Юрий Логвин. Клопоти хлопчика Iлька --------------------------------------------------------------- © Логвин, Юрий, Клопоти хлопчика Iлька, 2007 E-mail: marta_argat@yahoo.co.uk OCR Mamka Luo Date: 10 Mar 2008 Историческая повесть для детей и юношества По вопросам коммерческого использования данного произведения обращайтесь непосредственно к автору по адресу: marta_argat@yahoo.co.uk --------------------------------------------------------------- Понедiлок Дуже давно, майже дев'ятсот рокiв тому, жив у славнiм градi Ки?вi хлопчик Iлько. Його хата стояла на Подолi пiд високою горою Хоревицею. Саме там, де з-пiд гори б'ють джерела i зливаються у струмок. Струмок плине ?хнiм кутком i впада? у рiчку Глибочицю. У Глибочицю також впада? рiчечка Киянка. А, як вiдомо, вона витiка? з Кожум'яцького яру, який всi люди просто називають - Кожум'яки. Дiдусь розповiдав, що коли вiн був зовсiм малим, то дiтлахи ловили корзинами у Киянцi пiчкурiв. За один раз могли наловити на повну сковороду. Та як почали розбудувати мiсто i передмiстя, Киянка забруднилась i обмiлiла. Зараз тiльки у повiнь, коли здиблю?ться вода i в Почайнi i в Глибочицi, тодi в устя Киянки часом заплива? якась-то риба. Ну ?? зразу ж i виловлюють. А потiм Киянка мiлi? i тiльки дрiбнесенькi мальки-виметки пiчкурiв сновигають в устi. А Глибочиця ще плине з Дорогожицьких пагорбiв i ярiв. На пiвдень мiж Кудрявцем i горою Щекавицею. Тодi круто заверта? на схiд пiд Копировим кiнцем. I вже спокiйно пливе Подолом до Почайни. Тут Глибочиця глибока. Тому в нiй побудували притиски-причали, а на березi зрубали добрi комори для краму. Бо до Ки?ва приплива? стiльки лодiй, дубасiв, стругiв, що на почайницьких притисках-причалах вже нема? мiсця для стоянки. Найвище по течi? Глибочицi притиски-причали доходять майже до Житнього торжка. Ну, звичайно ж, Житнiй торжок - тiльки один iз багатьох Ки?вських торгiв. I годi йому змагатись iз Торжищем посеред Подолу. Але й тут добре торги чинять. Отож, а був це понедiлок, мати розбудила Iлька рано-ранесенько. Ще сонце з-за Днiпра не визирнуло i не позолотило обороннi вежi i собори верхнього мiста - Гори. Але на дворi було вже свiтло, як удень. Iлько притьмом скочив iз широко? лави, на якiй вiн спав, i вибiг iз хати. Зразу до колоди дубово? - ?хнього власного водогону. По колодi вода вiдводилась iз джерела просто на ?хн? подвiр'я. Хлопчик висмикнув чiпа з колоди. I холодна вода вдарила йому тугим струменем на руки. Хоч i не хотiлось отако зразу по теплiй постелi лiзти пiд холодну воду, але Iлько ретельно вмився. Так його вчила мати. Бо те, що стосувалось хатнього дiла i порядку, тут всi слухались матерi. В хатi Iлько зняв iз жердки рушника. Рушник для хатнього вжитку. Але сестра Марiя все одно вишила його червоними деревами, пiвнями та кониками. Марiя - молодша iз двох сестер. Старша - Катерина. А Iлько - найменший у ?хнiй родинi. У хатi, крiм матерi, нiкого вже не було - всi пiшли до сво?? працi. Тому Iлько, як господар, залiз на покуття i почав похапливо сьорбати парне молоко. Мати ось-ось тiльки подо?ла ?хню руду корову Лиску. А от хлiб зачерствiв. Мати обернулась вiд печi i зауважила: - Чого ти давишся? Хто тебе в шию жене? Поснiдай та вiджени корову. Сьогоднi тобi урок - перебрати овес. Чу?ш? - А вже, мамо, чую! - проказав Iлько, допиваючи великий кухоль молока. Та й злiз iз широко? покутньо? лави. На ходу до?дав горбушку житнього хлiба. Вискочив на двiр i йому зразу веселiше стало. Бо на дворi свiтло-свiтлiсiнько! А в хатi в них, не дивлячись аж на три вiкна, завжди сутiнно. Хоч i свiтлiше, нiж у iнших людей в ?хнiх хатах-iстобках. Бо майже у всiх сусiдiв i печi курнi, i вiкна волоковi. В Iлька пiч iз пiдвiшеним комином-димником. Димник щiльно-прещiльно виплели iз тонкого вербового корiння. Потiм обмазали i зовнi, i всерединi глиною. Щоб iскра, якщо iз челюстей печi вилетить, то не пiдпалила. До комина-димника ще й рукав приточили з мiшковини. Теж добре глиною просичений. Тепер дим виходив iз хати у сiни, а там далi пiднiмався в димар. Це матiнка сво?м чоловiкам загадала зробити димник-комин. Бо вона дуже мучилась iз очима вiд диму. До того чорного хмарою дим здiймався вiд печi, клубочився пiд кроквами. Поки не виходив через покрiвлю. Як же почепили димник i вивели "шию" у сiни, то й сволок поперек зрубу поклали. I плахи на нього настелили. Вийшла знизу стеля, вгорi - горище. Як опанували дим, то Iлькова матiнка пообмазувала стiни зрубу бiлою глиною. Посвiтлiшало в хатi вiд побiлених стiн. Та й з трьох вiкон - лише одне волокове. Те, що навпроти устя печi. Друге чiльне i причiлкове вiконця з лутками. Тiльки в раму вставленi не круглi скельця, як в княжому палацi, а добре вичищенi бичi мiхури. Звичайно ж, крiзь них нiчого не побачиш. Зате в iстобцi набагато свiтлiше, нiж у сусiдiв. Iлько за кiлька розгонистих стрибкiв опинився бiля хлiву. Бо садиба у них зовсiм маленька. Але дуже охайна i доглянута. Вiдчинив рипучi дверi на бiгунах i ступив у теплi сутiнки. Не дивлячись, навпомацки зняв налигач зi стовпа i залигав корову Лиску. Вона нiби щось утробно промукала i потяглась до Iльково? лiвицi. А Iлько вже тримав кусничок горбушки напоготовi. Лиска злизала нерухомим язиком хлiб з долонi. I обслинила йому всi пальцi. Лиска - ?хня годувальниця i улюблениця. Проте ма? свою вдачу. I тому Iлько водив ?? на налигачi. До всього, треба знати, як вести. Треба йти злiва вiд корови. I не менше, як на два кроки вiд чубка. Бо корова може махнути головою, щоб вiдiгнати мушву i ненавмисне вдарити рогом. Трапилось iз його друзякою Iванком. Вiв корову за налигач. Корова у Iванка дуже смирна. Та Iванко став занадто упритул до не?. Чи на не? якась кусюча муха сiла, а чи ?едзь. Корова враз як махне головою! Я-ак врiже Iванка рогом! Щастя його - попала рогом у кiстку груднини. Вiд удару Iванко без пам'ятi гепнувся додолу. Вся сорочка була залита кров'ю. З тиждень Iванко був слабий i лежав, не пiдводячись. Це трапилось в кiнцi минулого лiта. I тодi Iлько дуже злякався, що Iванко помре. Бо Iванко - найкращий його приятель. Як сталося те лихо, Iлько, водночас, сам себе подумки похвалив, що добре слухав старших i нiколи не порушував ?хнiх наказiв i повчань. А найбiльше Iлька дiдусь навча? та напучу?. Бо хоча всi люблять найменшого в родинi - Iлька, особливо вони не мають часу з ним розводитись. Та дiдусь, хоч дуже й дуже старенький i зовсiм слабенький, проте голова в нього добре тямить. I чого вiн тiльки не зна?, важко навiть собi уявити. От було цi?? зими одного разу. Грiвся дiдусь на полику коло печi i розповiдав про часи славетного кагана Землi Русько? - Ярослава Мудрого. Дiдусь казав, що Ярослав Мудрий родичався з багатьма правителями земель i ближнiх, i дальнiх. I тому до Ки?ва приходило багато чужинцiв та iновiрцiв. Траплялись серед них i ченцi латиняни. Дiдусь розповiдав, що деякi носили лише грубезнi верети. На тiменi мали виголену плiшину. Нi вусiв, нi бороди тобi - ну геть наче баба! А верети пiдперезували товстими вузловими вiрьовками. I от одного разу на Великiм Торжищi до одного перехожого такого ченця причепився пiдпилий варяг. ?х багато в тi часи кормилось при дворi славного кагана Ярослава. Варяг почав кулаками гамселити ченця. Але якось той чернець-латинянин спромiгся розв'язати свiй пояс-вiрьовку. I зачав вiрьовкою вузлованою перiщити нападника. Бив швидко i влучно! Попадав щоразу вузлами точнiсiнько по пицi i по пальцях. Порозбивав йому пальцi, що вiн не мiг i меча з пiхов видобути. З пики зробив криваву перепiчку!.. Iлько тодi спитав у дiдуся - що то за вузли були на линвi, як вони пов'язанi?... Дiдусь попрохав подати шворку, зсукану iз м'якого липового лика. I понав'язував на нiй подвiйнi вузли... Iлько добре схопив - як дiдусь мiряв линву, де i як вузли в'язав. Тому, тiльки прийшла весна i почали люди виганяти худобу в череду, Iлько пов'язав вузли на налигачi. I вийшла в нього отака хитра зброя. Вiдведе Iлько Лиску на пасовище, а як верта?ться, то по дорозi збива? головки з будякiв. Якщо iншi дiтлахи забавляються, посiкаючи лозинами бур'яни, то Iлько вчився точно попадати вузлами по квiтках i верхнiх листочках. I не дарма вправлявся щодня. Якось оце пiшли вони з Iванком лiвим берегом Глибочицi до великих притискiв на Почайнi. Бо хтось сказав, що там багато лодiй прибуло iз Смоленська. I з ними двi лодi? варягiв. От Iлько та Iванко й вирiшили подивитись, якi ж то варяги i якi в них лодi?. Та на половинi дороги до притискiв присiкались лiвобережнi хлопцi. Всi були старшi. Один вiзьми та й затопи Iванковi в лице. Iлько тiльки й чекав цього - здер налигач з пояса, бо вiн ним пiдперезувався, як той чернець-латинянин, з усього маху вперiщив нападника! Вузлом по вуху! Той снопом гепнувся на землю. Iлько зразу ж i другого хльоснув по пицi. Той заверещав i кинувся геть. З ним iншi. Але й Iльковi з товаришем довелось накивати п'ятами, поки тi хлопцi не опам'ятались. I не довелось ?м подивитись на варязькi мальованi лодi?. Iлько, мiцно тримаючи вузловий налигач, перевiв Лиску по колодах над струмком i вийшов на вулицю, що вела до мосту. Сонце зблиснуло золотими iскрами на легких хмарках, коли Iлько пiдвiв свою корову Лиску до першого Глибочицького мосту. Мiст цей мiцний i широкий. По ньому можуть вiльно роз'?хатись два воза-коли. Дiдусь казав, що на цей мiст давали грошi i гончарi, i кожум'яки, i торгiвцi з Житнього торжка. До мосту з усiх провулкiв пiдгонили худобу. Iлько мiцнiше прихопив налигач, щоб вона чиюсь корову та не потнула рогом. Як пiдвiв Лиску до мосту, то побачив свого старенького дiдуся. Вiн стояв недалеко вiд урiзу води. I обтесував, дуже неквапно, товстенну вербову колоду. Вербу зрубами ще до Iлькового народження. За цi роки вона добре всохла, вистоялась. Аж дзвенiла, якщо по нiй вдарити бичем. I ось ?? вiдкотили на берег i дiдусь iз не? теше човна. Як вже йшов по мосту, то кра?м ока побачив - онуки ?хнього найближчого сусiда Пузиря стоять з вудочками. Роздивлятись, чи що вловили сусiди, Iльковi не було часу. Бо ззаду пiдпирали чужi корови. А назустрiч, протискаючись через худобу, ?хав якийсь вершник на рябiм конi. Та ще назустрiч, хапаючись за поручнi, просувались незнайомий бортник iз усiм сво?м знаряддям та дво? рибалок. Один все поправляв сiтку на плечi. Другий нiс весло, мов спис, а за спиною здоровий берестяний козуб. На лiвий берег Глибочицi перейшло чимало худоби з Житнього торжка, з Гончарiв та Кожум'якiв. А як пiдiйшли до Оболонсько? брами ще корови з лiвого берега Глибочицi, то весь майдан перед брамою та всi прилеглi вулицi заступили. Громадськi пастухи вже давно чекали пiд самою вежею. Але старший денно? залоги не давав наказу вiдчиняти ворота. Тому i люди нетерпились, та й худоба в такiй тiснявi почала дрочитись. Люди пiдганяли старшого, а вiн злостився: "Сторожа ще не вернулась!.. Може де половчина вгледiли?.. Що, не терпиться у половецькi пути взутись?.." "Тiпун тобi на язик!"- вилаялась якась дебела молодиця. - Тобi самiй тiпун на язик, молодице! Якщо ти забула шолудивого Боняка-хана, то я його добре пам'ятаю!.. - i старший денно? охорони скинув волохату шапку. По всiй правiй скронi лискучий шрам. А вiд вуха третина знизу лишилась. Молодиця тiльки рота вiдкрила, щоб воротаревi вiдповiсти. Але з-за оболонських верболозiв ви?хали три озбро?них вершники. I один iз них засурмив у волячий рiг "вiдбiй"! Зразу старший наказав вiдкрити браму. Тут вся череда й поперла на Оболонське пасовище. Iлько притримав Лиску в завулку, поки головна череда перебiгла через ворота. I лише тодi повiв ?? на пасовище. Тiльки там зняв налигач. Хоча крiм Iлька на пасовище вигонили корiв знайомi хлопцi iз Торжка i з Кожум'якiв, Iлько з ними не лишився грати в цурки. А побiг швидше назад. Треба було виконувати урок материнський. Але не втримався i спустився з мосту. Подивитись, що Пузиревi онуки вловили. На червонiм верболозовiм прутику у них було лише три верховодки на чотирьох "рибалок". - Ви, Пузирята, давно прийшли? - Удосвiта... - шморгнув носом наймолодший. - Дурнi ви i йолопи! Поки сонце високо не звелось, бiжiть до ближнiх притискiв. Де стоять струги iз збiжжям чи снопами - там зразу i ви ставайте! - А чому бiля стругiв iз житом? - спитав старший. - Бо так мiй брат Микита каже! А вiн геть все зна?. - А-а-а-а!... Пузирята щось почали вартякати. Та Iлько не став ?х слухати. А поспiшив, подерся вгору схилом. I просто чимдуж побiг до садиби. Тiльки один раз озирнувся - що там у дiдуся? Та дiдусь, як i перед тим, розмiрено цюкав сокирою по товстеннiй вербовiй колодi. Вдома на Iлька чекала гарлива робота. На стiл, пiд самим чiльним вiкном, мати поставила здоровий зелений полив'яний горщик. Там був овес. Поруч стояв теж великий горщик. Але не полив'яний, геть чорний, якби лощений. Iлько хапав жменю вiвса iз зеленого горщика, розсипав, вирiвнював на вискобленiй липовiй стiльницi. I починав вибирати всяке смiття та ураженi цвiллю зернини. I справдi, тiльки Iлько з його гострим зором та беручими пальцями мiг швидко виконати таку роботу. Чисте зерно Iлько збирав у жменю i засипав до чорного пузатого горщика. Мати, як завжди, щось там клопоталась бiля печi, потiм вийшла в сiни. Теж там щось порпалась iз домашнiм начинням. - Мамо! Я весь ваш урок поробив! Зайшла мати i спитала: - Вже? Так швидко? - Подивiться, мамо! Ось все смiття. Чисте зерня засипав у горщик. Мати взяла жменю вiвса з чорного горщика. Пiднесла до очей, поворушила пучками зерня. Та тiльки хитнула головою. - Ну й швидко ти, синку! - i понесла горщик до печi. Вiдхилила важку заслонку i поставила горщик iз вiвсом до гарячо? печi. Адже овес треба прожарювати. Бо iнакше i кисiль i каша з вiвса гiрчитимуть. - Молодець, синку! Вiзьми собi скибку хлiба та огiрок. Та пiди до дiда та позбирай трiски. На розпал добрi - сухi i легкi. А потiм гуляй. Тiльки не забарись Лиску з череди зайняти. Поглядай на сонце! Iлько закинув за спину легкий кошiль, плетений iз сосново? найтоншо? щепи, i поспiшив до дiдуся. I хлiб i огiрок сховав за пазухи. Наче на крилах понiсся по вулицi, по схилу i став перед дiдом. З розгону ледь не заточився i не впав. - Дiдусю! Я до вас! - Милостi просимо дорогий онучку! - дiд спинився, поклав сокиру на верх колоди i, крекчучи, випростався. - Ух, як же воно важко старим бути!... Але, що поробиш, треба жити, поки твiй час не прийде!... - Iлько стояв перед дiдусем, не знiмаючи кошеля, i чекав чи не скаже дiдусь ще якiсь сво? старечi жалi. Але дiдусь замовк, подивився уважно на малого. - Ти щось хотiв спитати, онучку? - Ага! Чого ви довбанку з верби робите? От якби з дуба зробити! Вiн всiх дерев мiцнiший! - Все так, моя дитино. Дуб наймiцнiший, але й найважчий. I довбанка з нього буде наймiцнiша, але важча за будь-яке дерево. - Так Микита у нас богатир! Вiн з найважчою довбанкою вправиться! - Е нi, онучку! Для всього потрiбна мiра. Довбанка ма? бути легкою i повороткою. I верба чи не найкраще для такого дiла дерево. Бо вербова деревина вистояна - легка, м'яка. Добре рiжеться i тешеться. Верба найкраще сохне - дуже-дуже зрiдка пуска? трiщину. Саме для човника-довбанки така деревина найкраща. - Дiдусю! Якщо вона м'яка, то вона швидко намокне! - Молодець, онучку! Казанок у тебе варить! Щоб вона не розмокла, ми ?? просмолимо. Тодi ?й нiяка вода не страшна... Пам'ятай онучку, всяке дерево ма? якусь свою особливу користь... От добра, вистояна верба... - Як наша? - Ну наша не добра. Вона найкраща!.. То я кажу - добра верба придатна для ночов, для клепки на невеликi барильця, для лопати на хлiб, на теплi бортнi колоди... - А дуб? - Ну, дуб, мiй любий онучку, то цар-дерево! Наймогутнiше дерево! Всi незгоди витрима?! Правда, тiльки як вже досить добре виросте! От на яке iнше дерево, наприклад, гусiнь насиплеться, обжере все листя i дереву кiнець! А на добрий дуб нехай тi?? гусенi, чи сарани-прузiв налетить i об'?сть дерево до чорних гiлок. Чорне гiлля, як вогнем обпалило!... Коли дивишся - за мiсяць нове листячко розпуска?ться! Отако?!.. Ну, звичайно, човни з дуба роблять. Тiльки не рибальськi однодеревки на одного чоловiка. Бойовi човни майструють! По чотири десятки чоловiк можуть у човнi плисти... - Дiдусю, дiдусю! Ви ?х бачили? - Не тiльки бачив, а й виталював... - Як то, як?! - Ось як! Знаходили старезний-престарезний дуб. Що був справжнiй велетень!.. - Дiдусь забув, що в нього поперик ломить i суглоби в руках викручу?. Щосили розкинув руки - показав, який той дуб товстенний. - Рубали взимку перед колядою. - Чому? - Бо в той час у деревi найменше вологи. Вiд того в цю пору воно найлегше. Як дерево легке, воно при падiннi в серединi не вередиться. Та й скотинi легше на волокушi тягти до рiчки. Як скресала крига, то збивали плоти i приганяли до Ки?ва на Почайницькi заводi. ?х витягали на берег. Ошкурювали. Торцi вапном чи гле?м мастили - щоб рiвнiше дерево сохло, щоб трiщини не розходились. Не менше двох рокiв дерево сохло, доходило. Тодi його розколювали на двi рiвнi частини. Обтесували, випалювали i видовбували, видовбували i знов випалювали. Поки не виходив от-такенний човен-дубас. Вiн найкраще придатен до бою на рiчцi. I для торгiвлi дорогими товарами. А на морi вiн не придатен. Для моря треба у човнi, в серединi, для мiцностi, великi опруги ставити. I боки дошками нарощувати... Але то вже зовсiм iнша iсторiя... - Дiдусю! Розкажiть!.. - Iншим разом. Ми з тобою побалакали, вiдпочили. Тепер, нумо до працi. Треба, дитино, на обiд заробити... Дiдусь, крекчучи, потягся до сокири. Попробував пучками пальцiв - чи гостра? Лишився задоволений, весело посмiхнувся. I знов заходився цюкати по дзвiнкiй сухiй колодi. Iлько взявся до трiсок. Наповнив ними козуб. Та бiльша частина не помiстилась i вiн ?х склав великою купою. Коли тут раптом почувся лемент. Iлько обернувся до рiчки i побачив - уздовж берега бiжить другий Пузирiв онук. В зубах трима? уламок вудлиська. Обома руками притиска? до грудей добру рибину. Чи то головань, чи то великий язь? Пiд сонцем луска наче срiблом ся?!.. Нi, таки язь! Бо черевнi плавцi мов малиновим соком помальованi. "Диви, - подумав Iлько, - такого язя серед бiла дня впiймали!" За першим бiгуном гнався старший онук. Ось-ось схопить втiкача за сорочку. За старшим бiжить найменший i репету?, наче порося на торжку. Оддалiк пiдтюпцем котився третiй Пузирiв онук. З двома вудочками i двома вербовими куканами. На обох лозинах повно дрiбних рибок. Iлько кинувся ?м навперейми. - Стiйте, стiйте! Бо я вас! - i почав розв'язувати налигач з пояса. Певно, що це подiяло на сусiдських хлопчикiв сильнiше за Iльковi слова. Бо ж Iванко не втримався i розповiв хлопцям про бiйку бiля притискiв на Почайнi. Пузиревi онуки спинились. - Чого рейвах?! Ану, вишкрябок, кажи! - Iлько до найменшого. - Ми пiшли... до притискiв,.. - розмазував соплi по щоках наймолодший Пузирiв онук, - а там струг iз житнiми снопами... - Бреше вiн! То обмолоченi кулi, щоб хату крити, - пояснив третiй онук. Другий же онук вiдсапувався, не випускаючи iз зубiв поламаного вудлиська. Рибу притискав до брудно? сорочки наче золотий скарб. - Зразу, як стали коло того струга, почало клювати. Одно? силки стало мало. Я пiшов у кущi виламати ще одну. Коли чую - малий репету?! Ну, вiн завжди у нас скиглить! То я й не поспiшав. А йому бач, язь оттакенний на гачок попався!.. - Язь... вистрибнув... i вудочку ... вирвав!.. - А вiн, - третiй онук показав пальцем на другого, - кинувся у воду i схопив язя! От!!! - Я-а-азь мi-iй!!! - заверещав найменший. - Нi-i! - крiзь зуби замукав другий брат. - Куди з рибою тiкав? - гостро спитав Iлько. Втiкач розцiпив зуби i поламане вудлисько випало на пiсок. - Додому,... - зиркаючи з-пiд лоба прогунявив другий. - Нехай вiддасть!!! - заволав найменший. - Я сам понесу!!! - Куди ти понесеш язя? - i його спитав Iлько. - До-о-до-о-о-му!!! - заволав найменший. - Ану подай менi оте вудлисько! - показав Iлько на поламане вудлисько бiля нiг другого брата. Малий слухняно пiдняв лозину Iльковi. - А ти, - Iлько упритул пiдступив до хлопця з рибою, - тримай свого язя за зябра i попусти. Коли той опустив здорового червоноперого язя, Iлько протнув уламком вудлиська крiзь зябра. - Ти бери за цей кiнець, а ти за той! I несiть додому!!! - А й справдi, - почухав потилицю старший. - Вони ж обо? його вловили... I всi Пузиревi онуки побiгли пiдтюпцем додому. Iлько ж повернувся до дiдуся. - Дiдусю! Ви без мене не йдiть! Я ось Лиску заберу з череди... - Добре, добре, - проказав дiдусь i продовжував розмiрено цюкати сокирою уздовж колоди. Iлько бiгцем пiднявся нагору, далi по вичовганих плахах Глибочицького мосту. Веселе серпневе сонце добре напекло дерево. I воно так при?мно зiгрiвало босi ноги хлопчика. Коротка тiнь стрибала попереду Iлька. I показувала майже на пiвнiч. Туди, за високi рудуватi урвища Щекавицi, за блакитно-смарагдовi схили i яри Юрковицi. Там праворуч iдуть широченнi пасовища i чагарi Оболонi. Там десь за чагарями пiдступна й глибока, хоч i неширока рiчечка Ситомля. Дiдусь розповiдав Iльковi, що коли дiдусевi батьки були дiтьми, там без числа потопилось печенiгiв. Коли ?х орду розбили пiд Ки?вом, то вони тiкали геть. Кинулись через Ситомлю, а там ?м - гаплик! Потопились, як цуцики... Iлько дивився на свою коротку тiнь i мiркував - якщо тiнь посунеться праворуч пальцiв на три - настане полудень! Час Лиску займати з череди, а пастухам обiдати. Пастухiв шестеро. Дво? пастухiв верхи. Четверо пiшi з добрими псами. Вiдколи прорвався до Ки?ва iз диких степiв половецький Хан Боняк, пастухи тепер завжди при збро?. I в кожного або волячий рiг, або берестяна велика дудка. Якщо половцi знов нападуть на передмiстя Ки?ва, то хоч один iз пастухiв встигне засурмити тривогу! Отож, як наста? обiд, то чередники приганяють корiв до тирла. Тирло лiворуч, трохи вище вiд брами. З-пiд Юрковицi джерела витiкають i наповнюють водою дубовi колоди. I там ? велетенський явiр. Пiд ним пастухи в обiд вiдпочивають. Однi люди приходять на тирло з дiйницями i там корови доять. Iншi, як оце Iлько, забирають скотину додому. Коли Iлько вискочив за Оболонську браму, то череда саме наблизилась до тирла. Крiм Iлька за браму ще багато людей вийшло. Хто тiльки з налигачем, хто з дiйницею. У першому ряду череди йшла ?хня руда Лиска. Iлько перший залигав корову i вивiв ?? через браму. Хоча хлопчик просив дiдуся зачекати його, та старенький поволi пiднiмався вже по схилу на дорогу. За спиною кошiль з трiсками. А в правицi коробку нiс iз теслярськими приладдям. Малий тодi замотав налигач на роги Лисцi i злегка штурхнув ?? в стегно. - Ану, пiшла додому! - Вiн навiть не озирнувся, знав, що Лиска тепер вже сама дiйде до подвiр'я. Пiдбiг до дiдуся i взяв у нього коробку. - От ти в мене добрий помiчник!.. Тiльки не поспiшай онучку, бо в мене геть дихання збива?ться... - Вони вийшли на рiвне. Дiдусь хвилю постояв, вiддихуючись i споглядаючи з-пiд руки, як Лиска вже пiдходить до ?хнього двору. - Хотiв тебе спитати, онучку, а чи ти побив п'ятьох хлопцiв бiля попiвсько? садиби? - Та то брешуть, дiдусю! Тiльки двом дав прочухана. Я його вузлом у вухо поцiлив - вiн i гепнувся додолу. Я тодi зразу другого!.. - А якби ти вузлом в око попав? Ти щось думав? Га? Скалiчив би хлопця!.. Це одне. А хто вiру за калiцтво платив би ? Ти? - Я... я... не подумав. Бо вони Iванка вдарили... - Якщо по правдi, то це добре, що ти за друга заступився. Але iншим разом метикуй куди i як бити!... Ну що самотужки навчився вiрьовкою битись - мо-ло-дець! Такий бiй i не всякий княжий отрок опану?!.. - Дiд покуйовдив малому пелехату голову. - Ви батьку не скажете? - Дитинко, як бiди не сталось, як не прийшли батьки позиватись, то чого веремiю розводити? Ми погомонiли мiж собою, порадились. Та й скiнчили на тому ряд рядити! Поки матiнка до?ла Лиску, малий i дiд помились бiля колоди, утерлись вишиваним рушником та й посiдали до столу. Мати за стiл не сiдала - сказала, що потiм по?сть. Зараз у не? сво? клопоти. Батько на обiд не прийшов - був у найдальшiм кiнцi Подолу. Робив якомусь купцю дашок над ворiтьми. Сказав уранцi, коли йшов, щоб його не чекали обiдати, бо роботи на весь день. Сестри, Катерина та Марiя, теж не прийшли на обiд - скубли вовну однiй багатiй купчисi десь на Копировiм кiнцi. Старшi брати - Микита та Михайло - тi, взагалi, були по за мiстом. Мати всипала Iльковi та дiдусевi глибоку миску густо? бобово? юшки, поклала по добрiй скибцi черствого хлiба та поставила глечик iз кисляком. - Синку, вiзьми отi зеленi кухлики з мисника. Як по?сте, то щоб добре ?х вимив та поставив знову у мисник. - А миску теж помити? - Миску не чiпай, то вже жiноча справа. Iлько почав похапцем сьорбати гарячу бобову юшку та гризти черствий хлiб. - Дитино! - зауважив дiдусь, - не хлепчи, як порося. Куди поспiша?ш? - Та ж Лиску треба до череди вiдвести!.. - Авжеж... Кортить там iз хлопцями погуртуватись? Твiй друзяка Iванко чека?? - Та нi, дiдусю! Iванко з батьком до Треполя по зерно попливли. Там, кажуть, у вiльних смердiв добрий врожай пшеницi. Але ?м нема? як вибратись до Ки?ва на Торжище. От Iванкiв батько i поспiшив туди, щоб скупити у них збiжжя. - То старий привча? Iванка до торгово? справи? - Ага! Iванко добре раху?. А з Покрови, як скiнчиться робота на Михайлiвськiй церквi, батько вiддасть Iванка у науку до княжого каменяра. - Чому до каменяра? До якого каменяра? - Того, що муру? для князя Михайлiвську церкву. - Щось, онучку, не второпаю - книжну науку знають попи, дяки та ченцi... - Дiдусю, ну як ви не розумi?те - попи та ченцi знають письмо i читання! А той каменяр геть все вмi? обрахувати i записати! Вiн може навiть обрахувати, яка буде лихва iз грошей, чи iз зерна, чи iз солi чи за пiвроку, чи за рiк!.. От як! Тому батько вiдда? Iванка в науку до знаменитого каменяра. Щоб Iванко вмiв усе, що потрiбно в торговiй справi. Щоб Iванко навчився торговi справи краще за батька вести. Щоб ?х нiхто не обдурив! Бо батько казав Iванковi, що його багато разiв дурили, бо вiн у великiй лiчбi та пiдрахунку лихви плута?ться. Бо вiн неписьменний. Тiльки вмi? сво? iм'я надряпати. - Що правда, то правда - неписьменний... Але великий хитрун i прониза... I письменного, де йому треба, обскаче... - Дiдусю! А в теслярськiй справi грамота пособля? чи нi? Дiдусь пiдняв пальця вказiвно? лiвицi, мов кажучи: "Зачекай!", зачерпнув повну ложку бобiв, i почав ?х довго пережовувати рештками сво?х зубiв. Зрештою, покiнчив з бобами i пiдставив кухоль зелений, полив'яний, щоб Iлько налив з глека кисляку. Зробив неквапно кiлька ковткiв i вирiк: - Якщо хочеш бути просто теслею, просто хорошим робiтником, то й без грамоти можеш обiйтись. Але, все ж, краще з грамотою дружити. Але якщо ти збира?шся стати мостовиком, чи навiть(!) городником, то не може такого бути, щоб добре, добре(!) грамоти не знав! Городник - то великий чоловiк! I сокирою повинен умiти, i пером борзо вправлятись i людей до працi гуртувати. То такi, дитино, клопоти величезнi, що там потрiбна голова свiтла та з доброю освiтою! - Як у князя? - Ну, дитино, князь може бути i без голови. Та за нього все бояри i дружина зробить. А городник повинен мати голову, що i за бояр дума? i за роботнiх людей! - Чому?! - Бо, дитино, вiд городника залежить безпека мiста. В його руках захист вiд ворогiв - стiни-заборла, вежi, брами, та?мнi патерни, водотоки i вулицi зручнi i безпечнi! Тут з'явилась матiнка i зауважила з усмiшкою. - Ото розвели вiче, що старе, що мале! Ану киш на двiр, бо менi треба борошно сiяти. Поки Iлько мив бiля колоди кухлi та ставив ?х на мисник, дiд щось у сiнях порпався. Як Iлько виводив iз хлiва Лиску, то дiд вже стояв на порозi iстобки. В однiй руцi коробка з нарядом теслярським, у другiй - пузатий вузькогорлий глек, а за спиною - берестяний козуб. - Дiдусю, дайте я вам пiдсоблю. - Ти краще скорiш вiджени Лиску та вертайся до човна - будемо його парити. - Добре! Я швиденько! I потяг Iлько свою руду Лиску по курнiй дорозi, через дзвiнкий мiст, кривими Подiльськими завулками, через присадкувату, з двома вежами, Оболонську браму на саме тирло. А що там вже зiбралось багато худоби, то Iлько спокiйно лишив корову i мерщiй до дiдуся. Старий по серединi широко? колоди розкладав жеврiючi вуглини. В однiй руцi тримав тлiючий трут, пiдносив до нього шматок легкого березового вугiлля. Щосили дмухав. А коли вугiль починав жеврiти, клав на колоду! - Дiдусю! Давайте, я подмухаю! - Ти вiзьми трiски i рiвненько повкладай ?х на вуглини. Та рiвненько-рiвненько, щоб зробилась вогняна вервечка. I за який час уздовж всi?? колоди пiшов вогонь. Заклубочився дим. Спочатку бiлий, густий, а далi блакитний i прозорий. - Онучку тепер бiгай та набери води. - З колоди? Чи з Глибочицi? - Аби мокра. Принеси i ось тут постав. Як Iлько принiс воду, то побачив, що дiдусь неквапно, але не спиняючись, обходить кругами палаючу колоду. I пiдгортав березовим держаком тесла жарини. Iлько пiшов за ним. - Оце дивись, онучку, та запам'ятовуй. Треба уважно дивитись, щоб вогонь не наблизився дуже до бокiв. Як не додивишся - прогорить бiк - човновi гаплик! Вся робота i дерево - собацi пiд хвоста! Однi збитки! Тому краще мати запас на товщину. А тодi вже зняти зайве теслом. Ще час вiд часу, теж не спиняючись, старий мацав гладенько обтесанi боки колоди. - Дiдусю! Я вас давно хочу спитати... - То питай. - Чого у вас сокира якась нiби ряба? Нiби вона поiржавiла, а потiм ?? добре пiском потерли. Та слiди вiд iржi залишились?.. - Е-е-е! Онучку! То щоб ти знав - це найкраща теслярська сокира на Подолi... Та й у княжих робiтних людей нi в кого нема?... У нiй ковальська та?мниця. Бо спорудив ?? для мене славетний коваль Людовина. Нi, якщо по-правдi, то вiн був не просто коваль, а зброяр-мечник. А вище за мечника у ковалiв нiкого нема?. Вiн такi мечi кував! Тим мечем можна було i шовкову хустку на льоту розсiкти i половецьку шаблю перерубати! Як зараз мечi роблять? Беруть три смуги - одну залiзну, двi сталевi. Розжарюють до бiлого в горнi, а тодi куванням зварюють в одну полоску. Якби меч був iз чисто? сталi, вiн був би гострий але крихкий. Вiд сильного удару, особливо на морозi, мiг би розлетiтись на друзки. А так м'яке, в'язке залiзо сталь трима? на собi. А тодi, як я ще був зовсiм молодим, якi мечi кували нашi ковалi! Брали три смуги залiза i чотири смуги сталi. Коваль ?х збивав, зварював в один мiцний зварок - полосу. Потiм зварок знов розпiкали до м'якого, скручували, поки м'який, як ото скручують липву iз липового лубу. Вiд того перемiшувались шари твердо?, крихко? сталi i м'якого, в'язкого залiза. Той круглий, кручений стрижень проковував вкотре. I виходила пласка смуга. I з отаких кiлькох смуг кручених виконували основу меча. А тодi вже на нього приварювати сталевi полоси. I от такому мечу нiякий iнший меч не страшний. У покiйного во?води Яна Вишенського був меч, викутий ковалем Людовиною. Як во?воду Яна ото поховали в Печерах, то меч Янiв на гробовець йому поклали. Во?водi спорядив меча, а менi сокиру. Та не просту. Вiн узяв, по-старому зварену зi смуг, полосу i зварив ?? iз простою залiзною полосою. Тiльки як хитро - у мечах сталь приварена на залiзну основу, а в мо?й сокирi сталеве вiстря всерединi, а м'яке залiзо згори. Сталеве лезо крушить всяку деревину. Залiзна оболонка береже вiд зламу! - Оце так сокира! - Як я вiдiйду, вона тобi дiстанеться. - Хiба так можна? Старший у нас батько, потiм Микита, потiм Михайло. А я найменший. Менi вiд вас спадку не належить. - То якби ми були князi чи бояри, то ми б отак порядок тримали. У нас повинно йти не лише вiд старшинства, а й вiд здорового глузду. Бо от Микита добре навчений теслювати. I я його вчив, i твiй батько. Але вiн теслею не буде. Вiн хлiб хитрiстю шука? та ... ще всякi пригоди ... - А Михайло? - I Михайло нiколи не буде таким вправним теслярем, як я. Чому я йому маю лишати сокиру?.. Та ще вiн iз волхвами та вiдунами водиться. Не по-християнськи це... От ти моя надiя - тобi й сокира. - А батько?.. - У твого батька добрi двi сокири. Не рiвня, звичайно, цiй сокирi. Але кращi, нiж в iнших древодельцiв. Та досить балакати, бiгай принеси води... Як Iлько принiс воду, дiдусь почав обережно поливати вогонь на колодi. - Дивись, онучку. Заливай вогонь так, щоб на цiлу деревину вода не пролилась. Бо навiть верба суха може пожолобитись. Зрозумiв? I вони з кiлькох разiв згасили водою полум'я i жар. I вiд колоди пiдiймалась пара з присмаком гiркого вербового диму. Як пара i дим розвiялись, дiдусь став до колоди з теслом. I заходився, як ото мотиками землю копають, видобувати обгорiлу i розпарену деревину. - Дiдусю! Можна я? А ви поки вiдпочиньте... Iлько вхопився обома руками за березовий держак та й почав довбати м'яку, обгорiлу i розпарену деревину. Махав теслом щосили i скоро в нього збилось дихання. - Е нi, онучку! Ти дума?ш, що я так легенько пiдсiкаю деревину, що я вже старий i слабий. - Ага... - Спасибi, онучку, що не брешеш дiдовi! То правда, що я ледь-ледь чапаю. Але не тому я не дуже розмахую теслом, що слабий... Теслом таку деревину, розпарену, м'яку виймають, як ложкою кашу. Придивляйся i роби так, як я роблю... I дiдусь перейняв у малого тесло i знов неквапно почав довбати розпарене дерево. Потiм ще кiлька разiв старий вiддавав малому тесло. Iлько намагався робити точнiсiнько так, як то робив дiдусь. А старий уважно приглядався до Iлькових рухiв i пiдказував, як краще врiзати лезом у колоду. Та сонце, гаряче серпневе сонце невпинно котилось до обрiю. За палаци, храми, заборола та вежi Гори. I коли блакитна тiнь вiд високо? Хоревицi впала на Стефанiв двiр, Iлько схаменувся i помчав сво?ю звичною дорогою до Оболонсько? брами. I, як завжди, встиг сво?часно зустрiти свою руду Лиску. Той чередник, що йшов попереду худоби, зауважив Iльковi. - А зна?ш, ваша корова, як чути, що бiля церкви б'ють у било до молитви, зразу у перший ряд ста?. Ну просто вчена корова!.. На вечерю зiбралися усi, хто був у градi. Вiд усiх по-рiзному пахло. В Iлька був нюх тонший нiж у матерi i дiвчат. А вiдомо ж усiм - жiнки кращi носи мають. Вiн мiг навiть сказати, коли стояли люди i вiд них пахло рибою смаженою, на якiй олi? ?? смажили - на коноплянiй, на ллянiй чи на деревнiй, а чи й на маковiй! Вiд матiнки пахло молочним коров'ячим духом i димом вербового хмизу. Вiд дiдуся - гiрким вербовим димом. А вiд дiвчат несло овечим ло?м. Бо як не одмивались вони глиною i золою, а запах жирно? вовни в'?вся ?м у волосся, шкiру i одяг. Допиваючи великий кухоль грушевого квасу, батько сказав дiдусевi. - Кличе мене кожум'яка Карпо. Йому книжники з Гори замовили добро? телятини. Вiн вже у них i задаток взяв. Бо ?м князь замовив ще книги списати для сво?? ново? церкви. Щоб були книги, казав князь, кращi, нiж у Софi? в митрополита. Люди гомонять, нiби вiн домовився з ?гуменом печерським, що той вiдпустить з монастиря Алiмпiя. Щоб Алiмпiй йому i церкву помалював i книги оздобив. Не знаю, чи то правда, чи нi, а тiльки так люди кажуть. Бо хто його второпа?, що там у них, на Горi, дi?ться... Отож я й кажу - князь замовив книжникам списати новi книги, а "телятини" зi сво?? комори i листа жодного не видiлив... Карпо й просить йому нову яму обшити. Я ото кiлька разiв заглядав на притиски - чи нема? добро? "смолки". Коли оце йду додому - бачу така добра колода лежить. Свiжа, не ошкурена... Не турбуйтесь, тату, я зразу хазя?ну з того, що за ворота одержав, дав задаток... Тепер до дiла - Iлько завтра зо мною пiде. - А корову хто вiджене i забере? - спитала мати вiд печi. - Корову нехай дiвчата вiдженуть. Та й на обiд заберуть. Вiвторок Тiльки дiвчата повели Лиску в череду, одразу ж з двору вийшли дiдусь, батько та Iлько. Над рiчкою Киянкою та рiчкою Глибочицею плавали пасма туману. Туман оповив пеленою мiст. I в тiй пеленi, мов у сивiм диму, розчинились стрункi постатi Катерини та Марi? та велика пляма ?хньо? бедрасто? Лиски. Тiльки чулося гупання ратиць по колодах мосту. З високого небосхилу тiльки-но зникли останнi зiрки. I небо було блiде, бо не встигло ще набратись дзвiнко? денно? блакитi. Через туман в долинi здавалось, що темносинi верхи Копирового Кiнця, Кудрявця та Щекавицi вiдiрвались вiд землi. I нiби кудись пiдносяться у небо. Та ось з-за Почайни, з-за Днiпра понеслись вгору першi рожевi променi. Дiдусь нараз спинився. Подивився з-пiд руки на Копирiв Кiнець, на Щекавицю. А там з-за сторожових веж, з-за оборонних стiн-городень пливли вгору дими. Спочатку вони зводились тонкими блакитними цiвками, а вгорi розширялись i рожевiли пiд ранковими променями. - Господи, який же то красний наш Град! - А вже, тату! Ваша щира правда. - Погодився Iлькiв батько. Ще якась мить - i сонце нiби роздерло чорно-синiй обрiй за Днiпром. Залило рожево-золотавим свiтлом всi схiднi схили Копирового Кiнця, Кудрявця i Щекавицi. I стрiмке урвище гори Хоревицi над ними, над ?хньою хатою. - Добрий буде день, - прокашлявся дiдусь. - Наче ноги вiдпустило. Сьогоднi не крутило в суглобах, то й не прокидався. I нiхто iз небiжчикiв не приснився. Iлько хотiв спитати в дiдуся, що мало статися, якщо хто з небiжчикiв присниться? Який у тому знак для живо? людини? Але при батьковi про таке не годиться питати. Адже дiдусь iз батьком говорить, а не з Iльком. Поки вони спускались до майбутнього човна, туман почав розриватись на окремi пасма. Тiльки над Киянкою-рiчечкою в Кожум'яцькiм яру стояв сивий туман. На нiч дiдусь понакривав вер? тесано? та палено? колоди здоровенними листами берести. Тепер вiн ?х знiмав i струшував iз них росу. Тим часом батько принiс iз Глибочицi повне цебро води. Розкриту колоду батько уважно оглянув. Вистукав з усiх бокiв кiсточками пальцiв. I зовнi, i з середини. - Ще глибше пропалите? - Та трошки ще пропалю. А далi, як завжди: теслом, долотцями i скобелкою. - Ну гаразд, тату! Бог вам у помiч! - Дякую, синку! Ходiть здоровi. Поки вони з дiдусем до човна йшли, то не квапились. А тепер зразу ж чимскорiше почапали по схилу вгору. Там - у вузький завулок. З нього - на вулицю, i ось вони на Житньому торжку. Хоч Житнiй торжок годиться Подiльському Торжищу у найменшi брати, однак тут все по-справжньому. Замощено майдан колодами, а хiдники - плахами. Ну, звичайно, не скрiзь вони рiвнi. Де-де протертi людськими ногами i побитi кiнськими копитами. Але ж не гола глина чи пiсок. Через Копирiвськi ворота сюди на возах-колах прибува? просо, жито та ячмiнь. Привозять його в здоровенних глиняних корчагах, у мiхах, у солом'яних бодях i в берестяних козубах. Човнами з Днiпрових заплав везуть в'язанки найкращого вербового пруття. I велетенськi снопи дзвiнкого очерету. На широких пласких стругах - копицi пахучого Деснянського сiна. Такi здоровi, що зда?ться, нiби тi копицi зачеплять обидва береги Глибочицi. Ще на Житнiй торжок везуть деревне вугiлля: дубове, березове, липове. У барилах - дьоготь, смолу i живицю.Це роблять тi поселяни, що живуть по берегах Iрпiня. Старший брат Микита каже, що то хитра рiчка - Iрпiнь. Почина?ться далеченько вiд Ки?ва, на пiвднi. Але протiка? вгору на пiвнiч i впада? у Днiпро вище Вишгорода. Ще на Житньому торжку виставляли всяку дрiбну скотину: кiз, овець, поросят. Птахiв продавали. Приносили сюди свiй полов i кiлька рибалок. Однак головна рибна торгiвля - на Торжищi, навпроти Турово? божницi. Бо там рибу розбирають не тiльки заможнi господарки, а й хазя? за?здiв та iногороднiх купецьких братств. У за?здах гостi та мандрiвцi з великою охотою замовляють собi рибнi страви. Бо всiм вiдомо, як ки?вськi кухарi готують рибу. На Житньому торжку i комори ?. Рубленi, але на палях. Кажуть, що давно вже вода навiть у повiнь сюди не доходила. Але краще остерегтись i забезпечитись, нiж вiд повенi втратити добро. Вода не гiрше воню люту? i все нищить. Хто-хто, а мешканцi Подолу це не один раз на собi вiдчули. Хоч вiвторок i не базарний день, але в стольнiм градi Ки?вi i у вiвторок продають та купують. Слуги кiлькох поважних купцiв вiдчиняли крамницi. Хто дрiбнiший крамар, той розклав свiй товар на столах пiд навiсом. Хто зовсiм дрiбний торговець - виносив лавку чи великий козуб i на ньому ставив сво? речi. Вже i носi? гуртувались бiля баби-пирiжечницi. Вона ранiше за всiх починала торгувати гарячими пирiжками та хмiльною медовою бражкою. Правда, казали, що там тiльки смак i запах меду, але добре в голову шиба?. Селяни iз близьких сiл не штучний крам доставляли, а тягли на собi кулi та лантухи з вугiллям, короби з конопляним зерням, мiхи редьки та бурякiв i ще всяко? городини до споживання. Зовсiм бiднi приносили хто курку, хто гуску, хто качку. Тут почулися гучнi удари палицi по плахах хiдника. Люди на торжищi хто прислухався до тих ударiв, а хто продовжував сво? розмови. Але коли на середину Житнього торжка виступив молодик у червонiй шапцi, гомiн майже стих. Це був знаменитий глашатай бiрич на iм'я Радко. Вiн поправив свою червону шапочку, ще раз ударив тричi довгим берлом по колодах майдану. Зняв з перев'язi великий волячий рiг i засурмив щосили. А тодi зразу сво?м голосом, тiльки таким гучним, що в людей у вухах аж залящало, почав об'яву. - Слухайте всi! Слухайте всi! На вулицi, у провулках не торгувати. Iз човнiв, iз возiв не продавати овочi, збiжжя, рибу, птицю та дрiбну скотину! Знайте всi - i кияни, i поселяни, i гостi Ки?ва - мiри воску, зерна та полотна - у церквi в попа Iвана. Щоб вас не дурили - примiряйте куповане до мiри. Слухайте сюди!!! З княжого двору втiк холоп-половчин. Ознака його:-на щоцi i на чолi навхреснi шрами вiд шаблi. Хто бачив, чув чи зна? - докажiть княжому мечнику. На Оболонi знайшлася руда сторката телиця. Хто зна? - нехай сповiстить. На Горi вчора боярин Торчин гуляв бенкет. У нього пропав меч! Пiхви - малиновi, оправа срiбна! Слухайте всi! Слухайте всi!... Бiрич Радко знов засурмив у волячий рiг. Знов ударив посохом-берлом у колоди майдану i вдруге почав викрикувати-голосити все з початку. - Бач, яке ледащо! На Горi "лiпшi? люде" винами-медами впиваються, поки рачки не стануть. А на Житньому торжку украдений меч шукають... Пiшли, синку, не барiмось, у нас роботи багато. I вони пiшли з Житнього торжка на схiд крученими вуличками i провулками. Поминули лiворуч височенну, на п'ять верхiв, церкву Миколи. А що ?? поставили люди, якi жили та працювали коло притискiв i на притисках, то назвали Миколою Притиським. Що ближче до води, то бiльше ставало людей. Ну просто як у ярмарковий день! Всi щось несли, тягли, котили через Глибочицьку браму. Та й брама та не дуже висока, лише з одним заломом та двома поверхами заборол. А городень тут не було - лише вал iз добрим дубовим стовп'ям. А чого? Того, пояснив Iльковi дiдусь, що на городнi потрiбнi великi грошi. Але добра повiнь понесе ?х, як коробки дерев'янi. Стовпи ж, якщо вода порушить ?х, легко замiнити новими. I захищають вони непогано. Ось вони, Iлько i батько, поминули останню садибу за високим парканом i опинились перед Глибочицькою брамою. Почекали, поки пройде цiлий гурт носi?в, що тягли якiсь паки важкi. Як вийшли за почайнинський оборонний вал i стовп'я, то побачили, що i вгору по течi?, i вниз по течi? Почайни були мiцнi, ладно спрацьованi притиски-причали. Дубовi та сосновi. До них були припнутi товстими линвами широченнi i довгi берлини, широкi та пласкi струги, човни-"насади" з дощатими палубами, високобокi човни-набойни. Струги - низькобокi, широченнi, призначенi для простих вантажiв i зручнi. Ними привозили до Ки?ва всякий вантаж з малих рiчок. Вiд деревного вугiлля до дров, до камiння дикого i цегли, випаленно? у пiдвладних Ки?ву селах. Крутобокi „набойни" придатнi до далеких подорожей i по глибоких, i по мiлких рiчках. Купецькi лодi? - високобокi, довгi й широкi. На них вмiщався товар з кiлькох возiв-кол. На них навiть коней перевозили! Грiзно застигли в золотавих водах Почайни княжi лодi? „насади". Хитрiсть ?х у тому, що згори вони критi дошками. На такiй лодi? „насадi" на верхньому дощатому покриттi стояли во?ни в бойових лаштунках. ?хнiм панцирям i кольчугам стрiли не дуже шкодили. А веслярiв добре захищають дошки. З бокiв самого човна дошки iз прорiзями для весел-скармами. А згори - настил-палуба. Стiльки стояло бiля причалiв-притискiв i ки?вських, i чужих суден, що не всiм вистачило мiсця. Тому багато суден причалили на тому березi. Там просто на пiску стояли благенькi вежки та курiньчики. Там жили холопи - човнярi багатих купцiв, що прибули згори до Ки?ва. Вже далi за цим невисоким пiщаним островом, порослим хирявими тополями, поодинокими вербами та купками верболозу, синiв Днiпро. У повiнь цього острову-перетинки мiж Почайною та Днiпром i видно не бувало. Все залите блакитною водою. Вiд Сирецьких пагорбiв, по Оболонi, до Чортория i Десни та Долобського озера - все блакитне скло води. Наче половина небесно? банi перевернулась i впала до пiднiжжя смарагдових ки?вських гiр. Над притисками-причалами пiдводилось кiлька високих комор. Всi на стовпах дубових. Рубленi з добiрного лiсу. Iлько одразу це зауважив. Батько попрямував до найбiльшо? комори. Мiж нею i водою на пiску лежали липовi колоди - заготовки для човнiв-довбанок. Тiльки допрацюй вогнем i теслом - i човен готовий. Вiд комори до оборонного валу зi стовп'ям височiли гороб сосновi стовбури. Пiд вранiшнiм сонцем так i вигравали рудою корою, мов iз мiдi кутi. Iлько аж похитав головою вiд захвату: всi рiвнi, без жодного сучка! Неошкуренi, необдертi. А такi, як ?х сплавили десь iз Прип'ятi чи Десни. А може, аж iз Смоленська. Чув Iлько, що там добрi сосни. Навколо комори було опасання з поруччям. Дверi до само? комори вiдчиненi. Звiдтiлля чулись голоси. Батько спинився i показав Iльковi на гору соснових стовбурiв: - Ось тут загадка теслярська. Знайди потрiбну нам сосну. Пам'ятай: кожум'яцi потрiбнi такi дошки, щоб не промокали нi вiд води, нi вiд вапняно? бовтанки. I батько пiднявся рипучими сходами до комори. Iлько ж почав поволi обходити навколо цi?? гори соснових стовбурiв. Майже всi стовбури мали на зрубi свiтлу деревину. На нiй добре розрiзнялись рiчнi кiльця. Як повчав дiдусь, то це була „сухощепа". Деревина в не? легка i м'яка, i живицi в такiй соснi найменше. А ось кiлька торцiв виглядали червонуватими, рудими, а один так був геть бурий. Iнших не можна було одразу розпiзнати, бо торцi забруднились чи глиною, чи намулом. Тож Iлько пiдняв з пiску трiску i почав обчищати деревину. Дiдусь вчив Iлька, що сосна-„рудка" ма? вузькi рiчнi кiльця, i колiр у не? темнiший за "сухощепу" - жовто-рудий, червоно-жовтий, брунатний майже. У „смолки" - найвужчi кiльця, деревина темна, геть насичена живицею, i дуже тверда i важка. Дiдусь казав, що „смолку" навiть небезпечно сплавляти по водi. Бо не одразу, а десь посеред шляху може потонути. Тому досвiдченi плотогони стовбур „смолки" або прив'язують мiж двома „сухощепами", або збивають ?х разом скобою. Iльковi здалося, що в самiм низу, збоку лежали два неошкурених стовбури, схожi на „смолку". Щоб переконатись, чи так воно, хлопчик обiйшов з другого боку гору стовбурiв. Подивився на сосни з окоренкiв. Справдi, обидвi сосни мали темну деревину, дуже вузькi рiчнi кiльця. З-пiд товстенно? кори просто спливала живиця. А в глибоких трiщинах темно-брунатно?, майже червоно?, кори живиця застигла грудками, нiби сiре тiсто. Iлько зрадiв, що вiн розгадав теслярську загадку. Аж раптом його увагу привернув якийсь рух мiж стовбурами на самiм верху соснових колод. Iлько тодi поставив вузлик iз обiдом на пiсок, бiля самих стовбурiв. I подряпався вгору по болонках. Коли долiз до верха, побачив: мiж двома стовбурами в щiлинi б'ються два сiрi жуки iз довжелезними вусами. Таких жукiв та з такими довжелезними вусами Iлько ще нiколи не бачив. Нi на ?хньому крихiтному городику пiд кручею, нi в тернових кущах на схилi Хоревицi - нiде нiчого подiбного не було! Iлько не довго розмiрковував - митт?во схопив жукiв. Одного - правицею, другого - лiвицею. Але вiд рiзкого руху колода пiд ногами в нього здригнулась i зрушила з мiсця. Iлько встиг пiдскочити i стати на другу колоду. Але й вона з гуркотом посунулась вниз. Iлько, як за?ць, перестрибнув на третiй стовбур. I той посунувся з гуркотом вниз. Саме в той час а галерею комори вийшли батько та торгiвець лiсом. А Iлько вже перескакував iз четвертого стовбура на п'ятий. I п'ятий стовбур загуркотiв вниз! Раптом здвигнувся шостий стовбур, на який мить тому перестрибнув Iлько. Iльковi ноги пiдбило знизу, вiн полетiв униз та набiк. Падаючи, вiн якось неймовiрно вигнувся, напружився i приземлився на пiсок навпочiпки. Але руками пiску не торкнувся. У долонях вiн затис жукiв-вусачiв. Хлопчик навiть не встиг злякатись. Вiн випростався i подивився вгору. Тро? дорослих: купець, батько та купецький помiчник вибаньчились на малого iз здивуванням i острахом. А батько Iлькiв навiть зблiд. Iлько ж не випускав жукiв. Йому здалося, що вони риплять. Вiн пiднiс ?х до вуха. Справдi, вони рипiли! Тодi Iлько радiсно сповiстив дорослим: - Вони обидва риплять! I цей, i цей! У них отакеннi вуса! Вони риплять - нiби в гудок грають! Торгiвець лiсом схопився за черево i зареготав. Батько на нього здивовано подивився i зауважив: - Ви не переймайтеся! Я пiдкочу колоди докупи i кiлки заб'ю, щоб вони знов не посунулись. - Чоловiче! Не берiть собi в голову. Нiкуди вони по пiску далi не покотяться. А ваш малий мене розвеселив! Щоб отак-о з колоди на колоду стрибати?! Та я не бачив нi на Деснi, нi на Прип'ятi, щоб так найкращi плотогони стрибали по колодах! - А тодi до малого. - То ти полiз туди за жуками? - Ага, господине! Тiльки я „смолку" шукав... - То знайшов? - Авжеж! Двi „смолки" у вас, господине. Тiльки з того боку. - Он як? А ще яке там ? дерево? - Ну, трохи „рудуватки". Але небагато. Все iнше - чиста „сухощепа". Бородатий торгiвець хмикнув i почав спускатись по сходах униз. Пiд його ногами сходинки голосно рипiли. За ним - батько Iлькiв, а тодi вже - прикажчик купця. - Ну, малий тесля, показуй, де яка сосна? Не випускаючи з рук рипучих жукiв, Iлько почав називати, де „сухощепа", де „рудуватка". Зрештою, i „смолки" показав. - Тямущий хлопчик, - вирiк купець. - А от довжину ти можеш визначити? Iлько задумався, схилив голову до плеча i спитав: - На око?... Чи кроками?... - То не можеш? - Нiби з легкою посмiшкою спитав торгiвець. - Можу. Тiльки не звiдсiля. - А звiдкiля? - Здивувався власник соснових стовбурiв. - Он звiдтiля! - Iлько кивнув головою на сходи до комори. - То йди туди i звiдтiля кажи. Iлько пiдскочив до сходiв. Став. Примружив праве око, потiм лiве око. Не випускаючи жука, рiвно простяг руку. I почав нею у повiтрi нiби щось вiдсiкати. - Наша „смолка" завдовжки цiлих три саженi. Черевань розчаровано i зневажливо усмiхнувся: -... але без половини саженi. - Ану, Гаврило, мiряй! - Наказав торгiвець сво?му помiчниковi. Той видобув iз калити добрий шнур з вузлами, що вiдмiряли лiктi. I почав мiряти ?хню „смолку". Справдi, вийшло майже двi з половиною саженi. Хiба, може, двох вершкiв не вистачило до повно? точностi. - Дивний у тебе, чоловiче, хлопчина! - А вже - диво, що йому ноги не потрощило, i обiд лишився цiлий! - Iлькiв батько показав на вузлик iз горщиками-двiйнятками. Вiн стояв упритул до першого стовбура. - Чу?ш, чоловiче! - Притримав купець за рукав Iлькового батька. - Якщо захочете вiддати хлопця в навчання - ведiть до мене. За науку багато не вiзьму, бо з нього менi вийшов би добрий помiчник!... - Дякую за ласку, пам'ятатиму вашi слова... Ходiмо, синку, час ставати до роботи. Батько вiдкотив до купи той товстiший стовбур „смолки". - Iлько, досить дурiти! Викинь тих жукiв! - Тату! Я ось зараз ?х сховаю i вiзьмусь до дiла. - Куди ти ?х схова?ш? За пазуху? - Нi. Он, бачите, очеретина товста? Я ?х туди запхаю i чопом iз кори закрию. - Ну, добре, ховай. Та швидко! Iлько спритно i швидко впорався iз жуками. Закрив ?х у товстеннiм колiнцi очеретини. Та запхав ?? за пояс. Батько почав сокирою надрубувати кору на стовбурi. Далi заганяв у надруб широкий дубовий клин. I вже по ньому гатив „киянкою" - замашним i важким дерев'яним молотком. З трiском i рипiнням вiдвалювались пласти темно рудо? кори, i тодi виблискувала на сонцi жовтогаряча деревина стовбура. Iлько вичiкував мить, коли батько не розмахував сокирою та киянкою, i вiдтягав набiк великi шмати кори. Двi довгi смуги так рiвнесенько вiддiлились, що були нiби дошки iз сосново? кори. Iлько одразу вiдклав ?х окремо. Вирiшив, що одну смугу вiддасть брату Микитi на поплавцi до сiтки. З друго? вирiже собi лодiю-„насад": i прорiзi-кочети, званi „скарми", i щоглу, i вiтрило з тонко? берести. I два кермовi весла: одне на носi, друге - на кормi. Ще пiд Хоревицею, тiльки iз пiвнiчно? сторони, накопа? синього клею. Вилiпить з нього во?нiв... - Iльку! Що сто?ш? Збирай кору! Iлько схаменувся i почав вiдносити кору пiд хирявий кущик верболозу, що з яко?сь дивини тут, на чистiм пiску, прорiс. Батько тим часом почав вигрiбати широкою кописткою пiсок з-пiд колоди. I поволi колода опустилась у цю заглибину. Як ошкурена колода мiцно лягла в пiсок, батько випростався, зняв шапку i втер довгим рукавом сорочки рясний пiт з чола i з ши?. Зиркнув у бiк Iлька i кивнув головою: "Все робиш так, як треба!" Потiм тесля обiйшов стовбур навколо. Поторсав ногою - чи добре лежить дерево, чи не колива?ться. I лишився задоволений зробленою справою. Далi вiн розпустив рукави сорочки i знову ?х ретельно закасав. Перемотав пояс. Пiдтяг халяви чобiт. Постояв якусь мить, чи то прислухаючись до чогось, чи то примiряючись. А тодi швидко взяв сокиру i з трьох чiтких ударiв надрубав щiлину по торцю окоренка. Вiдклав сокиру. З козуба витяг дубовий клинець, добре обпалений i вiдполiрований. Вставив його у надрiз i вдарив "киянкою". Але щось не пiшло. Тодi вийняв iз козуба залiзний клин. Обережно вбив „киянкою" дубовий клин i встромив залiзний. А по ньому вже щосили гатив залiзним молотом. Небавом вiд клина пiшла трiщина. Як вона добре розширилась далi по стовбуру, батько туди вгатив другий клин i почав його забивати все глибше й глибше! Трiщина розширилась i поповзла далi по лискучому золотавому стовбуру. Батько вийняв перший клин i встромив його попереду другого клина. Сонце швидко пiдiймалось i починало пекти. Розпечена живиця наче хвилями наповнювала повiтря запахом нiби ладану. Батько на мить спинився та обернувся до Iлька: - Синку! Поки сонце геть не розтопило живицю, по виколупуй ?? iз щiлин та скатай у колобок. - А в що загорнути живицю? - Подивись, там ? трохи берести. Вiзьми шматок, загорни i зав'яжи. Iлько знайшов мiцну трiску i нею виколупав розм'якшену живицю, склав у бересту. А бересту перев'язав смужкою кори, яку вiн здер iз прута верболозу. А батько все бив i бив по клинцях. Трiщина з рипiнням i потрiскуванням розширялась i посувалась по стовбуру. I враз Iлько почув, як рипнуло дерево раз, другий, третiй. Але хоч i рипiла соснова колода, та поки що не пiддавалась. Бо це "смолка", а не "сухощепа". Кiлька разiв батько спинявся. Знiмав шапку, струшував з не? ряснi краплi поту. Та врештi-решт, пiсля одного потужного удару молота деревина голосно зарипiла i розсiлась на двi рiвнi частини. Батько склав докупи клинцi i поклав до них молот i „киянку". Одну половину сосново? колоди батько вiдсунув на пару крокiв. - Принеси з козуба кiлки! Кiлки, довжиною, може, лiктiв з пiвтора, були добре заточенi i вiдполiрованi, як i клини для розпускання колод. Тими кiлками батько закрiпив колоду на одному мiсцi. I заходився вже вiд не? вiдщеплювати дошки. Кожна товщиною iз Iлькових пальцiв чотири. А, може, трохи менше. Поки батько трудився над колодою, а Iлько займався корою та живицею, берег Почайни ожив. Iлько кра?м ока бачив, як знизу, вiд гирла Почайни, пiд вiтрилом зайшла велика крутобока лодiя-"набойна". "Набойна" без роботи веслярiв, тiльки пiд одним ледь напнутим вiтрилом сунеться проти течi?. А в самiй "набойнi" люди стоять i з ними кiнь сто?ть! Ось причалила-притислась „набойна" до нового притиску. Зразу ?? припнули линвами до притиску. Вискочило кiлька чоловiк i спустили з притиску широкий дощатий плiт до лодi?. Щось вони загукали i руками замахали до людей у "набойнi". Звiдтiль полетiли на помiст линви. Зразу ж першi за них потягли. - Тату, дивiться, он iз „набойни" коня тягнуть! Батько опустив молота i зиркнув з-пiд руки. - Проти сонця погано видно... Яко?сь темно? мастi той кiнь. Може, вороний. Може, темно гнiдий... - Тату, чого його линвами вгору на притиск тягнуть та ще й пiдштовхують?! - Бо кiнь не годен на крутий схил пiднятись. У нього заднi ноги важчi. Коли вiн iде вгору, то вони його назад тягнуть. А як стрiмко вгору би пiшов, то важкий круп i стегна перекинуть його вниз! От! Якби конi могли вгору по ки?вських валах видертись, то Ки?ва вже i не було б!... - Як то так?! - А так, синку! Бо в оту сатанинську п'ятницю чотирнадцять рокiв тому, як чума впав на нас хан Боняк. Пес половецький, шолудивий! Села на пiску вiд Днiпра попалив! Людей порубав! Других у рабство забрав. Печери святi обдер. Монастир попалив. Братiю порубав. Добiгли його пси пiд вали самого нашого Стовп'я. Але не змогли його кривавi вершники видертись на вал!!! Слава Богу, що не дав вiн свинi роги, а коневi - лазити по валах... Диви, вже де сонце! Ходiмо обiдати. Iлько прихопив вузлик з на?дком, i вони пiшли у затiнок, якраз пiд комору торговця лiсом. Сiли на пiску просто i прихились до товстенно? палi, що пiдпирала комору. Батько витяг iз полотняного вузлика горщики-двiйнята. Вони так вправно вилiпленi, що кожен для окремо? ?жi. А ручка в них одна, щоб було зручно нести. В одному горщику - густа пшоняна каша. Щедро помащена густою конопляною олi?ю. У другому горщику - кисляк. Пiсний. Але в спекотну погоду дуже смаку? i вгамову? спрагу. Ще у вузлик мати поклала рум'яний корж. I редьку бiлу, i зеленi огiрочки. Батько витяг iз пiхв ножа, що завжди висiв у нього на поясi, i вправними рухами зрiзав зелену пуп'янисту шкiрку. I запах пiшов вiд огiрочкiв тако? свiжостi, що Iлько аж носом потяг вiд вдоволення. Батько розрiзав огiрочки, поклав на полотно. Дiстав iз калити малесеньку коробочку, плетену iз соснових корiнцiв. Вiдкрив ?? i посипав з не? огiрочки дрiбною сiрою сiллю. Бо в Ки?вi були тодi такi часи, що найдорожчим товаром стала сiль. Батько потер половинки. Одну собi, другу - Iльковi. ?жа з огiркiв нiяка, а от задоволення справжн?. Редьку теж враз впорали з великою охотою, прикурюючи по шматочку коржа. I запили все кисляком. Тим часом в i заплавi Почайни, де споряджали новi човни, i на тому березi iногороднi холопи-веслярi та подiльська голота заходились обiдати. Купець iз прикажчиком спустились вниз - йшли обiдати до себе в садибу за сторожовою вежею. Правда, торговець деревом не втримався i спинився, щоб оглянути батькову роботу. Уважно оглянув все i наставив пальця на свого прикажчика: - Бачиш, який порядок? Всi знаряддя - в козубi. Кора, до скiпочки, в купу складена. Бо це майстер, вiльний чоловiк. А холопу байдуже. Вiн, як свиня, навколо себе смiтить. Тому над холопом треба завжди батога тримати i пильнувати його працю! Зрозумiв? Запам'ятав? А його прикажчик тiльки головою кивав та пригинався в поклонi. I вони обо? попрямували до брами глибочицько?. Купець виставив уперед бороду i черево. Прикажчик - пiвкроку позаду. Витяг уперед шию i вивернув голову, немов хотiв зазирнути в очi хазя?ну. - Синку! Я трохи покуняю. Ти пiди та помий горщики й ложки он з водотоку, що з-пiд валу влива?ться в Почайну. Там вода джерельна. I батько насунув на очi шапку та враз заснув. Iлько побрiв по розпеченому брудному пiску до водотоку. На тiм березi Почайни холопи-веслярi iногороднi не тiльки юшку сьорбали з великого казана, а й бражку пригубили. Бо хтось iз них у кугички свистiв, хтось палицею по сковородi вибивав, а хтось i пiсню загорлав. До водотоку з другого боку пiдiйшов лiтнiй чоловiк набрати води в неполив'яний пузатий глек. - I ото по такiй спекотi ще й пiснi спiвати! Гуля? голота! - Так, господине, - чемно погодився Iлько. - ?м же нема? чого робити: сво?х хазя?в-купцiв чекають... - Молодець, хлопчику! Яко дорослий розважа?ш. Але ось тiльки на Торжищi домовляться про цiну з iншими купцями, то буде холопам роботи. I зерно принести з торжища, i на струги повантажити. А там будуть проти течi? гребти, що хребти ?м трiщатимуть. Жили собi пообривають, поки збiжжя до Риги та Смоленська доставлять. Пекельна робота - гребти проти течi?! - Так, господине, - чемно погодився Iлько i продовжував вiдмивати горщики. А чоловiк поставив собi на плече здоровенного пузатого глека та й пiшов до гурту веслярiв, що сидiв бiля вогнища нижче по течi? Почайни. Як повернувся Iлько з чистим посудом до затiнку пiд коморою, то батько спитав його, наче й не дрiмав: - Бачив, який водогiн справний? А помiтив, що три зiрки зробленi i закритi чопами? I що всi дiрки рiзнi? I чiп, як вiдкрив, то не треба в руцi тримати. Бо чiп на мотузцi висить. - Ага, тату! Хтось до-обре все придумав! - Не хтось, синку! То наш дiдусь спорядив усе сам! Якби не було цього водогону, то не було б нi тебе, нi мене. - Чому?! - А тому, що колись i наш дiд був молодим, гарним i веселим парубком. Добрий був проноза i заводiяка. Я сам чув, як дуже старi люди про тi далекi часи згадували. Все наш дiдусь тодi влаштовував якiсь забави з гульбою, iгрищами, боротьбою та й бiйками. Траплялось!... На всю Пасинчу Бесiду, навiть, славився!... - То дiдусь наш не завжди пiд Хоревицею жив? - Та нi, жив у самiм тим краю Подолу, за Руча?м, за Пасинчою Бесiдою. Отам i влаштовував з хлопцями iгрищами та гульбища. I люди не йняли вiри, що вiн буде добрим хазя?ном. Бо йому вже давно було час одружуватися, а вiн все гуляв i гуляв... - Як наш Микита? - вихопився Iлько. - Е-ее, синку, ти ще малий, щоб до когось мiрку мiряти... Ти краще слухай! I сталося так, що уподобав вiн собi одну красну дiвку, тобто нашу покiйну бабусю, царство ?й небесне! I дуже хотiв ?? взяти собi за жiнку. Та ?? батько - значить, мiй дiд - сказав нашому дiдовi, що вiн вiддасть свою дочку за нашого дiдуся, якщо той доведе, що справдi може добре працювати, а не лише влаштовувати веремi?. Тодi наш дiд попрохав сво?х друзiв допомогти йому. Вони всi скинулись i купили найкращi дубовi колоди. Вистоянi, висушенi. А далi наш дiд вiд Великодня до Покрови розколював, випалював, видобував i пiдганяв колоди, щоб вийшли добi рури для водогону. Його друзi хотiли йому допомогти. Бо всi вони були чи теслями, а чи лодiйниками. I то добре знали сокиру i тесло. I всi вони були в однiм приходi церковнiм. Але вiн затявся: „Нi! Я маю довести ?? батьковi, що все один можу спорудити!" I вiн, дiйсно, сам один зробив усi колоди рури. Ну, а вже прокладати ?х вiд джерел йому громада допомагала. Отак наш дiд i слави вiд людей зажив, i дружину собi виборов!... А тепер, синку, ходiмо працювати. Воно, звичайно, ще спека. Треба було б ще вiдпочити. Але роботи ще гай-гай! Тепер батько шнуром, натертим вугiллям, з Iльковою допомогою вiдбив уздовж плахи рiвнi смуги. Далi рiвнесенько по тих смугах долотом понадбивав неглибокi дiрки. У тi дiрки вставив усi сво? п'ять довгих залiзних клинцiв. Ходив вiд одного до другого i розмiрено вдаряв замашною киянкою. Коли кiлки занурились майже до голiвок, дерево затрiщало, зарипiло, i з легким нiби стогоном осiла на пiсок готова дошка. Батько з одного боку висмикнув iз землi дубовi кiлки i вiдтяг свiжу дошку. А сонце пекло на всю силу i не збиралось пом'якшувати сво? променi. Запах розiгрiто? живицi просто залив усе довкола. I здавалось Iльковi, що вони не на березi Почайни, десь у Пущi Водицi в сосновiм бору. Ту частину плахи, що лишилась на мiсцi, батько знову закрiпив дубовими кiлками. - Тату! Я ваш урок виконав: живицю позбирав, загорнув у бересту, ув'язав верболозом. Що тепер? - Вiзьми з козуба „скобелку" та потихеньку з однi?? тi?? плахи здирай мезгу. Якщо потягнеться смугою, облиш скобелку i намотуй мезгу в клубок. Як ото липове лико змотують. Дивись, щоб пiсок на не? не налипав! I в пiсок не впусти! I не квапся, та не дери щосили. - А для чого нам мезга? Хiба з не? щось можна виплести? - На речi мезга не йде, а спожити ?? можна i людинi, i скотинi. У голод мезгу сушать, товчуть i додають у борошно. Ну, в Ки?вi голоду давно не було, то про мезгу й не згадують. А от у Новгородi щоразу з урожа?м бiда. То в них спекота все збiжжя спалить, то дощi вигноять. Вони про мезгу, меншi? люди, i не забувають... - А нам чого вона?... - У нас Лиска взимку по?сть, якщо мезгу з ячменем потовкти i запарити. Поки батько вiдколював вiд плахи наступну дошку, Iлько вичухував опуклiсть друго? плахи. I намотав здоровенний клубок мезги. Здер кору з верболозу i добре ним умотав клубок пахучо? мезги. - Славна робота, синку! Можеш трохи погуляти. А тодi поскладай та пов'яжи кору в невеликi паки. - Я пiду скупаюсь. Можна? - Тiльки далеко не вiдпливай. Щоб бачив мене. Як махну рукою, то щоб зразу вертався. Добре? Iлько весело пострибав розпеченим пiском до води, на ходу звiльняючись вiд штанiв i сорочки. Але пiрнати з розгону не став. Може, там якiсь гострi корчi пiд водою приховались? Чи якийсь стовбур iз гострим суччям лежить? "На водi будь обережним!" - повчав старший брат Микита. I всi знали, що найбiльший вiдчайдух i хитрун на всьому правому березi Глибочицi - то Микита. Якщо вiн так застерiга?, то нема чого його словами легковажити. Вода була, наче парне молоко! Iлько забрiв у воду по твердому пiску. Але враз дно пiшло в нього з-пiд нiг. А по литках вдарило холодним струменем пiдводне джерело. Iлько рвонувся вперед, провалюючись грудьми у верхнiй шар тепло? води. I щосили загрiбаючи руками та б'ючи ногами, поплив на середину Почайни. Тут, i в глибинi, якщо спустити ноги, вода була пре тепла! Хлопчик на мит спинився, загрiбаючи руками в один бiк, почав крутитись на мiсцi. Обдивлявся на всi боки. На правому березi Почайни, якщо дивитись iз само? води, височiли спочатку ряди нових i старих притискiв - причалiв. А коло них припнутi гостроносi лодi?, низькобокi струги, кiлька стрiмкобоких бойових княжих „насадiв". Нiде жодного вiльного мiсця бiля насадiв не було. Ба, он, навiть, бiля головно? Подiльсько? брами берлина причалила до вже причалено? до притиску лодi?. Щоб розвантажити ??, перекинули з друго? на першу двi широченнi дошки-сходнi. По тих дошках-сходнях носi? тягали якiсь важкi кулi та складали на помост притиску. Iлько здогадався, що то, певно, привезли збiжжя десь iз Канева чи Переяслава на знамените Торжище. Бо ж головна брама (iз двома вежами по боках) - Подiльська з'?дну?ться прямою вулицею з Торжищем. А хто головний на Торжищi? Та ж торгiвцi збiжжям. Он вони яку церкву зрубали - Успiння Богородицi! На дев'ять верхiв! Тiльки з води церкву Богородицi не видно. Бо хоч вона й найбiльша та найвища на Подолi, ?? вiд Iлька закривають притиски iз припнутими судами, вали iз стовп'ям i обороннi сторожовi вежi. Це вже давно Iлько помiтив: якщо перед тобою близько якась рiч невелика, то вона геть затуля? собою рiч велику, проте далеку. А якщо вiдiйти вiд меншо? подалi, то буде видно i малу рiч, i велику. Але то було на твердiй рiвнiй землi. А от цiкаво, як воно буде на водi? Так само, як i на землi? I хлопчик вирiшив вiдплисти подалi, щоб притиски та судна стали меншими. Може, тодi за ними вiдкри?ться Успенська церква? Iлько бадьоро поплив до лiвого берега Почайни. Якраз виплив на вiльне мiсце мiж смоленськими стругами. Ось його ноги торкнулись дна. Але нiяких холодних ключiв не вiдчувалось. Тепла, теплiсiнька вода лагiдно обтiкала легенькими струменями тiло. Дно поволi пiдвищувалось. I коли Iлько ступив по ньому, то раптом наступив на щось, схоже на здоровенну варьоху. Що було неглибоко, то Iлько просто присiв пiд воду i вийняв з-пiд ноги здоровенну скойку. Випростався i ще ступив до берега. Що тут було тепло i неглибоко, то Iлько сiв, щоб тiльки голова пiдносилась над водою. I побачив, що й на водi, як i на твердому: якщо вiдiйти чи вiдплисти подалi вiд невеликих речей, то вони вже не застуватимуть великi речi. Тепер вiд площини води Iлько бачив усе. I судна бiля притискiв i подiльськi брами, i оборонний вал i Стовп'я на ньому, i стiни-городнi на схилi i сторожовi вежi. За тим оборонним пасом Подолу виднiлись i верхи церков. I найбiльша i найвища над ними " багатобанна Успiння Богородицi. ?? верхи мали аж три заломи, чого жодна iнша церква на Подолi не мала! Сонце вже перейшло на захiдну сторону небесно? банi й поволi, геть непомiтно почало знижатись. Але смажило все одно з усi?ю силою. Iлько обернувся назад - над розпеченим пiском острова склилось повiтря. I вiдбиття сонячних променiв просто рiзало очi. Хлопчик знов повернувся обличчям до Подолу i до Гори. Свiтло падало навскiсно до ки?вських гiр. I золотило ?х по абрисах лише з пiвденного боку, навiть iз пiвденного заходу. Всi подробицi будiвель i споруд Гори затягло пеленою блакитно? тiнi. Все, що бачив Iлько на тому боцi, видавалось йому смугами. Перша смуга - бiльш золотава, нiж блакитна - правий берег Почайни з притисками i незлiченними суднами. Друга смуга - подiльськi Стовп'я на валу, вежi та брами iз нависаючими заборолами i гострими верхами. Ця смуга була блакитно-срiбляста, навiть фiолетова в затiнку. За нею йшла смуга темно-сiра, iз спалахами блакитi й рожевими латками - то дахи подiльських садиб, комор, церков, дзвiниць та багатих купецьких хоромин. Але особливо посеред Подолу видiлялась церква Богородицi. О дев'яти верхах iз заломами, що стрiмко, нiби шоломом, пiдносились вгору. ?? збоку, наче золотий вiзерунок на паволоцi, обмальовувала тонка золота риса вiд променiв пополудневого сонця. I найширша була смуга, що смарагдово-блакитним маревом зводилась над Подолом. Це - Гора. Там височiють найкращi храми землi ки?всько?, найпрекраснiшi палаци князiв i сильникiв, там найвищi вежi та найкращi стiни-городнi. Бо Ки?в - град престольний! Блакитна тiнь оповила все серпанком. Все зрiвняла, зробила наче все пласким. Iз того легкого-легкого блакитно-фiалкового пасу височiли нiби три шоломи богатирськi. То були найбiльшi дерев'янi ворота - Подiльськi. Аж на три заломи ?хня вежа. За ними одразу праворуч - головна баня Десятинно? церкви. I лiворуч вiд Подiльсько? брами - гострий трикутник даху Ольжиного палацу. Iлько роздивлявся на красу Подолу та Гори, а тим часом пообiдня Почайна стала наповнюватись рухом. На лiвому березi вище в затоцi гупали сокири i великi тесла - споряджали швидку стругу. Туди й сюди плесом сновигали довбанки, човни та поволi повзли вантажнi струги. Не лишилось того спокою, що був уранцi. Знизу, вiд гирла Почайни швидко, наче за нею хтось гнався, пройшла велика лодiя „набойна". I спинилась проти Глибочицько? брами. Тi?? само?, якою вони пройшли до притискiв. З брами ви?хала кола з височенним плетеним кошелем. По здоровiй строкатiй кобилi Iлько одразу впiзнав сусiда - вiзника Стефана. Бо перша садиба вiд них навкiс через шлях - то його, Стефана, володiння. У нього ворота широкi на двi стулки. Над ворiтьми - дашок. Бо вiзник Стефан ма? два вози-коли та двох коней. Вiн купцям та ремiсникам-майстрам на тих колах разом iз сином возить всякий товар i речi. I ще Стефан - церковний староста при церквi на Житньому торжку. Його садиба мiцним парканом обнесена. То Iлькiв батько та брат Михайло спорядили такий паркан! Закопали добрячi дубовi стовпи. Видовбали в них пази. I в тi пази забили товстеннi дошки. Ще голуб'ятня в них сто?ть на високих стовпах. Просто як дзвiниця. ?? здалеку видно. То голубами забавля?ться Стефанiв старший син. Голуб'ятню робив середульший Iлькiв брат - Михайло. Дiдусь казав, що робота чиста, справна. Але в Михайла до теслярства душа якась млява. Тут Iлько повернув голову i побачив, що бiля його лахiв стрибають одразу аж три ворони! I намагаються щось видобути з-пiд одягу. „Та вони ж хочуть мо?х жукiв-музик поцупити!" - враз зрозумiв Iлько. I, як ошпарений, кинувся вперед. Поспiшав з усiх сил! Та загрiбати було важко, бо в однiй руцi затис здоровенну скойку. Та й течiя, чим ближче вiн пiдпливав до правого берега, ставала сильнiша та зносила його вниз. А тут ще пiд якийсь човен вiн ледь не потрапив! Весла пронеслись над його головою. Ще й веслярi страшенно його вилаяли, що вiн у них попiд ногами телiпа?ться. Але вiн нiчого ?м не вiдповiв - треба швидше дiстатись до берега i прогнати ворон. Та як не поспiшав Iлько, врятувати очеретину йому не вдалось. Коли вiн вже бiг, спотикаючись, по пiску до одягу, одна ворона висмикнула з-пiд штанiв очеретину i низько полетiла над водою. Двi другi кинулись за нею, намагаючись вiдiбрати здобич. Iлько роз'ярився вiд лютi! Адже вiн так хотiв показати Iванковi та iншим хлопцям тих жукiв вусачiв-музик! Спересердя, зi злостi Iлько вгатив черепашкою об кривий сосновий стовбур, який чомусь лежав наполовину у водi, наполовину - на пiску. Скойки черепашки розбились, i вiдкрилась ?? оранжево-рожева м'якоть. Iлько вдяг штани, добре обкрутив очкур i запхав чопик в петлю на штанях. Вирiвнюючи очкура, повертався навколо, щоб плечi, спина i груди обсохли пiд палючими променями. I побачив, що цi чортовi ворони знов з'явились неподалiк. I почали боком, боком пiдскакуючи наближатися до розбито? черепашки. Такого нахабства Iлько вже не мiг стерпiти! Схопив невелику глиняну грудку i, не цiлячись, щосили жбурнув у найближчого птаха. Певно тому, що намагався якнайшвидше вдарити ворону, удар був несильний. Але ворону таки збив з нiг. I вона одразу ж пiдскочила, вiдчайдушно каркаючи. I швидко полетiла геть. За нею iншi пiдстрибнули i знялись на крило. - Iльку! - Покликав батько. - Ану облиш ворони ганяти! Пiди краще подивись, що там бiля Глибочицьких ворiт дi?ться? - Ви, батьку, про Стефана? - Авже! - Я - зараз! Але озирнувся Iлько. Всi три ворони знов бочком наближались до розбитих скойок черепашки. Тодi Iлько вирiшив краще кинути черепашку рибам у воду, нiж ?? м'якоть з'?дять ворони. „Риби хоч з'?дять, так виростуть, i потiм ?х можна вловити i засмажити. А ворону?..." Пiднiмаючи розбиту черепашку, вiн раптом вiдчув, як зi слизько? м'якотi йому на долоню наче бiб викотився. Хлопчик переклав потрощену скойку в другу руку i подивився на те, що в нього лишилось на долонi. А це виявилась велика намистина, як я?чко округла, рiвненька. Один кiнчик тупiший, другий - гострiший! I дивного кольору: якогось срiблясто-золотавого! I слiв не пiдбереш, щоб точно назвати, якого вона кольору була! Iлько поколупав ?? нiгтем - тверда, наче скляна. Але от свiтилась iз середини. А от скло так не свiтиться, це точно. Iлько поклав розбиту скойку до нiг, щоб нахаби-ворони не схопили. Та й почав катати ту намистину на долонi. Тiльки тодi збагнув, що в нiй нема дiрочки для нитки! I з кожним рухом по долонi та дивна намистина спалахувала все новим i новим вiдтiнком то золотавого, то срiблястого. Iлько не мiг вiдвести очей вiд намистини. - Iлько-оооо! - Долинуло до нього. - Я тобi що загадав? - Тату! Я таку намистину знайшов! Вона вся свiтиться! Я вам ?? принесу. - Iди, куди тобi сказано! Потiм покажеш. Iлько злякався сердитого батькового голосу та чимшвидше побiг до Глибочицьких ворiт. У лiвiй руцi вiн так затис намистину, що йому аж пальцi стерпли. Бiля Глибочицько? брами на березi стояв вiз-"кола" iз височенним плетеним кошелем. Iз того лозового кошеля вантажники обережно виймали величезнi корчаги. Та й несли ?х до велико? купецько? лодi? з широкими нашитими боками. Там в самiм човнi теж стояли носi?. I вони обережно вкладали корчаги боком на солом'яну пiдстилку. Обережно закривали згори сiном, а тодi - шаром соломи. При возi стояв високий чоловiк у вишиванiй сорочцi. Нiби буденна сорочка, а вишита, як святкова. Здоровенну кобилу вiн пригощав чимось зi сво?? широко? долонi. Сьогоднi в нього, як i у всiх на Хоревицi, буднiй день. Та Стефан завжди в чистiй вишиванiй сорочцi, рудих вовняних штанях i справних чоботях. Тiльки дьогтю вiн на них не шкоду?. Де з'явля?ться вiзник Стефан, там одразу дьогтем за версту несе. Ось що в Стефана ще дивне: вiзник, а нi батога, нi ванди в нього нема. Iльковi давно кортiло про це взнати. Зрештою, вiн не втерпiв i спитав у вiзника Стефана, чому його син з вузлованим батогом править конем, а в нього навiть хворостини нема? Вiзник Стефан огладив довгi вуса i коротку бороду i вирiк, пiднявши вгору палець: - Сказано давно, i то мудрими людьми: жiнкою та конем найкраще правити словом! Але хто ж це розумi?? От! Iлько з такого пояснення нiчого не зрозумiв, але ще випитувати не наважився. Негоже дорослим понад мiру докучати. Ще бiля воза тупцював чорнявий чоловiк i доглядав, як iз плетеного кошеля носi? виймають здоровеннi глеки-корчаги. Горло в них вузьке, а дно гостре. На землi корчаги не встоять, тому ?х вкопують у землю сторчма. А коли перевозять порожнi, то на боцi, а для повних роблять дерев'янi стiйки. Цього чорнявого чоловiка Iлько бачив уперше. Риси лиця в нього якiсь гострi, лице пласке, а нiс вида?ться, мов хижий дзьоб. Але найдивнiша в нього... потилиця. ??, власне, нема, така вона пласка, а голова витяглась угору, як гусяче яйце. Цей чорнявий перегукувався з рудим чоловiком. Той стояв бiля щогли посеред лодi?. Цього Iлько одразу впiзнав. То ж знаменитий корчажник Василь. Вiн робить найбiльшi та найкращi корчаги на Гончарах. Йому навiть iз княжого двору замовляли корчаги на мед та на олiю. А ще йому вiд князя замовили голосники для ново? Михайлiвсько? церкви. Стоячи бiля щогли гострим словом, криком, помахами обох рук вiн керував носiями. Щоб вони гарливо, ряд за рядом пакували в лодi? новенькi, дзвiнкi корчаги. - Добрий день вам, господине Стефане! - Привiтався Iлько, коли погляд вiзника спинився на хлопцевi. - А що ти тут робиш на чужому кiнцi? - Батьковi допомагаю. Он вiн, бачите, за коморою на палях? Смолку розпуска? на дошки. Стефан перегнувся з-за сво?? рябо? кобили i подивився на купецьку комору. - I багато вже дощок розпустив? - Ось! - Iлько пiдняв правицю i розчепiрив пальцi. Потiм ще викинув три пальцi. - Тобто вiсiм? - Ага. - А чого це ти менi все на однiй руцi показу?ш? - Бо в мене в лiвiм кулаку намистина. Тiльки ще без дiрочки. - Ану покажи! Iлько пiдiйшов упритул до вiзника Стефана i розчепiрив пальцi. Вiзник Стефан нiчого не сказав. Мовчав. Iльковi мовчанка здалася дивною, i вiн пiдняв очi. Побачив: у вiзника поволi розкриваються вуста, але вiн наче не може говорити. А очi в нього, зда?ться, вилiзуть iз глазниць. Потiм нараз вiзник струсонув головою i рiзко озирнувся на всi боки. Вдивлявся i намагався зрозумiти: а чи не бачив хто цi?? „намистинки" Iльково?? Але жодна жива душа в ?хнiй бiк не дивилася i не прислуховувалася. Вiзник взяв однi?ю рукою за зап'ястя лiво? Iльково? руки, а другою обережно стулив йому пальцi над „намистиною". - Де ти ?? взяв? - Прошелестiв вiзник над головою малого, а сам повiв головою на рiзнi боки, нiби боячись, що ?х хтось почу? чи пiдгледить. Проте все було, як i ранiше. Нiхто не звертав на них уваги. Кожен робив свою справу. Чорнявий керував носiями бiля возу, гончар Василь дорiкав вантажникам на лодi?. Через браму заходили i виходили люди з рiзним вантажем. Бiля липових колод, заготовок для човнiв-довбанок, череватий торгiвець лiсом сперечався iз худими почайнинськими рибалками. - Я о-туди переплив на острiв, - малий показав стиснутим кулаком. - Ступив на дно i ледь не порiзав ногу об черепашку. Пiрнув за нею. А вона отакенна! Наче на мотику схожа i вся крива, якась горбата. Поки я був на тiм боцi, ворони вкрали мо?х жукiв. Зна?те, вони такi рипучi i з отакенними вусами... - Ти, хлопче, кажи менi про не?! - Знов озираючись, iз напругою прошепотiв вiзник. - I го-во-ри ти-хi-ше! - Я не встиг у ворони вiдбити жукiв. Тому зi злостi вдарив скойкою об стовбур. Вона трiсла. Ну, я хотiв викинути ?? рибам. Аж тут з не? викотилась менi на руку оця... намистина. - Батько бачив твою на-мис-ти-ну? Чи ще хтось? - Нi. Ще нi, не бачив. I нiхто не бачив. Тiльки ви, господине Стефане. - Тодi стiй тихо i мовчи. I дивись, чи до нас хто не пiдходить! - Тихо, але з неймовiрним притиском наказав вiзник Стефан. - Я зараз! I вiн ступив до передка „коли", занурив руку пiд плетений кошiль i витяг пасмо тонкого шовковистого лика. Скрутив його вправно, зробив петлi посерединi, затяг ?х. I вийшла нiби малесенька торбинка. - Обережно пхай ?? сюди! - Шепотiв-сичав вiзник. I хлопчик посунув у „торбинку" дивну золотаву „намистину". Пiсля того Iлькiв сусiда вийняв iз пiхв свого великого ножа. I прегострим лезом зрiзав лико з обох бокiв до тонко? вервечки. Зав'язав кiнцi. I вийшла нiби ладунка на шворцi. I вiзник надяг ?? через голову Iльковi i опустив за пазуху. - А що воно таке? - Вже так, як i вiзник Стефан, прошепотiв Iлько i тицьнув себе пальцем в груди. - Мов-чи! Ось тiльки поставлю гальма пiд колеса i все тобi скажу! - Прошепотiв вiзник. Вiзник iз передка „коли" витяг двi мережанi рiзьбою колодки, наче на чобiт схожi. Вiн одну пiдсунув пiд передн? колесо воза. Другу - пiд задн?. I звернувся до чорнявого чоловiка: - Захарковичу! Ви тут удвох iз Василем порайтесь. А менi треба на хвилю вiдiйти... Ходiмо, сусiде! Коли вони вiдiйшли на крокiв сто, вiзник спитав малого, притишивши голос: - Ти бачив перлини i самоцвiти? - Отам у Богородицi на Торжищi. Бачив здалеку, як вони сяють. А зблизька не бачив. - Так ото, славний мiй сусiде, ти знайшов превелику рiчкову пер-ли-ну! Це справжнiй скарб! Тому треба мовчати... - Вiзник замовк i озирнувся - i нiкому i словом не про-хо-пи-тись ! Нiкому! - Чо-оому?! - У тон вiзниковi з притиском зашепотiв Iлько. - Бо чим скарб дорогоцiннiший, тим бiльше коло нього буде i небезпеки... Чого князi весь час один з одним б'ються? Бо кожен князь хоче заволодiти чужими скарбами. Якщо у когось ? скарб, то лихi люди, татi-злодi?, хочуть його викрасти. А князi та володарi - просто вiдiбрати! - Чому? - Бо так повелося вiд початку вiку. Вiд братiв Ка?на та Авеля. В Авеля було добро, бо вiн працював. А брат його Ка?н позаздрив йому i вбив його! Всi бiди вiд людсько? жадоби i заздростi. Бо де скарб, там з'явля?ться диявол i пiдбурю? людей до заздростi. I не тiльки князiв та злодi?в, а й хороших людей. - Чому? - Чому-чому... Ти от краще послухай. У Печерах, як тебе ще не було на свiтi, було дво? добрих ченцiв. Мали мiж собою велику приязнь. Один з них, ще у свiтi був великим багатi?м. А другий до монастиря був бiдняком. Але в монастирi обидва були бiднi. Бо багатий роздав убогим i калiкам все сво? злато-срiбло. I бiдний прийшов бiдним в монастир в Печери. Вони обо? служили братi?, але колишнiй багач жив за стiною в печерi. Одного разу пiшли страшнi дощi. I печера в одному мiсцi обвалилась. Багатий взяв лопату i почав лагодити печеру. I раптом викопав скриню iз золотом. То було варязьке золото. Бо печера була варязька. Колись у нiй ховались розбiйники-варяги. Вони грабували купцiв-гостей на Днiпрi. I позаздрив багатому його бiдний товариш. Мислив собi так: „I в свiтi ти, друже, був при срiблi-златi, i в монастирi ти озолотився!" Бо так його почала заздрiсть мучити. А багатий товариш подумав: "Треба сховати золото i забути про нього назавжди. Бо вiд нього зло i спокуса!" Так йому свята вiра пiдказала. I вiн пiшов, пiшов у глибину печери. I десь там закопав скриню. Бо там ? такi ходи довгi, що можна пiд Днiпром на той берег вийти. Але тi ходи знають тiльки найстаршi ченцi. I так глибоко закопав багатий товариш, що потiм не мiг згадати. А мiсце вiн не позначив. А сатана тим часом почав пiдбивати бiдного монаха. Каже той багатому товаришу: „Ходiмо, подивимось, чи срiбло-злато на мiсцi?" А багатий йому й каже: „I не проси! Не хочу й знати i пам'ятати, де я ту золоту скриню закопав." I тодi вiд заздростi та вiд злостi, що багатий товариш не хоче йому показати скарб, побiг бiдний товариш до одного княжого радника. Сказав вiн княжому чоловiку, що його товариш знайшов скарб - золоту скриню! Та сховав у глибокiй печерi. Певно, хоче забрати все золото i втекти з монастиря, щоб жити в розкошах. I тодi той радник - а чоловiк вiн був лихий вiд народження, злий i пiдступний - побiг до свого князя. А князем йому був Мстислав, син нашого князя Святополка... Тут якраз на цих словах вiзник i малий обминули комору торгiвця лiсом. I пiдiйшли до Iлькового батька, який вже вiд друго? колоди одщепив дошку. - Бог помiч вам, сусiде! - Привiтався поважно вiзник. - ? до вас дуже нагальна справа, вибачайте, що так зразу оце все кажу. - То кажiть, дорогий сусiде! - Е нi, треба подалi вiдiйти. Щоб чуже вухо не почуло. - Чого це так раптом? - Здивувався батько. Вiзник ступив упритул, озирнувся i прошепотiв: - Бо ви у великiй небезпецi! Тут i батько почав озиратись на всi боки. - Та не крутiть головою, сусiде. Бо, не дай Бог, ще щось запiдозрять! - Сичав вiзник. Батько кивнув, i вони втрьох пiшли до урiзу води. Там якраз лежала здоровенна колода соснова. Наполовину застрягла в пiску. Друга половина - у водi. Певно, ще в повiнь ?? принесло i добре присипало пiском. Посiдали на ту колоду. - Ану, хлопче, показуй батьковi свiй скарб! - I вiзник зняв з Iльково? ши? ликову „ладунку" i подав ?? теслi. Батько очi не вирячив, рота мовчки не розкривав. Але зблiд до сiрого, витер рясний пiт, що одразу окропив його чоло, i перенiсся, i глазницi. Хотiв помацати перлину пучкою, але вiзник рвучко схопив його за руку: - Не торкайте: у вас руки в свiжiй живицi. - Де ти ?? взяв? - Iз черепашки випала на долоню. - Це з тi??, що ворони дзьобали? - Ага. - То що ж тепер робити? - Знiяковiло спитав батько у вiзника. - Перш за все - мовчiть. Добре подумайте. Якщо задума?те продавати, то золотарям-вiрменам чи хазарам продавайте на Подолi. На Гору не ходiть. Цi, нашi подiльськi, куплять i мовчатимуть. А вам тiльки цього й треба. Батько мовчки кивнув головою, розв'язав калиту на поясi та обережно туди вклав Iлькову „ладунку". - Ось що, синку. Щоб не забрали у нас скарбу, то нехай вiн буде в мене. I мовчи! Бо як ляпнеш язиком де... Нi! Не хочу й думати про таке! - Ви, сусiде, про бiду не думайте. А краще думайте, як i що з ним зробити. - Ваша правда. Спасибi за слово. От... Чи не могли б ви, сусiде, вивезти мо? дошки? - Та менi ж не до себе, а на Гончарi. Ще раз по корчаги. - Ну, то скиньте ?х, як мiсток пере?дете. Там ?х нiхто не поцупить. - Згода, сусiде! З вас - могорич! - Могоричем тут не обiйдемося. - Скрушно почухав батько потилицю. - Завжди якась пригода на мою голову. - Не переймайтеся! Бог не видасть - свиня не з'?сть! - Iлько! - Наказав батько. - Ти отут пильнуй бiля дерева. А я вiднесу дошки до „коли". Батько пiдхопив довгу дошку на плече i просто побiг до Стефанового воза-„коли". А там вже гончар Василь скiнчив сво? справи на лодi? та пiдiйшов до воза i щось там iз чорнявим вирiшував. Батько пiдтюпцем бiг iз дошкою на плечi. Дошка вигиналась, нiби то два рудих крила, i батько маха?, зда?ться, хоче злетiти вгору. А мудрий вiзник Стефан йшов помаленьку-потихеньку. Давав батьковi змогу ще одну дошку принести до воза, поки гончар Василь та торгiвець Захаркович не загадають йому знов ?хати по корчаги на Гончарi. Але склалось все якнайкраще. Захаркович i Василь про щось посперечались i знов спустилися до лодi?. I там ще продовжували щось голосно з'ясовувати. Тому батько змiг i третю дошку принести i покласти на воза. Що дошки були довгi, то вони ледь не наполовину стирчали вгору навскiс iз кошеля. Пiсля третьо? дошки батько важко дихав i подолом сорочки, зiгнувшись, втирав мокре обличчя. - Тату, я по?ду з дошками. Можна? Посуд вiднесу i в'язку кори. От! - Добре. Тiльки дивись, не барись. Останнi дошки треба до сутiнок перенести. Iлько схопив вузлик i побiг до Стефаново? "коли". Встиг сво?часно, бо нi гончар Василь, нi Захаркович ще не повернулись вiд води: вони там гуторили iз носiями та веслярами. - Господине Стефане! - Вклонившись, пiдступив Iлько. - А що було далi? - Погано було. Я того iрода не раз бачив. На Торжищi, тобто. Отакий пес - на всiх зирить. Нiби шука?, кого б схопити i замордувати!... От вiн одразу потяг того бiдного товариша до князя Мстислава. Все знов оповiв. Князь пита?: "Яку долю собi хочеш?" Чернець-заздрiсник i каже: "Менi нiчого не треба. Я бiдним був у миру, бiдним буду i в монастирi. Золото все тобi, бо ти - князь." Князь тодi пита?: „А як вiн не призна?ться, де сховав золото?" Чернець-зрадник каже: „Ви його налякайте муками." А як вiн не зляка?ться?" - каже князь. „Тодi примучте його тортурами. Вiн болю бо?ться. Я з ним в однiй келi? три роки жив. Я його вади добре знаю!" I знов, востанн? пита?ться його князь Святополчич: „Може, ти золота не хочеш. Але може ти хочеш чого iншого?" Чернець-зрадник знов князю повторю?: „Хочу тобi, князю, прислужитися." I наказав тодi князь Мстислав Святополчич сво?м душогубам привести до нього багатого товариша, колишнього купця. Слуги Мстиславовi, яко татi, яко розбiйники вдерлися несподiвано до вдерлися до Варязько? печери i схопили невинного чоловiка. Нiхто i не бачив, i не чув, бо Варязька печера - поза стiнами Великого монастиря. Поволокли ченця до князя темно? ночi. Просто у поварню. Сидить князь на крiслi. А багатого товариша поставили перед ним. Князь йому лагiдно каже, бо був у веселiм хмелю: „То ти правда варязький великий скарб вiдкопав? Цей скарб нам належить, Рюриковичам. Бо якщо ти не вiдда?ш, то знай, що його ута?в од Вiщого Олега його варяг тiун Хакон Рудий! Вiд того часу шукали ту скриню всi, кому не лiньки. А т тобi випало щастя знайти. Послужи добру службу сво?м князям - менi i батьку мо?му Святополку! Будеш мати вiд мене i батька мого велику честь i повагу. Або попом поставлю тебе у сво?й церквi, або видiлю тобi частину iз золотого скарбу. I володiтимеш ним по закону, нi вiд кого не криючись." А чернець йому каже: „Я вiльний вiд усякого срiбла-злата. Це ви, володарi - все добро собi загарбати!" Сильно розлютився князь i наказав закувати його в ланцюги. I тримати його в льоху три днi без води i хлiба. Потiм знов повели на допит. Знов пита? Мстислав, де чернець закопав варязький скарб. Чернець знову вiдказу?: „Не пам'ятаю, де закопав скарб. Не пам'ятаю." Як роз'яриться князь! Наказав бити ченця смертним бо?м. Пiшла ченцевi кров ротом i носом i з рук побитих. А вiн ?м - нi слова. Роз'ятрився князь ще дужче. Наказав у поварнi в кабицi розвести вогонь i ченця над кабицею повiсити. Дим стовпом валить iз кабицi, вогонь горить. А чернець ?м рече спокiйно геть: „Це вас сатана в грiх златолюбства заманив. Я вiд цього вiльний! Я сказав собi: „Забудь, де ти сховав злато!" I я забув. Бо на мене благодать зiйшла. Я навiть не мiг розповiсти сво?му товаришу, куди я понiс скриню. I дякую i славлю за це Всевишнього!" „Ну, це ти брешеш!" - Роз'ярився до нестями князь. Був вiн вельми вiд вина обiсiлий. "Зараз ми тобi приведемо твого товариша. Вiн викри? твою брехню!" I вiн заревiв, яко бугай, на сво?х псiв-холопiв... Та не встиг вiзник Стефан переповiсти княжi слова, як пiдiйшов гончар Василь. - Ну, куме, по?хали по корчаги. Захаркович хоче ще сьогоднi все спакувати. Щоб завтра, зразу о пiвнях, вирушити в дорогу... А це що за дошки? - Враз занепоко?вся гончар Василь. - Це вашi? - То його! - Стефан показав рукою на хлопчика. - Батько попрохав вiдвезти, а малий щоб пригледiв. - То чого ви мене не спитали, а взяли дошки? Я ж вас наймав корчаги возити! - Зразу загарячкував гончар. - Та не берiть собi в голову! Як мiсток через ручай пере?демо - скину дошки. I нiкуди звертати не будемо. - А-аа... - Зразу охолонув гончар Василь. - А я думав, що це до них пiд гору пiдвезти треба. Це ж онук старого Теслi? Так? - Ага. - I вiзник Стефан вийняв дерев'янi гальма-колодки з-пiд колiс. I неголосно цмокнув i ледь поворушив вiжками. Ряба кобила легко рушила по пiску до Глибочицько? брами. А сам вiзник Стефан заговорив до Iлька: - Далi було таке. Побiгли тi холопи i схопили бiдного товариша. I теж притягли в поварню. Так само вночi, щоб люди не бачили. Наказав князь поставити бiдного товариша перед лице багатого. I тодi вiн отямився, коли побачив рани свого товариша. А князь упився вином i був буйний вiд вина. I вiдмовився бiдний чернець свiдчити прости свого товариша. I його наказав князь мордувати - бити поварським начинням: копистками, качалками, варьохами. А той сплива? кров'ю, але мовчить. Тодi князь розпалився, акi пес скажений, i вихопив стрiлу. I уязвив бiдного ченця... - Зачекайте, зачекайте! - Втрутився гончар Василь. - То ви про страту Федора i Василя? - Може то ?х у миру й по-iншому звали. Тiльки не про страту, а про мордування. Бо страта робиться пiсля суду! - Але ж зачекайте, куме Стефане! - Це ви зачекайте, куме Василю! Бо я розповiм так, як я знаю... Отож князь Мстислав вихопив стрiлу i встромив ?? в груди бiдного товариша, тобто Василя. Але Василь мав мiцне здоров'я. Вiн вирвав стрiлу iз рани i жбурнув ?? князю пiд ноги. I закричав: „Ти, князю, сам будеш стрiлою уязвлений!" Князь враз протверезiв i наказав обох ченцiв пов'язати. I, як запiють третi пiвнi, знов ?х мордувати. Поки вони здадуться. I справдi, о пiвнях зачали мордувати. Але вже обо? ченцiв i слова не сказали i вiддали Богу душi. Упокой, Господи, ?х мученицькi душi!... Але й сам князь сконав в муках! I саме вiд стрiли! Бо пророцтва блаженних i праведних збуваються!!! - Господине Стефане, а де його застрелили - на Печерах чи на Горi? - Тiпун тобi на язик! Таке кажеш! Ще нам у Ки?вi тiльки вiйни не вистачало! Його на Волинi, в далекiм градi Володимирi застрелили. Вiн тодi з князем Давидом змагався за землi. Мстислав сховався у градi. А Давид раз по раз iз во?нами пiдбiгав пiд стiни мiськi. Стрiли з обох бокiв летiли, як рясний дощ! Мстислав задрочився, як завжди. Думав, певно, що вiн кращий стрiлець, нiж простi во?ни. I кинувся до заборол стрiляти. Тiльки наклав на тятиву стрiлу. I не встиг добре напнути лука, як ударила його знизу стрiла. Знизу в груди! Коли Бог хоче кого покарати, то й у шпарку стрiла пройде i цiль знайде! Iз заборол його на руках понесли. Вiн i до ранку не дожив... - А я, куме, знаю по-iншому. Це менi розповiв один чернець iз Семенiвського монастиря. Вiн послушенство у Печерах вiдбував, а потiм перебiг у Семенiвський монастир. Вiн свiдчив, тобто чернець, що до радника Мстиславового приходив не чернець Василь. Бо вiн сидiв у печерi. I вже роки з не? не виходив. То приходив сатана пiд виглядом ченця Василя. Вiн узяв собi обличчя Василя i Василевим голосом усе розповiв князю про золоту скриню. А потiм сатана усiх увiв в оману! Далi вiзник Стефан i гончар Василь засперечались про сатанинськi та вiдьомськi кознi. Про те, чи може сатана дiяти невидимо, чи обов'язково прийма? чиюсь людську подобу. Кожен до сво?? думки додавав чи?сь слова iз книжок такою Мовою, що Iлько й половини не розумiв, про що воно йдеться. А спитати - то не можна було й думати. По-перше, не з тобою дорослi говорять. По-друге, вiзник Стефан - церковний староста i зна? по-книжному. А гончар Василь не тiльки зна? по-книжному. У нього навiть справжнiй скарб ? - книга з молитвами, яка зветься "Молитовник". Там у нього багато списано молитов, якi належить для порятунку читати. Тому Iлько не мiг стежити за словами дорослих. Тiльки розглядався, що дi?ться на вулицях та у провулках подiльських. Все на Подолi було, як завжди. Людей багато, кожен заклопотаний сво?ю справою. На Подолi в буднiй день не байдикують i не гуляють гульбища. Для того ? свята i ярмарковi днi. А сьогоднi - вiвторок. Ковальськi молоти дзвенiли, сокири гупали, молотки стукотiли, жорна гуркотiли. Конi тупотiли по колодах вулиць. Рипiли важкi колеса возiв-„кол". Клацали один об одного круторогими головами воли в ярмах. Iльковi у головi все крутилось: як то вберегти та?мницю вiд матерi? Бо мати завжди одразу вгаду?, якщо щось сталося. З ким би в родинi не сталось - мати одразу ж вiдчува? i почина? випитувати. Брехати матерi не можна - це великий грiх! Але ж сказати правду - всiх пiд бiду пiдвести. Якщо такий чоловiк, як вiзник Стефан, сказав, що не можна базiкати, то чиста правда, що станеться бiда. Отак б'ючись зi сво?ми клопотами Iлько i незчувся, як вони до?хали до мiстка через ?хнiй ручай. Вiзник Стефан сказав: „Тпруу!" - i кобила стала. Вiн вiдв'язав лубовi мотузки i вивалив рудi запашнi дошки на прибитий пилом спориш. - Дякую вам, господине! - Забiг перед вiзника Iлько та чемно вклонився. - Спритний хлопчина... - Зауважив гончар Василь. - Крiпка родина. Всi добрi майстри. „Кола" погуркотiла далi колодами ?дино? дороги на Гончарi. Iлько ж лишився бiля дощок i думав, що йому робити далi. Спробував взяти за кiнець одну дошку i потягти ?? до свого двору. Вiн потягнув верхню дошку, вужчу, по ширших нижнiх. На це в нього вистачило сил. Але коли дошка зiйшла на землю, то вiн не змiг ?? далi тягти. Тодi вiн подумав, що треба буде покликати Пузиревих онукiв на пiдмогу. Тому вiн вiдбiг вiд сво?х дощок i зазирнув вниз по схилу. Справдi, там знов ловили рибу Пузиревi онуки. Всi четверо. Все швидко зметикував Iлько. Вiн помчав щодуху додому. Заскочив до хати. Поставив вузлик на лаву. - Ти вже тут? - Здивувалась мати. - Батько ж казав, що ви до вечiрньо? зорi. Щось у вас трапилось? - Занепоко?лась мати. - Три дошки вiзник Стефан скинув за мiстком. Я зараз туди. - Якi дошки? - Мамо!