вiд нас треба. Хто б немирного половця пустив би через браму? Коли дiдусь i хлопчик спустились i пiдiйшли досить близько до човна, чоловiк у високiм клобуку i рудiм вовнянiм каптанi легко звiвся. Зняв клобук i низько вклонився. Свiтле, пшеничного вiдтiнку волосся впало з-пiд клобука i на мить закрило обличчя незнайомого. Та ось вiн пiдвiв голову, i рiвне м'яке волосся вiдлетiло назад. Обличчя засмагле. Брови i довгi бiлi вi?, вигорiлi на сонцi, наче в поросяти. А зiницi чорнi. - Ти, Борисе, сучий сину?! - Здивувався несказанно дiдусь. - Звiдки ти взявся, трясця тво?й матерi? - Здоровi були, вчителю! Миру вам i добра! - Спасибi, Борисе! Знаю, що не брешеш. Але який я тобi, в трясцi, вчитель? Ти в мене рiк тiльки навчався тесати болонки та довбати теслом колоди для водогону. Ти навiть i близько не пiдiйшов до рогу окладного вiнця на пiдкладах! - Ой, вчителю мiй люб'язний! Добре припекло - i не тiльки цьому навчився. - Гаразд, гаразд, сварити не буду! Бачу, ти муж зрiлий. Тiльки з якоюсь... - Та?мницею? - Саме, саме. Якщо вже до мене прийшов, то розкажи: що ти? Де ти? Чи надовго до Ки?ва завiтав? - Зараз я i городник, i мостовик, i сотник. Бо служу торським князькам на Росi. Закiнчую на правiм березi, над бродом гравець зводити. Високий мис, як наш Клинець. Але тiльки малий. Три поля вже перекопали глибоким ровом. Зрубали три вежi. В однiй брама. Пiдйомний мiсток на „журавлi". Один чоловiк пiдiйме i опустить. Ворота подвiйно закритi: самi ворота i полотно мосту. - Господине Борисе! Можна спитати? - То питай, хлопче. Як бачу, ти - онук учителя. - Ага! Це мiй дiдусь. То я хотiв спитати, як може впоратись один чоловiк iз мостом? - А ось так! - Чоловiк взяв паличку i схилився, щоб накреслити вежу i мiсток. Та тут вперед метнувся худорлявий довгоногий собака i почав нюхати дрозда в клiтцi. - Кепек! Ану сиди! - I пес слухняно вiдiйшов до коротконогого гривастого коника. - Мiст трима?ться на товстенних линвах. Вони проходять крiзь вiконця в зрубi башти. Там вони при?днанi до двох мiцних коромисел. Як два журавлi. На другому кiнцi коромисла мають великий тягар... - Iз чого? - У мене - iз товстих дубових окоренкiв. I виходить: щоб опустити мiст, досить однi?? людини при корбi. Линва вiд корби йде до легкого кiнця коромисла. Людина крутить корбу - натягу? вниз коромисло, i мiсток ляга? через провалля. Щоб не зрушився мiст, ставить у паз клин - нiщо не руха?ться. Треба пiдняти мiсток? Вийма? клин i почина? вiдкручувати корбу - вага тягне коромисло вниз, а линви пiдiймають мiсток вгору. - Бач, Iльку, людина сама добре вивчилась. А тобi буде легше, бо ? кому тебе вчити. Ну, бачу, Борисе, ти таки городник i мостовик! - Надзвичайно збудився дiдусь. - Але скажи - кому ти сотник? - Поки не дуже й кому. Бо мало людей. Оце при?хав зi сво?ми князьками до великого. Вони йому в подарунок бiлого верблюда пригнали. Ну, не порожнiм, а з дарами. А я шукаю молодих хлопцiв, що шукають удачi та бойово? слави молодецько?. - Яко? ж слави, коли в городку за городнями сидiти? - З городка в поле вiльна дорога. А там - табуни половецькi, отари, пси-хорти... Борис цмокнув, i до нього зразу ж пiдскочив пес. Борис його полоскотав пiд щелепою, i собака задоволено примружився. - До мене ти завiтав i так, i по дiлу? - Запитав дiдусь. - Можна сказати й так. Хотiв дiзнатись, що там Микита поробля?? - Микита човни теше. Чи ти часом не його хотiв пiдговорити у залогу фортечну? - А кого ж iще? Вiн молодець знатний вельми! - Гульками та витiвками. Йому вже час женитись. Бо догуля?ться, що колодку прив'яжуть, яко старому парубку. Його ще дiло - риболовне. Тут вiн - знаменита особа. З яко? хоч калюжi, а на юшку щось висмикне. А до во?нного дiла - та звiдки йому? Боротись - добре бореться. Кого хоч подола?, але во?тель який з нього? - Вчителю! Та хоч зна?те його прiзвисько? - Яке ще прiзвисько? Ну, Солоним Микитою його величають через тих княжих псiв! Чотири роки бiдний хлопець на лiвому березi рибалив... - То вiн вам казав... - Вiн нам нiчого не казав. То iншi люди казали, нiби вiн побував у Переяславi в рибальськiй артiлi. - I в Переяславi вiн бував, i в Половецькiм степу, i в Болоховських озерах. I прiзвисько вашому Микитi - Тихий Вовк. Так його i половцi, i торки називають. Вiн отих чотири роки, що не був у Ки?вi, все ходив по здобич у половецький степ. Потiм кудись щез. Коли цi?? весни дiйшла до мене чутка, що вiн вже давно повернувся до Ки?ва. Iлько просто рота роззявив вiд почутого. А дiдусь насупився, прихопив правицею бороду i затис у кулак. А лiвицею застромив великим пальцем пояс, а чотирма пальцями барабанив по грушевому гребеню, пiдвiшеному до пояса. Запанувала мовчанка. Яку порушив дрозд, рiзко затрiщавши „тра-ра-ра-ра", бо до нього знов наблизився половий пес. - От що, Борисе. Що в Микити на умi, як бачу тепер, того нiхто не зна?. Брехати тобi не буду. Вiн подався в артiлi з човнярами на Десну по камiнь. Коли будуть - не знаю. Не вiн, а люди казали, що до Спаса точно мають повернутись. А от коли? - Як повернеться Микита, то скажiть йому, що я на Копировiм кiнцi в за?здi Давида перебуваю. Думали мо? князьки зразу подарувати того бiлого верблюда князю. Та вiн знов у сво?м Вишгородi бенкети гра?. Будуть чекати, поки князь намилу?ться зi сво?ми похлiбниками та бабами. I на останок: за мною борг. Бо ви ж тодi плати не одержали, коли я втiк. Борис повернувся до коня, попорпався з перекидними торбами i вийняв двi смушки. У кожнiй руцi по смушку. Один чорний смушок, другий - брунатний. Але дивнi були смушки. Кожен завиток закiнчувався свiтлим волоссям. На чорному смушку - срiблястим, на брунатному - золотавим. Пiд яскравим обiднiм сонцем вони наче грали срiбними i золотими iскорками. - Берiть, вчителю! Це луп iз половецького стану. Не тiльки вони нас шарпають, ми ?х теж можемо поскубти. - Ну, Борисе, знатна здобич у тебе! За науку ти менi, власне, нiчого не винен. Але, якщо приладнатись менi до наших чортових днiв, то нехай це буде лихва за мою науку! Бач, онучку, дiд, хоч старий, та вчиться жити: вже лихву дере з ближнього! - Смiявся дiдусь, беручи вiд Бориса коштовнi смушки. - От i добре, що вчитесь. I ти теж вчишся? - Вчусь. Я ось сам клiтку змайстрував. Бо менi брат Михайло дрозда впiймав. - А що ще ти вмi?ш? - Вмiю рiзати поплавцi з кори. Позавчора батько зняв найтовстiшу кору зi „смолки". Я вирежу з не? лодiю-насад i поставлю вiтрило. I стерновi весла привiшу. Потiм зроблю таку вежу iз мостом, як ви, господине, накреслили на землi. - Овва! Одразу видно, чий онук! Ну, хлопче, ось тобi поганський гостинець! - I пробiяка Борис витяг iз перекидно? торби цiлу жменю жовтаво-сiрих круглих камiнчикiв. Завбiльшки iз голубине яйце. - Пiдставляй пазуху! - Скомандував дiдiв гiсть. I засипав Iльковi за пазуху камiнцi. Але вони виявились легкими i теплими. - Господине Борисе! Що воно таке? Що з ним робити? - Це велика степова хитрiсть. Це, щоб ти знав, сир такий. З нього вицiдили воду i висушили його. Зубами його й ведмiдь не розгризе. Його треба покласти за щоку i потихеньку смоктати. Вiн сильно кислий. Та оскомини не набива?, як вiд кислиць. Сили добре дода? в походi. I вiд спраги захища?. От спробуй. Тiльки не забудь: гризти не можна, бо зуби полама?ш. Iлько взяв одну кульку i запхав за щоку. - Дякую, господине Борисе! Тiльки як воно зветься? - По-рiзному. Однi кажуть „твурог", iншi - „курт". - Ви по-?хньому вмi?те, правда? - Якщо з iновiрцем вою?ш, торгу?ш чи працю?ш - ма?ш його мову знати! Ну, вчителю, бувайте! - Ходи з Богом! - Дiдусь перехрестив дивного гостя. Вiн же скочив у високе сiдло. Обернувся до собаки i щось йому сказав по-чужинецьки. Собака з мiсця пiдстрибнув i вмостився на крупi коня. Дiдусь аж змахнув смушками вiд захоплення: - От же гидолово? вiри собака! Верхи на конi, бач, ?здити навчений ! Коник строкатий, гриватий потопав нечутно пiщаним схилом до шляху. А тодi вже по колодах дороги та плахах мосту забив копитами, мов бубон закалатав. Вершник сидiв на ньому розслаблено, плечi попустив, руки метелялись. Собака ж сидiв на крупi напружено, здригаючись вiд кожного поштовху. Але на землю не зiскакував. - Ну що, онучку, справдi сушений сир розпуска?ться в ротi? - Смокчу - дуже кислий, але язика не пече. - Бач, як воно: кожне плем'я ма? свою хитрiсть, щоб вижити в свiтi. Ти ось що, онучку. Вiзьми смушки та обережненько вiднеси ?х матерi. Нехай вона до скринi покладе i перекладе зiллям, щоб мiль не завелась та не знищила. I можеш гуляти. Тiльки не забудь по Лиску вчасно пiти. Та за мною зайти, допоможеш коробку тягти. Дiдусь обережно згорнув обидва смушки волосом у середину, один на другий. - Дорогий дарунок, ох дорогий! I грiх вiдмовитись було. I брати не годилось. - Тому ви, дiдусю, жартували? - Ну й прониза! I в кого ти вдався, що до всього сам добира?ш? Твоя правда. Бо якби той Борис сам випасав би овець та оберiгав ?х, то так легко не вiддав би смушки. А здобич - це як у костi вигране. Добре, йди, та про Микиту матерi не ляпай. Вона й так вiд його чудасiй нагорювалась. Брехати матерi - грiх. Але пiдводити матiр до гризот зайвих, до слiз - теж грiх. Тому передай матерi смушки - i швидше з двору. Щоб не було тобi спокуси бовкнути зайве, а матерi - не мучити серце. Дiдусь потримав сувiй iз смушкiв, Iлько перев'язав його налигачем i закинув за спину, а клiтку - в руку. - От собака в нього! От би менi такого собаку! - Дитино! Такий собака в мiстi нi до чого. З ним за зайцями, байбаками, лисицями та дрохвами по полю скакати на конi. Вiд спокiйного життя такi собаки псуються i хирiють. Навiть здохнути можуть без руху. До такого собаки потрiбен ще кiнь. От як! - Справдi. Я й не подумав... Ну, дiдусю, бувайте! Iлько, як завжди, бiгцем поспiшав додому. Клiтка в нього розгойдувалась, а птах струшував приборканими крилами i починав переполохано трiщати „тра-ра-ра-ра". Тодi Iлько стишив ходу, i птах замовк. Аж у спину почулося знайоме: - Егей! Це я! Iльковi велика радiсть вiд того крику. Бо то був Iванко. Вiн найдалi живе на ?хньому кутку. Чи найближче, якщо вiдмiряти вiд Житнього торжка. Значить, Iванко з батьком повернулись. Бо завтра ж i свято, i базарний день. А Iванкiв батько нiколи не пропуска? базарних днiв. Вiн все прода?, i купу?, i мiня? одне на одне. От i цього разу дiзнався, що на Росi та бiля Канева i Треполя добрий врожай, як нiколи! I на пшеницю, i на просо, i на коноплi i на мак. От як збiглось! Iванкiв батько, розповiдав Iванко, позичив великi грошi i поспiшив униз Днiпром. Тепер, виходить, повернувся. Хоч Iльковi треба було поспiшати додому, вiн повернувся i побiг назустрiч товаришевi. Iванкове волосся за цi кiлька днiв ще бiльше вигорiло, а лице потемнiшало, обвiтрилось. - Здорово був, бравий мандрiвцю! - Здоров був, славний тесля! - Твоя правда! Дивись: ось моя робота! А це - мiй скарб! - Iлько пiдняв високо клiтку iз рябогрудим дроздом. Той з переляку голосно затрiскотiв. - Де ти його взяв? - У Iванка загорiлись очi. - Вiн ручний? Люди кажуть, що дрозда можна навчити говорити по-людському. - Вiн ще не ручний. Його Михайло тiльки вчора ввечерi принiс. - Звiдкiля принiс? - Я тобi хiба не казав, що наш вуй живе в лiсi на Сирцi? А дрозди ягоду оббивають. Михайло та вуй удвох сiткою ?х i накрили! Цього чикотеня поборкали: i крила, i нiжки. Тепер вiн мiй! - Дай менi - я понесу клiтку. - Бери, неси! - Iлько передав Iванковi клiтку. - Слухай, Iльку! А клiтка в тебе, як справжня! - Вона i ? справжня! Батько, дiд i Михайло порадились i сказали, що це мiй перший древод?льський урок! - Ти не прибрiху?ш? - Поцiкавився Iванко, оглядаючи дрозда, а дрозд схилив голову i наче його вивчав. - Коли я тобi прибрiхував? - Обурився Iлько. - Давай назад клiтку! - Та не сердись! То я так, для годиться. Не сердись. - Добре, не буду. I ходiмо швидше, бо менi треба матерi вiддати шкурки. - Чи? шкурки? - Дiдовi шкурки. - Таж твiй дiд тесля, древод?лець, а не кушнiр. - Якийсь дiдiв учень принiс дiдовi й сказав, що це дiдовi борг за старе навчання. - А! Слухай, а вони дорогi, цi шкурки? - Слухай, звiдки я знаю? - Дай я подивлюсь на волос! - Ти або дрозда неси, або шкурки дивись. - Все, все! Я краще дрозда понесу! - Iванко пiдняв дрозда вгору, i зразу той тривожно затрiскотiв „тра-ра-ра-ра". - Iванку! Не полохай його, бо заберу! - Хiба я його наполохав? - Як дрозди наполоханi, вони отако трiскотять. Ти мене на вулицi зачекай, я зараз! - Iлько натиснув на кривий важiль-рукiв'я, i хвiртка сама вiдiйшла. Хлопчик перескочив через високий порiг i прослизнув на подвiр'я. - Мамо! Ось дiдовi один чоловiк принiс давнiй борг! А дiд сказали, що я вiднiс швидше вам. Дiдусь там пора?ться коло човна, а я пiду на пасовище i заберу Лиску. - Стiй, стiй! Що з тво?ю щокою? Тобi що, зуби вибили? Чи чиряк раптом вискочив? - Дуже занепоко?лась мати. - Нi, мамо, то той чоловiк пригостив мене сухим сиром. От я його й смокчу. - Таке вигада?ш! Сухого сиру не бува?! - Мамо, то половецький сир. - Ану виплюнь, бо ще отру?шся! - Мамо, та що ви таке кажете? Вiн дуже кислий, але язика не пече, оскомини не буде. Мамо, дайте менi грушок-падалок! - За другу щоку запха?ш, щоб солодше було? - Нi, я Iванка хочу пригостити. - Що, вже „купцi" нашi повернулись? Як скупились, Iванко не казав? - Нi, ще не казав. - То спитай! - Добре мамо! То я вiзьму трохи грушок та побiжу швиденько. - Авже! Хiба хто бiга? помаленьку? Iди, та не забарись Лиску зустрiти. - Мамо, ви мене не слухали. Я ж вам сказав, що зараз пiду на пасовище i звiдтiля заберу Лиску. - Добре, добре. Бери грушки та тiкай з хати. Iлько полишив на лавi сувiй зi смушкiв, забрав налигач, вхопив двi жменi грушок i ще спромiгся стягти з кiлка в сiнях стару полотняну торбу i вибiг на вулицю. Iванко сiв над рiвчаком i просовував дроздовi зеленого коника з обiрваними ногами. Дрозд здзьобав комаху. - А ти казав, що вiн не вчений! - Радiсно сповiстив Iванко. - Вiн у мене другого коника з'?да?. - Голод не тiтка! Навчить коржi з салом ?сти. Ось тобi грушки, пригощайся. Та ходiмо швидше - треба все на пасовищi зробити. - Слухай, Iльку, грушi ж ще не свяченi. Я не ?стиму. - Це грушi-падалки. А святять тi грушi, яблука, що з саду-вертограду. I дикий мак-самосiйку не святять. Бо вiн окремо для заговору проти нечисто? сили. ?ж, вони солодкi, як мед. Бо мед ще сьогоднi не можна ?сти. - А ти чого грушок сам не ?си? - Бо я смокчу сухий сир - курт. - Ну, тодi я ?стиму грушки. - Згодився Iванко, поставивши клiтку та перебираючи в Iлька грушки. - А для чого ти торбу взяв? - Бачиш, птах - це вже якесь та мо? господарство. А в господарствi птиця i худоба мають бути нагодованi. Там, на пасовищi, пiд Щекавицею та Юрковицею ожина справжнiми нетрями розрослася. Вже багато стигло?. От я й назбираю для нього ягiд. Вишень же в мене нема. Iванко з'?в кiлька грушок i виголосив: - Справдi, грушки, як мед. Тiтка з Бiлгорода приносила. Набагато бiльшi, але не такi. Цi дрiбнi, та солодкi, як крихта меду. - Потiм Iванко озирнувся на всi боки, а вони вже пiдходили до мосту, i зашепотiв зi страшним притиском, просто засичав: - Зна?ш, я тобi таку велику та?мницю розповiм, що ти навiть i не здогаду?шся! - I просто вперся лицем в лице Iлька. Вiн вiд несподiванки здригнувся всiм тiлом i вiдсахнувся вiд товариша. А той радiсно зашепотiв, наступаючи на Iлька: - Бач, чим бiльша та?мниця, тим вона страшнiша! Бач, ти вже злякався! - Радiв Iванко i розмахував клiткою. Дрозд-чикотень вкотре налякано затрiщав-застрекотав. - Iванку! - Вже опанувавши себе, сказав Iлько. - Давай я нестиму клiтку, а ти по?си грушки. Я ж для тебе старався... - Грушки я до?м потiм. Я тобi хочу розповiсти одну страшну та?мницю. Iлько вже подумав: „Як вiн менi розповiсть свою та?мницю, тим пак, страшну, то тодi й я йому маю розповiсти. Бо я його справжнiй друг. Та цього неможна зробити, бо з усiма нами трапиться бiда. Яка завгодно!" I тодi Iлько винайшов спосiб, як встерегтися: - Ти комусь давав слово, що мовчатимеш? Чи ти клявся i божився, хрест цiлував? - Нi... - Знiяковiв Iванко. А далi вiв сво?: - Але це та?мниця страшна, бо все робилося та?мно. Ми були i в Треполi, i в Халеп плавали. Ми найпершi там були i набрали найкращо? пшеницi. А тодi спустились до Росi. I там узяли найкраще просо. А батько мiй з купцями iз Переяславля змовився, i вони йому кiлька корчаг солi продали. I до устя Росi при?хали торки. I батько в них за ножi та стрiли такi килими обмiняв, що й у самого князя у Вишгородi у його златоверхому палацi нема. - Iванко так поспiшав все сказати, що йому духу не стало. I вiн замовк. - Та яка ж тут та?мниця? Всi, хто може, дiстають сiль потайки вiд княжих тiунiв, мечникiв та стражникiв. - Е-е! - Знов завiвся Iванко. - Це тiльки початок. Ми добряче повантажились. Але нам пощастило - цiлу добу вiяв низовий вiтер. Наш човен на веслах та пiд вiтрилом йшов угору по Днiпру, так само, як ми спускались. I нам ще пощастило, що батько взяв одного рибалку. I той знав всi одмiлини i броди вгору по Золотчi до Долобського озера. - Ну, це хитрiсть! А не та?мниця. Бо там течiя слабша, нiж у Днiпрi, i легко йти на пiвнiч вгору. - А от i не вгадав. Та?мниця в тому, що в Долобськiм озерi при Чортори? нас чекали новгородськi купцi. Вони туди та?мно прибули на чернiгiвських човнах. I там батько продав ?м за дзвiнке срiбло i корчаги з пшеницею, i кулi з просом, i половецькi килими. Правда, один лишили собi. - То де ж та?мниця? - Та?мниця в тому, дурний ти, Iльку, що бiльш як половину товару батько продав по найвищiй цiнi за чисте нiмецьке срiбло. I не сплатив жодно? куни базарного мита! Тепер у батька стiльки срiбла, що вiн зможе на Покрову поставити могорич купцям-братчикам iз церкви Богородицi на Торжищi. Та?мниця, що новгородцi вiдбули вже до Риги, i нiхто не скаже, що звiдки вони взяли. От присягнись, що ти нiкому не розповiси цю та?мницю! - Чого i кому менi про купецькi хитрощi говорити? Купцi - то купцi. А ми - теслi, древод?ли. Нам купецькi та?мницi нi до чого... - То ото ти такий друг, що не хочеш присягнутися, що збережеш та?мницю? - Я тобi друг, Iванку! I заприсягаюсь, ось тобi, цiлую хреста! - Iлько витяг з-за пазухи малесенький мiдний хрестик на мiцнiй шовковiй шворцi. - Не скажу нiкому вашо? купецько? та?мницi! - От тепер ти менi товариш! - Iванко аж стукнув товариша по плечу. - Бо менi так кортiло комусь та?мницю розповiсти. I щоб нiхто не виказав. Тепер я такий щасливий! Дай, я знов понесу клiтку! - Ти з'?ж грушки, бо оно вже Оболонська брама. За нею нам треба до працi братись. Iванко ласував падалками, а Iлько все смоктав свiй „турог" чи то „курт". На брамi один зi стражникiв пожартував, бо нiкого не було в цей тихий передвечiрнiй час, i вiн нудився вiд неробства. - Дрозда повели на леваду попасати? - Ага! - Вiдгукнувся Iванко. - Попасемо його з коровами, може, з нього буде пташине молоко. - Го-го-го! - Зареготався весело стражник. - Оце пiшли дiтки язикатi та меткi. ?й же, ми такими не були! - Вiн ще щось говорив, враз вiдiйшовши вiд дрiмоти. А хлопцi вже поспiшали через витолочене тирло туди, куди показувала тiнь вiд могутнього самотнього явора. Схили пагорбiв, що пiдпирали Щекавицю, були крутi та порiзанi ярками. Що туди нi будуватись, нi сади зводити, нi випасати худобу не пiдходило. Зате тут все обплетено колючими довжелезними пагонами ожини i на гребенях крутих грудiв, i в опадках. Навiть колючi терновi кущi пооблiплювали незлiченнi колючi вервечки ожини. Ягоди рясно вродили. Хоча чорних, сизо-синiх, достиглих було небагато. Зате тернових ягiд, глоду i порожевiло? шипшини, здавалось, було не менше, нiж листя. Хлопцям доводилось обережно пiдходити до кожного сплетiння ожинових лоз. Колючки на ожинi здоровеннi. I всi загнутi назад, як гачки. Навiть на листi знизу малесенькi колючки. Але як влiзуть у тiло, то вiдчу?ш бiль зовсiм не слабенький! Ще й треба було так рухатись, щоб колючки не роздерли нi штанiв, нi сорочки. Але таки Iльковi один пагiн вчепився зразу по всьому подолу сорочки. I тодi Iлько одразу згадав того городника дiдового Бориса. У нього пiд каптаном сорочка була заправлена в сiрi вовнянi штани. Поперек перетягнуто широким шкiряним ременем. Аж на двi окремi пряжки! От такi штани i сорочка, заправлена в них, були б у цьому ожиновому „саду" дуже доречнi. Iванковi бiльше пощастило - вiн тiльки трохи подер закасаний лiвий рукав. Хоча стиглих ягiд було менше, нiж зелених, та коли ще було далеко до заходу сонця, як хлопчаки набрали повну торбу ожини. Як ожина була достигла, то пустила сiк, i на старiй сiрiй торбi з'явились темно пурпуровi плями. Довелося Iльковi зняти торбу з плеча i нести в руцi. - Що будемо робити? - Спитав Iванко, коли наповнили торбу, а часу було ще доволi. - Ходiмо ще до то? ковбанi в лозах. - Що там такого? - Там ? або в'юни, або карасi. Як карасi, то ми ?х руками вiзьмемо. - А якщо там тiльки в'юни? - Тодi пiдемо з порожнiми руками. В'юн у такiй мочаринi завжди вислизне. Його тiльки корзиною та сiткою-саком можна вигрести з намулу. Та тiльки вони дiйшли до заростей лози навколо малесенького плеса води, як вiд Стовп'я, з боку почув переливчастий свист. - Iльку! Iльку! Ходи-но сюди! - почулося за свистом. Не було сумнiву: голос, тим паче, переливчастий свист - то Микита. Старший брат, знаменитий жартiвник, хитрун i силач! Хлопцi обернулись i побачили, що вздовж валу пiд Стовп'ям, саме на межi блакитно? тiнi та золотого сонячного промiння на левадi, посува?ться людська постать. Ще бiльш чудернацька, нiж брат Михайло пiд копицею зiлля. На плечi, з-за спини Микитi, налягали загнутi держаки ношi. На ношi, за спиною Микити, лежало поперек два важких, тугих повних мiхи. Микита притримував за держаки ношi, а на передплiччях мав надягнутi петлi. На лiвицi - петлю вiд ручки здоровенного вузькогорлого глека. На правицi - шворку вiд силки в'ялених щучок. Iшов Микита не поволi i не швидко, а так, як кiнь на доброму кроцi. - Слухай, - спитав на бiгу Iванко, - вiн що, отак-о свистить голосно i без пальцiв?! - Певно, що без пальцiв! Не може ж вiн „козли" вiдпустити. - А якщо його попрохати - вiн ще раз засвистить? - Попрохай, щоб засвистiв! - Вiдповiв на бiгу Iлько. Вiд бiгу та голосно? розмови чикотень знов наполохано затрiскотiв. Але хлопцi не стишили бiгу. - Здоров, брате! - Пiдскочив Iлько до Микити, розмахуючи плямистою торбою. - Добрий день вам, господине Микито! - Iз поклоном привiтався Iванко. Це вже певно, що його так батько вишколив. - Здоровi були, розбiйники! - Говорив Микита, пружно ступаючи новими сап'яновими чоботами по короткiй, обскубанiй, витолоченiй травi. - Ви чого туди поперлися? - Я думав, може, там карасi ?... - Пояснив невпевнено Iлько. - А я думаю, що там мають бути кiлька добрих линiв. Там мiсце глибоке i вузьке. Туди дiти не лазять, а дорослi зi снастю сюди не тямлять попхатись. Завтра чи позавтра щось витягнемо з колдобини. Але поки що на пiсний день у нас ? - ось! То ж без мене туди не пхайтесь! Зрозумiли? - Сказав гостро, але з веселою посмiшкою Микита. В коли вiн посмiхнувся, верхня губа праворуч задерлась у нього трохи вище. I Зблиснуло гостре iкло, трохи бiльше i кривiше, нiж зазвичай. „Ось чого брата Микиту половцi назвали Тихим Вовком!" Звичайно, таке сказати вголос Iлько i гадки не мав. - Ви свистiли без пальцiв? - Все ж таки насмiлився спитати Iванко. - Без пальцiв. Можна i з пальцями з обох рук, можна i з однi?? руки. Можна з двох пальцiв, якщо скласти ?х кiльцем. - А ви могли б засвистiти ще раз, тiльки з пальцями? - Посмiлiшав Iванко, забiгаючи вперед та зазираючи в обличчя Микитi. - Чому нi? Можна! Ти потрима?ш ношi з мiхами, а я свисну в „кiльце". Добре? - Е нi! Я i з мiсця не посуну тi ношi. - Тодi дочека?мось, коли ти зможеш потримати ношi. А сьогоднi пiдемо додому без свисту. Ходiмо, хлопцi? - Е нi, Микито, я ж прийшов Лиску забрати з череди. - А дiвчата? - Та вони вже забирали. - Добре. Iди одразу i забирай Лиску з череди, не гай часу. Щось тобi буде. - Сказав Микита i таким самим кроком продовжив свою ходу до Оболонсько? брами. А Iльковi, коли пригнав ?хню корову, руду Лиску, було ось що: на призьбi рiд вiкном стояв мережаний пастуший рiжок. Iз тонким плетеним шкiряним ремiнцем, щоб носити через плече. - Щоб грав, як Лиску в череду гнатимеш. Пищик у ньому добре вiдрихтований. Звук чистий, не шерхотить, а так, як треба. Дiрочка теж ?. То можеш i якусь пiсеньку пiдiбрати. I свого чикотеня навчити. Iлько подякував, схопив рiжок i побiг у хату, щоб задудiти сестрам i матерi. Та в хатi сестрам i матерi було не до Iлькового рiжка. Жiноцтво пiдмазувало рудою глиною пiч та запiчок. Бiлою глиною поновлювало тиньк навколо чiльних вiкон. Вишкрябувало широку липову стiльницю. - Iльку! - Покликала вiд печi матiнка. - Вiзьми в сiнях iз козуба горщик iз киселем. Та налий собi кухоль кисляку та вiзьми шмат перепiчки! Вечеряй надворi, бо нам тут ще треба поприбиратись. Зрозумiв? - Ага, зрозумiв! - Ану, ану, зачекай. Що це ще в тебе таке на сорочцi та на штанях? - Та то те... ну, воно... ожина... ягода. - Як будеш неохайним - змушу, щоб сам у жлуктi сво? сорочки золив. Будеш у мене за дiвку! - Пригрозила мати. Голос у матiнки був сердитий, тому Iлько злякався i сказав: - Нi, нi! То випадково. Я не дотямив, що ягода потече. Бiльше такого не буде! - Ну, дивись менi. - Пробурчала мати i знову взялась за вiхоть. Iлько винiс свою вечерю на двiр. Поставив на призьбу i почав ласувати киселем. Поруч - клiтка з птахом. Батько, дiдусь, Микита i Михайло сидiли на призьбi ближче до рогу хати. Сьорбали iз глиняних кухлiв пиво. I запах солоду i хмелю розпливався над подвiр'ям. Навiть гострий рибний дух в'ялених щук не перебивав його. Батько запитував, а Микита неквапно вiдповiдав. - То скiльки ви каменю привезли? - Дайте порахую. Вони приготували сорок возiв. Правда, збрехали. Бо було не сорок, а тридцять сiм. То ми ще додовбали десять повних возiв. Через той камiнь гризлись ?хнiй боярин i наш тiун. - Що, з вами княжий тiун попхався? - Повiз грошi боярину за камiнь. - Певно, що й чернiгiвському князю мито вiдкинули. - Авже. Чернiгiвськi ще й за обiстку кожного киянина здерли. А тiун нам за це не додав. - От п'явки! - Не втримався Михайло i вдарив кулаком по колбану, по дошцi. - Тихше, онучку! Ти що, од пива сп'янiв? - Дiду, ви що?! Та я з семи кухлiв меду не п'янiю! - Тому й не шарпайся, як не п'яний. Теж менi, очi вiдкрив - „п'явки". Ми що, цього не зна?мо?! - Зауважив батько. - А ти скажи нам, Микито, що, сьогоднi i розвантажили лодiю? - Тату, Бог з вами! Пiсля обiду до Iллiнських притискiв причалили. Ще ж треба i з вiзниками домовитись, i з носiями з Торжища поторгуватись. - Так у князя стiльки коней, конюхiв та холопiв! Чого йому наймати людей вiльних? - Здивувався дiдусь. - Дiдусю, князь так напхався тим срiблом за соляне мито та за збiжжя, та за рибу, що йому дешевше найняти вiльних бiдакiв. А сво?х же треба вiдiрвати вiд княжих хуторiв i привести до Ки?ва. I холопiв-рабiв треба годувати за свiй кошт. I коней сво?х кому охота на Гору по Боричеву узвозу мучити? - Тодi, онучку, сходи до нашого старости Стефана, тобто вiзника. Скажи йому, що лодiя з вапняком прибула. Може, вiн ще не зна?. Може, i вiн захоче якусь куну заробити. - Звернувся до Микити дiдусь. - Ми зi Стефаном при мостi зустрiлись. Не пiде вiн на князя горбатитись, кобилу свою мордувати. Ми з ним домовились, що вiн нам сiно привезе для Лиски. Казав, хороше сiно, лiсове. За Дорогожичами. У понедiлок, казав, або коли. - Нi, Микито! Понедiлок - поганий день. Краще у вiвторок! - Постановив батько. - Ходiмо, тату, бо ви вже куня?те. Стомились ви, тату, того човна до блиску доводячи. - Авжеж. Зате Микита на ньому летiтиме по днiпровому плесу! - Виправдовувався дiдусь, спираючись на батькову руку. - Ну, а ми пiшли до громади! - Сказав Микита, легенько пiдводячись iз призьби. Наче це не вiн аж з Почайни тягнув на собi десять пудiв добiрного жита. Повз них проходили мати, Катерина та Марiя. Йшли до мовницi. Там вже, коли це тiльки Iлько пригнав Лиску, розпалили пiчурку-кам'янку. Iлько, ще коли вони проходили з великим глиняним лiхтарем, подумав: „I як вони там утрьох будуть митись?" Як вони з дiдом миються, то ?м, найменшим у родинi, i то тiсно! Але мовниця у них справна, хоч i найменша на кутку. Микита затримався на хвильку, допиваючи кухоль з пивом. Шматок щуки вiддав Iльковi. Сам же добув з калити кiлька сухих ягiд ялiвцю i почав жувати. Щоб смолистим ялiвцем перебити дух риби i пива. „Значить, пiшов до дiвчат на гульки," - чiтко визначив Iлько. Хоч Iлько вже майже кiнчав допивати кисляк, i хоча казали, що рибу й молоко не можна мiшати, вiн таки почав дерти шматок щуки. Що пиво, вино i хмiльний мед не можна й куштувати, це - закон. Але Iльковi закортiло понюхати, як то гарно хмiль пахне. Вiн вiдкрив липовий рiзний чiп iз вузького горла широкопузого великого глека. I в нiс вдарили солодкi випари хмiльного напою. I раптом вiн почув, що рипнула хвiртка на бiгунах, у когось за його спиною пiд каблуком трiсла щепа. Вiн обернувся i... зацiпенiв вiд жаху. У майже нiчних сутiнках на двiр пролiз череватий торгiвець iз притискiв, а за ним у хвiртку перескакував його прикажчик. Вiд страху вiн не мiг i пiдвестися, нi скочити кудись вiд нападникiв. А вони вже над ним. Схопили його за лiву i праву руки, перекинули клiтку, потрощили миску на землi. Дихали на нього чи то винним духом, чи то любистком, i сичали! Власне, сичав прикажчик: - Де золота перлина? Я все чув, як ти батьковi кричав про намистину! А потiм приповз цей прониза, нишпорка церковна, що скрiзь все вивiду?! Ти дума?ш, що менi вгорi через заволоку не було чути, що вiн каже? Хiба не вiн сказав: „Це золота перлина!" I я т-тебе, сучий вишкребок, питаю! Де пер-ли-на? I раптом в Iлька прорiзався голос, вiдпустило ноги, i вiн рвонувся i заверещав: „Не знаю! Не знаю! Не знаю!" У вiдповiдь вiн почув материн голос: - Iльку, прокинься! Iлько розклiпив очi i побачив перед собою глечик з-пiд пива, перекинутий кухлик iз рештками кисляку. Клiтку iз чикотнем, що наполохано стрибав у клiтцi i трiскотiв по-сво?му. На все те падало червоне свiтло з глиняного великого лiхтаря. - Що тобi, дитино, наснилося? Чого ти верещав? Iлько протер очi та пiдвiвся на рiвнi ноги. Його хитало. - Ти часом пива не скуштував? Ану дихни! Iлько дихнув. - Та нi, наче нiчого, - сказала мати Iльковим сестрам, що вони стояли за нею. - Що тобi снилось? - Менi наснилось, що мене схопили дво? злодi?в i почали випитувати, де я сховав золото. - Ой синку. Коли золото сниться, то не до хорошого. Господи, спаси нас i сохрани! - Мати перехрестилась, а за нею й дiвчата. - Все, дiти, ходiмо спати. Час уже пiзнiй, а завтра рано вставати. Бо завтра добре свято - Маковiя. Уже i медом, i яблучками поласу?мо. Ходiмо, дiти, ходiмо! - Говорила матiнка вже заспоко?ним лагiдним голосом. I посвiтила ?м, високо пiднявши лiхтаря. I всi вони тихо, навшпиньки зайшли до хати. У сiнях, пiд кожухами, посвистував вiдкритим ротом дiдусь. У хатi було чути сильне, рiвне дихання батька. П'ятниця Прокинувся Iлько ще вдосвiта. Бо через волокове вiконце тiльки прохолодне свiже повiтря потихеньку вливалося. Всi ще спали, крiм матiнки. Вона поставила на верху мисника тонесеньку свiчечку. Легенький вогник ледь освiтлював всю iстобку. Мати стояла на порозi. Вдягнена святково: у намiтцi, у свитинi бiлiй, при вишитiй фартушинi та в святковому зеленому черевi? на ногах. Онучi бiлi, полотнянi, були перевитi тонкими червоними сап'яновими пасочками. У лiвiй руцi вона тримала пласку, чорну i лощену, чашу. З не? щось брала пучками пальцiв правицi i тодi кидала поперед себе. „Та це дикий мак-самосiйка!" Мати набирала й набирала з чашi той найдрiбнiший мак i все сипала i сипала перед собою по хатi. Та не було чутно, як пада? на вичищенi, вискобленi дошки пiдлоги це дрiбнюсiньке, наче справжнiй пил, насiннячко. Затим мати пiшла тихо-тихо по хатi по колу. Але проти сонця. I сипала зернятка маковi у всi закапелки: i пiд лаву, i пiд ослони, пiд пiл, пiд скринi, у запiчок. Матiнка мовчала, не розтуляла рота. Проте Iлько наче чув ?? впевнений голос: - Якщо зла сила залiзе до хати, то вона зразу кинеться заговорений мак збирати. Поки вона всi зернятка не збере, то не зупиниться. I так змориться, що в не? не буде вже сили, щоб зробити якесь сво? зло. I тодi вона з усiм тим дрiбним маком пiде геть, нiчого не заподiявши! Iлько принишк i не ворушився, щоб не зiпсувати матерi замовляння вiд зло? сили. Та, не дочекавшись, поки вона закiнчить свою та?мну справу, знов мiцно заснув. Розбудила його мати, коли вже все в хатi рухалось, говорило. Вже починалось свято. Сестри чепурились, поправляли на собi разки скляного намиста мальованого, дзвонили дукачами срiбляниками, примiряли, яку краще стрiчку вплести у волосся: червону, чи блакитну, чи зелену. На лавi вже стояли два кошики з яблучками та медовим забоценем у зеленiй полив'янiй мисцi. Тонкий запах яблук перебивався мiцним духом василькiв, любистку, свiжо? м'яти та чебрецю. Розкiшний снiп макових стеблин з величезними вохристими макiвками було ув'язано ликовою стрiчкою. Окремий снопик волотей проса, колоскiв ячменю, жита i пшеницi. У сiнях двигтiли жорна, просто гули, наче кола з гори котились. Це Микита ганяв жорна, бо Катерина збиралась до церкви. Батько щось там цюкав на дворi, а дiдусь щось йому говорив, наче керував. Михайла не було - вже подався кудись на Торжок. - Давай, дитино! Вiдганяй корову та не барись! Ти й так заспав. Вiдженеш, тодi поснiда?ш. - Мамо! Та менi ж треба напо?ти i нагодувати чикотня! - Поки ти спав, дiвчата його i напо?ли, i нагодували ожиною. Отам в сiнях повiсили на кiлочку. Подалi вiд полички i ляди, що Мурка його не пожерла. - Спасибi, сестрички! - Привiтав дiвчат малий i кинувся на подвiр'я. Навiть вмиватися часу не було. Бо чув, що вже жiночi голоси вiддаляються вiд ?хнього двору до мосту. То тiтки з ?хньо? вулицi вiдганяли корiв на Оболонь. А вони завжди були позаду Iлька, коли вiн вiдводив Лиску. Як вже вiдчинив ворота, у спину почув вiд матерi: - Не барись при чередi! Тобi сьогоднi мак терти. Iлько ледь не пiдстрибнув вiд радостi. Бо з усiх ласощiв Iлько найбiльше любив мак iз медом. Iлько пiдганяв Лиску, щоб вона йшла швидше, бо не хотiв, щоб стражники бачили, що вiн спiзнився. Та Лиску можна було не пiдганяти, бо вона, як побачила та почула тих корiв, що завжди йшли за нею, то сама побiгла ?х наздогнати i випередити. I таки випередила. Бiля Оболонсько? брами вiн зiткнувся з Iванком. Вiн сьогоднi теж вiдганяв корову. Хоча пiсля того, що з ним сталось того року, мати рiдко посилала його в череду. Назад друзi вже поспiшали разом. - Що, погуля?мо сьогоднi? - Спитав Iлько. - Я оце мак натру, вичищу клiтку - i вiльний. Згода? - Е, я б теж хотiв, та батько хоче оце в монастир пiти зi мною. I каменяру пiднос зробити: макiвок, меду з коржами та горщик кашi. Ну, як на Маковiя годиться. - Яблука хiба не понесеш? - То буде на Спаса. Бо батько каже, що за один раз всi добра не несуть у пiднос. Бо не цiнуватимуть. - А-а-а... - Подивувався Iлько цiй мудростi спритного торгiвця. - А по обiдi вийдеш? - Хiба я знаю, коли ми повернемось? - Тодi ми завтра добре погуля?мо. Може, Микита з нами до ковбанi пiде. Як вiн сказав - там ма? щось бути! Вони вже перебiгли мiст i побачили, що до човна спускаються дiдусь i батько. Дiдусь нiс якусь палицю, обмотану якимось вiхтем. Батько тер ?хнього найбiльшого казана, Клепаного iз мiдних пластин iз товстою залiзною дужкою-ручкою. Трохи оддалiк iшли Микита i Михайло. Вони несли круглу корзину iз мiцних прутiв та козуб. З козуба стирчали вгору кiнцi кiлькох дерев'яних дуг. „Та то ж опруги для Микитиного човна!" - здогадався Iлько. Коли вже вони перебiгли мiсток, то Микита обернувся до хлопцiв i покликав: - Iльку! А бiгай-но сюди! - Ну, Iванку, бувай. Увечерi на тирлi зустрiнемось! - I подався вниз по короткому схилу до старших. Але говорив з ним не Микита, а батько: - Що тобi мати загадала? - Тiльки мак терти. - Тодi, як закiнчиш iз маком, зразу сюди. Зрозумiв? - Зрозумiв, - закивав головою Iлько i перелякався. Бо так у батька голос злегка сiв, коли вони зi Стефаном говорили про перлину. I побiг Iлько чимдуж до рiдного двору. У сiнях зазирнув до чикотня. Той щось намагався видовбати iз ликово? шворки-перевязi. Але це не злякало Iлька: у дрозда дзьоб не дятла i не дубоноса. Не продовба? прутикiв лiщини i не перекусить липового лубу. На лавi на покуттi вже стояла велика неполив'яна макiтра. Прикрита згори шматом великим липового лубу. На лубовi лежав добрий грушевий макогон. Iлько торкнувся макiтри - ще гаряченько. Це мати залила окропом макове зерня, випущене iз великих головок. Але порожнi маковi головки на довгих стеблинах гарливо пов'язала i повiсила бiля мисника. Якщо головки заварити, та добре настояти, той вiдвар полегшу? зубний бiль. Це дiдусь п'?. В iнших iз зубами поки що все гаразд. I ще Iлько зауважив: побiленi вчора стiни навколо вiкон були розмальованi червоними квiтками. Коло одного вiкна квiтки - як зiрочки, коло другого - як волошки. Коло третього - кружальця, як би ягiдки. I всi вони однаково? величини. - Мамо! Це Марiя малювала? Як вона одне в одне вгадала? - Бач, синку, ти проспав. То вони удвох з Катериною вигадували. Нарiзали рiвненько буряк, як печатку велику. Вичавили з другого сiк. Вмочили туди бурякову печатку, а потiм прикладали до глини. Але досить балакати. Берися за макогона i дави мак. Поки не вичахнув! Iлько миттю вмостився на лавi, поставив межи нiг теплу макiтру. Добре ?? стиснув колiнами i заходився терти мак у цiй неполив'янiй макiтрi. Бо в полив'янiй макiтрi стiнки слизькi, як скло. Тiльки ганяв би макогоном зернятка. I нiякого дiла. А ця макiтра не тiльки неполив'яна, а й зроблена на замовлення, щоб вона була мiцна i зерниста. Щоб можна було в нiй терти конопляне сiм'я i на молочко, i на урду, та пшоно на рiдке тiсто для пшоняних найсмачнiших у свiтi млинцiв. Твердий грушевий макогiн добре слухався Iлькових пальцiв, але спочатку нiчого не вiдбувалось iз гарячим i темним маковим зерням. Не пiддавався мак, як не старався хлопчик. Та якось непомiтно темний мак почав потроху наче м'якшати. На днi макiтри почало з'являтись бiлувате молочко. А далi все бiльше i бiльше. Пiдiйшла Iлькова мати. Зачерпнула ложечкою тертий мак. Покуштувала, посмакувала. - Добре впорався! Вiзьми ложку маку та бiгай-гуляй. Тiльки не прогав часу за Лискою iти. Цього Iльковi тiльки й треба було! Але вiн вирiшив, що не може йти отак з дому, не вхопивши чогось, крiм маку. - Мамо! Дайте менi балабушку, бо я ?сти хочу. - Ой горе! - Сплеснула мати руками. - Я оце закрутилася коло сво?? „кузнi", що й про дитину забула! - I вона витягла з печi велику прямокутну глиняну сковороду. Там рядком стояли рум'янi, лискучi пампушки. Мати щедро вiдламала аж двi та, дуючи на пальцi, перекинула ?х на вискоблену стiльницю. Вмочила вiхоть у масленицю i помастила згори конопляною пахучою олi?ю. Та е кописточкою додала згори товченого часнику. Iлько схопив одну, але обпiк пальцi. - Не поспiшай! То в мене, коло мого „горнила", пальцi звичнi до вогню та жару. Зачекай, поки вичахне! - Мамо, я хочу швидше пiти погуляти! - Ну, то бери оно кришку вiд коробки, клади ?х туди i бiгай! Тiльки не дiлись з хлопчаками. Нехай вони тебе хоч раз пригостять. - Мамо! Та вони ж голота. Та не переймайтесь: нiкого нi на вулицi, нi бiля мосту нема?. Iлько поклав пампушки в берестяну кришку. А матiнка розщедрилась i додала ще одну! Але Iлько помилився: на вулицi вже були Пузирi. Вони йшли оддалiк за сестрами Катериною та Марi?ю. „Ага, сучi сини! Щоб не прогавити обiцяних освячених яблук i макiвок," - зразу змикитив Iлько. „Доведеться попрохати у сестер i яблук, i маку, щоб цi злиднi за мною не поперлись до човна! Iлько змiнив свiй шлях i пiдбiг до сестер. - Ви вже освятили? - То хiба не бачиш? - Вiдповiла Катерина, вся така розцвiла i осяяна. Як квiтки, що вона в снопику несла. - Тепер можеш i яблуками, i грушами ласувати! - Сказала Марiя, витягаючи з кошика зразу в однiй руцi два яблучка i двi грушi. I просто запхала Iльковi за пазуху. - Я мак тер! Мати сказала - добре! Тепер мати пампушки пече... Катрю, дай менi хоч двi макiвки. Сестри перезирнулись i видiлили Iльковi двi найбiльшi макiвки. - Спасибi! Тепер я поласую! - Iлько зразу повернув на стежку i неквапно пiшов до рiчки. Навмисне потроху йшов, щоб його наздогнали Пузирi. Вiн ?м видiлить обiцяне i спокiйно пiде до човна. Бо батько найменше в родинi говорить. Але коли говорить, то його словами не варто легковажити. Пузирi справдi вихором кинулися за Iльком, тiльки хвiртка за дiвчатами зачинилась. Але Iлько не збирався вiд них тiкати. Вiн спинився, обернувся до них i став чекати. - Ти обiцяв!... - Першим пiдкотився Пузирiв вишкребок. - То бери! - Iлько подав йому макiвку. - Нi, я хочу яблуко! Я бачив: Марiя тобi за пазуху поклала. Тут надбiгли iншi: - Дай менi, йому не давай! - Дай менi пампушку! - Дай менi грушку! - Репетували Пузирi. - Цитьте! Бо кину все в порох - тодi ?жте! - Iлько пiдняв над головою пампушки i величезнi макiвки на довгих стеблинах. Пузирята одразу замовкли. - Ось я даю тобi обидвi макiвки. Ви бачили: сестри менi бiльше не дали. - Iлько вiддав старшому мак. Далi полiз за пазуху i вийняв обидва яблука i обидвi грушки, а сам подумав: „Це ж не ву?вi грушi. Цi великi. Цiкаво, хто з парубкiв пригостив сестер?" Все вiддав i сказав: - Я обiцяв. Що менi дали - тим i з вами подiлився. Бiльше у мене гостинцiв нема?. - I додав для годиться, - Можете мене обшукати! Чим одразу скористався найменший онук Пузиря i почав мацати Iлькiв одяг. - Нiчого нема-аа?! - Розчаровано протягнув малий Пузир. Та враз схопився. - А мед де? Ти нам меду обiцяв. - Як будеш менi на слова не вiрити та пазуху мацати, то я тобi замiсть меду морду розтовчу. - Тихо проказав Iлько. I це подiяло сильнiше, нiж якби вiн почав перекрикувати Пузирiв. - Ось що, Пузирята. Даю вам одну пампушку з часником. За мною - мед. Але за мною не бiгайте. I не репетуйте. Бо нiчого не дам. Домовились? Другий онук Пузирiв, що перший вхопив пампушку i вже добряче вiдкусив, промичав з повним ротом: - Добре, добре... Бiльше Iлько з ними розмовляти не став, а пiшов до рiчки. Всi обернулись до Iлька, нiби тiльки його одного i чекали. Дiдусь сидiв на перевернутiм човнi. Михайло сидiв навпочiпки. Батько сидiв, притулившись спиною до човна. Микита ж сидiв точнiсiнько як той Борис, колишнiй дiдусiв невдалий учень. Iлько аж здригнувся, як таке побачив. Микита ж перехопив його здивований погляд. I усмiхнувся, зблиснувши правим iклом. Дiдусь сказав хлопчиковi: - Сiдай отам. Слухай, що говоритимуть. Сам мовчи, поки не скажуть тобi слово говорити. Та дивись уважно: чи хтось до нашого гурту не йде, чи не сто?ть осторонь, чи не пригляда?ться до нас та чи не прислуха?ться. I ви всi дивiться! Тобi слово, синку! Батько не пiдвiвся i почав так: - Чудеса не дають вповнi виконати всi приписи. Тому маю сидячи слово говорити. А справа ось така. Коли я розпускав смолку на дошки на Почайнi, Iлько витяг черепашку. Велику i потворну. Вiн розбив ?? зi злостi, бо ворони вкрали в нього жукiв. З черепашки випала перлина. Велика. Дуже велика. Я тако? на шатах нi в Софi?, нi в Десятиннiй, нi в Печерах не бачив. Я думав спочатку продати ?? золотарям чи багатим купцям. Староста Стефан казав, щоб на горi не продавати. Бо там мiж собою змовляться, i всi покажуть найменшу цiну. Михайло на згадку Стефана пiдкинув руки, вiдкрив рота, але побачив насварений палець дiдуся i принишк. - Стефан сказав, що краще продати чи ормянам, чи хазарам золотарям. Цiну вони точно зiб'ють, але не бовкатимуть, вiд кого придбали. А тепер подивiться на перлину. Тiльки пальцями не торкайтесь. Iлькiв батько витяг з-за халяви чобiт наче величенький горiх. Пiдчепив нiгтем верхню шкаралупу i подав дiдусевi. Дiдусь взяв правицею, сво?ми широченними розбитими пальцями, шкаралупки i поставив ?х на долоню. Пiднiс до самих очей. Потiм витяг руку i дивився здаля. Нiхто не прохопився й словом i не поворухнувся. Iлько теж. Тiльки очi його весь час бiгали по всьому просторi перед собою. - Вiзьми, Микито, подивись. - Дiдусь простягнув стару тремтячу руку до Микити. В одну мить Микита, нiби змiя, нiби в нього кiсток не було, випростався i був бiля дiдуся. Брав iз його руки шкаралупку i тримав ??, нiби в нього рука скам'янiла в однiй точцi. А вiн головою крутив навколо не?, зазирав на не?. - Вiзьми, Михайло, подивись. - I передав швидко, але плавко, перлину до рук середульшого брата. Михайло вхопився за шкаралущу лiвицею i правицею. Тiльки що на всi пальцi не вистачило шкаралупи. Вiн тiльки закусив нижню губу i розпачливо хитав головою. - Михайло, передай батьковi. - Сказав дiдусь. Iлька це зачепило, та враз вiн згадав, що звичай - основа всього! I так дорослi чекали на нього, як на рiвного. Хiба кому iншому iз хлопцiв колись була така честь? I вiд цього Iлько вiдчув велику вдячнiсть до старших. Вiн продовжував за всiм, що робилось навпроти нього, пильнувати i уважно слухати слова старших. Батько обережно закрив, стулив обидвi долi шкаралупи. I застромив у халяву лiвого чобота. I тут Iлько побачив, що з-за право? халяви в батька визира? голiвка колодочки ножа-захалявника. I в Михайла права халява iз зовнi рiвно випиналась. То ж i в нього нiж! I в Микити щось було довгасте за обома халявами. Тобто всi, крiм немiчного дiда та його, Iлька, всi забезпечились, як при великiй небезпецi. - Я подумав, якщо продати, то на всiх подiлити грошi. А чи всiм на бажане тих грошей вистачить? Я не знаю. Бо я не лихвар, не золотар, не купець. Пiти до когось iз наших золотарiв? Коли такий скарб доля вкида? межи люди - хто вiд спокуси втрима?ться? Чи то прямо собi його захопити, чи пiдживитись хоч трохи вiд цього. Небезпека ? така, що чим бiльше часу мина?, i скарб у нас, тим бiльше може статись, що хтось iз нас може прохопитись. Ну, чи як воно. Що ти хочеш, Михайле, сказати? - Спитав батько, помiтивши, що Михайло аж йорза? на однiм мiсцi. - Тату! Для чого ви Стефану про перлину сказали? Хiба так можна? - Не я Стефану показав, а вiн менi. Бо я не подумав, що Iлько знайшов справжнiй скарб. А вiдволiка? мене вiд роботи криками про якусь намистину. I вiн, та й ви, хто б мiг подумати, що в цiй захаращенiй Почайнi може об'явитись така перлина? Всi дружно i ствердно захитали головами. - I тому я, - продовжив батько, - кажу вам - треба при повнiй нашiй згодi дiяти швидко. Чи продати? I кому?... Чи що?... Тату, я все сказав. Ви тепер кермуйте рядом. - Спасибi, синку. Ти сказав сво? слово. Тепер хай наш уходник Микита скаже. Кажи, Микито. Ти все обмiзкував? - Спасибi, дiдусю, спасибi, тату, що мо? слово пита?те. Якби ви, отцi, не скликали раду, то мав би сам вам сказати: над нами велика небезпека. Слухайте. Пiшов я вчора до свого лодiйного братства. Пiшли ми на забаву до за?зду. Хто пити, хто танцювати, хто спiвати. Були там мiсцевi, тiльки не з нашого братства. I один там молодичок щедро пригощав сво?х друзяк. От щось мене нiби пiдштовхнуло: сядь до них, погуторь з ними. Я беру меду та сiдаю до них. Вони вже пiдпитi. А я ?х ще пригощаю. I потихеньку-помаленьку починаю ознаки вiд них брати. Виходить, що цей молодик - прикажчик у торгiвця всяким лiсом Грабаря. Багатий торговець, багатого батька син. Вони у пошесть продали бiльше тисячi гробiв. На тому й на ноги звелись. А вiн у сина, тобто молодшого Грабаря, служить. I там один тесля з хлопчиною дерево купили i рубали. I пiд коморою знайшли золоту кулю. Бо вiн стояв бiля вiкна i чув, що про небувалий золотий скарб говорили цей тесля i його приятель вiзник. Вiн навiть визирнув у вiкно i побачив, як та золота куля виблиску? в руках вiзника. Вiн розповiв про це Грабарю. Той спочатку не повiрив. Та коли розповiв сво?й старiй матерi, вона сказала, що там ?? чоловiк загубив здоровенну золоту сережку. I точно з кулею. Як про це дiзнався Грабар, то дав йому з радостi ногату. От тепер вiн i пригоща? друзiв... Ну, я й питаю, а як же купець поверне собi золоту сережку? А дуже просто: за день-два повернеться князь iз Вишгорода. Бо великий князь завжди на Спаса iде до Десятинно? на службу. А княжi люди - знайомi Грабаря. Вiн позветься на того теслю i вiдбере золото. Я спитав, чого ж бо чекати - нехай iде до подiльських старших та позива?ться. А цей похлiбник каже, що на Подолi за теслю раптом хтось ще й може заступитися. А на Горi до голодранцiв нема жалю. Батько схопився за голову i мовчав. Дiдусь вперся руками у днище човна i подивився вперед. Зрештою, дiдусь перший отямився i сказав: - Михайло, говори сво? слово! - Цей похлiбник сам нiчого зблизька не бачив. Але слух ма?, як у кота. Це раз! Куди б не позивався купець Грабар - золота серга - це не золотава перлина. Це i дурню ясно. Правда на нашому боцi! - Правда, синку, то правда. Але не сила! Хiба не правда була на боцi Микити, як вiн насмiявся зi стража? Та довелось нашому Микитi не одне лiто в бiгах бути. Головне, що цей грабар збира?ться напустити на нас владу. Що робити? - Просто прошелестiв останнi речення батько. - Головне - не об'являтись iз перлиною нi в лихварiв, нi в золотарiв на Горi. Продати тут i якнайшвидше! - Сказав дiдусь. - I куди грошi подiти? Сховати? I не витикатись роками i тремтiти, що хтось iз тих золотарiв чи лихварiв обмовиться? - Але ж це наша перлина! - Аж затрусився вiд обурення Михайло. - I грошi нашi! Як схочемо, так i витратимо! I кому яке дiло?! - Ти забув, Михайле-братiку, як Федора Святополчич замордував? Що, вiн у княжiй печерi, на княжiм дворi знайшов золотi сосуди? I то чернець, свята людина! А що з ним владцi зробили? Нагадати? - I собi гостро заговорив Микита. - Синку, скажи ти, що дума?ш? Як нам iз пастки вислизнути? - Дуже просто. Треба повiсити перлину на нашу iкону Параскеви. Як повiсимо, то вона ста? людським скарбом. У нашiй церквi моляться i гончарi, i кожум'яки, i всi, хто на нашiм торжку Житнiм пробува?. З торгово? церкви iз шат здерти перлину? - Але ж у перлинi нема? дiрки. Як ти ?? повiсиш? Це треба дiрку свердлити. Це така тонка справа, поки ?? зроблять - всi вже знатимуть. - Батько був просто в розпачi. - Тату, не побивайтесь. Я все вже обмiзкував. Це як на вiйнi. Треба дiяти! Вже „двобою" не уникнути! Можна тiльки вiдтягти „бiй" для користi твого ворога. Вони замислили. Але ми перезамислимо! Давайте згада?мо: в яку прикрасу можна вставити таку перлину? - У колт... - Невпевнено сказав Михайло. - Колт - iз двох частин. Всерединi порожнiй. - Вiдрiзав Микита. - Ну, треба в колт прорiзати вiконце i туди вставити перлину. - Вiв Михайло. - Скiльки часу треба i чим ти закрiпиш перлину в порожнинi колта? - Спитав Микита i сам вiдповiв, - Не менше нiж днiв два, щоб i закрiпити, i не пошкодити. Ти хiба не бачив, яка ?? поверхня нiжна? Га? Михайло розвiв руками i замовк. - Можна в перстень вставити перлину. Якщо перстень зi сканi. - Зазначив дiдусь. - Перстенiв пiд таку перлину готових нема, щоб в них було таке гнiздо. Перстенi коштовнi роблять по примiрцi i на замовлення. Нема? загодя припасених заготовок. I ще: якщо перстень повiсити на iкону - перлина буде вниз дивитися, до землi. Хiба це гоже? - Розбивав усiх Микита. - Добре, синку, бачимо, що в тебе тяма ?. Тiльки ти передбача?ш погане. - Не витримав батько, геть змучений цими розмовами та мiркуваннями. - Я не хочу вас, тату, нi вас, дiду, нi тебе, Михайло, поставити телепнями, а себе розумним. Треба щось таке, щоб зразу туди вставити, i воно трималось. Не встиг Микита договорити, як з провулка за Торжком ви?хав вiзник Стефан на сво?й рябiй кобилi. I попрямував просто до них. - Тату! Вiзник Стефан сюди ?де! Правда, просто до нас. Всi обернулись до вiзника. А вiн поставив пiд колеса сво? цяцькованi гальма-колодки i пiшов униз. Як годиться, привiтав ?х зi святом. Його теж привiтали. Тодi Стефан прокашлявся i сказав: - Вибачайте, сусiди, що скажу, бо, хоч i свято, та сатана не дрiма?. Оце був на Пасинчiй беседi, возив одним лодiйникам жито, то казали, що один чоловiк хвалився, що бачив, як ви пiд колодою знайшли золоте яйце царгородське. I зо той купець, коморник, на вас буде князю позивати, як той повернеться з Вишгорода. То дорогi сусiди, швидше продавайте, щоб у вас ?? не було. Я вже й покупця примiтив. Хозарин Салман, той, що коло Бидлогонно? вулицi крамничку трима?. Цей всякi речi купу? i невелику, як до iнших, бере лихву. Ще нiколи нiкого не видав владi. - Слухайте, сусiде! А золотарську справу вiн зна?? - Спитав Iлькiв батько. - Та непоганий золотар. Тiльки замовлень тепер мало. Солянi цiни кого пiд тин пустили, кого в бiдаки перевели. - А хто тесовi палати на стовпах зводить. Дверi мiддю окову?! - Люто вставив Михайло. - Господине Стефане! Ми тут раду радили: щоб не було нам всiм бiди - не продавати i не ховати. А вiддати громадi нашiй! - Взяв слово Микита. - Тобто як - громадi? - Не второпав вiзник Стефан. - На шати нашо? Параскеви повiсити перлину. Щоб усiм була до вподоби! - Пояснив батько. - Але одна бiда: як ?? повiсити? У нiй же нема дiрочки. От як гада?те? Вiд новини i всiх цих слiв вiзник Стефан нiяк не мiг отямитись i тiльки ворушив вустами, певно, проказуючи молитву. - То я вас питаю, сусiде, - що б ви зробили? - Треба вставити в колт... - Вже думали. Там порожнина. Завалиться - раз. Де готовий колт дiстати? ?х на замовлення роблять. Скiльки днiв колт робити? - Ваша правда. Тодi, може, перстень? - Теж: готових пiд таку перлину чи самоцвiт нема. Знову замовляти. I вниз перлина висiтиме. Розумi?те? - Ваша правда. Може, тодi лунницю взяти i в не? вставити? - Сусiде! - З розпачем простяг руку батько до вiзника. - Лунниця ж пласка! Хiба за день зробиш гнiздо зi сканi? Вiзник Стефан схопився за голову. Та враз подивився на Iлька, що аж ногами сучив, так йому кортiло сказати. Певно, бiльше, нiж Iванковi виказати та?мницю! - Слухайте, сусiде, а ну нехай скаже Iлько! Як сказано в Писанi?: „Вустами младенцiв глаголе iстина." Але Iлько мовчав, тiльки дивився то на дiда, то на батька. Батько безнадiйно махнув рукою: „Говори!" Iлько встав рiвно, поклонився (бо пам'ятав, як зовсiм малим бачив вiче на Торжку i тих, хто там мав слово). - Корзина для самоцвiтiв ? в бармах. - Таке кажеш! - Перебив Михайло. - То у князiв! - Тихо! - Цитьнув батько на середульшого. - Барми ? в золотаря Сурена. Йому пiд заставу один боярин лишив i не забрав. Сурен бiдкався колись про це бiричу Радку на Бидлогоннiм торжку. Ви, господине Стефане, це дiдусю оповiдали. - Так, так! I я пригадую про барми. Вiн з двох повиймав самоцвiти i зробив сережки однiй купчисi. Тут Микита встряв: - У Сурена конi чи корова ?? Ви скрiзь бува?те, може, пам'ята?те? - Кiнь точно ?. - Тодi так, господине Стефане. Купуйте вiз сiна. Везiть його до свого двору. Як пiд вечiр пiде - ви?дьте i станьте там. Щоб хто дивитиметься - сонце в очi било. - Ну то й що? - Геть здивувався Стефан. - Ми в сiнi схова?мось, i ви повезете нас до Сурена в сiнi. Нам головне до нього в двiр потрапити, щоб нас з вулицi нiхто не бачив. - А як вiн не пустить на подвiр'я та ще й ?валт здiйме? - Слухайте, хлопцi-молодцi! Я краще кошiль на воза поставлю i снопами згори позакриваю. Так i по?демо. - Кошiль - це дуже добре. Але тiльки сiно. Бо де б це ви бачили щоб ормянин у себе жито молотив? - Гаразд. Як на вечiрню заб'ють у било, я вiдчиню ворота i ви?ду. А ви - в кошiль пiд сiно. То я вас чекатиму. - Господине Стефане. Справа небезпечна i хитроумна. Тому поцiлуймо хреста та присягнiмось все зробити та?мно, тихо i на радiсть нашiй громадi. Присягнiмось, що поки не зробимо дiло, то нiкому, хто не в дiлi, нi слова! Присяга?тесь? - Авжеж присяга?мось! - Зрадiв Стефан i цiлував хреста. За ним батько, за батьком - дiдусь, потiм Микита i Михайло, i останнiм - Iлько. I одразу ж вiзник Стефан по?хав на Житнiй торжок, а Iлько побiг на пасовище Оборонське, хоча ще було добре часу до обiду. Iлько навiть сказати не мiг, чого його понесло загодя до тирла. Чим ближче до Оболонсько? брами, тим бiльше пiддавав кроку. А там вже побiг. I вибiг на тирло, коли там iще нiкого не було. Не бiгти ж назад до брами! Пiд явором на витолоченiй травi сидiти? Щось Iлька непоко?ло iз середини. I не знав, як той неспокiй потамувати. У такому неспоко? його понесло туди до найближчо? колдобини. Тi??, що Микита обiцяв перевiрити. Бо, як Микита мiркував, там щось могло бути. Колдобина невелика: може, така, як ?хня iстобка разом iз сiнями. З усiх бокiв позаростала щiльними кущами верболозу. Лише в одному мiсцi була неширока шпарина. Iлько засунувся в не? i побачив, що берега в ковбанi нема. Бо корiння верболозу йде по краю просто у воду. Тому Iлько роздягнувся перед вузеньким проходом мiж лозами i повiсив штани та сорочку на кущi. Чомусь не поклав одяг на траву. Продерся крiзь пружнi лозини, тiльки трохи подряпавши плече об засохлий патичок. Дуже зрадiв, що тут не було жодного пагону ожини. Прихопивши гнучкi лозини, опустив ноги у воду. Зразу згори десь на лiкоть вода - наче парне молоко. Та далi ноги обпекло холодними струменями. Коли вода дiйшла Iльковi до горла, вiн вiдчув пiд ногами слизьке холодне дно. Тодi вiн вiдпустив один пагiн. Вiльну руку простяг пiд сплетiння вербових коренiв. I зразу ж намацав м'який риб'ячий хвiст. Округлий i великий. Хоча ноги просто почали цiпенiти вiд холоду, Iлько неквапно, обережно, ледь-ледь намацуючи пучками правицi, посувався по слизькому широкому тiлу рибини. Без сумнiву, це - минь. Та здоровенний! Де ж його голова? Де його зябра? Щоб дiстатись обома руками до голови миня, Iлько схопив зубами вербову лозу. Вiльними руками вiн досяг голови риби. I з обох бокiв встромив пальцi в зябра. Риба мляво поворухнулась раз, другий. А тодi як шарпоне кудись уперед! Iлько втратив рiвновагу. Його ноги зiсковзнули з глинистого виступу i геть провалились у крижану ключову воду. Та лозини iз зубiв вiн не випустив. Забив щосили ногами, якi вже геть задубiли, i випiрнув нагору. Щоправда, води наковтався добряче. Як вiн не намагався стати на глиняний виступ, на якому вiн стояв спочатку, - нiчого не виходило. Ноги зслизали, i вiн з головою йшов пiд воду. ?дине, що його рятувало, - закушена лоза. Дивно, але вона не зламалась вiд його вiдчайдушних ривкiв. Минь же борсався не так шалено, як то, бува?, щука чи сазан. Але вiдпустити одну руку боявся - раптом минь оскаженi?. Тому хлопчик пiдняв ноги якомога вище в теплий шар води i коротко та швидко почав ними рухати. Так тримаючись на плаву за рахунок власних зубiв та швидких нiг, почав прислухатися. З-за верболозу почав доноситись шум череди. Тупотiння багатьох ратиць по витоптанiй левадi, мукання корiв, цьвохкання нага?в та людськi вигуки. I тодi Iлько почав щосили „мукати" i „гавкати" через стисненi на лозинi зуби. Щось воно виходило зовсiм неголосно, та геть незрозумiло. Але Iлько продовжував i продовжував подавати голос iз сво?? водяно? пастки. Поки в нього були сили триматись на водi i за лозину, вiн не збирався вiдпускати здорову рибу. Його з полону порятували таки. Iлько вважав, що тому дочекався пiдмоги, що не здавався i весь час „подавав голос". От його i почули. А дiвчата, якi витягли з ковбанi хлопчика разом iз здоровенним плямистим минем, казали потiм, що ?х спинила сорочка на верболозi. Бо вони на нiй впiзнали червону вишивку Марi?. Як би не було, а додому Iлько повернувся iз здоровенним минем. Просунув налигач йому крiзь зябра i перекинув через плече. I весь куток бачив, як Iлько гнав Лиску без налигача. Але вона, добре напасена, вертала додому без вибрикiв. Коли перегонив Лиску через перший Глибочицький мiст, то, як завжди, подивився на човна. Бiля човна порались тiльки дiдусь та батько. Тим великим квачем вони шмарували смолою днище i боки довбанки. Пiд казаном, певно, горiв вогонь, бо дим пiдiймався з багаття добрий. Але на яскравому сонцi нi вогонь, нi язики полум'я не проглядались. Iлько почав ?м махати рукою. Щоб вони обернулись на нього i подивились, якого вiн миня добув. Та ба - i дiдусь, i батько були сильно заклопотанi бiля човна. Тiльки Iлько переступив порiг брами, вiдчув чудесний запах пампушок iз часником, гарячого сиченого меду, м'яти, василькiв i любистку. Навiть розiгрiта на корi живиця не могла перебити цих святкових пахощiв. Мати як побачила прездорового миня, то тiльки руками сплеснула. А дiвчата сказали в один голос: - Ну, Микито, тримайся! Ще один рибалка у нас завiвся. - Дiвчата, ви краще кропиви вирвiть та загорнiть у не? миня. Як пообiда?мо - вiзьмуся за рибу. Та швидко, бо зiпсу?ться. Лiто цього року гаряче. Дiвчата кинулися до паркану кропиву рвати, а мати - до?ти Лиску. Хоч воно було i грiх без усiх хапати щось зi столу, та Iлько не втримався i з-пiд рушника схопив коржика. Ледь не вдавився, так поспiшав його вкрасти, щоб нiхто не побачив! Обiйшлося - до крихти заковтав i стало трохи легше. А то просто кишки вiд голоду рвало. Тут i дiдусь iз батьком прийшли i принесли клепаний казан iз рештками смоли. Далi з'явився Михайло, а за ним i Микита. Всi зiбрались. Зрештою, i настав час обiду. Всi поважно посiдали до столу i по молитвi почали святкову трапезу. Був i житнiй кулiш iз товченою в'яленою щукою-шарпаниною. Гороховий, iз свiжого гороху, кисiль. А до нього пампушки з часником. I просто в'ялена щука з квасом. А на кiнець матiнка поставила найбiльшу миску з тертим медовим маком та кришеними туди пiсними пшеничними коржами. Всi аж загули вiд радостi та навипередки набирали повнi ложки медового тертого маку з коржами. I так наткався Iлько тих коржiв з тертим медовим маком, що аж розiмлiв. Аж на сон його схилило. То вiн потихеньку пiшов i примостився на кра?чку полу. Та й заснув. Але крiзь сон чув, як дiвчата жартують з Микити, що тепер у нього ? суперник - он яких минiв ловить, нехай Микита пiде подивиться. Iлько спав не знати скiльки часу, але прокинувся вiд гострого духу жирно? рибно? юшки. Лежав на правiм боцi, прикривши голову руками. Тому нiхто й не мiг побачити, як вiн вiдкрив одне око i уважно стежить за тим, що дi?ться в хатi. А дiялось ось що. Iз палаючо? печi мати витягла найбiльший горщик, зняла кришку i з велико? дерев'яно? ложки куштувала юшку. Коло не? сто?ть Катерина. За столом, на покуттi, схилився Микита i щось сова? по стiльницi. Збоку вiд нього на лавi примостився Михайло i загляда? до Микити. На самiм кра?чку столу сто?ть клiтка з дроздом. I Марiя пригоща? птаха вишнею. Свiтло лл?ться золотаве вiд двох посвiтiв зi смоляними щепами, i тепле свiтло вплива? з розкритих дверей. Зрештою, Микита згрiба? жменею щось дзвiнке i кида? в мiцну шкiряну калиту. - Вже час? - Пита? Михайло в старшого брата. - Визирни пiди - якщо тiнь пада? на голуб'ятню, то нам час. - Це Микита до Михайла. А тодi до матерi. - Мамо, куди ви подiли сухий сир, що Iлько принiс? - Та який то сир?! Гидота якась. Ще дитина потру?ться! - Я не питаю, чи воно гидота чи нi. Я питаю, де воно? - Та кинула кудись у смiття, у запiчок! Може, ти туди ще полiзеш? - Полiзу, мамо. - Спокiйнiсiнько без злостi i образи сказав Микита. Пiдiйшов до печi. Схилився i з-пiд опокiв вигрiб смiття i почав iз нього вибирати тi свiтло вохристi кульки, що дав Iльковi Борис. Мати на те тiльки здвигнула плечима i сердито посунула здоровенний горщик у пiч. - Де сирна миска? - Спитав у Катерини Микита. - Там на стiнi на поличцi у сiнях. За жорнами. - Принеси менi. Катерина принесла високу миску, скорiше горщик, iз дiрочками. Це щоб витiкала сироватка вiд сиру. - Пiди добре промий свiжою водою. Вистели на чистий рушник i добре вимакай, щоб води не було. Зрозумiло? Мати повернулась до дiтей, несхвально похитала головою, але нiчого не сказала. А Микита - от цього Iлько нiяк не чекав - пiдiйшов до нього, нахилився i тихо сказав: - Iльку. Не прикидайся, що спиш. Ходiмо. Iлько зразу сiв i розплющив очi. Тут у дверях постав Михайло i озвався: - Ось-ось i буде. - То й добре! Ходiмо вiзьмемо снасть. - Микита кивнув Iльковi. - Вiзьми свою торбу. Поскладай туди турог. Тiльки дивись, щоб сухий був. - Куди це ви, соколи, зiбрались? - Сполошилась мати. - Лодiйники однi на нiчну запросили. - I малого вiзьмеш? - Не вгавала мати. - Куди ту рибу дiвати? Ось цiлий горщик юшки! Хоч копистку став - не впаде! - Мамо! Не переймайся! Ми всi утрьох iдемо. I не питайте, „куди", скiльки разiв я вас просив! Це ж погана прикмета. Це одне. Друге - ми не з човна ловитимемо. З берега. - А для чого Михайло пiдбурок гострив? А сокиру? - Як трапиться сом чи щука, без пiдбурка - нiяк. А сокира потрiбна, щоб дерево врубити, не бiгати та скрiзь хмиз поночi шукати. - Ну добре, умовив. Тiльки нехай Iлько вiзьме стареньку Марiйчину свитку. Як захоче спати - то щоб добре накрився. - Iльку, чу?ш, що мати сказала? Швидко шукай шапку та свитку хапай. Бо, як закортить тобi поспати - менi тебе нiчим покрити! - От бачиш! Я ж тому й кажу, що хоч ви й парубки вже до гулянi обо?, а за вами око потрiбне! - Нарештi висловилась мати про сво?х старших синiв. Але поспати протягом всi?? ночi Iльковi так i не пощастило. Та це не головне - йому за всю нiч i на мить не кунялось. Все почалось так, як замислив Микита. Вони з рибальським знаряддям перейшли вулицю, i зразу залiзли пiд сiно в кошiль. Бо тiльки впала тiнь на голуб'ятню, Стефан ви?хав за ворота. Вiзник Стефан був людиною громадською i тертою. То й поставив на воза не кошiль, а плетенi з лози плоти, два по боках. Згори перекрив одним. Далi замостив сiном. Ще й рубелем притис повздовж воза, примотав ликом. Тобто задок воза прикривало лише запинало iз сiна. В одну мить брати могли вискочити зi схованки. Пiд плотами старшi брати скоцюбились, а Iльковi було вiльно. Як казав Микита, мовчали i прислухались. Як не хотiлось Iльковi, щоб вони дiстались швидше до того ормянина, про якого саме вiн згадав, та шлях видався страшенно довгим i далеким. Кiлька разiв спинялась кола з сiном. Тодi в Iлька просто стугонiло серце. Вiн весь напружувався, щоб вискочити одразу за Микитою. Бо Микита сидiв пiд завiсою, i йому в шпарки було видно щось. Iльковi ж так захотiлось зазирнути через плече брата! Але вiн нi за яку цiну не зрушив би й палець без братового наказу. Iльковi таке вiдчуття було вперше. Нi тодi, коли Стефан виявив, що то великий скарб, нi тодi, коли Iлько подумав, що батько показав перлину Карповi. Нi навiть коли приснилось, що його схопили купець Грабар i його посiпаки. Щось це було таке, сильнiше за все. Навiть за саму перлину. I знав: вiн також ма? дiяти, як i старшi брати. Адже перлина була в нього. Бо навiть Михайло не знав, що перлина в Iлька. Вже сидячи пiд сiном, Микита задер Iльковi лiву холошу i прив'язав перлину у маленькiм капшучку пiд колiно. Приклав малому палець до вуст: „Мовчи!" Отож вони спинялись чи не разiв п'ять, i хлопчика аж починало лихоманити. Але вони так i не за?хали у жоден двiр, поки скрiзь чувся шум людського камешiння, тупоту худоби, iржання коней та гавкоту собак. Iльковi здавалось, що вже давно настала нiч. Бо поступово стих вуличний гомiн, тiльки чулося далеке вiдлуння. I тодi вже з рипiнням розсунулися стулки старих, розсохлих ворiт, i вони з дерев'яно? брукiвки м'яко закотились кудись по схилу. Iлька це здивувало, бо де ж на Подолi схили? Тiльки згори схили ?. Невже вони десь пiд Боричевим Током? Чи що? Осоружно завiвся гавкотом собака. Та щось його нiхто не укоськував. Вони ж сидiли у темрявi та чекали знаку вiзника Стефана. Та, нарештi, почувся голос Стефана i ще голос, який дуже нагадав Iльковi голос яко?сь знайомо? людини. I не Стефан, а цей голос сказав над самим задком воза: - Милi господа! Вилазьте на свiтло Божий! Вискочив Микита. Вiдхилив сiно вже iз-зовнi i прийняв на руки Iлька. За Iльком вилiз Михайло. I виявилось, що на дворi ще зовсiм не нiч. I що сонце тiльки-тiльки закотилось за високу Гору. Iлько аж головою струсонув, коли побачив проти себе того Захаровича, що позавчора вантажив на лодiю-набойну корчаги для зерна та олi?. Захаркович простяг руку i вийняв iз Iлькових вихорiв кiлька стеблин. - Це майстер Салман. Двi барми у нього. Тi, що попсував Сурен. Сурен йому ?х i збув. Чоловiк (точно, що Захаркович!) кивав на кожне слово Стефана на знак згоди i ствердження. - Вiн, - вiзник Стефан показав тiльки кистю руки в бiк Салмана, - все зробить. Але закон йому сьогоднi забороня? пiсля заходу сонця працювати. Але якщо ви його „примучите" - збро?ю - робити дiло, вiн все зробить. Тiльки за подвiйну плату. Погоджуйтеся, господа молодцi, бо нiхто iнший не зробить. Микита вклонився злегка, правицю до серця притис, i щось прошепотiв незнайомою гаркавою мовою. Довгоголовий пласколиций чоловiк лагiдно усмiхнувся, розтягуючи широкого рота, здавалось, аж до вух. - Ми згоднi, Салман-ата! - I Микита звiдкiлясь з-пiд плаща висмикнув бойовий топiрець з витягнутим обушком на довгiм держаку. Михайло з-за халяви витяг доброго колiя з кiстяною колодкою. Тодi лихвар-золотар Салман показав Микитi рукою на невисокi, але крутi сходи. Бо рублена iстобка стояла на добрих соснових палях. Iлько зразу визначив: усi - „смолки". Дивний був будинок у лихваря. Вхiд у iстобку - з торця. I була iстобка невелика. I геть не iстобка виходила: бо на опоках була не пiч, а кабиця, складена з каменю. Над нею висiв казан на ланцюгу. А димник теж був. Тiльки не з ши?ю в сiни. Бо сiней не було. Димник був просто врiзаний стелю. Стiни ж мазанi свiтлою глиною по всiх болонках зрубу. Вiкна-заволоки затуленi з боку вулицi. Був низенький столик пiд стiною та поруч стара товстенна повстяна кошма. На залiзнiм держаку зi стiни висiла на ланцюжку мiдна лампа. - Салман-ата, покажи барми. - Сказав Микита пiсля того, як оглянув цю дивну iстобку. Салман-ата сiв по-шевськи, вiдкрив стiльницю столика. I виявилось, що пiд стiльницею ? великий ящик, i в ньому всiлякi речi. Однi блискучi, другi - тьмянi. Третi - кольорiв яскравих. Господар вправним рухом видобув iз того дзвiнкого зiбрання круглу срiбну пластину. Якраз тако? величини, щоб накрити всю долоню Iлька. Посерединi в цi?? срiбно? „тарiлочки" випинались рванi залишки порожнього гнiздечка. Там колись був самоцвiт, який Сурен видер i оздобив срiбну сережку для купчихи. - Подавай намистину, яку треба ставити гнiздо! - З притиском сказав господар. Микита скинув плаща i всунув у нього топiрець. - Нi, нi, зброя хай буде! - Запротестував золотар-лихвар. I тодi Микита передав топiрець Iльковi. Вперше Iлько тримав у руках справжню зброю. Серце хлопця з радостi закалатало! Вiзник Стефан сiв у кутку, прихилився до стiни. Щоправда, перед тим перевiрив, чи не сильно вона мажеться. I зразу задрiмав. - Салман-ата! Дай добре роздивлюсь барму. I Микита не тiльки добре, але й довго роздивлявся срiбну барму i згори, i зi споду. Потiм показав: - Отут, по чотирьох краях, якби хрест, треба пробити дiрочки. Дуже гарливо Щоб срiбний дрiт пройшов. А отут, бiля гнiздечка, цей вiзерунок треба стерти i вибити хрест. - Дiрочки будемо колоти. Вiзерунок зрiжу. Бити хрест не буду! - Треба зробити хрест.! Ти чув - хрест! Що, iновiрцю, хреста бо?шся?! - Господине молодцю! Хрест бити - шуму багато. Зараз нiч наста? - чути буде. Срiбло добре дзвенить. Хрест зробимо тихо i гарно. - Так би i сказав! - Господин молодець! Давай намистину - мiрять до гнiзда будемо. Микита поколупався в калитi i витяг свiтло-червону кам'яну намистину, точнiсiнько тако? величини, як днiпрова перлина! Знов Микита якусь хитрiсть задумав? Салман-ата знизив плечима: через отакий простий камiнчик влаштовувати такий вертеп?!... Салман-золотар примiряв намистину до залишкiв гнiздечка. I по довжинi намистини гнiздечко було замале. Золотар, як це одмiряв, одразу почав дiяти. I це справдi було цiкаво! Зi скринi вiн видобув велику товсту глиняну сковороду. Точно, як для випiчки ковриг, тiльки на чотирьох кутах товстеннi глинянi нiжки. У високих боках „сковороди" у двох мiсцях - круглi дiрки. Цей Салман-ата, як звав його Микита, насипав у „сковороду" дзвiнкого дубового вугiлля. В одну дiрку, вiд лiво? руки вставив дудку вiд малесенького, меншого за ___ шапку, мiху. Запалив вугiлля вiд мiдно? лампи. Саму ж лампу, що висiла на тонкому i дуже довгому ланцюжку, опустив низенько над столиком. Далi Салман взяв гранену товсту, але коротку, швайку. I нею почав зрiзати залишки гнiзда, щоб вiльно туди зайшла намистина. Iлько впiзнав зразу ту намистину: вона з Катерининого намиста з дукачами. Що буде далi робити цей золотар-лихвар, дуже зацiкавило Iлька. Вiн, не випускаючи бойову сокиру, пiдсунувся якомога ближче i став стежити за кожним рухом золотаря. Пiсля того, як вирiвняв ложе для намистини, вiн ще раз приклав ?? у гнiздо. Далi вiдрiзав малесенькими, проте товстими ножицями маленькi шматочки вiд тонко? срiбно? монети. Загнув ?х кра? i приклав до прорiзей у гнiздо. Вони добре лягли на мiсце, i золотар задоволено мугикнув. Далi тими самими ножицями вiдрiзав вiд шматочка тонкого срiбного дроту вiсiм кусникiв, щоб вони покривали вiдстань вiд гнiзда до краю барми. I ще чотири коротку дротини. Зiгнув ?х, щоб вони повторювали обвiд срiбно? цi?? пiдвiски. Ще раз приклав, примiряв довгi дротинки. Чи добре вони прилягають до площини барми. Трохи-трохи пiдiгнув ?х. I то не пальцями, а пласкими кiнчиками зiгнутого сталевого дроту. Злегка намастив чимось барму i поприкладав всi дротинки на бармi, що вийшов як би рiвний хрест iз гнiздом для намистини посерединi. Далi пiшло вже зовсiм чаклування. Золотар iз дерев'яно? скриньки витяг малюсiньку пляшечку - як два суглоби великого мiзинця Микити. Вийняв iз горла кам'яну затичку. Нахилив над бармою i почав потихеньку-полегеньку постукувати по нiй вказiвним пальцем. На дротинки висипалась якась наче зола чи терте скло. Той порох рiвнесенько покрив з бокiв дротинки. Золотар обережно, затамувавши подих, поставив барму на кам'яну плитку i згори накрив широким глиняним кухлем, тiльки що без ручки. Такою поцяцькованою чашею iз бiло? глини. Обережно закрив кам'яною затичкою малюсiньку скляну пляшечку. I пiсля того вiдсунувся трохи вiд столу, розправив плечi та вдихнув на повнi груди. Золотар протер очi. Озирнувся. Iлько за ним теж озирнувся. I всi спали. Микита та Михайло притулились до стiни. А вiзник Стефан увi снi сповз на бiк i, скоцюбившись, залiг на кошму. Iлько вiдчув, що тiльки вiн один на вартi. Тому швидко вiдсунувся, щоб золотар раптом не досяг його рукою. I мiцнiше стис держак топiрця. - Не бiйся, хлопчика! Я нiкого не кривдив. Мене, золотаря, кожен може кривдити. У мене збро? нема, захисту-стражi нема. Своя земля нема. - Так у вас, господине Салмане, ? срiбло. - О! Меткий i язикатий хлопчика! Сила збро? без срiбла не повний. Срiбло без сили збро? теж неповний i слабкий. - А-аа... - Зрозумiв Iлько мудрiсть золотаря Салмана. - Господине, ви прикле?ли срiбнi дротини до барми? Довго воно сохнутиме? - Не довго. Я наживив дротини i присипав припо?м. Зараз ми покладемо барму в горнило, дамо жару, i воно припая?ться вже по-справжньому. Дротини i тi кусники срiбла геть приростуть до срiбла. На бармi хороше срiбло. Ще чека?мо. Тут здалеку почувся крик перших пiвнiв. Iлько згадав, що вiн не вечеряв, i полiз до торби. Видобув теплу кульку вiдчищеного курту. Коли Iлько почав смоктати кульку турога-курта, золотар якось змiнився лицем. По його пласкому виду пробiгла якась лагiдна, наче дитяча усмiшка. Вiн скосив очi на несподiваних гостей-замовникiв. I коли конче переконався, що вони сплять, тихо звернувся до Iлька: - Це турог зi Степу? - Так, мiй господине. Такий Борис, дiд каже - прониза, привiз позавчора. Хочете скуштувати? Золотар мовчки кивнув головою. Iлько витяг iз торби колобочок, поклав на самий кут стiльницi та додав: - Тiльки не гризiть його - зуби злама?те. Золотар Салман взяв колобочок, покрутив його, розглядаючи iз посмiшкою i запхав за щоку, порослу чорною хирявою борiдкою. Заплющив очi та почав посмоктувати сирну кульку. Ще й стиха похитував високою, як глечик, головою. - Господине! Ви щось згадали? - Спитав Iлько. Салман-ата здригнувся i подивився уважно на Iлька. - Звiдки ти це дiзнався? - Здивовано спитав золотар. - Як людина щось при?мне згаду?, вона або заплющу? очi, або примружу?ться i злегка посмiха?ться. - Спостережливий хлопчика. Твоя правда: згадав одну велику подорож. Вона була i перша, i остання. - Яка подорож? Куди подорож? - Потiм розповiм. Зараз час братись до дiла. Будемо припаювати срiбний дрiт i отi двi лусочки в гнiздечко. Салман-ага зняв з каменя бiлу глиняну чашу i витяг з-пiд не? срiбну барму. Поставив на ребро i легенько-легенько постукав нiгтем по краю. Той порошок, що не прилип до срiбла, осипався на камiнну плитку. Плитку накрив чашею. Розрiвняв залiзною паличкою купку жеврiючого дубового вугiлля. Сталевою зiгнутою навпiл дротиною обережно поклав срiбну барму на жар. Тодi потихеньку почав малесеньким мiхом нагнiтати повiтря в жаринки. Тихо почало шелестiти полум'я. Зi срiбно? барми, яка почала ставати темно-вишневою, почав змi?тись легкий бiлий димок. Запахло чимось гострим, ?дучим, водночас iз домiшкою наче ладану. Iлько потяг носом. Салман-ата швидко вiдтрутив його вiд малесенького горна. - Цей дим ?дучий. Дiтям може пекти дихалки! - I Салман-ата постукав себе по грудинi. Як вiн перестав цим малесеньким мiхом нагнiтати повiтря до вугiлля, язички полум'я опали i лишились однi темно вишневi жеврiючi вуглики. Золотар пiдняв пальця лiвицi: „Увага!" i щось почав беззвучно промовляти сво?ми тонкими вустами. Певно, що читав заговiр чи молитву до срiбно? речi. Скiнчивши ворушити вустами, зняв iз жарин барму i поклав ?? у куток жаровнi. Зняв чашку з каменя i обережно позмiтав пiр'ям все до маленько? мiдно? коробочки. I вже з не? пересипав до скляно? пляшечки. Потiм золотар знов закрив очi i почав зосереджено смоктати кульку. Всi бiльше i бiльше яснiючи лицем. Тут якраз i другi пiвнi проспiвали десь одалiк. ?м вiдповiли зразу два пiвнi десь ближче. Золотар прихопив барму сталевою дротиною, зiгнутою, як щипчики, i поклав ?? на денце перевернуто? чашi. Пiдвiвся до кабицi. А коло не? стояла скриня, i на нiй - всякi сосуди. Та не глинянi, як у киян на Подолi, а все мiднi, карбованi. Черпаком здоровенним набрав воду з дiжки i залив у глек мiдний iз тонесеньким, як голка, носком. Пiдвiсив глек над рiзанкою так, щоби вiн був перехилений, i з нього лилася вода. Вода тонесенькою цiвкою подзюрчала у рiзанку. - Поки вода витече, можна погомонiти. От ти, хлопчика, спитав, що я згадав? Я кажу - подорож. Я був такий малий, як ти. I мiй покiйний дядечко повiз мене до себе на батькiвщину до Чуфут-Кале. - Де це? - У далекiй теплiй землi Таврi?. Дорога була довга i дуже непряма. По правому берегу Днiпра скрiзь половецькi згра?. По лiвому березi теж неспокiйно. Дiстались iз гостями до Чернiгова. А вiдтiля до Тамари, по-вашому Тьмутороканi. У Тамару ми не по?хали - а берегом моря дiстались до перемички Таврi?-острова. Скрiзь нам пощастило - наскакували згра? та ?хнi хани. I скрiзь пощастило вiдкупитись. До кiнця степовi грабiжники нас не обдирали, бо хто буде степом iти, якщо грабують до кiсток. - Обдирають до кiсток... - Поправив Iлько. - Гаразд - обдирають. I тут потрапили ми у безвихiдь - напала пилова буря зi сходу. I наш караван-башi втратив стежку в степу. I ми почали гинути вiд спекоти, пилу i спраги. I нам послав Всевишнiй пастуха-вiвчара. Вiн дав нам води, вивiв на вiрний шлях i ще пригостив сушеним турогом-куртом. I ми ожили вiд курта. Сили з'явились, i ми прийшли в зеленi долини бiля гiр. I стали перед горою-фортецею Чуфут-Кале. У вас, у Куявi, печери в глинi. У нас у Чуфут-Кале - печери в каменi. I урвища у вас у Куявi тiльки з боку Днiпра. У нас, у Чуфут-Кале, кам'янi урвища прямовиснi. I вищi за вашi землянi гори в багато разiв. У багато разiв! I ми стали перед схiдною брамою-воротами Бiюк-Кану. А назустрiч нам вийшла родина мого дядька. I всi нас вiтали. I плакали вiд радостi. I митники нас не доглянули. I пронесли ми пiд одягом багато разкiв бурштинового намиста. Найкращого кольору i найкращо? прозоростi. I зробили ми подарунки всiй дядьковiй родинi! I скiльки ми там були - весь час ходили в гостi i скрiзь нам радiли. I мiсто те неймовiрно? краси i хитростi. I на вершку гори, такiм пласкiм, як сковорода для ковриги вашо?, будинки з каменю. I в самiй горi видовбанi печери. Великi, високi стелi. I одна печера над iншою, i ще далi вниз. По три поверхи печер. Можна цiлий день в горi ходити з печери в печеру прямо. А можна i вниз, i вгору. Там ? печери i для коней. I для волiв. I для вiслюкiв. - Що воно таке вiслюк? - Таке створiння вдвiчi менше коня, вуха втричi бiльшi за кiнськi, а хвiст, як у теляти. - Так для чого така потвора? - Вiн дуже витривалий, мало ?сть, i на ньому можуть жiнки ?здити. До речi, ваш Бог Iса за?хав до ?русалиму на такiм ослятi. - Не може бути! Ви наговорю?те на нашого Спасителя! - Схаменись, хлопчика! Я вашу вiру не ображаю. Ти спитай свого попа, який Письмо чита?. Вiн ствердить. Присягаюсь! - Салман-ата в поривi переконливостi приклав руку до серця. I замовк на хвилю. Вода вже не цiпенiла з мiдного глечика. - Салмане-господине! А чого ви там не лишились? Якщо там так добре i город захищений кам'яними урвищами? - Там багато золотарiв було, кращих, нiж мiй дядечко. I роботи йому там не було. А займатись вичинкою баранячих смушок чи юфтi з конини вiн не мiг. Бо ми - з княжого роду. Не можна нам кушнiрами бути. I восени, коли почали пролiтати першi ластiвки над фортецею Чуфут-Кале, що i ? Фортеця Юде?в, ми потяглись назад у Куяву. - То у нас для вашого племенi гiрше, нiж у Чуфут-Кале? Золотар вправно пiдхопив дротом-щипчиками барму i поклав на прохолодний камiнь. - Що було далi? - Ще ? бути часу i розповiм. Зараз треба i чистити ваш хрест, i класти зернь, i сипати припой. - Що воно таке „припой"? - Тихо. „Що-що?" Дивись - i все побачиш. Побачиш - значить, зрозумi?ш. - Забурчав пiд носа золотар. Далi вiд промацав пучками, чи добре з'?днались срiбнi дротини. Все було гаразд. Кiнчиком гранчасто? сталево? швайки Салман-ата прошкрябав срiбло всерединi малюнку мiж дротинками. Обережно злегка промастив чимось, що пахло, наче живиця. I далi обережно-обережно, як i все, що вiн робив, почав засипати простiр мiж дротинами дрiбними, завбiльшки з пшонини, срiбними кульками. Саму барму золотар не рушив. Просто звiвся на колiна i крутив головою над каменем з бармою. У трьох чи чотирьох мiсцях золотар кiнчиком швайки ледь торкнувся срiбних зернинок, i вони точно осiли межи сусiднiх зернин. Далi майстер легенько притрусив ?х отим темним лискучим порошком iз найменшо? скляно? пляшечки. Знов дротяними щипчиками поклав на вугiлля барму. I заходився поволi-поволi качати тим iграшковим мiхом повiтря в купку вугiлля. Потягло кислуватим чадом, спалахнули i вискочили з вуглин язички яскравого полум'я. Вiд срiбних зернин пiшов ?дучий бiлий димок, як i перше. Але набагато сильнiше. Цей ?дкий запах понесло протягом вiд вiкна до сплячих. Враз Микита прокинувся. Уважно подивився, навiть не клiпаючи повiками, як то всi роблять спросоння. - Iльку! Все гаразд? - Все. Можеш спати. Перше дiло робилось вiд перших до других пiвнiв. До третiх i це зробимо. - Ти, прониза, звiдки зна?ш? - Тихо спитав старший брат. - Бо те ж саме робимо з кульками, що було з дротом. Тобто приварю?мо. - Не приваримо, а припая?мо! - Не обертаючись нi на риску, сказав золотар, попихкуючи сво?ми iграшковими мiхами. Iлько не помилився: золотар Салман витратив iз срiбним зерням стiльки ж часу, що й iз припаюванням срiбного дроту. Коли запiяли третi пiвнi, барма свiтилась безлiччю срiбних зернин. Iлько просто очей не мiг вiдвести. А золотар Салман вже примiряв, як краще вкласти кам'яну рожеву намистину. - Нi, нi, не цю! - Пiдскочив до нього Iлько i схопив його за руку. - Хлопчика! - Скрикнув золотар. - Ти псу?ш робота! Всi прокинулись, i Микита, стрiмко встаючи, хрипко проказав: - Золотарю! Малий правду каже. Не цю! Iльку! Виймай ??. Золотар так i застиг, тримаючи в оборонi руки над бармою. Iлько вiддав бойовий топiрець Микитi та прослизнув у кут, сховавшись за Михайла. Закасав холошу штанiв i вiдв'язав малесенький шкiряний капшучок iз перлиною. Опустив холошу i подав Микитi. Микита розв'язав капшучок. Витяг горiхову шкарлупу. Розкрив „горiх" i подав Салману-атi. Той обережно поставив шкаралупу на стiльницю i поволi осiв на кошму. Пильно дивився на перлину, яка вiд свiтла мiдно? лампи наче вiдбивала якесь золоте сяйво. Вiн все намагався схопити лiвою рукою сво? рiдкi волосини на пiдборiддi, нiби в нього була така борода, як в Iлькового дiдуся. Пiдняв правицю i хрипко виголосив: - Помовчiть. Маю зiбратись духом. Таке дiло менi вперше... Вiн заплющив очi, склав молитовно руки i щось найтихiшим шепотом почав проказувати. Розгойдувався головою i плечима вниз - вгору, вниз - вгору. Потiм пiдняв вгору обидвi долонi i сказав: - Зараз! Встав, помив iз мiдного водолiя руки, утер ретельно платом i знов сiв по-шевськи до столику. Спокiйно вийняв перлину iз горiхово? шкаралупи. Вставив у гнiздо посеред срiбно? барми. Якимись двома вискобленими дерев'яними паличками почав обдавлювати срiбнi смужки навколо перлини. Поторсав пальцями. Перлина була щiльно затиснута краями срiбного гнiзда. Ще вiн поклав барму на липовий брусок. I тонким шильцем проколов по чотирьох кiнцях дiрочки. I тут Iльковi так захотiлось спати, що вiн просто впав на стару подерту кошму i заснув мертвим сном. Але свiй сон тi?? п'ятницi вiн добре запам'ятав. Нiби вiн iде вгору i вгору по кам'яних сходах iз печери в печеру i нiяк не може вийти на вершину, хоча бачить блакить неба. Субота Микита тихо проказав Iльковi на вухо. - Ти вже виспався? Чи ще хочеш поспати? - А що? - Так само тихо вiдповiв хлопчик. - Човен на плаву. Хочеш пiти зо мною по рибу? - Я - зараз! - Лежи зараз тихо. Потiм вiзьмеш корзину. Оту, з найтоншо? лози. Та потихеньку луками до Почайни. Спитають - кажи, що йдеш карасiв топтати. Коло трьох верб чекай на мене. Зрозумiв? - Зрозумiв, - прошепотiв Iлько i сон геть вiдiйшов. Злiз iз лави i побачив, що мати схилилась над дiжею i старанно мiсить тiсто. Час вiд часу спиня?ться i пiдсипа? борошно з велико? миски. Як тiсто почне вiдставати вiд рук, мати дiжку накри? i пiдсуне ближче до печi. Коли тiсто ще раз добре пiдiйде, мати знов його добре вимiсить. Виробить хлiбини. Покладе ?х на великi капустянi листи i посадовить у добре натоплену пiч. Всi знають - не можна заважати, коли жiнки хлiб виробляють. Хлiб - дiло святе! - Прокинувся? А я думала, що ти до обiду спатимеш! Дiвчатам ото й загадала в обiд Лиску з череди забрати. - Мамо! Я ?сти хочу! - То пiди та витягни горщик iз холодника. Там оно, пiд рушником, вiзьми балабушку. Та швидше йди, бо менi треба хлiб ставити. Iлько притьмом сполiснув вид, добре облив руки. Утерся швиденько. Та й витяг iз дубово? дiжки вкопано? в землю горщик iз рештками миня. Це був ?х холодник улiтку. А взимку у них був холодник у пристiнку комори. Комора стояла на добрих палях. I мала частину, вiдгороджену добре тесапими i щiльно припасованими плахами. Там зберiгали взимку м'ясо (якщо воно було), птицю та рибу. Що дiжку закопали в найвогкiшому мiсцi, то в нiй i було холоднiше, нiж де. От i вчорашня юшка з миня застигла на рiденькi драглi. Iлько ?в з великою охотою, проте, похапцем. Та все ж зауважив - на шматах миня нема? шкiри. - Мамо, а чого ви шкiру з миня обдерли? - Авже! То твiй хитрий брат здер з миня шкiру. Казав, що виробить ??, а тодi нехай Михайло ву?вi вiднесе. Щоб вiкно закрити. Хвалився, що буде з миня шкiра така прозора, як i бичачий мiхур. - Га? - Ось тобi й га! Такi тво? брати - все щось вигадують. Та й ти за ними слiдом. I продовжувала щось там iз капустяними листами чаклувати. Чи в окрiп ?х опускала, чи в розсiл.?. Хоч мати сказала, що дiвчата нагодували та напо?ли дрозда, Iлько перемiнив йому воду i кинув кiлька пiдiв'ялих ягiд. А корзину Iлько прихопив у хлiвi. Ту, що iз найтоншо? лози. I не дуже густого плетiння. З нею восени ходили по гриби. Ще кортiло Iльковi взяти берестяний рiг, що Микита привiз iз Десни. Та вчасно згадав, що Микита все робить тихо. I вирiшив - i йому треба все робити тихо. Корзина мала добрi лубовi шле?. Можна було, вхопивши за обидвi шле?, нести як корзину. А можна було вдягти на плечi i нести за спиною, як козуб. Коли пробiгав по мосту, то подивився на те мiсце, де цiлий тиждень дiдусь виробляв човна для Микити. Тiльки вугликiв купка на пiску лишилась вiд вогнища, на якому розтоплювали смолу. Як пробiг через Оболонську браму, стражники закричали. - Гляди, всiх карасiв не вилови! Нам щось лиши! - А ти потягнеш повну корзину карасiв? За Оболонською брамою Iлько поспiшав до Почайни крiзь заростi лози, мочарини та бока?ни. Треба було добре дивитися, щоб гострою осокою не порiзкати литки. Бо те пiдступне зiлля ма? по краях нiби малесенькi зубчики. А врiза?ться в тiло, мов щербата бритва! Мiсцями густi вербовi лози щiльно перевивали колючi пагони ожини. Iлько на ходу зривав стиглi ягоди i кидав у торбинку. З'явився чикотень - тепер Iлько нiкуди не пiшов без торбинки. В цю торбинку Iлько збирав ягоди, а ще в лубову коробочку ховав коникiв-стрибунцiв. Ця коробочка теж весь час була в торбi. Коли перебродив через мочарини, то весь час йому об ноги вдарялись наполоханi рибки. Певно в'юни, чи явдошки. Бо для карасiв тут було в цiй, залитiй водою травi, замiлко. Сонце швидко нагрiло мiлку воду. Мiлка тепла вода була прозора, але нiби з якимось легким золотавим вiдтiнком. Де-де не купинах iз соковито? заплавно? трави визирали дрiбненькi-дрiбненькi квiточки ясного лазоревого кольору. Iлько не знав, як вони називаються. Але вони йому страх як подобались. Цiкаво було ?х понюхати - а чим вони пахнуть? Але треба було поспiшати - як сказав Микита, так треба робити! Ось i знаменитi Три верби на березi Почайни. Не такi тi Три верби високi - ? набагато вищi. Але тут з одного кореня зразу виросли три товстеннi дерева. Не один раз у них била блискавка. Та кожного разу вони загасали. У крайнiм вiд води стовбурi вигорiло здоровенне дупло. У ньому могли вiльно сховатись вiд дощу дво? людей. Траплялось, коли хтось ловив рибу на снасть, а не сiткою, i потрапляв тут пiд дощ. То ховався в тiм дуплi. Ось i вогонь хтось у дуплi розводив. Та мав тяму - коли скiнчив чи грiтись, чи куховарити, то залив багаття водою. Це показували слiди потьокiв висохло? золи та вуглинок. На пiвнiч зразу вiд Трьох верб, скрiзь на зеленiм лузi, мов дiрки на свитинi, блищали блакитнi малесенькi озерця. Iлько повище закачав холошi штанiв i почав бродити кра?м одного озерця. Пхав корзину пiд кущi рогози та осоки. За кожним разом витягав добрих золотавих карасикiв. Аж тут почувся здаля свист. Свист просто летiв, ковзався над iскристим блакитним плесом Почайнi. Iлько вискочив iз води, позагортав з трави трiпотливих, блискучих мов мiднi зливки, карасикiв, до корзини. Пiдхопив за шле? та й побiг по м'якiй шовковистiй травi. Час вiд часу, вступаючи в мочарини i розбризкуючи iскристi бризки. Якраз до Трьох верб Микита пiдганяв нову тiльки вчора просмолену, довбанку. Микита просто летiв на нiй, нiби налазячи на склистi струменi. Саме тут було вузьке мiсце Почайни i тому течiя в цьому мiсцi прискорювалась. Перед берегом Микита затабанив i човен плавко пiдiйшов i вперся носом у пiщаний урiз води. Iлько до брата. Зазирну у довбанку. На мостинi перед першою опругою лежало два добрих судака, три щуки i аж чотири чечуги (стерлядi). - Микито! Чечуги теж на блешню ловиш? Ти, братiку, давай швидше наскуби м'яко? травички та побiльше! - I Микита кiлька разiв крутнув правилкою бiля бока човна. I човен знов став рiвно пiд берегом. Бо його вже почало стягувати вниз течi?ю. - Висипай карасiв та давай сюди корзину! - Наказав Микита. Iлько подав. Микита засипав дно травою i поклав туди, скрутивши калачем чечуг. Ще попрохав трави. I згори заклав риб травою. - Тепер подавай карасiв. Не всiх. По-одному. Микита обережненько i рiвненько покладав карасiв, щоб з-пiд них i трави не було видно. - Давай траву! Iлько подав оберемок м'яко? болотно? трави. I Микита добре вкрив карасикiв травою. Потiм знов виклав карасикiв i притрусив болотним зiллям. I ще раз так зробив. - Стражники тебе спинять - ану покажи, що вловив? Ти не бiйся, покажи. А вони скажуть, то в тебе згори карасики! А що пiд ними? Що ти пiд тим зiллям хова?ш? Чи не красну рибу? Ти тодi вiдхили траву. Тiльки, боронь Боже, не роби нахапцем. Не поспiшай, не шарпайся! Так нехотя, поволi, вiдкрий ?м. А там ?м знову - карасики! Ну, брате, поспiшай додому! I не бiйся стражникiв! Та Iлько стояв i не йшов. - Що тобi? - Микито! I я хочу щось вловити на блешню! - Гм, ну що ж... Тiльки не тут. А попливемо до Ситомлi. Та гляди менi, обережно закидай. Бо ще себе за вухо вловиш! Тiльки Микита вигнав човна на стрижень, Iлько загилив важку блешню. Та так невдало, що ледь не зачепив старшого брата. - Слухай, малий! Ти можеш налигачем по вуху попасти, а тут у цiлу рiчку не можеш добре блешню метнути? - Розсердився Микита. Та снасть не забрав. I вже не працював правилкою, а пустив човна за течi?ю. Iлько ще закидав i витягав снасть безо всякого успiху. Човен же швидко зносило течi?ю до Трьох верб. Микита тiльки поблажливо посмiхався, але не заважав братовi. Терпляче чекав, коли малому набридне закидати та витягати снасть безо всякого успiху. Зрештою, Микита направив човна до берега, саме туди, де Iлько рвав траву. - Микито! Дивись! Он риба! - Показав Iлько просто в тiнь, що падала вiд купи осоки на воду. - То гати в нею блешнею! Раптом зачепиш! - Засмiявся Микита. Iлько примiрявся, замахувався снастю i випустив ?? просто в тiнь пiд зелень. Тi?? ж митi вода скипiла, розлетiлась на бризки i в повiтря пiднеслася здоровенна щука! З гучним плюскотом впала у воду. З неймовiрною силою вдарила хвостом, звелась угору i залетiла просто в човен! Та перш нiж вона встигла напружитись i вискочити iз човна, Iлько накинувся на не?, притис до дна всiм тiлом. Щука виявилась довша за Iлька! Але вiн несамовито вхопив ?? за черево бiля плавцiв. Стис у запалi з такою силою, що здавалось, сво?ми пальцями протне ?й черево. Та щука пiд хлопчиком все одно не вгавала. Згиналась i розгиналась наче велетенська пружина. - Хапай ?? в очi! - Заволав Микита i двома неймовiрно? сили гребками весла вигнав човен просто на похилий трав'янистий берег. Вискочив iз човна. Вхопився за першi опруги i потяг човна по травi далi вiд берега. Просмолене, вилощене днище послизьгом пiшло по шовковистiй болотнiй травi. Iлько вiд сильного руху човна перехилився набiк i щука прудко вислизнула iз його рук. Зiгнулась у дугу, розправилась i вилетiла в мочарину, наче камiнь з пращi. Микита миттю схопив битак. I тiльки щука на якусь мить зупинилась, iстиком ударив ?? в основу голови. Щука кiлька разiв мляво вигнулась в один, в другий бiк i застигла. Iлько пiдвiвся в човнi. Але не втримав рiвноваги i впав у траву. Микита рiзко озирнувся на звук i гостро кинув. - Не рухайся! - I показав пальцем на холошу штанiв. Там, трохи нижче пахвини, в полотнi застряг здоровенний гак на кiнцi олов'яно? блешнi. Линва снастi обплутувала ногу вiд колiна до стопи. Навколо гака була червона пляма. Микита ще раз позирнув на поснулу щуку i пiдiйшов до брата. Нахилився, наказав триматись за нього. Розплутав шворку снастi, вивiльнив Iльковi ногу. - Тепер розпусти очкура i потроху спускай штани... - Чого це? - Роби, що тобi сказано. Iлько розкрутив пояс. Пiдняв сорочку i зняв iз петлi чопик очкура, розпустив очкур. - Потроху, потроху опускай штани... Що Iлько iз неохотою i нерозумiнням почав робити. Ось показалось стегно. Крiзь полотно пройшов гак-двiйник обома жалами i вп'явся Iльковi в саму поверхню шкiри. Тiльки-тiльки, самими кiнчиками вiстря. Навiть не зачепив кожi гострими борiдками. - Ну слава тобi, Господи! - Полегшено видихнув Микита. Притис лiвицею братовi стегно i швидким рухом висмикнув сталевi жала iз шкiри. Лишилась тiльки двi рожевi подряпинки i двi маленькi цяточки кровi. - А менi й не болить! - Твердо сказав Iлько. - То добре, малий! Але пам'ятай - тут мiсце дуже небезпечне. Якщо стрiла, чи спис, чи меч, чи шабля, чи вепр iклом, чи тур рогом протне мiсце - кiнець. Амiнь по всьому! Звiдсiля кров б'? цiвкою i нiчим ?? не впиниш... - Ти в Степу бачив? - Спитав Iлько зав'язуючи очкура. - I в Степу! Але про це нiде не бовкай. Нiде! Чув? - Чув! Ствердив Iлько i озирнувся на всi боки. Нiде поблизу нi душi. I до Трьох верб далеко. Хоча тепер, пiсля того, як приказчик на такiй вiдстанi ?х пiдслухав, Iлько намагався голосно не говорити. - Як i про перлину? - Про не?, вза-га-лi, мов-чи! Не можна щоб хтось хоч слово почув вiд когось iз нас!!! - Добре, - зашепотiв з притиском Iлько. - А що тепер з нею буде?! - Що буде, що буде? Буде вона на сво?му мiсцi на шатах нашо? Параскеви! Завжди буде!!! - Микито! Можна я пiду подивлюсь на не?? Я так тодi захотiв спати, що менi в головi все покрутилось. От ви ?? чiпляли на Парскеву. Вам добре! А я нiчого не бачив. Брате, не переймайся, але сьогоднi нiяк не можна. А завтра, як усi Хрещенi люди, пiдемо до церкви. I Михайло пiде? - I Михайло