То  нашi  дошки! Батько  попрохав вiзника Стефана  пiдвезти тi
дошки ближче  до  дому.  Бо далi Стефан  по?хав сво?ю колою на Гончарi.  Вiн
возить  корчаги гончара Василя на притиски на Почайнi! Мамо, дайте менi шмат
коржа.
     - Зголоднiв? Та бери вже цiлого коржа! - I вiдкрила  скриньку й  подала
йому  рум'яного коржа. Iлько вiдкусив добрий шмат i запхав коржа  за пазуху.
Перевiрив, чи  добре  ув'язаний пояс, щоб, бува,  корж  не  проскочив  крiзь
щiлину. Iлько вискочив iз хати i помчав по вулицi до мосту через Глибочицю.
     Праворуч вiд мосту на березi дiдусь  зосереджено, поволi довбав  теслом
рибальського човна.
     Лiворуч, майже впритул до кремезних стоякiв мосту згуртувались Пузиревi
онуки. Всi з лiщиновими вудилиськами.
     Iлько скотився стрiмголов до них.
     - Ви  що -  дурнi? Я ж вам сказав де ловити? Дуже далеко вiд притискiв?
Ви що, дума?те, що до вас сюди припливе отакенний язь чи лящ?
     - Та нi... ми ходили туди... сьогоднi - промурмотiв третiй брат.
     - Та нас хлопцi з притискiв завернули! - Додав старший.
     Другий онук мовчки сопiв широким носом.
     - Вони  нахвалялись нас набити. ?х  було аж  п'ятеро.  А ми  -  самi! -
Заверещав найменший Пузирiв онук.
     - Хлопцi, якщо я завтра з вами пiду - ми ?х подола?мо! Пiдете зо мною?
     - З тобою пiдемо, бо нас буде багато! - Ствердив третiй онук.
     - Хлопцi, завтра ми пiдемо. А сьогоднi ви менi допоможiть.
     - Що тобi треба робити? - Першим спитав другий онук.
     - Треба дошки перетягти вiд мiстка до хати.
     - Ой, це ж далеко!
     - Ой, тi дошки важкi...
     - Вiд дощок можна скiпку загнати в руку! -  Виголосив молодший  Пузирiв
онук.
     - Слухайте, хлопцi! Я вас коржем пригощаю! А коли  брат Михайло принесе
гостинцi  з  лiсу, я з  вами  подiлюсь. Згода?  - Iлько  витяг  з-за  пазухи
рум'яного коржа.
     Онуки  Пузиря полишили вудочки i пiдскочили  до Iлька.  Старший  першим
потягся:
     - Давай коржа! Я подiлю! - Старший простягнув обидвi руки до коржа.
     - Е  нi!  - Вiдрiзав  Iлько. - Я сам подiлю. У мене око точнiше,  нiж у
вас!
     Iлько розiрвав коржа на п'ять частин. Видiлив кожному по шматку i  собi
один лишив. Четвертий онук не стерпiв i ляпнув:
     - А собi, бач, взяв найбiльше!
     - Ану порiвняй! - Iлько приклав до його кусня свiй. - Бачиш - однаковi.
     - Бо ти вiдкусив собi, а тодi подiлив на всiх!
     - Цить!  -  Штурхонув  його  старший в потилицю. -  Вiн хазя?н, йому  i
належить бiльше.
     Всi замовкли i миттю потрiскали сво? кусники.
     - Нумо, хлопцi, до дiла! - Закликав Iлько i покрокував до дощок.
     Всi за ним.
     - Ти подiлишся гостинцями, якщо ми допоможемо тобi? Ти не обдуриш? - Не
вгавав четвертий онук.
     - Цить! -  Вже Iлько на нього гримнув. - Як базiкатимеш багато - з ними
подiлюсь, а тобi - дулю!
     Вони взялися  за  першу дошку  i протягли  ??, може,  чверть шляху.  Та
одразу  стомилися i  сiли  вiдпочивати. Отодi  Iлько  й здогадався: треба не
волочити,  а  заносити. Спочатку пiдiймають один кiнець i  заносять  уперед.
Потiм за iнший кiнець беруть i знов заносять уперед.
     Вони пiднялись i почали робити так,  як здогадався  Iлько. Заносячи все
вперед, тiльки беручись по черзi за  рiзнi  кiнцi дошки,  вони доперли ?? до
двору. Другу й третю було легше доставити до двору. Всi добре спрацювались.
     - Ну, хлопцi! От тепер ми всi - молодцi! А зараз я побiг на Почайну.
     - Що там робитимеш? - Спитав старший.
     - Ми  з батьком працю?мо. Батько дошки розпуска?. Я  кору в паки в'яжу.
Ну що, пiшли зi мною?
     Пузиревi онуки перезирнулись i сказали:
     - Ти йди сам. Ми ще рибу половимо.
     Вони побiгли вниз до мосту, а Iлько поспiшив до Почайни.
     Навiть до дiдуся не завiтав - вiдчував, що забарився.
     Як  вже  вбiгав  у  базарний  провулок,  то  озирнувся.  Як  i вчора  -
старенький його дiдусь нахилився над майбутнiм човном. Поволi цюкав теслом.
     Коли ж Iлько  прибiг  на берег Почайни, то батько вже  розпустив обидвi
половини на дошки.  Все сво?  знаряддя  поскладав  до козуба i кришку на чiп
закрив.
     Сидiв пiд коморою. Вперся спиною в  стовп, ноги витяг.  У руках  тримав
той шмат кори, що його  Iлько призначив для брата Микити. I точними, скупими
рухами прегострого ножа зрiзав  тонесенькi  стружки. Коричнево-сизi пелюстки
падали на гарячий брудний пiсок.
     - Тату! Я ось! - Закричав Iлько, важко бiжачи по пiску.
     - Щось ти, синку, довго ходив Десь iз хлопцями загулявся?
     - Я не грався, тату! Ми з хлопцями переволочили дошки до нашого двору.
     - З якими хлопцями?
     - З Пузиревими онуками.
     I хлопчик розповiв батьковi, як вони все зробили.
     - Молодець, синку. В тебе не рiпа, а добра макiтра на плечах. Та дивись
-  не  роби  чогось не  по  силi!  Бо  може кила  у пахвину  вилiзти чи  пуп
розв'язатись.
     - Хiба таке бува??
     - У життi всього бува?... Ти доглядай начиння, а я буду носити дошки. -
I тесля швидко звiвся на ноги.
     Iлько пiдскочив до нього упритул i заторохкотiв:
     - Тату, тату! Ви ?? не впустили? Вона не викотилась? Ви ?? мацали? Вона
у вас у калитi?
     Батько скрушно похитав головою на Iльковi слова.
     - Не хвилюйся, не тiпайся! Мовчи! Мовчи i все! Вона на мiсцi. Ти  краще
подивись: чи добре в паки кору позв'язував?
     Батько  примiрявся.  Пiдхопив  важку дошку  i  пiдкинув  ??  на  плече.
Розмiреним  кроком  побрiв  по глибочицькому  пiску.  I кiнцi  довго?  дошки
водночас з його кроками то опускались вниз, то пiдскакували вгору.
     Поки з Гончарiв повернулись вiзник Стефан та гончар  Василь, знаменитий
корчажник, батько ще встиг двi дошки вiднести додому.
     Потiм до них прийшов вiзник Стефан i сказав:
     -  Сусiде! Можу  ще раз вам пiдсобити. Тiльки  кладiть не  бiльше трьох
дощок  -  кошiль  трiсне. Батько щиро  подякував доброму  сусiдовi.  I  вони
повантажили  на  колу  три  дошки.  У  кошiль  поклали козуб iз  теслярським
начинням та всi паки кори.
     Цього разу вiзник Стефан  привiз  все пiд самi  ворота Iльково? садиби.
Решту дощок батько перенiс вручну.  Останню  дошку батько та Iлько принесли,
як пiд горою Хоревицею запала глибока тiнь. Коли Iлько  та батько  вмивалися
холодною джерельною водою з ?хнього водогону, то перша вечiрня зоря на синiм
небi засвiтилась.
     Та до столу нiхто не сiдав, поки батько та малий не перемiнили сорочки.
     Iлько геть стомився. Що йому й запашна кулеша  не смакувала.  Вiн якось
дочвалав до  лави пiд бiчною  стiною.  Залiз пiд стару дiдову свиту. Але хоч
який  був  зморений - не  мiг одразу заснути. Закрив очi, а  зразу  з мороку
випливла перлина. Iлько  мiг присягтися, що вона була золота i випромiнювала
справдi золоте сяйво. Вона нiби  плавала перед ним у мороцi. То наближаючись
до  його обличчя, то вiддаляючись. Лежав  на лавi, а його нiби хитало... Чув
ще,  як матiнка  по черзi з  дiвчатами ганяли жорна в сiнях.  Мололи овес на
кисiль. Чув,  як  матiнка  на решетi просiвала  молотий  овес. Наче в  бубон
калатала,  коли з руки на руку перекидала  решето, била  долонями по  боках.
Дзвонила  казаном,  заливаючи  овес  окропом.  Кинула  туди  жмачок  хлiбно?
закваски. I посунула макiтру в ще теплу пiч.
     Останн?, що чув Iлько, поринаючи в сон, то шерхiт дна макiтри по череню
в печi.
     А  далi вiн премiцно вже спав. I йому нiчого не снилось. Навiть  золота
перлина.

     Середа


     У середу Iлько прокинувся вiд солодкувато-кислого духу.  Вiн заповнював
усю iстобку,  навiть перекривав  запах смолистого  диму вiд сосново? кори та
скiпок  „смолки",  якими Iлькова  матiнка  розпалювала  пiч.  Значить,
матiнка варить вiвсяний кисiль.
     Вiн ще не вiдкрив очi, але зразу ж згадав, що  сьогоднi середа, а вчора
?м  дiсталась  „Золота  перлина". Не йому вона дiсталась,  а  ?м всiм,
родинi. То просто вiн ?? знайшов. Але скарб  небезпечний! Такий саме, як ота
золота скриня в печерi ченця Федора.
     I сна вже нi краплi не було в Iльковому тiлi. Вiн пiдскочив з лави, мов
тятивою пiдкинутий. Побачив, що у посвiтi  горять скiпки  зi „смолки",
на  все кидають золотаво-червонi вiдблиски. От  тому й  дух  такий живичний,
ладанний.
     Дверi в сiни  вiдчиненi. Звiдтiля  лл?ться  блакитне свiтло. I  чу?ться
стукiт „киянки". Та не одно?, а наче  двох. А мати сидить бiля печi на
малесенькiм ослiнчику коло устя печi та щось розтира? в маленькiй макiтерцi.
     Iлько  роздув  нiздрi  та  потяг  повiтря.  Крiзь  смолистий  димок   i
солодкуватий дух закислого вiвса вiдчув гострий  маслянистий  дух розтертого
конопляного сiменi. Це матiнка готу? конопляне молочко до киселю.
     - Ой мамо! Я заспав! Я зараз залигаю Лиску i вiджену ?? за Стовп'я.
     -  Не  журись,  парубче! - Засмiялась  мати  лагiдно.  -  Дiвчата  тебе
пожалiли i давно вiдiгнали Лиску. Iди вмивайся i клич батька та дiда. Кисiль
вже уварився!
     Iлько вискочив до  ?хнього  водогону  i почав вмиватись холодною водою.
Вiн  нiяк не мiг  зрозумiти, чого воно  вода, як вмиватися пiзно  ввечерi, -
тепла. А як теплого ранку, то холодна. Сам вiн нiяк не мiг того второпати, а
старших таким питанням боявся турбувати. Але все ж цiкаво.
     Iлько вмивався, а бiля  ?хньо?  маленько? комори,  яка й  зимником була
водночас, трудились батько й дiд.
     Комору поставили на палях з доброго дерева. А саму зрубали iз найкращих
дубових i  соснових  плах. I  була вона нiби з двох клiтей.  У бiльшiй  вони
зробили  стiйки. I туди повставляли  корчаги на  зерно,  насiння  коноплi та
варений мед i квас. У  корчагах добре зберiгати збiжжя  - нiякi мишi глек не
прогризуть!
     А менша клiть була як зимник. Там зберiгали  взимку рибу,  м'ясо,  якщо
було, та рiзнi ягоди.
     Отож бiля комори  працювали  батько  та дiдусь. На добрiй дубовiй пласi
намертво  закрiпили клинами палю  сосно  вицi. Бо низ  ?? був загострений. I
батько вузьким теслом - як ото бортi видовбують - витесував рiвний паз.
     Дiдусь же  стояв бiля козлiв. На них  лежала,  власне  - стояла  похило
дошка. I дiдусь перетирав ?? ручною пилкою-ножiвкою на рiвнi рис.
     Iлько зауважив, що коли вийняли  пилку-ножiвку i щось  нею перетирають,
то  це справа  дорога  i  делiкатна.  Батько  минулого року тiльки один  раз
перетирав деревце пилкою-ножiвкою,  коли  треба  було  зробити  коробку  для
дiвчачого рукомесла.
     А  ще Iлько подумав,  що справа дуже важлива  i нагальна. Якщо  дiдусь,
який  уже з минулого року нiчим у роботi, крiм порад, батьковi, Михайловi та
Микитi  не  допомогав, полишив  на  сьогоднi човна  довбати  i  взявся дошки
перетирати!
     Нi батько, нi дiдусь  навiть  голови вiд роботи не пiдвели, коли  Iлько
вибiг на подвiр'я. Так були заглибленi в роботу.
     Коли Iлько прибiг до хати, втершись рушником, мати сказала:
     - Втирайся, та швидше клич дiда та батька. Кисiль доспiв.
     Дiдусь був, певно, теж  заклопотаний i чимось роз'ятрений, бо  прочитав
перед стравою молитву  скоромовкою.  I  нi на  кого  не  дивлячись заходився
черпати  гарячий  кисiль  кленовою ложкою, нi  на  кого  не  дивлячись i  не
говорячи нi слова.
     Матiнка уважно, та,  однак, мовчки, подивилась на цю мовчазну  трапезу.
Але брови звела вгору i вправо-влiво хитала головою, нiби говорячи: „А
що ви там таке собi замислили, хотiла б я знати!"
     Швидко  поснiдали i вишли всi на подвiр'я. Дiдусь  швидко  дотер пилкою
дошку на двi частини.
     Iлько завжди  дивувався:  як ото  в дiдуся виходить -  все  робить наче
поволi, а закiнчу? швидко? I вирiшив, що треба буде спитати в дiдуся, в чому
його та?мниця. Бо всяке рукомесло без та?мницi не бува?. Про це всi знають.
     Батько тим часом продовбав паз у сосновiй палi. I примiряв, чи увiйдуть
в нього торцi чотирьох дощок. Iлько стояв i дивився на те, а батько  пояснив
йому:
     - Якщо в паз дошка не входить  -  погано. Але не бiда! Можна ще стругом
пiдчистити, i якраз зайде. А бiда тодi,  коли дошки в пазi  бовтаються. Вони
мусять там сидiти, нiби ?х скле?ли з палею.
     На кожнiй  сосновiй палi батько намiтив чорним шнуром вiдбитi лiнi?. По
двi лiнi? для пазiв на кожнiй палi.
     - Тату, -  прошепотiв Iлько, коли дiдусь пiшов до  сiней  в'язати якесь
сво? знаряддя, - ви не згубили? Ви ?? мацали? Вона нiкуди не подiлась?
     Батько взяв малого за плече i прошепотiв:
     - Нiчого не бiйся. Все на  мiсцi.  Бiльше не питай! Ти що, хочеш, щоб у
матусi пристрiт стався? Зрозумiв?
     Iлько кивнув головою на знак згоди.
     - Тату, я  теж хочу  „насад" зробити.  Можна  менi  взяти  книпи,
швайку i трохи берести?
     - З кори рiзатимеш? Тодi дивись: до живота чи грудей кору не притискай.
Не шарпай ножем. На себе не рiж! Рiж вiд пальцiв. I не поспiшай. Знiмай кору
тонкими стружками.
     - Я знаю... - Образився Iлько.
     - Знати -  зна?ш. Але я маю нагадувати тобi правила. Менi твiй дiдусь i
до двадцяти рокiв нагадував правила, i я не ображався. Зрозумiв?!
     - Авже.
     - То йди та вiзьми в малiм козубi. В тому, що з берести шитий.
     Iлько  поклав  на присьбi кору  та  знаряддя.  А тодi  прикотив липовий
кругляк до  присьби.  Сiв  на  присьбу,  а  кругляк  охопив  ногами.  Притис
найтовстiший шмат  кори до торця кругляка i зачав зрiзати гострим книпом всi
нерiвностi  по боках шмата кори. На батька  та дiда не дивився. Це вже добра
пам'ять ще з позаминулого року, коли рiзав паличку для  свистка i подивився,
що  там сестри роблять. I рiзонув собi по лiвiй руцi. Добре, що  не по жилах
на зап'ястi. А на долонi та великому пальцi познака ? - така  рожева лискуча
смуга. Тому батько й дiд щоразу нагадують йому про правила.
     Iлько  уважно стежив  за  лезом,  але  добре  чув,  що вiдбува?ться  на
подвiр'?. Ось  щось  загупало в сiнях, а  тодi  вдарилось об порiг. По звуку
Iлько чув, що то або дiжка,  або жлукто загуло порожн? дерево, перекочуючись
через порiг.  Ось  стука?ться дерево об  дерево. Та  так дзвiнко.  То батько
кладе дошку  на козли. Бо дiдусь i  легку  дошку вже не подужа? пiдняти. Ось
почина?ться неквапне рипiння пилки-ножiвки - то це вже дiдусева справа.
     Рiвнi чiткi удари в дерево -  то батько вузьким, вiдточеним, як бритва,
теслом, довба? пази в соснових стовбурах.
     Шурхотiння  м'яке  праворуч вiд Iлька, якраз бiля  рогу хати - то  мати
заклада? в жлукт чоловiчi сорочки i засипа? ?х попелом. Що сорочки чоловiчi,
Iлько чу? по запаху застарiлого поту.
     Протягом  якогось часу чути тiльки, як  гостре лезо довба? сухе дзвiнке
дерево.
     Та ще тихо скрипить пилка-ножiвка, перетираючи рiвнесенько по вугiльнiй
рисi смолисту дошку.
     Iлько гарливо вирiвнював товстий пласт кори, що i з нього вийшов добрий
рiвний брусок. Тодi вiн по  ньому по вiдмiча? шильцем: де скарми  прорiзати,
де  нiс буде,  де - корма, гнiздо для щогли, ляди для  во?нiв, щоб на настил
вiйти i, коли треба, сховатись у глиб лодi?-насади.
     Тим  часом  мати  сипонула  в жлукто попiл  на чоловiчi сорочки.  Попiл
сипався безшумно, але  його запах  одразу вловили чутливi Iльковi нiздрi.  А
коли вже мати винесла казан з окропом i  залила на сорочки, то було чути, як
шипить окрiп, розчиняючи попiл.  I  запах гарячого  попелу просто  повис над
всiм подвiр'ям.  „Зараз  дiдусь чхатиме!" - подумав Iлько.  Бо  дiдусь
завжди чхав, коли попiл заливали водою.
     I дiйсно, за  якусь хвилю дiд почав чхати  i лаятись: „От добра б
йому  не було! То  нечиста  сила з того попелу вилiта?!  Ото мене й мучить."
Дiдусь чхнув ще раз, найголоснiше, i на тому чхання скiнчилося.
     Батько ж вже довбав теслом у соснових стовпах пази.
     Всi були при дiлi.
     Сонце все пiдiймалось вище та вище, i так при?мно  припiкало Iльковi по
руках. А вiн старався з усiх сил. Бо так хотiлося,  щоб його малий насад був
геть, у всьому-всьому,  схожий на  тi  насади  княжi, що стояли в затоцi  на
Почайнi. Iлько  вже  понамiчав  усi скарми.  I  заходився iз липово?  трiски
вирiзати нiс „насада". Коли тут  його покликав батько. Iлько рiвненько
поклав на присьбу сво? iнструменти та побiг до старших.
     Мати тим часом  заливала другий казан окропу в жлукто. З-пiд жлукта вже
повзла тонiсiнька змiйка брудно? води.
     А  дiд та батько робили цiкаву  рiч. Дiд тримав догори вiстрям сосновий
стовп,  а  батько  наживлював  у паз  дошки.  Коли  чотири дошки  були добре
вiдрихтованi, вони поклали на землю стовпцi  та заганяли в  ?хнi пази дошки.
Так  вийшло два плоти  з двома стовпами на кiнцях. Далi тi плоти  пiдняли та
поставили  догори вiстрям стовпiв. I дiдусь, i  хлопчик мали притримувати тi
плоти  сторчма,  щоб  вони  не  завалились. I  тi  плоти  на  таку  вiдстань
пiдсунули, щоб  якраз були на вiдстанi iнших дощок. Батько  наживив у вiльнi
пази стовпiв дошки. За якийсь невеликий вiдтинок часу вийшла коробка, тiльки
без дна та кришки. I так батько поклав  дерево, щоб однi?ю  стороною коробка
була впритул до комори. Тодi батько взяв найбiльшу киянку i почав оббивати з
усiх бокiв по стовпах. Батько гатив  по стовпу, а дошки торцем все  глибше й
глибше залiзали в пази.
     -  Тепер подивись, онучку, i добре запам'ятовуй,  що ми з тво?м батьком
робитимемо.
     Батько  гарливо наклав згори на дерев'янi  боки чотири дошки. I  вийшла
нiби закрита коробка.
     Дiдусь пояснив:
     - Тепер бачиш:  це нiби верх коробки. Але це буде  дно коробки. Тепер у
верхнiх бокових дошках треба вирiзати пази. В тi пази позаганя?мо отi дошки.
Перегорнемо  так,  як  треба,  i  вийде,  що цi  дошки -  то дно.  Зараз  ми
вiдмiтимо,  скiльки треба вiдсiкти по торцю  вiд  оцих  дощок...  - I дiдусь
поляскав по  верхнiх дзвiнких дошках. А  в самiй коробцi те вiддалося,  нiби
хто у велетенський бубон залупив калаталом.
     Що сонце вже шпарило на всю силу,  то смолистий дух розплавлено? живицi
заповнив усе подвiр'я. Закривав iншi запахи.
     - Дiдусю, а для чого треба вiдсiкати дошку по торцю?
     - Тому, що коли ми розмiрили з тво?м  батьком, де ?х перетирати пилкою,
то ми  зробили  запасу трохи. Бо коли доннi дошки ледь довшi самого чану, ?х
можна  по торцю  i  настругом,  i сокирою, i  теслом  стесати, i  вони точно
зайдуть в пази. А пази ми з тво?м батьком робитимемо  ось таким знаряддям! I
дiдусь поклав на дошки двi товстi залiзнi пластини. Наче широченнi долота. З
широким  лезом i вузьким хвостом.  А на лезi  великi, вигостренi, як бритва,
зубцi.
     -  Це,  онучку,  утiрники.  Знаряддя бондарське.  Ним  у  клепках  пази
прорiзують, щоб денце вставити. Без утiрника i  вiдра не виготовиш. Якщо  не
зробити пазiв - денце вилетить. А цебро без дна - не цебро. То тiльки жлукто
- без дна. Але ж воно не iз клепок, а iз цiлого стовбура.
     Батько помiтив  вугликом дошки, i поставив ?х  пiд  стiну комори.  Тодi
схилився  i почав чаклувати з  утiрником.  По батьковiй спинi,  по тому,  як
грали  м'язи на батькових руках,  Iлько вiдчув,  як сильно напружу?ться його
батько. З-пiд зубцiв утiрника сипалась стружка, а батько ще раз  i  ще раз з
напругою рiзав заглибину в дошках. Вiн ще половини дiла не зробив, а утiрник
затупився.
     - Тату, вiзьмiть пiдгострiть! Бо вже жало сiло!
     I  батько вiддав  першого утiрника  дiдусевi,  а  сам взявся за  другий
утiрник.
     - Онучку! А збiгай-но принеси менi червону оселку. Вона у мо?м козубi в
шкiрянiй шкатулцi.
     Iлько помчав до  хати i ледь не  наскочив на матiр, що  несла  казан  з
окропом.
     - Iлько, ти що,  сказився - отак стрибати?!  -  Насварила мати i залила
третiй  казан окропу до  жлукта. - Коли вже ти  вивчишся  спокiйно, як люди,
ходити?! Все бiга?ш, стриба?ш, скачеш... - виговорювала вона вслiд  Iльковi,
що вже бiг iз червоною оселкою до дiдуся.
     Дiдусь поклав  червоний дрiбнозернистий  плаский камiнь.  Зволожив його
кiлькома краплинами  води з глечика,  що  стояв пiд  стiною комори.  I почав
обережно  пiд нахилом  посувати взад-вперед  лезо-жало утiрника по каменю. А
лiвицею притримував камiнь, щоб вiн не посунувся i не зiпсував заточки.
     - Дивись,  як я заточую. Точу  на  скiс в  один  бiк.  Щоб вiстря добре
врiзалось у дерево. Якщо  з  обох бокiв - то може зiсковзнути з риси. Бо для
уторiв головне, щоб вони чiтко йшли  по рисi. Особливо, якщо внизу цебра або
дiжi. Сам утiрник залiзний, а лезо його сталеве  наварене. Загартовано добре
i вiдпущене. Таке вiстря сiче яку завгодно деревину i не викришу?ться.
     Дiдусь все водив вiстрям утiрника по точильному  каменю  i  продовжував
розмову:
     - Це не  проста оселка.  Вона  iз  далеко? землi агарянсько?. Я ?? десь
рокiв  десять тому в  одного варяга-латинянина  купив.  Той варяг  ходив  iз
iншими  латинянами з  вiйною  в Святу Землю. Казав,  що ходили вiд  невiрних
сарацинiв звiльняти Гроб Господень. Так я  й  не  знаю  до  пуття,  чи  вони
звiльнили Гроб Спасителя. Але хто лишився живий та повернувся, то привiз  iз
собою  добрий луп.  А  ?х пiшла  туди,  кажуть  вченi люди, сила  силенна. I
полягло вiд  хвороб, спраги, голоду та меча сарацинiв ой чимало, чимало. Цей
варяг  показував  менi всякi намиста,  лампади  iз прозорого каменю,  глечик
скляний. Дивно?  роботи,  дивно? роботи  глечик! Коли порожнiй -нiчого, бiле
каламутне скло. А води налив - i зразу по  боках розквiтають квiтки так само
бiлi...  Я  йому за цей  камiнчик  вiддав  корчагу  свiжого меду.  Липового.
Чистого. Але цей камiнь вартий того! Ось, бери i неси батьковi.
     Iлько подав батьковi пiдгостреного утiрника i забрав затуплений.
     -  Оце  так,  -  Дiдусь  похитав  головою.  -  Рiже твiй  батько в'язку
„смолку",  як бобер осику навеснi. То велика втiха менi, що вiн i силу
ма?, i досвiду набув. Може, Бог дасть, i мене перевершить.
     Зрештою, батько скiнчив вирiзати  утори в спiднiх дошках. Заходився  на
довгiм верстаку, добре затиснувши дошку клинами, гострим настругом стесувати
торцi  дощок.  Щоб вони пiдходили по довжинi  та встромлялись  точнiсiнько в
утори. На хвилю вiн спинився i сказав дiдусевi:
     - Тату! Дайте малому клюкорiза. Та покажiть  йому, як знаменувати дошки
та стовпи. - Сказав батько та пiшов до хати.
     - Онучку! Бiгай та принеси iз сiней мого берестяного козуба. Подужа?ш?
     - Авже!
     Iлько  помчав до  сiней i  вхопив  дiдiв  берестяний  козуб.  Кра?м ока
побачив,  як мати  налива? батьковi з глека в кухоль грушевого квасу  i щось
нiби запиту?, зазира? йому  в очi. А батько так маха? рукою, нiби  каже: "Та
воно тобi треба?!"
     Iльковi  аж серце  зайшлося,  а  чи не  здогадалася матiнка,  що  в них
та?мниця?  Чи не викаже ?? батько матерi до  часу?  Адже вiзник Стефан дарма
слiв  на вiтер  не  кида?. Сказав же:  „Ви  подумайте  та  вирiшуйте!"
Значить, тiльки  тодi можна об'являти та?мницю, коли  всi зiйдуться. Михайло
казав, що прийде у вiвторок або середу. Сьогоднi середа, а  його нема. Може,
вiн пiд вечiр прийде, поки стражi не зачинили брами?
     Але не  було часу довго думати про  та?мницю, бо вже  Iлько стояв перед
дiдусем.
     - Важкий козуб?
     -  Нi, геть не важкий!  - I  хлопчик пiдкинув  його на  верстак  однi?ю
рукою.
     - Бач, дитино, а менi вiн вже руку  тягне! Ой, старiсть, старiсть... Та
добре, не слухай мо? скарги  -  то я так,  по-дiдiвськи. Слухай мене уважно.
Кожум'яцький  жолоб вже готовий.  Тепер його розберемо.  I ви  вiднесете  до
кожум'яки.  Там дошки i  стовпи вставите в яму  i  вашiй  з  батьком  роботi
кiнець. Щоб  батько  легко склав той жолоб, потрiбнi знаменування. Для цього
на дошцi  робиться  клюкорiзом  значок i навпроти  такий самий - на  стовпi.
Проти друго?  дошки -  iнший знак. А де вона входить у паз на стовпi - такий
самий  знак. Рези робляться або непомiтно, або дуже явно. Нам треба  зробити
знамена маленькi, але чiткi. Щоб чужий зразу ?х не добрав.
     - Чому так?
     - Тому що, онучку,  кожен  майстер ма? свою  маленьку та?мницю. Зробимо
так: з кожного  боку  стовпа -  iнше знамено. Як на  бортi. Тiльки простiше.
Будеш рiзати рису, стрiлу, хрестик, пташку, крапку, дашок... На нижнiй дошцi
- вона до тебе верхня - вирiжеш одну рису i на стовпi - одну рису. На другiй
дошцi позначиш двi риси. Навпроти не? на стовпi - двi риси. Зрозумiв?
     - Зрозумiв, дiдусю! Давайте менi той... клюкорiз!
     - Е нi, дитино! Я тобi покажу, як його по правилах рiзати.  Ось дивись,
я притискаю лiкоть лiво? руки до стiни комори. Бачиш?
     - Бачу.
     - Тепер я  беру десницею, тобто правицею, клюкорiз-рiзак. Вiн, бач, цей
такий  вигнутий, як  колiно. Це щоб ти  рiзав,  але  рука щоб  не терлась об
дерево.   Тепер,   не  вiдриваючи  лiктя  вiд  стiни  комори,   лiвою  рукою
перехоплюючи правицю  вище  зап'ястя.  Щоб твоя  права рука не  бовталась  у
повiтрi. Не сприснула, коли  ти робиш рiзаком знамено. Рiзати з такою силою,
з якою дерево опира?ться рiзаку - не сильнiше й не слабкiше. Тобi  рука сама
пiдкаже. Дивись, тепер я отут вирiжу стрiлу. Таку, що летить вгору. А ти, як
рiзатимеш стрiлу, то рiж униз. Бо коли  чан перевернуть в ямi, вона летiтиме
вгору. А стрiла, що летить вгору, то добрий знак! Ну, ось дивись!
     Дiдусь став упритул до дерев'яно? стiни. Уперся лiктем лiвицi, прихопив
правицею  i повiв  iз натиском угору  рiзець-клюкорiз. Вистояне сухе  дерево
зашелестiло пiд гострим клюкорiзом. Три рухи рiзцем -  i на сiрiй срiблястiй
дошцi з'явилась прорiзана свiтла стрiлка.
     - Я тобi, онучку, показую  Навстоячки,  бо присiдати  навпочiпки  я  не
можу. От бiда!  А до  семидесяти геть  тобi бiгав. Та ти мене таким не можеш
пам'ятати... А  тобi доведеться  рiзати, сидячи  навпочiпки.  Ну,  давай,  з
Богом!
     Iлько  перехрестився, взяв у дiдуся  клюкорiз i  присiв бiля  з'?днання
дощок зi стовпом. Першi зробив на стовповi  та всiх дошках просто риси. Рука
не трусилась. Але одного разу надто сильно загнав вiстря та ледь  не  вломив
рiзця. Другий раз рiзець ледь сприснув, бо сильно по верху пустив. Але шкоди
не наробив: лiва рука добре стримала правицю.
     Коли    рiзав     „стрiли",     „пташок",    „дашки",
„хрестики",  то так рiвно  пiд рiзцем  шелестiла  стружка.  Iлько  вiд
напруги закусив нижню губу, сопiв. Пiт облив все чоло.
     Дiдусь стояв над ним збоку i лагiдно похитував головою. I, наче читаючи
Iлькову думку, сказав:
     - А що, гарно стружечка з-пiд гострого рiзака шелестить?
     -  Угу! -  прогудiв Iлько,  не вiдкриваючи вуст,  i  продовжував рiзати
знамена.
     Тут i батько прийшов.
     - Ну як, тату, твiй учень? - Запитав батько в дiдуся.
     - Добре рiже, аж сопе! - iз великою втiхою сказав дiдусь.
     -  От  i добре! Ти, Iлько,  закiнчиш  цей урок. I тодi тобi буде другий
урок.  Будеш  нашим гiнцем до кожум'яки.  Скажеш йому так: „Господине!
Мiй  батько  сповiща?  вас:  все зробили! Потрiбнi  люди перенести  вантаж."
Повтори!
     Iлько повторив.
     - Тодi  - в  дорогу! -  I батько жартома пiдштовхнув  Iлька в  спину. I
повернувся  до дiдуся.  Той перевiряв гранi дощок. Примружувався, прихиляючи
лице, i водив пучками по дереву.
     - Добре ти розпустив „смолку". I настругом не треба рiвняти.
     -  Та ж  не  дарма  я тижнiв два  ходив до притискiв i до  комор,  поки
знайшов цю деревину. Як для мене ?? хто замовив!
     А Iлько не кинувся зразу до Кожум'яцького яру.  Забiг до хати. Витяг iз
великого липового  коробу  свою  вишиту сорочку  i  вовняну  крайку.  Скинув
сорочку i повiсив ?? на  жердину над полом. Вдяг вишиту i туго обвинув пояс.
Витяг з-пiд лави свiй  козубок,  i з  нього  видобув  гребiнець  iз  жовтого
дерева. Намагався швидше розчесати  пелехату голову. Але тiльки з болем рвав
волосся, а  воно все одно  стирчало  на всi боки.  Тодi Iлько облишив  марнi
спроби,  запхав гребiнь за пазуху i вискочив з хати,  перескочив через порiг
хвiртки i помчав по вулицi на Кожум'яки.
     Побачив,  як  з  рiчки йдуть Пузиревi онуки. На чотирьох рибалок  несли
одну-однiсiньку силку дрiбних навiть не рибок - виплодкiв. Ще й найменший ??
пiдняв  угору,  радiсно  показуючи  Iльковi   такий  багатий  „полов".
Пузирята  почали йому гукати, щоб  вiн на них зачекав. Та Iлько скинув угору
руки i замахав, що нiяк не може.
     I  просто   побiг   на  мiст  через  Киянку,  що  з'?днував  лiвий  бiк
Кожум'яцького яру iз Гончарами та  Житнiм торжком. А через торжок - i з усiм
Подолом та Головним торжищем.
     Iлько  перебiг  по дзвiнких дубових колодах  мосту i потрапив на вузьку
кручену вулицю, що пiдiймаючись, обвивала знизу вгору  всi  схили Копирового
кiнця. А схили стрiмко нависали над вулицею.
     Дивна була  вулиця на Кожум'яках.  Добре  вимощена  сосновими колодами.
Хiдники викладенi дерев'яними плахами. Яке  то дерево, Iлько  не  дiбрав, бо
вони були добре затоптанi. Але Iлько подумав, що, певно, сосна. То якi треба
гаразди мати, щоб дубовим тесом мостити дорогу?
     Тут  садиби  стояли впритул одна  до  одно?. Добрi садиби. Двори всi за
дощатими парканами чи високими плетеними  тинами. I людей багато  по  вулицi
сновига?. Але дух стояв над вулицею важкий якийсь, густий, кислий, ще й наче
гнилуватий.
     Ось i  велика  висока хата за тесовими  дубовими воротами. I брама  пiд
дашком, i хвiртка мiж мережаними стовпами зачиненi.
     Iлько  загупав кулаком  у  хвiртку. Вiдчинив  йому  ставний  парубок  у
шкiрянiм фартуху, мов би то був коваль.
     Але з двору не  чулося  дзвону молотiв та вугiльного  диму. Його просто
залило геть нестерпним важким духом замочених i висихаючих шкiр. За спиною в
парубка Iлько вгледiв розiп'ятi на п'ялах рамах волячi та телячi шкiри.  Тут
?х було  на подвiр'?  стiльки  виставлено,  немов у  ярмарковий  день чи  на
Торжищi у  чинбарському  ряду. За тими розiп'ятими шкiрами вiдчувався якийсь
рух.  Хтось щось розбовтував у дiжцi, чимось рипiв, ще хтось  ударяв нiби  в
бубон.
     Iлько  ледь вклонився, бо парубок аж  нiяк не мiг бути господарем цього
високого дому, i сказав таке:
     - Сповiстiть господиновi, що прийшов посланець Iлько i каже такi слова:
„Господине!  Мiй батько сповiща? вас: все зробили. Потрiбнi  люди, щоб
перенести вантаж." Такi слова сказав мiй батько. От!
     Парубок нiчого не сказав i зачинив хвiртку.
     Iлько зрозумiв так, що  вiн  ма? чекати  на  вiдповiдь. Хлопчиковi було
нудно стояти. I вiн вийняв гребiнь i почав розчiсувати сво? буйнi патли. Та,
як i перше, з цього нiчого не виходило. Тодi  знов кинув гребiнь за пазуху i
зазирнув у дверi.
     Тепер у хвiртцi постала поважна жiнка у снiжно-бiлiм запиналi:
     - Чого тобi, хлопчику?
     - Я Iлько. Посланець вiд мого  батька. Вiн послав мене i сказав сказати
такi слова: „Господине! Мiй батько сповiща? вас: все зробили. Потрiбнi
люди, щоб перенести вантаж." От. - Скiнчив Iлько i низько вклонився.
     -  Добре.  Гаразд. Авже.  - Сказала  жiнка. А  тодi, -  А ну,  пiдступи
ближче.
     Iлько переступив  через високий  порiг i  зайшов на  задушне  подвiр'я.
Жiнка  нахилилась до Iлька i  помацала  тонким бiлим пальцем його вишивку на
комiрi сорочки:
     - Хто це тобi сорочку так вишив? Матiнка чи тiтка?
     - Сестра. Молодша сестра.
     - Молодша?! - Здивувалась пещена тiтка. - Як твою молодшу сестру звати?
     - Вона не моя молодша сестра. Вона  молодша сестра  мо?? старшо? сестри
Катерини. Звати ?? Марiя.
     -  Зрозумiло. Тобто  вишива?  твоя сестра Марiя. I кому вона  ще вишила
сорочку?
     - Усiм! I батьковi, i братам, i дiдусевi.
     - А чужим людям вона вишивала щось?
     - Нi, в не? нема часу. Вона то пряде, то вовну смика?.
     - Ага... так, так... Ну,  скажи  сво?й сестрi Марi?, що  в  не? вправнi
руки та добре око!
     - Дякую... за добрi слова! От.
     - Ну, ходи з Богом, хлопчику! Зараз чоловiк надiшле хлопцiв.
     - Бувайте здоровi, моя господине! - Вклонився Iлько, ще й  руку приклав
до серця. Вiн бачив, як знаменитий коняр кланявся бояринi на Торжищi.
     Молодиця тiльки похитала  головою та  усмiхнулась. Ну  точнiсiнько,  як
Iлькова матiнка, коли вiн щось утинав.
     А Iлько вже бiг  униз Кожум'яками. I, хоч дорога  тут вимощена,  краща,
нiж на Житнiй торжок, i  будинки  кращi,  i  паркани  справнi,  та  хотiлось
Iльковi  звiдсiля податись. Бо  його  чутливий  нiс  раз по раз, бiля кожно?
садиби, натикався на якийсь новий запах кожум'яцького дiла. I кислою овчиною
пахло, i наче якимось звiриним хутром i прогiрклим салом кнурячо? мездри!
     Кiлька разiв вiн навiть так чхнув, що аж у тiменi закололо.
     Нарештi  вiн перебiг-проскакав  через мiсток i  опинився  на  шляху  до
?хнього кутка.
     Праворуч  за  дахами,  критими  лемехом  ,  за  невисокими  поодинокими
яблунями та вишнями виднiлись рубленi житла Гончарiв. Наче лiпленi  вохристi
осинi соти по  схилу  лiпились  гончарнi горна. З багатьох угору  здiймались
блакитнi димки. Гончарi старались. Всi казали, що добрий врожай за Трипiллям
на пiвдень. I на Пороссi на пшеницю, просо, коноплi та  мак. Тож будуть люди
робити запаси  збiжжя, давити  макову та конопляну олiю. А де зберiгати?  Та
всi ж знають - у корчагах.
     Поки  прийшли  вiд  Карпа-кожум'яки  парубки,  то  Iлько  встиг  кухлик
кислячку  висьорбати та  окра?ць  хлiба зажувати.  Як  мати насипала  йому з
горщика кисляк у кухлик, то спитала:
     - А що, в Карпа-кожум'яки дiвка на виданнi ??
     -  А  звiдки знаю?  -  Здвигнув плечима Iлько. - Я на дворi  нiкого  не
бачив.
     - А чого ж ти сорочку вишивану  надяг? Я вже й думала, що  ти свататись
побiг.
     - Е  мамо, таке скажете! Я посватаюсь до Iванково? сестри. Ну,  як вона
пiдросте.
     - Ото буде пара! - Засмiялась мати. - Два чоботи на лiву ногу!
     Це матiнка так натякала, що  Iванкова молодша сестричка така ж метка та
швидка, як непосидючий  Iлько.  Вона  ще  щось хотiла  сказати,  але надворi
почулося кiлька голосiв. До хати влiз, крекчучи, дiдусь.
     - Онучку! Пiдеш iз парубками. Та  подивись, щоб дошки поскладали в купи
по знаменах. Тiльки ?м нiчого не пояснюй i знамен, якщо вони не помiтять, не
показуй. Бо людина так зроблена, що вона дивиться  i не бачить. А тiльки  ?й
пiдкажеш щось - зразу побачить. Зрозумiв?
     Хлопцi - а  ?х було  четверо -  здоровi, з  воластими  шиями,  жилавими
руками, взяли на плечi по три дошки та й пiшли бадьоро на Кожум'яки. Iлько ж
попереду  них крокував  i  слухав,  що  вони мiж собою говорили.  А  парубки
вихваляли одного з них,  який позаминуло? недiлi на Пасiчнiй  бесiдi побився
на  заставу, що здола? навкулачки  рiзника  з приходу  Турово? божницi. Вони
билися до третьо? кровi. I  поки рiзник iз губи  пустив юшку  кожум'яцi, той
йому носа, губи та скiлицю до рудо? розбив. Тепер у парубка-кожум'яки  друга
шапка - червоного сукна нiмецького, опушена видряним хутром. Iлько, хоч йому
аж  нiяк  не годилося,  бо  не дiло  дитинi  в парубоцьку бесiду  встрявати,
обернувся i сказав:
     - Рiзник - добрий бо?ць, та вже старий. От i дався пику  розбити. То не
диво, що його погамлесили.
     - А ти, пуголовку, звiдки зна?ш? -  Гримнув один iз парубкiв. Певно, що
нi пiдмайстер кожум'яки Карпа, анi син. Бо був найбiднiше вдягнений.
     -  Брат повiдав. I ще вiн сказав, що рiзник легковажить i низько кулаки
трима?, тому й одержу? по пицi.
     -   Багато   твiй  брат   зна?!   Та   хто   вiн  такий?   -   Обурився
парубок-пiдмайстер.
     - Не заводься, - спинив  його найстарший парубок iз синцем на вилицi. -
Цей вишкребок - брат Микити.
     - Отого - Солоного?! - Здивувався пiдмайстер.
     - Прикуси язика: малий докаже - матимеш клопiт.
     -  Ви, старшi люди,  знайте - я не докажчик!  Як  хочете,  то самi йому
скажiть, що вiн Солоний! - Скипiв Iлько.
     - Диви, з гонором, - здивувався старший.
     - Того що за собою такого брата зна?!
     -  Нi,  старше  парубоцтво,  я  сам  вмiю  битись.  Хто  побив  п'ятьох
почайнинських хлопцiв з попiвського кутка? Га?
     -  То  це ти  каменем  з  пращi  голову  розбив  хлопцевi? -  Вирячився
пiдмайстер.
     - Ну я! Та  тiльки  не  каменем, а  вузлом  налигача.  I голову йому не
розбивав. Просто поцiлив у вухо. А другого по  кулаках. Вони побiгли туди, а
ми сюди. От!
     - Таки справдi брат Солоного! - Засмiявся старший.
     А чого Микиту  прозвали Солоним? Та вiн на це прiзвисько не  ображався,
навiть  весело  смiявся,  як чув. Бо тодi сам Iлько  не знав цi?? iсторi?, а
йому дiдусь розповiв. У той  рiк великий князь Святополк вже вкотре змовився
iз купцями-гостями, що  ?здили в  iншi землi за  товаром, та  лихварями, щоб
пiдвищити  цiну  на сiль. А в Лаврi були великi  запаси  солi.  Та заборонив
князь ченцям продавати людям дешево сiль. I валки солi, що прийшли з Коломи?
та Черемоша, не  пускали нi  на торжище, нi на  iншi торжки. А  завертали до
княжого  двору або, по  згодi з князем, до  лихварiв. I була змова сильникiв
проти  простих киян. Як казав вiзник  Стефан  по-книжному: „I  од того
зависть  воздвиглася  от  продающих сiль... думаше собi в ти? днi  багатство
много?  приобрести в  солi." Ченцi  давали  нужденним  солi  без плати.  Але
Святополкова сторожа всiх простих людей, хто виходив з монастиря, обшукувала
i вiдбирала сiль собi. Вiдтодi зло на князя та княжих людей проросло в душах
киян.  Бо  дiдусь казав, що сестра Марiя мала тiльки два рочки,  як не  було
солi по всiй Руськiй землi. Обсипало все  тiло дитини чирячками. Прикладають
зiлля - прорве  i  гнiй витече. Так зразу в  iншому мiсцi  набряка? гнiй. Не
встигала  мати сорочечки  дитинi золити i  прати. Та  хтось  напоумив пiти у
Печери. Там  дитину нагодували кашею пшоняною, заправленою сiллю та олi?ю. I
з  собою  цiлий горщик  дали.  Мудрий якийсь чернець страшенно ?? пересолив.
Наказав у борошно тi?? кашi додавати потрохи. I це порятувало Марiю. А потiм
мати дiзналась,  що то був  преславний iзограф Алiмпiй. Сказали матерi люди,
що був одинак у батькiв i змалечку був слабенький. То дуже жалiв дiтей.
     Те все брат Микита, вже отрок тодi, добре запам'ятав. I коли  вкотре iз
сiллю князь i лихварi змовились проти Печер,  Микита таке вигадав. Позичив у
вiзника  Стефана перекиднi суми для  повiдного коня. Пiднявся на  Клинець до
одного  скляра.  Той варив  скло  i  робив  склянi  перстеньки,  обручки  та
малесенькi пляшечки для благовонiй та масел. I каже йому: "Менi був сон, щоб
я взяв  у вас двi торби пiску. Понiс його  у Печери. Там освятив i принiс до
вас." А той скляр був страшний скупердяй. Вiн i каже: „ Нема? менi чим
требу платити  ченцям за  освячення  пiску!"  Микита йому каже: „Я все
плачу  ченцям! Бо менi  сон був."  Згодився той  скляр. Набрав Микита обидвi
торби пiску. Такий сiрий, як  сiль,  i  пiщинки  здоровi.  Пiшов  Микита  до
монастиря. Показав стражам, що  несе пiсок на благословення вiд скляра Iони.
В монастирi висипав  половину пiску. Йому насипали половину торби солi. Ще й
воскову печатку  поставили та  хрест на полотнi намалювали.  Почали вимагати
вiд  нього при виходi, щоб вiн висипав пiсок  - чи не сховав вiн  там грудки
кам'яно? солi. Вiн зняв iз себе плаща i каже стражнику:  „Бери - ламай
печатку! Висипай! Побачимо,  чи не  скорчить  тебе твоя заздрiсть?!" I кида?
обидвi торби. Стражник ?х як вхопить. Аж поточився. Торби ж важкi! Тому щось
у попереку  й зацiпило. Але  гад не  зiзна?ться, розв'язу? торочки  i  сипле
солоний пiсок на  плаща. Обидвi торби  порожнi. Кам'яно? солi  в пiску нема.
Закляв стражник, як махне рукою, та крутнеться собi, щоб iти геть! Та тут на
нього гаплик - поперек схопило.
     А Микита принiс солоний пiсок. Засипав його в дiжку. Добре розколотив i
солону воду злив у ночви. З  ночов  брали солону  воду,  цiдили вiд дрiбного
пiску через щiльне полотно. А тодi виварили. I було пiвпуда солi.
     А  пiсок  ще досипав  у  суми  i  вiднiс  скляру  Iонi. Той  казав,  що
благословення  таки було. Бо тодi  всi пляшечки сво?,  з того пiску зваренi,
вiн спродав.
     Та мати про це десь обмовилась родичкам.
     Микита ж, узнавши, що мати мимоволi його виказала, не став ?й дорiкати.
А  ще раз, набравши пiску, пiшов  по благословення  до монастиря. Але  цього
разу  вiн солi  не  прохав нi дати,  нi продати.  Тiльки  вiн усипав у пiсок
стерте у ковганцi сухе насiння чорнобилю. Виходить вiн iз брами з торбами. А
стражники  хапають  його за  руки!  Той, якому поперек  прихопило,  яриться,
радi?:
     - Ага, попався, сучий син! Зараз  ми тебе  посолимо! Ану  висипай  свiй
„пiсок"!
     Микита каже:
     - Та дайте я плаща постелю!
     - Е нi, сучий син солоний. Сам сип i на землю.
     Микита, таки „Солоний", став проти брами так, щоб протяг був йому
в спину i вiяв на того стражника. Розпустив торочки,  пiдiйма?  вгору обидвi
торби  i...  як  шарпоне,  як посипле пiсок. Тонка  пiщана  пилюка  з тертим
чорнобилем ?м  в очi, в  носа та в рота! Як  зачав стражник страшенно чхати,
терти очi. Його вояки стоять осторонь i дивуються, що воно з ним. А вiн чха?
та  чха?! Очi  розтира?,  а  вони ще сильнiше сльозяться,  сльози ручаями по
щоках котяться. Не наважились стражi схопити i мордувати Микиту.  Бо свiдкiв
була  цiла юрба,  i  жодного слова Микита не мовив  нi проти князя, нi проти
стражi. Але вiзник Стефан - людина, яка з дня на день чинила узвiз по всьому
нижньому мiсту i по Граду, i все чула в все  бачила  - порадив на  час брату
Микитi щезнути. Бо стражники з Копирова кiнця замислили проти Микити зло.
     I  Микита в одну  нiч  зник.  Повернувся лише через два  роки, коли вже
народився Iлько.  Повернувся до  теслярсько? справи. Але не завжди допомагав
батьковi та дiдовi. Iспиту теслярського не складав, що його в братство взяли
при Миколi Притиску. Хоча раз  по раз  працював у  артiлi  лодiйникiв. От  i
цього разу збудували здоровенну лодiю-„набойну" i подались на Десну по
вапняк-камiнь.
     З  такими балачками  вони всi гуртом  дiйшли до садиби кожум'яки Карпа.
Носi?  пройшли мiж розiп'ятими  на рамах кожами вже без  волосин. Однi  були
сухi, на  iнших  виблискувало якесь мастило.  Теж смердюче. Шкiри телячi  та
козячi  вимочувались у трьох ямах, обшитих дошками. Дошки були старi, темнi,
ослизлi. I сморiд вiд ний йшов добрячий.
     Пiд  парканом була  викопана свiжа яма. Отут всi  й поскидали  дошки. I
тро?  ще  пiшло  за дошками  для дна  та стовпами до  Iльково? садиби. А той
найстарший,  iз  синцем  на  скилицi лишився  на  подвiр'?.  Iлько  до нього
пiдступив i сказав:
     - Господине парубче!  Треба цi дошки розiбрати на купи.  Я вам  покажу,
куди яку. Так батько сказав.
     - Як тобi батько  сказав, то ти й роби.  -  Повернувся  i  спустився  в
iстобку.  А iстотка  та  була майже  наполовину  занурена пiд  землю.  Он  i
вiконця-заволоки  пiдносяться  майже на  два  лiктi  над  землею.  Зате  над
iстобкою  був  другий  поверх iз  сiньми на стовпах на  два боки.  Туди йшли
широкi сходи окремо вiд входу до iстобки. До не? був окремий хiд  по широких
сходах на сiни.
     В iстобцi щось гомонiли, а через чiльне вiкно курiв дим.
     „Iч! Кажуть, що Карпо -  заможний  майстер,  а  в  нього  iстобка
курна! А в нас хата маленька, зате i димник, i стiни вибiленi."
     В Iлька все кипiло, що парубок його  не послухав, бо вiн малий. I тодi,
хоч батько його  научав,  що не треба напружуватися,  щоб  не заробити килу,
Iлько взявся до працi. Та не  кинувся  одразу тягати дошки. А  обiйшов купу.
Обдивився, де якi знамена. I почав стягувати  дошки по однiй та волочити  до
бокiв ями.  Розпилянi навпiл  дошки легше тяглись по землi. Та  й скiльки ?х
тягти  -  може, двi  саженi! Не бiльше.  Iлько,  зрештою, впорався з дошками
заздалегiдь, поки прийшли носi? зi стовпами та дошками для дна. I батько.
     Все  було добре, тiльки страшенно упрiв, що  аж вiд поту плями на спинi
виступили, чуб змок, а подiл сорочки вiн з одного боку вмастив глиною.
     Коли  всi  частини  кожум'яцького  чану  опинились на подвiр'?,  батько
сказав принести йому заступ.
     -  Для  чого?  Яма вже  викопана... - Засумнiвався  той  iз  синцем  на
скилицi.
     - Батька свого спита?ш, а менi неси заступ.
     Парубок хмикнув, але наказав пiдмайстровi принести заступ.
     Батько щiльно зсунув дошки для дна. На чотирьох кiнцях надкопав ямки. I
поставив у них стовпи. Трохи наживив ударами киянки.
     -  Тепер  вiзьмiть молоти  i  позабивайте  на  пiв лiктя в землю!  Чого
сто?те? Швидко. У мене часу мало.
     Поки пiдмайстер бiгцем поспiшив до комори по молоти, батько оглянув, як
складенi дошки.
     - Молодець,  синку! Добре  ?м розказав  розклад.  -  I  батько погладив
хлопчика по головi. - Чого це в тебе голова мокра? - Спитав батько.
     - Та то... вiд спеки... вiд сонця... я отут на сонцi...
     Тут пiдмайстер  принiс  два  здорових молоти. Парубки почали забивати в
землю стовпи, а батько - ходити з обвiсом i мiряти, чи рiвно все.
     - Досить. Потiм я вас покличу.
     Парубки  пiшли  хто в комору, хто  -  до  старих  ям перебирати шистами
шкiри. Вiд того на подвiр'? пiшов ще сильнiший сморiд.
     - Отепер, синку, найскладнiша робота. Треба загнати в пази нижнi дошки.
А в тих  дошках  ?  утори. Ось бачиш? I треба так  зробити, щоб спiднi дошки
увiйшли торцями до уторiв бокових дощок.
     Батько пiдняв першу  дошку з  позначками i  почав заганяти  ??  в  пази
стовпiв, поки вона мiцно  не  сiла.  Ходив, постукував  киянкою  то з одного
краю,  то з другого, i дошка опускалась в пазах, поки й  стала на мiсце. Так
само батько загнав i  три спiднi дошки. Iлько тiльки ходив за ним i зазирав,
як то батько киянкою постуку?, як свинцевим одвiсом на шворцi перевiря?,  чи
не вiдхилились стовпи  та  дошки. Ось i багато часу не минуло, а вже  чотири
стовпи мiцно з'?днанi мiж собою спiднiми дошками в пазах.
     -  От  тепер, синку, ми  ?х  з'?дна?мо ще  шипами. Бо  коли будуть  все
спускати до ями, можуть порушитись дошки i з'явиться мiж ними щiлина.
     Батько  вiдмiряв  обвiсом  i зовнi,  i з середини  чану i поставив  там
позначки. Наживив дiрочки пробо?м. А тодi врiзався туди вiстрям  бурава, щоб
воно пройшло крiзь  першу  бiчну  дошку  i  просвердлило  отвiр  у  споднiй.
Висвердлив  отвiр i зразу загнав туди дубовий  шип. I  так - вiсiм разiв, по
два шипи з кожного боку.
     Батько та Iлько  так поринули у дiло, що й незчулись, як до ворiт побiг
пiдмайстер.  Розчинив не  хвiртку,  а стулки ворiт,  оббитi кожна аж  трьома
штабами залiза. Кожум'яка Карпо за?хав  верхи у двiр на мухортому конику. За
сiдлом в нього були двi перекиднi суми. Повнi-повнiсiнькi.
     А ще  разом  iз  конем у ворота  вскочив рудий  здоровенний  собака. Iз
лобато? широко? морди звисав здоровенний язик. Здавалось, що землi  дiстане.
Пес зразу кинувся до Iлька та батька. Але кожум'яка Карпо крикнув на пса.  I
той поспiшив у тiнь  пiд  будинком. Порився  ще  глибше у вже виритiй ямi та
залiг  туди,  важко  хекаючи. Кожум'яка  Карпо  незабаром  злiз iз  низького
коника. Кинув повiд пiдмайстровi i показав на стайню. Пiдiйшов до батька  та
Iлька i виголосив, радiсно посмiхаючись i розводячи руки:
     - Бог помiч! Кого  я  бачу?! Я сподiвався  на четвер, а ви вже, сусiде,
кiнчили справу!
     - Доброго  здоров'я,  господарю! Ще не скiнчив вам, а  тiльки закiнчую.
Зараз покличу хлопцiв  - нехай опустять у яму. Тодi дiло пiде  швидше. Дасть
Бог, i пiд вечiр скiнчимо.
     Кожум'яка Карпо, видно, що був напiдпитку -  тому був такий лагiдний та
люб'язний.
     - Сусiде! Ходiмо пообiда?мо. А тодi скiнчите дiло.
     - Нi, господарю любий. У мене свiй закон: скiнчив - тодi до столу чи...
додому. Гукнiть краще хлопцiв - потрiбна допомога.
     Господар гукнув сво?х хлопцiв, а сам пiшов до стайнi.
     Прийшли  парубки. Стали, схилились по боках  чану.  По  дво?, разом  iз
батьком вздовж бокових дощок, один позаду  взявся знизу. А спереду нiкого не
було.
     -  Ну, хлопцi,  разом!  Раз,  два,  три! -  Скомандував  батько,  i всi
одночасно випростались  i понесли всю споруду до ями. Обережно  ?? опустили,
щоб стовпи точно зайшли у дiрки, виритi для них у рудiй глинi.
     - Ходiть, молодцi, здоровi. Покличу вас пiсля обiду.
     Вони й пiшли до велико? дiжки вмиватись, вiдтирати руки синiм гле?м.
     А батько тим  часом почав насаджувати одну дошку на  другу, таким чином
зводячи  боки  дерев'яного  чану.  Тут  вже,  як  сказав  би  дiдусь,  пiшла
„золотарська  справа".  По  торцю   кожно?  дошки  батько  малесенькою
прегострою  скобелкою у зрiзi  нижньо?  дошки  робив заглибину.  Починав вiд
одного стовпа i вiв до другого нi на рису не збиваючись. Виходила з круглого
отвору скобелки одна довжелезна стружка. I нiде вона не порвалась! Але Iлько
бачив, яко? напруги це кошту? батьковi! Великi краплини  поту повиступали на
скронях. На  кiнцi носа висiла прозора краплина. А жовна в батька  грали пiд
засмаглою, добре виголеною шкiрою, нiби вiн щось тверде намагався розгризти.
I в кожнiй нижнiй дошцi виходив неглибокий жолобок по всiй довжинi дошки.  А
верхню дошку,  яка  мала накрити нижню,  батько готував по-iншому.  Вiн брав
наструг, теж вигострений, як  бритва. Батько так перевiряв  лезо, чи гостре:
якщо  бри? волосся на передплiччi, значить, можна ним робити дiло. I вiн тим
настругом так зчiсував гранi тонко? сторони дошки, що вони точнiсiнько лягли
в заглибину нижньо? дошки. Так батько з'?днав всi дошки.
     Зняв шапку i струсонув темним волоссям. Воно було так само мокре,  як в
Iлька пiсля тягання дощок.
     А кожум'яцьке кодло в цей час пообiдало i вiдпочивало. Хто в холодку на
широкiй призьбi примостився, хто пiшов  у стайню та  задрiмав  на купi сiна.
Навiть рудий пес заплющив очi. Проте пащеку не закривав.
     - Хух!  -  Сказав  голосно  батько  i змахнув шапкою. -  Таки зморився,
трясця його матерi. Ти що там робиш?
     - Скручую стружки в рурочку. Я з цих стружок сплету щось.
     - Ну дивись,  спробуй.  Може що iз  "смолки" й вийде. А нам тепер треба
будити хлопцiв. Хай заливають чан.
     Тiльки батько  та  Iлько попрямували  до  стайнi, як собака пiдскочив i
загарчав  на них.  Гарчав неголосно, але верхню чорну губу задер i  вишкiряв
гострi бiлi iкла.
     - Не руш,  синку! А то ще за литку вхопить!  - I тодi на  весь голос, -
Гей, хто там не спить, вiдженiть собаку!
     Але нiхто,  крiм русяво? кирпато?  дiвчини, на  його крик не  з'явився.
Вона й прихопила собаку за шкiряну обручку.
     - Що вам, мiй господине? - Спитала дiвка, не вiдпускаючи собачу обручку
та садовлячи пса коло себе.
     - Треба збудити молодцiв, щоб наливати воду в чан.
     - Господине,  ви самi ?х  будiть. Бо  я - чага. Якщо я ?х пiдiйму, вони
мене потiм поб'ють.
     - I що - б'ють?
     Дiвка озирнулась на всi боки i мовчки ствердно захитала головою. Iлькiв
батько скрушно похитав головою i сказав:
     -  Ти,  дiвчино, тримай собаку. Iльку,  бiгай до стайнi.  Збуди тих.  I
потiм цього, що на призьбi.
     Iлько так i зробив. Парубки повставали i, лаючись, хто  вголос, хто пiд
носа почали тягати з колодязя воду корбою i носити до нового чану.
     - Господа молодцi,  обережно  наливайте,  щоб  було  видно,  якщо  вода
протiче на землю.
     Парубки  нiчого  не вiдповiли. Мовчки  однi  крутили  корбу,  витягаючи
прив'язане легке соснове  цебро  iз важким дубовим дном. Другий  переливав у
вiдра. А вiдра вже носили наймолодший кожум'яка i пiдмайстер. Воду з цебра у
вiдра переливав той бо?ць iз синцем на скiлицi.
     Коли вода перевершила  шов  мiж верхнiми дошками, Iлькiв батько зупинив
парубкiв. I вони  знов  порозходилися  по  сво?х мiсцях. Батько ж вийняв  iз
берестяного кошеля доброго дубового цвяха i одним ударом киянки загатив його
в дошку рiвнесенько на узрiзi води. Подивився  на  всi боки i побачив добрий
окоренок.
     - Ходiмо, Iльку, посидимо, почека?мо, поки тiнь отуди впаде. - I батько
встромив скiпку в землю.
     - А тодi що?
     - Якщо за цей час вода i на палець не  спаде  - робота  зроблена. Можна
брати плату i йти додому.
     - Тату, я ?сти хочу.
     - Синку, терпи. Я теж хочу ?сти.
     Вони сидiли довгенько, аж Iльковi почало бурчати в кишках.
     Тим  часом iз стайнi вийшов муций жовтаво-половий коник iз  майже бiлою
гривою i  довгим, аж  до  землi хвостом.  Вiн пройшовся подвiр'ям в спинився
бiля новозрубленого  чану i почав його  облизувати  i пробувати на зуб ребро
дошки.
     - Ану гей! - Замахнув на нього батько шапкою, i коник шарпонувся на бiк
i пiшов до колодязя. Посунув свою цiкаву морду у порожн? цебро, що стояло на
цямринi зрубу.
     Цебро з гуркотом полетiло в колодязь, закрутилась корба. Ручкою вдарило
коня,  i  вiн  шарпонувся  набiк.  Збив  здоровенну  порожню  дiжу,  i  вона
покотилась iз страшним гуркотом до брами. Закудкудакала ряба курка, виводячи
з-пiд дiжi виводок курчат. Дiжа вдарилась о  браму,  аж загуркотiло  на весь
куток.
     Iлько рвучко пiдвiвся на ноги. Але велика батькова рука перехопила його
за крайку i повернула на мiсце.
     -  Сиди! Бо ще подумають, що це ми завели веремiю.  Подивимось, що далi
буде, - обернувся iз прихованою усмiшкою в очах Iлькiв батько.
     А далi  ось  що  було.  Iз iстотки  вискочила  дiвка-чага i, сплеснувши
руками, закричала:
     - Ой матiнко моя! Та вiн усiх курчат передушить!
     За  нею,  обсмикуючи  сорочку  та  поправляючи  пояса,  вибiр  язикатий
пiдмайстер,  шалено  розмахуючи  руками  i  з  криком:  „Та  куди  ти,
гидолово? вiри?!"
     -  Бач,  не зна?, як з конем  треба. До коня, Iльку, треба пiдходити не
шарпаючись, не вимахуючи руками, не тупотiти  ногами. I добрим голосом треба
коня завертати, а не лайкою. I ще до  коня не можна пiдходити в лоба, а лише
- з лiвого боку.
     - Тату! А звiдки ви все зна?те? У вас же наче нiколи коней не було?
     - Воно так, твоя правда. Та пiсля другого голодного року...
     - Коли це було?
     -  Не  перебивай  батька!  Перший  був  голодний  рiк, коли  народилась
Марiйка. Тодi у серпнi зразу в жнива налетiли страшеннi прузi. Летiли чорною
хмарою. Потiм падали  на  поля, на  копицi,  на просо,  на  виноград - i все
з'?дали.  Далi  зводились на крило i летiли на  пiвнiч. I все  жерли, жерли,
жерли. Поки ?х холод не прибив. Довелось менi пiти на заробiтки в лiсi, бо в
Ки?вi роботи не було.  Я  всю осiнь i  зиму  рубав  дерево в лiсi  i волочив
кiньми до рiчки.
     Батько те розповiдав спокiйно. Повернувся обличчям до Iлька. А сам весь
час боковим зором споглядав, що робиться у дворi.
     А в  дворi був справжнiй рейвах. Рудий пес бiгав разом iз пiдмайстром i
несамовито гавкав.
     Зiскочив  iз призьби сонний  парубок. I теж почав щось гукати  i махати
руками. Зi  стайнi  вийшло  дво? заспаних парубкiв.  Той,  що  iз  синцем на
скiлицi, став руки  в  боки  i мовчки дивився  на все.  Другий все струшував
пелехатою головою i намагався вибрати з не? бадилинки та соломинки.
     На галерею свiтлицi вискочила господиня. Сплеснула руками i заволала:
     - Карпо! Карпо! Чоловiче! Встань, подивись, що робиться!
     А  коник  все шарпався  то туди,  то сюди. Вже почав робити  i справжню
шкоду: перекинув двi рами з нап'ятими телячими кожами.
     Вийшов Карпо,  протираючи очi. Якусь мить постояв, намагаючись  схопити
зором все, що вiдбувалось  у дворi. Пiдступив до поручнiв, вхопився за них i
голосно, чiтко сказав:
     - Геть усi з двору! Кожен на сво? мiсце! I голосу не подавайте.
     Вiд його слiв всi спинились i справдi порачкували на сво? мiсця.
     А коник таки продовжував крутитись подвiр'ям.
     Карпо  неголосно проговорюючи,  як  до  лошати:  „Кось-кось-кось"
почав спускатися рипучими сходами на подвiр'я.
     Кiнь припинив сво?  шарпання, повiв вухами  в  бiк  рипiння сходинок  i
Карпового голосу. Карпо, як спустився з  другого поверху, то почав неквапно,
плавко ступаючи, пiдходити до коника.  I заходив так, як казав Iлькiв батько
-  вiд лiвого  боку. Коли  наблизився впритул,  обережно  простяг правицю  i
вхопив  коника за вуздечку пiд ганашем. Кiнь i не думав  пручатись.  I Карпо
повiв його в стайню.
     За якийсь час  кожум'яка Карпо з'явився  на подвiр'?  та  попрямував до
Iлька та його батька.
     - Ти диви! Вже готове все! Так швидко?!
     - На те й ми деревод?ли - теслярi! - Ледь усмiхаючись, вiдказав батько.
- Справу зроблено, сусiде, нам вже час додому.
     - Та чого це ви зразу й додому?  Посидимо, побалака?мо.  Ми ж давно вже
не сидiли по-людськи. То все клопоти, клопоти.
     - I  я  кажу, що клопоти.  Нам вже час  iти, бо  жiнка  свариться, коли
доводиться вдруге розiгрiвати обiд.
     - Ой бачте, я й кажу: клопоти. В мене  й  з голови  випало,  що  ви  не
обiдали! - Говорив  скоромовкою кожум'яка Карпо.  А  сам зазирав у чан. Ясно
було, що турбу?ться, чи не проходить вода в щiлини.
     - Гей, дiвко, ходи-но сюди! - Голосно покликав кожум'яка служницю.
     З iстобки вибiгла служниця i стала перед господарем.
     - Неси нагору кашу! До речi, вона ще тепла?
     - У печi сто?ть. Я пiч затулила.
     - От i добре. Ляща лишилось щось?
     - Половина.
     - Неси ляща. Хлiб кислий. Та зразу починай пекти пшонянi млинцi.
     - Та я, господине мiй,  не встигну. Поки вас  упораю,  то не  буде часу
пшоно терти.
     - Ав-ва! А для чого в тебе цей телепень в поварнi  сидить? Загадай йому
пшоно терти. Макiтру йому в руки, товкач - i вперед!
     - А як вiн не схоче?... - Прошелестiла чага.
     - Я йому пику натовчу за коня. Скiльки шкоди наробив!... Прошу, дорогий
сусiде.  - Кожум'яка Карпо показав рукою на сходи. А тодi  до Iлька: - А  ти
пiдеш в iстобку, там тебе дiвка пригостить.
     - Е нi, сусiде! Неповага! - Голос у Iлькового батька, такого неквапного
на  слова, враз зробився наче сталевим. - Мiй син - не кащейська дитина, щоб
iз холопами в iстобцi гоститися. Моя робота - ваша плата. I бувайте здоровi.
     Карпо  розгубився,  вiдкрив  рота,  але  миттю  опанував  себе.   Почав
притискати руки до грудей i улесливо промовляти до Iлькового батька:
     - Та я не те... Та ви не те!... Не подумайте!... Бо я ж  хотiв так, ну,
за чаркою  посидiти. Побалакати... По-чоловiчому. Бо не все  дитинi годиться
чути.
     - А  я хiба кажу, щоб малий з  нами  за  стiл сiдав? Якщо  ви,  сусiде,
гостите нас, то все  за звича?м ма? бути. Гостi за столом. Дiти гостей -  за
столиком  чи за лавою  на  ослiнчику.  Не менi  вас вчити, ви  ж iз  старого
кожум'яцького роду. А ми всi - древод?ли-теслi.
     -  Та  ваша  правда,  ваша правда... - Улесливо посмiхаючись, вибачався
Карпо.
     А дiвка вже несла повз нього на тацi горщик з кашею та миски i ложки.
     Вони пiднялись по  страшенно  рипучих  сходах.  У дальнiм  кутку  сiней
(тобто  вiдкрито?  галере?)  жiнка  кожум'яки  сидiла на  стiльцi  з  рiзною
спинкою. Пiд ноги пiдмощено низенький-низенький, майже iграшковий, ослiнчик.
Вони зайшли у велику кiмнату. Вона була майже вдвiчi бiльша за Iлькову хату.
I пiч тут була не курна, а з димником i ши?ю на дах.
     Старшi  посiдали за великий  стiл, де вже стояв горщик з кашею i миски.
Iлька дiвка-чага посадовила за низенький  столик на  малесенькому ослiнчику,
такому, як ото був пiд ногами в Карпово? жiнки. На столик служниця поставила
добру миску кашi, поклала ложку i перепiчку.
     Карпо  полiз  до  мережано?  рiзьбою, помальовано?  фарбами  скринi пiд
вiкном i видобув  звiдтiля чорний, лощений глек з довгим тонким горлом. Щось
там  задзвонило,  нiби  срiблом  заграло. „Певно, що срiбнi  чарки"  -
подумав  Iлько, не беручись за ложку,  поки  не почнуть старшi.  Хоча дома в
Iлька жодно? срiбно? чарки не було. I вiн не чув, як дзвонять срiбнi  чарки.
Але що ж могло так красиво дзвенiти, як не срiбло?!
     I тут Iлько побачив, що кожум'яка Карпо  ставить на  стiл чашу-братину.
Налива? в не? iскристе вино. Пiдносить вгору i каже:
     -  На здоровя  i на  вiтання мо?му  парубочому  товаришу!  - I вiдпива?
ковток. I переда? чашу батьковi.
     Батько пiдносить чашу i говорить:
     - На здоров'я i на щастя господарю i всьому його дому! - I теж вiдпива?
ковток i ставить чашу поруч iз глечиком.
     Пiсля цього вiтання чоловiки  взялися до кашi. Iлько - зразу за ними. I
така  була насолода  вiд кашi.  Нiби нiколи  нiчого  смачнiшого не  ?в. Та й
справдi - каша пшоняна, але ж iз шматочками сала i солонини. I хлiб-загреба,
печений на капустянiм листi.
     Далi служниця принесла шмати смажено? риби. Прежирнючий i претовстенний
був лящ. У лящi  багато  дрiбних кiсток. Але цей  був такий великий, що його
кiстки було легко вибрати.
     Iлько  набагато ранiше  впорався iз кашею,  нiж  дорослi.  Бо  вони ?ли
неквапно i  час вiд  часу,  по черзi, пiдiймали чашу-братину i  виголошували
один одному вiншування. По багатьох разах вiтань та побажань, пiшла цiкавiша
, як для Iлька, розмова. Говорив, власне, господар:
     - Я оце  чого на конi верхи ?хав? ?здець iз мене абиякий. Але треба для
честi. Торги мав iз  новгородськими гостями.  Мене з ними  певнi люди звели.
Сказали, що новгородцi-ушкуйники привезли  славнi  речi. Але  не  хотять все
облишити  i  на  вiдкритiм  торгу  продавати.  Домовились  здибатись.  Не  у
новгородськiй садибi при Туровiй Божницi. А там в одному тихому мiсцi...
     - Бiля попiв, пiд Стовп'ям?
     - Ну, сусiде, i як ви вгадали?
     - Адже там нi княжих, нi подiльських нишпорок не бува?. То глухий куток
вiд усiх торжищ.  Там всi один одного знають. I там легко через Глибочицю на
човнi.
     - Тi  новгородськi  розбiйники  цi?? зими ходили по здобич  до льодово?
землi. Пограбували там язичникiв, як нiколи! Взяли вовчого хутра...
     - Хiба в нас нема? - дивувався Iлькiв батько.
     - Е, друже мiй люб'язний, -  вже  чулося,  що  Карпо захмелiв.  - Хутра
бiлих вовкiв!
     - Геть бiлих? - ще бiльше здивувався батько.
     - То чого  б я вам брехав? Ось зараз побачите. - Вiн хитаючись пiшов до
глиняного вмивальника над рiзанкою. Ретельно обтер  руки. Хиткою ходою Карпо
пiдiйшов  до довго?  мальовано? скринi - вiд вiкна до вiкна  була завдовжки.
Пiдважив важке вiко. Витяг перекиднi торби. Розв'язав i витяг пухнасту бiлу,
просто сяючу, шкуру. Голова була вовча i хвiст. Вправним рухом Карпо накинув
шкiру собi  на спину,  морду  натяг поверх  голови. I, забавляючись,  завив,
перекривляючи вовка.
     Iлько аж здригнувся: здавалось,  що на хвилю Карпо таки перекинувся  на
вовка.
     Зав'язуючи знов торби, Карпо похвалився:
     - Чотири шкури. Чотири бiлих вовки.
     А вже сiдаючи до столу, промовив:
     -    От   тiльки   що   мене   цiкавить.   Там,   кажуть   новгородськi
розбiйники-ушкуйники, не росте хлiб. Тi язичники ?дять тiльки м'ясо, рибу та
птицю. I як вони могли  добре  вичинити  тi шкури, як у них нема нi хлiбного
квасу, нi кислого тiста, анi висiвок житнiх? От це - загадка. Та що там бiлi
вовки? Я у  них прикупив  риб'ячий зуб. Пiв-то-ра лiк-тя  зав-довж-ки!  -  I
кожум'яка Карпо витяг з iншо? скринi ледь вохристий моржевий бивень.
     Iлько не втримався, зiскочив зi  свого ослiнчика i пiдбiг до кожум'яки.
На таку  Iлькову  нечемнiсть, що без  дозволу  пiдiйшов, пiдпилий  Карпо  не
звернув нiяко? уваги.  Iлько  дивився на це диво.  Довге,  лискуче i, певно,
важке. Якось це по кольору вiдчувалось.
     Коли внизу зарипiли сходи.
     Карпо  вправним рухом  сховав моржевий  бивень до  велико?  шкатули,  а
шкатулу закрив у скринi.
     Дiвчина-чага  поставила  на  стiл здорову миску з гарячими  млинцями  i
жбанок  iз грушевим узваром. Iльковi на  ослiн  - невелику тацю з млинцями i
кухлик з узваром.
     Дорослi  ще  виголосили  вiтання одне  одному.  По?ли млинцi, запиваючи
грушевим узваром. I ще раз пригубили по черзi братину. Зайшла дiвчина-чага.
     - Дiвко! Поклич старшого. Та живо!
     Дiвка метнулась по сходах, що так зарипiли, нiби десять олiйниць тисли.
     - Сусiде, вам треба новi  сходи поставити. Або  цi  вiдрихтувати. Бо як
скоморохи грають у вас на дворi, так воно рипить.
     - Та нехай буде. Не валиться - то й добре.
     Загупало  по сходах,  заспiвало,  зарипiло  дерево.  Об'явився  старший
парубок.
     - Ти дивився чан?
     - Дивився.
     - I що? Вода сто?ть?
     - Сто?ть. А куди ?й дiтись?
     - Ну йди. Але без мене нiчого не робiть.
     - Добре, - вклонився парубок i пiшов геть.
     Карпо мовчки  вiдсунув  посуд  по столу i виставив  на  нього невеличку
шкатулку  чи  то  iз свiтлого дерева, чи  з темно?  кiстки. Клацнув вiком  i
видобув звiдти  малесенькi  терези  з  мiдним  коромислом i двома маленькими
шальками. Пiдняв ?х у руцi, щоб вони  не хитались, i було видно, що нема?  в
тому  пiдстави  - шальки  однаковi.  Далi  вiн  показав батьковi  малесеньку
гирьку.  Зблизька  подивився  на  не? i кивнув головою. Тодi кожум'яка Карпо
вийняв  iз шкатули малесенькi кусники  срiбла. Обережно ?х поклав на порожнi
шальки.  Один. Перша гиря  переважала. Другий.  Гиря не зрушилась  iз мiсця.
Третiй. Гиря постояла мить, наче думаючи, i плавко пiшла вгору. Спинилась  -
i  шальки потихеньку вирiвнялись. Карпо зняв куснички срiбла i припечатав ?х
по одному до дощок столу.
     Батько  пiдгрiб ?х  ребром долонi до себе i заходився  вiдв'язувати вiд
пояса калиту.
     Щось майже  тьохнуло  Iльковi  в серцi:  „Чи  не  побачить  Карпо
перлину?!!"
     Батько подивився з  обох бокiв на кусники срiбла i почав ?х  складати в
гаманець.  I  як на пiдтвердження  здогадки Iлька  Карпо  раптом перехилився
через стiл i спитав якимось незвичним голосом:
     - Слухайте, сусiде, а що то у вас там таке золотаве?
     - Та нiчого такого...
     - Та нi, куме, я ж бачу, щось золотаве свiтиться...
     Iлько раптом вiдчув, як у нього вiд страху онiмiли губи та здерев'янiли
ноги. I вiн не мiг нi сказати слово, нi ворухнутись.
     - Та  що ви, сусiде, причепились? - Здвинув плечима Iлькiв батько. - Ну
намистина золотава.
     - А покажiть! - По-п'яному вчепився Карпо.
     Iльковi вже й дихання перебрало, i вiн чув, як торохкотить його серце.
     - Та дивiться! - Iлькiв батько  простяг  медово-жовту  кульку кожум'яцi
Карповi.
     Той взяв, пiднiс до ока i почав крутити проти свiтлих дверей.
     - Диви, який бурштин прозорий, як скло! - Сказав задоволено Карпо.  - А
ви казали, що нiчого там особливого.
     - Особливе було б, якби цiле намисто таке. А одна намистина...
     -  Слухайте, сусiде, а продайте менi! Я  докуплю  намистин, i буде мо?й
жiночцi добре намисто.
     - Та нехай буде дарунок вашiй дружинi.
     - Ну, дайте я вас обiйму i поцiлую!
     I пiдпилий кожум'яка обiйняв Iлькового батька.
     -  Ну,  ходiмо, синку,  -  сказав  батько  Iльковi.  -  Вже  нас  давно
зачекались. Поки ми прийдемо, то й вечеряти не сядуть.
     Iлько зразу й пiднятись не  змiг, так йому ослабiли ноги. Аж в  колiнах
трусились.
     - Вставай, вставай,  синку, ти ж вина обезького не пив.  Воруши ногами.
То в мене голова ясна, а от ноги те вино однiма?.
     - Але ж смачне вино. - Чи то питаючи, чи то стверджуючи, сказав Карпо.
     - Та  смачне  до бiса!  П'?ш, як легенький узвар, а вже  хоп! -  i ноги
важкi.
     - Отож бо! Всякий трунок свою хитрiсть ма?.
     Iлько якось опанував себе  i непевними кроками пiшов за дорослими. Коли
почув у спину солоденький жiночий голос:
     - Хлопчику, ходи-но сюди.
     Цей голос привiв Iлька до повно? тями. Вiн таки нечувано  зрадiв, що то
все  була  омана.  I нiхто  перлину не  побачив.  I  нiкому iншому  вона  не
дiсталась.  Вiн  обернувся. Жiнка  манила його до  себе  пальцем.  Вiн хутко
пiдбiг до не?. Не сходячи зi стiльця, вона подала йому червоний клубочок.
     - Це, хлопчику, дарунок  тво?й сестрi Марiйцi. Нехай вона тобi ще кращу
сорочку виши?. Щоб була вона така гарна i барвиста, як i твоя доля!
     - Дякую, моя господине! - Знов Iлько притис руку до серця i вклонився в
пояс, трохи порачкував, а тодi побiг.
     Батько i кожум'яка Карпо обiйшли чан навколо, добре обдивившись. Вода в
ньому  стояла  непорушно  дзеркальна.  I  все в  нiй  вiдображалось,  нiби у
величезному люстрi. З цього боку йдеш - темний паркан, а над ним - освiтленi
золотавим сонцем  помальованi схили ?хньо? Хоревицi.  Далi йдеш  -  темнi  у
синiм  затiнку схили Копирова  кiнця. А над ними десь  в глибинi неба летять
лелеки, маленькi-маленькi, важко  змахують  крильцями.  А  тут  вiд Карпово?
оселi  сто?ш - то тiльки напнутi на рамах  телячi кожi та високий паркан.  I
високе тепло блакитне, бiрюзове передзахiдне небо.
     Та враз блакитнi небеса розлетiлись в друзки, розсiялись краплями.
     То  парубки сипали з вiдер просiяну, протерту золу. Над  чаном закурiла
сиза  тонка пилюка.  А пiдмайстер  вже заливав iз рiзанки густе, як сметана,
вапняне „молочко". Далi в чан полетiли рудi телячi  шкури. Всi четверо
парубкiв похапали  здоровеннi,  нiби весла-правила, копистки, i  почали ними
толочити в чанi.
     - Ходiмо, Iльку! Людям ще сьогоднi роботи вистачить!
     I Карпо провiв ?х до самих ворiт. Прощаючись, батько сказав:
     - Сходи, сусiде,  вам треба пiдрихтувати. Не тому,  що риплять, а тому,
що можуть завалитись. Там поганi стояки.
     - Сусiде, я й не те, щоб  з вас заробiток мати.  Я зроблю з  охоти!  Бо
менi, яко древод?лю, на душi дере, як я таке бачу. Там треба стояки поновити
i  пази  зробити  вужчими.  Вiдновити  треба  i  стояки  огорожi  на  сiнях.
Береженого Бог береже, як кажуть.
     По цих словах батькових Карпове  лице прояснiло, i  вiн вивiв  ?х  i за
ворота. А тодi вже повернувся на подвiр'я.
     - А  що,  синку, - батько  покуйовдив  важкою  рукою  Iльковi непокiрнi
патли. - I попрацювали, i погостювали... Наче? Га?
     - Я так злякався!
     - Тс-сс... - Нахилився батько до сина. - Про ладунку - нi слова. Вона у
потрiбному мiсцi.
     I  вони  спускались  посерединi  кожум'яцько?  вулицi.  Попереду   йшли
дiтлахи,  жiнки  та  дiвчата,  щоб  зустрiти  свою  худобу  iз  Оболонського
пасовища.
     - Тату! Менi побiгти за Лискою?
     - Як ? сили - то бiгай!
     - У них смачна каша. З солониною. I риба  така  смачна,  млинцi пахучi.
Тiльки у дворi i скрiзь - важкий дух.
     - Е  синку!  Того, що в  них дух важкий, того й на  столi добре  пахне.
Кожна робота ма? свiй запах. Вiд кожно? роботи ?жа ма? свою цiну i свiй дух.
     ***
     I тут ще одна  пригода.  Як вибiг Iлько  на мiст, то побачив, що  вже в
самiм  низу Копирiвського узвозу спускаються утрьох сестри Катерина й Марiя,
i з ними його брат середульший Михайло. Якби хто чужий, то й не  впiзнав би,
що  то  Михайло.  Сунув,  наче  здоровенна  копиця.   За  плечима  на  шлеях
велетенський  берестяний  козуб. На  козубi  - снiп  рiзного  зiлля,  маковi
головки на  довгих  стеблинах, любисток,  пака смуг  молодо? дубово? кори та
оберемок липового лубу. В обох руках кошики вербовi, через плече - полотняна
торба.
     Iлько помчав  до них - вирiшив, що коли  швидко бiгтиме, то й до рiдних
встигне, i корову займе. Привiтався з усiма ними. Але до першо? вiн до Марi?
кинувся:
     - Марi?, ось тобi гостинець!  Ми були в Карпа. Його жiнка така гречна -
каже,  що  в тебе гарнi  руки. I  казала -  дару?  тобi оцi  нитки.  Казала:
„Нехай тобi сестра Марiя виши? гарну долю на сорчцi!"
     Марiя  знiтилась,  почервонiла,  але вдячно поцiлувала  Iлька i забрала
моточок.
     - Ой!  - Скрикнула Катерина, беручи з  рук сестри  клубочок.  - Та це ж
шовкова нить багряна!
     Марiя промовчала, тiльки ще  раз  поцiлувала Iлька. На що Михайло з-пiд
сво?? гори-ношi спитав:
     - То будемо цiлуватись чи хто куди йтиме?
     - Ти куди? - Спитала Катерина.
     - Я бiг по Лиску. Та побачив вас i завернув.
     - А ми йшли до череди, та здибали Михайла.
     - А я йшов додому та здибав усiх вас. Тому я йду додому.
     - А ми пiдемо до череди, - в один голос вимовили дiвчата.
     - Тодi я  пiду з Михайлом! -  Вирiшив  Iлько, i вони рушили кожен сво?м
шляхом.
     - Михайле! Розкажи, що  там у вуя було? - Забiгаючи вперед, поцiкавився
Iлько.
     -  Потiм  розповiм.  Я ледь  ноги тягну. Я  ж не Микита,  щоб  жеребцiв
пiдiймати.
     - Микита пiдiймав не жеребця,  а коня. Бо кiнь  смирний, а жеребець мiг
би i покусати Микиту.
     -  З тобою  поговориш...  Дай  долiзу  додому,  повечеряю  i  тодi  все
розповiм, що трапилось i менi, i ву?вi.
     Вже  тиждень  тому  пiшов  Михайло допомагати ?хньому ву?вi, материному
старшому  брату. Заново  перекривати хату лемехом та пiдрихтувати комору. За
Дорогожичами, у Сирецькому  лiсi  вуй, чоловiк  уже  лiтнiй,  мав  невеличке
поле-засiку, добрий садок i одне бортне дерево  - стару-престару велетенську
липу.  Михайло допомагав ву?вi  цiлий тиждень. А тепер iшов з гостинцями вiд
нього.
     У двiр Михайло заходив  не через хвiртку, а через ворота.  Бо у хвiртку
не пролiз би зi сво?ю поклажею.  Заносити до хати його ношу  йому допомагали
всi гуртом.
     I  вечiрня хата, крiм запаху живицi  вiд скiпок зi  смолки в посвiтi, i
кислого кожум'яцького  духу,  наповнилась  запахом  любистку, дубово?  кори,
липового лубу, зiв'ялого макового листу.
     Михайло  принiс  повен  горщик,  лубом  зав'язаний,  добiрного макового
зерня.  Здоровенний  снiп  маку. З полотняно?  торби  ледь  не  вивалювались
червонобокi  та  золотавi  яблука.  Ще був глек,  обплетений берестою, повен
вохристих свiтлих грушок-падалок, та таких солодких,  як мед! Козубок сливок
i торбу сушених вишень. У берестянiй коробцi з  кришкою - мед у стiльничках.
Завбiльшки iз овечу голову! Торбину  здоровенних бобових стручкiв i торбинку
з гороховими стручками зеленими. I торбину  добiрного ячменю. Матерi Михайло
подав  пучечок маленьких диких  макiвок. Мати обережненько поклала дикий мак
на поличку над мисником.
     Та найголовнiше - Михайло принiс живого дрозда. Крила поборканi суровою
ниткою, нiжки сплутанi шворкою iз тонесенького лика.
     - Цi дрозди оббивають  ягоду! - Пояснив Михайло. -  Так ми на них сiтку
поставили. Повну сiтку взяли.
     - Я для нього клiтку змайструю! - Похвалився Iлько.
     - То роби, а не хвались. Тiльки сховай його до  козуба.  Та вiко козуба
добре прив'яжи. Бо iнакше з нашою кицею йому гаплик.



     Четвер

     У  четвер  Iлько  прокинувся  разом з матiр'ю. Було ще поночi. Тiльки в
устi печi пiд сухими очеретинами спалахував вогник, який роздмухувала  мати.
Iлько прошмигнув  у  сiни,  i  дверi не рипнули.  Певно,  вчора бiгуни добре
помастили. А все Михайло. Вiн страх не любить скрипу й рипiння.
     У  сiнях  зовсiм  темно. На  низькiй широкiй  скринi пiд  старим  сво?м
кожухом сопiв  увi снi  дiдусь. При кожному його диханнi  чулося  хрипiння в
грудях, нiби суху бересту теребили.
     Iлько  навпомацки  пробрався  до здоровенно? дубово?  дiжки.  Там  вони
зберiгали те збiжжя, що  на повсякдень.  Треба - набрав  мiрку i  засипав  у
жорна. Та й ганяй камiнь! Краще за всiх меле Катерина. Не брати i не батько,
що в рази сильнiшi за не?. Як стане, як заведеться крутити погонич!
     На дубовiй дiжцi важка товста дошка.  Щоб нiяка миша не  проникла крiзь
найменшу щiлину. От на цю дошку  i поставив Iлько невеликий козуб iз птахом.
Навпомацки перевiрив, чи зав'язана шворка на  петлях кришки i самого козуба?
Все було на мiсцi. А всерединi берестяно? коробки закамешився птах. Це зразу
порадувало  Iлька: значить, кiшка  не  дiсталась до дрозда.  Тепер головне -
вiдiгнати корову  в череду i  взятись до роботи. Треба  таку клiтку зробити,
щоб ?хня смугаста Мурка не дiстала лапою пташку. Щоб не поламала решiтку. Бо
кiшка Мурка  в них прездорова. I великий  мисливець  на птаство. Одного разу
навiть  голуба притягла. З  одного кута двору  в  iнший його волочила.  Поки
знайшла добре мiстечко i там його розпатрала.  По всьому  подвiр'ю  пiр'я та
пух лiтали.  А вона з набитим черевом розляглась у холодку i навiть лапою не
хотiла повести. Сусiди он, скаржаться, що до них мишi пролазять. А в ?хньому
господарствi  мишей нема?. I птахи - тобто горобцi та голуби - нижче даху не
сiдають.
     Iлько  вiдхилив хатнi дверi  . I в сiни, разом  з блакитним присмерком,
попливло передсвiтанкове холодне повiтря.
     Ступаючи навшпиньки по росяному споришу, Iлько  пiдступив  до колоди  i
витяг найменший чiп.  Вода тугою цiвкою  вилетiла  з  колоди  i вдарилась об
дубову  плаху, на яку ставили вiдра,  коли набирали  воду. Добре  це  дiдусь
колись влаштував. А батько та брати  ще дорихтовували i з водогоном-колодою.
I зi схилом гори, яку вони закрiпили i палями, i кущами терну. Дiдусь завжди
говорив:  "Те, що створено  не нами, але  нам  не заважа?, не треба рiвняти,
копати чи рубати! Треба його нам на користь обертати, тiльки не руйнувати."
     Iлько тiльки трохи  сполоснув обличчя: йому сьогоднi i  без прохолодно?
води сон вiдiйшов.
     Що сказав брат Михайло? Що треба дроздовi розплутати ноги, щоб  вiн  не
лежав  на боцi, а стрибав.  I друге  -  не по?ти i  не годувати. Бо як  дати
сьогоднi ?сти i пити, а вiн вiдмовиться - то потiм теж не ?стиме й не питиме
i скона?. А от на третiй день вiн укоська?ться. I спраглий i голодний вiзьме
вiд людини ?жу.
     Коли Iлько затуляв чiп  у колодi,  кра?м ока  вiн побачив,  як у шпарку
хатнiх дверей наче промайнула сiра тiнь. Дiйсно, як вiн тихо  вiдхиляв дверi
в сiни,  то вгледiв на дiжцi Мурку. Вона  стала  дибки,  самий бiлий  кiнчик
хвоста  в не?  посмикувався. I  вона  намагалась  лапами роздерти  берестяну
кришку. Всерединi козуба наполохано камешився дрозд.
     - А брись! А брись! - Насварив Iлько кiшку Мурку i вигнав ?? на двiр iз
сiней. "Вiджену Лиску i одразу сяду робити клiтку.  Бо  iнакше буде бiда!" -
подумав  Iлько i вже взявся за  ручку, щоб зайти до  хати,  як з-пiд  кожуха
почувся хрип, важке дихання, а тодi - дiдусiв голос:
     - Вiдчини, дитино, дверi, бо не бачу й де мо? берестяники. Ох, старiсть
не радiсть.
     Iлько  пiдсунув поближче  до низько?  скринi  капцi-берестяники. Так то
вдень  дiдусь  ходив босий,  але зранку по  холоднiй землi йому було  боляче
ходити.  Дiдусь  напiвжартома,  напiвсерйозно  говорив: „По  молодостi
людина  - як добрий жбан  з медом.  Всi клепки  на мiсцi, всi обручi та  чiп
притертий. А старiсть тодi приходить, коли якась  клепка трухлявi? i почина?
протiкати, чи обруч де розiйшовся, чи чiп  не добре притира?ться. От тодi iз
людини, як iз жбана, почина? витiкати  мед  життя! - I додавав сумно. - Та й
мед ста? якийсь чи то гiркий, чи то закислий."
     Дiдусь  почав виповзати iз свого старосвiтського кожуха. Бо тодi ще був
кожух  шитий, як  сорочку через голову вдягали. I не було такого, щоб людина
ходила  розхристана, розкривши поли  каптану  чи кожуха.  От  як почалися то
вiйни з половцями, то родичання, то перейняли вiд язичникiв одяг, що ма? двi
поли - лiву i праву.
     - Дiдусю, вам допомогти? - Схилився Iлько до дiдуся.
     Той захрипiв, набираючи повiтря в груди, i на паузi подиху сказав:
     - Iди...  Iди...  Дитино...  Я сам...  потихеньку... помаленьку. Iди...
онучку.
     Iлько облишив дiдуся i тихо вiдчинив дверi до iстобки.
     В iстобцi мерехтiло  свiтло вiд вогню  в  устi печi  та двох  настiнних
свiточiв зi смоляними щепами.
     Iлько здивувався:  вiн тiльки  вмився, вiдiгнав Мурку  вiд дрозда i два
слова  сказав дiдусевi, а вже всi  прокинулись. Батько сидiв на ослiнчику  i
вмотував свiжi онучi, а Марiя подавала йому нашмарованi звечора чоботи.
     Катерина складала в кутку на полi ковдри i на них подушки.
     Михайла не було - вiн спав на горищi  в хлiву. Вогонь у  печi гоготiв i
викидав через устя в димник вогнянi iскри, що летiли ро?м у димник. Вiд  тих
iскор на самiй сажi чорному,  як  нiч,  димнику, спалахували  час  вiд  часу
червонi вогники.
     - Тату! Я хочу зробити клiтку. Можна взяти рiзаки, свердло i пилочку?
     - Попрохай Михайла,  - втрутилась матiнка. - Вiн швидко  i добре клiтку
зробить. Бо ти ще щось полама?ш.
     - Мамо, та я ж хочу сам! Це ж мiй дрозд, i я йому хату зроблю.
     - Жiнко, не  переймайся! Нехай хлопець сам робить. Нехай навча?ться!...
Але пам'ятай: i свердлечко, i рiзаки,  i пилочку - три-ма-ти  рiвно i прямо!
Пилку не шарпати! А вести легко i рiвно, i вперед, i назад. Пам'ятай це i не
зводь iз рук та залiза очей! Щоб око i рука робили одне дiло водночас!
     Знов на снiданок була густа пшоняна каша та вчорашнi коржi. Але зате на
кiнець снiданку  був не квас  чи узвар.  Мати  висипала у здорову  миску всi
грушки-падалки, якi принiс брат Михайло, а в другу миску - сливки. Невеликi,
може, трохи бiльшi вiд тернин. Але пiд ?хньою чорно-синьою шкiркою була така
медова м'якоть!
     - Мамо! А меду? - Не втримався Iлько, обсмоктуючи кiсточку.
     - Мед, яблука та зiлля ще не освяченi. Завтра освятять - тодi ласуй!
     Михайло здвигнув плечима:
     -  Для чого до попина в церкву нести овочi, зiлля та  мед? Ми з ву?м iз
заповiдного пота?много  джерела здоровенну  корчагу привезли. I вуй над усiм
врожа?м  заговори проказав  i  водою джерельною  все  окропив. Хiба б  я  не
освячене джерельною водою  та  не заговорене заговорами  принiс  би хоч одну
дичку додому на свято?
     Дiдусь заступився за невiстку:
     - Заповiдна вода охороня? i в дiбровi, i в полi. А в мiстi iнша пiдмога
- церква. Отже треба i зелень, i мед, i овочi ще раз до  церкви понести та й
посвятити хрестом i свяченою водою.
     Iлько перший  вилетiв з-за  столу. Кинувся у сiни у великiм  берестянiм
козубi шукати собi знаряддя. Бо в тому козубi зберiгались всi знаряддя, крiм
великих тесел i сокир та молотiв i найбiльших киянок.
     Iлько  в одну  мить  все  знайшов:  i  прямий нiж-рiзак, i  свердло,  i
пилочку, i найменший наструг.
     Тепер потрiбнi дерево для денця, прути для решiтки, планки для граней i
добре,  мiцне i  м'яке  липове лико. Все  це -  на горищi в хлiвi. Там у них
запаси  добрi. I лiщинового прута, i  в'язанки ошкурено?  i  цiло? днiпрово?
лози-шелюгу, бруски грушевого  дерева, липовi, березовi, сосновi, ялиновi та
дубовi дошки, окоренки сосни, двi дзвiнкi плахи з ялинового стовбура i комлi
з  ялини.  Все горище  в  них закладене рiзним  деревом. Але стеля  i  стiни
витримують той вантаж. Бо, на вiдмiну  вiд  сусiдiв, дiдусь зрубав  комору i
хлiв  не з плах, а  з добрих болонкiв. I сволоки поклав дубовi. Дiдусь казав
не раз Iльковi:
     - Онучку! Як  приходить замовник на якусь теслярську роботу, то повинен
бачити,  що  вiн прийшов до теслi. I  не  простого древод?ля, а  справжнього
майстра  сво?? справи. Чому я весь час дивлюсь  i перевiряю паркан, хвiртку,
ворота? Тому, щоб все було  припасоване, рiвне i добре працювало. Чому я вам
усiм нагадую, що не повинно на дворi в безладдi лежати дерево i знаряддя? Бо
в будь-який  час мають чужi люди бачити: тут живуть добрi  майстри i  охайнi
люди. Якщо ви ?м замовите роботу, вони ?? виконають добре i чисто.
     Так, дощок рiзного  дерева тут чимало  на хлiвi. Але ж  вони неширокi i
довгi. Поки вiн пилкою-ножiвкою „перетре" вiд них шмат, то чимало мине
часу.
     Iлько почув, що мати внизу сiда? на ослiнчик i почина? до?ти Лиску.
     Тiльки матiнка видо?ть корову, то зразу треба вiдвести ?? в череду.
     Iлько вже хотiв спуститись  додолу i спитати в дiдуся, може,  вiн зна?,
де  може бути широка дошка. Та ще  й чи липа, чи тополя, чи осика. Бо сам же
дiдусь повчав, що у  березу,  грушу, клен, дуб i ясень залiзнi  та дерев'янi
цвяхи йдуть препогано. А йому треба буде закрiпити лозини не тiльки в пазах,
а й ликом та дерев'яними цвяхами. Добре, що ?х повна коробка ?. Брат Михайло
якось  одержав  замовлення на цвяхи вiд шевцiв.  Як узявся,  то тиждень  вiд
верстака не вiдходив. Бо  з того  часу, як  пiсля Великодня  сталася  бiда з
батьковою  артiллю,  всi кинулися в будь-який  заробiток. Мати тодi плакала,
сестри журились, дiдусь важко зiтхав. Зате Михайло блюзнiрствував: „Ну
що? Чому  святi  не покарали  зайд-лихварiв?! Чому церковнi болонки  лихварi
забрали  собi  на мовницi, комори  - на божницi?!" Поки хитрющий i обачливий
Микита не  гримнув на нього: „Цить, брате! Не оскверняйся словами i не
наводь  на нас  гнiв Божий!  Бог  правду  бачить,  та пiзно  скаже!" I  брат
Михайло, що на дух не зносив попiв та калугерiв, замовк.
     А  справа була ось у чому.  Це вже дiдусь розповiв  Iльковi. Бо Iльковi
страшно стало,  що оце його брати посварились  мiж собою. Вiн-бо вперше таке
почув i побачив.
     - Поганi справи, дитино! I до нас княжа пiдлiсть доповзла. Бо князь ма?
дивитись, щоб купцi  не  зносили цiну  на  хлiб, олiю  та сiль вище  всякого
глузду.  А вiн все попустив: хто  як  хоче, так  i править цiну.  I торгiвлю
сiллю вiн вiддав  зайдам. Бо вони йому дали превеликi дарунки золота, срiбла
та  паволок i самоцвiтiв. Головне -  вiддав наших  боржникiв-християн у руки
лихварiв-iноплеменних.  Отой  чоловiк,  що   загадав  будувати  церкву  бiля
Оболонсько?  брами, позичив  у лихварiв  великi грошi.  I  вiддав  тi  грошi
купцям-соляникам, що  йшли  по сiль до Коломи?. Вони сiль i  собi, i  нашому
чоловiку купили. А там десь заваруха  на Покуттi. В затримався повоз солi до
Ки?ва.  У купця  нашого -  нi  грошей, нi  солi. А лихварi прийшли iз княжою
вартою i кажуть: „Давай грошi!" Грошей нема. Вiн ?м каже, щоб зачекали
трохи. Ось прийдуть вози iз сiллю. Вiн сiль продасть i вiддасть ?м  i грошi,
що позичив,  i  лихву,  що набiгла! Але лихварi нi  в яку. Списали  всю його
худобу та майно. I склали всьому найменшу цiну. Виходило, що воно й половини
грошей не варте. Вигнали його з жiнкою та дiтьми з його двору.
     - Але ж коли прийшла батова iз його  сiллю, вiн же мiг ?? продати i все
вiдкупити! - Обурився Iлько. - Чого ж вiн здався?
     - Тому,  дитино  моя, що  й тут  йому  вийшов гаплик: князь  тiльки тим
дозволив торгувати сiллю,  хто йому перше вдесятеро мита сплатив. А це  були
лихварi! Бо в кого срiбло-злато?  У  князя,  боярина  та  лихваря!  То  коли
прийшли  мiхи з коломийською  сiллю,  ??  забрали  лихварi  i  продавали  по
нелюдськiй цiнi.
     - Дiдусю, а що сталось iз купцем i його домом?
     - Кудись  подався. Чи то в  Смоленськ,  чи то в Болоховськi землi. Хоча
хтось казав, нiби  бачив його в Переяславi в рибальськiй  артiлi. А  головне
тобi  скажу, онучку,  то  головна тут правда така:  нiколи не позичай грошi!
Особливо ж  у лихварiв! Бо  добре, якщо попiд тином пiдеш.  А  якщо за борги
тебе i дiтей тво?х у раби пустять?
     Згадуючи дiдусевi слова про ту велику  прикрiсть, що сталась iз  купцем
та батьковою артiллю, Iлько  вже зiбрався  спуститись униз. Бо вже й матiнка
кiнчала до?ти корову. Певно доведеться-таки прохати про помiч у старших, щоб
знайти дерево для Дiнця.  I вже  коли  Iлько ступив  до  драбини,  побачив у
темнiм кутку дивну дошку. Широка i тонка.  I, певно,  вiд  того пожолоблена.
Була наче довге i  мiлке корито. I одразу ж  Iлько  вирiшив - вiдiтре пилкою
такий  шмат, щоб  на всi боки був однаковий.  По чотирьох кутах просвердлить
дiрки.  Крiзь  них пропустить  кутовi палички.  I  вони стоятимуть на одному
рiвнi. I денце не хитатиметься.
     - Iльку! Де ти там? - Загукала матiнка. - Час до череди.
     - Я тут, не кричiть! - Загукав Iлько з горища i швиденько скотився вниз
по драбинi.
     - Мамо! Можна гороху взяти?
     - Ну, горох не святять. Бери!
     Iлько  миттю  вискочив з хлiва,  вскочив до  сiней  i  почав  хапати iз
макiтри горох. Закинув собi  за пазуху аж шiсть повних жмень. Проскочив повз
матiнку, яка йшла з повною дiйницею в хату.
     Iлько  набрав гороху, щоб пригостити Пузирiв, та щось ?х  не було  бiля
мосту.  I з ?хнього подвiр'я  не чувся  звичний  лемент. Нi коли Iлько  гнав
корову на  Оборонське  пасовище,  нi  коли  повертав додому. Та гукати ?х  i
дiзнаватися, що сталось iз Пузирями, в  нього не  було  часу. Йому аж горiли
руки вхопити ножiвку та залiзти на горище хлiва.
     Iлько  не  став  ?сти  горох, а висипав  у  стару велику ковганку, ще й
затулив згори шматом берести.
     Пилку-ножiвку добре  берегли:  як  для ножа  зробили пiхви  iз  липово?
дранки,  ще й смужками берести  обкле?ли. Iлько взяв у зуби цi пiхви i полiз
нагору.  Пiд  дахом,  критим добрим лемехом, зразу  нiчого  не  бачив  пiсля
слiпучого сонця. Тут батько над  цим дахом старався. Всi в родинi  знали, що
треба  не тiльки  вiд  дощу  берегти  дерев'янi запаси,  а й  вiд  звичайно?
вологостi.  А  для  того,  щоб  повiтря  не  застоювалось,  батько  прорубав
невеличкi  щiлини  i  припасував  до них  дощечки-волоки.  На  такiм  сухiм,
сутiнним, але без протягiв, даху найкраще доходить дерево.
     Зрештою  Iльковi очi добре  призвича?лись до  сутiнок, i вiн  взявся до
дiла.  Широко  поставив ноги,  прихопив  лiвою  рукою  дошку,  щоб  вона  не
хиталась, i пустив сiро-блакитне лезо поперек криво? дошки.
     Напружився,  що не  нахилити пилку, тягнув  ножiвку i пхав ??  уперед з
однаковою  силою  та швидкiстю. Коли вiдтер  пилкою-ножiвкою  шмат дошки, то
вiдчув,  що вона не схожа  нi на березi, а нi на вербу. Ну, звичайно ж, i на
сосну та ялину. Бо не було вiд не? живичного, смоляного духу.
     Вмостився  Iлько  на  призьбi  i  знаряддя  розклав  у   рядок.  А  для
дерев'яного денця пiдкотив ковбан - короткий i товстий обрубок липи.
     Спочатку  Iльковi нiяк  не  вдавалось  так  приладнати денце майбутньо?
клiтки. Все  воно совалось та хиталось. Зрештою  дотямив: перегорнув опуклою
частиною догори. Дошка вперлась кутами в ковбан i вже не совалась.
     Отож Iлько просвердлив дiрки знизу вгору. Забив пробнi нарiжнi  стояки.
Поторсав  -  трималися добре. Витяг ?х i наживив швайкою мiсця для майбутнiх
дiрочок.  Нарiзав найтонших  лiщинових прутiв. Повстромляв ?х у дошку -  дно
клiтки. З чотирьох легких липових планочок зв'язав верхню рамку.  У  нiй теж
просвердлив  дiрочки. I  настромив  тi дiрочки  на  лiщиновi прутики.  Добре
ув'язав  все тонким лубом. Швайкою попроколював  i рамку на кутах, i  дно на
кутах. Аж до прутикiв  лiщинових. I  позабивав туди дерев'янi цвяшки,  що ?х
так щедро наробив брат Михайло цi?? гiрко? весни.
     Коли вiн  заходився робити верхню рамку-дашок, з вулицi  почувся свист.
Та Iлько не звернув на свист нiяко? уваги -  вiн так заглибився в роботу, що
геть все  наче  кудись вiдпливло.  Вiн  вже  почав накреслювати  швайкою  на
вузеньких дощечках, де  мають бути висвердленi дiрочки, як  просто на ковбан
впала грудка землi. Розбилась i запорошила йому очi.
     Хлопчик скипiв вiд несподiванки, але  не кинув швайку. А встромив ??  в
липовий ковбан.  I  тiльки  тодi пiдскочив до  хвiртки.  Смикнув  на  себе i
побачив перед собою всiх чотирьох Пузирiв.
     Не встиг ще нiхто нiчого сказати, як найменший заторохтiв:
     - Ти  брехун! Бо ти сказав, що подiлишся з нами гостинцями! Ти  обдурив
нас i тому i сховався вiд нас! Тьху!
     Iльковi  аж кров прилила до лиця. Але вiн якось же - сам не розумiв, як
- опанував себе i сказав:
     -  Ти  дурник i  верещака.  Я  набрав  повну  пазуху гороху, як iшов до
череди.  I  назад iшов вiд череди.  А  вас i тодi, i потiм не було. Гороху -
повна ковганка. Як iтиму по Лиску - все вам винесу!
     - Пхi! Горох? А мед? А яблука?  А  мак? - I малий Пузир загинав  бруднi
пальцi на лiвицi.
     - Ти, вишкребок,  нажерся вишень, то  тобi й солодкий  горох не смаку??
Хлопцям дам, а тобi - дуля. Мед, стiльничок, яблука i мак посвятять.  Тодi i
вас пригощу. Як не хочете гороху, то я знаю, кому вiддати.
     - Е нi,  - заявив другий. - I горох сьогоднi, i яблука завтра. А ти  не
базiкай! - I дав доброго ляпасу по ши? малому .
     Той заскиглив i пустив соплi.
     -  Хлопцi! - Сказав Iлько. - Iдiть кудись i там репетуйте! Як  на  обiд
постане - винесу горох. - I зачинив хвiртку.
     Знов до роботи.
     Поперечнi  найтоншi  прутики  добре  повстромлялись  у  рамку  i  мiцно
тримались.  Але хлопчик  для  надiйностi  ще  по  краях  позабивав  цвяхи  i
перев'язав кожен стик мiцним ликом.
     Чи пiшли Пузирi,  чи ще сидiли на  споришi над рiвчаком -  Iлько тим не
переймався.  Головне, що  вiн  прив'язав  дашок  до верхньо? рамки. I  тепер
клiтку можна було вiдкривати з одного кiнця.
     Тепер Iлько пiшов у сiни i витяг з козуба поборканого дрозда. Намагався
йому розв'язати пута. Та нiяк  воно не виходило.  Тодi вiн  побiг у  хату до
матерi. Вона як  раз на  столi  вимiшувала, викочувала, вибивала круте пiсне
тiсто. Воно пiде на коржi-шулики.
     -  Мамо!  Розв'яжiть...  чи  допоможiть,  а  я  сам  розв'яжу!  Бо  вiн
пруча?ться.
     - Тобi все забавка. Оце кину тiсто i побiжу тобi дрозда розв'язувати?!
     - Мамо, не лайтеся! Я зробив клiтку. I хочу його туди посадовити.
     - Та  що  ти  таке кажеш? - Мати  з  недовiрою  струсонула плечима. Але
обтерла об фартушину борошно з рук i вийшла на свiтло.
     - Дивiться, мамо! Ось клiтка!
     Мати вiд яскравого сонця  заклiпала  повiками, протерла очi  i  вражено
подивилась спочатку на клiтку, потiм - на Iлька.
     - Оце ти все сам зробив? Оце зараз?
     - Як вiдiгнав Лиску, так i почав. А тепер на обiд забирати треба.
     - I  в  кого  ти вдався? Нiколи нiчого  такого не  робив. Всякi дурницi
рiзав  i  свердлив. Аж раптом  клiтка? Та  як швидко!  Давай твого птаха  та
розв'язуй йому пута. Бо менi нема часу вже!
     Мати  потримала, хлопчик зняв  пута з  нiжок  дрозда  i опустив його  в
клiтку.
     Пташина, не подаючи голосу, почала стрибати в клiтцi.
     З хати почувся голос матерi:
     - Iльку, ти там не дуже забавляйся менi iз  птахом,  щоб до  череди  не
забарився. Чу?ш?!
     - Чую,  мамо,  чую! - Озвався Iлько,  знов  пересипаючи за пазуху жменi
гороху. А сам  думав: брати йому чи не  брати клiтку в череду?  Вирiшив,  що
треба брати! Нехай всi  хлопцi з ?хнього кутка  i з торжка бачать,  що вiн -
умiлець-древод?ль, а не ледащо яке!
     З мiцного лика вiн зробив велику петлю i пропустив ?? пiд рамкою дашка.
I з такою ношею вийшов iз хвiртки.
     А  навпроти хвiртки сидiв найменший  Пузир. Пика  - в засохлих соплях i
курявi.
     - Дай гороху! - Заверещав вiн, тiльки узрiв Iлька.
     - Пiди поклич братiв - тодi дам! Бачиш, у мене повна пазуха гороху?
     - Дай менi першому! Я скiльки тебе чекав - нiкуди не вiдходив!
     - Я тобi першому не дам. Бо ти вредний i заздрiсний. Ще й мене брехуном
обзивав!
     -  То  я так, зi злостi.  Ну  дай хоч один стручок! - Скиглив четвертий
Пузир.
     - Нi, сусiде. Бiгай за хлопцями - тодi  одержиш! - Непохитно  стояв  на
сво?му.
     I крикливий Пузир знявся i щодуху побiг по сво?х братiв до мосту.
     На пiвдорозi до мосту Пузирi налетiли до Iлька. Всi кричали: „Дай
менi гороху!"
     - Тихо! Чого репету?те? Давайте по  ряду, як у чоловiкiв заведено.  Ось
тобi жменю! Ось тобi!
     Iлько витягав з-за пазухи по жменi стручкiв i давав Пузиревим онукам. А
вони лiзли на Iлька, штовхали одне одного.
     -  Тихо,  ви,  гультя?!  - Гарикнув на них  Iлько.  -  Ви  менi  дрозда
зляка?те. I вiн не зможе говорити.
     Тут всi Пузирята наче схаменулись i вибаньчились на клiтку з птахом.
     - Це твiй дрозд? - Спитав другий Пузир. - Де ти його взяв?
     - Це менi брат Михайло iз Сирця принiс.
     Хлопцi на мить забули про горох i почали пхатись до клiтки.
     Найменший Пузир  навiть  спробував  просунути  пальцi крiзь  прутики  i
дiстати дрозда.  Цього Iлько  стерпiти  не мiг i  ляснув малого по потилицi.
Але, як не дивно, той не заскавулiв, як завжди, а тiльки почухав потилицю, i
спитав:
     - А що ти з ним робитимеш?
     - Як що? Вiн у мене навчиться говорити.
     - Якщо не здохне... - Зауважив гугняво другий Пузирiв онук.
     - Чого це вiн ма? здохнути? - Занепоко?вся Iлько.
     -  Бо чим  бiльший  птах, тим швидше  здиха?.  Он  Охрiму  на  Гончарах
принесли чаплю, а вона за три днi й здохла.
     - У мене не здохне! Я його добре доглядатиму i вивчу говорити!
     Тут хлопцi нiчим заперечити йому не змогли, а згадали про горох.
     Iлько спорожнив усю пазуху i собi навiть нiчого не лишив.
     I такий  вiн був щасливий, що  сам  змайстрував  клiтку i може це  всiм
показати.  Коли вiн iз дроздом обявився  бiля  Оболонсько? брами, то знайомi
хлопцi  обступили  його i  почали розглядатись на дрозда  i  на клiтку. Однi
питали в нього:
     - Де вловив дрозда?
     А другi мацали клiтку i питали:
     - Тобi купили клiтку? Чи хто змайстрував?
     Та коли Iлько ?м казав, що  вiн сам сьогоднi  зробив клiтку, йому нiхто
не  вiрив. Хто знав ?хню  родину,  то  казали, що  або дiд,  або  брат  йому
зробили. Бо вони -  вправнi теслi, i  можуть  що завгодно з дерева  зробити.
Iлько сердився i казав ?м,  щоб вони у Пузиревих хлопцiв спитали. Бо вони до
нього приходили, коли вiн майстрував. Хто  повiрив,  а хто - нi, а далi було
не до суперечок, бо пригнали до тирла худобу.
     В обiд, як зiбрались до столу батько, дiдусь i Михайло,  Iлько поставив
клiтку з птахом на стiл. Мати насварила хлопчика, але дiдусь спинив ??:
     -   Зачекай,   невiстко.   Ми   ма?мо  перевiрити  перший   урок   його
древод?льства.  Дивись, синку,  - сказав вiн до Iлькового батька.  - Чи вмi?
щось наш прохач?
     Батько пiдтяг  клiтку  до  себе.  Покрутив по столу, аж  дрозд затрiпав
поборканими крильцями.
     - Мо? слово таке: наш прохач до артiлi хитро встромив нарiжнi прути. Не
згори, а знизу просунув. Ще й шевськими цвяхами закрiпив. Добра робота.
     Тодi Михайло взяв слово i сказав таке:
     -  Все  добре,  i  ладно,  i  мiцно. Тiльки дашок  вгорi  надто  широко
вiдкрива?ться. Все iнше хитро вимiряне i добре ув'язане.
     Дiдусь пiдтяг  до себе  клiтку i якось замрiяно дивився  на  дрозда.  А
дрозд  на дiдуся  схилив голову  i зазирав,  як  то кури  зазирають, куди ?м
летiти на сiдало.
     - А я  так не  вмiв, коли був геть  малим... -  якось замрiяно-зажурено
пояснив дiдусь. - Тепер ще йому треба  i грамоти вчитись, i ремеслу  нашому.
Бо  здiбний, сучий син!  Треба вчитись -  бо наш чоловiк! -  I дiдусь  сво?ю
здоровенною широченною п'ятiрнею пригорнув до себе i поцiлував.
     Батько i Михайло перезирнулись мiж  собою, мовляв, став  наш старенький
слабий на сльозу. Але дiдусь вже опанував себе, прокашлявся i сказав:
     - За старим артiльним звича?м слiд братину наповнити i пустити по ряду.
Ану, наша матiнко-господине, принеси нам iз комори старого меду. А ти, сину,
- це вiн до Iлькового батька, - де ти сховав золоту артiльну братину?
     Батько пiдвiвся з-за столу i пiдняв вiко  велико? скринi. З не? видобув
маленьку скриньку. I з не? - берестяну коробочку. А вже з коробочки - широку
i пласку  мiдну чашу.  Але на ?? мiдних трохи тьмяних боках були добре виднi
якiсь слова та опуклi конi, птахи, риби та дерева.
     - Це,  онучку,  чаша-братина нашого старого древод?льського  гурту. Всi
вже давно ряст не  топчуть. А чаша менi лишилась, як старшому i  останньому.
Коли вже всi, крiм мене, пiшли за обрiй, то я чару передав тво?му  батьковi.
Нехай вона нiколи довго не пересиха?.
     Мати принесла  корчажку прохолодного меду. Налила в  глечик. А корчажку
вiднесла назад до комори.
     Першим пiдняв чару дiдусь, а батько йому туди плюснув меду iз глечика.
     - Всiм  нам, теслям-древод?лям,  -  добра та  вмiння. I щоб  до  нашого
древод?льства йшли  молодшi  та удатнiшi  за нас! - Вiдпив i подав  батьковi
Iльковому.
     - Щоб старшi древод?лi-теслярi вчили молодих, i щоб молодi слухали ?х i
берегли честь древод?льську! - I собi вiдпив меду  Iлькiв  батько  i передав
синовi Михайловi.
     -  Щоб  у  роду не  переводились  древод?лi-теслярi,  i  щоб  люди  рiд
шанували! - I собi випив  ковток  брат Михайло. Та й подав чашу-братину знов
дiдусевi. Вiн вклонився Iльковi i виголосив:
     - Щоб iз цi?? чашi пив наш славний Iлько, коли стане дорослим парубком.
I щоби нiколи не брали його спокуса, грiх i срiблолюбство!
     Ще дорослi говорили всякi гарнi слова один одному та Iльковi. Поки i не
випили всю чашу, повну хмiльного меду.
     Iлько  ж терпляче чекав, коли старшi перестануть вiншувати  один одного
та й малого не забувати.
     Тодi всi взялись  за густу  ячну кашу, бобову юшку та пухкi перепiчки з
часником i конопляною олi?ю. А наприкiнцi мати подала  третього дня узвар iз
грушок, меду, вишень та яблук. На що дiд зауважив:
     - З таким узваром можна i меду не пити!
     Батько та Михайло скiнчили обiд тим, що налили на дно чашi i зробили по
ковтку:
     - Бо, - сказав  батько, - в буднiй  день добрi люди веселiя  п'яного  в
меду не шукають.
     Дiдусь довго пiдводився з лави.
     - Ох,  ноги мо?,  нiженьки.  А  як же ви колись  бiгали! Як ото сталась
заваруха проти  Iзяслава, i повстали кияни,  тодi  багато  грабунку i  дурнi
було. А  ми з  чоловiками  озбро?лись i ходили по  нашiм кутку,  щоб не було
татьби i  головосiку. Коли  тут  Iзяслав  iде  з  ляхами до Ки?ва. Люди йому
упокорились.  Та вiн хитро вчинив: послав свого синка на iм'я  Мстислав. Той
немов покарав батькових  ворогiв мечем  на  смерть. Других послiпив. А iнших
вiн,  нелюд, без вин  погубив,  навiть  не розслiдувавши справи, не вчинивши
зiзнання.
     - А ви, дiдусю, хiба були проти князя?
     - Я ж кажу: ми ходили по кутку з ратищами i сокирами. Щоб не було якого
бузувiрства. Хтось на  мене  сказав  тим  псам. Так  вони  мене заскочили на
пасовищi  бiля тирла. Я од них утiк  по мочаринах, по  заплавах на  Оболонi.
Вони були верхи. Я - пiший! I втiк. I не наздогнали.  Отакi мав ноги! Вони ж
мене до само? Ситомлi гнали. На  Ситомлi ?м урвалось. Я  ж переплив  i щез у
чагарях.
     - Ну, тату, ви Iльковi все розкажiть, а ми пiшли  на Велике Торжище, бо
там обiцяли однi люди...
     Батько  та Михайло  подякували  матiнцi  за добрий  обiд  та  й  швидко
подались на Велике Торжище.
     Ще на останок Михайло обдивився притихлого дрозда i визначив:
     - Давай йому ягоди  i черепок налий  води.  Вiн вже принишк.  ?стиме  й
питиме.
     Справдi, вишнi дрозд зразу роздовбав i воду з черепка випив.
     -  Ходiмо, онучку. Треба останнi  стружки зняти. Допоможеш  менi  нести
коробочку. Сьогоднi неважка: наструги, терпуг та скобелка.
     - А тесло, скобель, киянка i долота?
     -  Вже  все.  Тепер,   як  кажуть  iконописцi,  останнi  „движки"
покласти.
     - Що воно таке - „движки покласти"?
     - То, як iкона готова вся i суха, тодi блискучi мiсця позначають такими
тонкими бiлими рисами. I тодi вже iкона готова - бо все на нiй ?:  i тiнь, i
блиск.
     - Дiдусю! Ви чорноризця Алiмпiя бачили?
     - Нi, не бачив. Ходив на прощу до Печер. Але то було давно. Як мо? ноги
добре мене носили.
     - То правда, що Алiмпiй i лiку?, i малю??
     - Хiба ти не зна?ш, що вiн нашу Марiйку порятував?!
     - Та знаю, але ж то не лiками, а солоною кашею.
     - Дитино!  Якщо чоловiк -  Божою  милiстю лiкар, то вiн  чим хочеш може
вилiкувати.
     - Ага. Дiдусю, можна, я з собою дрозда вiзьму?
     - Та  бери,  якщо в обох руках понесеш. Тiльки  вирви лопуха  та накрий
згори, щоб сонце його не пекло.
     - Дiдусю, - спитав хлопчик, як  вони вже вийшли за ворота,  - тодi  вас
вже бiльше не ловили, як ви за Ситомль утiкали?
     -  Дякувати Боговi, не ловили бiльше i двору i  дому мого не розбурили.
Страшний час тодi настав: князь заборонив бути Торжищу на Подолi. Боявся, що
не  знатиме, як люди домовляться на вiче  i  пiднiмуть заколот. Перенiс Торг
пiд  самi стiни  княжо?  фортецi. Щоб легше було  його  нишпоркам серед киян
товктись i  пiдслуховувати,  про що люди  мiж собою  гуторять.  Чи  не лають
князя? Чи  не лають його бояр i дружину?  Чи не змовляються  про цiни? Чи не
змовляються проти князя?
     - Дiдусю! Он дивiться:  коло  нашого човна якийсь чоловiк з  конем. I з
собакою!
     Дiдусь спинився i приклав руку до очей.
     - Щось  воно... геть чуже... Дрiбниць не  бачу добре.  Але кiнь  якийсь
низькорослий. Наче строкач. Чоловiк сидить коло човна по-шевськи. Обличчя не
доберу.  Та на ньому наче клобук половецький! Тьху, якась диявольщина!  Чого
йому коло човна сидiти?! - Занепоко?вся дiдусь.
     - Дiдусю, у мене мiй налигач! Я його як пояс пов'язав.
     -  Iльку! Дитино!  Не  мели  дурниць.  Зараз ми  дiзна?мось,  що  цьому
язичнику