пiде.  Ми зробили дiло. I  нам, як  нiкому iншому  належить
поводити  себе  тихо  i  непомiтно. Якщо  ти  побiжиш подивитися,  чи я,  чи
Михайло,  чи  батько  - можуть сказати:  "А чого  це вони  бiгають по одинцi
дивитись на перлину? Та щось тут  не так!  Завжди ходять у недiлю всi, хто в
Ки?вi, разом. I стоять всю вранiшню службу. Разом усi!.."
     - Шкода, так менi хотiлось подивитись. Певно, що дуже гарна на образi?
     - Дуже! Нема з чим рiвняти.
     - А барма iз срiбним зерням?
     - Непогано. Хоча нашi золотарi роблять краще. Але сам бачив,  як  костi
випали! Треба було якнайшвидше дiяти!
     - Якi костi?
     - Тi костi, що в них грають на срiбно-злато.
     - А-а-а!
     - Iльку!  Час тобi йти.  Якраз худобу пiдженуть. То й воротарям  не  до
тебе буде. Бери, вдягай корзину!
     - Микито! Я хочу мою щуку додому понести!...
     - I не проси.  Всього не потягнеш. Якщо й потягнеш, то заморишся. Чи  й
пупа ще надiрвеш. Дивись, яка вона велика! Стань рiвно!
     Микита обережно пiдчепив пiд зябра щуку i пiдняв ??.
     Iлькова голова була на рiвнi переднiх плавцiв щуки.
     - Ого-го! -Сплеснув руками Iлько i вже не просив вiддати йому щуку.
     -  Поспiшай!  Та скажи матерi, нехай вона розсiл приготу?.  Як  на щучу
iкру. Проварить його  i  охолодить в  глеку  у колодi. Та ще нехай  приготу?
iкряне решето.
     - Оте, що з товсто? сурово? нитки.
     - Якi то нитки? То добрi шворки. Його нехай приготу?. Давай, поспiшай!
     Микита  подав Iльковi корзину,  а сам поклав щуку до човна i зiштовхнув
його на воду. Легко вскочив у нього i гнав широкими помахами весла його вниз
по течi?.
     Iлько  ж поспiшав  до  Оболонсько?  брами  i якраз  сво?часно -  череда
прийшла на тирло  пiд  велетенський  явiр.  Однi вели  корови через браму до
сво?х садиб, iншi йшли до сво?х годувальниць на тирло.
     В такому русi на Iлька може б не звернули уваги стражники. Та зараз вiн
?х  не дуже й цiкавив. Але  Iлько вирiшив сам до них пiдiйти й показати,  що
вiн  за людьми не хова?ться. Та щоб було це,  як  годиться,  то привiтався i
спитав.
     - Мою Лиску сестри вже забрали?
     - То такi дво? у рясно вишиваних сорочках?
     - Ага!
     - То доганяй ?х! Вони вже пiшли.
     Дiвчат Iлько наздогнав лише бiля мосту. I зразу ж почав ?м розповiдати,
яка йому щука велетенська без гака дiсталась!
     -  Ой,  Iльку, Iльку!  Ну  що за дитина?  Чого  з  тобою всякi  пригоди
трапляються?
     -  Та якi пригоди зо мною трапляються? Якi пригоди? Та нiяких пригод! -
I злякався, що вони щось може про золоту перлину знають. Чи здогадаються?
     - Хлопця побив до кровi налигачем! - Сердито сказала Катерина.
     - А  вчора  через  того миня  потопав.  -  I з  жалем повiдала Марiя  i
похитала головою.
     - А сьогоднi  вже вiн щуку без  гака вловив! Це  ти сам  подер штани чи
тобi тая щука подерла? - Кепкувала Катерина.
     -  А ну вас! Вам тiльки насмiхатися!.. - Образився Iлько i щодуху побiг
додому.
     Назустрiч йому Пузирi всiм кодлом.
     - Де наш мед? - Зразу присiкався наймолодший.
     -  Коли  менi  буде  мед, тодi буде й  вам!  А карасями можу хоч  зараз
подiлитись.
     - То подiлись, - прогугнявив другий Пузир.
     Iлько присiв навпочiпки.
     - Вiдкривайте траву i берiть собi карасiв.
     - Всi? - Заверещав над вухом найменший Пузир.
     - Тiльки тi, що пiд верхньою травою!
     - Тут наче не рiвно виходить! - Зголосився старший Пузир.
     - Всiм по чотирi карасi i ще один карась!..
     - Його ви менi лишiть! - наказав Iлько i рвучко пiдвiвся.
     - А мед коли буде? - Заканючив знов малий Пузир.
     - Тобi що, сьогоднi карасiв мало? Можу забрати!
     - Е нi! Карасi не рахуються!
     - Чому? - Здивувався Iлько.
     - Бо карасi то дарунок. А мед ти нам обiцяв за пiдмогу.
     - Iншим разом! Нема?  менi зараз  часу з  вами  ряди рядити! Та  от  за
дарунки треба дякувати!
     Але Пузирята не подякували.
     Iлько ж поспiшив щодуху додому.
     Переказав матерi все, що загадав Микита. I попрохав покуштувати свiжого
житнього хлiба з нового врожаю.  Бо дух вiд хлiбин хоч i  були  вони покритi
широким рушником, переповнював всю i стобку i ще й на подвiр'? чувся.
     - Пiдожди, синку, хлiб ще гарячий. Поки добре не вичахне, не можна...
     - Ну то я попораю чикотеня.
     Iлько заходився коло птаха - воду замiнив, бруд широкою скибкою вигрiб.
Настромив на тонесеньку паличку ожиновi ягоди i поставив у  клiтку. Чикотень
зразу взявся за справу. Дзьобне  i вiдверне голову i зазира? на Iлька. Потiм
ще  дзьобне  i знов  зазира?  на  Iлька. Взагалi, як сказав Михайло, птах  у
добрiм здравi? -  пiр'я почищене, лискуче, дзьоб чистий, очi не закислi. Але
сказав, що крила ще не розв'язувати.
     Мати  знов розпалила пiч, щоб проварити розсiл, як загадав  Микита.  Аж
тут саме й дiвчата привели Лиску. Коли Iлько почув  свист iз  вулицi. Тiльки
не такий,  як ото Микита пальцями.  А  з вербового  сюрчка. Це мiг бути лише
Iванко.   Бо   йому   батько   подарував   справного   перочинного  ножичка.
Гострого-прегострого iз кiстяною мережаною колодочкою i шкiряними пiхвами. I
тi  пiхви ще й закривались  таким язичком, що вставлявся в петлю. А от  того
ножа, що йому дав Микита,  коли  вони ховались пiд сiном  у возi, в Iлька не
було. Певно, коли Iлько заснув, Микита забрав його назад.
     Iлько вирiшив, що наодинцi з Микитою вiн попроха? в нього той ножик. Бо
як же йому, хлопцевi, бути без свого ножа? Вiн же не безштанько якийсь!
     Дзюркотливий свист сюрчка з вулицi знов повторився.
     Iлько чомусь  вхопив клiтку  за ликову  петлю на  дашку  i вискочив  на
вулицю.
     Iванко,  чогось  раптом у повстянiй рудiй шапочцi-ковпаку, розхристанiй
сорочцi, з поясом в однiй руцi i сюрчком у другiй, кинувся до Iлька.
     -  Побiгли  швидше! Дорогою  все розповiм! -  I бiльше  не  сказавши нi
слова,  Iванко  помчав  дорогою до  Пузирево? оселi.  Тiльки п'яти миготiли.
Iлько з клiткою кинувся  за ним. Дрозд налякано затрiскотiв, але Iлько зараз
на те не звернув уваги.
     Раптом бiля Пузирiв Iванко рiзко звернув лiворуч i помчав, без сумнiву,
на Гончарi.
     Iлько  прискорив бiг i  зрiвнявся з  Iванком.  Той  на  бiгу  намагався
обкрутити i зав'язати пояс. З рота не випускав сюрчка.
     - Що трапилось? - Запитав Iлько, вiдчуваючи, що щось таки трапилось.
     - Бу-бу-бу,  ди-ди-ди!  - Пробубонiв  Iванко,  не  випускаючи iз  зубiв
сюрчка. Сюрчок, як i гадав Iлько,  був вирiзаний  iз свiжо?  вербово? гiлки.
Вони бiгли  вже  Гончарами  по колодах,  геть  замащених  висохлою  рудою та
зеленою глиною.
     Праворуч i лiворуч широко? вулицi мощено? стояли за парканами, тинами i
стовп'ям  гончарськi житла. I в кiнцi двору  кожно? садиби, чи  то з правого
боку,  чи  то з лiвого боку,  пiд схилом  гори  чорнiли  велетенськi челюстi
гончарських  печей.  З  одних печей виймали  обпалений посуд.  В iншi  горна
закладали тiльки глечики i горщики висушенi на сонцi. Ще в iнших пiдпалювали
дрова. А в кiлькох печах гоготiв вогонь. I з  челюстей i з  верхнього отвору
виривався  чорний дим  i летiли iскри. Тут за хлопчаками  прив'язались якiсь
два собаки i зняли страшенний гавкiт.
     - Iванку! Не бiжи! Бо вони нас порвуть!
     Iванко якось то обкрутив на ту мить пояс i вийняв iз рота сюрчка.
     - Та не пор-вуть! -  нахилився, схопив грудку  глини. Пожбурнув у собак
та не поцiлив.
     А вже за ними бiгло три собаки.
     -  Тримай!  -  Iлько  передав  на  бiгу клiтку  товаришовi. На бiгу, не
спиняючись,  пiдхопив  добру  грудку. Розвернувся  i  загилив  у найближчого
собаку.  Попав.  Пес  перекинувся i заскавулiв з такою  силою, що аж у вухах
залящало.  Пiдхопився  i,  пiдобгавши  хвоста,  кинувся  геть.  Iншi  собаки
спинились, наче  роздумуючи, що  робити. Геть не  побiгли та й за хлопчиками
знов не погнались. Стояли i тiльки розгублено брехали.
     - Скажи - куди ми бiжимо? Що сталось?
     - Ху-ху-ху! - Нiяк не мiг вирiвняти дихання Iванко, спинившись на мить.
-  Ми  з  батьком  пiшли  до  каменяра. А  вiн каже  -  ма?  прийти Алiмпiй,
роздивитись стiни. То батько пiшов на Торжище. Я побiг до тебе.
     - Ага! - зрадiв Iлько. - А  чому ми  отако бiжимо? Треба було через наш
Житнiй торжок, поза  Торжищем i Богородицею  та на Боричiв Тiк та  Боричевим
узвозом!
     - А  про  Чорну грязь за Богородицею забув?  Про болiтде зразу за нашим
Торжком? Тут я стежу знаю -  зразу за садибою Василя-корчажника ?  стежка по
схилу. В дощ  i взимку по нiй не видерешся.  А зараз вона вибита, як  черiнь
печi! Видеремось на схил нашо? Хоревицi.  Потiм в  опадку пiд мостом i зразу
на Боричiв Узвiз. I гоп! - ми бiля Подiльсько? брами!
     Вони швидко дiстались до останньо?, найбiльшо? гончарсько? садиби.
     Хотiли вже звернути за паколля. Коли вiдчипилась хвiртка у добрiй брамi
i на порозi постав майстер-корчажник - Василь.
     - Куди поспiша?те, хлопцi?
     - Добрий день вам, господине Василю! - В один голос вiдказали розпаленi
хлопцi. - Ми поспiша?мо до Алiмпiя.
     - То що - таки правдв, що вiн згодився розмалювати князю його церкву.
     - Каменяр Симон сказав батьковi,  що Алiмпiй прислав вiстуна, що в обiд
прийде подивитись стiни i тиньк.
     - Он як? А ви що, хочете пiти в науку до Алiмнiя?
     - Нi-i! Ми хочемо на нього подивитись! - Разом вiдповiли хлопчики.
     -  Ну Алiмпiй,  то  Алiмпiй! Ви  б краще пiшли  та подивились на золоту
перлину на Параскевi! Поки не вкрали...
     Iлько аж похолов. Враз в ротi пересохло.
     Та вiн якось спромiгся спитати.
     - Господине Василю! Хiба з церкви можна красти?!
     - Красти нiде не можна! Але крадуть, та ще й як крадуть! ? такi умiльцi
iз церкви винесуть i шати, i панiкадила, i ризи. Татi, одним  словом! Ну, та
бачу вам  до  Алiмпiя кортить,  то  поспiшайте!.. Та  ще не забудьте перлину
побачити!
     - Господине Василю! А ви ?? бачили? - Бадьоро запитав Iванко.
     - Та ще  на ранковiй службi.  Сьогоднi людей  було  - не проштовхатись!
Певно,  що  весь  Торжок  налiз!  I як  воно отако  зразу  люди  взнали,  що
об'явилась  ота золота  перлина? -  гончар  Василь  почухав руду потилицю  i
взявся за хвiртку.
     - Бувайте здоровi, господине Василю! - Попрощались iз гончаром хлопцi.
     Обминули подвiр'я гончара i полiзли вузенькою стрiмкою стежкою вгору.
     Вони пiдiймались вгору  пiвнiчним  схилом Хоревицi, а  за спиною  в них
лишилась гора Клинець.
     Якщо на Гончарах  селились гончарi, на Кожум'яках  -  чинбарi, кушнiри,
лимарi, то на Клинцi, що не двiр, то все рiзнi майстри - i лучники, i шевцi,
i каменярi, i рiзб'ярi. Навiть один був iзограф-iконописець.  Правда, це  не
його була садиба, але вiн ?? винаймав.
     Вони пiднiмались все  вище.  I тепер, навiть  з половини схилу Хоревицi
було  видно,  яка  велика  Гора.  Просто  понад  урвищем  Копирового  кiнця,
Кожум'якiв,  Гончарiв  пiдносився пас могутнiх стiн-городень. Гори,  княжого
мiста,  стольного града  Ки?ва.  Добре зрубанi клiтi вимащенi  товстим шаром
глини. То геть бiло?, то ледь-ледь вохристо?, то ледь заленкувато?.
     I здалеку тi дубовi городнi-стiни здавались зведеними iз бiло? цегли чи
каменю. Тiльки зблизька було видно що то дерево, глина.
     Вони пiднялись майже до кiнця  схилу i тут був досить великий виступ  i
на ньому розрослись  кущi шипшини. Та  так рясно  покрились  вже  жовтiючими
ягодами.
     -  О! -  Зрадiв Iлько. -  Як  тiльки  почервонiють,  рватиму для  свого
чикотеня.
     -  Слухай,  Iльку!  А давай пiдемо  подивимось на ту  золоту  перлину в
Парскевi? Га?
     - Що - сьогоднi?! Та як же ми встигнемо?
     - А ми тiльки подивимось на Алiмпiя i назад на Торжок.  Ще скiльки буде
часу до вечiрньо? служби!
     - Побачимо!.. Ну чого ти так поспiша?ш?
     - Ну сказав же корчажник Василь, що треба ?? побачити, поки не вкрали!
     - Я  не чув,  щоб вкрали з церкви самоцвiти,  от не  пам'ятаю,  скiльки
живу!
     - А  я  пам'ятаю!  - Ствердив  Iванко, дряпаючись далi по схилу та  для
безпеки  прихоплюючись  обома  руками  за  лопухи,  що  написали просто  над
стежкою.  - Он минулого року в церквi Миколи, що пiд Жидiвською брамою, один
перехожий  калугер  вiдкусив iз  плащаницi  самоцвiт  -  яхонт.  Це  було на
Страстному тижнi.
     -  Так  то  ж   iз  плащаницi,  легко  вiдкусити   -  нахилився,   нiби
приклада?ться - i вiдгриз!.. А зi стрiбних шатiв як вiн вiдкусив перлину?! -
Заперечив Iлько, долаючи останнiй пiдйом.
     - А ти звiдки зна?ш, що перлина в срiбних шатах?!
     - А ти - слухав, що сказав Василь-корчажник; "На нашiй Параскевi!" А на
Параскева  по  краях  оздоблена  срiблом. На всi  шати в громади  грошей  не
вистачило... То якби Василь-корчажник сказав "у  нашiй церквi",  то  перлина
могла бути чи на ризах чи на плащаницi, чи ще де... Ой дивись, Iванку, що то
на подвiр'? Василя виложено? Якiсь дивнi глеки! I всi однаковiсiнькi!
     - Ти хiба не бачив ранiше?  Та це  ж голосники! ?х  умуровують по кутах
церкв  пiд склепiнням i в  склепiннi.  Дном  у глиб  муру - горлом нахиляють
униз.
     - То й що?
     - А те, що коли пiп говорить чи спiва?, голосники вiдбивають його голос
назад у всi закапелки церкви!  I всi голос попа чують, де б хто  iз людей не
стояв!
     - Оце так! Я й не знав!
     - I я не знав, не буду хвалитись, що знав. Коли ми минулого разу ходили
до каменяра Симона, вiн менi про голосники розповiв. I батьковi мо?му.
     - Ех! А от би щось таке вигадати, щоб  i в  рубленiй церквi скрiзь було
однаково добре чути. Щоб i в нас було не гiрше, нiж у багачiв i владцiв!
     - Розмрiявся! Зробись багатим. I все в тебе буде  - i палати з сiнями i
церква мурована з дзвiнкими голосниками!
     - Та я не собi! Я - щоб для людей!
     - Нi, своя сорочка ближче до тiла, так i батько i мати завжди кажуть!
     - Бо ви - торгiвцi. А ми теслi - ми для людей робимо.
     - А що ви ?сте? Де ви ?жу берете?
     - Що заробимо i зловимо, те й ?мо.
     - Ага! Бач, i ви для себе стара?тесь!
     Iлько хотiв  ще  щось вiдповiсти Iльковi. Та  вони вже  вийшли  на верх
схилу i ступили на перемичку,  що  з'?днувала  гору Хоревицю  з Горою, тобто
верхнiм мiстом. Що перемичка сво?м гребенем  була нижча  i за Хоревицею i за
Дитинку, то  з  Хоревицi,  вiд княжого замочку, зрубали  мiст аж  до  самого
Боричевого Узвозу. Та добрий же  був мiст. Iлько  це зразу зауважив.  Чистий
дуб, тесаний. А стовпи-пiдпори так, певно,  з таких дубiв були витесанi,  як
ото дiдусь казав про бойовi човни рiчковi - дубаси! Вони пiшли по перемичцi,
по гребеню ??, по-пiд мостом i вискочили на Боричiв Узвiз. I от тут над ними
скинулась  стрiмко вгору велетенська  брама - Подiльська.  I  не  була  вона
мурована,  як ото  Золотi ворота, чи Лядська брама, чи  Жидiвська. Рубана  з
дерева i вимащена бiлою-пребiлою глиною. Самi ворота не ширшi i не вищi, нiж
iншi Ки?вськi ворота. Та тiльки  страшенно стулки важкi i перекутi залiзними
штабами, мов яке  решето, навхрест. На  самими стулками нависали заборола. I
то не все. Праворуч i лiворуч найвищi дерев'янi вежi. Кожна iз заборолами  в
два поверхи i на кожнiй по три заломи. Дiдусь пояснив, що до  повстання киян
проти Iзяслава ворота були на Полоддя в однiй простiй вежi. Вежа проста. Без
заломiв  i  заборола звичнi. Не такi  й високi  над  самими воротами.  Як же
наступного року у злiм мiсяцi квiтнi (бо дiдусь чомусь не любив той мiсяць i
боявся  його) повернув  собi княз  Iзяслав престол,  то  наказав  заборонити
Торжище на Подоллi. А звелiв перегнати всiх торгiвцiв на  Гору. Ну щоб легше
було над простою чаддю слiдкувати. Щоб забезпечити себе вiд бунту i приступу
з Подолля, наказав отакi подвiйнi вежi-близнюки над  воротами звести. А самi
стулки ворiт залiзами окувати в рази.
     Зараз  брама була  широко розкрита,  бо з  Подолля, з притискiв вiзники
доставляли  той камiнь-вапняк, що  Микита  привiз ладi?ю-набойною  iз Десни.
Бiля  кол  було i по три i  по п'ять  вантажникiв.  Вони пiдштовхували ззаду
вози, коли коням було важко на такому схилi тягти вгору вантаж.
     Стояв гомiн, рипiли немащенi  ступицi, гуркотiло  в коробах  перепаленi
шматки  дзвiнкого  вапняка. Тупотiли копита кованi  й не  кованi  по колодах
вулицi, що йшла в глиб Гори вiд Подiльських ворiт.
     На  хлопчакiв не звернули  уваги. Бо ?м  на удачу, а  вiзнику на  бiду,
перед самими воротами, обломився вiз.  З нього висипалось  камiння, а колесо
полетiло кудись лiворуч у провалля. Це  заступило про?зд  до брами.  Почався
крик, сварка. Стражинки ж, звичайно, зразу ж поспiшили туди.
     А Iлько та Iлько разом з чикотенем спокiйно пройшли до  княжого  мiста.
Тут було на що подивитись. I кам'янi i рубленi тереми i церкви. З найстрiшою
в Ки?вi - Десятинною. Але в хлопцiв не було часу роздивлятись на всi красоти
княжого мiста.
     Вони поспiшили через Бабин Торжок з його багатими  крамницями. Поминули
Воздвиженську   церкву,   за  нею  Трьохсвятительську   i   опинились  перед
монастирськими воротами. Вони теж, як i Подiльськi, були широко вiдчиненi.
     Через них про?здили i ви?здили коли. Та  не  тiльки з шматами  вапняку.
Везли  й  цеглу-плитницю в кошелях,  деревне  вугiлля,  вiдмучену  глину,  у
коробах вигатене вапно. А також дерево - в плахах, дошках i лемеху.
     Прямо,  навпроти ворiт вони побачили в  глибинi цього невеликого  граду
щiльний  тесовий  тин. З-за  тину пiднiмались  високi рожевi,  з  смугами та
плямами, мури. З тих мурiв стирчали мiцнi дубовi болонки. По болонках дощатi
настили.
     Таких настилiв було видно аж п'ять ярусiв. Над останнiм ярусом починало
вимальовуватись  горло  велико?  банi.  З  одного  помосту  на  другий  були
перекинутi мiцнi дошки з набитими  на них поперечинами. Отакi були сходи  на
тих риштованнях з одного поверху на iнший, вищий.  Людей було  чимало на тих
риштуваннях. Носили на  дерев'яних ношах за спиною плинфи i дике камiння.  А
вапняний  розчин  тиньку,  заправлений  паленою  глиняною  крихтою-цемянкою,
пiднiмали  у  дерев'яних  коритах  на  линвах -  кодолою.  Тобто  стовпом  з
перекладиною,  як лiтера  "Г"  велика.  До  тi?? перекладини було причеплене
блочне колiнце. В широкiм  колiщатi iз найтвердiшого дерева  була посерединi
по ободу  зроблена заглиблена колiя.  От у  не?  i вставляли мiцну линву. На
однiм  кiнцi линви  в'язали корито з вапняним  розчином,  а за другий кiнець
тягли кiлька чоловiк  линву до себе вниз. Корито  пiднiмалось вгору. Там вже
його перехоплювали  i  ставили на  риштування. Вiд цi?? роботи  було  досить
галасу i шуму. Але найбiльше шуму чулося з-за дубового тину. Iлько подивився
на той  тин i  сказав собi подумки: "На звичайний тин  отаке дубове  стовп'я
витрачати?... Та  ще й  так витесувати?!"  З-за  тину нiсся дзвiн  молоткiв,
скреготiння  долотiв по каменю. Ще й наче  дзвiнко падав  важенний  молот на
ковадло.
     Лiворуч вiд мурiв церковно? будови зводився рiвно вгору густий дим.
     Iлько зазирнув у браму ще  далi -  лiворуч вiд  побудови церкви стояли,
дуже  близько  одна до одно? двi ошатнi церкви. В брамi,  взагалi не було нi
стражiв, нi воротаря. У клiтi, де певно, ховалась сторожа вночi чи в негоду,
нiкого  не було видно. А на окутих дверях висiв здоровенний ки?вський замок.
А  от ворота в тину, куди в'?здили i звiдкiля ви?здили коли, пильнували дво?
ченцiв. I в обох дощечки в руках i писала.
     - Ходiмо, Iванку, чого ти сто?ш? Ти ж тут бува?ш...
     -  Та  отой,  що  лiворуч, насварив  мене  минулого  разу...  Вiн  мене
запам'ятав...
     -  Нiчого, пiшли! -  Рiшуче Iлько  i, не  оглядаючись на  Iванка, пiшов
уперед.
     Справдi,  той  чернець, що  стояв  лiворуч,  прихопив  Iлька  за  рукав
сорочки.
     - Вiдпустiть. Я не до вас! - Впевнено сказав йому Iлько.
     - А до кого ти? - Спитав лiвий чернець.
     Правий iз цiкавiстю, ледь усмiхаючись, дивився на Iлька.  Але  мовчав i
не рухався.
     Лiвий мiцно тримав Iлька за сорочку.
     - Я до калугера Алiмпiя!
     - Он воно що! Чого це ти до нього йдеш?
     - На благословення!
     - А ти, в шапочцi? - Спитав другий чернець i тицьнув пальцем в Iванка.
     - I я на благословення!
     - Ти що - малю?ш? Що до Алiмпiя прийшов? - Спитав у Iлька перший.
     - Ще не малюю.
     - То будеш малювати?
     - Якщо Алiмпiй скаже.
     Тут  крiзь  дзенькiт  залiза, стукiт по  каменю, почувся  чийсь владний
голос.
     I обидва ченця миттю полишили ворота.
     Правда, один iз них обернувся  i  злостиво насварив хлопцям худим бiлим
пальцем.
     Тiльки ченцi  зникли  за  здоровенним  складом  цегли-плитницi,  Iванко
схопив Iлька за руку i потяг лiворуч.
     - Каменяр ма? бути бiля вишнево? брили.
     - А що вiн там робить?
     - О!  ти  не зна?ш! У нього  ? харатейний  зшиток. I там  всiлякi святi
вимальованi, звiрi, дерева, птахи i риби.  I ще повно вiзерункiв. Вiн вмi? i
рахувати i малювати. Вiн  зi свого зшитка  малесенький  малюночок  на камiнь
збiльшу?.
     - Як?!
     -  Дивиться на  малий у зшиток i малю?  крейдою його великим на каменi.
Потiм iншi каменярi по тих крейдяних рисах висiкають на каменi образ! Давай,
давай! Зараз сам побачиш!
     Вони   прослизнули    рядами   зложених   щiльно   полив'яних    плиток
рiзнокольорових i опинились на майданчику, де працювали камнерiзи.
     -  Он!  Дивись! - Iванко показав  на  велику, вишневого кольору камiнну
брилу.
     Вона стояла прихилена  до  мiцного  дубового  паркану.  Ще  й  пiдперта
кiлками, забитими  з обох бокiв плити. На низьким липовiм ковбанi, спиною до
них, сидiв кремезний чоловiк  i  цокав  зубилом по каменю. На каменi ж добре
виднiлась бiла риса, що обмальовувала вершника в панцирi та баского коня пiд
ним. Камнерiз починав  вiдсiкати камiнь  вiд  голови  коня. Бо вона дивилась
налiво,  куди й  вершник  замахнувся  списом.  I голова  коня вже була грубо
висiчена. Тепер майстер заходився висiкати пасма кiнсько? гриви.
     Над ним стояв високий свiтловолосий  чоловiк. Хвилясте золотаве волосся
мiцно по чому i по потилицi пiдв'язане кожаним шнуром. На дужих руках високо
вiдкасанi  рукава. В руках пергаментний зшиток у дерев'яних палiтурках.  Вiн
зазира? туди i потiм нахиля?ться до рiзб'яра i водить пальцем по брилi.
     - Добрий день, господине Симоне! - Разом привiтались хлопчаки.
     - А  це  ти, торгова дитино?  - Чи то  спитав чи то пожартував високий,
ставний чоловiк. - А це твiй хто?
     - Це мiй товариш Iлько.
     Iлько гречно вклонився i ствердив.
     - Так я його друг, Iлько.
     - Ти теж торгова дитина?
     - Нi,  я теслярського роду. У мене дiд тесля, батько тесля, брати теслi
i я буду теслею.
     - Он як? А каменярем не хочеш бути?
     - Нi...
     - То чому? Дивись. Як цей  чоловiк витесу?  святого  Юрiя-Змi?борця. Це
велике вмiння i хитрiсть. I вiд людей повага i заробiток добрий...
     - Нi. Я дерево люблю його так гарно рiзати, колоти, довбати, терти...
     - I ти вже щось можеш?
     -   Можу.  Ось  цю  клiтку  для  свого  чикотеня  я  сам  за  один  раз
змайстрував...
     Каменяр Симон взяв у Iлька клiтку i уважно оглянув.
     - I нiхто тобi не допомагав?
     -  Я  тiльки начиння  попрохав у  батька i дiдуся.  Бо в мене ще  свого
нема?...
     - Ну, тодi ти молодець!.. А ти Iванку, що хотiв щось у мене спитати? Чи
що?
     - Господине Симоне! А де калугер Алiмпiй?
     - Та оце тiльки но все оглянув. Скрiзь все видивився.  I згодився...  А
де  вiн? Та ось-ось пiшов через отi ворота. Бо тут я його не бачив. З ним ще
дво? послушникiв було. Та ще якийсь купець з Подолля  причепився  до  нього.
Все  хотiв,  щоб Алiмпiй йому образи  написав.  Страшенно  набридав Алiмпiю.
Iнший  би його вилаяв, а Алiмпiй так йому лагiдно все пояснював.  Ангельське
терпiння в тако? знаменито? людини.
     -  Спасибi,  господине Симоне! Бувайте здоровi! -  I  кинувся Iванко  з
мiсця до Хрещатицьких ворiт.
     - Та куди ти, хлопче?! - Дуже здивувався каменяр Симон.
     - А ми хочемо побачити калугери Алiмпiя! - Вiдповiв  Iлько за товариша.
Але встиг, не забув уклонитись i помчав навздогiн за Iванком.
     У Хрещатицьких воротах ?х спинив сивий старий воротар.
     - Ану, горобцi, стiйте!
     - Добрий день, вам, господине! Ви калугера Алiмпiя не бачили.
     - Та як  не бачив? Ось нещодавно тут  проходив  iз  цiлим  почтом. Може
чоловiк  iз  семеро  за ним  iшло.  Якихось два молодих  монашки.  А то  все
свiтськi. I так добре вбранi.
     - Спасибi вам, господине! - Знов в один голос подякували хлопчики. - Ми
за ним наздогiн!
     - Та чого вам вiд нього треба?! - Здивувався старий воротар.
     - Ми хочемо на нього подивитись! - Пояснив Iванко.
     Хлопцi  прожогом  вилетiли  з  брами  i  понеслися  вниз   по  хiднику,
вистеленому сосновими плахами. Вони бiгли  лiворуч. Пiд тим боком вулицi, що
притискалась пiд городнi обороннi стiни. Пiд стiною були невеликi садиби i в
них простi будиночки. А де й  просто стояли  на схилi будиночки безо  всяко?
садиби. Нижнiй поверх наполовину  в землi. Другий поверх над  ним. Тут  жили
рiзнi  княжi робiтники - водовози,  древод?лi-вуличники, вiзники, землекопи,
теслi-холопи.  Всi  тi,  хто за  наказом  еняжого городника чистив i лагодив
вулицi i  хiдники,  очищав вулицi,  возив  воду, копав i вичищав водостоки i
чистив водогони.
     За те  на  другiй сторонi  по схилу  стояли охайнi садиби.  Навiть один
новий за?зд мiж двома садибами вигравав  свiжими сосновими зрубами та просто
золотом блищав вiд просмолених, прооливлених лемехiв.
     Сонце починало ледь-ледь, а звертати на обiд.
     Тiнi в цей час  стають синiми. Освiтленi сторони починають у розпеченiм
повiтрi  наче  ламатись,   розпливатись,  зблискувати   раптовими  спалахами
полуденно? юги. На  нових  парканах в таку пору, наче  краплi поту, виступа?
духм'яна живиця.
     Хлопчики бiгли вниз крутою вулицею. Певно, що  вона була не менш крута,
нiж Боричiв  чи  Копирiв  узвози.  Внизу  вулиця  вливалась у  майдан  перед
височенною мурованою вежею Лядсько? брами.
     Людей на тому майданi перед Лядською брамою товклося не менше, а нiж на
?хньому Торжку Житньому.  Хоча тут  не  було нiякого натяку на торговище.  У
натовпi вони зразу визначили Алiмпiя з його супроводом. Нi,  самого Алiмпiя,
звiдсiля, з височини круто?  вулицi вони не побачили. Зразу ?м  в очi  впало
те, що iз заходу  пiд  заборолами ?хав верхи чоловiк на добрiм  конi. I його
коня  вiв пiд  вузду якийсь отрок. Коли вершник пiд'?хав до купки людей,  що
наближались поволi до брами, вiн спiшився. Зняв шапку i привiтався з кимось.
Кого Iлько та Iванко не бачили з-за високих чернечих постатей.  Монахiв було
дво?, але вони закривали  собою  того,  з  ким вiтався найгречнiшим способом
вершник.
     Крiм спiшеного вершника, хтось iще пiдiйшов до гурту.
     - Побiгли? - Спитав Iванко. - Он вiн, хоч його й не видно!
     - Побiгли!
     I  вони  помчали униз.  Так розiгнались, що Iлько  аж злякався,  чи  не
вилетять вони з розгону в  стiну. Та якось вони спинились, просто впритул до
цих людей. Стали потихеньку пролазити межи  дорослими, щоб побачити Алiмпiя,
якого ?м застували дорослi мужi i два високих молодих ченця.
     Один iз  свiтських людей, у дорогих  сап'янових чоботях  зауважив  ?х i
тихо сказав.
     - Чого вам? Ану киш звiдсiля!
     - Ми нiчого поганого не робимо, - вiдказав Iванко.
     Але той чоловiк прихопив Iванка за комiр i вiдтрутив вiд гурту.
     -  Господине! Ми нiчого не  робимо! Чого  ви  так?! - Обурився  голосно
Iванко, не стримався.
     Дорослi  обернулись  на них.  На якусь мить запала  тиша. I  зразу з-за
високого молодого ченця почувся лагiдний голос.
     - Що там сталося?
     - Та тут якась вулична  босота крутиться! - Пояснив невдоволено чоловiк
у сап'янових мережаних чобiтках.
     - Господине! Ми не босота! Мiй батько торгiвець! Його  батько  - тесля.
Ми iз Житнього торжка прибiгли...
     Молодий  чернець  у  короткiй  хламидi  (чомусь)  вiдступаючи,  щоб  не
застувати Алiмпiя спитав.
     - I чого вас сюди з Глибочицi занесло?
     Iванко вiдкрив рота, щоб щось вiдповiсти, та його випередив Iлько.
     - Ми хочемо подивитись на Алiмпiя... на калугера Алiмпiя.
     - I  тiльки  подивитись? - Гостро спитав той вершник,  що спiшився,  як
побачив гурт бiля Алiмпiя.
     Хлопцi мовчки закивали головами.
     -  А  чому?  От  ти, скажи,  ти в шапцi! - I багато  вбраний вершник, у
легкiм зеленiм плащi, простягнув руку до Iванка.
     - Бо... iзограф Алiмпiй бере найдорожцю цiну за сво? iкони...
     - У-гу!  - Поважний чоловiк хитро посмiхнувся в  рудувату  борiдку. - А
ти, хлопче з птахом, чому ти хотiв подивитись на iзографа Алiмпiя?
     - Бо калугер Алiмпiй пише образи,.. вiд яких iде радiсть...
     - А ти хоч один образ отця Алiмпiя бачив?
     -  Нi, господине. Я ще на прощу до Печер не ходив. А  в нас на Подоллi,
на Житнiм торжку нема? його образiв...
     -  О! О!  бачите, чу?те? - Вихопився пiдстаркуватий чоловiк у  дорогому
вбраннi i з великою калитою  на поясi. - Ось i дитина каже  - хочуть люди на
Подоллi,  отче Алiмпiю,  бачити образи мальованi вашого  рукою  та  сповненi
свято? радостi!
     -  Добрi  мо?  чада! - Звернувся  лагiдним  голосом  чернець середнього
зросту, в  охайнiм, але зiпранiй, рясi,  трохи  скулений. -  Перед брамою ми
скiнчили  нашу мирську  су?тну розмову. На всiх вас  хай зiйде благословення
Боже! - Вiн усiх  перехрестив невеликою, худою рукою. - А тепер полиште мене
з цими отрочатами.
     I вiн, вже нi на кого не  дивлячись, торкнувся плеча Iванкового,  немов
кличучи  за  собою.  I  пiшов  до брами  рiвними  впевненими  кроками. Iлько
приступив до ченця з iншого боку.
     Коли  вони проходили крiзь браму,  до  калугера Алiмпiя пiдбiгло кiлька
людей  на благословення.  I вiн ?х з великою  приязню, i на лицi i в голосi,
благословив.
     Хлопчики з Алiмпi?м вийшли з Лядсько? брами i  пiшли лiворуч по вузькiй
стежцi через болiтце. Це було те саме болiтце, з якого витiкав  Хрещатицький
ручай i бадьоро плинув Хрещатицькою долиною до рiчки Либедi.
     Тут  вони  йшли  мовчки  -  попереду по  вузькiй стежцi Iванко,  за ним
калугер Алiмпiй, а позаду помаленьку крокував Iлько з чикотнем у клiтцi.
     Коли Iлько озирнувся - на добрiй вiдстанi вiд них  iшли по  стежцi дво?
молодих ченцiв i той, пiдстаркуватий чоловiк з тугою калитою на поясi.
     Вони всi щось говорили один одному просто на вухо. Тому нiчого  не було
чутно. Але всi вони розмахували руками, хапали один одного за одяг. Один раз
навiть той  мирянин з тугою калитою кiлька разiв ударив  себе в  груди. Було
видно,  що  вони  про  щось  шалено  сперечаються,  та  тiльки  голоси  сво?
притримують.
     Ось i  болiтце  пiд  горою  крутою  скiнчилось.  Лiворуч  була  глибока
улоговина мiж двома крутими горами.  Лiворуч по крутих пагорбах збiгла вгору
стiна мiста  iз  заборолами  та  бойовими вежами.  Праворуч такi самi високi
горби, порослi прадавнiми кленами i липами.
     А ота улоговина межи горами  - то й було мiсце знаменитих Перевесищ. Як
i в  прадавнi  часи - Перевесища - мiсце княже! Тут двiчi на  рiк - восени i
весною  на високих щоглах пiдiймали велетенськi сiтки. Бо  цi?ю дорогою межи
горами лiтали птахи. Весною на пiвнiч, а восени - на пiвдень.  З розгону,  з
лету птахи потрапляли в сiтi - перевесища. А далi вже на княжий стiл...
     В  цих мiсцях Iлько ще  не  бував.  Тому з  цiкавiстю розглядався на цю
велетенську опадку, яку треба було перекрити сiтями. I зразу Iлько подумав -
а з якого дерева робили тi щогли, що вони витримували вагу сiток i всiх линв
та вiрьовок? А скiльки важили птахи, що попадали до сiтей?
     Iванко та калугер Алiмпiй все  вище пiдiймались крученою стежкою. Iлько
трохи вiдстав вiд них, бо все озирався на знамените урочище - Перевесища.
     А дво?  супутникiв Алiмпiя i чоловiк iз калитою взагалi ще не дiйшли до
кiнця  болота i  щось  там з'ясовували. Видно, що вже на  повен  голос, бо й
окремi слова долiтали до Iлька. Але нiчого дiбрати вiн не мiг.
     Алiмпiй та Iванко спинились на вершку схила на чистiй галявинцi. За нею
зразу починались вiковiчнi дерева. I пiд них, у  зелений морок прохолодний з
галявини забiгала стежка.
     Iлько швидко дiстався до них.
     - Ну  чада  мо?, давайте трохи  вiдпочинемо в холодочку.  -  I  Алiмпiй
зiйшов  зi стежки  i  вмостився на  випнутiм  коренi старезно? липи. Показав
мовчки рукою хлоп'ятам, щоб вони сiли коло нього.
     - Дивiться,  чада мо?  милi, i радiйте душею, що ви  народились у такiм
краснiм, Богоспаса?мiм градi Ки?вi!
     Алiмпiй  простяг свою  худу  блiду  руку  i обвiв  широким  жестом весь
Ки?вський кра?вид. Всi його  стiни-заборола, сторожовi вежi,  високi ворота,
незлiченнi  дахи  осель,  вiд  простих  городян  до  князiв i  бояр i великi
мурованi i рубленi храми.
     I так вони сидiли пiд могутньою  липою i споглядали всю широку  картину
Ки?ва, яка з цього мiсця була досяжна для зору.
     Iлько  навiть  не мiг  сказати,  як  довго  вони  милувались  разом  iз
славетним iзографом Алiмпi?м ки?вськими кра?видами. Миг чи може годину? Коли
тут пiднялись до них дво? молодих монашкiв.
     Алiмпiй поманив до  себе  того,  хто  нiс велику торбу. Так само мовчки
показав, щоб той опустив торбу до нього на траву.  Попорпався в нiй. Видобув
якусь, темно-зеленого, майже чорного, скла пляшечку i товстенну очеретину. З
очеретини  зняв дерев'яний  ковпачок i видобув звiдтiля  тонкий пензличок  з
чорного волосу.
     Так само мовчки показав, щоб молодi монахи  пiшли подалi i не пiдходили
до нього i хлопчикiв.
     Коли  монахи  вiдiйшли  аж до  краю  схилу  над  Перевесищами,  Алiмпiй
повернувся до Iванка i спитав.
     - Коли тебе вдарили в груди?
     - Минулого  року,...  отче!  - знiяковiв Iванко, а тодi пояснив. - Я не
застерiгався i близько став до  нашо? корови. Вона мотонула головою i потяла
рогом сво?м мене...
     - Стань отако сюди,  на  колiна передi мною. Та  тримай комiр сорочки -
щоб не зiйшов i не  торкнувся тво?? виразки. Тепер подумки проказуй молитву.
Яку  зна?ш.  Як  же  напам'ять  не зна?ш  молитви, то  проси  у  Всевишнього
допомоги.  I я тебе  вилiкую. Алiмпiй  вiдкрив  чопик iз  пляшечки  i  подав
Iльковi. Iлько мовчки взяв.
     Затим  Алiмпiй  занурив  пензлик  у  пляшечку, а виймаючи,  вiддавив  з
волосин зайву рiдину.
     Обережно,  ледь-ледь  торкаючись  шкiри  в мiсцi,  де нiяк  не  го?лась
виразка, намалював хреста  i написав якiсь  двi  лiтери. Потiм  намалював на
руках Iванковi маленькi хрестики. Якраз у м'якому  трикутнику межи великим i
вказiвним пальцем.
     -  Тепер, чадо мо?, почекай. Поки не висохне пiд  сонцем. Зрозумiв? Три
днi на груднинi не  змивай водою. А тепер спитаю тебе,  чадо мо?,  - Алiмпiй
звернувся до Iлька.
     Iлько  здригнувся,  бо  вiн  заплющив очi i  щось  ворушив  вустами,  i
розклiпив повiки.
     - Га?..
     - Не полошись. Ти ж молився. Щоб помогло тво?му друну?.. Так?
     - Ага, отче... Алiмпiю!
     - То я тебе зараз питаю - а що ти хочеш робити, як виростеш? Бо я знаю,
що твiй  товариш хоче стати заможним i  поважним купцем.  А ти -  теслею? Як
твiй батько?
     - Я хочу стати i  теслею i городником. Щоб  будувати такi гради i вежi,
щоб нiяка облога ?м не була страшна! Щоб нiколи чужi  навiть не пiдступились
до Ки?ва! Щоб бiльше нiхто не палив святi келi? на Печерах!..
     - Вельми похвально! Але скажи менi, чадо, ти щось при людях не доказав,
чому ти хотiв на мене подивитись?
     Iлько широко розкрив очi, облизав губи i схриплим голосом вiдповiв.
     - Так,  отче! Я хотiв на вас подивитись, бо ви мою сестру солоною кашею
врятували...
     -  Щось... щось... пригадую... Ану,  чадо  мо?, стань  отако, щоб сонце
злiва падало... То  ти брат  того молодця, що обрудив  пiском  стражникiв?..
Кмiтливий твiй брат, i хитрун великий, до  всього. Ну а ти з того кореня, що
й вiн. Тому  поклади  свою кмiтливiсть i хитрiсть у сво?  ремесло! Будеш  ти
теслею!  Будеш  ти  i городником!  Благословляю  тебе  на це дiло  на  наших
правiчних горах!
     Алiмпiй пiдвiвся  i  наклав  руку на  пелехату  Iлькову  голову i, тихо
прочитавши молитву, вирiк.
     - Бути по новому! Амiнь!
     Тодi до Iлька.
     -  Встань,  дитино,  пiдведись!  Бути  тобi  крiпким  купцем!  I нiколи
благословення  Боже вiд тебе не  пiде! Тiльки  якщо викона?ш  двi  обiтницi.
Перша - на церкву завжди  давати  вiд трудiв  сво?х.  Друга -  убогим давати
милостиню вiд кожного прибутку. Благословляю тебе, чадо мо?!
     Алiмпiй наклав руку на причесанi  вмащенi кучерi Iванка i тихо проказав
молитву. I вирiк.
     - Бути по тому! Амiнь!
     - Отче Алiмпiю! Я вам дарую свого чикотеня i  клiтку. Я ?? сам спорядив
за один день. Вiзьмiть, отче!
     Алiмпiй нахилився i поцiлував Iлька.
     - Чадо мо?! Менi  це зайвi  клопоти. Адже все живе вимага? догляду. А в
мене стiльки справ i я не знаю, чи я ?х встигну завершити. Ти подаруй клiтку
i птаха сво?му друговi. А вiн тобi подару? свого перочинного ножичка.
     Хлопцi просто понiмiли вiд здивування. I не знали що й сказати.
     Алiмпiй же сказав ?м.
     - Ходiть  з Богом додому! Та  хай  вашим батькам вiд вас буде  радiсть!
Амiнь!
     Хлопцi низько, низько вклонились славетному iзографу Алiмпiю.
     Та й побiгли вниз стежкою до Хрещатицького болота. Бiгли щодуху з тако?
крутизни,  що  iншим разом попадали  б  i  скрутили  б собi в'язи.  Сьогоднi
летiли, як на крилах. Десь посерединi болота спинились. Iлько подав клiтку з
чикотенем  Iванковi.  Iванко поставив  клiтку на стежку i почав вiдв'язувати
торочки пiхов вiд  пояса. Вiдв'язав i передав Iльковi. Iлько прив'язав ножик
до свого пояса i сказав.
     - Ти не жалкуй за ножем! Я тобi ним вирiжу насад i во?в з глею вилiплю.
Пiду до Василя-корчажникка i  в нього в  горнi обпалю. Буде в тебе насад, як
справжнiй з веслами, з вiтрилом i з воями!..
     I  ти не  жалкуй  за  чикотнем!  Я його навчу абетки  i нам  обом  буде
радiсть!
     - I тво?й меншiй сестричцi буде вiд чикотня радiсть!
     Ага! Я ?й розповiдав, що в тебе живе справжнiй ручний чикотень!


        Недiля

     У недiлю  сестра Катерина  чомусь раптом сама  вигнала на пасовище ?хню
Лиску.
     Як повернулась,  то довго терла суконкою i  крейдою бронзове  люстерко.
Дiвчатам  його  привiз Микита, коли повернувся  у  рiдну домiвку по  кiлькох
роках мандрiв. Якщо  люстерко добре начистити, то буде добре видно не тiльки
лице, а й  усю  хату за тво?ю спиною. Хтось iз дiвчат, подруг сестер, казав,
що це сарацинське дзеркало. I тому воно таке добре, бо в ньому багато срiбла
додали. Чи так воно,  чи  не так, але якщо по ньому залiзним чимось легенько
вдарити,  воно дзвенiло  чисто i спiвуче.  На зворотному боцi дзеркала серед
переплетiння  вiзерункiв  iшли  якiсь  чужi  письмена.  Якби  дзеркало  було
Iлькове, то вiн би його понiс до  тлумачiв на Торжище. Бо там було  дво?  чи
тро? людей, якi знали чужi мови i письмо. В Iлька тi люди викликали i подив,
i заздрiсть  i страх! Страх, бо це ж скiльки  рокiв треба вчитись,  щоб чуже
письмо вивчити!.. Правда, то до вчорашнього дня,  до вчорашньо? суботи. Якщо
i  каменяр  Симон,  i калугер Алiмпiй сказали, що в  нього добре виходить iз
деревом, то вiн таки стане городником!..  А городника ж без грамоти  не може
бути!  Це  дiдусь засвiдчив. Катерина потерла, начистила дзеркальце  i довго
перед  ним чепурилась. Стрiчки  в  коси  заплiтала,  скляне намисто i дукачi
примiряла.
     Марiя  ж  сидiла на  присьбi  з Iльковою  новою сорочкою.  Закiнчувала,
останнi  стьожки  клала  на  рукавах.  Так  вивела  дрiбнесенький  вiзерунок
шовковою ниткою, що здавалось нiби-то по краю рукава  нашитi сяючi самоцвiти
- лали.
     Вiд обох дiвчат просто  райськi  пахощi струменiли. Вчора вони разом iз
матiнкою  парились у мовницi.  Ялiвцевi ягоди  кидали  на розпеченi  каменi.
Запашним  димом аж на  вулицю  з города тягло. Бо там ?хня мовниця  стояла у
дальнiм куточку. Мили голови  настояними  травами.  Iлько добре вирiзняв, що
туди  намiшали i  любистка, i м'яти,  i василькiв,  i  лопухового корiння  i
шавлi?. Не  було  вже  чути вiд них смороду  овечого  лою. Руки вони  чи  то
глиною, чи то сумiшшю глею, крейди та попелу вiдтерли.
     Та  й Микита  i Михайло причепурились. Микита добре  направив бритву на
дiдусевiй оселцi та на пасi з товсто?  волячо? кожi.  I  гладенько-гладенько
вичистив усе лице, пiдборiддя та пiд  щелепами. Лишив тiльки невеликi  вислi
вуса.  Виголив, навпомацки скронi i потилицю. I  нiде  не врiзався  i нiде й
волосинки не лишив.
     Матiнка на те сказала.
     - Що? Зголив бороду, щоб хлопчаком здаватись?  Микито, час iде! Доки ти
будеш  гульки справляти? Бо потiм буде пiзно!  Я  вже буду стара i не  зможу
тобi онукiв колисати!
     Микита тiльки посмiхнувся лукаво  та махнув рукою.  Михайло ж, навпаки,
взяв люстерко у дiвчат. Довго розчiсував свою  кучеряву борiдку та довгi, до
плечей, пасма волосся.
     - О! А цей хоче старшим бути! - пiдкусила мати Михайла.
     Михайло насупився i теж промовчав.
     Дiдуся вчора батько  водив у мовницю i там його парив i оживляв дубовим
вiником.  Iлько  сам  мився.  Натер   стопи  i  гомiлки  гле?м,  змiшаним  з
тонкотертим   попелом.  Добре   вiдтерав  вiхтем   iз  розмочаленого   лика.
Пообливався себе  з  усiх  шапликiв,  що  лишились  пiсля  дiвчат. Березовим
вiником хльоскати себе  не став. Похльоскав ним по ослону. А  тодi  вилив на
себе всю теплу воду...
     Батько попiдрiзав,  попiдрiвнював дiдусевi  його довгi коси. А батьковi
його темне волосся з рiдкого сивиною попiдстригала, попiдрiвнювала над чолом
матiнка. Тобто  ще  iз  суботи приготувались до недiльного походу на  службу
недiльну.
     Коли Iлько  вийшов  iз мовницi, мати сказала,  що вже вдруге  прибiгала
Iванкова мати.
     Вдень прибiгала,  зразу по обiдi, i питала куди Iлько пiдманив за собою
Iванка? Чи не на Почайну?
     - Чого це ви, сусiдко, таке  вигадали, що мiй Iлько потяг кудись вашого
Iванка?
     - Бо вони злигалися, трясця ?х матерi, так, що й водою не розiлл?ш!.. I
люди бачили, що вони удвох, наче скаженi, кудись бiгли!..
     - Та  ж то ваш  Iванко прибiг i висвистав отим сюрчком  мого, що  той i
по?сти не по?в!..
     -  Нiчого!  Захоче  ?сти  - прибiжать!..  Ви краще,  сусiдко,  - раптом
перескочила на iнше Iванкова мати, - скажiть - ви вже в церквi були i бачили
чудесну перлину?! От збiгайте та подивiться! Там отака перлина, як  голубине
яйце об'явилась на Параскевi! От збiгайте та подивiться!..
     - Сусiдко! Бог з  вами! Та хто ж у церкву бiга??..  До церкви на службу
ходять...  У  недiлю та в свята...  Завтра  пiдемо на службу. Тодi й диво те
побачимо.
     - А  як  уночi татi  до церкви залiзуть  та  поцуплять?! Нi, от  пiдiть
сьогоднi та подивiться. Я вам правду кажу -  от-таки перлина i  ся?  просто,
наче тобi срiбна! Так iз середини ?? i лл?ться свiтло!
     Iванкова мати пiшла, а дiд та батько, хоч i  всю балаканину чули, та нi
словом, а нi поглядом нiчого не виказали.
     - Господи!  Що  ?й все не седиться вдома? Все бiга?, полоха? всiх!.. То
хто сьогоднi по Лиску пiде?
     -  Не переймайся, матiнко, один  раз  i  чоловiк може  пiти, - вiдказав
батько.
     А дiдусь зразу тодi лiг вiдпочити на сво?й скринi.
     Батько ще раз повторив, що пiде по Лиску, та й подався з двору.
     - А зараз куди подався? - Матiнка йому навздогiн.
     - До Стефана. Погуторити...
     - Про роботу?..
     - Ага, про роботу...
     - Ну та гляди, не засидься в нього. Бо вiн кого хочеш забалака?...
     - Таке кажеш,  жiнко, - пробурмотiв собi пiд носа  батько i причинив за
собою хвiртку.
     Минуло мало чи не мало часу,  як прийшов Микита. Зразу  взявся до риби.
Велику щуку, щучок  та судакiв почистив, попластав i засипав сiллю у великих
ночвах. Та  поставив ?х у коморi  в  клiтi холоднiй. Мати  тим часом витягла
йому  чечуг, що ?х у корзинi та?мно  притяг  Iлько. Микита  ?х розпанахав  з
одного руху.  Повиймав  iкрянини  i заходився  вивiльняти iкру. Протирав  на
мотузяному решетi, щоб вiд плiвки звiльнити.
     Вниз  пiд решетом у макiтрi проварений  i охолоджений розсiл.  Протертi
iкринки подали в той розсiл...
     Якраз, коли кiнчав Микита з чечугами поратись, прибiг Iлько. Засапаний,
змилений геть, аж сорочка на спинi темною смугою пiшла.
     - Мамо! Дайте щось по?сти! Бо аж помираю, так ?сти хочеться!
     Мати всипала йому в миску пшоняно? кашi i залила топленим молоком. Ще й
здоровий окра?ць житнього хлiба-загреби на капустянiм листi випеченого. Поки
вiн сьорбав  молоко, шматував  хлiб,  давився кашею, матiнка його не чiпала.
Коли скiнчив шкрябати ложкою по чистiй мисцi, спитала.
     - То де ти бiгав? Де твiй чикотень?
     - У нас трапилась велика... справа...
     - У кого це у "нас"?
     - Та в  мене  та Iванка! Ми побiгли подивитись на калугера Алiмпiя... А
там його вже не було...
     - Де там?
     - Та де? На будiвлi  Михайлiвсько?... Сказали нам - пiшов щойно. А один
добрий воротар показав нам куди вони пiшли.
     - Хто вони?
     - Та ж я й кажу - люди, що з Алiмпi?м.  Коли ми ?х наздогнали, вiн усiх
?х  спровадив.  А з нами  вiн  пiшов до Перевесищ  i далi. Там, на горi, вiн
побачив виразку в Iванка. Вiн  за нього  помолився i намалював йому хрестики
мiж пальцями i коло виразки  i по  виразцi. Сказав же - не мити  груди!  Все
вiдпаде i бiльше виразки нiколи не буде! А потiм вiн сказав, щоб я подарував
Iванку  чикотеня...  разом  iз  клiткою.  А Iванковi  вiн  сказав,  щоб  вiн
подарував свого перочинного ножi.
     - Далi що?
     -  Вiн нас благословив i  сказав,  що i  на вас i на  Iванкових батькiв
благословення. I вiдпустив нас... От я й прибiг, щоб сказати...
     - I все?
     - Ще вiн сказав, що пам'ята? нашого Микиту! От який iзограф Алiмпiй!..
     Скiльки  разiв  Iлько  згадав   iм'я  Алiмпiя,  стiльки  разiв  матiнка
хрестилась i беззвучно ворушила губами.
     ... Ну а потiм, коли  Iлько  у мовницi парився, чи удавав, що париться,
вдруге  прибiгла  Iванкова  мати.  Притягла  клiтку  з  чикотенем i  сказала
Iльковiй матерi, щоб вiддала перочинного ножа. Бо Iлько того ножа, який цiлу
ногату вартий, виманив у ?? дурного Iванка!
     - А  ви, сусiдко, не бо?тесь, що  благословення  Алiмпi?ве пропаде?.. -
Спитала скрушно Iлькова матiнка.
     - та яке там благословення?! Дво?  малих брехунiв змовились, а  ви ?м i
повiрили?!  Ото  б отой  знаний  багатiй  Алiмпiй, що  за  iкону  бере  копу
гривень?!!... Та щоб  вiн з цими шмаркачами ще розпатякувався та казав ?м що
на що мiняти?!!..
     Матiнка Iлькова  мовчки пiшла  до хати.  Знайшла, де  Iлько поклав пояс
разом  iз тим  перочинним  ножичком  у  мережаних пiхвах.  Знайшла i  мовчки
вiддала крикливiй жiнцi. Та ще щось хотiла втовкмачити Iльковiй матерi.  Але
матiнка пiшла в хату i зачинила дверi. Дiд з-пiд кожуха спитав.
     - Що там трапилось, невiстко?
     - То жiнка Грака прибiгла...  Гiвна ?й  загорiжся... Так,  всяка дурня.
Ви, тату, вiдпочивайте, завтра пiдемо до церкви i на Торжище.
     Коли  Iлько  вийшов  iз  мовницi  i  побачив  клiтку з  чикотенем,  вiн
розплакався. Не мiг стриматись.
     - Не плач, синку! Я скажу батьковi. Вiн тобi кращого ножа купить.
     - Я  не того... А  того  що  вона така слiпа!.. Алiмпiй,  сам  Алiмпiй,
наклав на нього  руку i  благословив. I прорiк видужання назавжди!..  Тепер,
через ?? дурнi слова  може все пропасти... Знов Iванковi буде там свербiти i
буде  сукровиця  витiкати...  Сама  ж йому  весь час  сорочки  золить...  До
ормян-лiкарiв Iванка водила.. Нiчого  не допомогло!.. Мамо,  як ми  добiгали
назад, до Боричевого  узвозу, вiн менi каже:  "Подивись! Бо  як  не викручую
шию,  менi  нiчого  не  видно.  Подивись!  Менi зда?ться  наче там  пухлiсть
опада?..." Я  подивився  - поки ми бiгли вiд Перевесищ до Боричевого узвозу,
то отой набряк у нього зменшився на мiй палець!..
     Коли зiбрались всi на вечерю,  то  Iлько переповiв все знов вiд початку
до кiнця. Тiльки не сказав, що Алiмпiй ?х благословив одного на городника, а
другого  на  купця.  Не знав,  чому. Але вiдчував,  що те одне благословення
тiльки для нього. А друге тiльки для його друга Iванка.
     Батька  особливо  зацiкавили  дво?  людей  з  Iльково?  розповiдi. Той,
пiдстаркуватий iз калитою. I другий,  вершник у  зеленiм плащi. Що спiшився,
як побачив Алiмпiя i гречно привiтав славетного iзографа.
     - Я тих людей, зда?ться, знаю, -  виголосив неквапно батько. - Один, то
торгiвець полотном... наче,.. наче... Добринею звати. А в плащi зеленiм - то
сам княжий городник - Пилип.
     - Я теж так гадаю! - Ствердив Михайло батьковi слова.
     Дiдусь же пiдбив пiдсумок всьому дiлу.
     - Скзано в Писанi?: "Кожному воздасться по вiрi його". Амiнь!
     * * *
     I  от пiсля  усiх цих суботнiх шарпань та чудесно?  зустрiчi, сiли вони
вранцi у недiлю  до  святкового столу. Воно то,  за звича?м,  треба пiти  до
церкви, вiдстояти вранiшню службу, а тодi вже насичувати черево.
     Та, крiм матiнки, нiхто пiсля служби додому не повернеться - всi пiдуть
прогулятись.  Дiвчата,  звичайно ж,  приженуть iз череди Лиску. Та  зразу  й
подадуться на гульки до дiвчачо? громади. Бо цiлий тиждень не бачились.
     I ось який зготувала матiнка снiданок. Була спершу крута пшоняна каша з
конопляною олi?ю. Бо стерляжка iкра, добре вимочена  в розсолi, ще гнiтилась
у полотнянiм мiшечку пiд важкою дубовою кришкою. Стерляжий студень iз житнiм
хлiбом-загребою на капустянiм листi. Ще й по яблуку матiнка всiм видiлила.
     По снiданку, як сказав дiдусь, справдi княжому, почали прибератись, щоб
iти до церкви. Матiнка сво?м найкращим лляним платом покрила голову.
     Дiвчата понадягали скляне намисто i самоцвiтне iз старожитними срiбними
дукачами. Пальцi  прикрасили барвистими  скляними  перстеньками. А  зап'ястя
крученими,  наче  iз  дроту,  скляними  ж  обручками.  Зеленими,  жовтими  i
бузковими.
     Коли вся Iлькова родина виходила з двору,  почулось дзвiнке клепання по
билу. Тут  iз  провулку  з'явився  сусiда  з  родиною.  Був добрим  кравцем,
працював по дворах  заможних людей на замовлення. Тому в родинi бував далеко
не завжди. Сусiда привiтався i сказав Iльковому батьковi.
     - Тепер би нашiй громадi супрягтись та вiдлити дзвiн!
     - Як дзвiн, любий наш сусiде, то  й дзвiницю  треба зводити. А разом на
те все потрiбнi добрi пенязi...
     - Ну, звичайно, якщо iз однi?? калити, то й найбiльша калита спорожнi?!
Якщо з усiх по лусочцi, то нiхто не збiднi?! До слова, любий сусiде, ви чули
- сьогоднi вночi  татi  ту, золотом окуту,  перлину,  хотiли  вкрасти!.. Оце
йдемо подивитись на не?, поки таки не вкрали!..
     - Слухайте,  любий  сусiде! - Обурився Iлькiв  батько. - Там  же в попа
Iвана  у  скарбонi лежать  i  срiбнi  сосуди i  псалтир  срiблом  окутий  iз
самоцвiтами i казна нашо? громади. Нiхто ж досi не пограбував? Так?
     - Та так воно так, тiльки ж  ця  перлина чудодiйна... А то  всi  речi -
просто  дуже цiннi... до слова, сусiде любий, з  тi?? громадсько?  казни теж
можна  на  дзвiн  взяти. От  у  травнi коваль Iван вiдлив для  Новгородсько?
Божницi голосного дзвона. Як вдарять у той дзвiн, нiби срiбний голос спiва?!
Так ноги самi до церкви повертають!
     - То  що ж  ви,  сусiде, -  втрутився  дiдусь, що  досi  мовчки тьопав,
спираючись на Микитину руку, - рiвня?те наш Житнiй  Торжок iз новгородськими
купцями-гостями!  У  них товар - сам по собi грошi! Риб'ячий  зуб,  нiмецьке
срiбло, пруський бурштин, чорнобурi  лиси,  бiлi лиси,.. бiлки сiрi й чорнi.
Соболине хутро... От вони i замовили Iванку дзвiн вiдлити...
     - Дiдусю, -  звернувся до нього  сусiда-кравець, -  от саме Iвана можна
було  б i  прохати, щоб  вiн вiдлив дзвiн! Якби  був  дзвiн, то вже громадi,
хочеш чи не хочеш, а треба будувати дзвiницю.
     - Та на початку хоча б звоницю iз двох добрих стовпiв звести.
     - Ну, оце так зразу Iван i вiзьметься вiдливати дзвiн? У нього роботи i
без нашо? громади вистача?! - Подав слово i Михайло.
     - От якраз i  нi - нема? в нього замовлень! Вiн приходив до свого кума,
я йому на  зиму шубу шию iз лунського  сукна  та вовчого  хутра.  То  вiн  i
сказав...
     - Хто казав, - не зрозумiв дiдусь, - ваш замовник чи коваль Iван?
     - Я  й кажу, Iван-коваль прийшов до кума, якому я шию з лунського сукна
шубу  iз вовчим  хутром, i  сказав, що нема? в нього  нiяких замовлень нi на
дзвони,  нi на панiкадила, нi  навiть на хрести... Та  й цiну на мiдь, казав
Iван-коваль,  з-за тi??  княжо?  будови на Горi пiдняли  майже наполовину...
Каже, хоч до торкiв наймайся лити казани та люстерка...
     - А як вiн почува?ться? - Спитав дiдусь. - Як у нього там руки?..
     - Хiба ви, дiдусю, його зна?те? - У вiдповiдь спитав сусiда-кравець.
     - Та як менi  його не знати?  Ми з його батьком в однiм парубочiм гуртi
гуляли. Вiн, батько його, найстарший  був. I за вдачу його березою обрали. А
я наймолодший парубкував. Його батько  був одноокий. Бо  вiн ходив на лодiях
на Царгород. Тодi, з во?водою Вишатою  ?х побили i полонили.  Тодi  Iванкову
батьку одне око  роме?  вирiзали. Вiн у них три  роки рабом був. Хоч з одним
оком, та за три роки  у грека-котельника добре придивився до ливарного дiла.
Як повернувся, то  довго  парубкував. Бо за кривого нiхто iз  дiвок не хотiв
iти. Тих же, кого  йому  радили, вiн не хотiв. Бо гидкi  були. Нарештi,  вiн
одну вдовичку, бездiтну взяв за жiнку. Вона йому породила купу дiвок. Та, на
щастя, останнiй - це хлопчик, Iван-коваль. I зна?те що? Всiх дiвок так гарно
видав замiж - всiх за ковалiв! Жодного чужого зятя!.. щасливий був батько!..
     Отако балакаючи та неквапно iдучи, бо  всi  до  дiдуся  примiрялися,  i
пiдiйшли гуртом до церкви Параскеви П'ятницi.
     А стояли та стара церква за Житнiм торжком зразу пiд самiсiнькою горою.
Ще Iлько не народився, то його батько разом з iншими прихожанами зiбрались i
покрiпили стовпами  пiднiжжя  гори.  А ще  ранiше, як Микита i Михайло  були
малi,  дiдусь та батько бiля  церкви вкопали добрячi  стовпи iз  "смолки"  i
поставили на них дубове било. Та дуже  зручно вибрали мiсце! Бо коли вдаряли
киянкою по билу, вистояне сухе дерево гуло i  дзвенiло,  так що було чути на
тому боцi  Глибочицi!.. Дiдусь  для того  била  шукав колоду все лiто.  Поки
знайшов, щоб  справдi удар був  дзвiнкий. А  вiзник  Стефан, староста ?хньо?
церкви, сказав, що било по-грецькому назива?ться та-лан-тон! Навiть пiп Iван
такого слова не знав!  Цiкавий  був  той чоловiкСтефан. Возив вiн i товар, i
людей. I всякi речi по Ки?ву (Горi) i на Подоллi. А влiтку, при добрiй сухiй
погодi,  коли добре  втоптувались дороги,  то через Клов возив гостинцi  вiд
заможних городян до святих Печер.  I з усiма мiг  залагодити справу, з усiма
мiг домовитись. I завжди був серед людей. Ось i зараз Iлько його побачив, що
вiн виходить iз пiвденних дверей ?хньо? церкви. У  тонкiй бiлiй свитi i щось
пiд пахвою притримував.  Пласке  й загорнуте  у  квiтчасту тканину,  чи плат
якийсь. Вийшов i щез... наче його й не було.
     А до церкви Параскеви П'ятницi все пiдходили i пiдходили  люди.  Навiть
на храм такого не  пам'ятав Iлько. Впало в око ось що  - було менше  людей з
?хнього кутка, а бiльше людей  з лiвого берега Глибочицi. I зовсiм незнайомi
люди, то певно, що аж iз Копирового кiнця спустились сюди.
     Тутешнiх  i  Глибочицьких вiн  не знав  по iменi, але  добре  тримав  у
пам'ятi  ?хнi лики. I сьогоднi тих  прихожан було менше, нiж незнайомих.  Та
перед  самою  церквою ?х раптом зупинив Iванкiв  батько.  Вiн  наче  з  води
випiрнув.  Весь такий сiренький,  гладенький. Тiльки саме  лице засмагле  до
червоно-мiдного.  I  борiдка  невеличка,  рiвненька  пiдстрижена.  Свитка  з
доброго,  свiтло-сiрого, сукна.  По-новому, по-новосвiтському,  пола на полу
закинута. I на три цурки в петельки  застiбнута.  Мружився привiтно наче. По
черзi всiй родинi  Iльковiй  чи то  кланявся чи то кивав... Навiть  Iльковi,
найменшому. Спочатку Iлько не добрав, що торгiвець заторочив батьковi. Потiм
до  Iлька дiйшло,  що  вiн, Грак-старший, наче вибача?ться. Але виходило, що
вiн поясню? дiло, а не вибача?ться за дурне -
     - То я  сидiв з кумами в за?здi i прийшов пiзно. Вона менi верещить, що
Iванко з дому втiк. Я ?? питаю, а чого вiн утiк? Що вiн нако?в? Ну вона менi
й почина?, що мiй та ваш  змовились  i помiнялись ножем на птаха. Вона каже,
вiднесла  птаха i  забрала  ножi назад.  Я  ж  у  не?  питаю  - куди хлопець
подiвся?!.  Ви ж самi зна?те -  у мене  вiн  один  син.  Менi з дiвками один
клопiт та збитки. Треба вже зараз починати збирати ?м на посаг!.. ну, я беру
лiхтар, патерицю та йду шукати Iванка. Аж  на той  край Подолля. А вже  нiч!
Питаю  з Торжища стражiв - чи  не бачив такого  собi хлопця? Вони кажуть, що
бачили.  Туди  бiг, до  Ручая, до  Пасинчо?  бесiди,  якраз  пiсля вечiрньо?
служби... ну  я зразу докумекав, що то вiн до  хрещено?. Прибiг туди. А кума
не  пуска?!  Каже -  в дитини  гарячка, пристрiт  стався. Вiн тiльки заснув.
Приходь, каже, завтра, а зараз не  пущу. Хоч  ти батько, а мого хрещеника не
дам!..  Ну, ви  ж ??  зна?те... Ну  я  й пiшов  додому.  Довелось  мою трохи
повчити... Та от тепер я до вас пiшов. А ви, сказали, пiшли на службу...
     - Слухайте!  - Зрештою  перебила  його  Iлькова матiнка.  -  Ваша жiнка
приходить i  каже, що мiй Iлько видурив за птаха ножа у вашого Iванка. Це  -
як, по-сусiдськи?.. Як моя  дитина  збрехала,  то доведiть! I  не отут,  пiд
церквою, а пiдемо на куток до вас, чи до нас i там i злогошуйте!
     - Господи! Що ви таке кажете! Я ж оце й принiс Iльковi кожа!..  А ?? ще
вранцi  вiдправив  на  прощу  до  Печер. Нехай  пока?ться,  що  не  повiрила
благословенню Алiмпiя!..  Скажу  вам  -  Алiмпiй  - чудотворець! Вранцi  оце
прийшов до куми  по Iванка. Вона  каже, вiн спить, а ти йди та подивись! Я й
дивлюсь -  а  там де була виразка невигойна  - чиста тобi  кожа! Тiльки ледь
рожевенька... Вiзьми, Iльку, ножа, ось...
     При  цих  словах Iльковi стало  чомусь соромно. Але не за  себе,  а  за
старших Гракiв.  I  вiн  вiдвернув  голову  i  побачив того  пiдстаркуватого
чоловiка   з  калитою.  Того,  що  хотiв   чогось  вiд  Алiмпiя,  а  той  не
погоджувався. Потiм саме  вiн на  стежцi  через  болото  про щось говорив iз
Алiмпi?вими послушниками.
     - Ой, тату, он той купець iз калитою, що за Алiмпi?м iшов! Алiмпiй його
i всiх благословив i вiдiслав. А нас iз Iванком покликав iз собою!..
     - От бачиш, Iльку,  як  добре! Це ж Добронiг, знаний торгiвець полотном
та пряжею!.. Iльку, хлопче, забирай, ну забирай свого ножа!..
     Але Iлько захитав головою  i  потяг  матiнку за руку до церкви. Дiвчата
зразу   за  нею.  I  вийшло,  що  Iванкiв  батько   став   мiж  жiноцтвом  i
чоловiками-теслями.
     Знiяковiло здвигнув плечима, похитав головою i боком, боком поспiшив до
торгiвця полотном. Чоловiки мовчки перезирнулись.
     Батько  звiв  брови вгору i огладив  бороду, дiдусь широко  усмiхнувся.
Микита хитро усмiхнувся  i хижо оскалив  зуби. А Михайло стукнув кулаком  об
кулак: "Знай наших!"
     Вся родина пiдiйшла до церковних дверей. бо мати з Iльком та  дiвчатами
зачекали, поки пiдтягнуться чоловiки з дiдусем.
     Головнi, захiднi  дверi, прикрашала по кутах i вгорi рiзьба - крини  та
винограднi  лози. Злiва  вгорi,  на  стику двох  брусiв  луток, дерево  було
обгорiле. I вибаглива рiзьба в цьому мiсцi осiла, обсипалась.
     - Дiдусю! Що ото? - Iлько кивнув на обгорiлий кут.
     - Ти що - вперше бачиш?
     - Та я чогось не звертав уваги.
     - То знай - це трапилось тодi, коли Iзяслав помстився подiльському люду
та вигнав Торжище на Гору до  Ки?ва. Казали,  що то його вiрнi пси пiдпалили
Подолля,  щоб розорити людей.  Мiж Глибочицею  i  Хоревицею все вигорiло.  А
Параскева наша П'ятниця  вистояла.  Одвiрки трохи  пiдсмажились i перша баня
обгорiла. Але  ми  верхнiй обгорiлий залом порозбурили i зрубали новi вiнця.
Тепер i не видно... Тодi була бiда  в нас  на Подоллi.  Все навколо - тiльки
чорне вугiлля  та  купи попелу.  Як вiтер повi?  - здiйма?ться  курява, наче
чорний туман...
     Iлько уважнiше,  нiж  перше,  подивився на церкву.  Здавалося, що  вона
мiцно стулена  iз трьох бойових веж.  Посерединi найвища  вежа.  А по  боках
притислись нижчi вежi. Церква Параскеви по-старосвiтському зрублена - всього
в кожному зрубi тiльки  по одному залому.  А тепер навiть у сторожових вежах
по два  заломи роблять. Зате Параскева  була  зрубана iз товстенних болонкiв
добре  вистояного  дуба.  Зрубали  Параскеву  П'ятницю  ще  за  часiв  князя
Володимира  Красне Сонечко. За сотню рокiв будови стiни потемнiли, покрились
патиною,  наче старе почернене срiбло. I  гонта на даху -  i стара i нова на
першiй банi  над бабинцем почорнiла i де-де  iз пiвночi  поросла смарагдовим
мохом.
     Вони з великим зусиллям проштовхались через  бабинець i головний нав до
само?  огорожi вiвтаря. Огорожа мiж  вiвтарем i головним навом була в церквi
Параскеви  П'ятницi  досить  висока. Найвищому з родини,  батьковi,  огорожа
сягала по шию. Огорожа трималась  рядом рiзьблених стопiв. Згори на  стовпах
лежала,  теж мережана, перекладина.  Посеред  огорожi був  прохiд,  закритий
запиналом iз  паволок.  Лiворуч вiд завiси,  на  огорожi стояла велика iкона
Матерi  Божо?. Праворуч вiд проходу - iкона Iiсуса  Христа. Праворуч же  вiд
Спасителя намiсна iкона Параскева П'ятницi.  Iлько тiльки на цi три образи й
дивився. Бо Матiр Божа була така лагiдна i  осяйна. I мальована найчистiшими
кольорами.  А Спаситель дивився  уважно i остерiгаючи. I  Вiн був  виписаний
яскравими,  легкими i  радiсними кольорами.  Iкона Параскеви  П'ятницi  мала
розмiри точнiсiнько такi, як Божо? матерi i Спасителя. Проте письмо  ?? було
зовсiм  iншо? руки. Тiльки чотирi  кольори вирiзнялись на дошцi -  червоний,
жовтовохристий, зелений та чорний.  Стояла Параскева П'ятниця на весь зрiст,
Хреста  в правицi звiвши  до  плечей довгий червоний  плащ  спада? на  чорну
землю. Сукня зелена на нiй  довга-довга  i  нiг навiть не видно.  На  подолi
жовтою i червоною  фарбами  вiзерунок  помальовано. А на  головi Параскеви -
корона  жовта  з дрiбними самоцвiтами -  зеленими та  червоними. Лик  свято?
мальований  вохрою, тiнi  окресленi тонкими чорними  рисками. I хрест  також
обведено рiзними рисками. По боках i знизу на пiдвищеному краю iконно? дошки
було  вимальовано мучеництво  Параскеви П'ятницi.  I як ?й свiчками  смалять
по-пiд пахви, i як  гаками  тiло  деруть, як клiщами ребра трощать, i  як ?й
голову стинають. Зате внизу у ?? пiднiжжя показано славу свято? - як у труну
?? покладають достойники, як з мощами труну Параскеви П'ятницi переносять до
величного Храму. По самому краю дошки, зразу за муками свято?, з усiх  бокiв
були прибитi посвяти. То були  маленькi  срiбнi очi, вуха, п'ястi рук кiлька
стоп людсько? ноги, маленькi срiбнi серця. Хтось замовив  золотарям маленьку
срiбну  лодiю з вiтрилом  i  прибив у самому нижньому кутi iкони. Певно  той
чоловiк потрапив у бурю на човнi, та порятувався.
     Також  було двi чи  три давнi срiбнi ногати. I  один,  манюсiнький, мов
сонечко в  туманi, златник Володимира  Красне Сонечко.  Його хтось прибив  у
правiм  кутi  найвище, де вимальоване  хрещення Параскеви П'ятницi. "Ну,  що
очi,  руки,  ноги  та  серце  - то це  зрозумiло  всякому,  -  думав  Iлько,
споглядаючи  дари  на  iконi.  -  Це  дякували за одуження, або прохали  про
одуження.  А  от за що, чи  пiсля чого?  - прибили златник Володимира Красне
Сонечко?.."
     ?хня  перлина у бармi пiдносилась  лiворуч найвище, якраз проти  рiздва
Параскеви П'ятницi. Перлина тихо свiтилась на почерненiй срiбнiй бармi серед
дрiбно? мерехтливо? зернi. Iлько дивився  на свою "золоту  перлину".  I дуже
дивувався, що  нi жалю за нею нема?. I яко?сь особливо? радостi теж нема?. А
так було якось дивно i спокiйно.  Наче як ото щось важке, нiс, нiс i нiяк не
мiг донести. I вже, здавалось, сил не вистачить - от, от впаде! I раптом все
скiнчилось.  Стало  зовсiм легко i  спокiйно.  I  слова  такi  Iлько  не мiг
пiдiбрати,  щоб комусь це пояснити. Звичайно, якби  хтось його спитав. Проте
так нiхто й не здогадався про це спитати...
     А пiп Iван, ще молодий, але великобородий i пелехатий, громовим голосом
правив службу. Що  читав,  що напам'ять  говорив, Iлько доберав  лише окремi
слова.  Бо та  книжна  мова  аж  нiяк  не пiдходила для  домашньо? бесiди чи
вулично? розмови.
     Ще хором спiвали парубки. Сильно, дзвiнко i  суголосно.  Кермував  ними
Стефан.  То  пiдiймав  руки, то опускав, то лише стрiпував кистями рук.  Оце
здивувало Iлька. Виходило, що ?хнiй сусiд Стефан все вмiв у церквi - i хором
кермувати, i робiтникiв наймати,  що  полагодити дах, i  знайти вишивальниць
для поновлення плащаницi та вишивання корогов.
     Як же Iльковi здалось, що  вiдправа  буде вiдбуватись до безконечностi,
пiп Iван завершив лiтургiю.  Вiн  i дяк пiшли у  вiвтар за  пелени.  I люди,
почали, штовхаючи  одне  одного,  пiдступати  поближче,  до образу Параскеви
П'ятницi.  Знов  з'явився  вiзник  Стефан, вже  зовсiм  в iншiм образi,  нiж
керманич хору. Вiн стояв  якось  боком,  щоб не виходило, що  до  нього люди
хрестяться чи зазирають на нього. I тихо, але твердо, говорив тим, хто довго
задивлявся на перлину: "Ходiть далi, дорогi люде, ви ж не однi такi цiкавi".
Хто його  не дослухався, так  м'яко i лагiдно,  вiдсторонював, щоб  i  другi
могли подивитись на  "золоту"  перлину. Але  дивно,  що  почув  Iлько.  Одня
казали: "Та вона зовсiм не золота! Вона - срiбна!" другi казали: "Диви! Вона
справдi золота!" деякi ж казали: "Та вона i не золота i  не срiбна. Вона  як
свiтло свiтиться"... Ну цього Iлько вже нiяк не мiг зрозумiти.
     Нi  Iлько,  нi  старшi  чоловiки не стали  пiдступати  пiд саму  iкону.
Постояли  i подивились. Та як поперли люди i  почали ?х  штовхати та з мiсця
вiдтiсняти, вони пiшли на вулицю. Дiдуся взяли по-пiд руки i, можна сказати,
винесли його на  паперть.  Бо вiн упрiв i, здавалось, ось-ось зiмлi?. Але на
повiтрi дiдусь швидко оклигав. Батько йому каже.
     - Може вас, тату, додому провести? То от нехай Михайло вам пособить...
     - Нi,  нi я з вами.  Я ще хочу  на  Торжище  пiти.  От з  Торжища  менi
потрiбна буде пiдлога. А Михайло нехай iде. Йому ж кудись треба? Га?
     - Авжеж, дiдусю! Там до одних ву?вих знайомих.
     - То йди! - Дозволив йому батько.
     I Михайло,  який до церкви пiшов тiльки  тому, що вiн  у мiстi,  а не в
Пущi з волхвами!.. Михайло щез в одну мить, в'юном прослизнувши межи людьми.
     Люди  не  розходились  вiд церкви,  наче чекали  чогось. I  справдi, по
якомусь часi,  потрiбному,  щоб всi парафiяни хоч  кра?м  ока подивились  на
перлину, на папертi стали тро?: пiп Iван, дяк Лука та староста Стефан.
     Не  всi спочатку зауважили, що на  верхнiй сходинцi  сто?ть пiп Iван  i
здiйма? руки, просячи  уваги. Та  коли  вiн сво?м сильним  глибоким  голосом
виголосив.
     - Дорогi  мо?  брати i сестри  во  Христi!  Маю  вам  щось сказати  для
покрiплення нашого з вами  духу! Хочу подiлитися з вами радiстю! Адже живемо
ми в часи  лихi. I бува? нам усiм  ряди-вгоди  непереливки!  Тому, що всi ми
люди грiшнi.  I Всевишнiй нас за  грiхи нашi кра?. Але  любов Його i милiсть
Його завжди з нами! Треба тiльки терпляче дочекатись цi??  милостi. I от так
сталось, що однi нашi люди дочекались i дива i милостi! Вони в нашiй Почайнi
знайшли  золоту перлину.  Всi ви сьогоднi, а хто й ще вчора, бачили ??. Цiна
?? велика. То ж яка велика цiна перлини, така велика була спокуса для добрих
людей. Бо вони, тi люди, не багачi. Бо вони й не бiдняки. Бо вони д?лателi i
живуть, харчуючись вiд плодiв рук сво?х. I стала ?м велика спокуса - продати
??,  золоту перлину, чи багатiям, чи  лихварям,  чи володарям.  Мали  б вони
великий прибуток!  Але  от що вони,  порадившись  ревно мiж  собою, порiшили
вчинити?!. Сказали вони собi - у скринях багатi?в ? злато-срiбло i самоцвiти
i паволоки!  На шатах образiв у Ки?вi, на Горi, по Храмах ? дивнi самоцвiти.
А в нашiй старiй церквi таких скарбiв нема?. Тож нехай перлина  буде скарбом
у  нашiй рiднiй церквi. У нашiй громадi! Бо ми  не  гiршi, хоча живемо не на
Горi,  а  на Подоллi внизу!...  I  слухайте,  браття мо? i сестри,  слухайте
уважно, що вони зробили!.. Вони не тiльки вiддали нам всiм,  золоту перлину.
Вони ще  витратили  все  сво?  срiбло, щоб  оздобити  перлину!  Щоб вона  не
згубилась i прикрашала наш образ свято? великомученицi Параскеви П'ятницi! Я
не  називаю  iменi цих людей. А чому?  А тому,  щоб  диявол не навiяв комусь
грiховно?  думки, поганого слова.  Щоб не казали однi:  "Дурнi,  що  вiддали
громадi,  гурту. Бо  гуртове-чортове!"  Другi щоб  не казали:  "Вони вiддали
такий скарб, щоб пиху свою потiшити!" I я хочу подякувати  ?м, отут при всiх
вас! Подякувати, не називаючи ?х iменi, але вiд душi!!!
     I пiп Iван хитро так зробив. Тричi вклонився на три сторони перед юрбою
i тричi голосно подякував, нi на кому не спиняючи погляд.
     Пiп Iван, витримавши якийсь час, паузу, виголосив далi.
     - Дорогi  брати i  сестри! Часи, я  кажу, не кращi.  Багато здирництва,
багато брехнi  i  грабiжництва простого люду. Тому просити  у вас багато  не
можу. То був би грiх. Але вже настав  час  кликати людей  до  молитви добрим
дзвоном, а не дубовим  билом!  Якщо кожен дасть  вiд себе тiльки вивiрку, то
буде не одна гривня. I нехай нiхто не дума?, що коли ми не багатi?, то ми не
ма?мо  честi. То в багатi?в гординя. А в нас - честь! Тож да не оскудi? рука
ваша, подаючи на благо вiри Христово? i на честь нашiй громадi!!!
     Пiсля тих  слiв  попа  Iвана юрба  тихо,  але швидко зменшилась удвiчi.
Щезли обличчя глибочицьких, притицьких, копирiвцi.
     З чужих лишився тiльки отой  пiдстаркуватий чоловiк, торгiвець полотном
i  пряжею. Вiн  попорпався  в  калитi  i  поклав  на тацю  старостi  Стефану
дрiбнесенького срiбнячка!
     Батько  теж щось поклав, щоб люди  його не запiдозрили. I вони,  Iлько,
батько i Микита пiшли поволi, бо з дiдусем, на Торжище.
     Не  вiдiйшли  вони  далеко вiд церкви, як ?х наздогнало  дво? - Iванкiв
батько  та той торгiвець полотном.  Iльковi так гидко зробилось  - знов буде
Iванкiв батько про  той ножик та про дрозда  розводитись. Та нi. Грак пiдвiв
до Iлькового батька того купця.
     - Оце, сусiде, наш славний купець Добронiг. Вiн людина шановна i знана.
Ото вiн  мене пита?,  а чи не  знаю я доброю  майстра-древод?ла,  щоб швидко
поробив бляти  пiд образи. Щоб iз ковчегом. I щоб ширина була лiкоть з двома
третинами. Висота ж два  лiктi з половиною. Я й кажу господину Добронiчу, що
швидше вас, сусiде i дошки i на шпонах i  без шпонiв краще i швидше нiхто не
зробить.
     - Доброго вам дня, шановнi древод?лi! Що то коли тобi дають знак,.. - I
торгiвець Добронiч пiдняв угору руку i показав на небо.  - Наче  й  не треба
було  менi на цей  кiнець iти. А хтось i каже, що там золоту нiби перлину на
Параскеву  повiсили. То  я й  думаю, а дай  но пiду  та подивлюсь. Коли бачу
оцього хлопчика.  Це вже менi  був  знак!  Бо якби вони вчора не прибiгли до
Алiмпiя, то вiн би з iншими домовився, в зi мною нi.
     - Щось я не второпаю, господине Добронiже, про що ви ведете?..
     - Я про те, що  Алiмпiй не схотiв i слухати  мене. Каже, що пише образи
для свято?  обителi.  Це  одне.  Та  ще  уклав  угоду  з князем  оздоблювати
Михайлiвську. I ма? готувати зразки для пiдмайстрiв.  Це  друге.  А головне,
каже Алiмпiй, що вже  сил тих  сил нема?, що  ранiше. Це трет?. I  не один я
прохав про iкони.  Там навiть  городник  Пилип  об'явився  i просив  зробити
малюнок  до  "Псалтирi".  Коли ж оцей i другий, хлопцi прибiгли i кажуть, що
хочуть на нього подивитись. Тодi Алiмпiй благословив усiх людей i пiшов геть
з города. I малих  покликав iз собою. З Алiмпi?м було дво? його пiдмайстрiв.
Вiн наказав ?м iти оддалiк  i  не заважати йому  з  дiтлахами. От пiдмайстри
йшли далеко позаду. Це менi якраз i на руку!
     - Знов, господине, не второпаю - яка вам з того радiсть?
     -  А  та, що я його послушникам посулив по три гривнi срiблом, кожному,
якщо  вони умовлять Алiмпiя списати для мене образи. Вони i хрест  цiлували,
що умовлять... То Алiмпiй на  людях непоступливий.  Вони сказали менi, щоб я
швидко замовив дошки. Тiльки щоб iншi iзографи не провiдали...
     - Слухайте, чоловiче добрий, - простяг руку до торгiвця полотном. - Для
чого вам такi великi образи?
     - Ой!  Я  й забув  вам пояснити.  Я  оце  два тижнi тому  продав одному
лихваревi двадцять штук полотна. Найтоншого вибiленого.  I  бачу в нього все
подвiр'я закладене  горою  болонкiв.  Добре вистоянi,  потесанi.  Вже готовi
вруби зробленi. Я питаю, а вiн каже, що то за борг вилученi десять вiнцiв iз
двох зрубiв церкви. Ну  тi??, що  мала  стояти бiля Оболонсько?  брами. Я  й
викупив цi болонки в нього. Завтра почну на сво? подвiр'я звозити. Я помiряв
- Якраз на вiвтарну перепону стануть. Докуплю ще дерева, щоб бабинець i далi
стiни звести. Докуплю ще дерева й до Покрови все звезу на свiй двiр.
     Iлько пiдвiв очi на батька.
     Лице в батька просто скам'янiло.
     А Микита правим кра?чком вуст, якось дивно усмiхався i зблискував сво?м
кривим iклом. Дiдусь же уважно слухав торгiвця Добронiга, але нараз перебив.
     - А де болонки вiд бабинця?
     - Та я не спитав,  зна?те... Але люди казали, що вони тi болонки одному
купцю на стайню продали...
     -  А я  чув,  -  втрутився  Iванкiв батько, -  що  з  того  зрубу  вони
влаштували мовницю...
     Микита похитав головою i ще бiльше вишкiрив сво? iкло.
     - Чого ти? - Гостро спитав у нього батько.
     - Радiю, що Михайло зараз нема.
     Iльковi було цiкаво, чи  скаже батько, що то  його артiль почала рубати
оту церкву, що ?? розкидали i забрали за неправдивi "борги"?
     Та батько промовчав.
     Вони,  вже,  хоч i поволi,  та  крок  за кроком, i пiдiйшли до Великого
Торжища. Звернули на пiвдень у провулок  межи добрих тесових тинiв. I  тепер
верхи i  Новгородсько?  божницi i дальшо? Турово?  божницi вiдiйшли  вiд них
назад за лiву руку.
     Попереду  над  верхами будинкiв, комор, ста?нь та струнких  голуб'ятень
почали зростати вгору гострi верхи церкви Богородицi.
     У вузький провулок накочувався, напливав  шум. Якесь коливання  звукiв,
як ото почина? iти весняна вода, коли залива? берега, луки, острови, почина?
з шерхотом заповза? в низькi подiльськi кутки. Чим далi вони йшли по ушелинi
провулку, тим виразнiшi ставали  окремi звуки того великого  базарного шуму.
Перш  за  все iржання коней, потiм верескливий скрип незмащених колiс, дзвiн
молоткiв  по  кувалдах. Далi  й людськi голоси  почали  розрiзнятись, вереск
гудочних смичкiв, свист сопелей-кугичок та веселе калатання бубона.
     Тiльки  вони виступили iз щiлини  провулку на них  наче водяний вал час
повенi накотилось шумовиння славетного Подiльського базару - Торжища.
     I зразу в мерехтiннi людських постав, рухiв, барв  Iльковi очi вихопили
пласколицього, горбоносого Захарковича.
     -  Он i сам Захаркович!.. - Якось несподiвано для самого себе вихопився
Iлько.
     - Де? - Прихопив його за руку батько Iванка.
     - Оно! За тим чоловiком у сiрiм  плащi!  Вiн бiля  коли сто?ть, щось iз
вiзником спориться.
     Iванкiв батько, солодко усмiхнувшись, пiдняв тапочку з сiро?  кучеряво?
голови i ... щез у натовпi.
     - Звiдки ти, хлопчику, зна?ш, що вони сперечаються?
     -   Бо  вони  отако  один  до  одного  махали  руками!  Бо  коли   люди
сперечаються, вони нiколи не тримають руки в споко?.
     - Хм! Спостережливий ваш  хлопчик! Чи  не вiддали б  iи його до мене  в
науку?
     - Спасибi, господине Добронiже, за добрi слова. Оце настане осiнь, тодi
вирiшимо. Поки лiто, нехай погуля?... Але спасибi за ласку, господине!
     - Та  не  забудьте мо?  слова, це  я  щиро,  вiд  серця. Бо ваш хлопчик
перебив усiм прохачам розмову з Алiмпi?м. А менi вiд того - удача!
     Тiльки це Добронiч сказав, батько ще йому нiчого не змiг вiдповiсти, як
з-за ятки з'явився городник Борис. Та  як?  Вiн  вiв  верблюда за линву,  що
висiла з  дiрки  в носi.  I собака  половий  на предовгих худющих  ногах i з
мордою, гострiшою,  нiж  у лисицi був при ньому.  Одною  рукою  Борис тримав
мотузку вiд верблюда, другою рукою  свору  собаки. Iлько смикнув  Микиту  за
подiл сорочки.  Нiхто того не бачив. Микита стис малого за плече: "Мовчи!" А
тодi до дiдуся.
     - Дiдусю! Ви з Iльком погуляйте. Як стомитесь, отуди пiдiйдiть до ятки.
Де коврижками торгують. Он до отi??, пiд мальованим напиналом! - I нахилився
до Iлька, зашепотiв на вухо. - Без мене додому не вертайте.
     I так, що й оком не змогли мигнути, як Микити вже не було з ними.
     Торгiвець Добронiг  спинився i взяв за плечi батька i дiдуся  i  сказав
радiсно:
     - Слухайте, кияни мо? милi, а чи не пiти б нам до  за?зду? Та посидимо,
та поговоримо. I я вам розповiм,  якi я хочу,  щоб Алiмпiй намалював образи!
Пiдемо!
     - Добрий чоловiче, зразу видно, що  ти iз старих киян!  -  Теж прояснiв
лицем дiдусь. - Спасибi тобi  за честь! Та зважай на мо? роки.  Я народився,
коли  ще Святу  Софiю не помалювали.  Свого  вина, меду-пива, я  випив повну
чашу. Пiти з вами - i не пити? Неповага  до вас, до вашо? честi. Пiти з вами
-  i пити? Та менi  тепер вiд кухлика пива голова на стiльницю пада?. Iдiть,
посидьте,  погомонiть.  Справу  обмiзкуйте,   як   у  чоловiчому  товариствi
заведено, у нас на Подоллi, серед вiльних людей, а не княжих холопiв.
     Купець Добронiг потис дiдусевi його широку руку i сказав Iльковi.
     - От це старий звичай ки?вський - вiдмовитись i при  тому честь другому
вiддати! - А  тодi  знов до дiдуся. - Доброго вам здравiя та всiм вашим! Мав
за честь з вами бесiдувати! Бувайте здоровi!
     - Ходiть з Богом!
     Iлько з дiдусем потихеньку, поволеньки пiшли  до  того ряду, де  сидiли
писарi i книжники та iзографи.
     Цей ряд був найменший, але охайнiший за всi iншi ряди. "Писцiв книжних"
було  може  чоловiка три  -  чотирi.  Та  iзографiв-iконописцiв  чоловiк  iз
п'ятеро.
     Тут бiльше  було тих,  хто продавав  зачиненi  гусячi пера,  бересту  i
липовий  луб, виробленi  для письма,  чорнила  в невеликих глечиках,  дубовi
горiшки, шмати прозорого, як скло, вишневого глею, добре "угно?нний" мед для
приготування чорнила. Перочиннi  ножички  на всяк смак  i  калиту. Простi, з
дерев'яними колодочками  i навареним сталевим лезом. I дорогоцiннi з ручками
iз "риб'ячого зуба" (моржового бивня) та лезом iз справжнього вiзерунчастого
булату. Ще були  навчальнi дерев'янi книжечки розкладенi рiвними  рядочками.
Теж, вiд  найпростiших  -  двi дощечки  з'?днанi  мiж  собою  сировицею.  Як
розкрити ?х - iз середини  дощечки  видовбанi, нiби  "коритця", чи форми для
коврижок. Тi "коритця" заповненi рiвнесенько воском. По воску пишуть, власне
дряпають, писалом. Писало - невелика паличка чи то з наймiцнiшого дерева, чи
з кiстки, чи з  рогу, чи з мiдi, чи бронзи. Один  кiнець  у не? гострий.  То
саме ним  i  видряпують лiтери по  воску. Щоб  лiтери  не  стерлись, дощечки
закривають i зав'язують ремiнцi книжки. Якщо треба стерти - на другому кiнцi
палички-писала  ?  "лопаточка".  Тi?ю  "лопаточкою" заминають лiтери, охайно
вирiвнюють  вiск.  I  знов  по  ньому   можна  писати.  Були  простi  липовi
"книжечки". Лежали  й помережанi. Одна  дощечка з  вiзерунками на  зовнiшнiй
сторонi. На  другiй  дощечцi  зовнi вирiзана вся абетка. Це щоб учень завжди
мав взiрець. Забув як пишеться  лiтера - перевернув i бачиш потрiбну лiтеру.
То  писал було на  прилавках найбiльше. З  грушi,  з  кавказького самшиту, з
волячих i  кiнських кiсток, з бронзи та iз залiза. Навiть лежало  три писала
iз "риб'ячого зуба".
     Дiдусь та онук довго переглядали, прицiнювались.  Ще довше торгувались.
Поки, нарештi не вибрали грушевного дерева книжечку. На однiй дощечцi ззовнi
рiзьблене плетiння виноградно? лози, на другiй - вирiзана, наче викарбована.
Вся абетка. I писало вибрали не дешеве - бронзове. Та ще у шкiрянiм капшучку
з ремiнцем i пряжечкою. Щоб можна було до пояса пристiбнути.
     -  Ну,  онучку, писало  i  навчальну  книжечку  ми  тобi купили. Може й
ножичка  купимо перочинного?  А пiр'я нам  Михайло вiд вуя принесе.  У нього
там, у Сирецьких дебрях, i орилине, й гусяче, i лебедине пiр'я ?.
     Iлько подумав, подумав i вiдповiв.
     - Нi, дiдусю! На ножа не будемо витрачатись!  Ви менi дасте отой уламок
коси,  ну  той,  що  у вашiй скринi.  Я його  вигострю на сарацинськiй вашiй
осельцi. I буде менi перочинний ножик, гострий, як бритва!
     - По-господарськи мислиш, онучку! Тiльки для нього треба буде з берести
капшук iзшити. Там  у мене ?  клубочок  найтоншого соснового  корiння. Трохи
його розпарити над окропом i  можна, як дратвого, бересту зшити...  Тепер же
потихеньку почапа?мо до тi?? ятки, яку Микита загадав.
     Роздивились  на  всi  боки  i ще здаля побачили  над  головами людей те
смугасте запинало вiд сонця над яткою з ковригами.
     Не  встигли  вони  пiввiдстанi подолати до  тi??  ятки,  як  ?х  спинив
поважний лiтнiй чоловiк iз неквапними рухами.
     Вiн  обома  руками легенько  стис  дiдусеву правицю. Iлько зауважив, що
нiгтi i пучки пальцiв  у нього темнi, наче в чомусь вимоченi.  Самi ж пальцi
дуже рухливi.
     - Iване! Дитино! Це ти?! - Неймовiрно зрадiв дiдусь статечному лiтньому
чоловiковi у дорогiм  убраннi. - А ми  про  тебе якраз сьогоднi i згадували.
Кажуть, що з Великодня в тебе нема? роботи? Це правда?
     -  Та не перемайтеся!  Сьогоднi нема?  - завтра буде! Дасть  Бог  день,
дасть Бог поживу! А ви як? Як вашi ноги?
     - Отож бо й воно! Та мусимо молити Бога, щоб гiрше не було. Я до чого -
у  нас  сьогоднi  пiп Iван пiдняв  громаду на добре  дiло.  Щоб скинулись на
дзвiн. Бо скiльки можна билом людей  на молитву скликати? I багато з  нашого
приходу подали на дзвiн. Ти, Iване,  пiди та зi Стефаном побалакай. Вiн же у
нас староста. Може саме тобi замовлять дзвiн лити?
     -  Та  оце, власне, й  чимчикую  до  вашо?  Параскеви. Менi вже  такого
наговорили i про "золоту перлину" i про казання попа Iвана. Саме вiд Стефана
тiльки-но прийшов молодик i попрохав  прийти до Параскеви  та  порадитись iз
ним самим i попом Iваном. То  я туди йду. Спирайтесь на  мою руку та ходiмо.
Та поговоримо про дiла днiв минулих.
     - Дiдусю! - Попрохав Iлька. - Можна менi отут Микиту чекати?
     - Хочеш лицедi?в подивитись?
     - Ага.
     - Ну добре,  лишайся тут. А мене  наш  знаменитий котельник-мiдяник вже
якось проведе...
     - I не сумнiвайтеся! Пiдемо потихеньку, помаленьку,  i ви менi скажете,
що там у вас дi?ться...
     Лiтнiй чоловiк взяв пiд руку престарого теслю i вони поволi пiшли через
вируючий майдан Торжища.
     Бiля ятки з ковригами, вiд медового запаху яких в Iлька  почало слина в
ротi напливати, з'явились  скоморохи. У  ковпаках,  з помальованими  буряком
щоках, у розхристаних сорочках. Дудiли у  дудки й сопелi, калатали в бубон i
трiскотiли  по барабану. Ааялись на весь голос i перекривляли  одне  одного.
Одне слово  -  скоморохи-лицедi?!  З ним  прийшло ще  дво? чоловiкiв.  Один,
високий i мiцний, м'язистий, привiв на товстенному ланцюгу кудлатого собаку.
Другий  чоловiчок,  миршавий,  скорiше схожий на  отрока.  Але  з  лицем вже
старим,  поораним  глибокими зморшками.  Цей  привiв  iз собою  здоровенного
ведмедя на тонкiй сворi для псiв-гончакiв.
     Скоморохи-лицедi?  почали ходити на руках, перекидатись  через  голову,
стояти догори ногами на однiй руцi.  А  ?хнi музики тнули  веселу i  голосну
музику.
     Iльковi так сподобалось, як вони крутились i перекидались, що вiн i про
голод забув.
     Вийшов чоловiк iз собачкою i почав розкладати на землi по рiпi. I питав
у собаки,  скiльки вiн  поклав  овочiв. Собачка гавкав  чи раз,  чи  два, чи
три... Стiльки разiв, скiльки лежало на землi рiп.
     I  коли  почав збирати, то  питав собачку - скiльки лишилось? I собачка
гавкав саме стiльки раз, скiльки лишилось овочiв на землi.
     Iльковi страшенно  це сподобалось! Вiн геть  захопився дiйством, що  не
зчувся, як бiля нього опинились Iванковi  сестрички.  Двi старшi за  Iванка,
одна  молодша. Всi тро? гризли  медовi  ковриги.  А найменша  затисла зубами
ковригу i витягла з рукава сорочки  перочинний той ножик. Простягла Iльковi.
Iлько ще не вiдiйшов вiд захвату вченим собакою i спитав.
     - Чого тобi?
     - Iванко сказав менi, щоб я тобi вiддала твiй нiж.
     - Це не  мiй тепер нiж. Ваша  мати забрала його в мене, нiби  я обдурив
твого брата.
     - Батько забрав ножа в матерi. Вiддав  ножа  Iванку. Iванко вiддав ножа
менi. Iванко дав менi ножа i сказав тобi вiддати.
     - Ти не брешеш? - Засумнiвався Iлько. - Тебе не батько пiдiслав, що  ти
ножа менi повернула?
     -  Нi, присягаюсь! -  Дiвчинка вiддала ковригу  старшiй сестрi, витягла
з-за пазухи хрестик i поцiлувала.
     - Ну, тодi вiрю! - Погодився Iлько. - Давай сюди ножик.
     Дiвчинка вiддала ножа i спитала Iлька.
     - Ковриги хочеш?
     - Хочу.
     -  Ну то бери! - I дiвчинка забрала  в сестри майже половину обгризено?
ковриги i вiддала Iльковi.
     Iлько  ж  запхав за пазуху ножа  до  "дерев'яно?  книжки". А писало вiн
зразу, тiльки купили, причепив на свiй святковий червоний пояс.
     Тим часом собачка кудлатий вже ходив на заднiх лапах. А  потiм побiг по
колу тiльки на переднiх.
     - А де дiдусь?! - Почулось враз над головами дiтлахiв.
     Iлько здригнувся i  обернувся. Над ним стояв Микита.  В кожнiй руцi вiн
тримав по здоровеннiй  корчазi.  Певно,  що  корчаги були  повнi, бо закритi
добрими липовими чiпами.  Микита ?х  тримав за ручки,  притискаючи до бокiв.
Таку  незручну  ношу, вряд  чи хто,  крiм Микити  мiг би так легко тримати i
нести.
     -  Дiдусь  iз  мiдником-котельником  Iваном  пiшли  до Параскеви. А  ще
Iван-котельник сказав, що вiн вiдведе дiдуся до само? садиби.
     - Ну, гаразд. Подивився на лицедi?в - час на iти.
     - Микито, - протягнув Iлько, - тут такий вчений собака...
     - У нас сьогоднi не гiрший - дивись! - I Микита кивнув назад головою.
     Iлько визирнув  з-за Микитиних  корчаг i  побачив, що  там,  за людьми,
сто?ть  городник  Борис  iз сво?м коником-строкачем.  А  на крупi  в  коника
возсiда? той половий гостромордий собака.
     - Пiшли, пiшли! Он вже й Iванко додому верта?! -  Кивнув Микита головою
в iнший бiк.
     Iлько  визирнув туди, куди кивнув Микита. А там, справдi, Iванко сто?ть
i головою нiяково хита?.
     - Ти вже оклигав? - Зрадiв Iлько.
     - Вже! Дивись! - Iванко розкрив пазуху i так i пiдiйшов до Iлька.
     На  груднинi  не  було  нiяких  струпiв  i   виразок.   Тiльки   легкий
блiдорожевий значок чи то хрестика чи знака пташино? лапки.
     - Ти додому?! - Зрадiв Iлько.
     - Додому...
     - Ну тодi i я додому! Гайда, дiвчата!
     Але  старша  Iванкова  сестра,  вже  отроковиця, вiдмовилась  - дiвчата
хотiли ще подивитись на вченого ведмедя.
     Iлько  та  Iванко  пiшли  за  Микитою.  А  Микита  голосно  повторював:
"Обережно!  О-бережно! Обережно!", проштовхуючись крiзь  натовп.  I  якраз i
вийшли до Бориса та його коняки i його собаки-вершника.
     - Борисе! Ану покажи хлопцям,  який у  тебе кiнь вчений. Пiдвези  ?х до
Житнього торжка.
     - Можна! - Згодився бiлобрисий Борис i щось сказав коневi чужою мовою.
     Кiнь  слухняно  опустився  на  колiно.  I  що дивно, собака  захитався,
перебираючи лапами, але з коня не впав.
     Борис пiдхопив Iлька i  посадив у сiдло, а Iванка попереду сiдла. Борис
цмокнув i кiнь звiвся.  Собака захитався, але  перебрав лапами i таки всидiв
на коневi.
     Борис ще раз цмокнув i пiшов кiнь тихим кроком.
     А Микита i Борис пiшли попереду коня.
     Вони щось тихо мiж собою гомонiли. Але що  вони говорили, Iлько жодного
слова  не дiбрав.  Ще  Iльковi було не  зручно.  Бо  коли  кiнь ступав,  пес
похитувався на сво?му  сiдлi i часом торкався холодним мокрим носом Iльково?
ши?. I ще вiн над  вухом страшенно хекав -  спека була i пес висолопив язика
так,  що здавалось до  сiдла дiстане. Так  вони до?хали до  Житнього торжка.
Iванко попросився злiзти, бо йому вже треба додому.
     Борис зняв хлопчика з коня i поставив на землю.
     - Ти  приходь  завтра  по  чикотеня.  Сьогоднi я  сам  його  попораю. -
заспоко?в Iлько свого товариша.
     -  Добре!  -  Згодився  Iванко  i  низько вклонився Микитi  та Борису -
бувайте здоровi, господа!
     А  тодi  щодуху побiг  до сво?? садиби.  Микита з Борисом  та  Iлько на
коневi дiстались до Параскеви.
     Там вони побачили дiдуся, що розмовляв iз Стефаном,  Iваном-котельником
та попом Iваном.
     Молодцi Микита та Борис зачекали, поки  дiдусь  з ними  попроща?ться. А
тодi посадовили його на коня. Собака сам зiскочив на землю.
     Дiдуся вiдвезли до само? ?хньо? садиби. Iлько ж звичайно пiшов пiшки.
     Перед садибою Микита сказав Борису.
     - А вiддай малому ту дошку. Бо в мене, ти ж бачиш, у руках корчаги.
     Борис вiдв'язав вiд перекидно? торби якийсь  довгий пакунок, загорнутий
у сиром'ятну кожу.
     - Побачимось? - Спитав Борис, з мiсця злiтаючи у високе сiдло.
     - Завтра в полудень! Бувай!
     I  Борис обернувся  до  собаки,  цмокнув i той  вже,  коли  кiнь  пiшов
короткою  риссю,  в  два  стрибки  наздогнав  вершника.  Легко  пiдскочив  i
примостився коневi на спину позаду сiдла.
     Далi Борис пустив коня чвалом.
     I за вершником завiялась золотава курява.
     Поки мати  з дiвчатами накривала на стiл,  Микита  сказав Iльковi взяти
ключi та вiдкрити йому комору.
     Коли Iлько  вiдкривав  здоровенний кований  замок,  вiн не  втримався i
спитав.
     - Тобi справдi не важко ?х отако нести? Це так незручно!
     - Ото мене вiд iнших  i вiдрiзня?. Хочу -  зразу силу напружую i швидко
вiдпускаю. А хочу - можу напругу i пiв дня тримати.
     - А бiльше?
     - Не  знаю. Не доводилось!  - Вiдказав Микита легко, нiби  граючись,  i
вставив  корчаги  у  дерев'янi стiйки.  Ну, щоб вони  не  перекинулись i  не
побились.
     - А що в корчагах, Микито?
     - Та макова олiя. Оце в Захарковича купив. Ти краще розв'яжи торочки та
розгорни сировицю. Та подивись...
     Iлько сво?ми хваткими  пальцями розв'язав сиром'ятнi торочки. Розгорнув
сировицю. Вийняв звiдтiля якийсь квiтчастий плат.
     - Обережно розгортай, щоб не впустив та не повередився! Обережно!
     З  двору,  з-за  гори  Хоревицi   упав   золотий  пiсляобiднiй  промiнь
серпневого сонця. Упав  на сiро-блакитне  лезо  широкодольного важкого меча.
Iлько аж скрикнув вiд несподiванки.
     - Микито! - З притиском зашепотiв хлопчик. - Це твiй меч?!!...
     -  Авже  мiй.  Я не  мiг  його  з собою  взяти, коли повернувся додому.
Попрохав Бориса зберегти. Всi цi три роки вiн його ховав у себе.
     - I вiн ним не рубався?!..
     -  Та нi. Для Бориса вiн заважкий. Борис поважа? шаблю i булаву. Я граю
мечем i ... сокирою...
     Вони ретельно  спакували меча, зав'язали  мiцно  торочками i заклали на
гаки пiд сволоком. I спокiйно вийшли з комори.
     Аж тут ?м на зустрiч iде батько до колоди вмиватись.
     - Все гаразд, тату?! - В один голос вигукнули Микита та Iлько.
     -  Геть  усе гаразд!  Збира?мо  древод?лiв наших  i зразу  пiсля  Спаса
почина?мо рубати церкву!
     - Як?!! - В один голос спитали брати.
     -  Запили  ми  могорич  iз Добронiгом.  Свiдками  були  хазарин-вихрест
Захаркович та отой наш любий Грак. Отож, хлопцi, знову збира?мо артiль! Бо ?
вже задаток!!!
     - Е-е-ех-х-х!  - З жалем вигукнув Микита.  -  А я  оце думав iз Борисом
погуляти в Полi...
     - В якому полi?!. - Стрiпонувся батько.
     - Та там у Бориса за Россю в полi на сайгакiв думали лови чинити....


     4/ХI 2007 р.