ска. Омелько вилив з казана воду, взяв торбинку з вiвсом i спустився вниз у долину до купи каменiв. Насипав на один, рiвненький, мов стiл, здоровенний камiнь вiвса i зачав розтирати невеликим пласким уламком. Добре розтерши зерна, зразу ж на цьому каменi i провiяв вiд остюкiв. Коли ж пiшов ще далi вниз iз казанком до води, то побачив, що з-за пагорба, одна за одною, приземлились невеликою зграйкою курiпки. I розбрелися в густiй травi ловити коникiв. Омелько почекав, чи ще не прилетить хоч одна птаха, а тодi швидко, вздовж ручаю, низько-низько зiгнувшись i, ступаючи нечутно, але швидко, поспiшив до колдобини пiд червоною кам'яною стiною. Двi стрiли тримав у зубах, третю наклав на тятиву. Коли до птахiв Омельковi лишилось пiвсотнi крокiв, птахи помiтили його. Знялись iз сухим трiскотом, швидко-швидко б'ючи крилами. Злетiли круто вгору, мов ?х хто метнув iз пращi. Над усi?ю долиною пронизливо залунав ?хнiй крик тривоги: "рiп-рiп-рiп! " Омелько одна за одною, блискавично, метнув сво? три стрiли. I стрiли наздогнали птахiв. Всi три птахи впали на крутому зеленому схилi вгорi над кам'яною червоною стiною. Омелько не полiз за здобиччю, а зсипав назад до торби потертий овес, забрав казанок iз водою i пiднявся вгору, до сосон. - Синку! Пiди та забери курiпок на схилi, над джерелами. Думав, що на водопо? вiзьму пару голубiв, та бач, вполював курiпок. Буде вечеря... Та, гляди, обережно. Не послизнися: внизу гостре камiння - i колдобина глибока. Малий таки не втримався на крутiм схилi на соковитiй травi. Послизнувся i покотився вниз. На щастя, не на гостре камiння i не в колдобину. Але ?диний цiлий рукав сорочки подер об кам'яну стiну. - Злякався? - Запитав Омелько, не пiднiмаючи голови, бо зосереджено вирубував сокирою копистку iз товсто? сосново? сухо? гiлляки. - Ага! Злякався, що курiпки впадуть у колдобину. А як ?х звiдтiля витягти? - Радiсно признався малий, простягаючи Омельковi три стрiли з прилиплим до них сiрими пiр'?нами. В другiй руцi вiн мiцно тримав важких жирних курiпок, що його аж хилило набiк. - Нiчого! Все гаразд, синку. Бери ось копистку i перемiшуй кашу. Бо вiвсяна каша швидко пригора?. Та дивися - не забувай шишки пiдкладати i ось цi смолистi трiски. А я випатраю курiпок... Та й жирнючi! От де на покинутих ланах порозпасалися. Омелько невловимим рухом гострого ножа розтяв курiпок мiж лапами, надрiзав горло пiд дзьобом. Тодi встромив два пальцi в черево, одним сильним ривком видер усi нутрощi. Уважно ?х оглянув, чи нема глистюкiв, а тодi обережно вiддiлив жовчнi мiхурцi. I вже пiсля того кинув Бубцi. Поки варився тертий овес, Омелько сипонув у середину випатраних курiпок солi i поклав бiля хлопчика, накривши згори свiжою гiлкою лiщини. - Дивися, щоб мухи не обсипали червою. Ось гiлочка, вiдганяй... - А ви, батьку, хiба куди йдете? - Та пiду подивлюсь у долинi. Наче менi привидiлось гнiздо печериць. Омелько зняв порожню шальку з Буланка, запхав у не? двi глинянi баклаги, натяг ?? собi на лiве плече i поспiшив униз до вогко? улоговини. Вiн повернувся, коли вже сонце спустилось над дубовим га?м, що чорнiв за другою долиною вiд цього узвишшя. В обох руках нiс запiтнiлi баклаги з джерельною водою, а за плечем метелялась роздута шалька, i з не? стирчало мокре лопухове листя. - Сьогоднi зготу?мо хитру страву. Коли я ото вздовж сарацинського берега плавав на купецькiй шебецi, то було у нас дво? черкесiв- морякiв. Вони брали забитого птаха i занурювали в окрiп. Все пiр'я i пух змокали наскрiзь. А тодi в земляну пiчурку. Згори накидали жару i засипали гарячим пiском. Птах там запiка?ться. Витягають його iз вогнища - все пiр'я спеклося, як добра кора стало. Можна як по спеченiй хлiбнiй шкоринцi постукати пальцем. Розламу?ш - а там така смакота, такий дух... Але ми з тобою ще хитрiше зробимо. Як ото французи - напхають курку чорними земляними грибами. ?х, щоб знайти, треба часом i на три заступи розколупати землю. От! Я, по правдi кажучи, не ?в тако? курки. Бо тi чорнi гриби такi дорогi, що ?х тiльки ?хнi володарi можуть ?сти. От! А ми з тобою вiзьмемо наших печериць i напха?мо наших курiпок i спечемо... I отако говорячи, Омелько витягав iз шальки дрiбнесенькi, мов тернини, печерички i закладав ?х у випатраних птахiв. - Ой, як вони гарно пахнуть! Як нiмецька цукерка. Менi один раз дiд з ярмарку одну цукерку привiз. - Авжеж! Ця печериця так повинна пахнути. Якщо гриб точнiсiнько такий, як оцi, а такого запаху нема - не бери! Та бiльше грибiв лишилось. I тодi Омелько посипав ?х сiллю, загорнув у лопухове здоровенне листя i зав'язав хрест-навхрест смугою кори, зiдраною iз горiхового пагона. Омелько виклав густу кашу на тарелю, кiлька великих кавалкiв на лопуховi листи. - На тацi Лисковi, на листку - Бубцi. Пильнуй, щоб добре вичахло! Омелько вилив у казан обидвi баклаги i заходився швидко пiдкидати паливо. - Вчися, синку. Поки не посутенiло, вогонь здалеку не свiтить, а дим iз доброго палива, сухого, майже прозорий - теж здалеку не видно. Як вода завирувала, козак занурив по черзi курiпок i зачекав, коли ?хн? пiр'я просякне окропом i туго облiпить темною одежиною пташинi тушки. Розгрiб заступом жар. Вирiвняв розпечений пiсок у ямцi i вмостив туди загорнутих у лопухи курiпок i лопухову перев'язану паку iз молоденькими печеричками. Швидко i гарливо загорнув все жаром, а тодi рiвненько все засипав розпеченим пiском. Крiзь пiсок тонесенько, ниточками, пробивався сивий гiркий димок - Тепер воно вже само печеться. А поки ще видно, пiдемо до ручаю та ще раз напо?мо коней. Бо час вже нагодувати Лиска. Бубка, ану ходи з нами! I вони всi спустились до води. Вже в наступаючих сутiнках Омелько нагодував Лиска розвареним, як тiсто, вiвсом i наскобленими бульбами "любки". Бубка наминав з лопухового листа кашу, аж давився. - Ну чого ти давишся? Та нiякий лях i нiякий татарин тут не забере! - Проказував з докором до собаки Омелько. Бубка на його слова переставав глитати кашу, пiднiмав замурзану у вiвсянку пащеку, вдячно метеляв хвостом i знов починав наминати вiвсянку. Омелько прихилився спиною до нагрiто? за день правiчно? сосни i з насолодою вдихав запах розплавлено? живицi. Малий, побачивши, що козак принюху?ться, i собi почав тягти носом повiтря. I враз обернувся до "батька". - I ще щось так гарно пахне iз кущiв! Звiдтiля, зi схилу... - Молодець! 3 тебе будуть люди... Це приходить нiч, i "любка" розкривав сво? чародiйськi квiти... Ой, якби оце менi кобзу мальованую та жiночку молодую, то заспiвав би, заграв би, щоб не було нiкому нiякого лиха... Козак замовк, заплющив очi. I було незрозумiло, чи заснув вiн набiжним сном, чи прислуха?ться до нiчних звукiв, що починали линути з долини i пагорбiв, чи просто замрiявся iз заплющеними очима. Не знати, скiльки б часу вiн сидiв непорушно, схрестивши по-шевському ноги, i слухав би отi нiчнi та?мничi звуки, якби тут не пiдiйшов Бубка до земляно? печi та не почав обережно гребти гарячий пiсок. - Ну, якщо Бубка гребеться, час вечеряти. Омелько розгрiб розпечений пiсок i попiл i витяг трьох курiпок у твердiй корi iз обгорiлого лопухового листя i спеченого до вуглисто? кори пiр'я. - Поки не вичахне - собацi не давай! Щоб нюху не втратив. У тому м'ясi, що даси Бубцi, щоб не було жодно? кiсточки. Собака зголоднiв, поспiшатиме i може вдавитись кiсткою. Тонких кiсточок взагалi не можна давати собацi. - А в нас, коли лишались кiстки вiд курки, нашi баба давали собацi. - Синку! То простi сiльськi собаки. А в тебе справжнiй пастирський пес. I не давай йому печериць. Я не знаю, чи не зашкодять вони собацi. ?й Богу, не пам'ятаю, чи давали сарацини сво?м собакам пустельнi запеченi печерицi. Коли Омелько, обпiкаючи пальцi, розламав вугiльну шкаралупу курiпки i виклав м'ясо iз печеними печерицями на дерев'яну тарiль, весь простiр пiд вiковими соснами межи щiльним колом кущiв заповнився таким густим запахом печено? дичини i лугових печериць, що не стало чути нi аромату "любки", нi живицi, нi запаху солодкого кiнського поту, нi гострого собачого духу. З-пiд найтовщих нижнiх гiлок сосни на них яскравим лiхтарем визирав слiпучий щербатий мiсяць. I зорi висипали на ще не вповнi синiм, а, швидше, блакитно-сiрiм небосхилi. Бубка, вивертаючи морду то так, то так, стиха повискував i, по черзi, то правою передньою, то лiвою лапою торкався хлопчика. Омелько не сварив собаку. Вiн з насолодою, аж примруживши очi вiд задоволення, жував стегенце. Хлопчик вiдiрвав два шматочки бiлого м'яса. Один, хоч i гарячий, зразу кинув собi в рота, а другий тримав, поки не вичахне. Бубка миттю заковтав свiй шматочок i розлiгся перед хлопчиком, поклавши йому морду на колiна. Омелько i хлопчик мовчки, зосереджено обсмоктали всi кiсточки першо? курiпки, за?ли дрiбненькими печеними печерицями. Розламуючи другу курiпку, Омелько сказав: - Отож тепер слухай i запам'ятовуй. Тiльки ти один, бiльше нiхто, знатимеш про мене правду. Я тобi розповiм про сво? життя. I хто я, i звiдки я. I як я геро?в, i як дурницi робив... Отож, щоб ти знав: нi батька, нi матерi в мене не було. Мене в малиновiм кущi заскочили гончаки одного пана. Я був слабенький, упав i лежав, тому пси мене не порвали. I я лишився живий. У той час повз лiс великим шляхом iшла одна жiнка. Iшла вона на прощу до Ки?ва. Мене й вiддали ?й, бо вона була перша iз жiнок, кого зустрiли мисливцi. Я не знаю, скiльки менi тодi було рочкiв. Може три, може чотири. Набагато був менший за тебе... - Батьку, а чого ви у лiсi були? - Як чого? Та вiд татар утiкав... Ти он до колодязю залiз, у землю сховався... А я в малиновiм кущi спасався... Взяла мене та жiнка. Звали ?? Варварою. Вважай, що була вона менi так би, як матiр. От вона i привела мене iз собою до ма?тку мого пана. Лишилась вона у пана якийсь час, може на рiк, а може й бiльше... Вона помагала куховарити i вишивала сорочки та рушники. Поки я не втiк iз панського ма?тку, то не бачив, щоб хто краще не? вишивав сорочки. Сяде на сонечку i почина? так спроквола колупати голкою. Але не встигнеш i озирнутись - а вже на бiлiм полотнi червоний вiзерунок вогнем пала?. ?? вмiнню, певно, заздрили, бо мене називали Варчиним байстрюком. Бо коли вона все ж пiшла на прощу до Ки?ва i сказала, що скоро повернеться, нiхто мене бiльше жодного разу не назвав байстрюком. Як "матiнка Варвара" пiшла i не повернулась, приставили мене до дiла, щоб я дарма панського хлiба не ?в. Спочатку ми пасли гусей на левадi коло ручаю. Я i ще дво? хлопчакiв, ну може, трохи старших за мене. Нi кращим, нi гiршим я не був вiд них. Тiльки на вiдмiну вiд них, я весь час хотiв ?сти. Це помiтив старенький пастух-воляр i сказав менi: "Дитино моя! Ти не надiйся i не чекай, що тебе нагодують. У людей сво? клопоти, яке ?м дiло до тебе? Бо ти нiчийний. Ти, дитино моя, сам себе забезпечуй, щоб голодним не бути. Ти дивися, що ?сть скотина i чистий птах, шукай його i вживай... " Так я i робив потiм. Я всякi трави i корiння перепробував, ледь не сконав вiд дурману. Та вже не був нiколи голодний вiд снiгу до снiгу. Взимку було гiрше, але теж навчився себе нагодувати... Мiй пан був православний i тримався старосвiтських звичок. Вiн, як ото пани-ляхи у сво?х лiсах, дерева нi на поташ, нi на вугiлля не переводив, на продаж не рубав. Як що й продавав, то це коней, мед i вiск, що його бортники в лiсi збирали. Та й не сам пан продавав, а його управитель. Ото вже було падло! Але про нього я тобi потiм розповiм. Як я пiдрiс, поставили мене з челядинськими хлопцями пасти свиней. Свиней у нашого пана достобiса було. Ми ?х ганяли через пiщанi пагорби до гаю дубового. Там з одного боку коло гаю ще й пiдлiсок вирiс, кажуть, пiсля пожежi. Усяко? ягоди сила силенна там була. Ще й заростi лiщини, та тако? рясно? i врожайно?, просто диво. А з другого боку болiтце серед пiщаних пагорбiв. Як приженемо туди свиней, свинi зразу розбiгаються, хто куди. Однi жолудi пiд дубами шукати, iншi в лiсок ягоду оббирати, а ще й попруться у болото вилежуватись, у багнюцi. Хоч нас i тро?, але ж свиней у пана було достобiса. I кнурi, i свинi, i пiдсвинки, поросят, як гороху. Бiга?мо ми, бiга?мо, все ?х до купи пiдганя?мо, щоб далi в пущу не поперлись та там i не пропали... Тут таких лiсiв нема. А в пущi було повно велетенських дубiв. ?м було по тисячi рокiв, старi люди казали. I звiра там усякого - i красного: оленi, лосi, зубри, кози. I хижого звiра було скiльки хочеш: ведмедi, вовки, рисi. Через ту бiганину за свинями не було часу, щоб ягодою досхочу поласувати, чи грибiв спекти, чи карасiв у болотi в корзину натоптати. Так нас тi свинi i пiдсвинки замордують, так ми за ними набiга?мося, що, бувало, попада?мо на землю i плачемо. Та раз я таке побачив: одне порося залiзло в ямку, не глибоку, але само вилiзти не може. Поборсалось, поборсалось i як заверещить. Тут я бачу: свинi пiдняли голови вiд землi, прислухаються. А тодi з усiх бокiв - i вiд лужка, i вiд болота, i з чагарiв побiгли до ямки. А порося все репету?. Позбiгалося все свинство - i мале, i велике. Я витяг порося. Вмить все свинство заспоко?лось i розiйшлося зразу по всiх усюдах. I тут я скумекав: треба те голосисте порося спiймати i шмагати лозиною, щоб воно верещало. I тодi всi свинi позбiгаються... Так я i зробив за якийсь час, коли свинi розбiглися на всi боки. Виламав я лiщиновий пагiн. Пiдкрався до того "спiвучого" поросяти i схопив його. Потiм я iнших поросят пробував лупцювати лозиною, але в жодного не було такого голосного верещання. Почав я шмагати наше голосисте порося, а воно як зарепету?! Я шмагаю, а воно репету?. Зразу почали збiгатись дорослi свинi. Обступили мене, розлючено рохкають. Мо?м товаришам до мене i не пiдiйти. Вони щось кричать менi, але я не чую - от який рейвах знявся!... Коли тут, на мо? щастя, iде дiдусь-воляр. Побачив вiн таку веремiю, i кричить менi щось. Я не чую. Тодi вiн менi на мигах показу?: "Покинь порося! Тiкай! " Я так i зробив. Пiдбiгаю до нього. Вiн i каже: "Молодець, сам докумекав! Та довго не мордуй порося, бо свинi, хоч вони й свинi, а за сво? дитя вас загризуть... " Отодi я вперше зрозумiв, що я до чогось власною головою можу докумекати. I ще я зрозумiв, що треба старших не тiльки слухатись, але i вчитись у них... Ну, потiм, поки пас свиней iз хлопцями, я завжди тримав при собi те голосисте порося. Я його злегка перiщу лозиною, але порося "спiва?" так, нiби я його життя позбавляю. Чим воно голоснiше репету?, тим бiльше пiсля цього я його пригощаю - чи окрушиною хлiба, чи ягодою, чи морквиною, чи грушками падалками. Я його так навчив, що тiльки дам понюхати грушку i торкнусь лозиною до спини, воно вищить, як недорiзане. Он яке було розумне порося - знало, що менi вiд нього потрiбно. А ще кажуть - дурний, як свиня! А бач, i серед свиней ? розумнi. Серед всяко? тварi ? розумнi i ? дурнi. Потiм мене той дiдусь-воляр взяв помiчником. Ми випасали волiв на левадах, по берегах рiчки, у кiлькох сухих улоговинах. Бо в мо?му кра? нема? нi високих пагорбiв, нi глибоких ярiв i долин. Там навiть бiльше половини сiльських хат стояли над землею на товстенних дубових палях. Як спекотне лiто, то пiд хату в затiнок ховались i собаки, i кури, i свинi. А як навеснi повiнь бувала добра, то вiд хати до хати на човнi в гостi ?здили... Коли з дiдусем випасав волiв, то все по берегах, по оболонях. Тут не було ягiд i горiхiв, зате риба, раки i болотнi птахи до мо?х рук так i пливли. Дiдусь-воляр навчив мене сiтки плести i на рибу, i на птахiв. Я потихеньку ставив ?х у болотi i в ручаях, а в чагарниках сильця на птахiв. Для забави лук собi зробив. Невеличкий такий лучок ясеневий. Стрiлки очеретянi, а наконечники кiстянi. Забавка забавкою, на друге лiто так навчився стрiляти, що дня не було, щоб ми з дiдусем дичини не ?ли. А як дiзна?мось, що панський управитель у сусiдн? село подався чи на торжище кудись, то дiдусь вiдпускав мене до лiсу. З лiсу я й рябчикiв приносив. Ото смак! Я собi пищика зробив iз заячо? кiстки. Залiзу в лiщину, причаюсь i починаю пiдсвистувати пищиком. Дивна птаха: як сполоха?ш його - злiта? з дерева з таким шумом, мов цiла зграя. Як сiда? на гiлку - ну нiяк не почу?ш. Отож я сиджу i пiдсвистую. I на всi боки роздивляюсь. Щоб не про авити, коли вiн сяде. Дивишся, дивишся - нема. Знов поверта?ш голову в той бiк - сидить на гiлочцi бiля самого стовбура i головою крутить, мов курка на сiдалi - зазира?: де ж той чужий рябчик, що його виклика?? Ось тут його треба негайно бити... А смачний птах! Iз усiх лiсових птахiв менi найсмачнiший... Ми з дiдусем три лiта випасали старих волiв. Як вiл пiдходить до повно? старостi, тодi ним востанн? навеснi орють i вiдпускають на пашу. I бiльше вiл не працю?, а все лiто тiльки випаса?ться. I якщо воляр добрий i паша хороша, то до осенi вiл ста? гладкий, важенний, шерсть на ньому аж блищить, як атласна. Тодi волiв збирають у гурти i женуть на продаж. Чи до Литви, чи в Польщу. Я сам, коли служив пану каштеляну, сво?ми очима бачив на Кракiвському торжищi тисячi наших волiв. Правду кажу: тисячi! Наша воловина соковита, нiжним жиром проросла. Тi кракiвськi рiзники, хто в наших купцiв-гуртовикiв виторгову? дешево наших "абшитованих" волiв, потiм великi грошi заробля?. Наша воловина у Краковi тодi коштувала на третину дорожче вiд ?хньо? телятини... Дiдусь-воляр був мовчазний. Всi дивувались, як ми з ним добре живемо. Бо я був, як куниця - ось я ?, а ось мене вже нема... Неговiркий був, але вчив мене добре: за три роки нiхто мене з луком не вгледiв. Лук i стрiли високо в дуплi старо? сосни ховав - який туди управитель полiзе? У дуплi i берестяний козуб iз сiльцями i сiтками ховав. Старенький показав менi, i як березову кору знiмати, i як випарювати, i як тоненьким сосновим корiнням шити бересту. Я так старався, так гарливо все припасував, коли потiм поставив козуб на воду, то нi краплi води не пройшло... Хто його зна?, як би воно далi було, та тiльки в кiнцi третього лiта при?хали гуртовики-перекупщики. I дiдусь-воляр помандрував iз ними у лядськi кра?. Всi несказанно здивувались: ну куди йому, старому такому, свiт за очi мандрувати? Старенький нiкому нiчого не вiдповiдав, не пояснював. А тiльки менi, як вже валка рушала, вiн пiдiйшов до мене i сказав: "Омельку! Дай тобi, Боже, удачу! Славна ти дитина. Та послухай мене: роби завжди все тихо, стережися всякого галасу. А особливо стережися бабства. Ти ?м тiльки слово скажи, а вони по всiх кутках таке розкудкудакають... Ну а я далеко помандрую. Тiльки менi не до Кракова. Я з Кракова на прощу пiду до Матерi Божо? до Ченстохова. " Я вiд несподiванки ледь не впав i кажу дiдусевi: "Дiду!.. Хiба ви католик пота?мний?.. То ж католицька Матiр Божа! Не наша! " Дiдусь- воляр i вiдказу? менi: "Нi, дитино, - не католик. А iкона наша. То католики нашу iкону собi захопили. I вона ?м помага? все бiльше й бiльше сили набирати. Тому я пiду помолюся перед нею, щоб вона наш православний народ згадала i захистила... " Ось яка та?мниця менi була вiдкрита... Так пiшов наш дiдусь-воляр з купцями-гуртовиками i назад не повернувся. I тi гуртовики бiльше не з'являлись, поки я на панськiм дворi жив. Тому я бiльше нiчого не знаю про мого вчителя. Був, жив старенький воляр - i нема... За три роки, що допомагав старому воляревi, я добре пiдрiс, змiцнiв. Всi дивувались, що я харчуюсь iз усiма у пана в людськiй, а сили менi прибувають i прибувають. Не буду ж я ?м казати, що я скiльки хочу, стiльки й наминаю дичини, меду, ягiд i риби. I нi разу не попався нi з пiр'ячком рябчика, а нi з кiсткою чи шкуркою заячою не попався - все добре ховав у землю, чи в дуплах у пущi ховав - хто скаже, чи то куна розкошувала, чи я?.. I взимку я виходив по здобич, хоч у мене нi чобiт, нi кожуха не було. Розмочив собi шмати добро? волячо? шкiри, що в дiдовiм закутку знайшов, та й такi-сякi постоли змайстрував. Обмощу ноги сухим мохом, обгорну онучами, що зробив iз полотняних ганчiрок. Ще треба якось i мороз, i людей обдурить. То я позв'язував кiлька заячих шкурок, надяг пiд сорочку хутром на голе тiло, а тодi вже згори дiдову стареньку свитку. Вiн менi лишив. Менi вiд заячих шкурок тепло, як нiби у кожусi. А люди все дивуються, який я витривалий. А морози, скажу тобi, синку, за мо?? молодостi бували просто страшнi... Я тi?? зими сам один з болiт, озерець та рiчок приносив риби бiльше, нiж панськi рибалки. А дичину в лiсi з лука не бив i сiльця i пастки не ставив. Слiди на снiгу зразу покажуть, де хто ходив, хто що робив. Я всю зиму, а зi мною i челядь, кожен день ?в свiжу рибу... Ага, забув ще тобi сказати - влiтку я пота?мно, потихеньку в панськiм лiсi бортничав. Бач, у пана була i пасiка влiтку в липовiм гаю виставлена - не менше сотнi. I в лiсi було не менше чотирьох десяткiв бортей. У селi було аж три родини бортникiв. Нiяко? iншо? повинностi вони не знали вiд пана, тiльки бортi пильнувати, мед i вiск добувати. Я все потайки та тихцем брав - не тому, що я злодiй природжений. Нi! Бо якби я попросив у панських похлiбникiв меду, чи зайчатини, чи юшки з минiв, то надi мною б до кiнця мого вiку реготались би. Зна?ш, синку, я таки був чемним хлопцем - i за кисiль з водою, i за гливтяк-загребу, i за обгорiлу печену рiпу - я за все дякував старшим. Хоч менi останньому наливали миску, останньому окрушину черствого хлiба кидали. Бо я нiчий. У мене навiть прiзвиська не було. Омелько - та й усе. Бо я тiльки один був Омелько. I на панськiм дворi, i в селi. Нi старого, нi малого бiльше нiякого Омелька не було... I от я перезимував свою рибну зиму, i почалась весна. Березовий сiк пiшов - квартами пив. У рiчки пiшла плiтка, повна iкри. Очерет новий витнувся - шпичаками солодкими ласую. Та така дивна весна, важка. То сонце пече, як на Петрiвку, то одзимки зi снiговою вiхолою прихоплюють ще перед Юром. А тодi зразу пiсля Юра стала благодать - i сонечко свiтить, i дощик теплий з веселкою висiва?ться. Зелень всяка пiшла ?стiвна. Грибочки першi. А на обмiлини з рiчок, озерець, болiт почали вилазити незлiченнi раки. Особливо пiд захiд сонця, як берег угрi?ться. От не повiриш, а поки сонце зайде, у мене оттакенний лантух повний ракiв. Я не пожадливий - принесу на кухню - нехай варять. I менi, ти зна?ш, нiхто нi разу "спасибi" не сказав. Брехати не буду - хвалили, дивувались мо?й спритностi, називали щедрим. Але подякувати - ну, нi в кого язик жодного разу не повернувся... Пiсля Юра, я й кажу, наче Бог змилувався. Я такого теплого, лагiдного лiта не пам'ятаю. Все вчасно, все коли треба - i туман, i сухмень, i дощ, i сонце. Тi?? весни побачив пан, як я коней пораю i без конюхiв один вправляюсь. Вiн наказав управителю дати менi крiпку кобилку карую, довжелезну вузловану ванду i шмат добро? сировицi на постоли. I приставив мене при сво?х кобилках. Це була, як рiвняти з волами, служба важка. Та я не розгубився. Я ж все навкруги знаю, всi гайки, болота, луки, озерця, руча? i рiчечки облазив. Надi мною в людськiй кепкують, питають, а чи не важко менi отако вдосвiта вставати? Чи не важко води повен жолоб кожного ранку натягувати з криницi? А менi воно нiщо! У мене тепер кобилка, хоч муца, так бахматна. Я тепер куди хочу - вмить примчу. I сiтку закисну в озерце, i сiльце на рябчика поставлю. Та потроху мо? насмiшники замовкли, бо конi в мене вчасно напо?нi, нагодованi, вичищенi i блищать, як новий грiш. I так менi добре: все, що захочу, - все виходить! Захотiв тетерюка вполювати - вполював. Захотiлось меду - нову борть знайшов - нiхто, крiм мене, не зна?... I захотiлось менi поласувати печiнкою миня. Ой яка то риба - минь! А засмажену з печiнкою так просто iз язиком проковтнув би. Тодi я вигнав кобилок на оболонь туди, де якраз двi рiчечки зливаються. Неширокi вони були, але глибокi. I вода там в одному мiсцi завжди була просто крижана. Бо там iз кам'яного дна били холоднi ключi. Влiтку вода там крижана, а от узимку там завжди опарини були. I нiколи, я так пам'ятаю, крига ?х не покривала. А на левадi завжди з другого боку, де вода тепла, панськi челядницi прали одяг i полотно вiдбiлювали. Отож пригнав я туди сво?х кобилок i пустив на пашу. А сам розiбрався i полiз у воду. Вода там крижана i темна, бо глибока, та ще й над нею кущi нависли. Я пiрнаю в крижану воду пiд самим кам'янистим берегом. Бо пiд каменями ? глибокi нори. А в тих норах лежать мини, наче поснулi. Вони, чим теплiше лiто, тим кволiшi, ну, просто соннi. А восени, особливо пiд зиму ближче, на гачок iдуть тiльки так. От я ?х i беру голими руками, витягаю ?х iз нiр i витягаю нагору... 5. МИНИ I ГРИБИ Хороше було те мiсце межи двома лiсовими рiчечками. Тут лiс кiнчався, i оболонь, широка й рiвна, розстилалась може на цiлу милю. Понад берегами рiчечок росли густi кущi верболозу. Бiля злиття рiчечок завжди камешилось жiноцтво - замочувало та вибiлювало полотно. На зручних пласких каменях прало бiлизну. Галас, смiх, плюскiт води, соковитi удари намочених сорочок об гладесенькi каменi. Там сходились i панськi челядницi, i сiльське бабство. Не треба було i ярмарку чекати, щоб узнати новини. У кого лисиця курку вхопила, чия корова отелилась, кого чоловiк побив, чия дiвка на чийого парубка козирить, у кого хлiб глевкий, а в кого пироги найсмачнiшi. Тут бабство не дуже дивилось - чи заголенi стегна, чи з пазухи цицьки по самi пипки не визирають. Дядьки, тим пак парубоцтво, сюди не дуже потикались. А що зразу за куртиною кущiв молодесенький коняр Омелько випасав панських кобилок, то на те нiхто не звертав уваги. Того погожого ранку одна молоденька вдовиця по дорозi на панськi лiсовi сiножатi, де мала ворушити й гребти сiно, завернула до каменiв. Там якраз панськi челядницi стелили вимоченi суво? полотна. ?? понесло такий гак зробити через дурнi сни. Такого ?й наснилося, що вона нiколи не вiдчувала анi пiд час залицянь на вечорницях, нi в тi пiвроку короткого i нудного замiжжя, анi з пiдстаркуватим полюбовником, що оце навеснi собi завела. А тут таке наснилось: нiби пiшла вона купатись у лiсове озерце. Точнiсiнько таке малесеньке iз пiщаними бiлими бережками, в якому вона вчора ввечерi з дiвчата ми змивала пiт пiсля цiлоденно? спекоти... Ото тiльки скинула запаску, сорочку, розв'язала намiтку i зайшла у воду, коли щось за нею позаду - "бульк! " Вона оберта?ться - а позаду сто?ть чорнявий вусатий парубок. Голiсiнький. А його задубiлий пiвень йому аж пiд груди стримить. Ноги в не? обважнiли, нiби в них гарячий пiсок насипали. I голова солодко наморочиться, все пливе, а погляду не може вiдвести... Бо... те ?ство у парубка зовсiм не людське i не скотське. Воно, мов велетенський опеньок... I нiби той парубок чорновусий бере ?? безсилi руки i наклада? на сво? страшенно гаряче ?ство: "Не бiйся. Це все для тебе. Саме таке, як тобi треба. " Парубок вiдпуска? сво? долонi з ?? пальцiв. А вона почина? згинати цей величезний гарячий опеньок i притиска? його собi до грудей. Притиска? до черева. Опеньок покiрно вигина?ться в ?? руках, мов гусяча шия. I ось вона, з силою притискаючи, веде його набухлу гарячу верхiвку по сво?му череву, по шовковистому волосiнню. I коли ?? ?ство розкрива?ться, i цей гарячий опеньок почина? занурюватись в ?? палаючу плоть, ?? струшують солодкi нестерпнi судоми... Вдова прокинулась. Серце калатало шалено. Здавалось - ось-ось вискочить через горло. У скронях гуло, в ротi пересохло. Крiзь прозорий пухир у вiконницi пробивався сiрий переддень. Вдова подивилась на сво? руки. Вони були опущенi межи ноги i мiцно стискали волохатий пружний трикутник. Вдова злякано, ще не знявши руки iз свого пишного лона, озирнулась на пiч: чи не прокинулась свекруха i чи не бачить вона такого соромiцького дiла невiстки. Нi. Свекруха мiцно спала, повернувшись до невiстки сивою потилицею. Молоденька вдовиця вiдвела руки вiд лона i вiдчула, що вони вологi. "Боже, що це зi мною дi?ться?! А це все тому, що вчора з тими грибами ледь не замордувалась, поки вiд пiску не вичистила! " Вдова обсмикнула подiл сорочки, обтерла об нього руки, заплющила очi - зразу вставати не хотiлось. Тiльки закрила очi, зразу ж почало ?й знов ввижатись у виглядi здоровенного рожевого опенька. Нiби вiн сам собою залазив ?й пiд сорочку, тицькався ?й то в напруженi пипки, то в пупок, то в лоно. Вона, затамувавши дихання, чекала, коли вiн почне проникати в не?. I опеньок дiйсно розсунув ?й стегна i почав поволi й гаряче занурюватись в ?? ?ство. ?? ?ство вiд тi?? пружно? сили, що заходила в не?, розпалилось до нестерпного жару. I ось вона струснулась вiд солодкого болю. ?? почали тiпати судоми, i вона закричала вiд гостро? солодощi... I вiд власного крику прокинулась. Вiконце вже свiтилось ранковим сяйвом. Свекруха злiсно засичала з печi: - Переспала - от i репету?ш. Вставай. Люди вже корови доять. - Самi подо?те. Менi на сiно загадали... - I за що менi на старостi доля послала таке ледащо? - То за вашi грiхи - за вашого язика чорного i носа довгого. - Вiдрiзала вдовичка i почала збиратись на панську роботу... I от вона, зрештою, пiд прокльони свекрухи та хрюкання голодного поросяти в сажi вийшла з двору... Та навпростець не пiшла на панськi покоси, а зробила здоровенний гак i опинилась на каменях. Довго вона, правда, не затрималась i не розпитувала, чи скоро сiльськi повернуться з Ки?ва, а з ними i ?? пiдстаркуватий полюбовник. Взнала тiльки, що переказували з одним перегонщиком волiв - до жнив обiцяв пан во?вода всiх робiтникiв розпустити по домiвках. Це, власне, те, що вона хотiла взнати. Але зразу не пiшла. А ще трохи побазiкала з молодицями, та й потихеньку стежечкою понад холодною рiчечкою до лiсу. Бо вода завжди в нiй була найспекотнiше лiто холоднiша, нiж у сусiднiй рiчечцi. I вже вона пiдходила до лiсу, коли побачила на зворотi за кущами панського коняра Омелька. Розiбравшись наголо, вiн печерував пiд урвистим берегом. Вдова аж здригнулась вiд побаченого - добре знала, що це мiсце найхолоднiше - скрiзь б'ють крижанi ключi. А цей парубчак, як циганча, - хоч би йому що. Ось хлопчина занурився з головою просто пiд корiння вербового куща. Випiрнув i метнув у траву плямистого тугого миня. Навiть не вiддихуючись, знов занурився i ще викинув двох минiв, не менших за першого. "Ну й беручкий хлопець. " - Подумала вдова. Омелько схопився за лозу, зграбно пiдтягся i вискочив на берег. Тепер вдова побачила його на весь зрiст. Що в нього добрi м'язи, нiчого дивного - весь час хлопчина при роботi. А от що в холоднiй водi його ?ство не зменшилось, як у всiх, до якогось мiзинчика, а стирчало, мов добрий чiп, так це вдову вельми зворушило. Побачивши вдову, Омелько метнувся за кущi. Але стежка якраз звивалась пiд кущами. I ще Омелько не встиг вдягти сорочку, як вдова була поруч i приязно посмiхаючись, проспiвала: - Омельку! Мо? гриби, а тво? мини. Згода? Омелько був заскочений зненацька, то й обернувся до вдови, тримаючи в руках двi силки: на однiй три, на другiй п'ять минiв, навiть забув прикритись. Омельковi спочатку мову вiдiбрало, але коли вдовиця перепитала: - То згода? Чи ти нiмий? - Стояла i посмiхалась - i бiльше нiчого не говорила. - А-а-а-а... вже згода... - видобув iз себе, зрештою. - Я зараз. - I прожогом кинувся за кущ вдягатись. Забрав Омелько свiй полов i погнали кобилок аж до лiсу, звiдкiля витiкала рiчечка. Отам на узлiссi пiд старим дубом на старому попелищi розвели вогонь. Омелько вправно i швидко видер з риби нутрощi, але так, щоб не повередити печiнку, посолив щедро. Бо в старезнiй калитi в нього завжди була сiль у ганчiрцi. Минiв настромив на патики, а патики встромив у землю навскiсно до вогню. Збiгав до берега - руки вiдмити вiд риб'ячого слизу. I назад до багаття. А вдова там сидiла так, що сорочка ?й закасалася, i геть вiдкрилися тугi бiлi стегна. Омелько зиркнув на жiночi розкошi та й перевiв погляд на вдовин вузлик. Вдова перехопила його погляд. - Хочеш грибiв скуштувати? - Ага,.. як ваша ласка... - Та чого ти по-панському. Ми люди простi. Кажи менi: "ти". - Ага... Добре... Посмiхаючись, вдова розв'язала хустку i подала Омельковi горщик з грибами та ще й ложку. Покуштував один грибок Омелько i аж очi закотив пiд лоба. - Оце грибочки. Таких i пан наш не ?сть. I неквапно почав ?сти кожен грибочок смакуючи. Вдова пiдсунулась до нього зовсiм упритул. - Тобi не холодно? Ти вже зiгрiвся? Там такi крижанi ключi б'ють... - А.. ага... там... б'ють... - ледь виговорював Омелько з повним ротом. А вдова зовсiм до нього притулилась, притислась правою цицькою до лiво? руки хлопця. - Та не штовхайся... - Проказав Омелько, з насолодою облизуючи ложку. Тодi вдова вiдсунулась i повернулась так до Омелька, щоб вiн всю ?? пазуху бачив. Омелько зачаровано споглядав розкошi вдовицi i ще повiльнiше пережовував грибочки. А вдова ще руками собi цицi пiдперла, що ось, зда?ться, вони у розрiз сорочки викотяться. Не дивиться вдова на рибу, хоч риба пiдгора?. Хлопчина теж про рибу забув - дивиться в пазуху вдови i хрума? грибочки. Не могла довго витримати вдова. Закасала зовсiм сорочку, прихопила обома руками Омелька за шию та й потягла на траву Так з горщиком i перекинувся Омелько. Якусь мить вiн ще тримав горщика i ложку. Але коли вдовичка почала на його штанях очкура розкручувати, то вiн отямився i покотив горщик подалi по травi i ложку вiдкинув... Поки вдова та Омелько любились, мини майже згорiли... А Омелькова кобилка повизбирувала рештки грибiв, що висипались iз горщика... В обiд сiли пiд копицею вдова та ?? сусiдка Марiя. - Ой Марi?, так менi сьогоднi хороше, так менi добре, аж млосно. Ну, геть як п'яна. - Проспiвала вдова i завела руки за голову. I вiдкинулась на запашне лiсове сiно. - Боже, яке воно гарне, оце лiто. Квiти як пахнуть. А як тепло. Дивися, коли скосили, а вже сiно готове. I не пересохло, а саме таке, як треба. Закинула лице вгору, заплющила очi i завмерла. Марiя дивилась, дивилась на усмiхнене лице вдови i подумала: "Не може вона так радiти вiд погожого дня, не може. Чого б ото ?й радiти, що панське сiно добре посохло? А чи не завела вона собi крутiля? От присягаюсь - знайшла. Ну чого б оце вдовi радiти, як би не те?... Свекруха в не? - вiдьма, змiюка пiдколодна - всi знають. Гараздiв у них нiяких - яке воно там хазяйство вдовине... " I почала Марiя говорити вдовицi улесливо i проникливо: - Ой подруженько моя, бачу я, що тобi, мо?й бiднiй сиротиночцi, сонечко посмiхнулось... Ну хто ж вiн? З якого села? Парубок чи вдiвець? Вдова розклiпила повiки, сiла i вибаньчилась на Марiю. - А як ти взнала?! - Ой подружко моя дорогенька! Ти ж увесь час марна ходила. Я знаю, як тобi несолодко живеться. I свекруха в тебе справжня вiдьма. Всi знають. У вас i садиба стара - все валиться, i поле ваше пiсне... А тут ти раптом ся?ш, як пишна рожа... Значить, тобi щастя усмiхнулось... А яке може бути щастя в наших молодих роках... Звичайно, щоб нас сильно кохали... Мовчала, мовчала вдова, а Марiя все ?й в обличчя зазира?, по руцi гладить, рiзнi жалiсливi слова пiдбурливi проказу?. Зрештою, не витримала вдова i все Марi? виклала. I про сни соромiцькi, i про перелюб з Омельком. Ще й про смаженi гриби, як ?х Омелькова кобила до?ла, та як найсмачнiшi мини на вугiлля перегорiли. Марiя все те слухала (слину ковтаючи), аж по сiнi йорзала, головою хитала, очi вирячала та все приказувала: "Ой не може бути! Ой не може бути! " Вiд вдовиних соромiцьких оповiдок роз'ятрилась Марiя в заздростi: "Бач, вдова, нiщо вбоге, а як розкошу? в перелюбi. А я?.. То десь пiде нап'?ться, то пан його кудись на лови забере. А оце, вiдколи ярину посiяли, десь там во?водi, бачте, сiни рубав. Ой же доленько моя, нещасливая. Та хiба може замiжня жiнка собi завести полюбовника? Зразу, ну зразу ж взнають... " Пiсля перепочинку знов взялися жiнки перегортати свiже сiно. А вдова, все щасливо посмiхалась. А Марiя насупилась, бо почала думати, а чи не прибрехала ?й вдовиця? Бо була Марiя не так хтива, як заздрiсна i цiкава до чужих та?мниць i грiшкiв. I не стiльки вiрила, коли когось слухала, як починала зразу ж пiдозрювати тих, хто ?й щось оповiдав, а чи не дурять ??. Отож пiсля розмови пiд копицею Марiю запекла заздрiсть i роз'ятрила пiдозра, що вона вирiшила сама все перевiрити, сама пiти до лiсу i зустрiтись iз пастушком... Пiшла вона до лiсу по ягоди, саме туди, де Омелько випасав кобилок. Гарне те мiсце - i дуби вiковiчнi, i великi галявини горбистi - якраз такi, щоб лошата грали i виростали мiцними. А ще й молоднячок сосновий острiвцями з усiляким буйним пiдростком. I скрiзь - ягiд, ягiд. Наче в когось розiрвались кораловi пацьорки, i все навколо засипало червоними намистинами. Пiдкасала Марiя подiл сорочки та й схилилась над ягiдним розсипом. Вибира? соковиту ягоду - одну в козуб, другу в рота. I все потихеньку з-пiд намiтки зирка? на горбисту галявину, де Омелько випаса? панський косяк. Сонце пражить з усiх сил. Вiд лiсового зiлля, вiд квiтiв, вiд молодо? хво? та розплавлених патьокiв живицi густий дух iде, аж голова паморочиться. Повiтря густе, парке. Наче перед дощем. I справдi - не знати звiдкiля насунулись хмари. Стало чорно навколо, i враз ливнув дощ. Бив густими тугими струменями, наче не з неба, а з лопатей водяного млина. Ну, а якщо жiнка задумала поблудити, то ?й i злива допоможе. Як уперiщив дощ, то Марiя кинулась пiд того дуба, куди Омелько зi сво?ми кiньми приткнувся. Омельковi добре - його тiльки першi краплi оббризкали - вiн вже й пiд дуба сховався, кобилку пiд узду трима?. Поки Марiя перебiгла через цю горбисту галявину - вимокла наскрiзь. Отож прискочила Марiя до того дуба, пiд якого вже Омелько сховався. Тiльки стала вона пiд того дуба - почав набiжний дощ утихати. Далi i сонечко крiзь струменi проглянуло. Тепло, аж гаряче, - мокра трава так i пару?. Марiя не стала поруч iз Омельком, сховалась iз другого боку. Але так, щоб ?? було трошки видно Омельковi. От сто?ть вона та вiддиху?ться. Та навмисне так важко, так знесилено. А тодi розв'язала торочки, зняла постоли, онучки та й почала далi розбиратись. Розiбралась донага, тiльки намiтку не зняла, та сто?ть, повернувшись спиною, так, щоб ?? Омелько з-за стовбура бачив. Сто?ть гола, викручу? сорочку та все приказу?: - Ой же вимокла, ой же вимокла. Крутить та крутить сорочку. А Омелько все бiльше й бiльше висову?ться з-за стовбура. Марiя те кра?м ока спостерiга? i, зрештою, каже: - Омельку. Поможи. Бо так зморилась, так зморилась, ну нiяк не можу добре викрутити... - Та як же я?.. Як ти?.. - Та хто там нас побачить... Ну поможи, бо я нiяк не можу... Я триматиму кiнець, а ти крути... От i добре. Диви, якi в тебе руки сильнi. Враз викрутив. От спасибi. Дай я тебе поцiлую! А як Марiя зi смаком поцiлувала його просто в губи, то вiн упустив на траву викручену сорочку i прихопив за плечi молодицю. - Ну й довго ти отако мене триматимеш? - Посмiха?ться Марiя. - Та я не знаю, що робити - трава геть у водi. - То давай навстоячки. Отако. - Зiгнулась Марiя навпiл i прихилилась до стовбура... Потiм Марiя попросила Омелька допомогти ?й назбирати повен козуб ягiд, бо треба швидше додому. Щоб свекруха чого не запiдозрила... Кинулись вони удвох збирати ягоду, i тут Омелько не втримався i ще раз познав Марiю. Потiм вона ще схотiла, i вони ще раз полюбилися. - Ой пропала я, бо сказала, що iду до джерел по ягоди. Це вiд нас не так i далеко... - Та не бiйся. Я тебе зараз на сво?й конячцi пiдвезу. Пiдсадив Омелько Марiю на свою кобилку. - Та тримай добре козуб, щоб ягода не висипалась. Тебе я триматиму, щоб ти ще не впала... Но, карая! I за якiсь лiченi хвилини Омелько пiдвiз Марiю до узлiсся. Звiдсiля було видно он там з-за попелястих кущiв верболозу i хату, i великого чорного човна, витягнутого на смугу бiлого пiску. Зсадив Омелько Марiю на землю. Вона й пита?, лукаво посмiха?ться: - Ну скажи, Омельку, тiльки щиро: коли тобi було краще - зi мною, чи iз удовою? - А я ще не розкуштував... - Тодi треба нам ще зустрiтись, щоб ти розкуштував. - Твоя воля... - Воля не моя, бо в мене i чоловiк, i свекор i свекруха... Коли нагода випаде... Слухай, Омельку, давай ще... бо коли ще та нагода трапиться... I вони ще раз зляглись, тепер на самiм узлiссi, пiд крайнiм деревом, на сухiй шовковистiй травi. Бо сюди злива сво?ми рясними струменями чомусь не сягнула... I мала Марiя сестру Уляну. I хоча вона була ще зовсiм молода дiвчина, та тако? вправно? куховарки i старанно? робiтницi i серед найкращих молодиць не могли знайти. Тому-то панi i взяла ?? до себе прислужницею. Панi не могла нахвалитись дiвчиною i все було б чудово, та почались зазiхання пана. До всього, на велику бiду, по?хала панi на прощу до Ки?вських печер. Вона помандрувала до святих отцiв молити про дитинку, бо була неплiдна. Як тiльки панi по?хала, то зразу пан вирядився на лови. А Улянi наказав добрий обiд зготувати та хороше постiль переслати. А самiй Улянi любистком коси змити, бо вiн страх, як любисток любить... Сто?ть Уляна бiля кухонного столу, патра? товстенних линiв, а самiй очi сльози заливають. Та хоч i в розпачi була Уляна, та однак посолила ретельно випатраних линiв, заправила зiллям i поставила в пiч, щоб запеклися... I тiльки тодi побiгла до сво?? сестри Марi?. ?? сестра Марiя пiшла за доброго господаря, та набагато старшого за не?. Свекор та свекруха буди зовсiм старезнi люди. Проте i вони все щось робили... А свекор Марi?н був найкращий майстер снастi риболовнi майструвати i тими снастями найкращу рибу брати. Прибiгла Уляна до Марi?ного подвiр'я. Марi? нема. Серед двору сидить на лавi бiлий, як лунь, довгобородий дiд i лагодить ятiр. - Га! - Приклав дiд долоню до свого жовтого вуха, з якого стирчало жорстке сиве волосся: - Марiя де? Та панське сiно згрiба? отамо в лiсi... Поспiшила Уляна до сiножатей. Там молодицi i дiвчата копицi високi виводять iз запашного лiсового сiна. Нема? з ними Марi?, бо пiшла вона в хащi по якесь зiлля. Марiя не сказала, по яке, бо може ще те зiлля вiд необачного слова сховатись. Як же об'явиться, то вже не допоможе. Не стала далi Уляна розпитувати, а побiгла туди, де, знала, на галявинах ростуть найкращi трави i квiти. Не добiгла дiвчина до заповiтних галявин, а наскочила у липовiм гаю на свою сестру Марiю. Але кликати ?? не стала, сховалась у густiй лiщинi i дивилась, затамувавши подих, як заголена Марiя йорза? пiд панським конярем молоденьким. Досхочу намилувались Марiя та Омелько, та Уляна дочекалась, поки ?? сестра пiде геть. I тут вона й подумала, що саме Омелько ?? i розвеселить, i пожалi?, i поряту?. Вийшла вона до Омелька та й розповiла про сво? горе. Омелько ?й i каже: - Чому ти ма?ш вiддавати пановi першому зразу все, чого вiн забажа?? I познав Уляну. Заплакала ревно Уляна, бо була ще незаймана. Та було пiзно. I калину ламали, i сорока, сидячи на вершку сосонки, на весь лiс крекотала... Поплакала, поплакала Уляна та й схаменулась - час вже давно линiв iз печi витягати. I знов заплакала. Тiльки тепер вже зi страху, що бiда ?й буде за зiпсовану страву. Омелько зрозумiв, що тепер вона по- iншому плаче, нiж над сво?м втраченим дiвоцтвом. - Що тобi? Скажи. Може, я твою бiду вiдведу. - Та риба у печi вже домлiла. Поки я добiжу, добре, якщо вона тiльки пересохне. А як обвуглиться... Ой бiдна я та нещасна... - Не мертвись! Моя кобилка звична до жiноцтва. Не скине. Тiльки голову пригни, щоб в очi не хльоснуло. I за гриву мiцно тримайся. - Ой, не можу я залiзти на кобилу - сорочка вузька - ноги не закину. - Пiднiми повище сорочку, а я пiдсаджу. - Таке скажеш. Оце щоб я при тобi сорочку закасувала?.. I ще як хтось побачить?.. - Ну й дурна!.. Я ж тво? все-все бачив, а ти стида?шся. - Так то ж ми те?... А отако заголенiй на коня вилазити? - Не коверзуй! Берися за чубок кобили обома руками. Заплющуй очi. Давай! Гоп! I Омелько, задерши Улянi сорочку до самих сiдниць, пiдхопив ?? i висадив на кобилку. - Тепер можеш обсмикнути сорочку i запаску пiдрiвняти. - Ой! Все одно стегна до сiдниць голi... та ще й отако розкаряченi... Ой матiнко моя, що менi робити?! - Рибу з печi витягати! - А правда... от я дурна! Жени свою кобилку швидше! Омелько тiльки одною рукою сперся об спину кобилки, пiдстрибнув, наче злетiв. I вже був на кобилцi. - Пiшла, кашлатая! - Омелько торкнув злегка вандою i кобилка пiшла чвалом. - Тримайся добре! - Ой, я боюся! - Скрикувала Уляна, вивертаючи перелякане обличчя до Омелька. - Як нас хто побачить... Я пропала... - Та не бiйся, дурна! - Притулявся ?й до вуха Омелько. - Цi кiнськi проходи тiльки я знаю. Навiть панський псар не зна?. Поки нас хто роздивиться, ми вже щезнемо. Коли перед узлiссям на квiтучiй галявинi Омелько спинив кобилку, Уляна попросила: - Знiми мене, Омелечку... Бо в мене аж у головi паморочиться... Омелько зняв геть розiмлiлу дiвчину i поставив на землю. Обсмикнула сво? вбрання, перев'язала пояс, обмацала коси. - Ой який ти, Омельку, вправний хлопець. ?й же, нiхто краще тебе не ?здить верхи... Я так боялася, що ми об дерево розiб'?мося. А ти так кобилкою правив - нiде i гiлочка не дряпонула. Чмокнула в щоку Омелька i кинулась бiгти з лiсу, та враз спинилась. Обернулась i, притискуючи руки до грудей, просто плачучи, заблагала: - Тiльки ж ти нiкому не кажи, Омелечку... Бо втоплюся, як кому скажеш... - Я не скажу, гляди, щоб ти кому не бовкнула... - Присягаюсь, не скажу! - Перехрестилась Уляна i прожогом кинулась до узлiсся i далi в село. Чи було тодi щось iз паном, чи не було, а якщо й було, Уляна нiчого не говорила, а Омелько й не питав. Тiльки якось, може за тиждень, зiбралась Уляна в лiс до Омелька. Бо коли Омелько пригнав коней до конюшнi, вона його, як поруч iз челядi нiкого не було, спитала, а чи буде вiн у лiсi пасти i де саме. Омелько i назвав ?й урочище, де мав випасати свiй косячок - Ну то я, як пощастить, прибiжу до тебе зразу пiсля обiду. Що тобi смачненького принести? - А можеш млинцi iз сиром принести? Вiдколи Варвара пiшла на прощу, нiхто мене млинцями не пригощав. - Та я тобi цiлий горщик запечу!.. I справдi, приготувала Уляна цiлий горщик млинцiв iз сиром, у сметанi запечених. Ще взяла хлiба, молоденьких огiркiв, шмат свинячого окосту. I зразу, по обiдi, навiть не помивши посуду, метнулась iз панського двору. I, як на бiду, угледiв панський управитель, що Уляна взяла важкий вузлик (певно, що з на?дком) та й поспiша? кудись iз двору. I не до села, а до лiсу чимчику?. Поспiшив управитель обережно, потайки, за Уляною до лiсу. Тим часом, i вдова взяла в одну руку вузлик iз обiдом, а в другу вилка (про людське око) та й подалася провiдати свого молоденького крутiля. Хто хоче - нехай вiрить, а хто не хоче, нехай не вiрить, але й Марiя подалася до лiсу. Власне, через лiс, бо взяла чоловiкового коня i по?хала верхи. Нiби до сусiднього села, через лiс i мочарини. Тупа? та тупа? кiнь кошлатий пiд Марi?ю, гойда? ??, пiдкида?. ?й аж млосно ста? вiд тих струсiв, бо нагаду? те коливання ?й ?? любощi з чоловiком, якого вже давно нема з Ки?ва. А ще бiльше нагаду? цього беручкого панського конярика... Першою вийшла, першою i прибула до Омелька служниця Уляна. Вибрали вони рiвненьке затишне мiсце бiля куща лiщини. Розв'язала Уляна вузлик, розстелила рушник i виставила сво? гостинцi. - Оце полуденок. Окiст я потiм, а зараз - млинцi. Сьогоднi в мене справдi свято. ?й Богу! Млинцi i справдi були святковi. Як нiколи старалася Уляна, змiшуючи борошно пшеничне та гречане. Залила сумiш найсвiжiшою маслянкою, щедро вбила яйця i гарливо заколотила кописткою рiдке тiсто. На розпечену сковороду, политу запашною конопляною олi?ю, заливала рiдке тiсто найтоншим шаром. Головне ж було перекинути прихоплений жаром, млинець на другий бiк i не подерти його. Та ще й зi сковороди зняти i кинути на тацю. Ну, а вже загорнувши iз сиром, покласти в горщик, залити сметаною та запекти в печi, то було легке дiло. Головне, щоб млинець був тонкий, просмажений i не подертий. I як млинцi пекла, i як сир загортала, i як сметаною в горщику заливала, i як у пiч ставила, то все дивилась, озиралась, щоб iз челядi непомiтно хто не пiдкотився та не почав пхати свого носа в ?? куховарство. Тiльки тодi з полегшенням зiтхнула, як зав'язала все у вузлик i винесла з панського двору. Зрадiла без мiри i не помiтила, що управитель за нею тягнеться. Смаку?, розкошу? Омелько млинцями, а Уляна притулилась до нього. Мовчки куйовдить густу й цупку Омелькову чуприну. Омелько не мiг потiм нiяк збагнути, як цей управитель, бугай здоровенний, змiг пiдкрастися нечутно i заскочити його зненацька. Чи тому, що вiн до безтями захопився млинцями, чи тому, що Уляна куйовдила волосся, шарудiла пальцями коло вуха. Тiльки налетiв управитель на Омелька зненацька. I вдарив ззаду в плече. Певно хотiв по ши? дати, та схибив. Бо iнакше зламав би хлопцевi шию. Покотився Омелько по травi. Та зразу ж пiдвiвся, не розумiючи ще, що сталося. Управитель пiдскочив, прихопив за горло хлопця i почав гамселити. Не мiг панський похлiбник стерпiти образи за свого пана - його челядницю обiйма? якийсь байстрюк безрiдний. Та ще й млинцi з панського столу намина?, як сво?. Задиха?ться хлопець, почина? втрачати свiдомiсть. А ще як управитель поцiлив у пiдборiддя, зомлiв Омелько i впав на землю... Замордував би управитель хлопця! Та якраз на галявину з одного боку вийшла вдова, а з другого ви?хала верхи Марiя. Вдова була молодиця рiшуча, то й не здiймаючи галасу, пiдбiгла до управителя i вузликом по головi вжучила. Якби не товста шапка, то провалила би черепок панському слузi - у вузлику був добрий горщик. Управитель вiдпустив зомлiлого хлопця, i слухаючи джмелiв, пiдвiвся i грiзно попер на молодиць. Але вдова наставила вилка, а Марiя вхопила серпа i пiшла на управителя. Управитель вiдступив i з погрозами та скаженою лайкою забрався геть iз лiсу. Приплентався, роз'ятрений вiд люто? образи i обурення, управитель до панського двору. I до самого вечора скрiзь нишпорив, скрiзь заглядав, усiх сварив i всiм погрожував. А хлопцiв-свинопасiв ще й уперiщив батогом, бо не там, бач, свиней пасли. Перед багатою вечерею видудлив пiвкарафки оковито?. - Ну куди, скажи менi, - запитував вiн у сво?? молодо?, найцицькатiшо? у селi, жiнки. Вона йому саме пiдставляла вареники у сметанi. - Куди свiт котиться?.. Сьогоднi пiшов перевiряти, добра б йому не було, як випасав кобил оцей байстрюк... I ти дума?ш, ну, от ти менi скажи, що ти дума?ш, я там побачив?!! - Та звiдки я знаю? - I я теж, уяви собi, не знав, що там побачу... А таки побачив. Зна?ш що?! Вгадай! - Ну звiдки я можу знати? I не ворожка я, щоб вгадувати. - Ну так я тобi скажу: сидить це стерво недоросле i жере млинцi iз сиром... Ти тiльки подумай: жере млинцi iз сиром!.. - Може, кому риби наловив? Вiн, кажуть, добре рибу ловить. То його й пригостили. - Еге!.. Млинцi з панського столу!.. А до нього ота сучка, Уляна, притулилась, кучерi йому розчiсу?... Ну ти скажи - де це бачено - байстрюковi з пансько? кухнi пундики тягати?!! Це одне. Друге - вiн i не парубок ще. У громаду його ще не прийняли. Та хто його й прийме, як у нього й могоричу нема за що поставити?.. Ну, я цю сучку не чiпав. А то ще панi на мене щось наговорить... Воно менi треба... А цьому байстрюковi я по мордi добре дав... I, взагалi, задушив би. Так з'явились захисницi... От скажи менi, як ти дума?ш, хто цього байстрюка прибiг захищати?!! - Ну, Василю, звiдки я знаю... - З придиханням проказала жiнка управителя. ?? чоловiк i не здогадувався i не знав, що вона вiд усяких iсторiй про бiйки, перелюб, всяке злодiйство i шахрайство аж умлiва?. - Так знай - прискакала верхи Марiя, ота сестра Уляни... Верхи на конi... - Невже?! Верхи?.. Може, вона кудись ото через лiс до родичiв? Га?!! - Ага!.. До родичiв! Та вона теж цьому байстрюковi гостинець притягла - горщик вiвсяного киселю i пампушки... - А ти звiдки зна?ш? - Як вона кинулась захищати цього байстрюка, все висипалось iз хустки... От як... - Ну, ну... скажи менi, котику, а хто там ще був? - Зазирала в очi п'яному бугаю пишнотiла молодиця. - Прибiгла туди... i вдова... Та не з порожнiми руками. Притягла горщик вареникiв i меду махiтку. От як!.. От!.. Якби не цi курви, я б його навчив... Та вони стали перед ним стiною... Що менi ?х, товкти?!! Слухай, голубонька моя золотая, нацiди менi ще! Просто серце пече - ну куди воно свiт котиться?! Служницi байстрюкiв панським харчем годують!.. Баби геть скурвились - шмаркачiв недорослих у крутiлi беруть!.. Вже й зозуля мандрикою вдавилась. А лiтн? сонце з кожним днем все пекучiше ставало, слiпило з високо? небесно? банi. Лани на очах половiшали i починали, починали променитись золотом дозрiваючого колосся. Обсипались фiалковi i рожевi пелюстки макового цвiту. I з-пiд них починали визирати тугi сiро-зеленi головки, якi на очах зростали до величини яблука. Тут якраз iз Ки?ва повернулись чоловiки. У Ки?вi вони, як вправнi теслi-полiщуки, працювали в замку. Адже замок зрубали з дерева, i його час вiд часу доводилось ремонтувати. Повернулись якраз пiд жнива i чоловiк Марi?, i пiдстаркуватий полюбовник удовицi. Ось i жнива напливли в осяйнiй спекотi щедрого лiта. Тако? добро? погоди, як у тi жнива, люди давно не пам'ятали. I може тому, щоб не спокушати долю, працювали на ланах так завзято та гарливо, як нiколи. Шалена праця сiльська в жнива. Та однак Марiя встигала i до кущiв на узлiссi ускочити, з Омельком перелюб вчинити. Зовсiм голову втратила молодиця. Коли тiльки могла чкурнути до лiсу, щоб злягтись iз прудким коняриком, то i хвильки не гаяла. А панський управитель пiсля тi?? веремi? в лiсi, наче й не помiчав нi Омелька, нi трьох його полюбовниць. I не дивився в ?хнiй бiк. Та однак тихцем стежив за хлопчиною i його захисницями. Пiдгледiв вiн, i як за ланом в кущах Марiя з хлопцем шаленствувала. Вислiдив та?мно, як удовиця в спекотний полудень у маленькiм озерцi, що в густих вiльхах сховалось, голяка удвох iз хлопцем купалась. Вислiдив, як Уляна пота?мно лишала в жолобi в конярнi для Омелька ласi шматки вiд панського обiду. Все розвiдав управитель. Та галасу не здiймав. Тiльки казав все жiнцi, що хоч i жнива, а цi двi здурiли - по черзi, наче змовились, чинять зi шмаркачем зовсiм сатанинський перелюб... Думав, думав управитель, що йому далi робити... Аж тут йому трапилась добра нагода - почув вiн, як Омелько сказав Улянi вранцi, що з обiду пастиме кобил за старим бортним лiсом. Коли хлопець сiдав на кобилку, якраз проходили повз панський двiр жницi iз села. Хтось iз них спитав, куди Омелько вирядився, вiн вiдповiв, що попасе на Оболонi, а далi пережене за старий бортний лiс. Пiшов вiрний слуга до Марi?ного чоловiка i пiд великою та?мницею сповiстив, що його жiнка геть з глузду з'?хала - бiга? в пущу до цього сопливого байстрюка Омелька. Потiм побiг до удовиного полюбовника, вправного теслi. I сказав йому довiрливо: - Поки ти отут ступи та товкачi витесу?ш, там оцей шмаркач, цей байстрюк так твою вдовичку розчовгав, що вона тебе скоро покине... - Який такий байстрюк?!! - Тесля аж сокиру в окоренок загнав. - Та який! Нашого пана молоденький коняр, шмаркач геть, Омелько! - Та що вона, з глузду з'?хала? - Аж зубами скригнув тесля. - Та вiн ще пiдлiток! Вiн ще й не парубок! - От тобi перехрещусь! - Управитель перехрестився. - Вона з ним голяка бiля Рудого Каменя купалась i... злягалась на Каменi... - Коли?!! - Позавчора. У полудень... А тим часом жiнка управителя не втерпiла i вирiшила пiти й подивитись на того зеленого джи уна, що стiльки клопотiв завдав ?? чоловiковi. Куховарка вона була вправна. То й набрала всяко? печенi, та ще пундикiв та наливку в зеленiй венецiйськiй пляшцi. Зрештою, вона ж не якась удова, щоб грибами хлопця частувати. Чи служниця Уляна, щоб краденими недо?дками пригощати коханця. Того дня Омелько випасав кобилок на найбiльшiй галявинi в навколишнiх лiсах. I ця галявина була найближче до управителевого двору. То ж управителевiй жiнцi не довелось довго йти лiсом. А зразу вона потрапила на галявину, де сидiв Омелько... Сидiв Омелько i ?в пiсний кулiш щербатою ложкою iз щербатого закопченого горщика. Привiталась молодиця з Омельком i сказала, що прийшла його пригостити. Бо шкода ?й славного хлопця - весь час вiн при конях вдень i вночi, а йому тiльки холодний кулiш та рiдка юшка дiстаються. Стала вона хлопця частувати, а Омелько з першого слова второпав чого вона, ця невiрна жона, хоче. Та знiяковiв. Бо це не вдова нiчийна чи служниця Уляна. А сама управителева жiнка. I наливка малинова не додала йому хоробростi - тiльки розморила в цей спекотний день... Почавши сво? дiло, управитель вже не спинявся i по?хав до пана. I виказав, що поко?вка його панi тяга? з пансько? кухнi всякi ласощi до лiсу Омельковi. Та ще й перелюб iз ним чинить, люди кажуть... ... Що була обiдня пора, значить мав Омелько зустрiтись iз сво?ми полюбовницями за старим бортним лiсом. Отож вiд села побiгли, один про другого не знаючи, Марi?н чоловiк i тесля, полюбовник удовички. Бiгли до тi?? галявини, куди на обiд мав Омелько перегнати сво?х кобилок. Так само поспiшали до лiсового пасовища пан, його псар та управитель. Омелько ?в та кивав головою на всi теревенi, що ?х вела цицьката молодиця. I нiяк не мiг зважитись, щоб торкнутись управителево? жони. Побачивши, що хлопцевi нiяково, i вiн, певно, так i не зважиться перший, молодиця весело i вiдчайдушно розкрила пазуху i вивiльнила цицi. Взяла ?х в руки i наставила здоровими надроченими сосцями на хлопця. - Скажи, Омелечку, по правдi тiльки, в кого кращi цицi - у мене, чи в Уляни, чи в Марi?, чи в Iваново? вдовицi? Омелько вiд споглядання таких щедрот i ложку випустив, i рота розкрив. - Та-тако? краси нi в кого... - Омелько не доказав, бо молодиця вже затулила йому рота соковитим поцiлунком... Мчать лiсом пан, псар i управитель. Того дня пан вирiшив замiсть кушi взяти свого самопала i випробувати його на кабанах. Аж тут управитель iз сво?м доносом пiдкотився. То пан не вiднiс самопал до хати, а так iз самопалом i помчав до старого бортного лiсу. Навпростець дороги нема?. То й крутять тро? вершникiв по всiх галявинах, бака?нах та улоговинах межи старезними дубами. За паном скаче псар. Кiнь у нього гарячий, легкий. Псарiв коник так i вирива?ться вперед, щоб перегнати панського коня, але зна? псар панську вдачу - не можна випереджати пана в цих перегонах. То коли на зубра полюють чи на лося, там де небезпека, там треба попереду пана на гострi роги лiзти... А управитель зовсiм позаду скаче. Вiн сво? слово кинув, як принаду, тепер нехай сам пан слiд гонить, а його наче й нема?. Вiд села бiгли в лiс спiймати сво?х невiрниць тесля i Марi?н чоловiк. I той, i другий повiрили управителю. Бо хоч ненавидiли цього панського похлiбника, боялись, але знали, якщо цей бугай щось говорить, то тiльки те, що сам зна? чи бачив. Тому так ?м обом i запекло, коли вiн ?м виказав все про перелюб. Теслi був найдовший шлях до вказаного мiсця. Як ото пан не схотiв самопала в хату вiднести, так само тесля побiг iз сокирою. Марi?н же чоловiк вхопив вила-трiйчатка i швидким кроком почимчикував до знаменито? сво?ми травами i ягодами галявини за старим бортним лiсом. Iшов швидко, а серце йому калатало, як би летiв. Все вiд образи, вiд того, що ось тепер справдились материнi слова. Казала ж вона йому: "Митрику! Та не засилай сватiв до Марiйки. I роботяща вона, i гарненька, та бач, iз такого вона роду, що у них всi молодицi собi полюбовникiв заводили... Та й при панськiм дворi вона служила... А ти вже старший... Вiзьми собi краще вдову iз Рудницi... Зна?ш синку, як кажуть: вiвця не для себе вовну носить, бджола мед не для себе, а старий жениться не для себе. " Не послухав матiнки старенько?, от i ма?ш тепер ганьбу на свого посивiлого чуба... " Поки з трьох бокiв до галявини наближалась бiда, Омелько все вовтузився iз жiнкою управителя. Взяти вiн ?? взяв, та нiяк не мiг скiнчити любовного дiйства. Бо в якусь мить подумав про Уляну, що вона, певно, вже вийшла з двору i скоро буде тут. I ця митт?ва згадка нiби зацiпила йому. I вже як вiн не товк лоно, як не торсав звiльненi вiд сорочки пишнi цицьки молодицi, закiнчення для нього не наставало. Тодi вiн пiднявся над нею, спершись на п'ястуки, i почав вдаряти ?? швидко, швидко, з усiх сил. ?? неймовiрно великi груди стрибали вiд кожного удару. Молодиця щось шепотiла, зойкала, стогнала, а тодi притягла до себе. Вiн просто впав лицем межи ?? грудей. I вона тодi закинула сво? товстi бiлi стегна вгору i обхопила хлопця, схрестивши ноги i радiсно заплакала. I саме в цю солодку мить наскочили до галявини всi: пан, i псар, i управитель, i чоловiк Марi? з вилами в руках, i коханець удовицi з теслярською сокирою. А що вони побачили саме жiнку управителя пiд панським пастушком, то почали реготатись, як несамовитi. Пан, пiднявши люфу самопалу, з лiвицi навiть вуздечку випустив, задер товсту пику над воластою ши?ю i аж захлинався, аж булькотiв вiд смiху. Псар спочатку беззвучно розсмiявся, розтягши вуста до вух, а тодi, зиркнувши запопадливо на пана, зареготав на все горло. Тесля, взявши руки в боки, нестримно гоготiв, аж вигинаючись, вiдкидаючись усiм тулубом. А Марi?н чоловiк тихо скиглив вiд смiху, все хапаючись за живiт. А управитель висмикнув iз пiхов ножаку та й попер на Омелька. Та заголена його жiночка заступила Омелька, широко розкинувши руки. - Котику! Котику! Тiльки без душогубства!.. - Зарепетувала невiрниця. Вiд того "котику" всi зайшлися таким реготом, що аж конi кинулись врозбiг. Чоловiк же Марi? впустив вилка, зiгнувся навпiл, схопився за живiт i, ридаючи, повторював: "Котику! Котику!... " Управитель на мить зупинився, наче розмiрковуючи, що робити далi. Омелько пiдтяг штани i схопив ванду. Тут управитель наче отямився, вiдштовхнув з дороги свою невiрну жiнку так, що вона покотилась шкереберть по травi. I далi попер на Омелька. Омелько, щосили розкрутивши ванду, вперiщив по пицi панського прислужника. Та так, що з роз'?дено? пики аж кров чвиркнула. Заволав управитель наче недорiзаний пiдсвинок. Впустив на землю ножа. Схопився обома руками за очi. Всi аж занiмiли вiд його лементу. А Омелько, пiдтримуючи лiвицею штани, другою схопив iз трави ножа i замахнувся, щоб порiшити управителя. Швидше всiх отямилась невiрна жiнка. Побачивши, що ?? "котику" зараз кiнець, прикрила його сво?м тiлом так само, як мить перед цим свого коханця. Омелько, не повертаючи голови, зиркнув туди, сюди. I побачив: ще мить - i всi прийдуть до тями i тодi схоплять його. Тодi йому не жити! Притримуючи штани однi?ю рукою, не випускаючи з правицi ножа, вiн пiдбiг до управителевого коня i скочив на нього. Як це вiн зробив, з ножем у кулацi i при спадаючих штанях, вiн нiяк потiм не мiг збагнути, як це в нього вийшло. Тут i пановi скiнчились смiшки, бо у нього на очах викрадали його доброго коня. Вiн заправив нота i вистрелив. Та не влучив. Бо, поки вiн висiкав вогонь та припалював нота, Омелько вже влiтав у затiнок лiсу. Псар тодi нап'яв лука i пустив стрiлу. Але стрiла вп'ялась в стовбур липи в мить, коли за нею зник Омелько. Омелько мчав i мчав через лiс, через Чортове болото, куди навiть рибалки за в'юнами не зазирали, через засiки, через мочарини i бака?ни вiльшаника, через густi хащi i вiдкритi оболонi. Вiд кiнського чвалу, вiд плюскоту води, вiд ударiв гiлок вiд шуму листя вiн не чув, чи женуться за ним, а чи не женуться. Але знав - гнатиме коня, поки той сам не стане! I було на хлопцевi одягу тiльки що сорочка та штани на очкурi без пояса i дертi постоли. Зате ножа мав гострого i доброго коня пiд цяцькованим сiдлом. 6. ТАТАРСЬКI КОНI - Батьку, батьку, ви спите?.. А що було далi? - Малий торкнувся Омелькового плеча. Омелько розклiпив очi i подивився на малого поглядом, яким дивляться на людину, коли намагаються пригадати, хто вона i як ?? звати. Але вуста його вiдкрились i вiн чiтко проговорив. - Я не сплю. Я прислухаюсь. Ти бачив, як ото синички щось дзьобають, дзьобають, а самi - туди зирк, сюди - зирк? То вони визирають, чи нема яко? небезпеки! Отож i козак повинен весь час прислухатись i придивлятись, чи нема де ворога... Отож, далi ось що було... Я витяг добрих вiсiм минiв i збирався до лiсу, щоб спокiйненько там ?х засмажити. I тут мене побачила одна вдова. Вона саме йшла ворушити панське сiно. I несла вона цiлий горщик смажених грибiв. Угледiла вона мо?х добрих минiв i каже: "Пригости мене минями. А я тебе пригощу грибами. Згода? " "Авжеж! - Кажу ?й. - Мо? мини, тво? гриби... " Перегнав я до гаю панських кобилок. Там ми спокiйно засмажили минiв, а я вiд пуза на?вся грибiв... Потiм вдова до мене приходила аж у лiс. Приносила менi всякi гостинцi: то галушок гречаних, то вареникiв, то пирогiв. А я ?? частую рибкою, раками, рiзними лiсовими ягодами, медком. Чи новий козубок iз берести змайструю, чи нове мотовило вирiжу або копистку вистружу. Всяку дрiбничку робив для господарства. Бо вона вдова - важко ?й без чоловiка. Вона удвох iз свекрухою (та лихою та язикатою) жила... Похвалилась вдова сво?й сусiдцi Марi?, що я добрий хлопець. А та Марiя була молодиця заздрiсна. I ?й теж захотiлось, щоб я ?й допомагав. Я був зовсiм молодий, зелений, не мiг вiдмовити... Бо вона була улеслива i хитра. Могла пiдлеститись до чоловiка, що воно йому й не треба, а вiн зробить. Ти зна?ш, це ж таки вона вперше в мо?му життi, подякувала менi. Ще й у щiчку поцiлувала, коли допомiг ?й цiлий кошик суниць назбирати, хоч я знав, що вона нещира, а все одно дуже при?мно, коли тебе хвалять i тобi дякують. Вона потiм до мене частенько бiгала, коли я в лiсi кобилок i лошат випасав. Наш пан добре знався на конях. I загадував менi весь час мiняти мiсце. I не тiльки з-за пашi. Щоб лошата добре зростали, ?м треба бiгати пагорбами i долинами. А в нас там тiльки в лiсi й були невеликi сугорби i неглибокi опадки... А Марi?н чоловiк на той час пробував у Ки?вi. Ще з весни, його та iнших селюкiв пан направив лагодити замок у Ки?вi. У Ки?вi зна?ш, який замок на горi сто?ть? У ньому аж п'ятнадцять височенних рублених веж! А шпихлiр там який! Три поверхи вгору i один пiд землю. От де пороху та збро?! Але рублений замок з часом десь та пiдгни?. Тодi його треба там ремонтувати. От ки?вський во?вода й загадував по всiй ки?вськiй землi присилати йому добрих теслярiв... Отож то Марiя, то вдовиця, до мене в лiсовi хащi навiдувались, бо вдома ?м було сумно... Ну а я, як мiг, потiшав ?х. I обидвi мене дуже любили. Так вони менi самi казали. - Батьку! А вони мiж собою не билися? - Га?! - Аж здригнувся Омелько вiд несподiванки. - Чого б це ?м битись?! - А от у нас на хуторi сусiдка Уляна i сусiдка Тетяна страшенно побились. Вони обидвi сiльського мiрошника любили i за нього побились. Тетяна Улянi пику до юшки подерла. А Уляна Тетянi намiтку зiрвала i пiвкоси видерла. - Нi. Такого сраму не було! Навпаки, вони мене захистили вiд панського управителя. Вiн задушив би мене, якби не молодицi... Розумi?ш, у Марi? була сестра Уляна... - Як наша сусiдка? - Ваша сусiдка - молодиця, а Уляна була ще дiвчина незаручена. Вона в панi була служницею. I дуже добре вмiла куховарити. Одного разу вона шукала свою старшу сестру Марiю i прийшла до лiсу. Бо Марiя пiшла до мене в лiс по зiлля (я ?й обiцяв назбирати). Побачила Уляна, що Марiя зо мною веселою розмовою розважа?ться, що я Марi? на сопiлцi граю... I Уляна теж почала приходити до мене в гостi... Та коли людина йде в гостi то, звичайно, i гостинцi несе. I таке всяке смачне менi приносила, що й не сказати... Одним словом, до куховарства у не? був дар Божий. I от одного разу зготувала Уляна цiлий горщик млинцiв. I з сиром млинцi вона запекла у сметанi... А ще перед тi?ю пригодою управитель угледiв, що Уляна до лiсу з вузликом ходить. Була в нього вдача, як у гончака - рознюхати все про всiх. Все хотiв знати, щоб потiм людей ?хнiми та?мницями тримати в сво?х руках... Уляна була ще молода дiвчина, необачна, не зважала на пiдступнiсть панського посiпаки... Отож понесла вона менi найсмачнiшi в свiтi млинцi. А вiн, гаспид, потайки слiдом за нею.... Синку, от повiр менi, де в гостях не бував, хто мене не пригощав, а таких смачних млинцiв не ?в!.. Та не дав менi панський катюга до?сти весь горщик!.. Може я половину й з'?в, як тут вiн вискочив з-за кущiв i як кинеться на мене! Збив мене кулаком на землю! Вiн важчий був за мене разiв у два... Я якось пiдвiвся. Перед очима у мене все пливе... А вiн мене знов як вжучить!.. Я знов упав. Вiн тодi сiв на мене... За горло схопив! Кричить, репету?: "Байстрюк чортiв!!! Панських млинцiв закортiло?!! А ти ?х у пана заробив? Заробив?! Ах ти жебрак самосiйний!... " Одною рукою мене душить, другою мене товче. Уляна кричить, блага? його, щоб вiн мене не вбивав... А я вже й зомлiв! Додушив би був, так якраз трапились у лiсi i вдовиця, i Марiя. Вони, кожна окремо, йшли до мене в гостi i несли гостинцi. I якраз вони туди трапили на галявину, коли все сталось. Вдовиця була молодичка рiшуча. Пiдбiгла i вузликом вжучила управителя по головi. А в тому вузлику вона менi несла горщик з варениками i махотку сметани. Якби не товста шапка, вона б йому тим горщиком геть би череп пробила... Тодi це панське гiвно мене облишило i поперло на мо?х рятiвниць. Тут вже й Марiя посмiливiшала - вихопила серпа i наставила на панського пса! Вдова схопила вилка i теж на нього! I воно вiдступило i геть з лiсу. Тiльки нахвалялось, що мо?м захисницям так вiдплатить, що вони до смертi його пам'ятатимуть... Але сказано - не копай яму другому, бо сам туди впадеш! I от цей старий кабан, як та базарна перекупка, почав проти мене людей пiд'юджувати. Бо на той час, якраз пiд жнива, iз Ки?ва повернулись всi робiтники. I чоловiк Марi? повернувся. I Петро. Той Петро хотiв вдову засватати, бо й сам уже був пiдстаркуватий парубок. Управитель наклепав ?м, що поки вони в Ки?вi при замку гибiли, ?хнi улюбленицi бiгали до мене в лiс розважатись. Та не просто бiгали, а носили менi цiлими кошиками i сало, i пампушки, i сир, i яйця, i пироги, i горщики вареникiв, i глечики сметани... Ну i ще, пес дурний, i сво?й жiнцi про мене всякого напатякав. А в нього жiнка була не старша за Марiю i дуже гарна. Та була в не? вада - цiкава до чужих справ надзвичайно. Наслухалась вона про мене вiд свого чоловiка. I закортiло ?й на власнi очi побачити, що то в пана за пастушок, що його аж тро? - вдовиця, молодиця i дiвиця - люблять. Пiшла вона до лiсу, щоб зi мною запiзнатись... Управитель тим часом, знаючи, що i Марiя, i вдова збираються до мене в лiс, побiг i наговорив i Петровi, i Марi?ному чоловiку, що я ?хнiх жiнок забавляю в лiсi. Тi обо? повiрили доносу i побiгли в лiс, щоб i мене, i сво?х молодиць провчити. Управитель i пановi розповiв, що в лiс побiгли чоловiки, щоб провчити його пастушка. Пановi закортiло подивитись на весь цей рейвах. I вiн поскакав до лiсу. За паном його псар, а за псарем управитель. I приспiли вони всi до старого бортного лiсу. I Петро, i Марi?н чоловiк, i пан, i псар i управитель. А я саме пригощався варениками, а його жiнка стала передi мною i виставля?ться, що в не? краща за всiх молодиць сiльських постава... Таке побачивши, пан регочеться. Псар йому пiдхихику?. Марi?н чоловiк вiд смiху плаче. А Петро як буряк зробився червоний, захлина?ться вiд смiху - слова не може вимовити. Та менi не до смiху - управитель вихопив з-за халяви колiя i на мене пре!.. Управителева жона стала межи нами, щоб не було, значить, смертовбивства. Та цей кабан вiдштовхнув ?? так, що вона по травi покотилась. Я все ж встиг схопити панський "дарунок" - довгу вузловану ванду. I як уперiщу управителя по мордi. Вiн як зареве, як зарепету?, ножа на землю впустив. Я зразу ж ножаку пiдхопив. Та бачу: панський мисливець знiма? кушу з плеча - хоче, певно, мене порiшити! Тодi я скочив на управителевого коня i пустив його чвалом через лiс, через болото, через нетрi, через га? i дiброви!.. Отак я втiк вiд пана i його вiрного пса... Як то кажуть: "Пан наш добрий, та собаки в нього лихi... " А тепер, синку, лягаймо спати. Час пiзнiй - скоро пiвнiч. Лiтнi ночi короткi - не встигнемо виспатись! Малому ще хотiлось спати (справдi лiтня нiч коротенька), як його розбудив Омелько. Скоро мало зiйти сонце, бо там, за лiсом, на сходi починали рожевитись легенькi, мов туман, хмарки. В ямцi пiд казанком стрибав веселий вогонь над смолистими сучками. У казанку починав вирувати окрiп. До низько? товсто? гiлки козак прив'язав за заднi ноги дикого козла, його гiлчастi роги майже торкались оголених коренiв сосни. Бубка намагався злизати руду, що крапала з дичини. Але пiщаний грунт всмоктував червонi краплини. - Синку! Веди коней напувати. Бач, Лиско вже почина? оклигувати. - Ой! Батьку! Де ви його пострелили? Бiля джерел? - Та нi. Там, на галявинi, - Омелько кивнув головою в той бiк, де вони здибали Лиска. - У деяких козлiв зараз гiн. От я його й пiдманив, нiби я iнший козел - його суперник. Добре, досить нам балакати! Веди коней. Роботи сьогоднi... Справдi, день був скажений. Копали i заварювали бульби любки. Збирали вершки плавуна в долинцi пiд схилом. Щоб i рани тим плауновим пилком засипати, i в порох домiшувати. Адже всiм вiдомо - без плавуна порох для затравки не той. Ще випiкали в землянiй пiчурцi з березово? берести мастило, щоб рани i копита Лисковi змащувати. Але ?ли вiд пуза свiжатини: варено? i запечено? в землi, i смажено? на патичках. I ще Омелько напластав шмати дичини, завтовшки з палець, пересипав сiллю i загорнув у широкий рушник. Той рушник Омелько витяг iз перекидно? торби загиблого товариша. Як вся робота була пороблена, коли дiйшло до надвечiр'я, витяг на свiтле мiсце перекиднi торби Омелько i сказав: - Ну, а тепер, синку, подивимося, яка нам спадщина вiд братчика нашого Степана, царство йому Небесне, лишилась, i що ми з нею ма?мо робити. I Омелько розiклав на травi все, що знаходилось у перекидних сумах. - Ось бачиш: шкiрянi торбинки - це порох. В кожнiй торбинцi по два фунти. Можна й не перевiряти - не ляхи продавали - нiмцi. Ось тут що? А, брусок свинцю. З нього можна вилити може й пiвтори копи куль. То в нiмцiв у ротi у всiх однаковi мушкети - вилив кулi - до всiх пiдходять. А в нас, синку, гуляй душа, як хочеш - у кого мушкет польський, у кого турецька яничарка, у кого московська пищаль, а в кого й карабiн мiланський. Одному на заряд треба два золотники пороху, а кому аж цiлого лота треба засипати... Ось рiг лосиний з дiрками. Зна?ш, що це? - Мед цiдити. Щоб дохлi бджоли в мед не попали. Я такий цiдилок у панського пасiчника бачив. Ми з дiдусем до нього ходили. - Нi, синку, то ти бачив глиняний цiдилок з однаковими дiрками. А це рiг лосиний. I в ньому дiрки для лиття куль до мушкетiв та до карабiнiв. Бач який Степан був чоловiк - праведник! Його нiхто не просив, а вiн зробив мiрки зi збро? всiх товаришiв iз нашого гурту. Щоб не переплутати - лiтерами позначив. Ось дивися: ось воно де свiдчення, як вiн нас всiх любив. Бач, бiля дiрки лiтера "О"? Це мо? iм'я - Омелько. А оце "I" - це для мушкета пана отамана нашого Iвана.... - Батьку, а оце що за велика дiрка, оця найбiльша, i бiля не? написано, як нiби одвiрки? - Ха-ха-ха! От вигадав! Та то ж Степан зробив дiрку для куль до гакiвницi пасiчника Пацюка. Ми оце якраз до нього i поспiша?мо. - Батьку! А хiба ми поспiша?мо? Ми вчора цiлу нiч стояли i сьогоднi цiлий день сто?мо. - А ти хотiв би швидше? Хiба тобi погано вiдпочивати? I вiд'?лись сьогоднi, як пани. I Буланко вiдпочив, а Лиско на очах ожива?. I в собаки рана добре го?ться. Та й тобi сiдницi пiдго?лись. Адже добре з незвички намуляв? - Ага! Добре намуляв... Тiльки... - Малий рота не закрив, але й говорити далi не став. - Ну що тобi? - Та... та... я боюсь... може за нами тi, з шаленими псами женуться... - У малого очi налились сльозами. - А чого ти так дума?ш? - Бо вони всi такi лихi та затятi! Пан, як покатоличився, тих головосiкiв позбирав з усiх околиць. Вона хрещенi, та гiршi татар. Вони багатьох людей замордували... I в багатьох людей ?хнi добра повiдбирали. - Звiдки ти, дитино, таке зна?ш? - Дядько Семен говорив дiдовi. Дядько Семен - вiн i Письмо читав, i знав, як ворожити по Письму... Вiн багато всього знав... - Добре, що сказав. Я покумекаю про них. А тепер подивимося, що тут ще. Дивися, нi, ти подивися - окуляри!.. I цiлiсiнькi лишились у цiм гармидерi! Це вiн купив Сивому - дяку Микола?всько? церкви. Великих здiбностей людина - вiн i образи малю?, i книги перепису?, i, до всього, вiзерунки на дошках пiд образи рiже. Але очима став слабувати - зблизька погано бачить... Дивися - три разки коралiв. Та ще й йохимський таляр привiшено. I кому це вiн такий дарунок приготував?.. Не второпаю... А це чиста книга. Бач, який цупкий папiр. Десь у Польщi на папiрнi зроблено. До венецiйського паперу ляхам ще, як куцому до зайця. Ця книга або Сивому, або Пацюку. Поспитаю, чи говорив щось про папiр Пацюк iз Кринкою... А це що ще в шкiрянiм капшуку? Карти! Та й гарнi. I сумнiву нема - волоськi карти! Це Кринка, царство йому Небесне, для всього товариства купив. Бо мо?, нiмецькi, так засмальцювали, що нi чорта там не добереш. А цi - ну картини, як у панськiм палацi. Зразу видно, що волоськi. Нiхто в свiтi не малю? краще за волохiв. Я в Рагузi, коли ото в полонi був, у палацi одного патрицiя бачив волоську картину. На нiй була вимальована Магдалина. Ну жива, та й годi!.. Мене до того патрицiя на допит водили. Тiльки було б цiкаво знати - це карти венецiйськi чи генуезькi? Хотiлося, щоб були венецiйськi... - А чого, батьку? - Бо мiй найкращий вчитель був венецi?ць. Як вiн мене муштрував, ти б тiльки знав! От, присягаюсь тобi, все, чому вiн мене навчив, все менi потiм або життя врятувало, або принесло перемогу. От був характерник! Вiн мене тодi навчав, коли я в Угорщинi служив... Менi було тодi десь рокiв сiмнадцять. Це через рокiв два пiсля того, як я вiд пана втiк... Вiн навчав мене усiм вправам, що тiло розвивають i загартовують. Зна?ш, з чого вiн почав мене вчити? Вiн почав з того, що вчив мене правильно падати. - Батьку! Якщо чоловiк упаде на землю - його легше вбити! - Того легше вбити, хто не вмi? падати! Слухай уважно: якщо людина просто пада?, вона забива?ться, вередить собi руки чи ноги. Тепер вона слабша за ворога... Але давай, синку, краще все по порядку. Ми сьогоднi з тобою добре попрацювали i тепер можемо посидiти, побесiдувати... Ех, якби оце менi кобзу, струни золотi?... Думав собi з осенi загостювати в одного мельника на хуторi i там собi спокiйненько кобзу змайструвати. Та, бачу, не доведеться... Та добре... що там всякi мрi?... Що буде, всього не вгада?ш... Отож слухай. Як скочив я на чужого коня, то помчав через панськi лiси, а там через знайомi болота. Потiм пiшли незнанi пущi. Я гнав коня все на пiвдень, на пiвдень. Як я перескочив панськi володiння, то вирiшив - треба тiкати за Пороги. Там воля... Коня я не загнав, але скакав на ньому, поки не вiдчув, що вiн справдi почина? приставати i весь пiною пiшов. Переночував я в незнайомому мiсцi, покрiпився ягодами i, попасши коня, попрямував далi на пiвдень. I десь може в полудень здибався я на лiсовiм шляху з козаками. Спитали вони мене, хто я такий та звiдки я i чого, отако, простоволосий, без поклажi i збро? мандрую. Я ?м розповiв. Козаки посмiялись над мо?ми пригодами i назвали мене Баламутом. Я пристав до них i попрямували ми далi до Бердичева на ярмарок. Бо тi козаки везли рибу на ярмарок у Бердичiв, точнiсiнько, як ми з братчиками цього року, тiльки в Галичину... Знов була риба. У мене так в життi: як тiльки нова риба, обов'язково якась пригода... I потихеньку, бо воли, тяглися козацькi вози лiсовою дорогою. Скажу тобi, що та дорога була стара-старезна. А чому я так кажу? Бо так довго по нiй ?здили, вибивали землю, що на?жджена колiя занурилась глибоко- глибоко в землю. ?деш дорогою, верхи, а на рiвнi твого лиця i праворуч i лiворуч земляна стiна - з не? коренi дерев стирчать, на верху, по краях дороги дерева ростуть, кущi кучерявляться, трава буя?. А лiс старий, дерева велетенськi. Отож вели козаки сво? мажi в тiй глибоченнiй, так би сказати, колi?... А тим часом у тих мiсцях вже нишпорила татарська зграя. Того лiта деякi татарськi чамбули занесло аж пiд Бiлу i Сквиру. От куди пси смердючi в нашу Укра?ну залiзли! Ну, ясиру тодi вони великого не взяли, але наших людей у сутичках iз ними загинуло багато. I багато сiл i хуторiв попалили... Отаманом був козак крутий i впертий, а проте досвiдчений. Вiн, як би йому який знак був, раптом спiшився. Приклав вухо до землi i тiльки сказав: "Орда! " Зразу, мовчки, козаки спiшились. Заднi вози спинили. Переднi ще трошки- трошки вiдвели вперед. Повернули ?х поперек дороги по два вози. I заднi поставили поперек. I з бокiв, уздовж, по возу поставили. Це - щоб не можна було мiж стiною i возами проскочити в середину табору. Менi наказали волiв по парах налигачами пов'язати. Щоб потiм не шукати кожному пари. Коней поставили межи возами i менi сказали за ними наглядати. Не встиг я всiх волiв пов'язати, а козаки вже ноти запалили i в самопали заправили. Поклали самопали на вози, по два самопали кожний. Примiрялись, прицiлились до звороту дороги. I ще - кожен при самiм возi встромив у землю ратище, щоб пiд рукою було... Ось, нарештi, ми всi почули чвал татарських коней. Аж земля двигтiла пiд ногами... - Батьку! Ви сильно злякались?! - Нi! Не встиг. Дуже хотiлось побачити, якi вони, тi сучi татари. То я й забув про страх... I от вони вилiтають в хмарi куряви з-за рогу! Конi у них низькi й довгi i всi кошлатi. Мастi вони гнiдо?, солово? та рябi, як ото корови бувають. У наших коней я тако? мастi не бачив. Тiльки татари вилетiли з-за рогу, як вдарять самопали. Так i покотились з коней, мов яблучка-гнилички. Тим би татарам назад за рiг шляху сховатись. Та куди там! ?х цiла турма пре, так розiгналися в скаку, що не спинити. Пруть на нашi вози, наче й нiчого не трапилось. Тут панове-запорожцi знов як ушкварять iз самопалiв. Ще кiлька татарiв гепнулись на землю. Ну, тут вже пiшла веремiя. Конi гоготять, iржуть. Ще й воли собi заревiли. Татарва кричить: "Ура! " i пре на нас. I тут мене таке хвилювання пройняло, що не сказати! Так всього i тiпа? - бiжи i бий, бий, бий татарву прокляту! Схопив козацького списа, видерся на бокового воза. З воза по корiнню вилiз на верх. I криючись, пригнувшись геть до землi, побiг навпростець через кущi до звороту дороги. А там лише один татарин пристав, лука витяга? iз сагайдака, стрiлу наклада?. Якраз пiдi мною. А я за деревом. Я з усiх сил як потну його списом. Так спис, повiр менi, протнув його наскрiзь i на цiлий лiкоть вийшов через груди. Так, що назад я не змiг висмикнути спис! Що робити?! Стрибаю iз самого верху на шлях. У курявi, як у туманi, сховався. А в курявi на шляху конi вбитих татар товчуться, назад без вершникiв не вертають i не тiкають. Я татарських бахматiв по одному прихопив, пов'язав ?х мiж собою вуздечками. I погнав на вози. У спину татарам. Бо татари таки доскочили до возiв, уже шаблями i ощепами б'ються з козаками. Аж тут у спину татарам та ?хнi татарськi конi i вдарили! Притисли вершникiв до возiв. Запорожцям татар нiби на тацi подали - рiж ?х, сiчи, коли! Я нi митi не згаяв - схопив з дороги загублений лук i стрiли. Як куна видерся знов на верх i сховався за дерево... Татари не витримали близького бою, розвернули (хто встиг! ) коней i... тiкати. Отут я поцiлив свого найзнаменитiшого ворога. I взяв свiй найдорожчий луп. Бо то тiкав ?хнiй сильник. Кольчуга на нiм, на грудях зерцало сталеве, золочене, як сонце ся?. Шолом iз шишаком у нього, теж золочений по краю i зеленою намiткою обгорнутий. Он як! Це я ?хнього "хаджi" пострелив. Це менi запорожцi пояснили. "Хаджi" - то в бусурменiв той, хто прощу в ?хн? святе мiсто Мекку вiдбув. Тих "хаджiв" у них дуже шанують... I враз татари чкурнули назад, тiльки курява за ними закрутилась... Отаман наш дуже переймався, що нiкого живцем не взяли. А, значить, i не вивiдали, якими шляхами вони наскочили, i скiльки ?х усього i куди ще вони йдуть? Але чого не змогли, того не змогли! Треба було до ладу все приводити пiсля цього гармидеру. Уяви собi таке - ми забили одинадцятеро татар. А я аж двох! Коней ми взяли пiвтори дюжини. При добрiй збру? i пiд хорошими сiдлами. Ще й зброя татарська нам дiсталась: шаблi, луки, ощепи, келепи. Я взяв найдорожчий луп: шолом, кольчугу, лук i стрiли... Наших тiльки одного шаблею по головi сiконули, та ще двох стрiлами подряпали... Коням i волам дiсталось бiльше - чотирьох коней i трьох волiв поранили стрiлами. Правда, не сильно. От тiльки мого панського коня стрiлою просто в серце вбили. То я собi взяв кобилку того татарина, що я його списом пробив наскрiзь. Багата здобич нам дiсталась, а втрат - нiяких. Тiльки от через мене ледь не розсварились. Отаман i його побратим такi лютi зробились на мене! Чому, мовляв, не виконав наказу, а пiд час бою вилiз за вози?!! Чому не глядiв коней i волiв, як було наказано?!! Хотiв вже отаман у мене i здобич забрати, i геть вiд валки прогнати... А тi, iншi козаки за мене горою. Мовляв, зовсiм хлопчик, а двох татарських джигiтiв упорав! Та яку хитрiсть у бою вчинив - кiньми у спину татарам вдарив. Вони сперечаються, кричать, а менi спати хочеться, ну просто падаю! Побачили те козаки, то пожалiли мене i сказали, щоб на воза сiв... I я пiсля всi?? веремi? проспав на мажi з рибою до самого Бердичева. Отож наша маленька валка з великою здобиччю прибула до Бердичева рано-вранцi. Поставили козаки мажi табором край торжища. Загнали туди татарських коней, припнули сво?х коней i волiв зовнi. Причепурились i пiшли ми всi на вранiшню службу. У мене нiчого не було, то одяг я кольчугу iз зерцалом. Iдемо всi гуртом до церкви. Попереду отаман, я останнiй. Козаки всi в добрих чоботах, у жупанах, у шапках iз шликами, на шовкових поясах шаблi висять. А в мене нi шапки, нi свитки, тiльки полотняна сорочка, штани та саморобнi постоли. То я поверх сорочки вдяг бусурменську кольчугу iз золоченим зерцалом. Якраз на мене. Я йду останнiм, але всi дивляться на мене. I молодицi, i дiвчата, тiльки - шу-шу-шу. "Хто такий? " "Звiдкiля цей? " "Хто вiн? " "Гарненький козачок... " "Який то козачок? То ?хнiй джура!... " Тiльки вступили до церкви, як хор заспiвав. I мене дивна радiсть пройняла. Хор спiва?, а менi наче не люди складно ведуть сво? голоси, а наче то херувими нам хвалу виголошують... Та церква в Бердичевi дуже висока, з дубових болонкiв рублена. Всi стiни страстями нашого Спасителя помальованi. Чистого дерева нема - все кольорове! Панотець править службу, хор спiва?, а моя душа така радiсна, така легка - наче туди до верху банi повз заломи пiдноситься i зараз крiзь останн? вiконце вилетить у блакитне небо. Все, все земне вiдлетiло, мов полова вiд наливного зерна! Забув i про татар, i про здобич, i про коней, i про отамановi ревнощi. Тiльки радiсть у мене в грудях i ангельськi пiснi у вухах... Помолились ми та й подались на торжище... Я вперше потрапив у справжнiй людський мурашник. I зна?ш, синку, хто жив у далекiм лiсовiм селi i вперше потрапив у мiсто, та ще й на ярмарок, може розгубитись, занепасти духом. А менi - навпаки. Цiкаво, весело, що стiльки людей навкруги. I все чужi, незнайомi. Крiм наших, православних, прибули на ярмарок ляхи, волохи, греки й нiмцi, юде? з Польщi i вiрмени аж iз Криму... Сiли нашi козаки пiд возами, розiклали татарську зброю, не всю, звичайно. Вози з рибою не розкрили. Сказав отаман, що треба спочатку коней та зброю продати. I справдi, небавом пiдiйшов до нас лях - пан Ян. Пита? в отамана пан Ян: "Пане козаче! Оцих лошат прода?те чи мiня?те? " Отаман так примружив око та й спроквола менi каже: "Ану, козаче Баламуте. Покажи пану ляху оте гнiде лоша, " - I пальцем великим собi за спину тицька?, якраз на гнiдого коня. Вивiв я гнiдого i почав "показувати". Я при панських конях чомусь навчився. Як пiде гнiдко рдитись, та вихилясом та вибриком, то дибки аж танцю?. А я його то боркаю, то дрочу потайки. А пан Ян i не бачить мо?х хитрощiв. Я крадькома позираю на отамана. Бачу, той на мене вже зла не ма?. А смi?ться про себе, тiльки виду не показу?... Скiнчив я сво? лицедiйство iз гнiдком, взяв кобилку карую... Вважай, синку, найголовнiше i найважче ось що: конi не знають нашо? мови! От де бiда... - А хiба конi можуть знати мову?! Вони тiльки iржуть. - Синку, який ти нетямучий! Я про ту мову кажу, якою ми конем чи волом правимо. Якщо ми кажемо воловi ...соб" i "цабе", то iспанцi, наприклад, це кажуть по-iншому... - А як?.. - От все пам'ятаю, а це забув... Отож навилигувався я досхочу iз татарськими кiньми. Переконався пан, що конi добрi, жвавi. Той пан Ян був не просто собi зальотний лях. Вiн служив самому кракiвському каштеляну. I вдягався пан Ян справдi по-панському - кунтуш червоний, як вогонь горить... Важка шабля висить на поясi. Пояс срiбний, у три пальцi завширшки. За поясом чингал, весь у самоцвiтах. На зелених сап'янових чоботах срiбнi остроги, золоченi. Набакир у нього лядська шапка-рогатка з павичевим пером. I не сам вiн при?хав до Бердичева у критiм вiзку. Ще була в нього охорона: гайдуки в кiрасах при палашах, та при списах i алебардах, та з мушкетами. Зразу було видно - поважний покупець. Отож i купив вiн увесь табунець... I вирiшили козаки пiти до корчми та й обмити добрий почин. Поки козаки збирались до корчми, я пiдскочив до шапошникiв i купив собi чорну шапку-бирку... До тi?? корчми вiд наших возiв може й ста сажнiв не було! Але козаки гонор не гiрше ляхiв вмiють гнути, туману навести. Порозчiсували гриви i хвости коням, збрую протерли, самi приджеджулились. I "по?хали" до корчми гуляти... А що волiв i вози лишили, то не боялись. Бо ярмарковий староста добре дбав, щоб порчi комусь та крадiжки не було. Та й люди не були таким гiвном, як зараз стали. Жили весь час на одному мiсцi, а не тинялись, як тi цигани. Як людина на одному мiсцi сидить, i ?? всi знають, ?й важче скурвитись. Та й влада тодi була литовська. I нам, православним пiд Литвою було набагато легше жити, не те, що зараз, коли з Польщi все шляхетне смiття сюди посунуло... Отож, "?демо" ми до корчми та таким дрiбним кроком, що я тодi й не думав, що можна так поволi ?хати... Але скажу тобi, синку, отой венецi?ць, мiй наставник, так вiн мене навчив i коня муштрувати. Вiн мене навчив такого, що вище цього не бував на свiтi! Дивися: пуска?ш коня вскач! А вiн спочатку скаче на мiсцi, а тодi почина? потроху здавати назад, назад, назад. Ногами загрiба? вперед, а сунеться назад!.. Ми до корчми ?демо, а на нас увесь ярмарок збiгся подивитись. I ти зна?ш, не брешу: на мене бiльше за все показували i про мене найбiльше питали... Тодi тiльки один орендар тримав таку велику корчму iз здоровим за?здом. Всi iншi корчемки були невеликi i тримали ?х нашi люди. А цей прийшов звiдкiлясь, казали, аж iз нiмцiв... Як побачив корчмар, що ми до його за?зду пряму?мо, крикнув щось сво?м пахолкам та й вибiг за ворота. Отаманового коня пiд узду бере, у за?зд заводить. А його слуги вже на стiл несуть... Сiли до столу. I я випив з усiма, як рiвний. Я звичайно мовчу, що мене ще й до парубоцько? громади не прийняли. Ото було б непотребство - я, виходить, хлопчак (хоча двох бусурменiв ще вчора вколошкав! ) i не можу з ними за одним столом сидiти i не можна менi з ними оковити пити... - Батьку, ви дуже оковито? хотiли? - Га?.. Менi вона байдужа. То люди п'ють, щоб ?м веселiше було. Або щоб сумно не було. А менi часу нема, щоб сумувати... Чого менi пити? - А зараз вам не сумно? - I зараз не сумно! Тим пак, як згадав усi сво? пригоди, так менi аж на душi тепло стало, ?й Богу!.. Як випили чарки три, звiдкiлясь i музики об'явились. Два дiди та хлопчина-сопiлкар. Один дiд скрипку морду?, другий дiд у бубон гатить, а хлопчак так дме у сопiлку, аж щоки йому не луснуть... Я бiльше чотирьох чарок не пив, а вилiз з-за столу та спитав, де цирульника знайти. Орендар тут як тут: "Не треба шукати! Зараз цирульник тут буде. " Крикнув щось по-?хньому сво?му синковi. Той метнувся з двору, тiльки п'яти замиготiли. I хвилi не минуло - веде у двiр цирульника. Почав вiн мене голити, - смiх i грiх - у мене вуса тiльки пробились та на пiдборiддi з десяток чорних волосин закручу?ться. А з чуприною довелось йому постаратись - волосся в мене було жорстке, як грива в жеребчика. Вiн менi пiд кружок зробив зачiску, як ото молодих козакiв та джур голять... Поки скiнчив цирульник мою голову мордувати, все подвiр'я наповнилось людом. Де взялися дiвки та молодички базарнi, якiсь гуртовики, коноводи, носi?... На два столи рядять i на третiй корчмар вже пляшки носить. Скрипка вищить, бубон стукотить, сопiлка свистить на весь куток... Одна молодичка пiшла з отаманом танцювати. Весь двiр ходором заходив. Хоч оковита мене майже, ну майже, не брала i зараз не дуже бере, тодi вперше, певно, подiяла. Бо я купив за цiлу пулку в якогось хлопчиська калинову сопiлку i собi пустився у танцi. Пiдiграй музикам на сопiлцi! Тут приходить пан Ян з двома охоронцями i пита? мене, чи згоден я за добру плату татарських коней до Кракова перегнати. Бо нiхто не хоче мати справу з татарськими бахматами. А навколо весь за?зд гуде, земля пiд ногами двигтить - запорожцi бенкетують. Я стою перед паном Яном i думаю. Пан Ян каже менi: "Чого ти, козаче, дума?ш? Пан каштелян дасть тобi десять злотих i сукна п'ять лiктiв на жупан. Сукно лунське, червоне, як вогонь. Ти подумай, якi то грошi - десять злотих. Стiльки, як дорослому козаку в походi гетьман да?? " "А я дорослий козак, - кажу йому. - Оце зерцало, - i б'ю себе в груди, - я в бою здобув! Я вчора сам двох татар упорав! " "Та бачу, - каже пан Ян. - Хто б тобi дав такий обладунок, якби ти його сам не взяв? " Може я i лишився б iз козаками, та пiдманув мене пан Ян ось чим. Каже менi: "По?хали до Кракова. Там ? де погуляти. Там за?зди на два поверхи, корчми i трактири на кожнiй вулицi, i музики i в буднiй день грають. А якi дiвчата-краков'янки... Найкрасивiшi у всiй Польщi! " Я його питаю: "Кращi, нiж отут, в Бердичевi? " Пан Ян аж зареготав i каже: "Хiба тут дiвчата? Тут тiльки селючки. А в Краковi столичнi шляхтянки! " Отож не служба за грошi мене спокусила, а цiкаво менi стало: якi там такi особливi красунi в тiм Краковi. Ага, ще одне хотiлось подивитись: а якi то за?зди в два поверхи? I вирiшив я подивитись на все сво?ми очима.... Вiдв'язав я свою татарочку вiд конов'язi, злетiв у сiдло... Тiльки й бачили мене в Бердичевi... А зараз зробимо перепочинок. Пiдемо коней напо?мо, води наберемо та кулiш зваримо собi. Омелько взяв за повiд Буланка i кивнув головою: "Бери Лиска. Це ж твiй кiнь. " I вони повели коней схилом. Конi, спускаючись у долинку, присiдали на заднi, таким робом гальмуючи. Сонце скотилось по небосхилу розпеченим золотим колесом до самого чорного лiсу. Залило червiнню стовбури сосон, терни i кущi шипшини. Фiалкова тiнь залила долинку, але поночi не стало. Згори, з вершини небесно? банi вiд високих-високих, наче прозорих хмарок наче променилось свiтло i розбавляло тiнi в ярку. Як спустились в долинку, Омелько спинив коней, прислухався. Нiчого небезпечного вiн не почув, i вони повели коней до ручаю. Порскали конi, п'ючи воду. Крiм тонкого плюскоту цiвок води об камiнь та порскання коней, нiчого не було чути. Нiчого. Як не напружуй слух - нiчого, крiм биття власного серця та дзюркотiння води не почу?ш. У долину поволi вливався тонкий i п'янкий запах чародiйського квiту любки... Блакитнi тiнi поволi густiшали, але холоднiше не ставало. Напо?нi конi неквапно самi йшли на пагорб знайомою ?м стежкою. Враз над ними нечутно з'явився птах. Летiв швидко, то пiдiймаючись, то опадаючи, наче гойдаючись на невидимих хвилях. На мить вiн зник на тлi темних старих сосен. Та зразу ж знов з'явився над сухою сосною, що на самому краю груда. Круглокрилий птах сiв на самий вершечок покручено? гiлки i тричi прокричав над грудом: "ку-вiть! ку-вiть! ку-вiть! " А тодi щось нiби замурмотiв, замурмотiв i впав кудись на той бiк груду. I бiльше не з'являвся. - Завтра ввечерi пiдемо! - Чому ввечерi, батьку? - Бо сич прокричав! Вчора, сьогоднi, завтра - нашi три днi. А сич скiльки разiв прокричав? Тричi! Завтра нiч вже не наша. Треба тiкати. Вiщi голоси треба слухати! 7. ЗОЛОТI КОПИТА Омелько, ставши на колiна, схилився над казаном i вимiшував кописткою страву. Малий сидiв пiд сосною, обхопивши колiна руками i поклавши на них пiдборiддя. Бубка поруч, межи оголеними коренями сосни, мордував давно обгризену кiстку. - Ну що ти там гризеш? Там i запаху вже нема?! - Проказав Омелько. Собака глибше прихопив зубами кiстку, пiдвiвся, винувато пiджав хвоста i вiдiйшов за кущi. I продовжував там мусолити свою забавку. У тишi злегка потрiскували смолистi трiски та булькало пшоняне вариво. Нараз на тому боцi, за долинкою, на схилi, хтось задерчав, сухо i довго. Малий здригнувся, обернувся у той бiк усiм тiлом. - Не лякайся - то дрiмлюга. Трiскотiтиме, поки не набридне. Ти ж ?? бачив. Вона уночi перед нами над шляхом лiтала. - Ага! Лiта? нечутно. А трiскотить - аж сюди чути. - То так зда?ться, що голосно, бо тихо навкруги... А тепер слухай, що було далi. Отож iз Бердичева ми помандрували на захiд по Волинi. Можна було коротшим шляхом до Львова. Але пан Ян не хотiв. Вирiшив подалi вiд татарських шляхiв триматись... У Луцьку я продав панське сiдло i купив собi свитку. Хорошу бiлу свитку, i ще купив собi черес iз калитою. Сховав у нього все - не треба й калити до пояса в'язати. А з Луцька ми поспiшили до Перемишля, а там, не спиняючись нiде довго, - просто до Кракова. I хоч то все лядська земля, королiвська, а скрiзь там ? нашi села. Особливо в передгiр'ях i горах. Скрiзь нашi, православнi, церкви. I мова наша, правда вiдмiнна, але наша. I там наших православних людей ляхи називають русинами. Отодi я й повiрив до кiнця дiдусю-воляровi, що Матiр Божа в Ченстоховi - справдi наша iкона. Бо я сильно сумнiвався, чи не вигадав чогось старенький. Зна?ш, старi люди, як малi дiтлахи, щось вигадають, i всiм, i собi товкмачать, що то щира правда... Прибули ми до Кракова у вереснi. Але погода стояла, як улiтку. Краков'яни казали, що вони не пам'ятають тако? лагiдно? погоди од вiку! Де мене потiм по свiту не носило, але Кракiв мене найбiльше вразив, бо то було перше велике мiсто все укрiплене, захищене i геть все муроване. Геть все з каменю i червоно? цегли. I всi будинки критi черепицею! - Що воно таке? - Та так, якби гонта. Тiльки коротша i не з дерева роблена, а з червоно? глини... Отож за?хали