скелi. I тримай, щоб не вiдскочили. I не потикайся з-за каменiв. Ну от. Малий, пригинаючись, так само як ото тiльки-но Омелько, пробiг нагору проходом i взяв коней за поводи. - Вже, батьку! - Прошелестiв хлопчик. - Молодець. Сиди тихо. - Проказав у прохiд Омелько. I зразу настромив на стрiлу свою шапку i висунув ?? над каменем. Склав пальцi кiльцем i щосили свиснув. Верхiвцi миттю схопились за зброю. Омелько повiв шапкою вздовж каменя. На це з лiвого берега лупонули пострiли аркебузiв, та ще над шапкою просвистiли двi стрiли. Присiвши навкарачки, козак обернувся спиною до лiвого берега, склав трубою руки i проказав до каменiв у прохiд. - Гей, стрiльцi сранi! Який шинкар вас вчив? Луна вiдбилась вiд кам'яно? брили - на тiм боцi здалось, що кричать аж з-за кiнця скель. - А, це ти, вовкулака? - Закричав чорнявий у синiм жупанi. - За каменем сховався? Бо?шся. - Що ти кажеш? Не чую. - Так само до кам'яно? брили прокричав Омелько. - Ти, ти, вовкулака чортiв, архимник i ворожбит, виходь, виходь, поговоримо. Поки худорлявий горлав, Омелько нап'яв лука, митт?во скинув його над каменем i пустив стрiлу на звук. I зразу над лiвим берегом почувся зойк i хрипкий стогiн. Омелько кинувся кам'яним проходом нагору i припав до щiлини мiж каменями. Вiн побачив, що худорлявий намага?ться видерти стрiлу iз кистi правицi. Iншi поспiшно набивали аркебузи. А дво? вершникiв вже тримали луки напоготовi. Сотник просто направив свого колiщаткового карабiна на каменi. Значить вiн ще не стрiляв. "Це вже поважний ворог. Стрiлою його зараз не дiстанеш. От мушкетик би мiй зараз... " - Мiркував Омелько, примiряючись, як звiдтiля вдарити краще по ворогах. Шелюг не тiльки закривав його вiд ворогiв, а й не давав добре прицiлитись. Позаду почулось гаряче дихання. Обернувся - малий, пригнувшись, теж пригляда?ться до того берега. - Конi? - Прив'язав до куща... - Якщо щось - до сосни. А далi сiдай на Лиска. Пам'ята?ш? - Ага! Кого тепер поцiлите? - Не базiкай пiд руку. I ось втiкачi побачили: тро? верхiвцiв ?дуть кудись назад, спускаються за круглий пагорб. - Дивись, вирiшили обiйти мене з заходу. Значить, не знають цього проходу. Дивись i навчайся: цi триматимуть нас пiд прицiлом, а тi перепливатимуть рiчку... Справдi, так все i було - пiд липами всi зi збро?ю напоготовi. А згори, iз заходу, з-пiд розбито? блискавкою верби, випливали тро?, тримаючись за сво?х коней. - Батьку! Вода ?х несе до нас! Дострельте ?х. Бо вони вилiзуть i повбивають нас. - Е, нi! Не вилiзуть. Дивись. Якраз швидка течiя пiдхопила коней та воякiв i потягла просто до правого берега. Малий вп'явся в руку Омелька. - Тс-с! Нехай вилазять.... I ось перший кiнь, рудий, зачепився переднiми копитами за дно. I спробував стати. Та пiд водою був не грунт, не пiсок, а крутий схил кам'яно? брили. Кiнь вiдчайдушно зашкрябав копитами по каменю. Течiя розвернула його круп i вiн упав навзнак. Ще й свого хазя?на вдарив, i той занурився з головою у каламутнi струменi. Кiнь якось вирiвнявся i поплив униз по течi?, його хазя?н ледь-ледь випiрнув i вже без збро? в руках пробував якось зачепитись за берег. Але марно вiн обривав собi нiгтi об мокрий слизький камiнь. Пiсля кiлькох невдалих спроб вiн повернув назад i його винесло на лiвий берег далеко вниз вiд броду. Тим часом другий кiнь видно намацав якусь невеличку площину, що вже пiдвiвся на переднi. I його господар за ним. От тодi Омелько затис носа на перенiссi лiвицею, правицею зробив нiби кухлик. Набрав повнi легенi повiтря i, присiдаючи до землi, видихнув його iз шаленим вовчим завиванням. Не тiльки цей кiнь, а й конi всi?? погонi на лiвому березi шарпонулись. Один лучник - так ледь iз сiдла не вилетiв. А кволi собаки забрехали хрипкими хворими голосами. Цей же кiнь, що вже випадково зачепився на каменi, став дибки i боком впав у каламутнi хвилi. I падаючи, притопив свого хазя?на. Щось цьому коневi сталося, бо вiн виплив нижче звороту на рiвний берег. Але впав на мiлкому i не пiдводився. А хазя?на цього коня, так бiльше нiхто i не бачив. Третiй плавець кинув коня i повернув назад до лiвого берега. I кiнь спробував вилiзти, але не мiг, i тiльки стояв наполовину у водi i шкрябав копитом по кам'яному схилу. - Гей, курвашi! Ви менi коня дару?те? Чи позича?те? - Вовкулака! Гад пекельний! - Сатана. Упир. Омелько метнувся до сво?х коней. Витяг iз торби добрий аркан. Притулився за останню невисоку брилу i, розкрутивши аркан, накинув його на голову коневi. I потяг, упершись ногами в камiнь та вiдкинувшись всiм тiлом назад. I кiнь наче зрозумiв, чого вiд нього хочуть, пiддав заднiми ногами, переднiми копитами зачепився за якийсь виступ i вискочив на тверде. Але потiм, тiльки Омелько зняв аркан, вирвався i побiг межи густi мокрi трави. Стало тихо. Тiльки шумiла швидка вода. Омелько, iдучи пiд прикриттям каменiв, скручував аркан. I на нього просто вилетiв з-за брили малий. Очi вирячив, вуста бiлi, i вiн щосили ними хапав повiтря. - Що?! - Там! Над деревами... - Щось знов побачив? - Ага! - Покажи, може, цього разу побачу i я. Стоячи за каменями зi сходу, малий показав пальцем на розбиту вербу. Вiд не? у повiтрi, одна за одною, пливли три сяючi кулi. Кожна завбiльшки з горщик. То вони спинялись, наче танцюючи на одному мiсцi, то знов, з повiванням повiтря, починали рухатись на схiд. Ще крокiв з пiвсотнi - i вони допливуть до обламано? гостро? гiлки отi?? найстарiшо? липи. Омельковi гонителi не бачили цих срiблястих сяючих куль, бо пливли за ?хнiми спинами. - Господи! Помилуй нас грiшних i спаси! - Омелько з таким острахом, ревно та проникливо проказав це та перехрестився, що й малий зразу за ним повторив. I раптом Омелько закричав тим: - Не стрiляйте! Я зараз вийду! Ми поговоримо. Не стрiляйте тiльки. Бо всiм буде велика бiда. От i гаразд! Поговоримо. - Батечку! - Малий вхопив козака за руку. - Не ходiть! Це вiн упир, вовкулака i перевертень католицький. - Цить! Сховайся i не потикайся! - Вiдтрутив малого i виступив з-за брили. Всi прицiлились в нього. - Чого вам вiд мене треба? - Вiддай шахвiри. Це з шатiв свято? iкони. - Чого це ти дба?ш про нашi iкони? - Цi шахвiри не з церкви. Вони з костьолу. - А ще що? - Ти повинен вiддати хлопчика. - Це всi вимоги? - Ще ти повинен по?хати до Львова i витлумачити, що там говорить турок, бо не все зрозумiло, що вiн говорить. - Зрозумiв! Тепер слухайте, тiльки не стрiляйте, бо буде бiда. Нiяких шафiрiв у мене нема. - Турок признався, що ти ?х у нього забрав. - Нiяких туркiв не знаю! - А той бусурмен, якого ти вiддав мо?м хлопцям? - То ординець! - Вiн признався, що вiн турок i що вiн тобi вiддав шахвiри та iншi коштовностi. - Ще раз кажу - шафiрiв нiяких не знаю. Хлопчик менi буде сином. До Львова не по?ду - нiяко? мови, крiм нашо? православно?, я не знаю. - Подумай! Рахуватиму до трьох. Ти сам вилiз - тепер вiд нас живим не пiдеш. - Пiдождiть, не стрiляйте. Ви ж бачите, я без збро?. Хiба беззбройну людину вбивати можна? - Ти не людина - ти архимник. Омелько пiдвiв руки вгору i проговорив не дуже голосно, рiвним голосом: - Обернiться i подивiться! I раптом той, що кинув коня i зброю i вже вилiз на пагорб, щосили заволав: - Та стрiляйте! Вiн сатана! Вiн вас дурить. Сотник теж закричав: - Тихо! Хто тут керму?? Але, побачивши сяючi кулi, один аркебузер з переляку шарпонувся, натис на гачок. Курок з тлiючим? нотом клюнув поличку iз затравкою. I лупонув гучний пострiл, сповивши стрiльця густим димом. I зразу ж срiблястi кулi кинуло струсом повiтря на товстенний сук старо? липи. Спалах сяйва i грiм вибуху був тако? сили, що малого на якийсь час ослiпило i оглушило. А Омелька хвилею повiтря ще й на землю кинуло. Вибух рознiс на дрiбнi трiски залишок найбiльшо? липи. А те кручене товстенне корiння горiло яскравим вогнем, наче зовсiм сухе дерево. На сусiднiх стовбурах вибухом постинало всi гiлки. По корi тих стовбурiв, наче хто бризнув палаючою смолою, змi?лись язички вогню i пiдiймався блакитний димок. I по землi мов хто розбризкав вогонь - горiло в багатьох мiсцях. Всю погоню покидало на землю. Хто очманiло сидiв. Хто нерухомо лежав. Хто безтямно повзав. Дво? коней лежало нерухомо. Собак взагалi не було видно. Сотник повзав рачки, щось нiби шукав у травi. А каптан i штани у нього в кiлькох мiсцях тлiли, i вiд них iшов блакитний дим. - Ну от - все скiнчилось! Ось вашi шахвiри, ось вам ваший турок! - сказав Омелько i обiйняв малого за плечi. - Що це було, батьку? - Наш порятунок. Сам пророк Iлля побив ?х колесами сво?? колiсницi. - А хiба бувають у колiсницi три колеса? - Синку! Божеське людським не мiряють. Швидко на коня! Бо нам ще ?хати та ?хати! - А той кiнь, гнiдий, тепер наш? - А то чий?! I коли вони були вже на половинi шляху до лiсу, Омелько наздогнав гнiдого коня. Без аркану, не злазячи з Буланка, прихопив чужого коня за вуздечку. I повели вони гнiдого iз собою в козацькi проходи. Отак, вже о три-кiнь, вони пiд'?хали до сосни, колись давно розбито? блискавкою. А в цю горобину нiч ще залишки старi було розколото навпiл. Вiд понiвечено? старезно? сосни на козацьку стежку ?х вивiв вiрний козацький кiнь Лиско. 10. КОЗОЛУП Невидима стежка, кручена i звивиста, позначена тiльки в кiнськiй головi Лиска, вела ?х зручним проходом мiж деревами, через трав'янистi галявини, зарослi опадки i пiщанi руча?. Чим далi вони посувались на пiвденний схiд, тим менше було слiдiв страшно? нiчно? бурi. Менше вiдчувалось напруги в повiтрi. От тiльки коли у вузьких проходах Буланко i новий кiнь торкались шиями, ?хнi гриви злiтали вгору i якийсь час стояли сторчма. Тодi Омелько хрестився i проказував коротку молитву. Малий все повторював за ним. Спочатку була сила-силенна поваляних вiкових сосон. Де-iнде й вивернутих iз корiнням. Але поволi повiтря ставало сухiшим, легшим, напо?ним пахощами свiжо? живицi та розквiтло? на пiщаних горбах рожево? смолки. Перед полуднем почав на них напливати гострий запах смолистого диму. У легкiм туманi блакитного диму вони ви?хали на здоровенну галявину. Одна велетенська сосна на краю галявини дотлiвала. Вiд галявини до узлiсся буря проламала широкий просад. Товстеннi стовбури лежали, потрощенi, як цурпалки. За цими поваленими деревами вiдкривався вниз вiльний прохiд далi на широку рiвнину. - Тагану?мо! Вогнище готове. Вони зразу спiшились i припнули коней до високого пня. Омелько миттю прилаштував вугря, загорнутого в траву, на тлiючий стовбур сосни. Скоро до смолистого диму почав додаватись запах смажено? риби. - Батькуй Так смачно пахне, що аж у животi хапа?. - Потерпи. Боронь Боже, недопечену рибу ?сти. Такi рiзi будуть, що й сконати можна. Вони сидiли збоку вiд жару, щоб дим очi не ви?дав. А конi стояли трохи навкiс вiд них. То зразу нi малий, нi Омелько i не звернули уваги, як всi три коня скинули голови, нашорошили вуха, роздули нiздрi. Тiльки тодi Омелько схаменувся, як прив'язанi конi почали вихати. Вiн схопився вiд вогню вже з луком i стрiлою на тятивi. А конi просто обiсiли - рвалися з прив'язi. Козак вискочив на повалений стовбур, щоб краще роздивитись, що там такого? I перелякано заволав малому: - На сосну! Швидко! - Вiн тiльки головою кивнув, на яку повалену сосну лiзти. Конi вiдчайдушне заiржали, рвонулись i вiдiрвались. Помчали через галявину до лiсу. Малий навкарачки дряпався вгору похилим стовбуром. Вiн вже пiднявся до перших гiлок. I раптом послизнувся, i ноги його сприснули вниз. Але руками вiн вхопився за гiлку i так i завис мiж стовбуром i землею. I саме в цю мить вiд долини вилетiв неймовiрно? величини вовк. Мчав просто до коней, що вже зникали межи сосон. Вовк рухався з такою шаленою швидкiстю, що Омелько ледь встиг прицiлитись у нього i спустити стрiлу. Стрiла влучила звiру ззаду в спину i вийшла вiстрям з грудей пiд горлом. Звiр кiлька разiв перекинувся з розгону через голову. I на якусь мить застиг. А тодi враз ожив i почав пiдскакувати, мов якась страшна сила пiдкидала його над землею. Вiн клацав слинявою кривавою пащекою, грiб кiгтями i розкидав навколо себе траву, пiсок, глицю i шишки. Омелько вловив мить i одна за одною пустив двi стрiли. Перша стрiла прошила вовка вiд ши? до черева, а друга пробила око i застрягла у черепi. Звiр витягся. Але все грiб i грiб переднiми лапами пiсок. Малий вiдпустив руки i впав на землю. Та зразу ж пiдвiвся i, шкутильгаючи злегка, побiг подивитись на звiра. - Куди ти?! - На вовка подивитись. Вiн такий страшний. - Не пiдходь! Це скажений вовк. У нашого пана, як я ще був зовсiм маленьким, другий псар забив iз кушi скаженого вовка. I взяв його за хвiст, щоб вiдкинути з дороги. I скоро по тому захворiв. Як чув, що хтось воду в кухоль налива?, чи з дiйницi перелива? в глечик молоко, то криком кричав вiд болю, головою бився об стiну. Весь пiл, де вiн лежав, був у кровi! Так нещасний мучився, поки помер, так кричав!.. Тепер нам клопiт - це страхiття треба спалити. Бо як хтось його скушту?, то теж сказиться!.. - I наш Бубка може?.. - Бубка, якщо тi курвашi його не порiшили, нiколи не вхопить вовчого падла. Отам пiд хвостом коло гузна у вовка ? залоза. Отой сморiд од тих залоз - так i карабашiв лякав. А вони, може, й бiльшi за вовка були... Ну добре, на балачки час витрача?мо. Поки не спалю вовка, конi не заспокояться. Омелько шаблею нарубав здоровенну купу гiлок, накидав на звiра i пiдпалив. Зайнялось високе полум'я. - Батьку, а наша риба? - Скрикнув малий i прожогом кинувся до велетенського догораючого стовбура. Обпiкаючи пальцi, витяг згорток iз вугрем. Вiн поклав його на повалену сосну i розколупав гiлочкою, бо жаринки пекли руки. Майже вся рибина обвуглилась. Лишився шматочок може бiльший за два вершки. Малий поклав його на чисту кору, щоб вичах i побiг до козака. - Батьку! Дайте того ножичка, що ви менi подарували! Омелько витяг тонкий стилет iз шапки i подав хлопчику. Малий шматочок вугря розрiзав. Один шматочок з'?в, обсмоктуючи хребет i облизуючи пальцi. Другий шматочок вiднiс "батьковi". Бо той не вiдходив вiд багаття, а все пiдкидав гiлки у вогонь. - Спасибi, що батька не забув. Ти сам ?ж. Я ?х не раз i не два ?в, коли у ляхах був. А ти - коли то ще Бог дасть тобi вугря скуштувати - ?ж сам. А ножа менi вiддай: без пiхов - рiч небезпечна. От зроблю пiхви - будеш сам носити. А зараз ходiмо коней збирати... На диво, першим вони знайшли чужого гнiдого, потiм Лиска, а далi й Буланка. Тодi Омелько взяв сокиру i нарубав доброго, товстого гiлля i постягав на багаття. I тiльки тодi, коли вогонь добре зайнявся, поспiшили з цi?? небезпечно? галявини. Коней напо?ли в оладцi з мiлкого прозорого ручаю. I самi напились. Малий знов пожалiвся. - Вугор такий смачний, але ?сти ще бiльше хочеться! - Потерпи, синку. До хутора вже рукою подати. Спочатку вони стернею посувались бадьорою риссю. Потiм стежкою межи височенними коноплями, вiд яких iшов густий, якийсь водночас терпкий i подразливий дух. Далi була здоровенна латка буйного маку, який уже поскидав майже зi всiх кущiв великi рожевi, з чорними плямами, пелюстки. Далi йшов добрий часник, високе соковите пiр'я цибулi, попелястi кущi рясного гороху, цiле поле чорно? редьки iз широким, рваним i дiрчастим листом. Далi просадом ряснiли наче коралами засипанi, вишнi. Вже перед самим подвiр'ям зростали високi грушi i кiлька низеньких, але рясних, аж гiлки обламувались, яблунь. Все подвiр'я оточував добрий високий плетений тин iз тесаними стулками ворiт на дубовим стовпах. Та ще збоку непримiтно, пiд яблунями, був у тинi високий перелаз. Коли Омелько пiд'?хав до самих ворiт, вiн запугав. Але на його пугання нiхто не вiдгукнувся, крiм двох кудлатих полових собак. Тодi козак просто загукав, злегка вдаряючи нага?м у дзвiнкi стулки ворiт. - Симоне! Вiдчиняй! Це я - Омелько. Зразу в хатi почулись сполоханi голоси. Загуркотiли засуви, вiдчинились дверi, i на подвiр'? враз з'явилась юрба. Попереду дебела вагiтна молодиця, двiйко дiвчаток-пiдлiткiв, два хлопчаки, ще дво? дiвчаток маленьких, стара смаглява баба та маленький сивий дiдок: - Добрий день, люди добрi. Приймайте гостей. - Привiтався Омелько, знiмаючи перед хуторянами шапку. - Добрий день, козаче! - Проказала вагiтна молодиця басовито. - То оце ти той славний Омелько? - Я справдi Омелько. А чи справдi я славний, то про те нехай люди скажуть. - Не прибiдняйся. Всi ви, добра б вам не було, славнi. Твiй Симон теж славний. Славний, славний, а в льоху он сидить!.. - Цить! Мовчи. - Шарпонула ?? за рукав смаглява бабуся. Стулки ворiт вiдчинили дiвчатка-пiдлiтки. Тодi наперед вийшла смаглява баба, невисока, але статечна, взяла коня пiд вузду. - Козаче-соколе! Ти ?? не слухай. Язик без кiсток, то вона й меле... Омелько скочив з коня, зняв з сiдла малого. Поцiлував ручку старiй господинi. Малий теж приклався. Козак i малий довго вiдмивались, натираючи руки бiлою глиною. Одна дiвчинка ?м поливала, друга подавала рушник. Потiм Омелько i малий сидiли за довгим столом, ?х пригощали пiсним борщем з грибами, крутою пшоняною кашею та квасом з вишеньок. Молодиця поставила пляшку зеленого скла з оковитою. Але Омелько вiдтрутив. - Чи ти часом не та?мний потурнак, славний козаче? - ?хидно спитала молодиця. - Часом ще нi. А зараз я в дiлi. Отож i не час... Ми з хлопцями возили рибу на ярмарок. Спродались i вертали на Сiч. Та й здибались iз людоловами... I Омелько розповiв про бiди i пригоди цi?? подорожi. Та не про все. Нi словом не обмовився про шахвiри, нi про дядька з косою, нi про вибух срiблястих куль. Сказав тiльки, що блискавка вдарила у дерево, пiд яким вороги стояли, то ?х геть порозкидало на всi боки. - Бач, як воно бува?! Тут сильний вiтер пiд нiч схопився. Думали: все тут поруйну?, садок обтрусить... Та нi, Бог милував нас грiшних, вiтер скоро вщух, пiшов рясний дощ та зразу й перестав. А от над лiсом i туди далi на пiвнiч, всю нiч гримiло i так блимало, що нiби там небо горiло... Омелько обернувся на малого i побачив, що вiн мiцно спить. Сидить рiвно, голову схилив пiдборiддям на груди, а ложку мiцно затис у руцi. - Вибачайте, матiнко. Зараз малого вмощу, а тодi поговоримо. Омелько показав старiй очима i порухом брiв, щоб при розмовi молодших не було. Вiн винiс малого з хати i вмостив у хлiвi на сiнi, де вiн поставив сво?х коней. I собаки навiть не загарчали, коли Омелько у хлiвi порядкував. Коли Омелько з перекидними торбами зайшов до свiтлицi, там з молодечi вже нiкого не було. - Я так, люди добрi, зрозумiв, що добрий наш приятель Симон потрапив до узилища. Так? Молодиця аж сiпалась, щось хотiла бовкнути гостре i образливе, але баба так на не? зиркнула, що вона на якийсь час вгамувалась. - Зять ходив цi?? весни на рибу. Це ти, козаче, певно, зна?ш. I добре потiм уторгував. Та й купив у Бiлiй пару справних сiрих волiв. Як мальованi - круторогi та бедрастi. А тут наша озимина цього року вродила як нiколи, та ще й ранiше, нiж у сусiдiв. Вiн швиденько намолотив i повiз у Сквиру. Перша пшениця цього врожаю. Аж тут - де взявся такий панок iз слугами. I каже, що то його воли. Що ?х у нього навеснi вкрали. Симон йому сказав, що вiн волiв у Бiлiй купив. А той каже, що по?хали в Бiлу, нехай там засвiдчать, що ти ?х купив. Симон сказав, що в нього часу нема по ярмарках ?здити - вчорашнiх свiдкiв шукати. Панок тодi й говорить, що це саме вiн, Симон, i вкрав волiв, бо нiяких свiдкiв у нього нема. А Симон, ти ж зна?ш, гарячий чоловiк, не стерпiв такого глуму i кинувся на нього. А тi сучi слуги тодi на Симона. Почалась бiйка... Поранили Симона i вiн двох слуг повередив. Тепер сидить в узилищi у Сквирi... Коли суд буде, не кажуть... Мабуть, пiсля Спаса... Забрали i волiв, i воза, i пшеницю... Що ми тепер? Омелько мовчки, з незворушним лицем вислухав оповiдь старо?. Не опускаючи голови, нахилився до торби, поколупався там i виклав на дзвiнкi дошки ваговитий гаманець. - Слухайте, що скажу. Оце вам грошi на добрих волiв. - Омелько одна по однiй виклав шiсть срiбних монет. - Цi грошi мо?. Як дуже збагатi?те - вiддасте через десять рокiв. А оце - на викуп Симона. Це грошi гуртовi, коли Симон зможе вiддати, нехай вiддасть. Вiн знав хлопцiв, зна? добре хлопцiв з нашого куреня i тих, хто казну трима?... Хто пiде у Сквиру з ваших родичiв, то не мо? дiло. Менi ж не з руки, бо, ви ж зна?те, кожному владцю, як кiстка в горлi, запорожець. Як я там об'явлюся, тiльки зашкодить Симоновi. Головне - визволяйте його до Спаса. Потiм буде пiзно, як почнуть судити... А поки викупите Симона, я вам трошки пiдсоблю. Я вже й мiсце придивився. Отамо, бiля конопель. Тiльки щоб туди, крiм мого малого, туди не потикався нiхто... - Синку... Та як же так?.. Отако. Та тобi треба голову змити, та чисте вдягти та вiдпочити! - Захвилювалась стара. Не знала, що казати, що робити. Тiльки пересовувала срiбляники по дошках. - Матiнко, моя голубонько! Козак завжди при дiлi. Хоч би й вошi б'?, а все не гуля?! Якщо така вже ваша ласка, то виперiть менi каптан. Щоб вiн добре висох, поки я молотитиму... Старий дiдок сидiв на ослiнчику i тiльки сльози рукавом утирав. Омелько зайшов до клунi i, вибравши найзамашнiшого цiпа та граблi й дерев'яну лопату, подався з двору. А свiй багатостраждальний каптан кинув на плетений тин. Пси, коли вiн iшов подвiр'ям, потрюхали за ним i помахували волохатими хвостами. Омелько вже пройшов вишневий просад, як почув галас у хатi. Лаялись щиро i запекло. Але про що йшлося, на такiй вiдстанi не було дiбрати. Козак уважно обдивився мiсце для тiчка. Зрадiв, що не помилився, коли примiтив зi стежки це мiсце: рiк чи два тому тут був добрий гарман, ще й глиною змащений. Довелося тiльки у кiлькох мiсцях зрiзати заступом бур'янини. Перетяг снопи iз найближчого полукiпка, розстелив у два ряди колоссям докупи. Ревно проказав молитву i, вхопивши обiруч кислицеве цiпилно, лупонув дубовим бичем по колосках. I бiльше нi про що не думав козак, а пильнував, щоб один удар був за другим, як у того молота, приладнаний до водяного колеса. Лупання цiпа хоч i глушила солома, а одначе воно покривало всi звуки хутора. Та й цiп же був справний - i по його зросту, i по його руцi. Так i прилипло до пальцiв рожеве кисличне цiпилно, вичовгане роботящими руками до скляного полиску. Бив розмашисто, рiвно i приспiвував пiд удари бича: - По-на-див-ся жу-ра-вель! До ба-би-них ко-но-пель! Тiльки на мить переривав розмiрене лупання бичем, щоб вiдсунути обмолочену солому i вiдгребти лопатою зерно. Як хто зачаклував: тiльки добив полукiпок - i сонце зайшло. Сонце зайшло чисте - на добру годину. Омелько озирнувся на садибу: там щось вони камешились, бiгали подвiр'ям. Здер iз себе геть мокру важку сорочку i швидко вступив у розiгрiтi спекотним днем дурманно духмянi коноплi. Дух ?х був гострий, солодкуватий, вiд нього зразу сушило i терпло в горлi. Одною рукою затулив носа i подерся, затамувавши дихання, через височеннi заростi конопель. Коли в нього вже не вистачило духу, якраз ширина латки скiнчилась. Вiн вiддихнувся, знов закрив носа. I швидко подерся крiзь коноплi. Цупке листя дерло шкiру, з плосконi обсипав його рясний теплий, мов борошно, пилок. Так Омелько продерся в коноплях кiлька разiв туди й сюди. Та почув, що пiт почина? пiдсихати. Зразу спинився i, витягши з пiхов турецького ножа, почав обушком леза зiшкрябувати конопляний пилок, що поналипав на спiтнiле тiло. Добре цвiла плоскiнь, бо цi?? липучо? та пахучо? замазки набралось iз вороняче яйце. Омелько обережно злiпив докупи це тiсто, обкатав у половi i, загорнувши у листок подорожника, заховав у пояс. Тiльки переступив високий перелаз, до нього кинулись собаки i почали лащитись. - О! - Об'явилась з-за хлiву молодиця - Уже нового господина собi знайшли. Що в тебе за малий? Хотiла його скупати - так вiн такий рейвах зняв: видира?ться, куса?ться. Та я ж йому зiлля запарила! Та я ж йому ночви помила! Та на ньому лепу цiлий пуд. Може, i нужа ?! - Молодице! Облиш малого. Нехай спить. Вiн всю нiч i на мить очей не склiпив. - То я його маю в сво?й хатi класти на один пiл з дiтьми сво?ми? - До тебе нiхто в хату на проситься. - Та як так? Та що про мене люди скажуть?.. Омелько мовчки махнув рукою i пiшов у хлiв: як там конi, i що малий. Всi три коня з шальками хрупали овес. Малий, накритий подертою кожушиною, мiцно так спав, що, здавалося, i не диха?. А на низенькiм окоренку сидiв сивий дiдок i пильнував глиняний лiхтар, з якого блимав недогарок товстенно? свiчки. - Оце, козаче, побачив тебе i наче трохи ожив душею! Спасибi, що звичай трима?ш. Бачу, що спокiйно можна i помирати - ? ще в нас бiйцi... А то як поперла шляхта лядська зi сво?ми пахолками та посiпаками, так нашi люди перед ними зразу й пiдупали. Тьху! Аж гидко дивитись. - Дiду, не переймайтеся. З кожним лiтом нашого лицарства прибува?. Сьогоднi ми за Порогами та у Великiм Лузi. А прийде наш час - наша шабля далеко дiстане. I землю, i вiру захистимо. Татарам i туркам хiба погано ребра скородимо?! Заждiть, ще й католики нашi самопали почують. - Ой спасибi тобi, козаче. Оживив мою душу. Бо так мене тi клятi баби за?ли. Вредний народ, баби, щоб ти знав! Ото поки ти в силi, ще нiчого... А як слабiсть тебе одолiла, так дзьобають без сорому i совiстi... I нiчого тобi не проминуть: чи скибку хлiба впустиш, чи там, звиняй, закуня?ш та перднеш... А колись же я був при самiм Остафi?! Завжди при ньому: чи на татар iдемо, чи нiби татари, перевдягненi, на московськi залоги налiта?мо. - То скiльки вам рокiв, дiдусю? - Та рахуй, якщо вмi?ш. - Остафiй помер скоро сорок рокiв тому. А як вiн помер, то в мене вже була друга дружина. А вiд першо? дочки була онука. Вперше я оженився, як князь Михайло пiднявся наказати католикiв i ляхiв... Ех. Якби ми тодi перемогли. А оце моя третя жiнка. Вона народилась, як вже Остафiй був старостою черкаським. - То ви стiльки рокiв живете! Аж завидки! - Е, козаче, довге життя - то дар Божий. А старiсть - лайно... Ти ходи, повечеряй, а я посиджу та подивлюсь за кiньми та за лiхтарем... Тiльки вийшов Омелько з хлiва, як пiдскочили дiвчатка-пiдлiтки з глеком-носаткою та тонким рушником. У хату зайшов - всi встали за столом i привiтали козака. Стара зразу витягла з печi здоровенну макiтру з варениками. I дiвчатка кинулись ?й на пiдмогу, втрьох вони поставили на стiл перед козаком. Ще й мисочку з медом. Золотим i прозорим, як кришталь, липовим медом. Другу мисочку ближче до малечi. Омелько проказав "Отче наш" i всi за ним? речно повторили. Та тiльки Омелько взяв вареника i занурив його в золотий тягучий мед, зразу знявся шум, i малеча кинулась до макiтри. Кожний спритно вхопив по варенику. I кожному по ши? блискавично врiзала молодиця. Омелько аж сп'янiв вiд вареникiв з вишнями та свiжого меду. Було йому так добре, що й слова не хотiлося проказати. Малеча, з'?вши по варенику i позлизувавши мед з пальцiв, сидiла тихо. Тiльки проводжала поглядом кожен рух козаково? руки до макiтри. Вiн мовчав, i всi мовчали. Омелько прикинув на око, що ще лишилось по два вареники на кожного, обтер вуста, розрiвняв вуса i щиро подякував за цi справдi райськi вареники. Встаючи з-за столу, попрохав, щоб завтра лантухи приготували ще до обiду. - Козаче-соколе! - Проникливо сказала стара. Ночуй у хатi. Я тобi постелю на лавi, а малому на долiвцi на траву кину кожуха. - Красно дякую, матiнко. Але мене треба при конях бути. Час непевний: якщо не лихi люди, то нечиста сила на нас зазiха?. - Ото ти, козаче, та тi?? нечисто? сили та й бо?шся? Чи ти справдi такий лякливий? - ?хидно спитала молодиця. - Я, молодице, не боюся нi лихих людей, нi нечисто? сили. Я ?х стережуся. Добранiч, люди добрi. Омелько постояв трохи на дворi - дивився на iскристi зорi i дихав вечiрнiм запашним повiтрям. Собаки пiдiйшли до нього, потерлись лобастими мордами об його колiна. Омелько почухав ?х за вухами i попрямував до хлiва. Тонесенька нитка жовтавого свiтла пробивалась крiзь шпарину в дверях. I тут вiн пiдвiв очi i якраз побачив високо над клунею срiбний iскристий слiд падучо? зорi. "Щось воно буде. Як ото казала та чорна чарiвниця: "Ти зоря падуча над морем. Ти з-за моря впав сюди. За море ти i впадеш". Згадав свою чорну чарiвницю i згадав, що в темрявi вона вся розчинялась. Тiльки десь над ним плавали ?? бiлi сяючi зуби i бiлки величезних вирлатих очей. Бо вона була може десь на голову вища за нього... Тихенько, без найменшого рипiння вiдчинив дверi. Свiчка догорiла до кiнця гноту у маленькiй восковiй калюжцi. Дiдок, колишнiй кiннотник Остафiя, спав на окоренку i, як дитина, пускав слину на коротку бiлу бороду, на грубу сорочку. Дiдок спав, але порожнi шальки були гарливо складенi на загородi. Омелько пiдняв на руки, як дитину, i поклав на сiно поруч малого. Старий щось прошамотiв, але зовсiм не прокинувся. Омелько дмухнув на залишок гноту, i по хлiву поплив медовий димок перегорiлого воску. Омелько впав на сiно голiчерева i широко розкинув стомленi руки й ноги. Вiн, коли лягав на спину, то зразу засинав. Так i зараз: тiльки вiдчув вагу в долонях i стопах - вже спав... Вiн спав i знав, що вiн спить мiцно, i оживав силою. I крiзь цей мiцний сон наче заспiвали за горою першi пiвнi. Потiм другi пiвнi заспiвали наче ближче. А от коли третiх пiвнiв заспiвав чорний здоровенний Симонiв пiвень десь над головою, вiн прокинувся. I вiдчув, що все тiло знову здатне до напруги i руху. - Прокинувся, козаче? - Ледь чутно спитав старий. - Та пiвень збудив. Зараз скажу собi: "Спи! " i знов спатиму, доки не стане о пiвнях. - А ти зачекай, не кажи собi. Бачу, що ти характерник, а от всього не зна?ш. Ти слухай уважно, я говоритиму тихо. Щоб цi вiдьми не почули. Тут грiх скрiзь, зна?ш. Симон купив тих волiв не в Бiлiй, а по дорозi з Бiло?. Бо був п'яний, а продавали задарма. I дивися, ось що: воли предивнi, а тавра нiде не видно. Чому? А Бог його зна?... Симон про те, дурень, сказав Гальцi. Хоч моя дочка, але порода не моя, вся вона в свою чортову бабу. Ото була хвойда та ще й вiдьма навчена... Галька все через гору та через дiброву бiга? до сво?? куми. А в куми чоловiк - мiрошник. Кума Варка старша за Гальку набагато, вважай, вже баба... У куми хата в однiм кiнцi села, а млин на iншому кiнцi села. То Галька, як iде до Варки, то завжди забiжить до млина. Бо млин, наче, по дорозi. Хоча можна до куми дiстатись коротшою дорогою. Та це ще не все. За селом цим ? ще гора невисока i лiс, i там теж село. А в тiм селi млин найкращий на всю округу. Але мiрошник там дуже старий. Вiн хоче продати, але править дорого. Бо i млин там добрий, i мiсце зручне: багато людей туди при?здить i приходить. I от що виходить: наш Симон позичив всi грошi, що за два уходи в Степ уторгував. Та ще й коней позичив. I Никодим вчасно не вiддав коней - нiби возить сестрi дерево на хату. Тому й подався Симон у Сквиру волами. Там до нього цей полупанок i причепився... Де воно на нашу голову взялося - лайдак лайдаком, тiльки що при шаблi та королiвськiй грамотi. - А бачив хто ту грамоту? - Та люди казали, наче хтось бачив. А ще дiди казали, що цей шляхтич бував у Никодима. А де це бачено, щоб шляхтич сам возив зерно до млина? Та ще верхи? - Та наче такого не бачили. Тiльки от одного не второпаю: ваша Галька вже небавом дiвчаток видаватиме замiж. Яка тут вже гречка9 - То вона зараз така бридка в тяжi! I старшою зда?ться. Та й мельник не парубок. Ну, а дiвчатка це не ??, а Симоново? сестри дочки... То я тобi й кажу: ти, козаче, подумай, може що й вигада?ш... - Ага, дiдусю. Щось вигадаю. - Тодi спи. Добре виспися. - I ви, дiдусю, спiть, вiдпочивайте. - Е нi, я вже не спатиму. Я згадаю усiх сво?х друзiв. Погомоню з ними подумки... Поки Омелько i малий порались iз кiньми - напували, годували й чистили, стара вже зготувала ?м на снiданок круту гречану лемiшку та здоровенний шмат сала приварила. Ще й поклала пiвхлiбини, огiрочки тугенькi, здорову бiлу голiвку часнику та поставила глечик густого кисляку. Омелько i хлопчик снiдали останнiми, бо затримались iз кiньми. У хатi камешились тiльки дiвчатка-пiдлiтки - наводили порядок. А баба Параска ними кермувала. - Матiнко моя, скажiть, Симон же минулого року ?здив базарювати у Мозир до литвинiв? - Козаче-соколе. Та хiба я там пам'ятаю? 3наю, що до литвинiв... Старшенька полишила терти вiхтем пательню над рiзанкою i озвалась дзвiнким голосочком: - Дядечко Симон ходили минулого року базарювати до Наровлю. Вони так добре тодi базарювали... - Що тобi з сестрою вiн подарував по дукачу до намиста? Вражена отроковиця широко розплющила очi i ледь не впустила пательню в рiзанку. - Вам дядько Симон сказали? - Може вiн i казав, та я не почув. Iз в'язницi до хутора не дуже чутно... - Ой, я така дурна! - Дiвчинка вдарила себе по губах. - А на дукачi тому з одного боку бородатий король у коронi, а на другому боцi корона, вершник i стовп. - Нi, то вони такi дукачi позичили дядьковi Никодиму, а нам iз сестрою подарували дукачi однаковi. Там на одному боцi орел з оттакенними пазурами. А на другiм скаче лицар iз мечем i щитом. А на щитi в нього... - Дитино моя! - Перебила ?? стара лагiдно, але дуже наполегливо. - Ходiть iз сестричкою, вишеньок нарвiть на варенички. - А тодi до Омелька. - Я це надумала сьогоднi вареничкiв зварити. Бо вчора вiн не ?в. Нехай хоч сьогоднi дитина поласу? медком i вишнями. - Спасибi, матiнко, за вашу ласку. Менi оце треба два лантухи щiльних, та щоб по верху по двi добрих мотузки пришили. Щоб вони повний лантух витримали. - На коли тобi треба, козаче? - Та на полудник. Омелько взяв гнiдого коня, i разом iз малим вони пiшли на гарман. Сьогоднi немолоченi полукiпки були вже далеченько вiд гарману. Тому Омелько в'язав по кiлька снопiв двома паками, тодi вантажив на гнiдого, як перекиднi торби. А хлопчик вiдводив гнiдого до гарману. Там шарпав за петлю волосяного аркану, яким паки були сполученi, i снопи падали на землю. Коли таким робом навозили снопiв повен тiк, Омелько вхопився за цiпилно i не випускав його з рук, поки не обмолотив п'ять полукiпок. Сьогоднi Омельковi було куди краще, нiж учора - малий поруч. Як i вчора, коли був геть мокрий, розiбрався i вскочив у коноплi. Тепер i зi спини малий зiшкрябав плоскiнний пилок. - Батьку, це для якогось чародiйства таке? - Це не чари! Це страшний бусурменський дурман. Оцей пилок, як перетерти з бруньками квiток на материнцi, та ще додати туди кiлька травок для духмяностi, трошки меду i крапочку попелу, то вiд тих оладочкiв бусурмени дурiють. Вони ?х так поволi, як ото корова жуйку реми? а?, жують i поволi дурiють. I дурiють гiрше, нiж наший останнiй п'яничка. Сяде, або ляже, як полiняка, лежить. Смi?ться, посмiха?ться, щось мурмотить, а й сам не зна?, що. Аж страшно подивитись: божевiльнi, та й усе!.. Наш як уп'?ться, так хоч танцю?, пiсень спiва?, ну, нехай там б'?ться - жива людина. А це - як здохлятина яка: голими руками бери. - А нам для чого воно? Ми ж не бусурмени. - Ти повинен знати, що скоро я стану нiби бусурменом. Буду серед них i буду ?х пригощати цим дурманом, щоб наших людей iз ?хньо? неволi визволити. Як визволю, знов на козака обернусь. - Батьку, а це дуже важко: i туди, i сюди обертатись? - Коли як... Зараз от важко?. Менi час на турка обертатись, а Симон, наш товариш, попав у бiду. Та ще всякi курвашi, всякi ляхи та ?х похлiбники пiд ногами плутаються!.. Тут ?х з двору покликали на обiд. Вони вже були майже бiля перелазу, як малий спитав. - А мельник Никодим теж курваш? - Тс-сс! Потiм ще побачимо. Бiльше нi слова! По добрiм обiдi з борщу, гречано? кашi зi шкварками та вареникiв з вишнями, Омелько звернувся до старо?: - Матiнко моя. Як ваша ласка, то ввольте мою волю - спечiть вертуту на вечiр. Та ще загадайте дiвчаткам нехай навiють менi зерна на мливо. - Скiльки тобi, козаче? - Один лантух на дерть. А другий навiють на мливо. Та тiльки не повнi лантухи, на три чвертi. Я оце трохи полежу, чогось менi дрiма?ться... А ви всi йдiть на гарман i зерно засипайте у лантухи. Ввечерi я перевезу його до комори. Омелько, трохи подрiмавши в холодку на широкiй призьбi, знов ухопився за червоне кислицеве цiпилно. I понеслося на всi боки вiд гарману розмiрене лупання дубового бича. Наче десь далеко в бубон калатали. Вже перед самим заходом сонця вiн вiдiслав з току всiх помiчникiв, хто вiдгрiбав солому, вiяв зерно та насипав у мiшки. Тiльки гурт малих i старих втягся у вишневий просад, козак пожбурнув цiпа, скинув мокру сорочку i скочив у коноплi. Малий став напоготовi з ложкою. I, як "батько" вийшов iз конопель, зразу кинувся зiшкрябувати зi спини пилковий леп. - Вже пилку нам досить. Ще надеремо вершкiв з материнки - i можна готувати манджун. Поки смеркло, козак i малий перевезли на гнiдому лантухи з невiяним зерном до двору. По вечерi сказав: - Конi застоялись. Сю нiч попасемо ?х на левадi. Врiжте нам сала та ще хлiба окра?ць. Та ще часнику, щоб духом нечистого вiдганяти... Дiдок теж опинився в хлiвi. - Дiдусю, скажiть, як iз левади до млина вийти? - Дуже просто: праворуч, праворуч та все за вербами, i через милю будеш бiля млина... Через нашу гору до млина рукою дiстати. Але там дерева дуже густо ростуть, а стежка кручена, кiнь не пройде. - Спасибi, дiдусю за слово! Я отам бачив за жолобом стара чорна кирея з вiдлогою наче лежала. То можна ?? у вас позичити? Менi, щоб каптан не свiтився. - То ти надумав, козаче? - А надумав. - Я дивився: га-арний у тебе самопал. У наш час таких не було. Але вiн попсований. Без кузнi не полагодиш. То я тобi позичу пiстоля. Славний пiстоль, турецький. З мого останнього лупу. Ще тодi на Хортицi Байда фортецi не зрубав, та ще його тодi нiхто й не чув. Тiльки пам'ятай: пружина туга. Старий показав на брус, що перекривав стовп конов'язi. Омелько пiдкотив окоренок, став на нього i зняв якийсь запилений, затканий павутиною полотняний згорток. Омелько запхав i пiстоля, i кирею до перекидно? торби i вивiв коней iз хлiву. Стара подала пастухам на?док у плоскiннiй торбi i зачинила стулки ворiт за ними. На левадi Омелько спутав коней i, розстеливши кирею, вмостився пiд копицею. Малий притулився до нього. Вони обо? лежали голiчерева i споглядали небо. - От де книга, написана Богом! I нiхто ?? не прочитав i не прочита?! А в кожного там, на небi, своя зоря, як ото волохи кажуть: "своя планида". Тiльки пiди взнай, де саме твоя, i що тобi вона вiщу?? От скiльки я зiрок на нашiм небi знаю?.. Може пiвсотнi... А той француз- капiтан, той, що вчив мене вузли в'язати, так вiн ?х, може, кiлька сотенЬ знав. По них вiн знав, якою саме дорогою по морю до якого мiста i берега плисти. - Хiба на морi ? дороги? Там же все вода, все вода. - Вода водою, а над водою ? вночi зiрки. I от ти пливеш по водi, а куди плисти, керму?ш по зiрках. I була в капiтана книга, в якiй було вказано i списано, над яким мiстом в яку пору року яка зiрка сто?ть, щоб по нiй тримати стерновому шлях... Зараз посплю. Так ти, синку, доглядай коней. Сиди i добре пильнуй. Як що не так - буди мене. Тiльки тихо- тихо, щоб тi не почули. Щоб не було страшно - ось тобi нiж. I малий, мiцно затиснувши ножа, принишк пiд копицею i сторожко прислухався до ночi. Порскали конi i час вiд часу важко гупали копитами, перестрибуючи опутаними ногами. Сюрчали вгорi на стернi цвiркуни. Десь там, за широкими проходами, далеко-далеко пугав пугач. З-за левади, з-за верб, ледь-ледь почулись першi пiвнi. I зразу ж, згори, з подвiр'я прогорлав Симонiв пiвень. - Це ще першi? - Спiть, батьку! Це ще першi... О других пiвнях Омелько прокинувся i сiв по-шевськи. - Що чути? - Собаки чогось брехали там, далеко в селi. У них на подвiр'? все тихо. - Ну, тодi спи. Коли тобi час прийде, я тебе пiднiму. - Я спати не хочу. Я хочу ще на зорi дивитись. - Нi, не зараз. Ти повинен добре виспатись - завтра важкий робочий день. Без тво?? допомоги я не впораюсь. I нiж вiддай, бо сонний ще пораниш себе. О пiвнях козак розбудив малого. Над левадою слався легенький туман. Було тихо-тихо. Осiдланi Буланко i Лиско, а гнiдий з лантухами по боках, стояли поруч iз копицею i хрупали в шальках овес. Омелько витяг iз торби добрий шмат хлiба, до нього врiзав чималий кусень сала. - Покрiпляйся добре, бо йдемо у похiд. - Справжнiй? - Справжнiй! - Кивнув головою Омелько i заходився очищати тонким стилетом огiрочок - тугий з бiлими смужками вiд носика i весь у пуп'янках. Розрiзав навпiл, мов бритвою, посипав половинки сiллю i потер. Половину дав малому, половину сам схрупав. - Якби ти тiльки знав, синку, як ото в пустелi менi хотiлося звичайного огiрочка з нашо? землицi. Бач, з усього може бути радiсть i мрiя. Навiть з огiрка. Ставало все свiтлiше. Але до сходу сонця було ще досить часу. Омелько зняв порожнi шальки з коней, запхав ?х у торби. Малого висадив на Лиска, сам злетiв на Буланка i пiдхопив поводи гнiдого. Короткою риссю по густiй травi левад вони швидко дiстались до млина за селом. Коней вони сховали у верболозi. До самого млина, старого, похиленого, оброслого по даху купами смарагдового моху, вони пiдiйшли пiшки. Вода весело плюскотiла через край греблi. А височенне колесо стояло сухим пiд сухими потоками. - Ой! Я такого здоровенного колеса у сво?му життi не бачив. - Тихо, дивись i прислухайся! Омелько схилився i уважно розглядався слiди на вогкiй землi перед дверима млина. Зовсiм поруч, над самим руча?м три ясени знесли вiття у передденну синяву неба. I вони так близько росли одне до одного, що малий мiг ?х руками дiстати. Вiн зайшов мiж ясени i задер голову, щоб подивитись, як угору пiднiмаються ясно-сiрi стовпи. Побачив, що на висотi може двох людських зростiв стирчить сучок. Сухий сучок. Та якийсь дивний, як руками зроблений. - Батьку! Омелько миттю кинувся до ясенiв. - Батьку! Он там сучок якийсь... - Я тебе пiдсаджу! Спробуй пошарпати сучок... Малий став на плечi козаковi. Але не змiг дотягтись до сучка. - Злiзай! Зараз все дiстанемо. Омелько опустив малого на землю, а сам прожогом кинувся у заростi до коней. Миттю повернувся назад iз сокирою, знайденою на хутiрському пожарищi. Вiдтрутив малого, примiрявся сокирою, куди вдарити. Широко розмахнувся i засадив сокиру у стовбур. Аж дерево загуло. Тепер Омелько пiдсадив малого. Той став одною ногою на широкий обух i без усяких зусиль дотягся до сучка. - Синку. Ти його поторсай туди-сюди. Сучок пiддався i хлопчик видер його з гнiзда. Встромив у отвiр руку. - ?! - Голосно скрикнув малий i витяг довгий, мов ковбаса, капшук сап'яновий. - Стрибай! Я тебе вловлю. Хоп! - Омелько вловив хлопчика, поставив на землю, а тодi вдарив кулаком по топорищу, потiм шарпонув i видер сокиру iз стовбура. Козак iз сокирою в руцi, а малий iз капшуком i сучком побiгли щодуху до схованки. Розстелили кирею i на не? висипали монети. - Ой! Скiльки ?х тут. - Тихо, синку! Не заважай. Менi не можна помилитись, а час кiнча?ться. Омелько з купи вихоплював монети, обдивлявся з обох бокiв i розкладав на три купки. Найбiльшу купу засипав назад у капшук, меншi загорнув у шматки вiд старо? сорочки малого. Далi козак швидко вiдстiбнув ремiнь з шаблею i перекинув його через праве плече, так що шабля висiла вiд грудей до стегна. Розкрутив дiдiв згорток i видобув звiдтiля турецький пiстоль. Встромив за широкий козацький пояс поруч iз чингалом. - Батьку! А вiн заряджений? - Певно, що не заряджений. Для страху. А в бiйцi замiсть булави буде. Бачиш - яка мiдна куля на кiнцi. Далi Омелько скинув чоботи, пiдкатав шаровари, натягнув стару чорну кирею поверх каптана. Пiдперезався мотузкою, а замiсть смушево? шапки натяг якогось клобука з сiрою смушевою опушкою. - Ось тобi пищик. Якщо вгледиш збройних людей - подавай знак. Отак: "пiть- пiть-пiть! ". Ну, Господи, не видай. Амiнь! I, прихопивши за повiд гнiдого, потяг його з кущiв на стежку. А далi на дорогу до млина. Вони одночасно пiдiйшли до млина - здоровань у рудiй свитi та Омелько з повiдним конем. - Здоровенькi були, хазя?не! Не чекали так зрання? - Та всякi бувають люди, як кому треба... Здоровi були! Мiрошник здоровенним ключем вiдчинив вислий замок i розчинив рипливi важкi дверi. Омелько прив'язав гнiдого до конов'язi. Легко зняв лантухи iз зерном i, перекинувши зав'язки через плече, понiс у млин. - Що там у тебе, чоловiче? - В одному на дерть. У другому вiяне мливо на борошно. На шулики на Маковiя. - Тодi тягни нагору мiх iз мливом i засипай у кiш. Та, гляди, не чiпай закрутку, бо каменi на тонке борошно виставленi. А я пiду - пущу воду. Омелько засипав у кiш провiяне зерно. У цей час мiрошник вийшов iз млина, пiдняв ляду перед потоками. Вода радiсно зашумiла в потоках, впала-вдарила на лопатi колеса. Колесо здригнулось. Якусь мить стояло i тремтiло. Та ось колесо зарипiло i зрушилось. Тугий струмiнь води бився в лопатi, розливався склистою плiвкою по ободу, вигравав рожевими iскрами пiд першими рожевими променями сонця. Закрутились у млинi вали, корби, здоровеннi дерев'янi колеса зубчатi, задвигтiли сiрi жорна, припорошенi, мов опастю, бiлим пилком млива. I тонкою цiвкою у корито посипалось тепле пахуче борошно. Мiрошник пiдступив до корита, потер пучками тепле борошно, понюхав i зиркнув на Омелька жовтуватими, наче вовчими, очима. - Ти, чоловiче, не тутешнiй?.. Та наче й не ратай... Омелько випростав долонi з-пiд вислих обшарпаних рукавiв чорно? кире?. - Помацай мозолi! - Лагiдно сказав Омелько. Та тiльки мiрошник торкнувся просто кiстяних мозолiв, як Омелько прихопив його пальцi. I мiрошник не мiг а нi стиснути пальцi в кулак, а нi видерти ?х з Омелькових рук. - Пусти! - Якось перелякано i враз схриплим голосом попрохав мiрошник. - Це я тобi показав, що я справдi працюю! - Омелько вiдпустив товстеннi пальцi мiрошника i поткнув йому в руки порожнiй лантух. - Пускай борошно в лантух! Мiрошник, недобре косячи жовтим оком, наставив лантух пiд струмiнь теплого борошна. Та зразу потягся до великого козуба, щоб мiрку взяти та вiдмiряти собi за труди свiжого борошна. - Полиш мiрку! - Зупинив його Омелько. - Я грошима плачу! - I побрязкотiв за пазухою монетами у капшуку. Мiрошник здивовано скинув брови, вiдкрив рота, та й закрив, нiчого на сказавши. - Зав'яжи та постав... Тепер засипай на дерть. Та закрути закрутку на дерть. Дрiбно? менi не треба. I Омелько пильно дивився, куди повертав закрутку мельник. А коли дерть переставала вже сипатись, вiн спитав. - Тобi скiльки - три чи тридцять срiбникiв платити? Очi в мельника забiгали, вiн став вiдступати до стiни, заводячи руку за спину. Омелько вихопив з-за поли кире? пiстоль. - Руки, матерi тво?й ковiнька! Востанн? питаю: три чи тридцять? Мельник пiдняв руки, очi в нього бiгали, не могли нi на чому спинитись. - Ну,... нехай... три... - Добре. Ось тобi три таляри! - Омелько кинув один за другим три грубезнi йохимсталяри у кiш. I в ту ж мить щосили повернув закрутку. Жорна заскреготiли одне об друге. - Що ти робиш?! Не займай закрутку!!! Пусти мене! - Репетував мiрошник, але стояв на мiсцi. Верхн? жорно вже скреготiло по нижньому - висiкало iскри. Запахло пiдгорiлим борошном. - Та хто тебе не пуска?? Iди. Спиняй. Я вже тво? каменi посрiблив. Омелько тримав пiстоля, вперши лiктя у стегно. - Iди, iди! Тепер тiльки в тебе срiбнi жорна! Мiрошник боком, боком, попiд стiною пiдкотився до закрутки i в останню мить пiдняв верхнiй камiнь, бо жорна вже почали зi скреготом крушитись. Омелько боком, не зводячи люфи пiстоля з мiрошника, вийшов iз млина i став навпроти дверей. - Тепер винеси обидва лантухи на двiр. Пов'яжи ?х мiж собою отими мотузками. Та добре, гляди! Якщо обiрветься з коня, то я тобi вуса вирву i у вуха затовчу. Та повантаж на гнiдого... От i добре... А тепер стань отамо пiд стiну i слухай. Ти оце дума?ш, що я божевiльний? Ти просто йолоп: чи тобi Галька не казала, що в мене третiй кiнь гнiдий? I ?хнiх лантухiв iз фарбовано? плоскiнi не впiзнав! I ти дума?ш, що я оце сво?ми талярами тобi жорна посрiблив? Омелько витяг з-за пазухи капшук iз срiблом. - Добре, що ти сказав тiльки три. А посипав би всi у кошi твого капшука. Я забрав всi сво?, ?х тобi Галька принесла, та Симоновi грошi, що вiн тобi позичив... Та не стискай п'ястуки i не зиркай на мене вовком! Мене ти не вкусиш - i не продаси, як Симона! Ти краще думай, як тобi Симона iз узилища та визволити. Ти, Юдо Скарiотський. Пiсля Покрови, а не пiзнiше Михайла, я при?ду на Ярмарок. I якщо нашого Симона не буде на волi - все тво? добро з попелом розвiю. I рiд твiй поганий вимордую. А тебе, пса смердючого, лишу жити. Та щоб ти нiяко? втiхи не мав - звалашу. Повiр менi - це я добре зроблю. У маврiв на верблюдах навчили. Як визволиш Симона, то тво? юдство перед шляхтою голосраною забуду на перший раз. Тво? срiбло менi не потрiбне. На! - Омелько кинув капшук пiд ноги мiрошнику. З капшука розсипались монети. I мiрошник повзав навколiшки по землi i збирав монети. - Та швидше збирай. Ну... Та передай ляху, щоб вiн воли Симону вiддав. А тепер повзи до млина. Бо менi нiколи. Та швидко, швидко! I сиди у млинi сво?м тихо-тихо. Поки в обiд тебе не вiдкриють. Омелько замкнув на здоровенний замок млин. I ключа через плече кинув собi у вiдлогу. I притьмом побiг, женучи гнiдка до кущiв верболозу. Лантухи з борошном i дертю вони сховали в кущах на узлiссi там, де на свiтанку Омелько сховав згорток у дерзi з поламаним мушкетом i заступами. А тодi повернули назад, до Симоново? садиби. ?х виглядали i тому побачили здалеку. Ворота ?м вiдчинили заздалегiдь. Але Омелько спинив коней перед ворiтьми. Всi мовчали, тiльки баба сплеснула руками. - Слава Богу, живi! Ми вже не знали, що й думати... На нивi нема, на гарманi нi слiду, i з левади щезли... Гукали, гукали - нiхто не вiдзива?ться... Та чого це ви сто?те?! Заходьте мерщiй!.. - Красно дякую вам, матiнко. Нема? часу... Справа ось яка: мiрошник Никодим менi вiддав свiй борг Симоновi. А я вiддаю вам. Никодимовi на порятунок Симона нiчого не давайте. Никодим присягався, що визволить Симона за сво? кровне срiбло. Казав, що до Спаса Симон буде вдома. Ага, мало не забув: я сво? грошi забрав. Бо вони Никодимовi не потрiбнi. Отож, тепер нiхто нiкому нiчого не винен... Отож, бувайте здоровi та щасливi. Дякую за ласку! Вiд несподiванки хуторяни не могли всього второпати, що ?м виклав Омелько. Тiльки раптом Галька розпачливо i злiсно крикнула: - Ти його вбив!.. Того i тiка?ш. - Отако?! Хто ж тодi Симона з узилища визволить? От зараз твiй Никодим сидить у млинi i вiдколупу? вiд жорен срiбло... Чому? Бо вiн сво? срiбло ховав у капшуку в дуплi. Думав, що це дуже надiйна схованка. Ну, а я йому показав, що найнадiйнiше - срiбло розтерти на жорна. Нiхто посрiбленi жорна вже не вкраде... Не вiриш, молодице? Ось тобi ключi. В обiд можеш Никодима вiдчинити. Тiльки ранiше не можна. Бо я закляв! - I Омелько кинув ?й пiд ноги здоровенного ключа вiд млина. - Ще раз, бувайте здоровi та щасливi. - Ходiть з Богом! - Проказала стара. А вже за нею всi, перетинаючись та мiшаючись, проказали. - Ходiть з Богом! - Ходiть з Богом! - З Богом! - Ходiть!.. - Параско! - Тонким голоском, з останнiх сил напружуючись, заволав дiдусь. - А вертуту, а вертуту! Стара вдарила руками об гривки чорно-рудо? картато? плахти: - Дiвчатка! - Скомандувала вона Симоновим небогам. Бiжiть! Витягнiть вертуту! Та в рушник отой загорнiть, що пiд мисником висить. Дiвчатка помчали до хати i за якусь мить вже бiгли назад з полотняним згортком... - Батьку... - Сказав хлопчик i замовчав. - Що, синку? - Батьку, а чому ми по?хали на левади, а потiм долиною до лiсу, а тепер знов до Симоново? землi? - Ти хочеш сказати, що ми дурно стiльки часу стратили i може з двi милi гаку зробили? - Ага. - Це все, синку, так робимо, щоб нiхто з хуторян не знав, якою насправдi дорогою ми по?хали. Я тобi пояснюю, а ти слухай та мотай собi на вуса. Дiдусь ?хнiй добрий, але слабий, як мала дитина. Як вiн знатиме, куди ми подались, нашi вороги випитати в нього можуть. Дiвчатка, Симоновi небоги,? речнi, добрi i слухнянi. Та хитрувати не вмiють: у них щось тiльки спитай - вони все викажуть. Як хорошому чоловiковi, так i злому. Ну, а малi дiтлахи зовсiм дурнi: ?м коржик дай - все розкажуть. - А ще там ? тiтка Галька i баба Параска... - А от тепер ти менi скажи, синку, чи можна ?м знати, куди саме ми попрямували? - Тiтцi Гальцi не можна знати! Вона вiдьма уроджена. Вона вас, батьку, люто ненавидить. Вона ворогам зразу дорогу нашу викаже. - Правильно кажеш. Все воно так i ?. Тут вiд не? iде вся злоба i зрада.... Ну, а баба Параска? Яка вона? - Баба Параска,... вона така... вона така... Не знаю, яка вона така... От дуже отака. - I я не знаю, синку, нiчого певного про не?. Не знаю, яка вона насправдi. Знаю тiльки, що кебета в не? добра. I якби не вона, то все ?хн? добро пiшло б у гузно... А от чи виказала б вона наш шлях ворогам?.. От не знаю... Баба Параска, то баба Параска... Коли сонце злетiло у свою найвищу точку на блiдо блакитнiм розпеченiм небi, малий попрохав. - Батьку. Хочеться покуштувати вертути. - Е нi, синку! Вертута - не калач. Вона для далеко? дороги. А щоб тво? кишки не муркотiли - ось тобi перша морква. - I Омелько видобув iз торби за спиною добрий пучок молоденько? моркви. - Це в баби Параски, як ти спав, я прополов рядочок... Ще трошки - i будуть Горобцi. Якщо там сьогоднi базарний день, покушту?мо чогось смачненького... Малий з великою насолодою догризав може п'яту морквину, як пiщана стежка вивела ?х на узлiсся. Лiс стояв на високiм сугорбi, i звiдтiля було добре видно долину на обидва боки. По долинi протiкала рiчка. Хоча ?? сонячний дзеркальний зблиск проривався тiльки де-iнде з-за здоровенних вербових куп. На, цьому ближньому до лiсу, хати пiдступали до самiсiнько? рiчки. На тому березi хати вiдступали аж до пiдвищення долини. Але i там, i тут хати тiльки димарями та вершками сiрих стрiх позначались серед темно? зеленi вишневих садкiв. По обох берегах рiчки було безлiч темнолистих грушевих, вишневих та свiтлих яблуневих дерев. Мiж ними свiтились латочки вохристо? стернi. I золотились iграшковi фiгури полукiпок, латочки i смужки рiзних вiдтiнкiв городньо? зеленi. - Бачиш синку, яке багате i гарне село? А все тому, що тут навколо лiси! Та й горби, хоч невисокi, так крутi - сюди на конях татарвi пройти важко. Бачиш, у них нема? навiть валу навколо села. А частокiл тiльки звiдсiля, вiд лiсу. Ми з тобою не по?демо через село. А отако лiворуч обiйдемо - та до броду, а там i на торжище по рiнi. Тут пiсок у рiчцi, як бiлий снiг. I пiчкурi тут оттакеннi. Бiльших нiде не бачив. - Батьку, ми тут довго будемо? - Чого це ти пита?ш? - А я хочу тих пiчкурiв половити. - Подивимося. Може й половиш. А зараз добре тримайся, щоб не гепнувся менi з Лиска! Козаки або прикороченим кроком заходять до села, або на рисях. Омелько свиснув у свiй кiстяний свисток. I Буланко зарухав ногами у подовженiй рисi. За ним зiрвався i Лиско. - Тримайся, синку, тримайся! Та й гнiдого повiд потяг, i вiн з дрiбно? трюхи став копитами перекидати наввимашки. Дзвiнко влупили копита по глинистiй смузi узвозу. М'якше вдаряли по пiскуватому провулку мiж високими плетеними тинами, плетеними iз червоно-пурпурно? лози, густо припорошено? сивим борошном пилу. Малого добре гицало на високiм татарськiм сiдлi, але вiн зiщулився, як кiт на парканi, зцiпив зуби, прихопився щосили за луку сiдла i пильно дивився помiж вух коня на дорогу. Омелько ж вiдкинувся у сiдлi, повабився. Шапка набакир, вуса пiдкрученi, одне око примружив. Поли каптану розвiялись, а за квiтчастим поясом, що мiцно обгорта? подертi шаровари, блищить мiдна куля на рукоятi турецького пiстоля та виграють, спалахують самоцвiти на рукоятi та пiхвах чингала. Поводи розпустив, ледь мiзинцем лiвицi пiдтриму?. Правиця з нага?м безсило метеля?ться при боцi коня. Дивиться кудись поверх тинiв i перехожих поселян. Омелько нiкого не помiча?, а боковим зором пильну?, чи не пада?, раптом, малий з високо? татарсько? кульбаки. Нi, наче сидить, не пада?, хоча й напружився з усiх сил. Вони промчали до броду, через рiчку перескочили, крушачи смарагдове вiдбиття темнолистих вiльх на iскристi золотi бризки, i вилетiли на протилежний берег. Туга вогка рiнь простелилася пiд копита ?хнiх коней. Вони скакали над самим урiзом води, карбуючи мокрi слiди копит на слiпучо-бiлiй пiщанiй рiнi. Малий кра?м ока схопив, як на тому боцi над самим берегом по стежцi йшли люди i як вони спинялись i дивились з-пiд руки проти сонця на вершникiв. Де рiчка робила крутий зворот праворуч, урвище пiщаного берега розрiвнювало. снзеленим схилом. Тим пологим схилом вони i вилетiли нагору просто на торжище. Якраз на саме торжище, на майданчик, де продавали купи вогненно- багряних варених ракiв та здоровеннi корзини з трiпотливими золотавими карасями у смарагдовiм жабуриннi та кропивi. Заскоченi покупцi i продавцi не встигли нiчого второпати, як Омелько вже поставив Буланка на колiна i з ходу, з коня, переступивши лiвою ногою, пiшов уперед до купи ракiв. Малий теж вирiшив показати вправнiсть та й скотився по нахиленiй ши? на землю. Та на першому ж кроцi впав на колiна i подер лiву холошу замизканих, запраних полотняних штанiв. Омелько, кинувши коней, iшов до купи найбiльших ракiв. Перевалювався, трохи розкарячивши ноги пiсля довго? ?зди верхи. Руки заклав за спину з нага?м i злегка ним помахував. - Батьку! - Покликав малий. Омелько обернувся i суворо насупив брови: "Мовчи. I йди за мною. " Малий так, як i "батько" Омелько, заклавши руки за спинну, пiшов урозкарячку. Омелько спинився перед купою ракiв, тiльки що чоботами не став на ряднину. Обернувся до малого. Порухом брови показав: "Вiзьми рака i подай менi! Малий схопив найближчого i найбiльшого рака i подав притьмом "батьковi". Омелько роздавив двома пальцями клешню. Шматочок поклав собi в рота, другий запхав малому. - Ну?! - Смачно. - I я кажу - смачно! - Омелько запустив два пальцi в пояс i метнув монету продавцевi невловимим порухом. - Насип отой мiшок, та добре зав'яжи. Та постав бiля коней... Зашепотiв, загомонiв базарний люд. - Якийсь чудний козак! Зброя дорога-а, а сам обдертий... - То вiн з Дикого Поля! Хiба не бачиш? - Та нi, то в них звичай такий - при добрiй збро? у лахах ходити. - Е нi. Он подивiться, якi справнi чоботи!.. Та й шапка смушева. - Та це ж запорожець! Хiба не видно? - Авжеж. Он як засмаг до чорного. - Та то в нього борода вiдросла... - Диви, справдi, запорожець! - Давно тут запорожцi не з'являлись... - Кажуть, що вони завжди при добрих гаманах. - То вже коли як! - Ну, наш запорожець при грошах - за мiшок ракiв срiбняка кинув. - Та невже? - А вже! А Омелько все походжав межи продавцiв. Але не питав, не говорив нiчого. Тiльки прислуховувався, придивлявся. Та все нага?чкою за спиною покачував. Зрештою, спинився перед молодицею, яка продавала полотно, мотки пряжi, клубки тонких ниток. - Здорова була, молодице чорноброва. - Здоров був, козаче, як не жарту?ш. - I як ти вгадала, що я нiколи не жартую? То ж скажи менi, голубонько, а чи вмi?ш ти швидко дiрки зашивати? - Таки жарту?ш, козаче. На базарi не тi дiрки зашивають! I я тут, як бачиш, не шию, а полотно, нитки продаю... Купуй - дорого не заправлю. - Та бачиш, голубонько, оно мiй джура подер сво? оксамитовi шаровари. А ми зiбрались у гостi... Непоштиво iз подертим колiном до знаменито? особи йти... - То так би й сказав. Та вже ж зашию. Ну, давай джуро, сво? оксамити! - Пробасила мiцна чорнява молодиця, насуплюючи зрослi брови i примiряючись ниткою у вушко голки. - Ну знiмай, знiмай штани, джуро козацький, що кажу? Зашию та й бiжи зi сво?м паном хоч на танцi. - Вiн не пан, вiн батько Омелько... А штани не знiму... Я стидаюсь... - Знiмай, знiмай. Як молодиця каже, що треба знiмати штани, то треба слухатись. Я вже на що сором'язливий, а як вже менi скажуть, щоб знiмав, то я не пручаюсь... Молодиця тiльки хмикнула i простягла руку по штани... Малий розв'язав очкур, спустив штани i, прикрившись довгою Кринчиною сорочкою, присiв навпочiпки. Молодиця запрацювала голкою та так вправно i швидко, що не встигли i озирнутись, а штани були готовi. - Вдягай, джуро! - Спасибi тобi, голубонько! - Омелько лiвою взяв ?? руку, ще з голкою, i притис згори правою. Коли зразу ж зняв сво? руки, молодиця здивовано вирячилась на сво? пальцi, що разом з голкою затискали блискучий пенязь. - Нi, нi, нi! Козаче, козаче, я не вiзьму, не вiзьму! Ти якийсь архимник. Я й не почула, звiдкiля взялось срiбло. Та й хiба за помiч платять?! Побiйся Бога i не ображай! Я з ласки взялась за голку. - Молодиця зачервонiлась вся, хитала головою i говорила швидко-швидко. - Голубонько! То задаток. Я лишень хотiв подивитись, а чи швидко i вправно ти ши?ш?.. На вечiр малому поший штани з очкурнею i сорочку чумацьку. За полотно, нитки розрахуюсь увечерi. - Та тут вся плата!.. Вже. А де тебе шукати, козаче? - А й справдi, де мене шукати?... - Омелько посунув шапку на брови i почухав потилицю. - Де мене шукати?.. Ну, малий, раки в нас ? на полуденок. А на вечерю що: вареники з вишнями чи карасi в сметанi? - I вареники з вишнями. - вiдказав малий, крекчучи, бо вовтузився iз патичком очкура. - От бачиш, голубонько, шукай мене там, де менi зварять вареники з вишнями i карасiв запечуть. - А хто ж тобi, козаче, ?х зварить i спече? Я не знаю. - Як не зна?ш? То та добра хазяйка, яку ти порадиш. Тiльки щоб до вареникiв був мед тiльки липовий - Омелько вигрiб кiлька дрiбних монеток i вклав у руку молодицi. - Отож слухай, козаче. Я отам живу за мiстком, як звiдсiля йти, третя хата. А карасiв зготу? моя сусiдка Настя, а вареники зварить моя кума Христя. У не? хата пiд здоровенною грушею. Найбiльша в селi груша. Христина хата за три хати за мо?ю. Козаче, гуляй до вечора, а ввечерi не барися. - От спасибi тобi, голубонько! Порятувала мене. Ну, синку, подякуй чемненько тiтоньцi, та й пiшли, бо на нас давно чекають... Повертаючись до коней, козак купив макiтру вишень. I козак, i малий ласували вишнями i стрiляли кiсточками, хто далi. А за ?хньою спиною вже гудiв базар: - У Тетяни на цiлий грiш накупив полотна i пряжi! - I не кажiть такого! Вiн дав ?й п'ять пулок. Сама бачила! Спочатку одну. А потiм ще чотири з рукава висипав!.. - I не з рукава, а просто iз руки! У нього рукава закасанi. - Архимник! Архимник якийсь! - I як Тетяна не бо?ться?! - А чого ?й боятись? У не? всi дiтлахи чорнявенькi йдуть, хоч який би батько не був... Омелько i малий вийшли з торжища i попростували широкою пiщаною стежкою через низьку оболонь мiж двома змi?ними звивами рiчки. Де- iнде срiблилися купи верболозу, та два чи три темних кущi калини. Оболонь скiнчилась i пiшло узвишшя, поволi наростаючи. I от коли вони вийшли на гребiнь узвишшя, лiворуч з яру з'явились верхи срiблястим верб, темно-зелених вiльх. А крiзь рiдке гiлля старезно? всихаючо? верби вони побачили високий димар, сiру очеретяну стрiху довго? хати. Спочатку десь з-за горбочку, що навпроти хати, долинали якiсь приглушенi крики. Далi тi крики посилились. Когось, певно, били смертним бо?м, чи рiзали живцем. Бо той хтось репетував, захлинався, затихав i знов, знов кричав не сво?м голосом. Тi крики переросли в тонке виття, якесь мукання, розпачливi смертельнi зойки. - Батьку! Менi страшно! Там якусь тiтку хтось убива?! Батьку! Ви чу?те?.. - Та чую, чую, синку. - Вiдказав Омелько стрiляючи вишневою кiсточкою по метелику, що розкривав i закривав сво? яскравi крильця, сидячи на стрiлцi кiнського щавлю. - Чую... То Михводiй козу лупить. Певно хтось iз музик замовив йому шкiру на "козу". - Живу козу лупить? - А то!.. Музики кажуть, що тiльки iз живо? кози чи цапа злуплена шкiра добра на дуду. - Батьку! Я туди не пiду. - То ти в мене страхополох? - Нi! Менi не страшно, а так,... ото... - Гидко? - Ага! Аж нудить... - Ну тодi погляди тут коней! Коли там все скiнчиться, я тобi свисну. А ти, як що - дми щосили! - Подав малому ту рурку, що давав ще коло млина. До козолупа Михводiя Омелько iшов при повнiм нарядi - i шабля, i сагайдак, i лук у налуччi, i пiстоль та чингал запхнутi за пояс. Омелько пiшов, а малий iз макiтрою вишень лишився при конях на пагорбi. Конi стояли зовсiм спокiйно, попустивши голови, тiльки зрiдка струшували гривами. За горбочком коза репетувала, як мордована людина, захлиналась у тяжких смертельних зойках. Малий запхав жменьку вишень за щоку i зразу ж затулив вуха, щоб не чути тих моторошних крикiв конаючо? тварини. Тому вiн i не зчувся, як перед ним постала невисока, зовсiм молоденька дiвчина. Сiроока, русоволоса, кругловида. Вона тицькала в повiтрi пальцем на малого, а потiм на Лиска. Губи в не? якось незвично ворушились. Малий вiдтулив вуха, щоб почути, що вона йому говорить. I вiн аж затрусився з переляку, коли почув, що вона, замiсть слiв, розпачливо мука?. Нi, вона не дрочилась, не смiялась iз малого. Вона розпачливо мукала i то щосили. Та ще з-за горба долинало вже смертельне вищання домордовано? кози. Малий кинув напризволяще макiтру iз залишками вишень i, прихопивши за поводи коней, погнав ?х широкою похилою стежкою до яру туди, куди тiльки-но спустився Омелько. Дiвчина не вiдставала вiд нього, забiгала вперед i все тицькала пальцем на сiдло, що було на Лисковi i на величезну, як на малого, сорочку iз закасаними рукавами. I все мукала i мукала, а очi дивились якось благально. Вiд того особливо страшно ставало малому. Вiн вiдчував, що ось-ось вiн розплачеться. Коли вiн iз кiньми i з цi?ю навiженою дiвчиною спустився вниз у яр, то над пагорбом невисоким з'явився Омелько. - А, це ти, синку? А де макiтра? - Козак дивився тiльки на малого, хоча, без сумнiву, вiн вмить охопив усе поглядом. - Та там, на горi... Я оце... бо вона... Вона мука? i мука?... Так страшно... - Не бiйся, синку! Вона не навiжена, вона просто нiма. Я ?? ранiше не бачив, а тiльки чув про не?... Хороша дiвчина, тiльки нещасна. - А чого ж вона так страшно мука??... - Скинувся, ще не вiдiйшовши вiд переляку, малий. - Бо вона не чу?, що вона мука?... - I Омелько показав на мигах, чого вона, мовляв, хоче? Тодi вона показала собi над вустами вуса, потiм щаблю при боцi, потiм на сiдло на Лисковi. А тодi взялася пальцями за рукав сорочки на малому. I широко розвела руками, наче показуючи: "нема". Омелько закивав головою, що вiн зрозумiв. I тодi почав показувати на мигах та й усi?ю поставою, бiй з татарами, смерть того, хто сидiв у цьому високому сiдлi на Лисковi. Нiма сiрими очима просто впивала кожен Омелькiв рух. Зрештою, все зрозумiла, второпала, що Кринка в землi. I вона пiдiйшла тихо до Лиска, обняла за шию i притулилась щокою до ганаша. I завила раптом, замукала щосили. Кiнь шарпонувся вiд не?, i вона впала у порох навколiшки, i била в розпачi кулаками по землi i ревiла наче якась невiдома тварина. Малий притулився до "батька" Омелька i заплакав. - Та не бiйся. Вона нiма та й усе. - Менi ?? жалко. Вона така гарна, а реве, як скотина якась... - Така ?? нещасна доля, синку. I ми нiчим ?й не поможемо... Тут козолуп Михводiй пiдiйшов, гупаючи важенними чоботами. Пiдiйшов i пiднiсся над Омельком щонайменше на пiвтори голови. Сiре волосся коротке, i сiра борода коротка, а вуса рудi i дуже довгi. Плоскiннi сiрi шаровари спадали, наче спiдниця, до голiвок чобiт. А спереду розхристанi волохатi груди i брудну плоскiнну сорочку прикривав, як у коваля, шкiряний фартух. Фартух був густо залитий кров'ю, аж напливами лискучими. В однiй здоровеннiй, мов ведмежа лапа, руцi тримав рожеву, зi смужками свiжо? кровi козячу шкуру i здоровенного гострого колiя. У другiй руцi нiс цебро з кривавими тельбухами. - Бач, як бiдолашна побива?ться за Кринкою. Вiн якось заскочив до мене. А вона прийшла до мене по свiжатину. Кринка такий жалiсливий - як i твiй малий оце - думав, думав, чим би ?? потiшити. Нiчого в нього не було, то вiн ?й кулю мушкетну подав. Та ще показав, що купить ?й намисто з дукачем. Бач, вона тепер побива?ться. Бо хто ж ?й, убогiй, намисто, та ще з дукачем, подару?? Хiба що Святий Миколай... Тут з-за Михводiя з'явився чоловiчок, що згорбився пiд мiшком з грубезно? дерги. - Бувай здоров, Михводiю! Тiльки ж ти поспiши, дорогенький мiй. - Чистим високим голосом проговорив сивенький чоловiчок. - На Спаса в Бiлiй ярмарок. З усi?? Росi люди позбираються. Старий мiх не той, ну не той, та й усе... Як ти менi на вичиниш шкуру, я без хлiба на зиму лишусь... Ти чу?ш, Михводiю? - Я не Кринка, царство йому Небесне, мене не розжалобиш. Я сказав, що все тобi буде, як домовились. От i приходь тодi, коли домовились! Все буде! - Та я може ще сьогоднi повернусь. Парубки може танцi замовлять. - Та якi там танцi, Панько?! Молотити треба. - А хто каже? Молотити треба, та згадай, як ми були парубками! Забув?.. Музика, згинаючись пiд невеликим лантухом, почимчикував на пагорб. Нiма сидiла на стежцi в поросi. Михводiй погупав до сво?? хати, до кам'яного вогнища, складеного навпроти дверей. Малий, попустивши руки, зачудовано i сумно споглядав нiму дiвчину. Омелько торкнув його за плече. - От тепер ми зна?мо, кому Кринка приготував намисто з дукачем. Тобi вiд нього в спадщину дiстався Лиско. I його сорочка на тобi. Значить, тобi й намисто ?й дарувати! I Омелько протяг малому корали з дукачем. Щосили затискаючи в кулацi вузол шворки, на яку були насиленi корали i дукач, хлопчик схилився до нiмо? i поторсав ?? за плече. Нiма пiдняла заплакане, забруднене курявою обличчя. Дивилась каламутними очима на хлопчика i гiрко кривила заслиненi губи. - На вiзьми! Це тобi Кринка купив. Вiн тобi пообiцяв i купив. - Щосили кричав малий i протягував ?й намисто. - Синку, та не репетуй ти, а то на торжищi почують. Вона глуха, все одно нiчого не почу?. Ти ?й покажи, що намисто було в Степанових торбах. Так малий i зробив: показав пальцем на перекиднi торби на Лисковi i на цi корали з дукачем. Вони ?й вiд того, мертвого ( малий притис руки до грудей i заплющив очi ) козака ( показав вуса i оселедець ). Нiма замотала головою: "Нi, нi, це не мертвого козака. " Це його (вона показала на Омелька. Омелько тодi зняв торби з Лиска, виклав на спориш згорток iз окулярами, книгою та iншими дрiбничками. Покликав Михводiя. - Михводiю, ти краще мене поясниш ?й, що це Степан дарунки для друзiв приготував, i серед них були оцi корали. Михводiй сполоснув розмазану по руках золу у рiзанцi, витер благеньким рушником i пiдiйшов до викладених речей. Подивився, подивився та й почав на мигах втовкмачувати нiмiй, що це ?й корали з дукачем. Наказав ?й встати i вмити обличчя. Встала i, схлипуючи та стогнучи нiби, пiшла до джерельця. Вмилась i повернулась до хати. I взяла намисто iз зцiплених пальцiв хлопчика i, не розв'язуючи шворку, через голову надягла. Вперлась пiдборiддям у груди, скосила очi i намагалась роздивитись дукач зблизька. Отак, скосивши очi на дукач, почала посмiхатись. Все ширше i ширше розтягувала вуста в посмiшцi. А тодi враз закрила обличчя руками i затрусилася в нестримному риданнi. Малий пiдступив до не? i почав гладити по руках, якими вона затулила лице. Михводiй простяг свою грубезну лапу, щоб забрати малого вiд нiмо?. Але Омелько похитав головою: "Не чiпай. Нехай так буде. " I козак, i козолуп пiшли до вогнища iз вмурованим здоровенним клепаним казаном. Пiд казаном вже потрiскував хмиз, i стрибали прозорi язички жовтого полум'я. А з казана крiзь криваву воду вирячилось кругле козине око. Михводiй злив на руки козаковi. I винiс старого, запраного, але чистого i пахнучого м'ятою, рушника. Пiсля того вони сiли в затiнку пiддашка, поставивши догори дном нову дiжку. I Омелько на дно обома руками насип купу ракiв. - Ех, якби ще пива до них. Або хоча б келишок оковито?! - Зi щирим i глибоким жалем проказав козолуп, роздираючи ракову шийку сво?ми кiстяними товстенними нiгтями. - Як скажеш. - виголосив Омелько i, нiби iз само? призьби, видобув коричневу полив'яну баклагу, затулену лiщиновим чiпом. - Ой Баламуте, Баламуте, та хто ж тебе заступить, як тебе не стане? Тьху, тьху, тьху! - Сплюнув через плече Омелько. - Таке скажеш! За мною вiд самого ярмарку слiд гонять. I який уже день... А ти таке патяка?ш... А замiна буде. Чи не бачиш? - Ой Омельку, Омельку, то тобi хочеться, щоб вiн тобi спадкував. А воно ж таке чутливе та тендiтне, як дiвчинка. - Ее-е, не кажи, Михводiю, дубочок менi в учнi не пот-рi-бен. Моя нужда там, де гнучкiсть, чутливiсть i кмiтливiсть потрiбнi!.. От я тобi розповiм, як я його знайшов... Але спочатку неси срiбнi чарочки та пом'янемо Степана i всiх хлопцiв. - Срiбних нема? вже... Програв у карти гультяям на ярмарку на Михайла... - Диви, як давно ми з тобою не бачились. Тодi тягни глинянi та пом'янемо! Пили оковиту з малесеньких глиняних чарочок. По третьому разу Омелько перевернув чарочку i тiльки раками ласував. Тут три червонi курки i зозулястий пiвень з'явились з-за хати. Потiм два смугастих коти i худий, як смерть, високоногий, старий хорт. Вже вся морда була сива. - Диви! - Здивувався Омелько. - Дудко ще живий? I ще зайцiв бере? - Вже йому годi... Але курям вiд лисицi захист. Бояться. Щось ма?ш на думцi, Баламуте? - А коли я не мав на думцi? - Тобi хтось у пару потрiбен? - Твiй небiж де? - Та все пив та гуляв... Та за?дався зi шляхтою... А тепер у Грушках на торжищi стирчить. - Добре, за?ду в Грушки, подивлюсь... А зараз пошукай у себе в коморi, чи нема там якихось татарських лахiв i чогось на ноги? - На коли воно тобi треба? - Зараз. - Завжди ти поспiша?ш! - Михводiй перехилив чарчину, хукнув i заходився смоктати клешню. - Я кажу: зараз. - Спиною чу?ш? - Авжеж. - Тодi нема мови - Михводiй вихилив ще чарчину, важко встав iз призьби. - Чортовi ноги! Не слухаються. Якби не вони, i сьогоднi б у Великiм Лузi гуляв би... Багато ?х? - Як всi оклигали - семеро. Якщо не оклигали всi - п'ятеро. - Ну, це не багато. Я з тобою стану - впора?мо. - Хiба я що кажу? Але село велике - багато свiдкiв. Тодi тобi кидати хату i все начиння чинбарське i всi лахи. Як потiм хлопцям з Лугу без тво?? допомоги? - Твоя правда!.. Добра б йому не було! А так кортить, Омелечку, та висмикнути шабельку та розпанахати зайду до самого сiдла. - Ага, менi теж кортить, бо до?ли вони вже менi до нутра... Та як лахи знайдеш, запхай у мiшок, щоб i малий i нiма не бачили... - Обережний ти, сучий сину, Баламуте! Тiльки за Михводi?м рипнули дверi, Омелько покликав малого. - Тут у нас буде бесiда в хатi з Михводi?м. Сiдайте з нiмою отамо пiд вербою i дивiться, щоб бува хто не пiдiйшов непомiтно. Ракiв ?жте, скiльки душа забажа?... Та на коней, на коней поглядай! I Омелько одним махом скинув iз дна дiжки раковi шкаралупи i насипав з мiшка таку купу, що верхнi не втримались i впали на спориш. Малий взяв за руку нiму, яка перестала плакати, i привiв до хати. Вона набрала повну пелену ракiв, а малий цiлий оберемок, i вони вдвох пiшли пiд вербу. I там колупались з тими раками, кололи собi i дряпали пальцi та губи, але вже розкошували вiд душi! Омелько тим часом занiс перекиднi торби в хату до Михводiя. Почав розкладати на столi й лавi речi. Тут iз комори через сiнешнi дверi зайшов козолуп iз пухлим, але легким, мiшком. - Оце тобi, Михводiю, свинець i порох для твого самопалу. Ось тобi три лiктi? ноту. У винi витриманий, у ямчугу виварений. Хороший, нiмецький. Ось тобi порох i свинець. Вiн купив для братства, тому я тобi видiляю твою долю. - Бiдний наш Кринка, царство йому Небесне! Яка добра була душа: завжди про всiх все пам'ятав... Та добре, ось тобi мiшок. Там чуваки черкеськi, ковпак сiрий повстяний турецький, шаровари з китайки i пояс вовняний - турецький. Може, тобi що з оружжя ?хнього ще треба? - Не треба. Краще допоможи менi хоч п'ять свижок зробити. Ти колись, кажуть, був майстер свижки заправляти... - Ну й Баламут! I все вiн зна?. От за це тебе, пане-брате, люблю. - Михводiю! Не до балачок - напругу чую! Тягни очерет, смолу. Ямчуг у тебе ?? А сiрка? Поки Михводiй важко гупав до комори та назад, Омелько все прибрав зi столу i розклав стрiли, моток? ноту, порошницю, нитки i бритву. Михводiй принiс козубки з речовинами i пучок товстих блискучих очеретин. Висипав на стiл з капшучка наконечники. Михводiй ладнав з очеретин, напханих смолою i ямчугом, стрiли. Омелько розрiзав очеретини на шматки в одне колiнце. У тi колiнця вiн натовкував потроху пороху, ямчугу, смоли i бiльше сiрки, а найбiльше плаунового пилку з натруски. Затикав кожний шмат очеретини шматочком мушкетного? ноту. I кожну очеретинку гарливо прив'язував до татарсько? стрiли. - Омельку! Щось воно, бачу, нове робиш? Га? Часом не той "поджар", яким московський цар полоненик попалив? Чи не грiх нам, козакам, таку гидоту вживати? - Не мертвися, Михводiю! Цi стрiли димовi. Дим ?дучий - кашлятимуть, i чхатимуть i соплi пускатимуть. А в царськiм "поджар" найбiльше ямчуга та земляно? смоли. Московськi стрiльцi казали: ту земляну смолу з-за Хвалинського моря привозять вiрменськi купцi. Там, кажуть, з каменiв з-пiд землi витiка? ота вогненна смола, i дух виходить пекельний. Вiд iскри той дух вибуха? вогнем i смердить сильно пеклом... - Чого тiльки не бува? на бiлому свiтi. Аж страшно, як добре подумати... - А ти, Михводiю, не думай. От ми й спорядились вогненними стрiлами... Тепер менi ще двi речi потрiбнi: тво? мастило, яким ти волос виводиш... - На живе тiло чи на зiдрану шкiру? - На живе тiло... - Дам тобi, тiльки, як будеш користуватись, додаси чверть борошна i трошки теплого меду... Намажеш i чекай, поки добре засохне. А тодi обережненько вiдколупуй - волос ста? трухлим при коренi i легко знiма?ться. Зрозумiв?.. А що тобi друге? - Фарба чорна для волосся в тебе ?? - На живий волос чи на хутро? - На живий волос довжиною на вершкiв п'ять. - Як оце мо? вуса, тобто? Перед фарбуванням помити гарячою водою з попелом. Порошок розведеш гарячою водою i тi?ю кашею ретельно перемажеш увесь волос i щiльно завернеш чистою ганчiркою. Михводiй пошкрябав важкими чоботами по давно не мазанiй долiвцi до печi. Подлубався у запiчку i витягнув два козуби. З одного взяв малесеньку полив'яну зелену махотку, затулену товстенним сосновим чiпом. - Оце тобi мастило волос зводити. Та дивись, не перетримай, бо сильно шкiру може роз'?сти! З другого козуба Михводiй вiдсипав у капшук може з пiвфунта чорного, крупчастого, нiби гарматний порох, порошку. - Оце тобi даю з запасом! Бережи, бо справдi хороша сумiш вийшла. - Я знав, що тiльки ти мене поряту?ш! Шкода менi тебе полишати, так i не побалакавши про всi справи та не вiдслужити по убi?нним. Я тобi лишаю грошi: замов молитву... А тобi грошей лишити? Кажи, що треба? - Борошна лиши. Я б i сам пiшов у замолотники, так ти ж сам бачиш: ноги, добра б ?м не було! - Слухай, з тими ногами! Я б тобi гнiдого лишив - куди схочеш помандру?ш. Тiльки раптом смердючi пси i сюди припруться. - Не бiйся. Як лишиш, то ще сьогоднi до третiх пiвнiв гнiдий матиме на чолi хо-ро-шу-ю бiлую проточину. I найкмiтливiший циган-баришник не вiдрiзнить вiд природного волосу... А вуздечку й сiдло забери - це докази ?хнi... Тiльки як же я на того гнiдого вилазитиму?.. - Михводiю! Та тю на тебе! Зроби як наставника. Заводь його туди. А тодi два окоренки пiдстав собi - i ти на коневi. - Та вилiзти я отак, як ти кажеш, я вилiзу! А як у гостях злiзти й вилiзти? Не годен вже я сам!.. - Друзi не погордують - пiдсоблять, пiдсадять. А до непевних - чого тобi ?здити?! Вони пiднялися з-за столу. - Про всяк випадок, Михводiю, випроща?мося. Може, оце ще сьогоднi пiду далi. Ну, бувай здоров, пане-брате! Вони обнялися i тричi мовчки поцiлувались. Коли вийшли з хати, то побачили, що нiма пiдклада? полiняку пiд казан. А в казанi шуму? сiра м'ясна пiна, клубочиться пара, i по всьому подвiр'ю розлива?ться гострий дух козиного м'яса. Омелько уважно, прискiпливо i неквапно перевiрив збрую, промацав кожен ремiнець i пряжку пiдпруги та сiдла, перевантажив перекиднi торби, лантух iз дертю. Розсiдлав i розгнуздав гнiдого. - Ну, синку, скачи на Лиска! Гоп! - Омелько пiдкинув малого в сiдло. I сам з одного легкого поштовху злетiв на Буланка. Ледь торкнув його п'ятами i Буланко зразу ж пiшов короткою риссю угору по ярку. Лиско з малим у сiдлi - за ним. Нiма пiдвелася вiд вогню, витерла очi, що застилав ?х дим, i обернулась на вербу, пiд якою тiльки-но стояли конi. А вони вже трюхали риссю вгору по ярку. Малий обернувся i помахав нiмiй дiвчинi. I вона помахала малому, потiм заглянула у шумуючий казан, тодi подивилась на Михводiя. Михводiй, прихопивши лабетою за чубок гнiдого, заводив його до стайнi, що була продовженням i хати, i комори. Михводiй вiдчув ?? погляд, спинив гнiдого i показав нiмiй дiвчинi, щоб вона йшла в село. Нiма показала: "Хто ж за вогнем доглядатиме? ". А Михводiй: "Бери мiшок iз рештками ракiв i йди в село. Iди додому. " Нiма постояла, постояла, подивилась на шумуюче вариво у казанi, на чорний отвiр дверей стайнi, куди зайшов Михводiй, на вершникiв, що вже зникали за схилом яру. Топнула ногою, вхопила мiшок з недо?деними раками i побiгла вгору ярком. За вершниками. А бiгла вона швидко, легко, зовсiм не так, як бiгають дiвчатка, розкидаючи нарiзно ноги. Коли вона вибiгла нагору з ярка, то вершники були вже далеко вiд не?. Сонце сiдало, i конi коливались темними абрисами в золотiм розпеченiм повiтрi останнiх липневих днiв. Обличчя нiмо? скривилось у сумну якусь посмiшку, вона щось болiсно замукала. Але бiгу не спинила, хоча це ?? i не наблизило до вершникiв. Козак направляв коней не прямо в село - вони просувались попiд лiсом, якраз на серединi пiдйому з рiчково? долини. Малий зосередився i вчепився з усiх сил у кульбаку, прихопив, як мiг, боки коня ногами. Вiн боявся впасти, та ще бiльше боявся виявити свiй страх i напругу перед "батьком" Омельком. Нараз батько Омелько спинив Буланка. Спинився i Лиско. - Чого ви, батьку? - Все ми з тобою бiжимо та бiжимо! Дай хоч на мить перепочину та очi порадую - селом помилуюсь! Бач, як на тацi, все село перед нами лежить? А хатиночки якi чепурнi бiлесенькi. А садочки вишневi зеленi, як темний смарагд. Он i полукiпки золотi, i стерня така ж наче. А рiчка? Ну тобi скло, кришталь чистий!.. А он, бачиш, яке торжище - вози, намети, конi, воли, людське юрмище. Тiльки штандарту посерединi не вистача?, та щоб сурма сурмила - i був би справжнiй вiйськовий табiр!.. Вони спинились на сугорбi, i знизу до них долинали вiд села людськi голоси, дитячий лемент, iржання коней, мукання худоби, гавкiт, кудкудакання та поодинокi крики гусей. Малий таки задивився на село, а батько Омелько вже нишпорив очима по околицях села, по узлiссю, по навколишнiх горбах. Скрiзь було, як у всякому селi на заходi сонця. Iз дiбров та левад повертались череди худоби i турми овечок, з полiв з-за гаю тяглися вози зi снопами, iшли люди з поля. Тiльки в одному мiсцi, на сходi, на добре освiтленому вечiрнiми червоно-золотими променями тлi смарагдово-синього сосняку з'явились чотири вершники. Але знаходились вони так далеко, що якби не рухались, то Омелько мiг би подумати, що то якiсь золотавi цятки кущiв, чи ще чогось. Але вони рухались, i рух виявляв у них вершникiв. Вони рухались навпроти Омелька i виходили на прямiсiньку дорогу на торжище. - Дивись, синку, оно просто перед нами отамо мiсточок. Вiд мiстка праворуч - здоровенне темне дерево. Бачиш? - Бачу. - Ото там нам зготували карасiв у сметанi, ти зна?ш. - I вареникiв з вишнями. - Отож, ми не по?демо туди навпростець. А чому? - А чому? - А тому, що коли ?деш навпростець, то тебе зразу побачать i зрозумiють, куди ти ?деш. Як же манiвцями, то можеш побачити часом щось цiкаве i корисне. Та ще й застерегтись... Тут вони почули далеке мукання нiмо?. Озирнулися - вона поспiшала до них глинистим схилом, де не було нiяко? дороги. - Зачека?мо нiму? - Нi! Ти ?й подарував намисто з дукачем. Я ?? раками пригостив. Тепер нам треба робити сво?. Та й не личить козакам багато з бабством возитись. Тепер тримайся. Пускаю Буланка чвалом. Омелько не голосно, але пронизливо свиснув, i кiнь з мiсця влупив по гарячiй дзвiнкiй стежцi. Лиско за ним. Повз них пролетiли тернини, обсипанi рясною сивою ягодою, кущi шипшини iз червонiючими кораловими ягодами, ще не звезенi з поля золотi полукiпки, срiбнi заростi верби над вузеньким руча?м. I ось вони вже у блакитнiм затiнку самого ложа рiчки. Тут все блакить: i пiсок, i зелень, i темнi вiльхи i вицвiла блакить неба у вiдбиттi склистого рiчкового плеса. З розгону пустили коней на правий пiвденний берег. Коням на цьому бродi було лише по черево. Але праворуч i лiворуч видно було, що вода чорна, глибока. Як витяглись конi з рiчкового урвища на курну дорогу, Омелько пустив Буланка укороченою риссю. Знов послабився всiм тiлом, попустив руки з вуздечкою та нага?м. Малий спробував теж так вмоститись у сiдлi, щоб у нього метелялись руки й ноги, щоб був вiн розслаблений, як i його "батько" Омелько. Вони зiгнали з дороги курей, що купались в курявi. Якийсь рудий псюга зi жмаками недолиняло? шерстi на ребрах кинувся з гавкотом на вершникiв. Та Омелько якось особливо цмокнув на собаку, i той, винувато заметелявши хвостом, вiдбiг до тину. Ця широка дорога йшла, звиваючись, до мiстка. I коли Омелько побачив за хатами височенну грушу, вiн завернув праворуч на глинисту вулицю. Тут копита вдарили по землi, як по барабану. Перед похиленим тином, за яким буйно цвiли височеннi мальви, Омелько спинив Буланка. Лиско теж спинився. I зразу, ж з-за тину, за яким буйно пiдносилось всяке зiлля, з'явилось не менше десяти дитячих голiв: однi старшi, другi меншi, третi ще меншi. Деяких замурзаних облич не було видно - тiльки рученята, що чiплялись за верх тину, та блиск очей крiзь розшарпане плетиво лозин. Вискочила за ворота чорнява продавщиця полотна. - Заходьте, заходьте, дорогi гостi! Все вже готове! Пiдхопила за узду Буланка i завела у двiр. За нею найбiльша дiвчинка, рокiв тринадцяти, вже iз заплiтками в чорних косах, взяла за узду Лиска i повела у двiр. Омелько торкнув Буланка, i кiнь став на колiна. Дiтлахи, що щось щебетали, хихикали, шепотiли, враз завмерли, витрiщили очi на Буланка i роззявили рота. Потiм всi, як за командою, обернулися до Лиска i його малого вершника. Хлопчик, як i в обiд на торжищi, з'?хав по гривi Лиска на землю, тiльки цього разу не впав i колiна не подер... Чорнява молодиця камешилась бiля козака i хлопчика. Показувала i так, i так сорочечку та штанцi. Пошитi гарливо, а не будь-як, аж три рази шви пройденi. - Я, козаче, тво?му малому любисток з чередою в ?ндолi запарила. От змию йому голову - тодi вже нехай вдяга? обнову... Ти, козаче, йди, там уже все зготували, i карасiв Настя понесла. Як попораю твого джуру, зразу ми з ним прийдемо... Може i тобi б було голову змити?.. - Менi треба поголитись i голову пiдголити. Щоб завтра на заутреню службу пiти... Ти, синку, слухай тiтку Тетяну. Нехай вона тобi голову зми?. - А як же ви без мене? Хто бiля коней буде? - Не скигли. Коней я тут лишаю. Ось тобi твоя велетенська "дагга". - Омелько подав старi заяложенi пiхви вiд чинбарсько? швайки, з яких на нiготь визирала блискуча рукоять. - Скiльки там голову змити, витерти? Раз, два - i все! Iди. Тiльки молодиця i хлопчик ступили на порiг, як з городу на подвiр'я вискочила чепурна молодиця в юпцi та квiтчастому очiпку. - О! - Зрадiла вона. - Вже тут? Добрий вечiр, пане козаче! Аж менi легше стало. А то оце прийшло дво? козакiв! Кажуть, що вони тво? сусiди на ?зах... Тiльки говiрка в них трохи не така i такi нахаби: сiли за стiл пiд грушею й кажуть, що чекатимуть тебе, поки ти не прийдеш. - Якi з себе? - Один такий у бiлiй свитi, дебелий, на наших схожий. А другий худорлявий, чорнявий такий сологуб... - Далi не треба. Синку, Тетяно, коней швидко в клуню! Швидше! Та йдiть мийте голову. I поки не покличуть, не потикайся з хати! - Сказав Омелько таким жорстоким голосом, що аж молодицi застигли. - Ой, що буде? - Зразу заломила руки чепурна молодиця. - Та тихо. Це не козаки, а панськi гайдуки. Хочуть вiд мене малого вкрасти. I мене вiддати на тортури панам-католикам. Я пiду, нiби сильно впився. А ти, молодице, швиденько бiжи, та, якщо ? чим, пiдпо?ть цих "козакiв". Та дивiться, щоб там дiтей не було. Так Христi i скажи. А як я прийду - зразу в хату йдiть подалi вiд грiха. Чепурна метнулась до Христi, а Омелько вже вiшав лук iз налуччям до сiдла на Буланковi, видобував баклагу з торби i нiби дудлив з не? оковиту, аж пирскаючи на всi боки. Господиня i малий притьмом завели коней у клуню. Та ще й дверi клунi приставили горстками коноплi, нiби туди нiхто й не заходив. Тетяна насварила дiтлахiв, щоб бiгли в хату. Всi вмить щезли у хатi, ледь не збивши з нiг малого, що спинився, споглядаючи "п'яного" батька. Виписуючи кренделi та щосили при тому притупуючи, Омелько вивалився на вулицю i загорлав: Ой чого козак п'?? Ой того козак п'? Що в козака гаман ?. А в гаманi срiбло ?. I тупотiв, i пританцьовував, збиваючи золотаву куряву. Тут iз теплих сутiнок на нього вискочив дудар Панько. - О, козаче! Я тебе шукав, шукав! Так тебе хлопцi хотiли бачити. Кажуть: "Знайди нам його. Ми так його хочемо бачити. " Дали менi цiлий грiш, щоб тiльки тебе з найшов. Якби не я, вони б тебе до завтра шукали, у кого ти гостюватимеш... ?х ще дво? i до Михводiя пiшло. Та щось ?х нема. Я ?м теж показав, як до нього пройти... - Ну молодець, дударику! Послужливий ти, Панько, ну, не гiрше юдея. Грам менi, грай. Сьогоднi я гуляю. - Та я б з радiстю, дорогенький. Та менi парубки танцi замовили. Вже й могорич запили! Менi вже треба не йти, а бiгти на куток! Там уся парубоцька громада зiбралась... Я тiльки прибiг подивитись, чи ти вже з'явився?.. - Вже з'явився, з'явився. Погра?ш менi, а тодi бiжи собi до шмаркачiв, послужливий дурню! Панько на "дурня" спинився, але Омелько прихопив його за лiве плече лише двома пальцями. - Грай! Грай менi, грай! I Панько з переляку, вiд болю притис мiх i забiгав пальцями по карабках i щосили задув у сисак. Омелько якось дивно танцював, обертаючись на однiй нозi, та щосили тупаючи другою. Потiм пiшов навприсядки та не втримався i гепнувся у пилюку. Та зразу ж скочив i затупотiв так, наче хотiв знищити славний витвiр галицьких шевцiв. Та все прикладався до полив'яно? баклаги. Ворота на Христине подвiр'я були завбачливо розкритi, i Омелько просто вкотився на подвiр'я. I нараз став, хитаючись та вихиляючись на всi боки. Пiднiс до вуст баклагу, ковтнув, закашлявся. I тихим голосом спитав. - А де ж карасi? Тут вискочили двi молодицi: Настя в очiпку, а господиня Христя у намiтцi, пiдхопили Омелька пiд руки i повели пiд грушу до столу. На столi глиняний лiхтар кидав тепле свiтло на здоровенну глиняну пательню, закриту чорною гостроверхою кришкою. Омелько, притискаючи велику баклагу до грудей лiвицею, правицею зняв кришку, потяг щосили рибний. дух, закотив очi. А тодi враз, наче протверезiв, i нiби тiльки зараз побачив двох чоловiкiв за столом, зрадiв. - Диви. Старi знайомi! Наче бачились на Iнгульцi! Га? Чи не там?.. Та, зрештою, не те головне. П'?мо по-першiй. Ну, будьмо! Омелько ледь не розтрощив чарки "гостей", що все ближче й ближче посувались по лавi до нього. Вiн виглядав п'яним, як чiп. Нахилився над столом, притискаючи лiвицею до плеча баклагу, а правою хапав спинки карасiв, запихався ними. А дудар Панько грав. Поки "гостi" встигли об'?сти половину здоровенного карася, Омелько одною рукою вже розправився з третiм карасем. Зрештою, чорнявий з перевиненою головою, спитав схриплим вiд хвилювання голосом. - Ну як базарювалось? - Та все спродав! Аж двi копи в мене!.. Одну, хлопцi, проп'?мо!.. А ти, Панько, грай, грай. - Оце так побазарював! - Iз удаваним захопленням прохрипiв чорнявенький. - Де ти пiстоль такий купив? Дай подивитись!... Чорнявенький простяг руку i висмикнув пiстоля з-за пояса в Омелька. Омелько наче й не побачив цього, продовжував обсмоктувати хребець карася. Дудар Панько замовк, стояв, вiддихувався. - Дайте йому чарку, бо вже вiн здох! - Наче знов протверезiвши, твердо сказав Омелько, але зразу ж схилив голову просто на пательню. Тодi Чорнявий налив Паньковi чарку. А коли вiн наливав, здоровило в бiлiй свитi витяг в Омелька з-за пояса турецький чингал. Тут Панько знов заграв, I це наче оживило Омелька. Вiн поколупався десь у поясi i припечатав з розмаху важкий гаманець на дошки столу. - Хлопцi! Ось гаманець - несiть оковиту! Пиймо, браття, меди-пиво, червоне вино. Гуляй, душа, без кунтуша... Омелько змахнув рукою i знов ударив гаманцем по дошках. Зав'язка грi ела-i-срiбняки з дзвоном i блиском покотились по столу, посипались на землю. Обидва гостя кинулись збирати монети зi столу. Кожний однi?ю рукою збирав монети, а другою тримав Омелькову зброю. Та монет бiльше висипалось на землю. Тодi вони схилились над землею, у гарячцi поклавши пiстоль i чингал на стiл. Омелько тихо поставив баклагу. Щосили вхопившись руками за стiл, вдарив носаком чобота у вилицю здорованя. Блискавично зiгнув ногу, аж колiно дiстало до грудей, i з розгону вжучив мiж лопаток чорнявого. Панько вiд несподiванки i жаху подавився слиною i замовчав. - Грай, послужливий дурню! Грай! Бо i тебе покладу до купи! Грай "горлицю"! Грай! Панько з переляку тепер задудiв, заграв голосно i навiть швидше, нiж треба. Омелько застромив зброю за пояс. Взяв глиняний лiхтар i посвiтив на скоцюрблених. Вороги не ворушились, навiть не стогнали. Але Омелька це не заспоко?ло. Тепер вiн став на весь зрiст i з усього розмаху додав обом носаком чобота по-пiд ребра. - А тепер, сивий дурню, iди грай сво?м очкурам. Сивий вже, а де козак, а де гнида панська, впiзнати не можеш, Iди, не муляй менi очi! Та мовчи, бо з-пiд землi дiстану. I карабки позабиваю тобi в гузно. Будеш добре тодi дудiти... - Та пане Омелечку, та рiдненький. Та я ж хотiв козацтву нашому славному прислужитись. Ви ж такi геро?!.. - Та йди вже, базiка! Омелько поставив лiхтар на лаву. Обережно зняв iз непритомних ременi з шаблями. Обшукав пояси i за пазухою: чи нема якогось рiзака. I чоботи промацав: а, може, де нiж захалявний прита?но? - Христино, Настю! А де вареники? У сiнешнiх дверях дзвiнко брязнула засувка, i на порiг стала Настя. - Вони пiшли? Де вони? - Оно вiдпочивають. - Господи, ти ?х повбивав? Ой що ж тепер буде? - Та не репетуй! Прочуняють i пiдуть... Спасибi тобi, Настуню, за карасикiв!.. Тут iз сiней випливла з макiтрою в руках ставна i висока Христя. - Ну й вареники! Ну й мед! Присягаюсь: нi у Краковi, нi в Парижi я не ?в. Якби ще не оцi гидолово? вiри iроди, то не знав би, де я - на землi чи в раю... - Та вони ж православнi! - Скинулась Настя. - Вiзьми свiчку та подивися: який хрест у цього чорнявого? - I Омелько витягнув ногу i перевернув на спину свого непритомного ворога. - Я боюся! - Заламала руки Настя. - Тодi, молодице, не патякай. Але Христя схопила глиняний лiхтар, нахилилась i витягла шнурок з хрестиком. - Католицький. - злiсно вигукнула вона. - Ти ?х доб'?ш? - Голос ?? забринiв напругою i чеканням. - Не можу. Це слуги пана-католика, нова влада, одним словом. Якщо порiшу - прискачуть сюди владцi. Почнуть тут вас допитами мордувати. То таке падло - гiрше туркiв... Ти, Настю, пiди та приведи мого джуру. Скажи: "Батько Омелько на вареники кличе. ". А ти, голубонько, якщо не шкода, принеси менi добру мотузку, так, на лiктiв на п'ять... Омелько зi смаком з'?в два вареники, обтер вуса i встав з-за столу. Тут якраз i малий в обновi поспiв, i за ним Настя з Тетяною. - Вiн! I вiн! - Скрикнув малий, тицькаючи пальцем на оголомшених ворогiв. - Ой що ж воно тепер, людоньки, буде? - Знов заломила руки Настя. - Цить, молодице!.. А ти, синку, ходи, вчися, як ворогiв в'язати. Омелько пов'язав гайдукiв панських одним мотузом i прихилив до товстенного стовбура грушi. - Молодички, голубоньки, злийте менi на руки, бо забруднився в руду! Тетяна злила Омельковi на руки, Христина подала рушника. - Оце рушничок! Скiльки ж ?й, голубонько, над ним сидiла?.. - Брехати не буду - не моя робота. Це менi нiма i вишивала, i мережала. - Ота, така невеличка, сiроока? - О! I ти вже ??, козаче, зна?ш?.. Вишива? вона й мережа?, як спiва?... Тiльки ж - нiма. Та лише козак i малий сiли до столу, як почав приходити до тями здоровань. Застогнав i розплющив очi. - Ой, що ж воно далi буде? - Настя спочатку заломила руки, а тодi почала хреститись. - Не мертвися, Настю! Зараз ми з джурою по?мо вареничкiв. Потiм вiн пiде до Тетяни i приведе сюди коней... Далi я повантажу оце лайно на коней i пiду сво?м козацьким проходом. - Оце на нiч пiдеш... - Iз глибоким жалем чи то спитала, чи то ствердила Христя. - Батьку! Я пiду по коней. - Як тобi вареники не лiзуть, то йди приведе коней. Омелько зосереджено випльовував вишневi кiсточки в кулак i складав ?х на дошки столу. - А зараз, голубоньки мо?, повизбируйте грошi, що позакачувались. Та принесiть менi мо. баклагу оковито?. Як у самих нема - купiть у тих, що у вас тут шинкарюють. Ось монета! Та притьмом, притьмом, голубоньки мо?! Та язик за зубами тримайте. Бо я пiду, а вам будуть всякi пригоди, якщо розпатяка?те. Настя присiла навпочiпки, збирала монети. А Христя взяла грошi та майнула з двору. Тут якраз на вулицi зчинився якийсь шум, i щось гупнуло об ворота. Настя пiдхопилась, щоб кинутись до ворiт, та Омелько ?? спинив. - Збирай грошi! - Обсмикнув одяг, поправив зброю i поспiшив до ворiт. А на вершок ворiт сперся пiдборiддям