...
     - Батьку, а яка у них там у Краковi метрополiя?..
     -  Метрополiя, то по-латинi значить  - столиця.  Себто i ? Кракiв... Не
можна  було  менi,  посполитому,  православному  та  ще  й  неповнолiтньому,
справляти собi  панський одяг,  та ще  такий  розкiшний.  Однак,  якось воно
обминуло  мене, те  лихо... У новому нарядi, як павич, походжаю я по  двору,
нага?чкою  по  сап'янових  чобiтках себе похльоскую.  А  Ядзя дивиться крiзь
мене, нiчого  не  бачить... Скiльки я старався, на якi збитки пiшов,  а  все
дарма... Нi, боронь Боже,  я i  тодi,  i  зараз  не шкодую за  кольчугою  iз
зерцалом... Я до  того, що такi от люди i таке от життя:  однi в скрутi тобi
пособлять, iншi з тебе живцем шкуру злуплять... Засмутився я  дуже, але ще в
мене якась  надiя була. Все  думаю,  а щоб менi таке  вигадати, щоб все-таки
здивувати Ядзю.  I вирiшив  я навчити  свою кобилку  кланятись i  на  колiна
ставати, коли Ядзя двором iде. З кожi вилазив, а навчив. I кланя?ться, i  на
колiна опуска?ться, як я ?й знака подам. А Ядзя i не гляне в наш бiк! Отут я
засумував по-чорному. Ну нiчого  не хочеться робити. Через силу коней пораю,
сиджу все у конюшнi i все думаю, думаю. I ?сти не хочеться, тiльки воду п'ю.
I десь може за три днi нарештi вигадав: куплю твореного золота i фарбуватиму
сво?й кобилi копита. Тут вже таки Ядзя не втрима?ться i скаже: "Для чого ти,
дурню, кобилi копита золотом фарбу?ш? " А я ?й  тодi  i скажу: "Справдi, для
чого я копита золотом фарбую.  Пiшли краще помилу?мося! "  Так я i зробив. У
слушний час  вивiв свою кобилку,  якраз проти тих  дверей, якими  найчастiше
Ядзя виходила. Отож, сиджу i малюю золотом  копита сво?й кобилi. I якось так
сталось, що нiкого на плацi межи будiвлями нiкого нема. I саме тодi виходить
Ядзя. Пiдступила до  мене, кладе менi на плече свою бiлую ручку  i каже менi
на вухо:  "Дурню!  Для чого  кобилi  золотиш копита?  Пiшли  краще до  мене.
Посидимо, помилу?мося. " Я тiльки рота розкрив i слова вимовити не можу... I
провела  мене Ядзя до себе на самий верх палацу... Й почала мене  Ядзя вчити
всяким шляхетським звичаям  - як панночкам ручки цiлувати, як руку подавати,
коли  попереду  йти  панни,  коли  позаду, як паннам всякi  при?мнi  дурницi
говорити... Все наче дурницi -  бо нащо вони козаковi, але потiм, коли тiкав
з  неволi,  дуже знадобилось...  I вiд  того часу почав я  до  панночки Ядзi
лазити в гостi....
     - Батьку! Хiба ви п'янi були, що лазили?!
     - Тю! Таке вигада?ш! Та хiба такий козак, як я, мiг п'яний лазити перед
шляхетною панною... Я до не? по плетенiй драбинi пiд самий дах палацу лазив.
Як повна нiч настане - вона викине з вiкна плетену драбину. Я спiймаю кiнець
драбини i тодi вже, як куна, подеруся до самого ?? вiкна...
     - Батьку, чому плетеною драбиною? У них такий звичай?
     - Таке вигада?ш!  Це тому, що ми зустрiчались потайки  вiд усiх!  Треба
було так нам милуватись, щоб нiхто, нiхто  i не помислив i не запiдозрив, що
ми бачимося.
     - А чому?
     -  А тому,  синку, що я православний, а вона латинсько? вiри.  Тому, що
вона iз знаменитого шляхетського роду, а я сирота, невiдомо, хто  мо? батько
й мати. Якби хто взнав,  що вона зi мною водиться, то ?й була б найстрашнiша
ганьба вiд шляхти. ?й би тодi або руки на себе накласти або з Польщi втекти.
     - А чого така ганьба?
     -  Синку! Скiльки  б  я тобi  не  пояснював, ти не  зрозумi?ш, поки  не
виростеш. Ти зараз запам'ятовуй усе, що  я тобi оповiдаю. А потiм ти вже сам
все-все зрозумi?ш... I ще навчила мене Ядзя грати - на лютнi по нотах. Ноти,
то такi значки для музики, як лiтери для книжного читання. Ото  було дiло! Я
грамоти нi нашо?, нi  латинсько?, бач, не  знав, а  ноти  вивчив! I грати, i
спiвати  навчився... От тiльки ?хньо?  грамоти Ядзя мене не навчила. Бо я не
сказав,  що я  неписьменний, а вона  про це i не здогадалась... Ой, який був
час!  ?й Богу, все менi в руки  йшло. Я вже пiсля сво??  кобилки легко  всiх
мо?х бахматiв навчив i кланятись  панським гостям, i на колiна  ставати.  Як
гостi  менi  яку монету  кидали,  я  не  ховав  до  калити,  а купував  вина
стражникам. А  вони  за те  менi показали, як  шаблею  орудувати, як палашем
рубати, як з алебардою вправлятись. I  я до них так навмисне   речно,  як до
найбiльших  панiв у Краковi.  А ?м те, як нiби  медом  по  душi помастили...
Отож, коли проминув мiй золотий, щасливий рiк, сказав я пановi  каштеляновi,
що  вже час менi або  кунтуш дати за службу, або сукна  вiдмiряти, щоб я сам
собi  новий справив.  Зареготався  пан  каштелян  до  свого почту:  "Бачите,
хлопцi,  якi русини гумористи? Свого  кунтуша  ще не подер, а  на новий  вже
сукно править... Iди, цуцику, кобилам  копита  фарбуй i  дякуй Боговi, що  в
мене  сьогоднi добрий гумор! " Образив  мене пан  каштелян - я  цiлий рiк на
совiсть  йому служив. I тiльки те,  що ?в, то й усе, що  я вiд нього  мав...
Сказав я тодi Ядзi, що пiду  вiд пана каштеляна. Ядзя менi й каже:  "Задурно
нiхто не служить!  За плату вiзьми  та й злучи свою татарську потвору з його
найкращим арабським скакуном! " Послухався  я сво?? прекрасно? панночки Ядзi
i так i  вчинив.  I от коли я побачив, що  кобилка моя понесла, постановив я
тiкати. Почав я  потихеньку запасатись у нiмцiв копченою ковбасою,  сушеними
щуками та сухарями...  Тим  часом  i  моя  прекрасна  панночка  Ядзя  почала
збиратись у дорогу. Бо панi каштелянова мандрувала до самого Парижу. I брала
з  собою  улюбленого   папугу  i   при  ньому,  звичайно,  панночку  Ядзю...
Попрощались ми  в  сльозах iз  мо?ю прекрасною  панночкою, i на  згадку вона
подарувала менi свою лютню...
     А  в тi  днi  на одному ринку  почув я,  що  один  чернець-домiнiканець
пiдмовля? у  хрестовий  похiд  проти невiрних туркiв. Тодi  спитав я в  його
помiчникiв,  яка  платня  за  хрестовий похiд на турка? I менi  сказали,  що
гульден на мiсяць. Подумав я тодi: "А чого менi думати - воювати турка чи не
воювати?  Татар  бив! Ну то  й  туркiв поб'ю! Та  й з  мiста краще  в  гуртi
чкурнути, а нiж самому при повнiм нарядi повз кустодiю тiкати... I  тодi сiв
я на  свою  татарську  кобилку  i  разом  iз iншими  волонтерами  ви?хав  iз
королiвського мiста Кракова. I востанн? засурмив свiй хейнал сурмач для мене
на Вежi Мар'яцькiй.
     Омелько раптом пiдвiвся,  кiлька разiв глибоко вдихнув, пiднiс складенi
долонi до вуст i з силою подув у них. I над пагорбом, над долинкою i ближнiм
лiсом полинув  нiби справжнiй  сумний спiв сурми.  Зростав,  зростав  i враз
урвався.
     - Батьку, чого ви? Духу не стадо?
     - Е нi! То i в Краковi  так хейнал  урива?ться. Це  як  пам'ять ?хньому
сурмачу,  що йому горло татари стрiлою пробили, коли вiн тривогу проти татар
сурмив... Отож, синку, з веселим братством помандрував  я в далекi  свiти. I
нiчого не  думав про те, що далi зо мною буде. Менi тiльки жаль серце краяв,
що розпрощався я з милою панною Ядзею. Вийняв я з торби ?? дарунок, наладнав
струни  i  заграв тих  пiсень,  що вона  мене навчила. I всi мене  хвалили i
слухали. I поки ми не дiстались до  самого Дунаю, я всю  дорогу  нашу батову
потiшав музикою та пiснями.
     Ну от, поки ми  з тобою оповiдки оповiдали, i кулiш майже дiйшов. Тепер
сюди тараню  роздеремо.  Щоб була замiна на дичину...  Сьогоднi добре дичина
пiдв'ялилась... Через день-два можна ?сти...
     Омелько i малий неквапно смакували паруючим  кулешем.  А з-за  пухнатих
соснових гiлок виповзав тонесенькою скибкою червоно-мiдний мiсяць.
     -  Дивися, синку! Як он остання хатка  мiсяця убува?.  На  третiй  день
почнеться перемiна.  Тодi тiльки зорiтимуть на небi зiрки. Лиско тут ходив -
вiн  нас  i  вночi  виведе  на  старi  козацькi  проходи.  А  вони вночi  не
рипнуться... Диви,  як Бубка - сьогоднi вiн розкошу?. Кулешу не просить, все
кiстки морду?...
     - Батьку, розкажiть, що далi було. Я спати зовсiм не хочу.
     -  Нi,  синку.  На сьогоднi  досить! Завтра рано  встанемо.  Треба  все
ретельно передивитись, перепакувати i далi, далi козацькими проходами.
     Омелько  розрiвняв  теплий пiсок  поруч iз земляною пiчуркою.  Постелив
свiй жупан. I поклав на одну полу малого, а другою його накрив.
     - Спи! Сьогоднi вже я казанок  почищу - i помию. Бубка тебе стерегтиме.
Спи...
     4

     3



     Малий прокинувся  на  урiзi ночi,  коли  ще  на  чорнiй  небеснiй  банi
несамовито  сяяли всi зорi.  А тонесенька скибка мiсяця, що  перейшов у свою
останню квартиру, горiла розплавленим срiблом.
     Було так тихо, що чулось все:  як дихають Буланко i Лиско, як далеко за
долиною деркотить дрiмлюга,  як бо-зна  де  бреше  лисиця.  I  все  заливало
дзюрчання цвiркунiв - головних музик липнево? ночi.
     Бубка кудись зник. Певно тому й прокинувся хлопчик, що пес не грiв йому
бiльше спину.
     Не було пiд сосною  i козака. "Невже оце батько  досi  чистять  казан i
вiдмивають  бiля джерел начиння? А  може де пiшли полювати  i  Бубку взяли з
собою?  А  вони  менi  сказали, щоб я не  боявся, бо мене стерегтиме Бубка".
Малий хотiв покликати Бубку. Та не наважився, йому наче зацiпило. Здавалось,
що  десь тут  поруч щось дi?ться  невiдоме. Вiн прислухався. I справдi, його
вухо вловило  незвичнi  звуки  -  наче  тупотiння  якесь,  i  з  невеличкими
промiжками  часу наче легенький  свист. Малий  потихеньку  вилiз iз козачого
жупана. I навкарачки, потихеньку,  завмираючи i  спиняючись, поповз до  краю
груда.  Вiн проплазував  стежкою  межи тернинами i  визирнув з-за останнього
куща. Внизу, на малесенькiм лисiм клаптику землi горiли чотири свiчки. Якраз
по чотирьох  кутах. По самiсiнькiй серединi цього клаптика  крутився  батько
Омелько.  Голий  по  пояс.  Шаровари,  закасанi  до  колiн,  роздувались при
швидкому  русi,  мов спiдниця.  На  головi  не смушева  шапка,  а  накручено
шовковий пояс. Омелько, нi на мить не спиняючись,  крутився  з права налiво.
Босою лiвою ногою  вiн нiби встромився в  заглибину, а правою сильно, швидко
вiдштовхувався. Розкручувався все швидше i швидше. Пiсля кожних семи обертiв
пiдстрибував  i шаблею  рубав повiтря. Помахи  шаблi  прискорювались,  свист
повiтря  все  посилювався.  Вертiння  перетворилось  у   шаленi  стрибки  iз
блискавичними ударами шаблi.
     Вогники  свiчок  трiпотiли,  коливались, схилялись  до  землi,  але  не
згасали.
     Хоч  малий  нiколи не бачив  чародi?в i не  знав, як вони  чаклують, та
зразу зрозумiв - це чародiйство.
     Тим  часом козак досяг тако?  швидкостi, що здавався велетенською живою
дзи? ою межи чотирьох палахкотливих свiчок.
     I враз вiн... нiби, нiби до половини занурився пiд землю! Зробив кiлька
шалених  обертiв.  I раптом  викинув руку iз шаблею вперед.  За  один розмах
зрубав вогонь усiх чотирьох свiчок.
     Темрява заслiпила очi хлопчиковi. Тiльки з чорно? глибини свiтився один
червоний волосок догораючого? ноту.
     Якихось  певних  звукiв  хлопчик  не мiг  розрiзнити,  бо  до дзюрчання
цвiркунiв додались чи то  схлипування,  чи то  приглушене  хихотiння в кiнцi
долини.
     Хлопчика почало трусити.
     Потiм його вдарило гарячим i всього облило потом. Вiн порачкував назад,
назад до сосни, швидко i тихо. Боявся повернутись спиною до схилу.
     Приповз пiд сосну, залiз у жупан. Знов кинуло в холод. Вiн закрутився у
цупкий суконний жупан. Жупан мiцно тхнув болотом, свiжим дьогтем i козацьким
потом.
     "Що робити, що робити? Виходить,  батько,  названий, - а чародiй?  А як
мене  теж зачаклу?! Треба тiкати! Почне сiрiти  - втечу!  А зараз прикинусь,
нiби сплю... Од татар втiк i вiд чародiя втечу! I Бубку заберу... "
     Вiд тих думок малому  вiдпустило,  i напливла  на нього тепла млость, i
вiн розчинився у важкiм снi.
     У нього  стугонiло  i калатало  серце  вiд  сильного жару,  було  важко
дихати... I  ще  з обох бокiв  крiзь жупан боляче тиснули  сосновi коренi. У
головi паморочилось, ставало млосно. Вiн наче гойдався в сiдлi на конi, а не
лежав  пiд важким  козацьким жупаном. Вiд  спекоти в нього пересохло в ротi.
Спробував вилiзти з-пiд жупана, щоб пiти до ручаю i напитись холодно? води.
     - Синку! Куди ти пнешся - впадеш пiд копита! - Схилився над ним Омелько
- довговусий, зарослий тижневою бородою.
     - Га?! - Скрикнув малий i розклiпив очi. - Я пити хо-чу, пити хочу!
     - Слава тобi, Господи!  Пий, синку, пий! Зразу легше стане.  -  Омелько
однi?ю  рукою пiдняв за  плечi малого, другою  притиснув до пересохлих  вуст
баклагу. Малий зробив кiлька ковткiв.
     - Гiрка вода. Вiд не? нудить.
     - Пий, синку! Це вiд лихоманки. То ти надихався отам в долинцi гарячого
болотного  повiтря, коли ми  зiлля зрiзали.  От  тебе й почало  тiпати. Ти й
марив i зовсiм зомлiлий лежав.
     Малий  пiдвiв  голову i обдивився навколо.  Побачив,  що вiн висить  на
ношах  межи  Буланком  i  Лиском.  А  ношi зроблено  з двох  довгих  жердин,
козацького  жупана  i  липового лика.  Жердини  добре  прив'язанi  до сiдел.
Буланко iде попереду - Лиско позаду.
     - Батьку! А Лисковi важко. У нього рани...
     - Нiчого. Тiльки двi ранки ще не затяглись. Але шисти ?х не торкаються.
Твiй Лиско вже оклигав, тепер твоя черга. Видужуй - швидше в сiдло сядеш.
     - Батьку, дайте ще зiлля! Я хочу на коня сiсти.
     - Оце козацька розмова! Пий та видужуй. Зiлля заговорене.
     Малий кривився, морщив носа, здригався, але пив.
     -  Батьку, а  ви псiв  заговорили? -  По  якомусь  часi  спитав  малий,
прикриваючись вiд сонця лiктем.
     -  Ще на псiв  силу витрачати? Та я ?м у падлi пiдкинув  цар-зiлля.  Як
знайдуть собаки  нашу  стоянку, обов'язково  падла  вхоплять. Нi собака,  нi
вовк,  нi лисиця  не  можуть  падло обминути!  Коли ми  з  тобою  дiйдемо до
Козацького броду, зiлля ?х задушить.
     - А як це задушить?
     - Ну, це страшна та?мниця. Вiд  цар-зiлля нема лiку. Вiд нього  i  кiнь
всохне,  i людина i, звичайно, собака.  Боронь Боже!  Давати цар-зiлля  -  i
великий  грiх,  i страшенний  злочин. Цар-зiлля  вживають тiльки несамовитi,
проклятi Богом i людьми, злочинцi.  Якби не  поганi прикмети та не  скрута з
тво?ю лихоманкою, ось тобi, синку,  святий хрест, нiколи  б не те що собацi,
але й яничаровi не поклав би.
     - А як вони не вiзьмуть падла?
     - Еге! Я ж тобi кажу, що собакам, вовкам та лисицям падло - то лакiтки.
Вони, як  знайдуть  падло, то качаються по  ньому, i  тодi  бiжать до  сво?х
родичiв. Тi  ?х обнюхують i собi  бiжать по запаху  падла скуштувати... Ще й
ведмiдь  любить падло, але  тут ведмедiв нема?... Ну, а якщо  вовки й лисицi
на?дяться отру?ного падла i  здохнуть, то що? Ти сам бачив - скiльки  нашого
християнського  трупу подзьобаного та об'?деного по  шляхах  валя?ться. Якщо
поздихають звiрi-трупо?ди, то на менi i грiха нема!.. А цi гади, бач, женуть
за мною... Бог менi свiдок  - я ж ?м турка,  мою лицарську здобич, вiддав. А
вони хотiли ще й тебе забрати.  Щоб  ти ?хньому пану за  крiпака був?! Двiчi
тебе хотiли сиротою зробити! I мене хотiли полонити. До
     ката на  допит i  тортури  вiддати. Ще  й стрiляли в  мене.  I ще  вони
божевiльного чоловiка зацькували собаками. А це що - не  грiх i  не злочин?!
Отож, коли ?хнi пси пожеруть принаду i сконають, то чи буде на менi  грiх? А
не  буде... А  вони  лишаться  без  сво?х  псiв-людоловiв. I якщо ти  зовсiм
одужа?ш - я з ними битимусь. Якщо будеш слабенький - втечемо вiд  них нашими
проходами.  Отож,  синку, ти  не  бiйся.  ?м  нас не схопити, як би вони  не
пнулись.
     - Батьку! Не бiйтеся, що я ?х боюсь. Я тепер нiкого не боюся.
     - Справдi не бо?шся. Чого це.
     - Бо ви, батьку, чародiй! Ви ?х зачару?те?.. А де Бубка?

     - Бубка на арканi, щоб не вернувся та не вхопив падла. Сердиться вiн на
мене, але я  не хотiв легковажити. Нема? живо? тварi без слабини... В однi??
iспансько?  панi,   знаменито?  i  багатющо?,  була  дуже  коштовна   сучка.
Отакiсiнька, як цуценятко. Розумна на диво...
     - Розумнiша за Бубку?
     - Куди там  Бубцi!.. Але собака ? собака - тiльки виведуть ?? вигуляти,
обов'язково людське гiвно знайде i нажереться...

     - Батьку, а у вас був свiй собака, ну зовсiм свiй?..
     - Не собака, а  сука була... Може не така розумна, як у  тi?? герцогинi
сучка, але дуже вiрна. А завбiльшки така, що може вдвiчi бiльша за Бубку.
     - Невже такi собаки бувають?
     - Бувають ще бiльшi. Але то вже iнша справа. Тих собак я лише бачив.
     - Де ви ?х бачили?
     - Та в Гiшпанi?,  коли втiк з полону вiд  маврiв.  Вони  там  охороняли
гiшпанськi фортецi. А на шию ?м вдягають обручки iз сталевими колючками.
     - Для чого?
     - Щоб  нi вовк, нi чужий собака не могли  ?м горло перегризти. А людина
не могла задушити.
     - От би нашому Бубцi зробити колючу обручку!
     - Дай час, i  обов'язково зробимо,  тiльки спочатку цих псарiв кривавих
упора?мо. Зараз найголовнiше, щоб вони наш слiд не загубили до самого броду.
Ми  повиннi йти так, нiби  ми не зна?мо, що вони за нами женуться. Для цього
треба  на видних  мiсцях вогонь розводити, десь якусь гiлку,  нiби вона  нам
заважа?,  зламати. Десь на  молодiй  липцi пас лика  зiдрати... Нам з тобою,
синку, потрiбно, щоб вони пiдiйшли  десь за днiв два пiсля нас до Козацького
броду. Там iз чверть  милi до броду  дорога йде у вузенькiм ярку  iз крутими
стiнами. Точнiсiнько така, як ота  дорога, де я сво? перше геройство учинив.
Коли  тiльки  вони  пiд'?дуть  до  броду,  ми  за ?хньою спиною перегородимо
дорогу. I вони у пастку потраплять...
     - А в нас возiв нема!...
     - Молодець, синку 1  Бачу, в тебе голова козацька! Та на те, що  нема у
нас возiв,  ?  рада. Там над самiсiнькою дорогою ростуть старi липи. Ми одну
чи двi  липи  пiдруба?мо.  Коли  тi про?дуть майже  весь ярок,  ми  повалимо
пiдрубанi липи. Вони впадуть i завалять дорогу. Отодi я з ними i побесiдую.
     - Батьку! Ми за спиною ?м липами  загородимо дорогу, а вони тодi од нас
через брiд перебредуть i втечуть на той берег.
     - Добре мислиш, хвалю.  Але щоб не перейшли броду, я перед самою  водою
ямки покопаю, гострi кiлочки у них постромляю... Зараз нам треба привести ?х
до броду.  Яке там мiсце  гарне  -  сам побачиш.  Цей  берег низький.  Лiсом
порослий. Але перед самим бродом, лiворуч над дорогою пiднiма?ться земля, як
здоровенна,  просто велетенська, кругла  могила. I на нiй  старезнi кучерявi
липи.  На  тому  боцi  трохи  вище  берег  i  весь  кам'яний. Навiть  скелi,
завбiльшки з хату. Межи скелями вузький прохiд до броду. Прохiд теж не важко
загородити гострими кiлками. А в iншому мiсцi вони на берег нiде не вийдуть.
Там берег i вниз, i вгору по течi? кам'яний та урвистий.
     Дво?  коней, один спереду,  другий позаду, з ношами посерединi та пiший
козак посувались  пiд височенними ясенами.  До сiдла переднього мускулистого
буланого коня  був прив'язаний  чорний  одновухий  пес.  Часом  пес  починав
скавулiти. Тодi козак на нього цитькав.
     Хлопчик пiдвiвся на лiктях.
     -  Батьку!  Вiдпустiть Бубку  з аркана.  Його  нiколи  дядько  Семен на
прив'язi не тримали.
     -  Нехай потерпить до вечора.  Поки  не  затагану?мо. Нехай  звика?  до
ошийника. Ти ж сам схотiв, щоб ми йому зробили колючий ошийник....
     - Ага... А у вашо? суки був колючий ошийник?
     -  Хотiв  справити,  та все  щось  заважало... Але  перед тим,  як вона
потрапила до  мене, у не?  був чудовий сталевий ошийник. Може то вiн якраз i
врятував  ??. Ту суку  один  гусар все водив за собою. Гусар був не  з нашо?
роти, а  з  тi??,  що  залогою  стояла в сусiднiй  фортецi.  Той  гусар  був
гiшпанець i. дуже затятий. Вiн сво?ю шпагою не одного покалiчив, а кiлькох i
поклав сво?ю  шпагою.  Шалений був чоловiк, одним словом. Так ото про  суку.
Отака здоровенна, височенна в ногах. I хвiст  довгий,  з густим волосом. Вся
вона мишаста, тiльки морда майже чорна.  I  була вона  вусата i бородата.  I
шерсть  на нiй розкуйовджена.  Не  стара  ще сука...  Але  я почну  про  все
здалеку, щоб ти зрозумiв,  з яко? бiди ця  сука  мене  витягла, i як вона до
мене потрапила.
     Отож  пiсля  всяких  пригод  та  довгенько? подорожi, прибули  ми,  всi
найманцi,  до Угорщини за Дунай.  У тi  кра?,  що навивають Дунантул.  Земля
угорська, але влада там австрiяцька. Ну, як  оце у нас  - ми живемо, а влада
вся  лядська.  Прибули ми у  велику  фортецю. Якраз на третiй  день мав бути
парад ново? роти. У них,  синку, там так:  який- небудь князь чи  герцог, чи
граф  винайма? собi якогось  полковника, щоб вiн  йому  створив вiйсько. Той
полковник  найма?  менших   -  капiтанiв.  Капiтани  наймають  ще  менших  -
лейтенантiв. Ну, а  лейтенанти  вже наймають воякiв, простих ландскнехтiв. I
всi  тi  командири  з панських грошей  кожен щось собi поцупить.  Тому  й не
можуть  набрати  стiльки  кнехтiв,  щоб  вистачило  для  вiйни.  Тому,  коли
влаштовують парад i присягу...
     - А що то таке - парад?
     -  Це коли всi вояки:  i  пiшi,  i кiннi  шикуються в  одному  мiсцi  i
показують старшим командирам, що вони готовi до  вiйни... От  на тих парадах
командири-крадi?   виставляють   замiсть   навчених  кнехтiв   переодягнених
хлопчикiв i  жiнок  i,  взагалi, цивiльних всяких  людей. Ставлять ?х десь у
середину гурту,  щоб  не було ?х  добре видно. Цих пiдставних  людей  зовуть
"пасивоволантами" - слово, бач, яке, язик вузлом зав'яжеться. А в тих нiмцiв
так: спiймали пасивоволанта - нiс можуть  вiдрiзати.  Бач, як воно виходить:
грошi крадуть капiтани, а носи рiжуть посполитим. Я тодi, на жаль, цього  не
знав.  У нашiм кодлi, що з  Польщi прибуло, кiлька найманцiв мали папери, що
вони вже служили у вiйську. То ?х одразу на парад поставили. А все одно - не
вистача? кiрасирiв.  Прибiгають до мане,  бо бачили, що я верхи  при?хав  до
фортецi.
     Вдягли  на  мене  кiрасу,  здоровенний шолом  насунули.  Посадовили  на
здоровенного рудого  коня. Дали  довжелезного списа. А  при сiдлi ще й отакi
два пiстолi.  I, як водиться  в такому дiлi, поставили мене  поглибше... Всi
бiгають, гелгочуть. Коли стихло  - полковник i князь  при?хали.  Ну, сурмачi
грають,  барабани  б'ють. Щось  вони там наче оглядали, потiм  якусь грамоту
читали. Аж тут один пiдпилий кiрасир вiзьми  та й  штовхни мого рудого сво?м
конем. Мiй шарпонувся. Я його за узду i в гарячцi кажу: "Стiй! Чортова душо!
Тпру! " Вiн вiд мо?х слiв як рвоне. I винiс мене перед всi?ю командою. Шолом
менi на очi наповза?. I кiрасу погано припасували - вона перекособочилась...
Як  знявся  рейвах,  полковник  щось  кричить  менi,  бо  вiн до мене зовсiм
близько. Я нi  чорта не розумiю i на всяк випадок кажу по-нiмецькому, все що
я тодi знав: "Пане! Дя-ку-ю! Добрий день. До побачення! Будь ласка. " Вiн ще
щось  кричить. Нарештi зрозумiв,  що вiн наказу? менi спiшитись. Я спiшився.
Тут пiдбiгли пахолки i  забрали в мене  коня i  списа. А полковник  репету?!
Фельдфебель i капрал бiгають, когось  шукають. Потiм взнав - мого вербовщика
шукали, щоб вiн перекладав, як мене допитуватимуть. Зрештою, пiдбiгають вони
до полковника, руками  розводять - нема?!  Вiн ?м щось  як гарикне. Вони  до
мене, схопили за плечi i потягли до князя. А князь зна?ш, як при?хав? Як оце
ти точнiсiнько, межи двох  коней.  Тiльки  в  золочених ношах.  Закритих, як
вiзок, навiть iз скляним вiконцем його в тих ношах золочених  возили, бо вiн
такий був гладкий, що не мiг на коня залiзти. Полковник схилився  до вiконця
у   золоченiй  халабудi  i   нiби  пита?.  Князь   тодi   голосно   проказав
"пасивоволант" i махнув рукавичкою у вiконце, мовляв
 - дiйте, що тут розпатякувати. Полковник як гарикне! Капрал i
фельдфебель мене немов у лещата затисли. Починають руки за спину заламувати.
Я не даюсь! I  якось озирнувся - а в  мене перед лицем  здоровенний ножака i
отакенна лапа - ось-ось мене за горло вхопить.
     Як  крутнусь  я,  як  рвонусь  я!  Видерся  вiд  мо?х  катiв.  Капрал i
фельдфебель нiби  розгубились,  а  цей  з ножем набiга?  на  мене. Пропав я!
Пiдняв я лiвицю,  щоб якось вiд ножа  захиститись. I  бачу - на руцi в  мене
татарська нагайка метеля?ться. Я й забув про  не?. Хоч i не лiвша  я, синку,
та як лупону його по пицi. З такою силою бив  смертною, що i на перенiссi, i
на вилицях м'ясо до кiстки розтяв. З одного удару все лице йому юшкою залив.
А ревiв як баба, катюга сраний. Вiн репету?,  а я пiдскочив до нього i шпагу
iз  його пiхв -  смик!..  I тут  вже  в мене  не переляк,  а таке завзяття -
порiшити ?х трьох. Кинувся зi шпагою на капрала i фельдфебеля.  А  капрал зi
шпагою, а  фельдфебель iз тесаком. А  я  ?х не  боюсь i отако на них, отако,
отако згори роблю випади!
     Омелько  спинив коней, вихопив шаблю iз пiхв. Пiдняв  руку вище голови,
?ломань вивернув униз i почав швидко-швидко робити рiзкi випади.
     Хлопчик звiвся на ношах,  уп'явшись щосили у  шисти. Вiн аж тремтiв вiд
хвилювання, споглядаючи "бiй" Омелька iз нападниками.

     Омелько  зробив ще  три блискавичнi  випади  вивернутою шаблею. А  тодi
розвернувшись на  всю руку,  розмахнувся шаблею по колу  i  невловимим рухом
встромив, нi - просто метнув нищiвний клинок у тонку щiлину пiхв.
     -  Ннно, рiдненькi,  пiшли.  - Видихнув Омелько i засвiтився до  малого
всiм обличчям.
     Хлопчик знесилено вiдкинувся на ношi.
     - А що було далi? - Прошелестiв малий.
     - Нiчого. Лишився живий. Хоча, по  правдi кажучи, ще трохи - i  вони  б
порiшили мене. Вони ж були кнехти бувалi, а я "молодик"... А, може б, i я ?х
порiшив.  Бо  в мене  тодi  в  душi  неймовiрна, нелюдська  злiсть кипiла, а
прудкостi й  витривалостi мiг кому завгодно позичити... Чую позаду крик - то
"мiй" капрал прибiг. Полковник щось наказав. I мiй капрал кинувся межи нами.
Ну, ми  спинились.  Вийшов прапорщик  iз  знаменом,  i ми зразу склали  йому
зброю. Тодi мене i мого капрала кличе князь.  Я озираюсь через крок, чи нема
кого позаду з ножакою? Нi. Всi стоять. Наказав полковник - закон!  Нiмецький
порядок. Пiдiйшли до князя.  Вiн аж дверцята сво?? будки вiдкрив,  щоб  мене
краще бачити. Переклада? менi мiй капрал: "Доведи,  що ти не  пасивоволант i
не шахрай. Можеш показати, що ти  дiйсно вiйськового вмi?ш? " Я ще не охолов
i  в запалi  кажу: "Нехай принесуть оберемок  сухо? соломи,  полiняку, отаку
завтовшки, i гострий палаш. " Це я згадав, як у пана  каштеляна один славний
гайдук  показував - перерубав  на  снiговiй кучугурi отакенну полiняку. Поки
принесли солому,  полiняку  та гострий палаш,  я  вкляк навколiшки i  молюся
Пречистiй Дiвi. I чую, Святий Хрест, що наче крила шерхотять за мо?ю  спиною
легенько,  легенько  i  тихий  ангельський  голос  каже: "За  тобою  правда!
Вставай.  " Я пiдводжусь,  а  вже здорова купа соломи з полiнякою  на нiй  i
палаш готовi. Я покрутив палашем,  щоб  добре вiдчути його вагу, i як вiн на
мою  руку ляга?. А тодi, повiр менi  (я  нiкому  цього не  розповiдав, бо не
повiрять) наче  не я сам, а  хтось пiднiмав  у мо?й руцi  палаш i кида? його
вниз на полiно. Розрубав чисто навпiл. Князь маше на  мене рукавичкою i каже
полковнику  здивовано: "Берсеркi! Берсеркi! " Я спитав  у мого капрала, а що
то значить?  Вiн каже,  що  те  слово  не  нiмецьке, а  якесь вчене.  Потiм,
пiзнiше, коли  я  пiдучився  нiмецько?,  один  канонiр- дуньчик  пояснив, що
"берсерк" значить шалений, навiжений... А  потiм я у тiй фортецi добру науку
пройшов. Стрiляти  з мушкета нас вчив нiмець- капрал. А венецi?ць  вчив  нас
фехтуванню та як конем по науцi правити. А мене ще потай вчив, як з пороху i
шроту бомби готувати, як у  карти  правильно грати, i,  головне, як  простим
кулаком  битись i з  ножем  управлятись... Який вчений  був чоловiк,  хоч  i
чорнокнижник, i некромант... Зна?ш, я йому служив, як рiдному татовi! I коня
його доглядав,  як лялечка  завжди був  жеребець. А сорочки  як я йому прав?
Жодна молодиця так  не  випере. Найжирнiших сазанiв йому смажив,  найбiльших
ракiв  приносив. Та  раптом його покликали до столицi. Тiльки до столицi вiн
не до?хав. Десь  взяв i щез... При ?здив до фортецi один латинський чернець,
та?мний  чоловiк. Все мене про  венецiйця  випитував  i записував все, що  я
сказав. А  що я йому мiг розповiсти, як i  мови до пуття не розумiв? Так-сяк
розповiв йому все  те, що  й усi знали... Що ж  я йому, шпиговi цiсарському,
розповiм про карти i про некромантiю i про бомби зi шротом.  "А дулю йому! "
Тим часом  моя кобилка привела лошатко. Господи,  яке ж воно було гарне,  як
намальоване!  Бiле,  як  сметана,  у  дрiбну свiтлу гречку.  I  очi в  нього
фiалковi, як кажуть: " сорочi очi. " I от у той час, коли я був  у  замку  i
опановував вiйськову  науку,  прикликав мене  до себе отой самий  полковник.
Доручив вiн  менi з його вiрними хлопцями, перевдягненими на туркiв, потайки
перейти через потiк на кордонi.  I, не  здiймаючи галасу, пробратись в  одне
мiстечко. I там ми здорова поживились - у турецького митника забрали податки
зi всього комiтату. За те менi дiстався  вiд полковника  угорський  кiнь,  i
шабля, i  одяг  турецький.  Але  потiм  полковника вiдкликали  до  Вiдня.  А
комендант i каже менi, що я заборгував i за харч, i за житло, i за фураж для
мо?х коняк. Я ж думав, що за все платить полковник, бо вiн же мене прикликав
на та?мний похiд. Довелось свою частку здобичi продати, щоб  розплатитись iз
боргами. Нiчого, продав коня, ще й два гульдени  лишилось на  гульки... Коли
приходить лист  iз  прикордонно? фортецi, що ?м потрiбен добрий стрiлець. Бо
дуже, мовляв,  вже  близько  почали  пiдходити турки. I  комендант з великою
радiстю i чимшвидше вирядив мене у дорогу. Бо почала його донька задивлятись
на мене.  Особливо, коли я грав на мо?й чарiвнiй лютнi i спiвав тi пiснi, що
мене  навчив венецi?ць... Отож, сiв я на свою муцу татарську кобилку, взяв у
руки  свою прекрасну лютню i потрюхав на  пiвдень. I  мо? лошатко зо мною. Я
граю  на лютнi, а воно дрiботить  поруч сво?? матки,  ну просто витанцьову?.
Всi, хто нас на шляху зустрiчав, всi милувались мо?м лошатком. А спека  в тi
днi  там  була страшна. Зараз у нас у полудень припiка?, але i рiвняти  нема
чого  з тi?ю  спекотою, що впала тодi на Дунантул... ?хав я, ?хав, спiвав та
спiвав,  поки  горло   пересохло.  I   вирiшив  я  спинитись,  викупатись  i
перепочити. А коли  спека спаде, продовжу свiй шлях. Спустився я з  дороги в
долину  до рiчки. Знайшов над рiчкою затишну купу старих верб.  Напо?в сво?х
гривастих друзяк, поставив  ?х у затiнок... Та рiчка була там дуже вередлива
- то слаба течiя i глибоченнi ями, то шалено мчить по каменях, гоготить так,
що i крику не чути.  Ну й, звичайно, може об тi каменi не те, що людину, а й
коня розбити... Вiдiйшов  я вiд сво?х  коней  трохи вниз по течi? i  залiз у
затишну  ковбаню. Розлiгся  на  округлих камiнчиках -  вiдмокаю вiд  поту  i
пилюки. I душа  аж млi? вiд тако? насолоди в таку спеку. Коли чую  крiзь шум
води,  нiби смiх i  галас  на тому боцi. Пiдвiвся я з  купелi i визираю з-за
кущiв.  I бачу:  на  тому боцi, майже  навпроти мене,  на  тому боцi дiвчата
купаються. Як побачили мене, почали дрочитись: i так, i так виставляються...
З кошикiв  черешнi дiстають, дразнять-кличуть: "Iди до нас. Черешень дамо. "
Знають, сучi дочки, що нiхто тут, може, на пiвмилi рiчку не перейде, та й не
перепливе.
     Омелько замовк, притишив хiд i нiби до чогось прислухався.
     Малий теж мовчав, пригадавши, як батько Омелько розповiдав, розповiдав,
а тодi замовк, нiби заснув. А потiм продовжив розповiдь, як би  й на мить не
переривався. Так i зараз  батько Омелько замовчав.  А  малий не питав  його,
чекав, коли козак сам почне далi розповiдь.
     Омелько йшов iз заплющеними очима, мiцно i, водночас, сторожко тримаючи
вуздечку.  I  знов  йому  гула  у  вухах  шалена  рiчка, хлюпали  i бризкали
прохолоднi струменi.
     На  тому  боцi  над мiлкою затокою четверо голих чи  то дiвчат,  чи  то
молодих жiнок викручувались, гасали, дрочились. Показували одна на одну: якi
у  то? гарнi цицьки, а  в ото? - якi округлi сiдницi, чи  он  у то? волосiнь
кошлата.  Ну, тодi, побачивши, що вони  нiчого не  стидаються, вийшов i собi
з-за кущiв. Руки пiдняв угору, м'язи напружив, живота втяг, а пiвень у нього
вже  стримiв, як кiлок. Дiвчата  як  побачили,  почали смiятись,  за  животи
хапатись.  Показують  пальцями, що  в  нього пiвень  маленький.  Тiльки одна
товстуха якось мляво руха?ться, пiднесла руку до очей, щоб вiдблиск вiд води
не бив у очi,  i  пригляда?ться  до Омелька. А дiвчата чорнявi казяться - за
цицьки одна одну хапають, за сiдницi щипають, себе по животах ляскають, сво?
груди долонями стискають докупи i на Омелька наставляють.
     Не  витримав  Омелько  i  кинувся  у  шаленi  струменi.  Понесло  його,
закрутило,  кiлька  разiв  накрило  хвилею  з головою.  Але  вiн  виборов це
змагання iз течi?ю, виплив на повiльнi води. I коли зачепив пальцями камiнне
дно, став на ноги.
     Його  швидкою водою знесло може  на  сотню  сажнiв нижче купальниць. То
йому довелось брести до них по мiлкiй, але бурхливiй, водi. На берег було не
ступити  - кущi  зависли корiнням просто у пiнисту воду. Як Омелько плив,  у
водi  все у нього опало.  Але  тепер почало  напружуватись.  Дiвчата чорнявi
якусь  мить стояли  iз  виряченими очима.  А тодi  з вереском похапали  сво?
шмаття та  кошики i кинулись вузькою мулистою стежкою межи густими вербовими
кущами.  Товстуха  стояла  мовчки,  пiдпершись  рукою в  круте пухле стегно.
Омелько наблизився  i добре роздивився,  якi в не? величезнi  рожевi  груди,
обсипанi наче золотим  ластовинням.  I  обличчя,  i шия,  i  плечi.  Омелько
кинувся до не?. Вона ж раптом метнулась i заскочила у воду. Зайшла по пояс у
воду i  почала вивернутою долонею плюскати на нього водою. Омелько побрiв на
не?, не вiдвертаючи лиця  вiд  струменiв води. I  ось вiн вхопив ?? за мокрi
гарячi плечi i притяг  щосили до себе. Але вона вислизнула iз  його обiймiв,
оступилась i з плюскотом гепнулась  у воду. Вода накрила ?? з головою i вона
почала захлинатись. Омелько,  не гаячи й митi, пiдхопив  товстуху i витяг ??
на самий урiз води,  на гарячий  рiдкий  намул. I вона розвела ноги. I вiн з
першого  поштовху загнав ?й  пiвня  до  самого  кореня. Вони  вовтузились  у
рiдкому  гарячому намулi.  Але  Омелько вiдчув, що  ця товстуха ще не зовсiм
роз'ятрилась, i тому не поспiшав, але намагався занурюватись  якомога глибше
i сильнiше. Щоб вона вiдчула всю його силу. I коли вона, зрештою, почала вся
аж  тремтiти,  вiн кiлькома сильними  i  швидкими ударами  докiнчив  справу.
Товстуха зарепетувала  на  весь  голос,  засучила  ногами. I  почала  хапати
жменями  намул  i  мазати Омельковi лице i  спину...  Потiм  вони пiднялись,
зайшли у воду  i, не  змовляючись, почали один одного обмивати вiд намулу...
Коли вони  вiдмились, вона показала: "Ходiмо поласу?мо  черешнями... "  Вони
сидiли  один навпроти одного,  ?ли черешнi i стрiляли черешневими кiсточками
один в  одного. ?й це  страшенно сподобалось, особливо, як Омелько поцiлював
?й у сосцi...
     - Ото,  синку, зробив я дурницю. Поперся,  добра б йому не було, на той
берег.  До тих чорнявок. Нi, брешу, тiльки  тро?  були чорнявi. А  четверта,
Магда,  була  руда.  Всi вони йшли на ярмарок,  несли повнi кошики черешень.
Коли  чорнявки  побачили,  що  я перебрався  через ту бурхливу  рiчку,  вони
втекли.  А  Магда  лишилась. Вона  була  просто  вражена,  що  я  не  тiльки
наважився, а й  неушкодженим подолав бистрину. Посмiха?ться менi так приязно
i запрошу? скуштувати черешень та ?? коржикiв. Потiм витяга? вона таку дивну
пляшку - внизу пузата, а горло тонке i отаке довге. I каже, що це найсолодше
угорське  вино  i  да? менi, щоб  я  скуштував. Я  так, може три-чотири рази
ковтнув.  А  менi  як  зашумить  у  головi,  як  закрутиться. Отут  би  менi
схаменутись, а я ще й ще ковтаю. Смiшно менi зробилося, що я враз сп'янiв...
Був я  геть п'яний,  а все ж згадав про кобилку. Вийшов на берег  iз  кущiв.
Дивлюсь на свiй берег i не бачу нi кобилки, нi лошати. Як тверезий я полiз у
воду, то тепер, геть п'яний, нi митi не вагаючись, кинувся у  шалений потiк.
I нараз вiдчуваю: руки й ноги наче скаменiли, не хочуть мене слухатись  i на
дно тягнуть... Ледь-ледь не захлинувся i виповз на свiй  берег. Та якось вже
вчепився за лози та й звiвся на  ноги. А ноги мене ну зовсiм не тримають. Та
треба йти шукати мо?х рiдненьких коникiв...
     - Батьку! Ота Магда - вона чародiйка i чародiйським вином вас напо?ла.
     - Е-е-е-е, синку. Тут  не в  чарах  справа -  я  себе виснажив  важкими
вiйськовими  вправами. У  мене тодi отакеннi м'язи наросли. Вiд вправ я став
сильним, як нiколи, а до  пиття геть, ну геть,  ослаб... Ну, пiдвiвся я, щоб
бiгти та шукати коней. I тут, я-ак  лупоне мене ззаду в потилицю. Раз! - все
перекинулось догори ногами, розлетiлось на всi боки. Прийшов я до пам'ятi, а
рухатись так важко, так  важко...  Тiльки ступлю крок - бiль б'? в тiм'я i в
потилицю, все в очах тьмариться. ?й Богу, якби мiг плакати,  то  плакав би -
легше  б  стало... Якось  вже додибав туди, де  лишив кобилу  з  лошам... Нi
кобилки, нi лошати. На  травi  i  по кущах  розкиданi рештки  мо?х  лахiв...
Добре, що шапку в розвилку  мiж гiлками не помiтили  та шаблю не здогадались
бiля  ковбаньки шукати. Але пiхви поцупили. I сiдло татарське лишили  - дуже
примiтне. Позбирав все, що лишилось. Пiдперезався сагайдачний ременем поверх
сорочки,  бо й  штани  забрали,  повiсив лук  i сагайдак. Пов'язав  сiдло  з
порожнiми торбами i на одне плече поклав. Голу шаблю на друге плече i виповз
на шлях... Чвалаю битим шляхом - а нi де нi душi. В  головi раз по  раз наче
хто з мушкета  стрiля?. Як крiзь туман бачу: ось i село на обрi? об'явилось.
Але зовсiм менi млосно зробилось. Зiйшов я зi шляху та сiв пiд деревом. I не
доберу: чи то я умлiваю вiд болю, чи дрiмаю вiд слабостi... Коли щось рипить
i наче  гуркотить. Визирнув я  обережно з-за дерева. Бачу:  товстий дядечко,
наче на корчмаря схожий, штовха? поперед себе возика. I просто в тi заростi,
де я притулився. I  все вiн озира?ться, все оберта?ться. I видно, дуже, дуже
поспiша?... Я  вiд болю геть  здихаю, але я якось  напружився i вийшов  з-за
дерева. Як побачив  мене цей  товстун iз  шаблею в  руцi - як дремене  геть.
Пострибав,  як кiзонька,  хоча  отакенне  черево  мав. Возик вiн кинув. А  у
возику лежала ота сама мишаста сука. Помордована вона  була страшенно. Шкiра
з  голови з  половиною вуха  висить на  око. Обидвi переднi лапи перебитi. З
розпорото? пахвини звиса? петля кишок. Але ще дихала.
     Сам я конаю вiд болю,  а, вiрнiше, вiд слабостi. Але шкода менi  стало:
живе сотворiння. Пов'язав  ?й лапи ликом - щоб не сiпалась. Перетяг з возика
на чисту траву. Першим дiлом запхав кишки в рану. Взяв свою голку улюблену -
чогось вона в мене була  на рiвна, а крива, i двiчi прошив  рану. А шити  не
боявся, бо бачив, як  наш  псар зашивав панського  хорта пiсля  полювання на
вепра. Цi  падлюки поцупили  мiй  турецький  мушкет, але  порохiвницю,  бач,
лишили.  А в нiй  було повно  найкращого  пилку вiд плавуна. Цей  пилок i  в
затравочний порох найкращий, i  для ракет незамiнний.  А як  рани го?ть - ти
сам на Лисковi  бачив. Присипав  я  зашиту  рану  та  й заходився над мордою
бiдолашно?  суки...  Перебитi лапи поприв'язував до паличок. Накосив  шаблею
здоровенну купу татарського зiлля. I вмостив на ньому на возику пiдрихтовану
суку. Та ще й вмостив на возик сiдло i спорожнiлi мо?  сакви. I попер возика
по  шляху...  Дивна  штука: почав  конаючу суку доглядати -  i самому  стало
легше.  Довго  я  йшов,  довго  й  важко.  Але,  зрештою, дiйшов  до  Чорно?
фортецi... Збiглася вся  залога i поселяни, що фортецю  ремонтували. Всi, як
один, вирячились  на  мене. А  я кажу  ?м,  щоб коменданта покликали. Вийшов
комендант  i почав кричати на мене, чого я в такому виглядi i де я пропився?
Я не став йому нiчого пояснювати,  тiльки витяг листа iз шапки i подав йому.
Комендант  прочитав листа  i  тiльки сказав: "Гут". Став я  служити в Чорнiй
фортецi...  Все,  що належить  по  службi  вояцькiй  робити,  робив.  Ну  i,
звичайно, iз сукою порався.
     Спочатку кiлька  днiв вона була геть погана: здавалось,  що наче ось ще
один подих  - i скона?. Але  я все одно ?? доглядав  як  рiдну  дитину, рибу
навiть  ловив  i мiняв  у поселян-робiтникiв на яйця й молоко.  Вiвсяну кашу
цiдив крiзь ганчiрку i тим слизом через дудку, що вставляв у горлянку, живив
суку!  I почала вона оклигувати... Так воно одне  до одного  пiдiйшло, що  я
може  бiльше за  всiх стирчав на мурах  фортецi.  З  височенних мурiв Чорно?
фортецi я побачив, як на широку долину у вигинi нашо? рiчки щодня приганяють
табун коней. Бо тут у невисоких горах хоч якiсь дощi випадали, а в туркiв iз
весни посуха.  От  вони найкращих коней i приганяли сюди, на цю  велетенську
оболонь. Я  й питаю в словака Янiчка, мого напарника: "Невже  нiхто й жодно?
кобилки не звiв? Тут бiля води стiльки кущiв та очерету! Такi схованки. "
     Янiчек i каже:  "Турок не дурень. Вони перед табуном висилають попереду
цiлу зграю псiв. Один такий пес-карабаш вовка загризе. Тi карабашi оббiгають
всi кущi i купини. Хiба ти не бачив псiв? "
     "Та бачив, -  кажу. - Тiльки не зауважив, як вони по кущах нишпорять...
" От  тодi я й замислив  одну хитрiсть. Тiльки без суки нiчого  б не вийшло.
Тому я з усiх сил старався, щоб сука прийшла в повну силу. У борги залiз - а
купував курчат, варив юшку, бовтанкою з молока та  я?ць  годував. Посуха тим
часом  скаженiла.  Рiчка мiлiла, руча? з  наших гiр все слабiшали. Турки все
ближче  й ближче почали пiдганяти свiй табун  до Чорно?  фортецi.  Бо тут ще
добра трава  лишилась.  Моя  сука, я ?? Магдою назвав на зло  отiй, що  мене
вином  напо?ла, стала весела, дуже грайлива. Я зрозумiв  тодi: час настав. У
мене вже був заготовлений ланцюг i  ошийник з колючками...  I я посадовив ??
на ланцюг i запер у сво?й келi?. Зброю  приготував, як  на останнiй смертний
бiй. У поселян купив два шкiряних мiхи. У цигана-коваля купив закрутку. Коли
все приготував, попрохав у коменданта день вiдпустки, бо хочу рибу в ямах за
горбами половити. Комендант  похитав головою i каже:  "Дурно  головою важиш.
Туди турки можуть наскочити. I гайдуки там бувають. "  Я тодi кажу: "Зо мною
Магда. Як я  не дочую - вона почу?.  " "Ну, дивися... " Взяв я велику вершу,
що сам ?? заздалегiдь виплiв, i вийшов iз  фортецi. А  у вершу я поклав все,
що треба для мого походу проти туркiв. Був саме шалено спекотний полудень. Я
пiшов через горби, нiби  до  рiчки на захiд. Але тiльки я заховався вiд очей
сторожi,  що вартувала на вежi, то зразу побiг до потiчку.  Там, де  потiчок
допливав тонкою цiвкою до рiчки, я спинився. Я швидко  надув шкiрянi  мiхи i
пов'язав  ?х мiж собою. Припасував до них зброю, линви та вуздечки. А  згори
все  прикрив хмизом,  немовби  то - купа смiття, що  потоком несе.  А  вершу
поставив  у яму, де потiчок  вливався у рiчку... Та й  поплив, прикриваючись
хмизом. I Магда поруч мене - я ?? за обручку тримаю. Коли доплив до низького
берега  Оболонi, я  пiдштовхнув Магду,  щоб  вона вилазила  на  берег.  Вона
вилiзла  i сто?ть, хвостом  метеля? - мене  на берег запрошу?. Тодi я махнув
рукою i кажу: "Iди". Тут з оболонi повiяв вiтерець i потягло густим кiнським
духом.  Менi  аж серце  закалатало!  Магда  теж захвилювалась,  як  вiтерець
повiяв. Пiдняла морду, покрутила туди-сюди носом - i як  помчить на пасовище
через купини  i  ковбанi. Я  тихо,  але  швидко, поплив до  першого  звороту
берега.  Там було  найнебезпечнiше мiсце - майже  не росли там нi очерет, нi
осока. Нiщо мене  вiд  берега  там  не прикривало. Коли я обережно i  швидко
обминув перший зворот берега, потихеньку пiдплив до кущiв рогози.
     Визирнув:  а що там  робиться на  оболонi.  I бачу ось  що: межи кущами
верболозу гаса? моя Магда. А за нею цiла череда  отакенних карабашiв... Менi
аж дух перехопило, коли подумав, що оцi песики могли мене заскочити... I  я,
скiльки було сил, поплив до броду, де турки переганяють  табун на оболонь...
Звичайно,  якби була велика  залога в Чорнiй  фортецi,  турки б  i  носа  не
потикали на оболонь. Або платили вiдступне, щоб ми по
     них iз  гакiвниць  не стрiляли. Як вилiз  я бiля броду,  зразу  натерся
свiжим кiнським кiзяком, намулом i зiллям. Зробився сущим чортякою - брудний
i смердючий. Але  головне, що цими пахощами людський  дух перебив. I плазом,
плазом, та якомога  швидше, поспiшив на  черевi  до  купи коней. Вони  якраз
позаходили у хирявий затiнок вербичок. Отут,  справдi, ? чим похвалитись. Як
вужака я  прослизнув  до  найкращо? кобилки  i спокiйно  загнуздав ??.  Менi
навiть  не вiрилось,  що  я  зможу так легко впоратись  iз  гнiдою кобилкою.
Прив'язав ?? до куща. I ще двох кобилок  прихопив. На однiй була вуздечка, а
другiй просто петлю на шию накинув.  I вона не  пручалась. Пов'язав ?х трьох
однi?ю  линвою  i потихеньку, прихиляючись до них, прикриваючись ними, повiв
до води. Певно таки тодi зо  мною була Матiр Божа. I закрила мене полуденною
югою  вiд   невiрних  бусурман.  От  дивлюсь:  вилiз  турок  iз  благенького
курiнчика, подивився просто на  "мо?х" кобилок, за якими я стояв. Подивився,
подивився  i  спокiйненько  залiз назад у  затiнок. Але я  боявся,  що  мене
почують карабашi.  Дуже була страшна слава про  них. Та ?м було  не  до мого
запаху.  Вони справдi  показилися.  Карабашi  гризлися шалено,  без гавкоту.
Тiльки  харчали i тихенько гарчали.  Кожен хотiв вибороти собi суку... Ну, а
я, тим часом, перегнав кобилок через оболонь i переплив з ними через  рiчку.
Мiсце там було зручне -  яр пiдходив до самiсiнько? води. Вилiз iз рiчки - i
зразу  в лiсi. Перегнав я кобилок до ручаю крутими проходами. I дуже щасливо
-  жодна не зiрвалась,, жодна  не  повередилась.  Такi  добронравнi  кобилки
дiстались.  Я  добре ?х заховав  у зеленiй ущелинi  -  там i струмочок з-пiд
скелi  ще витiкав i  ще й  трава  не вигорiла.  Ну, першим дiлом одмився вiд
бруду. Потiм витяг вершу. Видно  в той день  зо мною i святий Миколай був! У
вершi сидiв оттакенний сом... Вiднiс я сома  комендантовi. I вiдпросився я в
нього на кермесу, тобто на ярмарок iз гулянкою.
     А та кермеса мала бути в тому селi, бiля якого мене пограбували...  Про
те,  як  я  продавав   турецьких   кобилок  -  що  говорити.  Поторгувались,
поторгувались та  й  ударили по  руках... Ну  й пiшов я до корчми, як продав
кобилок.  Нi, боронь  Боже,  не пити. Корчмар до мене  зразу  з  такою самою
пляшкою,  як i  ота  в муро? Магди. Я  показую: "Геть вино! Неси гуляш. " У!
Добре я тодi нажерся. На цiлий тиждень наперед на?вся.
     А  чого?  А того,  що мене схопили гайдуки одного  князя, володаря  тих
земель...
     - Батьку! Хiба ви не могли ?х подужати?
     -  Подужати...  Я  виходжу  з  корчми - з  обох  бокiв  менi  пiд ребра
пiдставленi. А  ззаду пiд лопатку так легенько поколюють... Я й не пручався,
як руки в'язали - до горлянки ятаган турецький приставили...
     - А що вони з вами далi зробили?
     - Погнали мене пiшки  на арканi, як полоненого, до  замку. 1 всiх трьох
турецьких  кобилок  погнали  до  замку.  Люди,  що   в  мене  коней  купили,
репетували,? валт  зняли, вимагали, щоб ?м грошi  вiддали... Але хто ?х  там
слухав?  Де селянина  слухають? Та  нiде в  свiтi!.. Привели  мене  до  того
вельможного князя. I вiн почав щось менi говорити. Я  кажу,  що я не розумiю
по-угорському. Вiн  зразу як завола?. Пiдскочили  гайдуки  i почали  нагаями
мене шмагати.  Куди  менi  до  них  iз мо?ю татарською  нагайкою.  Так  мене
вiдрихтували, що весь одяг  у кровi був.  Одшмагали i кинули до льоху.  Цiлу
добу лежав i  нiхто  й води  не  дав. Без серця  народ.  Потiм  знайшли десь
тлумача, нашого, православного десь iз Дуклявського перевалу... Привели мене
до князя знов. I пита? вiн мене ось що: з ким я викрав княжих маток i кому i
де  я продав  iнших кобилок?  Я тодi  розлютився вiд несправедливостi i кажу
князевi  що це  мене  на його  землi пограбували:  забрали в мене кобилку  з
бiлозорим лошам. А цi кобилки - то моя турецька здобич. Не вiрять менi, знов
б'ють. Я ?м кричу,  що за тиждень  у  мо?? суки тiчка  кiнчиться i вона сюди
прибiжить. I це доказ, що я  коней у туркiв викрав.  За  тi слова мене  знов
вiдшмагали. Я тодi прошу князя,  щоб  вiн надiслав гiнця до Чорно? фортецi i
комендант ствердить, що я  козак, а служу  в  нього стрiльцем на мурах. Отут
сам  князь мене як вжучить  в  лице. I  аж зайшовся в лайцi. Тлумач переклав
менi, що його свiтлiсть,  князь, з нiмецьким  гiвном не  зна?ться, що i  сам
комендант i його кнехти -  гiвно, злодi?, брехуни i боягузи. Тодi я замовчав
i не став бiльше  нi справдовуватись, нi просити. Мене ще пошмагали  i  знов
кинули до льоху пiд вежею...  Слава Богу,  хоч цебро води поставили i  миску
сухарiв.  Пiдупав  я  духом: якщо Магда  не прибiжить  сюди  -  менi кiнець.
Повiсять. Та доля знов зглянулась надi мною. На якийсь день приходять тлумач
i стражник, обидва  смiються: "Магда прибiгла. " Ну, я зрадiв: всi побачать,
що я  не брехав.  Гiшпанська  сука  - мiй  головний доказ... Пiднiма?мося  в
кордегардiю. При дверях, мiж вартовими сто?ть ота мура Магда. А кошика в не?
вигляда?  та  чортова  зелена  пляшка  з  тим  чортовим  вином. Я  тодi кажу
тлумачевi: "Скажи ?й, що через оту пляшку в мене кобилу i дивне лоша вкрали.
Через те я й сюди  потрапив. Бо на кий бiс менi тi турецькi кобили,  якби  в
мине лишились мо? конi?! " А вона смi?ться: "Тут у  тебе нiчого не вкрадуть,
можеш пити! Я тобi принесла коржiв i сиру i винограду. Чого тобi ще треба? "
Я  кажу: "Пiди в  Чорну  фортецю.  Нехай дасть листа, що  я його  кнехтi.  "
"Добре, - смi?ться  Магда, - пiду. Тiльки дай, я тебе поцiлую. "  I так  при
всiх мене в губи як засмокче... Листа вiд коменданта Цумбуша вона дiстала. А
тiльки  до  княжо? фортецi  не  донесла. Бо мене вже випустили i я  з  сукою
повертався до Чорно? фортецi.
     - Що, справдi, сука прибiгла туди? Як вона дорогу знайшла?
     -  Того менi не об'явлено,  як вона знайшла... А  той князь був великий
любитель  собак. Вiн страшенно розчулився,  коли йому сказали, що Магда бiля
замково?  брами  скавулить. Сам до мене  в льох спустився i наказав вiдкрити
грати.... Хотiв вiн погладити Магду - вона як загарчить на нього. Тут вiн ще
бiльше розчулився i каже  менi:  "Я вiд  тебе  чекаю  подарунка: ощениться -
принеси менi  сучку i песика. " Я кажу: "Якщо  свiтлiший князь вiддасть менi
мою турецьку кобилу. Бо пiшки та ще босому важко кам'янистим шляхом iти. А в
мене тво?, найсвiтлiший князю, гайдуки чоботи забрали. "
     Князь менi й каже:  "Турецьку кобилу ти собi сам добудеш, хитрий русiн.
А турецьких цуцикiв  я  обов'язково  чекаю.  "  Так  i  не  вiддав менi  цей
найсвiтлiший  гiвнюк мо?? частки з турецького  лупу... А  коли я  повертався
додому  iз княжо? в'язницi, здибав мурую  Магду  на битiм  шляху. Вона несла
князю листа вiд мого Цумбуша...
     - Батьку, батьку! А що було далi?
     - О! Багато чого було. Потiм про мене весь той кордон тiльки й говорив.
Одне геройство було, поки з Магдою був...
     - З тi?ю гiшпанською сукою? Ви з нею ще коней викрали?,
     - Та нi... Я про руду Магду... А конi турецькi теж були. I дукати були.
Справжнi, червонi, як сонце... I  княжим гайдукам вiдплатив. Як  живi,  то й
зараз  пам'ятають... А  найсвiтлiшому  угорському князю  я  пiднiс турецьких
цуцикiв, добра б йому не було!.. Ну от - вже й час таганувати...  I  Омелько
спинив коней i собаку на затишнiй зеленiй галявинi пiд височенними тополями.



     Ще  день  i  двi ночi  вони  йшли  до  броду.  I коли  вони рано вранцi
пiдступили до липового гаю над дорогою, малий  вже i  не пам'ятав про гостру
набiжну лихоманку.
     Все було  точнiсiнько так, як розповiдав Омелько. Особливо  були  гарнi
височеннi  липи, що  нiби  просадом накривали глибоку  осадку дороги.  А вiд
могутнiх сiрих скель на тому боцi рiчки аж дух захоплювало.
     Вони про?хали  цим  нiби  ровом,  проходом пiд липовим отишшям.  Прохiд
кiнчався перед самiсiнькою водою.
     Спiшились i розвантажили коней.
     - Треба перевiрити, чи весняна повiнь не вимила ями.
     Коней вели через прозорi струменi i пiщане дно було наче перед очима.
     Тепла, як  парне  молоко,  вода  в  найглибших мiсцях сягала  малому до
пiдборiддя.
     Коли  вони  вже  виходили  на схил скелястого берега, мiж ?хнiми ногами
пронеслася зграя наполоханих риб.
     - Батьку! Риби! Живi риби!
     - Хочеш вловити?
     - Ага. У нас  на хуторi нема? рiчки. Коли я був маленьким, нам принесли
здалеку карасiв, живих. Баба цiлу пательню насмажила.
     - Гаразд, зроблю тобi вудку. Але спочатку подивимось, що там нагорi.
     Повели коней крученим проходом мiж велетенськими брилами каменю.
     Вийшли  на рiвне. Лiворуч, нiби позначаючи звиви рiчки, великими купами
пiдiймались срiблястi верби  та  темно-зеленi  розлогi  тополi. Просто перед
ними стелилась рiвнина, заросла
     буйними травами та поодинокими кущами, а далi на узвишшi  чорнiла стiна
соснового лiсу.
     - Он бачиш: така нiби  плямка  перед лiсом? То  старезна сосна, розбита
блискавкою. Вiд не? почина?ться  дорога на хутiр...  А тепер ходiмо на лiвий
берег. Я липи пiдсiкатиму, а ти лови рибу. Щоб нам добра юшка була...
     Омелько витяг iз перекидно? торби  малесенького  козубочка.  А звiдтiля
клубок волосiнi, сплетено? iз бiлого кiнського  волосу  та маленький кований
гачок. Приладнав до волосiнi грузило iз шматочка кулi та поплавець прив'язав
iз сосново? кори.  А тодi озирнувся,  чи нема поблизу  де добро? лiщини, щоб
вирiзати вудлище. Просто над ними, на схилi круглого пагорба пiднялись майже
до липових гiлок три здоровенних кущi лiщини.
     Вони видерлися по крутому схилу округлого горба до тих кущiв. Вирiзаючи
найдовший пагiн, Омелько нахилився до самого корiння.
     - Синку,  щось  там  зблиснуло.  У  тебе  руки маленькi  - межи пагонiв
пролiзуть.
     Малий  засунув  руку  межи пагонiв i  витяг  блискучу  жовту  трубку  з
округлим навершям.
     - Ого, синку!  Та  це  золота рукоять  меча.  Бачиш:  ось наче  iржавий
вухналь стирчить. Оце все, що вiд  клинка лишилось. З'?ла iржа  крицю... Бог
iз  ним, iз  золотом...  Принеси  менi коникiв, я один раз  тобi наживлю  на
гачок. Потiм сам управляйся. Тiльки не закидай туди, де кущi й корчi.
     Малий  побiг з вудкою  до води, а  Омелько,  пiдкинувши кiлька разiв на
долонi ваговиту золоту трубку, недбало жбурнув ?? до торби.
     Омелько  вiдрубував двi  крайнi липи  там, де,  на його гадку, найкраще
перекривався прохiд.  I за кожним ударом його  замашно? сокири прокочувалась
луна над водою, вiдбиваючись вiд сiрих скель.
     Тiльки малий  закинув снасть  з великим рожевокрилим  коником, як якась
велика риба об'явилась iз коричнево? глибини i рвонула наживку.
     Довелось бiгти у заростi високо? трави i ловити принаду. I  знов прудка
риба  зiрвала  коника,  лишивши  хлопчиковi голого гачка.  Риба  була.  Риба
вистрибувала просто  на  коника, що  падав у воду. Але хлопчик  нiяк  не мiг
пiдсiкти рибу - занадто-швидко смикав i все витягав голий гачок.
     Вiд невдач  вiн розхвилювався i вколов собi пальця,  коли насаджував на
гачок  останнього коника.  Закинувши снасть, вудлисько  затис  пiд  пахвою i
почав висмоктувати кров iз пальця. Тому й пропустив ту мить, коли риба хапа?
наживку,  i  не  смикнув поспiшно. А тiльки  тодi  отямився, коли  вудлисько
щосили  шарпонуло,  i воно ледь не вилетiло  з-пiд  пахви. Схопив прут обома
руками. Вудилисько зiгнулось  до води горбатою дугою,  а волосiнь бiгала  то
туди, то сюди, з бризками розсiкаючи воду.
     - Я вловив! Я вловив! Поможiть!
     На крик хлопчика першим прискакав Бубка,  а тодi вже пiдiйшов Омелько з
сокирою в руцi.
     - Диви, добрим рибалкою станеш. - Похвалив  Омелько,  перебираючи з рук
хлопчика вудлище. Вiн поводив, поводив,  щоб  риба заморилась  i тiльки тодi
витяг прудкого чорноспинного головеня, може в лiкоть завдовжки.
     - Тепер дiло пiде. Але треба спочатку копанку зробити.
     - А для чого?
     - Щоб риба живою лишалась, поки ти на юшку наловиш.
     Малий притяг лопату, Омелько копнув  кiлька  разiв, i вода вмить залила
ямку. Голованя й пустили туди.
     - Лови. Може з тебе рибацький отаман буде.
     Хоч у  малого ще не раз  зривало  наживку, а  проте  на  добру юшку вiн
наловив.
     Юшку  варили без  цибулi та петрушки, окропу i моркви. I хлiба в них не
було.
     Та однак все, до останнього плавця обсмоктали. Аж посоловiли вiд цiлого
казана густо? юшки.
     - Тепер,  синку, добре вимий  казанок. Та  звари вiвсянку Бубцi з мало?
торбинки. А менi ще треба ясеневих кiлочкiв нарубати.
     Поки малий чистив казанок та  варив  вiвсянку  Бубцi i  годував  його з
широкого  лопухового  листа, Омелько з шаленою швидкiстю  нарубав  кiлочки з
молодих ясенiв.
     - А тепер пiдкинь у вогонь трiсок - треба добре кiлки обпалити.
     - Для чого?
     -  Обпаленi  вiстря набагато  твердiшi. Таким  вiстрям як  наконечником
можна людину  протнути...  Поки я  гартуватиму  кiлки,  повизбируй всi свiжi
трiски  в  одну купу  отамо  в опадку. До найменшо?  трiсочки.  Щоб не  було
нiякого слiду.
     Та не тiльки наказав хлопчиковi позбирати слiди цi?? хитро? роботи. Вiн
порубаний бiлий стовбур затер сумiшшю землi, вугiлля i розтерто? зеленi.
     Козак викопав ямки при  виходi дороги з опадки. На  дно встромив гострi
обпаленi кiлки.
     Удвох iз малим вони  обклали кiлки рогозою, а згори притрусили  землею.
Ще й гiлками розрiвняли, щоб нiчого не було помiтно.
     - Заморився? - Спитав Омелько, нагрiбаючи у шкiряне вiдро,  видобуте iз
Степаново? торби  зайву  землю... -  Iди  по ласуй смородиною.  Ягода зовсiм
дозрiла.
     - Я... хочу ще рибу половити.
     - Спробуй. Хоча ще не час кльову... Iди...
     Було пiсля полудника, але спекота не спадала. Легенька юга розпливалась
над  рiчкою,  над  деревами. I  сонце на  безхмарнiм  небi  наче  огорталось
золотистою пеленою. Все завмирало, наче потроху затамовувало подих.
     У  високих  прибережних  травах малий з  великим зусиллям зловив кiлька
коникiв.
     До обiду вони злiтали з-пiд нiг цiлими  роями. А тепер, мов крiзь землю
провалились.
     З  першого закиду снастi риба взяла, i малий, о диво, пiдсiк ?? i витяг
довгасту срiбнобоку рибу.
     Не  встиг другий коник пiти пiд воду, як знов  взяло. Майже без перерви
вiн взяв п'ять свiтлосрiблястих прудких рибок.
     Пустив рибок у копанку. Та знов побiг на лужок ловити коникiв.
     Бiгав,  бiгав,  аж  захекався,  толочив  траву i,  нарештi,  з  великим
зусиллям вловив трьох коникiв.
     Одного насадив на гачка, двох заховав у ?диний закасаний рукав.
     Помчав  назад  до  броду  -  адже  риба  сама на гачок  чiплялась. Коли
пiдскочив до броду, то побачив, що вода скаламутилась
     Вода залива? рiнь. Вода покривала копанку з його срiблястим половом. На
його очах  iз копанки,  виставивши спиннi плавцi над поверхню, випливали  на
глибоку воду одна за одною всi п'ять рибинок.
     - Батьку! Вода! - Заволав малий. Але нiхто не вiдгукнувся.
     Малий  озирнувся - Омелька не було бiля  пасток на дорозi.  I коней  не
було видно з-за узвишшя.
     Малий озирнувся на рiчку -  каламутний плин  води  вже заливав  початок
проходу мiж скелями на тому боцi.
     Тодi побiг вiд рiчки до ?хнього стiйбища. Конi стояли, поклавши один на
одного  голови.  Бiля загасаючого багаття  сидiв  "батько"  Омелько.  Голову
поклав на  колiна, а колiна обхопив  руками.  Поруч лежали лук i  стрiли,  i
валялась шапка.
     - Батьку, батьку! Вода iде!
     Але Омелько не поворухнувся. Малий пiдскочив впритул до козака.
     Побачив: через густу  щетину  на  тiменi проходить тонкий  бiлий  шрам.
Чогось цей рiвний,  нiби пiд нитку, шрам  злякав хлопчика бiльше, нiж висока
вода i жовте гало навколо сонця.
     Вiн  почав  торсати   "батька"  Омелька   за  плече.   Омелько  лишався
непорушним.
     Але ожила його  рука  i наче сама собою вхопила  шапку i  кинула  ?? на
давно неголений череп. За  правицею ожила  лiвиця i запхала  лук  у налуччя.
Права тим часом заклала стрiлу в сагайдак.  I зразу ж за  цими дiями Омелько
встав  на весь  зрiст.  Його очi, завжди темнi, зараз зробились  свiтлими, а
зiницi звузились до чорних крапок.
     -  Плавати  вмi?ш?  -  Глухим, наче  не  сво?м  голосом  спитав  козак,
уп'явшись у малого сво?ми страшними зiницями.
     - Нi.
     - Тодi швидко на той берег. Знiмай лахи. Добре! Скручуй отако... Добре!

     Омелько щосили  свиснув  у пальцi, i наче з-пiд  землi вискочив Бубка з
висолопленим язиком.
     Омелько,  не сiдлаючи,  загнуздав  обох  коней  i повiв до  броду. Вода
вливалась пiнистими струменями у вовчi пастки з кiлками. Козак подивився  на
цi каламутнi потоки i махнув рукою.
     -  Бач,  як бува?:  копали,  ладнали... Та  на  все  Божа воля!.. Добре
вчепися у гриву i тримайся. Рота не вiдкривай. I не бiйся - я поруч.
     Омелько повiв коней вище  по течi? до  верболозу i там ступив  у  воду.
Бубка за ними полiз.
     ?х  зразу понесло  -  тiльки конi  вiдiрвались вiд  грунту  - i  швидко
прибило до правого берега. Малий вiд тако? швидкостi не встиг i злякатись.
     - Ти сиди тут i чекай мене. Лиска гляди. I Бубка буде з тобою. Все буде
гаразд. Не бiйся!
     I  швидко  потяг  Буланка у  воду. Коня  i людину крутонуло, пiдхопило,
понесло на середину води i затягло за зворот берега.
     З правого, вищого, берега хлопчик побачив, як, зрештою, кiнь i "батько"
Омелько  з'явились на  бистринi i попливли до лiвого. По стрiмкiй каламутнiй
водi, де ще  годину назад був пiщаний  схил, Омелько  прямував до покинутого
стiйбища.... ... Тiльки козак переправив на Буланковi цiлу копицю ?хнiх торб
i всякого начиння, раптом настали рудi сутiнки.
     Вiн завiв обох коней у затишок межи  скелями.  У  велику заглибину  пiд
середнiм, найбiльшим виступом кам'яно? стiни поскладав i  перекиднi торби, i
сiдла,  i мушкет, i лопати,  i  сокиру i  хлопчикову вудку. I туго скручений
жупан, i чоботи запхав туди.
     Вдяг козак сорочку i шаровари, а ноги не взував. I сказав:
     - Пiсля перших десь пiвнiв почнеться горобина нiч. А я до перших пiвнiв
вiдпочину. Щось менi дрiма?ться.  А ви з Бубкою,  глядiть,  добре  стережiть
мене.
     Омелько скоцюрбився,  притиснувся спиною до гарячого  каменя  i в  одну
мить заснув...
     Вiн вже добре поспав, коли хлопчик розбудив його.
     - Що там сталося? - З-пiд руки спитав Омелько.
     - Бiда, батьку! Бубка пропав.
     - Як пропав?
     -  Стрибнув  у  воду i  поплив  на той берег. Там  ще  гавкав.  А потiм
перестав...
     - А чи вiяв вiтер з того берега?
     - Тiльки що потягло з того берега. Аж сюди чути, як смородина пахне.
     - Отож  бо! Вони зараз у  дiбровi. Звiдсiля милi пiвтори, може  двi. Як
Бог дасть, завтра тут будуть.
     - Батьку, батьку! Ви все зна?те. А куди то Бубка подався?
     - Та я тобi й кажу - Бубка до них подався. Бо з ними сука, у яко? тiчка
почалась. При вiтрi добрi пси i за двi милi суку почують. От Бубка й  почув.
То й поперся пiд бурю та ще й через воду до  суки. Така вже його собача доля
- важити сво?ю собачою головою з-за  суки... А ти, ти - чатуй. Я ще полежу -
чогось менi дрiма?ться...
     За  якийсь  час  запанувала повна  темрява.  Простiр  темряви, гарячий,
липучий,  наповнився  плюскотом  води, шерхотом листя,  якимось  рипiнням  у
верховiттях верб, якимись криками i нiби плачем десь у лiсi.
     Малому чулося,  що хтось, i не один, пiдкрада?ться до  ?хньо?  затишно?
схованки  пiд  скелями. А батько його  не  захистить. Бо щось  дивне  з  ним
сьогоднi  дi?ться: спить, як п'яний, коли треба  стерегтись. I очi  в  нього
страшнi  зробились. Малому  стало дуже-дуже шкода самого себе. I вiн вiдчув,
що ось-ось вiн заплаче.
     - Синку! - Проказав iз темряви веселим i бадьорим голосом Омелько. - Ти
не  бiйся темряви, бо  скоро таке свiтло буде, що чорти в пеклi засумують. А
ми з тобою помолимось, щоб бiда нас обминула...
     Вони  вклякли навколiшки -  i малий повторював за  Омельком  всi  слова
молитви.
     I враз, тiльки вони скiнчили молитву,  на заходi, за вербами спалахнуло
небо високою рожевою загравою.
     Та грому не було ще чути.
     По  молитвi  Омелько  пiдвiвся,  огладив   обох  коней.  Бо  щось  вони
тупцювали, скидували головами. I коли небо спалахувало да легкими зiрницями,
було видно, як хвилюються тварини, як вони козирять наляканими очима.
     Небо на заходi все частiше спалахувало рожево-блакитним сяйвом.
     I десь, далеко-далеко, наче з-пiд землi починав чутись глухий гуркiт.
     - Не бiйся! Матiр Божа не видасть, блискавка не вдарить... ?сти хочеш?
     - Не хочу... А горобина нiч обов'язково буде?
     - А вона вже почалась.  Хiба не чу?ш, як  гуркiт наближа?ться? Хiба  не
бачиш,  як  блиска??.. Зранку вже  було видно, що пiде дощ - сьогоднi з ночi
роса  не випала.  А от що буде горобина  нiч, то тiльки тодi вiдчув,  коли у
тiменi запекло.
     - Батьку! То вас шаблею чи стрiлою по тiменi вдарили?
     - А ти вже  i шрам той роздивився? Зiркий ти, одначе! То i не шабля,  i
не стрiла. То позначка вiд Антихриста...
     - Батьку! То ви i з Антихристом зустрiчались?
     - Та зустрiвся, добра б йому не було!
     - А в якiй бусурменськiй землi ви його бачили?
     - Та в якiй там бусурменськiй!? У християнськiй Москвi!
     - А де це? Далеко?
     - Ота  Москва  знаходиться  у Московi?.  I  воно  далеченько. Хай  воно
сказиться!
     - А чого сказиться? Ви хiба там у полонi були?
     - Боронь  Боже,  синку!  I не  говори такого.  Хто з  нашого товариства
воював у Лiвонi?  з московитами i потрапив у полон - нiхто не повернувся. ?х
усiх доконали  у ту страшну зиму, коли Антихрист захопив Твер. Там  у  Тверi
однi  полоненi нiмцi,  половчани i нашi козаки сидiли у  в'язницi.  А хто  з
полоненикiв i  по хатах у тамтешнiх людей проживав. I нiхто  з чорних  людей
бранцiв  не  обкрадав, кривди  ?м не  чинив. Поки  не  прийшла ?хня смертная
година.  Бо той Антихрист, цар  ?хнiй Московський, Iван Васильович  ?хав  iз
усiм сво?м вiйськом воювати i грабувати сво? мiсто Новгород...
     - Батьку? Хiба таке бува?, щоб свiй город цар воював?
     - Синку! Чого тiльки у тiй Московi? не бува?... Там ото через рiк пiсля
тi?? зими  була  чума.  Так  щоб  пошесть не пiшла далi,  стрiльцi  забивали
дошками хати i хлiви  i усiх отако: i живих,  i хворих, мертвих i  скотину -
все геть палили...
     - Як татари у нас свиней на хуторi?
     - Точнiсiнько... А  потiм ще через рiк  вiд царського розору в Московi?
почався голод i скрiзь по селах люди ?ли людей... Ну, та цур йому, пек йому,
такому  гидкому. Слухай краще,  що далi було  у ?хнiй Тверi.  Його вiйсько -
опричниками називаються i носять чорнi  ряси з  каптуром - грабувало  кiлька
днiв те мiсто Тверь.  А що його опричники не могли потягти з собою на возах,
те Антихрист наказав спалити. Один простий чоловiк у Москвi розповiдав менi:
льон, коноплi,  сало, вiск, мед, кожi, полотно, вовну, збiжжя - отакою горою
склали  на  торжищi.  I  кiлька разiв  пiдпалювали,  поки  воно  все  почало
горiти...  I  перш, нiж по?хати  далi у  Новгород,  наказав  Антихрист  всiх
полонених до рiки ?хньо? Волги вивести. Як вивели, то ?х  порiзали, посiкли,
покололи i пiд кригу в  ополонки повкидали. Пiсля того Антихрист по?хав далi
грабувати  i  вбивати  сво?х  пiдданих... Другий  добрий  чоловiк  у  Москвi
оповiдав, що з того походу цар привiз пiвтисячi возiв добра: золото, срiбло,
самоцвiти,  парча  i всякi  iншi  коштовностi...  Отож,  всiх  лютих вигадок
турецьких,  татарських,  мавританських, гiшпанських, нiмецьких i лядських не
вистачить, щоб зрiвнятись iз московськими кровопивствами...
     - А чого ви, батьку., по?хали в таке страшне мiсто? Ви не знали, що там
такi лихi.
     -  Та  переказували бiглi московськi люди... Але вповнi  не  йняв вiри,
поки сам не побачив... Та й не сам я туди попхався... Прикликали мене старшi
козаки  i сказали: "Тiльки  ти  можеш  туди пiти по однiй нагальнiй справi i
назад вернутись.  "  Добре мене  вирядили. О  дву-кiнь  iшов. Ще й дали менi
провiдника  Iвашку.  Вiн  родом  був  iз  Московi?. Був вiн козак  справний,
моторний.   Кирпу  не  гнув,  братство  поважав,  грошей   не  жалiв...   Не
страхополох.  На турка  й  татарина у першiй  лавi  йшов.  I з  самопалу бив
влучно. Одним словом, добрий козак.
     А  як вже пiшли  ми московськими  землями,  страшними пущами, ще бiльше
прихилилось мо?  серце  до  нього. Бо  дорогу  знав,  як сво? п'ять пальцiв.
Такими  нетрями  веде, вже,  зда?ться: пропали!  Раз - i вивiв на просiлкову
стежку. Я його питаю: "Звiдки ти так добре зна?ш дорогу? " Вiн  смi?ться: "Я
цими стежками вiд лихих  людей бiгав... " Та коли вже лишилось до Москви два
днi  шляху,  почав  вiн  жалiтись:  "Треба  в  баньку  сходити,  попаритись.
Занедужав.  I нужа  почина? за?дати.  Треба  попаритись,  бо  пропаду!  "  Я
подивився на нього: справдi, аж сiрий зробився чоловiк, на гриву хилиться. Я
питаю: "А де а тут баня? " Iвашка  менi вiдказу?: "Он за тими перелiсками на
ямськiй дорозi... " Ви?хали ми до тi?? ямсько? дороги, i  там були i корчма,
i за?зд i велика баня над рiчкою... А добра б ?й не було!  Яка та баня була,
добру  казку  можна  розказати... Скажу тiльки,  щоб  ти  знав:  там  каменi
розжарюють до  бiлого,  а  тодi на них воду  ллють iз зiллям.  Вiд того пара
вибуха? цiлою хмарою.  I вiд то? пари, як хворий, то видужа?ш. А в здорового
i серце може луснути. З пари вибiгають на двiр геть голi.  Червонi вiд жару,
як печенi раки, люди стрибають у холодну рiчку.
     - I ви, батьку, стрибали?
     - Стрибав!  Бо не можна, щоб хтось у тобi чужого запримiтив... Парились
ми, парились,  та  й  не зчувся  я,  як  у  мого  Iвашки  приятелi  найлiпшi
об'явились.  Пиво принесли, потiм  оковита з'явилась. Хто з цього товариства
вдягнений,  хто голий.  П'ють, кричать... Танцювати й спiвати  почали всяких
дурних  пiсень... Десь дiвки й  молодицi взялись. I  теж -  хто  голяка, хто
вдягнений. Содом, справжнiй содом! Я почав потихеньку Iвашцi казати, щоб вiн
збирався, бо нас братство послало.  А вiн просто озвiрiв вiд оковито?. Всiма
керму?, на  всiх гирка?... Кричить  на мене: "Ти мене братством не лякай!  Я
сам  собi  отаман. Дивiться  на  нього!  - На мене пальцями тицька?.  -  Цей
посланець у  Москву самоцвiти везе... А як же - Москва поднос любiт. " Хто з
тих  пиякiв  нiчого  вже не тямить.  А  кiлька дебелих мужiв починають  мене
обступати. Мовчки. Хтось уже до дверей поспiша?, щоб коней мо?х захопити.  Я
двох ближчих як схоплю, як зiтну ?х лобами. Та на двiр, до коней. Тi вибiгли
за мною. Репетують: "Литовський шпигун. Тримайте його! " I хоч - п'янi, а на
сво?х коней видерлись i  погнались, собаки, за мною. Та мо? конi були кращi.
А  що дорога  та пряма  на  Москву, то наступного дня  був у стольнiм  градi
Москвi. На заставi не затримали, бо дав  стрiльцям по таляру. Сказав  ?м, що
по-п'янi грамоту  загубив,  то  й нема? в мене  подорожнього  листа...  Бач,
правду  сказав навiжений  той Iвашка:  "Москва  поднос любiт. " Торговi люди
мене  прихистили,  коней до  сво??  стайнi  поставили. Та бачу,  щось погане
дi?ться в  них у домi, якась гризота ?х мучить. Я думав,  що то, може,  з-за
мене?  Питаю.  Та  нi, говорять...  Тодi я змикитив i  питаю  у  найтихiшо?,
найубогiшо? дворово? дiвки: "Скажи менi, голубонько, чого це у вас люди такi
марнi  ходять?  "  Вона менi  й каже:  "А ти, казаче, аль  не в?да?ш  - царь
Грозний, Iван  Васiль?вiч,  завтра  на Поганой  Луже  буд?т  казнямi казнiть
люд?й. " "А яких людей? " "А всякiх i вс?х, сказивают. Кабацкий слуга Ванька
Холуй сказивал - брьов?н целу тищу возов свезлi на Поганую Лужу. Да прiв?злi
цепi ж?л?зния, да крюкi  мяснiцкiя. Да поставiлi котли о сто  вьод?р.  Да ти
сам,  соколiк, аль не слишiш, как топори стучат? " Прислухався - наче якийсь
гуркiт чути. Ну,  а я  вже  вiд господаря  наслухався про мученицьку  смерть
наших хлопцiв у  Тверi  та про царськi кровопивства у Новгородi тi?? зими. I
подумав  тодi: "Ось, Омельку,  вже справдi  твоя смерть  пiдступа?... "  Дав
таляра дiй  дiвцi: "Купи собi плат найгарнiший. " А вона мою руку з таляром,
ти  чу?ш: з  таляром вiдхиля?: "Завтра  вс?м смерть. Зачем мне на адiн  д?нь
дорогой плат?.. " Я ?й кажу: "Хочу один помолитись. Скажи, де менi пiти, щоб
менi нiхто не завадив? " Вона вiдповiда?: "Iдi ко мне в кл?тушку над хл?вом.
Туда кто пол?зет? " Пiднявся я туди i почав молитись.  Всi молитви, що знав,
проказав. I вiдчув: "Нi,  не згину завтра. "  I дiвцi дворовiй кажу: "Вiзьми
таляра! Як вiзьмеш, то нi ти не загинеш, нi я не загину... " А господарi мо?
вiд страху пили  всю нiч. Я,  щоб не пиячити  i ?м  перед  очима не маячити,
просидiв там собi над хлiвом... А там,  у Москвi, лiтнi ночi  дуже короткi i
свiтлi, як у нас темнi сутiнки... I от, коли розвиднiлось  зовсiм, от тодi я
добре почув,  як за тихими вулицями  стукотiли дзвiнкi сокири.  Далi  почали
фуркотiти  вози  по вуличних колодах. Задзвонили у дзвони  всi сорок-сороков
московських церков на вранiшню службу. А на вулицях мертво. Потихеньку вилiз
на  самiсiнький верх. Дивлюсь: на вулицях  жодно?  людини посполито?! Тiльки
скачуть туди i сюди отi людожери-опричники  зi  сталевими  ослопами в руках.
Ото найстрашнiшi  царськi пси!.. Потiм i ?х  на вулицях  не  стало... Тiльки
безпритульнi пси швендяли... Сонце пiднялось - скоро полудень.
     I тут - як вдарять  бубни та завиють сурми  у ?хнiй  головнiй фортецi -
Кремлi. Менi добре видно:  вiд Кремля  ?де на дивному  бiлому конi у золотiм
каптанi.  Оце, значить, i ?  ?хнiй цар,  ?хнiй Антихрист.  А  за ним  гарцю?
опрична братiя у чорних рясах з каптурами. Як поглянеш - серце заходиться! А
далi стрiльцi у червоних каптанах. Може й тисяча ?х було, а може й бiльше. I
ота  вся армада вела  юрму  пошарпаних, побитих нещасних в'язнiв у  залiзних
путах... Це побачивши, я заспоко?вся: якщо ведуть вже приречених на страту -
на  кий бiс хапати нових людей  та ще й на  вулицях...  I  отой  весь полк i
нещаснi  попрямували  на торжище. Потроху  i  бубни, i  сурми вiддалились  i
затихли... Я  вже вниз  лiзу, коли тут по  всiх вулицях  i провулках почався
страшенний  рейвах. Конi  iржуть, копитами  по  колодах гримлять,  у  садиби
ослопами -  опришники,  а стрiльцi бердишами б'ють: виганяють усiх чоловiкiв
на вулицю. I  все тi нелюди горлають: "Гойда! Гойда! Дивлюсь: на вулицях вже
повно  чоловiкiв.  Нiхто ?х не жене  - самi далi  на  Поганую Лужу  iдуть. Я
притьмом  спустився: знав, якщо ховатимусь - мене зi страху викажуть. А тодi
менi гаплик!  Тiльки загуркотiли - я  з  усiма чоловiками вийшов на  вулицю.
Iдуть тлуми  людей мовчки, тiльки тисячами нiг тупотять по соснових колодах.
Аж  за  серце  почина?  брати.  Зрештою прийшов я  на торжище, що на Поганой
Луже...  А там, а там, чого тiльки нема?: загорода,  як на  худобу, зроблена
вправними теслями. Новенькi  шибеницi стрiмлять у небо.  Два ряди  стовпiв з
гаками добре  вкопанi. Отакi хрести поставленi, як святого Андрiя  повiсили.
Ну, а людей -  кого вже за ребро гаком  зачепили, кого над казаном  киплячим
пiдвiсили  за  ноги...  А одного  дебелого  чоловiка,  прив'язали до отакого
навхресного  хреста i ллють йому окрiп на голову. Вiн захлина?ться, харчить,
корчиться,  аж собi суглоби  виверта?. А той  московський Антихрист зi свого
бiлого аргамака схилився i загляда?. Загляда?  на муки людськi, як сорока до
кiстки!  Ось почали  тi  опричники  у  чернецьких  рясах колi?вськими ножами
сiкти, як  капусту. А цей  цар- Антихрист ще ближче схилився i  нiяк не може
надивитись,  як той  у  судомах  корчиться... Однi  рожевi кiстки  на хрестi
висять, та пiд  хрестом кривавим -  купа кривавого м'яса та лайна:  iз нього
кишки випустили i розтоптали  по землi. Антихрист поморщив носа покляпого та
й вiд'?хав геть... Коли бачу: зiйшов на лобне мiсце.
     Всi замовкли. Нi пари  з  вуст.  Тiльки чути, як недорiзанi ще харчать.
Пiдняв  Антихрист  залiзний  свiй  ослоп i почав  щось казати. Я  всього  не
дiбрав. Бо й не близько стояв, та й мова московська, хоч i зрозумiла, та все
ж не наша. Тiльки добре  запам'ятав,  як вiн  на кiнець сказав: "Слухай, мiй
народ, мо? вiрнi? холопи. Мали  ми на думцi вимордувати  вас усiх до одного.
Але ми вже  зняли з вас свiй гнiв, холопи... "  Спочатку було зовсiм тихо, а
тодi як загорлають всi. Шапки кидають  угору, шапками вимахують i ревуть, аж
заходяться:  "Живi пр?благой  царь! Ти  хорошо  казнiш  iзменнiков... Смерть
злод?ям.  "  Ну  що за люди,  синку, скажи менi:  кат кривавий хотiв ?х усiх
вирiзати в  пень... а вони кричать йому: "Многая  л?та жiвi, пр?благой царь!
"?!!
     Омелько спересердя сплюнув i замовчав.
     Iз  заходу накочувався  гуркiт. Все  частiше небо  спалахувало  якимось
фiалковим свiтлом.
     - Батьку! А що вони йому зробили, що вiн ?х усiх рiзав?!
     - А хто його зна?? Добрi люди казали, що цар шука? все якусь зраду. Ну,
а  зрада, це  i  дiтям вiдомо,  завжди бува?  серед сво?х. Казали менi добрi
люди, що вiн уже половину сво?х старих друзiв  вирiзав. Та не  в тому злочин
Антихриста:  вiн  вирiзав  до ноги всю  челядь  тих бояр, яких  запiдозрив у
зрадi...  Чим  винен  конюх i його  дiточки  малi, яких  опричники у конюшнi
спалили?! Царськi  опричники навiть воду iз ставкiв випускали, щоб  риба без
води здохла... А що говорити? Антихрист вiн i  ? Антихрист. Як ото  вiн зняв
опалу  з  московитiв,  то  далi  почалось  таке,  що  нiякими  словами цього
розповiсти не  можна. До  самого полудника в'язнiв  кололи, рубали,  вiшали,
поливали окропом, варили в парi над казанами!.. Я  пiсля того кiлька днiв не
мiг ?сти. Пив  тiльки воду та оковиту... Це  ?диний раз  у життi було, щоб я
пиячив аж три днi...  Мо?  хазя? теж пили. Але вони закусювали. А  я не  мiг
нiчого в  рота взяти. I зараз оце тобi розповiдаю, а мене  знов нудить. Нiби
менi смердить  юшкою з людського м'яса та гарячим кривавим  лайном... А  мух
поназлiталось на Поганую Лужу!  Мабуть, з  усi??  Московi?.  Потiм Антихрист
удвох iз синком, той  теж  колов людей, об'?хали всю площу: перевiряли, а чи
всi,  що лежать у  кровi, справдi  поздихали.  Як  вiн  повернувся до  сво?х
ченцiв-душогубiв, вони  як  загорлають знову: "Гойда!  Гойда! " Вiн  щось ?м
сказав. Тут вони  як гикнуть, як вдарять нагаями, як потнуть острогами сво?х
коней.  I  всi вершники на людей поперли. Охопив страшний  жах  усю  Поганую
Лужу. Кинулися люди врозтiч. Хiба пiший кiнного пережене? Крайнi вiдскочили,
а  середнi збились купою,  тупцюють  на  мiсцi. Одне  одного давлять. I мене
затисли: не можу нi руки пiдняти, нi вдихнути на повнi груди. I бачу я через
людськi голови -  Антихрист скаче просто  на мене. I  тiльки чути несамовитi
зойки, хрускiт кiсток.  Ось  вiн вже за  двi саженi вiд мене. З-за  кiнсько?
морди бачу тiльки,  як горять його очi,  ну, чисто звiринi!  Як увi снi все:
наче поволi пiднiма? Антихрист свiй гострий ослоп i опуска? на мою голову. А
я нiяк  не можу вiдхилитись i  уникнути  удару.  Коли  Антихрист дiстав мене
ослопом, я почув, як трiснула моя шкiра на тiменi, i  як скригнуло вiстря по
кiстцi мого черепа. I так менi страшенно запекло, наче  справдi вогнем. I  в
очах, i у вухах, i в зубах. Хоча в мене  зуби нiколи не болiли.  Нiколи... I
от пiсля того,  як заго?лась рана, почала траплятись зо мною  напасть: перед
дуже, дуже сильною грозою  та перед сильною заметiллю  почина?  менi  вогнем
пекти голову. Нiби  хто вдяга? менi на череп розпечену залiзну сiтку. А тодi
враз засинаю мертвим сном. Слава Богу, що сплю мало. Це  сьогоднi тiльки так
довго спав. Це певний знак, що буде шалена гроза...
     Коли Омелько доказав  останнi слова,  спалахи  блискавок вже раз-по-раз
запалювали всю небесну баню.
     Гуркотiло все ближче i ближче. Але дощ не капав.
     Тiльки захiдний  вiтер  тягнув  все  пружнiше  над каменями над  водою,
гостро шелестiв тонким вербовим листям, гудiв у могутнiх кронах липового гаю
на лiвiм березi. У  закапелок  пiд  скелею,  де  сховались мандрiвцi,  несло
зiрванi  листки, сухi бадилини, трiски,  пiсок i грудочки землi. I крутило в
проходi все це смiття тугим стовпом. Ось i блиснуло шалено слiпучим свiтлом.
I  зразу ж,  без перерви лупонув  страшний грiм, аж  земля струсилась. Гроза
примчала до  них.  Вiтер  вдарив  пронизливим свистом.  Знов  бiлий слiпучий
спалах.
     Одночасно зi спалахом лупонув грiм. Вiд нього i земля заколивалась.
     Вiд нього заклало вуха.
     Конi шарпались за кожним вибухом грому. Та козак мiцно тримав поводи. I
вiн пiднявся на повен зрiст, щоб краще стримувати тварин.
     При  спалахах малий  бачив, як Омелько намага?ться огладити, заспоко?ти
обох гриванiв, наче щось ?м говорить. Але бачив тiльки,  як ворушаться вуста
козака.
     Малий  нiчого не  чув -  кожний  удар  грому робив  його  на якийсь час
глухим.
     I,  нарештi, злива  вдарила  з  неба  справжнiм потопом. Гарячi  пружнi
струменi  били навскiсно у землю, у скелi з такою  силою, що  розбивались на
водяний пил.
     Конi перестали вихати, здригатись усi?ю шкiрою.
     Вони обо? притиснулись до Омелька мордами. I вiн, не випускаючи поводiв
з лiвицi, правицею гладив по черзi то Буланка, то Лиска.
     Через короткi й  рiвнi промiжки часу спалахували блискавки одночасно  з
оглушливим громом i двигтiнням землi.
     Блискавки  били звiдусiль.  Вибухало, розколювалось гуркотом  все небо.
Злива  несла  сво?  шаленi струменi  i вдаряла ними  i  у кам'яний  захисток
втiкачiв. При  вибухах свiтла  було видно, як струменi, вдарившись  у скелi,
перетворюються на водяний молочно-бiлий дим.
     Нараз  спалахнуло i  вдарило  iз  неймовiрною,  шаленою  силою за самою
скелею.
     Вiд струсу вивалився  уламок каменю i впав поруч iз Омельком. Уламок не
менший кiнсько? голови.
     Омелько промок до нитки, як  тiльки звiвся на ноги.  Малий, хоч сидiв у
затишку,  та  цупке  полотно  просякло  вологою вiд  того  водяного пилу, що
наповнив собою весь простiр.  Коли  малий  вiдчув, що вiн геть вимок, вiн не
став ховатись  у  закуток пiд скелею,  а  теж  пiдвiвся  i став до  "батька"
Омелька, прихопив сво?ми пальчиками мокрi поводи.
     Коли спалахнуло  блакитне  сяйво блискавки, малий побачив,  що "батько"
повернув до нього мокре вусате лице i кивнув  схвально:  "Молодець! Дбай про
коней! " Козак i малий стояли удвох  у проходi мiж  скелями, а  гаряча  вода
потiчками стiкала зi скелi i обмивала ?м ноги.
     На  якусь  мить блискавки наче  припинились. Омелько тодi  нахилився  i
промовив хлопчиковi:
     - Тако? гарячо? зливи я i в Африцi не пам'ятаю...
     Вiн  певно щось  ще  говорив,  та  за  рiчкою проти них  постала  стiна
слiпучого свiтла, i все навколо струсонулось у гуркотi грому.
     По слiпучому  вибуховi  блискавки  запала чорна  щiльна темрява. Тiльки
невпинний шум оскаженiло? рiчки i  зливи.  Омелько прихопив малого за плече,
нахилився до нього i сказав йому:
     - Злякався?
     -  Батьку!  Я нiчого  не чую.  Менi вуха  позакладало. Омелько поляскав
малого по плечу: "Не бiйся, i все буде гаразд. "
     I знов ударили блискавки одна за  одною на тому боцi. Якраз  у  круглий
пагорб iз старезними липами.
     Коли громова луна  вiдлетiла, i козак i хлопчик почули трiск за рiчкою.
Але iз-за скелi вони не бачили, що там сталося.
     Вiтер поволi видихався.
     I злива вже не хльоскала тугими струменями, а просто ливма лила.
     I блискавки наче зачепились за лiс i били там, i били.
     - Батьку! Я пiду подивлюсь, що там трiщало.
     - Не рипайся! Рiчка пiднялась  просто до нас. Ще яких пiв-саженi - ноги
нам поми?. Хiба не чу?ш?
     Аж тут знов на лiвому березi вдарила блискавка i освiтила все навкруги,
як удень.
     Малий у повнiй темрявi вiдчайдушно зарепетував.
     - Батьку! Батьку! Змi?! До нас повзуть змi?!.. Високо в хмарах над ними
пролетiла  блискавка  i грiм  упав ?м на  голови.  Та  блискавка  висвiтлила
холодною блакиттю прохiд мiж скелями.
     У каламутних дощових струмках чорнi лискучi  гади  прудко долали прохiд
мiж скелями. Вони поспiшали на луки, звиваючись iз неймовiрною швидкiстю.
     Омелько прокричав малому на вухо:
     - То не змi?! То вугрi! Дуже смачна риба.
     - А-а-а... Я зараз, як блисне, вловлю.
     У цю мить вище по течi?, над старими вербами, вибухнула блискавка.
     Козак i малий  в  просвiтi мiж каменями  побачили, як розкололась крона
найвищо? верби, i ?? частини опадають у темряву.
     - Стiй на мiсцi! Не час!
     Блискавки знов почали  наздоганяти одна одну.  Земля,  вода  i  повiтря
струшувались вiд громових ударiв.
     А вугрi все плазували проходом.  Потiм якось  непомiтно, а злива почала
вщухати.  Блискавки  кудись вiдлетiли  на  схiд,  i  тiльки  ще  довго-довго
звiдтiля чувся гуркiт.
     Ось i дощ бiльше не крапав. Темрява послабилась. Потроху стало видно.
     Але сiре хмарне небо, здавалось,  все  придавлю?  до землi. В  сутiнках
стало видно, як iде тепла пара вiд затихаючих струменiв води.
     Чорнi води  рiки не дiйшли до мандрiвцiв може на пiвсаженi. I з них все
ще  час  вiд часу виринали вугрi  i змi?лись  проходом, не  звертаючи нiяко?
уваги на коней i людей.
     Тут вже при свiтлi сiрого  ранку малий не втерпiв i кинувся ?х  ловити.
Схопити йому вдавалось, але втримати ?х вiн не мiг.
     -  Облиш! Куди  там  вугря i в'юна руками ловити?  Кудись вони на берег
лiзуть, значить, така ?х доля...
     Малий  невдоволено  вiдiйшов  вiд череди вугрiв i визирнув з проходу на
рiчку.
     - Батьку, нашi липи поваляло.
     Омелько, все ще не випускаючи поводiв iз рук, визирнув iз схованки.
     На тому боцi буря повалила не тiльки  пiдрубанi липи. Половина круглого
горба була оголена.
     Потрощенi  липи  велетенськими  купами  покрили схiдний  схил  круглого
пагорба. Тепер по горбу була вiльна дорога до само? води. Далi на схiд лiвий
берег занурився у воду до самих верхiвок шелюгу та лiщини.
     Тепер, щоб переправитись конем уплав,  треба було з крутого горба зразу
спуститись у воду i плисти до скель. Вiд заходу не було нiяко? можливостi  -
з рудо? води скрiзь стирчали вершки кущiв та напiвзатонулi поламанi верби та
тополi.
     Ще блискавка вiдколола вiд найбiльшо?  та найвищо? липи половину крони.
Ця гора  гiлок i  листя  упала точно  на прохiд.  Вiд  уцiлiло? частини  над
проходом навскiсно стирчала товстенна гiлка.
     По козацькому проходу з-пiд уламкiв липи випливали каламутнi потоки.
     Рiчка розлилась  на повну  силу  i стрiмко несла каламутнi води. Пружнi
струменi  закручували  всяке  смiття,  невеличкi  деревця,  поламанi  гiлки,
загиблих птахiв. Бiля стовбурiв i бiля пагонiв кущiв  шумувала брудна пiна i
збиралось смiття.
     Малий таки  не  втримався  i кинувся на  вугрiв,  що продовжували  свою
незрозумiлу путь на луки.
     Вiн  плазом упав  у проходi, намагаючись схопити цих прудких  довженних
риб.
     Та вугрi вислизали з-пiд його рук.
     Вiн борсався в грязюцi, намагаючись схопити здобич, яка ось пiд руками,
а не вiзьмеш.
     Омелько,  сторожко тримаючи поводи притихлих  коней, з веселою усмiшкою
споглядав, як хлопчик намага?ться спiймати вугря.
     Однi  риби  блискавичними  кидками змi?ного  тiла  уникали  хлопчикових
пальцiв. Iншi вислизали вже тодi, коли  вiн таки прихоплював ?х i пiднiмався
з грязюки, щоб вiднести до перекидних торб.
     I ось найбiльший, може, у  три лiктi, вислизнув з хлопчикових пальцiв i
рвонувся за зворот скелi, до густо? трави. Малий скочив на ноги i кинувся за
рибою. Ось зараз зеленоспинний, срiбнобокий вугор зануриться у густi заростi
мокро? трави. Малий у вiдчайдушному стрибку просто впав  на слизьку  рибу. I
впився в рибу пальцями. Риба викручувалась, вигиналась  кiльцями, звивалась,
як справжня змiя.
     А малому пальцi звело судомою,  так вiн стиснув рибу. I ось перекаляний
грязюкою,  потовченою травою,  риб'ячим  слизом,  хлопчик  звiвся  на  ноги.
Пiдiйшов до Омелька з пiднятими руками.
     - ?й же Богу, з тебе щось буде! - Засмiявся Омелько. - Пiднеси ближче!
     I Омелько рiзким рухом сво?х залiзних пальцiв притиснув голову вугревi.
Риба кiлька разiв сильно шарпонулась i обвисла срiблястим пасом.
     - Ми зваримо з не? юшку?
     - I не зваримо, i не вжаримо. Вода - он яка руда  жижа. I сухого дерева
нiде а нi трiски.
     - А що ж тодi з нею робити?
     - Тримай коней. Я ?? посолю та скручу i загорну в ганчiрку.
     Коли в лiсi  затагануемо, тодi спечемо...  А  тепер - роздягайся.  Дай,
викручу тво? дахи...
     Малий  голяка  стрибав по  мокрiй  травi  за  скелею,  цокотiв зубами i
приказував:
     - А менi не холодно! А менi не холодно!
     - Синку,  iди сюди!  -  Покликав Омелько  вiд закапелка  пiд скелею.  -
Вдягай  оцю  сорочку.  Буде тобi як ряса. Це Кринчина сорочка,  царство йому
Небесне. Вдягай, вдягай, не бiйся, вона  не з мерця знята. Ти  ж сам  бачив:
татарськi пси все з нього здерли... У них теж нема сухого палива. I вони теж
порають коней. Як тiльки вони чогось пiдснiдають, зразу поженуть за нами...
     - А може ?х грiм побив?
     - Якби... Але я вiдчуваю, що скоро вони тут будуть. Отож, збираймося.
     Вони сухим шматтям,  що  було в торбах,  обтерли  насухо коней. Кожного
оглянули вiд храпа до крупа, вiд чубка до копит. I напо?ли чистою водою,  бо
Омелько здогадався пiдсадити хлопчика на скелю i той  iз заглибини  на верху
скелi начерпав  кiлька казанкiв  чисто? води.  Ще  й у  баклагу нацiдили  на
Дорогу.
     Поки  Омелько  сiдлав коней  та приладнував торби й iнше сво?  начиння,
малий побiг вздовж берега. Щоб краще роздивитись, що  там ще сталося на тому
боцi. Та й за якусь хвилю повернувся:
     - Батьку! Там вода опада?. I там ще таке страшне...
     - Знов хтось на деревi об'явився?
     - Нi-i-iiii! Там  людськi кiстяки  i черепи  голiв об'явились.  Там  зi
сходу схил обвалився i воно все об'явилось!
     - Добре!  Подивимось,  що воно за кiстяки  вилiзли... А  от  штани тво?
покладемо на круп Лисковi. У нього кров гаряча - нехай сушить.
     - А вашi, батьку?
     - Я i вогкi вдягну. У мене  шкiра витривала. А в тебе вiд мокрих штанiв
можуть  на срацi  вавки пiти... Тепер  засиплемо нашим гриваням останнiй наш
овес. Якщо живi лишимося, треба вже на базар ?хати.
     Коли  Омелько надягав на Лиска шальку,  вiд  дотику  його  руки кiнська
грива  пiднялась вгору  i  так  стояла. Омелько  перехрестився  i  здивовано
протяг:
     - А таки щось сьогоднi таки та буде.
     - Буря? Знов буря?
     - Нi. У мене голова ясна, як нiколи. Я на три днi наперед виспався.
     - А я не спав i спати не хочу!
     - А ?сти хочеш?
     - Хочу. От якби мого вугря покуштувати...
     -  Ну, до вугря ще довго.  Та й козлятина ще не  готова.  Вiзьмемо ми з
тобою  по таранi.  А одну  на запас лишимо. По?мо та й пiдемо подивимось  на
кiстяки.
     Козак i  малий  вилiзли на  пiдсохлий верх  брили. Малому випала пузата
тарань з iкрою. Вiн  зразу  видер iкру всю i поклав  поруч  на  камiнь,  щоб
смачним  закусити. Вони швидко з'?ли рибу, i малий  вже потягся  до iкри, як
Буланко нашорошив  вуха i пiдвiв  високо голову.  Лиско  теж задер  голову i
нашорошив вуха на лiвий берег.
     -  Ну,  синку, час штани натягати.  Та  сорочку добре заправ. Та очкура
хороше засиль.
     Омелько схопив малого за руки i швидко спустив униз на вогку землю, сам
легко зiстрибнув i вмить був у шароварах i при збро?.
     I, низько пригнувшись, прича?вся у кам'яному проходi.
     -  Що тепер буде? - Спитав  малий, пiдскакуючи до коней i хапаючи Лиска
за повiд.
     - Як добре подивимось, то побачимо. Як побачимо - то й зрозумi?мо.
     I розбитi липи, i кущi i розмита земля круглого пагорба - все оповивала
вогка блакитна юга. Немов у повiтрi склився блакитний димок.
     В  паркому  теплому  повiтрi  кожен, кожен шерхiт,  кожен плюскiт  наче
помножувався багатократно i розлiтався на всi боки.
     Спочатку  втiкачi почули хрускiт гiлок, плюскiт води,  слабкий, хрипкий
собачий брехiт. Далi - i напруженi людськi голоси.
     Вершники неквапно, притримуючи раз по  раз  коней,  ви?хали  на вершину
круглого пагорба.
     За  останнiми двома вершниками,  а всього ?х було десятеро,  на  сворах
плуганилось  п'ять  гончакiв.  Собаки  все  спинялись.  Хворобливо  вигинали
хребти, немов  хотiли спорожнитись, здригались у судорогах i знов тяглися за
псарями.
     - Впiзнав? - Прошепотiв Омелько до малого.
     - Ага! Отой у бiлiй свитi був. Отой худий у синiм жупанi був... Iще отi
два псарi були... А оцього, чепурного, не було...
     -  Т-с-с-с!..  Це ?хнiй сотник. Бач,  як цей покатоличений  перевертень
убрався? Ото на головi в нього блищить  сталева мiсюрка. I кольчуга справна.
Карабiн  за  плечима. Дивися:  i лук, i  стрiли,  i шабля i спис.  Ще й  два
пiстолi при сiдлi в кобурах. Та ще й сталевий  щит взяло i кончар... Це  вiн
на  одного мене так вирядився.  А  де  ж це  стерво було, як людей на  зарiз
гнали?!
     Омелько поклав руку на плече хлопчику.
     - Тихо веди коней за скелi. I тримай, щоб не вiдскочили. I не потикайся
з-за каменiв. Ну от.
     Малий, пригинаючись, так  само як ото тiльки-но Омелько,  пробiг нагору
проходом i взяв коней за поводи.
     - Вже, батьку! - Прошелестiв хлопчик.
     -  Молодець. Сиди  тихо. - Проказав у прохiд Омелько. I зразу настромив
на стрiлу свою шапку i висунув ?? над каменем. Склав пальцi кiльцем i щосили
свиснув.
     Верхiвцi миттю схопились за зброю.
     Омелько повiв шапкою  вздовж каменя. На  це з  лiвого  берега  лупонули
пострiли аркебузiв, та ще над шапкою просвистiли двi стрiли.
     Присiвши  навкарачки,  козак обернувся спиною до лiвого  берега,  склав
трубою руки i проказав до каменiв у прохiд.
     -  Гей,  стрiльцi  сранi!  Який шинкар  вас  вчив? Луна  вiдбилась  вiд
кам'яно? брили - на тiм боцi здалось, що кричать аж з-за кiнця скель.
     - А, це ти, вовкулака? - Закричав чорнявий у синiм жупанi. - За каменем
сховався? Бо?шся.
     - Що ти кажеш? Не чую. - Так само до кам'яно? брили прокричав Омелько.
     -  Ти,  ти,  вовкулака  чортiв, архимник  i ворожбит,  виходь,  виходь,
поговоримо.
     Поки  худорлявий горлав,  Омелько нап'яв лука, митт?во скинув його  над
каменем i пустив стрiлу  на звук. I  зразу над лiвим  берегом почувся зойк i
хрипкий стогiн.
     Омелько  кинувся  кам'яним проходом  нагору  i  припав  до  щiлини  мiж
каменями.
     Вiн побачив, що худорлявий намага?ться видерти стрiлу iз кистi правицi.
Iншi  поспiшно  набивали  аркебузи.  А  дво?  вершникiв   вже  тримали  луки
напоготовi. Сотник просто направив свого колiщаткового карабiна  на  каменi.
Значить вiн ще не  стрiляв. "Це  вже поважний ворог. Стрiлою  його зараз  не
дiстанеш. От мушкетик би мiй зараз... " - Мiркував Омелько, примiряючись, як
звiдтiля вдарити  краще  по  ворогах.  Шелюг  не  тiльки  закривав його  вiд
ворогiв, а й  не давав добре прицiлитись.  Позаду почулось  гаряче  дихання.
Обернувся - малий, пригнувшись, теж пригляда?ться до того берега.
     - Конi?
     - Прив'язав до куща...
     - Якщо щось - до сосни. А далi сiдай на Лиска. Пам'ята?ш?
     - Ага! Кого тепер поцiлите?
     - Не базiкай пiд руку.
     I ось втiкачi побачили: тро?  верхiвцiв ?дуть кудись назад, спускаються
за круглий пагорб.
     -  Дивись,  вирiшили  обiйти  мене з заходу.  Значить, не знають  цього
проходу.  Дивись  i  навчайся:  цi  триматимуть  нас   пiд  прицiлом,  а  тi
перепливатимуть рiчку...
     Справдi, так все i було - пiд липами всi зi збро?ю напоготовi.
     А згори, iз заходу, з-пiд  розбито? блискавкою  верби,  випливали тро?,
тримаючись за сво?х коней.
     -  Батьку!  Вода ?х несе  до  нас! Дострельте  ?х. Бо  вони  вилiзуть i
повбивають нас.
     -  Е, нi!  Не вилiзуть.  Дивись. Якраз швидка течiя пiдхопила  коней та
воякiв i потягла просто до правого берега.
     Малий вп'явся в руку Омелька.
     - Тс-с! Нехай вилазять....
     I  ось  перший  кiнь,  рудий,  зачепився переднiми  копитами  за дно. I
спробував стати. Та пiд водою був не грунт, не пiсок, а крутий схил кам'яно?
брили. Кiнь вiдчайдушно  зашкрябав копитами по каменю. Течiя розвернула його
круп  i  вiн упав навзнак.  Ще й  свого хазя?на вдарив, i  той  занурився  з
головою у каламутнi струменi.
     Кiнь  якось  вирiвнявся i поплив униз по  течi?, його хазя?н  ледь-ледь
випiрнув i  вже без  збро? в руках пробував  якось зачепитись  за берег. Але
марно вiн обривав  собi  нiгтi  об мокрий  слизький  камiнь.  Пiсля  кiлькох
невдалих спроб вiн повернув  назад i його винесло на лiвий берег далеко вниз
вiд броду.
     Тим  часом  другий кiнь видно намацав  якусь невеличку площину,  що вже
пiдвiвся на переднi. I його господар за ним.
     От  тодi Омелько затис носа на перенiссi  лiвицею, правицею зробив нiби
кухлик. Набрав повнi легенi повiтря i, присiдаючи до землi, видихнув його iз
шаленим вовчим завиванням.
     Не тiльки цей кiнь, а й конi всi?? погонi на лiвому березi шарпонулись.
Один  лучник  - так  ледь  iз  сiдла  не  вилетiв. А кволi  собаки забрехали
хрипкими хворими голосами.
     Цей  же кiнь, що вже випадково зачепився на каменi,  став дибки i боком
впав у каламутнi хвилi. I падаючи, притопив свого хазя?на. Щось цьому коневi
сталося, бо вiн виплив нижче звороту на рiвний берег. Але впав  на мiлкому i
не  пiдводився. А хазя?на цього коня,  так бiльше нiхто i не  бачив.  Третiй
плавець кинув коня i повернув назад до лiвого берега.
     I кiнь спробував вилiзти, але не  мiг, i тiльки стояв наполовину у водi
i шкрябав копитом по кам'яному схилу.
     - Гей, курвашi! Ви менi коня дару?те? Чи позича?те?
     - Вовкулака! Гад пекельний!
     - Сатана. Упир.
     Омелько  метнувся  до  сво?х  коней.  Витяг  iз  торби  добрий   аркан.
Притулився  за  останню невисоку брилу i, розкрутивши аркан, накинув його на
голову коневi. I потяг, упершись ногами  в камiнь та вiдкинувшись всiм тiлом
назад. I  кiнь  наче зрозумiв, чого вiд нього хочуть, пiддав заднiми ногами,
переднiми  копитами зачепився  за якийсь виступ i  вискочив на  тверде.  Але
потiм, тiльки Омелько зняв аркан, вирвався i побiг межи густi мокрi трави.
     Стало тихо. Тiльки  шумiла  швидка вода. Омелько, iдучи  пiд прикриттям
каменiв, скручував аркан. I на нього просто вилетiв з-за брили малий.
     Очi вирячив, вуста бiлi, i вiн щосили ними хапав повiтря.
     - Що?!
     - Там! Над деревами...
     - Щось знов побачив?
     - Ага!
     -  Покажи,  може, цього разу побачу i я.  Стоячи за каменями зi  сходу,
малий показав пальцем на розбиту  вербу.  Вiд не? у  повiтрi, одна за одною,
пливли три  сяючi кулi.  Кожна  завбiльшки з горщик. То вони спинялись, наче
танцюючи на одному мiсцi, то знов,  з повiванням повiтря, починали  рухатись
на схiд. Ще крокiв  з пiвсотнi - i вони допливуть до обламано? гостро? гiлки
отi?? найстарiшо? липи.
     Омельковi гонителi  не бачили цих срiблястих сяючих куль, бо пливли  за
?хнiми спинами.
     - Господи! Помилуй нас грiшних  i  спаси! -  Омелько з таким  острахом,
ревно та проникливо проказав  це  та перехрестився, що й малий зразу  за ним
повторив. I раптом Омелько закричав тим:
     - Не стрiляйте!  Я зараз вийду!  Ми поговоримо. Не стрiляйте тiльки. Бо
всiм буде велика бiда. От i гаразд! Поговоримо.
     -  Батечку! - Малий  вхопив козака за  руку. -  Не ходiть! Це вiн упир,
вовкулака i перевертень католицький.
     -  Цить!  Сховайся i  не потикайся! - Вiдтрутив малого i  виступив з-за
брили.
     Всi прицiлились в нього.
     - Чого вам вiд мене треба?
     - Вiддай шахвiри. Це з шатiв свято? iкони.
     - Чого це ти дба?ш про нашi iкони?
     - Цi шахвiри не з церкви. Вони з костьолу.
     - А ще що?
     - Ти повинен вiддати хлопчика.
     - Це всi вимоги?
     - Ще ти повинен по?хати до Львова i витлумачити, що там говорить турок,
бо не все зрозумiло, що вiн говорить.
     - Зрозумiв! Тепер слухайте, тiльки не стрiляйте,  бо буде  бiда. Нiяких
шафiрiв у мене нема.
     - Турок признався, що ти ?х у нього забрав.
     - Нiяких туркiв не знаю!
     - А той бусурмен, якого ти вiддав мо?м хлопцям?
     - То ординець!
     -  Вiн  признався, що вiн  турок i що  вiн  тобi вiддав шахвiри та iншi
коштовностi.
     - Ще раз  кажу - шафiрiв  нiяких не  знаю.  Хлопчик менi буде сином. До
Львова не по?ду - нiяко? мови, крiм нашо? православно?, я не знаю.
     -  Подумай! Рахуватиму до трьох. Ти  сам вилiз - тепер вiд нас живим не
пiдеш.
     -  Пiдождiть, не стрiляйте.  Ви ж бачите, я  без збро?. Хiба беззбройну
людину вбивати можна?
     - Ти не людина - ти архимник.
     Омелько пiдвiв руки вгору i проговорив не дуже голосно, рiвним голосом:
     - Обернiться i подивiться!
     I  раптом  той, що  кинув  коня i зброю  i вже вилiз на  пагорб, щосили
заволав:
     - Та стрiляйте! Вiн сатана! Вiн вас дурить.
     Сотник теж закричав:
     - Тихо! Хто тут керму??
     Але, побачивши сяючi кулi, один  аркебузер з переляку шарпонувся, натис
на гачок. Курок  з  тлiючим? нотом  клюнув поличку  iз  затравкою. I лупонув
гучний пострiл, сповивши  стрiльця  густим димом. I зразу  ж  срiблястi кулi
кинуло струсом  повiтря на товстенний  сук старо?  липи. Спалах сяйва i грiм
вибуху був тако? сили, що малого на якийсь час ослiпило i оглушило.
     А Омелька хвилею повiтря ще й  на землю  кинуло. Вибух рознiс на дрiбнi
трiски залишок  найбiльшо?  липи.  А  те  кручене товстенне  корiння  горiло
яскравим вогнем, наче зовсiм сухе дерево.
     На  сусiднiх  стовбурах  вибухом  постинало  всi  гiлки.  По  корi  тих
стовбурiв,  наче  хто  бризнув  палаючою  смолою,  змi?лись  язички вогню  i
пiдiймався блакитний димок.
     I по землi мов хто розбризкав вогонь - горiло в багатьох мiсцях.
     Всю погоню покидало на землю.
     Хто очманiло сидiв. Хто нерухомо лежав. Хто безтямно повзав.
     Дво? коней лежало нерухомо.
     Собак взагалi не було видно.
     Сотник  повзав рачки, щось нiби шукав у травi. А каптан i штани у нього
в кiлькох мiсцях тлiли, i вiд них iшов блакитний дим.
     - Ну  от - все  скiнчилось! Ось вашi  шахвiри, ось  вам  ваший турок! -
сказав Омелько i обiйняв малого за плечi.
     - Що це було, батьку?
     - Наш порятунок. Сам пророк Iлля побив ?х колесами сво?? колiсницi.
     - А хiба бувають у колiсницi три колеса?
     -  Синку! Божеське людським не мiряють. Швидко на коня! Бо нам ще ?хати
та ?хати!
     - А той кiнь, гнiдий, тепер наш?
     - А то чий?!
     I  коли вони  були  вже  на половинi шляху до лiсу,  Омелько  наздогнав
гнiдого  коня.  Без  аркану, не злазячи  з Буланка, прихопив  чужого коня за
вуздечку. I повели вони гнiдого iз собою в козацькi проходи.
     Отак,  вже о  три-кiнь, вони пiд'?хали до  сосни, колись давно розбито?
блискавкою. А в цю горобину нiч ще залишки старi було розколото навпiл.
     Вiд понiвечено?  старезно?  сосни  на  козацьку  стежку ?х вивiв вiрний
козацький кiнь Лиско.



     Невидима стежка, кручена i звивиста, позначена тiльки в кiнськiй головi
Лиска,  вела ?х зручним проходом  мiж  деревами, через трав'янистi галявини,
зарослi опадки i пiщанi руча?.
     Чим  далi  вони  посувались  на пiвденний схiд,  тим менше  було слiдiв
страшно? нiчно? бурi. Менше вiдчувалось напруги  в повiтрi. От тiльки коли у
вузьких проходах Буланко i  новий кiнь торкались шиями,  ?хнi гриви  злiтали
вгору  i якийсь  час стояли сторчма.  Тодi  Омелько  хрестився  i проказував
коротку молитву. Малий все повторював за ним.
     Спочатку   була   сила-силенна  поваляних  вiкових   сосон.  Де-iнде  й
вивернутих iз корiнням.
     Але поволi  повiтря ставало сухiшим, легшим,  напо?ним пахощами  свiжо?
живицi та розквiтло? на пiщаних горбах рожево? смолки.
     Перед полуднем почав на них напливати гострий запах смолистого диму.
     У  легкiм туманi блакитного  диму  вони ви?хали на здоровенну галявину.
Одна велетенська сосна на краю галявини дотлiвала.
     Вiд  галявини  до  узлiсся буря  проламала  широкий  просад.  Товстеннi
стовбури  лежали,  потрощенi,  як  цурпалки.  За  цими  поваленими  деревами
вiдкривався вниз вiльний прохiд далi на широку рiвнину.
     - Тагану?мо! Вогнище готове.
     Вони зразу  спiшились i  припнули  коней до високого пня. Омелько миттю
прилаштував вугря, загорнутого в траву, на тлiючий стовбур сосни.
     Скоро до смолистого диму почав додаватись запах смажено? риби.

     - Батькуй Так смачно пахне, що аж у животi хапа?.
     - Потерпи. Боронь Боже,  недопечену  рибу ?сти. Такi  рiзi будуть, що й
сконати можна.
     Вони сидiли збоку вiд жару, щоб дим очi не ви?дав. А  конi стояли трохи
навкiс вiд них. То зразу нi малий,  нi Омелько i  не звернули  уваги, як всi
три  коня  скинули  голови, нашорошили вуха,  роздули  нiздрi.  Тiльки  тодi
Омелько схаменувся, як прив'язанi конi почали вихати. Вiн схопився вiд вогню
вже з луком i стрiлою на тятивi. А конi просто обiсiли - рвалися з прив'язi.
Козак вискочив на повалений стовбур, щоб краще роздивитись, що там такого? I
перелякано заволав малому:
     - На сосну! Швидко! - Вiн тiльки головою кивнув, на яку повалену  сосну
лiзти.
     Конi  вiдчайдушне  заiржали,  рвонулись  i  вiдiрвались.  Помчали через
галявину до лiсу.
     Малий навкарачки дряпався вгору похилим стовбуром. Вiн
     вже пiднявся до перших гiлок. I раптом послизнувся, i ноги
     його сприснули вниз. Але руками вiн вхопився за гiлку i так
     i завис мiж стовбуром i землею.
     I саме  в  цю мить вiд долини вилетiв  неймовiрно? величини  вовк. Мчав
просто до коней, що вже  зникали межи  сосон. Вовк  рухався  з такою шаленою
швидкiстю, що Омелько ледь встиг прицiлитись у нього i спустити стрiлу.
     Стрiла влучила  звiру ззаду  в спину i  вийшла  вiстрям  з  грудей  пiд
горлом.
     Звiр кiлька разiв  перекинувся з розгону через  голову. I на якусь мить
застиг.  А  тодi  враз  ожив  i  почав пiдскакувати, мов  якась страшна сила
пiдкидала його над землею.

     Вiн  клацав слинявою кривавою пащекою, грiб кiгтями i  розкидав навколо
себе траву, пiсок, глицю i шишки.
     Омелько  вловив  мить  i одна за  одною пустив двi стрiли. Перша стрiла
прошила вовка вiд ши?  до черева, а друга пробила  око i застрягла у черепi.
Звiр витягся. Але  все грiб  i грiб переднiми лапами пiсок. Малий  вiдпустив
руки  i впав  на землю. Та зразу ж  пiдвiвся i,  шкутильгаючи злегка,  побiг
подивитись на звiра.
     - Куди ти?!
     - На вовка подивитись. Вiн такий страшний.
     -  Не пiдходь!  Це скажений  вовк. У  нашого пана, як я ще  був  зовсiм
маленьким, другий псар забив iз кушi скаженого вовка.  I взяв його за хвiст,
щоб вiдкинути з дороги.  I  скоро по тому захворiв. Як чув,  що хтось воду в
кухоль налива?, чи з дiйницi перелива? в глечик молоко, то криком кричав вiд
болю,  головою  бився об стiну.  Весь  пiл, де  вiн лежав,  був у кровi! Так
нещасний мучився, поки помер, так кричав!.. Тепер  нам клопiт - це страхiття
треба спалити. Бо як хтось його скушту?, то теж сказиться!..
     - I наш Бубка може?..
     - Бубка,  якщо тi курвашi  його не порiшили, нiколи не вхопить  вовчого
падла. Отам пiд хвостом коло  гузна  у  вовка ? залоза. Отой сморiд  од  тих
залоз - так  i карабашiв лякав. А  вони, може, й бiльшi за  вовка були... Ну
добре, на балачки час витрача?мо. Поки не спалю вовка, конi не заспокояться.
     Омелько  шаблею  нарубав  здоровенну  купу гiлок,  накидав  на  звiра i
пiдпалив. Зайнялось високе полум'я.
     -  Батьку,  а  наша  риба?  -  Скрикнув  малий  i  прожогом кинувся  до
велетенського догораючого стовбура.

     Обпiкаючи пальцi,  витяг згорток iз вугрем. Вiн поклав його на повалену
сосну  i  розколупав  гiлочкою,  бо  жаринки  пекли  руки.  Майже вся рибина
обвуглилась. Лишився шматочок може бiльший за два вершки.  Малий поклав його
на чисту кору, щоб вичах i побiг до козака.
     - Батьку! Дайте того ножичка, що ви менi подарували!
     Омелько витяг тонкий  стилет iз шапки i подав  хлопчику. Малий шматочок
вугря розрiзав. Один шматочок з'?в, обсмоктуючи хребет i облизуючи пальцi.
     Другий шматочок  вiднiс "батьковi". Бо той не вiдходив  вiд багаття,  а
все пiдкидав гiлки у вогонь.
     - Спасибi, що батька не забув. Ти сам ?ж. Я ?х не раз i не два ?в, коли
у ляхах був. А ти - коли то ще Бог  дасть тобi вугря скуштувати -  ?ж сам. А
ножа  менi вiддай:  без пiхов -  рiч небезпечна. От зроблю пiхви - будеш сам
носити. А зараз ходiмо коней збирати...
     На диво, першим  вони знайшли чужого гнiдого, потiм  Лиска,  а  далi  й
Буланка.
     Тодi Омелько  взяв сокиру i нарубав  доброго, товстого гiлля i постягав
на  багаття.  I тiльки тодi, коли  вогонь  добре зайнявся, поспiшили з  цi??
небезпечно? галявини.
     Коней  напо?ли в  оладцi  з мiлкого  прозорого ручаю.  I самi напились.
Малий знов пожалiвся.
     - Вугор такий смачний, але ?сти ще бiльше хочеться!
     - Потерпи, синку. До хутора вже рукою подати.
     Спочатку вони  стернею посувались  бадьорою  риссю. Потiм стежкою  межи
височенними  коноплями,  вiд яких  iшов  густий,  якийсь водночас терпкий  i
подразливий дух. Далi  була здоровенна латка буйного маку, який уже поскидав
майже зi всiх кущiв
     великi  рожевi, з чорними  плямами, пелюстки. Далi йшов добрий  часник,
високе  соковите  пiр'я  цибулi,  попелястi  кущi рясного гороху, цiле  поле
чорно?  редьки  iз широким, рваним i дiрчастим листом. Далi просадом ряснiли
наче коралами засипанi, вишнi.
     Вже перед самим подвiр'ям зростали високi грушi i кiлька низеньких, але
рясних, аж гiлки обламувались, яблунь. Все подвiр'я оточував добрий  високий
плетений тин  iз тесаними  стулками  ворiт на  дубовим стовпах.  Та ще збоку
непримiтно, пiд яблунями, був у тинi високий перелаз.
     Коли Омелько пiд'?хав до самих ворiт, вiн  запугав. Але на його пугання
нiхто не вiдгукнувся, крiм двох кудлатих полових собак.
     Тодi  козак просто  загукав, злегка  вдаряючи нага?м у  дзвiнкi  стулки
ворiт.
     - Симоне! Вiдчиняй! Це я - Омелько.
     Зразу в хатi почулись сполоханi голоси. Загуркотiли засуви, вiдчинились
дверi, i на подвiр'? враз з'явилась юрба. Попереду дебела  вагiтна молодиця,
двiйко дiвчаток-пiдлiткiв, два хлопчаки, ще  дво? дiвчаток маленьких,  стара
смаглява баба та маленький сивий дiдок:
     -  Добрий день,  люди  добрi. Приймайте гостей.  - Привiтався  Омелько,
знiмаючи перед хуторянами шапку.
     - Добрий день, козаче! - Проказала вагiтна молодиця басовито. -  То оце
ти той славний Омелько?
     -  Я  справдi Омелько. А  чи справдi я  славний,  то про те нехай  люди
скажуть.
     - Не прибiдняйся. Всi ви, добра  б вам не  було, славнi. Твiй Симон теж
славний. Славний, славний, а в льоху он сидить!..
     - Цить! Мовчи. - Шарпонула ?? за рукав смаглява бабуся.

     Стулки ворiт вiдчинили дiвчатка-пiдлiтки.  Тодi наперед вийшла смаглява
баба, невисока, але статечна, взяла коня пiд вузду.
     - Козаче-соколе! Ти ?? не слухай. Язик без кiсток, то вона й меле...
     Омелько  скочив  з  коня, зняв з сiдла  малого. Поцiлував  ручку старiй
господинi. Малий теж приклався.
     Козак  i  малий довго  вiдмивались, натираючи  руки бiлою глиною.  Одна
дiвчинка ?м поливала, друга подавала рушник. Потiм Омелько i малий сидiли за
довгим столом, ?х пригощали пiсним борщем  з грибами, крутою пшоняною  кашею
та квасом з вишеньок.
     Молодиця  поставила  пляшку  зеленого  скла  з  оковитою.  Але  Омелько
вiдтрутив.
     -  Чи ти часом  не та?мний потурнак, славний  козаче?  - ?хидно спитала
молодиця.
     - Часом ще нi. А зараз я в дiлi. Отож i не час... Ми з  хлопцями возили
рибу  на  ярмарок.  Спродались   i  вертали  на  Сiч.  Та  й  здибались   iз
людоловами...
     I Омелько розповiв про бiди i пригоди цi?? подорожi. Та не про  все. Нi
словом  не  обмовився  про  шахвiри,  нi  про  дядька  з косою, нi про вибух
срiблястих куль. Сказав  тiльки,  що  блискавка вдарила  у  дерево, пiд яким
вороги стояли, то ?х геть порозкидало на всi боки.
     - Бач,  як воно бува?!  Тут сильний вiтер пiд нiч схопився. Думали: все
тут поруйну?, садок обтрусить... Та нi, Бог милував нас грiшних, вiтер скоро
вщух, пiшов  рясний дощ та  зразу й перестав. А от над лiсом i туди далi  на
пiвнiч, всю нiч гримiло i так блимало, що нiби там небо горiло...

     Омелько  обернувся  на малого  i побачив,  що вiн  мiцно спить.  Сидить
рiвно, голову схилив пiдборiддям на груди, а ложку мiцно затис у руцi.
     - Вибачайте, матiнко. Зараз малого вмощу, а тодi поговоримо.
     Омелько  показав  старiй очима i порухом брiв, щоб при розмовi молодших
не було. Вiн винiс  малого з хати i вмостив у хлiвi на сiнi, де вiн поставив
сво?х коней.
     I собаки навiть не загарчали, коли Омелько у хлiвi порядкував.
     Коли  Омелько  з перекидними торбами зайшов до свiтлицi, там з молодечi
вже нiкого не було.
     - Я так, люди добрi, зрозумiв, що добрий наш приятель Симон потрапив до
узилища. Так?
     Молодиця аж сiпалась, щось хотiла бовкнути гостре i образливе, але баба
так на не? зиркнула, що вона на якийсь час вгамувалась.
     - Зять ходив цi?? весни на рибу. Це ти, козаче, певно,  зна?ш.  I добре
потiм уторгував. Та  й купив у Бiлiй пару справних сiрих волiв. Як мальованi
- круторогi та бедрастi. А тут наша озимина цього року вродила як нiколи, та
ще й ранiше,  нiж у сусiдiв. Вiн швиденько намолотив i повiз у Сквиру. Перша
пшениця цього врожаю. Аж тут - де взявся такий панок iз слугами.  I каже, що
то його воли. Що ?х у нього навеснi вкрали. Симон йому сказав, що вiн  волiв
у Бiлiй купив. А той каже, що по?хали в Бiлу, нехай там засвiдчать, що ти ?х
купив. Симон  сказав, що в нього часу нема по  ярмарках ?здити  -  вчорашнiх
свiдкiв шукати. Панок тодi й говорить, що це саме вiн, Симон, i вкрав волiв,
бо нiяких свiдкiв  у  нього  нема.  А Симон, ти ж зна?ш, гарячий чоловiк, не
стерпiв такого
     глуму i кинувся  на  нього.  А тi сучi  слуги тодi  на Симона. Почалась
бiйка... Поранили Симона i вiн двох слуг повередив. Тепер сидить в узилищi у
Сквирi...  Коли суд  буде,  не кажуть... Мабуть, пiсля  Спаса...  Забрали  i
волiв, i воза, i пшеницю... Що ми тепер?
     Омелько  мовчки,  з  незворушним  лицем  вислухав  оповiдь  старо?.  Не
опускаючи голови, нахилився до торби,  поколупався там  i  виклав на дзвiнкi
дошки ваговитий гаманець.
     - Слухайте, що скажу.  Оце вам грошi на добрих волiв. - Омелько одна по
однiй  виклав  шiсть  срiбних монет.  -  Цi грошi мо?.  Як дуже збагатi?те -
вiддасте через десять рокiв. А оце - на викуп Симона. Це грошi гуртовi, коли
Симон зможе вiддати,  нехай вiддасть. Вiн знав хлопцiв, зна? добре хлопцiв з
нашого куреня i тих, хто казну трима?... Хто пiде  у Сквиру з ваших родичiв,
то не мо? дiло. Менi ж не з руки, бо, ви ж зна?те, кожному владцю, як кiстка
в горлi, запорожець. Як я там об'явлюся,  тiльки зашкодить Симоновi. Головне
- визволяйте  його до  Спаса. Потiм буде пiзно, як почнуть  судити... А поки
викупите Симона, я  вам трошки  пiдсоблю. Я вже й  мiсце  придивився. Отамо,
бiля конопель. Тiльки щоб туди, крiм мого малого, туди не потикався нiхто...
     - Синку... Та як же так?.. Отако. Та тобi треба голову змити, та  чисте
вдягти та  вiдпочити! - Захвилювалась стара. Не знала, що казати, що робити.
Тiльки пересовувала срiбляники по дошках.
     - Матiнко, моя голубонько! Козак завжди при дiлi. Хоч  би й вошi б'?, а
все не  гуля?!  Якщо  така вже ваша ласка, то виперiть менi  каптан. Щоб вiн
добре висох, поки я молотитиму...
     Старий дiдок сидiв на ослiнчику i тiльки сльози рукавом утирав.

     Омелько зайшов  до клунi  i, вибравши найзамашнiшого цiпа та  граблi  й
дерев'яну лопату, подався з двору. А свiй багатостраждальний каптан кинув на
плетений тин. Пси,  коли вiн  iшов подвiр'ям, потрюхали за  ним i помахували
волохатими хвостами.
     Омелько  вже  пройшов  вишневий просад, як почув галас у хатi.  Лаялись
щиро i запекло. Але про що йшлося, на такiй вiдстанi не було дiбрати.
     Козак уважно обдивився мiсце  для тiчка. Зрадiв,  що не помилився, коли
примiтив зi стежки  це мiсце: рiк чи два тому тут був  добрий  гарман,  ще й
глиною  змащений.   Довелося   тiльки  у  кiлькох  мiсцях  зрiзати  заступом
бур'янини.  Перетяг снопи  iз  найближчого полукiпка,  розстелив у два  ряди
колоссям докупи.
     Ревно  проказав  молитву i, вхопивши обiруч  кислицеве цiпилно, лупонув
дубовим бичем  по  колосках. I бiльше нi про що не думав козак, а пильнував,
щоб  один  удар  був за другим, як у того  молота,  приладнаний до  водяного
колеса.
     Лупання цiпа  хоч i глушила солома, а одначе  воно покривало  всi звуки
хутора.  Та й цiп же був справний - i по  його зросту, i по його руцi. Так i
прилипло до пальцiв рожеве кисличне цiпилно, вичовгане роботящими  руками до
скляного полиску. Бив розмашисто, рiвно i приспiвував пiд удари бича:
     - По-на-див-ся жу-ра-вель! До ба-би-них ко-но-пель!
     Тiльки  на  мить  переривав  розмiрене  лупання  бичем,  щоб  вiдсунути
обмолочену солому i вiдгребти лопатою зерно.
     Як хто зачаклував: тiльки добив полукiпок - i сонце зайшло.
     Сонце зайшло чисте - на добру годину.
     Омелько   озирнувся  на   садибу:  там  щось  вони  камешились,  бiгали
подвiр'ям.
     Здер  iз  себе геть мокру важку  сорочку i  швидко  вступив у розiгрiтi
спекотним днем  дурманно духмянi коноплi. Дух ?х був гострий,  солодкуватий,
вiд нього зразу сушило i терпло в горлi. Одною рукою затулив носа i подерся,
затамувавши дихання, через  височеннi  заростi конопель. Коли в нього вже не
вистачило  духу, якраз ширина латки скiнчилась. Вiн вiддихнувся, знов закрив
носа. I швидко подерся  крiзь коноплi. Цупке  листя  дерло шкiру, з плосконi
обсипав його рясний теплий, мов борошно, пилок.
     Так Омелько продерся в  коноплях кiлька разiв туди й сюди. Та почув, що
пiт почина? пiдсихати. Зразу  спинився i,  витягши  з пiхов турецького ножа,
почав обушком леза зiшкрябувати  конопляний пилок, що поналипав  на спiтнiле
тiло. Добре цвiла плоскiнь,  бо цi?? липучо? та пахучо? замазки набралось iз
вороняче яйце. Омелько обережно злiпив  докупи це тiсто, обкатав у половi i,
загорнувши у  листок подорожника, заховав у пояс.  Тiльки переступив високий
перелаз, до нього кинулись собаки i почали лащитись.
     -  О! - Об'явилась  з-за  хлiву молодиця  -  Уже нового господина  собi
знайшли. Що  в тебе за малий?  Хотiла його скупати -  так  вiн  такий рейвах
зняв: видира?ться, куса?ться. Та я ж йому зiлля запарила! Та  я ж йому ночви
помила! Та на ньому лепу цiлий пуд. Може, i нужа ?!
     -  Молодице! Облиш  малого. Нехай спить. Вiн всю нiч i на мить  очей не
склiпив.
     - То я його маю в сво?й хатi класти на один пiл з дiтьми сво?ми?
     - До тебе нiхто в хату на проситься.
     - Та як так? Та що про мене люди скажуть?..
     Омелько мовчки махнув рукою i пiшов у хлiв: як там конi, i що малий.
     Всi  три  коня  з  шальками  хрупали  овес.  Малий,  накритий  подертою
кожушиною, мiцно так спав, що, здавалося, i не диха?.
     А на  низенькiм окоренку сидiв сивий дiдок i пильнував глиняний лiхтар,
з якого блимав недогарок товстенно? свiчки.
     - Оце, козаче, побачив тебе i наче трохи ожив душею! Спасибi, що звичай
трима?ш. Бачу, що спокiйно можна i помирати - ? ще  в  нас бiйцi... А  то як
поперла шляхта лядська зi  сво?ми  пахолками та  посiпаками,  так нашi  люди
перед ними зразу й пiдупали. Тьху! Аж гидко дивитись.
     - Дiду,  не  переймайтеся.  З кожним лiтом нашого  лицарства  прибува?.
Сьогоднi ми за  Порогами та у  Великiм Лузi.  А прийде наш час - наша  шабля
далеко  дiстане.  I землю,  i  вiру захистимо. Татарам i туркам  хiба погано
ребра скородимо?! Заждiть, ще й католики нашi самопали почують.
  - Ой спасибi тобi, козаче. Оживив мою душу. Бо так мене тi клятi баби
за?ли. Вредний народ, баби, щоб  ти знав! Ото поки ти в силi, ще нiчого... А
як слабiсть  тебе одолiла, так дзьобають  без сорому i  совiстi...  I нiчого
тобi  не проминуть: чи скибку  хлiба впустиш, чи там,  звиняй,  закуня?ш  та
перднеш... А колись же  я  був  при самiм  Остафi?!  Завжди при ньому: чи на
татар iдемо, чи нiби татари, перевдягненi, на московськi залоги налiта?мо.
     - То скiльки вам рокiв, дiдусю?
     - Та рахуй, якщо вмi?ш.  -  Остафiй помер скоро сорок рокiв тому.  А як
вiн помер, то в мене вже була друга дружина. А вiд першо? дочки була онука.
     Вперше я оженився,  як  князь  Михайло пiднявся  наказати  католикiв  i
ляхiв... Ех. Якби ми тодi перемогли. А оце моя третя жiнка. Вона народилась,
як вже Остафiй був старостою черкаським.
     - То ви стiльки рокiв живете! Аж завидки!
     - Е, козаче, довге життя - то дар Божий. А старiсть - лайно... Ти ходи,
повечеряй, а я посиджу та подивлюсь за кiньми та за лiхтарем...
     Тiльки  вийшов  Омелько  з  хлiва,  як  пiдскочили дiвчатка-пiдлiтки  з
глеком-носаткою та тонким рушником. У хату зайшов -  всi встали за столом  i
привiтали  козака.  Стара   зразу  витягла  з  печi   здоровенну  макiтру  з
варениками. I дiвчатка кинулись ?й на пiдмогу, втрьох вони поставили на стiл
перед козаком.  Ще  й  мисочку з медом. Золотим  i  прозорим,  як  кришталь,
липовим медом. Другу мисочку ближче до малечi.
     Омелько проказав  "Отче наш"  i всi за ним? речно повторили. Та  тiльки
Омелько  взяв  вареника i  занурив його в  золотий тягучий мед, зразу знявся
шум, i  малеча  кинулась до  макiтри.  Кожний спритно  вхопив по варенику. I
кожному  по  ши?  блискавично  врiзала  молодиця.  Омелько  аж  сп'янiв  вiд
вареникiв  з  вишнями та  свiжого меду. Було йому так добре, що  й слова  не
хотiлося проказати.
     Малеча,  з'?вши по варенику i позлизувавши мед з пальцiв, сидiла  тихо.
Тiльки проводжала поглядом кожен рух козаково? руки до макiтри.
     Вiн мовчав, i всi мовчали.
     Омелько прикинув на  око, що ще  лишилось по два  вареники на  кожного,
обтер вуста, розрiвняв вуса i щиро подякував за цi справдi райськi вареники.
Встаючи з-за столу, попрохав, щоб завтра лантухи приготували ще до обiду.
     -  Козаче-соколе! -  Проникливо сказала  стара.  Ночуй у  хатi. Я  тобi
постелю на лавi, а малому на долiвцi на траву кину кожуха.
     - Красно дякую, матiнко. Але  мене  треба при конях бути. Час непевний:
якщо не лихi люди, то нечиста сила на нас зазiха?.
     -  Ото ти, козаче, та  тi??  нечисто?  сили  та й бо?шся? Чи ти справдi
такий лякливий? - ?хидно спитала молодиця.
     -  Я,  молодице,  не  боюся  нi  лихих  людей, нi  нечисто? сили.  Я ?х
стережуся. Добранiч, люди добрi.
     Омелько  постояв трохи на  дворi  -  дивився на  iскристi  зорi i дихав
вечiрнiм запашним повiтрям.
     Собаки пiдiйшли до нього, потерлись  лобастими мордами об його  колiна.
Омелько почухав ?х за вухами i попрямував до хлiва.
     Тонесенька нитка жовтавого свiтла пробивалась крiзь шпарину в дверях.
     I  тут  вiн  пiдвiв очi  i  якраз  побачив високо  над  клунею  срiбний
iскристий  слiд  падучо? зорi.  "Щось  воно  буде.  Як ото  казала та  чорна
чарiвниця: "Ти  зоря падуча над морем. Ти з-за  моря впав сюди. За море ти i
впадеш".  Згадав  свою  чорну  чарiвницю i згадав,  що  в  темрявi  вона вся
розчинялась.  Тiльки  десь  над  ним  плавали  ??  бiлi сяючi  зуби  i бiлки
величезних вирлатих очей. Бо вона була може десь на голову вища за нього...
     Тихенько, без найменшого  рипiння вiдчинив  дверi.  Свiчка догорiла  до
кiнця гноту у маленькiй восковiй калюжцi. Дiдок, колишнiй кiннотник Остафiя,
спав на окоренку i, як дитина, пускав слину на коротку бiлу бороду, на грубу
сорочку.
     Дiдок спав, але порожнi шальки були гарливо складенi на загородi.
     Омелько пiдняв  на  руки, як  дитину, i  поклав на  сiно поруч  малого.
Старий щось прошамотiв, але зовсiм не прокинувся. Омелько дмухнув на залишок
гноту, i по хлiву поплив медовий димок перегорiлого воску.
     Омелько впав на сiно голiчерева i широко розкинув стомленi руки й ноги.
Вiн, коли лягав на спину, то зразу засинав.  Так i зараз: тiльки вiдчув вагу
в долонях i стопах - вже  спав...  Вiн спав i знав,  що вiн  спить  мiцно, i
оживав силою. I крiзь цей  мiцний сон  наче заспiвали за  горою першi пiвнi.
Потiм  другi пiвнi заспiвали наче  ближче. А от коли  третiх пiвнiв заспiвав
чорний  здоровенний Симонiв  пiвень  десь  над  головою,  вiн прокинувся.  I
вiдчув, що все тiло знову здатне до напруги i руху.
     - Прокинувся, козаче? - Ледь чутно спитав старий.
     - Та пiвень збудив. Зараз скажу собi:  "Спи! " i знов  спатиму, доки не
стане о пiвнях.
     - А ти зачекай, не кажи собi. Бачу, що ти  характерник,  а от всього не
зна?ш.  Ти  слухай уважно, я говоритиму тихо.  Щоб цi вiдьми не  почули. Тут
грiх скрiзь, зна?ш.  Симон купив тих волiв не в Бiлiй, а по дорозi з  Бiло?.
Бо був п'яний, а продавали задарма. I дивися, ось що: воли предивнi, а тавра
нiде не видно. Чому? А Бог його зна?... Симон про те, дурень, сказав Гальцi.
Хоч  моя  дочка,  але порода не моя, вся вона в свою  чортову бабу. Ото була
хвойда та  ще й вiдьма навчена...  Галька  все через  гору та  через дiброву
бiга? до сво?? куми. А в куми чоловiк - мiрошник.
     Кума Варка старша за Гальку набагато, вважай, вже баба... У куми хата в
однiм  кiнцi села, а млин  на iншому кiнцi села. То Галька, як iде до Варки,
то  завжди забiжить до млина. Бо млин,  наче, по  дорозi. Хоча можна до куми
дiстатись коротшою дорогою.
     Та це ще не все. За селом цим ? ще гора невисока i лiс, i там теж село.
А в тiм селi млин найкращий на всю округу. Але мiрошник там дуже старий. Вiн
хоче  продати, але  править дорого.  Бо i млин там добрий,  i мiсце  зручне:
багато людей туди при?здить i приходить. I от що виходить: наш Симон позичив
всi грошi, що за два  уходи  в Степ  уторгував.  Та ще й  коней  позичив.  I
Никодим вчасно  не вiддав коней  - нiби возить сестрi дерево на хату. Тому й
подався Симон у Сквиру волами. Там до нього цей полупанок i причепився... Де
воно на  нашу голову  взялося -  лайдак лайдаком,  тiльки  що при  шаблi  та
королiвськiй грамотi.
     - А бачив хто ту грамоту?
     - Та люди казали, наче хтось бачив. А ще  дiди  казали, що цей  шляхтич
бував у Никодима. А де це бачено, щоб шляхтич  сам возив зерно до  млина? Та
ще верхи?
     - Та наче такого не бачили. Тiльки  от  одного не второпаю: ваша Галька
вже небавом дiвчаток видаватиме замiж. Яка тут вже гречка9
     - То вона зараз така бридка в тяжi! I старшою зда?ться. Та й мельник не
парубок.  Ну, а дiвчатка  це не ??,  а Симоново? сестри дочки... То я тобi й
кажу: ти, козаче, подумай, може що й вигада?ш...
     - Ага, дiдусю. Щось вигадаю.
     - Тодi спи. Добре виспися.
     - I ви, дiдусю, спiть, вiдпочивайте. - Е нi, я вже не спатиму. Я згадаю
усiх сво?х друзiв. Погомоню з ними подумки...

     Поки Омелько i малий порались iз кiньми - напували, годували й чистили,
стара вже зготувала ?м на снiданок круту гречану лемiшку та здоровенний шмат
сала приварила.  Ще й поклала  пiвхлiбини, огiрочки тугенькi,  здорову  бiлу
голiвку  часнику  та  поставила глечик  густого  кисляку. Омелько  i хлопчик
снiдали останнiми, бо затримались iз кiньми.
     У хатi камешились  тiльки дiвчатка-пiдлiтки - наводили  порядок. А баба
Параска ними кермувала.
     - Матiнко моя, скажiть, Симон же минулого року ?здив базарювати у Мозир
до литвинiв?
     - Козаче-соколе. Та хiба я там пам'ятаю? 3наю, що до литвинiв...
     Старшенька  полишила  терти вiхтем  пательню над  рiзанкою  i  озвалась
дзвiнким голосочком:
     - Дядечко  Симон  ходили минулого року базарювати до Наровлю. Вони  так
добре тодi базарювали...
     - Що тобi з сестрою вiн подарував по дукачу до намиста?
     Вражена отроковиця  широко розплющила очi i ледь не впустила пательню в
рiзанку.
     - Вам дядько Симон сказали?
     -  Може  вiн i  казав, та  я не  почув. Iз  в'язницi до хутора не  дуже
чутно...
     -  Ой, я  така дурна!  - Дiвчинка вдарила себе по  губах. - А на дукачi
тому  з  одного боку  бородатий король  у  коронi, а на другому боцi корона,
вершник i стовп.
     - Нi, то вони такi дукачi позичили дядьковi Никодиму,  а нам iз сестрою
подарували дукачi однаковi. Там  на одному боцi орел з оттакенними пазурами.
А на другiм скаче лицар iз мечем i щитом. А на щитi в нього...
  - Дитино моя! - Перебила ?? стара лагiдно, але дуже наполегливо. -
Ходiть iз сестричкою, вишеньок нарвiть на варенички. - А тодi до  Омелька. -
Я це  надумала сьогоднi вареничкiв зварити. Бо  вчора вiн  не  ?в. Нехай хоч
сьогоднi дитина поласу? медком i вишнями.
     - Спасибi, матiнко, за вашу ласку. Менi оце треба  два лантухи щiльних,
та  щоб  по  верху по  двi добрих  мотузки пришили. Щоб  вони  повний лантух
витримали.
     - На коли тобi треба, козаче?
     - Та на полудник.
     Омелько взяв гнiдого коня, i разом iз малим вони пiшли на гарман.
     Сьогоднi  немолоченi полукiпки були  вже  далеченько  вiд гарману. Тому
Омелько в'язав по кiлька снопiв  двома паками, тодi вантажив на гнiдого,  як
перекиднi торби. А хлопчик вiдводив гнiдого до гарману. Там шарпав  за петлю
волосяного аркану, яким паки були сполученi, i снопи падали на землю.
     Коли таким робом навозили снопiв повен тiк, Омелько вхопився за цiпилно
i не випускав його з рук, поки не обмолотив п'ять полукiпок.
     Сьогоднi  Омельковi  було куди  краще, нiж учора  -  малий  поруч. Як i
вчора, коли  був  геть мокрий, розiбрався  i вскочив  у коноплi.  Тепер i зi
спини малий зiшкрябав плоскiнний пилок.
     - Батьку, це для якогось чародiйства таке?
     -  Це  не  чари!  Це страшний  бусурменський  дурман.  Оцей  пилок,  як
перетерти з бруньками  квiток на материнцi, та ще додати  туди кiлька травок
для духмяностi, трошки меду i крапочку

     попелу, то вiд тих оладочкiв бусурмени дурiють. Вони ?х так  поволi, як
ото  корова  жуйку реми?  а?, жують i поволi  дурiють.  I дурiють гiрше, нiж
наший останнiй п'яничка. Сяде, або  ляже,  як  полiняка,  лежить.  Смi?ться,
посмiха?ться, щось мурмотить, а й сам не зна?,  що.  Аж  страшно подивитись:
божевiльнi, та й усе!.. Наш як уп'?ться, так хоч  танцю?, пiсень спiва?, ну,
нехай там  б'?ться  - жива  людина. А  це - як здохлятина яка: голими руками
бери.
     - А нам для чого воно? Ми ж не бусурмени.
     - Ти  повинен знати, що скоро я стану нiби бусурменом. Буду серед них i
буду ?х  пригощати цим дурманом, щоб наших людей iз ?хньо? неволi визволити.
Як визволю, знов на козака обернусь.
     - Батьку, а це дуже важко: i туди, i сюди обертатись?
     - Коли як...  Зараз от важко?.  Менi час на турка обертатись, а  Симон,
наш товариш, попав у бiду. Та ще всякi курвашi, всякi ляхи та ?х  похлiбники
пiд ногами плутаються!..
     Тут ?х з двору покликали на обiд. Вони вже були майже бiля перелазу, як
малий спитав.
     - А мельник Никодим теж курваш?
     - Тс-сс! Потiм ще побачимо. Бiльше нi слова!
     По добрiм обiдi з  борщу,  гречано? кашi  зi  шкварками  та вареникiв з
вишнями, Омелько звернувся до старо?:
     - Матiнко моя. Як ваша ласка, то ввольте мою волю - спечiть  вертуту на
вечiр. Та ще загадайте дiвчаткам нехай навiють менi зерна на мливо.
     - Скiльки тобi, козаче?
     - Один лантух на дерть. А другий навiють на мливо.
     Та  тiльки не  повнi лантухи, на три чвертi. Я оце трохи полежу, чогось
менi  дрiма?ться... А ви всi йдiть  на гарман  i  зерно засипайте у лантухи.
Ввечерi я перевезу його до комори.
     Омелько,  трохи  подрiмавши в холодку на широкiй призьбi, знов ухопився
за червоне кислицеве цiпилно. I понеслося на всi боки вiд гарману  розмiрене
лупання дубового бича. Наче десь далеко в бубон калатали.
     Вже  перед самим заходом сонця вiн вiдiслав з току всiх помiчникiв, хто
вiдгрiбав солому,  вiяв зерно та насипав у мiшки. Тiльки гурт малих i старих
втягся у  вишневий просад, козак пожбурнув  цiпа,  скинув  мокру  сорочку  i
скочив у коноплi. Малий став  напоготовi з ложкою. I, як  "батько" вийшов iз
конопель, зразу кинувся зiшкрябувати зi спини пилковий леп.
     - Вже  пилку нам  досить.  Ще надеремо вершкiв  з  материнки  - i можна
готувати манджун.
     Поки смеркло, козак i малий  перевезли  на  гнiдому лантухи  з невiяним
зерном до двору. По вечерi сказав:
     - Конi застоялись. Сю нiч попасемо ?х на  левадi. Врiжте нам сала та ще
хлiба окра?ць. Та ще часнику, щоб духом нечистого вiдганяти...
     Дiдок теж опинився в хлiвi.
     - Дiдусю, скажiть, як iз левади до млина вийти?
     - Дуже просто: праворуч, праворуч та все за вербами, i через милю будеш
бiля млина... Через нашу  гору до млина  рукою  дiстати. Але там дерева дуже
густо ростуть, а стежка
     кручена, кiнь не пройде.
     - Спасибi, дiдусю за слово! Я отам бачив за жолобом стара чорна кирея з
вiдлогою  наче  лежала. То можна ??  у  вас  позичити? Менi, щоб  каптан  не
свiтився.
     - То ти надумав, козаче?
     - А надумав.
     - Я дивився: га-арний у  тебе самопал. У наш час таких не було. Але вiн
попсований.  Без  кузнi  не полагодиш. То  я тобi  позичу  пiстоля.  Славний
пiстоль, турецький. З мого останнього лупу. Ще тодi на Хортицi Байда фортецi
не зрубав, та ще його тодi нiхто й не чув. Тiльки пам'ятай: пружина туга.
     Старий показав на брус, що перекривав стовп конов'язi. Омелько пiдкотив
окоренок,  став  на  нього  i  зняв  якийсь  запилений,  затканий  павутиною
полотняний  згорток. Омелько запхав i пiстоля, i кирею до перекидно? торби i
вивiв коней iз хлiву.
     Стара подала пастухам на?док у плоскiннiй торбi i зачинила стулки ворiт
за ними.
     На левадi Омелько  спутав коней i,  розстеливши  кирею,  вмостився  пiд
копицею. Малий притулився до нього. Вони обо? лежали голiчерева i споглядали
небо.
     - От де книга,  написана Богом! I нiхто ?? не прочитав i не прочита?! А
в  кожного  там, на небi,  своя зоря, як ото волохи кажуть:  "своя планида".
Тiльки пiди взнай, де саме твоя, i що тобi вона вiщу?? От скiльки я зiрок на
нашiм  небi  знаю?.. Може пiвсотнi... А  той француз- капiтан,  той, що вчив
мене вузли в'язати, так вiн ?х,  може, кiлька сотенЬ знав. По них вiн  знав,
якою саме дорогою по морю до якого мiста i берега плисти.
     - Хiба на морi ? дороги? Там же все вода, все вода.
     - Вода водою, а над водою ? вночi зiрки. I от ти пливеш по водi, а куди
плисти, керму?ш по зiрках. I була в капiтана книга,  в якiй  було вказано  i
списано, над  яким  мiстом в  яку  пору року  яка зiрка  сто?ть, щоб  по нiй
тримати стерновому шлях... Зараз посплю. Так ти, синку, доглядай коней. Сиди
i  добре  пильнуй. Як  що не так - буди мене. Тiльки тихо-  тихо, щоб тi  не
почули. Щоб не було страшно - ось тобi нiж.
     I  малий,  мiцно  затиснувши  ножа,  принишк  пiд  копицею  i  сторожко
прислухався до ночi.
     Порскали  конi i час  вiд  часу  важко  гупали копитами,  перестрибуючи
опутаними ногами. Сюрчали  вгорi на стернi  цвiркуни. Десь  там, за широкими
проходами,  далеко-далеко пугав пугач.  З-за  левади,  з-за  верб, ледь-ледь
почулись першi пiвнi. I зразу ж, згори, з подвiр'я прогорлав Симонiв пiвень.
     - Це ще першi?
     - Спiть, батьку! Це ще першi...
     О других пiвнях Омелько прокинувся i сiв по-шевськи.
     - Що чути?
     - Собаки чогось брехали там, далеко в селi. У них на подвiр'? все тихо.
     - Ну, тодi спи. Коли тобi час прийде, я тебе пiднiму.
     - Я спати не хочу. Я хочу ще на зорi дивитись.
     -  Нi, не  зараз. Ти повинен добре  виспатись  -  завтра важкий робочий
день. Без  тво?? допомоги я не впораюсь.  I нiж вiддай, бо сонний ще пораниш
себе.
     О пiвнях козак розбудив малого. Над левадою слався легенький туман.
     Було тихо-тихо.
     Осiдланi  Буланко i Лиско,  а гнiдий з лантухами по боках, стояли поруч
iз  копицею i  хрупали  в шальках овес. Омелько витяг  iз торби  добрий шмат
хлiба, до нього врiзав чималий кусень сала.
     - Покрiпляйся добре, бо йдемо у похiд.
     - Справжнiй?
     - Справжнiй!  -  Кивнув  головою  Омелько  i заходився  очищати  тонким
стилетом огiрочок - тугий з бiлими смужками  вiд носика i весь у  пуп'янках.
Розрiзав навпiл, мов бритвою, посипав  половинки сiллю i потер. Половину дав
малому, половину сам схрупав.
     - Якби ти тiльки знав, синку, як ото в пустелi менi хотiлося звичайного
огiрочка з нашо? землицi. Бач,  з усього може бути радiсть i мрiя. Навiть  з
огiрка.
     Ставало все свiтлiше. Але до сходу  сонця  було ще досить часу. Омелько
зняв порожнi шальки з коней, запхав ?х у торби. Малого висадив на Лиска, сам
злетiв на Буланка i пiдхопив поводи гнiдого.
     Короткою риссю по густiй травi левад вони швидко дiстались до  млина за
селом. Коней вони сховали у верболозi. До самого млина, старого, похиленого,
оброслого по даху купами смарагдового моху, вони пiдiйшли пiшки. Вода весело
плюскотiла  через край  греблi. А височенне  колесо стояло сухим пiд  сухими
потоками.
     - Ой! Я такого здоровенного колеса у сво?му життi не бачив.
     - Тихо, дивись i прислухайся!
     Омелько схилився  i  уважно розглядався  слiди  на  вогкiй землi  перед
дверима млина.

     Зовсiм поруч, над  самим руча?м  три ясени  знесли вiття  у  передденну
синяву неба. I вони так близько росли одне до одного, що малий мiг ?х руками
дiстати. Вiн зайшов  мiж ясени  i задер голову,  щоб  подивитись,  як  угору
пiднiмаються  ясно-сiрi  стовпи.  Побачив,  що на  висотi може двох людських
зростiв стирчить сучок. Сухий сучок. Та якийсь дивний, як руками зроблений.
     - Батьку!
     Омелько миттю кинувся до ясенiв.
     - Батьку! Он там сучок якийсь...
     - Я тебе пiдсаджу! Спробуй пошарпати сучок...
     Малий став на плечi козаковi. Але не змiг дотягтись до сучка.
     -  Злiзай! Зараз все дiстанемо. Омелько опустив малого на  землю, а сам
прожогом кинувся  у заростi до коней.  Миттю  повернувся назад  iз  сокирою,
знайденою на хутiрському пожарищi.
     Вiдтрутив малого, примiрявся сокирою,  куди вдарити. Широко розмахнувся
i засадив сокиру у стовбур. Аж дерево загуло.
     Тепер Омелько пiдсадив малого. Той  став одною ногою на широкий  обух i
без усяких зусиль дотягся до сучка.
     - Синку. Ти його поторсай туди-сюди.
     Сучок пiддався i хлопчик видер його з гнiзда. Встромив у отвiр руку.
     - ?!  - Голосно скрикнув  малий i витяг  довгий,  мов  ковбаса,  капшук
сап'яновий.
     - Стрибай! Я тебе  вловлю. Хоп! - Омелько  вловив хлопчика, поставив на
землю,  а  тодi вдарив кулаком по топорищу, потiм шарпонув i видер сокиру iз
стовбура.
     Козак iз сокирою в руцi, а малий iз капшуком i сучком

     побiгли щодуху до схованки. Розстелили кирею i на не? висипали монети.

     - Ой! Скiльки ?х тут.
     - Тихо, синку! Не заважай. Менi не можна помилитись, а час кiнча?ться.
     Омелько з купи вихоплював монети, обдивлявся з  обох бокiв  i розкладав
на три купки. Найбiльшу купу засипав назад у капшук, меншi загорнув у шматки
вiд старо? сорочки малого.
     Далi  козак  швидко вiдстiбнув ремiнь  з  шаблею i перекинув його через
праве плече, так що  шабля  висiла  вiд  грудей до  стегна.  Розкрутив дiдiв
згорток i видобув звiдтiля турецький пiстоль. Встромив  за широкий козацький
пояс поруч iз чингалом.
     - Батьку! А вiн заряджений?
     - Певно, що не заряджений. Для страху. А  в бiйцi  замiсть булави буде.
Бачиш - яка мiдна куля на кiнцi.
     Далi  Омелько  скинув чоботи, пiдкатав шаровари,  натягнув стару  чорну
кирею поверх  каптана. Пiдперезався мотузкою, а замiсть смушево? шапки натяг
якогось клобука з сiрою смушевою опушкою.

     -  Ось тобi  пищик. Якщо  вгледиш збройних людей  - подавай знак. Отак:
"пiть- пiть-пiть! ". Ну, Господи, не видай. Амiнь!
     I, прихопивши за повiд гнiдого, потяг його з кущiв на стежку. А далi на
дорогу до млина.
     Вони одночасно пiдiйшли до млина - здоровань у рудiй свитi та Омелько з
повiдним конем.
     - Здоровенькi були, хазя?не! Не чекали так зрання?
     - Та всякi бувають люди, як кому треба... Здоровi були!
     Мiрошник  здоровенним ключем вiдчинив вислий замок i  розчинив  рипливi
важкi дверi.
     Омелько прив'язав гнiдого до конов'язi.

     Легко зняв лантухи iз зерном i, перекинувши зав'язки через плече, понiс
у млин.
     - Що там у тебе, чоловiче?
     -  В одному  на  дерть. У другому вiяне мливо на борошно.  На шулики на
Маковiя.
     - Тодi тягни нагору мiх  iз мливом i засипай у кiш. Та, гляди, не чiпай
закрутку, бо каменi на тонке борошно виставленi. А я пiду - пущу воду.
     Омелько  засипав  у  кiш провiяне зерно.  У цей  час мiрошник вийшов iз
млина,  пiдняв  ляду  перед  потоками.  Вода  радiсно  зашумiла  в  потоках,
впала-вдарила на лопатi колеса. Колесо  здригнулось.  Якусь  мить  стояло  i
тремтiло. Та  ось колесо зарипiло  i зрушилось. Тугий струмiнь води бився  в
лопатi, розливався склистою плiвкою по ободу, вигравав  рожевими iскрами пiд
першими рожевими променями сонця.
     Закрутились  у млинi вали, корби,  здоровеннi дерев'янi колеса зубчатi,
задвигтiли сiрi жорна, припорошенi, мов опастю, бiлим пилком млива.
     I  тонкою цiвкою  у  корито  посипалось тепле пахуче  борошно. Мiрошник
пiдступив  до  корита,  потер  пучками  тепле борошно, понюхав i  зиркнув на
Омелька жовтуватими, наче вовчими, очима.
     - Ти, чоловiче, не тутешнiй?.. Та наче й не ратай...
     Омелько випростав долонi з-пiд вислих обшарпаних рукавiв чорно? кире?.
     -  Помацай  мозолi!  -  Лагiдно  сказав  Омелько.  Та  тiльки  мiрошник
торкнувся  просто  кiстяних мозолiв,  як  Омелько  прихопив  його пальцi.  I
мiрошник не  мiг а нi стиснути пальцi в кулак,  а нi видерти ?х з Омелькових
рук.
     - Пусти! - Якось перелякано i враз схриплим голосом попрохав мiрошник.

     - Це я тобi показав, що я справдi працюю! - Омелько вiдпустив товстеннi
пальцi мiрошника  i поткнув йому в руки  порожнiй лантух. - Пускай борошно в
лантух!
     Мiрошник, недобре косячи  жовтим  оком, наставив  лантух  пiд  струмiнь
теплого борошна.  Та  зразу потягся до великого козуба, щоб  мiрку взяти  та
вiдмiряти собi за труди свiжого борошна.
     -  Полиш мiрку! -  Зупинив  його  Омелько.  -  Я  грошима  плачу!  -  I
побрязкотiв за пазухою монетами у капшуку.
     Мiрошник  здивовано скинув брови, вiдкрив  рота, та й закрив, нiчого на
сказавши.
     - Зав'яжи та постав... Тепер засипай на  дерть. Та закрути закрутку  на
дерть. Дрiбно? менi не треба.
     I Омелько пильно дивився, куди повертав закрутку мельник.
     А коли дерть переставала вже сипатись, вiн спитав.
     - Тобi скiльки - три чи тридцять срiбникiв платити?
     Очi в мельника забiгали, вiн став вiдступати до стiни, заводячи руку за
спину.
     Омелько вихопив з-за поли кире? пiстоль.
     - Руки, матерi тво?й ковiнька! Востанн? питаю: три чи тридцять?
     Мельник пiдняв руки, очi в нього бiгали, не могли нi на чому спинитись.
     - Ну,... нехай... три...
     -  Добре. Ось  тобi три таляри!  - Омелько  кинув  один  за  другим три
грубезнi йохимсталяри у кiш. I в ту ж мить щосили повернув закрутку.
     Жорна заскреготiли одне об друге.
     - Що ти робиш?! Не займай закрутку!!! Пусти мене! - Репетував мiрошник,
але стояв на мiсцi.
     Верхн? жорно вже скреготiло по нижньому - висiкало iскри.

     Запахло пiдгорiлим борошном.
     -  Та хто  тебе не  пуска?? Iди. Спиняй.  Я вже тво?  каменi посрiблив.
Омелько тримав пiстоля, вперши лiктя у стегно.
     - Iди, iди! Тепер тiльки в тебе срiбнi жорна!
     Мiрошник боком, боком, попiд стiною пiдкотився до  закрутки i в останню
мить пiдняв верхнiй камiнь, бо жорна вже почали зi скреготом крушитись.
     Омелько  боком, не зводячи  люфи пiстоля з мiрошника, вийшов iз млина i
став навпроти дверей.
     - Тепер  винеси обидва лантухи  на двiр.  Пов'яжи  ?х  мiж  собою отими
мотузками. Та добре, гляди! Якщо обiрветься з коня, то я тобi вуса вирву i у
вуха затовчу.  Та повантаж  на гнiдого... От i добре... А  тепер стань отамо
пiд стiну i слухай. Ти  оце  дума?ш,  що я божевiльний? Ти просто  йолоп: чи
тобi Галька не  казала, що  в мене третiй кiнь  гнiдий? I  ?хнiх лантухiв iз
фарбовано? плоскiнi не впiзнав! I ти дума?ш, що я оце
     сво?ми талярами тобi жорна посрiблив?
     Омелько витяг з-за пазухи капшук iз срiблом.
     - Добре,  що  ти  сказав  тiльки три. А  посипав би  всi  у  кошi твого
капшука.  Я забрав всi сво?,  ?х тобi Галька принесла, та Симоновi грошi, що
вiн тобi позичив... Та не стискай п'ястуки i не  зиркай на мене вовком! Мене
ти  не вкусиш  - i не продаси, як Симона! Ти краще думай, як тобi  Симона iз
узилища та визволити. Ти, Юдо Скарiотський.
     Пiсля Покрови, а не пiзнiше Михайла, я при?ду на Ярмарок. I якщо нашого
Симона не буде на волi - все тво? добро з попелом розвiю. I рiд твiй поганий
вимордую. А тебе, пса смердючого, лишу жити. Та щоб ти нiяко? втiхи не мав -
звалашу.  Повiр менi - це я добре зроблю.  У маврiв на верблюдах навчили. Як
визволиш  Симона, то  тво? юдство перед шляхтою  голосраною забуду на перший
раз. Тво? срiбло менi не  потрiбне.  На!  -  Омелько  кинув капшук  пiд ноги
мiрошнику.
     З капшука розсипались монети.  I мiрошник повзав навколiшки по  землi i
збирав монети.
     - Та швидше збирай. Ну... Та передай ляху, щоб вiн воли  Симону вiддав.
А тепер повзи до  млина. Бо менi нiколи. Та швидко,  швидко!  I сиди у млинi
сво?м тихо-тихо. Поки в обiд тебе не вiдкриють.
     Омелько замкнув на здоровенний замок  млин. I  ключа  через плече кинув
собi у вiдлогу.
     I притьмом побiг, женучи гнiдка до кущiв верболозу.
     Лантухи з борошном i дертю  вони сховали в кущах на узлiссi  там, де на
свiтанку Омелько сховав згорток у дерзi з поламаним мушкетом i заступами.
     А  тодi  повернули назад,  до  Симоново? садиби.  ?х  виглядали i  тому
побачили здалеку. Ворота ?м вiдчинили заздалегiдь. Але Омелько  спинив коней
перед ворiтьми. Всi мовчали, тiльки баба сплеснула руками.
     -  Слава Богу,  живi! Ми вже не  знали, що й думати... На нивi нема, на
гарманi  нi  слiду,  i   з  левади  щезли...  Гукали,  гукали  -  нiхто   не
вiдзива?ться... Та чого це ви сто?те?! Заходьте мерщiй!..
     -  Красно дякую вам,  матiнко. Нема? часу...  Справа  ось яка: мiрошник
Никодим  менi  вiддав  свiй  борг Симоновi. А  я вiддаю вам.  Никодимовi  на
порятунок Симона нiчого  не давайте. Никодим присягався, що визволить Симона
за  сво? кровне  срiбло.  Казав, що до Спаса  Симон буде вдома. Ага, мало не
забув:  я сво?  грошi забрав. Бо вони  Никодимовi  не  потрiбнi. Отож, тепер
нiхто нiкому нiчого не винен... Отож, бувайте
 здоровi та щасливi. Дякую за ласку!
     Вiд несподiванки  хуторяни  не  могли всього второпати,  що  ?м  виклав
Омелько.
     Тiльки раптом Галька розпачливо i злiсно крикнула:
     - Ти його вбив!.. Того i тiка?ш.
     - Отако?! Хто ж тодi Симона з узилища визволить?  От зараз твiй Никодим
сидить у  млинi i вiдколупу? вiд  жорен  срiбло...  Чому? Бо вiн сво? срiбло
ховав у капшуку в дуплi.  Думав, що це дуже надiйна схованка.  Ну, а я  йому
показав, що найнадiйнiше - срiбло розтерти на жорна.  Нiхто посрiбленi жорна
вже не  вкраде... Не вiриш, молодице? Ось тобi  ключi. В обiд можеш Никодима
вiдчинити. Тiльки ранiше не можна. Бо я закляв!
 - I Омелько кинув ?й пiд ноги здоровенного ключа вiд млина. - Ще раз,
бувайте здоровi та щасливi.
     - Ходiть з Богом! - Проказала стара.
     А вже за нею всi, перетинаючись та мiшаючись, проказали.
     - Ходiть з Богом!
     - Ходiть з Богом!
     - З Богом!
     - Ходiть!..
     -  Параско!  - Тонким  голоском,  з останнiх сил напружуючись,  заволав
дiдусь. - А вертуту, а вертуту!
     Стара вдарила руками об гривки чорно-рудо? картато? плахти:
     -  Дiвчатка!  - Скомандувала  вона Симоновим небогам. Бiжiть! Витягнiть
вертуту! Та в рушник отой загорнiть, що пiд мисником висить.
     Дiвчатка помчали до хати i  за якусь мить вже бiгли  назад з полотняним
згортком...
     - Батьку... - Сказав хлопчик i замовчав.
  - Що, синку?
     - Батьку, а чому ми по?хали на левади, а потiм долиною до лiсу, а тепер
знов до Симоново? землi?
     - Ти хочеш сказати, що ми дурно стiльки часу стратили i може з двi милi
гаку зробили?
     - Ага.
     -  Це  все,  синку,  так  робимо, щоб  нiхто  з хуторян  не знав,  якою
насправдi дорогою ми  по?хали. Я тобi пояснюю, а ти слухай  та мотай собi на
вуса.  Дiдусь ?хнiй добрий, але слабий, як мала дитина. Як вiн знатиме, куди
ми  подались, нашi  вороги  випитати  в  нього  можуть.  Дiвчатка,  Симоновi
небоги,? речнi, добрi i слухнянi. Та хитрувати не  вмiють: у них щось тiльки
спитай - вони все викажуть. Як  хорошому чоловiковi, так i злому. Ну, а малi
дiтлахи зовсiм дурнi: ?м коржик дай - все розкажуть.
     - А ще там ? тiтка Галька i баба Параска...
     - А от  тепер ти  менi скажи, синку, чи можна ?м  знати,  куди  саме ми
попрямували?
     - Тiтцi Гальцi не можна знати! Вона вiдьма уроджена.  Вона вас, батьку,
люто ненавидить. Вона ворогам зразу дорогу нашу викаже.
     -  Правильно  кажеш. Все  воно так i ?.  Тут вiд  не?  iде  вся злоба i
зрада.... Ну, а баба Параска? Яка вона?
     - Баба Параска,... вона така... вона така... Не знаю,  яка вона така...
От дуже отака.
     - I  я  не знаю,  синку, нiчого  певного про  не?.  Не знаю,  яка  вона
насправдi. Знаю тiльки, що кебета  в не? добра. I якби не  вона, то все ?хн?
добро пiшло б у гузно...  А от чи виказала б вона  наш шлях ворогам?.. От не
знаю... Баба Параска, то баба Параска...
     Коли сонце злетiло у свою  найвищу точку на блiдо блакитнiм  розпеченiм
небi, малий попрохав.
     - Батьку. Хочеться покуштувати вертути.
     - Е нi, синку! Вертута - не калач. Вона для далеко? дороги. А  щоб тво?
кишки не муркотiли - ось  тобi перша морква. - I Омелько видобув iз торби за
спиною добрий пучок молоденько?  моркви. - Це в баби Параски, як ти  спав, я
прополов рядочок... Ще трошки - i будуть Горобцi. Якщо там сьогоднi базарний
день, покушту?мо чогось смачненького...
     Малий  з  великою  насолодою догризав може  п'яту морквину,  як  пiщана
стежка вивела  ?х на узлiсся. Лiс стояв на високiм сугорбi, i звiдтiля  було
добре видно долину на обидва боки.
     По  долинi  протiкала  рiчка.  Хоча  ??  сонячний  дзеркальний   зблиск
проривався тiльки де-iнде з-за здоровенних вербових куп.
     На, цьому ближньому до лiсу, хати  пiдступали  до самiсiнько? рiчки. На
тому березi хати вiдступали аж до пiдвищення долини.
     Але  i  там, i  тут  хати  тiльки  димарями  та  вершками  сiрих  стрiх
позначались серед темно? зеленi  вишневих садкiв. По обох берегах рiчки було
безлiч  темнолистих грушевих, вишневих  та свiтлих яблуневих дерев. Мiж ними
свiтились латочки вохристо? стернi. I золотились iграшковi фiгури полукiпок,
латочки i смужки рiзних вiдтiнкiв городньо? зеленi.
     - Бачиш синку,  яке  багате i гарне село? А  все  тому,  що тут навколо
лiси! Та  й  горби, хоч  невисокi, так крутi - сюди на конях  татарвi пройти
важко.  Бачиш,  у них нема?  навiть  валу  навколо села. А  частокiл  тiльки
звiдсiля,  вiд  лiсу. Ми з тобою  не  по?демо через  село. А  отако  лiворуч
обiйдемо -

     та до  броду, а там  i  на торжище по рiнi. Тут пiсок у рiчцi, як бiлий
снiг. I пiчкурi тут оттакеннi. Бiльших нiде не бачив.
     - Батьку, ми тут довго будемо?
     - Чого це ти пита?ш?
     - А я хочу тих пiчкурiв половити.
     - Подивимося. Може  й половиш. А зараз добре тримайся, щоб не  гепнувся
менi з Лиска! Козаки або прикороченим кроком заходять до села, або на рисях.
     Омелько свиснув у  свiй кiстяний свисток. I  Буланко зарухав  ногами  у
подовженiй рисi. За ним зiрвався i Лиско.
     - Тримайся, синку, тримайся!
     Та  й  гнiдого  повiд потяг,  i  вiн  з  дрiбно?  трюхи  став  копитами
перекидати  наввимашки.  Дзвiнко  влупили копита  по глинистiй смузi узвозу.
М'якше  вдаряли  по  пiскуватому  провулку  мiж  високими плетеними  тинами,
плетеними iз червоно-пурпурно? лози, густо припорошено? сивим борошном пилу.
     Малого добре гицало на  високiм татарськiм сiдлi, але вiн зiщулився, як
кiт на парканi,  зцiпив  зуби,  прихопився  щосили  за  луку сiдла i  пильно
дивився помiж вух коня на дорогу.
     Омелько   ж   вiдкинувся  у  сiдлi,  повабився.  Шапка  набакир,   вуса
пiдкрученi,  одне око  примружив. Поли каптану розвiялись,  а за  квiтчастим
поясом,  що мiцно  обгорта?  подертi шаровари, блищить мiдна куля на рукоятi
турецького  пiстоля та виграють,  спалахують самоцвiти  на рукоятi та пiхвах
чингала. Поводи розпустив,  ледь мiзинцем лiвицi пiдтриму?. Правиця з нага?м
безсило метеля?ться при  боцi коня. Дивиться кудись поверх тинiв i перехожих
поселян.
  Омелько нiкого не помiча?, а боковим зором пильну?, чи не пада?,
раптом, малий з високо? татарсько? кульбаки. Нi, наче сидить, не пада?, хоча
й напружився з усiх  сил. Вони промчали до  броду, через  рiчку перескочили,
крушачи  смарагдове вiдбиття темнолистих вiльх  на iскристi золотi бризки, i
вилетiли на протилежний берег. Туга вогка рiнь простелилася пiд копита ?хнiх
коней.  Вони скакали над самим урiзом води, карбуючи  мокрi  слiди копит  на
слiпучо-бiлiй пiщанiй рiнi.
     Малий кра?м ока  схопив,  як на тому боцi  над самим берегом по  стежцi
йшли  люди  i  як  вони спинялись  i  дивились  з-пiд  руки  проти сонця  на
вершникiв.
     Де  рiчка  робила  крутий   зворот  праворуч,  урвище  пiщаного  берега
розрiвнювало. снзеленим схилом.
     Тим пологим схилом вони i вилетiли нагору просто на торжище.
     Якраз  на  саме  торжище,  на  майданчик, де  продавали купи  вогненно-
багряних  варених  ракiв  та  здоровеннi корзини  з трiпотливими  золотавими
карасями у смарагдовiм жабуриннi та кропивi. Заскоченi покупцi i продавцi не
встигли  нiчого  второпати, як Омелько вже  поставив  Буланка на колiна  i з
ходу, з коня, переступивши лiвою ногою, пiшов уперед до купи ракiв.
     Малий теж вирiшив показати вправнiсть та й скотився по нахиленiй ши? на
землю. Та на першому ж кроцi впав на колiна i подер лiву  холошу замизканих,
запраних полотняних штанiв.
     Омелько, кинувши  коней, iшов до купи найбiльших ракiв.  Перевалювався,
трохи розкарячивши ноги пiсля довго? ?зди
     верхи. Руки заклав за спину з нага?м i злегка ним помахував.
     - Батьку! - Покликав малий.
     Омелько обернувся i суворо насупив брови: "Мовчи. I йди за мною. "
     Малий  так,  як  i "батько" Омелько, заклавши  руки  за  спинну,  пiшов
урозкарячку.
     Омелько  спинився перед купою  ракiв, тiльки  що  чоботами не  став  на
ряднину. Обернувся до малого. Порухом брови показав:
     "Вiзьми рака i подай менi!
     Малий  схопив  найближчого  i   найбiльшого   рака  i  подав   притьмом
"батьковi".
     Омелько  роздавив  двома пальцями клешню. Шматочок  поклав собi в рота,
другий запхав малому.
     - Ну?!
     - Смачно.
     - I  я кажу -  смачно! - Омелько запустив  два пальцi в  пояс  i метнув
монету продавцевi невловимим порухом. -  Насип отой мiшок, та добре зав'яжи.
Та постав бiля коней...
     Зашепотiв, загомонiв базарний люд.
     - Якийсь чудний козак! Зброя дорога-а, а сам обдертий...
     - То вiн з Дикого Поля! Хiба не бачиш?
     - Та нi, то в них звичай такий - при добрiй збро? у лахах ходити.
     - Е нi. Он подивiться, якi справнi чоботи!.. Та й шапка смушева.
     - Та це ж запорожець! Хiба не видно?
     - Авжеж. Он як засмаг до чорного.
     - Та то в нього борода вiдросла...
     - Диви, справдi, запорожець!
     - Давно тут запорожцi не з'являлись...
     - Кажуть, що вони завжди при добрих гаманах.
     - То вже коли як!

     - Ну, наш запорожець при грошах - за мiшок ракiв срiбняка кинув.
     - Та невже?
     - А вже!
     А Омелько все походжав межи продавцiв. Але не питав, не говорив нiчого.
Тiльки прислуховувався, придивлявся. Та все нага?чкою за спиною покачував.
     Зрештою, спинився перед молодицею, яка продавала полотно, мотки  пряжi,
клубки тонких ниток.
     - Здорова була, молодице чорноброва.
     - Здоров був, козаче, як не жарту?ш.
     - I як ти вгадала, що я нiколи не жартую? То ж скажи менi,  голубонько,
а чи вмi?ш ти швидко дiрки зашивати?
     - Таки жарту?ш, козаче.  На базарi не тi дiрки зашивають! I  я  тут, як
бачиш, не шию, а полотно, нитки продаю... Купуй - дорого не заправлю.
     - Та бачиш, голубонько, оно мiй джура подер сво? оксамитовi шаровари. А
ми зiбрались  у гостi...  Непоштиво iз  подертим колiном до знаменито? особи
йти...
     - То так би й сказав. Та вже ж зашию. Ну, давай джуро, сво? оксамити! -
Пробасила мiцна  чорнява молодиця, насуплюючи зрослi  брови  i  примiряючись
ниткою у  вушко голки. - Ну знiмай, знiмай  штани, джуро козацький, що кажу?
Зашию та й бiжи зi сво?м паном хоч на танцi.
     - Вiн не пан, вiн батько Омелько... А штани не знiму... Я стидаюсь...
     - Знiмай, знiмай. Як молодиця  каже, що треба  знiмати  штани, то треба
слухатись. Я вже на що сором'язливий, а як вже менi  скажуть, щоб знiмав, то
я не пручаюсь...
     Молодиця тiльки хмикнула i простягла руку по штани...
     Малий  розв'язав  очкур, спустив штани  i, прикрившись довгою Кринчиною
сорочкою, присiв навпочiпки.
     Молодиця  запрацювала голкою та  так вправно i швидко,  що не встигли i
озирнутись, а штани були готовi.
     - Вдягай, джуро!
     - Спасибi тобi, голубонько! - Омелько лiвою взяв ??  руку, ще з голкою,
i  притис згори  правою.  Коли зразу ж  зняв  сво? руки,  молодиця здивовано
вирячилась на сво? пальцi, що разом з голкою затискали блискучий пенязь.
     -  Нi, нi,  нi!  Козаче, козаче,  я  не вiзьму,  не вiзьму!  Ти  якийсь
архимник.  Я  й  не  почула, звiдкiля взялось  срiбло.  Та й хiба  за  помiч
платять?! Побiйся Бога i не ображай! Я з ласки взялась  за голку. - Молодиця
зачервонiлась вся, хитала головою i говорила швидко-швидко.
     - Голубонько! То  задаток. Я  лишень  хотiв подивитись,  а  чи швидко i
вправно  ти  ши?ш?..  На  вечiр малому  поший  штани  з  очкурнею i  сорочку
чумацьку. За полотно, нитки розрахуюсь увечерi.
     - Та тут вся плата!.. Вже. А де тебе шукати, козаче?
     - А й справдi, де мене  шукати?... -  Омелько  посунув шапку на брови i
почухав  потилицю. - Де мене шукати?.. Ну, малий, раки в нас ? на полуденок.
А на вечерю що: вареники з вишнями чи карасi в сметанi?
     - I вареники з вишнями.  -  вiдказав  малий, крекчучи, бо вовтузився iз
патичком очкура.
     - От  бачиш,  голубонько, шукай  мене там, де менi  зварять  вареники з
вишнями i карасiв запечуть.
     - А хто ж тобi, козаче, ?х зварить i спече? Я не знаю.
     - Як не зна?ш? То та добра хазяйка, яку ти порадиш.
  Тiльки щоб до вареникiв був мед тiльки липовий - Омелько вигрiб кiлька
дрiбних монеток i вклав у руку молодицi.
     - Отож слухай, козаче. Я отам живу за  мiстком, як звiдсiля  йти, третя
хата.  А карасiв зготу? моя  сусiдка  Настя,  а  вареники  зварить  моя кума
Христя. У не? хата пiд здоровенною грушею. Найбiльша  в селi груша. Христина
хата за три хати за мо?ю. Козаче, гуляй до вечора, а ввечерi не барися.
     - От спасибi тобi, голубонько!  Порятувала  мене.  Ну,  синку,  подякуй
чемненько тiтоньцi, та й пiшли, бо на нас давно чекають...
     Повертаючись до  коней, козак  купив макiтру  вишень. I козак,  i малий
ласували вишнями i стрiляли кiсточками, хто далi.
     А за ?хньою спиною вже гудiв базар:
     - У Тетяни на цiлий грiш накупив полотна i пряжi!
     -  I не кажiть такого! Вiн  дав ?й  п'ять  пулок. Сама бачила! Спочатку
одну. А потiм ще чотири з рукава висипав!..
     - I не з рукава, а просто iз руки! У нього рукава закасанi.
     - Архимник! Архимник якийсь!
     - I як Тетяна не бо?ться?!
     - А чого ?й боятись? У  не? всi дiтлахи чорнявенькi  йдуть, хоч який би
батько не був...
     Омелько i малий вийшли з торжища i попростували широкою пiщаною стежкою
через низьку оболонь  мiж двома змi?ними  звивами рiчки. Де- iнде срiблилися
купи верболозу, та два чи три темних кущi калини.
     Оболонь скiнчилась  i пiшло узвишшя, поволi  наростаючи. I от коли вони
вийшли на гребiнь узвишшя, лiворуч з  яру з'явились  верхи срiблястим  верб,
темно-зелених вiльх.
     А крiзь рiдке  гiлля  старезно? всихаючо?  верби  вони побачили високий
димар,  сiру очеретяну стрiху довго? хати.  Спочатку десь з-за  горбочку, що
навпроти  хати, долинали якiсь  приглушенi  крики. Далi тi крики посилились.
Когось, певно, били смертним бо?м, чи рiзали живцем. Бо той хтось репетував,
захлинався, затихав i знов, знов кричав не сво?м голосом. Тi крики переросли
в тонке виття, якесь мукання, розпачливi смертельнi зойки.
     -  Батьку! Менi страшно!  Там  якусь  тiтку  хтось  убива?! Батьку!  Ви
чу?те?..
     - Та чую, чую, синку.  - Вiдказав Омелько стрiляючи вишневою  кiсточкою
по метелику, що розкривав i закривав сво? яскравi крильця, сидячи на стрiлцi
кiнського щавлю.
     - Чую...  То  Михводiй козу лупить. Певно хтось  iз музик  замовив йому
шкiру на "козу".
     - Живу козу лупить?
     - А то!.. Музики кажуть, що тiльки iз живо? кози чи цапа злуплена шкiра
добра на дуду.
     - Батьку! Я туди не пiду.
     - То ти в мене страхополох?
     - Нi! Менi не страшно, а так,... ото...
     - Гидко?
     - Ага! Аж нудить...
     - Ну тодi погляди тут коней! Коли там все скiнчиться, я тобi  свисну. А
ти, як що - дми щосили! - Подав малому ту рурку, що давав ще коло млина.
     До козолупа  Михводiя  Омелько iшов  при  повнiм нарядi -  i  шабля,  i
сагайдак, i лук у налуччi, i пiстоль та чингал запхнутi за пояс.
     Омелько пiшов, а малий iз макiтрою вишень лишився при конях на пагорбi.
Конi  стояли  зовсiм спокiйно,  попустивши  голови, тiльки зрiдка струшували
гривами.
     За горбочком коза репетувала, як мордована людина, захлиналась у тяжких
смертельних зойках.
     Малий запхав жменьку вишень за щоку i зразу ж затулив вуха, щоб не чути
тих моторошних крикiв конаючо? тварини.
     Тому вiн i не  зчувся, як перед ним постала невисока, зовсiм молоденька
дiвчина. Сiроока, русоволоса, кругловида.
     Вона тицькала в повiтрi пальцем на малого, а потiм на Лиска. Губи в не?
якось незвично ворушились.
     Малий  вiдтулив вуха,  щоб почути, що  вона йому  говорить.  I  вiн  аж
затрусився  з переляку, коли почув, що вона, замiсть слiв, розпачливо мука?.
Нi, вона не дрочилась, не смiялась  iз малого. Вона розпачливо мукала  i  то
щосили.
     Та ще з-за горба долинало вже смертельне вищання домордовано? кози.
     Малий кинув напризволяще  макiтру iз  залишками вишень i, прихопивши за
поводи коней, погнав ?х широкою похилою  стежкою до яру туди, куди тiльки-но
спустився Омелько.  Дiвчина не вiдставала вiд нього,  забiгала вперед  i все
тицькала пальцем на сiдло, що було на Лисковi i на величезну,  як на малого,
сорочку iз закасаними рукавами. I все мукала  i мукала, а очi дивились якось
благально.  Вiд того  особливо  страшно ставало  малому.  Вiн  вiдчував,  що
ось-ось вiн розплачеться.
     Коли вiн iз  кiньми i з цi?ю навiженою дiвчиною спустився вниз у яр, то
над пагорбом невисоким з'явився Омелько.
     -  А, це ти,  синку? А  де макiтра? -  Козак дивився  тiльки на малого,
хоча, без сумнiву, вiн вмить охопив усе поглядом.
     -  Та там, на горi...  Я оце...  бо  вона... Вона  мука? i мука?... Так
страшно...
     - Не  бiйся, синку! Вона не  навiжена, вона просто нiма. Я ?? ранiше не
бачив, а тiльки чув про не?... Хороша дiвчина, тiльки нещасна.
     - А чого ж вона  так страшно мука??... - Скинувся, ще не вiдiйшовши вiд
переляку, малий.
     - Бо вона не чу?,  що  вона мука?... - I Омелько показав на мигах, чого
вона, мовляв, хоче?
     Тодi вона  показала собi над вустами  вуса, потiм щаблю при боцi, потiм
на сiдло на  Лисковi. А тодi взялася  пальцями за рукав сорочки на малому. I
широко розвела руками, наче показуючи: "нема".
     Омелько  закивав  головою,  що вiн зрозумiв. I тодi почав показувати на
мигах  та й усi?ю поставою, бiй  з татарами, смерть того,  хто сидiв у цьому
високому  сiдлi на  Лисковi. Нiма сiрими очима просто впивала кожен Омелькiв
рух. Зрештою, все зрозумiла, второпала, що  Кринка  в землi. I вона пiдiйшла
тихо до Лиска, обняла за шию i притулилась щокою до ганаша. I завила раптом,
замукала щосили. Кiнь шарпонувся вiд не?, i вона впала у порох навколiшки, i
била в розпачi кулаками по землi i ревiла наче якась невiдома тварина.
     Малий притулився до "батька" Омелька i заплакав.
     - Та не бiйся. Вона нiма та й усе.
     - Менi ?? жалко. Вона така гарна, а реве, як скотина якась...
     - Така ?? нещасна доля, синку. I ми нiчим ?й не поможемо...
     Тут козолуп Михводiй пiдiйшов, гупаючи важенними  чоботами.  Пiдiйшов i
пiднiсся над Омельком щонайменше на пiвтори голови. Сiре волосся коротке,  i
сiра борода коротка, а вуса рудi i дуже довгi.
     Плоскiннi сiрi  шаровари  спадали,  наче  спiдниця, до голiвок чобiт. А
спереду  розхристанi волохатi груди i брудну плоскiнну сорочку прикривав, як
у  коваля,  шкiряний фартух. Фартух був густо залитий  кров'ю, аж  напливами
лискучими.  В однiй здоровеннiй,  мов ведмежа лапа, руцi  тримав  рожеву, зi
смужками свiжо? кровi козячу шкуру i здоровенного  гострого  колiя. У другiй
руцi нiс цебро з кривавими тельбухами.
     - Бач, як бiдолашна побива?ться за Кринкою. Вiн якось заскочив до мене.
А  вона прийшла  до мене по  свiжатину. Кринка такий  жалiсливий - як i твiй
малий оце - думав, думав, чим би ?? потiшити. Нiчого в нього не було, то вiн
?й кулю мушкетну подав. Та ще показав, що купить  ?й намисто з дукачем. Бач,
вона  тепер  побива?ться. Бо  хто ж ?й,  убогiй, намисто, та ще  з  дукачем,
подару?? Хiба що Святий Миколай...
     Тут  з-за  Михводiя  з'явився  чоловiчок,  що  згорбився пiд  мiшком  з
грубезно? дерги.
     - Бувай  здоров,  Михводiю!  Тiльки  ж  ти поспiши, дорогенький  мiй. -
Чистим високим голосом  проговорив сивенький чоловiчок. -  На  Спаса в Бiлiй
ярмарок. З усi?? Росi люди  позбираються. Старий мiх не той, ну не той, та й
усе... Як ти менi на вичиниш шкуру,  я без  хлiба на зиму лишусь... Ти чу?ш,
Михводiю?
     - Я не  Кринка, царство йому Небесне, мене не розжалобиш. Я сказав,  що
все тобi буде, як домовились. От i приходь тодi, коли домовились! Все буде!
     - Та я може ще сьогоднi повернусь. Парубки може танцi замовлять.
     - Та якi там танцi, Панько?! Молотити треба.
     - А хто каже? Молотити треба, та згадай, як ми були парубками! Забув?..
     Музика, згинаючись пiд невеликим лантухом, почимчикував на пагорб.
     Нiма сидiла на стежцi в поросi.
     Михводiй  погупав  до  сво??  хати,  до  кам'яного вогнища,  складеного
навпроти дверей.
     Малий, попустивши руки, зачудовано i сумно споглядав нiму дiвчину.
     Омелько торкнув його за плече.
     - От тепер ми  зна?мо, кому Кринка приготував намисто  з дукачем.  Тобi
вiд нього в спадщину дiстався Лиско. I його сорочка на тобi. Значить, тобi й
намисто  ?й  дарувати!  I Омелько  протяг  малому корали з  дукачем.  Щосили
затискаючи  в кулацi  вузол шворки, на  яку були насиленi  корали  i  дукач,
хлопчик схилився до нiмо? i поторсав ?? за плече.
     Нiма   пiдняла   заплакане,   забруднене   курявою  обличчя.   Дивилась
каламутними очима на хлопчика i гiрко кривила заслиненi губи.
     - На вiзьми! Це тобi Кринка купив.  Вiн тобi пообiцяв i купив. - Щосили
кричав малий i протягував ?й намисто.
     - Синку,  та не репетуй ти, а то  на торжищi  почують.  Вона глуха, все
одно нiчого не почу?. Ти ?й покажи, що намисто було в Степанових торбах.
     Так малий i зробив: показав пальцем на перекиднi  торби на Лисковi i на
цi корали з  дукачем.  Вони ?й  вiд того,  мертвого  ( малий притис руки  до
грудей i заплющив очi ) козака ( показав вуса i оселедець ).
     Нiма замотала головою: "Нi,  нi, це не мертвого козака. " Це його (вона
показала на Омелька.
     Омелько тодi зняв торби з Лиска, виклав на спориш згорток iз окулярами,
книгою та iншими дрiбничками. Покликав Михводiя.
     - Михводiю, ти краще  мене  поясниш ?й, що це Степан дарунки для друзiв
приготував, i серед них були оцi корали.
     Михводiй сполоснув розмазану  по руках золу у рiзанцi, витер благеньким
рушником i пiдiйшов  до викладених речей. Подивився, подивився та й почав на
мигах втовкмачувати  нiмiй, що це ?й корали з  дукачем.  Наказав ?й встати i
вмити обличчя.
     Встала  i, схлипуючи та  стогнучи нiби,  пiшла до джерельця. Вмилась  i
повернулась до хати.
     I взяла намисто iз зцiплених пальцiв хлопчика i, не розв'язуючи шворку,
через голову надягла. Вперлась пiдборiддям у груди, скосила очi i намагалась
роздивитись дукач зблизька. Отак, скосивши очi на дукач, почала посмiхатись.
Все ширше  i ширше розтягувала вуста в посмiшцi. А тодi враз закрила обличчя
руками i затрусилася в нестримному риданнi.
     Малий пiдступив до не?  i почав  гладити по руках, якими вона  затулила
лице.
     Михводiй простяг свою грубезну  лапу, щоб забрати малого вiд нiмо?. Але
Омелько похитав головою: "Не чiпай. Нехай так буде. "
     I козак, i козолуп пiшли до вогнища iз вмурованим  здоровенним клепаним
казаном. Пiд казаном вже потрiскував хмиз, i стрибали прозорi язички жовтого
полум'я. А з казана крiзь криваву воду вирячилось кругле козине око.
     Михводiй злив на руки козаковi. I винiс старого, запраного, але чистого
i пахнучого м'ятою, рушника.
     Пiсля того вони сiли  в  затiнку пiддашка,  поставивши догори дном нову
дiжку. I Омелько на дно обома руками насип купу ракiв.
     - Ех, якби ще пива до них. Або хоча б келишок  оковито?!  -  Зi щирим i
глибоким  жалем проказав  козолуп, роздираючи ракову  шийку сво?ми кiстяними
товстенними нiгтями.
     -  Як  скажеш. - виголосив Омелько  i, нiби iз  само?  призьби, видобув
коричневу полив'яну баклагу, затулену лiщиновим чiпом.
     - Ой  Баламуте, Баламуте, та  хто  ж  тебе заступить, як тебе не стане?
Тьху, тьху, тьху! - Сплюнув через плече Омелько. - Таке  скажеш! За мною вiд
самого ярмарку  слiд  гонять. I який уже день...  А  ти таке  патяка?ш...  А
замiна буде. Чи не бачиш?
     - Ой Омельку, Омельку, то тобi хочеться, щоб вiн тобi спадкував. А воно
ж таке чутливе та тендiтне, як дiвчинка.
     - Ее-е, не кажи, Михводiю, дубочок менi в учнi не пот-рi-бен. Моя нужда
там, де гнучкiсть,  чутливiсть i кмiтливiсть потрiбнi!.. От я тобi розповiм,
як я його знайшов... Але спочатку неси срiбнi чарочки та пом'янемо Степана i
всiх хлопцiв.
     -  Срiбних  нема?  вже...  Програв  у  карти  гультяям  на  ярмарку  на
Михайла...
     -  Диви,  як давно  ми  з  тобою  не  бачились.  Тодi тягни  глинянi та
пом'янемо!
     Пили оковиту з малесеньких  глиняних чарочок.  По третьому разу Омелько
перевернув чарочку i тiльки раками ласував.
     Тут три червонi курки  i зозулястий пiвень з'явились  з-за  хати. Потiм
два  смугастих  коти i худий, як  смерть,  високоногий, старий хорт. Вже вся
морда була сива.
     - Диви! - Здивувався Омелько. - Дудко ще живий? I ще зайцiв бере?
     - Вже йому годi... Але  курям вiд лисицi захист.  Бояться. Щось ма?ш на
думцi, Баламуте?
     - А коли я не мав на думцi?
     - Тобi хтось у пару потрiбен?
     - Твiй небiж де?
     - Та все пив та гуляв... Та за?дався зi шляхтою... А тепер у Грушках на
торжищi стирчить.
     - Добре, за?ду  в Грушки, подивлюсь... А зараз пошукай у себе в коморi,
чи нема там якихось татарських лахiв i чогось на ноги?
     - На коли воно тобi треба?
     - Зараз.
     - Завжди ти поспiша?ш! - Михводiй перехилив чарчину, хукнув i заходився
смоктати клешню.
     - Я кажу: зараз.
     - Спиною чу?ш?
     - Авжеж.
     - Тодi нема мови - Михводiй вихилив ще чарчину, важко встав iз призьби.
 - Чортовi ноги! Не слухаються. Якби не вони, i сьогоднi б у Великiм
Лузi гуляв би... Багато ?х?
     - Як всi оклигали - семеро. Якщо не оклигали всi - п'ятеро.
     - Ну, це не багато. Я з тобою стану - впора?мо.
     - Хiба я  що кажу? Але  село велике - багато свiдкiв.  Тодi тобi кидати
хату i  все начиння чинбарське i всi лахи. Як потiм хлопцям з Лугу без тво??
допомоги?
     -  Твоя правда!..  Добра  б йому не  було!  А так кортить, Омелечку, та
висмикнути шабельку та розпанахати зайду до самого сiдла.
     - Ага, менi теж кортить, бо до?ли вони вже менi  до нутра... Та як лахи
знайдеш, запхай у мiшок, щоб i малий i нiма не бачили...
     - Обережний ти, сучий сину, Баламуте!
  Тiльки за Михводi?м рипнули дверi, Омелько покликав малого.
     - Тут у нас буде бесiда в хатi  з  Михводi?м. Сiдайте з нiмою отамо пiд
вербою i  дивiться, щоб бува хто не пiдiйшов непомiтно. Ракiв ?жте,  скiльки
душа забажа?... Та на коней, на коней поглядай!
     I Омелько одним махом  скинув iз дна дiжки раковi шкаралупи i насипав з
мiшка таку купу, що верхнi не втримались i впали на спориш.
     Малий  взяв за руку нiму, яка перестала плакати, i привiв до хати. Вона
набрала повну пелену ракiв, а малий  цiлий  оберемок, i вони вдвох пiшли пiд
вербу. I там колупались з тими раками, кололи собi i дряпали пальцi та губи,
але вже розкошували вiд душi!
     Омелько тим часом  занiс перекиднi  торби  в  хату  до  Михводiя. Почав
розкладати на  столi й лавi речi. Тут  iз комори через сiнешнi  дверi зайшов
козолуп iз пухлим, але легким, мiшком.
     - Оце тобi, Михводiю,  свинець i порох для твого самопалу. Ось тобi три
лiктi? ноту. У винi  витриманий, у ямчугу виварений. Хороший, нiмецький. Ось
тобi порох i свинець. Вiн купив для братства, тому я тобi видiляю твою долю.
     - Бiдний наш Кринка, царство  йому Небесне! Яка добра була душа: завжди
про всiх  все  пам'ятав... Та добре,  ось тобi  мiшок. Там чуваки черкеськi,
ковпак сiрий повстяний  турецький,  шаровари з  китайки  i  пояс вовняний  -
турецький. Може, тобi що з оружжя ?хнього ще треба?
     - Не  треба.  Краще допоможи менi хоч п'ять  свижок зробити. Ти колись,
кажуть, був майстер свижки заправляти...
     - Ну й Баламут! I все вiн зна?. От за це тебе, пане-брате, люблю.
     - Михводiю!  Не до балачок -  напругу чую! Тягни очерет, смолу. Ямчуг у
тебе ?? А сiрка?
     Поки Михводiй важко гупав  до комори  та  назад, Омелько все прибрав зi
столу i розклав стрiли, моток? ноту, порошницю, нитки i бритву.
     Михводiй  принiс  козубки   з  речовинами  i  пучок  товстих  блискучих
очеретин. Висипав на стiл з капшучка наконечники.
     Михводiй ладнав з очеретин, напханих смолою i ямчугом, стрiли.
     Омелько розрiзав очеретини  на шматки в  одне колiнце. У тi колiнця вiн
натовкував потроху  пороху,  ямчугу,  смоли  i  бiльше  сiрки,  а  найбiльше
плаунового  пилку  з  натруски.  Затикав  кожний  шмат  очеретини  шматочком
мушкетного?  ноту.  I  кожну  очеретинку  гарливо прив'язував до  татарсько?
стрiли.
     - Омельку! Щось воно, бачу, нове робиш? Га? Часом не той "поджар", яким
московський  цар  полоненик  попалив?  Чи не грiх нам, козакам,  таку гидоту
вживати?
     - Не  мертвися, Михводiю! Цi стрiли димовi. Дим ?дучий - кашлятимуть, i
чхатимуть i  соплi  пускатимуть. А в  царськiм  "поджар" найбiльше ямчуга та
земляно?   смоли.   Московськi  стрiльцi   казали:  ту  земляну  смолу  з-за
Хвалинського  моря  привозять вiрменськi купцi. Там, кажуть, з каменiв з-пiд
землi витiка?  ота  вогненна смола, i дух виходить  пекельний. Вiд iскри той
дух вибуха? вогнем i смердить сильно пеклом...
     -  Чого  тiльки  не  бува?  на  бiлому  свiтi.  Аж  страшно,  як  добре
подумати...
     - А ти, Михводiю, не думай.  От ми й спорядились вогненними стрiлами...
Тепер менi ще двi речi потрiбнi: тво? мастило, яким ти волос виводиш...
     - На живе тiло чи на зiдрану шкiру?
     - На живе тiло...
     -  Дам тобi,  тiльки, як будеш користуватись,  додаси чверть  борошна i
трошки  теплого  меду...  Намажеш  i  чекай,  поки  добре  засохне.  А  тодi
обережненько  вiдколупуй - волос ста? трухлим при коренi i легко знiма?ться.
Зрозумiв?.. А що тобi друге?
     - Фарба чорна для волосся в тебе ??
     - На живий волос чи на хутро?
     - На живий волос довжиною на вершкiв п'ять.
     - Як  оце  мо? вуса,  тобто?  Перед фарбуванням  помити гарячою водою з
попелом.  Порошок  розведеш гарячою водою  i тi?ю  кашею ретельно  перемажеш
увесь волос i щiльно завернеш чистою ганчiркою.
     Михводiй  пошкрябав важкими  чоботами  по давно  не мазанiй  долiвцi до
печi. Подлубався у запiчку i витягнув два козуби.  З одного  взяв малесеньку
полив'яну зелену махотку, затулену товстенним сосновим чiпом.
     - Оце тобi мастило  волос зводити. Та дивись, не  перетримай, бо сильно
шкiру може роз'?сти!
     З  другого козуба Михводiй  вiдсипав  у капшук може з пiвфунта чорного,
крупчастого, нiби гарматний порох, порошку.
     - Оце тобi даю з запасом! Бережи, бо справдi хороша сумiш вийшла.
     - Я  знав, що тiльки ти мене  поряту?ш! Шкода менi тебе полишати, так i
не  побалакавши про всi справи та не вiдслужити  по убi?нним.  Я  тобi лишаю
грошi: замов молитву... А тобi грошей лишити? Кажи, що треба?
     -  Борошна  лиши. Я б i сам  пiшов у замолотники,  так  ти ж сам бачиш:
ноги, добра б ?м не було!
     -  Слухай,  з  тими  ногами!  Я  б  тобi  гнiдого лишив  -  куди схочеш
помандру?ш. Тiльки раптом смердючi пси i сюди припруться.
     - Не  бiйся. Як лишиш, то ще сьогоднi до третiх пiвнiв гнiдий матиме на
чолi  хо-ро-шу-ю  бiлую  проточину.  I  найкмiтливiший   циган-баришник   не
вiдрiзнить вiд природного  волосу... А вуздечку  й  сiдло забери - це докази
?хнi... Тiльки як же я на того гнiдого вилазитиму?..
     - Михводiю! Та  тю на  тебе!  Зроби як наставника.  Заводь його туди. А
тодi два окоренки пiдстав собi - i ти на коневi.
     - Та вилiзти  я отак, як ти  кажеш, я вилiзу!  А як  у гостях  злiзти й
вилiзти? Не годен вже я сам!..
     -  Друзi не погордують - пiдсоблять, пiдсадять.  А  до  непевних - чого
тобi ?здити?!
     Вони пiднялися з-за столу.
     -  Про всяк випадок, Михводiю, випроща?мося. Може, оце ще сьогоднi пiду
далi. Ну, бувай здоров, пане-брате!
     Вони  обнялися i  тричi  мовчки поцiлувались.  Коли вийшли  з  хати, то
побачили, що нiма пiдклада? полiняку пiд казан. А в казанi шуму? сiра м'ясна
пiна, клубочиться  пара,  i  по  всьому  подвiр'ю  розлива?ться  гострий дух
козиного м'яса.
     Омелько уважно, прискiпливо i неквапно  перевiрив збрую, промацав кожен
ремiнець i пряжку пiдпруги та сiдла, перевантажив перекиднi торби, лантух iз
дертю. Розсiдлав i розгнуздав гнiдого.
     - Ну, синку, скачи на Лиска! Гоп! - Омелько пiдкинув малого в сiдло.
     I  сам  з одного легкого  поштовху злетiв на Буланка. Ледь торкнув його
п'ятами i Буланко зразу ж пiшов короткою риссю  угору по ярку. Лиско з малим
у сiдлi - за ним.
     Нiма пiдвелася вiд вогню, витерла очi, що застилав ?х дим, i обернулась
на вербу, пiд якою тiльки-но  стояли конi. А вони вже трюхали риссю вгору по
ярку.
     Малий  обернувся i помахав нiмiй дiвчинi. I вона помахала малому, потiм
заглянула у шумуючий казан, тодi подивилась на Михводiя.
     Михводiй, прихопивши лабетою за чубок гнiдого, заводив його до  стайнi,
що була продовженням  i  хати, i  комори. Михводiй вiдчув ?? погляд,  спинив
гнiдого i показав нiмiй дiвчинi, щоб вона йшла в село.
     Нiма показала: "Хто ж за вогнем доглядатиме? ". А Михводiй: "Бери мiшок
iз рештками ракiв i йди в село. Iди додому. "
     Нiма постояла,  постояла,  подивилась на  шумуюче вариво  у казанi,  на
чорний  отвiр дверей  стайнi,  куди  зайшов Михводiй, на  вершникiв,  що вже
зникали за схилом яру. Топнула ногою,  вхопила мiшок з недо?деними  раками i
побiгла вгору ярком. За вершниками.
     А  бiгла  вона швидко, легко,  зовсiм  не  так,  як  бiгають  дiвчатка,
розкидаючи нарiзно ноги.
     Коли вона вибiгла нагору з ярка, то вершники були вже далеко вiд не?.
     Сонце сiдало,  i конi коливались темними абрисами в  золотiм розпеченiм
повiтрi останнiх липневих днiв.
     Обличчя  нiмо?  скривилось  у сумну якусь посмiшку,  вона щось  болiсно
замукала. Але бiгу не спинила, хоча це ?? i не наблизило до вершникiв.
     Козак направляв коней не прямо в село -  вони просувались  попiд лiсом,
якраз на серединi пiдйому з рiчково? долини.
     Малий зосередився  i вчепився з  усiх сил у кульбаку, прихопив, як мiг,
боки коня ногами.  Вiн боявся впасти, та ще бiльше боявся виявити свiй страх
i напругу перед "батьком" Омельком.
     Нараз батько Омелько спинив Буланка. Спинився i Лиско.
     - Чого ви, батьку?
     - Все  ми з  тобою бiжимо та бiжимо!  Дай хоч на мить перепочину та очi
порадую  - селом помилуюсь! Бач, як на тацi,  все село перед  нами лежить? А
хатиночки якi  чепурнi  бiлесенькi.  А  садочки вишневi  зеленi,  як  темний
смарагд. Он i полукiпки золотi, i стерня така ж наче. А рiчка? Ну тобi скло,
кришталь  чистий!..  А он,  бачиш, яке торжище  -  вози, намети, конi, воли,
людське юрмище. Тiльки  штандарту  посерединi  не  вистача?,  та  щоб  сурма
сурмила - i був би справжнiй вiйськовий табiр!..
     Вони  спинились  на сугорбi, i  знизу до них долинали вiд села  людськi
голоси, дитячий лемент, iржання коней, мукання худоби,  гавкiт, кудкудакання
та поодинокi крики гусей.
     Малий  таки задивився  на  село, а батько Омелько вже нишпорив очима по
околицях села, по узлiссю, по навколишнiх горбах.
     Скрiзь  було,  як у всякому  селi на заходi сонця. Iз  дiбров та  левад
повертались череди  худоби i турми овечок, з  полiв з-за гаю тяглися вози зi
снопами, iшли люди з поля.
     Тiльки  в  одному мiсцi,  на  сходi,  на  добре  освiтленому  вечiрнiми
червоно-золотими променями тлi смарагдово-синього  сосняку з'явились  чотири
вершники. Але знаходились вони так  далеко,  що якби не рухались, то Омелько
мiг би подумати, що то якiсь золотавi цятки  кущiв,  чи ще чогось. Але  вони
рухались, i рух виявляв у них вершникiв.
     Вони  рухались навпроти Омелька  i  виходили на прямiсiньку  дорогу  на
торжище.
     -  Дивись,  синку,  оно  просто перед нами  отамо мiсточок. Вiд  мiстка
праворуч - здоровенне темне дерево. Бачиш?
     - Бачу.
     - Ото там нам зготували карасiв у сметанi, ти зна?ш.
     - I вареникiв з вишнями.
     - Отож, ми не по?демо туди навпростець. А чому?
     - А чому?
     -  А  тому,  що  коли  ?деш  навпростець,  то  тебе  зразу  побачать  i
зрозумiють,  куди  ти ?деш. Як же манiвцями, то можеш  побачити  часом  щось
цiкаве i корисне. Та ще й застерегтись...
     Тут вони почули далеке мукання нiмо?.
     Озирнулися  - вона поспiшала до них глинистим схилом, де не було нiяко?
дороги.
     - Зачека?мо нiму?
     -  Нi! Ти ?й подарував намисто з дукачем. Я ?? раками пригостив.  Тепер
нам треба  робити сво?. Та й не личить  козакам багато з бабством  возитись.
Тепер тримайся. Пускаю Буланка чвалом.
     Омелько не голосно, але пронизливо  свиснув, i кiнь  з мiсця  влупив по
гарячiй дзвiнкiй стежцi. Лиско за ним.
     Повз них пролетiли тернини, обсипанi рясною сивою  ягодою, кущi шипшини
iз  червонiючими кораловими  ягодами, ще не звезенi з поля золотi полукiпки,
срiбнi заростi верби над вузеньким руча?м.
     I ось вони вже у блакитнiм затiнку самого ложа рiчки.  Тут все блакить:
i  пiсок,  i  зелень,  i  темнi  вiльхи  i вицвiла блакить  неба у  вiдбиттi
склистого рiчкового плеса.
     З розгону пустили коней на правий пiвденний берег. Коням на цьому бродi
було лише по  черево.  Але  праворуч i  лiворуч видно було,  що вода  чорна,
глибока.
     Як  витяглись конi  з рiчкового урвища на курну дорогу, Омелько  пустив
Буланка укороченою риссю.
     Знов послабився всiм тiлом, попустив руки з вуздечкою та нага?м.
     Малий спробував теж так вмоститись у сiдлi, щоб у нього метелялись руки
й ноги, щоб був вiн розслаблений, як i його "батько" Омелько.
     Вони зiгнали з дороги курей, що купались  в  курявi. Якийсь рудий псюга
зi жмаками недолиняло? шерстi на ребрах кинувся з гавкотом на вершникiв.
     Та  Омелько  якось  особливо  цмокнув   на  собаку,  i  той,   винувато
заметелявши хвостом,  вiдбiг до тину. Ця широка дорога йшла,  звиваючись, до
мiстка.
     I коли Омелько побачив за хатами височенну грушу, вiн завернув праворуч
на глинисту вулицю. Тут копита вдарили по землi, як по барабану.
     Перед похиленим  тином, за  яким буйно цвiли височеннi мальви,  Омелько
спинив Буланка. Лиско теж спинився.
     I зразу, ж з-за тину, за яким буйно  пiдносилось всяке зiлля, з'явилось
не менше  десяти дитячих  голiв: однi  старшi, другi меншi, третi  ще меншi.
Деяких  замурзаних облич  не було видно - тiльки  рученята, що  чiплялись за
верх тину, та блиск очей крiзь розшарпане плетиво лозин.
     Вискочила за ворота чорнява продавщиця полотна.
     - Заходьте, заходьте, дорогi гостi! Все вже  готове!  Пiдхопила за узду
Буланка i завела у двiр.
     За нею найбiльша дiвчинка, рокiв тринадцяти, вже iз заплiтками в чорних
косах, взяла за узду Лиска i повела у двiр.
     Омелько  торкнув  Буланка,  i  кiнь став  на  колiна.  Дiтлахи, що щось
щебетали, хихикали,  шепотiли, враз завмерли, витрiщили  очi  на  Буланка  i
роззявили рота.
     Потiм всi, як за командою, обернулися до Лиска i його малого вершника.
     Хлопчик, як i в обiд на торжищi, з'?хав по гривi Лиска на землю, тiльки
цього разу не впав i колiна не подер...
     Чорнява молодиця камешилась бiля козака i хлопчика. Показувала i так, i
так  сорочечку  та  штанцi. Пошитi гарливо,  а не будь-як, аж три  рази  шви
пройденi.
     -  Я,  козаче,  тво?му малому любисток з чередою  в ?ндолi запарила. От
змию йому  голову - тодi вже нехай вдяга? обнову... Ти, козаче, йди, там уже
все зготували, i  карасiв Настя  понесла. Як попораю твого джуру, зразу ми з
ним прийдемо... Може i тобi б було голову змити?..
     -  Менi  треба поголитись  i голову  пiдголити.  Щоб завтра на заутреню
службу пiти... Ти, синку, слухай тiтку Тетяну. Нехай вона тобi голову зми?.
     - А як же ви без мене? Хто бiля коней буде?
     - Не скигли.  Коней  я тут лишаю. Ось тобi твоя  велетенська "дагга". -
Омелько подав старi заяложенi пiхви вiд чинбарсько? швайки, з яких на нiготь
визирала блискуча рукоять. - Скiльки там голову змити, витерти? Раз, два - i
все! Iди.
     Тiльки  молодиця i хлопчик  ступили на  порiг, як з городу на  подвiр'я
вискочила чепурна молодиця в юпцi та квiтчастому очiпку.
     - О! -  Зрадiла  вона.  - Вже тут? Добрий  вечiр, пане козаче! Аж  менi
легше стало. А то оце прийшло  дво? козакiв! Кажуть, що вони  тво? сусiди на
?зах... Тiльки говiрка в  них  трохи не така i такi нахаби: сiли за стiл пiд
грушею й кажуть, що чекатимуть тебе, поки ти не прийдеш.
     - Якi з себе?
     -  Один  такий  у бiлiй  свитi,  дебелий,  на наших  схожий.  А  другий
худорлявий, чорнявий такий сологуб...
     - Далi не треба. Синку,  Тетяно, коней швидко в клуню! Швидше! Та йдiть
мийте  голову. I поки не покличуть,  не потикайся з хати!  - Сказав  Омелько
таким жорстоким голосом, що аж молодицi застигли.
     - Ой, що буде? - Зразу заломила руки чепурна молодиця.
     - Та  тихо.  Це  не козаки, а панськi гайдуки.  Хочуть вiд мене  малого
вкрасти.  I мене вiддати на тортури  панам-католикам.  Я  пiду, нiби  сильно
впився.  А  ти,  молодице,  швиденько  бiжи,  та, якщо  ? чим, пiдпо?ть  цих
"козакiв".  Та дивiться, щоб там дiтей  не було. Так Христi  i скажи. А як я
прийду - зразу в хату йдiть подалi вiд грiха.
     Чепурна  метнулась до Христi,  а Омелько  вже вiшав лук  iз налуччям до
сiдла на Буланковi, видобував  баклагу з торби  i нiби дудлив з не? оковиту,
аж пирскаючи на  всi боки.  Господиня i малий притьмом завели коней у клуню.
Та  ще й дверi клунi приставили горстками  коноплi,  нiби туди  нiхто  й  не
заходив.
     Тетяна насварила дiтлахiв, щоб  бiгли в хату. Всi вмить  щезли  у хатi,
ледь не збивши з нiг малого, що спинився, споглядаючи "п'яного" батька.
     Виписуючи кренделi та щосили при тому притупуючи,  Омелько вивалився на
вулицю i загорлав:
     Ой чого козак п'?? Ой того козак п'?
     Що в козака гаман ?. А в гаманi срiбло ?.
     I тупотiв, i пританцьовував, збиваючи золотаву куряву.
     Тут iз теплих сутiнок на нього вискочив дудар Панько.
     -  О, козаче!  Я тебе шукав, шукав!  Так  тебе  хлопцi  хотiли  бачити.
Кажуть: "Знайди нам його. Ми так його хочемо бачити. " Дали менi цiлий грiш,
щоб тiльки тебе з найшов. Якби не я, вони б тебе до завтра шукали, у кого ти
гостюватимеш... ?х ще  дво? i до Михводiя пiшло. Та  щось ?х нема. Я  ?м теж
показав, як до нього пройти...
     - Ну молодець, дударику!  Послужливий  ти,  Панько, ну, не  гiрше юдея.
Грам менi, грай. Сьогоднi я гуляю.
     -  Та я б з радiстю, дорогенький. Та менi парубки танцi замовили. Вже й
могорич запили! Менi вже треба не  йти, а бiгти на куток! Там уся парубоцька
громада зiбралась... Я тiльки прибiг подивитись, чи ти вже з'явився?..
     - Вже з'явився, з'явився. Погра?ш менi, а тодi бiжи собi  до шмаркачiв,
послужливий дурню!
     Панько на  "дурня"  спинився, але  Омелько прихопив його за  лiве плече
лише двома пальцями.
     - Грай! Грай менi, грай!
     I Панько з переляку, вiд болю притис мiх i забiгав пальцями по карабках
i щосили задув у сисак.
     Омелько  якось дивно танцював,  обертаючись  на  однiй нозi,  та щосили
тупаючи другою. Потiм пiшов навприсядки та не втримався i гепнувся у пилюку.
Та  зразу  ж  скочив  i  затупотiв так, наче  хотiв знищити  славний  витвiр
галицьких шевцiв. Та все прикладався до полив'яно? баклаги.
     Ворота на Христине  подвiр'я були завбачливо розкритi, i Омелько просто
вкотився на подвiр'я.
     I  нараз  став,  хитаючись  та вихиляючись на всi боки.  Пiднiс до вуст
баклагу, ковтнув, закашлявся. I тихим голосом спитав.
     - А де ж карасi?
     Тут  вискочили двi  молодицi:  Настя в  очiпку,  а господиня  Христя  у
намiтцi, пiдхопили Омелька пiд руки i повели пiд грушу до столу.
     На  столi  глиняний  лiхтар  кидав тепле  свiтло на здоровенну  глиняну
пательню, закриту чорною гостроверхою кришкою.
     Омелько, притискаючи  велику баклагу до грудей  лiвицею, правицею  зняв
кришку, потяг щосили рибний. дух, закотив очi.
     А тодi  враз,  наче  протверезiв,  i нiби  тiльки  зараз  побачив  двох
чоловiкiв за столом, зрадiв.
     - Диви. Старi знайомi! Наче бачились  на Iнгульцi! Га? Чи не там?.. Та,
зрештою, не те головне. П'?мо по-першiй. Ну, будьмо!
     Омелько  ледь  не  розтрощив чарки  "гостей",  що  все ближче  й ближче
посувались  по  лавi  до  нього. Вiн виглядав п'яним,  як чiп. Нахилився над
столом, притискаючи лiвицею до плеча баклагу, а правою хапав спинки карасiв,
запихався ними.
     А дудар Панько грав.
     Поки  "гостi" встигли  об'?сти  половину  здоровенного  карася, Омелько
одною рукою вже розправився з третiм карасем.
     Зрештою, чорнявий з перевиненою головою, спитав схриплим вiд хвилювання
голосом.
     - Ну як базарювалось?
     - Та все спродав! Аж двi копи в мене!.. Одну, хлопцi, проп'?мо!.. А ти,
Панько, грай, грай.
     -   Оце  так   побазарював!   -   Iз   удаваним  захопленням  прохрипiв
чорнявенький. - Де ти пiстоль такий купив? Дай подивитись!...
     Чорнявенький простяг руку i висмикнув пiстоля з-за пояса в Омелька.
     Омелько наче  й  не  побачив  цього,  продовжував обсмоктувати  хребець
карася.
     Дудар Панько замовк, стояв, вiддихувався.
     - Дайте йому чарку, бо вже вiн  здох! - Наче знов протверезiвши, твердо
сказав Омелько, але зразу ж схилив голову просто на пательню.
     Тодi Чорнявий налив Паньковi чарку.
     А коли  вiн наливав, здоровило в бiлiй свитi витяг в Омелька з-за пояса
турецький чингал.
     Тут Панько знов заграв,
     I це наче оживило  Омелька. Вiн поколупався десь у поясi i припечатав з
розмаху важкий гаманець на дошки столу.
     -  Хлопцi!  Ось гаманець  -  несiть оковиту! Пиймо,  браття, меди-пиво,
червоне вино. Гуляй, душа, без кунтуша...
     Омелько змахнув рукою i знов ударив  гаманцем по  дошках. Зав'язка  грi
ела-i-срiбняки з дзвоном i блиском покотились по столу, посипались на землю.
     Обидва гостя  кинулись  збирати  монети  зi столу.  Кожний однi?ю рукою
збирав монети,  а другою тримав  Омелькову зброю. Та монет бiльше висипалось
на  землю. Тодi  вони  схилились над землею,  у гарячцi  поклавши  пiстоль i
чингал на стiл. Омелько тихо поставив баклагу.
     Щосили  вхопившись руками  за  стiл,  вдарив  носаком чобота  у  вилицю
здорованя.
     Блискавично  зiгнув  ногу,  аж колiно  дiстало  до  грудей, i з розгону
вжучив мiж лопаток чорнявого.
     Панько вiд несподiванки i жаху подавився слиною i замовчав.
     -  Грай,  послужливий дурню! Грай!  Бо  i  тебе покладу  до купи!  Грай
"горлицю"! Грай!
     Панько з  переляку  тепер задудiв, заграв голосно i  навiть швидше, нiж
треба.
     Омелько застромив  зброю  за пояс. Взяв глиняний  лiхтар i посвiтив  на
скоцюрблених. Вороги не ворушились,  навiть  не стогнали. Але Омелька  це не
заспоко?ло.  Тепер  вiн став на весь  зрiст  i  з усього  розмаху додав обом
носаком чобота по-пiд ребра.
     - А тепер, сивий дурню, iди грай сво?м  очкурам. Сивий вже, а де козак,
а де гнида панська, впiзнати не можеш, Iди, не муляй  менi очi! Та мовчи, бо
з-пiд землi  дiстану. I карабки  позабиваю тобi в  гузно.  Будеш добре  тодi
дудiти...
     -  Та  пане  Омелечку,  та рiдненький.  Та я  ж  хотiв козацтву  нашому
славному прислужитись. Ви ж такi геро?!..
     - Та йди вже, базiка!
     Омелько поставив лiхтар на лаву. Обережно зняв iз непритомних ременi  з
шаблями.  Обшукав пояси  i за  пазухою:  чи нема  якогось рiзака.  I  чоботи
промацав: а, може, де нiж захалявний прита?но?
     - Христино,  Настю! А  де вареники? У сiнешнiх  дверях дзвiнко брязнула
засувка, i на порiг стала Настя.
     - Вони пiшли? Де вони?
     - Оно вiдпочивають.
     - Господи, ти ?х повбивав? Ой що ж тепер буде?
     -  Та не репетуй!  Прочуняють  i пiдуть... Спасибi  тобi,  Настуню,  за
карасикiв!..
     Тут iз сiней випливла з макiтрою в руках ставна i висока Христя.
     - Ну й вареники! Ну й мед!  Присягаюсь: нi у Краковi,  нi в Парижi я не
?в. Якби ще не оцi гидолово? вiри iроди, то не знав би, де я - на землi чи в
раю...
     - Та вони ж православнi! - Скинулась Настя.
     -  Вiзьми свiчку та подивися: який хрест у цього чорнявого? - I Омелько
витягнув ногу i перевернув на спину свого непритомного ворога.
     - Я боюся! - Заламала руки Настя.
     - Тодi, молодице, не патякай.
     Але Христя  схопила  глиняний лiхтар,  нахилилась  i  витягла  шнурок з
хрестиком.
     - Католицький. - злiсно вигукнула вона.  -  Ти ?х доб'?ш?  -  Голос  ??
забринiв напругою i чеканням.
     - Не  можу.  Це  слуги  пана-католика, нова влада, одним  словом.  Якщо
порiшу - прискачуть сюди владцi. Почнуть тут вас допитами мордувати. То таке
падло  -  гiрше туркiв... Ти,  Настю, пiди  та  приведи  мого  джуру. Скажи:
"Батько  Омелько  на  вареники кличе.  ". А  ти, голубонько, якщо не  шкода,
принеси менi добру мотузку, так, на лiктiв на п'ять...
     Омелько зi смаком з'?в два вареники, обтер вуса i встав
     з-за столу.
     Тут якраз i малий в обновi поспiв, i за ним Настя з Тетяною.
     -  Вiн!  I  вiн! -  Скрикнув  малий, тицькаючи  пальцем  на оголомшених
ворогiв.
     - Ой що ж воно тепер, людоньки, буде? - Знов заломила руки Настя.
  - Цить, молодице!.. А ти, синку, ходи, вчися, як ворогiв в'язати.
     Омелько  пов'язав  гайдукiв  панських  одним  мотузом   i  прихилив  до
товстенного стовбура грушi.
     - Молодички, голубоньки, злийте менi на руки, бо забруднився в руду!
     Тетяна злила Омельковi на руки, Христина подала рушника.
     - Оце рушничок! Скiльки ж ?й, голубонько, над ним сидiла?..
     - Брехати не буду - не моя робота. Це менi нiма i вишивала, i мережала.
     - Ота, така невеличка, сiроока?
     - О! I ти вже ??, козаче, зна?ш?.. Вишива? вона й мережа?, як спiва?...
Тiльки ж - нiма.
     Та  лише  козак i  малий сiли  до столу,  як  почав  приходити  до тями
здоровань. Застогнав i розплющив очi.
     -  Ой, що ж воно далi буде?  -  Настя спочатку  заломила  руки, а  тодi
почала хреститись.
     - Не  мертвися,  Настю! Зараз ми  з джурою по?мо  вареничкiв. Потiм вiн
пiде до Тетяни i приведе сюди коней... Далi я повантажу оце лайно на коней i
пiду сво?м козацьким проходом.
     -  Оце  на  нiч  пiдеш... - Iз глибоким  жалем чи  то  спитала,  чи  то
ствердила Христя.
     - Батьку! Я пiду по коней.
     - Як тобi вареники не лiзуть, то йди приведе коней.
     Омелько зосереджено випльовував  вишневi кiсточки в  кулак i складав ?х
на дошки столу.
     - А зараз, голубоньки  мо?,  повизбируйте  грошi, що позакачувались. Та
принесiть  менi мо. баклагу  оковито?.  Як у самих нема - купiть у тих, що у
вас тут  шинкарюють.  Ось монета! Та притьмом, притьмом, голубоньки мо?!  Та
язик  за  зубами  тримайте.  Бо  я  пiду, а  вам будуть всякi пригоди,  якщо
розпатяка?те.
     Настя присiла  навпочiпки,  збирала  монети.  А Христя взяла  грошi  та
майнула з двору.
     Тут якраз на вулицi зчинився якийсь шум, i щось гупнуло об ворота.
     Настя пiдхопилась, щоб кинутись до ворiт, та Омелько ?? спинив.
     - Збирай грошi! - Обсмикнув одяг, поправив зброю i поспiшив до ворiт.
     А  на вершок  ворiт  сперся  пiдборiддям  Михводiй.  Вiд  нього  на все
подвiр'я несло сивухою, цибулею i козлятиною. Вiн час вiд часу погикував.
     - Баламуте! Ти вже ?х упорав? Бо я чекав, чекав тебе
     та вирiшив, що час тобi помогти. Вiдчиняй ворота, я сво?х укоськав...
     Вiн не договорив, бо ще почулись голоси Тетяни i малого.
     Омелько розчинив ворота i при примарнiм  свiтлi молодика побачив, що на
гнiдковi  возсiда?-хита?ться Михводiй.  На луцi сiдла в нього лежить поперек
важенна гакiвниця. Вiн ?? правицею пiдтриму?, а в лiвицi у нього поводи двох
коней. На  одному конi ледь сидить п'яний,  як  чiп, гайдук. На другому конi
поперек, як лантух, лежить другий.  За тими кiньми стоять Тетяна i  малий  з
Буланком i Лиском.
     -  Заходьте.  -  Тiльки  проговорив  Омелько,  як  Буланко, вiдтрутивши
грудьми чужих коней, потяг i хлопчика, i Лиска у двiр.
     Коли  всi опинились у дворi, Тетяна i Омелько взялися за  стулки ворiт.
Як зiйшлися  стулки  ворiт  -  козак i молодиця  зiштовхнулися лице в  лице.
Тетяна тихо спитала:
     - Що робитимеш, козаче?
     - Поки що вiдбився, але треба тiкати...
     - Ой бiда, а я ж тобi хотiла сорочку пошити.
     - Поший, як вiда?ш. А мережу нехай нiма зробить.
     -  Ну все ти  зна?ш! Ну  просто сатана - дивлюсь я на  тебе, а  менi аж
млосно ста?...
     - Ой голубонько моя золота!  - Омелько нишком, але мiцно прихопив ?? за
перси. - Я теж млiю. Але зараз не час. Пiсля Покрови при?ду по сорочку...
     - Омельку! - Затинаючись по-п'яному, покликав Михводiй. - Поможи менi з
коня злiзти!
     - Слухай, голубонько, поки я тут з козолупом, насмикай менi  моркви, як
не шкода - цiлу торбу.
     - Не шкода, та вона ще тонюсiнька.
     - Не  бери собi в голову.  Насмикай i  змий.  Та живо,  бо пiсля перших
пiвнiв рушаю....
     Омелько  пiдставив  плече  Михводiю,  i   той,  крекчучи  та  стогнучи,
перекотився  з  коня  i  гупнув  чоботами  по  землi. Тодi  дрiбними кроками
пiдчапав до гайдука, що лежав поперек сiдла.
     Лiвицею взявся за чубок коня, а правицею добре прихопив за пояс i як би
малого хлопчика зняв  iз коня i  поставив  на землю. Але той не  втримався i
впав навзнак.
     - Тьху! - Михводiй сплюнув. - Ще й козаком себе  назвав. Тобi, лайдаку,
не горiлку пити, а сцяки з-пiд старо? льохи!.. Ану вже ти, злазь i стiй!
     Михводiй прихопив верхiвця за душу, пiдняв iз сiдла i поставив на ноги.
     Всi кинули все  i з'юрмились навколо.  Очi  повитрiщали: де така сила в
людських руках бачена?
     -  Оце так руки в  чоловiка.  То ви, дядьку, й  коня  можете пiдняти. -
Спитала зчудована козолуповою силою Настя.
     - Невiсточко!  - Кахикнув Михводiй. - Якого там коня, як я сво? ноги не
можу пiдняти! Добра б йому не було. Не слухаються  i все... Омельку,  садови
?х до столу.
     Омелько посадовив сво?х ворогiв за стiл. Але  тiльки один  мiг сидiти -
здоровило iз  розбитою вилицею.  Тро? iнших - п'янi i помордований  чорнявий
упали головами на стiл.
     Настя поклала  грошi на кут столу i стала перед Омельком.  Тут i Христя
через городи  приспiла майже  бiгцем i виставила  з кошика на стiл Омелькову
баклагу з оковитою та глек iз медом,
  - Хух! Таки встигла.
     -  От дякую тобi,  господине!  -  Омелько  встав,  взяв  руку Христi  i
поцiлував. -  Спасибi й вам голубоньки, за турботи i ласку! Щоб ви згадували
нашу  тиху  вечерю,  дарую вам ось що: Тетянi  - теличку, Настi  - баранця й
овечок, Христинi - волика, щоб не  орала бовкуном!.. А ми ще трохи посидимо,
погуторимо ось iз "козаками" та й подамося пiсля перших пiвнiв.
     Омелько вклав кожнiй по щирому йоахимсталяру.
     - Та за що ж такi дарунки?! - Почала заламувати руки Настя.  - Та якось
воно менi нiяково!.. Та воно нi за що...! Що я людям скажу?!
     - От завела! - Пхикнула Христя. - Що вони тобi, сповiдники?!
     - А як спитають?! - не вгавала Настя.
     - Та збреши, от вже недорiка! - Розсердилась Тетяна.
     -  Досить  вам,  дiвчата!  - Христя прихопила обох  за  рукави.  -  Тут
чоловiча розмова. Хiба не бачите? Пiшли до хати!
     - Синку! -  Покликав Омелько -  Прив'яжи коней  до конов'язi. Бачиш, он
пiд стайнею кiльця? Та мерщiй iди сюди!
     Михводiй притулився спиною до стовбура  грушi, а лiву ногу пiдняв обома
руками i поклав на лаву.
     - Ану, Омельку, налий менi чарчину! Якого вона смаку?
     - Михводiю!  Я ?ду до лiсу порiшити того перевертня. Ти зо  мною? Чи  в
селi лиша?шся?
     - Та з тобою, Баламуте! Яка мова!
     -  Тодi забудь про  оковиту. Нехай  вони  дудлять, щоб не  всрались, як
почну ?м роги правити...
     Здоровань  вже   зовсiм  оклигав,   спробував  поворушити  руками,  але
застогнав вiд болю.
     -  Випий горiлочки -  легше стане! - Омелько  нацiдив  з баклаги  повну
глиняну  чару оковито?. I залив у пельку пов'язаному. Той пожадливо  випив i
мовчав.
     Тим  часом Михводiй повернувся другим боком  на  лавi i помiняв ногу. I
наче не дивився, а тiльки кинув руку за спину одного п'яного.
     I вже  п'яний пiдiймався над  столом, бо Михводiй  заломив йому руку за
спину сво? лабетою. Стискав кулак "козака", в якому було втиснуто захалявний
нiж.
     - Воно думало, що я  старе ледащо?  Воно  думало,  що  я не  бачу? Воно
думало, що воно мене зарiже!
     При цих словах Михводiй перехопив руку ворога лiвою i  крутонув щосили.
Два рази хруснула кiстка.
     - А-а-а-а-аааа! -  Прохрипiв, просичав  "козак" i дохлим пiвнем упав на
стiл.
     -  От  тобi й  "а"! - Гупнув  кулаком  по  столу  Михводiй.  - Кого  ще
клишоруким зробити, гниди панськi?
     Здоровань затрусився, роздивляючись на неживу, поламану кисть товариша.
     Стогнав,  зводячи  голову, чорнявий.  Пов'язка  в нього  збилась i було
видно, що
 око в нього повереджене, заплиле. Третiй ще тiльки сопiв п'яним вiддихом.
     - Омельку! Ти в нас характерник - приведи його до пам'ятi.
     - Пiднiми йому писок! - Злiсно проказав козак.
     Раз - i  вiн миттю висмикнув  стрiлу iз сагайдака i  вколов  у ямку пiд
нижньою губою.
     Тонкою  ниткою  почурiла темна кров на дошки  стола. П'яний гайдук тихо
заскиглив,  застогнав. Розклепив очi i  пiдвiв  обидвi  тремтячi  руки,  щоб
вiдштовхнути стрiлу.
     - Не рипайся. Бо тобi обидвi руки поламаю... Омельку, пане-брате, отому
залий оковити, бо ще здохне. Бач яке лайно слабодухе виявилось. Йому на лавi
сидiти та микати на гребенi, а воно на коня залiзло.
     Омелько силою  залив горiлки, i той трохи порожевiшав, бо  й при свiчцi
було видно, що вiн геть сiрий лицем, ну як мрець.
     - Ось що, сологуби ви сранi. - Делiкатно звернувся до  них Омелько. - Я
вам  вже який  день сво?  вмiння  показую, а ви  менi все  не вiрите,  що  я
сильнiший за вас. Ви  от дума?те, що в  мене пальцi слабшi,  нiж  у  нашого,
славного  пана козолупа? Дивiться! - Омелько  витяг йоахимсталяр i  спокiйно
зiгнув  його навпiл.  - До чого це  я? До  того,  що цими пальцями я вам очi
повиколупую. Тiльки одному лишу одне  око. Вiн вас додому поведе... Але можу
i  так вiдпустити...  Якщо  скажете,  де  твiй  i  твiй кiнь!  - Вiн  рвучко
повернувся до чорнявого i дебелого.
     Чорнявий мовчав, а дебелого вже трусило вiд страху. I вiн попрохав:
     - Дай ще оковито? - у горлi сушить...
     Омелько залив йому порцiю оковито?.
     - Коней стереже наш хлопець молодий... навпроти торжища...
     - Далi кажи!
     - А пан у дiбровi з Петром...
     - А чого ви мене по дво? пасли? Невже удвох думали впоратись зо мною?
     -  Та  дудар  нахвалявся,  що  Михводiй  сказав:  "Оце  розговi?мося  з
Омелечком. Оце вип'?мо! Оце вдаримо лихом об землю. " Та ще...
     - Що "та ще"?!
     -  На торжищi всi  казали, що  козак добре впився, бо срiбняки  за шмат
полотна кидав i щирий таляр дав за мiшок ракiв...
     - Значить кажеш, що мали надiю, як  я уп'юсь до всрачу, то мене п'яного
поборка?те?..
     - Та виходить, що саме так... Дай ще оковито? - горло сохне...
     - Надпий! Менi не шкода... А ти,  Михводiю, скажи менi: а куди ти  ?хню
зброю подiв?
     -  А ?хнi списи у  сусiда в стрiсi, а шабельки-угорочки пiд кроквами на
шворочцi...
     - Добре, нехай  так... А тепер, сологуби сранi, крiм тебе -  очкура, ти
просто сiльське бидло, ведiть мене до  вашого пана. А щоб ви не втекли i  не
рипались, малий  вас  роззу?.  Щоб не було бiди, поки роззуватиме,  Михводiй
триматиме вас за горлянку. Малий, тягни чоботи з оцього дебелого очкура.
     Михводiй же  великим i вказiвним  пальцем прихопив  дебелого за адамове
яблуко.
     Коли малий знiмав чоботи з чорнявого, з онуч посипались монети.
     - Ха-ха-ха! Хохо-хооо!  - Заходився реготом Михводiй i ледь  ненавмисне
не задушив чорнявого.
     Омелько  тiльки  криво  усмiхався  i  барабанив  пальцями  по  дзвiнкiй
глинянiй чарчинi.
     Коли малий постягав з усiх чоботи,  Омелько по-одному клав ?х лицем  на
спориш. Ставив  чобiт на  шию,  а Михводiй кiлком,  висмикнутим  з тину, бив
кiлька  разiв  по  п'ятах.  Бив вiд душi. Тро? лише стогнали  i  харчали,  а
чорнявенький зомлiв.
     -  Синку, тепер швиденько узуй  ?х! Та онучi не  мотай! Поки намота?ш -
п'яти так спухнуть, що не влiзуть i у халяву...
     Нарештi   i  першi  пiвнi   запiяли.   Омелько  i  Михводiй  посадовили
полоненикiв по два на  коня.  I всiм пов'язали руки  за спину, а ноги стягли
мотузами пiд черевом коней.
     Омелько пiдсадив Михводiя на гнiдого. А малий вилiз  на бительню, з не?
вже скочив у сiдло.
     Коли вони ви?здили з двору, iз тiнi з'явилась Тетяна i подала Омельковi
повну торбинку.
     У кiнцi кутка,  аж бiля другого мiстка, ревiла, свистiла, гула Панькова
дуда. I стугонiла земля пiд ударами залiзних парубоцьких нiг.
     ?хали тим шляхом, що вперше - бродом, а тодi рiнню, рiчковою долиною.
     Та на торжище  не ви?хали. Там гомонiли  люди,  хтось,  грав на скрипцi
"горлицю". Звiдтiля тягло молочним, волячим духом, кiнським потом, дьогтем i
смолистим  димом  вогнищ та  пахощами  кулiша з салом, рибною  юшкою, густим
духом часнику й цибулi. Кiлька разiв повiяло хмiльним медом.
     Вони про?хали пiд самим урвищем берега, пiд самим торжищем.
     Собаки при возах забрехали на вершникiв. Але нiхто на
     торжищi не сполошився, не поцiкавився: на кого брешуть собаки?
     - Безпечнi люди, Михводiю.
     - I дурнi, i безпечнi, пане-брате!
     Пробасив Михводiй.
     Вартового з кiньми вони знайшли  швидко.  Вiн зморено спав.  I хоч конi
заiржали, почувши сво?х, вiн не збудився.
     Омелько обережно  забрав вiд нього  зброю, ударив  пiд дих.  I поки той
харчав i гикав вiд болю, зав'язав йому руки за спиною...
     Коли вже пiднiмались пологим схилом, Омелько спитав чорнявого:
     - Як знайшли?
     - Собака твiй вивiв... Його  iз сукою панською  прихопили.  -  Поспiшив
запопадливий здоровань у бiлiй свитi.
     - Тебе питаю?
     - Я мовчу, я мовчу! - Поспiшив полонений запевнити Омелька.
     А чорнявий не вiдповiв.
     - Добре,  добре! Ти, вiрний  пес панський,  ще  побачиш,  як  вiн  тебе
першого i продасть. Тепер слухайте мене уважно. А хто недочу? i  не втямить,
той - покiйник... До вашо? галявини звiдсiля бiльше милi. Зараз нiч. Отут ми
затагану?мо. Щоб менi не було з вами зайвого клопоту, сидiть на конях.
     I  Омелько  прив'язав  окремiшньо  кожного коня  до дерева на невеликiй
галявинi. Михводiй  з  допомогою  Омелька спiшився i  присiв пiд  дубом. Вiн
викресав вогонь  i запалив? нота. Малий  i козак навпомацки назбирали  добру
купу гiлок  та шишок. Бiля самих коней з  бранцями козак  в пiтьмах  викопав
ямку для вогнища. Засипав туди все паливо  i розвiв вогонь. Малий вкляк бiля
вогню i пiдправляв сухi гiлочки.
     Омелько тихо  потяг його за рукав.  Вiд  вогню у  затiнок. Зашепотiв на
вухо.
     - Бачиш,  де  бувалий  степовик сидить? У  затiнку. Навiть? нота шапкою
прикрив, щоб i жаринки хто  чужий не помiтив.  Ми тут з  тобою  в затiнку. А
нашi  вороги  освiтленi.  До  всього, ?м страшенно боляче i страшенно мулько
сидiти верхи... Ходи тихенько до Михводiя та спитай, чи хоче вiн ?сти?
     Малий нечутно i швидко прослизнув до Михводiя.
     - Дядечко Михводiю! Батько Омелько питають: чи хочете ви ?сти?
     - Нi? - ?жте без мене - я на чатах.
     Омелько видобув iз торби вертуту i вломив по доброму шмату.
     - Смачно?
     - Ой, смачно! Я такого в життi не ?в.
     - А вже! Для подорожi рiч найкраща.
     Ще вони не до?ли останнi крихти, як занепоко?лись, завихали конi.
     Михводiй  пiдвiвся на одне  колiно  i  заклав  тлiючого? нота  в  курок
гакiвницi.
     I ось на галявину вилетiли здоровенний чорний пес i строката мисливська
сука.
     Пес зразу ж упав  на землю i плазом, скиглячи  та  повискуючи,  нiби  i
скаржачись i вибачаючись, поповз до Омелька.
     Сука  спинилась посерединi галявини, поводила  мордою,  принюхуючись, i
привiтливо помахувала хвостом.
     - Сучий ти сину, Бубка! Почув нас, почув...
     Здоровенний одновухий пес, з подертою шкiрою, з погано виго?ними ранами
по  всьому  схудлому  тiлi,  перевернувся догори  лапами  i обпiсявся,  коли
Омелько почухав його по пiдщелеп'ю.
     -  Я  ж тобi  сказав: твiй  пес нас на  тебе  вивiв, заговорив  дебелий
бранець у бiлiй свитi.
     Пес пiдвiвся i тепер терся лобом об новi штани хлопчика. Пiдiйшла сука.
Приязно помахувала хвостом.
     Омелько,  присiвши  навпочiпки,  почухав  ??  по  чубку,  потiм  злегка
поторсав по пiдщелеп'ю.
     - Синку,  - прошепотiв вiн, - тепер ми вiзьмемо собак та пiдемо до пана
в гостi.
     Омелько  перевiрив  пiстолi за  поясом,  попiдкасував  поли каптана по-
турецькому, пiд  пояс.  Перевiрив,  чи  легко виймаються  шабля  i чингал iз
пiхов.
     Помацав пiд ногами, знайшов шишку i легенько кинув у Михводiя.
     - Ти? - Зразу ж спитав Михводiй у темряву.
     Омелько у вiдповiдь тричi тихо свиснув дроздом...
     Яскрава тоненька скибка молодика почала знижуватись до верховiття, коли
малий i козак пiдiйшли до краю соснового лiсу.
     Там, за неглибокою опадкою, починався дубовий гай.
     - Батьку! - Он вогник! - Зашепотiв малий, шарпаючи Омелька за рукав.
     Омелько придивився у темряву туди, куди показував малий, нахилив голову
в один бiк, у другий.
     - Дiйсно, синку, вогонь горить, - Зашепотiв вiн на вухо малому. - Зараз
пiдемо помалу  i обережно,  обережно. Став ногу i мацай пальцями  - чи  нема
гiлочки пiд ногами, щоб не трiснула, i нас не почули.
     - Батьку, а ви як? У вас чоботи.
     - Ех ти, козаче! - Омелько торкнув ногу малого сво?ми босими пальцями.
     - А ви ж були у чоботах?!
     -  Тихо...  Ось вiзьми морквину.  Надкуси, пожуй, щоб навколо  запахло.
Наджований корiнець тримай у  зубах. Якщо конi не загнузданi  -  дамо коням.
Морква для них ласощi i принада.
     Собаки були весь час бiля них. Омелько й хлопчик iшли поволi.
     Сторожко спиняючись раз-по-раз, прислухаючись до найслабiшого звуку.
     А вогник то зникав за стовбурами дерев, то знов манив до себе.
     I раптом вони вийшли до широко? галявини.
     В протилежному вiд них кутку галявини горiло багаття. При багаттi  було
дво?. Один  лежав, накрившись буркою,  другий  сидiв, обхопивши обома руками
ствол  самопалу,  а колiнами затиснувши ложе. Голову вiн поклав на  руки. На
галявинi паслося три коня.
     Омелько i малий вклякли за кущиком, а тодi i на черево лягли.
     Бубка i  сука  строката спочатку спинились i  стояли бiля них. Та потiм
сука, певно ?й  набридло стояти бiля козака i хлопчика,  побiгла до вогнища.
Бубка за нею.
     Вартовий, стрепенувся, але побачивши  веселу суку i пса, щось зашамотiв
та краще обгорнувся свиткою.
     Сука поткнулась до сплячого пiд  буркою. З-пiд  бурки з'явилась  рука в
кольчузi i наручнику, погладила суку i знов сховалась пiд буркою.
     - Помалу повзи он до того коня. Дай йому моркви.  Якщо вiзьме, ще давай
по  куснику  i  сам  вiдповзай  назад  i  пiдманюй   його.  Та  тихо-тихо  i
поволi-поволi. Та не бiйся, якщо прокинуться i побачать тебе. Ти бiжи отуди.
А я ?х поцiлю. Ну, з Богом, синку!

     Так вони i зробили:  плазом вислизнули на  галявину.  У  високiй  травi
пiдповзли до коней.
     А конi  тi були стриноженi ремiнними триногами на турецький спосiб. Тож
Омельковi довелося  подлубатись, поки розщiбнув усi пряжки. Та все обiйшлося
тихо, бо,  поки вiн вовтузився  iз путами,  малий  принаджував ?х  кусниками
моркви.
     Потiм  потихеньку,  помаленьку, припавши  геть до землi,  повели  ?х iз
галявини.
     Повели  спочатку  через дiброву, а там  вже  сосняком. I  ще до  третiх
пiвнiв вивели на сво? стiйбище.
     I  на  ?хнiй галявинi  горiв вогонь,  але  дiбрати,  де саме  прича?вся
Михводiй зразу ?м не вдалося.
     Всi конi були на прив'язi, як i перше. Але непоко?лись.
     Бо вершники, яких  було  на них пов'язано, корчились, стогнали, лаялись
пошепки i крiзь зуби. А чорнявий лежав непритомний на кiнському чубку лицем.
     Омелько пiдсадив Михводiя  на  гнiдого. Малого  пiдсадив на Лиска.  Сам
злетiв на Буланка. А викраденi конi були  вже мiцно прив'язанi  Михводi?м до
сосонки.
     -  Ну,  "козаки",  ?демо.  Тiльки  хто подасть  знак  ?м,  той мрець. -
Неголосно,  але гостро попередив Омелько. -  А того, хто набере води в рота,
вiдпущу ще до схiд сонця.
     Довго перебирав стрiли-свижки, поки знайшов потрiбну. Викресав вогонь i
пiдпалив? нота.
     За якийсь час свижка зачадiла i запалала червоним вогнем.
     Омелько повiв всю дивну батову неквапним кроком до панського стiйбища.
     У витягнутiй руцi вiн тримав палаючу, шиплячу i чадячу стрiлу.
     Знов до них прибiгли собаки.
     Гавкнули кiлька разiв на смердючий смолоскип.
     Але Омелько до них по свиснув якось тонко i переливчасте,
     i вони замовкли i вже не подавали голосу i не вiдбiгали вiд батови.
     Омелько не поспiшав.  Спинявся багато разiв. Подовгу прислухався.  Поки
дiстались на мiсце, спалив аж три свижки.
     Потiм вiн сказав малому:
     - Я  навмисне зволiкав  час. Нам треба  було  прийти  ще в темрявi. Але
тодi, коли пiсля  того небавом настане о пiвнях. Це було найважче. Одному це
легко. А  ?х аж  п'ятеро  та  на конях.  Я боявся, що хтось iз них крикне на
пiдходi i збудить пана i його джуру.
     - Батьку! Ви боялись, що пан у бронi i ви його не подужа?те?
     - Нi.  Я знав, що я його  впораю! Я боявся, що хтось  iз його  гайдукiв
крикне, i менi тодi доведеться того  крикуна  забити. От чого боявся! Я тодi
був страшенно лютий. Але марного душогубства не хотiв. Бог бачить.
     - А чого, батьку?
     - Того,  що вони дурнi. Дурнiв  треба добре бити, щоб розуму навчити...
Але вбивати  не варто... Та й калiчити не треба... Але я нiчого  Михводiю не
сказав тодi, що вiн тому похлiбнику руку  покалiчив.  Не добре воно  вийшло,
калiку по свiту пустив. Але що зробиш -  самi полiзли в барлiг до ведмедя...
Вiн  ?х не  запрошував у  гостi... Михводiй  - вiн Михводiй.  Вiн так  лама?
ворогiв, я - по-iншому.
     - А як ви, батьку, розкажiть?
     - Синку, хiба ти не бачив? Я ж при  тобi лишив пановi i джурi одного на
двох  доброго  нiмецького коня.  Вони спокiйно  могли втекти  удвох. Я ?м  i
прохiд лишив вiльний. То чи вони вдвох утекли?
     -  Як удвох? Та пан же скинув свого джуру на землю. I сам, як скажений,
погнав коня чвалом. Бо вiн боягуз.
     - От бач: i ти, i всi побачили,  що ?хнiй пан - лайно i тiльки сам хоче
жити. А всi iншi нехай пропадуть.
     -  Батьку,  батьку!  А ви  бачили, як  вони  всi  затрусились,  коли ви
крикнули  пану: "Мiняю  тво?х воякiв на твою зброю! Вiддаси зброю  - звiльню
тво?х лотрiв. Не  вiддаси - почну рубати"!?  Я й справдi подумав, що ви того
чорнявого справдi зарубали. Бо вiн крикнув i враз захлинувся.
     -  То хитрiсть, синку.  Я його кидаю в  траву. Б'ю  шаблею у траву бiля
його голови. I одночасно  носаком б'ю його по п'ятах. Вiд  такого болю не те
що людина,  бугай  зомлi?!  От  вiн i зомлiв, i  пелька  йому заткнулась. На
вiйнi, синку, без хитростi не переможеш.
     -  Батьку,  батьку,  а оцей  очкур, вiн  не  замислив хитрiсть -  убити
Михводiя?
     - Вiн таки справдi  очкур, а не козак. Вiн по?хав  до Настi проситись у
прийми. Ти  ж  сам чув  i бачив  - вiн  у  мене  вимолив сумного коня,  а не
верхового.
     - А Настя його прийме?
     - А куди вона, вдова, дiнеться? На господарствi чоловiк потрiбен. А вiн
хлоп дужий - на ньому й орати можна... Ну, синку, тепер скачемо в Грушки!
     - А там рiчка ?? I пiчкурi там теж ??
     - О,  там славна рiчка Роставиця  протiка?! I дно  там пiщане.  I течiя
хороша. Там повно пiчкурiв  на пiску пасеться.  А в ямах там отакеннi окунi.
На бистринi на плесах голованi грають... Райське мiсце. Ну, синку, помчали в
Грушки. Гайда!



     Вони промчали чвалом може з десять миль, нi на хвилю не стишуючи бiгу.
     Через  лiс,  через  перелiс,  через  болiтце,  через  оболонь  та через
старезну дiброву i опинились у славному селi Грушках.
     Дивне  було  село. Нiби кiлька невеликих сiл по  обох боках покрученого
русла славно? Роставицi. Кожен куток було оточено стiною гострого
     пакiлля. Вони ви?хали  просто на торжище, що розкинулось посерединi мiж
трьома укрiпленими кутками.
     Люди вже вiдбули вранiшню  службу, i з  кожною хвилею рух  i  галас  на
майданi посилювався.
     Але коли  на торжищi  з'явились Омелько з малим, та  ще двома кiньми на
арканi,  торжище  почало  стихати.  Все бiльше людей  почало  обертатись  на
мандрiвцiв. Омелько всмiхався i кланявся на всi боки, ледь пiднiмаючи шапку.
     Так вони до?хали до самого стовпа в центрi майдану.
     I тут вiн враз здибив коня.
     Вдарив  по  сухому  дзвiнкому  стовпу  рукояттю  нагая.  I  запитав так
голосно, щоб чули люди.
     - Що ти там чу?ш, Iване?
     I тi,  хто  стояв  найближче  до стовпа,  потiм  присягались, що сво?ми
власними  вухами чули,  як вусата голова на палi  вiдповiла якимось рипiнням
наче, чи що воно:
     - Буде всiм, буде ?м...
     Буланко тупцював, здиблений, не опадав  на землю переднiми. Омелько  ще
постукав по стовпу i спитав:
     - Кому буде? Кому?
     Але напiвзогнила чорна голова на це тiльки шкiрила великi
     Бiлi зуби з-пiд рудих вусiв.
     - Бач, синку, мовчить. Образився, що збудив його. Ну, тодi
     спи спокiйно, Iване!
     Це все майже прокричав Омелько i опустив коня переднiми на землю.
     Всi, хто  стояв найближче,  хрестились i  перезирались мовчки: "До чого
воно оце?.. До яко? ще бiди?... "
     Але  поки  хтось  отямився, козак з хлопчиком вже  потрюхали  з торжища
короткою риссю.
     - Батьку, батьку!  Хто  це такий?! - Вже на дорозi  до зарiчного  кутка
спитав хлопчик.
     -  Це небiж Михводiя...  Ну й Михводiй! I жарти в нього такi, як i його
рукомесло. Я його тодi питаю:  "Де твiй небiж? Вiн менi потрiбен" А Михводiй
вiдповiда? менi: "Вiн все пив-гуляв, зi шляхтою сварився, а тепер стирчить у
Грушках  на  торжищi. " Ну, я й подумав, що вiн, як i його дядько, дурiв тут
на ярмарку... А воно, бач, кат йому голову втяв i на палю настромив!
     - А вiн був поганий чи хороший?
     - Це був наш чоловiк!  Тiльки  дуже необачний. Видно,  когось iз шляхти
порiшив або скалiчив навiки.
     Не встигли  вони  спiшитись,  як вже ?м  ворота вiдкривали  i назустрiч
поспiшали  цiлою  юрбою  i  дорослi,  й  дiти.  А  попереду  всiх  невисокий
бiлобородий чоловiк iз  блакитними  яскравими  очима.  Тiльки  вiн  дуже  ?х
мружив.  Омелька  i хлопчика  i ?хнiх  коней  оточили  з  усiх  бокiв  дiти.
Господиня, висока поважна жiнка, запрошувала до хати, але Омелько вибачився,
цiлуючи ручку.
     -  Господине,  моя матiнко!  Ми  з малим у дорозi. Поспiша?мо. Треба  з
тво?м господарем поговорити - та й далi!
     - Якби тебе не знала, то... Коней напо?ти, вiвса всипати?
     -  Поводiть,  поводiть,  нехай  охолонуть.  Синку,  передай  господарям
поводи! Нехай поводять.
     Вони втрьох: Омелько, малий  i дяк  зайшли до  хазяйсько?  майстернi  -
просторого  вибiленого зрубу. Пахло  рiзним сухим деревом, оливою, смолистою
стружкою  i  ще якимись  незнайомими, та  однак при?мними, пахощами.  По-пiд
стiнами стояли  дошки просто виструганi,  прооливленi,  наче запiтнiлi,  за?
рунтованi i вже промальованi по-першому разу.
     Омелько поклав на верстат перекиднi  торби i видобув iз глибини згорток
iз окулярами i книгою.
     - Боже! Загинув! Царство йому небесне! Упокiй, Господи, його душу...
     - Пропали хлопцi... Наскочили на татарський чамбул на переправi... Мене
Бог цього разу помилував... А хлопцiв побили... Окуляри тобi...
     Дяк Лука  почепив собi  на носа  цi скельця на дротинах. Та й заходився
перегортати цупкi сторiнки книги, закапанi свiчним воском.
     - Кринцi, царство йому Небесне, не можу подякувати! Але тобi вiд мене i
вiд  усi?? нашо? громади  дякую,  дякую,  дякую!  Тепер  скiнчу переписувати
псалми.
     -  Братчику  Лука!  А  ти йому  нiчого не говорив, не натякав про чисту
книгу?
     - Нi.  Про книгу не було нi слова... А тепер я  бачу,  що ти щось хочеш
дуже й дуже важливе менi сказати?..
     - Синку, зачини дверi на засувку! Омелько  розв'язав гаманець i висипав
з нього загарбане турками у християн добро.
     - Я не знаю, що з цими цяцьками робити. Може, цих дiвчат вбили? Може, у
Крим
     вже загнали? I де ?х шукати? I кого шукати?.. Вiзьми, почепи на Варварi
чи на Параскевi... Ну,  та краще мене  зна?ш, не  менi тебе вчити.  Але  ось
найголовнiше. Омелько розв'язав вузличок iз блакитними шахвiрами i поклав ?х
на долоню дяковi.
     Дяк Дука розглядав ?х  i крiзь скельця,  i без окулярiв.  I  на  свiтло
роздивлявся.
     - Це нехай буде на шати вашiй Божiй Матерi. Нi в однiй церквi до самого
Ки?ва не буде таких самоцвiтiв.
     -   Омельку,  Омельку!  Це  такi  коштовнi  каменi,  що  вiд  них  буде
диявольська спокуса. I нам буде небезпека i вiд злодi?в i вiд ляхiв, що й не
сказати.  ?х тiльки  у Печери можна сховати.  ?дине надiйне мiсце.  Тiльки в
Печери вiддай. I хай тобi Бог помага?!
     -  Нехай буде так.  А тепер ось що:  ми з  малим  знайшли в лiсi золоту
оздобу вiд  рукоятi  меча.  Так мислю,  що чотири  золотники  буде.  Може, й
бiльше. Це даю  на вашу церкву. Але й ти зроби нам з малим ласку - змалюй до
Михайла ще невеличку  "Покрову".  Так на лiкоть i два вершки заввишки. Он як
отой блят, що пiд вiкном сто?ть. Невеликий такий. Якраз би згодився пiд нашу
"Покрову". Та вималюй унизу наших хлопцiв, кого  пам'ята?ш. А  попереду всiх
отамана нашого i Кринку. Отамана  пiд  праву руку Матерi Божо?, а Кринку пiд
лiву. Вiн був сердечною людиною, йому ближче й до серця стояти.
     - Ой Омелечку, часу геть нема. Треба до  Покрови два образи скiнчити...
I тобi теж треба до Михайла...
     - Тепер  у тебе окуляри ?, швидше сво? образи викiнчиш -  наш почнеш. I
ще  одне,  братчику  Лука!  Оце iду  в  Степ, а  нечистий все  менi  спокуси
пiдставля?.  I як хитро  - на  грiхом мене вiдхиля? з путi, а добрими дiлами
вiдволiка?... Слухай, поворожи менi на Письмi!
     -  Я сьогоднi не можу - аери не вiдчуваю. А от  нехай твiй малий пiде i
скаже мо?й Улянi, щоб вона принесла Письмо i привела Iлька.
     Поки  малий ходив до хати  по  дячиху,  Омелько почав оглядати  дерево,
заготоване  до  малярства.  Нахилився  раптом  i  з-пiд  самого  низу  витяг
темно-вохристу дошку  iз сильним смоляним запахом.  Завдовжки була  до трьох
лiктiв, завширшки з п'ять вершкiв, а завтовшки i до вершка не доходила.
     - Не знаю чого, а взяв та й виторгував у вiрмен на  ярмарку в Бiлiй. Аж
iз само? Кафи  привезли. На такiм деревi  ще не писав. Навiть не знаю, що на
нiм робили. Завузьке. А рiзати, кле?ти, на шпони брати - стiльки мороки.
     - Щоб не було мороки - вiддай менi.
     - Ти це жартома, чи справдi? Воно тобi дуже потрiбне?
     - Якби ти знав, як воно менi потрiбне, ти б сам менi його подав!
     - Ну, тодi бери.
     Тут повернувся  малий  i дячиха  Уляна привела маленького  хлопчика  та
принесла велику книгу в темнiй шкiрянiй палiтурцi.
     - От спасибi. Та ходи, збери чогось козакам у дорогу.
     - Та вже готую. - Поважно  вiдповiла  дячиха Уляна i  неквапно вийшла з
майстернi.
     - Iлько, дитино!, Вiдкрий нам Письмо, де  хочеш. I покажи нам тi слова,
якi тобi сподобаються.
     Всi  мовчки   встали   i  перехрестились.  I  маленький  хлопчик  Iлько
перехрестився та й  полiз на лаву.  Став на лавi  навколiшки i почав гортати
Письмо. Все  гортав,  гортав, спиняючись  i приглядаючись до аркушiв.  Нараз
викинув уперед руку i показав пальчиком червону лiтеру.
     Знов всi перехрестились. I  дяк Лука дзвiнким, чистим голосом прочитав-
проспiвав:
     - "I багато з  тих, що сплять  у поросi  земному,  прокинуться: однi на
життя вiчне, другi на вiчний сором та ганьбу"... Зрозумiв?
     - Не зрозумiв, що воно менi каже, - вiдказав Омелько. -  Але стало геть
легко, як ти прочитав!
     - Тодi хай по цих словах сповниться воля Божа. Амiнь!
     Омелько забрав  перекиднi торби  i пахучу золотаву  дошку.  I  всi вони
вийшли на подвiр'я. Там дяковi хлопцi все водили по колу коней.
     Омелько  ув'язав до  торокiв перекиднi  торби,  а  при  сiдлi одного iз
захоплених коней  припасував даровану дошку.  Як завжди при зупинках, збрую,
сiдла i торби обдивився уважно i навiть обмацав  всi зав'язки та  защiбки. А
тодi сам напо?в, спочатку сам скуштувавши воду - чи не холодна часом?
     Дячиха Уляна чекала стоячи бiля дверей низько? старосвiтсько? хати, але
охайно? та причепурено? бiлою i червоною глиною.
     Як Омелько  напо?в коней,  взяла iз призьби два  полотняних  згортки  i
пiднесла Омельковi.
     - Як смакуватиме, то згада?ш, а як буде глевке - пола?ш. А все згада?ш.
А оце - тво?му джурi молодому. Нехай носить на здоров'я.
     Омелько приклався до ручки господинi i, прокашлявшись, проказав:
     - Господине моя, матiнко! Як збрехати, то де й слова беруться. Як хочеш
добру рiч висловити,  то й слiв обмаль. Тому просто тобi  кажу: ти наша щира
рятувальниця. Вклоняюсь тобi i дякую. Омелько низько  вклонився  i вiдступив
на крок так, що малий опинився перед Уляною.
     Вiн озирнувся на Омелька: "Що робити?  " Але Омелько тiльки посмiхався.
Тодi малий ступив уперед, схопив обома руками руку господинi, i поцiлував  i
майже прокричав:
     - Спасибi! Спасибi!
     I всi весело засмiялись.
     А за  мить вже козак i хлопчик вилетiли з двору i помчали до Роставицi,
до броду.
     Переправились через рiчку,  проскакали до лiсу, потiм лiсом зробили гак
i знову переправились  через  рiчку,  але  iншим  бродом. Отут  ?х  i  Бубка
наздогнав.
     I тепер,  вже з Бубкою, вони з'явились на торговищi. Не звертаючи нi на
кого уваги, Омелько пiдiгнав коней до воза, з якого кушнiр продавав i смушки
i шапки.
     Не  злазячи з коня, Омелько перемiряв кiлька шапок, поки не вибрав собi
волохату  сiру кучму. А малому купив  чорну  мазницю  з червоною стрiчкою та
зеленим суконним дном.
     Ще купив малому червоний пояс, теж не злазячи з коня. Скрiзь, куди вони
потикались  верхи,  люд  швиденько  вiдступав  i  навколо  них  утворювалась
порожнеча.
     На остаток Омелько з усi?ю  батовою знов  опинився  пiд  палею, з  яко?
шкiрила зуби Iванова голова.
     Вiн  поставив  Буланка  впритул  до палi. Поляскав коня  по  ши?,  щось
просвистiв коневi  на  вухо i враз, ставши на сiдло,  звiвся на  весь зрiст.
Потягся до  Iваново? голови i настромив на  не? свою стару шапку iз червоним
шликом.
     Торжище завмерло.
     Тiльки було чути,  як вовтузиться i  рохка? порося в лантусi старенько?
криво? бабусi.
     Все торжище тепер бачило Омелька.
     - Християни! Ото,  як молодицi без намiтки, так i козаку -  без  шапки.
Хто з Iваново? голови скине шапку, того вхоплять три трясцi i три пропасницi
i три мари! Як сказав - так i закляв!
     Омелько нiби похитнувся, змахнув руками  i впав з коня.  Людям здалося,
що козак впав пiд коня. Але  вiн  завис на боцi в коня, зачепившись ногою за
сiдло, а руками за чубок i шию. I тонко свиснув зразу ж!
     Малий при свистi вчепився посильнiше в кульбаку. Буланко з мiсця рвонув
ускач. Лиско з хлопчиком - за ним i два сумнi конi на арканi.
     Поки люди на торжищi отямились, за кiньми i чорним собакою вже й курява
почала опадати.
     I до самого вечора з усього села ходили дивитись  на шапку iз  червоним
шликом. Та тiльки й гомонiли про сiчовика-характерника та чорного одновухого
пса, що, невiдомо звiдкiль, чи не з куряви, з'явився i так само зник.



     Тiльки один раз пiсля торжища в Грушках вони за?хали до села.
     Це вже було на правому березi Росi, нижче вiд впадiння Роставицi.
     Село, на вiдмiну  вiд  попереднього,  охоплював  невисокий  вал,  але з
мiцним i високим дубовим пакiллям.
     За?хали вони до знаменитого коваля, "великого майстра" - казав Омелько.
     А знаменитий коваль виявився веселим смаглявим молодиком.
     Коваль удвох  iз  Омельком взявся кувати двi  гранчастi швайки, десь не
меншi лiктя довжиною.
     Так старалися, так поспiшали, що з них обох пiт сiявся дощем i шипiв на
розпеченiй до бiлого крицi. Також вони удвох полагодили Омелькового мушкета.
Розiбрали  його на частини. Виправили  все, що  треба, i  знов  склали. Ще й
перевiрили слабеньким холостим зарядом.  Курок працював добре,  як i ранiше,
заряд пiдпалювався  митт?во.  Омелько ковалевi  не  платив, а подарував фунт
пороху i два лiктi? ноту.
     А  зрадiлий коваль подарував ?м у дорогу торбу плющеного вiвса та козуб
найкращого дубового вугiлля.
     I тут у коваля малий  одягся у дарованi шати  -  сiру свитку, ще зовсiм
нову, та постоли, прикрашенi фарбованим шкiряним шнуром.
     Вiд коваля вони пiшли  пiшки  справжнiми пота?мними  стежками.  Бо лише
малий,  i то, зрiдка, сiдав  на коня  - коли  стомлювався  або не встигав за
швидкою ходою Омелька. А Омелько  йшов не тiльки пiшки, а й босонiж. На собi
вiн лишив шаровари.
     Сорочку, каптан, шапку-кучму, квiтчастий  шовковий пояс - все  ретельно
згорнув i туго перев'язав мотуззям.
     Сам  Омелько  тепер ?в лише солону  козлятину, жував  свiтло бурштиновi
бульби любки.
     Вчив  малого висiкати кресалом вогонь  i розводити вогнище,  майже  без
диму iз  ковальського вугiлля.  Як швидко варити для себе i  для пса вiвсяну
кашу. Як запарювати дерть для Буланка i Лиска.
     Коням Омелько давав лише по жменьцi вiвса, як
     пригощення. А так просто випасав у буйних травах глибоких ярiв.
     Тут ярiв, що йшли далi на пiвденний схiд, ставало бiльше.
     Ще  Омелько почав мастити собi волосся на тiменi  та  потилицi мастилом
вiд  Михводiя. Коли воно  засихало,  вiн зразу  ж вiдколупував його разом iз
крихким волоссям.
     I  небавом чубата  голова козака зробилась гирява  i  строката - клаптi
рожево? плiшi та кущi густо? щетини i засмагло? до бронзи шкiри.
     А  на щоках стирчали лише кущики волосся, залишки вiд густо?  бороди. I
теж плями рожево?, наче подерто?, шкiри i довгi окремi волосини.
     Вони  спинялись  тiльки,  щоб напо?ти  та погодувати коней та щоб малий
зварив собi кулiш.
     Коли  малий куховарив, Омелько  або, спав  або  стружив чингалом пахучу
золотаву дошку.
     Спав тепер  Омелько  просто  на  землi, прикриваючись, якщо  дiло  було
вночi, кире?ю з вiдлогою.
     Та й лягав подалi вiд вогню i так, щоб на нього димом не тягло.
     Вони все йшли i йшли.
     Вони проминули  непомiтно повз два  села. Попiд самiсiньким  великим  i
багатим  хутором  провели  у пекучий  полудень  коней по  ложу пересихаючого
ручаю. Прослизнули  на вранiшнiй зорi бiля  козацького зимiвника. Часом, щоб
пройти  непомiченими  бiля  самих осель, вони по пiвдня сидiли в  заростях i
чекали сприятливого вiтерцю чи повороту сонця.
     Омелько  тепер  майже  не  говорив  iз  хлопчиком.  Все  мурмотiв  чужi
чародiйськi  закляття.  Пiдстрибував через кожних  десять крокiв, спинявся i
довго крутився на однiй нозi, вигукуючи незрозумiлi слова i викидаючи вперед
руку iз шаблею.
     Займався тiльки рiзьбленням  дошки.  Стружки  ретельно  збирав i  кидав
потiм на вугiлля. I  тодi  пахло наче ладаном. Поступово вирiзав дерев'яного
меча, точнiсiнько такого, як справжнiй. Все, як у бойового арабського меча -
i довжина, i ширина i фiгурна рукоять. Вже не  iз шаблею крутився - танцював
iз дерев'яним мечем.
     Спочатку малому було  смiшно дивитись, як "батько" руба?, сiче повiтря,
як стина? червонi голови будякам та пуска? пух з бiлих кульок кульбаб.
  Але коли "батько" Омелько пофарбував залишки цапино? борiдки та
тонюсiнькi видертi вуса в  чорний смоляний колiр, коли вдяг  сiрий ковпак та
червонi короткi шаровари i  докрутився з дерев'яним мечем до пiни на вустах,
малому  стало страшно. Хоч Омелько кiлька разiв йому казав,  що все  це нiби
вертеп... Отут вiн не втримався i з вiдча?м спитав:
     - Батьку! Ви вже зовсiм побусурменились? А як же я?
     Омелько крутонувся ще кiлька разiв навколо осi, блискавично
     прокрутив "8" дерев'яним мечем i тiльки тодi впiрився в малого
     страшними звуженими зiницями.
     - Що? Страшно на мене дивитись? Га?
     - Ой страшно! Ви - геть отой людолов, що за мною кинувся на хуторi.
     - Ну, синку, тодi по конях.
     I вершники погнали коней глибоким трав'янистим яром просто на схiд.
     I за кiлька годин цим яром в'?хали у ясеневий чорностовбурний лiс.
     Стежка  почала поволi пiднiматись вгору. I  замiсть  височенних  ясенiв
пiшли в'язи з товстими покрученими стовбурами.
     А схил все пiднiмався i переростав у круту гору. Пiшли столiтнi дуби.
     Конi не могли напряму подолати гору.
     Тому Омелько спинився i повiв коней схилом навкiс вiд тераси до тераси,
повертаючи коней праворуч, лiворуч, праворуч, лiворуч.
     I, зрештою, отакою змiйкою  пiднялись на  велику галявину. На  галявинi
вони  опинились бiля  справжньо?  дерев'яно?  стiни, поставлено?  iз  добрих
дубових паль, загострених, мов списи.
     Коли  вони тiльки  пiднiмались схилом, з галявини  почувся  оскаженiлий
собачий брехiт.
     Бубка кiлька  разiв,  як  у  дiжку,  гавкнув  - засвiдчив  свою  собачу
присутнiсть. Але Омелько взяв його за чубок. Пес зразу замовк.
     Поки  вони  пiднiмались   отак   хитро  вгору,  з  галявини  гавкiт  не
стишувався.
     Але коли мандрiвцi  стали перед стiною гострого  пакiлля  настала повна
тиша. Тiльки десь неподалiк стрекотала сорока.
     I тодi Омелько  запугав.  I  йому вiдповiли,  i зразу  ж важеннi дубовi
дверi з рипiнням вiдчинились.
     На високiм вичовганiм порозi постав дiдок. Зразу впадали в очi
     його великi  засмаглi  руки i пронизливий  погляд  чорних, як  вуглики,
очей.
     Омелько ступив до старого. I той, схиливши голову до плеча, примруживши
очi, заговорив.
     -  Це ти, сучий  сине,  каввас.  Он як змiнив личину,  чортiв  лицедiй.
Заходь, заходь, перевертню бусурменський.
     Дiдок наче говорив слова злi й непотрiбнi, але  з  такою радiстю, що цi
слова обертались на похвалу щиру.
     До нiг старого тулилась невеличка сучка i загрозливо гарчала на велетня
Бубку, що стояв при конях.
     Дiдок, мружачись  вiд  сонця i  прикриваючи  очi вiд  сонця  величезною
розпрацьованою рукою, вiдступив.
     Омелько провiв коней  черев  вузький вхiд.  Бубка  за ними. Сучка  знов
забрехала.  Але Бубка так гавконув,  що  вона, пiдiбгавши хвоста, з вереском
кинулась у сiни невисоко? рублено? хатки.
     Коней повели до очеретяного пiддашшя на чотирьох бiлих березових палях.
     Коли прив'язували коней до конов'язi, малий потяг за шаровари "батька"
     - А  чого  в нього прiзвище Пацюк? Та вiн же  на  мишу схожий  -  такий
маленький. I очi в нього такi бистрi, як у мишi.
     - Тсс! Боронь  Боже,  ще почу?.  Вiн  чу?, як молодий.  I бачить добре.
Тiльки силою слабий вiд старостi.
     Тут, бiля конов'язi, Омелько натягнув на себе стару кирею, пiдперезався
мотузом,  а тодi познiмав з коней усю поклажу  i  попер  всю  цю гору торб i
пакункiв до хатинки.
     У сiнях поклажу опустив на долiвку. I, вступивши разом з малим до хати,
вони поскидали шапки,  в кого яка  була,  i перехрестились на образи. А тодi
вклонилися старому Пацюку: "Отамане, вашi головни. "
     Тут дiд Пацюк  запросив ?х до  столу, де стояла  миска  з  малосольними
огiрочками, миска киселю,  миска  з чорною смородиною та миска прозорого, як
скло, золотавого меду. Омелько вискочив у сiни i принiс хлiбину.
     Проказали  "Отче  наш" та й  покрiпилися -  крихти не лишилося  i миски
були, наче помитi.
     А тодi вже звеселений Омелько перетяг до свiтлицi всi речi.
     А  особливо  весело  було,  коли Омелько розкладав  по лавах i столу  i
розповiдав, як йому вдалося коней i зброю захопити у лядських похлiбникiв.
     Малий тiльки  очi витрiщив та  рота роззявив, як дiд  Пацюк  та Омелько
ляскали один одного по долонях за дотепне  слово, обiймались i реготались. I
не пили  ж нiчого,  а  так ?м весело було. Та нараз i малий  вiдчув, як йому
радiсно  i  весело  вiд  того,  що  Омелько  гуторить  про  ?хнi пригоди  та
багатоденну втечу та?мними проходами.
     Один раз тiльки старшi спохмурнiли, коли Омелько виклав  на  стiл чисту
книгу i волоськi карти iз Кринчино? торби.
     Все розклав Омелько, все показав, все пояснив: кому що належить, кому й
скiльки вiддати монет.
     - Батьку! Менi меду, та пилку  та золи. Травичка  i смолка в мене цього
разу найкращi. Замiшаю та лiпитиму "бусурменськi мандрики".
     - Ходи в холодник. Тут, пiд образами, сатанинське дiло не прав. Iди!
     Омелько пiшов до невелико? клiтi на невисоких товстенних палях.
     А  дiд  i хлопчик зайшли до гарливо зрубленоi  хатки з двома вузенькими
вiконцями- заволоками.
     На них повiяло таким густим медовим духом, аж у головi закрутилось. Пiд
дерев'яною небiленою стiною на дерев'яних рамах стояли  великi сита. А з тих
сит  у  довбанi  липовi  корита  падали  краплi  прозорого,  мов   кришталь,
свiтло-свiтло жовтого меду.
     - Дiдусю! А чого тiльки одна стiна бiлена?
     - Бо та стiна  глиняна. Вона вiд  печi.  Через не? сюди тепло йде. Тодi
мед iз стiльникiв швидко i краще витiка?.
     Малий став навшпиньки i  зазирнув до сита. Там лежали вже майже порожнi
соти iз надрiзаним верхом.
     У хатинцi було сутiнно, бо iз середини вiконнi щiлини були ще затягнутi
бичачим пухирем.
     Старий  потягся  до полички в  кутку  будiвлi  i зняв з  не?  найменший
глечичок. Як вийшли iз медово? банi, малий обдивився навколо i сказав:
     - Все у  вас тут таке мале... Тiльки отой погрiб у вас  такий  довгий i
здоровенний.
     -  То,  джуро  молоденький,  не погрiб.  То  омшаник. Туди на  Тимохвiя
стяга?мо колоди з бджолами i вони там зимують.
     - А де зараз бджоли, i колоди де?
     - На пасiцi всi! Iди подивися! Перелаз у тинi зразу за тим дубом.
     Малий  метнувся  за  вiкове дерево  i  застиг  на перелазi.  За  темно-
червоною плетеною стiною високого тину сховались наче справжнi райськi кущi.
На залитiй ласкавими променями сонця смарагдовiй шовковистiй травi стояли  i
лежали колоди. I всi вiчками на  пiвдень  до полудневого золота сонця. Колод
було так  багато, i малий  почав ?х рахувати,  загинати пальцi, але збився i
полишив це заняття. А  просто перелiз на той бiк тину.  I пiшов роздивлятись
колоди  i  всю  пасiку. Пiдступив  до  колоди: там бiля вiчка темнi смугастi
бджоли iз  золотими шароварами на останнiй парi нiжок крутяться, крутяться i
залазять  у колоду. А  тi, що вилазять  iз колоди, тi без золотих штанiв,  i
вони нiби чи  то  обнюхують, чи то вiтаються з тими, хто прилетiв iз золотим
пилком.  I  зразу  ж зриваються  стрiлою i  десь розчиняються  в мерехтливiй
полуденнiй юзi.
     Малий отямився тiльки тодi, коли дiд взяв його за плече.
     - А я побачив, як вони вiтаються! Одна коло одно? крутяться. Ну, як ото
танцюють.
     - О! То ми таки справдi пильнi! Не дарма ж ти Омелькiв джура.
     - I ще йому названий син!
     - Це ще краще: тодi будеш менi онуком. Га?
     - Буду, як батько дозволить. Я пiду до нього спитаю.
     - Не  поспiшай.  Зараз  вiн  мiсить дурман. Ходiмо, я  тобi  краще свiй
вертоград покажу.
     I старий  Пацюк все  показав: i кущi  смородини i  малини за  низенькою
огорожею. I кущi, i пагони i ростки рiзного-рiзного цiлющого зiлля, що  нiби
в плетених  корзинах рiвними рядами  росло.  Найбiльший  клапоть землi  було
засiяно сiро-зеленими рясними маками. Якi кущi розкривали  сво?  навдивовижу
великi рожевi  i  бiлi пелюстки  квiтiв, якi вже  вiдцвiли  i  пiдносили  на
стрiлках сiро-зеленi кульки тугих макiвок.
     А  три  найбiльшi  i  найдозрiлiшi  макiвки  вiд  самого  паркану  були
безжально роздертi,  розколупанi  до  блiдого насiння.  I з цi?? понiвечено?
макiвки напливало бiлувате липке молочко.
     - Це мишi по?ли?
     -  Еге!  Мишi! Сороки  спаскудили, трясця ?х матерi! П'яницi  проклятi.
Поки  дозрi?,  половину маку переведуть!  А  такого маку,  як у  мене. Бо  я
насiння на останньому снiгу яку  годину потримаю раз, другий, третiй та  ще,
щоб сонце на нього свiтило. А вже як виросте з  цього насiння мак, то такого
смачного та жирного насiння  нi в кого нема?. А цi iродовi сороки вже кiлька
рокiв, як унадились до мого саду. Надзьобаються тихо
 - то я й не чую, як вони шкодять. А вже як сп'янiють, то галасують, об
дерева б'ються,  на землю падають. Не однiй голову скрутив i на тину повiсив
- все одно прилiтають дурману нажертись.
     -  Дiдусю!  А я батьковi скажу, i вiн менi  лучок  вробить i  стрiлочок
пучок. Я ?х усiх пострiляю.
     - О! О! О! Чу?ш, крекотять за пакiллям? Уже сп'янiли! Вже ?х розiбрало!
  - Можна я на кислицю вилiзу i подивлюсь?
     - А лiзь! Тiльки обережно, на вiстря не впади.
     Малий видряпався на струнку яблуню-дичку i заволав з дерева.
     - Лисиця, лисиця!
     - Яка там лисиця?
     - Там  пiд кущем  сороки, як п'янi, стрибали  i падали. А  тут  з кущiв
лисиця - хап сороку! I в кушi. Там ще двi лишилось. Я побiжу, вловлю.
     Поки  дiд Пацюк дiйшов  до виходу та  одчинив  дверi, поки  малий оббiг
дубову стiну, лишилась одна сорока. Та й та сидiла на кущi, метеляла безсило
крилами i розпускала  без  дiла  хвоста. Малий пiдстрибнув щосили i  вже  на
льоту  вхопив  сороку за  хвiст. Хвiст лишився в  нього  у руцi. Але  сорока
далеко  не  пролетiла.  Вдарилась об стовбур  i гепнулась у  траву. Тут ?? i
прихопив малий.
     Дiд Пацюк саме вийшов iз  холодника, куди занiс Омельковi все  загадане
для дурманних оладкiв.
     - Беручкий хлопець! А ти зна?ш, що можна сороку людськiй мовi навчити?
     - Нi. А як, скажiть?
     - Садовлять чи пiд кошик, чи пiд що темне, тiльки  щоб не задушилась, i
починають одне й те саме слово повторювати, поки  язик не заболить... Я сам,
як був молодим хлопцем в одних мiщан у Ки?вi, бачив вчену сороку. Вона добре
говорила: "тато, баба, дiд".
     -  Я попрошу в батька, щоб вони  менi козуб вiд  вугiлля дали. У козубi
темно. Я ?? посаджу в козуб i навчу говорити!
     За цi?ю розмовою ?х застав Омелько.
     - Ну, батьку! Все готове. Найкращий бандж, який я коли нюхав.
     -  Ну,  то  й добре.  Все  менше  клопоту...  А  твiй  джура  менi  мак
охоронятиме вiд сорок-п'яниць. Зробiмо йому лучок?
     - Батьку, батьку! Можна, я козуб вiзьму.
     - Для чого вiн тобi?
     - А  в  ньому  темно.  Я  туди оцю сороку посаджу i навчу  ??  говорити
людськими словами. От!
     - То нехай буде так...
     Омелько   скинув   кирею  i,  сiвши  на  вiдкритiм   сонцi,   заходився
обстругувати пружну ясеневу гiлку.
     А дiд Пацюк  у затiнку гострим топiрцем  розколював березове полiно  на
тонкi стрiли.
     Малий  же захопився  навчанням сороки. Вiн  запхав ?? до  козуба  i все
повторював над нею: "Баба, баба, баба! "
     I не зауважив, що старий Пацюк i Омелько  вже сидять рядочком у затiнку
i щось говорять тихо чужою мовою.
     Потiм дiд Пацюк полишив Омельковi доробляти стрiлки, а
     сам пiшов до хати зготувати рябка на вечерю.
     I вечеря була добра: рябко густий i щедро заправлений товченим салом iз
часником,  огiрочки  i  свiжi  i мало  соленi, молода  цибулька з  соковитим
пiр'ям,  конопляна  олiя,  по  шмату  солонини  та шматочки стiльничка  i по
кухлику медового квасу.
     Малий  ?в  i  все  прислухався,  як  у козубi  камешиться  протверезiла
безхвоста сорока. Сучка дiдова гарчала на козуб, але старий Пацюк гримнув на
не?, i вона притьмом сховалась у сiни.
     -  Як  повечеря?мо, онучку,  то  лягай  отамо  на  лавi. А  я  все  по-
дiдiвському на печi.
     - А батько де спатимуть?
     - А  наш славний лицар Баламут спатимуть на дворi при конях, йому тепер
не можна житлом пахнути. Бо  хатнiй  дух  в'?да?ться  в  одяг,  у  шкiру.  А
татарськi пси зразу вiдчують не ?хнi запахи...
     Малий на?вся вiд пуза, аж  сп'янiв наче, чи,  може, вiд медового квасу,
потихеньку схилився на лаву.
     I крiзь дрiмоту  чув, як дiд Пацюк ладна? струни сво?? старенько? кобзи
i, прокашлявшись, почина?  спiвати чистим  високим голосом. I струнами гра?-
перебира?, дзвенить:
     Ой вилинули соколи з чужо? сторони
     Сiли-впали у лiсi на превоздобному деревi орiсi
     I звили собi гнiздо шарлатно? i знесли яйце жемчужно?.
     I вивели собi дитя - бездольне та безродне
     Ясне соколя...
     "Це про мене, бо мене бабуся звала соколям! " - Подумав хлопчик i зразу
ж мiцно заснув.
     - Джуро молоденький! Вставай та бери  лучок тугенький, стрiлочок пучок.
Та ходи в садочок!.. -  Проспiвав над малим сивий Пацюк.  У руках вiн тримав
лучок i стрiлки.
     Малий зразу сiв на лавi, потягся i вiдчув, що  йому треба спорожнитись,
бо просто пече.
     - Я зараз! - I прожогом вискочив iз хати.  До  конов'язi  був припнутий
лише Лиско. Хрупав овес у шальцi.
     Нi iнших коней, нi Бубки не було на подвiр'?.
     Це приголомшило малого. Вiн забув, чого вибiг. I зразу вскочив до хати.
     Дiд Пацюк схилився до печi i щось там совав лопатою.
     - Де батько Омелько?
     - Га? Та пiшов проходами. По снiдав добре та й пiшов.
     -  А мене не збудив?!  -  Зайшовся сльозами хлопчик. - I нiчого менi не
сказав!..
     - Не скигли, джуро. Все тобi сказано. Помацай у пазусi.
     Малий,  ще  плачучи, запустив  руку  в  пазуху  i  вiдчув у сво?й  руцi
малесеньку ладунку iз тонко? шкiри.  Помацав i вiдчув там хрестик i наче двi
квасолини. "Шахвiри i батькiв хрест! Це
     вiн дав менi на схованку! " - Наче блискавкою пронизала малого думка.
     - Все зрозумiв? - Не обертаючись вiд печi, спитав старий Пацюк.
     - Ага.
     -  Ну, то  й добре! Омелько обiцяв повернутись  на  Покрову. Якщо ж  не
повернеться на Покрову i на Тимохвiя, то сказав вiдправити тебе з городовими
козаками до  Ки?ва, до  святих  Печер. А в Печерах  ти запита?ш  просвiрника
Онуфрiя i вiддаси йому ладунку. Добре затямив?
     - Ага!
     - Молодець! А тепер скажи менi - як тебе звати?
     - Тимком.
     - Тобто Тимохвi?м?
     - Ага.
     - Ну, джуро мiй молоденький, на iм'я Тимохвiй, умивайся отам у довбанцi
пiд  дубом  та сiдаймо  снiдати.  Бо сьогоднi у нас iз  тобою  справ  та  ще
справ...

Популярность: 11, Last-modified: Sun, 07 Nov 2010 17:11:44 GmT