. Тримайся добре! Омелько ще на хвилю затримався, викресавши вогню та заправивши нота в курок самопалу. Тихим переливчастим свистом пустив Буланка в розмашисту рись. Коров'яче ревiння з правого боку з улоговини за пшеничним ланом посилювалось. Наближалось. Нiби хто гнав корови навперейми подорожнiм. Тому Омелько пустив Буланка чвалом. I пес гнав за конем, нiби справдi хорт. Омелько обернувся i крiзь жовтий туман гарячо? куряви побачив корови, що важким чвалом вибiгали на дорогу. Людей нiде нiяких не було. Нi наших, нi татар. Нiкого й нiчого. Тiльки корови гнали за ними по дорозi важким незграбним чвалом. Налякано знялося обважнiле вiд пшеницi птаство. - Ну, синку, попали ми з тобою. Малий не мiг визирнути з-за Омелька i злякано прокричав: - Татари корови женуть! - Корови самi бiжать, бо не подо?нi. У них вим'я запалилося. От вони й ревуть, щоб ми ?х подо?ли. - Я вмiю до?ти. Давайте спинимося i подо?мо. - Нi! Зараз не можна. Треба ?х вiдвести туди, де ? до чого припнути. Бо корови чужi, i ?м страшенно болить вим'я. Почнеш до?ти - ще сильнiше болiтиме. А воно скотина - може вдарити рогом. Все ще не виймаючи нота з курка самопалу, направив козак коня на леваду до купи вербичок. Корови потупотiли за ним. Тут Омелько спiшився i, прихиливши самопал до верби, заходився засилювати i припинати худобу до стовбурiв. - Синку! Нумо мерщiй, бери оту руду. Та легенько, не тягни рвучко. Тiльки козак i хлопчик взялися за дiйки, як чорна корова застогнала, заревла, аж кiнь шарпонувся набiк. А хлопцевi аж ноги i руки заклякли. - Не бiйся! Починай. Нам ще сьогоднi треба поховати хлопцiв. Омелько знав, що робив, коли мiцно прив'язував скотину до дерева. Корови ревли вiд болю, а одна, чорна, що найсильнiше ревла, захарчала i завалилась на бiк, тiльки шия й голова задерлися вгору, бо линва тримала. За кожним рухом "доярiв" з дiйок чвиркало молоко, змiшане з гно?м та кров'ю. - Синку! Дивися, на ноги собi не бризни - виразки ще нападуть! - Голосно повчав Омелько, а сам кра?м ока дивився, як малий тягне i стиска? дiйки i чвирка? подалi загнилим кривавим молоком. "Беручкий, тьху, тьху, тьху! Щоб не наврочити! Невже менi таки з хлопцем пощастило? " Коли корови були подо?нi, Омелько повiдв'язував ?х. А сам з хлопчиком поспiшив до баюрини з водою, щоб обполоснути руки. Пес попхався до смердючо? закаляно? трави. Омелько на нього крикнув, i пес, огинаючись, нехотя вiдступив. Коли мандрiвцi рушили далi по дорозi, за ними потопали чотири корови. П'ята так i не пiдвелася. - Треба дорiзати... А, може, оклига??.. Омелько гостро свиснув, i Буланко пiшов, пiшов бадьорою риссю. Хлопчик вивернувся i з-пiд руки козака побачив, як швидко вiдпливають назад незжатi ниви, корови закриваються пеленою густо? куряви. I скоро вже не було нi ланiв, й нi якого iншого знаку людсько? працi. Здавалося б, починалась пустош, i шлях мав звузитись. Та, навпаки, шлях все розширювався. I обабiч шляху траву було витолочено, i вона припала товстим шаром рудуватого пилу. Лише один раз спинилися, точнiсiнько в полудень. Омелько пiдвiв Буланка до маленького джерельця, дав зробити кiлька ковткiв, а тодi вiдвiв набiк, щоб кiнь трохи попасся. - Напо?мо потiм! Зараз не можна - нехай охолоне, бо ще запалиться! Самi покрiпилися окрайцем зачерствiлого хлiба-загреби та добрим шматом старого сала та цiлою голiвкою часнику. Пес одержав теж добрий шмат. Потiм козак напо?в коня iз джерельця i дав полизати грудку кам'яно? солi. Буланко хотiв ?? захопити всю, а Омелько притримував, щоб не дати за один раз. Зразу не сiдали на коня, пройшлися, може, чверть милi обабiч дороги, де не була трава вибита. Кiлька разiв Омелько спинявся i насторожено прислухався. Зрештою, сiли на Буланка i погнали розмашистою риссю до Гнилого Броду. Не спинялись, коли бачили почорнiлi тiла бранцiв. I дохло? худоби траплялось чимало. Воли та корови. Коней не було. Всi людськi останки були понiвеченi птаством. Омелько лише хрестився i проказував. - Господи! Упокой ?хнi невиннi? душi! Малий теж хрестився i повторював слово в слово i з тим же придихом, що i його названий батько. А потiм, до самого Гнилого Броду, не було нi мерцiв, нi дохло? худоби. Коли ж ви?здили на пагорб до тих покручених в'язiв, подорожнiх просто приголомшив нудотний солодкий сморiд тлiння. I ще вони й не встигли ви?хати низьким похилим боком пагорба, як звiдтiля знялося кiлька чорних шулiк. Татари стягли в одну купу всiх козакiв. Трохи осторонь вiд забитого Левкового коня. Ординцi здерли з козакiв усе. Почорнiлi, понiвеченi лежали козаки рядочком. Навiть Степана Кринку притягли сюди на пагорб. Тiло його було найбiльше понiвечене. Певно, на арканi волочили його вiд чагарiв сюди. Омелько зрозумiв, що цей понiвечений мертвяк - Степан Кринка, бо вiн упiзнав зразу усiх iнших. Повiвав гарячий вiтерець, i наче сухе листя, шелестiли клаптi прозоро? шкiри на мертвяках. Омелько перехрестився i проказав захриплим голосом: - Синку! Я такого i в землях ?гипетських, i в землях мавританських, нi в пустелi огненнiй не бачив. Малий теж перехрестився i прикрився долонею. - Дивися, синку, i запам'ятовуй ?х! I завжди молися за ?хнi душi! Може, й твою матiр тодi гнали... Пам'ятай ?х, бо хто ж ?х ще пам'ятатиме! - А ви, батьку? - Я старший за тебе. Тому, коли я помру, тодi тiльки ти один ?х пам'ятатимеш i розкажеш про ?хню славну смерть добрим людям. Ось дивися i запам'ятовуй! Крайнiй - Левко Барило. Стрiлець найкращий, списом вправлявся, як добра молодиця рогачем. Як торкнувся бусурмена - так тому й гаплик! I кiнь у нього був славний. Бiля хазя?на в бою загинув! Левковi конi так i йшли в руки. Не було коня, щоб вiн його не приборкав. Справжнiй чародiй. I спiвав Левко, ну твiй соловей! Упокой, Господи, його душу... - Упокой, Господи, його, душу... - А ото на боцi лежить Семен Ботало. Знаменитий козак! Його гiшпанський мушкет найтяжчий у Великiм Лузi. Як треба було якого знатного бусурмена зняти, кликали Семена. Жодного разу не схибив... його мушкет бив найдалi! I спiвав гарно! Особливо псальми. Всi знав напам'ять! Я до сьогоднi не знаю нiкого iншого, хто мiг би проспiвати всi без похибки. Якби вiн був живий, то вiдспiвав би все товариство. - А ви, батьку? - Я що? Латиною знаю десять псальмiв. Та три нашою, руською. Я спочатку латину вивчив, як у в'язницi сидiв. А наше письмо подужав, як на Укра?ну повернувся... Господи, упокой його душу... - Господи, упокой його душу... - Оте страшне тiло, без лиця котре, то славний козак, душа правдивая, Степан Кринка. Ми з ним, коли вже всiх татари повбивали, удвох тiкали. Ну, його стрiла iз коня зняла. Добрий був - не сказати! Хто б чого не попросив, якщо в нього воно було, все вiддасть! Не було в куренi людини, якiй би вiн чимось, та не допомiг... I з нами в лядську Галичину пiшов, бо отаманового товариша болотяна пропасниця прихопила. А менше шести не можна виступати в мандрiвку. - А чого? - Шiсть чоловiк потрiбнi, щоб без перерви iз самопалiв бити... Господи милостивий, упокой його щедрую душу i вiдпусти йому, якщо грiшив. - Господи милостивий, упокой його щедрую душу i вiдпусти йому, якщо грiшив! - А оце, зiщулився, наче висох, то Iван Грак. Наш отаман! Господи, упокой його душу! - Господи, упокой його душу! - Бачиш, що смерть i татари з людини зробили? Вiн був найдебелiший iз нас. У тiлi був чоловiк... А тепер?.. Був вiн i стрiлець, i рибалка, i кiннотник вправний. Найголовнiше не те - вiн був отаман! Як на якесь небезпечне чи важке дiло йти, то вiн i найшвидше хлопцiв пiдмовить, i спорядить все найшвидше, i найбiльшу здобич вiзьме... А добрий був, як i Кринка! За невiльникiв завжди дбав, кого тiльки можна, з неволi викупав чи вимiнював. Завжди, завжди нам казав: "Хлопцi-молодцi! Не забивайте татарина, а хапайте. На невiльникiв християнських мiняйте! " I ось вже нема пана отамана... Господи, упокой його щирую душу! - Господи, упокой його щирую душу! - А оце з цього краю лежить козак Степан Хрiн. Вiн нас привiв на ярмарок, бо добре знав дорогу i вмiв митницi обминати. Веселий був чоловiк - i воювати вмiв, i гуляти був гаразд! Мiщанин, а бач - знаменитим козаком став. Всi в куренi його знали. Як де яка небезпека - там вiн перший! I жодно? рани не одержав! Таланило козаковi. - А вам, батьку? - I менi таланило. Тiльки по-iншому. Я вiд жодно? рани не сконав... Отож... Гарячий був козак Степан Хрiн. Господи, упокой його гарячу душу... Амiнь. Омелько постояв трохи мовчки, а тодi з якимось натиском i поволi проказав: - А тепер, синку, iдiть отуди з конем i собакою, щоб на вас вiтер не вiяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай. Омелько одного заступа щосили загнав у землю i повiсив на нього каптан i прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму. Копав i поглядав все на сонце, як воно почина? хилитись, та однак пражило з такою ж силою, як i в полудень. I вiтер повiвав сильнiше. I вiтер ворушив клаптi шкiри на мерцях. Омелька аж тiпало всього вiд того шерхотiння. Його тягло кинути заступ i заткнути вуха, щоб не чути того страшного шелесту. Але вiн вже не мiг випустити заступ iз рук i копав, копав, копав... Та за якийсь час, чи то вiд страшно? напруги, чи вiд трупного смороду, а тiльки почав вiдчувати якусь навiть не втому, а млявiсть. Вирiшив на хвильку перепочити, подихати чистим повiтрям. Прихилив заступ до стiнки ями i, спершись однi?ю рукою об край ями, важко вискочив нагору. "Ще виберу на пiвлiктя i поховаю. I зараз звiр не дiстане. Але для певностi ще виберу... ". Так розмiрковуючи, Омелько пiдiйшов до схилу пагорба, щоб подивитись, що там з малим i конем. I йому аж вогнем бухнуло в тiм'я! За низькими чагарами, прикульгуючи, крався татарин. При повнiм обладунку: сагайдак iз луком та стрiлами, шабля i нагай на правицi. Крався до його вiрного коня, який по пiднiжжю горба вибирав собi якесь зiлля в непотолоченiй травi. Омелько прикинув на око - вiд татарина до Буланка, так як вiд Омелька i до Буланка, i до татарина. "Ах ти ж козолуп перекопський! " - Кляв Омелько i боковим зором шукав: а де ж хлопчик i пес? Ось вони обо?, вмостившись в улоговинцi пiд деревцем, зморено спали. Омелько вклякнув на колiна у високу, порудiлу вiд спеки траву. Викрешуючи вогонь для ноту, промовляв подумки: "Господи! Тiльки нехай не прокинуться зараз нi малий, нi собака! " Козак пiдповзав до краю схилу, щоб якомога наблизитись до малого. Татарин низом пiдкрадався до Буланка. Козак добре бачив кожен рух татарина, бо сонце било йому в спину, а татарину навкiс у лице. Ординець добре знав дiло - жодного рiзкого, похапливого руху. Все плавно, м'яко, поволi. Коли зайда простяг руку вже до вуздечки, а кiнь шарпонув головою i поводи заметелялись перед самими пальцями, татарин не втримався i щось буркнув. I в ту ж мить чорний пес скочив без гавкоту i помчав до татарина. Але й татарин, вловивши мить, схопив вуздечку. I тодi Омелько тихо свиснув: "Стояти! ". Буланко завмер. На звук татарин обернув голову. Але що сонце било йому в очi, Омелька не вгледiв. Та побачив, що до нього в диких стрибках пласта? над землею чорний пес. Татарин якось незграбно боком видряпався в сiдло. Правою ногою нiяк не попадав у стремено. I Омелько збагнув, що таки нога в нього добре повереджена. Тодi, з одною ногою в стременi, татарин вихопив лук i наклав на тятиву стрiлу. I от тодi вже Омелько щосили свиснув Буланковi: " Ставай дибки! ". Вiрний козацький кiнь на хазяйський свист став сторчма. Але татарин, вигнувшись, мов кiт, утримався на конi i збро? не згубив. Тiльки Буланко опустився на землю, татарин хльоснув його нагайкою. Смикнув за повiд, направляючи до броду. Буланко вiд незвички до нагая, вiд незвичного болю, став, як укопаний. А пес вже поруч, пiдскаку?, щоб дiстати ногу вершника. Татарин встиг висмикнути шаблю з пiхв i сiконути пса. З вiдчайдушним лементом собака покотився у високу траву i замовк. Омелько свиснув по-новому. I Буланко пiшов вибриком, по колу, по колу. Козак все пiдсвистував i наближався до татарина. - Батьку! Батьку! Стрiляйте його! - Волав хлопчик. - Неси заступ! Швидше! - I собi закричав Омелько. Що кiнь iшов по колу, то татарин спритно вивернувся, попустив шаблю на темляку, напнув лука, щоб поцiлити в Омелька. Омелько коротко i дуже високо свиснув. Вмить кiнь збрикнув. I вже цього разу послаблена пiдпруга з'?хала набiк, а за нею посунулось сiдло. Але татарин, падаючи, все таки встиг спустити стрiлу. Стрiла чиркнула по шапцi козаку. I зразу ж позаду почувся зойк малого. Омелько пiдбiг, коли татарин, не зводячись iз колiн, намагався витягти стрiлу iз сагайдака. Козак перехопив самопал за ствол i прикладом поткнув ворога в лице. Татарин навзнак гепнувся в траву. Омелько видер у нього з лiвицi лука, вiдкинув якомога далi вгору по схилу, здер iз руки шаблю i сам затис ?? в лiвицi. Татарин, вмиваючись юшкою, почав зводитись. I в правицi вiн тримав кривий нiж. Омелько плавно i швидко простяг лiвою шаблю i гострою, мов бритва, ?ломанню вперся противнику в горло. - Кинь ножа на землю!.. - Чiтко наказав татарською мовою. Вiд несподiванки ворог завмер. I в ту ж мить Омелько врiзав йому носаком чобота межи ноги. Татарин, хапаючи сiрими вустами повiтря, завалився на бiк. Цього разу Омелько обiйшов його ззаду. Видер нiж iз кулака ординця i запхав собi за халяву. Ще раз загатив ногою скоцюрбленого ворога. Тiльки цього разу пiд здухвину. Тiльки тодi пiдняв голову i подивився на пагорб. На серединi схилу сидiв хлопчик, рвав траву i прикладав до скронi. Уся права половина обличчя була в нього закривавлена. - Ходити можеш? - Закричав йому Омелько. - Не знаю... Я боюсь... - Цього клятого козолупа? - Нi! Кровi боюсь. Вiн менi у череп голови пострiлив! - Тьху на тебе, таке вигадав! Нумо бiгом до мене! - Малий пiдвiвся, i, не вiдпускаючи руки вiд скривавлено? голови, побiг униз. Козак вiдхилив руку вiд голови. - Ну, козаче, ти в сорочцi народився. На пiвнiгтя вниз - i в жилу б попало. Тодi справдi тобi амiнь - кров'ю зiйшов би. А так - дурниця. Ну, велика подряпина. Полiку?мо ??, як я цього людолова спутаю. Ти дивися, навчайся, як бусурменiв в'язати. Вони наших бранцiв хитро в'яжуть - не втечеш. Але мене ще хитрiше один француз вчив. Хитрючий був чоловiк i великий багатир. У нього корабель був на двi палуби. I на кожнiй палубi стояли гармати. Вiн i гiшпанськi кораблi лупив, i бусурменськi. То вiн мене вчив корабельнi вузли в'язати... Ну от, бачиш, i ми вмi?мо полонених в'язати... Нехай шолудивий пес полежить, а ми тобi подряпину проми?мо оковитою... Не кривися... Сьогоднi ти був у бою зi справжнiм ворогом. Це вiйна, твоя перша вiйна! А хто був на вiйнi, той ма? право i вухо собi проколоти, i сережку носити. - А чому у вас, батьку, сережки нема?? - А менi не можна. Мене часом братство гiнцем посила?. А чим менше гонець ма? прикмет, тим краще. Або послало мене братство кудись щось вивiдати. Я вдягнусь у селянськi лахи i пiду кудись чи на ярмарок, чи на прощу. А панськi пси побачать, що в мене вухо проколоте - зразу виявлять, що я козак. А пани i козаки - вороги!.. Тепер притрусимо подряпину порохом. Перев'яжемо хусткою. Добрий менi був дарунок. Ну, бублики ми з'?ли, а хустина, бач, тобi згодилась... Тепер обшука?мо перекопського козолупа!... Дивися: багатий - i за другою халявою в нього нiж! Ану, що в капшуцi в нього?.. Ах ти ж злодюга!... Рахуй - срiбних хрестикiв - десять, два разки коралiв з дукачами, срiбнi перстенi - аж п'ять... диви: угорський золотий... А оце, синку, два шахвiри. Дивися на них i запам'ятовуй: цiна ?х незбагненна! Цей пес шолудивий десь ?х iз шатiв iконних видер. Ах ти ж нужа бусурменська... Тепер ми його прив'яжемо i Буланко на арканi витягне його на пагорб. Тут я не можу його лишати - за ним треба око та око! - Батьку, а мiй собака?.. - Справдi. Я й годi, що в нас собака ?... Подивимось... Ще живий, диха?... Ота-ак, вухо йому вiдсiк, ну й лоба повередив... Але кiстка цiла... Для такого собаки й оковити не шкода. Проми?мо, притрусимо з нашо? вiрно? натруски. Сорочки не шкода? Тодi рiжемо один рукав i перев'яжемо собачу морду. Затягнемо його в затiнок, щоб не спiкся - сонце ще височенько. А ми пiшли - час ховати хлопцiв. Хотiв ще поглибити могилу, але чую: треба поспiшати! Козак зiбрав докупи татарську зброю, засилив татариновi ноги арканом i прикрутив другий кiнець до сiдла. - Ну, конику, пiшов! I вони поволочили татарина похилим боком горба до свiжо? могили. Татарин щось запаморочено скрикував, стогнав, але Омельковi на те й рисочка не здригнулась. - Синку, стань отамо, щоб на тебе моровий дух не вiяв. Омелько вдяг каптан, вийняв з перемiтно? суми даровану вишиванку. Розрiзав ?? на шматки i прикрив ними спотворенi козацькi обличчя. - Синку, ходи-но сюди! Попроща?мося з мо?ми бойовими браттями. Ось вони, во?ни справедливi, лежать перед нами бездиханнi? i нема? ?м нiяко? частi в дiлi живих. Таки правду сказано в Писанi?: "Краще псу живому, а нiж леву мертвому! ". Ось вони, леви вiйни, лежать понiвеченi, а он вiн, пес смердючий, живий. I йому, хоч вiн у полонi, краще, бо в нього ? надiя. А в них нема бiльше. I жоден iз них вже не порiшить нi списом, нi шаблею, нi кулею отаке татарське падло... Тепер помолимося за мо?х братчикiв, славних лицарiв. Омелько взяв шапку в зiгнуту лiвицю i, прокашлявшись, почав. - Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева... - Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева... - ... iдеже несть болезнь, нi печаль, нi воздиханi?, но жизнь безконечная... - ... iдеже несть болезнь, нi печаль, нi воздиханi?, но жизнь безконечная... - Амiнь! - Амiнь! Отак Омелько i малий пом'янули по черзi всiх загиблих. Потiм Омелько роздягся до сорочки. Розрiзав на татариновi його ж кривим ножем каптан. I, обгорнувши тими клаптями собi руки, поперетягував мерцiв до могили. Останнього спустив на татарськiм поясi, обв'язавши пiд пахви отамана Iвана. Потiм козак i хлопчик кинули по грудцi землi на побитих во?нiв. I Омелько, мов шалений, загрiбав заступом землю. Малий теж взявся за заступ i заходився допомагати. - Облиш! Витягни iз суми баклагу. Та обережненько вiдкрий i пiднеси менi. Не можу - дух моровий треба перебити. Ху-ху... Хух! Таки менi легше стало. Тепер добре затули i запхай назад. Сонце, розпечене, червоне зависло над велетенськими чорними дубами, коли могила була засипана, i верх ?? охайно виведений. На заходi сонця Омелько встиг зрубати два тонких деревця, збити з них хрест за допомогою двох вухналiв, знайдених у перемiтнiй сумi. Коли поставив хрест над могилою, кинув хлопчику: - А ну збiгай, чи живий там твiй собака. Малий тiльки повернувся йти, аж тут на пагорбi i пес з'явився. - Ходи, ходи, до мене, собацюра. Хороший, хороший. Ну в кого ти тут кращого собаку знайдеш?.. А тепер, синку, вiйна продовжу?ться. Треба ж нам оце татарське падло до мiстечка вiдвести. Воно само йти нездатне - воно ногу повередило. Повантажимо на коня i помандру?мо... ?сти хочеш? - Нi. Пити хочу. - Тодi мерщiй збiгай до ручаю. Напийся та набери в порожню баклагу води - в дорозi знадобиться. Поки малий та собака бiгали до ручая, козак пiдвiв коня до татарина. Перевернув його лицем на землю i наказав голову не здiймати, щоб не бачив зайда, якими знаками опуска? коня на землю. Як лантух, перекинув полоненого через сiдло, добре прив'язав за поборканi руки до сiдла. I пiдняв Буланка на ноги. Став Омелько перед могилою. При повнiм обладунку: шабля татарська при боцi, сагайдак з луком i стрiлами, за поясом чингал турецький, у халявi нiж татарський. На поясi порохiвниця i гаман з кулями i нотом. На плечi мушкет. Зняв шапку, перехрестився. - Упокой, Господи, ?хнi душi! Амiнь! I пiшли вони назад до мiстечка. Спека потроху спадала. I швидко сутенiло. Тiльки-но ще рожевiла зоря на заходi, а вже по темно-синiй небеснiй банi заiскрились незлiченнi зорi. У мочаринах деркав деркач i десь далеко-далеко в болотi ревiв бугай. Вгорi над страннiми чи то пурхали, чи то танцювали в повiтрi кажани. Часом над дорогою низько i безшумно пролiтали дрiмлюги. Коли з-за чорного лiсистого обрiю виплив сяючий, яскравий мiсяць, Омелько сказав. - Отамо пiд деревами перепочинемо. Там, якщо я не забув, джерельце. Треба дати бусурмену передихнути. Iнакше в нього в головi жили лопнуть. Пiд купкою дерев Омелько спинив коня, опустив його на землю. З коня татарин звалився, як солом'яний куль. Пес загарчав на зомлiлого татарина. - Тихо! - Нахилившись, гостро зашепотiв на нього козак. - Доведеться тебе вчити! Ну?!.. Собака винувато вiдвернув зав'язану полотном морду i вiдступив на кiлька крокiв вiд полоненика. Почав довго обнюхувати дерева. Особливо одне, найтовще. Пiднiмав морду, нюхав, знов водив носом по корi, але нi загарчав, нi гавкнув, а тiльки пiдняв ногу i сцикнув кiлька краплин на вузлуватi коренi. Хлопчик пiдвiв до джерельця i напо?в коня. Потiм сам напився. А козак довго вiдтирав синюватим гле?м i руки, i лице, i шию на витоку джерельця. Потiм вiн засипав вiвса в шальку Буланковi i зморено прихилився спиною до найтоншого деревця. - Батьку, а чого ви до товстого не сiли? Воно i теплiше, i спину не муля?. - Тому, що ти сидиш навпроти мене i можеш бачити, що там дi?ться за мо?ю спиною. А за товстенним деревом хiба ти щось побачиш? Тепер покрiпимося. I знов вони по?ли черствого хлiба та старого сала з часником. I все запили джерельною водою. - Спати хочеш? - Анi трiшечки. - Тодi чатуй. Ось тобi нiж. Стережи татарина. А я полежу. Чогось менi дрiма?ться. Дивися, щоб кiнь нiкуди не йшов. Пильнуй, прислухайся. Мене збудиш, як отуди мiсяць пiднiметься! - I Омелько показав суху одиноку гiлку старого явора та й поклався на землю. Спочатку малий сидiв пiд деревом, але коли вiдчув, що йому теж спати хочеться, пiдвiвся. Так було краще. Вiн прислухався до ночi. Повертав голову на всi боки. Навколо безугавно дзюрчали цвiркуни, наче далеко- далеко брехала лисиця та скрикувала поблизу дрiмлюга. Нi кiнського iржання, нi мукання коров'ячого, нi собачого гавкоту. I Буланко лише головою струшував i тихо бряжчав збру?ю. А пес - i не чути навiть, як диха?. Батько Омелько дихав глибоко й повiльно. А татарин у путах дихав важко i щось мурмотiв увi снi. Та хлопчик не вiрив, що полонений справдi спить. Прикида?ться. А сам замишля?, як би ото скинути пута i вбити свого переможця. Батько Омелько хiба ж не сказав, що татари завжди якусь пiдступнiсть вигадають?! Спершу батько Омелько сказав, що треба остерiгатись татарсько? пiдступностi, а вже ж потiм вони знайшли спеченого разом iз поросятами свинаря... За якийсь час i стояти було вже важко. I почало малого хилити до стовбура. Навiть на якусь хвилиночку вiн заснув, бо прийшов до тями, зачепившись головою об горбасту кору. Рана запекла просто вогнем, сильнiше, нiж тодi, коли промивали рану оковитою i присипали iз натруски. Пiдвiв голову i подивився, чи пiднявся мiсяць на рiвень сухо? гiлки цього велетенського дерева. Мiсяць постав на небi так, що здавалось, нiби сухi покрученi гiлочки схопили його, мов вiдьминi пальцi. Не знати чого, але хлопчик замiсть того, щоб будити козака, почав вивчати велетенську чорну купу верховiття. I те, що вiн побачив, скрутило його холодним жахом, стисло нiмотою горло. Шкiра пiшла пуп'янками, межи лопаток зачурiв холодний пiт. Десь на серединi дерева, бiля самого стовбура, на похилiй товстiй гiлцi сидiв чоловiк. Блакитне промiння падало збоку i добре вимальовувало вуса та лице, подерту довгу сорочку, бруднi, забрьоханi ногавицi i блискуче жало коси. Косовище лежало в чоловiка на колiнах, а щербате полотно звисло писком униз. Вусатий сидiв непорушно, лише метеляв лiвою, здоровенною, розтоптаною ногою. I чи дивився, чи не дивився на нього iз чорних запалих глазниць. Малий не мiг зрозумiти: очей не видно, тiнь чорна запала. Схопився за горло, намагаючись прокашлятись. А очей не зводив з чоловiка на деревi. I тут чоловiк зняв широченну долоню з п'ятки коси i приклав товстенного пальця до вуст, нiби говорячи: "Тихо! Нi звуку! " Тут малого i вiдпустило. Вiн кинувся до козака. - Батьку! Мiсяць пiднявся. - Ну й добре! - Сiв Омелько, а нi позiхаючи, а нi потягуючись, наче вiн i не спав. - Батьку, ходiмо звiдсiля швидше. - Тодi тихо зашепотiв. - Менi страшно! Тут нечиста сила... - Перехрестись, щоб нечистий щез! Ану, дай голову. Е, хлопче, у тебе жар! Дiйсно, треба поспiшати. I Омелько, як i перше, повантажив татарина на Буланка. Сам присiв i наказав малому: - Залазь менi на плечi. Треба швидше нам добуватись у мiстечко. - Я не хворий. Я сам пiду. Я вже дорослий. - Тихо! От не вилигуйся. Тепер ти козацький син. Залазь i не мудруй!.. I знов вони мiряли широкий шлях. Буланковi копита м'яко ступали в товстий шар пилу, i позаду за ними довго хмарилась курява, поволi опадаючи в блакитних мiсячних променях. Над самою землею час вiд часу ?м перелiтали шлях дрiмлюги, а над ними в шарпанiм танцi проносились кажани. - Е синку, не спати! Ти менi пальцями очi закрива?ш. - Чогось менi дрiма?ться... - Ти менi краще скажи: де ти там сатану угледiв? - Сатана сидiв на отiм в'язi, що в нього суха гiлка стирчала. У солом'янiм брилi. Сорочка бiла, довга, нижче колiн, подерта. Ногавицi в нього полотнянi, забрьоханi. I на колiнах у нього лежала блакитна коса. I щербата. Така точнiсiнько, як ото в смертi у церквi намальована. - Тобi сатана щось говорив? - Нiчого вiн не говорив. - То тобi, синку, привидiлось. То вiд гарячки, вiд рани. Та й твiй Бубка нiчого не почув. - А сатана сидiв тихо, тихо... - Я кажу про нюх... Нiчого пес не почув. - А хiба сатана пахне? - Смердить та ще й як. Сiркою паленою смердить. - Нi, цей не смердiв. - То я тобi й кажу, що воно тобi привидiлось. I вони все йшли й iшли курним шляхом, власне, брели по кiсточки в пилюцi. Пес вiд тако? густо? куряви чхав, але вiд коня не вiдбiгав. Та, зрештою, Омелько прислухався до дихання татарина, i вони зiйшли з дороги. Зупинились на рiвному мiсцi. - Щоб нiякий сатана за деревом чи на деревi не пiдстерiгав нас. Спи. Я чатуватиму. Хлопчик покликав пса Бубку, i вони удвох вмостились, зiгрiваючи один одного. Омелько сидiв, по-турецькому пiдiбгавши ноги i тримаючи на колiнах лук i стрiлу. Водночас i прислухався до нiчних звукiв, i подумки молився, щоб вiдступився i вiд малого сатана, i вiд нього самого. Вiн не сумнiвався, що малий побачив сатану. А все тому, що безгрiшний. Ще не пiзнав нi великого грiха, нi спокуси велико?! Через якийсь час Омелькова голова зовсiм прояснiла. Вiн вiдчув, як наче поволi виплива? iз важко? каламутно? води останнiх днiв. Подивився на сяючу зорями небесну баню. Дишло Чумацького Возу повернулось на добрий кут. Значить ось-ось пропiють другi пiвнi. "Якi пiвнi? Де тепер тут знайдеш живе село чи хутiр? Все орда сплюндрувала! " Омелько вiдчував бадьорiсть веселу, гостру, не схожу нi на вино, нi на дурманнi сарацинськi оладки манджун. То все дурман, який вiдда? тебе в руки ворога. I як же люблять люди самi себе в тенета заганяти! А, власне, що про iнших вболiвати, коли сам скiльки разiв у дурне пхався. Голова була в нього свiжа, ясна, i вiн знав, що до самого свiтанку тiло його буде, як напнутий лук. З якого часу з ним таке почалось! Чи з того часу, як плавав iз французом i кожних чотири години мiнявся на чатах на щоглi, виглядаючи чужi кораблi? Чи, може, ще з того часу, як залiз у пустелю? Ох же й була мандрiвочка! Поки караван iшов через гiрськi кабiльськi селища та землеробськi оази далi на пiвдень вiд гiр, остерiгався i подивитись на жiноцтво. Та й що там побачиш? Завинутi в пелени, мов небiжчик у саван... А проте, хiба часом вони не навмисне вiдхиляли запинало? Показували. лице, але так, нiби ненавмисне: коли воду набирали, коли кошики пiднiмали, коли вiд вiтру намагались загорнутись, а воно нiби навпаки виходило. Та й тут все ж трапилась пригода. А все через рибу. В останнiм тiм селищi перед Пустелею. Селище було, як величезний рудуватий мурашник. Нi, скорiше, як свiтло-свiтло вохристий. Як дивитись здалеку, то аж очi слiпили його стiни пiд шаленим бiлим сонцем. От де тiснява - один будинок прилiплений до одного, один будинок поставлений на другий. Межи глухими стiнами будинкiв петляли проходи, немов глибочезнi шанцi. Станеш посерединi i не можеш до кiнця руки випростати. Стiна навколо селища - якби на найвищого верблюда став би, то все одно не досяг би пальцями верха. Вони добряче тодi затримались. Той караван, що привiз ?х сюди, набрав нову поклажу i повернув назад, до моря. А вони зi сво?ю поклажею i товарами чекали провiдникiв i охорони з пустелi. Вдень Омелько вiдсипався в прохолоднiй коморi, де поскладали вони сво? начиння, а ввечерi виходив на "вулицi" i намагався вiд тутешнiх жителiв дiзнатись i завчити побiльше слiв. Вночi сидiв бiля жаровнi посеред караван-сараю та слухав, як син господаря гра? на дзвiнкiм аль-утi, або спостерiгав, як грають охоронцi чужих караванiв у костi. Хто з них i вино пив, тiльки не на людях, а в кiмнатах-комiрчинах, що були влiпленi в товстенну стiну караван-сараю. Дурманнi оладки маджун вживали вiдверто, а потiм годинами дурно хихикали чи дивились поперед себе безумними очима i тупо мовчали. На свiтанку, як тiльки вiдчиняли браму, iшов полювати. Не стiльки для поживи старався, як для того, щоб руки вiд збро? не вiдвикали. Спочатку приносив лише червонодзьобих курiпок. А далi й зайцiв бив сполоханих, а там вже пiдтягся, що здоровенних блакитних голубiв на льоту цiлив. Одного разу, тiльки вiдчинили ворота, вiн вийшов разом iз робочим людом - неграми-землекопами, що вiдгрiбають пiсок вiд пальмових коренiв, пастухами чорних дрiбненьких кiз, збирачами палива то возiями води на цiлiй чередi вiслюкiв. Всi прямували спочатку до трьох чи то озерець, чи великих ставкiв посеред густого пальмового гаю. Власне, цi озерця i тримали життя в оазi. Омелько, не спиняючись, дiйшов до краю останньо? водойми, з яко? змi?вся тоненький ручай у пустельний степ i скоро пропадав серед низького хирявого очерету. Пiд останньою пальмою щось плюснуло. Нахилився i побачив, як пiд самим корiнням у темнiй водi зблиснула мiдяним боком одна рибина, потiм друга, потiм ще й ще... Зопалу хотiв залiзти i зловити руками. Та вчасно згадав про напучування на узбережжi: у таких водах бува? черва, що в'?да?ться в тiло, i тодi людина гине, стiкаючи кривавою сечею. Або вiд купелi в таких ставках хворiють на смертельну пропасницю. Але ж i рiчково? риби схотiлось! Пiшов Омелько до тамтешнього чорного коваля, i той дозволив йому самому викувати гачка. На доброго гачка наживив кiлька коникiв. З першого ж закиду в нього не клювало, а просто потягло линву з рук. Ось на сiрiм пiску б'?ться, пiдстрибу? блискуча марена. Завтовшки з литку i завдовжки на пiвтора лiктi. Ще три не менших марени витяг iз озерця одна за другою. I зразу назад. Бо в такiй спекотi все псу?ться митт?во. I коли вiн поспiшав до за?зду, то вирiшив iти найближчою вуличкою-щiлиною. Але вуличка враз скiнчилась, вперлась у крутi вапняковi сходи. Довелось ними пiдiйматись. Злiва глуха стiна. А праворуч межи двома стiнами вiдкрилось малесеньке подвiр'я в глибокiй ямi. Там просто на землi сидiла стара жiнка, лузала кавунове насiння i захоплено хихикала, спостерiгаючи, як манюпусiнький цапик перчить маленьку козу. Якби не ?хнi запальнi любощi, то й не здогадатись, що це дорослi кози. Омелько задивився на веселе дiйство у ямi i забув, що може застувати дорогу людям. Поки хтось над його головою не проказав насмiшкувато: "Наша Зульма. Наша Зульма... " i ще щось. Тiльки тих слiв Омелько ще не знав. Стара баба пiдвела голову, бо почула слова. Але араб пiшов униз i на сходах лишився тiльки рибалка. Стара задерла голову i помахала Омельковi рукою, i на нiй забряжчали незлiченнi срiбнi прикраси. Вона показала мовчки, щоб вiн спустився на другий бiк сходiв i вступив у перший вхiд праворуч. Коли вiн переступив високий порiг рiзьблених розтрiсканих дверей, перед ним впiвоберта постала висока, як на мiсцевих, дуже стара баба. Та очi ?? свiтились просто молодечим запалом. Але все довгасте лице, а особливо випнута нижня губа й пiдборiддя, були сiченi глибокими, дрiбними зморшками. Повела його, взявши за руку наче не людською рукою, а висохлою пташиною лапою, сутiнним прохолодним проходом. За кожним кроком на нiй все дзвенiло, бренькало, бо навiть на кiсточках у не? були надягненi обручки iз дзвiночками. Пiсля п'яти поворотiв вони опинились у зовсiм порожнiй чисто вибiленiй кiмнатi. Через круглий отвiр у стелi навскiсно падав пекучий сонячний промiнь. I вiд того яскравого гала на вибiленiй стiнi примарним свiтлом наповнювалась вся кiмната. Стара показала на рибину i простягла в плату на коричневiй, зморшкуватiй долонi слiпучо-бiлу ракушку каурi. Омелько засмiявся: "Дурницi! " i зняв iз шворки одну марену. Тодi вона приклала палець до безкровних, пожмаканих вуст i на мигах пояснила, щоб Омелько прийшов, коли нiч настане. З тi?? вибiлено? кiмнати вона повела його ще другим ходом i випустила на зовсiм iншу вуличку. Турок, що удавав себе за купця iз Шаму, страшенно зрадiв свiжiй рибi. Потяг Омелька з рибою до кухарки господаря за?зду. Наказав приготувати цю рибу. I все ?й пояснював, втовкмачував, що ?й треба робити, хоч стара негритянка робила все якнайкраще. Омельковi набридло те турецьке камешiння, i вiн пiшов вiдсипатись до комори. Прокинувся тiльки тодi, коли вся кiмната сповнилась духом смажено? риби та кунжутно? олi?. Поруч на циновцi стояла велика миска, накрита згори меншою мискою. По розкiшнiй трапезi рибою та гарячим пшеничним коржем, Омелько знов заснув i спав до самого вечора. Омелько зазирнув до велико? вiтальнi, де сидiло купецьке товариство i вело сво? безконечнi розмови про оборудки, монети, золото i сiль, товари, верблюдiв, носi?в та охорону. Його нiхто наче не помiтив, не покликав, i вiн вийшов на невеликий майдан. У майдан вливалось не менше десяти вуличок-щiлин. I вiн неквапно пiшов у сутiнках по колу майдана i непомiтно шаснув у щiлину. Просувався навпомацки - тримаючись лiвицею шерхувато? глиняно? стiни. Зробив три звороти лiворуч i далi вже прямо. I коли зробив крокiв сорок, бiля його плеча зарипiли низькi дверi i старечий голос прохрипiв: - Куввас! (Стрiлець! ) Цього разу на старiй нiчого не бряжчало, i вона тримала над сво?ю головою старовинну бронзову лампу. Придивився до лампи i побачив - а вона вилита у виглядi двох я?чок i напруженого, аж вигнутого вгору, мужського ?ства. I з кiнця цього бронзового дiтородного члена стримiв палаючий нотик. "Ото початок! - Вмить пiдтягнувся Омелько. - А що ж далi буде?! " Стара наче вела, як i перше, але зайшли зовсiм в iншу кiмнату. Малесеньку, та проте iз дуже високою стелею. Дивно було якось, нiби в колодязi. Коли Омелько сiв пiд стiною на килимок, то колiна його майже торкались низенького столика. Там на полив'яних тарелях купками зводились кавунове та динне насiння, родзинки, сушенi фiги та сушенi фiнiки. I стояв чорний спiтнiлий глек. Навкоси трохи, у самiм кутi сидiв невеличкий опецькуватий юнак у широченнiй сорочцi, широких шароварах iз китайки, i в сандалiях, що тримались на тонких ремiнчиках, обвитих навколо пухлих литок. Господиня поставила соромiцьку лампу на виступ стiни до ще однi?? лампи, просто?, без викрутасiв. I сiла теж навкiс вiд Омелька, тiльки з лiво? руки. Стару Омелько вранцi добре роздивився. А юнака було погано видно, бо подвiйнi тiнi вiд ламп на виступ стiни падали навскiсно i закривали лице i руки юнака. Та й тюрбан щiльно обвивався навколо голови та ши?. Вiд юнака йшов мiцний запах благовонiй. Омельковi подумалося, що тiльки жiнка може вмащуватись так без мiри. Та зразу ж вiдкинув цю думку, бо згадав, як арабськi молодики просто обливають себе пахощами. Стара обома висохлими руками взяла запiтнiлий чорний глек, нацiдила в чашi золотаву рiдину. Омельковi залоскотав нiздрi гострий солодкий запах вина. "Та це ж наймiцнiше вино iз родзинок... " - вмить визначив Омелько. Омелько лузав насiння, але до вина не торкався. Тодi стара показала: "Чого не п'?ш? " Вiн взяв глек, i пiднявши високо вгору, мов iз бурдюка, пустив собi цiвку в горло. Стара аж застигла з виряченими очима, але вiдпила ковточок iз маленько? чашi i звiдкiлясь iз-за спини, з темряви витягла опуклобокий блискучий аль-ут. Почала слабенько передзвонювати струнами. Омелько забрав у не? iнструмент, перебрав струни, прислухаючись, як вони настро?нi, i переладнав по-сво?му i забрязкотiв щось схоже на те, що колись грав дiвкам у замку в Уграх. Стара ще бiльше вирячила очi, а юнак захихикав тоненько i притулив обома руками запинало до вуст. Кра?м ока Омелько побачив, що долонi його замащенi чимось темним. Що воно? Наче волоських горiхiв тут нема?. Солодке вино дiяло навдивовижу швидко, i вiн у веселiм захватi, хоч i збиваючись, бо скiльки часу не торкався струн, а все ж намацував сво?, i почала видзвонюватись iз чужих, незвичних струн своя рiдна мелодiя: "За рiкою, за Дуна?м... " Стара iз якимось здивуванням i недовiрою слухала Омелька. Юнак бiльше не хихотiв, а, прикриваючись рукою, малесенькими ковтками смакував вино. Омелько перервав гру i показав старiй, щоб вона випила свою чашу. Стара злякано вiдтрутила чашу обома руками. I тодi вiн примусив ?? випити. Бо напевно знав, тут йому якусь хитрiсть пiдлаштували, а як так, то нехай i вони повпиваються! Юнака прихопив за руку i притискав йому чашу до вуст, поки той не випив. Але коли вже вiн вiдпускав його руку, зрозумiв, що занадто нiжна i пухка рука в юнака. "Та це ж баба! Ну пiдождiть, сучi сестри! Я вас упораю! " Вiн налив ще вина в чашу старiй. I так само, як i молодiй, притис до вуст i змусив випити всю чашу без передиху. Вiн смiявся ?й в очi. Але вона не сердилась на нього, а в не? так очi заблищали, що аж страшно стало Омельковi. Як у цi?? зморшкувато? черепахи можуть бути такi хтивi молодi очi? Стара ж, коли вiн тримав бiля ?? вуст лiву руку з чашею, правою сперлась йому на стегно, щоб нiби не впасти. Вона кiнчиками тонких довгих пальцiв ковзнула по його ?ству. Омелько зробив вигляд, що не помiтив, що сп'янiв. I почав знов по?ти хлопця. Той нiби огинався, мляво вiдштовхував Омелькову руку. Омелько робив вигляд, що не помiча? руку старо? на сво?м стегнi. Вiн все нiби намагався напо?ти юнака. А стара тихцем, тихцем, а почала погладжувати сучка Омелькового, i вiн почав набрякати. "Хлопець" вiдштовхувався мляво, але так, що його шаровари закасувалися вище бiлих круглих колiн, аж на пухкi стегна. Стара геть розiйшлася i почала по всьому ?ству огладжувати. Аж трусилась вiд хвилювання. ?? рука вже не могла робити свого дiйства справно, шарпалась. I тодi стара схопила вiльну руку "хлопця" i поклала на Омелькiв товкач, i вони удвох - стара i "хлопець" - огладжували розбурхане Омелькове ?ство. Зрештою "хлопець" не витримав i ковзнув рукою в шпарку бiля очкура. Омелько вiдкинув недопиту чашу, перетяг на себе "хлопця", спустив з "нього" шаровари i з першого руху настромив на сво? роз'ятрене ?ство. Стара здерла з "хлопця" головне запинало. По просторiй бiлiй сорочцi зазмi?лось безлiч дрiбненьких, довгих косиць-торочок. Омелько пiднiмав ряджену пiд пахви i рiзко опускав униз. Вона щораз скрикувала i намагалась вчепитись у нього руками, щоб не так сильно било ?й у ?ство. I десяти раз вiн не кинув ?? подiбним робом, як вона зойкнула i вигнулась у солодких судомах. А стара встромила пiд сорочку свою пташину лапу до мiсця з'?днання чоловiчого i жiночого начал. I почала хапати повiтря сухими вустами i цiлувати, вiддихуючись, руки Омельковi... Нараз Бубка беззвучно пiдняв голову. Повiв перев'язаною мордою як би по колу i вухо туди нашорошував. Омелько застиг, прислухаючись, тiльки руки його, самi наче, почали напинати лука. "Чи звiра чу?? Чи людину? Тут тiльки встигай... А воно таке згада?ться - чорти батька зна що!.. " Та пес заспоко?вся i поклав морду на лапи. Хлопчик потихеньку сопiв, спав так мiцно, що аж заслинив ?диний цiлий рукав сорочки. Татарин увi снi щось тихо-тихо шепотiв, часом злегка зойкав. I тодi пес поводив гострим трикутним вухом. Омелько насторожено прислухався. Роздивлявся на всi боки. Позирав на яскравi зорi i мiсяць, що починав щербитись. I все не наважувався почати сво? та?мне дiйство. То брехiт лисицi, то сичик кричав у найближчiм гайку. А Омельковi була потрiбна тиша. Але й час, по зорях, не можна було прогаяти. I коли вiн побачив, що вже часу на половинi межи другими пiвнями i о пiвнях, вiн сказав подумки: "Час починати! Господи, поможи подолати супостата! Дай менi нечестивого в руку мою! " Омелько перехрестився. Тодi закрив очi i зосередився, точнiсiнько так, як вчила Чорна, дивитись у самого себе. Проговорив слово в слово, хоч нiчого не розумiв, закляття Чорно?. Пiсля того, цьому теж його вчила Чорна, уявити, що це сам вiн лежить спутаний, а вiн водночас i його товариш, намага?ться вивiдати в нього, що з ним трапилось. Кiлька разiв козак збирався почати так, як вчила чаклунка, але щось нiяк не вiдчував рiвноваги: щоб вiдчувати i себе поборканим - i себе ж товаришем пов'язаного. I от, коли досяг, пiсля кiлькох спроб, певно? легкостi, спокiйно i обережно взяв за плече татарина. - Мустафа! Чому ти лишився бiля рiчки? - Тихим рiвним голосом спитав Омелько чомусь раптом турецькою. - Я Селiм... - ледь чутно, не розплющуючи очей, вiдказав полонений. - Я й кажу, Селiме, - чому ти затримався бiля рiчки? - Хiба ти не зна?ш - козаки наскочили! Коня кулею поранили, i мене вдарило. Кiнь понiс у болото. Упав кiнь i мене придавив. Я зомлiв. Отямився - нiкого наших нiде нема... - Селiме, друже, будемо тiкати вiд невiрних? - Нi. Сил нема?. - Будеш у неволi гнити. - Нi. Не буду. Дядько везе товар до Москви. У Москвi полонених дешево купить. I мене обмiня?. - Та якi там у Москвi полоненi? - Хiба не зна?ш - цього року у Москвi повно полонених козакiв. З литовського вiйська козаки. Московський цар прода? задешево. - Дядько Муравським шляхом пiде? - Сьогоднi для нас iншого нема?.... - Пiсля урази пiдуть? - Зразу. Треба встигнути на осiннi торги до Iстамбулу... Омелько потихеньку вiдпустив руку приспаного полоненого i задумався. Дивнi думки в нього в головi крутились. Вiд тих думок i серце почало калатати. Аж важко стало дихати. Навiть у головi почало бухати. Омелько навiть вiдчув, як ледь зволожились долонi. Напруга охопила його всього. Омелька почало тiпати, мов у лихоманцi. Вiд хвилювання Омелько звiвся на ноги i нечутно i швидко обiйшов навколо стоянки. Буланко потягся до нього шовковистими губами. Бубка пiдвiв морду i принюхався. Малий нiчого не почув i не поворушився. Хоч мiсяць i щербився, однак було добре все видно. Тiльки вдень видно i в затiнку, а зараз тiнi були наче з найчорнiшого атраменту, непрозорi, ворожi i та?мничi. Козак обдивився i перевiрив всю поклажу i збрую на конi. Обмацав кожен ремiнець, кожну пряжку, кожен вузлик. Потiм взявся за себе. Перш за все роззувся - промацав халяви, пiдбори, носаки i п'яти. Тiльки цмокнув у захватi - кращих не треба. Постаралися львiвськi шевцi - знаменита робота. Далi все по черзi зняв, весь одяг перетрусив, оглянув, перевiрив. А тодi знов усе перемотав, перевзув, пiдв'язав. Щоб нiде, не дай Боже, не муляло, не терло, не метелялось. Хоч свою зброю знав краще, нiж сво?х п'ять пальцiв, а все одно перевiрив i самопал, i чингал турецький. Перевiрив, як легко вiдкриваються порошниця i натруска. Чи не зволожився гнiт у виробленому бичачому мiхурi? Все звично рухалось, нiде не за?да?, нiде нема? зайвого люфту. Взявся за сагайдак. Витягував стрiлу за стрiлою - всi рiвненькi, гладенькi, мов на верстатi точенi. Але що це: на всiх стрiлах бiля оперення випалено тавро - знизу серп чи човник, а над ним угорi три крапки. На всiх стрiлах. Де вiн оце бачив?.. Десь бачив... Де?! Омелько наклав стрiлу i спробував напнути лука. Роги лука плавно вигнулись, коли натягував тятиву, бiля рукометi знов побачив серп i три крапки над ним. Шаблю iз пiхов висмикнув - наче хробачки зазмi?лись на лезi пiд мiсячним яскравим промiнням - то позолотою бусурменськi написи вправний зброяр навiв. Тут теж, десь посерединi напису, наче розiрвався ланцюжок позолоти i яскраво зблиснув серп i три крапки над ним... I ось тодi вже згадав козак i йому горло перехопило. Три крапки i серп пiд ними, то родове iм'я купця Сабiта. Того, якого вiн порятував бiля берегiв Алжира. Тодi iспанцi обстрiляли турецьку каторгу, i хоч галера втекла, та, не доходячи берега, затонула. Вони удвох iз купцем Сабiт-агою допливли до берега. Власне, Омелько дотягнув його до берега, бо той почав уже захлинатись. I берегом вiн йому пiдсобляв iти, бо купець геть виснажився. Коли ?х помiтили i пiдiбрали горлорiзи адмiрала пiратського Драгута, вони спитали купця: "Це твiй слуга чи бранець? Чи вiн твiй бранець? " Вiн ?м вiдповiв: "Це не мо? добро. Я його не купував. "... Потiм, в Алжирськiй неволi Омельковi не раз доводилось чути про це кодло - Сабiтiв. Вони промишляли всяким крамом, а найбiльше невiльниками. Омелько добре запам'ятав тодi це баб'яче безволосе лице, як у кастрата. А його тавро вiн лише раз бачив на паках зi шкурами, що вiдправляли до Марселю. Хто ж цей Селiм йому - небiж? син? онук? I скiльки ?х, отих гендлярiв живим товаром, тих Сабiтiв? Зразу всього не взнати! Нi, одне можна було вже зараз сказати - не син. Морда хоч масна, баб'яча, а проте, вуса i борода, як на цих козолупiв, таки непогана, та й на руках волосся в нього росте. Омелько взяв коня пiд узду. I зразу ж встав покалiчений пес. Пошкрябав лапою малого. Малий прокинувся i сiв. Протирав очi кулачками. - Годi спати! Сiдай на Буланка та напiй його з ручаю. Не бiйся - менi звiдсiля все видно. А самопал, сам бачиш, заправлений, гнiт тлi?. Хода! Омелько пiдсадив малого i дав йому поводи. Малий свиснув, пiдробляючись пiд Омелька, як той пускав коня риссю. Та кiнь з мiсця пiшов чвалом. Бiля ручаю малий не втримався i шкереберть покотився у високу траву. Коня малий напо?в, але вилiзти в сiдло з двох разiв йому не вдалося. Тодi вiн посвиснув, як Омелько. Кiнь опустився на переднi, а малий залiз у сiдло. - Ну, синку, з тебе будуть люди! Омелько вiдвiв малого подалi вiд сплячого, чи, може, чатуючого, татарина i почав говорити тихо-тихо, але з великим притиском. - От зараз, синку, я почну найважче i найтонше дiло. Я допитаю цього турка... - А... а вiн татарин!.. - Не лiзь поперед батька в пекло. Турок. Зда?ться, з вельможного роду. Якщо так, зможемо його вимiняти на наших бранцiв. Але все в руцi Божiй. Отож уважно дивись на лице турка, як я з ним говоритиму... I нiчого не бiйся, щоб я не робив. Тiльки весь час тримайся вiд нього так, щоб вiн тебе рукою не досяг... - Та вiн спутаний... - Тихо! Не бовкай. Якщо вiн тебе схопить, не дай Бог, коли його в живiт от так, от так! Оцим ножем! - Омелько витяг iз шапки вузенький i тонкий, зовсiм iграшковий наче, стилет. Весь стилет був iз однi?? смужки крицi - i лезо, i рукоять. Рукоять з насiчкою, щоб рука не ковзала. - Тримай цього ножа у рукавi непримiтно. От так! У тебе хоч один рукав, та в ньому ножичок венецiйський. Тiльки обережно - не врiжся. Тут козак засмiявся i враз замовк. Нахилився, зiгнувшись навпiл, обертався на всi боки, вдивлявся, прислухався. Малий теж, як i козак, схилився, i прислухався, приставляючи долоню до вуха. А пес, навпаки, пiдняв перев'язану морду вгору i наче ловив тiльки йому одному знаний запах. Омелько нахилився, став навколiшки i приклав вухо до землi. - Щось тупотить! Мерщiй до гаю! I давай ножа. - I застромив тонке лезо за халяву. Знов поклав Буланка на землю, витяг на нього бранця. Той болiсно стогнав, кашляв i очманiло водив ошелешеними очима на всi боки. Бiгцем попрямували через луг, через неглибоку пiщану оладку, пiднялись у гай. Тiльки зайшли у високу лiщину на узлiссi, як вже стало добре чути тупотiння та наче стогiн гурту людей. Мiсяць висвiтися найвище на темно-блакитному небi, бо було вже о пiвнях - i на сходi за лiсом швидко розчинялась i сiрiшала до того темна блакить. Хоч i щербатий, яскравий мiсяць добре освiтлював шлях, по якому перли корови. Може з два десятки. Вони сопiли i хрипко чи то мукали, чи то стогнали. Iшли щiльним гуртом i часом було чутно, як цокаються ?хнi роги. Стояло таке безвiтря, що коли вони збивали порох ратицями, вiн клубочився десь у них пiд животами i лишався за ними стiною сiрого диму. Козак не встиг прихопити за морду собаку, як той чи з тривоги, чи як сторогу, щосили загавкотiв. - А бодай тобi, дурню! - Омелько прихопив пса за морду. Той ображено заскавучав. Але було запiзно - корови почули гавкiт i повернули зi шляху в напрямку гаю. - Бiжимо! - Омелько прихопив одною рукою повiд, другою за руку малого i вони побiгли га?м. Винуватий пес, опустивши морду, поспiшив за ними. Добре, що тiльки на узлiссi був молодняк i густий чагарник, а далi стояли, досить рiдко, велетенськi дерева. I втiкачi мiж ними швидко просувались на захiд, у темряву. Спочатку вони чули за собою ревiння, мукання, важкий тупiт. Але десь через милю бiгу позаду все стихло. Омелько ще провiв коня вузьким ярком на пагорб над тонким руча?м. - Спинились. Далi не можна - людолов скона?. Чу?ш, он як гика?? Вони спинились i, як i передн?, спустили на землю ординця. - Ну що, синку, затагану?м? Води скiльки хочеш найчистiшо?. У ранкових сутiнках i багаття не свiтить далеко i дим вiд туману низового важко вiдрiзнити. Збирай шишки мерщiй... Омелько вмить викопав окутим заступом ямку повздовжню. По боках поклав два шмати вивернутого дерену, i на них, як на цеглини, поставив мiдний казанок. Шишки горiли майже без диму, тiльки дух смолистий ладаном розпливався по всiй галявинi. Козак витяг iз капшука свою ложку i дав малому, щоб той розмiшував пшоно. А сам взявся за бранця. Iз перемiтно? суми витяг сиром'ятну линву. Окремо поприв'язував ноги до стовбура, а старi пута зняв. З руками так само зробив. Турок лежав. Важко дихав запаленими вустами, в кутах яких сiрiли великi за?ди. Навiть не спробував нi руками, нi ногами ворушити. - Селiме. Пити хочеш? - Проникливо запитав козак турецькою. Полонений просто скочив, але сиром'ятнi пута вiдкинули знов на землю. - Селiме. Ар'яну нема. Але вода - справжнiй шербет. - Собака! Ти знуща?шся з мене! - Селiме. Мiй юний друже, ти з поважно? родини. Не гоже так неввiчливо розмовляти зi старшими. Не я винен, що ти попався. Це доля. Кисмет. Ти вояк iз воякiв, свiдчу перед Всевишнiм. - Як ти смi?ш сво?ми собачими вустами згадувати Аллаха? - Селiме! Я справжнiй друг вашого кодла. Повiр менi, i ми поскачемо з тобою до Криму. Я тебе проведу i через землi лядськi, i через землi литовськi. Хочеш - шляхом Волоським? Далеко? Тодi найближчий тобi шлях - Кицманський. Небезпечно? Тодi знайдемо дорогу до Чорного шляху. Теж не хочеш? Мовчиш? Ну, тодi я тебе проведу до Муравського шляху. Там зустрiнемо твого славного дядька. Вiн людина вдячна - заплатить менi за твiй порятунок. Не дуже багато. На дорогу в Магрiб. От там твiй один родич винен менi великi грошi. А як iз лихвою, то, взагалi, вже скарб Алi- Баби. Та я не мстивий вiрменин, i нi грек, i нi моабiт. - Хто ти? - Вирячивши очi вiд Омельково? промови, спитав полонений. - Ти справдi шайтан. - Нi! Сьогоднi я твоя доля, твiй хабiр. Не зна?ш цього слова? Ну спита?ш у Сабiт-аги. Чи, може, вiн не потопав у Магрiбi? - Хто ти? Звiдки ти все зна?ш? Ти шайтан! Хто ти? - Ледь не скиглив бранець. - Хто, хто? Тобi сказано - во?н! - Гостро кинув Омелько. Прокашлявся i шепнув малому. - Напо? iз баклаги! Пильнуй, щоб головою не вдарив. Але турок нi на якi вибрики не був здатний - розмова його приголомшила. Вiн пив i цокотiв зубами об полив'яне горло баклаги. - Забери! Нехай буде недопо?ний. Покiрнiший буде. А тепер добре вимiшай кашу. Та вкришимо туди тараню... Диви, що воно виходить - чи то кулiш, чи то iз риби шарпанина... Нiчого, смачно. Козак i малий, по черзi, загрiбали на?док однi?ю ложкою, i, дмухаючи щосили, та все одно обпiкаючись, намагались вгамувати голод. Омелько набрав ложку з горою, струсив ?? на траву. Бубка зразу ж туди писок, але Омелько насварив. - Обпечеться, нюх втратить... А добра шарпанина упарилась. I олi?ю не треба мастити... - А мама завжди олi?ю мастила... - сказав малий, облизуючи ложку i враз заплакав гiркими сльозами. - Цить! Перед ким скиглиш? - Грiзно прошепотiв Омелько. Малий отямився i почав однi?ю рукою око терти, другою нiби дим розганяти. Коли кулiш вичах, Омелько пiдiзвав Бубку, i пес миттю злизав, i метеляв хвостом, i зазирав в обличчя козаковi. А козак спитав, не обертаючись до поборканого. - ?стимеш чи питимеш? - Пити, пити, пити... - чи то просив, чи то заклинав спадаючим голосом зайда. - Дай йому три ковтки. Не бiльше! - Наказав хлопчиковi, тодi не повертаючи голови, почав вести турецькою. - А який зараз у касбi мо? друзi п'ють шербет! На срiбних тацях лежать золотi холоднi помаранчi. Джерельна вода у кришталевих ?гипетських карафках. Карафки запiтнiли вiд крижано? води. Дзюркотить-спiва? срiбний водограй. На стiнах у фiгурних клiтках туркотять блакитнi горлицi... О Магрiб! О райськi пахощi квiтнучих помаранчi! О Магрiб! Там мо? друзяки-мореплавцi слухають срiбнi струни аль-ута, а я, славний стрiлець, я тут слухаю бекання барана: "Хто ти? Хто ти? " Омелько пiдiйшов до турка, задер йому штанину i обдивився розпухлу, наче колода, ногу. - Нагодуй i його, i собацi лиши. Творiння безсловесне, але розумне. Хлопчик поставив казанок турчиновi межи ноги i годував. Омелько сидiв, по-шевськи схрестивши ноги, i з незворушним обличчям чекав, коли малий нагоду? i полоненого, i собаку. - Кiптяву травою з пiском обiтри, щоб суму не бруднило. Добре ложку вiдiтри i вимий. I треба поспiшати. Нога в цього злодюги погана - я такi бачив. Треба його до костоправа, бо буде пiзно. Омелько пiдвiв Буланка до полоненого. Поклав на землю. - Зможеш сiсти на коня? - Спитав. - Я розiп'ятий, як я можу? - Визвiрився ординець. Тодi Омелько поклав свою зброю, щоб ворог не вихопив чи шаблю, чи ножа. I розв'язав спочатку ноги, потiм руки. Полонений встав, але захитався i впав на колiна, вiд болю завив i завалився набiк. Омелько обережно взяв його пiд пахви i перетяг у сiдло. Турок щосили вчепився в кульбаку. - Руки за спину! Я зав'яжу тобi руки, бо люди запiдозрять якусь хитрiсть. Тодi все пропало. Тепер слухай мене уважно. Я тебе вiдвезу в мiстечко, там тобi вправлять суглоб. Я куплю коняку. Для тебе. I нiби повезу тебе на обмiн за тутешнiх бранцiв - Давай зараз тiкати до Криму! - Таки повiрив, купецький небiж? Але зразу до Криму не вийде. У мене кiнь знаменитий. Але трьох вершникiв, та ще з лахами, i йому забагато. - Нас дво? - ти i я! - Заперечив турок. - А хлопець мiй? Зараз посаджу його тобi за спину i гайда до мiстечка... Викочувалось червоне сонце з-за невеличкого соснового бору, коли кiнь i Омелько вибiгли з лiсу на широку стежку, що йшла лiворуч вiд незжатих ланiв пшеницi. I пес бiг то позаду, то трохи вибивався вперед, i все нюхтив, нюхтив. Ноги в Омелька рухались легко, дихання було рiвне. Тiльки самопал доводилось перекидати з одного плеча на друге, бо таки важкенький i муляв, якщо довго лежав на однiм плечi. Омелько зауважив, що Буланко нашорошу? вуха, намага?ться повернути голову праворуч. I пес щось заметушився, то стрiмко вискочив два рази вперед, то вiдстав. То знов пiдбiг i просто трюхав пiд ногами в коня. Коли стежка пiшла на похилий пагорб, де вона з пагорба завертала лiворуч, до густого гаю, i вони по нiй пiднялися, i ?м стало бiльше видно довкола, всi тро? скрикнули. - А щоб тебе холера вхопила! - О Аллах! - Батьку! Собаки! - Слухай мене уважно, Селiме. Не признавайся, хто ти i хто тво? родичi. Бо заправлять за тебе грошi, як за султана. - Може, втечемо?! - Просто плакав Селiм. - Ти що - дурний? У них собаки! I не два... Поки вони не надбiгли, давай домовимось. Якщо вони тебе вiд мене заберуть, я сам поспiшаю до Криму i сповiщаю твого дядька, що ти в полонi. Нехай вiн тебе викупа?. У нього головнi склади, як i ранiше, у Кафi? Далеченько доведеться менi мандрувати... Тiльки щоб ти iнакше назвався... Ну, наприклад, Ахметом. Тодi третi люди, якiсь бiдаки, викуплять тебе, як свого родича Ахмета. Прiзвисько тво? нехай буде бiдацьке. Давай - Балтача. Згода? - Згода... А якщо, iншалла, мене ранiше викуплять чи я втечу, що про тебе i кому передати? - Передай через купцiв-магрiбiнцiв до Касби в Алжирi славному командиру каторги "Аунi Аллах! ", що корабель загорiвся бiля iспанських берегiв. Омар Куввас закопав все золото на узбережжi. Утiк вiдтiля пiд виглядом жебрака. А тепер мовчи. Вони не повиннi знати, що я Омар Куввас. I не прохопись, що я розмовляв турецькою. - А хiба хто з цих гяурiв зна? мову? - Якщо тебе заберуть, то, без сумнiву, вiдправлять до Львова. А там повно тлумачiв iз усяких язикiв. Отож про мене ти повинен мовчати. Омелько бачив i зразу ж по собачому завиванню почув - з трьох бокiв на них пустили зi свор гончакiв. Добре знав Омелько - тодi гончаки порвуть на шмаття тебе, якщо тiкатимеш. Тому Омелько й зупинився сам, зупинив коня i пiдiзвав пса. - Ну, синку, потрапили ми в халепу добру. Тому не шарпайся. Не рухайся! Замри! Але не бiйся! Не дав Бог свинi роги, то й цi лядськi посiпаки нас не подужають. Амiнь! I вони мовчки стали чекати, коли до них наблизяться пси-гончаки i вершники iз списами. 3. ШАЛЕНI ПСИ Купка вершникiв, що заходила на них з лiво? руки, була найдалi. Але собаки в них виявились найпрудкiшi i швидко наближались. Тi вершники, що просто на них мчали, були ближче, але ?хнi собаки бiгли повiльнiше за лiву зграю. Гончаки вiд право? руки наближались ще повiльнiше. Спочатку до втiкачiв гавкiт долинав окремо вiд трьох зграй. Але далi в мисливському запалi гончаки так роз'ятрились, що завили, загавкотiли, забрехали, нiби востанн?, i за хвилю i вони, i весь бiлий свiт щезне. Собачий брехiт злився в одне суцiльне виття. Наче сатанинська сурма сурмила всiм ганебну смерть. Буланко вiд наближення цього собачого завивання "в зав'ял" завихав, затупцював. I турок полонений на ньому затрусився, заметляв головою, мов ганчiркова лялька. Забряжчали окуттям заступи при перемiтних сумах. Омелько огладив коня, цмокнув губами i подув у тонесенький кiстяний сюрчок. Буланко став, мов укопаний. Бубка нашорошив уцiлiле вухо. Шерсть у нього на чубку i по всьому хребту пiднялася дибки. У горлi наче забулькотiло. Омелько перекинув у лiвицю, до самопалу вуздечку, i вiльною рукою вхопив Бубку за густий чубок. Знав добре: утрима? на мiсцi - поряту? пса. Та й Омелька несамовитий, шалений брехiт занепоко?в - стало тоскно, не знати як. Нараз щось сталось у напрямi бiгу лiво? згра? собак. I головна зграя, що насувалась просто на втiкачiв. Обидвi вони якось почали вiдхилятись направо вiд козака i його коня. Омелько не встиг обернутись i подивитись назад, бо йому було важко це зробити, утримуючи на мiсцi пса. А малий вивернувся на конi, подивився назад i заволав не сво?м голосом. - Батьку! Ото сатана! Вiн! Тут i Омелько спромiгся вивернутись, щоб подивитись назад. Тут вже й Омельковi захотiлось заволати вiд побаченого. Вiд густих верболозiв, з опадки, розмахуючи косою, ревучи щось несамовито, що воно чулось через собаче виття, широкими кроками чи то бiг, чи то стрибав дядько в золотiм брилi. Iз блакитною, сяючою косою в руках. Права свора собак, найповiльнiших, змiнила напрям свого бiгу i котилася просто на дядька з косою. Козак зиркнув кра?м ока на лiву та передню свору - сумнiву не було - вони пролетять до дядька повз коня. Ще сильнiше притис за чубок Бубку - той аж виснув жалiбно. Тим часом гончаки i дядько невблаганно зближались. Ось-ось зiтнуться купа скажених псiв i дядько в брилi. Нараз дядько спинився. Найбiльший пес вистрибнув iз купи i метнувся до дядька. Вправним, вiдпрацьованим рухом доброго косаря дядько махнув сво?м щербатим знаряддям. I вишкiрена собача пащека вiдкотилась в один бiк, а тулуб з розгону покотився далi, щедро зрошуючи кров'ю прибиту пилом траву. Омелько боковим зором бачив - злiва один вершник пiднiма? рушницю. "Диви, яничарка iз курком, " - миттю вiдзначив козак. I в ту ж мить лупонув пострiл i огорнув вершника хмарою диму. "От ледащо панське! I порох не той, i стрiлець не той! " - Подумки зневажливо вiдзначив. Дядько зразу ж, як у нього вистрелили, розпоров ще двох псiв. В одного нутрощi вивалились на траву кривавим шматтям. А другому розкро?в спину вiд хвоста до чубка. Пес вищав iз такою силою, що перекрив брехiт iнших собак. Собаки спинились пiвколом i щосили брехали на дядька. Та тiльки дядько замахувався косою, миттю вiдскакували. Тут пролетiли повз втiкачiв одна за одною друга i третя свори. Дядько, нiби граючись, змахував косою. Тими легкими помахами коси вiн розкидував покалiчених в одну мить собак. Навколо дядька були розкиданi собачi кривавi тельбухи. А два пси повзали по колу, розпластуючи по закалянiй травi сво? кишки. З тi?? купки, що скакала просто на втiкачiв, ще лупонуло два пострiли. Та обидва стрiльцi були нездалi. Вершники з трьох бокiв кричали на псiв. Але пси ?х не слухались i знову кидались на косаря. З двох помахiв дядько порiшив найкращих гончакiв. Та, замахуючись втрет?, послизнувся на собачих кишках. Падаючи, встиг викинути косу вгору, i здорова строката сука сама себе настромила на щербате закривавлене полотно. Чвалом пролетiли повз втiкачiв кiлька вершникiв до мiсця собачого бою. Та бiльша частина "ловецького" гурту зненацька осадила коней. Цi панськi охоронцi не звертали нiяко? уваги на тих, що оточили мiсце собачого бойовища, а гарцювали навколо втiкачiв. - Чого тiкав? - Спитав гостро сухорлявий чорнявий вершник, наставляючи списа на Омелька. - Добрий день, панове! - Омелько вiдпустив чубок собаки i, знiмаючи шапку, нахилив лiвицею мушкета, що цiвка дивилась худорлявому просто в лице. - Хiба ви ординцi, панове, щоб я од вас тiкав? Чорнявий у вишиванiм вишневiм жупанi мовчки здав коня назад i трохи набiк. "Зна? стерво вояцьке дiло. Ну нiчого, ми ще побачимо, похлiбнику лядський, " - подумки проказав Омелько i, всмiхаючись, повiв мушкетом за охоронцем. Та iншi вершники почали обступати з бокiв i заходити в спину. - Панове, ви що - обiйняти мене захотiли? Я ж, ха-ха-ха, не дiвиця. - Смiявся Омелько, а сам все вiв мушкетом за ватажком. - Кажiть дiло, панове! Рахую до трьох! - Дитину пожалiй! - Ледь не закричав чорнявий у дорогiм жупанi. А тодi прояснiв лицем, бо побачив, що iншi полишили мiсце собачого побо?ща i пiдступають за спину Омельковi. Враз Омелько почув позаду нiмецькою: - Перший раз бачу живого запорожця. Що, вони всi такi коси на головi лишають? - Бувають набагато довшi! - Вiдповiв нiмецькою другий голос. - Вони ?х за обидва вуха замотують. Омелько як крикне: - Ахтунг! Камрати, чесного рейтара ображають! - Як?! - У два голоси скрикнули за спиною в козака. - Ти нiмець? - Я рейтар капiтана фон Бухау. Перед Омелька ви?хало два бiлявих мiцних чоловiки. Обо? у добрих синiх жупанах, при палашах, при списах та iз пiстолями в кобурах бiля сiдел. - Камрати, ви брати? - Спитав козак. - А ти зi Штiрi?? - Спитали вони. - Як тебе звати? - Емiлiо Баламо! - Не моргнувши оком, виголосив Омелько, а сам все кра?м ока зирив на чорнявого. - Ти що, iспанець?! - Ще бiльше здивувались найманцi-нiмцi. - Кажуть, що тато був канонiром iмператора Карла. - О!.. А матiнка? - Матiнка була маркiтанткою... Самi розумi?те... Як кажуть - тато герцог, а мама... баронеса... - Ха-ха-ха! - Охо-хо-хо! Як же тебе занесло сюди, камрате? - Солдатська доля! Або, як оцi татари-бузувiри кажуть - кисмет! А як вас величати, камрати? - Мене - Йорген, а його - Рудi. - От i познайомились! Оце поспiшав вiддати борг картярський. Але тепер по?демо в корчму. Я вас пригощаю. - Камрат! - Сказав Йорген тихо. - Краще поспiшай вiддати борг, а ми самi за тво? здоров'я вип'?мо. - Тебе хотять кинути до льоха, - ще тихiше проворушив вустами Рудi. - А потiм допита? староста. Тiльки нас не видавай... - Камрати! Слово рейтара! Салют! А тодi, притискаючи руку до грудей, благально проказав до чорнявого: - Уклiнно тебе, пане добродiю, прошу - поспiшаю у Канiв до сотника, його брата татари вбили. Оце поховав. Тепер поспiшаю, щоб попередити. Ну, щоб тещi не дiстався вiтряк. - Ти спочатку завiсь самопала. А тодi пiдiйди ближче, то й поговоримо! - 3 пихою вiдказав чорнявий. - Пане добродiю. - Омелько схилився i притис руку до серця. - Не можу сина полишити. - Що ти брешеш? Цей хлопчак iз хутора. Хутiр попалили, всiх у пень порубали. Тiльки вiн i лишився. - Неправда! - Скрикнув ображено малий. - То дiда та.... - Цить, синку! - Гримнув Омелько, i Бубка гавконув. - Слухай, чоловiче добрий, не застуй менi шляху. Вiтряк, то дiло дуже поважне... Не встиг Омелько договорити про вiтряк, як ззаду почувся вiдчайдушний зойк i смертельне харчання. Всi враз обернулись i аж скрикнули! На вихаючiм рудiм конi було два вершники - спереду, в сiдлi, молодий козачок, а позаду той, вусатий дядько в брилi, тiльки без бриля. I весь, весь, iз голови до нiг, кривавий. - Та вiн же здох! - Заволав могутнiй чолов'яга у бiлiй свитi. - Його собаки загризли! Ну загризли!.. Вусатий дядько здоровенною лiвою рукою схопив за лице козачка, а правою серпом перепилював йому горло. Але найстрашнiше було те, що лiво? щоки в дядька не було - всiм було видно оголенi зуби верхньо? i нижньо? щелепи. З широкого верху рани тонкою цiвкою прискала - Стрiляйте! - Заволав чорнявий ватажок. - Чоловiче! Вiн вже мертвяк. - Тихо сказав Омелько i закинув самопал за спину. Але всi почули цi слова, хоч знову забрехали пси, тiльки поборканi на сворi. I лише Омелько проговорив, як i козачок i його кривавий убивця скотились у траву. А Омелько нi хвилi не гаяв - у два стрибки був бiля ватажка "ловцiв" i став упритул до коня. - Вiдпуска?ш?! - Вiддай татарина i хлопчика! - Сичав ватажок, бо й вiдпустити списа боявся, а вдарити списом вже не мiг. - Татарина бери. Сина не вiддам. - Вiддаси i сина, ще й коня! Усе вiзьмемо, i тебе також! - Тодi тобi смерть! - Омелько стояв упритул до стремена ватажка i пронизливо дивився йому в очi. I той вiд Омелькового погляду аж наче як завмер. I не бачив, що Омелько простяг руку пiд груди коневi i сильно, рiзко, коротко вдарив великим пальцем в пота?мну точку. - Не вiриш, добродiю ласкавий? Тодi спробуй зрушити коня! I Омелько вiдскочив, просто вiдлетiв, щоб чорнявий не дiстав його гострим клюгом списа. Швидко ступив до рейтарiв i витяг ?м iз капшука угорського золотого. - Добре випийте, камрати! Менi треба поспiшати - дорога далека!.. А чорнявий кляв i пробував зрушити свого коня з мiсця. Штрикав острогами коня, перiщив нага?м, шарпав за узду. Але кiнь тiльки здригався вiд болю всi?ю шкiрою, а з мiсця не рушав. - Хлопцi! Киньте Олексу i вiдьмака - обо? сконали! Хапайте запорожця! Вiн чаклун! Зброю до бою! - Волав чорнявий, а кiнь його стояв на мiсцi i важко дихав. - Пане отамане! - Пiдвищив поважнiсть ватажка Омелько. - Панове молодцi! Не поспiшайте! Дайте слово сказати! - Закричав козак i вже тримав напнутий лук i стрiлу, наставлену на чорнявого. - Сатана вiн! Не слухайте! - Не вгавав чорнявий ватажок. - Перехрестись, тодi послуха?мо! - Пробасив здоровило у бiлiй свитинi. - Як не вiрите, доведеться перехреститись! - Омелько притис пальцями стрiлу вже напнутого лука до рукометi. Вiдпустив оперення i перехрестився. - Ну кажи!.. - Слуха?мо! - Диви, справдi, хрещений!.. - Панове молодцi! Я вiддаю вам татарина. А ви да?те менi вiльний прохiд. Живим мене ви не вiзьмете. Вiдступiть далi, ще далi, ще... Омелько крутився, наставляючи стрiлу i всi почали здавати коней. Кра?м ока побачив, що один з вершникiв нiби зробив рух, щоб спустити з повiдця суку i пса. - Псарю! Б'ю око! Лiве. - Гарикнув Омелько щосили. Псар вiд несподiванки вiдпустив свору i звiльнена сука, мов звiльнена пружина, полетiла до козака. А на зустрiч ?й свиснула стрiла i перекинула суку. Строката сука пiдскакувала в смертельних судомах, збиваючи хмару куряви iз запорошено? трави. Пес зупинився навпроти Омелька i загрозливо гарчав, але вперед не кидався. - Панове молодцi! Тепер вiрите, що не схиблю? Тут найманець Йорген пiдняв руку. - Я не буду битись цей чоловiк. Тут дуже темнi сила. Беремо татарин - цей запорожець iде геть. - Я не буду стрiлять цей кнехт. Я писав контракт - я охорона пан сотник. Цей кнехт на пан сотник не напада?. Я не нападаю цей кнехт. Це порядок. - Який вiн тобi кнехт?! Вiн чортiв вiдьмак! - Ще злостився чорнявий ватажок, але якось мляво i невпевнено. - Та заберiмо татарина, i хай вiн собi пiд три чорти ?де! - Басом виголосив найдебелiший вершник у бiлiй свитi. - А що я пану сотнику скажу? Вiн же мене поставив! А я що тепер?.. - Скажемо все, як було - всi тут засвiдчать - завадила нечиста сила... - Щира правда - тут попа треба! - А ми люди простi, грiшнi. Що ми можемо супроти диявола? Чорнявий на тi слова замовчав, немов говорячи: "Робiть, що хочете. Я вмиваю руки! " Омелько тихо i непримiтно дав наказ коневi опуститись на колiна. - Не сумуй. Чекай терпеливо. - Прошелестiв над головою турка. Бранець поволi злiз iз коня, але ступивши на праву ногу, зойкнув вiд болю i впав на закурену траву. - У нього нога повереджена. - Пояснив Омелько панським "ловцям". А тодi малому тихо, ледь ворушачи губами. - Перелазь швидко наперед. Сам переступив у сiдло, високо задерши запилений львiвський знаменитий чобiт. Буланко зразу ж пiдвiвся з колiн. - Синку! Тримайся мiцно, бо пропадемо! - Просичав малому в потилицю. I голосно, весело викрикнув - Ауфiдерзейн, камарати! Свиснув, гикнув i з мiсця в чвал пролетiв межи Йоргеном i Рудi, що вони ледь встигли здати коней. Коли втiкачi вiдскакали може крокiв на триста, позаду лупонув пострiл, потiм другий, потiм третiй. Та били в бiлий свiт. Навiть i близько куля не просвистiла. "Але ж у них чотири рушницi! - Гарячкове думав Омелько, направляючи коня лiворуч, лiворуч, щоб отуди на широкий луг вискочити, що за густими вiльхами i вербами розстелився. - Господи! Спаси, сохрани i помилуй мене грiшного, нерозумного! " I тiльки останнi слова подумки проказав Омелько, як лупонув гучний пострiл. I водночас iз пострiлом довбонуло в ствол мушкета. Та так, що козак ледь не вилетiв iз сiдла. "Господи! На все твоя воля! " - Ледь не заспiвав Омелько. Але навiть перехреститись не мiг, а пообiцяв Всевишньому, що лише втече вiд панських псiв, то прочита? всi тi псальми, що пам'ята?. Буланко ось-ось доскаче, долетить до рiвно? зелено? скатертини велетенського лугу. Мали б погнатися за втiкачами, хоч i не ?хня масть була, як кажуть, сьогоднi. Сам би вiн, наприклад, не вiдступився б i продовжив погоню. Ось Буланко домчав до зелено?, соковито? лугово?, нiким не кошено?, нiким не топтано? трави. Повертаючи коника лiворуч, пiд захист велетенських верб, Омелько змiг на одну мить озирнутись через лiве плече. I схопило його око дивну картину. З боку невидимого звiдсiля шляху дрiбною трюхою тяглася череда тих самих корiв. Омелько притишив бiг коника i почав завертати по колу назад. - Батьку! - Злякано закричав хлопчик. - Що сталось?! - Не бiйся, синку! Щось сталося, та тiльки не з нами. - Дивися, що зараз там буде! Бачиш? - Бачу! Корови до панських воякiв бiжать! - Як бачиш, то тепер слухай! I тiльки Омелько проказав це, як зi схилу пагорба, де сталося собаче бойовище, понеслося таке коров'яче ревiння, мукання та стогiн, що Буланко затремтiв увесь i затупцював на мiсцi. А пес задер одновуху морду, роззявив iкласту пащеку i завив, заскиглив тоскно. - Батьку! Менi страшно! Я боюся! - Не бiйся! Нехай нашi вороги бояться! Давай отако ставай, я тебе пiдтримаю, i дивися. Це тобi ревище, щоб знав. Бачиш? - Бачу! Корови обступили псiв порiзаних i того слугу i сатану в брилi... - Синку, вiн не сатана. Вiн божевiльний був. Вiн, певно, з горя збожеволiв, що татари в полон його родину захопили... - Батьку, батьку! Тi слуги вiдганяють корiв списами, а корови на них пруть. Ой, нiмцi пiстолi пiдняли! На узвишшi лупонули пострiли. Залементували гончаки. Ще страшнiше, iз смертельним вiдча?м заревiли корови. - От синку, не поталанило нам! Якби тi корови прибiгли ранiше, трошки- трошки, ми б i турка не вiддали, i спокiйно б собi вiд'?хали. Ну та, слава Богу, все одно вважай, що корови нас врятували вiд погонi. Цi панськi похлiбники не пiдуть нiкуди, поки вони тiло того парубка не заберуть. Iнакше ?м родичi його не подарують... Ну, синку, поверта?мо на схiд. Омелько тихо цмокнув губами, злегка потяг за узду, i Буланко полетiв розмашистою легкою риссю квiтучим сонячним лугом. Поруч iз конем бiг здоровенний одновухий пес. Вiн то занурювався в траву шовковисту, то наче виринав з не?, але ходу не притишував. Шум веремi?, стрiлянини, одчайдушного ревища та брехоту гончакiв вiдпливав все кудись далi за густе верховiття майже чорних вiльх та за срiблястi крони велетенських верб. Небавом не було нiчого дурного, людського, чути. Лише приглушений тупiт копит Буланка по вогкiй землi, шерхiт трави вiд бiгу одновухого пса. Лише десь на дощ кричала iволга у високих вербах. 4. ПОТА?МНI СТЕЖКИ Сухий м'язистий кiнь у нестримному чвалi толочив буйнi луговi трави. I долина стелилась перед втiкачами рiвним зеленим килимом. Може i годину вони мчали i все на пiвнiч, на пiвнiч. Праворуч рiвнину обмежували пагорби, порослi чагарниками. Лiворуч тонкою iскристою линвою змi?вся ручай пiд затiнком височенних дерев. У ?х незмiрному верховiттi шепотiв вiтер та стогнали дикi голуби, та ще виспiвувала, мов на срiбнiй сопiлцi, свою пiсню пота?мна iволга. За весь час утечi i малий нiчого не питав, i Омелько нiчого не говорив. Пес Бубка теж, як у змовi мовчання, поспiшав за ними без жодного гавкоту чи гарчання. I от, коли минула й друга година невпинно? втечi, Омелько притримав навальний бiг свого коника-пробiяки. - Татари кажуть: "Коня втратиш - голову втратиш! " Стишив хiд коня i перевiв його на широкий крок. I коли вони ще трохи просунулись на пiвнiч i сонце стало ополуднi, то побачили - долина кiнча?ться. I там оно пiднiма?ться щiльна купа велетенських срiблястих верб. А далi починались невисокi, але крутi груди. Ось i долина скiнчилась, i вони прибули до витоку ручаю. Омелько спiшився, зсадовив малого на землю. Бубка закрутився коло них, метеляв хвостом, зазирав у вiчi. - Потерпи, собацюро! - Посмiхнувся Омелько i наче лицем просвiтлiшав. - Менi теж у животi смокче... Пiдвiв коня у блакитний прозорий затiнок. Зняв усю поклажу, розсiдлав. - Поводи, поводи його, прогуляй! Спочатку на сонцi, а як обсохне - у затiнку. Та далеко не вiдходь - щоб я вас бачив. Як добре вичахне - напiй. Самопал Омелько оглянув найперше. - А бодай тобi добра не було! Похлiбники, падло панське! - Вилаявся, обмацуючи нотовий курок. Куля (ота ?дина! ), яка наздогнала козака i ледь iз сiдла не вибила, вдарила у ствол бiля курка i курок зачепила. Курок розплющило. Тепер без кузнi i без лещат не полагодити цей справний нiмецький мушкет. Малий вигулював спiтнiлого коня, а Омелько розпакував суму. Лишилось ще добре пшона. Торбинка пшеничного борошна. Кiлька шматочкiв старого темно-жовтого сала, з десяток тараньок, добрий капшук дрiбно? солi. Кiлька грудок кам'яно? солi в ганчiрцi. Окрушини сухого хлiба- загреби, скорiше вже сухарiв. - Ану пiдведи менi Буланка! - Покликав Омелько. Наказав повернути коника i з цього боку, i з того боку, а тодi приклав долоню до пахвини коневi. - Поводи ще трохи! Не вiдстьобуючи з пояса нi лука, нi сагайдака зi стрiлами, козак зачерпнув iз одного з чотирьох пульсуючих джерел кришталево чисто?, крижано? води. Закасавши рукава каптана i сорочки, Омелько добре вимив руки, видер шматом полотняного рушника. Всипав у казанок кiлька добрих жмень ледь-ледь жовтавого пшеничного борошна. Круто посолив. Проказав молитву, та й почав вимiшувати тiсто. - Напiй коня, де ручай у травi протiка?. Там вода теплiша. Як нап'?ться, засип у шальку вiвса та надягни ?? добре. Щоб коневi було зручно! - Загадав роботу хлопчиковi, а сам не вiдривав очей вiд тiста. Коли вимiшав круто тiсто, що воно вже не липло до рук, то насипав у казанок ще борошна. I заходився щосили сво?ю грушевою ложкою перетирати тiсто з борошном. Бубка пiдiйшов упритул, вивернув одновуху морду, зазираючи в казанок на козацькi руки. Малий, напо?вши та поставивши Буланка з шалькою у холодку, метнувся до кущiв. Там ще з весни, з весняного водогону, поначiплялось рiзного сухого гiлля, стебла бур'янiв. Це смiття висохло, вибiлилось пiд пекучим сонцем, аж дзвенiло вiд сухостi. - Тепер вiзьми легший заступ i викопай отамо ямку! Пам'ята?ш, як я робив пiд соснами?.. От i добре!.. Омелько так зосереджено, з такою силою i швидкiстю перетирав тiсто з борошном, що аж упрiв. Та й сам не зчувся, як перетворив добрий буханець тiста на дрiбненькi, мов горошини, кульки. Всi цi кульки козак обережно зсипав у неглибоку дерев'яну миску. Зачерпнув iз джерела казанок води i поставив його над ямкою, яку спробував викопати хлопчина. Заклав у ямку паливо, брязнув по кременю важким кресалом, вибивши цiлий снiп жовтих iскор на сiрий трут. I ось дзеркальнi боки мiдного казанка облизують прозорi язики полум'я. Полум'я пiднiма?ться вгору, переростаючи в слабенький блакитний димок. Димок тягнеться по товстенному стовбуру i розчиня?ться у велетенському верховiттi старезного дерева. Спека над долиною - аж повiтря розплавля?, i воно склиться бiля пiднiжжя недалеких пагорбiв, наче струменi води. Коли в казанку завирував, зашумiв, забризкав окрiп, Омелько одним легким порухом всипав туди всю гору борошняних кульок. Швидко пiдкинув пiд казанок сухого бадилля. Вогонь, наче розмiрковуючи, поволi поповз по новому паливу, а тодi враз вибухнув бiлим димом i високими пасмами полум'я. Малий i козак ламали патички i все пiдкладали пiд казанок у ямку, щоб жар не слабiшав, щоб окрiп не переставав вигравати. Ось випiрнула з каламутного варива одна, потiм двi кульки, потiм ще кiлька, i закрутились по колу, i враз нагору пiднялись всi борошнянi горошини. - Ось i затiрка готова! Будемо обiдати! - Тiльки козак те проказав, як Бубка пiднявся з пiску, в якому вiн собi для прохолоди вигрiб яму. Пiдiйшов до людей, приязно махаючи хвостом i трусячи на всi боки пiском. - Ну чортяко, не труси! Iди коня стережи! - Наказав Омелько, i Бубка похмуро пiшов до коня. Омелько зняв казанок iз вогню. Повичерпував варене тiсто i наклав дерев'яну миску з верхом. Встали з малим, проникливо прочитали "Отче наш" i сiли розкошувати гарячою затiркою. По черзi брали ложкою тiсто з тарелi та ще з казанка гарячо? каламутно? юшки. - Бач, синку, як смаку? на вiйнi гаряча страва? Пiсна затiрка, а як смачно. ?в би та ?в! Бубцi вони розмочили в юшцi великий окра?ць загреби i лишили кiлька ложок вичахлого тiста. Самi ще роздерли по таранi. Хлопчик дав Бубцi шмат iкри, що той аж тертись головою почав об малого, пiд руку йому мордою пхався. - Наткався, як павук! - Похвалився малий, погладжуючи себе по череву. Поки Омелько дожував свою тараню i вiдкрив рота, щоб загадати малому роботу, як той вже скоцюрбився калачиком на теплiй травi i вмить заснув. Омелько мовчки махнув рукою i все сам почистив, помив, заховав у перекиднi суми. Швидко осiдлав коня, повантажив перекиднi суми, припасував до сiдла сокиру та заступи. Накрутив повiд на товстого сучка i вийшов iз затiнку на слiпуче сонце. I тiльки вдивляючись пильно-пильно, напружуючи з усiх сил очi, Омелько побачив крiзь полудневу югу малесенькi крапочки в глибинi долини. Зовсiм тобi кiлька макових зернят. Та зернята цi рухались, то розтягуючись в рядок, то збиваючись у темну плямку. "Ах ти ж падло панське! - Вiд лютi в очах Омельковi потемнiло. - Це ти, чорнобривчику, в жупанi дарованiм?! Тво? щастя, що оце менi малий трапився. Та я б вас, падлюк, отут би усiх "отд?лав! ", як каже Лютий цар московський Iван... Та не моя сьогоднi карта - час тiкати! " Омелько метнувся в захисток, розгрiб пiсок i поклав на гаряче вугiлля все паливо, що лишилось. I, наламавши здоровенну купу зелених гiлок, закидав ними вогнище. Малий вiд трiскоту ламаних гiлок навiть не ворухнувся, Омелько висадив сонного хлопчика в сiдло i повiв коня лiворуч за купу верб до найближчого пагорба. Вiн примiтив ще здалеку улоговинку вiд дощово? води - по нiй можна пiднятись межи терновими кущами. Малий i в сiдлi продовжував спати. I Омелько його не будив. Тiльки притримував, щоб малий не перекинувся з коня. Час вiд часу козак обертався назад i дивився, як наближаються крапки- вершники. I ще дивився на купу старезних верб - а чи пiшов уже дим вiд свiжо? зеленi? Дим заклубочився над верховiттям у ту мить, коли Буланко, iз великим зусиллям подолавши досить крутий схил, заходив у прохiд межи тернинами. I зразу ж крапки-вершники на мить застигли, а тодi почали невблаганно наближатись. Все швидше i швидше пiдкочувались до велетенських верб над витоками ручаю. Бубка нашорошив вуха, зупинився i почав нюхтити повiтря, задерши вгору одновуху морду. Омелько нахилився i погладив Бубку по чубку. Пес заметеляв хвостом i проскочив уперед по проходу межи високими тернинами. Гiлки кущiв аж вгинались вiд рясних, але ще зелених ягiд. Перед самiсiньким виходом на верх груда, де кущi особливо зближались, Омелько спинився. Щось мугикнув собi пiд носа, а тодi один товстий пагiн iз великим зусиллям притис якомога нижче. I прикрутив його верхiвку жмаком трави до кореня супротивного куща. А до однi?? гiлочки пагона приладнав стрiлу. Та так вправно, що серед листя i не розпiзна?ш ??. Навiть якщо хтось i нахилиться, щоб розплутати зав'язку, тiльки вiн торкнеться, пагiн випроста?ться i вдарить того стрiлою, хто стоятиме на стежцi. Якщо пiшому - то в обличчя. Якщо вершнику - то в черево, або його коню в морду. Поки Омелько ладнав на ворогiв свiй "самострiл", малий спав, сидячи в сiдлi, мiцно вчепившись в луку сiдла. Омелько повiв коня далi межи шовковистих трав та безлiчi квiтiв, що буяли по всiх верхах пагорбiв, обминаючи густi купи терну, шипшини та глоду. "Треба йти зараз на пiвнiч, тiльки на пiвнiч! Поки зорi не зiйдуть на небi. Тодi й обрахую, чи ще на пiвнiч пертись, чи можна вже, нарештi, на схiд повертати... " Омелько прискорив крок i майже бiг поруч коня. Далi Омелько пустився бiгцем, тягнучи за повiд коня. Буланко пiшов дрiбною риссю. Малий прокинувся у сiдлi, але пальцi ще мiцнiше стис на кульбацi. - Батьку! Чого ви не сiда?те на коня? - Так треба, - пояснив на бiгу малому, розмiрюючи кроки, щоб дихання було рiвне. - Це я готуюсь до походу. - Я теж хочу готуватись до походу! Спинiть коня, я побiжу разом з вами. - У цей похiд я рушаю сам самiсiнький. I без коня, i без тебе, i без козакiв-братчикiв. А хто догляне, тим часом, мого, найкращого в свiтi, коня, коли я буду в та?мнiм походi? - Я догляну, я! Вiн мене вже майже слуха?ться. - От бачиш - вiн тiльки мене й тебе слуха?ться. Якщо його чужим людям лишу, то повинен ?м всi сво? та?мницi, як управляти конем, розповiсти. А як хтось буде чужий знати мою та?мницю, то в мене вже не буде всi?? сили, вона пропаде, послабне. - А от я знаю та?мницю! I вона не пропаде. Я такий, що нiкому не викажу. ?й Богу, не викажу! - Синку, синку! Слухай мене добре i запам'ятовуй. Нiколи, нiколи в свiтi не клянися i не божись тим, що буде! Можна клястися тiльки тим, що було, або що ти зробив. Все що буде, то не в нашiй силi, якщо того Вседержитель не дасть. Бо на все воля Божа! От у Писанi? сказано, що коли наш Спаситель пiшов молитись в сад Гетсиманський, бо душа його болiла, то вiн сказав учням, що вони зневiряться в ньому ще тi?? ночi. А святий Петро i сказав йому: "Нехай всi зневiряться у тобi, я не зраджу тебе! " А Iсус сказав йому: "Iстинно кажу тобi: цi?? ночi ще, перше, нiж заспiва? пiвень, ти тричi вiд мене вiдречешся! " А Петро i каже йому: "Навiть якби я мав iз тобою вмерти, не вiдречуся тебе! " I тодi Спаситель взяв iз собою Петра i ще двох сво?х учнiв i молився в Гетсиманськiм саду. А тодi прийшов зрадник Юда, з вояками, щоб схопити Спасителя. Вояки не знали, хто Христос. Тодi Юда пiдiйшов до Христа i поцiлував його. Отак Юда поцiлунком видав нашого Спасителя на страстi! I стражники тодi схопили Христа. Учнi Христовi злякались озбро?них стражникiв i повтiкали геть. А Петро iшов оддалiк за полоненим Спасителем. I зайшов з усiма в палац юдея Каяхви. I сидiв там серед слуг юдейських, щоб побачити, чим все скiнчиться. Бо Спасителя нашого юде? били в лице, плювали i знущались над ним. В той час одна служниця пiдiйшла до Петра i каже: "Ти був з Iсусом. " Але Петро перед усiма слугами вiдрiкся: "Не знаю, про що ти таке говориш. " Злякався Петро, що його впiзнали, i пiшов до ворiт. Побачила його iнша служниця i сказала людям: "Цей був з Iсусом з Назарету. " Петро знов вiдрiкся: "Не знаю я цього чоловiка. " Потiм до Петра ще пiдiйшли приявнi при тому у дворi i сказали: "Ти таки справдi один iз них, бо й твоя вимова тебе виявля?. " Тодi Петро став клястися та божитися: "Я не знаю цього чоловiка! " I враз заспiвав пiвень. I Петро згадав те, що Iсус сказав йому: "Ранiше, нiж пiвень заспiва?, ти тричi зречешся мене. " I пiшов Петро звiдтiля i гiрко плакав, що зрiкся зi страху Учителя... Бачиш, синку, святий Петро клявся Вчителю бути вiрним, а не змiг. Бо тодi так повернулось, що, якби Петро тiльки слово сказав, його б замордували. А йому жити хотiлось. Бо хто ж гинути хоче?! Тому, синку, нiколи не клянись, не божись: "Я зроблю! ". А подумки моли: "Дай менi, Боже, зробити те й те!... " I Бог тобi поможе, i виведе з бiди, iз неволi i поряту? вiд нагло? смертi!.. Хоч все те Омелько проказував на бiгу, а проте дихання в нього було рiвне, вiн навiть не спiтнiв, хоча був при повному уборi - сагайдак зi стрiлами, лук, мушкет i все iнше бойове начиння. У той час, коли Омелько доказав малому притчу про третiй крик пiвня, за ?хньою спиною, далеко десь, наче дитина ляснула в долонi один раз. Потiм ще три слабих ляпки було. - Х-хха! Комусь у пику стрiла влучила... Та не будемо бiльше спокушати долю - час тiкати! Омелько пересадив хлопця наперед, легко злетiв у сiдло. - Гей, гей!.. - I нахилившись, легенько ляснув Буланка всi?ю долонею по ши?. Буланко з мiсця пiшов чвалом по самому гребеню довгого трав'янистого груду. - Тримайся синку! Почались нашi перегони! Вiрний Омелькiв кiнь Буланко, невтомний, широкогрудий, гнав по високiй травi. З-пiд його копит бризкали на всi боки коники, розправивши рожевi та зеленi прозорi крильця. I ?х зносило вiтерцем, i вони розсiювались далеко довкола. Кiлька разiв з-пiд самих копит, мов iз пращi хто викидав здоровенних зайцiв. Не раз i не два iз густо? трави сторчма злiтали розпасенi курiпки. Омелько нахилив голову до малого. - Ще миль десять проскачемо, а тодi отаборимося. Десь тут, i без зiрок, знайдемо нашi козацькi стежки. Та може й п'яти миль не проскакали, як вузьке ребро сугорба ще бiльше знеслося вгору, i перед ними вiдкрилось зразу кiлька неглибоких долин, порослих деревами. - Ото як вискочили з вербово? долини, зразу вiдчув, що ось-ось вийдемо на козацькi стежки! Бачиш, оно чотири здоровеннi липи? За ними ще може миля на пiвнiч i почина?ться луг! А там всякого дерева густо- прегусто. Отам нехай панськi посiпаки начуваються! Буланко наче вiдчув радiсть свого хазя?на i помчав, помчав з одного лисого пагорба на iнший. Ось i липи лишились десь праворуч чотирма величезними копицями зеленi за густими свiтлими чагарями. Поступово сугорби знижувались, вирiвнювались, все бiльше i бiльше на них кучерявилось зеленi. Пiшов пологий схил праворуч. Нiби на ньому була широка стежина мiж деревцями терну, низьких вишеньок, обсипаних рясно кривавими ягодами, кущами дозрiваючо?, морквяного кольору, шипшини, високо? широколисто? лiщини, i далi вже й густi купи молодого чорноклену, липи та в'язiв. I хоч Буланко мчав по травi, а було видно, що це широка справжня стежка. А Бубка добре вiдстав i важко скакав, висолопивши довженного рожевого язика. Нараз вiн хрипко гавконув два рази. Омелько зразу ж стишив бiг коня, а тодi зовсiм його спинив. I Буланко затупцював на мiсцi, а тодi застиг, нашорошив вуха. Тут i зморений Бубка пiдтягся, важко дихаючи, аж йому здухвини западали. Омелько, вже iз стрiлою на тятивi, схилився, напiвобернувся до Бубки. - Ну, що ти там чу?ш, собацюро? Чорний пес задер до козака свою скалiчену морду i застережливо, але якось не злiсно гавконув. - Тримайся мiцно! Пригнись, щоб не завадив менi! Омелько пустив вiрного Буланка тихою ходою. Може крокiв зо двiстi протопав кiнь трав'янистим звивистим просадом. Тут Буланко заiржав. I йому десь попереду, за зворотом, за кущами лiщини, вiдповiли слабим, переривчастим iржанням, яке в кiнцi наче захлинулось. Омелько легко i плавно пiдняв рукометь лука i почав напинати тятиву. Коня вiн ледь-ледь пiд боки торкнув носаками, просто одночасно з обох бокiв зачепив, торкнув по шкiрi. Слухняний кiнь пiшов дрiбними, дрiбними тихими кроками. Не iржав. Малий не дихав i пильно вдивлявся в зелений морок попереду. Ось крутий зворот стежки. Кiнча?ться тiнь. I на яскравому сонцi межи свiтлих кущiв лiщини тьопа? кiнь половий. Голову опустив i порваний повiд волочився по землi, чiпляючись за пагони зiлля. Кульбака на конi скособочилась на правий бiк, i з не? стирчало двi стрiли, а в перекидних сумах стримiло аж три стрiли. - Степанiв Лиско! Не дався людоловам! Бачиш, синку, що то значить - боже сотворiння - кiнь?! Разiв три, не бiльше, тут Степан бував! А Лиско зразу знайшов стежку. Але не в цiм диво. Диво в тiм, що Лиско знайшов сюди шлях iз того мiсця, в якiм ми нiколи до цього разу iз Степаном не бували!.. Вiрний Степанiв кiнь Лиско ледь плуганився, ледь переставляючи копита. Навiть не змахував хвостом. Хоча мушва висiла над ним чорною хмарою. Омелько опустив зброю i, не дивлячись, стрiлу закинув до сагайдака, а лук у налуччя. Пiдiгнав Буланка в кiлька стрибкiв до охлялого коня. Омелько зiстрибнув у траву i кинув малому повiд. Приказуючи: "Лиско, Лиско... " та погладжуючи замордованого коня, вийняв вудила з його запалених, загно?них i закривавлених губ. Розстiбнув пiдпругу, зняв сiдло i перемiтнi суми зi стримлячими в них стрiлами. - Синку! Ось дивися - три стрiли вдарили в суму. А Кринка, земля йому пухом, спакував у не? торбинки з порохом. Якби хоч одна стрiла об щось залiзне черконула i висiкла iскру - то весь порох вибухнув би! Од славного Лиска хiба що копита лишились би... От що могло би бути! Та на все Божа воля. Тепер треба швидко десь тут джерельце знайти. Я тут одне пам'ятаю на цiй стежцi... Ти подивися тiльки, що в нього з язиком, яснами i губами. Це вiн iз сталевими вудилами намагався напастися. Все собi розтер, розбив, повередив... Он якi виразки! Бiдна скотина. Скiльки кiнь через людину мук зазна?, що й не сказати... Ану, синку, подай Буланка ближче, зараз ми на нього повантажимо Степановi торби i пiдемо шукати воду... Вони повели коней - Омелько знесиленого Лиска, а хлопчик навантаженого аж чотирма перекидними сумами Буланка вглиб молодого лiсу, праворуч вiд пота?мно? стежки вниз пологим схилом. Чим далi по схилу, тим дерева ставали вищими. Не пройшли вони й трьохсот крокiв, як почулося дзюркотiння води. Обминули в блакитному затiнку кiлька старезних чорностовбурних яворiв. I ступили на осяйне сонце. Навпроти них трав'янистий смарагдовий схил обривався кам'яною стiною. З не? в кiлькох мiсцях тугими цiвками била вода. Нижче брил вода збиралась нiби у великiй баюрi i звiдтiля витiкала вузьким руча?м у оточеннi рiдкого очерету та високо? осоки. По довжинi може на пострiл iз лука. I зразу зникав без усякого слiду. - Синку, стiй! Он бачиш слiди на муловi? Сюди приходять i дикi кози, i дикi голуби прилiтають. Якщо ми пiдемо туди з кiньми i собакою - i слiди сво? лишимо, i сво?м запахом все навколо забруднимо. I звiрi не прийдуть. I ми лишимося без дичини. Тому пiдемо отуди вниз, де ручай протiка?, там i самi нап'?мося, i коней напо?мо, i з собою води вiзьмемо. Затагану?мо отамо, на узвишшi - пiд тими соснами. Там мiсце зручне: що там за кущами - не видно знизу. А звiдти, з верха - добре видно. Коли вони спускались зеленою долиною, у них iз-пiд нiг вилiтали цiлi згра? зелених рожевокрилих коникiв. Напо?ли коней. А тодi Омелько лишив в улоговинi малого з Бубкою при замордованому Лисковi, а сам вiдвiз нагору всю поклажу i вiднiс Степанове сiдло. Тодi спустився з Буланком назад до джерела i заходився коло бiдного Лиска. Кiнь покiрно зносив дi? козака, лише здригався усi?ю свiтлою шкiрою. Коли ж почав двома гострими паличками, бо пальцями не мiг залiзти в рани, витягати черву, то кiнь тiльки дрiбно тремтiв - i аж наче хрипiв. Ран було чимало: i на спинi, i на круповi, i на грудях, i на заднiх ногах. Все вiд стрiл. Та, слава Богу, нiде жодне вiстря не застряло. Але мухи встигли обсипати яйцями рани, i тепер у гною i сукровицi камешилась жовта черва. - Синку, поки я отут черву колупатиму, ти збiгай на гору i, скiльки можеш, шишок назбирай. Справа дуже пильна i нагальна. Поспiшай! - Ага! - Кивнув малий i чимдуж побiг пiд сосни. Пес Бубка пострибав за ним... Коли хлопчик принiс ще один казанок, повний шишок, i висипав його на велику купу, на верх iз кiньми пiднявся козак. - Молодець! Здогадався в казанок збирати шишки. Тiльки iншим разом питай дозволу, якщо хочеш суми розв'язати. Омелько поставив коней у затiнку товстенно? розлого? сосни. Схопив замашну сокиру i з кiлькох ударiв вiдтяв засохлий товстий сук. Розколов на скiпки i заходився викопувати ямку для вогнища. Лиско знесилено куняв, опустивши голову. А Буланко приступив до нього впритул i хльоскав хвостом, вiдганяючи мушву i вiд себе i вiд хворого товариша. - Принеси води. Поки малий скотився униз до води i принiс повен казанок кришталево? води, Омелько вже розпалив шишки в землянiй пiчурцi. Поставив казанок i наказав малому пiдкидати шишки, щоб вогонь не слабiшав нi на мить, а сам взяв заступа i зник за чагарями, що малий i спитати не встиг. Бубка погрiбся, погрiбся та й умостився в ямку, розкинувши лабети i заплющивши очi. Пес спав, але час вiд часу увi снi подригував лапами. Щось йому снилось. Малий все пiдкладав i пiдкладав шишки, i майже невидиме полум'я лизало блискучi золотi боки казана. Тiльки жар обпiкав лице i руки. На самiм днi казана почали народжуватись маленькi бульбашки повiтря, потiм вони почали вiдриватись вiд мiдi i злiтати вгору, лопатись, i тодi над поверхнею закрутилась тонкою цiвкою пара. Пара здiймалась угору все сильнiше. Ось вода завирувала, почала бити ключем. Окрiп виплескувався через вiнця блискучого мiдного казанка. Тiльки малий подумав: "А для чого було варити воду, якщо нема? чого варити? ", як з кущiв вийшов козак. Iшов вiн без шапки, шапку притисши до грудей. - Тримай шапку! - Омелько прихилив заступ до сосни i витяг iз суми дерев'яну тарiль. Обережно висипав iз шапки на не? якiсь вогкi бульбуватi коренi, завбiльшки з голубинi яйця. - Що воно таке? Я такого зроду не бачив! - Бо тобi нiхто не показував - ти й не бачив. Це найкращi лiки вiд знесилення. Це справдi золота рослина - "любка". Люди якi тiльки грошi не платять за лiки заморськi, а вона, "любка", пiд ногами. Тiльки треба знати, як ?? приготувати. Я цьому од бусурменiв навчився. Там, де я в лiсах вирiс, там "любку" дiвчата у ворожбi вживали. Ну, щоб причарувати якось парубка. Так ?? й зовуть у нас: "Люби мене, не покинь". Але то дiло таке - кому ворожба помага?, а кому й хресний хiд не допоможе. А от зовсiм кволому чоловiковi цi бульбочки сили додадуть... Бачиш - вони вже чистi, помитi. Тепер ми ?х беремо - насилю?мо, як намисто, голкою на нитку. I трима?мо в окропi, поки не прочита?мо "Отче наш" три рази. В окрiп ?х треба занурити, щоб вони не гiрчили, i не плiснявiли, i добре сохли. А сушенi бульбочки вже розмелюють i роблять або з молоком, або з водою бовтанку. От i бусурмени, що сидять за морем по Кубанi, чи в нас отут межи Бугом i Днiстром, вони перед важким походом завжди запасаються "любкою", тiльки по-?хньому буде "салеп". Отаких п'яти бульбочок на цiлий день здоровому вояку вистачить, щоб сили не втратив. - А воно смачне? - Та нiяке... Як от рiпа варена. Куштував? - Нi. - Ну, ну... тодi, як глей на вишнi... - О! Так глей же смачний. - Ну воно таке, як розмочений глей пiсля дощу... Ось дивися: вже готовi стали нiби отой глей - прозорi i золотавi. Тепер витягнемо i повiсимо в затiнку - нехай вичахають. Тодi наскребу на тацю i дам Лисковi... А ти вiзьми Буланка i вiдведи отуди, до друго? сосни, засип у шальку вiвса i нехай ?сть. Вiн добре напився, i тепер можна й погодувати. Це тому, щоб Лиско не хвилювався, що йому не дають. А я зараз пiду в долину i перетру отам на каменях трохи вiвса. I зваримо кашу Лисковi. I Бубцi буде каша. Собака теж добре змучився. Щоб ти знав, вiвсяна каша собакам дуже корисна. Я коли ото у пана конi випасав, то сам бачив, як його псар хворих чи змучених гончакiв вiвсянкою вигодовував. - Батьку, то ви були панським пахолком? - Я нiчи?м пахолком не був. Я жив у його садибi... - Як так жили?.. - Коли варитимемо кашу, я тобi все розповiм. А зараз нагодуй коня. А ти, Бубка, наш мудрий собако, ти менi стережи Ли